Григор’єв (Григоріїв) Микола (Матвій) Олександрович; за різними джерелами, справжнє імя — Никифор (Ничипор) Олександрович Серветник; р. нар. — 1884, с. Заставля (передмістя м. Дунаївці) Ново-Ушицького пов. Подільської губ., тепер Хмельницької обл., за ін. відомостями, р. нар. — 1888, с. Верблюжка Херсонської губ., тепер село Новгородківського р-ну Кіровоградської обл. — загинув 27.07.1919, с. Сентове, тепер с. Родниківка Олександрівського р-ну Кіровоградської обл.) — військовий діяч, повстанський отаман (з серпня 1918), командир Херсонської дивізії Армії УНР, полковник Армії Української Держави (1918), головний отаман Херсонщини і Таврії (1919).
Закінчив державну двокласну школу в с. Нова Ушиця. Учасник російсько-японської війни (у складі козачої кавалерії). Після війни служив у поліції м. Проскурова.
З початком Першої світової війни пішов до армії добровольцем — прапорщик 56-го піхотного полку (1914), штабс-капітан 58-го Празького піхотного полку російської армії (Бердичів, 1917). За військові заслуги у боях відзначений Георгіївським хрестом. Активний учасник українізації частин російської армії. У 1917 р. сформував і очолив український ударний полк, який підпорядкував С. Петлюрі. У 1918 р., за Гетьманату П. Скоропадського, служив у Збройних Силах Української Держави — полковник. З другої половини 1918 р. перейшов на бік Симона Петлюри, готував заколот проти гетьмана П. Скоропадського на півдні України. В листопаді 1918 р., об’єднавши під своїм командуванням численні повстанські загони, передав їх у розпорядження Директорії УНР. Ведучи боротьбу проти білогвардійських військ, повстанська армія (бл. 20 тис. чоловік) під його командуванням у грудні 1918 р. зайняла м. Миколаїв і продовжила наступ у напрямку на Херсонщину і частково — Катеринославщину, відзначившись при цьому численними погромами. На цих територіях було оголошено владу Директорії.
18 лютого 1919 р., після відступу військ Директорії УНР з Києва, Григор’єв розпочав переговори з більшовицьким урядом України і перейшов на бік радянської влади. Наприкінці лютого очолив 1-шу Задніпровську стрілецьку бригаду Червоної армії. З квітня 1919 р. — командир 6-ї Української радянської дивізії. Провів операцію по визволенню півдня України від військ Антанти, здобувши у березні Херсон, а згодом і Одесу. За взяття Одеси нагороджений найвищою тодішньою радянською нагородою — орденом Червоного Прапора, який йому вручив особисто Володимир Антонов-Овсієнко.
Протестуючи проти політики радянської влади щодо українського селянства, 7 травня 1919 р. в м. Єлисаветград (нині Кіровоград) Григор’єв вирішив підняти антибільшовицьке повстання. Наступного дня він звернувся з універсалом «До українського народу», в якому закликав до боротьби проти російських продзагонів і комісарів НК (рос. — ЧК) та створення рад без більшовиків, «за утвердження справжньої демократичної радянської влади». Причинами повстання послужили продрозверстка, насильницьке насадження радгоспів, монополізація державної влади більшовиками, масові каральні заходи щодо селянства. 9 травня повстанська армія розпочала наступ від району Знам’янки — Олександрії — Куцівки на Катеринослав і Єлисаветград. 10 травня загони повстанців здобули Черкаси, 11-го — Золотоношу, 12-го — Кременчук. Григор’єв вирішив швидким маршем пройти Лівобережну Україну і оволодіти Харковом. Проте його подальшим успіхам перешкодили амбіції деяких керівників повстанських загонів, що не дозволило йому об’єднати всі антибільшовицькі сили. Наприкінці травня проти повстанців було кинуто добірні більшовицькі військові частини під командуванням К. Ворошилова і
О. Пархоменка, які зупинили наступ. Після ряду кровопролитних боїв на Полтавщині Григор’єв зі своїми військами змушений був відійти на Херсонщину. Влітку 1919 р. війська Григорєва з’єднались із загонами Нестора Махна і домовились про спільні військові дії проти більшовиків, петлюрівців і білогвардійців; самого Григор’єва було обрано командиром об’єднаної армії, а Н. Махна — головою реввійськради. Одночасно Григор’єв вів таємні переговори з генералом А. Денікіним (за версією Петра Аршинова, денікінських емісарів піймали і стратили). Це стало відомо Н. Махну, який вирішив позбутися Григор’єва. 25 липня 1919 р. Махно з Григор’євим зустрілися в с. Оситняжка і домовилися через день провести мітинг в с. Сентове. 27 липня 1919 р. у Сентовому за кілька хвилин до мітингу у приміщенні сільскої ради Григор’єв був звинувачений у погромах ординарцем Махна Чубенком і разом із більшістю членів його штабу розстріляний.
Похований у м. Олександрія (нині Кіровоградської обл.). Могила не збереглася.
ПОСИЛАННЯ: Енциклопедія історії України. — Т. 2. — К., Наукова думка. — 2004. — С. 198—199; Енциклопедія сучасної України. — Т. 6. — К.: ВАТ Поліграфкнига, — 200. — С. 433; Історія України // Енциклопедичний довідник. — К.: Генеза, 1008. — С. 275—276.
