Іван Петрович Крип’якевич (25.06.1886, м. Львів — 21.04.1967, там само) — історик, археолог, громадський і освітній діяч, академік АН УРСР, професор Львівського університету.
Народився у сім’ї вихідця з Холмщини, священника — о. Петра-Франца Крип’якевича; у 1904 р. закінчив Львівську польську гімназію, у 1904—1909 рр. навчався на філософському факультеті Львівського університету. В студентські роки брав активну участь у боротьбі за український університет, займався культурно-освітньою діяльністю. З 1904 р. — слухач курсів українознавства під керівництвом М. Грушевського. Став одним із провідних його учнів. З 1905 р. друкувався в «Записках Наукового товариства імені Т. Шевченка»; з 1906 р. — член, з 1911 р. — дійсний член, а у 1934—1939 рр. — голова історико-філософської секції товариства, редактор його «Записок». У 1911 р. захистив докторську дисертацію. Редагував журнали «Дзвінок» (1911—1914), «Ілюстрована Україна» (1913—1914); співробітничав у виданнях «Літературно-науковий вісник», «Молода Україна», «Неділя», «Письма з „Просвіти“». Учителював у Рогатинській гімназії (1908—1910), філії Академічної гімназії в м. Львів (1912—1914 та 1919—1925), у польських гімназіях Львова (1925—1928, 1934—1939) і м. Жовква (1929—1934).
У 1918—1919 рр. — приват-доцент Кам’янця-Подільського державного українського університету. В міжвоєнний період плідно займався науково-педадагогічною роботою. У 1921—1924 рр. — професор Львівського (таємного) українського університету (секретар сенату університету), в 1934—1939 рр. викладав історію України в Богословській академії у Львові.
У 1920—1930-х рр. Крип’якевич вів широку національно-громадську роботу. В 1921—1922 рр. працював у Комітеті охорони військових могил, який займався пошуком і впорядкуванням українських стрілецьких могил в Галичині. З жовтня 1939 р. Крип’якевич — завідувач кафедри історії України, доктор історичних наук, професор (з 1941) Львівського університету ім. І. Франка.
У роки гітлерівської окупації працював редактором наукових видань Українського видавництва у Львові. У 1940—1946 рр. — завідувач відділу Інституту історії АН УРСР. У повоєнний час був звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі» і зазнав переслідувань. У 1946 р. Крип’якевич разом із частиною львівських науковців переведений до Києва. Деякий час займав посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР.
У травні 1948 р. Крип’якевич дістав можливість повернутися до Львова, працював в музеї етнографії та художнього промислу АН УРСР. У 1951 р. очолив відділ Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові, в 1953—1962 рр. — директор цього інституту.
Академік АН УРСР (з 1958), заслужений діяч науки УРСР (з 1961). З 1962 р. — на пенсії.
Автор синтетичних праць і підручників з історії України — «Коротка історія України для початкових шкіл та першої кляси гімназії» (1918); Огляд історії України» (1919); «Мала історія України» (1921); «Історія козаччини для народа і молоді» (1922); «Історія України для народа» (1929); «Велика історія України» (1935, у співавт.); «Історія українського війська» (1936, у співавт.); «Історія української культури» (1937, у співавт.); «Всесвітня історія» (1938—1939); «Історія України від найдавніших до теперішніх часів» (1941); досліджень з історії української козаччини і Визвольної війни українського народу 1648—1657 рр. — «Матеріали до історії української козаччини» (1908); «Козаччина і Баторієві вольності» (1911); «Козаччина в політичних комбінаціях 1620—1630 рр.» (1914); «Студії над державою Богдана Хмельницького» (1925—1931); «Богдан Хмельницький» (1954); «Документи Богдана Хмельницького» (1961, у співавт.); з історії м. Львова та Галичини — «Матеріали до історії торгівлі Львова» (1905); «Львівська Русь в першій половині ХУІ в.» (1907); «Історичні проходи по Львові» (1932); «Джерела з історії Галичини періоду феодалізму до 1772 р.» (1962); спеціальних історичних дисциплін — «Герб України» (1913); «З козацької сфрагістики» (1917); «З пограничної українсько-московської переписки 1649—1651 рр.» (1929); «Стан і завдання української сфрагістики» (1959); «До питання про герб Львова» (опубл. у 1968); історіографії — «Українська історіографія» (1923); «П’ятдесятиліття наукової праці Євфима Сіцінського» (1931); «Михайло Грушевський. Життя і діяльність» (1935). Створив повісті і оповідання для дітей иа юнацтва на історичні теми — «Шляхами слави українських князів», «Оповідання з історії України» (обидві — 1918) та ін.
Помер і похований у Львові на Личаківському цвинтарі.
ПОСИЛАННЯ: Енциклопедія історії України. — Т. 5. — К., Наукова думка. — С. 390—395.
