Дорошенко Петро Дорофійович (1627—1698) — державний, політичний та військовий діяч, гетьман України.
Нащадок давнього козацького старшинського роду, онук гетьмана Війська Запорозького Михайла Дорошенка. Здобув гарну освіту, добре знав латинську й польську мови. У неповних 30 років став полковником Прилуцького, а потім — Черкаського й Чигиринського полків у війську Богдана Хмельницького. Брав участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648—1657 рр. Виступаючи проти союзу з Московською державою, підтримував гетьмана І. Виговського. У 1660 р. як полковник чигиринський Дорошенко їздив до Москви, де домагався скасування деяких пунктів Переяславських статей 1659 року. У 1663—1664 рр. — генеральний осавул у війську гетьмана П. Тетері, з 1665 р. — полковник Черкаського полку. 10 жовтня 1666 р. правобережні полковники обрали Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1667 р. в Чигирині козацька рада підтвердила вибір козацької старшини. Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, Дорошенко за підтримки Київського митрополита Й. Тукальського провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин. Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації прилеглих земель, утворив на степовому пограниччі новий Торговицький полк. Разом з активними заходами з реорганізації внутрішнього державного життя України розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої та зовнішньої політики Дорошенка було об’єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України — «до Перемишля й Самбора, до Вісли й Німана, до Сівська й Путивля». Після підписання між Московською державою та Польщею Андрусівського перемир’я 1667 р., умови якого абсолютно нехтували державними інтересами України, Дорошенко вирішив укласти військовий союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини.
У вересні 1667 р. об’єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по річці Горинь. Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Дорошенко на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час відбувалось антимосковське повстання, під час якого у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана І. Брюховецького і 8 червня 1668 р. проголосили Дорошенка гетьманом усієї України. Проте гетьманування Дорошенка на Лівобережній Україні тривало недовго. Занепокоєні зміцненням гетьманської влади в Україні сусідні держави взялися підривати її, не тільки підтримуючи суперників Дорошенка, а й застосовуючи пряму військову агресію. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву — запорозького писаря П. Суховія. Дорошенко, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі полковника Д. Многогрішного, був змушений повернутися до Правобережної України. На початку 1669 р. з допомогою запорожців під проводом І. Сірка йому вдалося розгромити Суховія та його союзників — кримських татар. Відсутністю Дорошенка у Лівобережній Україні скористалися супротивники гетьмана, які восени 1668 р. в м. Глухів ініціювали підписання Глухівських статей і проголосили гетьманом Д. Многогрішного. У цих складних умовах, намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму й отримати допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко уклав союзний договір із Туреччиною (затверджений Генеральною військовою радою 10—12 березня 1669 р. в Корсуні).
Основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана в 1651 р. між Б. Хмельницьким і турецьким султаном. За цим договором територія української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля; підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно; українська православна церква зберігала автономію в складі Константинопольського патріархату; українське населення звільнялося від сплати податків і данини на користь турецької казни; на українських землях турки й татари не мали права споруджувати мечеті та брати ясир; Туреччина й Кримське ханство не могли укладати мирні угоди з Польщею та Московією без згоди гетьмана; султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами.
Після підписання цієї угоди Туреччина оголосила Польщі війну. У вересні 1670 р. Дорошенко був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі — уманським полковником М. Ханенком. Упродовж 1671 р. призначений Дорошенком наказний гетьман О. Гоголь вів воєнні дії проти польської армії і загонів М. Ханенка. У 1671 р. відбулися незначні сутички між супротивниками. Восени 1671 р. польська армія на чолі з Яном Собєським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могилів, Вінницю.
Навесні 1672 р. розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ. У липні козацькі полки під проводом Дорошенка розгромили загони М. Ханенка під Четвертинівкою на Поділлі. 27 серпня 1672 р. об’єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали гетьман Дорошенко, турецький султан Мехмед IV і кримський хан, узяли в облогу Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 5 жовтня 1672 р. уклав Бучацький мирний договір.
Укладення Бучацького договору, за яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир’я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. У червні 1672 р. замість скинутого з гетьманства Д. Многогрішного лівобережним гетьманом було обрано І. Самойловича, якого 17 березня 1674 р. проголошено гетьманом усієї України.
Навесні 1674 р. московська армія під командуванням воєводи Г. Ромодановського й козацькі полки на чолі з гетьманом І. Самойловичем перейшли на Правобережжя та взяли в облогу гетьманську столицю — Чигирин. Два тижні гетьманське військо завзято обороняло місто. На допомогу Дорошенку під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи, яка змусила І. Самойловича й московські війська відступити.
Правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка. Проте ситуація на Правобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували й захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Дорошенка почав падати. У цій ситуації він змушений був зректися булави.
Восени 1675 р. на козацькій раді в Чигирині Дорошенко склав гетьманські клейноди, а І. Сірко прийняв від нього присягу на вірність російському цареві. Але московський уряд вимагав від Дорошенка такої присяги й на лівому березі Дніпра в присутності І. Самойловича та І. Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився.
Восени 1676 р. 30-тисячна московська армія та полки І. Самойловича знову взяли в облогу Чигирин. 19 вересня 1676 р. розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв лише двохтисячний загін сердюків. Після кількагодинного запеклого бою П. Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір.
Після зречення гетьманства П. Дорошенко оселився в містечку Сосниці (тепер місто Чернігівської обл.), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. У 1679—1682 рр., після призначення в’ятським воєводою, він мешкав у В’ятці.
Згодом Дорошенку було пожалуване с. Ярополче під Москвою, де він і помер. Нині це с. Ярополець Волоколамського р-ну Московської обл., РФ (135 км від Москви). Там на його могилі збереглася кам’яна плита з ґратчастою огорожею й написом. У краєзнавчому музеї напроти могили можна побачити мармурове погруддя гетьмана роботи невідомого скульптора XVIII ст. Долю П. Дорошенка відтворено в численних пам’ятках художньої літератури, зокрема в баладі Т. Шевченка «Заступила чорна хмара», романі Д. Мордовця «Великий розкол», драмі Л. Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко» тощо).
