Антонович Володимир Боніфатійович (18.01.1834, м-ко Махнівка Київської губ., тепер с. Комсомольське Козятинського р-ну Вінницької обл. — 21.03.1908, м. Київ) — громадський, науковий і культурний діяч, історик, археограф, етнограф, археолог.
Народився у збіднілій шляхетській родині. Навчався в Рішельєвському ліцеї в Одесі (1844—1848), згодом перейшов до 2-ї Одеської гімназії (1848—1850). Закінчив Київський університет (1855—1860), пізніше працював учителем у 1-й Київській гімназії, викладав історію в Київському кадетському корпусі. З 1860 р. брав активну участь у студентському русі «хлопоманів», у рамках діяльності якого багато подорожував по селах, поширюючи між селянами українську літературу, вивчаючи народну культуру, побут, пам’ятки історії. У 1864—1880 рр. — головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві; з 1865 р. — співробітник Київської археографічної комісії. У 1868 р. захистив магістерську дисертацію на тему «Останні часи козацтва на правому боціі Дніпра (за актами 1679—1716 рр.) «, у 1878 р. — докторську дисертацію на тему „Нарис історії Великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда“. З 1878 р. — професор при кафедрі російської історії Київського університету, одержує чин статського радника зі старшинством; у 1880 р. — декан історико-філологічного факультету Київського університету; з 1882 р. став одним із ініціаторів заснування першого в Україні історичного журналу „Киевская старина“, член його редакційної колегії; з 1901 р. — член-кореспондент Російської академії наук. Брав активну участь у громадсько-політичному та культурному житті України: з 1862 р. очолював „Громаду“ в Києві, у 1898 р. разом із О. Кониським — „Загальну українську безпартійну демократичну організацію“, створену на базі „Громади“. Володимир Антонович увійшов в історію як вірний син України, один із головних провідників її національного поступу. Він є автором понад 300 монографій і статей з питань історії України, серед яких дослідження з історії українського козацтва, боротьби за визволення України з-під польського панування, праці про гайдамаччину, з історії селянства, української шляхти, міст, звичаєвого права, історії церкви та релігійного життя, народної творчості, етнографії, літописання та мемуаристики, археології.
Наукові та публіцистичні праці: «Моя сповідь» (1862), «Про походження козацтва» (1863), «Про походження шляхетських родів у Південно-Західній Росії» (1867), «Про міста в Південно-Західній Росії за актами 1432—1728 рр» (1870), «Історичні пісні малоруського народу» (спільно з М. Драгомановим, 1874—1875), «Уманський сотник Іван Гонта» (1882). Був одним із редакторів багатотомного зібрання документів з історії України «Архів Південно-ЗахідноїРосії».
