Народився в сім’ї робітника. Закінчив сільську школу. З 1916 р. працював конторником на складі залізничної майстерні; за участь в антигетьманському повстанні (листопад — грудень 1918) звільнений з роботи. У 1919 р. пішов добровольцем у
Початок літературної діяльності Г. Епіка припадає на 1923 р. У 1924—1926 рр. — головний редактор видавництва «Червоний шлях» та Державного видавництва України в м. Харків; водночас у 1925—1929 рр. навчався в Інституті червоної професури (м. Харків). Входив до Спілки селянських письменників «Плуг», пізніше — до ВАПЛІТЕ.
У 1934 р. виключений з КП (б) У як «буржуазний націоналіст». Того ж року заарештований за сфабрикованим звинуваченням у приналежності до контрреволюційної організації; у 1935 р. під тиском органів НКВС написав листа на ім’я наркома внутрішніх справ В. Балицького, в якому давав негативну оцінку «злочинним намірам» неіснуючої організації. Засуджений до десятирічного ув’язнення; покарання відбував у Соловецькому таборі особливого призначення.
3 листопада 1937 р. за вироком трійки УНКВС по Ленінградській області страчений в урочищі Сандармох поблизу м. Медвеж’єгорськ (тепер місто в Республіці Карелія, РФ). У 1956 р. посмертно реабілітований.
Належить до когорти українських письменників доби Розстріляного Відродження. Твори: поетична збірка «Червона кобза» (1923), збірки оповідань «На зломі» (1926), «В снігах» (1928), «Облога» (1929), «Том сатири» (1930), повісті «Без ґрунту» (1928), «Зустріч» (1929), «НЕПія» (1930), романи «Перша весна» (1931), «Петро Ромен» (1932), п’єса «Кров на Лені» (1925).
ПОСИЛАННЯ: Українська літературна енциклопедія. — Т. 2. — К.: УЕ, 1990. — С. 153—154.
