Дашкевич Микола Павлович (16.08.1852, с. Бежів, тепер — Черняхівского р-ну Житомирської обл., — 02.02.1908, м. Київ) — історик, літературознавець, етнограф, фольклорист.
Народився в сім’ї священика. З 1868 р. навчався в Київському університеті (під керівництвом В. Антоновича), після закінчення якого працював викладачем, а згодом — професором кафедри історії західноєвропейських літератур. Обирався членом, секретарем, а з кінця 1890-х рр. — головою Історичного товариства ім. Нестора-літописця. У 1907 р. М. Дашкевича було обрано академіком Петербурзької академії наук.
Представник культурно-історичної школи та порівняльно-історичного методу в літературознавстві. У ранніх працях досліджував західноєвропейську літературу доби середньовіччя, зокрема її романтичні напрями («З історії середньовічного романтизму», 1876), а також періоду романтизму кінця XVIII — початку XIX ст. Виступив з розвідками про творчість В. Шекспіра, Й. -В. Ґете, Ф. Шіллера, Дж. Байрона. Значну кількість праць і розвідок присвятив історії російської літератури: «Мотиви світової поезії у творчості М. Ю. Лермонтова» (1892), «О. C. Пушкін у ряду великих поетів нового часу» (1900). У книзі-рецензії «Відзив про твір М. Петрова „Нариси історії української літератури XIX століття“» (1888), яка є найпомітнішою з його літературознавчих праць, підкреслював самобутність і самостійність української літератури, пов’язуючи її розвиток із течіями та стилями світової, зокрема європейської, літератури (полемізуючи тим самим із тезою М. Петрова про цілковиту залежність української літератури від російської). Досліджував творчість І. Котляревського («Питання про літературне джерело української опери І. Котляревського „Москаль-чарівник“», 1893; «Малоруська та інші бурлескні (жартівливі) „Енеїди“», 1898). Вивчав також пам’ятки українського народного епосу (думи, історичні пісні, балади тощо).
В історичних дослідженнях М. Дашкевич найбільшу увагу приділяв передусім періоду Київської Русі та Великого князівства Литовського, зокрема в працях і розвідках: «Болохівська земля та її значення
в руській історії» (1876); «Князювання Данила Галицького з руських та іноземних відомостей» (1883); «Переговори папи з Данилом Галицьким про унію Південно-Західної Русі з католицтвом» (1884); «Нотатки з історії Литовсько-Руської держави» (1885); «Нові знахідки й питання про Болохів та болохівців» (1899); «Грамота князя Івана Ростиславича Берладника 1134 р.» (1904) та ін., які не втратили своєї актуальності й до наших днів.
