Зайцев Павло Іванович (23.09.1886, м. Суми — 02.09.1965, Мюнхен, Німеччина) — учений-літературознавець, археограф, історик літератури, громадсько-політичний і культурний діяч.
1904 р. закінчив Cумську гімназію, 1909 р. — юридичний, 1913 р. — історико-філологічний факультет Cанкт-Петербурзького університету. У студентські роки займався революційною дільністю (з 1904 р. — член Cанкт-петербурзького осередку РУП, з 1907 — громади Товариства українських поступовців). У 1915—1917 рр. — викладач української літератури на нелегальних Українських університетських курсах у Петербурзі. Друкував літературознавчі розвідки в журналах «Русский библиофил», «Речь». 1917 р. обраний до виконавчого комітету Української національної ради; водночас призначений (за вказівкою Тимчасового уряду) комісаром Косівського пов. у Галичині. Того ж року обраний членом Української Центральної Ради від Петроградської української громади; з вересня 1917 р. — начальник канцелярії Генерального секретаріату освіти, водночас викладав в Українській Педагогічній академії, Українському народному університеті та 2-й Київській українській гімназії. У 1918 р. — директор Департаменту загальних справ Міністерства освіти. У 1918—1919 рр. редагував київський журнал «Наше минуле»; у 1919 р. — начальник культурно-освітнього відділу Армії УНР, співробітник видавництва товариства «Друкар», редактор «Записок історично-філологічного відділу УАН». Публікувався також у журналі «Наше життя» (1915—1917), збірнику «Ґроно» (1920). У 1920—1921 рр. — головноуправляючий справами мистецтва і національної культури, тимчасовий виконавець обов’язків керуючого справами Міністерства преси і пропаганди УНР. 1921 р. виїхав до Польщі як секретар дипломатичної місії УНР. З 1921 р. — викладач Варшавського університету, співробітник Українського наукового товариства у Варшаві; у 1922—1924 рр. — секретар Українського центрального комітету у Варшаві. 1941 р. виїхав до Німеччини, співробітничав у берлінських журналах «Український вісник» та «Українець»; з 1958 р. — професор Українського вільного університету (УВУ) в м. Мюнхені, де й помер.
Як літературознавець працював переважно в галузі шевченкознавства. Протягом 1912—1914 рр. опублікував невідомі автографи, листи та документи до біографії Т. Шевченка (найбільша добірка — в журналі «Русский библиофил», 1914). В розвідці «Російські поеми Т. Г. Шевченка» (1913) вперше встановив повний текст поем «Cлепая» та «Тризна». 1914 р. видав у Петербурзі «Кобзар» за прижиттєвими виданнями та рукописами поета, у 1934—1939 рр. — повне зібрання творів Т. Шевченка у м. Варшаві (16 томів; здійснив текстологічну підготовку і розробку наукового апарату). Опублікував біографічні розвідки «Перше кохання Т. Г. Шевченка» (1914), «Шевченко і поляки» (1934): «Життя Тараса Шевченка» (1955). Писав також фейлетони — «Обід з предопродкомдивом» (1920) та ін., літературні пародії — «У кривому дзеркалі» (1934), залишив спогади — «Фрагменти спогадів шевченкознавця», «З фільму спогадів» (обидва — 1950).
