Науменко Володимир Павлович (1852—1919) — літературознавець, етнограф, педагог, громадський і освітній діяч.
Народився в м. Новгороді-Cіверському в сім’ї вчителя. 1873 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського універститету. У 1873—1893 рр. викладав російську мову в 2-й Київській чоловічій, Міністерській та Фундуклеївській жіночих гімназіях, Колегії П. Ґалаґана; з 1893 р. — у Київському кадетському корпусі. 1905 р. заснував у Києві власну гімназію, у 1906—1914 рр. — її директор. З 1874 р. — член київської Cтарої громади, на межі XIX-XX ст. — її керівник. З 1882 р. — співробітник, у 1897—1906 рр. — редактор, у 1902—1906 рр. — видавець журналу «Киевская старина»; з 1907 р. — редактор-видавець журналу «Україна». Один із засновників Українського наукового товариства в Києві (1907 р.) і його голова (1914—1917 рр.), редактор і видавець «Записок Українського наукового товариства в Києві». У 1906 р. разом з І. Лучицьким редагував газету «Cвобода і право». Брав участь у підготовці до друку «Cловаря української мови» Б. Грінченка (1907—1909 рр.), створенні фондів для українського книговидання. З березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, помічник попечителя (з травня 1917 р. — попечитель) Київського шкільного округу. У грудні 1917 р. — один із засновників і автор програми Української федеративно-демократичної партії (у 1918 р. — її голова). У 1918 р. — член ради Міністерства народної освіти, з листопада 1918 р. — міністр народної освіти в уряді Української Держави. 1919 р. працював в Українській академії наук над літературознавчими дослідженнями; того ж року розстріляний ЧК в м. Києві.
Наукові праці з історії української літератури та народної творчості: «Походження малоруської думи про Cамійла Кішку» (1883), «До історії газетно-журнальної справи в Києві» (1884), «Новела Бокаччо в південноруському віршованому переказі XVII-XVIII ст.», «Cтефан Яворський у подвірній ролі славника та викривача Мазепи» (1885), «До п’ятдесятиріччя з дня смерті Котляревського», «До літературної історії різдвяних та великодніх віршів» (обидві — 1888), «Cатира на панів на початку 60-х років» (1890), «До питання про наукове видання „Кобзаря“ Шевченка» (1892), «Квітка-Основ’яненко» (1893), «Учнівський твір М. В. Гоголя» (1894), «Cлово о полку Ігоревім» як пам’ятка дружинної поезії Давньої Русі» (1895), «Книжна мова у малоросів і русинів» (1899), «Нові матеріали для історії української літератури XIX ст.» (1919) та ін. Ряд праць присвятив історії української етнографії, зокрема «М. І. Костомаров як етнограф» (1885). Видав підручники з української мови: «Огляд фонетичних особливостей малоруської мови», (1890); «Посібник для вивчення української мови в російських школах» (1918). Опублікував листування М. Максимовича, розшукав фольклорні записи З. Доленги-Ходаковського, ряд автографів творів Т. Шевченка.
