КАБАЧОК Володимир Андрійович /н. 1885 — + після 1862, Київ; поховано там само, могила на Печерському (Звіринецькому) цвинтарі/ — укр. кобзар, мистецький керівник Полтав. капели бандуристів (1923—33); заарештовано 1934, заслано на Колиму; 1944 повернувся, з 1945 викладав гру на бандурі в Київ. муз. уч-ща, а згодом — у консерваторії, 1952 організував жіночий ансамбль — тріо бандуристок. В УРЕ не представлено.
КАВАЛЕРІДЗЕ Іван Петрович /н. 01 (13). 04. 1887, хутір Ладанський, тепер с. Сильченкове Талалаївського р-ну Черніг. обл. — п. 03. 12. 1978, Київ; поховано там само/ — укр. скульптор, кінодраматург, кінорежисер, нар. артист України з 1969; навч. 1907—09 у Київ. худож. уч-щі, 1909—10 — у петерб. АМ, 1910—11 — у приватній студії Н. Аронсона в Парижі. Автор пам’ятників кнігині Ользі в Києві (1911, у співавторстві, зруйнований совєтами разом з Михайлівським Золотоверхим монастирем і відновлено на поч. 2000-х рр.), Т. Шевченкові в Ромнах Сум. обл. (1918), Полтаві (1925), Сумах (1926); у повоєнні рр. створив скульптурні композиції «В. І. Ленін і М. Горький» (1952), «Лев Толстой» (1965), пам’ятник Г. Сковороді в Києві, фонтан на ВДНГ СРСР у Москві, прикраси Моск. метро. Як кінорежисер і кінодраматург К. продовжував і розвивав такі самі ідеї та образи, які втілював у скульптурних композиціях і портретах, тяжіючи до узагальнення й символічності, історизму й проблемности, худож. багатогранності. За власними сценаріями поставив фільми: на Одес. кіностудії «Злива» (Офорти до історії Гайдамаччини, 1929), «Перекоп» (1930), «Штурмові ночі» (1931); на Київ. кіностудії — «Прометей» (1936), «Наталка Полтавка» (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937), «Григорій Сковорода (1958, у співавторстві), за сценарієм Н. Капельгородської — „Повія“ (1961). Написав п’єси „Вотанів меч“ (1966), „Перекоп“ (пост. 1967), „Перша борозна“, трагедію-притчу з життя Г. Сковороди — „Григорій і Параскева“ (1972) тощо. Залишив спогади, уривки з яких публіеувалися в журн. „Україна“ (1988, № № 39—40).
КАВКА Михайло /н. 2-а пол. 19 ст., Покуття — п. 1938; там само й поховано/ — укр. культурно-освітній діяч, селянин, провідний чл. УРП (Українська радикальна партія) на Покутті з часу її заснування. В УРЕ не представлено.
КАГАН Абрам Якович /н. 27. 12. 1900 (09. 01. 1901), Бердичів — п. 17. 12. 1965, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч по гол. алеї, недалеко від могили С. Птона; надгробок з бюстом-портретом, напис: «Писатель Каган Абрам Яковлевич 27. 12. 1900—17. 12. 1965»; нижче ще напис: «Лев Абрамович Каган 12. 11. 1921—10. 12 1941 г. Погиб при обороне Севастополя». Над цим написом керамічний портрет моряка/ — єврейський письменник, друкувався з 1921. Автор зб. поезій «Борозни» (1923), поеми «Трипілля» (1925), а також романів та зб. оповідань.
КАГАНОВИЧ Лазар Мойсейович /н. 22. 11. 1893, Україна — п. 25. 08. 1991, Москва; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі, стара часитина, на могилі плита з червоного мармуру з написом на двох покійних — його й дружини/ — видатний компартійний діяч, лютий ворог і кат укр. народу, україножер. 1925 Сталін призначив його в Україну першим секретарем ЦК КП (б) У із завданням допустити «розвиток українізації», але одночасно розколоти укр. комуністів та знищити опозицію Ол. Шумського й М. Хвильового. Згодом вернувся до Москви. 1932 на 3-й конференції КП (б) У разом з В. Молотовим відмовився знизити надто високі хлібопоставки, призначені Україні, внаслідок чого вибухнув голодомор; 1933 керував с. — г. відділом ЦК ВКП (б), організував політвідділи МТС і терором та голодом здійснював колективізацію в Україні; 1947 знову було призначено першим секретарем ЦК КП (б) У, знову голодомор, провів велику чистку серед укр. інтелігенції, звинувачуючи її в укр. націоналізмі; з 1925 був одним з дорадників Сталіна з питань укр. політики й дуже впливав на всі події в Україні. По Сталіновій смерті К. опинився в неласці за опозицію проти реформ М. Хрущова і 1958 разом з ін. сталіністами було виключено з керівництва КПСС. У Лазаря було кілька братів, теж активних політ. діячів. Одного з них розстріляли енкаведисти: К а г а н о в и ч Арон Мойсейович н.1886, Київ? — п. 1966, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, таблиця з написом: Каганович Арон Моисеевич 1886—1966»; К а г а н о в и ч Михайло (Мойша) Мойсейович, н. 28. 10. 1888, Київ? — п. 01. 07. 1941, Москва; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі, 2-а дільниця, надгробок з написом: «Каганович Михаил Моисеевич 1888. 28. 10—1941. 1. 7.» Тут же є ще написи.
КАГАНОВИЧ Наум /Мойсейович? ; н. 1895, Київщина — після 1937 загинув під час культу Сталіна (чи не Лазарів брат?); поховано?/ — укр. «мовознавець», критик. Закін Харків. ІНО; на поч. 1930-х рр. статтями в «Більшовику України» та «Критиці» розпочав гостру кампанію проти укр. мови й мовознавства 20-х рр., спочатику як прояву народництва, а потім — «українського буржуазного націоналізму»; 1933—37 був чл. — кор. АН УРСР, редагував «Мовознавство», упорядник підручників для шкіл, фактично був диктатором у справах укр мови; своє становище використав для безоглядної русифікації укр. літ. мови і дискредитації укр дінгвістів. Заарештовано 1937. Дальша доля невідома.
КАДИЧЕНКО Михайло /н. кінець 16 ст. — п. після 1636; поховано?/ — укр. ваійськ і держ. діяч, черкаський полковник 30-х рр. 17 ст. ; один з ініціаторів повернення козаків і селян з Правобережної на Слобідську Україну. В УРЕ не представлено.
КАЗАКЕВИЧ Еммануїл Генріхович /н. 24. 02. 1913, Кременчук, тепер райцентр Полтав. обл. — п. 22. 09. 1962, Москва; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі/ — єврей. письменник. Виріс у Кременчузі, тут у 20-х рр. почав літ. шлях. Їздив у Біробіджан, був там головою колгоспу; видав кілька книг віршів та оповідань єврей. мовою; 1941 був уч. 2-ї світової війни, Звісно, «воював» авторучкою. Слави здобув, коли 1947 видав повість «Звезда» рос. мовою, за якою було поставлено й однойменний фільм.
КАЗАНКІВСЬКИЙ Василь /н. 1889 — п. після 1950-х рр., Канада; поховано там само?/ — піонер укр. аматорських театрів у Канаді. Актор і режисер, керівник муз. — драм. секції Укр. нар. дому у Вінніпегу (1922—50). В УРЕ не представлено.
КАЗАНЛІ Микола Іванович /н. бл. 1870, м. Тирасполь Херсон. губ., тепер Молдавія — п. після 1912, Полтава? ; поховано?/ — укр. композитор і диригент, полтав. дворян, син полковника царської армії. Закін. Полтав. кадетський корпус, Михайлівське гарматне уч-ще (1889), з 1895 викладав музику; муз. освіту здобув в Одес. муз. шк. та Петерб. консерваторії; з 1897 диригував симфонічним оркестром у Мюнхені, Празі тощо. Написав кілька муз. творів, співробітник журналів. В УРЕ не представлено.
КАЗБАН Михайло /н. 1861 — п. 1929, Харків? ; поховано?/ — укр. драм. актор, герой і резонер; 1920 працював у 1-у Держ. театрі в Харкові. В УРЕ не представлено.
КАЗБИРЮК Андрій Федорович /н. 19. 10. 1849, Кавказ — п. 07. 06. 1885, Київ; поховано там само/ — укр. музикознавець, муз. теоретик, педагог, композитор, диригент. Закін. Петерб. консерваторію 1875 по класу теорії музики М. Заремби; 1876—85 викладав у Київ. муз. уч-щі. Автор романсів, популярних свого часу підручників з елементарної теорії музики тощо; хорові й оркестрові фортепіанні твори не було видано й не збереглися.
КАЗИДУБ Михайло Васильович /н.29.11.1942, с. Вереміївка, тепер Глобинського р-ну Полтав. обл. (некролог в «ЛУ» про К. і довідник «Письменники Радянської України 1917—1987» помилково назвали район Градизьким, тоді як Градизьк є лише смт Глобинського р-ну) — п. 01. 05. 1998, Полтава; поховано там само?/ — укр. поет. Закін. Вереміївську середню шк., курси режисерів при Полтав. муз-драм. театрі ім. М. Гоголя, агропед. ф-т Полтав. с. — г. ін-ту, вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. Горького в Москві. Працював механізатором, будівельником, журналістом, директором Полтав. клубу письменників, очолював обласне літ. об’єднання «Полтавські джерела», був редактором телероадіокомпанії «Лтава». 27 років перебував у лавах СПУ, лауреат обласної премії ім. Петра Артеменка. В його доробку сімнадцять книжок віршів, сатиричний прозовий роман «Начальник ПСО» тощо. Автор понад 50-ти пісень, написаних у співавторстві з В. Тиликом, О. Білашем, В. Гурмаженком, Г. Непорадою, О. Чухраєм.
КАЗКА Аркадій Васильович /н. 23. 09. 1890, м. Седнів, на Чернігівщині, тепер смт Черніг. р-ну Черніг. обл. — 23. 11. 1929 наклав на себе руки в енкаведистській в’язниці, куди його запроторили вночі 10. 09. 1929, звинувативши в причетності до т. з. СВУ, Одеса; поховано?/ — укр. поет. Закін. 1917 Саратов. ун-т; учителював на Катеринославщині, в Києві, Одесі; в Чернігові відвідував літ. «суботи» М. Коцюбинського, дружив з П. Тичиною, В. Мисиком; з 1919 друкувався в журн. «Літературно-науковий вісник», «Червоний шлях», «Нова громада», «Життя й революція». Був чл. Спілки селян. письменників «Плуг». Перекладав з рос. поетів.
КАЙГЛ Ладіслав /н.10. 12. 1885, Прага, Чехія — п. 01. 01. 1939, Раковнік, Чехія; поховано там само/ — чес. маляр і музикант, професор. Навч. у Празькій худож. — промисловій шк., 1903—06 у Парижі, в академії Юліана, а згодом — у Празькій акад. образотворчих мистецтв. Багато подорожував, викладав у Раковніку, Мукачевому, Ужгороді. Захоплювався життям верховинців. Для Підкарпатської Русі його праці становлять неоціненну й незамінну силу та індивідуальність. В УРЕ не представлено.
КАЙСАРОВ Паісій Сергійович /н. 1778, Тамбовщина — п.15. 02.1844, Ніцца; поховано в Києві, могила в Києво-Печерській лаврі, поблизу від Ковніровської дзвіниці, металева огорожа з мармуровим постаментом та інформативною плитою в оточенні викладеного каміння й плиток / — рос. генерал від-інфантерії, уч. рос. — турецької війни 1806—12 герой вітчизняної війни 1812, т. з. визвольного походу в Європу 1813—14, ад’ютант М. Кутузова. В УРЕ не представлено. Є в книзі Людмили Проценко «И до небес рукой подать…»
КАЛАБУХІВ Петро /н. 2-а пол. 19 ст., Кубань — 1919 скарано на горло денікінцями, Краснодар; поховано там само/ — укр. громад. і церковний діяч, священик, чл. Кубанської ради, завзятий оборонець незалежності Кубані від Росії, а в складі України. В УРЕ не представлено.
КАЛАЧЕВСЬКИЙ Михайло Миколайович /н. 14 (26). 09. 1851, с. Попівка, тепер Онуфріївського р-ну Кіровоград. обл. — п. між 1910—12, Кременчук; поховано там само/ — укр. композитор. Мав юридичну та муз. (1876 закін. Лейпцігську консерваторію) освіту. Жив у Кременчуку. Найвидатніший твір К. — «Українська симфрнія» (1876, дипломна робота, виконана тоді в Лейпцігу). До поч. 20 ст. в Україні не виколнувалась, поки Д. Ахшарумов не включив її до пирограми своїх концертів у Полтаві, Кременчуку, Катеринославі та ін.
КАЛАЧЕВСЬКИЙ Сергій /н. 2-а пол. 19 ст. — п. 1911; поховано?/ — укр. лікар, видатний підприємець-мільйонер-меценат на Криворіжжі; збудував для робітників лікарню, школу, театр; заповів свій будинок і гірничу шк., а копальню подарував Верхньодніпрповському земству. В УРЕ не представлено.
КАЛЕНИК АНДРІЙОВИЧ /н. 2-а пол. 16 ст. — п. після 1632; поховано?/ — козацький гетьман на Запоріжжі (1624—25 і 1632 — ?), брав уч. у Смоленській війні на чолі козацького відділу (1610); палки оборонець православної церкви й віри. В УРЕ не представлено.
КАЛЕНИЧЕНКО Лука Петрович /н. 07 (20). 02. 1898, м. Карлівка, тепер Полтав. обл. — п. 05. 08. 1968, Київ; поховано там само/ — укр. художник-реставратор і мистецтвознавець; розробив оригінальні методи із застосуванням нових матеріалів, нової системи і методів фіксації. 1918 закін. Миргородську худож. шк., 1931 — Київ. худож. ін-т. Організував першу в Україні художньо-реставраційну майстерню, керував реставраційними роботами в Києві. Автор праць з питань реставрації.
КАЛЕНИЧЕНКО Іван Йосипович /н. 1805, Суми — п. 29. 01. 1876, Харків? ; поховано?/ — укр. натураліст і медик. Закін. мед. ф-т Харків. ун-ту (1829); 1836—64 — професор Харків. ун-ту, викладав загальну фізіологію, патологію, порівняльну анатомію; вивчав укр. нар. методи лікування; завідував зоологічним і мінералогічним кабінетами, викладав геогнозію, мінералогію, палеонтологію, проводив палеонтологічні дослідження, зокрема розкопки в с. Кулішівці, тепер Сум. обл., де 1841 поставив пам’ятник мамонтові з чавуну; вивчав геоологічну будову України, змелетруси, рослинний і тваринний світ Африки, Америки, сорти пшениць Європи тощо. Опублікував бл. 40 наук. праць, у тому числі й «Листи з України». А в УРЕ не представлено.
КАЛЕНИЧЕНКО Іван Федорович /н. 14. 05. 1941, с. Михнівка Решет илівського р-ну Полтав. обл. — п. кінець березня 1998, Київ; поховано там само/ — укр. письменник. Закін. Гадяцьке кульосвіт нє уч-ще та Донецький філіал Харків. ін-ту мистецтв. Автор книжок «Ніжний крем інь», «Долоні подорожника», «Хай йому грець», «Тюльпан-дерево», «Гоп, мої гречаники». В УЛЕ не представлено.
КАЛИН Володимир Івчанович /н. 19. 09. 1896, Львів — п. 14. 01. 1923, Краків; поховано в Тернополі, у правій частині місцевого цвинтаря/ — укр. актор і режисер. З дитинства проживав у Тернополі; з 1906 навч. у гімназії, де його вчителями були історик Й. Гусаковський, біолог С. Сидорак, германіст, письменник Є. Мандичевський, літератор М. Вашкевич, серед його друзів тут навчалися Я. Бортник, М. Крушельницький, Т. Демчук, Т. Бордуляк тощо; його вчителями-режисерами були: Л. Курбас та М. Бенцаль; брав уч. у «Театральних вечорах», працював актором київ. «Молодого театру», 1919 повернувся на Тернопільщину й став актором «Стрілецького таетру» УГА, 1920 актори «Нового львів. театру» об’єдналися з групою кол. «Молодого театру» на чолі з Г. Юрою і створили новий колектив — сьогоднішній Київ. академ. драмтеатр ім. І. Франка. В УРЕ не пиредставлено.
КАЛИНЕНКО Петро /н. 1875 — п. 1825; поховано?/ — укр. актор на героїчних ролях у трупах О. Суслова, М. Ярошенка; вихователь багатьох акторів. В УРЕ не представлено.
КАЛИНОВИЧ Іван Титович /н. 28. 11. 1885, Львів — п. 12. 11. 1927; там само й поховано/ — укр. бібліограф і громад. — політичний діяч соціалістичного напрямку, видавав «Всесвітню бібліотеку» (1916—28) в Золочеві; редактор «Дрогобицького листка» (1919), «Нашого слова» (1927), був бібліотекарем при НТШ. Автор низки бібліографічних покажчиків; неопубліковані бібліографічні праці, що зберігаються у Львів. б-ці, становлять бл. трьох тисяч записів. 1918—19 був послом Укр. нац. ради ЗУНР і депатутом Трудового Конгресу в Києві, з 1920 — чл. закордонної групи УКП у Відні, Австрія, і керівник її видань. Навч. у львів. гімназії, перейшов до учит. семінарії в Тернополі, потім у Заліщиках, з 1904 учителював, але примусили працювати пштовиком у Бориславі; з 1916 один з керівних діячів «Сельробу», перекладач. В УРЕ не представлено. В УЛЕ є, але там день народження — 25-е, а смерті — 11-е.
КАЛИНОВИЧ Михайло Якович /н. 13. 10. 1888, с. Жахнівка, тепер Тиврівського р-ну Вінн. обл. — п. 16. 01. 1949, Київ; поховано там само, могила на Лук’янівському цвинтарі, вважають, що покінчив життя самогубством; на могилі надгробок з написом: «Действительный член Академии наук УССР Михаил Яковлевич Калинович, род. 13. 10. 1888 — ум. 16. 01. 1949». Могила доглянута, можна вважати, що К. не скінчив життя самогубством, його знайшли мертвим быля дому, а як трапилось — ніхто не знає; К. давно хворів тяжкою хворобою астми; під час нападів відчиняв вікно і намагався надихатись, можливо, що перехилився, знепритомів і впав з вікна/ — укр. мовознавець, санскритолог, академік АН України з 1939. Закін. Київ. ун-т 1912; пед. роботу розпочав 1916 у Київ. ун-ті та ін. вузах; з 1924 водночас працював в АН України, з 1939 — директор Ін-ту мовознавства, лексикографії, індіаністики, літератірознавства; відповідальний редактор «Російсько-українського словника» (1948) в офіційно русифікаторському дусі, де, ймовірно, й треба шукати причину самогубства, бо фахівцем він був високого рівня. Перекладав твори Дж. Конрада, Г. Уеллса.
КАЛИНОВСЬКИЙ Григорій /н. 1-а пол. 18 ст., м. Кролевець, тепер Сум. обл. п. після 1777, Петербург; роховано?/ — один з перших укр. етнографів. Служив офіцером рос. аромії. Автор книжки «Описание свадебных украинских обрядов в Малой России и в Слободской Украинской губернии, також и в великлороссийских слободах, населенных малороссиянами, употребляемых, сочиненное Григорием Калиновским, армейских пехотных полков, состоящим в Украинской дивизии прапорщиком» (СПБ, 1777). Це перша унікальна друкована пам’ятка укр. фольклористики 18 ст. Працю К. використовували наступні дослідники.
КАЛИНОВСЬКИЙ Лаврентій /н. 1-а пол. 18 ст. — після 1783, Харків; поховано там само?/ — укр. художник 18 ст., жив і працював у Харкові; навч. у І. Саблукова та Дм. Левицького. Мистецьку освіту завершив в Італії; з 1789, після повернення на Батьківщину, був викладачем у худож. класах Харківського колегіуму.
КАЛИНОВСЬКИЙ Мартин /н. бл. 1600 — п. 02. 06. 1652, під Батогом; поховано там само?/ — польс. магнат, що володів багатьма маєтками (староствами) в Україні; чернігівський воєвода; 1646—51 — польс. гетьман, а з 1651 — великий коронний гетьман; у Корсуньській битві потрапив у полон до козаків, з якого вернувся 1650, а 1651 багато лиха заподіяв Україні; 1652 перетяв шлях походові Тимоша Хмельницького, але Богдан Хмельницький оточив добірне військо К. під Батогом і в бою 22—23 травня 1652 загинув разом з усіма своїми жовнірами.
КАЛИНОВСЬКИЙ Стефан /н. 17 ст. — п. 18 ст., Київ; поховано там само?, могила, ймовірно, була в Києво-Печерській лаврі, та в наші часи давні поховання зліквідовано й слідів не лишилося/б — відомий діяч укр. культури, професор Києво-Могилянської академії. Автор рукописного філософського трактату. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КАЛИНСЬКИЙ Тимофій /н. 1-а пол. 1740-х рр. — п. після 1809; поховано?/ — укр. художник 18 ст., шляхтич з Правобережжя чи Білорусії, вихованець Київ. духовної академії. Автор кількох неопублікованих у цілості історико-юридичних записок, де він обстоював дворянські права не тільки для шляхетства, а й для козацтва; йому належать відомі малюнки українців різного стану з «Історії» А. Рігельмана; малюнки відзначаються реалістичністю й документальністю, опубліковані 1847 у книзі А. Рігельмана «Літописна розповідь про Малу Росію».
КАЛИНСЬКИЙ-ГЕРЕТА Йосип Федорович /н. 1792, с. Соловіївка Київ. губ., тепер Житомир. обл. — п. 30. 10. 1858, Петербург; поховано там само, могила на Мит — рофанівському цвинтарі, надгробок з написом: «Калинскій-Гелита, Іосиф Федорович, стат. сов., доктор, р. 1792, ум. 30 ноября 1858 г., 65 л. С ним сын его, Іаков Іосифович, ум. 23 декабря 19092 (цих дат немає в УРЕ) / — укр. офтальмолог і терапевт. Навч. у Київ. духовній академії та петерб. Мед. — хірургічній академії (1813—17); з 1823 — професор цієї самої академії, один із засновників Т-ва рос. лікарів у Петербурзі. Автор ряду праць з питань фармакології й терапії; редактор „Военно-медицинского журнала“.
КАЛИТОВСЬКА Марта Ієронімівна /н. 22. 10. 1916, м. Стрий, тепер Львів. обл. — п. 16. 01. 1990, Париж; поховано там само/ — укр. поетеса, перекладачка у Франції, дочка І. П. Калитовського. Навч. 1930—41 у Львів. ун-ті, 1943 заарештована гестапо, Вирвавшись із в’язниці, виїхала до Франції, працювала секретаркою в письменниці С. Яблонської. Дебютувала зб. віршів «Лірика» (1955). Згодом видала книжки «Рими і не-рими» (1959), «Десять литстів до Софії» (1974, франц. мовою), «Світлотіні» (1987). Перекладала окремі твори Р. М. Рільке, Ш. Бодлера, П. Верлена, Г. Аполлінера, Сюлі Прюдома, П. Колеля та ін.
КАЛИТОВСЬКИЙ Ієронім Павлович /пс. і крипт. — Трохим Дріт, Калатало, Малеслав; Ср. К. та ін. ; н. 1866, с. Бутини, тепер Сокальського р-ну Львів. обл. — п.22. 12. 1926, м. Стрий, тепер Львів. обл. ; поховано там само/ — укр. письменник-сатирик і громад. діяч, батько М. І. Калитовської. Закін. 1895 юр. ф-т Львів. ун-ту. Працював адвокатом у Борщеві, Заліщиках, Стрию; редагував львів. гумористично-сатиричний журн. «Комар» (1900—05); писав сатир. вірші, гуморески, фейлетони. Автор антиклерикалного памфлету «Декани з гір» (1903). Переклав лібретто опери словацького композитора Б. Сметани «Продана наречена». Інсценізував окремі твори І. Франка, дружив з В. Стефаником; багато творів залишилося в рукописах.
КАЛИТОВСЬКИЙ Омелян /н. 1855, Галичина — п. 1924; поховано?/ — укр. педагог, освітній діяч; 1907—00 рр. — директор укр. гімназії в Тернополі. Автор шк. підручників з географії та ін. ; статті на історичні та педагогічні теми; співробітник журн. «Зоря» (її редактор 1886), «Діла» та ін. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КАЛІШЕВСЬКИЙ Антін Ієронімович /н. ? — п. 1924; поховано?/ — директор Б-ки Моск. ун-ту, українець родом, 250 книжок його особстої б-ки 1933 перейшло до Держ. центр. книжкової палати. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КАЛНИШЕВСЬКИЙ (Калниш) Петро Іванович /н. 1690 чи 1691, с. Гетьманка на Роменщині, тепер Котелевський р-н Полтав. обл. — 04. 12. 1803, Соловецький монастир, тепер Архангельської обл. РФ; поховано там само; в червні 1775 К. заарештували бандити ос. Генерала Текелієва й заслали до Соловецького монастиря, де він перебував ув’язненим до 1801; сидів К. у камері під Прядильною вежою розміром 4,5×2 аршини зі склепінчастою стелею; маленька щілина 2×5 вершків правила за вікно, сюди подавали їжу; виводили на двір на кілька годин тільки в дні великих релігійних свят; розмовляти з К. було суворо заборонено; згодом перевеле до ін. приміщення; в Прядильній камері від К. залишилось покидьків шаром у два вершки; К. здичавів, осліп, став похмурим, виросла довга борода й кігті; на утримання К. казна видавала один рубль на день, але як їх вирачали, ніхто не контролював; украз німецької вовчиці цариці Катерини II про заслання К. вийшов з 10. 06. 1776; монахи розповідали, ніби Катерина сказала К.: «Одержуй волю і маєток, тільки зречися козаччини». Але К. ніби відповів: «Ні. або воля козацька, або тюрма». 1887 навесні Дм. Ів. Яворницький відвідав Соловки і в головному монастирському соборі побачив біля самої стіни три надгробки-плити, під третьою плитою лежали останки К., напис на ній гласив, що тут поховано тіло кошового отамана Запорізької Січі П. І. Калнишевського, засланого в монастир «по высочайшему повелению в 1776 году на смирение». Після звільнення К. постригся там же в ченці й незабаром помер, проживши 112 років. Через 53 роки на його могилі поставлено кам’яну плиту, яка по нині свідчить, де вмер і де спочиває останній січовий отаман. Подбаймо ж про те, аби прах К. було перевезено в Україну, на острів Хортицю для пам’яті нових поколінь/ — останній кошовий отаман Запорізької Січі (1762, 1765—1775); походив з укр. шляхти Лубенського полку; здібний адміністратор і дипломат, багато зробив для економічного й культурного піднесення Запоріжжя та оборони його державної автономії, дбав за колонізацію козаками Запрорізької території, поширення хліборобства й торгівлі; кілька разів буа послом Коша до Петербурга, де осбтоював Запоріжжя від зазіхань рос. уряду. В Січі з К. правили друзі: військ. суддя Павло Головатий та ваійськ. Писар Іван Глоба, теж потім засланий москалями.
КАЛУЖНЯЦЬКИЙ Омелян Ієронімович /н. 23. 01. 1845, с. Тур’є, тепер Старосамбірського р-ну Львів. обл. — п. 03. 07. 1914, Чернівці; поховано там само/ — укр. філолог-славіст, палеонтолог, чл. — кор. петерб. АН з 1891, бухарест. АН з 1890. Навч. у Львів. та Вілен. ун-тах, з 1868 учителював у гімназіях Кракова, Львова, Чернів. ун-ті (1875—1914); видавець старо-укр. (Путятинсье євангеліє, Кристинопільський апостол) і старо-болгарських пам’яток; досліджував впливи церковно-слов’янської мови на румунську.
КАЛЮЖНА Марія Василівна /н. 1864, м. Лебедин, тепер Сум. обл. — — 08 (20).11. 1889 покінчила життя самогубством, м. Кара, Забайкалля, тепер РФ; поховано стам само/ — революційна народниця, сестра І. В. Калюжного. Навч. у Харків. гімназії, звідки виключено 1878; 1884 учинила невдалий замах в Одесі на жандармського пристава Катанського і була засуджена на 20 років каторги; строк відбувала в місцевості Кара (Забайкалля); там під час т. з. Карійської трагедії (бунту в’язнів проти влади) на знак протесту скінчила життя сапмогубством. Автор написаної непередодні смерті прокламації про «Карійську трагедію».
КАЛЮЖНИЙ Іван Васильович /н. 1858, м. Лебедин, тепер Сум. обл. — 09 (21). 11. 1889 покінчив життя самогубством, м. Кара, тепер Забайкалля РФ; поховано там само/ — укр. революціонер народник 80-х рр. 19 ст., активний чл. Народної волі. Навч. у Харків. ун-ті, виключено 1878 за уч. у студент. заворушеннях; 1880 утік із заслання; разом з Ю. М. Богдановичем організував таємне т-во Червоного хреста; провадив роботу в Москві серед робітників; заарештовано 1882 й засуджено на 15 років каторги, яку відбував у Карі, брат Марії К. ; під час Карійської трагедії на знак протесту 1889 покінчив життя самогубством.
КАЛЮЖНИЙ Микола /н. 1908 — після 1940 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. кінооператор, фільми «Злива» (1929), «Кармалюк» (1939); заарештовано 1940, дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.
КАЛЮЖНИЙ /справж. — Шайтельман Наум; н. 1885 — після 1933 загинув у сталінсько-єжовських катівнях; поховано?/ — укр. журналіст єврейс. походження, діяч групи боротьбистів, брав активну уч. у творенні УРСР, редактор боротьбистської газ. «Пролетарська правда» в Харкові, згодом газ. «Селянська біднота» і журн. «Червоний шлях»; 1921—26 працював у Празі в посольстві УРСР, згодом СССР, загітував чимало укр. студентів виїхати до СССР, де їх незабаром репресовано всіх до ноги; заарештовано й Шайтельмана і зник бл. 1933. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КАЛЯННИК /справж. — Калянников Іван Іванович; н. 07 (20). 03 («ЛУ»: 15. 07. 1937; УЛЕ: 12. 03. 1911), с. Дятькове, тепер Бран. обл. РФ — 10. 04. 1039 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. поет. Навч. у Харків. технікумі сходознавства та сх. мов. Працював робітником Харків. паровозобудівного з-ду; друкувався з 1929. Автор поем «Бригадир» (1931), «Товариш Карий» (1934), зб. віршів «Рисиобличчя», «Струм» (обидві — 1934), «Гордість» (1936) тощо. Його заарештовано 4 листопада 1936 у Харкові. На закритому судовому засіданні 14 липня 1937 Військ. колегія Верховного суду СССР засудила К. до найвищої міри покарання. Вирок виконано 15 лиспня 1937. Про рерресії в УЛЕ сказано скромно: «Незаконно репресований, та „Реабілітований“. А подробиць — ні.
КАЛЬНОФОЙСЬКИЙ Афанасій (Опанас) /н. 2-а пол. 16 ст. — п. після 1638, Київ; поховано там само?, могила в Києво-Печерській лаврі?/ — укр. письменник 1-ї пол. 17 ст., був ченцем Києво-Печерської лаври; час його діяльності припадає на другу чверть 17 ст… Автор книги польс. мовою про «чудеса» в Києво-Печерському монастирі (1638), до якої додано план Києва й Києво-Печерського монастиря.
КАМАНІН Іван Михайлович /н. 1850, Димер, тепер смт Вишгородського р-ну Київ. обл. — п. 1921, Київ; поховано там само?/ — укр. архівіст, дослідник, довголітній співробітник (з 1883), а згодом і директор Київ. центр. архіву; історик, палеограф. Закін. Київ. ун-т (1872), досліджував укр. історію, зокрема історію Хмельниччини. Автор цинних палеографічних досліджень староукраїнського письма.
КАМЕНЕЦЬКИЙ Данило /н. 1830 — п. 1881, Петербург? ; поховано?/ — укр. видавець, зав. друкарні та вид-ва П. Куліша й журн. «Основа» в Петербурзі; ініціатор видання популярних книжок для народу т. з. метеликів; видав зб. «Українських пісень з голосом». Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КАМЕНЕЦЬКИЙ Йосип Кирилович /н. 04. 04. 1750, м. Семенівка на Чернігівщині, тепер Семенівський р-н Черніг. обл. — п. 14. 04. 1829, Петербург; поховано там само?/ — укр. лікар. Навч. у Черніг. духов. колегіумі та в шк. при Петерб. генеральному штабі, з 1790 — інспектор Петерб. лікарської управи, з 1799 — чл. мед. колегії, доктор медицини з 1814, лейб-медик з 1916 (перший з лікарів царської Росії). Автор ряду нак. праць. В УРЕ не представлено.
КАМЕНЕЦЬКИЙ Юліан /н. 1892, Галичина — п. після 1950-х рр. ; поховано?/ — укр. громад. і культурний діяч, педагог, відомий з протиалкогольної акції в т-ві «Відродження»; на еміграції організатор і голова управи Укр. музею і Чікаго. В УРЕ не представлено.
КАМЕНКОВИЧ-ХАЧАТУРЯН Златослава Зальмонівна /н. 01. 03. 1915, м. Сімферополь — + 1989, Львів; поховано там само/ — російськомовна дитяча письменниця вірменсько-єврейського походження.
КАМЕНСЬКИЙ Іван Петрович /н. 1771, с. Надежда, тепер Диканського р-ну Полтав. обл. — п. 18. 08. 1819, Харків; поховано?/ — укр. лікар. Закін. Катеринослав. духов. семінарію, 1793—98 вивчав медицину в Москві; з 1799 — прозектор Моск. мед. — хірургічної академії, з 1906 — професор анатомії й фізіологіїї; 1810—19 очолює кафедру акушерства Харків. ун-ту. Автор наук. праць. В УРЕ інша інтерпретація.
КАМЕНСЬКИЙ Степан /н. 1-а пол. 18 ст. — п. бл. 1800, Київ; поховано в Києво-Печерській лаврі?/ — учень, а пізніше професор худож. шк. Києво-Печерської лаври кінця 18 ст. ; розмалював гол. церкву лаври в монументально-реалістичному стилі. В УРЕ не представлено.
КАМЕНСЬКИЙ Франц Михайлович /н. 09. 10. 1851, м. Люблін, тепер Польща — п. 16. 09. 1912, Одеса; поховано там само/ — укр. ботанік, з походження поляк. Навч. у Страсбурзькому та Бреславському ун-тах. 1877 працював у Львові, з 1886 — викладач в Одесі, з 1895 — директор Ботанічного саду; наук. праці; вперше описав явище мікоризи.
КАМІНСЬКИЙ Василь /н. 1899 — після 1930-х рр. загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. історик, дослідник історії робітництва й революц. рухів. Автор праці «До історії реформи 1861 на Поділлі» (1929); у 30-х рр. репресовано, дальше доля невідома. В УРЕ не представлено.
КАМІНСЬКИЙ Ф (едір) /н. 2-а пол. 17 ст. — п. 1-а пол. 18 ст., Київ; поховано там само, могила в Києво-Печерській лаврі?/ — укр. художник-монументаліст; на переломі 17—18 ст. розписав разом з В. Романовичем Троїцьку церкву Києво-Печерської лаври і Борисоглібську церкву на Подолі в Києві, що їх знищено в 19 ст. українофобами.
КАМІНСЬКИЙ Федір І (ванович) /н. 1845 — п. 1891, м. Лубни, тепер Полтав. обл. ; поховано там само?/ — укр. археолог-аматор та етнограф, учитель гімназії в Лубнах, співробітник журн. «Киевская старина»; перший виявив палеолітичну стоянку в Україні (Гонці, 1873) і розкопував праісторичні могили в околицях Лубен. У 80-х рр. 19 ст. був доглядачем музею Катерини Скаржинської в с. Кругляку біля Лубен. В УРЕ не представлено.
КАМІОНСЬКИЙ Оскар Ісакович /н. 1868 — п. 10. 08. 1917, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, в одній огорожі з могилою Клари Брун, надгробок-обеліск з написом: «Заслуженная артистка УССР профессор Клара Исаковна Брун 1876—1959»; нижче напис: «Артист Оскарь Исакович Камионсикй, скоч. 10 августа 1917 г. на 49 году жизни». В УРЕ не представлено.
КАМ’ЯНЧАНИН Ісайя /до чернецтва — Іоаким; н. 1-а чверть 16 ст., Кам’янець-Подільський, тепер Хмельн. обл. — п. після 1582, м. Ростов, Ярослав. обл., тепер РФ; поховано там само/ — укр. церк. діяч і письменник; у Молдавії в Купріянівському монастирі прийняв чернецтво, був висвячений на диякона, жив то в Києві, то у Вільні; в липні 1561 виїхав до Москви роздобути богословські книги, але було обвинувачено в єресі й посаджено до в’язниці в Ростові; 1582 його викликано до Москви й дозволено виїхати, але на заваді стала польсько-московська війна; К. залишився жити в Ростові, ймовірно, до смерті. Автор листів-послань.
КАНДИБИ — козацько-старшинський рід правобережного походження; під час Руїни переселилися на Конотопщину; Федір К. — полковник корсунський (1669—72), згодом конотопський сотник (з 1681) і ніжинський полковий обозний (1698—1700), уч. чигиринських (1677—78) і кримських (1667—89) походів, його син Андронік (Андрій) К. (+ 1730) сотник конотопський (1698—1707), полковник корсунський (1708—09), згодом Генеральний суддя (1729) був причетний до героїчного подвигу гетьмана Ів. Ст. Мазепи й у 1710—15 — заслано до Москви, де здавна знали, що з такими людьми робити.
КАНЕВСЬКИЙ Давид Ісакович /н. 10 (23). 03. 1916, м. Лохвиця, тепер Полтав. обл. — 26. 12. 1944 загинув під Будапештом, вилетівши з пілотом літаком як воєнний журналіст, не повернувся. Пілот і К. загинули; поховано?/ — укр. поет, єврей з походження. 1937 поступив на істор. ф-т Харків. ун-ту, з 1942 — на фронті. Першого вірша надруковано 1930, зб. поезій вийшла посмертно 1947.
КАНІВЕЦЬКИЙ Павло Петрович /н. жовтень 1784, с. Деньги, тепер Золотоніського р-ну Черкас. обл. — п. після 1815; поховано?/ — укр. доктор філософії. Навч. у Переяславській семінарії та Київ. академії, яку скінчив по курсу філософії; 1803 — студент-кандидат Петерб. пед. ін-ту; 01. 09. 1808 призначено вчителем 1-ї київ. гамназії, згодом — смотритель Київ. повіт. уч-щ; з гімназії звільнився через хворобу у вереснні 1815. В УРЕ не представлено.
КАНТЕМІРИ — молдавський княжий рід татарського походження, тісно пов’язаний з Україною, що прийняв християнство (1540); Костянтин К. (1627—93), його син Дмитро К. (1674—23) був господарем Молдавії, уклав союз з Петром I (1711) і після пруської поразки московитів енігрував до Московії; цар подарував йому великі маєтки на Слобожанщині; Дмитро — поліглот, орієнталіст. Автор багатьох істор. творів; головні праці — історія Туреччини (1714), у якій описано також за турецькими джерелами укр. — турецькі зносини 2-ї пол. 17 ст. та ін. ; Дмитрів син Антіох (1708—44), рос. письменник, народився в Константинополі, жив і в Україні.
КАНТОРОВИЧ Соломон /н. 1892—1938 загинув у сталінсько-беріївських катівнях, Москва; поховано?/ — діяч охорони здоров’я в Україні з 1919, з 1929 — нарком охорони здоров’я УРСР, з 1937 заступник наркома охорони здоров’я СССР у Москві. Тут же й загинув у в’язниці. В УРЕ не представлено.
КАНЮК Сергій Іванович /пс. — Кс. Недоленко; н. 15. 07. 1881—15. 03. 1945 закатовано кадебістами (УРЕ цих даних не подає); поховано?/ — уч. революц. руху на Пн. Буковині, публіцист, чл. компартії з 1918. Закін. учит. семінарію в Чернівацях; працював учителем, інспектором шкіл. Один з організаторів компартії Буковини (1918), голова її першого ЦК, 1919—20 — редактор газ. «Воля народу», 1921 — газ. Громада». Один з керівників боротьби укр. трудящих проти румун. окупантів. Не раз зазнавав арештів, з 1922 жив в СССР. Працював у наркоматі освіти. Автор перших марксистських праць з історії революц. руху на Буковині.
КАНЮКА Сергій /н. 1889, Київщина — п. 1959; там само й поховано?/ — педагог-україніст на Киїащині; праці: шкільні підручники, посібники, з мотодики укр. мови. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КАПЕЛЬГОРОДСЬКА Надія /справж. — Кавалерідзе Надія Пилипівна; н. 19. 09. (02. 10). 1904, с. Успенське, тепер Новокубанського р-ну Краснодарського краю РФ — п. 27. 11. 1984, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. письменниця. Донька Пилипа Йосиповича К., дружина І. П. Кавалерідзе. Працювала в Лубенському театрі, пізніше — в жіночому хоровому ансамблі при обл. філармонії. Знялась у ряді худож. фільмів. Друкувалася з 1956 (оповідання «Журавель»). Автор повісті «Петро Запорожець» (1984), оповідань для дітей, сценарію за однойменним романом П. Мирного «Повія».
КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ Пилип Йосипович /пс. — Успенець, Хлібороб; н.14 (26). 11. 1882, с. Городище, тепрер Недригайлівського р-ну Сум. обл. — 21. 02. 1942 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. письменник. Навч. у Полтав. духов. семінарії, виключено 1902, тоді ж почав літ. діяльність; жив на Кубані, написав книгу «Українці на Кубані» (1907), друкувався в «ЛНВ», «Раді» та ін. ; після 1917 повернувся до Полтави; працював як публіцист, видав зб. поезій «Відгуки життя» (1908), гуморески, роман «Шургай» та ін. ; у 1930-х рр. репресовано, загинув на засланні. Батько Надії Кавалерідзе. Після посмертної реабілітації 1962 одну з вулиць Полтави названо його ім’ям.
КАПИЦЯ (Копиця) Петро Леонідович /н. 1894 — п. ?, Москва; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі/ — сов. фізик українського роду, один з основоположників фізики низьких температур та фізики потужних магнітних полів, академік АН СРСР з 1939, двічі Герой Соц. Праці (1945, 1974). Організатор і перший директор (1935—46 та з 1955) Ін-ту фіз. Проблем АН СРСР, Відкрив надплинність рідкого гелію (1938). Розробив спосіб розрідження повітря з допомогою турбодетандера, новий тип потужного генаратора ел. — магн. Коливань. Виявив, що при високочаст отному розряді в щільних газах утворюється стабільний високотемпературний плазменний шнур. Нобелівський лауреат 1978.
КАПІЙ Мирослав Дмитрович /пс. і крипт. — Юрій Луговий, Лугович Юрій, М. К. ; н. 05. 05. 1888, с. Коцюбинці, тепер Гусятинського р-ну Терноп. обл. — п. 24. 03. 1949, м. Косів, тепер Івано-Фр. обл. ; поховано там само/ — укр. письменник і перекладач. 1924 закін. Львів. ун-т, викладав іноземні мови в гімназіях Теребовлі (до 1928), Лежейська (Польща, 1928—38), Відня (до 1945), середній шк. Косова. Друкувався з 1900 рр. у журн. «Бджола», «Будучність», «Рідний край» та ін., в антології «Українська муза», альманахах «Розвага», «Терновий вінок»; перекладав з рос. поетів.
КАПНІСТ Василь Васильович /н. 12 (23). 02. 1758, за ін. даними: 1757, с. Велика Обухівка, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл. — п. 28. 10 (09. 11.). 1823, с. Кибинці; поховано у Великій Обухівці/ — укр. (УЛЕ: і рос.) письменник, громад. діяч. Походив з роду Капністів — укр. поміщіків, власників маєтків на Лівобережжі. Капністи — нащадки італійського дворянина Василя Петровича К., який походив з грецького роду Капніссі, що мешкав на о. Закінф (Занте); поетів дід, палкий грецький патріот, виїхав із сином на поч. 18 ст. в Україну, яка стала їхньою улюбленою другою батьківщиною; поетів батько Василь Петрович К. дослужився до чина бригадира (середній чин між полковником і генералом), за бойові заслуги від цариці Єлизавети Петрівни дістав великі маєтки, в тому числі й с. Обухівку Миргород. пов. Полтав. губ. ; тут недалеко від місця народження М. В. Гоголя 11 (23). 02 1758 і народився Василь Васильович К. В. Капніста було вбито в бою при Грос-Егенсдорфі; за романтичними родинними переказами його матір’ю насправді була т атарка на ім’я Сальма, вдруге він був одружений з питомою українкою Софією Андріївною Дунін-Борковською і от вона, коли в неї померла дитина, усиновила синка Сальми від В. Капніста, бо Сальма після загибелі В. Капніста з палкого до нього кохання скінчила життя самогубством. В. В. Капніст освіту, ймовірно, здобув домашню, як тоді водилось, служив у війську, 1782 обрано миргородським маршалком, через рік — контроль головної поштової управи; 1785 — губерніальний маршалок Київ. намісництва, 1785 служив в імператорській театральній дирекції, звідки звільнився 1801, а незабаром узагалі перестав служити, оселившись в Обухівці. В Петербурзі В. В. зблизився з гуртком Г. Державіна, з Богдановитчем, Львовим, Хемніцером та ін. письменниками. Написав сатиру «На нрави»; похований матір’ю Софією Д. — Б. в українському дусі. Написав оди «На рабство», «Ябеда» тощо, якими протестував проти скасування рос. урядом автономії України; 1791 на доручення укр. патріотитчних кіл (імовірно, зв’язаних з новгородсіверським гуртком) був у Берліні й клопотав пруської допомоги в разі повстання українців проти Росії, але не дістав певної відповіді. 1819 написав доповідну записку, де радив відрядити до Криму вчених і не допускати загибелі пам’яток старовини, це стало початком великої справи охорони давніх пам’яток. 1821 розпочала роботу експедиція, що дослідила древній Херсонес, Судак, Феодосію та ін. міста й місця. В Обухівці є меморіальна таблиця в пам’ять В. В. Капніста (відкрито 1958) і музейна поетова кімната. В УЛЕ чимало деталей є відсутніми.
КАПНІСТ Інна Петрівна /н. бл. 1865 — п. після 1912; поховано?/ — дочка Петра Івановича К. ; видала твори свого батька, одружена з греком Метакса; виховувалась у батьковому домі, здебільшого в Україні та за кордоном у Швеції, Німеччині, Італії. Петро К. був одружений з дочкою бородінського героя Катериною Євгенієвною Мандерштерн. В УРЕ не представлено.
КАПНІСТ Павло Олексійович /н. 1842, с. Велика Обухівка? — п. 19. 10. 1904, Москва; поховано там само?/ — поетів небіж В. В. Капніста. Закін. Моск. ун-т, служив у Мін-ві юстиції; 1880—95 попечитель Моск. навчальної округи, 1895 — сенатор. Наук. праці стосуються освіти. В УРЕ не представлено.
КАПНІСТ Петро Іванович /н. 1830, с. Велика Обухівка Миргородського пов. — п. 1898, Рим, Італія; поховано там само, могила в гаю св. Діонісія/ — небіж Василя Васильовича К., син полтав. губернського маршалка, згодом — моск. губернатора. Закін. Моск. ун-т, служив по мін-ву нар. освіти; редактор газ. «Правительственный вестник» (1868—74); 1865 вийшов у відставку, писав багато, а нічого не друкував; дочка Інна видала 1901 два томи праць К., в 1-му томі є біографія, дуже таепло написана, що виявляє особу ідеаліститчну. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КАПНІСТ Семен Васильович /н. бл. 1800, с. Велика Обухівка? — п. після 1822; поховано?/ — рос. поет, син поета Василя Васильовича К. ; 1819 навч. у Петербурзі й отримав від батька доручення поїхати в Крим досліджувати старовину; напередодні 1822 жив у Судаку. Є такий вірш: «Эвкоин бурливый подмывает Здесь берег яростной волной, Последний камень отделяет Из основания под древнею стеной. А там потомок дерзновенный Корыстью алчною в невежестве великом Ломает памятник священный — Из древних мраморов себе он строит дом». Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КАПНІСТ Софія Василівна /за чоловіком — Скалон; н. 1-а пол. 19 ст. — п 2-а пол. 19 ст. ; поховано?/ — дочка Василя Васильовича К., залишила спогади, надруковані в «Историческом вестнике» (1891); це родинна хроніка, написана жваво й цікаво. Автор детально розповідає про батькову хворобу й смерть у домі Трощинських, про арешт брата Олексія (в справі декабристів), про знайомство родини Капністів з декабристами Пестелем, Лорером, Муравйовим-Апостолом та ін. В УРЕ не представлено.
КАПУСТА Лаврін /н. бл. 1600 — п. після 1657; поховано?/ — чигиринський (суботівський) отаман, один з найближчих співробітників Богдана Хмельницького, гетьманський господар, виконував важливі дипломатичні доручення (1653), привіз з Москви грамоту з рішенням земського собору про «возз’єднання» України з Росією; 1657 їздив послом від Хмельницького до Туреччини.
КАПУСТЯНСЬКИЙ Іван Назарович /пс. — Іван К-й, Ів. К., Ж. Шунський, Янек; н. 1894, с. Рокитки, тепер Жовтневе Семенівського р-ну Полтав. обл. — 1939 закатовано сталінсько-беріївськими вбивцями; поховано?/ — укр. літературознавець, критик, бібліограф. Закін. Ніжин. істор. — філологічний ін-т, у 20-х рр. — аспірантуру при Харків ІНО. Викладав укр. л-ру у вузах Полтави та Харкова. Організував у Полтаві філію Спілки сел. письменників «Плуг». Автор літ. — критичних та бібліограф. праць «Соціальна пісня на українському грунті» (1924), «Учительство в українській літературі», «Валеріан Поліщук» (обидві — 1925), «Плужанська творчість» (1926) та багато ін.
КАПУСТЯНСЬКИЙ Микола /н. ?, Полтавщина — п. 1969, Мюнхен, ФРН; поховано там само/ — укр. військ. і нац. діяч, чл. Проводу українських націоналістів. Закін. військ. уч-ще в Одесі, виявив себе хоробрим і відважним молодим офіцером на рос. — японській війні, за що було відзначегно орденом, один з найкращих випускників Академії генерального штабу в Петербурзі за весь час її існування: за особисті успіхи в навчанні його було відзначено орденом св. Анни 3-го ступеня. Під час 1-ї світової війни за 1914 і 1915 офіцер К. отримав три бойові ордени та геогрієвську зброю; з початком творення укр. війська 1917 він бере активну уч., займає низку важливих посад у діючій Укр. армії; як досвідчений штабіст проводить ряд блискучих операцій, стає першим генерал-квартирмайстером Армії УНР, 1920 С. Петлюра підносить його до рангу генерала. За уч. у Вивзвольних змаганнях уряд УНР нагородив його Хрестом Симона Петлюри, Воєнним хрестом у пам’ять 40-ліття відродження Укр. збройних сил та Хрестом Укр. галицької армії; з 1921 перебуває на еміграції, недовго в Польщі, а 1922—39 — у Франції, де вступає до лав укр. націоналістів, створює й очолює Укр. нац. союз, силами якого 1933 засновано тижневик «Українське слово». К. — уч. 1-го Конгресу укр. націоналістів (1929), де його обрано до Проводу Укр. націоналістів, у якому він був до своєї смерті. На військ. теми К. написав низку важливих праць. Він приймав присягу у Степана Бандери, коли той тільки входив в організаційне життя. Під час 2-ї світової війни в складі похідних груп прибув до Києва; його обирають до складу укр. нац. ради, поруч з іншими причетний до виходу в Києві 1941 газ. «Українське слово». По війні К. довгі роки був головою представництва ОУН в Укр. нац. раді (Мюнхен), очолював фінансово-господарську референтуру ПУН, останні роки керував діяльністю ОУН. В УРЕ не представлено.
КАПУЩАК Іван Олексійович /н. ?, с. Ляхівці, тепер Івано-Фр. обл. — п. 17. 10. 1868; там само й поховано/ — укр. громад. — політичний і освітній діяч у Галичині, походив з родини дяка. 1848 обрано депутатом до австр. рейхсрату, в якому нажелав до демократичного крила. Промова К. в рейхсраті при обговоренні проекту аграрної ренформи викликала відгук у прогресивній пресі європейських країн, у т. ч. в «Новій рейнській газеті», що виходила під керівництвом К. Маркса та Ф. Енгельса. Пізніше брав уч. у боротьбі селян Богородчанщини за право користуватися панськими лісами. Деякий час учителював у с. Ляхівцях. В УРЕ не представлено.
КАРАБІНЕВИЧ Аполінарія /пс. — Л. Барвінок; н. 1896 — п. після 1950-х рр., США; поховано там само?/ — укр. актриса розмаїтого амплуа, дружина Опанаса Карабіневича; з 1920 на сцені галицьких театрів під керівництвом Опанаса К. ; з 1949 — на еміграції в США. В УРЕ не представлено.
КАРАБІНЕВИЧ Опанас /н. 1892—1941 загинув у сталінсько-беріївських катівнях, Львів; поховано?/ — укр. драм. артист, керівник Галицького театру (1924—39), Обласного львів. театру (1939—41); ррозстріляно енкаведистами. В УРЕ не представлено.
КАРАБУТЕНКО Іван Федотович /н. 13. 01. 1921, с. Покровське, тепер смт Покровського р-ну Дніпроп. обл. п. Москва; поховано там само, могила на Ваганьковському цвинтарі / — укр. (УЛЕ: і рос.) критик, перекладач, засл. працівник культури УРСР з 1971, уч. 2-ї с вітової війни. Закін. 1950 Моск. ун-т. 1950—86 — відповідальний секретар ради з укр. л-ри СП СРСР. Автор нарису «Тричі Герой Радянського Союзу Іван Кожедуб» (1946), співавтор істор. — літ. нарису «Шевченко в Москві» (1989). Перекладав з укр. л-ри (П. Панча, Ю. Смолича, Ю. Яновського, О. Довженка, Остапа Вишні, О. Гончара, В. Большака, Є. Гуцала, Л. Дмитерка, В. Дроздда, П. Загребельного, М. Іщенка, В. Козаченка та ін. ; укр мовою переклав повість «Кіров» С. Синельникова, трилогію «Всі по місцях» В. Тельпугова, ряд оповідань М. Алексєєва, роман «Земля, до запитання» Є. Воробйова. Упорядник зб. статей «Братерське слово» (1975), кількох випусків «Сузір’я». Людина була вкрай обережна й вельми порядна.
КАРАВАЄВ Володимир Опанасович /н. 26. 06. (08. 07.) 1811, м. Вятка, тепер Кіров, РФ — п. 20. 02. (03. 03.) 1892, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, надгробок з написом: «Здесь покоится тело действительного тайного советника продюссера университета св. Владимира Владимира Афанасьевича Караваева, род. 1811 г., 8 июля сконч марта 3-го 1892 г.» В одній огороржі ще дві могили: праворуч — дружини, ліворуч — сина / — укр. хірург, офтальмолог. Закін. мед. ф-т Казан. ун-ту. (1831). Протягом двох років працював у Петербурзі; 1836—38 — у Дерпті, тепер Тарту під керівництвом М. І. Пирогова; з 1841 — професор Київ. ун-ту (організатор і перший декан мед. ф-ту). Організатор першої в царській Росії клініки очних хвороб (Київ, 1844). Праці з питань травматичного флебіту, техніки ампутацій, хіріргічного лікування косоокості й катаракти тощо.
КАРАВАЄВ Володимир Опанасович /н. 26. 02. 1864, Київ — п. 07. 01. 1939; там само й поховано, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч від гол. алеї/ — укр. зоолог і мандрівник. Закін. Київ. ун-т, у якому працював з 1890 до 1919; у Зоологічному музеї АН України працював 1919—1939; з 1930 — в Ін-ті зоології АН України, 1926—34 — директор. Здійснив багато подорожей по Україні, Кавказу, країнах Європи, по Африці й Азії, на острови Індійського й Тихого океанів, зокрема брав уч. в експедиції по Чорному морю на судні «Запорожець».
КАРАЗІН Василь Назарович /н. 30. 01. (10. 02.) 1773, с. Кручик, тепер Богодухівського р-ну Харків. обл. — п. 04 (16). 11. 1842, Миколаїів; поховано там само, могила на Міському цвинтарі, де встиановлено пам’ятника, в Харкові біля Ун-ту, який тепер носить його ім’я, стоїть на повен зріст пам’ятник К. в класичному стилі на високому постаменті, по боках якого хвалебні слова на честь «Украины и Полуденного края России», без яких університет заснувати не дозволили б./ — укр учений, винахідник, освітній і громад. діяч. Склав ряд ліберальних проектів для держ. управління і господарства Росії, за що зазнав репресій; з ініціативи К. засновано 1805 Харків. ун-т, створено філотехнічне т-во (1811—18) для поширення досягнень науки й техніки і сприяння розвиткові промисловості та економіки України. Освіту здобув у Харків. приватному пансіоні та Гірничому корпусі (ін-ті) в Петербурзі. Свої погляди виклав у численних статтях, записках і листах, відстоював ліберальні погляди, як економіст — фізіократ, думки з елементами меркантилізму; пропонував перехід на багатопільну систему вирщування кращих сортів рослин, обстоював потребу поширення в Україні промисловості; вказував на колоніальну залежність України від Росії, таким чином спричинився до формування поняття укр. територіальної економіки; К. належить понад 60 наук. праць. 1910 за редакцією Д. Багалія Харків. ун-т видав праці К. 1967 віднайдено в Ленінграді рукопис його праціь: «Ідея про нову розмінну монету», «Міркування про способи задовольнити теперішні потреби держави» та ін.
КАРАЗІН Микола Миколайович /н. 1842, Харківщина — п. 06. 1. 1908, Петербург? ; поховано?/ — рос. письменник і художник укр. походження, небіж Василя Назаровича К. ; з 1865 — вільний слухач петерб. АМ, з 1907 — академік; з 1871 ілюстрував книги та журнали, один із засновників Т-ва рос. акварелістів у Петербурзі; писав романи, повісті. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КАРАЇМОВИЧ Ілля /Ілляш; н. бл. 1600 — п. 24. 04. (04. 05). 1648, Кам’яний Затон, поблизу теперішньої Дніпрокам’янки Верхньодніпровського р-ну Дніпроп. обл. ; поховано там само/ — генеральний осавул Запорізького режстрового козацтва; в квітні 1648 виступив з Барабашем проти Богдана Хмельницького, але реєстровики під проводом Джалалія убили К. і Барабаша, а самі приєднались до Б. Хмельницького під Жовтими Водами.
КАРАМАН Василь Васильович /н. 21. 05. 1903, с. Нягів близько Меджилабірець, Сх. Словаччина — п. 25. 12. 1961, Пряшів, Сх. Словаччина; поховано там само, могила на місцевому цвинтарі/ — укр. громадсько-культурний діяч, перший голова Укр. нар. ради на Пряшівщині, Навч. у початковій шк. в Меджилабірцях 1909—14, згодом — у Господарській шк. там само, а потім — у Торговельній академії в Мукачеві. Працював у Хусті директоиром тютюнового виробництва. Виявив себе як антифашистський діяч, за що бюагато переетерпів. В УРЕ не представлено.
КАРАНОВИЧ-ГОРДИНСЬКА Дарія /н. 1908 — п. після 1950-х рр., США; поховано?/ — укр. піаністка, дочка укр. літературознавця й письменника Ярослава Гординського, учениця В. Барвінського у Лвові, С. Штаєрмана та С. Зауера у Відні, де закінчила Муз. академію; концертувала в Європі й Америці, ширячи твори сучасних укр. композиторів; з 1953 працювала як педагог в Укр. муз. ін-ті і США. В УРЕ не представлено.
КАРАСКЕВИЧ-ЮЩЕНКО Степанія Степанівна /н. 1863—1915 скінчила життя самогубством, під впливом загибелі сина на фронті кинулась під поїзд; поховано?/ — російськомовна укр. письменниця, дружина академіка О. І. Ющенка, писала на теми укр. життя рос. мовою, служила моделлю для художника Ярошенка в картині «Всюди життя», в якій зображено вродливу жінку в тюремному вагоні, котра дивиться з вікна, як на пероні вуркочуть голуби. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КАРАЦЮПА Микита Федорович н. 1911, с. Олексіївка на Дніпропетровщині — п. 18. XI.1994, Москва; похований там само, могила на Кунцевському цвинтарі/ — совецький прикордонник № 1. Дитинство провів у Казахстані, де лишився сиротою і, мов той Шевченко, змалку пас овець і дуже полюбив собак, з якими здружився ще змалечку. 1932 його забрали до війська 20-річним хлопцем, він сам попросився в прикордонники, але спочатку через невеличкий зріст йому відмовили, однак наполегливий юнак домігся свого й служив у Хабаровську, а потім — селищі Полтавка та місті Гроденкове, де й провів 467 успішних операцій. Своїх псів за традицією називав Індус. Опудало останнього собаки тепер зберігається в Музеї прикордонних вій¬ ськ у Москві (Яузський бульвар, 13); з 1957 по 1961 він працював у шта¬ бі прикордонвійськ, а потім, вийшовши у відставку, став заступником ди¬ ректора Музею, де брав уч. в організації екскурсій по музею і біля стенду його імені. Там створено фільм, присвячений життю й подвигові К., він написав та опублікував свої спогади. 1995 його посмертно нагородили знаком Заслужений прикордонник РФ № 1. Та ні в радянських, ні в росій¬ ських, ні українських енциклопедіях про нього нічого не сказано.
КАРБУЛИЦЬКИЙ Володимир Іванович /пс. і крипт. Володимир Іванів, Observator, Vigilax, В. К. вк. ; н.15 (27). 01. 1884, с. Горішні Шерівці, тепер Заставнівського р-ну Чернів. обл. — п. 16. 09. 1908, с. Верхні Станівці, тепер Кіцманського р-ну тієї самої обл. ;поховано там само/ — укр. письменник, перекладач, брат Іларія Івановича К. Закін. 1908 Чернів. ун-т; працював у редакціях газ. «Буковина» (1904—07). Тяжка хвороба позначилась на творчості К. Його вірші пройняті передчуттям смерті і нездоланним бажанням жити.
КАРБУЛИЦЬКИЙ Іларій Іванович /пс. і крипт. — Карлик І., Об’єктивний, І. К. та ін. ; н. 17. 05. 1880, с. Горішні Шерівці, тепер Заставнівського р-ну Чернів. обл. — п. 30. 01. 1961, Чернівці; поховано там само/ — укр. письменник, педагог і видавець, брат В. І. Карбулицького. Закін. 1903 Чернів. учит. семінарію; працював учителем, журналістом. Протягом 1904—07 редагував журн. «Промінь», був одним з редакторів газ. «Каменярі», видавав серію популярних книжок «Дешева бібліотека». Літ. діяльність почав у кінці 90-х рр. Друкувався переважно в газ. «Буковина» (з 1900), «Руська рада» (1906), «Іскра» (1907), «Каменярі» (1909—14). Автор оповідань з життя селянства, інтелігенції, зокрема вчителів, драми «Зрадники» (1916) та ін. творів, було репресовано за часів Сталіна.
КАРДИНАЛОВСЬКА Тетяна Михайлівна /н. 1899, Київ — п. 27. 06. 1993, Анн Арборі, Мічіган, США; поховано там само/ — укр. педагог, громад. — політична і культурно-освітня діячка. Дружина Прем’єр-міністра УНР Всеволода Голубовича та письменника Сергія Пилипенка. Автор спогадів про бурхливі пореволюційні й страшні повоєнні роки «Невідступне минуле», що вийшли в Києві у вид-ві «Дніпро». Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КЕРЕЙША Сергій Дем’янович /н. ? 02. 1854, с. Сухорабівка Хорол. пов., тепер Решетилівського р-ну Полтав. обл. — п. після 1912, Петербург? ; поховано?/ — укр. інженер-залізничник, професор і директор Ін-ту шляхів, таємний радник. Навч. удома, потім в Одес. гімназії. Закін. Ін-т шляхів по першому розряду, присвятив себе залізничному транспорту; працював на різних залізницях, 1895 дістав звання ад’юнкта і став викладати, з 1896 — професор по кафедрі залізниць, 1911 обрано директором цього ж Ін-ту, чл. рос. — американського і франц. Т-ва інженерів. Опублікував низку наук. праць, вивчав залізничну справу за кордоном, брав уч. у міжнародних конгресах залізничників. В УРЕ не представлено.
КАРИЙ /справж. — Розенкранц Андрій Володимирович /пс. — Каштан, Карей; н. 1897, с. Гринчук Кам’янецького округу, тепер Кам’янець-Подільський р-н Хмельн. обл. — п. ?; поховано?/ — укр. письменник єврейс. роду. Закін. Кам’янець-Подільський ІНО; перший друкований твір — фейлетон, 1918, чл. літ. організації «Плуг» з 1924. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КАРИШЕВА Оксана /н. 1883 — п. після 1957, Київ; поховано там само?/ — укр. видатний лікар-венеролог, з 1911 — викладач Харків. ін-ту вдосконалення лікарів, згодом у Київ. мед. ін-ті; з 1949 — його професор, з її ініціативи було утворено Укр. шкірно-венерологічний ін-т і Київ. шкірно-венерологічне наук. т-во; має 80 наук. праць. В УРЕ не представлено.
КАРЛАШ (Карлашів) Микола /н. 1885 — п. 1930, США; поховано там само?/ — укр. співак-бас, артист Київ., Тифліс. Оперних театирів, співав у М. Садовського партії Зевса, Карася, був у капелі О. Кошиця й залишився після подорожей за кордоном. В УРЕ не представлено.
КАРМАЛЮК (Кармелюк) Устим Якимович /н.27. 02. 1787, с. Головчинці Літинського пов., тепер с. Кармалюкове Жмеринського р-ну Вінн. обл. — 10 (22). 10. 1835, с. Шляхові Коропчинці, тепер с. Коричинці Деражнянського р-ну Хмельн. обл. К. було вбито із засідки, поховано в м. Літині/ — видатний керівник боротьби укр селянства проти нац. гноблення і кріпацтва на Поділлі в 1-й пол. 19 ст., нар. герой України, ватаг кріпаків і військ. дезертирів, що мали по кілька сот осіб і грабували поміщиків та купців у 1820—30-х рр. ; тереном нападів К. було майже все Поділля; селяни вбачали в К. месника за народну кривду, а в його нападах — народження нової Гайдамаччини; кілька разів К. було ув’язнено, але він утікав; у нар. пам’яті К. став счимволом боротьби проти соціального й національного поневолення; про нього складено багато пісень, переказів, легенд. Пісня «Повернувся я з Сибіру» стала народною. Є книжка про пісні, перекази та легенди, пов’язані з Кармалюковим ім’ям: «Народ про Кармалюка», упорядник В. І. Тищенко (вид-во Академії наук Української РСР, Київ, 1961). Рос. художник В. Тропінін виконав Кармалюкового портрета, у Камянець-Подільському держ. музеї-заповіднику на Папській башті Кам’янецької фортеці є меморіальні дошки, присвячені Кармалюкові, є Кармалюкова печера поблизу с. Маліївці і Кармалюкова гора в подільських Товтрах поблизу с. Гуменці.
КАРМАНСЬКИЙ Петро Сильвестрович /пс. — Петро Гірки, Лесь Могильницький; н. 29. 05. 1878, м. Чеханів, теп. Цеханув, Польща — п. 16. 04. 1956, Львів, поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі/ — укр. поет. Навч. у Львові й Римі, належав до літ. угруповання «Молода муза»; друкуватися почав 1899, відомий і як перекладач із зх-європейських л-р (Данте, Гете, Де Амічіс та ін.).
КАРМЕЛЮК-КАМЕНСЬКИЙ Костянтин /н. 1858 — п. 1932; поховано?/ — укр. актор і організатор укр. театральних труп, 1904 з такою трупою об’їздив Кавказ, Туркестан, Сибір і Далекий Схід; з 1916 гастролював у Японії, з 1920-х — у Манчжурії та Китаї (Шанхай). В УРЕ не представлено.
КАРНОВИЧІ — козацько — старшинський рід на Стародубщині 17—18 ст.: С т е п а н К. (1707—88), генерал-майор голштайнської служби, який від царя Петра III отримав рерграфський титул, був полковником стародубським (1762—63); С т е п — а н К. (1746 — + після 1787), вихованець петерб. АМ, художник-маляр і гравер. В УРЕ не представлено.
КАРНОВСЬКИЙ Михайло /н. 1650 — п. після 1710, Москва; поховано там само?/ — видатний укр. гравер на міді кінця 17 — поч. 18 ст., походив з чернігівського осередку мідеритників; з 1697 — у Москві, де 1701—10 працював знаменщиком при «Печатному Дворі»; ілюстрації до першої арифметики Л. Магницького, тези та ін. укр. походження відбите в його працях (теза на зруйнування київське й присвяти митрополитові Кроковському, образ Києво-Печерської Богородиці та ін.); його гравюри як зразки для київських художників і граверів вміщувались у т. з. лаврських «кунштбухах». А в УРЕ не представлено.
КАРПЕКА Володимир /н. 1877 — після 1937 загинув у сталінсько-беріївських катівнях/ — укр. громад. — освітній діяч, ін. відомостей немає.
КАРПЕНКО Олександр /н. 1891 — після 1934 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. педагог, професор ІНО в Ніжині (деякий час його ректор) і в Києві; заступник завідуючого агітпропом ЦК КП (б) У (1930), заст. наркома освіти України (1932—33), голова Всеукраїнського радіокомітету: 1934 заарештовано, дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.
КАРПЕНКО-КАРИЙ Іван Карпович /пс. Тобілевича Івана Карповича; н. 17 (29). 09. 1845, с. Арсенівка, тепер с. Веселівка Новомиргородського р-ну Кіровоград. обл. — п. 02 (15). 09. 1907, Берлін, Німеччина; поховано на хуторі Надія поблизу с. Миколаївки Кіровогр. р-ну Кіровогр. обл., могила на сільс. Карлюженському цвинтарі, де вже було поховано його батьків та сестру Марію, видатну укр. співачку, неподалік хутора Надія, де жив Іван Карпович К. — К., тепер це заповідник; у Києві є Театральний ін-т ім. К. — К. ; 1958 на його могилі поставлено пам’ятника/ — видатний укр. драматург, актор, режисер, театральний діяч. Закін. Бобринецьке повіт. уч-ще 1859, з 14 років працював за писарчука, а згодом став секретарем поліції в Єлисаветграді, звідки звільнено за зв’язок з укр. нац. гуртками і постачання їм пашпортів; став працювати в трупі М. Старицького, але 1884 — його викликано на 3 роки до Новочеркаська, після чого ще два роки жив під гласним наглядом поліції на своєму хуторі Надія; з 1889 і майже до кінця життя не залишав сцени, але найбільше уславився як драматург; почав писати 1883, створив 18 оригінальних п’єс; драматургічна творчість К. — К. становить вершинне досягнення реалістично-побутового театру і створює передумови для модарного театру. Рідний брат Миколи Садовського й Панаса Саксаганського.
КАРПЕНКО-КРИНИЦЯ Петро /н. 1917 — п. після 1950-х рр, США? ; поховано?/ — укр. поет, зб. віршів «Гримлять дороги» (1950), «Солдати мого легіону» (1951), «Поеми» (1954), «Повернення друга» (1958); у 1950-х рр. на еміграції в США. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КАРПЕНКО Єлисей Андрійович /пс. — Є. Карпенко-Український, Олег Азовський, Степовий гість, Шашура Олександра, Andreu Ira, Андрій Люшня та ін. ; н. 11 (23). 06. 1882, м. Гуляйполе, тепер Запоріз. обл. — п.24. 12. 1933, Нью-Йорк, США; поховано там само/ — укр. письменник, актор, театр. діяч у США. 1925 закін. церк. парафіяльну шк. у Гуляйполі, наймитував, працював слюсарем на з-ді, робітником сцени, актором мандрівної трупи. Перші поставлені на сцені п’єси: «Неприкаяний батько, або Розбите щастя» (1907) та «Під терновим вікном» (1908) — на побутову тематику. В пізніших творах — комедіях «Полупанки» (1910) і «На шляху темряви» (1911), драмах «Під хвилею життя» та ін. гостро критикував порядки в царській Росії, виступав проти соціального й нац. гноблення укр. народу.
КАРПЕНКО Сергій Гордійович /н. 24. 09. 1895, Херсон — п. 29. 09. 1959, Житомир; поховано там само, могила на міському цвинтарі/ — укр. актор., нар. артист України з 1957. Сценічну діяльність розпочав 1920 у Херсоні. Працював у театрах: «Березіль» 91922—31), Червоної армії Київ. військ. округу (1933—40), Дніпропетр. театрі ім. Т. Шевченка (1940—45), Київ. укр. драм. театрі ім. І. Франка (1945—48), Житомирському укр. муз. — дрма. Театрі (1948—59). Виконував ролі простаків.
КАРПЕНКО Степан (Стецько) Данилович /пс. — Паливода-Карпенко, Стецько Українець, Васильківець з-під Києва та ін. ; н. 24. 12. 1814 (05. 01. 1815), м. Васильків, тепер Київ. обл. — п. після 1886; поховано?/ — укр. письменник, актор і композитор. Друкуватися почав 1831. Видав кілька зб. складених переважно ним пісень» Барвінок України» (два виспуски — К.,1845, СПБ, 1848), «Васильківський соловей», «Жайворонок київських полів». Його пісня «На захід сонце вже хилилось» стала народною. Автор повістей, написав кількп п’єс. Був знайомий з Т. Шевченком, поклав на музику його вірш «Думи» («Тяжко-важко в світі жити») тощо.
КАРПИНСЬКИЙ Михайло Никодимович /н. бл. 1913, Меджилабірщина, Сх. Словаччина — п. 16. 12. 1973, м. Пряшів, Сх. Словаччина; поховано там само 19. 12. 1973, прощалися ветерани-комуністи, представники укр. освіти й широка громадськість КСУТу/ — укр. учитель і культурно-освітній діяч на Сх. Словаччині. Походив з родини меджилабірського пролетаря-робітника на лісопильці. Учит. семінарію закін. у Пряшеві; як перший учитель з Меджилабірців самовіддано працював у багатьох селах Закарпаття та Сх. Словаччині. Під час фашистської окупації пішов у комуністичне підпілля, за що зазнав тортур у фашистських застінках. 1952 покликано на роботу до ЦК КСУТ, а пізніше — в кабінет ОК КПС у Пряшеві. В УРЕ не представлено.
КАРПИНСЬКИЙ Никон Карпович /н. 1745, с. Денисівка Лубен. пов., тепер Оржицький р-н Полтав. обл. — п. 10. 11. 1810, Петербург; поховано там само, могила на цвинтарі «На Большой Охте»; на надгробкові напис (в датах, очевидно, плутанина): «Карпинскій Никон Карпович, генерал-штаб-доктор по Военному министерс тву, д. ст. сов., ордена св. Владимира 4-й ст., кавалер, р. 1745, ум. 11 сентября 1816 на 66 г. Вдова: Анна Матвеевна, рожд. Кенке, ум. 28 марта 1829 на 75 г., коей прах покоится по лютеранскому исповеданию на лютеранском кладбище.
На веки незабвенны, вы трудный подвиг ваш
Сачстливо здесь свершили,
Любили лишь добро и для добра лишь жили.
Теперь покойтесь надеждой воскресенья,
Душою вознесясь в небесныя селенья,
Оставив в память нам свои благотворенья.
Поставлен д. ст. сов., членом Почтов. Совета, при главначальствующем учрежденнаго, и кавалером Иваном Андреевичем Мельниковым, зятем покоящихся супругов с их детьми 30 августа 1834 г.»/ — укр. медик, син козака з с. Денисівки, навч. у Харків. Колегіумі і в Мед. Уч-щі при петерб. госпіталі; 1778 їздив за кордон і в Страсбурзькому ун-ті здобув ступінь доктора медицини; професор анатомії в Петерб. лік. Уч-щі та в АМ, 1797 — склав першу в царській Рорсії фармакопею, перекладав книги з медицини, разом із Самойловичем розробляв карантинний статут; опуб лікував і ін. наук. праці. В УРЕ не представлено.
КАРПОВИЧ Логвин /Лонгин, чернече ім’я — Леонтій; н. бл. 1580, поблизу Пінська — п. жовтень 1620, Свято-Духівський монастир; поховано там само/ — білорусько-український церк. діяч, письменник-полеміст, педагог. Освіту здобув в Острозькій шк. на Волині, виступав проти Брестської унії 1596, був ректором Віленської братської шк. 1610 за уч. у виданні «Тренеоса» М. Смотрицького було ув’язнено. Після звільнення прийняв чернецтво й став єпископом володимирським і берестинським, згодом (1613—20) — архімандрит Свято-Духівського монастиря у Вільні. Автор багатьох казань.
КАРТАШЕВСЬКИЙ Антін /н. 2-а пол. 18 ст. — п. після 1833, Чернігів; поховано там само?/ — укр. архітектор, жив і працював в Україні у 16 ст. — першій третині 19 ст. Під керівництвом К. на поч. 19 ст. було споруджено в стилі класицизму житлові будинки в Чернігові, магістрат у Кременчуку, ряд урядових будівель, навчальних закладів, поштових станцій в ін. містах. К. брав уч. у переплануванні Чернігова.
КАСИНЕНКО Микола /н. бл. 1843 — п. 1907; поховано?/ — укр. актор-резонер у трупах М. Кропивницького та М. Старицького; в 1890-х рр. короткий час — керівник галицького театру «Руської бесіди». Автор театральних спогадів «Сочинения» (1898). В УРЕ не представлено.
КАСІЯН Василь Ілліч /н. 01. 01. 1896, с. Микулинці на Івано-Франківщині — п. 26. 06. 1976, після тривалої хвороби, Київ; поховано там само, могила на Байковому цвинтарі, надгробок — бронза, граніт, скульптор О. О. Ковальов, меморіальну дошку встановлено на фасаді буд. № 14 по вул. Володимирській, де жив і працював 1944—76, бронза, горельєфний портрет, скульптор О. О. Ковальов, ім’ям К. названо вулицю в Моск. р-ні Києва, житл. масив Теремки, 1978 встановлено щорічну Респ. премію ім. В. І. Касіяна за кращий плакат, худож. оформлення л-ри та худож. листівку/ — видатний укр. художник-графік, дійсн. чл. АМ СССР, лауреат Держ. премії України ім. Т. Шевченка, професор. Походив з убогої родини. 1927 після закін. Академії образотворчих мистецтв у Празі (Чехія) переїздить в Україну; з іменем К. тісно пов’янані становлення й розвиток укр. образотворчого мистецтва совєцької доби. Один з найвдатніших графіків 2-ї пол 20 ст. Твори К.: «Повстання арсенальців», «Герой Перекопу», «Жовтневий похід», «Дніпробуд», «Більшовицький урожай», «Київські метробудівці» та багато ін. увійшли в худож. літопис нової історії укр. народу. Протягом багатьох десятиліть він талановито ілюстрував твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, Ольги Кобилянської, багатьох ін. видатних письменників.
КАСПЕРОВИЧ Микола /н. 1885 — після 1934 загинув у сталінсько-єжовських катівнях; поховано?/ — укр. художник і реставратор давнього мистецтва; провадив реставраційні роботи в музеях Чернігова, з 1924 — директор рес тавраційної майстерні Всеукраїнського музейного містечка в Києві; 1934 заарештовано енкаведистами, дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.
КАСЯНЕНКО Григорій /н. 1891 — після 1930 рр. загинув у сталінсько-єжовських катівнях; поховано?/ — укр. авіаконструктор, був чл. Центральної Ради і Крайового комітету охорони революції; зник під час «чисток» укр. інтелігенції в середині 1930-х рр., дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.
КАСЯНЕНКО Євген /н. 1889 — після 1930-х рр. загинув у сталінсько-єжовських катівнях; поховано?/ — укр. партійний діяч, редактор, брат Григорія К., чл. Центральної Ради від УСДРП, від якої перейшов 1918 з групою Нероновича до КП (б) У; редактор різних видань, з 1925 — газ. «Вісті ВУЦВК»; перекладав з нім. мови, зник у середині 1930-х рр., даль ша доля невідома. В УРЕ не представлено.
КАСЬКІВ Теодосій /н. 1878, Галичина — . Після 1950-х рр., США; поховано там само?/ — укр. учитель, один з піонерів укр. куль турного життя в США (з 1903), родом з Галичини; долвголітній диригент хору «Боян» у Нью-Йорку, голова «Дяковчительського т-ва в Америці», редактор «Рідної школи». В УРЕ не представлено.
КАСЬЯНЕНКО Ганна Григорівна /н. 05. 11. 1891, м. Хортиця на Катеринославщині — п. 12. 05. 1969, Київ; поховано там само/ — укр. перекладачка. Закін. 1912 Дніпроп. жіночу гімназію; вчителювала в школах Дніпропетр. обл. і Києва. Перекладала з англ. мови — романи «Визволення» Дж. Конрада (1925), «Три солдати» Дж. Дос. Пассоа (1934), «Вигнанці» А. К. Дойля (1937), «Клянусь говорити правду» Ф. Джексона, оповідання «Сила дужого» (1929) і «Дебзова мрія» (1930) Дж. Лондона; з рос. — «На місяці» К. Ціолковського; 1937 на неї було відкрито «справу», взяли її під варту 11 вересня 1937. Допит відбувся 16 листопада 1937, долучивши до «справи» показання двох певною мірою зацікавлених свідків; слідчий уже наступного дня після допиту вручив заарештованій обвинувачення в контрреволюційній діяльності. К. судила трійка Київського обласного управління НКВС УРСР. Вирок: 8 років виправно-трудових таборів. Тільки 2 листопада 1956 рішенням Київ. оласного суду було скасовано дане безпідставне звинувачення. В УЛЕ про всі ці кадебістські «штучки» — ні словечка.
КАСЬЯНОВ Олександр Михайлович /н. 23. 02. 1906, Харків — п. 23. 01. 1961, Київ (УРЕ помилково: Харків); поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, поруч з похованням скульптора М. Білостоцького; надгробок з сірого граніту, напис: «Касьянов Александр Михайлович, архитектор 1906—1961»/ — укр. архітектор. 1930 закін. Харків. худож. ін-т, 1943—50 був гол. архітектором Харкова, брав уч. у створенні ген. планів Харкова, Львова, Чернігова, Луганська, Кам’янця-Подільського та ін. міст України.
КАТРАНОВ Сергій Павлович /н. 1-а пол. 19 ст., не раніше 1843, Полтава — п. 1894, там само? поховано?/ — укр. історик л-ри й видавець. Походив з родини священика й викладача духов. семінарії. Нав. У Полтав. духов. семінарії та Київ. ун-ті (не закінчив). Співпрацював у полтав. пресі, зокрема в «Полтавский епархиальных ведомостях», де надрукував статті «Легенда про св. мученицю Перепетую» (1868), «Повчальний випадок» (1871) та ін. 1874 видав твори І. Котляревського, назвав його «поетом-рушієм» (2-е видання 1875; 3-е — «Полное собраний сочинений на малороссийском языке», 1890). До «Енеїди» склав укр. — рос. словник. 1890 в Одесі окремо «Енеїду» на малоруську мову перекладену.
КАЧАЛА Степан /н. 1815, Галичина — п. 1888; поховано?/ — укр. галицький політ. і громадський діяч, народовець, оборонець рівноправства з поляками, священик; 1848 — чл. — засновник т-ва ім. Т. Шевченка «Галицько-руська матиця», т-ва «Просвіта» та ін. ; популярні брошури на політ. і суспільні теми тощо. В УРЕ не представлено.
КАЧАНІВСЬКИЙ (УЛЕ: Качановський) Володимир Васильович /н.01 (13). 03. 1853, с. Великий Ліс, Гродненської губ., тепер Білорусія — п. 11. 04. 1901, м. Ніжин; поховано там само?/ — укр. (УЛЕ: і рос.) філолог. Закін. Варшав. ун-т, з 1886 викладав у Казан. ун-ті, професор Ніжин. історико-філологічного ін-ту з 1888. Видавав зб. (Вестник славянства» (1888—90, в Казані; 1891—96 — у Києві). Автор праць з мовознавства, палеографії та історії слов’ян.
КАЧЕНОВСЬКИЙ Михайло Трохимович /н. 01 (12). 11. 1775, Харків — п. 19. 04. (01. 05.) 1842, Москва; поховано там само/ — рос. критик, історик укр. походження, журналіст, академік петерб. АН з 1841. Закін. Харків. колегіум (1783), з 1810 — професор, з 1837 — ректор Моск. ун-ту; 1805—30 видавав журн. «Вестник Европы», де належну увагу приділяв матеріалам з України й про Україну; його критика історичних поглядів М. Карамзіна набула значення протесту офіційної ідеології. Як засновник т. з. скептичної шк. К. безпідставно заперечував вірогідність давньоукраїнських писемних джерел, у тому числі й «Слова о полку Ігоревім». В УЛЕ трактовка трохи інша.
КАЧКОВСЬКИЙ Михайло /н. 1802 — п. 1872, Львів? ; поховано?/ — укр. громад. — культурний діяч, меценат, суддя, народовець-австрофіл, допомагав вид-вам та авторам обох тодішніх галицьких таборів — староруському й народовецькому; його коштом засновано у Львові журн. «Слово» (1861—87), залишив т-ву «Нарордний Дім» у Львові понад 60 тисяч гульденів на премії за твори місцевою укр. літературною мовою; матеріально підтримував академічну молодь. К. москвофілом не був ніколи, проте вони назвали своє «Общество имени Качковского» (1874). В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КАЧУРА Яків Дем’янович /н. 28. 10 (09.09). 1897, с. Юрківка, тепер Тульчинського р-ну Вінн. обл. — жовтень 1943 загинув у фашистському таборі, Донбас; поховано? 1977 у с. Юрківці відкрито пам’ятника (скульптор — П. Ковтун) / — укр. письменник. У роки 1-ї світової війни був солдатом (1914—17), вчителював 1918—22. Навч. у Київ. ІНО (1922—25), належав до літ. організації ВУСПП; в роки 2-ї світової війни був військ. кореспондентом, у травні 1942 у боях під Лозовою Харків. обл. потрапив у полон. Друкуватися почав 1923. Автор багатьох нарисів, оповідань, повістей і романів.
КАШИНСЬКИЙ Павло /н. 1890, Київ? — п. після 1950-х рр., Відень, Австрія; поховано там само?/ — укр. видавець, журналіст, педагог з Києва; директор вид-ва «Вернигора» в Києві, Відні, Мюнхені; 1925—35 — видавець і редактор «Ostevropdischer pressendinst» у Відні. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КАШУБИНСЬКИЙ Іван /н. 1837 — п. 1879, Львів? ; поховано?/ — укр. дереворитник, літограф; мав у Львові літографічну майстерню, видав серію образів давньоукр. княів та ікон. В УРЕ не представлено.
КАШПАР Йосип /н. 18. 09. 1896 — п. 1939; поховано?/ — укр. визначний педагог-музикант, викладав у Мукачівській учит. семінарії; за 11 років виховав нову генерацію хормейстерів Закарпаття. В УРЕ не представлено.
КАЩЕНКО Адріан Феофанович /пс. — А. Тертишний, А. Будій, Дніпровий Микола та ін. ; н. 19. 09 (01. 10). 1858, хутір Веселий, поблизу с. Московки, тепер Вільнянського р-ну Запоріз. обл. — п. 29. 03. 1921, Катеринослав, тепер Дніпропетровськ; поховано там само/ — укр. письменник. Брат Миколи Фнофановича К. Закінчив (70-і рр.) юнкерське уч-ще в Катеринославі. Кілька років був на військ. службі. Вийшовши у відставку, працював на різних посадах. Літ. діяльність почав 1833; написав багато істор. творів, у яких був немічним апологетом козаччини й поглядів видатного історика М. Грушевського. В УЛЕ — докладніше й трохи не так.
КАЩЕНКО Василь Васильович /н. 1812, маєтом «Приют» кол. Катеринославської губ. — п. 15. 12. 1894; там само й поховано/ — укр. садівник і лісівник; понад 50 років працював над культурою садових дерев у своєму родовому маєтку «Приют». Один з перших у царській Росії почав запроваджувати полезахисні лісові насадження й пропагувати цей спосіб для успішного ведення сільського господарства в степу.
КАЩЕНКО Микола Феофанович /н. 25. 04. (07. 05) 1855, хутір Веселий, поблизу с. Московки Олександрівського пов. Катеринославської губ. — п. 29. 03. 1935, Київ; поховано там само, могила на Лук’янівському цвинтарі з надгробком, напис: «Дійсний член Академії наук УРСР Микола Феофанович Кащенко 1885—1935»; Кащенко Ольга Николаевна 1869—1959»; Київ, вул. Мельникова, 45, меморіальна таблиця з білого мармуру на фасаді будинку, напис позолочено: «В цьому будинку жив і працював видатний радянський учений, дійсний член Академії наук УРСР Микола Феофанович Кащенко, народився в 1855 році, помер в 1935 році» Урочисте відкриття відбулося 29 березня 1954 року з приводу 19-х роковин з дня смерті К. ; вул. Мельникова, 84, меморіальна таблиця з білого мармуру на фасаді будинку при вході до Акліматизаційного саду ім. М. Ф. Кащенка, напис позолочено: «В цьому саду працював його засновник видатний радянський учений дійсний член Академії наук УРСР Микола Феофанович Кащенко. Народився в 1855 році, помер у 1935 році». Урочисте відкриття відбулося 29 березня 1954 року з приводу 19-х роковин з дня смерті К./ — видатний укр. біолог, брат Адріана Феофановича К., академік АН України з 1919, акліматизатор, творець нових форм овочевих і декоративних рослин. Навч. у Моск. і Харків. ун-тах, освіту скінчив 1880; з 1888 — професор Томського ун-ту, з 1912 — Київ. політех. ін-ту. Організатор і директор Зоологічного музею АН України; опублікував понад 140 наук. праць. Під час перебування в Томську згуртував укр. садівників та організував укр. студентську громаду, котра до 1917 була однією з найдієвіших укр. громад у царській Росії.
КВІТКА Андрій Федорович /н. бл. 1790 — п. 1843, Харків? ; поховано?/ — брат письменника Григорія Квітки-Основ’яненка; належав до числа перших громадських діячів Харкова; щось із 25 років був губернським маршалком дворян, приймав в Основі (тепер пд. частина міста) рос. царя Олександра II. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КВІТКА Григорій Семенович /н. бл. 1650 — п. 1-а пол. 18 ст. ; поховано в Харкові?/ — прадід письменника Григорія Квітки-Основ’яненка; з 1703 — полковник харківського полку, виявив багато турботи, щоб зміцнити Харків як потужну фортецю проти татарських нападів, дбав, щоб зводилися нові будинки, розміщував численних переселенців, котрі сюди прибували з небезпечних тоді районів України. А в УРЕ не представлено.
КВІТКА Іван Григорович /н. бл. 1700, Харків? — п. 1751, м. Ізюм? ; поховано?/ — дід письменника Григорія Квітки-Основ’яненка, з 1743 — полковник ізюмський Слобідського полку, син харків. полковника Григорія Семеновича К. ; його дружиною була сестра відомого білгородського єпископа Іосифа Горленка. В УРЕ не представлено.
КВІТКА Климент Васильович /н. 04. 02. 1880, с. Хмелів Роменського р-ну Сум. обл. (перша УРЕ: Київ) — п. 19. 09. 1953, Москва; поховано там само, могила на Ваганьковому цвинтарі, 11 дільниця, неподалік від могили академіка Тропініна; в спільній залізній огорожі три поховання з написами на бляшаних табличках: «Кащеева-Квитка Галина Лукинична, 6 апреля 1962»; «Квитка Климентий Васильевич…» далі прочитати не можна, бо фарба облупилась. «Кащеев Лука Алексеевич, 72 года, 16. 11. 62 г.» Це так було до травня 1964. У травні Марія Іванівна Кащєєва, Галинина мати, поставила надгробок-стеллу — сторчову плиту з написом: «„Климент Васильевич Квитка 19. 9. 1953; Галина Лукинична Кащеева-Квитка 23. 6. 1920—1962. 6. 4; Лука Алексеевич Кащеев 14. 11. 1962“, нижче — бронзова дубова гілка з жолудями, а під усім напис: „МАМА“. На могилі були живі квіти в 1960-х рр. У 1940-х рр. К. одружився вдруге з Галиною Кащєєвою, яка скінчила консерваторію і була науковцем-музикознавцем/ — укр. музикознавець, фольклорист, чоловік Лесі Українки; одружились вони 25 липня 1907. Закін. Київ. ун-т (1902); зібрав понад 6000 пісень укр. та ін. народів; з 1820 — професор муз. — драм. ін-ту ім. М. Лисенка, з 1933 — професор Моск. консерваторії до кінця життя. Автор багатьох наук. — теоретичних праць.
КВІТКА Федір Іванович /н. ? — п. ?, Харків? ; поховано?/ — батько укр. письменника Григорія Квітки-Основ’яненка, його држиною була Марія Василівна Шидловська, жінка доброї освіти, але горда, себелюбна, сувора; крім Григорія в них були діти: Андрій Федорович К., Марія Федорівна К. (за чоловіком — Зарудна), Лизавета Федорівна К. (за чоловіком — Смирницька), Парасковія Федорівна К. (за чоловіком — Булавинська). В УРЕ не представлено.
КВІТКА-КОСАЧ Лариса Петрівна (див. Леся Українка).
КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО Григорій Федорович /пс. Грицько Основ’яненко; н. 29. 11. 1778, Основа, тепер пд. частина Харкова — п.20 (08). 08. 1843, Харків; поховано там само, могила на старому Міському цвинтарі, що буйно заріс деревами, надгробок з білого мармуру, сторчова плита з відповідним написом/ — перший видатний прозаїк нової укр. л-ри; замолоду був ченцем, згодом став активним уч. культурного й громад. життя Харкова. Літ. діяльність почав 1816. В альманасі «Утренняя звезда» 1883 надруковано його повісті укр. мовою. Йому ж належить низка історичних нарисів, переказів рос. мовою. Квітчина проза відіграла значну роль у дальшому розвиткові укр. л-ри. Все, що К. писав рос. мовою «шалений» (по-рос. — неистовый) Віссаріон Бєлінський як оскаженілий шовініст хвалив, а що українською — лаяв на всі заставки. У відомому листі до рос. критика Аннєнкова з Берліна в Рим, де «русский революционер-демократ» обзивав Т. Шевченка найогиднішими словами, він, зокрема писав: «Некто Кулеш… Эккая свинная фамилия…». Це про Пантелеймона Куліша.
КВІТКИ — козацько-старшинський рід на Слобожанщині; С е м е н К. — сотник Харківського полку (1872), згодом половий суддя; Г р и г о р і й С е м е н о в и ч К. (н. бл. 1670 + 1734) — полковник ізюмський (1743), дід Григорія Квітки-Основ’яненка (письменника).
КВІТКОВСЬКА Марія /н. ? — п. 21. 01. 1994, Детройт, США; поховано в Бавнд Бруку на укр. цвинтарі біля свого чоловіка Дениса Квітковського й сина Остапа/ — відома укр. громад. діячка в США, довголітня голова СФУЖО та чл. президії СКВУ. В УРЕ не представлено.
КВЯТКОВСЬКИЙ Вікент /н. 2-а пол. 19 ст. — п. 2-а пол. 19 ст. ; поховано?/ — укр. композитор, диригент, керував оркестром дворянського театру на Волині. Автор музики до п’єс: «Маруся», «Бувальщина» та ін. творів, що були в репертуарі тодішнього галицького театру. В УРЕ не представлено.
КВЯТКОВСЬКИЙ Нестор Герасимович /н. 1759, с. Суходіл Київ. губ., тепер, імовірно, Глухівського р-ну Сум. обл. — п. 1812, м. Орел, тепер РФ; поховано там само?/ — укр. лікар. Навч. у Київ. академії та в шк. при Моск. генеральному госпіталі (з 1776); працював лікарем у Курську, а потім в Орлі (з 1707 — інспектор лікарської управи), з 1784 — при Кенінбергському ун-ті захистив докторську дисертацію, яка викликала ряд відгуків в нім. л-рі 18 ст. В УРЕ не представлено.
КЕДРИН-РУДНИЦЬКИЙ Іван /н. бл. 1906, Галичина — п. 04. 03. 1995, о 13-й годині 20 хв., на 99 році життя, Нью-Джерсі, США; поховано там само, похоронні відправи відбулися в п’ятницю 10 березня, а в суботу 11 березня тіло перевезли до церкви св. Юрія в Нью-Йорку, де відслужено панахиду, а потім — до Бавн Бруку, де покійного поховано біля дружини Марії на укр. православному цвинтарі/ — відомий укр. журналіст, кол. редактор щоденника «Діло» у Львові, дійсн. чл. НТШ, політ. діяч. Автор наук. праць «Берестейський мир», «Причини упадку Польщі», «Паралелі в історії України», «Життя, події, люди», «У межах зацікавлення» тощо; чл. ЦК УНДО, секретар укр. журналістів Америки, чл. редакції щоденника «Свобода». Брат Мілени Рудницької, видатної діячки УНДО, союзу українок, посланниці до сейму Польщі, захисниці України в Лізі націй; брат Михайла Рудницького — літературознавця, професора Львів. ун-ту, лінгвіста; Антона — композитора, піаніста, диригента; брат Володимира Рудницького — правник. В УРЕ не представлено.
КЕЗМА Тауфік Гаврилович /н.20. 06. (02. 07) 1882, Дамаск, Сірія — п. 09. 04. 1958, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, в кутку за могилою П. Житецького, без надгробка, на бляшаній таблиці напис: «Кезма Тауфик Гаврилович, р. 1882 — ум. 1958»/ — укр. філолог-арабіст, сірієць (араб) з походження; з 1896 до смерті жив у Києві, 1906 закін. Київ. духов. академію, викладав арабську мову у вищих шк. Києва, 1948 — професор, автор підручника й кількох наук. праць у галузі сходознавства; переклади з арабської укр. мовою. В УЛЕ — докладніше.
КЕНДЗЕРСЬКИЙ Володимир Андрійович /рр. н., см. і місця н., см. й поховання невідомі/ — укр. літератор і перекладач 2-ї пол. 19 ст. Закін. філолог. ф-т Київ. ун-ту. Вчителював у Кременчуці й Воронежі. Здійснив ритмізованою прозою переспів «Слова о полку Ігоревім» (Кременчук, 1874), в якому використав невластиві першотворові зменшені й згрубілі слова тощо. Цей переспів започаткував в укр. л-рі принципово новий тип поетичного перекладу «Слова» — цілковиту відмову від класичних віршових розмірів. Переклад був орієнтований на читача з народу, що сприяло піднесенню свідомості українців. Цікавим є те, що К. поруч зі своїми переспівами паралельно подав текст першотвору. Порівняльний аналіз дає чимало поживи для роздумів. К. — автор книги «Малоросійський театр М. П. Старицького у Воронежі» (1885).
КЕППЕН Петро Іванович /п. 02. 03. 1793, Харків — п. 04. 04. 1864, Карабаг, поблизу Алушти в Криму; поховано там само?/ — відомий російськомовний статистик, географ, етнограф, чл. петерб. АН, досліджував Крим і Пд. Україну; у виданих за його участю «Списках населенных мест России» (69 тт.) чимало місця відведено матеріалам про Україну.
КЕРКЕРА Петро /н. бл. 1900 — п. 25. 08. 1964, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч від дороги до військ. поховань, надгробок з написом: «Секретареві ліги американських українців Петру Керкері 1883—1964 від українського товариства дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами та ліги американських українців»/ — секретар ліги американ. українців, довголітній чл. «Ліги американських українців», кол. учитель укр. дитячої шк. в Нью-Йорку, чл. хору ім. М. Леонтовича, чл. драмгуртка ім. Тобілевича; на 17 з’їзді ЛАУ обрано секретарем; на поч. серпня 1964 поїхав в Україну побачити рідну землю після 52-річної розлуки і тут помер на серцеву хворість. В УРЕ не представлено.
КЕРНЕРЕНКО Грицько /спиравж. Кернер Григорій Борисович; н. 1863, слобода Гуляйполе, тепер місто Запоріз. обл. — п. ?; поховано?/ — укр. письменник. Закін. гімназію в Сімферополі, вивчав агротехніку в Мюнхенс. Політехнікумі. Займався господарством у власному маєтку в Гуляйполі. Друкувався в альманасі «Складка», журн. «Літературно-науковий вісник», антологіях «Акорди», «Розвага» та ін. Окремими книгами вийшли «Невеличкий збірник Грицька Кернеренка» (1890), поему «Щетинник. З народного життя» (1891), зб. «В досужий час. Лірнп поезія» (1896) тощо.
КЕРНИЦЬКИЙ Іван Михайлович /н. 30. 09. 1909, с. Гаї, тепер Пустомитівського р-ну Львів. обл. — п. 09. 04. 1979, Львів; поховано в рідному селі/ — укр. мовознавець, доктор філол. наук з 1969. Закін. 1937 Львів. ун-т; з 1946 працював і Ін-ті суспіл. Наук АН України (Львів). Автор праць з граматики, лексикології й лексикографії укр. мови («Наголос у сучасній українській літературній мові» (1954, у співавторстві), «Іван Франко як мовознавець» (1956), «Із спостережень над формами давноминулого часу в староруських і староукраїнських пам’ятках» (1959) та ін.
КЕТЧЕР Микола Христофорович /н.1806 — п. 18. 10. 1886, Москва; поховано там само, могила на П’ятницькому цвинтарі, дільниця № 22. Надгробок з написом: «Николай Христофоровичъ Кетчеръ. Родился въ 1806 г. Скончался 12 октября 1886 года». Могилу занедбано (2005), у залізній огорожі 15×20 м, де й могила рос. історика Т. М. Грановського (1813—55) / — лікар укр. походження, перекладач на рос. мову В. Шекспіра, чл. гуртка «західників», де лідером був О. Герцен. Товаришував з Т. Г. Шевченком. Одружився з простою жінкою, кол. черницею, яка його дуже кохала. 1862 І. С. Тургенєв писав йому про деякі справи Марка Вовчка, просив поговорити з Лойком, якому Марко Вовчок продала свої укр. твори та про ін. справи. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КИБАЛЬЧИЧ Микола Іванович /н. 19 (31). 10. 1853, с. Короп, тепер Черніг. обл. — 01 (15). 04. 1881 страчено на 28 році життя через повішення разом з ін. революціонерами-народниками за вбивство царя Олександра II, Петербург; поховано там само/ — революціонер-народник сербо-українець родом, винахідник; дитинство і юність минули в Україні; 1871—75 навч. у Петербурзі, де й злигався з т. з народниками; 1875 заарештовано за пропаганду, три роки пробув у в’язниці, приєднався до дрганізацій «Земля і воля», а потім — «Народна воля»; на замовлення євреїв-терористів сконструював бомбу, якою було і вбито царя, що скасував кріпосництво; вдруге заарештовано 17. 03. 1881; у камері смертників склав схему першого в світі реактивного літального апарата. «Перебуваючи у в’язниці, за кілька днів до своєї смерті я пишу цей проект. Я вірю в здійснення моєї ідеї, і ця віра підтримує мене в моєму жахливому становищі. Якщо ж моя ідея, — писав К., — після ретельного обговорення вченими буде визнана здійснюваною, то я буду щасливий тим, що подам величезну послугу Батьківщині і людству. Я спокійно тоді зустріну смерть.» От що означає бути іграшкою в чужих та ще й злодійських руках. А так би людсто, можливо, полетіло в космос набагато раніше.
КИБАЛЬЧИЧ Надія Костянтинівна /за чоловіком — Козловська; пс. і крипт. — Надія К., Н. К., Н. Максименко; н. 26. 04 (08. 05). 1878, містечко Ясногород, тепер село Дзержинського р-ну Житом. обл. — 06 (19). 09. 1914 вкоротила собі життя, отруївшись по чоловіковій смерті, лікаря за фахом, Козловського Миколи Спиридоновича, м. Кагарлик, тепер Київ. обл. ; поховано поруч з чоловіковою могилою в с. Трипіллі, тепер Обухівського р-ну Київ. обл./ — укр. письменниця. Дочка укр. письменниці Надії Матвіївни К. Закін. 1894 Лубенську гімназію. Деякий час жила в Італії та Австрії. Як письменниця виступила 1899. Друкувалася в журн. «Літературно-науковий вісник», «Будучність», «Молода Україна», «Рідний край»; альманахах «За красою», «Розвага», «Досвітні вогні» та «З неволі»; в газ. «Рада», «Руслан», «Діло» тощо. Перекладала з італійської та франц. мов; більшість творів увійшли до зб. «Поезії» (1913). Приятелювала з Лесею Українкою.
КИБАЛЬЧИЧ (дівоче — Симонова) Надія Матвіївна /пс. — Полтавка Наталка, Наталка-Полтавка, Н. Симонівна та ін. ; н. вересень 1857, с. Заріг, тепер Оржицького р-ну Полтав. обл. — п. 04. 12. 1918, м. Лубни, тепер Полтав. обл. ; поховано там само?/ — укр. письменниця. Дочка М. Номиса, племінниця В. М. Білозерського і Ганни Барвінок. Мати Надії Костянтинівни К. Закін. Лубенську гімназію. Жила в с. Заріг, деякий час у містечку Ясногороді на Волині (тепер село Дзержинського р-ну Житом. обл.), вела господарство в Кулішів на хуторі Мотронівці (тепер у складі с. Оленівки Борзнянського р-ну Черніг. обл.), вчителювала на Полтавщині — містечку Комишні і в Лубнах. Писала укр. та рос. мовами. Друкувалася в журн. «Зоря», «ЛНВ», «Дзвінок», «Молода Україна», в альманахах «З потоку життя», «Багаття» — переважно оповідання й нариси: «Баба Яга», «Самовродок», «Драма в хаті», «Зустріч», «Його право», «Останній раз», «Кому яке діло?», «Чайка», «Трагічний малюнок», «Свічка», «Припадок», «Анонімний лист» тощо.
КИЗАРЕВИЧ Філофей /н. 2-а пол. 16 ст. — п. після 1628, Київ; поховано в Києво-Печерській лаврі?/ — архімандрит Києво-Печерської лаври (1625—28). Автор передмов. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КИЗИМ (Кизима) Богдан /н. ? — 1638 страшною карою страчено польс. загарбниками, Київ, за мурами воєводського замка; поховано?/ — білоцерківський полковник (1620), сотник київський (1632), активний уч. селянсько-козацького повстання в Україні 1637 проти польс. окупантів. Польс. гетьман М. Потоцький захопив К., боротбу продовжував його син Кизименко в районі Лубен; після придушення повстання Потоцький піддав бітька з сином страшній карі: за мурами воєводського замка в Києві їх було посаджено на палі.
КИЙ, ЩЕК, ХОРИВ І ЛИБІДЬ — три брати й сестра, які, за переказами, наведеними в «Повісті временних літ», були засновниками Києва. Легенда ця має реальну істор. основу: археологічні розкопки на згаданих у «Повісті» горах відкрили залишки поселень і городищ, що поклали початок Києву. Вважають, що Кий був полянським князем, який жив у 1-й пол. 6-го ст. Він підтримував зв’язки з візантійським імператором (найімовірніше, Юстиніаном I), його було з великою шаною прийнято при константинопольскому дворі; намагався закріпити свою владу на Дунаї, де спорудив городок Києвець (залишки його існували до 11—12 ст.). Назви ці зафіксовано і в київській топоніміці: р. Либідь, гора Щекавиця тощо. Та й прізвища укр. подібні існують і досі. Див наступну персону.
КИЙ Василь /н. 04. 04. 1911, с. Малі Жеребки, тепер Теофіопольського р-ну Хмальн. обл. — п. 04. 04. 1991 на своє 80-ліття, Честер, Пенсильванія, США; поховано там само/ — укр. громад. діяч у США; 1936 став чл. Укр. нац. руху; до Америки прибув 1949, став чл. Орг-ції держ. відродження України (ОДВУ), а також чл. т. з. «Одноцентового укр. визвольного нац. фонду» й щедро жертвував на укр. громад. та політичні цілі. В УРЕ не представлено.
КИЛИМНИК Степан /н. 1830, Поділля — п. після 1950-х рр., Канада; поховано там само?/ — укр. педагог і публіцист; з 1945 на еміграції в Австралії, з 1949 — Канаді4 писав статті й розвідки на істор., етнографічні та краєзнавчі теми в премі, збіориках і журналах. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КИПОРЕНКО-ДОМАНСЬКИЙ Юрій Степанович /н. 12 (24). 03. 1888, Харків — п. 06. 08. 1955, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч по гол. алеї за церквою, недалеко від могили Зої Гайдай; надгробок з написом: «Народный артист УССР Кипоренко-Доманский Юрий Степанович 1888—1955. Дорогому незабвенному мужу; Кипоренко-Доманская Полина Александровна, 1884—1959»/ — укр. співак — драм. тенор, педагог, нар. артист України з 1936. Навч. співу в Москві (1911—16); артистичну діяльність почав у О. Суходольського (1907—09); працював у багатьох оперних театрах, з 1938 — соліст Київ. опери, з 1948 — педагог Київ. консерваторії.
КИПРІАН /н. бл. 1330, Тирново, Болгарія — п. 16. 09. 1406, Москва; поховано там само, могила в Успенському соборі Кремля/ — укр. (УЛЕ: болг., укр. і рос.) цервковний і культур. діяч, письменник, перекладач. К. рано поселився на Афоні, згодом був кліриком у Константинополі; бл. 1373 прибув до Києва для примирення литовських і тверських князів з моск. мирополитом Олексієм; після смерті Олексія на запрошення моск. князя Дм. Донського прибув до Москви під час великого посту, де разом з Сергієм Радонєжським хрестив його сина, а 1380 покинів Москву, 1389 домігся сану митрополита всієї Русі. Його діяльність пов’язують з поширенням на Русі другого південнослов’янського впливу. Автор слів, послань, житій, грамот, поетич. Творів, канонів і молитов до різних релігійних відправ, перекладів з грецької мови ряду молитов та ін. богослужебних текстів. Збереглося три послання К. доізуменів з 3 червня і 18 жовтня 1378. Друге послання, створене у київ. період діяльності К. — гострий публіцистичний твір, у якому автор обстоював свої митрополичі права. В УЛЕ про це докладніше.
КИПРІЯН /р. н. невід., Острог, тепер Рівненська обл. — п. після 1623; поховано?/ — укр. церковн. і культур. діяч, філолог. Входив до Острозького літературно-наукового гуртка 2-ї пол. 16 ст. Навч. у Венеціанському й Падуанському ун-тах, жив у Константинополі (Греція). Уч. Брестського собору 1596, не прийняв унії. Переклав твори греко-візантійської писемності. В УЛЕ про це докладніше.
КИПРІЯН Іван /н.1856, Галичина — п. 1924 на засланні, Сибір; поховано?/ — укр. церковн. і громад. — політичний діяч, педагог. Автор церковних композицій та «Учебника початкових відомостей музики й співу» (18885). Заарештовано й заслано москалями за приналежність до УГА (Українська Галицька Армія). В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КИРИК /н.1108 — п. ?; поховано?/ — укр. церковн. діяч, письменник, диякон і доместик (уставник) новгородського Антонійського монастиря. Автор «Вопрошаній» і хронологічної статті. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КИРИЛЕНКО Іван Ульянович /н. (УЛЕ: 19. 11. (02. 12.) 1903; такі самі дані подає УРЕ, натомість «ЛУ» дає інші цифри: 20. 10. 1902), с. В’язівок, тепер Павлоградського р-ну Дніпроп. обл. — загинув у сталінських катівнях; УЛЕ: 23. 09. 1938; УРЕ: 20. 10. 1939; «ЛУ» солідаризується з УЛЕ й на підставі документів подає таку саму дату загибелі К. ; поховано?/ — укр. письменник, чл. КПСС з 1937. Закін. Павлоград. семінарію. Навч. у Харків. ІНО, належав до Спілки селян. письменників «Плуг», Спілки пролетарських письменників «Гарт», ВУСПП. Друкувався з 1923, перша зб. «Такти» вийшла 1927. Був завзятим комсомоло-партійцем; 21 лютого 1938 бравурно виступив на черговій сесії ВУЦВК, та вдома на нього чекали двоє чекістів, котрі й заарештували. На допитах обмовив себе з ніг до голови. Та й це не допомогло. Йому винесено вирок: розстріл. УЛЕ про це лаконічно: «Незаконно репресований», ніби репресувати можна й законно. Реабілітовано посмертно.
КИРИЛЕНКО Варфоломій Гаврилович (див. Арфолом).
КИРИЛО /н.1-а пол. 13 ст., Україна — п. 21. 05. 1262, Ростов-Суздальський, тепер РФ; поховано там само/ — укр. церковн. діяч, єпископ Ростовський; 06. 04. 1231 консекровано в Києві на Ростов, Ярослав та Углич; 18. 05. 1231 інтронізовано в Ростові в соборі Пресвятої Діви Марії; під час татарської навали сховався в Білоозері, а коли татари пішли, повернувся в Ростов. Автор повчань, проповідей. В УРЕ не представлено.
КИРИЛО /н. 2-а пол. 12. ст., Греція — п. 1233, Київ; поховано там само, могила в Києво-Печерській лаврі?/ — укр. церковний діяч, митрополит ростовський і київський, з національності грек, дістав прізвисько філософа. Автор повчань; поставлено на мирополита 06. 01. 1225. В УРЕ не представлено.
КИРИЛО II /н. бл. 1210, Галичина — п. 1281, Київ; поховано там само, могила в св. Софії?/ — укр. церковний діяч, єпископ холмський, іноді його іменують Кирилом III, київ. митрополит (1242—81); бл. 1250 їздив до Нікеї (тепер Ізнік у Малій Азії) на затвердження свого сану від царгородського патріарха; не схотів жити в зруйнованому суздальським князем Андрієм Боголюбським і татарами Києві, оселився у Володимиро-Суздальському, тепер РФ, але не переніс туди митрополичої кафедри; його авторству приписують «Правила», схвалені 1274 на соборі у Владимирі, тепер РФ. Автор догматичного твору. В УРЕ не представлено.
КИРИЛО ЛУКАРИС /н. 1572 — п. 1633, Царград? ; поховано?/ — екзарх олександрійського патріарха Мелетія Пігаса в Україні; активний уч. Берестейського собору 1596 на боці православних; викладач Острозької академії, 1602 — олександрійський, з 1621 — царгородський патріарх; підтримував жваві зв’язки з Україною; затвердив Луцьке братство і статут його школи, який став ін. шк. за зразок. В УРЕ не представлено.
КИРИЛО ТРАНКВІЛІОН (див. Ставровецький Кирило).
КИРИЛО ТУРІВСЬКИЙ /н. до 1130, за ін. даними — до 1134, м. Турів, тепер смт Житковецького р-ну Гомел. обл., Білорусія — п. бл. 1182; там само й поховано?/ — укр. церковно-політ. і культурний діяч, письменник-проповідник, «Руський Златоуст». Походив з багатої родини. Вивчав грецю мову і взант. Л-ру. Був ченцем потім став єпископом турівським. Його літ. спадщина складається з оригінальних творів у жанрі оратолрської релігійної прози: 8 казань («Слів»), повчання, послання, молитви, притчі, канони. Як був ченцем, вів дуже суворе життя і навіть замкнівся в «стовп» (башту), куди переніс і свої книги. Його проповіді мали вплив і за межами України.
КИРИЛЮК Григорій Васильович /н. 16. 05. 1912, м. Тетіїв Київ. обл. — п. 18. 03. 1993, Івано-Франківськ; поховано там само/ — укр. письменник. Закін. Тетіївську семирічку, в трагічному і933 став добровольцем-прикордонником; під час 2-ї світової війни відступав аж до Москви, перемогу зустрів у Прусії військ. журналістом. Понад сорок років жив і працював в Івано-Франківську, був одним з організаторів тамтешньої письменницької орг-ції. Автор багатьох прозових творів, опублікованих у вид-вах України.
КИРИЛЮК Євген Прохорович /н. 08. 03. 1902, Варшава — п. 24. 06. 1989, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, де встановлено обеліск/ — укр. сов. літературознавець, чл. — кор. АН УССР з 1957, засл. діяч науки УССР з 1972. Чл КПСС з 1943. Закін. 1926 Київ. ІНО, уч. 2-ї світової війни. 1946—84 — зав. відділом шевченкознавства Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УССР. Автор понад 800 компільованих, а то й наклепницьких праць. Контролював шевченкознавство. Вводив його у компартійне річище, як у прокрустове ложе.
КИРИЧЕНКО Ілля Микитович /н. 19 (31). 07. 1889, с. Рябухи, т епер Талалаївського р-ну Черніг. обл. — п. 13. 07. 1955, Київ; поховано там само, могила на Лук’янівському цвинтарі, 20-а дільниця, вглиб за могилою Миколи Пимоненка; надгробок — скульптурний портрет з написом: «Член-кореспондент АН УРСР І. М. Кириченко 1889—1955»/ — укр. мовознавець, чл. — кор. АН УРСР з 1951. Закін. Ніжин. історико-філол. ін-т (1914); викладав у гімназіях та серед. шк., з 1931 — наук. співробітник, з 1952 — зав. кафедри класичної філології Київ. ун-ту. Опублікував понад 4 о наук. праць. Автор «Орфографічного словника» та ряду ін.
КИРИЧЕНКО Юрій /н. 1888 — п. після 1950-х рр., США; поховано там само?/ — укр. хоровий диригент. Закін. муз. шк. М. Лисенка в Києві; чл. Укр. республіканської капели; з 1925 — у США диригент церковних хорів. Автор обробок укр. нар. пісень. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КИРІЙ Іван Іванович /н. 12. 06. 1924, с. Пасківщина Згурівського р-ну Київ. обл. — п. грудень 1998, Київ; поховано там само/ — укр. письменник. Закінчити середню шк. йому не дала 2-а світова війна, під час якої його було вивезено до Німеччини. Повернувся в червні 1945; працював у колгоспі, потім — секретарем сільради, згодом став працювати в пресі. Закін. Київ. ун-т і ВПШ при ЦК КПУ. Автор понад двадцяти книжок оповідань і повістей для дітей та дорослих.
КИРІЯК Ілля /н. 29. 05. 1888, с. Завалля, тепер Синявського р-ну Івано-Фр. обл. — п. 28. 12. 1955, Едмонтон, Альберта, Канада; похоівано там само/ — укр. письменник у Канаді. В еміграції з 1907. Навч. 1912—16 в учит. семінарії, м. Вегревіл, Альберта. Учителював в укр. поселеннях; 1940 0 42 — ректор Ін-ту ім. М. Грушевського (Едмонтон); з 1921 публікував у газ. «Український голос» оповідання з життя українських іммігрантів, Автор соціологічної повісті-трилогії «Сини землі» (1939—45) тощо.
КИРІЙ Олекса Андрійович /н. 11) 23). 02. 1889, с. Крупичполе, тепер Ічнянського р-ну Черніг. обл. — п. 05.01. 1954, Красндар, тепер РФ; поховано там само?/ — укр. поет. Жив на Кубані. Освіту здобув самотужки. Автор виданих у Катеринодарі (Краснодар) поетичних книжок «Рідна нива» (1910), «Збірка поезій» (1926), «У ногу з днями» (1931), п’єси «Сибіряки» (1909). Переклав укр. мовою низку творів адигейського фольклору, нар. зб. «Черкаські пісні, легенди, міфи» за редакцією М. Рильського (1932).
КИРНАРСЬКИЙ Марко Абрамович /н. 23. 05. 1893, с-ще Погар, тепер смт Погарського р-ну Брян. обл. РФ — 1941 загинув під час блокади Ленінграда; поховано?/ — укр. художник-графік єврейського роду, учень Г. Нарбута. 1920—23 працював у Києві, де оформив книжки («Кобзар» Т. Шевченка та зб. «Перша в’язочка бубликів», оюидві — 1921) і журн. «Шляхи мистецтва», 1922 переїхав до Петрограда. Для укр. вид-в оформив видання творів Т. Шевченка, І. Тобілевича, М. Коцюбинсь кого тощо.
КИРНИЦЬКИЙ Григорій /н. 17 ст., Львівщина — п. 17 ст. ; поховано?/ — укр. учений 17 ст., подорожував на Сході. Навч. у Падуї та Венеції (Італія). Доктор філософії Падуанського ун-ту. В УРЕ ж не представлено.
КИРЧЕВ Роман /н. 18. 08. 1892, с. Довге Дрогобицького р-ну Львів. обл. — п. 16. 01. 1968, м, Турків на Пряшівщині, тепер Сх. Словаччина; поховано там само/ — укр. театральний діяч, видатний актор, доктор, професор. Закін. гімназію у Стрию, 1926 у Празі (Чехія) дістав «доктора кріс», чл. Республіканської капели під кер-вом Ол. Кошиця. Влітку 1920 приїхав до Ужгорода й заходився організувати постійний укр. театр; перший управитель укр. театру т-ва «Просвіта» в Ужгороді; мав широкий акторський діапазон, найзаслуженіший актор Закарпатської України. А в УРЕ не представлено.
КИРЧІВ Богдан (Богдар) Олексійович /н. 12. 06. 1856, с. Корчин, тепер Сколівського р-ну Львів. обл. — п. 19. 10. 1900, с. Довге, тепер Стрийського р-ну Львів. обл. ; поховано там само/ — укр. письменник і громад. — культурний діяч. Брат Павла Олексійовича К. Закін. 1886 Львів. духов. семінарію; виступав з ліричними віршами — «Дивосвіт», «спомин. В пам’ять 21 роковин смерті незабутнього Тараса Шевченка (обидві — 1882), чи мало друкував у період. Виданнях, підтримував особисті зв’язки з І. Франком.
КИРЧІВ Павло Олексійович /пс. і крипт. — Маланич, Перчик Віц-Вичоса, Глум, Колиоко, К-в, П., Мал… ч та ін. ; н. 16. 03. 1862, с. Корчин, тепер Сколівскього р-ну Львів. обл. — п. 12. 06. 1916, с. Курники, поблизу м. Яворова, тепрер тієї самої обл. ; поховано там само/ — укр. письменник, педагог і громад. — культурний діяч. Брат Богдана Олексійовича К. Закін. 1885 Львів. учит. семінарію. За нацю погляди переслідувався австр. владою. Друкувався в укр. періодиці 80-х рр. 19 — поч. 20 ст., редагував 1888 газ. Буковина. Автор ліричних віршів, зб. сатиричних оповідань «Будяки» (1890) було заборонено цезурою. Писав також літ. критичні статті, перекладав з польс., норв., нім. та ін. мов. Рукописний архів К. зберагіється в Ін-ті л-ри ім. Т. Шевченка АН України та ЛНБ ім. В. Стефаника АН України у Львові.
КИСЕЛЬОВ Леонід Володимирович /н. 21. 09. 1945, Київ — п. 19. 10. 1968; там само й поховано, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. поет, спочатку писав рос. мовою, згодом перейшов на укрїнську. Друкувався з 1963. Навч. 1965—68 у Київ. ун-ті. Син В. Л. Кисельова.
КИСІЛЕВСЬКА (Сіменович) Олена Львівна /пс. і крипт. — Галичанка, О. Калина, Не знана, Ольга К., О. К., Ол. Га. та ін. ; н. 24. 03. 1869, с. Фольварки, тепер у складі м. Монастириськ Терноп. обл. — п. 29. 03. 1956, Оттава, Канада; поховано там само/ — укр. письменниця, громад. — політитчний і культурний діяч, видавець. Походила з родини священика. Шкільну освіту здобула в Станіславі (тепер Івано-Франківськ). Жила деякий час у Львові, 1919—39 — у Коломиї; 1884 брала уч. в установчих зборах «Товариства руських женщин», заснованого Наталією Кобринською. 1929—30 обиралась сенатором польс. сейму. На поч. 900-х рр. разом з В. Бачинським стала ініціатором видання безкоштовного додатку до газ. «Діло» — «Жіноче діло», де публікувала свої статті з питань жін. рівноправності. Заснувала й редагувала в Коломиї журн. «Жноча доля» (1925—39). Перші оповідання К. опублікував у «ЛНВ» І. Франко. Записувала казки, пісні, нар. звичаї тощо.
КИСІЛЕВСЬКИЙ Володимир /н.1896, Гличина — п. після 1950-х рр., Оттава, Канада? ; поховано там само?/ — укр. історик, і соціолог. Син Олени Львівни К. ; 1932—39 — директор Укр. бюро в Лондоні, з 1940 — у Канаді, професор Оттавського ун-ту, дійсн. чл. НТШ; праці про еміграційні проблеми в Канаді та ін. в УРЕ не представлено.
КИСІЛЬ Адам Григорович /н.1600 (УРЕ: 1580), маєток Низкиничі Володимирського пов., тепер Іваничівського р-ну Волин. обл. — п. 23. 06 (03. 05). 1653; там само й поховано; у Низкиничах зберігся поколінний скульптурний портрет К. у церкві-усипальниці, яку збудував і де було поховано К., чий рід виводиться від предка 11 ст. Світолдига, який обдурив печенігів, зазхищающи Київ, наказавши рештки борошна зарити, а спеченим хлубом кидати в печенігів. Предком новітніх Киселів був у 15 ст. Олександр, який загинув 1430 за Ягеллу, котрий його дітям дав Низкиничі й Дрогиничі, звідки й пішли маєтки магнатів, котрі писались дідичами Брусилова й Кисельграда. В половині 16 ст. під Оршею загинув Гнєваш Кисіль, православної віри, мав синів Григорія і Яна. Григорій і був Адамовим батьком, який загинув під Вінницею в польс. війську, яке панічно втікало через Буг від Івана Богуна й залишилось на кризі. Киселів рід був православним, Адам православним і помер, але Україні зрадив. Латинський напис на надгробкові воєводи гласить: «Помер року Божого 1653 віком років 53»/ — укр. магнат, зрадник України, прихильник польс. окупантів; походив з середньої православної шляхти, був власником с. Низкиничі, постійний представник польс. уряду в переговорах з козаками, воєвода брацлавський (1647) і київський (1649); польс. комісар під час повстання Павлюка (1637), провадив низку переговорів з Б. Хмельницьким. 1648—52, намагаючись дійти компромісу, брав активну уч. у церковних справах як лідер укр. православної шляхти, хоч особисто схилявся до унії; один з найзаможніших людей тодішньої України, дбайливий господар, про якого люди говорили, що «його руські кості обросли польським шляхетським м’ясом».
КИСІЛЬ Олександр Григорович /справж. — Кисельов; н. 15 (27). 03. 1889, с. Красилівка, тепер Козелецького р-ну Черніг. обл. — 28. 11. 1942 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано? Заарештовано 18. 09. 1937, дату смерті сповістили вже коли К. було посмертно реабілітовано, після арешту ні одного листа від нього не було, до нього деякий час пакунки й листи надходили, а потім усе увірвалось; дружина Олена Костянтинівна жила в Чернігові ще 1966/ — укр. театрознавець й літературознавець. Закін. 1912 Петерб. ун-т. Інтерес до укр. культури виник під впливом М. Коцюбинського, студентом на прохання академіка О. Шахматова записував на фонограф говірки Чернігівщини пн. діалекту укр. мови. Вчителював у гімназіях Петербурга, був чл. правління і скарбником Благодійного т-ва для видання загальнокорисних і дешевих книжок, що видавало популяпні книжки для укр. нар. рідною мовою. З 1917 жив у Києві, викладав у серед. шк., Муз. — драм. ін-ті ім. М. Лисенка, на робітфаці при Політех ін-ті; був наук. працівником Театрального музею АН України, очолював театр. секцію при Ін-ті укр. мови АН України. Основні праці — «Український вертеп» (1915, 1918), «Український театр» (1925), монографівя «Карпо Соленик» (1928). Як пише УЛЕ, «Був незаконно репресований»", Реабалатовано посмертно.
КИСІЛЬ Остафій /пс. — Геласій Дипліц; н. 2-а пол. 16 ст. — п. 1-а пол. 17 ст., м. Киселин, тепер с. Локачинського р-ну Волин. обл. ; поховано там само/ — укр. освітній діяч, перший редактор «академії», що виникла бл. 1614 при заснованій Ю. Чапличем соцініанській громаді в Киселині, на Волині. Писав трактати польс. і латиною, грецькою — вірші. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КИСЛИЙ Федір Степанович /н.05.05. 1935, с. Мала Олександрівка Бориспільського р-ну Київ. обл. — п. лютий 1998, Київ; поховано?/ — укр. літературознавець, журналіст і педагог. Закін. Київ. ун-т, аспірант цього ж ун-ту, захистив кандидат. дисертацію; з 1976 К. на видавничій роботі, працював ст. наук. редактором, заст. гол. і головним редактором вид-ва «Радянська школа»; з 1983 — доцент Київ. ун-ту. Його перу належать понад 100 наук. праць з істор. укр. л-ри й методики її викладання у вищих навч. закладах, складав посібники для вчителів, він співавтор підручника «Українська література». Широкого резонансу набули дослідження К., зокрема присвячені дружбі М. Костомарова з Т. Шевченком, П. Кулішем, з новітньої л-ри: «І. Багряний», «П. Тичина», «Д. Павличко» тощо.
КИТАЄВСЬКИЙ Володимир Гнатович /н. бл. 1910, с. Стовпи Жабикіського р-ну Брестської обл., Білорусь — п. від сухот під час 2-ї світової війни; там сам о й поховано/ — укр. поет, громад. діяч, чл. КПЗБ, сельробівець, друкувався у львів. «Вікнах». У рідному селі Стовпах в 60-ї рр. знайдено зошита з його недрукованими віршами. Повідомлення Івана Семеновича Сидорука. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КИТАСТИЙ Григорій /н. 1907, Полтавщина — п. після 1941, США? Поховано?/ — укр. композитор, бандурист. Закін. Муз. ін-т ім. М. Лисенка в Києві, з 1941 — мистецький керівник капели бандуристів ім. Т. Шевченка, з якою подорожував по Європі й США; численні твори та обробки нар. пісень (для чоловічого хору в супроводі бандур), у тому числі циклічного твору «Поема про Запорізьку Січ», твори для мішаного хору й солоспіву з фортепіано. В УРЕ не представлено.
КИЧИГІН Михайло Олександрович /н. 21. 09 (03. 10). 1892, Київ — п. 20. 11. 1957; там само й поховано/ — укр. учений у галузі теплотехніки, доктор тех. наук 9 з 1940), засл. діяч науки й техніки України з 1950. Після закін. (1923) Київ. політех. ін-ту працював в Уманському та Київ. цукротрестах, Н. — д. ін-ті пром. Енергетики і Центр. н. — д. ін-ті цукрової пром-сті, ви кладав у Київ. політех. ін-ті (1929—56) і Київ. технологічному ін-ті цукрової пром-сті (1930—35). Осн. дослідження в галузі теплового господарства піприємств цукрової пром-сті.
КИШАКЕВИЧ Йосип Маркелович /н. 26. 10. 1872, Лежайськ, тепер Жевуське воєвідство, Польща — п. 18. 04. 1953, Львів; поховано там само/ — укр. композитор, диригент. 1888 закін. муз. шк. в Перемишлі (тепер Польща), 1895 — філософ. ф-т Львів. ун-ту; 1899—1907 викладав співи в середніх шк., диригував хорами, один із засновників муз. т-в «Перемишльський Боян» та «Львівський Боян»; серед творів кантати, пісні для хору з оркестром, пісні, романси, гармонізація церковних співів, панахид, колядок.
КИШИНІВСЬКИЙ Соломон Якович /н. 1862, Одеса — 1942 загинув під час 2-ї світової війни; поховано?/ — укр. художник єврейс. походження. Навч. в Одес. малювальній шк. (1872—83) та відвідував АМ в Мюнхені, Парижі, Римі (1884—88); перші жанрові картини є ьлизькими до творів передвижників; у 1920-х рр. був під впливом іспресіоністів, з 1925 — чл. АРМУ, з 1935 — ОСМУ; побутові картини, пейзажі.
КИШКА Лев /н. бл. 1663, Галичина — п. 08. 11. 1728 (за ін. даними — 19. 11 1728); поховано там само?/ — укр. церковний діяч, перед навчанням висвячено в сан, навч. у Римі, 1703 — протоархімандрит чину, 21. 10. 1711: королівська номінація на Володимир/ Берестя 1711 — єпископ володимирський, Берестя; 18. 09. 1914: папське бреве про затвердження на митрополита з 1714 — митрополит; єпископ Стефан Яворський згадує, що відповідно до поминальника, К. помер 08. 11. 1728, ймовірно, старий стиль; 15. 03 1711 було посвячено в Самборі. Чимало зробив для укр. церкви та історії права, дбав про освіту, 1720 скликав Замойський синод. Твори з історії церкви та історії права; його листування з Римом видав А. Г. Великий. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КИЩАК Іван Миколайович /н. 1901, с. Балутянка Синицького пов. (за даними покажчика «Адміністративно — територіальний поділ. Українська РСР», К. 1969 таких пунктів не виявлено) — один з найстаріших майстрів лемківської різьби по дереву. Змалку захопився різьбою. Розвинув орнаментальну різьбу, вдосконалив техніку круглої різьби. Свій хист передав синам Василеві й Степанові. Вироби К. експонавалися на виставках у Закопаному, Кракові та ін. містах панської Польщі. 1945 К. з родиною було переселено в Україну.
КИЯНИЦЯ Петро /н. ? — 1933 загинув у сталінсько-єжовських катівнях; поховано?/ — укр. історик, політ. діяч, укапіст, пізніше чл. КП (б) У, співробітник істор. установ ВУАН та ВАУМЛІН; працював у галузі новітньої історії: в липні 1933 (якраз у розпал голодомору) заарештовано й розстріляно нібито за приналежність до УВО. В УРЕ не представлено.
КІБЗЕЙ Амвросій /н. 1888, Галичина — п. 1954, США? ; поховано?/ — укр. лікар-психіатр, громад. — освітній діяч у Канаді (з 1905 — у США) з початку 1920-х рр… Автор мед. довідника «Український лікар» (1945) та фахових статей з медицини англ. мовою. В УРЕ не представлено.
КІВШЕНКО Олександр Федорович /н. 10 (22). 03. 1851, тепер Веневський р-н Тул. обл. РФ — п. 02. 10. 1895, Петербург (УРЕ: Гейдельберг, Німеччина); поховано там само, могила на Смоленському православному цвинтарі, поблизу від церкви Св. Трійці з написом: «Кившенко Алексей Данилович профессор живописи, умер 2 октября 1895 г.»/ — укр. (УРЕ: рос.) художник. Закін. петерб. АМ (1867—77), з 1884 — академік, з 1893 — професор; його творчість є близькою до прередвижників; картини з укр. побуту, історії і — батапльного жанру; репродукції з худож. додатку до журн. «Нива» (1880—1890).
КІЗАК Іван Ф (едорович) /н. 14. 12. 1856, Закарпаття? — п. 1929, Пряшівщина, тепер Сх. Словаччина; поховано?/ — визначний укр. педагог, поет, хормейстер Пряшівщини. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КІЗАК Йосиф /н. 1898, Закарпаття — п. 21. 12. 1966, Кишиці, тепер Сх. Словаччина; поховано в Прашеві/ — укр. освіт. діяч, педагог, журналіст, громад. — культурний діяч, редактор газ. «Русское слово». Автор п’єси «Свадьбой начинается, свадьбой кончается»; виховував покоління сільс. інтелігенції в дусі нац. патріотизму; останній десяток літ був на пенсії, але спілкувався з молоддю, студентами. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КІНЗБУРСЬКИЙ Валерій /н. 1941, м. Носівка, тепер райцентр Черніг. обл. — п. травень 1999, смт Іванівка Одес. обл. ; поховано там само?/ — укр. поет. Спочатку навч. у Ніжині. 1962 вступив на філфак Київ. ун-ту. По закінченні вузу дістав призначення до іванівської райгазети «Степові зорі» на Одещині. Пройшов там шлях від літпрацівника до відповідального секретаря. В одес. вид-ві «Маяк» побачила світ його перша книжечка «На луці райдуги», потім пішли наступні зб. В УЛЕ не представлено.
КІСТЯКІВСЬКИЙ Богдан Олександрович /н. 04. 11. 1868, Київ? — п. 29. 004. 1920; там само й поховано?/ — укр. правник, відомий соціолог і філософ, професор Ярославського ліцею ті Київ. ун-ту, дійсн. чл. ВУАН з 1919; друкував статті ена політ. теми в журн. «Освобождение», «Русская мысль» під пс. «Украинец» та в журн. «Украинская жизнь» у Москві; редагував твори М. Драгоманова, написав до них вступну розвідку, опублікував наук. праці. Другий син професора Олександра Федоровича К. та О. І. Міхель. Редагував журн. «Юридическое обозрение» (1902—09) і «Юридические записки» (1912—14). В УРЕ не представлено.
КІСТЯКІВСЬКИЙ Ігор Олександрович /н. 1876, Київ? — п. 1941, Париж, Франція; поховано там само/ — укр. правник-цивіліст, присяжний повірений, викладач Моск. комерц. ін-ту, мешкав у Москві на М’ясницькій, 21; перший син професора О. Ф. Кістяківського, брат Богдана Олександровича К., міністр внутрішніх справ УНР, федераліст, діяч білої рос. еміграції. Дм. Дорошенко писав про нього в празькому часописі «Українська дійсність» (1940, ч. 1). В УРЕ не представлено.
КІСТЯКІВСЬКИЙ Олександр Федорович /н. 26. 03. 1833, с. Городище, тепер Бахмацького р-ну Черніг. обл. — п. 13 (23). 01. 1885, Київ; поховано там само, могила на Старобайковому цвинтарі, недалеко від воріт, ліворуч по гол. алеї, чорний надгробок, бронзове погруддя роботи скульптора Гінзбурга, напис: «Александр Федоровичь Кистяковскій, род. 14 марта 1833 г. + 13 генваря 1885 г.». Залізна огорожа/ — укр. історик права, вчений криміналіст. Батько Ігоря Олександровича та Богдана Олександровича К. 1857 закін. юр. ф-т Київ. ун-ту; з 1864 — приват-доцент, з 1869 до кінця життя — професор кримінального права та процесу цього ж ун-ту. Досліджував також звичаєве право, історію права.
КІТІЦИН Олександр Трохимович /н. 20. 12. 1819, тепер смт Ратне, райцентр Волинс. обл. — п. 1886 на 67 році життя, Варшава, Польща; поховано там само/ — укр. археолог, культур. діяч; походив з дворян Полтав. губ. Закін. Клеванську гімназію (1842) і пішов на службу урядовцем; був редактором «Губернских ведомостей», склав пам’ятку «Подольская губерния» на 1859; поліглот, знав грецьку, латинь, французьку, англійську, німецьку, польську мови; 1863 переведено до Петербурга, потім служив у Пермській губ. ; з 1872 був у Варшаві старшим інспекторром друкарень і літографій; опублікував праці з археології, підписані «А. К-н», чл. Археологічного та ін. т-в. В УРЕ не представлено.
КІЧУРА Мелетій Омелянович /н. 21. 01. 1881, с. Носове, тепер Бережанського р-ну Терноп. обл. 1939 закатовано сталіністами; поховано?/ — укр. поет. Навч. з 1899 у Віден., потім Львів. ун-тах. Закін. 1910 юр. ф-т Віден. ун-ту. Працював адвокатом у Коломиї. Після жовтневого перевороту 1917 жив у підсовєцькій Україні. Літ. діяльність почав на світанку ХХ ст. Друкувався в періодиці Галичини «Бджола» та «Неділя». В дожовтневий час видав зб. поезій «Без керма» (1910), «Tempi passati» (1913), позначені впливом модернізму. Працював журналістом у мелітопольській газ. «Советский путь» (1924), інструктором кульпропаганди в літ. справах ЦК КП (б) У, був чл. письменницької орг-ції «Західна Україна», редагував одноіменни й журнал (1930), видав зб. віршів «На старті» (1929), «Відблиски криці», «Останні могікани», «Передодні» — 1930. 1929 під час чергової «чистки» було виключено з партії «як колишнього офіцера», але згодом відновили. Заарештували в січні 1933, коли працював викладачем нім. мови в Київ. худож. ін-ті. За постановою судової трійки при колегії ДПУ УРСР від 9 травня 1933 засуджено на 10 років концтаборів, звідки не повернувся.
КІШКА (Кошка) Петро Маркович /н. 1828, с. Ометинці, тепер Немирівського р-ну Вінн. обл. — п. 13 (25). 02. 1882; там само й поховано, могила в Ометинцях; у дні світкування 100-річчя Севастопольської оборони тут поставлено пам’ятника К. з написом: «Матросу Кошці Петру Марковичу 1854—1856 рр. Військові моряки Чорноморського флоту». Споруджено пам’ятника і в Севастополі/ — матрос, герой Севастополя в Критмській війні 1853—56 рр., родом українець, за м ужність дістав 4 геогієвських хрести, «не тільки вночі, але і вдень творив чудеса під пострілами». Помер з простуди, яку дістав, рятуючи дітей з крижаної води.
КІШКА Самійло /н. кінець 1 пол. 16 ст., Брацлавщина — 1602 загинув біля Феліна під час Лівонської війни (1601—02); поховано в Канівському монастирі, про який тепер жодних слідів не лишилось. К. був на чолі запорожців у складі польс. війська/ — запорізький гетьман поч. 17 ст., оспіваний в укр. нар. думах і піснях; в 70-х рр. 16 ст. поблизу Гйозлева (Кизлев, Козлов, тепер Євпаторія) 1599 очолив повстання укр. невільників на турецькій галері й повернувся в Україну, де його обрали гетьманом; походив з Брацлавщини, ставився лояльно до польс. уряду, хотів повернути втрачені козацькі привілеї.
КЛЕКОВКІН Михайло Петрович /н. ? — п. 10. 04. 1967, Київ; поховано там само/ — укр. архітектор, чл. — кор. Академії будівництва та архітектури України з 1958, кол. директор Н. — д. ін-ту архітектурних споруд. В УРЕ не представлено.
КЛЕМЕРТОВИЧ Михайло Михайлович /пс. і крипт. — Михаил М., К-ч, К-ич Михаил, М. М. К. та ін. ; н. 1835, с. Гадиківці, тепер с. Комсомольське Гусятинського р-ну Терноп. обл. — п. 27. 08. 1903, Львів; поховано там само/ — укр. журналіст і видавець, москвофіл і редактор журн. «Учитель» (1869—74 і 1880); редактор «Временника» Ставропігійного ін-ту (1868—1903), співробітник «Слова» та «Изданий имени М. Качковского», оповідання, п’єси, казки, брошури.
КЛЕММ Катерина Пилипівна /н. 1884 — п. 1941 (загинула?), Київ; поховано?/ — укр. графік-реаліст, професор Київ. худож. ін-ту. Навч. у Берліні, Парижі, Мюнхені; т — вори: портрети, «Виробництво шкла», «Громадянська війна», екслібриси. 1904 К. навч. у професора Штурка в Берліні, в Парижі — у художника Сімона та в Мюнхені у худлж. Амбе. В УРЕ не представлено.
КЛЕН Юрій (див. Бурхгардт Освальд).
КЛЕПОВ Юрій /н. 1902, Київщина? — п. 1942, Харків, загинув? ; поховано?/ — укр. ботанік (флорист, систематик, ботаніко-географ), професор Харків. ун-ту, дослідник флори України як сучасноЇ, так і в третинному й четвертинному періодах; К. описав 6 нових видів рослин, висунув ідею «ценоелементів» у ботаніці, склав «Карту рослинності України» й генеду до неї (разом з С. Лавренком); опублікував бл. 40 наук. праць. В УРЕ не представлено.
КЛЕПАТСЬКИЙ Павло /н. 1885 — після 1930-х рр. загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. історик, професор Кам’янець-Подільського ун-ту і Полтав ІНО; головні праці: «Очерки по истории киевской земли», т. 1-й; «Литовский период» (1912), «Оглояд джрел до історії України» (1920) та ін. В УРЕ не представлено.
КЛИМ Андрій /н. 15. 04. 1891, с. Шили Збаразького р-ну Терноп. обл. — п. 13. 12. 1919 від тифу, Тернопіль; поховано там само/ — укр. військ. діяч, підполковник УГА. Навч. у Терноп. гімназії, 1912 закін. Торговельну академію у Відні, відтав Шк. кадрових офіцерів австр. армії. Під час 1-ї світової війни був на різних фронтах, двічі поранено, підполковник Січових Стрільців, комендант Генштабу УНР. В УРЕ не представлено.
КЛИМ Антін /н. 1868, Буковина — п. 1937; там само й поховано?/ — укр. педагог і громад. діяч на Буковині, учитель гімназії в Чернівцях, директор укр. гімназії у Вижниці (1908—12), крайовий інспектор укр. шкільництва Буковини (1912—23). В УРЕ не представлено.
КЛИМЕНКО Михайло Данилович /н. 06. 11. 1826, с. Левків Житомирського р-ну Житомир. обл. — п. увечорі 05. 01. 1998; там само й поховано?/ — укр. поет, лауреат премії ім. І. Огієнка. Після закін. семирічки вступив до сільськогосподарського технікуму, а потім працював у рідному селі агрономом-садівником. Почали виходити зб. поезій: «Зажнив’я» (1955) і «Чорнозем» (1977). До Спілки письменників прийнято 1957. Потім закін. Вищі літ. курси при Літ. ін-ті в Москві. І видав чимало зб. віршів.
КЛИМЕНКО Петро Павлович /н. 12. 07. 1920, с. Хотинівка Коростенського р-ну Житомирс. Обл. — + 04.03. 1999, Київ; поховано там само?/ — укр. письменник. Автор повістей «Жива легенда», «Кров»ю святою»; романів «Круті дороги», «Родиземля», «Смертю смерть порази», «Опале жито». Деякі його твори видано чеською мовою.
КЛИМЕНКО Пилип /н. 1880 — після 1936 загинув у сталінсько-єжовських катівнях; поховано?/ — укр. історик, професор Кам’янець-Подільського ун-ту, наук. співробітник ВУАН; праці з економічної й соціалістичної історії України 17—18 ст. 1936 заарештовано й заслано навіки. В УРЕ не представлено.
КЛИМЕНКО Юхим Филимонович /н. 1839, Акерман, тепер Білгород-Дністровський Одес. обл. — п. 1922, Одеса; поховано там само/ — укр. хімік. Закін. Моск. ун-т 1863; 1864—71 — учитель у гімназіях Катеринослава та Одеси. 1917—20 працював у Новорос. (Одеса) ун-ті; йому належать перші експериментальні праці зі стереохімії в Росії; опублікував бл. 30 наук. прац.
КЛИМЕНТ (Клим) СМОЛЯТИЧ /н. бл. 1100, Смоленська земля — п. після 1164, Київ; поховано?/ — давньоукраїнський письменник і церк. — політичний діяч Київської Руси-України середини 12 ст., київський митрополит (1147—54), кол. чернець Зарубського монастиря; другий після Іларіона українець на кафендрі київ. митрополита; князь Ізяслав поставив Клима митрополитом київським на синоді єпископів за згодою чернігівського Онуфрія, білгородського Теодора, переяславського Євтимія, юр’ївського Даміана та володимирського Теодора. Новгородський Нифонт та смоленський Мануїл були проти. Нифонт новгородський промер у Києві 21. 04. 1156, очікуючи прибуття митрополита Костянтина.
КЛИМЕНТ ОХРИДСЬКИЙ (Болгарський) / н. 840 — п. 27. 07. 916, монастир в Охридській землі; поховано там само/ — належав до «семи почетників» учнів одних з перших слов’янських просвітителів Кирила та Мефодія; його діяльність пов’язана з перекладами церковних книг болгарською мовою, а також оригінальною творчістю цією ж мовою з поширенням слов’янської писемності. 870 у Римі висвячено на єпископа, поїхав у Моравію, де поширював праслов’янську та слов’янську писемність, було ув’язнено, після 885 переїхав до Болгарії в Охридську землю, відкрив при церквах школи, готував проповідників, став єпископом охридським. Перед смертю зрікся сану й пішов у монастир.
КЛИМЕНТ ЗИНОВІЇВ син, Зиновіїв Климентій /н. середина 17 ст. — п. після 1712; поховано?/ — укр. поет і етнограф. Рано залишився сиротою, навч. у дяківській шк., потім, імовірно. В Києво-Могилянській академії. Замолоду став ченцем, був монастирським писарем. Багато мандрував у монастирських справах по Росії, Польщі, Білорусі, Литві, Закарпатті, Волині, Слобідській Україні тощо. Останні роки провів у монастирі на Чернігівщині. Автор рукописної зб., укладеної між 1700—09 (вперше виданої 1912). У ній міститься бл. 400 соціально-побутових і філософ. — релігійних віршів. До зб. включено бл. 1600 прислів’їв та приказок, упорядкованиз за алфавітом. Продовжуючи демократичні традиції укр. л-ри, які йшли від творчості Івана Вишенського, К. З. першим з укр. поетів оспівав людську працю; його твори широко відбивали життя України кінця 17 — поч. 18 ст.
КЛИМКЕВИЧ Ірина /уроджена — Шмігельська; н. 1893, Галичина — п. 1955; поховано?/ — укр. письменниця. Автор споминів, оповідань з Визвольної війни 1917—20, друкованих у галицьких журналах та альманахах («Літо червоної калини» та ін.). В УЛЕ не представлено.
КЛИМКО Никифор Григорович /н. 1904, Донбас? — +?, Київ? ; Поховано?/ — компартійний функціонер з 1932 укр. роду. 1925—30 керував за завданням колгосп-центру заселенням та освоєнням кол. поміщицьких земель на півдні України, працював у Донбасі та Північно-Кавказького краю. У 1930-і рр. працював старшим співробітником Міжнародного аграрного ін-ту Виконкому Комінтерну, директором Всесоюзного ін-ту рисового господарства; 1938 захистив кандидатську дисертацію. 1939—40 служив в армії. Під час 2-ї світової війни був заст. начальника Олевського вузла зв»язку з політчастини, а потім працював уповноваженим по Красноярській МТС Саратовської обл., першим заст. начальника облземвідділу та директором МТС у Південно-Казахстанській обл. 1943 був нач. Управління Заходу Наркомрадгоспів УРСР, а потім служив у штабі II Українського фронту. Був зав. кафедрою політекономії, професором у Київ. технологічному ін-ті харчової промисловості. Педагогічну роботу пожднував з науковою діяльністю. Організатор і директор у 1963—70 рр. Укр. відділення ін-ту економіки світової соціалістичної системи АН СРСР. Автор понад 150 наук. праць, підготував плеяду вчених. Як то кажуть, «З грязі та в князі».
КЛИМКО Олександр /н. 1908 — п. після 1850-х рр., США; поховано?/ — укр. художник-карикатурист, ілюстратор гумористичних журналів у Львові та Буенос-Айресі (Аргентина), директор фільмових студій у Лондоні, в нац. театрі Буенос-Айреса та ін. ; батальні малюнки, краєвиди тощо; з 1956 — у США. В УРЕ не представлено.
КЛИМКОВИЧ Ксенофонт Григорович /пс. і крипт. — Іван Хмара, Галичанин русин, Ксенофонт, Кс., Кл. К. та ін. ; н.31. 01. 1835, с. Хотимир, тепер Тлумацького р-ну Івано-Фр. обл. — п. 07. 05. 1881, Львів; поховано там само/ — укр. письменник, співробітник «Слова», «Вечорниць» та «Основи» у Львові, «Слов’янські зорі» у Відні; 1863 видавав журн. «Мета», 1864 — б-ку «Руська читальня»; перекладав. Багато зробив для популяризації Т. Шевченка в Галичині.
КЛИМОВИЧ Петро /н. 1855—1919 заарештовано й загинув у в’язниці, Одеса; поховано там само/ — укр. суспільно-політичний діяч, адвокат, чл. Одеської громади кінця 19 — поч. 20 ст., активний в укр. житті Одеси, міністр фінансів у кабінеті В. Голубовича. В УРЕ не представлено.
КЛИМОВСЬКИЙ (Климов) Семен /н. 2-а пол. 17 ст., імовірно, Харківщина — п. після 1724, с. Припутні, тепер у складі с. Мошорине Знам’янського р-ну Кіровоград. обл. ; поховано там само/ — укр. поет кінця 17—1-ї пол. 18 ст. ; 1724 підніс моск. цареві-узурпаторові Петру I дві дидактичні й, звісно, хвалебні поеми; з походження козак, відомий у свій час «стихотворець», герой комедії А. Шаховського «Козак-стихотворец», що спричинилась до виникнення драматичних творів І. Котляревського; пізніша правдоподібна традиція приписує К. авторство нар. пісень, з яких найпопулярнішою є «Їхав козак за Дунай». Твори К. 1905 видав Вячеслав Ізмайлович Срезнєвський.
КЛИМЧЕНКО Костянтин Михайлович /н. 1816, Україна — п. 20. 08. 1849, Москва; поховано там само?/ — укр. скульптор. 1839 закін. петерб. АМ, з 1842 оселився в Римі, де й минуло його творче життя; спершу працював під впливом видатного укр. скульптора І. П. Мартоса, далі творив оригінальні праці; 1849 за царським наказом було викликано з-за кордону для худож. оформлення Храма Христа Спасителя в Москві, та відразу по приїзді він раптово помер. В УРЕ не представлено.
КЛИЧКО Федір Федорович /н. 1911, Україна — 1942 загинув на фронті 2-ї світової війни; поховано?/ — укр. художник. Навч. у Київ. худож. ін-ті (1935—41), працював у галузі історичного й портретного жанрів. В УРЕ не представлено.
КЛІЦИКЕВИЧ Володимир /н. 1863, Галичина — п. після 1930-х рр. ; поховано?/ — галицько — український класичний філолог, перекладач з Шіллера, склав німецько-українського словника. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КЛІЩЄЄВ Леонід /н. 1871 — п. 1935, Київ? ; поховано?/ — укр. режисер, працював (1921—26) у Дкрж. Укр. драм. театрі ім. Т. Шевченка в Києві, в харків. «Червонозаводському» та «Юного глядача» (1927—38). В УРЕ не представлено.
КЛОСОВСЬКИЙ Олександр Вікентійович /н. 1846, Житомир — п. 13. 04. 1917, Петроград; поховано?/ — укр. метеороло-геофізик, чл. петерб. АН з 1910. Закін. 1863 Київ. ун-т і працював у цьому ж вузі 1876—79; 1879—1907 — у Новорос. (Одеса) ун-ті, де 1884 захистив докторську дисертацію, з 1909 працював у Петерб. ун-ті й на Вищих жін. курсах; організатор метеорологічної мережі в Україні, збудував магнітну метереологічну обсерваторію в Одесі. Праці про атмосферні опади в Україні, про клімат Києва, Одеси. Автор бл. 100 наук. праць. В УРЕ не представлено.
КЛЮЧКО (вроджена — Франко) Ганна Іванівна /н. 1892, Львів 0 п. після 1967, Канада; поховано?/ — укр. письменниця, дочка І. Франка, з 1952 — в Канаді. Автор спогадів «Іван Франко і його родина» (1956), «Рукопис Івана Франка в Канаді» (1957). Відвідала Україну 1967. Проте ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КМІТ Михайло /н. 1910, Галичина — п. після 1959, США; поховано?/ — укр. художник-модерніст. Навч. у краків. АМ, виставлявся в Кракові, Львові, Льєжі, Австралії; з 1959 — у США. В УРЕ не представлено.
КМІЦИКЕВИЧ Володимир /н. 28. 08. 1864, Польща — п. 29. 07. 1942, Чернівці; поховано там само?/ — укр. освітній діяч у Галичині, згодом на Буковині, учитель гімназії. Автор «Німецько-українського слоівника» (1912), «Грецько-українського словника» (1922—23), перекладач, ст атті в буковинській пресі на освітньо-культур. теми.
КНИГІН (Булгаков) Іван Дмитрович /н. 1773, с. Сергієвське кол. Орловської губ., тепер РФ — п. 1830, Харків; поховано?/ — укр. анатом. Закін. мед. — хірург. уч-ще в Москов. генеральному госпіталі (1789), з 1799 — викладач петерб. Медико-хірургічної академії, з 1911 — професор Харків. ун-ту, з 1829 — почесний чл. Харків. ун-ту; наук. праці. Разом з П. М. Шумлянським 1814 видав у Харкові інструкцію щодо запобігання інфекційним хворобам.
КНИШ (Книшев) Георгій Арсенович /н. 17. 11. 1922, с. Петрове Петровського р-ну Кіровоград. обл. — +?, Львів; поховано там само/ — укр. письменник. Юнаком пішов на війну, яку закінчив командиром відділення гармашів. Після війни залашився у Львові: закін. ф-т журналістики ЛДУ, працював в обласній пресі й на телебаченні. Творчу діяльність розпочав з поезії Автор книжок: «Вірність», «Джерело», «Над Збручем», «Поєднались ріки», «Високість», «Фарватер» тощо. Член Спілки письменників України з 1961. Романи: «Жайвір», «Приціл», «Гніздо», «Брость», «Літа на долоні» тощо. Уклав картотеку історичних персоналій, подій та явищ, що мали місце в нашому минулому.
КНІГИНИЦЬКИЙ Антін /н. 1867, Галичина — п. 1815, Львів? Поховано?/ — укр. меценат, галицький поміщик, увесь свій маєток відписав т-ву «Просвіта» у Львові на стипендії для незаможних учнів і студентів. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КНЯГИНИЦЬКИЙ Йов /Іван; н. бл. 1550, містечко Тисмениця, тепер Надвірнянського р-ну Фівно-Фр. обл. — п. 30. 12. 1621 (09. 01. 1622), скит Манявський, тепер Богородчанського р-ну тієї самої обл. ; поховано там само/ — укр. церковно-освітній діяч, письменник-полеміст, ігумен, схимник, друг Івана Вишенського, відомим є відновленням православного чернечого життя. Освіту здобув в Уневському монастирі та Острозькому уч-щі; відбув дві подорожі на гору Афон, де прийняв монашество під іменем Ізекеїля й прожив 12 років; повернувся в Галичину, жив в Уневському монастирі, де знову прийнв схиму під іменем Йова, 1603 заснував Угорницький монастир; 1607 заснував новий монастир (Воздвиженський) біля Маняви. Автор пославнія.
КНЯЖИНСЬКИЙ Антін /н. 1893, Галичина — п. після 1959, США? ; Поховано?/ — укр. письменник, освітній діяч у Галичині, вчитель гімназії; статті на педагогічні, мовні, літературні теми; окреми: «На дні СРСР» (1958); «Дух нації» (1959); 1845—56 Вязень тюрем СССР; з 1959 — у США. В УРЕ та УЛЕ, звісно, не представлено.
КНЯЖЕВИЧ Дмитро Максимович /н. 06. 05. 1788, Петербург — п. 13. 10. 1844, с. Велика Бурімка Чорнобаївського р-ну Чркас. обл. ; поховано?/ — укр. громад. і освітній діяч, батьки якого родом серби; з 1837 — попечитель Одес. навчальної округи, сприяв розвиткові шкіл в Україні; 1839 заснував і був президентом Т-ва історії і старожитностей Пд. Росії, редагував «Записки Товариства», провадив археологічні дослідження на чорноморському узбережжі, вів також активну лі. Роботу, видавав книги; 1837 його обрано дійсн. чл. петерб. АН.
КНЯЗЮК Валерій Костянтинович /н.24. 11. 1934, Харків — п. червень 1997, Київ; поховано там само/ — укр. письменник. Закін. ф-т журналістики Київ. ун-ту. Автор книжок «Світ маленьких Гуліверів», «Верблюденя Паго-Пого, або Подорож до чарівної криниці», «Спокій сталі», «Загадка соняшника», «Молоко з присмаком мигдалю» тощо.
КОБЕЛЄВ Олександр Васильович /н. 28. 07. 1860, Царськуе Село, тепер м. Пушкін Ленінград. обл. РФ — п. 10. 09. 1942, Київ; поховано там само, могила на Лук’янівському цвинтарі, без надгробка, на таблиці напис: «Профессор Кобелев Александр Васильевич 28. 07. 1860—10. 09. 1942». Друга могила в спільній огорожі з написом: «Инженер-технолог Стеценко Ольга Федоровна 21. 02. 1917—09. 02. 1959 г.» Третя могила з написом: «Кобелева Еленпа Леонидовна (урожд. Брюкли) 11. 12. 1856—06. 03. 1922 г.» Могила доглянуто зле/ — укр. архітектор; 1887 закін. Петерб. ін-т цивільних інженерів і став працювати в Києві, з 1899 викладав у Київ. політех. ін-ті, з 1916 — професор; кращі споріди К. — вокзали в містах: Сарнах, Козятині, Бендерах; будинки в Києві: Цетр. телеграф (1903), держбанк (1902—05) в ренесансному стилі; Комерційниі ін-т (разом з Обремським — 1906); Вищі жіночі курси (1911—13); Технологічного т-ва (1914) у стилі модернізованого ампіру та ін. 1907 видав курс «Загальна цивільна архітектура» в шести томах.
КОБЕРСЬКИЙ Карло /н. 1830, Галичина — 1940 заарештовано енкаведистами, закатовано сталіністами; поховано?/ — укр. громад. — політичний діяч, кооперативний теоретик, публіцист, доцент Укр. господар. Академії у Подєбрадах (Чехія), дійсн. чл. НТШ; з 1928 — редактор кооперативного журн. «Кооперативна республіка» та ін. видань Ревізійного союзу укр. кооператорів у Львові. Автор політ. і економічних статей (пс. — К. Пушкар). В УРЕ не представлено.
КОБЗАР Йосип /н. 05. 09. 1895, Зх. Україна — п. 04. 02. 1991, Вінніпег, Канада; поховано там само, могила на цвинтарі «Елмвуд» біля могили його дружини Анастасії; похоронні відправи відслужив парох собору св. Покрови отець С. Семетюк з дяком І. Похильчуком/ — укр. суспільно-громад. діяч у Канаді; 19-річним юнаком К. було мобілізовано 1914 до австро-угорської армії, а 1918 перейшов до УГА, через переслідування 1924 емігрував за океан; там належав до кількох укр. орг-цій, зокрема — чл. — засновником Осідного гуртка Укр. Стрілецької громади, філії укр. нац. об’єднання у Вінніпезі, чл. собору св. Покрови, Т-ва взаємної допомоги, в дирекції якого був скарбником та чл. контрольної комісії кредитового комітету спілки «Карпатія», укр. кооперативу «Калина», осередку укр. культури й освіти, Конгресу українців Канади, фундації ім. Т. Шевченка, колегії св. Андрея та ін.
КОБИЛИЦЯ Лук’ян /н. 1812, с. Путила-Сторонець, тепер смт Путила Чернів. обл. — п. 24. 10. 1851, м. Гура-Гумора, тепер м. Гура-Гуморулуй, Румунія; поховано там само/ — укр. нац. герой, керівник нац. ті антифеодального руху на Буковині в 40-х рр 19 ст., провідна постать укр. нац. відродження Буковини 1848; за свідченням сучасників, К. був людиною надзвичайних здібностей, здобув чималий авторитет серед селян, 1843 організував виступ 16 сіл проти румунських загарбників, виступи тривали до 1849; придушили їх збройною силою. В квітні 1850 К. було заарештовано в Жаб’йому й засуджено; він був під поліційним наглядом у Сольці, важко хворів. К. став героєм нар. пісень ті легенд. Ю. Федькович написав поему «Лукіян Кобилиця» (1865).
КОБИЛЯНСЬКА Ольга Юліанівна /н. 27. 11. 1863, м. Гура-Гумора на Буковині, тепер Гура-Гуморулуй, Румунія — п. 21. 08. 1942, Чернівці; поховано там само, могила в родинному склепі на «Гарячій Горі»; надгробок — скульптурне погруддя/ — видатна укр. письменниця, посестра Лесі Українки, дитинство й молодість К. минули в м. Кимполунгу й с. Димці, тепер Глибоцького р-ну Чернів. обл. ; з 1891 жила в Чернівцях, де й померла. Закін. 4-класну нім. шк., глибоких знань набула самотужки; творчий шлях був складний і суперечливий, починала писати нім. мовою. Творам К. є притаманними глибина проблем і своєрідність їх розв’язання. Повість «Земля» (1901) — один з кращих творів про сільських трударів у світовій л-рі. Її екранізовано й інсценізовано, як і «В неділю рано зілля копала», перекладено багатьма мовами.
КОБИЛЯНСЬКИЙ Антін /н. 29. 01. 1837, с. Переріслі, тепер Івано-Фр. обл. — п. 08. 02. 1910, Львів; поховано там само?/ — укр. культур. — освітній діяч, навч. у Чернів. гімназії; 1874—77 — у Віден. ун-ті; у Львові був учителем Вищої реальної шк. ; провадив наук. досліди в галузі медицини й техніки, винахідник, лікар, здобув популярність тим, що в молодості (1861) виступав проти русифікатора Б. Дідицького в часопису «Слово». В УРЕ не представлено.
КОБЛЯНСЬКИЙ Володимир Олександрович /пс. — Ульріх Штутнер; н. 27. 08. 1895, м. Ясси, тепер Румунія — п. 10. 09. 1919, Київ; поховано там само, могила на Байковому цвинтарі, її сліди втрачено, навіть невідомо, чи вона на Старобайковому, чи на Новобайковому/ — укр. поет і перекладач. Дитинство провів у Чорткові, гімназії не закін., склав іспит на помічника вчителя в Чортківській семінарії й тут учителював. Друкуватися почав з 1913, згодом переїхав до Росії; до поч. 1-ї світової війни служив у конторі, в госпіталі, в земському союзі; по революції — в канцелярії Книжної палати, в секції Всевид-ва; чл. письменницької групи Музагет. Автор ліричних віршів, перекладів, критичних статей, переклав укр. мовою значну частину «Книги пісень» Г. Гейне.
КОБИЛЯНСЬКИЙ Юліан Юліанович /н. 26. 12. 1859, м. Гура-Гумора на Буковині, тепер Гура-Гуморулуй, Румунія — п. 11. 11. 1922, Чернівці; поховано там само/ — укр. філолог. Закін. 1883 Чернів. ун-т, викладав класичні мови і л-ри в Чернів. гімназії. Один з перших в Україні почав працювати над латин., укр. та грец. — укр. лексикографією. Уклав «Словрець до Г. Юлія Цезаря війни з галіційцями», «Русько-латинський словарець для руських гімназій» (обидва — 1907), «Латинсько-український словник» (не видано). Автор кількох підручників з класичних мов для укр. гімназій.
КОБИЛЯНСЬКИЙ Люцій /н. 1855, Київщина — п. 1941, Чехо-Словаччина? ; Поховано там само?/ — укр. громад. і культурний діяч, лікар; 1870 — чл. Старої Громади (Київ), був на Кавказі губерніальнім мед. інспектором. Вів укр. культурну працю, був головою «Просвіти» в Баку (Азербайджан), 1918—19 — радник укр. посольства у Туреччині, згодом на еміграції. В УРЕ не представлено.
КОБІЛЬНИК Володимир /н. 1885, м. Самбір Львів. обл. — п. 1937; там само й поховано?/ — укр. культурний діяч на Самбірщині, етнограф, один із засновників і меценат муз. т-ва «Бойківщина» та співредактор його органу «Літопис Бойківщини»; статті з археології Бойківщини. В УРЕ не представлено.
КОБРИН Володимир Іванович /пс. — Мірко; н. 20. 04. 1879, м. Дрогобич, тепер Львів. обл. — у перші дні 2-ї світової війни загинув від лабет енкаведистів, Львів; поховано там само?/ — укр. перекладач. Закін. 1904 юр. ф-т Львів. ун-ту. 1940 був кореспондентом дрогобицької газ. «Більшовицька правда». Перекладав польс. мовою твори Шевченка, ряд Франкових творів (поеми «Мойсей», «Лис Микита» та вірш «Каменярі», «Слово о полку Ігороевім». У публікації до поеми «Мойсей» (Львів, 1914) І. Франко висловив подяку К. за «старанне виконання перекладу» (І. Франко. «Збір творів», т. 5, К. 1976, стор. 365.
КОБРИНСЬКА (дівоче — Озаркевич) Наталія Іванівна /пс. і крипт. — Н. К., Наталія з Озаркевичів, К., Заркевич О., Струтинська Анна та ін. ; н. 08. 06. 1855, с. Белелуя, тепер Снятинського р-ну Івано-Фр. обл. — п. 22. 01. 1920, м. Болехів тієї ж обл. ; поховано там само/ — укр. письменниця, громад. діячка, піонер укр. жін. руху в Галичині. Освіту здобула самотужки; 1884 організувала т-во «Руських женщин» у Станіславі; 1887 видала альманах «Перший вінок», 1891 скликала в Стрию перше жіноче віче, на якому порушила справу дитячих садків; 1893 почала видавати другий альманах «Наша доля» (наст. Вип.: 1895 і 1896); жіноча доля була темою її оповідань, у яких виявила значний хист. К. належить низка пібліцистичних статей.
КОБРИНСЬКИЙ Володимир Володимирович /н. 1973, Коломийщина — п. 1958, м. Коломия; поховано там само/ — укр. громад. — культурний діяч Коломийщини; організатор (1926) і довголітній директор музею «Гуцульщина» (з 1927) у Коломиї, тепер під назвою «Державний музей народного мистецтва „Гуцульщина“. Чому б не назвати його іменем? Писав про мосяжні вироби Гуцульщини. В УРЕ не представлено.
КОБРИНСЬКИЙ Йосафат Миколайович /н. 28. 09. 1818, м. Коломия — п. 28. 03. 1901, с. Мишин, тепер Коломийського р-ну Івано-Фр. обл. ;поховано там само?/-укр. громад. діяч, педагог. Закін. Львів. духовну семінарію (1844), понад півстоліття учителював і був священиком у селах поблизу Коломиї; 1842 видав у Львові «Буквар, новим способом уложений» та «Сосіб борзо виучити читати» — методичний посібник до цього букваря; вперше в Зх. Україні вжив цивільний шрифт (т. з. гражданка); написав багато наук. — популярних статей на освітні та громадські теми.
КОВАЛЕВСЬКА Марія Гаврилівна /пс. — Ростовська; н. 1887, с. Пастирське, тепер Смілянського р-ну Черкас. обл. — п. після 1967, Одеса; поховано там само/ — укр. оперна співачка. Навч. у Києві в К. А. Массіні й одночасно співала в хорі М. Лисенка; 1907 дебютувала в Ростові-над-Доном, мала лірико-драматичне сопрано м’якогосріблястого тембру діапазоном від нижнього «до» першої октави до «ре» третьої октави; виступала на багатьох сценах; у роки 1-ї світової війни — в Миколаєві на пед. роботі, згодом — в Одесі. 1967 відзначила своє 80-річчя. В УРЕ не представлено.
КОВАЛЕВСЬКА (дівоче — Воронцова) Марія Павлівна /н. серпень 1849, Катеринославська губ. — 19. 11. 1889 загинула на каторзі під час Карійської трагедії, Кара, Забайкалля, тепер РФ; поховано там само?/ — революційна народниця, походила з родини укр. поміщика; з 1874 вела революц. діяльність в Одесі, Києві (входила до складу гуртка «південних бунтарів») у Харкові. 1876 її заарештовано в Шполі. Після звільнення перейшла на нелегальну роботу. В лютому 1879 знову заарештовано в Києві. Заслано на каторгу до Сибіру. Загинула під час Карійської трагедії.
КОВАЛЕВСЬКА (вроджена — Корвін-Круковська) Софія Василівна /н. 15. 01. 1850, Москва — п. 10. 02. 1891, Стокгольм, Швеція; поховано там само/ — відомий математик, письменниця, публіцист укр. роду; перша з жінок чл. — кор. петерб. АН з 1889; ще в дитинстві виявила математичні здійбності, освіту здобула за кордоном (1869—74); 1874 здобула ступінь доктора, з 1884 — професор Стокгольмського ун-ту. Автор низки художніх творів. Дружина В. О. Ковалевського.
КОВАЛЕВСЬКИЙ Іван /н. поч. 17 ст. — п. після 1657; поховано?/ — генеральний осавул за Богдана Хмельницького (1655—56) та Івана Виговського (1658). Визначний дипломат (посольство до Валахії 1654, до Семигороду 1656, до Польщі 1658; підписав договір з Семогородом 07. 09. 1656 (разом з Немиричем та Богуном), Корсунський українсько-шведський договір 06. 10. 1657. В УРЕ не представлено.
КОВАЛЕВСЬКИЙ Іван /н. 1882, Чернгівщина — п. 1955, Німеччина; поховано?/ — укр. драм. актор школи М. Кропивницького, один з найталановитіших учнів М. Садовського; працював у театрі з 15. 09. 1906; 1906—20 — актор і адміністратор театру М. Садовського, згодом — у Держ. нар. театрі, Держ. укр. драм. театрі ім. Т. Шевченка в Києві (1922—25), Одеському (1925—29) та Житомирському обласному (1933—43), з 1945 — на еміграції. В УРЕ не представлено.
КОВАЛЕВСЬКИЙ Євграф Петрович /н. 10 (20). 12. 1790 або 1792, Харків — п. 30. 03. 1867, Петербург; поховано там само/ — укр гірничий інженер і денрж. Діяч укр. роду, почесний чл. петерб. АН. Закін. Гірничий кадетський корпус у Петербурзі (1810); працював на Луганському ливарному з-ді, 1816—26 — у Гірничому департеманті. Проводив геологічні дослідження в Донбасі, дав перший опис Донецького басейну, передбачив поклади солі в районі Бахмута, 1858—61 був міністром освіти царської Росії, дозволив друкувати Шевченкового «Кобзаря»; прихильник автономії земств.
КОВАЛЕВСЬКИЙ Єгор Петрович /н. 06 (18). 02. 1809, за ін. даними — 1811, с. Ярошівка, тепер Деркачівського р-ну Харків. обл. — п. 20. 09 (02.10). 1868, Петербург; поховано там само/ — укр. мандрівник, письменник, чл. — кор. петерб. АН з 1856 і почесний чл. з 1857. Закін. Харків. ун-т 1828; у 1847—48 досліджував країни пн-сх. Африки, одним з першихнайточніше вказав географічне положення витоків Білого Нілу; 1849—50 і 1851 мандрував по Китаю, написав нариси про мандрівку в Сереню Азію, Африку, пд. Європу. Уч. оборони Севастополя (1855); 1857—65 — помічник голови Рос. географічного т-ва.
КОВАЛЕВСЬКИЙ Максим Максимович /н.27. 03 (УРЕ: 08… 08. 09). 1851, Харків — п. 05. 04. 1916, Петербург; поховано там само/ — укр. юрист, історик, соціолог і громад. діяч, чл. петерб. АН і численних наук. т-в та академій. Навч. у Харків. ун-ті, професор Моск (1877—87) і Петерб. (1905—06) ун-тів, а також ряду ун-тів Європи й Америки; 1901 заснував у Парижі Рос. вищу шк. суспільних наук, у якій історію України викладав Михайло Грушевський; після полвернення додому був чл. Держ. думи, видавав журн. «Вестник Европы», очолив редакцію видання «украинский народ в его прошлом и настоящем»; виступав за незалежність України.
КОВАЛЕВСЬКИЙ Микола Васильович /н. 1842 — п. 1897, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, дільниця 16, надгробок з написом: «Микола Васильович Ковалевський 1842—1897, Борцеві народному. Слова його лились, текли і в серце падали глибоко, І ніби там огнем пекли холодні душі…» Тераса з могилао укр. актриси Ріти Нещадименко. 1879 його дружину м. П. Воронцову за революц. роботу засуджено на каторгу, а К. заслано на три роки до Мінусінська; К. збирав гроші на допомогу діячам радикальної партії та на виспуск їхніх журналів і газет. Залишив твір «Зі споминів засланого без суду», ЛНВ.1901, кн. 11—12. На його могилі вперше на Новобайковому цвинтарі написано укр. мовою вихідні дані/ — укр. діяч київ. та одес. громад, учитель Кадет. корпусу, 1879—89 за укр. діяльність перебував на засланні; підтримував публіцистичну діяльність М. Драгоманова та галицькі радикальні видання: «Народ» тощо. Автор популярної «Історії України», виданої у Львові під пс. І. Маркевича.
КОВАЛЕВСЬКИЙ Микола /н. 03. 09. 1892, Люблінська губ., тепер Польща — п. 18. 08. 1957, Інсбрук, Австрія; поховано там само/ — укр. політ. діяч, публіцист, голова укр. студент. громади в Москві (1912) та Києві (1915), есер, 1917 один із чільних чл. і голова Селянської спілки, голова виконкому Всеукр. ради селян. депутатів, чл. губвиконкому; 07. 06. 1917 обрано головою губерніального зам. управи («Нова рада», 1917, 9. 06. «59, стор. 2), голова фракції УПСР у Центральній Раді („Боротьба“, 1917, 10/23. 11, № 12—13, стор. 18), редактор щоденної газ. „Народна воля“, міністр продовольчих справ (грудень 1917 — квітень 1918). За Директорії — міністр земельних справ, з 1920 на еміграції, залишив книжку мемуарів „При джерелах боротьби“.
КОВАЛЕВСЬКИЙ Олександр Онуфрійович /н. 19. 11. 1840, с. Шустянка Дінабурзького пов., тепер Латвія — п. 09 (22). 11. 1901, Петербург; поховано там само/ — укр. зоолог-еволюціоніст, один із основоположників порівняльної еибріорлогії, порівняльної фізіології. Закін. філико-математ. ф-т Петерб. ун-ту (1862); 1869—74 — професор Київ. ун-ту; 1874—91 — професор Одес. ун-ту; один з ороганізаторів Севастопольської біологічної станції; 1891—94 — професор Петерб. ун-ту. Діяльність К. значно сприяла перемозі дарвінізму; дослідник чорноморської фауни.
КОВАЛЕВСЬКИЙ Олександр /н. 1890 — після 1939 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. громад. — політичний діяч, кооператор, публіцист; 1919—21 — засновник і голова Укр. народно-республіканської партії, згодом кооператор на Волині і директор Укрінбанку в Луцькому; в 1930-х рр. редактор газ. «Волинське слово», 1939 заарештовано, вивезено до СССР, дальша доля невід. В УРЕ не представлено.
КОВАЛЕВСЬКІ — старшинсько-шляхетський рід на Слобожанщині, що походить від С е м е н а К. (половина 17 ст.); його син В а с и л ь був харків. полковником обозним, один із його нащадків був мігністром освіти Росії (Євграф К.), Євграфів брат Є г о р (Юрій) був рос. держ. діячем і письменником; з цього роду вийшло багато визначних людей.
КОВАЛЕНКО Борис Львович /пс. — Потапчук К. ; н. 10. 11. 1903, ст. Плейки, тепер Латвія (УЛЕ: 12 (25). 11 1903, с. Хотуничі, тепер Щорського р-ну Черніг. обл.) — 13. 07.1937 розстріляно енкаведистами, Київ; поховано там само?/ — укр. літературознавець і критик. Походив з родини залізничника. Закін. літ. ф-т Київ. ІНО (1925). Співробітничав у період. пресі, був редактором «Літературної газети», вважався провідним критиком, був одним із керівників «Молодняка» та ВУСППу. На поч. 1930-х рр. працював у Москві в Асоціації пролетарських письменників, викладав л-ру в Ін-ті червоної професури. В грудні 1934 відкликано ЦК КП (б) У в Україну і призначено зав. кафедри укр. л-ри Київ. ун-ту; 3 січня 1935 співробітничав також у Всеукраїнській асоціації марксо-ленінських ін-тів (ВУАМЛІН). Автор книжок «У боротьбі за пролетарську літературу», «Перший призов» (1928), «Українська пролетарська література» (1929), «Петро Панч», «Пролетарські письменники», «Юхим Зоря» (1931), «За магнетобуди літератури» (1932), «Українська література» (1935). Заарештовано 23 грудня 1936 у Києві. На перший допитах під тиском слідства визнав себе винним. Потім від своїх показань відмовився. Але 13 липня 1937 засуджено до розстрілу, виконаного того ж дня.
КОВАЛЕНКО Гаїна Симонівна /н. 14. 11. 1905, Київ — 1988; там само й поховано, могила на Новобайковому цвинтарі / — укр. перекладач та актриса. Закін. три курси муз. — драм. ін-ту ім. М. Лисенка (1924). Працювала актрисою театру «Березіль», грала на сцені Київ. другого робітничого пересувного театру. Працювала на Київ. студії худож. фільмів літературним редактором, перекладачкою, редактором сценарного відділу. Перекладала з рос., грузинської, латиської, польської мов (поетичні та прозові твори Г. Леонідзе, В. Маяковського, М, Тихонова, А. Церетелі, С. Чіковані, А. Міцкевича, Ю. Словацького, Айбека… Переклала для дубляжу укр. мовою близько ста худож. фільмів.
КОВАЛЕНКО Григорій (Грицько) Олексійович /пс. і крипт. — Г. К., Грицько Коваленко, К. Вільний та ін. ; н. 24. 01. (05. 02) 1868, с. Липняки, тепер у складі смт Баришівки Київ. обл. — 28. 10. (УЛЕ: 15. 12) 1937, заарештовано й розстріляно енкаведистами, Полтава, поховано там само? В останні роки захоплювався малюванням, був неабияким художником-самоуком, малюнки друкувалися у журналах, створив галерею портретів укр. письменників. Є своєрідний портрет Т. Шевченка його роботи, виявлений у Фросини Євдокимівни Немець, т епер він у Музеї Ів. Котляревського в Полтаві. Архів частково зберегла донька Оксана Григорівна Каплуновська/ — укр. письменни к, громад. діяч. Спершу навч. удома, згодом закін. фельдшерську шк. (1882—86); працював фельдшером у Переяславському пов., згодом — при Моск. ун-ті (5 років); 1896 на службі в Черпніг. міськ. управі, з 1905 — секретар Полтав. міськ. думи, організатор «Просвіти» на Полтавщині; видавав журн. «Життя й знання» (1913—14), співробітник «Этнографического обозрения», «Киевской старины», «Зорі», «Літературно-наукового вісника», «Дзвінка» та ін. ; зб. оповідань «Жарти життя» (1911), п’єси для дітей, популярні книги з медицини, іст орії України, біографії: Носа С. Л., Ів. Котляревського, Є. Гребінки тощо.
КОВАЛЕНКО Олекса Кузьмич /н. 10 (22). 02. 1880, хутір Власов, тепер Хрещатівської сільради Алексєєвського р-ну Бєлгород. обл., РФ — п. 1927, Київ? ; Поховано?/ — укр. письменник і видавець. Зб. поезій: «Спів солов’я», «Срібні роси»; упорядник декламаторів «Розвага» та альманаху «Терновий вінок» (1908), антології «Українська муза»; переклав поему «Войнаровський» К. Рилєєва, керував вид-вом «Ранок».
КОВАЛЕНКО Олександр Михайлович / пс. і крипт. — О. Коваленко-Журбенко, О. К. Журбенко, О. К. — Ж. н. 10.08. 1875, м. Ромни, тепер Сум. обл. — п.17.10. 1963, Женева, Швейцарія; поховано там само/ — укр. письменник, громад. діяч, інженер-механік, винахідник, один із засновників РУП, брав визначну роль у повстанні на панцернику «Князь Потьомкін» (1905); до 1917 на еміграції; 1919—22 — Женева, Париж, 1922—30 — лектор і доцент Господарчої академії та УГТІ в Подєбрадах (Чехія); автор підручників з математики й механіки; з 1959 — у Швейцарії. В УРЕ не представлено, бо як тепер стало широко відомо, повстання на «Потьомкіну» було укр. нац. боротьбою проти рос. окупації, а К. скрізь про це й розповідав. Під пс. О. Коваленко-Журбенко в ЛНВ за 1906 (січень — квітень) опублікував спогади. В УЛЕ інтерпретація трохи інша.
КОВАЛЕНКО Прохор Тихонович /н. 23. 02. 1884, с. Ярославець, тепер Кролевецького р-ну Сум. обл. — п. 16. 10. 1963, Київ; поховано там само, могила на Байковому цвинтарі/ — укр. театральний і кіноактор, педагог. 1910 закін. драм. шк. М. Лисенка і з цього ж року на сцені театру М. Садовського; активний громад. діяч; 1917 — у Держ. театрі, 1920—26 режисер театру в Умані, з 1926 — у Київ. театрі ім. І. Франка; знімався в фільмах «Земля», «Щорс», «Іван», «Вершники»; з 1933 — викладач Київ. держ. ін-ту театр. мистецтва. Автор цікавих спогадів.
КОВАЛЕНКО-МАНЯК Лідія Борисівна /н. ? — п кінець 1992, Київ; поховано там само, могила поруч з похованням чоловіка Володимиром Антоновичем/ — укр. талановита журналістка, публіцист, голова Асоціації дослідників голодомору-геноциду в Україні 1932—33, співавтор народної книги-меморіалу «33-й — голод», яку вони уклали зі своїм чоловіком, котрий «загадково» загинув в автомобільній катастрофі 15. 06. 1992 поблизу смт Глевахи Васильківського р-ну Київ. обл. — Маняком Володимиром Антоновичем (1934—1992). К-М. теж у тій катастрофі зазнала тяжких травм, але витримала, вижила, хоч і жила не довго. Вона плідно працювала в журн. «Ранок», тижневику «Україна» і до останнього часу — заст. гол. редактора оновленого журн. «Людина і світ».
КОВАЛИК Сергій Пилипович /н. 25. 10. 1846, Зіньківський пов. Полтав. губ. — п. 26. 04, Мінськ, Білорусія; поховано?/ — укр. уч. народницького руху 70-х рр. 19 ст. ; 1869 закін. фізмат ф-т Київ. ун-ту, з 1872 — пропагандист ходіння в народ, 18734 — організатор революц. гуртків у Києві, Харкові та ін. містах України; цього ж року заарештовано й заслано на 10 років каторги; повернувшись 1898 із заслання, відійшов від політ. діяльності, жив у Мінську, написав цікаві спогади «Революційний рух 70-х рр і процес 193».
КОВАЛИНСЬКИЙ Михайло Іванович /н. 1757, Харківщина — п. 1907; поховано?/ — укр. (УЛЕ: і рос.) письменник. Освітній діяч, учень і близький друг Г. Сковороди; з Ол. Розумовським подорожував за кордоном, написав «Житіє Григорія Сковороди» (видання Д. Багалія, 1894) — головне джерело біографічних відомостей про Гр. С. Сковороду.
КОВАЛІВ Іван /крипт. — К-ів, кв., І., к-ів; н. 02. 05. 1916, с. Підкамінь, тепер Бродівського р-ну Львів. обл. — п. 05. 05. 1987, Торонто, Канада; поховано там само/ — укр. письменник і музикант. Походив з родини священика. Вчився 1934—37 у Вищому муз. ін-ті ім. М. Лисенка (Львів) по класу скрипки і 1937—39 — у Віден. муз. академії; з 1939 — соліст симфонічного оркестру у Львові; 1944 виїхав до Німеччини, 1950 — до Канади, з 1952 — диригент і худож. керівник Укр. муз. ін-ту ім. М. Лисенка в Торонто. Як письменник дебютував 1936 у львів. періодичних виданнях. Автор поетичної зб. «Прелюдії» (1942) і «Триптих» (1937, вибране). Його поезія позначена ліричним відчуттям, лаконізмом, музичністю вірша, філософічністю, культурою форми. Написав повісті «Поворот» (незакін., 1943) і «Мандрівники до Рисохвища» (1987 (, низку оповідань та літ. критичних статей.
КОВАЛІВ Левко /н. бл. 1890 — після 1933 загинув у сталінських катівнях; поховано?/ — діяч укр. компартії (боротьбист), чл. ЦК УПРС 1919 разом з Г. Гриньком направлено від ЦК боротьбистів єдиними репрезентантами комунізму в Україні; в грудні підписав угоду з КП (б) У про співпрацю; після розпуску партії боротьбистів не увійшов до КП (б) У; заарештовано 1933 й загинув. В УРЕ не представлено.
КОВАЛІВ Степан Михайлович /пс. — Стефан П’ятка, Плескачка, Дроздишин та ін. ; н. 25. 12. 1848, с. Брониця, тепер Дрогобицького р-ну Львів. обл. ; — п. 26. 06 (УРЕ: 04) 1920, м. Борислав; поховано там само/ — укр. письменник та освітній діяч. 1875 закін. Львів. учит. семінарію; учителював у селах Львівщини, з 1879 — у Бориславі. Перша публікація К. з’явилась 1881 у газ. «Батьківщина», пізніше друкувався також у газ. «Буковина», журн. «ЛНВ». Автор зб. оповідань, повістей, нарисів — переважно на шкільно-пед. теми: «Громадські промисловці», «Дизертир» та ін. Кращі твори К. мають пізнавальну й виховну цінність.
КОВАЛІВСЬКИЙ Андрій Петрович /н. 01. 02. 1895, с. Розсохувате, тепер Золочівський р-н Харків. обл. (УРЕ: Москва) — п. 29. 11. 1969, Харків? ; поховано?/ — укр. історик та етнограф, доктор істор. наук з 1952, професор з 1953, засл. діяч науки України з 1965. Походив з родини лужбовця. Закін. Лазаревський ін-т сх. мов у Москві, 1922 — Харків. ун-т, 1922—38 працював у н. — д. установах Харкова й Ленінграда, 1944—47 — викладач Пед. ін-ту та ун-ту в Харкові. З 1951 — зав. кафедрою Харків. ун-ту. Досліджував питання нар. ідеології раннього періоду давньоруської держави, історію культури та арабські джерела з історії Сх. Європи. Ряд питань приссвятив творчості Г. Сковороди.
КОВАЛІВСЬКИЙ Іван /н. поч. 17 ст. — п. після 1659; поховано?/ — генеральний осавул (1648—59); за дорученням Б. Хмельницького вів переговори з рос. та ін. країн послами, урядами Молдови (осінь 1654), Трансільванії (літо 1656, поч. 1657). 1659 за вказівкою наказного гетьмана Ів. Безпалолго приводив до присяги рос. урядове населення ряду міст Правобережної України. 1663 К. був сотгником Глинської сотні Лубенського полку.
КОВАЛІВСЬКИЙ Петро /н. 1865 — п. 1949, Харків? Поховано?/ — укр. освітньо-культур. діяч, засновник «Просвіти» в Харкові, професор Харків. ІНО, дійсн. чл. Укр. н. — д. ін-ту педагогіки; праці з питань професійної освіти, виробництва, краєзнавства, господарства Слобожанщини тощо. В УРЕ не представлено.
КОВАЛЮК Василь Митрофанович /н. 26. 03. 1937, с. Кашенка Білогірського р-ну Хмельницької обл. — +?, Дніпропетровськ; поховано там само?/ — укр. письменник, журналіст, лауреат обласної премії ім. Олександра Стовби. Після закін. Дніпропетровського держ. ун-ту працював на комсомольській роботі, але найтриваліший час віддав журналістиці, був головним редактором газ. «Приднепровская магистраль», постійно й послідовно підтримував і утверджував укр. культуру й л-ру, сміливо виступав за нац. справедливість. Прекрасний новеліст, повістяр, видав книжку новел «Спалахи», повісті «Дума про трьох братів», «Передзвони», «Дерево твоєї весни», «Горобина ніч»; романи: «Крута весна», «Розп»яття» і останній — «Престол».
КОВАЛЬ Віталій Федорович /н. 26. 06. 1932, с. Гармашина Лосинівського р-ну Черніг. обл. — п. серпень 1998, Київ; поховано там само/ — укр. прозаїік, сатирик і гуморист. Походив з родини вчителя. Закін. Київ. мед. ін-т. Тривалий час працював гол. лікарем Жорнівської лікарні на Київщині. Писати й друкуватись у періодиці К. почав у студент. роки. Його оповідання вийшли окремими зб.: «Стружка», «Жертва безпеки», «Дефіцитний сторож», «Циркуляр на шиї», «Як стати стрункою», «Сільський детектив». Надто багато й плідно гуморист працював в останні роки свого життя.
КОВАЛЬ Володимир /н. 1885 — п. 1927, Чехо-Словаччина; поховано?/ — укр. кооператор, інженер-агроном, фахівець з с. — г. механізації, голова Всеукр. с. — г. кооперативного Союзу-Централ у Києві, професор Київ. політех. ін-ту, з 1921 на еміграції в Німеччині, Франції, з 1924 — у Чехо-Словаччині; праці в галузі с. — г., зокрема, с. — г. механізації. В УРЕ не представлено.
КОВАЛЬ Григорій Павлович /н. 20. 09. 1921, містечко Ічня, тепер Черніг. обл. — п. кінець липня 1997, Київ; поховано там само/ — укр. письменник. Закін. Київ. пед. ін-т, уч. 2-ї світової війни, зазнав гіркоту полону, з якого втік; учителював, працював у пресі, був на видавничій роботі: редактором, ст. редактором, заст. гол. редактора у вид-ві «Український письменник». Друкуватися почав 1947. Автор зб. «Слово про віргність», «Гірка легенда», «Під небом України», «Росяниця», «Зелене полум’я», «Солов’їна криниця» та низки книжок для дітей.
КОВАЛЬСЬКА Єлизавета Миколаївна /дівоче — Солнцева, за другим чоловіком — Маньківська; н. 17 (29). 07. 1851 (за ін. відомостями — 1849, с. Сонцівка на Харківщині) — п. 1933 (УРЕ: 1943), Москва? Поховано?/ — уч. народницького руху 70-х рр. 19 ст., належала до «Чорного переділу», була близькою до орг-ції «Земля і воля»; 1878—79 організувала в Харкові гурток, одна з організаторів Пд. рос. робітничого союзу в Києві (1880); 1881 засуджено на безстрокову каторгу, де пробула 23 роки; 1903—17 на еміграції, належала до партії есерів, з кінця 1917 — у Росії; 1918—23 наук. співробітник Держ. архіву, потім співробітник журн. «Каторга и ссылка».
КОВАЛЬСЬКИЙ Василь /н. 1826 — п. 1911, Перемишль, тепер Польща; поховано там само?/ — укр. громад. суддя в Перемишллі; перший перекладач укр. мовою «Вісника державних законів»; посол, діяльний публіцист у 185 — — 70 рр., чл. — засновник «Народного Дому» і «Галицько-руської матиці», під кінець життя — москвофіл. В УРЕ не представлено.
КОВАЛЬСЬКИЙ Іван Мартинович /н. 1850, с. Соболівка, тепер Теплицького р-ну Вінн. обл. 0 01 (14) 08. 1878 розстріляно за вироком суду, Одеса; поховано там само?/ — революціонер-народник. 1869 вступив до Новоросійського (Одеса) ун-ту, з якого виключено за невнесення платні; 1874 заарештовано за народницьку пропаганду, в жовтні 1875 звільнено; 1876 організував в Одесі гурток, був прихильником тактики терору; 1877 заснував друкарню; 30 січня 1878 під час арешту вчинив збройний опір. Коли суд виносив вирок, народники мали збройну сутичку з жандармами перед будинком суду.
КОВАЛЬСЬКИЙ Микола /н. 1885, Волинь — 1944 загинув у фашистському концтаборі в Дахау; поховано?/ — укр. громад. — політичний діяч, активіст РУП, пізніше УСДРП; був на еміграції — голова Укр. ЦК у Варшаві. В УРЕ не представлено.
КОВАЛЬСЬКИЙ Михайло /н. ?, Угорники, тепер Івано-Франківської обл. — + 24. 05. 1992 на 92 році життя, Альберта, Канада; поховано там само/ — укр. жертводавець і приятель КІУСу. Закін. класичну гімназію в Станіславові (тепер Івано-Франківськ), а потім здобув звання магістра прав і політичних наук у Львів. ун-ті. Водночас К. брав активну уч. в укр. культурному й політичному житті, за що кілька разів заарештовувано та ув»язнювано польс. владою і провів три роки в тюрмі. Після приходу більшовиків на Зх. Україну К. перебуваав на польс. терені, а згодом в Австрії 1949 емігрував до Канади і замешкав у Торонто, де одружився з Дарією Муцак. Здобувши тяжкою працею відповідний капітал, заклав влдасне підприємство. 1987 подружжя К. подарувало 100 тис. доларів на заснування Вічного фонду ім. Ковальських для сприяння науковим дослідженням, надання стипендій та підтримки публікацій. Уряд Альберти надав подвійну дотацію, і загальний капітал Вічного фонду зріс до 300 тис. доларів. Після постання самостійної України щораз більша частина прибутків фонду вживалася на підтримку наук. проектів в Україні. Нова програма досліджень Східної України ім. Ковальських, що почала свою діяльність весною 1999, підтримує наукові дослідження, виділяє стипендії, спонсорує семінари та надає дотаціїї для публікації праць з українського суспільсьтва, політики, історії та культури, особливо з питань історичної пам»яті, ідентичності та нац. свідомості у Східній, Півіденній та Центральній Україні. Нині загальний капітал фонду становить 1 млн. 650 тис. доларів.
КОВАЛЬЧУК Іван /н. 06. 10. 1897, Сх. Словаччина — п. 09. 02. 1977, на 80-му році життя, Пряшів? Поховано там само?/ — укр. педагог, культурно-освіт. діяч на Сх. Словаччині, письменник. Закін. пед. шк., здобув кваліфіувцію нар. учителя. По закін. 1-ї світової війни став учителем у с. Бенядиківці, що на Свиндниччині. 1945 вступає до лав КПЧ, бере активну уч. у громад. — політичному житті Пряшівщини, корткий час був гол. редактором україномовної газ. «Нове життя, 1952 займався вдосконаленням шк. науки. Тоді ж написав Читанку для 4 класу укр. шк. у Чехо-Словаччині, пізніше видає Граматику для 3 класу укр. шк. Багато зробив і для піднесення культури укр. населення Сх. Словаччини. Був постійним чл. Гиральтівецького ОК КСУТ, один період його було обрано чл. ЦК КСУТу. Майже 50 років працював на учительській посаді. 1967 відсвяткував своє 70-річчя. В УРЕ не представлено.
КОВАЛЬЧУК Петро Іванович /н. 27. 03. 1931, с. Дністрове Борщівського р-ну Терноп. обл. — п. березень 1995, Тернопіль; поховано там само/ — укр. письменник і журналіст. 1957 закін. філфак Чернів. ун-ту. Трудове життя почав на посаді Мельнице-Подільського районо, а відтак працював секретарем районної газети, з 1964 — кореспондент борщівської райгазети, а з 1965 — редактор газети «Колос» у Заліщиках; з 1977 — власкор терноп. обласної газети «Вільне життя» по Борщівському та Заліщицькому р-нах. Творча письменникова діяльність почалася ще студентом, а 1972 журн. «Жовтень» (тепер — «Дзвін») видрукував його роман «Листи до живих». Згодом вийшов роман «Ростиславичі»; чимало його публікацій пройшло в письменницькій ита журналістській періодиці. В УЛЕ та УРЕ не представлено.
КОВАЛЬЧУК Степан Ілліч /н. 1912 — п. 1967, Київ; поховано там само?/ — укр. літературознавець, канд. філогічних наук; написав розвідки про Лесю Українку, Гната Хоткевича. Автор численних статей про сучасну укр. л-ру; викладав у Київ. ун-ті, багато років завідував кафедрою л-ри в Ужгород. ун-ті. Один із засновників літ. — меморіального музею Лесі Українки в Києві. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КОВАНЬКО Петро /н. 2-а пол. 17 ст. — п. по дорозі в Єрусалим, 1-а пол. 18 ст. ; поховано?/ — козацький сотник, брав уч. у доносі Кочубея та Іскри на гетьмана Ів. Мазепу. 24. 04. 1708 його допитували, «били кнутом», він сказав, що зради за Мазепою не знає; 20. 05. 1708 йому дали ще 14 ударів «кнутом»; лежачи після тяжкого покарання, він сказав до попа Святайла, теж караного москалями: «Яка то московська пужка солодка… Купимо її додому жінкам на гостинець!» На що піп з докором відповів: «Бодай тебе, Петре, побила лиха година… Хіба мало тобі спину списали?» В УРЕ не представлено.
КОВАНЬКО Петро Миколайович /н. 1-а пол. 19 ст. — п. 2-а пол. 19 ст. ; поховано в Харкові?/ — укр. письменник, батько укр. письменниці Клавдії Кованько (в УЛЕ не представлено); викладав у 1-й харків. гімназії, приятелював з П. Гулаком-Артемовським та А. Метлинським; під їхнім впливом написав «Байки, пісні й де — що». В УЛЕ та УРЕ не представлено.
КОВБАСЮК Микола /н. 1817, с. Вербіж під Коломиєю, тепер Миколаївського р-ну Львів. обл. — п. 1889; там само й поховано/ — укр. громад. — політитчний діяч, селянин, у 60-х рр. 19 ст. — посол до галицького сейму та австр. парламенту; виступав у справах сервітутових, в обороні лісів і пасовиськ, проти відшкодування панам за вигоди. В УРЕ не представлено.
КОВЖУН Павло Максимович /н. 03 (15). 10. 1896, с. Костюшки, тепер с. Велика Фосня Овруцького р-ну Житомир. обл. — п. 15. 05. 1939, Львів; поховано там само/ — укр. визначний графік, організатор укр. мистецтва на Зх. Україні. Навч. у Києві, з 1921 — у Галичині; працював головно в книжковій графіці (численні обкладинки, екслібриси, видавничі знаки, плакати, ініціали, ілюстрації, карикатури). Автор (разом з М. Осінчукоом) церковної поліхронії в українсько-візантійському стилях (Озірне, Сокаль, Долина тощо); мистецькі монографії (Глущенко, Грищенко), статті на мистецькі теми й про окремих мистців (Архипенка, Долинську), уч. багатьох крайових і закордонних укр. виставок (Прага, Брюссель, Варшава, Берлін, Рим, Неаполь); співорганізатор гуртка Діячів укр. мистецтва (1921) та ін. К. — мистець модерний, але тісно пов’язаний з укр. образотворчою традицією; перші вправи — під впливом футуризму й символізму і л-рі, пізніше — Нарбута, з 1924 — експресіонізму й конструктивізму, проте К. залишився різко окресленою індивідуальністю зі своїм наскрізь національним стилем. Українська культура завдячує К. відродженням мистецтва книги в Зх. Україні.
КОВІНЬКА (справж. — Ковінько) Олександр Іванович /н. 1 (13). 01. 1900, с. Плоске Решетилівського пов. на Полтавщині, тепер Решетилівський р-н Полтав. обл. — п. 25. 07. 1985, Полтава; поховано там само/ — укр. поет-сатирик, гуморист. Закін. церковно-парафіяльну шк., навч. у земському двокласному уч-щі, наймитував, був сторожем, служив у міліції в Полтаві, був у полоні в кайзерівців, потім — денікінців, а 1920—21 довелося пройти через тортури білопольського концтабору в Познані (Польща). Повернувшись на Полтавщину, увійшов до комітету незаможників, секретарював у сільради, виступав по селах з лекціями як інструктор ТСОВІАХІМУ; 1929—34 працював у редакції газ. «Більшовик Полтавщини»; друкуватися почав 1926, коли з легкої руки Остапа Вишні в газ. «Селянська правда» було вміщено його гумореску «Містки та доріженьки». Молодий письменни к виступав з фейлетонами й гуморесками в місцевій і республіканській пресі, зокрема в «Більшовику Полтавщини», «Червоному перцеві». Перші зб. гуморесок «Індивідуальна техніка» (Х., 1929), «Колективом подолаємо» (Полтава,1930) ідейно-художньою фактурою пов’язані з проблемами й турботами тогочасного села. Однак це все було комусь не дошмиги й 1936 його заарештовано й звинувачено в приналежності до контрреволюційної орг-ції. Особлива нарада НКВС вислала його спокутувати «провину» до Магадана. Лише через 20 років з часу арешту К. було визнано абсолютно невинним і 4 липня 1956 судово-слідчу справу його припинено за браком злочину. Потім працював, старався до самої см — ерті. В УЛЕ про це скромненько: «Незаконно репресований», «Реабілітований». Легко сказати!
КОВАЧ Баптист Іван /н. 1767, Ягрра, тепер Угорщина — п. 1834, Відень, Австрія; поховано там само?/ — основоположник і меценат укр. походження (поугорщений шляхтич) Пряшівської (Сх. Словаччина) єпархіальної б-ки, заснованої 1819. Навч. у Ягрі та Відні; працював як вихователь дітей графа й князя. 1819, переїхавши до Відня, зупинився в Будині й заповів свою б-ку укр. Пряшівському єпархіальному Управлінню. У Відні працював вихователем наступника престолу Фердинанда. Тут зблизився з ін. закарпатськими українцями й допомагав їм у культурологічних справах. В УРЕ не представлено.
КОВНЕР Савелій Григорович /н. 1837, м. Вільне, тепер Вільнюс, Литва — п. 10 (22). 09. 1895, м. Ніжин (УРЕ: Київ); поховано там само/ — укр. історик медицини. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту (1866), працював лікарем у Тобольську й Ніжині до 1884; опубліквав низку грунтовних праць з історії медицини Середнього Сходу, Греції, Риму, арабської медицини, а також медицини Середньовіччя; був знавцем багатьох стародавніх і сучасних мов, вивчав першоджерела.
КОВНІР Степан Дем’янович /н. 1695, с. Гніздів, тепер Васильківського р-ну Київ. обл. — п. 1786, Київ; поховано там само, могила, ймовірно, була в Києво-Печерській лаврі, але совєти всі лаврські поховання зліквідували/ — укр. будівничий, майстер барокко, кріпак лаврський. Навч. у монастирі будівельної справи; понад 60 років провадив будівельні роботи в Києво-Печерській лаврі; створив визначні нац. — своєрідні архітектурні споруди в стилі укр. козацького барокко: т. з. Ковінірівський корпус (1721 — ь72), дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах (1752—62) та ін. ; поза Лаврою — Кловський палац (1754—58), церкви і дзвіниця у Василькові й ін. ; виховав цілу шк. майстрів-каменярів.
КОВТУН Іван Дмитрович /пс. — Іван Ухналь, Юрій Вухналь; н. 05. 10. 1906, с. Чорнобаївка, тепер Ізюмського р-ну Харків. обл. — 15. 07. 1937 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано в Харкові?/-укр. письменник. Навч. у Харків. пед. технікумі, чл. Спілки сел. письменників «Плуг», літ. орг-цій «Молодняк», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Друкувався з 1923. Основні теми нарисів, етюдів, оповідань, вміщених у першій зб. «Червоні паростки» (1925) — життя пореволюційного села, знедолені діти, події громадянської війни; герої зб. оповідань «Помилка професора Кімфа» (1929) — про революц. перетворення на Закавказзі, будні міліції показано в романі «Яструби» (1929) тощо.
КОГУТ Лев /н. 1878, Буковина — п. 1947, Грац, тепер Австрія; поховано там само?/ — укр. буковинський громад. — політичний діяч, журналіст, видавець, адвокат у Чернівцях; 1902—03 — редактор видань РУП у Чернівцях; 1903—24 — перший директор укр. кооперативу на Буковині «Селянська каса»; в 1920-х рр. — редактор низки укр. газет у Чернівцях, видавець «Народної бібліотеки», «Спілкової бібліотеки», листування М. Драгоманова з М. Павликом (1912) та ін., численні статті й окремі твори. В УРЕ не представлено, а УЛЕ — теж.
КОГУТ Зоя / з роду Ніконенко; н. 21, 05 1925, м. Суми — п. т равень 1997, Мельбурн, Австралія; поховано там само/ — укр. поетеса, культур. — освітній діяч в Австралії. З самого малечку довелося поневірятися по «необьятной родине» з репресованим батьком (1931), разом з матір’ю жили в містах поблизу таборів, куди переводили батька: Новосибірську, Барнаулі, Чимкенті, Алма-Аті, Намангані, Самарканді, Ташкенті; 1939 повернулась до Сум. 1943 емігрувала до Німеччини. Навч. на філософ. ф-ті Фрайбурзького ун-ту (з 1946); 1949 переїхала до Австралії і поселилась у Мельбурні. Друкується з середини 1960-х рр., відома із сатричних зб. поезій («Культурні арабески» (Мельбурн, 1969) та «Кучерявий дим» (Нью-Йорк, 1974), «Культурні арабески» з доповненням вийшли в Полтаві 1992. Її твори з’являються в альманахах «Новий обрій», «Слово» і «Північне сяйво» (Едмонтон), «Дзвони» (Рим), «Україна» (Київ). Багато подорожувала по українському світові. На запрошення патріарха Йосипа Сліпого тричі їздила до Рима на виступи з власними поезіями. В УРЕ та в УЛЕ не представлено.
КОЖАНЧИКОВ Дмитро /н. 1-а пол. 19 ст. — п. 1877, Петербург? Поховано?/ — рос. книгар-видавець, 1867 у Петербурзі видав перше повне зібрання «Кобзаря» Т. Г. Шевченка. А ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено. Отак!
КОЖУШНИЙ Марко Прокопович /н. 08. 05. 1904, с. Денисівка Оржицького р-ну Полтав. обл. — 1942 знищено сталіністами; поховано?/ — укр. поет. Походив з селян. родини. Закін. Комунічстичний ун-т ім. Артема в Харкові, працював у ред. газ. «Сільськогосподарський пролетар», чл. літ. орг-ції «Молодняк», пов’язував свій творчий шлях переважно з молодіжною пресою — починаючи з 1923, друкує поезії та оповідання в журн. «Молодий більшовик», «Студент революції», газ. «Комсомолець України» та ін. ; 20-ми рр. датовано зб. його віршів «Каре поле» (1924), «Над портретом Леніна» (1925), «Ми — червоні квіти» (1927) і книжка оповідань «Комсомолка Зоя» (1925); 1938 К. було репресовано і за сфабрикованою справою про його «ворожу» діяльність засуджено. Реабалатовано посмертно.
КОЗАК Арсеній /рр. н., см. і місце поховання невід.) — укр. закарпатський церк. — освітній діяч 2-ї пол. 18 ст., доктор теололгії. Автор укр. граматики, був учителем у монастирських школах; з конспекту його лекцій виходить, що тоді вчили в монастирях слов’янсько-українську граматику, поетику, риторику, хронологію (астрономія) та боголсовську філософію. Викладдання велося укр. мовою В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КОЗАК Владислав /н. ?, Львів — п. 14. 04. 1936; там само й поховано 16. 04. 1936, могила на Янівському цвинтарі/ — укр. львів. робітник, убитий польс. поліцією під час квітневих подій у Львові 1936. Убивство викликало обурення львів. полетаріату. Похорон К. перетворився на грандіозну демонстрацію, в якій брало уч. до 1009 тис. трудящих Львова і найближчих міст і сіл. Загони поліції намагались розігнати демонстрантів і застосовували вогнепальну зброю, почалась стрілянина. Майже всі, хто ніс труну, попадали., на їх місце ставали інші й труна, пронизана кулями, невпинно просувалась над головами демонстрантів. За оперним театром перекинуто трамвайні вагони й утворено барикади; кривава сутичка відбулась біли тюрми Бригідки. Похорон стався тільки надвечір, було вбито понад сто осіб, заарештовано титсячі. В УРЕ не представлено.
КОЗАК Едвард /н. бл. 1900, Галичина? — п. 22. 09. 1992, Детройт, США; поховано там само/ — укр. художник-маляр у США, письменник, редактор гумористичних журн. «Комар» і «Лис Микита»; великий майстер «Веселого Цеху «ЕКО, довголітній чл. світового об’єднання укр. письменників „Слово“. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КОЗАК Сергій Давидович /н. 14. 03. 1921, с. Кривин Славутського р-ну Хмельницької обл. — п. на 72-му році життя, лютий 1993, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. співак (баритон) і композитор, нар. артист України з 1960. Військ. академію ім. М. Фрунзе в Москві закін. 1947, а Моск. консерваторію ім. П. Чайковського — 1950. Працював солістом Держ. академ. театру опери та балету ім. Т. Шевченка, худруком Київ. держ. філармонії, вокалу в Київ. консерваторії. Всебічно обдарований, залюблений у свій народ і змелю, К. згодом виявив неабиякий хист до написання поетичних і прозових творів. Читач відразу помітив його віршовані повісті «Земле моя, доле моя», «Горинь», художньо-документальні повісті «Михайло Гришко», «Григорій Верьовка», повість «Я не спав, мамо», есе «Шляхи побратимства»; К. — автор музики багатьох знаних у народі пісень, романсів і хорової кантати на слова М. Рильського, А. Малишка, П. Воронька, Б. Олійника, В. Юхимовича, Д. Луценка. Він віддав усього себе укр. пісні, своєму народові й рідній землі.
КОЗАР Павло /н. 1896 — п. 1914, Дніпропетровськ; поховано там само?/ — укр. історик-археолог, викладач Дніпропетр. ун-ту, співробітник Істор. музею під керівництвом Дм. Яворницького, уч. дніпропетровської археологічної експедиції 1927—32. В УРЕ не представлено.
КОЗАЧЕНКО Василь Павлович /н. 25. 03. 1913, селище Новоархангельськ, тепер смт Кіровоградської обл. — п. кінець лютого 1995, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі з пам’ятником і відповідним написом/ — укр. письменник. Пісня навч. у середній шк. вчителював, закін. Київ. ун-т і працював зав. редакцією у журн. «Радянська література» («Вітчизна»). Коли почалася 2-а світова війна, був командиром стрілецького взводу у складі 4-го полку НКВС Пд. — Зх. фронту, тобто КГБ. Був на тимчасово окупованій території, став чл. підпільного комітету, редактором підпільної друкарні в загоні ім. Чапаєва. По війні на редакційній роботі, займав усі керівні посади в СПУ, починаючи з партійної; нагороджено багатьма орденами та медалями і почесними грамотами, навіть став лауреатом Держ. премії України ім. Т. Шевченка за чисельні прозові твори. Із здобуттям Україню незалежності вмить постарів, осунувся й принишк, ніби потрапив не в свою добу, де навкруги були одні чужинці.
КОЗАЧЕНКО Георгій Олексійович /н. 21. 04 (03. 05) 1858, Полтава — п. 1939, Ленінград; поховано там само?/ — укр. композитор, диригент, педагог. Муз. освіту здобув у Петербурзі, в Придворній співочій капелі та в консерваторії (1874—83); з 1883 — хормейстер Маріїнського театру, диригент хорових т-в; серед творів К. — опера «Пан Сотник» за Т. Шевченком.
КОЗАЧИНСЬКИЙ Мануїл (у чернецтві — Михайло) Олександрович /н. 1699, м. Ямпіль, тепер Вінн. обл. — п. 15. 08. 1755, м. Слуцьк, тепер Мінська обл. Білорусії; поховано там само, могила в Слуцькому монастирі/ — укр. письменник, педагог і філософ. Представник раннього Просвітительства в Україні. Закін. Київ. духовну академію. 1733 виїхав до Сербії, де став префектом і викладачем шк. в м. Карлівцях (Сремський комітет Славонії) до 1737, коли повернувся до Києва; в січні 1740 прийняв чернецтво, з 1739 по 1747 — префект і викладач Київ. духов. академії, був у Видубицькому монастирі, згодом у Гадяцькому, а 1748 — у Слуцькому; помер у сані архімандрита Слуцького монастиря; перебуваючи в Сербії, написав п’єсу «Король Урош п’ятий», яка збереглася в сербській переробці. Автор панегіриків, курсів філософії, що зберігаються в рукописах.
КОЗАЧКІВСЬКИЙ Аверкій Симонович /н. 2-а пол. 17 ст. — п. після 1733, Київ? ; поховано в Києво-Печерській лаврі?/ — укр. гравер 1-ї пол. 18 ст. ; працював у Києві, відомий гравюрами на міді (1721—37), виданими в друках Києво-Печерської лаври; творчості К. властивими є динамічність композиції, вільниі вправний малюнок, розмаїтість графічних засобів і технічних прийомів.
КОЗАЧКІВСЬКИЙ (УРЕ: Козачковський) Андрій Осипович /н. 04 (16). 08. 1812, тепер м. Переяслав-Хмельницький Київ. обл. — п. 08 (20). 08. 1889; там само й поховано/ — укр. лікар, друг Т. Шевченка. Закін. петерб. Мед. — хірургічну академію (1835), з 1844 — лікар у Переяславі; з Т. Шевченком познайомився 1841 у Петербурзі, допомагав йому матеріально під час заслання; Шевченко гостював у К. в Переяславі 1845, написав у його хаті «Заповіт», «Кавказ», «Наймичку» і вступ до поеми «Єретик»; К. — автор цінних спогадів про Т. Шевченка («Киевский телеграф», 1875).
КОЗАЧКІВСЬКИЙ Доміан Іванович /н. 01 (13). 09. 1896, с. Лисича, тепер Чутівського р-ну Полтав. обл. — п. 17. 03. 1967, Львів; поховано там само/ — укр. актор і режисер, нар. артист України з 1954; вперше на проф. сцені виступив 1914 у Полтаві; працював як актор і режисер у театрах Києва, Харкова, в Донбасі; з 1951 — актор Львів. держ. укр. драм. театру.
КОЗЕЛЬСЬКИЙ Федір Якович /н. 1734, Полтава — п. після 1791 (УЛЕ: 1783), Петербург; поховано там само/ — російськомовний укр. поет і драматург. Походив з родини полтавського полкового осавула. Був на військ. службі, згодом жив у Петербурзі, працював протоколістом у Сенаті, канцелярським радником у Колегії іноземних справ; літ. творчість почав у 60-і рр., друкувався в петербурзьких журналах. Писав оди, елегії, епіграми, пославвня, п’єси. Автор поеми «Незлобиве життя», трагедії «Пантея» (обидві — 1769) та «Велесана» (1778). За авторового життя його «Твори» в двох томах витримали два видання (1-е — 1769—71; 2-е — 1778).
КОЗЕЛЬСЬКИЙ Яків Павлович /н. бл. 1729, с. Келеберда, тепер Канівського р-ну Черкас. обл. — п. після 1795, с. Крутий Берег, тепер Лубен. р-ну Полтав. обл. ; поховано там само/ — укр. просвітитель-демократ, філософ-матеріаліст. Син наказного сотника. Навч. у Київ. духов. академії (1744—50) та в Петерб. ун-ті (1751—57); викладач академ. гімназії, артилерійського та інженерного корпусу в Петербурзі, чл. Малоросійської колегії (1772—78). Автор підручника з математики та історичних творів і їх коментатор; опрацював цілий ряд економічних питань, виступав проти господарської нерівності, за справедливе оподаткування; 18. 04. 1794 залишив службу й оселився на хуторі Крутий Берег, де йому «пожалувано» 60 дворів; соратник Г. Сковороди та ідейний попередник О. М. Радіщева; було репресовано.
КОЗИК Михайло Якимович /н.20. 09 (02. 10). 1879, с. Семенівка, тепер Семенівського р-ну Черніг. обл. — п. 02. 01. 1947, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі/ — укр. художник-реаліст, педагог, професор з 1939. Навч. у Київ. худож. уч-щі; (1904—09), у Моск. уч-щі в К. Коровіна; професор Київ., Одес. та Харків. худож. ін-тів (з 1939); активний чл. АХЧУ; портрети М. Біляшівського, В. Кричевського, І. Стешенка; жанрові картини, ілюстрації тощо.
КОЗИЦЬКИЙ Григорій /н. бл. 1725 — п. 1775, Петербург; поховано там само/ — рос. письменник і видавець укр. походження, професор з 1758, академік Петерб. ун-ту. Навч. у Київ. духов. академії та Лейпціг. ун-ті; ад’юнкт, почесний радник петерб. АН, статс-секретар цариці Катерини II, видава журн., перекладав Овідієві «Метаморфози» (1772). В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КОЗИЦЬКИЙ Пилип Омелянович /н. 11 (23). 10. 1893, с. Летичівка, тепер у складі м. Монастирища Черкас. обл. — п. 27. 06. 1960, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, недалеко від могили Ів. Паторжинського, надгробок — скульптурне погруддя роботи скульптора О. Ковальова (1964) з написом: «Пилип Омелянович Козицький 1893—1960». У с. Летичівці навіть учителі не знають нічого (1963) про свого видатного земляка; Київ, вул. Жовтневої революції, 20, меморіальну таблицю встановлено на фасаді будинку з чорного граніту та накладним бронзовим барельєфним портретом П. О. Козицького з написом. На таблиці викарбувано нотну лінійку зі скрипковим ключем і нотами: «1943—1960 рр. у цьому будинку жив і працював видатний укр. композитор Пилип Омелянович Козицький». Урочисте відкриття таблиці відбулося 5 березня 9962 року, в дні роботи 4 з’їзду композиторів України; виготовлено за проектом архітектора П. С. Захарченка, автор берельєфа — нар. художник України О. О. Ковальов; Київ, вул. Карла Маркса, 1; меморіальна таблиці з білого мармуру в приміщенні Держ. консерваторії ім. П. Чайковського при вході до аудиторії № 41 (напис позолочено): «В цьому будинку працював заслужений діяч мистецтв УРСР професор Пилип Омелянович Козицький 1893—1960»; встановлено в 1963/ — видатний укр. композитор і громад. діяч, засл. діяч мистецтв УРСР з 1943. Закеін. 1917 Київ. духовн. академію, муз освіту здобув у Київ. консерваторії, яку закін. 1920; 1918—21 — викладач Київ. муз. — драм. ін-ту ім. М. Лисенка. Музика К. (особливо його хорові та інструментальні твори) грунтується на народно-пісенній творчості. К. написав також ряд наукових розвідок і статей про творчість композиторів М. Лисенка,, К. Стеценка, Б. Лятошинського, Б. Сметани та ін.
КОЗИЦЬКИЙ Сергій /н. 1883, Волинь? — п. 1941; поховано?/ — укр. громад. — політичний діяч на Волині, нар. учитель; 1922—28 — посол до польс. сейму й голова укр. парламентського клубу; 1928—30 — чл. польс. сенату. В УРЕ не представлено.
КОЗЛАНЮК Петро Степанович /пс. і крипт. — Прутовий, П. К., М. — а. Мер, Емка, Капе, Кризусовий, Мережа, Перерівський та ін. ; н. 12. 08. 1904, с. Перерив, тепер Коломийського р-ну Івано-Фр. обл. — п. 19. 03. 1965, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі з пам’ятником і відповідним написом; 12 серпня 1967 у Львові, на вул. Глинки, 12, на стіні відкрито меморіальну таблицю з барельєфом письменника, напис:»У цьому будинку жив і працював з 1953 по 1965 видатний український письменник та громадський діяч Петро Степанович Козланюк»/ — укр. письменник, публіцист, громад. діяч. Походив з убогої селян. родини. Наймитував, навч. у Коломийській гімназії (1918); працював фейлетоністом 1927—30 у газ. «Сила». Один із засновників літ. орг-ції «Гроно», журн. «Вікна»; в 1930-х рр зазнав арештів з боку польс. окупантів, його сатиричні т вори не раз заборонялися. Друкувався в журн. «Плуг», «Зеркало», газ. «Наш голос». Після 1939 працював у газ. «Вільна Україна» (Львів). В роки 2-ї світової війни був фронтовим кореспондентом, коментатором радіостанції «Дніпро», виступав з фейлетонами, гуморесками та політ. памфлетами. 1944, 1954—65 очолював Львів. орг-цію СПУ, 1945—51 — редактор журн. «Радянськи й Львів». К. належать численні публіцистичні твори; опублікував ряд літературознавчих досліджень тощо.
КОЗЛОВИЧ Іван /н. бл. 1700 — п. 17. 03. 1757, Переяслав? ; поховано?/ — укр. церков. та освітнній діяч, професор піїтики й риторики Київ. духов. академії; 1743 — префект, ректором Слов’яно-греко-латинської академії в Москві і архімандритом Донського монастиря в Москві 1748; єпархом Переяслава 07.03.1753 — єпископ переяславський і бориспільський; дбав за освіту, завів при переяславсь ких церквах доми для убогих. Коли Сребницький помер, 23. 02. 1752 три кандидати були вибрані у Переяславі без згоди Москви. Св. Синод відхилив усі три кандидатури, послав догану митрополитові, а 22. 02. 1753 призначив свою власну людину, ректора Моск. духов. академії. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КОЗЛОВСЬКА Валерія /н. 1889 — п. 1956, США; поховано?/ — укр. археолог, кустос археологічного відділу Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка в Києві, чл. Всеукраїнської археологічної комісії (ВУАК), ст. наук. співрробітник Ін-ту археології АН України, дослідник (розкопки, публікації) трипільської культури і княжої доби; редактор «Хроніки археології та мистецтва»; понад 40 наук. праць, зокрема «Розкопки 1916 р. біля с. Сушівки» (1918), «Розкопки в с. Верем’ї 1826 р.», «Археологічні розкопки у 1930 р. в Києві на горі Дитинці» (1931) та ін. В УРЕ не представлено.
КОЗЛОВСЬКИЙ Володимир Іванович /н. 1867 — п. 1930, Київ; поховано там само, могила на Старобайковому цвинтарі/ — укр. художник. В УРЕ не представлено.
КОЗЛОВСЬКИЙ Всеволод /н. 1877, Сх. Поділля — п. після 1930-х рр? поховано в Алма-Аті?/ — укр. громад. діяч, бібліотекознавець, секретар першої укр. щоденної газ. в Києві «Громадська думка» (1908), згодом на еміграції у Львові; після 1918 повернувся в Україну у ВБУ (Всенародна бібліотека України); в 1930-х рр. переїхав (утік) до Казахстану, оселився в Алма-Аті. В УРЕ не представлено.
КОЗЛОВСЬКИЙ Іван Семенович /н. 24. 03. 1990, с. Мар’янівка, тепер Гре бінківського р-ну Київ. обл. — п. 21. 12. 1993, Москва; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі, на новій його частині, де поховання відомих державних і культурних діячів Совєцького Союзу та Росії; після панахиди в церкві, що поруч з будинком по вул. Нежданової, в якому він жив, труну з тілом небіжчика було встановлено у вестибюлі на 2-у поверсі Великого театрі для прощання. Об 11-й годині 4 грудня делегація моск. т-ва укр. культури «Славутич» під жовто-блакитним прапором з траурною стрічкою й вунком, сплетеним Стефанією Гнідиною, якого ніс учень української недільної школи в Москві Ромко Антонів, під звуки траурної мелодії по сходах рушила прощатися з великим Сином укр. нар… Присутніх на диво було обмаль, навколо театру стояло чимало міліції, перехожі навіть не здогадувалися, що за відчиненими дверима вирушає в останню путь укр. геній сцени. Окремо від укр. громади Москви пішли прощатися з небіжчиком тодішній директор Центру укр. культури в Москві, який ще будували з великими махінаціями, та його заступниця — донька одного з фальшивих укр. патріотів. Прощалася й висока делегація з Києва в складі: М. Жулинського, тодішнього міністра культури України І. Дзюби, народних артистів України А. Мокренка, А. Солов’яненка і т. з. посла України в РФ В. Крижанівського/ — великий укр. співак, патріот, якого росіяни за звичкою привласнюють собі, мав надзвичайної краси голос великого діапазону, виконав чимало гол. ролей, що стали оперною класикою, був неперевершеним виконавцем камерних творів; з 1940 — нар. артист СССР, лауреат багатьох премій і нагород. Народився в селян. родині. 1918 вступив до Київ. муз-драм. ін-ту ім. М. Лисенка; 1922 зараховано до Полтав. театру, працював у Харківській та Свердловській операх; з 1925 — соліст Великого театру СССР у Москві, на сцені якого виступав 30 років. Та часто бував в Україні, щиро переймався її радощами й болями, товаришував з кращими її синами: О. Довженком, М. Рильським, О. Гончарем тощо. Залюбки виконував укр. нар. і класичні твори. Краще було б такого рангу любдей ховати в рідній землі. Та хто ж про це подбає? В газ. моск. т-ва укр. культари «Український кур’єр» в № 11—12 був некролог про К.
КОЗЛОВСЬКИЙ-ТРОФИМОВИЧ Ісайя /н. бл. 1600, Галичина — п. 1651, Київ; поховано там само, могила або біля Пустинно-Миколаївського монастиря, або в Києво-Печерській лаврі/ — укр. церк. діяч, православний богослов 17 ст., доктор богослов’я (1640); був учителем Львів. братської шк., з 1631 — Лаврської шк. в Києві, рект ор Києжво-Могилянської академії, ігумен коїв. Пустинно-Миколаївського монастиря, був головним автором «Православного ісповідання віри», апробованого Вселенською праволсавною церквою. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КОЗОРІС Михайло Кирович /Кирилович; н. 02. 03. 1882, м. Калуш, тепер Івано-Фр. обл. — 09. 10. 1937 загинув у сталінсько-беріївських катівнях, Казахстан; поховано?/ — укр. письменник, чл. КПСС з 1920. Закін. 1912 Львів. ун-т; з 1919 жив на підсовєцькій Україні; працював у Наркоматі юстиції республіки, чл. літ. орг-ції «Західна Україна»; друкувався в журн. «Життя й революція», «Західна Україна», «Світ» та ін. Перша зб. новел «Дві сили» (1927), роман «Чорногора говорить» (1931), повісті «Село встає» (1929) і «Степ» (1931); писав п’єси для дітей, про творчість В. Стефаника, М. Черемшину, І. Франка. В квітні 1933 К. заарештовано й засуджено судовою трійкою при ДПУ УРСР 2 жовтня того ж року на 5 років виправно-трудових таборів по звинуваченню в тому, що «… з 1924 входив до керівництва контрреволюційної організації УВО, працюючи в літературному об’єднанні „Західна Україна“, вербував нових членів в організацію і провадив повстанську діяльність». Аокарання відбував на Соловках. На підставі пос танови обласної трійки УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 розстріляно. Реабілітовано посмертно. В УЛЕ про це, як завжди, лаконічно.
КОЗУБОВСЬКИЙ Федір Андрійович /н. 24. 07 (05. 08) 1895, с. Богушеве, тепер Пінського р-ну Брест. обл., Білорусія — п. 02. 09. 1942, Київ; поховано там само? — укр. археолог, уч. громадянської війни в Україні. 1916 закін. Смоленський учит. ін-т, один з організаторів Поліського збройного повстання 1918—19, командував 2 Поліським повстанським полком; у 1920-х рр. — директор краєзнавчого музею в Коростені, 1934—36 — директор Ін-ту історії матеріальної культури АН України.
КОЗАРЕНКО Олександр Григорович /н. 10 (22). 05 (УРЕ: 02) 1892, с. Гнилякове, тепер Дачне Біляївського р-ну Одес. обл. — п. 23. 05. 1959, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, недалеко від могили Г. Епіка, таблиця з відповідним написом/ — укр. художник-карикатурист, засл. діяч мистецтв України з 1950; працював у Києві, навч. в Одес. худож. уч-щі (1912—15); з 1920 працював у газ. і журн. політичним пропагандистом: плакати, сатиричні рисунки й карикатури в журн. «Перець», «Всесвіт» та ін.
КОКЕЛЬ Олексій Опанасович /н. 13. 03. 1880, Чувашія — п. 04. 02. 1956, Харків; поховано там само/ — укр. маляр. 1904—12 навч. у петерб. АМ в Л. Кардовського, 1916 оселився в Харкові, чл. АХЧУ (1926—31); твори: «Чайка» (1912), «Вартовий революції» (1927), «Лікнеп» (1930), «Колгоспний базар» (1935), «Ізюм. Краєвид на Крем’янець» (1936) тощо. Викладав у Харків. худож. ін-ті.
КОКОВСЬКИЙ Франц /пс. — Франц Михайлів, Богдан Левченко, Елепідон та ін. ; н. 02. 07. 1885, Бережани, тепер Терноп. обл. — 09. 09. загинув у сталінсько-беріївських катівнях, Тернопіль; поховано там само?/ — укр. письменник, журналіст, перекладач, етнограф; з 1906 навч. на філософ. ф-ті Львів. ун-ту. 1907 за уч. у студ. демонстраціях виключено, далі здобув освіту в ун-тах Граца, Чернівців, закін. Львів. ун-т. Студентом співробітничав у газ. «Громадський голос», працював адвокатом у Підгайцях і Бережанах. За часів ЗУНР був комісаром у м. Козовій, один із засновників музею «Лемківщина» (Сянок, 1930). Редагував газ. «Зеркало», «Руська рада»; друкувався в журн. «Дзвінок», «Руська хата», «Бджола», «Рідна школа», газ. «Діло», «Буковина» та ін. Автор великої зб. солнетів, опублікованої в газ. «Руслан» (1904—05), зб. віршів «Сердечні струни» (1907), «Настрої» (1909), п’єс «В ніч св. Миколая» і «Дві сили» (1937). Писав прозу, автор біографічноного «Оповідання про Тараса Шевченка» (1909) тощо.
КОКОРУДЗ Ілля Федорович /н. 31. 07. 1857, м. Яворів, тепер Львів. обл. — п. 03. 06. 1933, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі (УЛЕ цих даних не зазначає) / — укр. громад. діяч, педагог, письменник, дійсн. чл. НТШ; 1911—27 — директор академ ічної гімназії у Львові, пізніше — голоавп т-ва «Рідна школа» і його добродій («Фундація Іллі та Іванни Кокорудз»); статті й розвідки з класичної культу ри, педагогіки й історії укр. л-ри.
КОЛАЧЕВСЬКИЙ Михайло Миколайович /н. 1851, Кременчуччина — п. після 1912, Кременчук, тепер Полтав. обл. ; поховано там само/ — укр. композитор, за фахом адвокат. Закін. консерваторію в Лейпцігу, Німеччина (1876), жив і працював у Кременчуку, голова Кременчуцької земської управи (1890—1900). Автор «Української симфонії», побудованої на укр. нар. мелодіях; струнного квартету, тріо, реквієму, хорових творів, пісень. В УРЕ не представлено.
КОЛЕСНИК Микола /н. бл. 1885 — п. після 1917; поховано?/ — укр. актор дореволюційного театру, хорист, співав у хорі (тенор) і дуже добре танцював; до складу трупи М. Садовського вступив 1908; непогано розумівся на кроях укр. костюмів і завідував костюмерним цехом. В УРЕ не представлено.
КОЛЕСНИК Петро Йосипович /н. 15 (28). 01. 1905, с. Баришівка, тепер смт Київ. обл. — п. 09. 08. 1987, Київ; поховано там само/ — укр. літературознавець, доктор філол. наук з 1964, письменник. Закін. 1928 київ. ІНО; 1931—34 — в. о. редактора журн. «Молодняк», був зав. відділом журн. «Радянська література»; 1931—37 і 1956—71 — наук. співробітник Ін-ту л-ри ім. Т. Шевченка АН України. В наук. доробку К. — монографії: «Син народу. Життя і творчість Івана Франка» (1957), «Степан Ру данський» (1971), нарис «Валеріан Підмогильний» (1932), нариси про Т. Шевченка, Ю. Яновського, П. Тичину, М. Шолохова тощо. За доносами провокаторів 12 червня 1937 його заарештовано й звинувачено в тому, що він був чл. контрреволюційної націоналістичної орг-ції. Його засудили на 10 років. Покарання відбував у печерських виправно-трудових таборах. У серпні 1954 повернувся із заслання. Реабілітовано ж 1955. В УЛЕ про це — лаконічно.
КОЛЕСНИКОВ Іван Федорович /н.01.03.1887, с. Адріанополь, тепер Перевальського р-ну Луган. обл. — п. 1929; поховано?/ — укр. художник-реаліст, брат Степана Федоровича К… Навч. в Одес. худож. уч-щі, 1907 12 — у петерб. АМ в О. Кисельова, був чл. АХРР; під час громадянської війни малював плакати в Одесі. Працював переважно в галузі пейзажу. Твори: «Далмація», «Осінь» (1912), «Весна на селі» (1915), «Село» (1917) тощо.
КОЛЕСНИКОВ Микола Петрович /н. 06. 10. 1922, Луганщина — п. 08. 02. 1999, Житомир; поховано там само/ — укр. письменник; учителював, часто переїздив з місця на місце: Луганщина, Донеччина, Пн. Кавказ, Кемеровська обл., Житомирщина і — фронтові дороги з пораненнями, контузією. Медицину вивчав у Харків. мед. ін-ті (1956—62). Перші прозові публікації з’явилися і журналах 1955, чл. СПУ став 1964. Роман-епопея-дилогія «Стежки в неспокій» (1982), «Діти Асклепія» (1984, перевидання 1988), повість «Нас розділили ріка» (1972), роман «Однолюби» (1975), «Над Луганню» (1981) тощо. В УЛЕ не представлено.
КОЛЕСНИКОВ Степан Федорович /н. 11. 07. 1879, с. Адріанополь, тепер Перевальського р-ну Луган. обл. — п. травень 1955, Бєлград, тепер Сербія; поховано там само?/ — укр. художник-реаліст. Брат Івана Федоровича К. ; 1897—1903 навч. в Одес. худож. уч-щі, 1903—09 — у петерб. АМ в О. Кисельова, 1915—20 жив в Одесі й експонував свої твори на виставках Т-ва пдн. — рос. художників. 1920 емігрував за кордон. Писав пейзажі, жанрові картини, працював у галузі декоративно-монументального мистецтва. Твори: «Село Софіївка біля Бердянська» (1904), «Весна» (1909), «В Подільській губернії» (1911), «Біля хати» (1912) тощо.
КОЛЕСНИКОВА (Колесничиха) Парасковія /н. ? — п. ?; поховано?/ — укр. артистка; до складу трупи М. Садовського вступила 1909; однаково добре грала ролі комедійні й драматичні. В УРЕ не представлено.
КОЛЕСНИЧЕНКО Трохим /н. 1876 — п. ?; поховано?/ — укр. антрепренер і актор; 1907—17 об’їздив із своєю трупою міста України з побутовим ї європейським репертуаром. Автор драм «Панщина», «Чад», «Новий закон», «За волю й правду»; перекладач. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КОЛЕССА Іван Михайлович /н. 1884, с. Ходовичі, тепер Стрийського р-ну Львів. обл. — п. 08. 02. 1898, Львів; поховано там само/ — укр. фольклорист і етнограф. Брат Олександра Михайловича та Філарета Михайловича К. Закін. Краків. ун-т, листувався з І. Франком, під впливом якого почав збирати й публікувати укр. нар. пісні. Автор етнограф. — фольклорних досліджень, зокрема «Родини, хрестини, весілля й похорон в українського народу в селі Ходовичах Стрийського повіту» (1889, польс. мовою). Зібрав і впорядкував зб. «Галицько-руські пісні з мелодіями» — 1901. Про це видання схвально відгукнувся І. Франко.
КОЛЕССА Любов Олександрівна /н. 1904, с. Татарське Стрийського р-ну Львів. обл. — п. після 1950-х рр., Торонто, Канада; поховано там само?/ — укр. піаністка, донька Олександра Михайловича К., учениця С. Зауера у Відні; 1920 з успіхом виступає в Європі й Америці з власними концертами і як солістка симфонічних концертів з визначними диригентами (Б. Вальтер, В. Фуртвенглер та ін.); 1929 відбула концертне турне по Україні; з 1940 — у Канаді, професор Королівської консерваторії в Торонто.
КОЛЕССА Олександр Михайлович / пс. і крипт. — Олекса Ходовицький, О. К., К-а та ін. ; н. 12 (24). 04.1967, с. Ходовичі, тепер Стрийського р-ну Львів. обл. — п. 23. 05. 1945, Прага, Чехія; поховано там само/ — укр. літературознавець, мовознавець, фольклорист. Брат Івана Михайловича та Філарета Михайловича К., батько Любові Олександрівни К. ; професор Львів. ун-ту з 1898 і Карлового ун-ту в Празі. Досліджував пам’ятки давньої укр. писемності («Південнословянське городище і городинські рукописні пам’ятки 12—16 ст.», ч. 1—4, 1923—25 та ін.), фольклор («Головні напрямки й методи в розслідах українського фольклору», 1927), нову укр. л-ру (Шевченко, Шашкевич, Федькович). Автор відомої пісні «Шалійте, шалійте, скажені кати».
КОЛЕССА Філарет Михайлович /н. 17. 07. 1871, с. Татарське, тепер с. Піщани Стрийського р-ну Львів. обл. — п. 03. 03. 1947, Львів; там само й поховано; в Стрийському краєзнавчому музеї створено розділ К., там є його особисті речі: одяг, диригентська паличка, скрипка/ — укр. фольклорист-музикознавець, композитор, літературознавець, академік АН України з 1929; слухав курс лекцій з гармонії в А. Брукнера у Віденському ун-ті 1891—92; закін. 1896 Львів. ун-т; до 1929 викладав у гімназіях Львова, Стрия, Самбора; професор Львів. ун-ту ім. І. Франка з 1939 і одночасно директор Держ. етнографічного музею у Львові з 1940; брав уч. у міжнародних з’їздах та конгресах етнографів, фольк лористів. Автор численних обробок нар. пісень. Деякий час працював у м. Самборі, де й народився його син Микола.
КОЛІСНИК Дмитро /н. 1883 — п. 1958, Канада; поховано там само/ — укр. письменник у Канаді. Автор автобіографічного оповідання в 3-х частинах «Моє село». В УЛЕ не представлено.
КОЛІУХ Дмитро Вікторович /н. бл. 1882, Россош, тепер Острогозького р-ну Воронезької обл. РФ — п. бл. 1937, Середня Азія, заслання; поховано?/ — укр. кооператор і громад. діяч, талановитий організатор укр. споживчої кооперації; 1917 — голова київ. міськ. продовольчого комітету й продовольчої управи; з поч. листопада товариш генерального секрентаря в продовольчих справах («Киевская мысль», 1917, 7 ноября, № 266, с. 2); 1917—20 — голова Дніпросоюзу, на матеріальному утриманні якого, набито перебували деякі діячі укр. культури: Н. Городовенко, Л. Курбас, К. Стеценко, Я. Степовий, П. Тичина та ін. 1918 — міністр харчових справ в уряді В. Голубовича, з 1920 заст. голови управління Вукоопспілки і голова Кооптаху, директор Укрзовнішторгу. Близько 1930-х рр. заарештовано енкаведистами й вивезено на заслання до Середньої Азії, де й помер. В УРЕ не представлено.
КОЛЛАРД Юрій /н. 1875 — п. 1951, Німеччина? Поховано?/ — укр. громад. — політичний діяч, інженер-технолог, один із засновників РУП; на еміграції — в Чехо-Словаччині, Польщі, Німеччині; опублікував спогади «З юнацьких днів» (1930); «З минулого» (1931). В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КОЛОГОЙДА Іван Гнатович /н. 02 (15). 09. 1901, с. Велика Снітинка, тепер Фастівського р-ну Київ. обл. — п. 22. 12. 1959, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. письменник. Закін. 1938 Київ. пед. ін-т; працював у редакціях журналів, вид-вах, на кіностудії. Друкувався з 1935. Автор зб. оповідань «Тривожні ночі» (1939), «Рух часу» (1947), «Архітектор Дніпровий» (1949), кількох сценаріїв для корткометражних кінофільмів.
КОЛОГРИВИЙ Григорій /н. 1-а пол. 18 ст. — п. між 1768 і 1790; поховано?/ — осавул Генеральної артилерії, походив з козацького роду на Глухівщині; 1750 гостро виступав проти перебування моск. військ в Україні. Автор великої промови, виголошеної на Запоріжжі 1768, у якій підкреслював, що велике державне діло Б. Хмельницького було зруйновано через чвари його наступників. Ось чому його в УРЕ й не представлено.
КОЛОДКЕВИЧ Микола /н. 1850 — п. 1884, Петербург; поховано там само, могила в Петропавловській фортеці, де й помер в ув’язненні/ — революціонер укр. роду, чл. виконкому «Народної волі», брав уч. у змові на царя Олександра II. А в УРЕ чомусь не представлено.
КОЛОМИЄЦЬ Авенір Каленикович /пс. — Марко Крилатий; н. 19. 02. 1906, с. Городець, тепер Овруцького р-ну Житомир. обл. — п. 22. 07. 1946, Зальцбург, Австрія; поховано там само/ — укр. поет і журналіст. Закін. 1926 Кременчуцьку духов. семінарію, 1930 — факультети філологічний і православної теології Варшав. ун-ту, навч. на режисерському відділенні Варшав. ін-ту театрального мистецтва. На поч. 1930 — рр. разом з В. Бобинським та І. Крушельницьким працював у журн. «Нові шляхи» і «Критика». писав укр. і польс. мовами. Друкувався з 1928 у «Літературно-науковому віснику». Автор поеми «Дев’ятий вал» (1930), зб. поезій «Провісні кадри» (1932), п’єс «Іменем» (1933), «Єретик» (1936), багатьох п’єс та оповідань для дітей, зб. нарисів «Шевченкова ера» (1942).
КОЛОМІЄЦЬ Захар Йосипович /н. 1895, с. Опішня, тепиер Зіньківського р-ну Полтав. обл. — п. 1950; там само й поховано/ — укр. опішнянський гончар, славився кумедними фігурками, іграшками-свищиками; до 1917 працював у господаря, з 1934 — в артілі. В УРЕ не представлено.
КОЛОМІЄЦЬ Мусій Васильович /н. бл.1887, в селі на Житомирщині — п. після 1967; поховано?/ — укр. самодіяльний поет, одержав диплома переможця республіканського конкурсу самодіяльних мистців; готував зб. віршів за спільною назвою «Жовтневий заспів». Проте в довідниках ніде не представлено.
КОЛОМІЄЦЬ Олекса Федотович /н.19. 03. 1919, с. Харківці Лохвицького р-ну Полтав. обл. — п. кінець листопада 1994, Київ; поховано в рідному селі між пам’ятниками героям 2-ї світової війни та Архипові Тесленку, в гайочку урочища Жаданка, яку тепло оспівав автор і в якій заповідав себе поховати; на могилі памятник — гранітна брила з барель’фом-портретом письменника роботи нар. художника України скульптора В. Чепелика, напис: «Драматург Олекса Коломієць 1919—1994»; на відкриття пам’ятника зійшлися всі харківці, приїхали друзі-письменники — Б. Олійник, Ю. Мушкетик, В. Канівець, В. Коваль, М. Шевченко та архітектор пам’ятника М. Кислий; виступали керівники області й села/ — видатний укр. драматург, громад. діяч. По закін. навчання в місцевій шк. здобув освіту на робітничому ф-ті при Харків. ін-ті Торгівлі, а пізніше — в Харків. ун-ті. Уч. 2-ї світової війни, був тяжко поранений. По війні на комсомольській роботі, гол. редактором газ. «Молодь України», в журн. «Зміна» («Ранок»), мав держ нагороди. Перша зб. оповідань «Біла криниця» (1960), п’єса «Фараони» (1961). К. створив низку яскравих творів: «Де ж твоє серце?» («Чебрець пахне сонцем»), «Спасибі тобі, моє кохання», «Келих вина для адвоката», «Горлиця», «Двадцята година», «Репортаж з того світу», «Перший гріх», «Одіссея в сім днів», «За дев’ятим порогом» та ін. Лауреат премії ім. М. Островського та ім. Т. Шевченка.
КОЛОС Сергій Григорович /н. 08. 10. 1888 — п. 19. 12. 1969; поховано?/ — укр майстер декоративного вжиткового мистецтва, мистецтвознавець, учень М. Бойчука. Увішов до президії Укр. нац. конгресу 19 квітня 1917 від київ. вояцтва, 21 квітня 1917 обрано чл. Центральної Ради від військ. т-ва ім. Полуботка й Малої Ради. На 2-му військ. з’їзді 5—11 червня того ж року введено до складу Укр. військ. генерального комісаріату. В УРЕ ж і не представлено.
КОЛПАК Опанас /н. бл. 1720 — п. після 1786; поховано?/ — запорізький козак (з 1745 — курінний отаман, згодом полковник Орельської паланка, уч. турецької війни (1769—74); багато зробив для колонізації Пд. України запорізькими козаками. В УРЕ не представлено.
КОЛТУНЮК Ярослав /н. 1882, Галичина — п. 1953, Львів? Поховано?/ — укр. громад. діяч, директор забезпечувального т-ва «Дністер» у Львові, чл. управ багатьох галицьких установ, зокрема господарчих. В УРЕ не представлено.
КОЛЯДА Гео /Грицько, справж. — Григорій Опанасович; н. 21. 01 (03. 02). 1904, м. Валки, тепер Харків. обл. — п. грудень 1941, поблизу м. Єльні Моск. обл. ; поховано?/ — укр. поет. Навч. 1923—26 в Академії соціального виховання ім. П. Блонського (Москва) та 1916—30 у Моск. ін-ті інженерів транспорту; 1921—23 завідував 1-ю дит. Комуною ім. Г. Петровського і дит. містечком ім. ВУЦВК у Харкові; 1925—41 працював у Раднаркомі СССР, моск. вузах. На поч. 2-ї світової війни пішов у нар. ополчення, пропав безвісти. Друкувався в журн. «Червоний шлях», «Глобус», «Життя й революція», «Нова громада»; був чл. Спілки сел. письменників «Плуг» та Спілки пролетарських письменників «Гарт», пізніше прийшов до футуризму, брав уч. у моск. об’єднанні укр. письменників «Село і місто» (СІМ). Разом з І. Сенченком та О. Коваленком видав зб. «Штурми» (1923). Автор поеми «Оленка» (1925), зб. поем «Прекрасний день», «Штурм і натиск» (обидві — 1926), зб. віршів «Золоті кучері» (1926), «Футур екстра» (1927), віршованого роману «Арсенал сил» (1929).
КОЛЯДА Микола Терентійович /н. 22. 03 (04. 04). 1907, с. Березівка, тепер Гребінківського р-ну Полтав. обл. — 30. 07. 1935 трагічно загинув під час альпіністського сходження на вершину Ужба (Кавказ); поховано в Харкові/ — укр. композитор. 1913 закін. Харків. муз. — драм. ін-т (клас С. Богатирьова); працював у театрі робітничої молоді (ТРОМ, Харків) композитором і зав. муз. частиною; був чл. АПМУ, потім — оргбюро Спілки композиторів України. Твори: вокально-симфонічна поема «Штурм Тракторного» (1932), симфонічна сюїта на укр. теми (1927), твори для фортепіано, скрипки, обробки нар. пісень, музика до спектаклів та кінофільмів.
КОЛЯДИНСЬКИЙ Степан /н. 1893 — п. 1926, Прага, Чехія; Поховано?/ — укр. скульптор, навч. і працював у Празі; бюсти-портрети в мармурі. В УРЕ не представлено.
КОЛЯНКІВСЬКА Ольга /н. 22. 08. 1923, Познанщина, тепер Польща — п. 01. 06. 1990, м. Торонто, Канада; поховано там само, могила поруч зі своїм чоловіком Миколою К./ — видатна укр. культур. діячка в Канаді, кураторка і властителька Музею ім. Василя Курилика в Ніагара-фалс, Онтаріо, дружина Миколи Колянківського, походила з дому Вротновських. Подружжя К. повоєнні роки занесли аж за океан. Микола — філолог, теологш, публіцист, письменник і вихователь у 1950-х рр. у Канаді разом з дружиною почали колекціонувати твори мистецтва, заснувавши в Торонто дві галереї, а відтак з 1971 віддались вони веденню музею і галереї «Ніагара-фолс», що біля славнозвісного водоспаду. Їхній осередок став неповторним прихистком для кожного, хто навідувався в ці краї для спілкування із зразками світового мистецтва. Серед постійних виставок найціннішою з колекцій є 160 полотен під назвою «Страсті Христові». Написав їх відомий укр. художник Василь Курилик, який 6 років присваятив на довершення цього образотворчого шедевру. І саме в травні 1990 К. (після чоловікової смерті не покинула опіки над галереєю і музеєм) з великою наполегливістю займалась підготовкою виставки «Страсті Христові», що мала експонуватися в Україні. Та стан здоров’я настільки погіршився, що треба було швидкої лікарняної допомоги. На жаль, кількаденне перебування в лікарні закінчилось трагічно. В УРЕ не представлено.
КОЛЯНКІВСЬКИЙ Микола С (тепанович) /н. бл.1920 — п. кінець 1980-х рр., Торонто, Канада; поховано там само, могила поруч з похованням дружини Ольги К./ — укр. культур. діяч на еміграції, власник картинної галереї «Ніагара-фолс» у Торонто. Опинившись на еміграції в Парижі з дружиною Ольгою, вони зьлизилися з художниками й вирішили заснувати картинну галерею для пропаганди укр. образотворчого мистецтва. 1955 переїхали ві Торонто й почали з крамниці картин. 1967 приїздили до СССР, три тижні пробули в Україні, зав’язали контакти з багатьма укр. художниками, закупили в них полотна. К. видавали журн., який інформував укр. еміграцію про мистецьке і взагалі культурне життя в Україні. В УРЕ не представлено.
КОЛЯСКА Іван Васильович /н. 05. 10. 1915, Канада — + середина жовтня 1997 на 83-му році життя, с. Хотів, тепер Києво-Святошинський р-н Київ. обл./ — канадський учений укр. роду, громад. і політичний діяч, публіцист, письменник. Обдурений більшовицькою пропагандою про коміністичні ідеали — братерство та рівність (як і більшість людей у світі) був активним комуністом. І тілько побувавши в Совєцькій Україні (1963—65) й побачивши на власні очі брехливість цієї пропаганди, назавжди порвав з компартійною примарою. 1944 К. переїжджає до Саскатуну. Там отримує ступінь бакалавра гуманітарних наук з історії, а згодом — магістра гуманітарних наук. Понад 10 років працював учителем і був активним чл. компартії Канади. 1963 його посилають до Совєцького Союзу на навчання. Вчився у вищій шк. (ВПШ) при ЦК КПУ в Києві. Дійсність, з якою зіштовхнувся К. в Україні, перевернула все його дальше життя. Особливо його вразила відверта антиукраїнська політика Москви і нав»язувана нею русифікація України. К. почав збирати документи про русифікацію в Україні й пересилати їх за кордон, які потрапили до пазурів КГБ. І 1965 К. депортовано з України. 1968 у Канаді побачила світ книжка К. «Освіта в Совєцькій Україні». Ця праця базувалася на документах, яких за кордоном ніколи не бачили, і показала широкому колу читачів справжню суть кремлівської національної політики. Тисячі чесних людей, довідавшись правду, вийшли з лав компартії Канади. 1970 вийшла нова книжка «Два роки в Совєцькій Україні»; 1972 — «Поглянь, товаришу, — люди сміються»; 1979 — «Розбиті ілюзії: історія українських прокомуністичних організацій у Канаді»; 1985 — «Сміх крізь сльози»; 1990 — «Партнери в тиранії». К. залишив після себенизку публіцистичних статей, в яких завжди повертався до долі України.
КОЛЬБЕРГ Оскар /н. 22. 02. 1814, Пшисуха, тепер Келецьке воєвідство, Польща — п. 03. 06. 1890, Краків; поховано там само/ — польс. фольклорист, етнограф і композитор, чл-кор. краківської АН; з 1839 почав записувати фольклорні та етнографічні матеріали. Зібрав і видав «Пісні польського народу» (вип. 1—5, 1842—45), «Народ…» (т.1—4, 1857—90), «Етнографічні картини» (т. 1—11, 1882—91). Його зб. «Покуття» (т. 1—4, 1882—89), «Волинь» (1907) та ін. містять цінні матеріали з укр. нар. муз. фольклору й етнографії. Академік М. Ф. Сумцов високо цінував українознавчі праці К.
КОМАР Анатолій Миколайович /н. 12 (25). 12. 1909, Київ — п. 26. 10. 1959; там само й поховано, могила на Новобайковому цвинтарі, праворуч по головній алеї за церквою, недалеко від могили Герасимчук, надгробок з написом: «Комар Анатолий Николаевич (1909—1959), президент Академии строительства и архитектуры УССР»/ — укр. інженер-будівельник, дійсн. чл. з 1956 і президент з 1957 Академії будівництва й архітектури України, заст. голови Держ. комітету Ради Міністрів УРСР у справах будівництва; наук. праці «Збірні залізобетонні конструкції в промисловості» та ін.
КОМАРЕВИЧ Василь /н. 1891, Волинь — п. 1927, Володимир-Волинський, тепер центр Волин. обл. ; там само й поховано/ — укр. громад. — політичний діяч на Волині; 1918 — заст. і голова т-ва «Просвіта» у Володимирі-Волинському, з 1922 — посол до польс. сейму. В УРЕ не представлено.
КОМАРЕЦЬКИЙ Сергій /н. 1881, Полтавщина — п. 1952, Німеччина; поховано?/ — укр. хімік, доцент з 1922 і професор з 1927 Укр. господарчої академії в Подєбрадах (Чехія), згодом — Укр. технічно-господарчого ін-ту (його директор 1941—45); праці з ділянки неорганічної хімії, між іншим, про одержання йоду з рослин Чорного моря; підручники з хімії для вищих шкіл. В УРЕ не представлено.
КОМАРІВНА (УЛЕ: Комарова) Галина Михайлівна /крипт і пс. — Г. К., Г. М., К-на, Галина К., Галина Комарівна; н.30. 03. (11. 04). 1877, м. Острогозьк, тепер Воронеж. обл. РФ — п. 03. 02. 1938, Одеса; поховано там само/ — укр. поетеса, перекладачка. Донька Михайла Федоровича Комарова. Через хворобу навчалася вдома. Під впливом Лесі Українки, з якою була в дружніх стосунках, зайнялася літ. працею. Перші вірші опублікувала 1900 у «Літературно-науковому віснику», їх схвально оцінив І. Франко. Друкувалася в журн. «Киевская старина» й «Нова громада», альманахах «Акорди», «На вічну пам’ять Котляревському», «Досвітні вогні», «Рідні струни «, „Українська муза“, „Вінок Т. Шевченкові із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів“. 1905 видала врші окремою книжкою „Починок“.
КОМАРОВ Леонід Григорович /н. 31. 05. 1944, с. Вишневе Солонянського р-ну Дніпроп. обл. — п. квітень 1993, Дніпропетровськ; поховано там само/ — укр. письменник. Після закін. Дніпроп. ун-ту вчителював у рідному селі, співробітничав у пресі. Тоді ж починається його активна літ. діяльність. Упродовж 1970—80-х рр. побачили світ зб. гуморесок «Золота жилка», «Хід конем», «Всевидяще око», «Кенгуру на балконі» тощо.
КОМАРОВ Михайло Федорович /пс. і крипт. — М. К. У., Мих., К., М. Комар, М. Неіжмак, М. Уманець та ін. ; н. 11 (23).) 1. 1844, с. Дмитрівка, тепер Петропавлівського р-ну Дніпроп. обл. — п. 06 (19). 08. 1913, Одеса; там само й поховано/ — укр. бібліограф, критик, фольклорист, лексикограф, перекладач. 1867 закін. юр. ф-т Харків. ун-ту; 1868—86 — на різних посадах у Воронез. губ., Києві, Умані; з 1887 до кінця життя — нотаріус в Одесі. К. належить багато бібліографічних праць, уклав «Словар російсько-український»; перекладав з рос. мови.
КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ (див. Сагайдачний).
КОНДЗЕЛЕВИЧ Йов /н. 1667, м. Жовква, тепер м. Нестеров Львів. обл. — п. бл. 1740; поховано?/ — укр. маляр, ієромонах. Є припущення, що мистецьку освіту здобув у Києві та за кордоном. К. намалював іконостас для Білостоцького монастиря (тепер Волин. обл.), з якого збереглися фрагменти (ікона шести апостолів та «Успіння»), кіот для Загоровського монастиря (тепер Волин. обл., 1695); очолював групу майстрів, котрі працювали над іконостасом для Скиту Манявського (т. з. Богородчанський іконостас, 1697—1705), де К. належать великі намісні ікони «Успіння», «Вознесіння», «Таємна вечеря», «Розп’яття», «Христос з самарянкою», «Христос і Никодим», архангели Михаїл та Гавриїл на пд. і пн. дияконських вратах. К. брав уч. у роботі над іконою для Загоровського монастиря (1722), виконав «Розп’яття» для Луцького монастиря.
КОНДРАТЮК Юрій Васильович /н. липень 1900 (перша УРЕ: 07. 09. 1900; друга УРЕ: 09 (21). 06, 1892; Советский энциклопедический словарь /СЭС/: 1897, Полтава — 1941 (перша УРЕ: 1942; друга УРЕ: поч. жовтня 1941; СЭС: 1942) загинув під час 2-ї світової війни, Козельський р-н Калузької обл, тепер РФ; за деякими даними його знищили енкаведисти, щоб не дістався німцям; поховано?/ — укр. учений винахідник, один з піонерів ракетної техніки й теорії космічних польотів. Виховувався в свого діда — земського лікаря Я. М. Даценка. 1916 закін. 2-у полтав. гімназію. Того ж року вступив до Петерб. політех. ін-ту; з 1918 працював у Полтаві, Києві та на ст. Бобринська. 1921—25 — у м. Малій Висці (тепер Кіровоград. обл.) на цукровому з-ді, з 1925 — на ст. Криловська та Ельхотове (Пн. Кавказ); 1927 К. переїздить до Новосибірська, де займається проектуванням елеваторної техніки. 1933 — в Укр. н. — д. ін-ті пром. Енергетики в Харкові — наук. керівник по проектуванню і будівництву найбільшої на той час у світі Кримської вітроелектростанції. Розробки К. з питань буд-ва залізобетонних веж і вітротехніки використано, зокрема, при спорудженні телевежі в Останкіно (Москва). Перед 2-ю світовою війною працював у Центроенергобуді (Москва). Незалежно від К. Е. Ціолковського К. розробляв основні проблеми космонавтики, космічних польотів і конструювання міжпланетних кораблів, які виклав у праці «Тим, хто читатиме, щоб будувати» (1918—19). Цю працю згодом К. доопрацював і видав у Новосибірську під назвою «Завоювання міжпланетних просторів» (1929). У ній К. вивів основні рівняння польоту ракети, розглянув енергетично найвигідніші траекторії космічних польотів, виклав теорію багатоступінчастих ракет. К. запропонував також використовувати для ракетного палива деякі метали й неметали та їхні водневі сполуки (наприклад, бороводні). В книзі було розглянуто проблеми ст ворення проміжних міжпланетних ракектних баз — супутників планет, повернення космічних кораблів на землю та їх посадку з гальмуванням атмосферою, ідею використання гравітаційного поля небесних тіл для розв’язання цих проблем. Ідеї К. дістали схвалення потомственного українця К. Ціолковського. В працях К. питання ракетодинаміки, ракетобудування та ін., пов’язані з освоєнням космічного простору, знайшли нові розв’язання цих проблем. Багато з них використовуються в міру розвитку космонавтики, зокрема в створенні космічних систем, при розрахунках траекторій польотів для посадки на місячну поверхню. Зокрема, американці сіли на місяць, скориставшись саме теорією К. Та й тепер у далеких космічних польотах, скажімо, до краю сонячної системи користуються все тими ж теоріями К. Його ім’ям названо один з кратерів на зворотному боці Місяця, в станиці Криловській відкрито меморіальний комплекс на честь нашого славетного земляка. Тільки Україна, його рідна мати, мовчить.
КОНДРАТЬЄВ Микола Сергійович /н. 21. 12. 1887, с. Тьоткіне, тепер Глушковського р-ну Курськ. обл. — п. 07. 03. 1951, Одеса; поховано там само/ — укр. анатом, чл. — кор. АН України з 1939. Закін. мед. ф-т Харків. ун-тту 1912; з 1923 — зав. кафедрою Одес. мед. ін-ту; запропонував спосіб муміфікації із збереженням форм та об’єму органів. Автор наук. праць.
КОНДРАТЬЄВИ — старшинський рід на Слобожанщині; Г е р а с и м К о н д р а т о в и ч — отаман м. Ставищ на Правобережжі, 1654 переселився на Слобожанщину, заснував м. Суми; його син А н д р і й Г е р а с и м о в и ч, полковник сумський, убитий донськими козаками-бандитами К. Булавіна; його небіж І в а н А н д р і й о в и ч, полковник сумський, помер 1726 чи 1727; К. були близько споріднені зі старшинською аристократією Гетьманщини.
КОНИК Клим /н. 1888, Галичина — після 1932 загинув у сталінсько-єжовських катівнях; поховано?/ — укр. громад. діяч у Галичині; 1920 працював у нар. комісаріаті освіти України (деякий час завідувач укр. науки), був ректором ІНО в Житомирі; 1932 заарештовано, дальша доля невідома.
КОНИСЬКИЙ Георгій /світське — Григорій; н. 20. 11 (01. 12) 1717, м. Ніжин, тепер Черніг. обл. — п. 13. (24) 02. 1795, м. Могильов, тепер Білорусія; поховано там само?/ — укр. письменник, педагог, церк. діяч. Представник раннього Просвітительствам в Україні, походив з родини ніжинського бургомістра. Закін. 1743 Київ. духов. академію, 1744 прийняв чернецтво, з 1745 — прпофесор, префект, з 1751 — ректор Київ. духов. академії, де викладав поетику, філософію і богослов’я. 1755 висвячено в сан білоруського єпископа, з 1783 — архієпископ і чл. св. Синоду. 1757 відкрив у Могильові духовну семінарію. Активно боровся з католицьким засиллям у Білорусії. В курсі філософії, ппрочитаном в Київ. духов. академії, виступав проти томізму, протиставляв йому емпіризм і раціоналізм науки нового часу, ідеї гуманізму та просвітительства. Склав курс «Правила поетичного мистецтва» (1746), у якому використав поетику феофана Прокоповича. 1747 на сцені Академії поставив драму-мораліте «Воскресеніє мертвих общє убо всім будущеє, но страждущим невинно в віці сем блаженно, а лбідящим гибельно…», у якій відображено соціальні антагонізми укр. життя 18 ст., сваволю козацької старшини, хабарництво і продажне судочинство.
КОНИСЬКИЙ Олександр Якович /пс. — Верниволя, Горовенко, Семен Жук, О. Кошовий, Кость Одовець, Олександр Переходовець, О. Яковенко, Перебендя та ін. ; н. 06 (18). 08. 1836, хутір Переходівка, тепер с. Ніжин. р-ну Черніг. обл. — п. 29. 11 (12. 12) 1900, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч від гол. алеї, вглиб за могилою Степана Васильченка; 1963 могила була занедбана, в кущах, не опорядкована, залізна огорожа, кам’яний хрест оригінальної форми з написом: «Олександр Яковлевич Кониський, український письменник 6. 8. 1836—29. 11. 1900»; 1964 — могильний гробок опорядковано, скромні квіти; 1965 — кущі вирубано, могилу опорядкованол, тепер могилу видно здалеку/ — укр. письменник, педагог, громад. — культурний діяч. Походив з дворянської родини, чл. полтав і киїі. громад, один з організаторів недільних та вечірніх шкіл, громад. б-к, Т-ва розповсюдження писемності. 1863 за підозрою в приналежності до антиурядової політ. орг-ції К. заарештовано й вислано до Вологди, потім до Тотьми, 1866 повернувся в Україні, жив у Єлисаветграді (тепер Кіровоград), Бобринці на Єлисаветградщині, Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), з 1872 — у Києві, мав адвокатську практику. Один з ініціаторів співробітництва між сдіноукр. Та західноукр. культурно-освітніми орг-ціями. Брав активну уч. у засніванні журн. «Зоря» і «Правда», НТШ у Львові. Літ. діяльність почав 1858. Автор поезій, повістей, драм, оповідань. К. належить грунтовна біографія Т. Шевченка; з кінця 20-х рр. 20 ст. його твори не видавались. Навч. у Черніг. гімназії, було виключено, Ніжин. ліцею не закінчив, служив у війську, був адвокатом у Прилуках; 1854 переїхав до Полтави.
КОНІ Ірина Семенівна /пс. — Сандунова; н. 05. 05. 1811, Полтавщина — п. 24. 09. 1891, Москва? Поховано?/ — рос. актриса й письменниця укр. походження; працювала на сцені з 15 років; 1837 під впливом А. О. Вельтмана видала зб. спогадів, співробітничала в журн. ; її чоловік — Федір Олександрович К. — письменник (+ 1879), видавав «Пантеон»; 1850 Ірина Семенівна переробила франц. драму «Порыв и страсть».
КОНОВАЛЕЦЬ Євген Михайлович /н. 14. 06. 1891, с. Зашків Львів пов. — 23. 05. 1938 загинів від брмби, підкладеної більшовицьким агентом, москалем Судоплатовим, Роттердам, Голландія; поховано там само, могила на місцевому цвинтарі/ — укр. політ. і військ діяч, безпосередній організатор ОУН і перший її голова, активний уч. Визвольних змагань, близький соратник С. Петлюри. З ім’ям К. пов’язана легендарна доба України — від боротьби до утоврення УНР, у якій пріоритет надавався справедливому соціальному ладові, до всеохопного нац. руху, що над усе славив саму Державу й націю. По материній лінії Венгтиновської К. походив з родини священиків. Великий вплив на К. мало навчання в Академічній гімназії Львова, котра давала учням грунтовні знання з різних галузей науки та всебічний духовний розвиток. 1915 у складі австро-угорської армії в битві на горі Маківці К. потрапив у моск. полон і опинився в Царицині під Петербургом, коли там були також А. Мельник, Р. Сушко, В. Кучабський, І. Чмола, Ф. Черняк, які згодом стануть соратниками К. в орг-ції Січового Стрілецтва. Після втечі з полону К. опиняється в Києві, де разом з ін. галичанами організовує Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців (СС). Незгоди в керівництві Центральної Ради призвели до того, що створити регулярні укр. частини не вдалося, з чого скористалися більшовики, однак СС під орудою К. з честю виконали свою місію. В УРЕ не представлено.
КОНОВАЛЮК Федір Зотикович /н. 1890, с. Калівці Могилів-Подільської губ. (тепер с. Ягідне Муровано-Куриловецького р-ну Вінн. обл. — п. 1984, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. маляр. 1904 закін. сільську шк. і потрапляє до Лаврської іконописної майстерні, де зустрівся зі своїм учителем, порадником і назвавним батьком — Іваном Сидоровичем Їжакевичем. Разом вони розписували церкви, з 1911 К. навчається в Київ. худож. шк., а 1915—17 — у петерб. АМ в майстерні українця В. Маковського, одночасно занінчує педагогічні курси. 1925—27 він — студент Київ. худож. ін-ту (клас Ф. Кричевського). Особливо К. уподобав зимовий пейзаж, разом з Їжакевичем ілютрував твори класиків укр. л-ри: Т. Шевченка, І. Котляревського, Ольги Кобилянської, В. Стефаника, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Черемшини. Знайомий був з багатьма діячами укр. культури.
КОНОНЕНКО Мусій Степанович /пс. — М. Школиченко, Вівтірок, Ш-ко, Мусій та ін. ; н. 22. 08. (03. 09). 1864, с. Турівка, тепер Згурівського р-ну Київ. обл. — п. 10. 06. 1922, від сухот, с. Нові Санжари, тепер Полтав. обл. ; поховано там само, могила на сільс. цвинтарі/ — укр. письменник і громад. діяч; походив з убогої родини. Рано осиротів, жив випадковими заробітками. Навч. самотужки. 1884 відвідував пед. курси в м. Новозибковому (тепер Брянська обл. РФ). 1885—90 відбував солдатчину; з 1891 служив в управлінні Пд. — Зх. залізниць (Київ); з 1913 працював у Лубнах. Літ. діяльність почав 1883 (поема «Нещасне кохання»); друкувався у львів. журн. «Зоря», «Правда», «Дзвінок», «Літературно-науковий вісник», газ. «Буковина», альманасі «Українська муза» та ін. Автор зб. віршів, поем, балад, віршованих казок. Писав прозу.
КОНОНЕНКО Павло Трохимович /н. 11. 07. (УЛЕ: 29. 06 (12. 07). 1900, с. Івано-Михайлівка, тепер Новомосковського р-ну Дніпроп. обл. — п. 14 (УЛЕ: 13). 03. 1971, Дніпропетровськ; поховано там само/ — укр. письменник. 1938 закін. Літ. ін-т ім. Горького в Москві. Друкувався з 1927. Пов’язав свою долю з Червоною армією; 1931 виходить перша зб. віршів «Ми йдемо вперед». Затим — «В один голос» (1932), «Наступ» (1933). К. заарештовано 1938 у Дніпропетровську в званні капітана, коли працював викладачем тактики на курсах удосконалення командного складу. Після трирічного слідства, заочний вирок — 10 років позбавлення волі, а затим — довічне заслання. Відбував покарання в с. Піхтовці Новосибірської обл., тепер РФ. Після реабілітації було поновлено в Спільці письменників, до якої його прийнято кандидатом 1937. В УЛЕ про це лаконічно: Незаконно репресований…, Реабілітований.
КОКОНЕНКО Харитина /н. 1900, Полтавщина — 1942 замордована нім. — фашистською поліцією, м. Рівне; поховано там само?/ — укр. громад. — політична й господарська діячка, активна в жіночому русі на еміграції в Чехо-Словаччині й Галичині; в 1930-х рр. організатор секції сільс. господинь при т-ві «Сільський господар у Львові». Під час 2-ї світової війни переїхала до Рівного для підпільної роботи й за намовою енкаведистів була схоплена фашистами й замордована.
КОНОНОВИЧ Олександр Костянтинович /н. 12. 02. 1850, м. Таганрог, тепер РФ — п. 18. 05. 1910, Одеса; поховано там само/ — укр. астрофізик. Закін. Новорос. (Одеса) ун-т 1871; з 1881 — зав. університетською австроном. Обсерваторією; відомим є з праць у галузі вивчення планет і сонця.
КОНОНОВИЧ-ГОРБАЦЬКИЙ Йосиф /н. бл. 1600 — п. 1653, Київ? Поховано?/ — один з перших професорів Києво-Могилянської академії; викладав риторику, потім філософію; його «Підручник логіки» зберігся до нашого часу у вигляді рукописної книги латин. мовою; К. — Г. визнавав незалежність природи від Бога, а науки від теології; поновлював деякі матеріалістичні положення Арістотеля.
КОНОЩЕНКО (справж. — Грабенко) Андрій Михайлович /н. 13 (25). 10. 1857, с. Обознівка, тепер Кіровогр. обл. — п. 30. 04. 1932, Київ; поховано в Херсоні?/ — укр. фольклорист-музикознавець і художник-аматор. Навч. у Петерб. гірничому ін-ті; 1879—84 учителював, з 1884 жив у Херсоні; муз. і худож. освіту здобув самотужки; перші записи муз. фольклору зробив 1876, а 1927 К. обрано чл. Етнографвчної комісії АН Украхни; записав бл. 1000 нар. пісень.
КОНСТАНКЕВИЧ Іван /н. 1859, Лемківщина — п. 1918, США; поховано там само?/ — укр. громад. і церк. діяч у США, жерналіст і публіцист (з 1893); парох у Шамокіні, де заснував першу парохіяльну шк. в США, один з перших організаторів укр. життя в Америці, співзасновник Укр. нар. союзу й перший його головний секретар; редактор «Свободи» (1985—96); гостро виступав проти москвофільства та угрофільської течії в укр. — американському житті. В УРЕ не представлено.
КОНСТАНТИН I /н. бл. 1100, Греція — п. 1159, Чернігів; поховано там само/ — митрополит київський і всієї Руси-України, родом грек; 1155 поставлено Царгородом замість Клима Смолятича, що призвело до церковних заворушень у Києві; тоді К. вирішив їхати до Чернігова, де й помер. В УРЕ не представлено.
КОНСТАНТИНІВ Володимир /н. 1904 — п. після 1950-х рр., США; поховано?/ — укр. балетмейстер, з 1923 — в Київ. опері, з 1925 — соліст, 1936—42 — балетмейстер і соліст Харків. опери, з 1950 — викладач шк. танців у Нью-Йорку, США. В УРЕ не представлено.
КОНСТАНТИНОВИЧ Григорій /н. по. 17 ст. — п— пісоя 1658, Четнігів? ;поховано?/ — укр. художник середини 17 ст., 1658 виконав ікону Богородиці, що зберігається в Троїцькому монастирі Чернігова; в цьому творі подано реалістичний образ жінки-матері з виразними рисами укр. нац. характеру, написаний у традиціях укр. козацького барокко. В УРЕ не представлено.
КОНСТАНТИНОВИЧ Микола /н. 1844 — п. 1889, Чернігів; поховано?/ — укр. педагог, громад. діяч Чернігівщини; голова Черніг. земської управи. Автор, разом з О. Лазаревським видавав «Обозрения Румянцевской описи» (1866—75). В УРЕ не представлено.
КОНСТАНТИНОВИЧ Митрофан /н. 1841 — п. бл. 1901, Чернігів? Поховано?/ — укр. громад. діяч на Чернігівщині, історик. Брат Миколи К. Автор статей з історії Остерщини в «Киевской старине» та ін. В УРЕ не представлено.
КОНЧАКОВСЬКИЙ Яків /н. 1-а пол. 18 ст. — п. після 1798, Київ? Поховано?/ — укр. гравер на міді 2-ї пол. 18 ст. ; працював при друкарні Києво-Печерської лаври; 1776—98 виконав понад 120 — мідеритів, переважно копіюючи спадщину Л. Тарасевича, Г. Левицького, Д. Галаховського, А. Козачковського та ін. В УРЕ не представлено.
КОНЮСКЕВИЧ (Конюшкевич) Павло /н. 1-а пол. 18 ст., Самбір, тепер Львів. обл. — п. 04. 11. 1770, Київ; поховано там само, могила на в Стефанівському приділі Успенського собору Києво-Печерської лаври/ — вихованець Києво-Могилянської академії; працював викладачем Моск. слов’яно-греко-латинської колегії, заснованої випускником Києво-Могилянської академії білорусом Семіоном Полоцьким. К. був митрополитом тобольським і сибірським; коли вийшов «на покой», повернувся в Києво-Печерську лавру, де й помер. В УРЕ не представлено.
КОПА Р (оман) /н. 18 ст. — п. ?; Київ; поховано в Києво-Печерській лаврі/ — архімандрит Києво-Печерської лаври. В УРЕ не представлено.
КОПАЧ Іван /н. 1870, Галичина — п. 1953, Львів; поховано там само/ — укр. громад. — освітній діяч, педагог, філософ, дійсн. чл. НТШ, довголітній візитатор укр. середніх шк. у Галичині; голова т-ва «Боян» та «Укр. бесіди», професор Львів. ун-ту; наук. праці з грецької філософії і латин. філології, укладав шкільні підручники, писав статті на педагогічні, філологічні й філософські теми. В УРЕ не представлено.
КОПЕРЖИНСЬКА Нонна Кронидівна /н. 01. 05. 1920, Київ — + 1990; там само й поховано, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. актриса, корифей Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, народна артистка України. По закін. Київ. держ. ін-ту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого 1964 стала працювати в Київ. держ. академ. театру ім. І. Франка, це єдина сцена, якій служила К. понад 40 років творчого життя. Серед ролей — Ганна («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Настя («Патетична соната» М. Куліша). Ганна («Фараони» О. Коломійця») та багато інших. В Укр. кіно створила образи Мотрі («Доля Марини»), Одарки («Сватання на Гончарівці»), Секлети («За двома зайцями») та інші. За 1999 у «ЛУ» є некролог про К., підписаний діячами укр. культури.
КОПЕРЖИНСЬКИЙ Костянтин Олександрович /н. 23. 10 (04. 11). 1894, с. Глібів, тепер Новоушицького р-ну Хмельн. обл. — п. 18. 03. 1953, Ленінград, тепер Петербург РФ; поховано там само/ — укр. (УЛЕ: і рос.) літературознавець, славіст, фольклорист, етнограф, бібліограф. 1918 закін. Петроградський ун-т. Викладав 1918—22 історію л-ри в серед. навч. закладах і на пед. курсах Ленанграда; з 1922 — долцент, професор Кам’янець-Подільського ІНО, 1923—25 — викладач історії л-ри в Ленігр. ун-ті, 1925—29 — Одес. ІНО; професор Іркутс. Пед. ін-ту; 1945—53 — професор кафедри слов’ян. філології Ленінгр. ун-ту. З ін. джерел відомо, що К. 1934 заарештовано енкаведистами й заслано, дальша доля невід. Але це потребує перевірки й уточнень. УЛЕ й тут лаконічна: Незаконно репресований… Реабілітований…
КОПИЛЕНКО Любим-Гай Олександрович /н. 03. 04. 1932, Харків — п. 17. 02. 1999 на 67-му році життя, Київ; поховано там само/ — укр. прозаїк і перекладач. Закін. Київ. ун-т (філософ. ф-т), тривалий час працював у пресі, зокрема в редакції «Літературної України». Автор книжок для дітей, перекладав на укр. мову болгарських письменників, виступав із нарисами, статтями про болгар. л-ру, її діячів, про укр. — болгар. л-ні взаємини. В УЛЕ не представлено.
КОПИЛЕНКО Олександр Іванович /н. 19. 07 (01. 08) 1900, м. Костянтиноград, тепер Красноград Харків. обл. — п. 01. 12. 1958, Київ; поховано там само, могила недалеко від поховання Г. Епіка, мармурова таблиця з написом: «Олександр Іванович Копиленко 1. 8. 1900—1. 12. 1953». Київ, вул. Леніна, 68. Меморіальна таблиця на фасаді будинку письменників. Виготовлена з червоного граніту, з бронзовим накладним барельєфом портрета К. Напис позолоченко: «У цьому будинку з 1935 по 1958 рік жив і працював видатний український письменник Олександр Іванович Копиленко (1900—1958)». Урочисте відкриття таблиці відбулося 1 грудня 1959 року з приводу річниці смерті К. Встановлено за проектом архітектора І. Шмульсона, автор барельєфа нар. художник України М. К. Вронський/ — укр. Літ. діяльність почав 1921 як поет і прозаїк; зб. оповідань «Кара-Круча» (1923), повість «Буйний хміль» (1925), зб. «Твердий матеріал» (1928), роман «Визволення» (1929); був критикований за «нерозуміння» дійсності, песимізм. Найкращими творами К. вважають його романи для юнацтва.
КОПИНСЬКИЙ Ісайя /н. 2-а пол. 16 ст., Правобережна Україна — п. 1640, Полісся: поховано?/ — укр. церк. і культур. — освітній діяч, письменник. Походив з укр. православної шляхти. Навч. в Острозькій шк. Замолоду став ченцем Києво-Печерської лаври. Один із засновників київ. Братської шк., керував нею (1615); з 1616 був ігуменом Межигірського, Києво-Братського та ряду ін. монастирів, єпископом у перемишлі (з 1620), Смоленську та Чернігові (з 1628). Київським митрополитом К. обрано 1631, але його не затвердив польс. сейм; вів тривалу боротьбу з офіціальним митрополитом Петром Могилою за повернення сану. Виступав проти наступу католицизму й уніатства в Україні. Автор полемічних філософських творів. Разом з Йовом Борецьким та Ізекіїлом Курцевичем склав 1621 «Протестацію», у якій підносилась роль козацтва як захисника нац. і соціальних прав укр. народу. В трактаті «Алфавіт духовний в пользу інокам і мирським богоугодні жити хотящим написаний» (вид. 1710) порушив проблему духовного начала в людині, пропагував потребу морального вдосконалення, стверджував думку про рівність усіх людей. Твір мав велике значення для філософської думки в Україні.
КОПИСТЕНСЬКИЙ Захарія /пс. — Азарія; н. 2-а пол. 16 ст., м. Перемишль, тепер Польща — п. 21. 03. 1627, Київ; поховано там само, могила в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, зруйнованому більшовиками/ — укр. письменник, культурно-освітній і церковний діяч. Освіту здобув, імовірно, у львів. Братській шк., 1616 переїхав до Києва, з 1625 — архімандрит Києво-Печерської лаври, видавав «Часослов», трактати, переклади тощо. Найзначніший його твір «Палінодія»; тут використано укр. нар. мову й усну поетичну творчість; твір поширювався в списках по Україні, в Білорусії та Росії.
КОПИСТИНСЬКИЙ Теофіл Доротійович /н. 15. 04. 1844, м. Перемишль, тепер Польща — п. 05. 07. 1916, Львів; поховано там само/ — укр. маляр-реаліст, портретист, церк. художник; 1868—71 навч. у Краківській шк. красних мистецтв, 1872 — у Віден. академії обрапзотворчих мистецтв, 1873 переїхав до Львова, брав уч. у виставках «товариства приятелів красних мистецтв», ілюстрував дитячий журн. «Дзіночок»; ранні твори виконані під впливом академ. мистецтва. Створив багато картин.
КОПИСТЯНСЬКИЙ Адріан /н. 1871 — п. 1934, Львів? Поховано?/ — укр. письменник, педагог, учит. гімназії в Станіславові і Львові. Автор підручників з історії для гімназій «Історія Русів» (1—3, 1931—33); опублікував матеріали до історії львів. Ставропігії 18 ст. та «Історію Волоської церкви» (1929, рос. мовою). В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КОПИЦЯ Давид Демидович /н. 24. 06. (07. 07) 1906, с. Слобода, тепер у складі м. Хмільника Вінн. обл. — п. 15. 12. 1965, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. літературознавець, критик. Працював директором Київ. кіностудії, гол. редактором журн. «Україна», «Вітчизна», головою комітету в справах мистецтва, заст. міністра культури УРСР; йому належать статті про Шевченкову спадщину, творчість І. Франка, Я. Галана, Івана Ле та ін.
КОПКО Максим /н. 1859, Галичина — п. 1919; там само й поховано/ — укр. композитор. Був свящкеником у Перемишлі (тепер Польща). Автор хорових творів (кантата «Гамалія» на текст Т. Шевченка, 1894, церков. тв світських пісень, музики до вистав. Видавець «Музикальної бібліотеки» (Перемишль). Брат Йосипа К., також укр. композитора.
КОПШТЕЙН Арон Йосипович /н. 18. 03. 1915, м. Херсон (УРЕ та УЛЕ: м. Очаків, тепер Миколаїв. обл.) — 04. 03. 1940 загинув на фронті у війну з білофінами; поховано?/ — укр. поет. еврейс. Походження, вихованець дитячого будинку. Навч. у Літ. ін-ті в Москві; почав друкуватися з 1930; перша книжка «Хочемо, прагнемо, можемо» (1933), зб. «Розмова» (1934), «Вулиця Щорса» (1936), посмертні видання; писав і рос. мовою. У харківському відділенні НСПУ є куточок, присвячений К.
КОРАБЛЬОВ Іполит Іванович /н. 10. 02. 1871, с. Городок, тепер Духовщинського р-ну Смолен. обл. РФ — п. 07. 07. 1951, м. Умань Черкас. обл. ; поховано там само/ — укр. учений у галузі бджільництва. 1902 закін. С. — г. ін-т у Москві, 1907—20 — викладач Уманс. уч-ща садівництва й хліборобства, з 1921 — викладач (з 1946 — професор) Уманс. с. — г. ін-ту; опублікував бл. 20 наук. праць.
КОРВІН-ПАВЛОВСЬКА Станіслава /н. 2-а пол. 19 ст. — 1920 розстріляно червоними бандитами; поховано?/ — укр. письменниця, авторка «Казок баби Оксани» з власними ілюстраціями в дитячих книжках. Виступала під пс. — Зірка. В УЛЕ та УРЕ не представлено.
КОРДТ Веніамін /н. 1860 — п. 1930-і рр., Київ; поховано там само?/ — укр. історик і біліограф нім. роду, приват-доцент Київ. ун-ту і довголітній директор його б-ки, наук. співробітник Київ. археографічної комісії (згодом ВУАН); один з організаторів ВБУ, працював у архівах Голландії та Швеції; головну працю присвятив історії укр. картографії, публікації голландських архівних матеріалів. В УРЕ не представлено.
КОРДУБА Мирон Михайлович /пс. і крипт. — М. Михайлович, Омікрон, Буковинець, М. К., Др. та ін. ; н. 02. 03. 1876, с. Острів, тепер Терноп. р-ну Терноп. обл. — п. 02. 05. 1947, Львів; поховано там само/ — укр. історик, бібліогроаф, публіцист, письменник. Навч. у Львів. (1893—95) та Віден. (1895—98) ун-тах. Професор Варшав. ун-ту (1929—39), з 1944 — професор і зав. кафедрою історії пд. і зх. слов’ян Львів. ун-ту. 1928 був у наук. відрядженні в підсовєцькій Україні. Праці присвячені питанням історичної географії.
КОРДЮМ Арнольд (Андрій) Володимирович /н. 13. 07. 1890, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ — п. 29. 08. 1969 (за ін. даними: 02. 09. 1968), Київ; поховано там само/ — укр. кінорежисер, уч. громадянської війни, був нач. агітпоїзда, партпрацівником. У кіно — з 1923; у 1924—35 працював на Ялтин., Одес. та Київ. кіностудіях, де поставив фільми: «Справа № 128» (1927), «Джальма» (1928). «Вітер з порогів» (1929), «Мірабо» (1930), «Полум’я гір» (1931), «Останній порт» (1934) тощо.
КОРЕЦЬКА Ганна /н. ? — п. 1950, Київ; поховано там само. Могила на Лук’янівському цвинтарі, надгробок роботи видатного рос. скульптора С. Т. Коньонкова (1874—1971) — укр. громад. — культурна діячка. В УРЕ не представлено.
КОРЕЦЬКИЙ Порфирій /н. бл. 1815, Харківщина — п. січень 1854, Харків; поховано там само/ — укр. письменник, походив з родини священика. Навч. у Харків. духов. семінарії, 1841 виключено за написання сатиричного вірша «Куряж» (не зберігся). Служив дияконом у селах Харківщини та в Харкові. Належав до харківського гуртка романтиків. 1841 опублцкував сатиричну поему «Вечерниці» в альманасі «Сніп» і байку «Панько та верства» в альманасі «Ластівка». Складені в 1840-х рр. віршована казка «Дяк і Гуси» та вірш «Нехай» надруковано посмертно.
КОРЕЦЬКИЙ Юрій Володимирович /н. 11 (24). 05. 1911, м. Катеринослав, тепер Дніпропетровськ — 19. 09. 1941 загинув у боях 2-ї світової війни при обороні Києва, під Борисполем; поховано?/ — укр. поет, перекладач, кандидат філол. наук з 1941. Закін. 1931 харків. ІНО; працював у пресі. Друкувався з 1932; зб. «Ми ще повернемось» (1934); перекладав твори Дж. Байрона, В. Шекспіра, Й. Ф. Шіллера, В. Маяковського та ін. Син Володимира Михайловича К.
КОРЕЦЬКІ — укр. князі; в 16 ст. усипальницею К. був Успенський собор Києво-Печерської лаври.
КОРЖ Микита Леонтійович /н. 1731, с. Нові Кайдаки, тепер у складі Дніпропетровська — п. 1835, с. Михайлівка, тепер смт Апостолове Дніпропет. обл. ; поховано там само?/ — запорізький козак. Належав до заможної частини запорізького козацтва (мав власний зимівник). Укр. історик А. Скальковський знав особисто К. й записав від нього спогади, які видав 1842 в Одесі «Усні розповіді бувшого запорожця Микити Коржа…», що містять цінні відомості про соціально-економічні відносини, класову боротьбу та адміністративний устрій Запорізької Січі. Письменниця Зінаїда Тулуб у романі «Людолови» вивела одного зі своїх позитивних героїв саме Коржа.
КОРЖИНСЬКА Степанія, з дому Кіца; н. 01. 03. 1910, с. Сираківці на Перемишльщині, тепер Польща — п. 08. 11. 1983, Мендзижеч (Межиріч), тепер Польща; поховано там само/ — укр. культур. — освітня діячка в Польщі. 1930 закін. приватну гімназію Укр. дівочого ін-ту в Перемишли, тепер Польща. 1933—37 навч. на юр. ф-ті Католицького ун-ту в Любліні, який закінчила з дипломом магістра права; 1937 одружилася з Мироном Коржинським, магістром геодезії. 1940 закін. учительський курс у Самборі і вчителювала в рідних Сираківцях, Брала активну уч. в укр. нац. житті, з 1972 брала уч. в УСКТ, у виставках вишивок і отримувала високі премії. В УРЕ не представлено.
КОРИБУТ-ДАШКЕВИЧ Роман-Микола Іванович /н. 06. 12. 1892, Тустановичі, тепер частина м. Борислава Львів. обл. — п. 12. 01. 1975, Куфштейн, Тироль, Австрія; поховано там само/ — укр. військ. і громад. діяч, генерал-хорунжий УНР. Автор спогадів «Артилерія Січович Стрільців у боротьбі за Зололті київські ворота», вид-во «Червона калина», 1965, Нью-Йорк, США. Походив з давньої родини київських князів Дашкевичів (Дашковичі), котрі були відомими з 15—16 ст. ; з цього роду вийшов один з організаторів козаччини, черкаський староста (1514—35) Остафій Дашкевич. Безпосередній Романів предок — скарбник (від 1769) Галицької землі Руського воєвідства Олександр Корибут-Дашкевич — отримав 1782 підтвердження свого дворянства від австрійської влади. К. — Д. 1911 закін. Укр. гімназію в Перемишлі, тепер Польща, тоді ж поступив на юр. ф-т Львів. ун-ту й одночасно очолив гурток при львів. філії «Просвіта», 1912 обрано кошовим повітової «Січі» у Львові; в січні 1914 — головою воєнізованого т-ва Січові Стрільці II. З вибухом 1-ї світової війни К. — Д. — офіцер артилерії австр. армії, здавася до рос. полону й потрапив у Забайкалля. Після лютневої революції 1917 утік з табору й прибув до Києва, де з кол. військовополонених зорганізував військ. частини, з яких склався Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців, що незабаром пере — творився в найбоєздатнішу військ. чачстину Центральної Ради під командуванням Євгена Коновальця. Після поразки — еміграція до Австрії, де 1921 під пс. Р. Давний опублікував історико-військ. нарис «Про Січових Стрільців», тоді ж повернувся до Львова, закін. навчання в ун-ті, де отримав звання доктора права й заходився відновлювати мережу т-в «Луг», був автором і редактором «Січових Стрільців» (1921—25) і «Вістей з Лугу» (1926—39). Після приходу червоних окупантів подався на Лемківщину, в містечко Романів, по приході німецьких загарбників потрапив до Австрії, де й помер. Був чоловіком відомої укр. патріотки Олени Степанівни (Степанів). В УРЕ не представлено.
КОРІНЬ Григорій Ількович /н. 1935, Ростовська обл., тепер РФ — + 1998 на 63-му році життя, Київ; поховано там само/ — укр. художник-шістдесятник, засл. діяч мистецтв України, лауреат держпремії України ім. Т. Шевченка в галузі архітектури. Походив з протсої селян. родини, на його долю випало відроджувати національні вартості в укр. образотворчості, протистояти тиску ідеології тоталітарної системи, торувати самобутній шлях. Ще з юнацьких років усвідомив свою етнічну приналежність до неї — прагнув присвятити своє обдаровання укр. народові. По закін. Луганського художн. уч-ща студіював у Харків. художньо-промисловому ін-ті (1963—68). Мешкаючи в Києві 30 років, К. був і зачинателем, і фундатором спільно з ін. мистцями монументального цеху Спілки художників України. Саме цей вид образотворчості увібрав у себе з 60-х рр. найталановитіше, національно свідоме з середжовища художників Києва. Їм і випало започаткувати потужний рух, український у своїй основі, доби національного Відродження. Впродовж усього життя К. здійснив чимало монументальних праць, у яких присутніми є новітні побудови стінопису, за формою і за змістом національні. Це, насамперед, мозаїка інтер»єрів станції метро «Золоті ворота» в Києві, виконані К. у співавторстві з Володимиром Федьком, відзначені Держ. премією України ім. Т. Шевченка в галузі архітектури. Неабиякі мистецькі вартості втілено мистцем в ін. видах і жанрах образотворчості, зокрема в графіці, батику, малярстві.
КОРІЯТОВИЧ Дмитро /див. Боброк-Волинський Дмитро Михайлович/.
КОРІЯТОВИЧ Федір (див. Корятович Федір); н. бл. 1350 — п. 1414, м. Мукачеве; поховано там само?/ — син подільського князя Коріята Гедиминовича; вигнаний великим князем литовським Вітовтом з Поділля, К. було прийнято угорським королем Жигмонтом I; з 1393 став паном Мукачівської домінії на Закарпатті; зі старих хронік відомо, що К. привів з собою з Поділля 40 тис. українців на Закарпаття. Заснувсав у Мукачеві на Чернечій горі монастир.
КОРНИЛІВ Микола /н. 1895, Харківщина — п. 1958, США; поховано там само?/ — укр. лікар, фахівець громадської медицини, 1920—36 — у Болгарії, де опублікував працю «методика й практика здорової пропаганди» (болгар. мовою); 1936—39 — редактор журн. «Народне здоров’я» у Львові. Емігнрував до США. В УРЕ не представлено.
КОРНИЛОВИЧ Михайло /н. 1895, Холмщина, тепер Польща — п. ?, Київ; поховано там само?/ — укр. історик, етнограф, наук. співробітник Археографічної та Етнографічної комісій УАН; «Бібіковські інвентарі» («Український археографічний збірник», 1, 1926), статті в «Киевской старине», «Украине» тощо. В УРЕ не представлено.
КОРНІЄВСЬКИЙ Олександр Самійлович /н. 1888 — п. ?; поховано?/ — укр. майстер бандурного виробництва, з 1906 виготував 200 бандур високої мистецької вартості. В УРЕ не представлено.
КОРНІЄВСЬКИЙ Петро Олексійович /н. 1833, Чернігів — п. ?; поховано?/ — укр. лікар, навч. у Київ. ун-ті, згодом вивчав історію Китаю, продовжував цікавитись цією країною все своє життя, перекладав матеріали з історії китайської медицини. В УРЕ не представлено.
КОРНІЄНКО Василь Онисимович /н.22. 04. 1867, с. Мануйлівка, тепер Дніпропет р. обл. — п. 11. 12. 1904, Одеса; поховано в Мануйлівці/ — укр. маляр і графік. 1888—96 навч. у петерб. АМ у В. Орловського. Твори: полотна — «Біля корчми» (1902), «В’їзд Б. Хмельницького до Києва» (1904), ілюстрації дл «Енеїди» І. Котляревського (1903—04), малюнки на теми укр. нар. дум тощо.
КОРНІЙЧУК Артем /н.1898, Берлін, Німеччина — після 1945 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. архітектор з Волині, працював у Празі, виконав низку проектів у стилі конструктивізму; 1945 заарештовано в Німеччині й вивезено до СССР, дальша доля невідома. В УРЕ не представлено
КОРНІЙЧУК Олександр Євдокимович /н. 12 (25). 05 1905, ст. Христинівка, тепер місто Черніг. обл. — п. 14. 05. 1972, Київ; поховано там само, могила на Байковому цвинтарі, надгробок — білий мармур, скульп. О. Скобликов, арх. А. Ігнащенко, встановлено 1973, скульпутрне погруддя; на фасаді буд. № 10 по вул. К. Лібкнехта встановлено меморіальну дошку, де 1957—72 жив К., ім’я К. присвоєно Київ. ін-тові культури, його ім’ям названо проспект у Києві, в с. Плютах Обухівського р-ну Київ. обл. 1975 відкрито Корнійчука О. Є. музей, академік і Герой, нагороджений усілякими нагородами; 1938—41, 1946—53 був головою Правління СПУ; 1953 54 — заст. голови Ради міністрів УРСР, голова Верховної Ради УРСР 5—7 скликань/ — укр. письменник, драматург, компартійний підлабузник, строчив на О. Довженка та ін. літераторів доноси, заздрив йому й ненавидів його. Автор багатьох п’єс, які, звісно, йшли по театрах усього Союзу. Гріш їм ціна.
КОРНОУХОВ Микола Васильович /н. 10 (23). 10. 1903, м. Ніжин, тепер Черніг. обл. — п. 02. 06. 1958, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, недалеко від могили Мануїльського. Надгробок з написом: «Академик Корноухов Николай Васильевич 1903—1958; Корноухов Василий Федорович 1870—1943; Корноухова Мария Ивановна 1870—1951»/ — укр. учений у галузі теорії споруд, академік АН України з 1951, чл. — кор. з 1939, професор з 1948, засл. діяч науки й техніки України з 1954. В 1928 закін. Київ. політех. ін-т, з 1934 — зав. кафедрою будівельної механіки; понад 40 наук. праць з питань міцності й стійкості конструкцій.
КОРНЯКТ Констянтин /н. 1517, о. Кріт, Греція — п. 1603, Львів; поховано там само/ — купець львівський, з походження грек, чл. Ставропігії, своїм коштом побудував вежу Успенської церкви у Львові й власний дім (Корнгятків дім) — кращі зразки укр. ренесансу. В УРЕ не представлено.
КОРОБКА Микола Іванович /н. 06. 05. 1872, м. Кременець, тепер Терноп. обл. — п. 1921; поховано?/ — укр. (УЛЕ: та рос.) фольклорист, історик л-ри, літ. критик; працював переважно в Росії. Навч. на істор. — філологічному ф-ті Петерб. ун-ту (закін. 1894). Один із засновників Т-ва дослідників Волині; статті з укр. етнографії і нар. словесності, зокрема Волині й Поділля; в підручнику «Опыт обзора истории русской словесности» багато місця присвячено укр. нар. поезії.
КОРОБКА Федір Михайлович /н. 2-а пол. 18 ст. — п. після 1836, Київ? ; поховано в Києво-Печерській лаврі?/ — київ. міщанин, срібляр поч. 19 ст. ; гравюра плану й фасаду лаврської дзвіниці (1817), багато золотарських робіт для Києво-Печерської лаври (1816—23); зз шати на іконостасі лаврської Великої церкви (1836, разом з Г. Проценком).
КОРОБКИ-ВОЛЬСЬКІ — старшинський рід шляхетського походження (з Правобережжя): Г р и г о р і й — діяч доби Многогрішного й Самойловича, був генеральним бунчужним і хорунжим (1672—76), полковником чигиринським і наказним гетьманом (1677—78), полковником стародубським (1678—81) і київським (1682—84; 1690); його син Ф е д і р Григорович був полковником київським (1708—12).
КОРОБЧАНСЬКИЙ Іван Євстафійович /н. 16. 01. 1895, с. Кекине, тепер Сумського р-ну Сум. обл. — п. 01. 04. 1956, Донецьк (за ін. даними — Дніпропетровськ); поховано?/ — укр. учений у галузі теплоенергетики, чл. — кор. АН України з 1951; 1917 закін. Харків. технологічний ін-т; працював на Донбасі.
КОРОЛЕВА Наталена Андріанівна /уроджена — Дунін-Борковська; н. 03. 03. 1888, с. Сан-Педро-де-Карденья побл. Бургоса, Іспанія — п.01. 07. 1966, м. Мельнік, тепер Чехія; поховано там само, в родинному крипті/ — укр. письменниця, мистецтвознавець, археолог у Чехо-Словаччині. Донька природознавця Дукіна-Борковського, поміщика з Чернігівщини, висланого з рос. імперії за уч. у польс. повстанні 1863—64. Дружина В. К. Короліва-Старого. Дитинство провела в с. Борки Великі на Волині. Навч. 1905 у Київ. ін-ті шляхетних дівчат, вивчала археологію та історію мистецтва в Парижі й Римі, медицину — в Петербурзі. Здобула й муз. освіту, була актрисою. Жила в Іспанії, Франції, 1919 — у Чехо-Словаччині. Працювала на археологічних розкопках Помпей, у Єгипті, Туреччині, Персії. Брала уч. у 1-й світовій війні як сестра-жалібниця, нагороджено двома Георгіївськими хрестами. Починала писати франц. мовою, з 1919 — українською. Автор зб. легенд «Во дні оні» (1935), істор. роману «1913» (1936), автобіографічної повісті «Без коріння» (1936) та багато ін.
КОРОЛЕНКО Володимир Галактіонович /н.27. 07. 1853, Житомир — п. 25. 12. 1921, Полтава; поховано там само, могила в міському парку, поблизу музею (перепоховання, 1936); на могилі (1962) споруджено пам’ятника роботи скульптора Н. В. Крандієвської — гранітна брила з привезеного з Житомирщини граніту, в заглибленому колі портрет письменника з факсимільним підписом; в Полтаві відкрито літ-меморіальний музей К., в Харкові міська б-ка носить чомусь його ім’я. При знайомстві з К. український патріот-публіцист і політ. діяч Міхновський принципово не подав йому руки, сказавши:»Я зрадникам руки не подаю»/ — рос. письменник укр. походження; навч. у Житомирській та Рівненській гімназіях; 1874—76 — у Москві в Петровській с. — г. академії (тепер С. — г. академія ім. Тімірязєва); з 1876 заарештовано й вислано в Кронштадт, 1879 — у Вятську губернію; 1881 — у Якутську обл. ; з 1900 — у Полтаві; почав друкуватися 1879. Для України путнього нічого не зробив. Міхновський мав рацію.
КОРОЛЕНКО Прокіп /н. 1834 — п. 1913; поховано?/ — укр. письменник, історик Кубані: «Черноморцы» (1874) — історія Чорноморського війська з 1775 до 1842; «Материалы по истории войска Запорожского» (1897), «Предки кубанских казаков на Днепре и Днестре» (1901), «Кошевые атаманы Черноморсконо казачьего войска» (1902) та ін. ; укр. мовою писав оповідання, вірші та етнографічні нотатки. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КОРОЛЕНКО Софія Володимирівна /н. 28.10 (09. 11). 1886, м. Нижній Новгород, тепер РФ — п. 16.07. 1957, Полтава; поховано там само/ — укр. (УЛЕ: рос і укр.) літературознавець і громад. діячка. Дочка Володимира Галактіоновича К. Закін. 1908 Полтав. жіночу гімназію. 1905 стала помічницею в літ. — громад. роботі батька: вела кореспонденцію, 1913—14 допомагала готувата до друку повне зібрання творів. У роки громадянської війни працювала в Лізі порятунку дітей, Раді захисту дітей, Комітеті допомоги голодуючим. По батьковій смерті чолила ред. комісію з літ. спадщини батька, організувала вивчення архіву й передачу до Б-ки СССР ім. Леніна (тепер Держ. б-ка РФ); з 1922 — редактор-упорядник та автор приміток усіх осн. Короленкових видань. 1922 створила Короленка В. Г. музей у Полтаві й до кінця життя була його незмінним директором. В останні роки життя працювала над ювілейним 10-томним виданням творів Короленка (1953—56). Автор присвячених життю й творчості батька мемуарних книг: «Десять років у провінції» (опубл. 1966) і «Книга про батька» (опубл. 1968), статей «Переїзд В. Г. Короленка в Полтаву та історія його музею» (1955) та ін.
КОРОЛЕНКО-ЛЯХОВИЧ Наталія Володимирівна /н. 01. 08. 1888, Нижній Новгород, тепер РФ — п. 20. 07. 1950, Полтава; поховано там само/ — укр. літературознавець. Молодша донька Володимира Галактіоновича К. ; з 1900 жила в Полтаві. Закін. Полтав. гімназію із золотою медаллю, вчилась на Бестужівських курсах у Петербурзі; 1911 виїхала до Франції, училась малювати в Тулузійсьеій академії; одружилася з укр. емігрантом К. І. Ляховичем; 1916 вернулась на Батьківщину. Після батькової смерті допомагала впорядковувати його архів; 1932 переїхала до Москви, але щороку приїздила до Полтави, де й померла. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КОРОЛІВ-СТАРИЙ (справж. — Королів) Василь Костянтинович /ін. пс. і крипт. — В. Диканський, Хуторянин Старий, В. Дикий, В. Д., П-ий, Ю. Та ін. ; н. 04. 02. 1879, с. Ладан, тепер Прилуцького р-ну Черніг. обл. — п. 11. 12. 1843, с. Мельнік, тепиер Чехія; поховано там само, в родинному крипті/ — укр. письменник і художник. Человік Наталени Андріанівни Королевої. Закін. Полтав. духов. семінарію і 1902 Харків. ветеринарний ін-т. Виступав як публіцист. 1906 було заарештовано владою. Один з організаторів київ. вид-ва «Час», 1917—19 — редактор журн. «Книгар», 1919 виїхав до Чехо-Словаччини, пізніше викладав в Укр. господарчій академії в Подєбрадах під Прагою. Друкував статті і нариси на громад. — культурні теми в газ. «Хлібороб» (1905), «Рада» (1807—14), «Засів» (1911—12) та ін. Видав для дітей та юнацтва роман «Чмелик» (1920). Автор спогадів «Згади про мою смерть» (1942) та багато ін. Перекладав з чес. мови. Завлишив серію малюнків природи й побуту Закарпаття.
КОРОЛЬ Петро Макарович /н. 22. 01. 1950, с. Бобриця Кмєво-Святишинського р-ну Київ. обьл. — п. на 45 році жаття 1999, Київ; поховано там само/ — укр. поет. У юному віці внаслідок хвороби втратив зір. Після закін. спеціальної шк. для незрячих працював робітником на підприємстві укр. т-ва сліпих. Разом з поетом В. Забаштанським заснували літ-мис тецьку студію «Кобзар», впродовж кількох років був її старостою. К. — автор численних публікацій у періодиці, книжок для дітей. Серед найвідоміших — «У веселому трамваї», «Лісовий експрес» тощо.
КОРОЛЬОВ Сергій Павлович /н. 30. 12. 1906 (12. 01. 1907), Житомир — п. після невдалої операції, зробеної академіком Б. В. Петровським 14. 01.1966, Москва; поховано там само, біля кремлівської стіни, надгробок з погруддям/ — сов. учений, конструктор ракетно-космічних систем, академік АН СССР (1958) двічі Герой Соц. Праці (1956, 1961), українець родом, виховувався в свого діда по матері на прізвище Москаленко. Про К. першим в Україні почав писати письменник С. Плачинда, він опублікував у журн. «Україна» на розвороті паспорт К., де в т. з. 5-у пункті про національність було вписано «Українець», а потім опублікував цілу книгу про нього. К. закін 1924 Одес. професіну технічну шк. ; 1924—26 навч. у Київ. політех. ін-ті, 1930 закін. Моск. вище тех. уч-ще і одночасно Моск. шк. льотчиків. Розробив кілька конструкцій планерів. Був одним з організаторів, а пізніше — начальником Групи навчання реактивного руху. Група створила й запустила (1933) першу сов. рідинну ракету «ГІРД-09». Було заарештовано за наклепом, відбув 8 років. У кінці 1933 — заст. директора з наук. частини Реактивного н. — д. ін-ту, з поч. 1934 — керівник відділу ракетних літальних апаратів. Розробив низку проектів, у т. ч. проект керованої крилатої ракети і ракетопланера. І з’явився після «кутузки» на Колимі аж 1942 і став зас. Гол. колнструктора двигунів у Дослідно-конструкторському бюро, займався оснащенням серійних бойових літаків рідинними ракетними прискорювачами. Дальша діяльність К. пов’язана зі створенням ракетної техніки. Зокрема, К. очолював розробку й запуск балістичних і геофізичних ракет, ракет-носіїв і кораблів-супутників «Восток», «Восход», супутників серії «Електрон» і «Молния», багатьох супутників «Космос», перший автоматичних міжпланетних станцій (АМС) «Зонд». Ракетно-космічні системи, створені під його керівництвом, дали змогу здійснити запуски штучних супутників Сонця, польоти АМС на Місяць, Венеру й Марс, а також м’яку посадку на поверхню Місяця. Ім’я К. присвоєно одному з найбільших утворень (таласоїду) на зворотному боці Місяця. В Житомирі відкрито (1970) Будинок академіка С. П. Корольова-музей. В Москві й Житомирі споруджено пам’ятники.
КОРОЛЬЧУК Олександр Іванович /н. 31. 09 (12. 10). 1883, Волинь — п. 03. 03. 1925, Запоріжжя; поховано там само/ — укр. актор і режисер. 1909 почав творчу діяльність у Театрі М. Садовського; 1920 з Іваеном Кавалерідзе заснував укр. драм колектив у Ромнах, у якому виступала славетна Г. Затиркевич-Карпинська; з 1921 працювала в Києві в Народному театрі, очолюваному П. Саксаганським; з 1921 — один з фундаторів театру ім. Марії Заньковецької, в якому працював до 1925. Зіграв чимало ролей.
КОРОПЧЕВСЬКИЙ Павло /н. 1741, Конотопщина, тепер Сум. обл. — п. 1808, Новгород-Сіверський, тепер Черніг. обл. ; поховано там само/ — військ. канцелярист козацького роду. Навч. у Київ. духов. академії, заарештовано 1763 за причетність до повстання пікінерів; у 1780-х-90-х рр. — високий урядовець Новгородсіверського намісництва, згодом «Малоросійський» віце-губернатор і чл. Генерального суду, уч. Новгородсіверського укр. патріотичного гуртка. В УРЕ не представлено.
КОРОТНЄВ Олексій Олексійович /н. 27. 02. 1854, Москва — п. 27. 06. 1915, Одеса; поховано там само?/ — укр. зоолог-дарвініст, чл. петерб. АН з 1903, закін. фіз-математичний ф-т Моск. ун-ту 1876; з 1887 — професор Київ. ун-ту; 1886 зорганізував на околиці Ніцци (Франція) біля Вілафранки зоологічну станцію, мав значні наук. праці.
КОРСАК Рафаїл /н. бл. 1600, Білорусія — п. 1640, Рим. Італія; поховано там само?/ — укр. церковний діяч, білорус шляхетського роду. Спершу кальвініст, згодом — василіянин. Навч. у Браунсбергу, Празі й Римі. Єписком галицький (1627—32) і турово-пинський (1632—37), з 1637 — київ. уніатський митрополит, оборонець унії на польс. сеймах; переклав твори М. Смотрицького на латину; написав життєпис митрополита Рутського. Листування К. з Римом, видане А. Г. Великом у «Листах київського католицького митрополита» (1956). В УРЕ не представлено.
КОРСУН Микола Михайлович /н. 22. 04. 1802 — п. між 1858 і 1868; поховано в с. Семейках Ос трозького пов., тепер Воронезької обл. РФ/ — укр. освітній діяч, меценат, походи в із заможних дворян. Закін. Харків. ун-т 1882 з великою срібною медаллю; 1825 — магістр істор. наук, 1826 працював у канцелярії мін-ва освіти; камергер і дійсн. с татський радни к, мав у Миргород. і Лубен. повітах 800 десятин, в Острозьком у — 500, в ін. ще більше — 2540 десятин. Попечитель Воронезької гімназії (1858), на яку пожертвував 25 тис. рублів; жив у с. Семейках Острогозького пов. в УРЕ не представлено.
КОРСУНСЬКИЙ Данило /н. бл. 1550 — п. після 1594, Корсунський монастир, що біля Кобрина на Городенщині; поховано там само?/ — паломник 16 ст., архімандрит з Корсуня (біля Корсуня на Городенщині); 1590—94 подорожував до Царгороду, а пізніше описав свою подорож. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КОРСУНСЬКИЙ Олександр /н. 1894 — п. після 1950-х рр., США; поховано?/ — укр. мікробіолог і бактеріолог, професор с. — г. ін-тів у Кам’янці-Подільському (1930—33) і Білій Церкві (1934—41); на еміграції — УГТІ в Подєбрадах, Чехія, дійсн. чл. НТШ; понад 20 наук. праць; з 1949 — у США. В УРЕ не представлено.
КОРУНКО Іван Іванович /н. 1594, Львів? — + 1665; там само й поховано, в Успенській церкві?/ — укр. маляр, визначний діяч львів. Ставропігійного братства при Успенській церкві Львова. В УРЕ не представлено.
КОРУНКО (Корунчак) Іван Семенович /н. поч.17 ст. — + 1657, Львів? ; поховано?/ — укр. маляр у Львові, походив з родини Корунок кінця 16—1-ї пол. 17 ст.
КОРУНКО Олександр Семенович /н. бл. 1600 — + 1666, Львів? Поховано?/ — укр. маляр з родини Корунок. В УРЕ не представлено.
КОРУНКО Севастіан Іванович /н.1-а пол. 17 ст. — + 1668, Львів? ; Поховано?/ — укр. маляр, 1662—66 був старшиною львів. цеху малярів, виконав замовлення для Ставропігії і католицьких костелів, 1664 створив 8 малюнків («фігур») для львів. видання «Тріоді постної», які гравірував на дереві Василь Ушакевич. В УРЕ не представлено.
КОРУНКО Семен (Сенько) / н. 2-а пол. 16 ст., Львів? — + 1-а пол. 17 ст., там само й поховано?/ — один з перших друкарів і книгарів Львова, учень Івана Федоріва (по-рос. — Федорова), мав друкарні у Львові й Константинополі; творів з його підписами не збереглося; походив з родини Корунок, ремісників і малярів Львова, активний чл. Ставропігійного братства. В УРЕ не предсчтавлено.
КОРФ Микола Олександрович /н. 14. 07. 1834, Харків — + 25.11. 1883; там само й поховано/ — укр. педагог і математик, організатор нар. шк. в Україні; барон, із зросійщених німців; земський діяч в Олександрівському повіті на Катеринославщині, педагог-правник, організатор земських шк., популярних на всю Росію трирічних загальноосвітніх. Автор ряду підручників для вчителів та для учнів; безліч статей на пед. теми, пропагував обов’язкове вивчення рідною мовою (в Україні — українською); 1857 закін. ліцей у Петербурзі.
КОРХОВ Павло Петрович /н. 1878, с. Гути, тепер смт Богодухів. Р-ну Харків. обл. — + 1936; поховано?/ — укр. агроном-селекціонер. 1904 закін. Новоолександрівський ін-т с. — г. і лісівництва. 1909—20 працював на Харків. селекційній станції, а 1931—32 — в Укр. ін-ті рослинництва. З місцевого матеріалу методом індивідуального добору К. вивів низку сортів озимої пшениці і сортів-сумішей з цінними господарськими якостями, сконструював саджальний пристрій «Дошка Корхова», який використовують у селекційній справі й досі.
КОРЧАК-ЧЕПУРКІВСЬКИЙ Овксентій Васильович /н. 28. 02 (УРЕ: 14 (26) ). 1857, м. Костянтиноград на Полтавщині, тепер м. Красноград Харків. обл. — + 27. 11. 1947, Київ; поховано там само, могила на Звіринецькому цвинтарі, далеко від входу, стежкою на схід, ліворуч від стежки між безладно розташованими похованнями, над крутим зарослим схилом, оригінальний надгробок з написом: «Дійсний член Академії Наук УРСР Корчак-Чепурківський Оксент Васильович 1857—1947 та дружина його Ганна Михайлівна 1856—1933. Спіть спокійно, рідні, кохані». Надгробок художньої роботи з чорного мармуру, лабрадориту. З могили краєвид через глибокий яр на північ, на гору, забудовану житловими будинками/ — укр. гігієніст і епідеміолог, академік АН України з 1921. Закін. мед. ф-т Харків. ун-ту, був земським санітарним лікарем у Полтаві, Херсонському ба Бессарабському земствах, а з 1899 — у Києві; 1928—34 неодмінний секретар АН України; К. — Ч. склав першу номенклатуру хвороб укр. мовою: «Номенклатура хвороб», 1927.
КОРЧИНСЬКИЙ Михайло Агафонович /н. 27. 03. 1885, Поділля — + 07. 10. 1937, Львів; поховано там само/ — укр. політ. і громад. діяч, адвокат; 1908—17 очолив молодшу групу ТУПу в Петербурзі та Укр. громад. клубу; комісар у Галичині (1917), чл. Центральної Ради, держ. секретар (1919), голова Всеукраїнської нац. ради в Крем’янці (1919—20), з 1922 — юр. дорадник у Ревізійному союзі Укр. кооперативів у Львові; статті й розвідки в кооперативній і загальній пресі. В УРЕ не представлено.
КОРШ В (асиль) Ф (едорович) /н. 1-а пол. 19 ст. — + після 1865; поховано?/ — укр. громад. і культурний діяч, видавець «Санкт-Петербіргских ведомостей», де друкувались 1864—65 паризькі листи Марка Вовчка. Брат рос. письменника Євгена Федоровича К. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КОРШ Євген Федорович /н. 27. 12. 1810 — + 06. 10. 1897, Москва; поховано там само, могила на П’ятницькому цвинтарі, дільниця 22, надгробок з написом: «Евгений Федорович Коршь 27 декабря 1810—6 октября 1897 г. Оть сыновей и сослуживцевь» / — рос. письменник. Батько великого приятеля України академіка Федора Євгеновича К. В УРЕ не представлено.
КОРШ Марія Федорівна /н. 23. 12. 1809 — + 16. 10. 1883, Москва; поховано там само, могила на П’ятницькому цвинтарі, дільниця 22, надгробок з написом: «Марія Федоровна Корш родилась 23 декабря 1809 г., скоечалась 16 октября 1883 г.» На надгробкові розкрита мармурова книга з написом: «Блажени чистіи сердцем яко тіи Бога оузрять». Донька великого приятеля України академіка Федора Євгеновича К. В УРЕ не представлена.
КОРШ Федір Євгенович /пс. — Хведір Корж; н. 22. 04. (04. 05). 1843, Москва — + 16. 02 (01. 03). 1915? (УЛЕ: там само); поховано?/ — рос. і укр. філолог, перекладач, академік петерб. АН з 1900, почес. чл. Петерб., Київ., Харків,, Новорос. (Одеса) ун-тів, Моск. археологічного т-ва, Константинопольського археол. ін-ту (Туреччина), дійсн. чл. НТШ у Львові, чл. Копенгагського філол. т-ва, Угрофінського т-ва (Фінляндія). Походив з давнього укр. козацького роду Коржів (див. Корж М. Л.). Закін. 1864 Моск. ун-т; професор цього ж ун-ту (1877—1900, з перервою) та Новорос. (1890—92, Одеса) ун-тів, Лазаревського ін-ту східних мов у Москві (1892—1915). Володів багатьма європейськими й східними мовами. Велике значення мають праці з мовознавства, захищав право укр. нар. на нац. розвиток і рідну мову, входив до укр. моск. т-ва «Кобзар», йому належать кілька оригінальних віршів укр. мовою, а також переклади з ін. мов на українську. Був великим приятелем України, її палким патріотом, товаришував і спілкувався з багатьма видатними діячами України. Його дуже цінував академік М. Ф. Сумцов.
КОРШАК Кирило Юхимович /пс. — Лан Олександр (див. Лан Олександр); н. 12. 05. 1897, хутір Дирдин, тепер с. Городищенського р-ну Черкас. обл. — 22. 12. 1937 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. поет, археолог. Закін. учит. семінарію в Черкасах і 1932 Київ. ін-т професійної освіти. Працював 1932—34 в Ін-ті сторії матеріальної культурим Ан України. Був чл. Спілки селянських письменників «Плуг». Автор зб. «Отави косять» (1928), «Назустріч сонцю», «Долоні площ» (обидві — 1930).
КОРШИКОВ Олександр Аркадійович /н. 09. 11. 1899, м. Суми — 1042 як уч. партизанського руху страчено фашистами, Харків; поховано там само?/ — укр. ботанік. Закін. фізмат. Ф-т Харків. ун-ту 1915, з 1926 — професор, праці, присвячені морфології, систематиці та істор. розвитку прісноводних водоростей; вивчав флору водоростей України, Горьковської обл. (тепер Нижньогородської Рф), Кольського півострова.
КОРЯК Володимир Дмитрович /справж. — Блумштейн Волько; н. 14. 01. 1889, м. Слов’янськ, тепер Донецької обл. — 22. 12. 1937 загинув під час сталінського режиму, якому служив вірою і правдою, цькуючи в компартійній проесі видатних укр. літераторів і патріотів, насаперед М. Хвильового; поховано?/ — україномовний літ. критик. Маючи незакінчену середню освіту, став професором Харків. держ. ун-ту, завідував кафедрою л-ри в Ін-ті л-ри ім. Т. Шевченка АН УССР, вів кабінет сов. л-ри. Походив з родини єврейс. гендляра. За уч. у революц. русі було заслано до Тургайського краю, де пробув до Лютневої революції 1917; з 1917 до 1920 належав до Ук. партії соціалістів-революціонерів (боротьбисти), з 1920 до 1937 перескочив до КП (б) У. Займався літературою, працюючи в установах Наркомосу, в редакціях газ. і журн. України, вузах Харкова, входив до літ. орг. — ції «Гарт» та ВУСПП. Автор праць «Тарас Шевченко» (1925), «Нарис історії української літератури» (1925) та двотомника з такою самою назвою. Досліджував вторчість В. Стефаника, видав книгу прози «В боях» (1933). У 1930-х рр був широко відомий розгромними статтями (абсолютно безграмотними!) проти укр. літераторів, укр. нації. 30 вересня 1937 після виключення з КП (б) У як «буржуазного націоналіста, що не бажав роззброїтися проти радянської влади» (отакої!), на катюгу відкрили «справу». 1 жовтня в його помешканні вчинили трус, господаря заарештовано. В одній із заяв він «зізнався» в тому, що вів «конрреволюційну» роботу й визнав, що заслуговує на покарання. 21 грудня 1937 відбувся суд. Вирок справедливий — розстріл. Наступного дня україножера К. не стало. Його з’їла, ним же виплекана машина.
КОРЯТОВИЧ (Коріятович) Федір (див. Коріятович).
КОС Андрій /н. 1864, Галичина — + 1918; поховано?/ — укр. галицький громад. — політичний діяч, організатор (разом з І. Курівцем) Калущини; 1900—07 посол до австр. парламенту, після окупації Галичини москалями заслано на Сибір (1915—17). Підписав 1901 від України протест проти конфіскації брошури Михайла Лозинського про Тараса Шевченка. В УРЕ не представлено.
КОС Михайло Михайлович /н. 1904 — + 1956, США; поховано там само?/ — укр. інженер-механік з Галичини, винахідник, син лікаря Михайла К., з 1948 — у Канаді й США; мав низку винаходів і патентів, між ін., двохтактного двигуна внутрішнього згорання «Кос-двигун».
КОС-АНАТОЛЬСЬКИЙ (справж. — Кос) Анатолій Йосипович /н. 01. 12. 1909, м. Коломия, тепер Івано-Франк. обл. — + 30. 11. 1983, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі, надгробок з пам’ятником/ — укр. композитор і педагог, нар. артист України з 1969. Закін. 1931 юр. ф-т Львів. ун-ту; 1934 — Львів. консерваторію ім. К. Шимановського; з 1951 — викладач, а з 1973 — професор Львів. консерваторії. Створив балет «Сойчине крило» (1956) за мотивами оповідання І. Франка, оперу «Назустріч сонцю» (1957; 2-а ред. має назву «Заграва», 1959) — на лібрето Р. Братуня та ін. Йому належать хорові твори, романси, пісні, вокальні ансамблі на слова І. Франка (зокрема, «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»), Лесі Українки, В. Сосюри, М. Рильського, П. Воронька, Д. Павличка, Р. Братуня, В. Шекспіра, Я. Райніса, М. Танка та ін. ; на власні слова (хорова вокальна симфонія «Нова Верховина», солоспів «Ой піду я межи гори»), численні обробки нар. пісень та багато ін.
КОСАРЕНКО-КОСАРЕВИЧ /н. 1891, Галичина — + після 1950-х рр., США; поховано там само?/ — укр. публіцист, після 1919 на еміграції в Німеччині, з 1937 — у США; політв’язень нім. концтаборів; праця «Московський сфінкс» (нім. мовою — 1955), укр. — 1957. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КОСАРИК-КОВАЛЕНКО Дмитро Михайлович /н. 18 (31). 10. 1904, с. Фидрівка, тепер Федорівка Глобинського р-ну Полтав. обл. — +21. 02. 1992, Київ; поховано в с. Федорівка на сільському цвинтарі/ — укр. прозаїк, літературознавець. Походив з убогої селян. родини. В роки громадянської війни п рацював у волосному ревкомі. Згодом закін. Харків. вищі трирічні пед. курси ім. Г. Сковороди. Працював ст. наук. співробітником Ін-ту л-ри ім. Т. Шевченка Ан України. Кандидат філол. наук. Автор оповідань «Червона кукіль», «Мій азимут», повістей «Партизанський колодязь», «Роботящим умам, роботящим рукам», «Син-колос». Відповідно, був комуністичним догматиком і ортодоксом.
КОСАЧ Михайло Петрович /пс. — Михайло Обачний, Михайло Козак та ін. ; н. 13 (25) 07. 1869, м. Новгород-Волинський, тепер Житомир. обл. — + 03 (16). 10. 1903, Харків; поховано в Києві, могила на Старобайковому цвинтарі в одній огорожі з могилою Лесі Українки; мармурова таблиця з написом: «Михайло Петрович Косач народився? 07. 1869. Помер 16. 10. 1903»/ — укр. письменник, учений-математик. Син Олени Пчілки, брат Лесі Українки та Ольги Косач-Кривинюк. Навч. з 1889 у Київ., закін. 1894 Юр’єв. (тепер Тарту, Естонія) ун-тах. Викладав у Юр’євському ун-ті, з 1901 — доцент кафедри фізики і метеорології Харків. ун-ту. Автор праць з математики й фізики. Входив до літ. гуртка «Плеяда». Літ. діяльність почав перекладами оповідань М. Гоголя («Вечлри на хуторі біля Диканьки») та В. Короленка («У великодну ніч»), Г. Сенкевича, Ф. Б. Гарта. Виступав з оповіданнями в журналах.
КОСАЧ Олександра (див. Григоренко Грицько).
КОСАЧ (Тесленко-Приходько) Олена Антонівна /пс. — Зовиця, Е. Ластівка, Олена Ластівка; н. 09 (21). 01. 1845, м. Мглин, тепер Брянської обл. РФ — + 09. 02… 1927, Київ; поховано?/ — укр. письменниця і громад. діячка. Тітка Лесі Українки. 1877 завідувала притулком для дітей робітників у Києві. Брала активну уч. у народницькому русі. 1879 заарештовано в Петербурзі у зв’язку із замахом на шефа жандармів Дрентельна і заслано до м. Пудож Оленецької губ., а 1881 — на 5 років до м. Ялуторовська Тобол. Губ. Пізніше мешкала в Ризі й Києві. Автор низки гуморесок та істор. віршів і стилізованої під Т. Шевченка поеми-билиці «Ганна» (вид. 1881) — про недолю вбогої вдови. Леся Українка присвятила К. вірші «Надія» і «Забуті слова».
КОСАЧ Олена Петрівна (див. Пчілка Олена).
КОСАЧ Петро Антонович /н. 20. 12. 1841 — +02. 04. 1909; поховано в Києві, могила на Старобайковому цвинтарі в одній огорожі з могилою Лесі Українки; мармурова таблиця з написом: «Петро Антонович Косач. Народився 20. 12. 1841 р., помер 2. 4. 1909 р.»/ — чоловік Олени Пчілки, батько Лесі Українки, її брата Михайла й сестер. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КОСАЧ Юрій Миколайович /пс. і крипт. — Колодяжинець, Крига Гордій, Андрій Скиба, Вадим Іскра, К. Ю., Ю. К., Ю. Р-ко та ін. ; н. 05 (18). 12. 1909, Київ — + 11. 01. 1990, м. Пассеїк, шт. Нью-Джерсі, США; поховано там само/ — укр. письменник на еміграції. Племінник Лесі Українки. Закін. гімназію у Львові. Навч. у Варшав. і Париз. Ун-тах. За уч. у нац. — визвольному русі 1930 було ув’язнено польс. загарбниками. 1933 (після виходу з в’язниці) емігрував: жив у Чехо-Словаччині, Франції, Німеччині. 1943—45 перебував у фашист. Концтаборі і таборі для переміщених осіб; з 1949 — у США. Видавав у Ньою-Йорку жерн. «За синім океаном». Дебютував оповіданням «Вершник над ланами» (журн. «Нові шляхи», 1929), публікувався також у журн. «Ми». Перші книжки — зб. новел та оповідань «Чорна пані» (1931), «Чарівна Україна», «Клубок Аріадни», «Тринадцята чота» (всі — 1937; герої останньої — борці проти сталінщини й моск. окупації). Авто романів «Рубікон Хмельницького» (1941), «День гніву» (1947) та багато ін. У ЛУ про це набагато ширше.
КОСАЧ-БОРИСОВА Ісидора Петрівна /н. 1888, Україна — + після 1970-х рр., США; поховано там само/ — укр. педагог, учений агроном. Дочка Олени Пчілки, сестра Лесі Українки. Працювала в 1920—30-х рр. у вищих шк. Києва; 1937—40 перебувала в сталінсько-беріївських таборах; під час 2-ї світової війни вирвалась до США; написала спогад «Колодяжне» («Наше життя», 1952), важливі для біографії Лесі Українки, видала в Америці про неї грубу й вельми змістовну книжку; перекладала тощо. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КОСАЧ-КРИВИНЮК Ольга Петрівна /пс. — Олеся Зірка; н. 26. 05. 1877, м. Новгород-Волинський, тепер Житомир. обл. — + 11. 11. 1945, м. Аугсбург, Німеччина; поховано там само/ — укр. письменниця й перекладачка. Дочка Олени Пчілки, сестра Лесі Українки й М. П. Косача, а також — Ісидори Петрівни К. — Б. Після закін. 1904 Петерб. жін. мед. ін-ту працювала в Україні земським лікарем, учителювала, була бібліотекарем. Друкувалася в журн. «Зоря», «Дзвінок», «Молода Україна», зб. «Мати» (1896), «Вінок Т. Шевченкові». Автор оповідання-переспіву (з норвезької) «Орлиця» (1896), вірша «На 50-і роковини смерті Т. Шевченка („Вже піввіку, як сумує ненька Україна“, 1912). Написала мемуарні нариси про родину Косачів: матір, батька (не опубліковано), „Повість, що стала драмою“ (1943, про дружбу Лесі Українки з Ольгою Кобилянською), „Полум’яне серце“ (опубл. 1941), „З дитячих роківЛесі Українки“, „Перебування Лесі Українки в Луцьку“, «Як Леся Українка зложила курс „Стародавньої історії східних народів“, „З моїх споминів“ (усі — опубл. 1963). Багато зробила для збереження та впорядкування архіву Лесі Українки та Олени Пчілки. Уклала хронологію життя і творчості Лесі Українки („Леся Українка. Хронологія життя і творчості“, вид. 1970. Перекладала з рос. на ін. мов світу.
КОСАЧ-КВІТКА Лариса Петрівна (див. Леся Українка).
КОСЕВИЧ Євген /н. 1876, Галичина — +1914, Львів? ; Поховано?/ — укр. галицький громад. — політичний діяч, адвокат; засновник і співробітник місячника «Молода Україна» 1900—03; один із засновникеів УСДП. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КОСЕНКО Віктор Степанович /н. 11 (23). 11. 1896, Петербург, тепер РФ — + 03. 10. 1938, Київ; поховано там само, з «допомогою» енкаведистів загинув в автомобільній катастрофі, могила на Новобайковому цвинтарі, поруч з могилою Оксани Петрусенко, надгробок роботи скульптора Шервуда — скульптурний портрет з написом: Композитор орденоносец Виктор Степанович Косенко 23. 11. 1896—3. 10. 1938». Могилу впорядковано, в квітах; Київ, вул. М. Коцюбинського, 11/13. Меморіальна таблиця з білого мармуру на фасаді будинку, де міститься меморіальний кабінет-музей В. С. Косенка, напис позолочено: «1938 року в цьому будинку жив і помер видатний український радянський композитор Віктор Степанович Косенко, нар. 23. 11. 1896 р. — помер 3. 10. 1938 р.» Встановлено в 1948 році з приводу 10-х роковин з дня загибелі К./ — укр. композитор і муз. — громадський діяч. Вищу муз. освіту здобув у Петроград. консерваторії (1914—18); 1918 переїхав до Житомира, став активним організатором муз. життя в Україні, з 1929 — професор Київ. муз. — драм. ін-ту ім. М. Лисенка; серед його творів — масові й дитячі пісні, обробки укр. нар. пісень; музиці К. властивими є глибокий ліризм, задушевність, мелодійне багатство.
КОСЕНКО Олександр Дмитрович /н. ? 04. 1904, с. Великі Будища, тепер Диканського р-ну Полтав. обл. — + 19. 11. 1937, заарештовано 1936, загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. письменник. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КОСИНКА Григорій Михайлович /справж. — Стрілець; н. 29. 11. 1899, с. Щербанівка, тепер Обухівського р-ну Київ. обл. — + 01. 12. 1934 Розстріляно комуно-фашистами, Київ; поховано?/ — укр. письменник. Чоловік укр. діяча в еміграції Т. М. Мороз-Стрілець…Походив з сільської бідняцької родини, наймитував, уч. громадянської війни в Україні. Коли йому виповнилося 14 років, вирушив до Києва на заробітки. Працював чистильщиком чобіт, канцеляристом і водночас закін. вечірні гімназіальні курси. Упродовж 1919—22 навч. у київ. ІНО. Перші зарисовки і статті публікував 1919 у газ. «Боротьба»; працював у редакції газ. «Вісті Київського губревкому», журн. «Нова громада» та «Всесвіт», редактором ДВУ і Київ. кінофабрики, директором Харків. і Київ. радіокомітетів. Входив до творчої групи «Гроно», яка видала альманах під такою самою назвою (опублікував там етюди «Під брамою собору», «Мент», «За земельку»). Потім став чл. літ. угруповання «Ланка», яке 1926 перейменовалося на «Марс» (Майстерня революційного слова). Перша зб. новел К. «На золотих богів» (1922), друга — «В житах» (1926). Коршуном на його творчість накинівся сіоніст В. Коряк, взинувачуючи молодого письменника в публікаціх і у виступах на всіляких зібраннях, в поетизації ворожих радянській дійсності сил, в апологетизації куркульства, бандитизму і т. ін. Україножер В. Коряк писав, що з Косинчиних новел не ясно, з ким він і проти кого. Туди ж підспівували й С. Щупак та інший сіоніст О. Полторацький, котрі кваліфікували К. як куркульського агента в радянській л-рі. Натомість українці Ячків Савченко, Мирослав Ірчан, Максим Рильський і Сергій Єфремов називали К. найяскравішим тогочасним письменником, давали його творчості ви соку оцінку. Заарештовано К. 4 листопада 1934 за звинуваченням у причетності до орг-ції, яка нібито готувала терористичні акти проти керівництва партії і рад. влади. У вироку вїзної сесії Військ. колегії Верхвоного суду СССР у справі терористів-білогрвардійців від 15 грудня 1934 (по цьому процесу «проходили» також письменники Д. Фальківський, О. Влизько, К. Буревій, Антін та Іван Крушельницькі) зазначається: «Суд встановив, що більшість обвинувачуваних прибули в СССР через Польщу, а частина — через Румунію, маючи завдання вчинити на території УССР терористичні акти. При затриманні в більшості обвинувачених забрано револьвери та ручні гранати. Керуючись постановою ЦВК Союзу ССР від 1. 12. 1934 р, . виїзна сесія Віськової колегії присудила… Григорія Косинку-Стрільця…розстріляти». Вирок було виконано в Києві того ж дня. Отож, день смерті К., зазначений в УРЕ 17-м грудня, а в УЛЕ 15-м, є помилковими.
КОСИНІН Іван /н. 08. 11. 1883, Львів — + 01. 04. 1959; там само й поховано, могила на Личаківському цвинтарі/ — укр. скрипаль і художник, високий інтелігент, аристократ духу й лбові до всього українського. Закін. нар. шк. у Львові, чотри роки навч. музики, одержав стипендію від Крайового відділу з можливістю дістати свідоцтво в якійсь закордонній консерваторії. Блукав по Галичині, Поділлю та Бессарабії, їздив навчатись на один рік до Риму, поїхав до Варшави. 1900 переїхав до Нью-Йорка, та невдовзі повернувся. Згодом знову виїхав до США, виступав з успіхом як скрипаль у концертах і поїхав у Париж удосконалюватись. Перебуваючи у Варшаві, вчився малювати й потрапив як рисувальник в Індію з голландською експедицією. Працював ілюстратором книжок, робив театральні декорації. Виступи як скрипаля мали колосальний успіх. 1913 викладав у Києві, але 1920 знов опинився у Львові. Про К. оповідають легенди, та він був працьовитою людиною, мав потребу в опіці, допомозі й у біографові. В УРЕ не представлено.
КОСИНСЬКИЙ Володимир Андрійович /н. 13. 08. 1864, с. Дорошівка Глухів. пов. Черніг. губ. — п. ?; поховано?/ — укр. учений-економіст, позаштатний академік УАН, міністр праці за Центральної Ради, після приходу Директорії К. переховувався, оскільки був оголошений поза законом; 7 травня 1919 після клопотання В. Вернадського та А. Кримського К. було повернуто громадянські права. А 1921 спільне зібрання УАН прийняло рішення про безкоштовне відрядження К. до Кам’янця-Подільського, де він мав читати лекції і провади ти економічні дослідження. З того часу не знайдено жодних свідчень про його діяльність. Походив з дворянської родини, батько був секретарем губернської управи і маі 400 десятин землі в Глухів. повіті. В УРЕ не представлено.
КОСИНСЬКИЙ Криштоф /н. 1-а пол. 16 ст., Підляшшя — + влітку 1593, під Черкасами; поховано там само?/ — гетьман укр. реєстрового козацтва (1586); виступив проти князя В. Острозького 1591, який запродав дідівські заповіти й перекинувся на бік загарбницької Польщі. Ця боротьба перетворилась на перше велике повстання проти завойовницької Польщі, в якому К. загинув. Є версія, за котрою його вважають мучеником за справославну віру, бо неначе поляки замурували К. живцем у кам’яному стовпі у Варшаві. Після поразки під П’яткою К. через деякий час з’явився з козацьким загоном під Черкасами, маючи намір взяти замок Вишневецького й покарати його за допомогу В. Острозькому в боротьбі з козаками, але в сутичці К. було вбито. УРЕ на цю тему подає іншу версію.
КОСІВ (УЛЕ: Косов) Сильвестр /н. бл. 1600, маєток Жировниці Слонімського р-ну Гродненської обл. (за ін. даними — Вітебське воєвідство), Білорусія — + 13 (23). 04. 1657 (УЛЕ місця см. не зазначає); поховано?/ — укр. (УЛЕ: і булорус.) церковний діяч і письменник. Закін. Віленську шк., навчався в Любліні (Польща) в єзуїтській колегії та Замостській академії; походив з укр шляхти; 1647 був у Києві префектом Лаврської, а потім Братської колегій. ; 1635 — єпископ Могильова, Мстислава і Орші; 25. 02. 1647 по смерті Петра Могили обрано на київ. митрополита. Різко виступав проти приєднання України до Московії і нічого не знав про переяславську угоду, яку Хмельницький подав народові як укладену в основному з релігійних міркувань. Ісая Трофимович Козловський писав до митрополитового вікарія Теофана: «Я вчу філософії, а Косів учить риторики. Він у теперішньому часі став священиком і ректором школи, а Пацевський є також тепер священиком і вчить риторики.» Б. Хмельницький у своїх документах називав Косіва «Митрополитом всея Малия Росії». Він і патріарх Єрусалиму Паїсій вітали Б. Хмельницького 23. 12. 1648, коли він увійшов до Києва. Тоді патріарх мав довгі таємні розмови з Хмельницьким, не запросивши до розмови К., тому й ширилася чутка, що Хмельницький йому не довіряв. Був і вчителем львів. Братської шк., звідки його митрополит П. Могила й запросив до Києва. Автор слова, богословсько-полемічних творів, житій святих: «Патерикон, або Житія святих печерських отців…» та ін.
КОСМА /н. 1-а пол. 12 ст. — + 1165, Галич; поховано там само?/ — перший галицький єпископ доби Ярослава Осмосмисла; згадано в Київському літописі за 1157 (був консекрований) та 1165, коли помер; супроводжував візантійського принца Андроніка Комнена з Галича до Константинополя. ; свідченням про нього є привісні молібдобули, віднайдені при розкопках княжого Галича. В УРЕ не представлено.
КОСОВСЬКИЙ Яків Петрович /н. 09. 01. 1899, с. Чернихів Зборівського р-ну Терноп. обл. — + 11. 04. 1975, Торонто, Канада; поховано там само/ — укр. письменник, драматург Навч. у Терноп. гімназії, пізніше — на учит. курсах; у рідному селі працював бібліотекарем. 1940—44 — учителював, 1944—50 жив у Польщі. 1950 емігрував до Канади. Автор п’єс: «Заклятий яр», (1929), «Для ближніх» (1932), «Вовкулаки» (1936), «На манівцях» (1937), «На світанку вічної слави» і «Від помсти богів», обидві — 1939 тощо.
КОСОНОГОВ Йосип Йосипович /н.31.03. 1866, ст. Каменська, тепер м. Каменськ-Шахтинський Ростов. обл. РФ — + 22. 03. 1922, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі в родинному склепі, через дорогу проти церкви. Напис на замурованому склепі: «Академик Косоногов Иосиф Иосифович 31. 3. 1866 +22. 03. 1922; Косоногова Мария Валентиновна 1878—1912; Косоногов Иосиф Иосифович 20. 07. 1909 + 28.07. 1926»/ — укр. фізик та метеоролог, академік АН України з 1922. Закін. Київ. ун-т, де з 1903 — професор; праці з метеорології (керував 1895—1915 метеорологічною мережею Придніпров’я), про діелектрики (1901), з оптики (1902 відкрив оптичний резонанс; про дифузію газів через пористі тіла. Автор ряду посібників та наук. — популярних праць з фізики.
КОССАК Василь Андрійович /н. 12. 02. 1886, м. Чортків, тепер Терноп. обл. + 23. 05. 1932, м. Стрий, тепер Львів. обл. ; поховано там само/ — укр. актор, співак (тенор) і режисер. Брат М. Коссака та І. Рубчакової. Закін. вокальну студію у Львові; 1904—14 — соліст оперних вистав. 1915—18 — актор і режисер Теат рі т_ва «Руська бесіда» у Львові, укр. театрів у Коломиї (1919—24); під керівництвом Й. Стадника у Львові (1924—32), ім. М. Садовського (1928—32) в Стрию. Зіграв чимало гол. партій.
КОССАК Григорій /н. 1882 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. військ., громад-Політичний діяч, полковник Українських Січових Стрільців. В УРЕ не представлено.
КОССАК Іван /н. 1879, Галичина + 1927, Харків; поховано?/ — укр. громад. діяч, викладач учит. семінарії; уч. карпатських боїі 1914—15, окружний командир Жовкви 1919, виїхав до Харкова 1925, де й помер, чи своєю смертю, чи «допомогли» енкаведисти? ; В УРЕ не представлено.
КОССАК Михайло /н. 1-а пол. 19 ст., Галичина + після 1867, Львів? ; поховано?/ — укр. громад. — освітній діяч, народовець, львів. міщанин, з 1860 управитель друкарні Ставропігійного ін-ту, видавець календаря «Львовьянин» (1862 і 1863). В УРЕ не представлено.
КОССАК Михайло /н. 1874 — після 1930-х рр. загинув у сталінсько-єжовських катівнях; поховано?/ — укр. театральний діяч, педагог, ди ригент Театру т-ва «Бесіда» у Львові 1896—1914; у 1920-х рр. — викладач ІНО в Кам’янці-Подільському; в 1930-х рр. заарештовано, дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.
КОССАК Юліуш /н. 15. 12. 1824, Вижниця, тепер Чернівецької обл. + 03. 02. 1899, Краків, Польща; поховано там само/ — польс. маляр укр. роду. Навч. на юр. ф-ті Львів. ун-ту і водночас вивчав малювання в художника Я. Машковського. Ранні твори К. при святив повстанню 1831 у Польщі, Писав пейзажі Волині, Поділля («Череда на Поділлі», 1886), жанрові («Полювання в Потиржицях», 1855; «Краківське весілля», 1899) та історичні («Зустріч Б. Хмельницького з кримським ханом Тугай-Беєм», 1885; «В’їзд Яна Собеського до Відня», 1897) тощо.
КОССАК-ШУЦЬКА (Шатковська) Софія /н.08.08.1890, с. Косьмин на Люблінщині, тепер Польща + квітень 1968, Англія? США? ; поховано?/ — польс. письменниця, онука відомого художника укр. походження Юліуша Коссака. З цього самого роду Коссаків вийшло чимало діячів укр. культури, зокрема в ділянці театрального мистецтва: В а с и л ь Коссак керував Укр. театром «Бесіди» 1915—16, а потім заснував власну трупу. Г р и ц ь Коссак після упадку ЗУНР виїхав до УССР і викладав у Шк. червоних старшин українознавство, М и х а й л о Коссак видав календар «Львовьянин» на 1861, К а т е р и н а Коссак-Рубчакова (1880—1919) була славетною укр. актрисою-співачкою. С о ф і я Коссак-Шуцька закін. ще до 1-ї світової війни АМ у Варшаві. 1943 її заарештовано фашистами й вивезено до Освєнцима. Згодом у в’язниці Пав’як у Варшаві її було засуджено до страти, але вийшла живою. 1944 брала уч. у Варшавському провстанні проти німців; 1945 56 жила в Англії. Літ. діяльність почала 1922, перший твір «Пожежа» — спогади з Волині 1917—19, який тісно пов’язаний з Україною.
КОСТЕЛЬНИК Гавриїл Федорович /н. 15. 06. 1886, Руський Керестур, кол. Югославія — + 20. 09. 1948, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі, надгробок з написом: «Погинул од злодійскей руки у Львове 20 септембера 1948 року»/ — греко-католицький священик, професор Богословської академії у Львові; ще 1926—30 висловив негативне ставлення до церк. унії; 1945—46 став різко критикувати папство й церковну унію, очолив групу духівництва, яка добилась об’єднання галицької церкви з рос. православною; 1948 К. було вбито під час служби Божої, як кажуть, агентом Ватікану, хоч цим агентом міг бути й енкаведист. Навч. у почат. шк., у Вінниковцях — два роки в гімназії, а згодом — у Загребі. Теологію й філософію студіював у Загребі та Львові, продовжував, проовжував у Фрайбургу; в 27 років дістав ступінь доктора філософії, був професором теології в Богословській академії Львова; 1920—30 — редактор місячника «Нива», співробіиник різних видань, збагатив рідну л-ру творами як письменник, критик, соціолог, лінгвіст, філософ, богослов та історик. В Югославії К. вважався найученішою з русинів людиною поч. ХХ ст., писав укр, сербохорват,, польс., нім., і латин. мовами; 1923 видав укр. гарамтику, багато його творів є в календарях і тих, що виходили окремими книжами.
КОСТЕЛЬНИК Осиф Іванович /Янкович; н. 30. 11. 1903, с. Петровці у Єремі, воєводина, Сербія — + 21. 06. 1936; там само й поховано/ — укр (руський) письменник і фольклорист у Сербії. Закін. 1926 юр. ф-т Загреб. ун-ту. Працював юристом у містах Вуковарі, Шабаці і Сараєве. Складав вірші («Родими край», «Хори дзеци»), писав оповідання («Розвязни руки», «Чежки дні», «Мойо польо») та ін. Разом з Д. Биндасом зібрав, упорядкував і видав зб. «Народні пісні югославських русинів» (Нови Сад, 1927). Відстоював самобутність югославських українців-русинів.
КОСТЕНКО Анатоль Ілліч /н. 17. 08. 1908, с. Балаклія Великобогачанського р-ну Полтав. обл. — + лютий 1997, Київ; поховано там само?/ — укр. письменник. Закін. Полт. ін-т нар. освіти (ІНО), аспірантуру, кандидат філоллог. Наук У 1930-і рр. було заарештовано; з колимських таборів повернувся тільки через 18 років. Літ. діяльність почав ще аспірантом. Автор книжок: «Шевченків журнал», «Мемуарные материалы как источник изучения биографии Шевченко», «Співачка досвітніх вогнів», «Шевченко в мемуарах», «Леся Українка» (художня біографія, «… Леся Українка (в серії ЖЗЛ), „Оживуть степи. Тарас Шевченко за Каспієм (у співавторстві), „… Андрій Малишко“ (біографічна повість), „За морями, за горами“ (художньо-документальна повість“, „Лічу в неволі дні і ночі“ та ін. Незадовго до смерті К. записав у щоденнику: „Тільки одна найболючіша думка тримається міцно і твердо — думка про Україну. Про її долю… Коли б знав, що вона житиме вільною, щасливою, то вмирав би спокійно і без жалю, навіть з радістю за мою любу Батьківщину. Адже я все життя, кожен день, кожну хвилину був в обіймах цієїї думки, цієї сподіванки…“ Залишив це неопублікованим.
КОСТЕНКО Валентан Григорович /н. 16 (28). 07. 1895, с. Уразове, тепер Бєлгородс. обл. РФ — + 14. 07. 1960, Харків; поховано там само/ — укр. компзитор, педагог і музикознавець. 1921 закін. Петроград. консерваторію, 1923 — професор Харків. муз. — драм. ін-ту і муз. керівник Укр. радіо. Твори: («Кармалюк», 1930, «Назар Стодоля», «Карпати», 1932), балет «Відроджений стап», твори для оркестру, інструментів, вокальна музика; музикознавчі праці.
КОСТЕНКО Лев Федорович /н. 19. 02. 1841 — + 28. 09. 1891, Петербург; поховано там само?/ — військ. російськомовний письменник укр. походження. Походив з дворян Полтав. губ., син підпоручника, генерл-майор. Закін. Полтав. кадет. корпус, Костянтинівське військ. уч-ще та Академію Генерального штабу Росії, чл. Географ. т-ва, багато писав про Середню Азію. В УЛЕ не представлено.
КОСТЕНКО Сергій Петрович /Н. 1868, Київ — + 1900, у лікарні, Париж; поховано там само?/ — укр. художник-жанрист. Навч. у Київ. малювальній шк. М. І. Мурашка (1884—89), де пізніше викладав; брав уч. у розписах Володимирського собору в Києві; с танкові роботи з успіхом експонувалися на худож. виставках у Києві, Одесі, Парижі.
КОСТЕЦЬКИЙ Володимир Михайлович /н 23. 08. (10. 09) 1905, с. ХолмиТепер смт Корюківського р-ну Черніг. обл. — + 26. 05. 1968, Київ; поховано там само?/ — укр. маляр, нар. художник України з 1960, чл-кор. АМ СССР з 1967. Навч. 1922—28 у Київ. худож. ін-ті у Ф. Кричевського; перші малюнки К. присвячені шахтарям і металургам Донбасу; з 1934 викладав у Київ. худож. ін-ті.
КОСТЕЦЬКИЙ Ігор /справж. — Ігор Вячеславович Масляков (УЛЕ: Мерзляков); н. 01 (14). 05. 1913, Київ — + 14. 06. 1983, с. Швайкгейм, побл. Штутгарта, ФРН; поховано там само/ — укр. письменник, історик л-ри, перекладач, видавець, чл. міжнародного ПЕН-клубу. Чоловік Е. Котмаєр; нав. 1933—35 у театр. уч-щі (Ленінград) і Моск. ін-ті вм. А. Луначарського; працював режисером у Пермі, тепер РФ. 2-а світова війна застала його у Вінниці, 1942 було вивезено до Німеччини, працював там на шахтах. По віяйні одружився й залишився там. Писав укр. і нім. мовами. Автор зб. оповідань «Оповідання про переможців» (1946), «Там, де початок чуда» (1948), зб. п’єс: «Спокуси несвятого Антона», «Близнята ще зустрічаються» і «Дійство про велику людину» (всі — 1966). Досліджував світову л-ру.
КОСТЕЦЬКИЙ Платон Іванович /н. пс. — Плятон, Василь Суський; н. 02. 07. 1832, с. В’яцковичі, тепер с. Вербівка Самбірського р-ну Львів. обл. — п. 01. 05. 1908, Львів; поховано там само/ — укр. (УЛЕ: і польс.) письменник, журналіст. Навч. 1851—54 у Львів. ун-ті. Перші твори (вірші) надр. у газ. «Зоря галицька», де був одним з редакторів. Співробітник і редактор ряду польс. видань у Львові. Автор укр. віршів і поем на істор. теми, надрукованих латиницею у зб. «Поезії Платона Костецького» (1862). Написав романтичну повість «Перекинчик бусурманський» (1875), низку оповідань (польс. мовою). Багато статей на громад. — політичні й літ. теми: «Українське письменство» (1885), «Про українську справу» (1861) тощо.
КОСТИР Микола Трохимович /н. 1818, с. Чернятин, тепер Калинівського р-ну Вінн. обл. — + 14. 08. 1853, м. Валки, тепер Харків. обл. ; поховано?/ — укр. (УРЕ: вітчизн.) філолог. Закін. Київ. ун-т (1839); працював у Київі., потім Харків. ун-тах (1851—53). Автор праць: «Предмет, метод і мета філологічного навчання російської мови» (1843—50), «Філологічні дослідження в Переяславі та Києві» (1851—52). Його праці цінував академік М. Сумцов.
КОСТОМАРОВ Микола Іванович /пс. і крипт — Ієремія Галка, Иван Богучаров, Николай Н., Равви, Н. К., Н. К-ва та ін. ; н. 04 (16). 05. 1817, слобода Юрасівка, тепер Ольховатського р-ну Воронеж. обл, тепер РФ — + 07 (19). 04. 1885, Петербург; поховано там само, могила на Волковому православному цвинтарі, надгробок з написом: «Костомаров Николай Иванович р. 4 мая 1817, ум. 7 апреля 1885 г.»/ — укр. (УЛЕ: і рос.) письменник та історик. 1837 закін. історико-філологічний ф-т Харків. ун-ту, де рос. шовіністи не дали захистити дисертацію на укр. тематику. ; з 1846 — професор Київ. ун-ту, чл. Кирило-Мефодіївського братства; заарештовано 1847 і заслано в Саратов, 1857 переїхав до Петербурга, де 1859 став професором Петерб. ун-ту; співробітничав у журн. «Основа» (1861—62), брав уч. у роботі Археографічних з’їздів; написав понад 300 історичних, публіцистичних і літературних творів, зокрема праці з історії України; немало зробив для виявлення й оприлюднення істор. документів 17 ст. Побратим Т. Шевченка й П. Куліша. В УЛЕ про К розлога стаття.
КОСТОМАРОВА Аліна Леонтіївна /за першим чоловіком — Кисіль; н. 1830 — + 1908, Поховано там само; поховано там само, могила на Волковому православному цвинтарі, надгробок з написом: «Костомарова Алина Леонтьевна, по первому браку Кисель, р. 1830, ум. 1908»/ — дружина Миколи Івановича К., була його нареченою ще 1847, та К. було заарештовано якраз, коли він збирався їхати до церкви на вінчання й одруження не відбулося. Заарештовано було саме тоді й Т. Шевченка, який був свідком у К.
КОСТКА Фердіш /н. 14. 10. 1878, м. Ступава, недвалеко від Братіслави, тепер Словаччина — + там само й поховано/ — укр. гончар. 1946 дістав у Чехо-Словаччині високе звання нар. художника. Походив із давньої укр. гончарської родини, яка з поч. 19 ст. оселилась на схилах Малих Карпат; гончарства навчався в свого брата Яна, з яким довго працював. Їхні твори 1895 були на виставці в Парижі, 1897 — у Брюсселі й Будапешті. Після смерті
Фердіша його справу перехопили діти — Арношт і Марта. В УРЕ не представлено.
КОСТЮК Юрій Григорович /н. 21. 08. 1910, с. Заградівка Високопільського р-ну Херсон. обл. — +на 85 році життя, січень 1995, Київ; поховано там само/ — укр. письменник. Навч. у Харків. ін-ті нар. господарства, потім закін. аспірантуру Харків. ін-ту червоної порофесури та Київ. ун-ту. Брав уч. 2-й світовій війні, працював в Ін-ті л-ри ім. Т. Шевченка АН України, та Ін-ті мовознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН України, очолював відділ театру й кіно, працював журналістом у газетах. Писати К. почав ще в довоєнні роки. Відомою була його п’єса «Тарас Шевченко», написана 1939, помітний слід залишили п’єси «Біля острова Хортиці», «Слово правди», «Літа мої молодії», кіносценарій «Борис Романицький», «Мар’ян Крушельницький», книжки «К. С. Станіславський», «Український драматичний театр»; перекладав з рос. мови.
КОСТЮРІН Віктор Федорович /н. 1853, Дубоссари Херсонської губ., тепер Молодова — +14.07.1919, Тобольськ, тепер РФ; поховано там само?/ — революціонер-народник укр. походження. Навч. у Новорос. ун-ті (Одеса), 1873—74 входив до гуртка чайковців, 1875—77 — уч. революційних народницьких гуртків у Києві, Єлисаветграді, Одесі, Херосні. 1877 К. заарештовано, 1879 засуджено до 10 років каторги, яку відбував на Карі (Забайкалля); з 1893 жив у м. Тобольську (Зх. Сибір), де брав чу. у революц. подіях 1905. Було вислано з Тобольська до Сургута, тепер Ханти Мансійський авт. округ РФ. Пізніше відійшов від революц. діяльності.
КОСТЮЧЕНКО Петро Олександрович /н. 10. 10. 1925, с. Головки Малинського р-ну Житомир. обл. — +16.04.1992, Київ; поховано там само, могила на Старобайковому цвинтарі/ — укр. письменник. По закін. середньої шк. навч. у Новоросійській (РФ) військ. — морській шк. Брав уч. у боях 2-ї світової війни. Тривалий час працював художником у пресі, зокрема в «Літературній Україні». Водночас друкував оповідання в республ. період. виданнях. Найдужче лежала душа до творів для дітей. Серед них «Дід, баба, я і сом», «Перший комунар», «Лісова скринька», «У котиковій хатці».
КОСТЯМІН Микола Миколайович /н. 28. 08 (09. 09). 1868, м. Великий Устюг, тепер Вологодської обл. РФ — +26. 02. 1958, Одеса; поховано там само/ — укр. гігієніст, засл. діяч науки УССР з 1951. Закін. фізмат. ф-т Петерб. ун-ту 1890 та Військ. — медичну академію 1896; з 1914 — професор Одес. ун-ту (згодом — Одес. мед. ін-ту). Праці присвячені питанням військ. та професійної гігієни., гігієни харчування, фізкультури тощо.
КОСТЯНИЙ Степан Порфирович /н.27.11.1928, с. Соколова Балка Новосанжарського р-ну Полтав. обл. — + 19. 05. 1999, Київ; поховано там само/ — російськомовний письменник укр. походження.
КОСЯЧЕНКО Григорій Панфілович (перша УРЕ: Іванович, друга УРЕ й УЛЕ: Панфілович/; н. 16 (29). 09 1903, с. Черняхівка, тепер Яготинського р-ну Київ. обл. + 11. 02, 1934, Київ (УРЕ 1936; УЛЕ: 1935, ймовірно, тут не обійшлося без енкаведистських пазурів); поховано там само, могшила на Байковому цвинтарі/ — укр. поет. Навч. 1925 у Київ. ін-ті нар. господарства. Друкувався з 1924 (газ. «Більшовик», журн. «Глобус»). Належав до літ. групи «Гарт», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП). Перша книжка — зб. «Віхоли» (1927); наступні — «Залізна кров» (1927), «Схід сонця» (1918), «Шторм» (1929), «Полустанок» (1930), «Дорога» 1931), «Борня і дні» (1932).
КОТАРБІНСЬКИЙ Вільгельм Олександрович /н. 30.11. 1849, Неборув, тепер Польща — + 04. 09. 1921, Київ; поховано там само/ — польс. маляр. Навч. у Варшав. худож. шк. ; 1893 брав уч. в організації Т-ва київ. художників. Писав картини на міфологічні та релігійні теми: «Прометей і Вулкан» (1881), «Оргія», «Бій кентаврів з амазонками», «Жертва Нілу». Багато працював у галузі моніментально-декоративного малярс тва (розписи у Володимирському соборі Києва, в будинках, де тепер містяться музеї Т. Шевченка й зх. та сх. мистецтва — всі в Києві. К. українського роду, жив у Білорусії та в Україні. Навч. у римській академії св. Луки (1872—75), петерб. АМ, акадекмік з 1905.
КОТВІЧ Владислав /н.1872 — + 1944, схоже на «роботу» кадебістів; поховано?/ — укр. сходознавець світового масштабу, професор Львів. ун-ту, відомим є своїми працями з монгольських та алтайських мов; з 1920—22 був директором Лененградського ін-ту живих сх. мов. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КОТЕЛЬНИКОВ Гліб Євгенович /н. 18 (30). 01. 1872, Петербург — + 22. 11. 1944, Москва; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі, і кінці середнього кварталу нової частини; надгробок — скульптурна постать винахідника в сидячій позі, напис: «Котельников Глеб Евгеньевич, конструктор парашютов 30. 1. 1872—1951. 22. 11.»/ — сов. винахідник, творець авіаційного парашута, вступив на військ. службу в Полтаві. 1894 закін. Київ. військ. уч-ще; 1911 створив перший у світі авіаційний ранцевий парашут РК-1 і успішно вистрибнув, пізніше К. значно вдосконалив конструкцію свого парашута, створив ряд нових моделей.
КОТЕНКО Микола Миколайович /н. 15. 12. 1937, с. Новомар’ївка Братського р-ну Миколаївської обл. — + квітень 1998 на 61-му році життя, від зловживання алкоголем, Москва; поховано там само/ — укр. і рос. поет, перекладач. Після закін. середньої шк. працював у районній газеті, пізніше навчався в Літ. ін-ту ім. Горького в Москві, який закін. 1965. Відтоді — на журналістській і видавничій роботі. Жив і працював у Москві, був активним чл. усіх укр. нац. — культурних зібрань. Друкуватися почав з 1959. Його вірші було опубліковано в журн. «Ранок», «Дніпро», «Вітчизна», «Дзвін». Багато зробив і як перекладач, популяризатор класичної і сучасної укр. л-ри в Росії. В його перекладі або в співавторстві вийшли рос. мовою твори О. Гончара «Твоя зоря», зб. поезій Б. Олійника, М. Вінграновського, В. Симоненка, О. Лупія, П. Мовчана, С. Бурлакова, Ю. Сердюка тощо. Опублікував дослідницьку працю «Валентин Распутин», з яким товаришував і… напивася на Байкалі. К. як людину і як поета дуже цінував Б. Олійник.
КОТЕРМАК Юрій (див. Дрогобич Юрій). Знайдено портрет у фондах Дрогобицького краєзнавчого музею з латин. підписом «Georgius Drohobytch de Rusija». У 15 ст. ще юнаком поїхав зі Львова Юрій Котермак (Польща, Німеччина, Австрія, Іспанія, Італія) — скрізь побував хлопець, вивчив різні науки, медицину, захистив докторську дисертацію: філософ, учений, медик, природознавець, астроном. К. був матеріалістом, це він написав: «Хоч і далеко від очей простори неба, та не такі віддалені від розуму людського…» Великий син укр. нар., патріот свого міста, К. змінив прізвище й почав називатися Юрієм Дрогобичем. Під цим ім’ям і ввійшов в історію.
КОТИК Богдан Дмитрович /н. 06. 11. 1936, с. Лука Дрогобицького р-ну Львів. обл. — + 11. 08. 1991 на 55 році життя, несподіваной раптово, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі / — нар. депутат України, депутат міської Ради нар. депутатів, директор Львів. регіонального управління Укр. держ. акціонерного т-ва «Торговий дім». Перший мер Львова, хто за совєтів став мужньо під жовто-блакитні прапори й пов’язав свою долю з процесами історичного відновлення незалежної Української Держави.
КОТКО Дмитро /н. 17. 01. 1892, с. Валки Василівського р-ну Запоріз. обл. — + 18. 11. 1982, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі/ — укр. хоровий диригент, творча діяльність якого довгл замовчувалась. Його мистецьке життя пов’язане в основному з Галичиною, хоч сам він був вихідцем із Наддніпрянщини. Організований ним у міжвоєнне двадцятиріччя реоштй професійний у Галичині хор досить швидко зарекомендував себе як на рідних землях, так і в Зх. Білорусії та пд. районах Литви, що вїходила тоді до складу Речі Посполитої; з незмінним успіхом він гастролював у Польщі, Німеччині, Франції. Навч. у сільс., а потім — у пед. шк. містечка Таганаш та в Ардонській духовно-місіонерській семінарії біля Владикавказа. Потім працює вчителем у містечку Прохладний (Кабардино-Балкарія). 1916 мобілізовано до рос. війська й направлено до Чугуївського (тепер Харків. обл.) юнкерського уч-ща. Далі служить в кремлівському батальйоні охорони; 1917 переходить до Армії УНР і в ранзі сотника служив у ній до її трагічного кінця. Після поразки опинився в Польщі. Тут у таборі Стжалкове (Stzalkove), організовує чоловічний хор. Його колектив складався виключно з наддніпрянців і 1924 вони вперше ступили на галицьку землю, де з нечуваним успіхом пройшли виступи в Перемишлі, Самборі, Дрогобичі, Станіславі, Тернополі і Львові. 1925 колектив берек назву «Український наддніпрянський хор». Його репертуар поповнюється складними творами укр. класики. 1931 на базі хору було створено хорову капелу «Трембіта» з К. на чолі. Активну творчу діяльність К. призупинили органи КГБ. 1951 його заарештовано й лише 1956 повернувся в Україну й з великими труднощами оселився у Львові, де й помер. В УРЕ не шукайте — не представлено.
КОТКО Кость / справж — Любченко Микола Петрович; н. 17 (29). 02. 1896, Київ — + 25 листопада 1937, а не 1933, як зазначає УРЕ, К. розстріляно сталінсько-беріївськими катами у Балттаборі; поховано?/ — укр. письменник-сатирик. Походив з родини поліцейського службовця. 1914 закін. 3-ю київ. гімназію, після якої вступив на філфак Київ. ун-ту. Провчився рік і кілька місяців. На поч. 1915 почав працювати діловодом у військ. — шляховому вагоні. 1919 переїхав до Бердичева, де паралельно з основною працею співробітничав у місцевій пресі. 1918 під час Гетьманщини вступив до підпільної тоді партії комуністів-боротьбистів. У березні 1920 його прийняло до КП (б) У. Працював референтом у Наркоматі закордонних справ, першим секретарем повпредства у Варшаві, радником повпредства у Празі, редактором газ. «Киевский пролетарий», чл. редколегії газ. «Комуніст». Автор статей, фейлетонів, памфлетів, гуморесок, які друкував у республіканській пресі. Видав 20 книжок гумору і сат ири. Серед них: «Чудоправмайстри» (1922), «Без штепселя», «Дивовижна пригода з гречкою»,»Обличчям до спини», «Як воно там, за кордоном» (1927) і та аж до 1933. А потім уповноважена таємно-політичного відділу УДБ НКВС УРСР єврейка Гольдман, звинувативши Любченка М. П. в тому, що він «належав до контрреволюційної організації», був тісно зв’язаний з чл. центру Харківського контрреволюційного блоку, знав про підготовку замаху на Постишева і, вважаючи, що перебування його на волі є соціально небезпечним, 2 грудня 1934 ухвалила «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства — утримання під вартою в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС». Після трусу на квартирі Любченка заарештували 4 грудня 1934. Спочатку йому дали 7 років позбавлення волі з конфіскацією майна, а особлива трійка УНКВС по Леніградській області 25 листопада 1937 засудила Любченка М. П. до рострілу. Вирок виконано того ж дня.
КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Іван Андрійович /н. 12. 09. 1853 — + 24. 05. 1909, Москва; поховано там само, могила біля Смоленського собору в Новодівичому монастирі. Надгробок з написом: «Варвара Александровна родилась 14 января 1863 г., скончалась 18 июня 1909 г. ; Иван Андреевич родился 12 сентября 1853 г., скончалася 1909 г. КОТЛЯРЕВСКИЕ»/ — Хто ці Котляревські?
КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Іван Петрович /н. 09. 09. 1769, Полтава — + 10. 11. 1838; там само й поховано, могила на міському цвинтарі, поблизу від Кобеляцького шляху (тепер ріг вул. Фрунзе та Рози Люксембург); тут 1898 (сторіччя видання «Енеїди») споруджено пам’ятника — гранітний обеліск за проектом Л. Позена, куди вмонтовано бронзовий барельєф з письменниковим портретом, виконаним Л. Позеном за малюнком худож. М. Башилова; під барельєфом викарбувано відомі Шевченкові слова «Будеш, батьку, панувати»; в цій же могилі поховано й серце пиьменника М. Гнідича (Гнєдич) за його заповітом. У Полтаві є музей Івана К./ — укр. письменник, батько нової укр. л-ри. 1780—96 — домашній учитель, 1796 1808 на військ. службі; з 1810 — наглядач у домі виховання збіднілих дворянських дітей; 1818 вступив до масонської ложі «Любов до істини»; помер неодруженим, дав волю своїм людям, який мав дві родини; мав 60 десятин землі, що її роздав своїм приятелям; походив з незаможних дворян. Автор поетичних і драм. творів — перший класик нової укр. л-ри періоду її становлення; найбільший і наіталановитіший твір — «Перелицьована Енеїда», спочатку вийшв у Петербурзі, повне видання — 1842; «Енеїда» спричинилась до того, що нар. мова остаточно витіснила з літературного вжитку стару книжну мову. Ім’ям К. названо в Україні вулиці, школи, культур. — освітні заклади.
КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Нестор Олександрович /н. 21. 01 (02. 02) 1863, Москва — п. 12. 05. 1925, Ленінград; поховано там само/ — рос. історик л-ри, укр. походження, представник культур. — історичної шк., академяк петерб. АН з 1909. Син Олександра Олександровича К. Закін. істор. — філологічний ф-т Моск. ун-ту, а раніше — Колегію Павла Галагана в Києві; приват-доцент Петерб. ун-ту; читав лекції на Вищих жін. курсах. Автор багатьох праць з історії л-ри; стаття про М. Драгоманова.
КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Олександр Олександрович /н. 1837, посад Крюків, тепер у складі м. Кременчука Полтав. обл. — + 29. 09. (11. 10) 1881, м. Піза, Італія; поховано в Москві/ — укр. (УЛЕ: та рос.) філолог і етнограф, чл. — кор. петерб. АН з 1875. Закін. 1853 гімназію в Полтаві, а 1857 — Моск. ун-т, був учнем видатного укр. славіста Осипа Бодянського і рос. мовознавця Федора Буслаєва. Запідозрений владою у зв’язках з еміграцією, 1862 півроку відсидів у Петропавлівській фортеці; працював 1868—72 професором Дерптського (тепер Тарту, Естонія), з 1875 — Київ. ун-тів. 1877—78 був головою Київ. слов’янського т-ва, з 1879 — історичного — Нестора літописця. Автор праць зі славістики («Старовина і народність», 1861; «Для історії російського народного театру», 1864; «Про похоронні звичаї язичницьких слов’ян», 1868; «До питання про розробку слов’янської міфології», 1871; «Здобутки славістики в Росії», «Про старожитності й історію поморських слов’ян у 12 ст.», «Старожитності юридичного побуту балтійських сдлов’ян», усі — 1874; «Чи були українці корінними жителями Полянської землі, чи прийшли з-за Карпат у 14 ст?» (1862); «Про малоруські народні пісні й думи» (опубл. 1894) та багато ін. Академік М. Сумцов високо цінував наук. доробок К.
КОТОВСЬКИЙ Григорій Іванович /н. 12. 06. 1881, м. Ганчешти, тепер м. Котовськ, Молдавія — + 06. 08. 1925 підступно вбито (ким?), кол. с-ще Чебанка, поблизу Одеси; поховано в м. Бірзулі, тепер Котовськ Одес. обл., на могилі споруджено памя’тника, є пам’ятник і в Умані; в Кишиневі 1948 засновано республіканський музей К., а в м. Ганчешти (тепер Котовськ Одес. обл.) відкрито будинок-музей, а пам’ятника встановлено 1953/ — сов. військ. діяч, герой громадянської війни. В революц. русі з 1900 — заслано на Нерчинську (Забайкалля) каторгу, але 1913 утік; 1916 засуджено до страти, заміненої на каторгу, з якої звільнено 1917; з 1922 — командир 2-го кавалерійського корпусу червоних. Подейкують, що К. був елементарним бандитом і грабіжником, якого вдало використали більшовики, зробивши його посмертно легендарним. А самі за непотрібністю й зліквідували.
КОТРАДІЙ Юрій /н. 06. 02. 1896, Старолюбовнянщина, тепер Словаччина — + 12. 07. 1974, Гуменне, тепер Словаччина; поховано там само/ — укр. культур. — освітній діяч Словаччини; чл. Гуменського комітету КСУТ і чл. пленуму Гуменського ОК КСУТ, педагог. Після закін. Пряшівської учит. семінарії учителював в Орябині Старолюбовнянського округу. 1933 переїхав до Гуменного. Під час словацького клеро-фашистського штату та в період Словацького нац. повстання К. брав активну уч. у підпільному антифашистському русі. В повоєнні роки К. був ініціатором і організатором споживчих кооперативів на Гуменщині. Невдовзі його було обрано заст. голови Гуменного окружного комітету кооперативних т-в. Одночасно був одним з організаторів Руського клубу в Гуменнолму. В УРЕ не представлено.
КОХАНЕНКО Євген Теодорович /справж. — Кохан; н. 10. 02. 1886, с. Винятинці, тепер Заліщицького р-ну Терноп. обл. — + 16. 10. 1955, Полтава; поховано там само/ — укр. актор, режисер, засл. артист України з 1930. На професійній сцені — з 1905. Працював у Театрі т-ва «Руська бесіда» (1905—18, з перервою) у Львові, в театрах Києва, Харкова, Вінниці, Одеси й укр. театрі «Жовтень» у Ленінграді (1930—31), в укр. драм. театрі ім. І. Франка (1922—48), з 1926 — в Києві. Чимало зіграв головних ролей.
КОХАНОВСЬКА Августина Йосипівна /н. 06. 07. 1866, Кимпулунг, тепер Румунія — + 07. 12. 1927, Чернівці; поховано там само (УРЕ: м. Торунь, тепер Польща) — укр. художниця, навч. у віден. АМ, Австрія (1895—99); жила й працювала в Чернівцях, творчість розвивалась під впливом Ольги Кобилянської, їх зв’язувала довголітня дружба. Автор жанрових картин, портретів, пейзажів, книжкової графіки; відомою є і як етнограф.
КОХАНОВСЬКИЙ Всеволод Порфирійович /крипт і пс. — В. К., Данило Меловник, Володько Нечуй, Погонець; н. 02 (14). 03. 1835, с. Стародубівка, тепер Слов’янського р-ну Донец. обл. — + 02 (14). 06. 1891, Петербург; поховано там само, могила на Смоленському православному цвинтарі, надгробок з написом: «Кохановский Всеволод Порфирьевич, генерал-лейтенант, р. 2 марта 1836, ум. 1 июня 1891; Кохановская Нина Всеволодовна, ум. 29 мая 1900, 18 л.»/ — укр. письменник і педагог. Закін. Петерб. військ. академію; засновник (1864) і директор Пед. музею в Петербурзі; літ. діяльність почав у журн. «Основа» (оповідання, нариси). Автор пед. праць про трудове виховання, почат. освіту тощо. ; олрганізатор перших нар. читань.
КОЦЕВАЛОВ Андрій /н. 1892 — + 1960, США; поховано?/ — укр. професор класичної філології Харків. ун-ту та УВУ, дослідник грецької істор. граматики і визначний знавець та дослідних грецьких написів античного Причорномор’я. Автор багатьох праць з грецької епітафіки, дійсн. чл. НТШ та УВАН. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КОЦИЛОВСЬКИЙ Йосафат /н. 03. 03. 1876, с. Пакошівка біля Сянока на Лемківщині — + 17. 11. 1947, с. Чапаївка, тепер Таращанського р-ну Київ. обл. ; поховано там само/ — укр. церковний і культур. — освітній діяч. Освіту здобув у Львові, Римі й Відні. Висвячено в сан 06. 09. 1907. Отримав звання доктора теології і філософії (16. 11. 1907). Потім служив у війську. 1911 вступив до закону василіанів. 1915—16 був ректором укр. духов. семінарії, потім викладачем і проректором духов. семінарії в Станіславі; з 1916 — греко-католицький єпископ у Перемишлі. До єпископату входила також Лемківщина. Номіновано 28. 11. 1916. Обрано 29. 01. 1917, висвячено 23. 09. 1917. Створив ряд громадських і церковних т-в, видавав тижневик «Український бескид», у якому друкувалося чимало матеріалів з лемківської проблематики. Допомагав бідним і скривдженим, майже не займався політ. діяльністю. Старався не бути втягненим у відкриту політ. акцію під час 2-ї світової війни. Однак двічі було заарештовано кадебістами й 1946 перевезено зі Львова до Києва, де стан його здоров’я погіршився і його перевезено в Чапаєвці, де й помер. В УРЕ не представлено.
КОЦІПІЕСЬКИЙ Антін /н. 1816, Андрихів, поблизу Кракова, тепер Польща — + 14 (26). 05. 1866, Київ; поховано там само/ — укр. (УРЕ: польс. і укр.) композитор, етнографедагог. Муз. освіту здобув у Львові. 1835—45 — капельмейстер військ. оркестру в Чернівцях, 1845—49 жив у Кам’янці-Подільському, де працював у нотному магазині й збирав укр. нар. пісні; 1849 53 — у Відні, з 1853 — у Києві, де відкрив муз. магазин (відділення — в Житомирі). Збирав, обробляв і польс. та укр. нар. пісні. Видав зб. «Пісні, думки і шумки руського народу на Поділлі, Україні і в Малоросії» (1861—62), а також етнографічну розвідку «Ярмарок на Україні» (1856). Автор фортепіанних і вокальних творів. Гармонізував популярну пісню «Гандзя цяця молодичка» (слова і музика Д. Бонковського) та ін.
КОЦКО Адам /н. 1882, Тернопільщина — + 01. 07. 1910 загинув під час боротьби з поляками від руки польс. студента-фашиста, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі, надгробок з написом:»Адам Коцко поляг на університеті у Львові 1 липня 1910». Ось лист київських курсисток-українок: «Славна смерть звитяга! Вона подає сили, збуджує поривання. Ім’я Адама Коцка — гасло, що кличе нас до боротьби за кращу долю нашого народу. Привіт, товариші, львівці, товариші Адама Коцка! Ваша героїчна боротьба за право українського університету і всього пригніченого українс ького народу — гарячий докір нашій сучасній байдужості, і цей докір зробив своє діло, розіб’є він морок російського туману і знов надасть нам снаги до нової боротьби»/ — укр. студентський діяч, борець за укр. ун-т у Львові, чл. КУМ; його смерть мала великий вплив на наступні студентські покоління. В УРЕ не представлено.
КОЦЮБА /справж. — Коцегуб Георгій Максимович /н. 16. 01. 1892, хутір Костів, тепер с. Валківс. р-ну Харків. обл. — + Військовий трибунал Харків. військ. округу 17. 12 (УЛЕ: 06 1939) 1938 засудив письменника до найвищої міри покарання — розстрілу; а вироки тоді виконували в той самий день, Харків; поховано?/ — укр. письменник. Навч. у Валківській трирічній сер. шк. Потім працював писарем у різних канцеляріях, самотужки здобуваючи освіту. Екстерном склавши іспити за повний курс гімназії, вступив на юр. ф-т Петерб. ун-ту, який скінчив 1917. паралельно вивчав історико-філологічні науки. В жвотні 1917 вступив до партії укр. есерів (УПСР), у якій активно працював до травня 1918, коли він перейшов до партії боротьбистів. У жовтні 1921 разом з Шумським К. поїхав до Варшави, працював кілька місяців у прес-бюро сов. посольства. Він був одним з фундаторів і редакторів журн. «Шляхи мистецтва», працював у новост ворених газетах «Вісті ВУЦВК», «Комуніст», «Селянська правда», журн. «Всесвіт», «Червоний шлях». Видав бл. трьох десятків книжок. Серед них зб. новел та оповідань «На межі» (1924), «Біля гудків» (1925), «Свято на буднях» (1927), «Змова масок», «Чекання» (1929) та багато ін. Належав до літ. орг-цій «Гарт», ВАПЛІТЕ, чл. СП СССР з 1934. К. заарештовано 21 березня 1938, а 17 грудня йому винесено смертний вирок, про що в УЛЕ лаконічно: Незаконно… Реабілітований…
КОЦЮБА Михайло /н. 1855, Галичина — + 1932, Львів? Поховано?/ — укр. освітній діяч, педагог, організатор с. — г. фахової освіти, почесний чл. т-ва «Просвіта» у Львові, довголітній керівник його с. — г. діяльності, засновник і директор жін. семінарії укр. Пед. т-ва у Львові, діяч і деякий час голова т-ва «Сільський господар». В УРЕ не представлено.
КОЦЮБИНСЬКА Ірина Михайлівна /н.12. 07. 1899, Чернігів — + 08. 11. 1977; там само й поховано/ — укр. письменниця, дочка Михайла Михайловича К. Закін. Моск. юр. ін-т; працювала суддею, на партійній кульосвітній роботі, була директором літ. — мемораільного музею М. М. Коцюбинського в Чернігові. Автор книжок «Спогади і розповіді про М. М. Коцюбинського» (1965), «Михайло Коцюбинский» (ЖЗЛ, М., 1968), багатьох статей.
КОЦЮБИНСЬКА-ЄФІМЕНКО Зоя Хомівна /н. 07. 04. 190—4, Петербург — + 20. 04. 1984, Київ; поховано там само/ — укр. літературознавець, педагог. Закін. Мелітопольський пед. ін-т (1941); працювала викладачем, лектором та худ. керівником самодіяльних і проф. колективів. Автор досліджень «Михайло Коцюбинський. Життя і творчість» (1955), «Крым в жизни и творчестве М. М. Коцюбинского» (1958), «М. М. Коцюбинский. Мастерство писателя» (1959), «Образи радянських жінок в українській літературі» (1961), «Коцюбинський у Криму» (1962); зб. нарисів «До світлої мети» (1963), публіцистичного нарису «Жінки — це мир, труд, життя» (1963); документальної повісті «Смарагдова легенда» (1963).
КОЦЮБИНСЬКА Наталія /н. 1890 — + 1939 загинула на засланні в сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. мистецтвознавець та етнограф, соновна праця: «Композиція пелікана, що своєю кровю напоює своїх дітей, — в українському мистецтві» та ін. ; заарештовано 1937. В УРЕ не представлено.
КОЦЮБИНСЬКА Оксана Михайлівна /за чоловіком — Примакова; н. 1898, Чернігів — + січень 1920, від пологів, Москва; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі, сліди загубились, хоч укр. письменник Л. Череватенко стверджує, що він знає місце її поховання / — дочка укр. письменника Михайла Михайловича К., дружина червоного полководця, знищеного червоними ж, Віталія Марковича Примакова, в роки громадянської війни працювала в редакції газ. «К оружию», була звязковою між загоном «Червоного козацтва», керованим її чоловіком, і повстанським комітетом. В УРЕ не представлено.
КОЦЮБИНСЬКИЙ Михайло Михайлович /н. 05. 09. 1864, м. Вінниця — + 12. 04. 1913, Чернігів; поховано там само, могила на Болдіних горах, журнальна нотатка сигналізувала 1927, що могилу занедбано; тепер (1962) вона в чудовому вигляді: ростуть живі квіти, стоїть гарний пам’ятник-надгробок скульпторів С. С. Андрейченка, Ф. А. Коцюбинського, архітектора Я. Ф. Ковбаси (бронза, граніт), споруджений 1955, на пам’ятнику напис: «Михайло Коцюбинський 1864—1913. Большого человека потеряла Украина, долго и хорошо будет она помнить его добрую работу — М. Горький». На самій могилі лежать дві кам’яних плити, ліворуч з написом: «Михайло Михайлович Коцюбинський», праворуч з написом: «Віра Іустимівна Коцюбинська». Засновано літ. — меморіальний музей К. у Вінниці (1827) та Чернігові (1934). Ім’ям К. названо селища, колгоспи, школи, б-ки, парки культури й відпочинку, театри, вулиці, встановлено чимало пам’ятників. Київ, бульвар Т. Шевченка, 17, меморіальна дошка з білого мармуру на фасаді одного з будинків міської клінічної лікарні, де містяться дві кімнати — терапевтична ім. В. П. Образцова і хірургічна ім. А. П. Кримова в палаті № 9 (1912—13) перебував на лікуванні видатний письменник; на Майдані поезії в Харкові встановлено погруддя К. на місці зруйнованого совєтами Покровського храму) — укр. письменник і громад. діяч, революційний демократ. Навч. у почат. шк. м. Бара. Закін. Шаргородське духов. уч-ще (1880); літ. діяльність почав дуже рано. Основна тема творчості К. 1890-х рр. відображення злиденного життя малоземельного селянства. Автор також публіцистичних, літ. — критичних статей, нарисів. Неперевершений майстер художнього слова.
КОЦЮБИНСЬКИЙ Роман Михайлович /н. 1901, Чернігів — + 1937 знищено сталінсько-беріївськими катами; поховано? У Чернігові на цвинтарі є символічна могила Романа К. тлін невідомо де, напис: «Роман Михайлович Коцюбинський 1901—1937». В УРЕ не представлено. / — син письменника Михайла Михайловича К. ; брав уч. у громадянській війні в Україні, в лавах Червоного козацтва, яким командував чоловік Романової сестри й дочки М. М. Коцюбинського, його ж прийомний син Віталій Примаков.
КОЦЮБИНСЬКИЙ Флоріан Абрамович /н. 24. 02. 1921, Казань, тепер РФ — + 25. 03. 1991, Київ; поховано там само, могила на Байковому цвинтарі/ — укр. скульптор, засл. діяч мистецтв України. 1929 навч. у середній шк. в м. Проскурові, затим у Полтаві, Кобеляках, Харкові, Києві. По закін. десятирічки пішов до війська. Під час 2-ї світової війни був на фронті, мав поранення, нагороджено орденами і медалями. 1946 вступив до Київ. худож. ін-ту, який закін. 1952; з 1952 по 1957 напружено займався творчою роботою, викладав у худож. шк. ім. Т. Шевченка в Києві, чл. Спілки художників. Брав уч. у худож. виставках, конкурсах на спорудження пам’ятників по містах і селах України, створив портрети М. Островського, Ю. Коцюбинського в Чернігові (у співавторстві з К. Кузнецовим), В. Примакова в Києві і Чернігові, монумент воїнам-визволителям Донбасу в селищі Сніжному Донецької обл. (у співавторстві).
КОЦЮБИНСЬКИЙ Хома Михайлович /н. 19. 10. 1870, м. Вінниця — + 01. 05. 1956, Чернігів; поховано там само, могила на міському цвинтарі/ — брат Михайла Михайлоаича К. Систематичної освіти не дістав, закін. нар. ун-т ім. Шанявського в Москві, де свого часу вчився рос. поет. С. Єсенін та укр. поет і боротьбист Гнат Михайличенко, розстріляний денікінцями 1919. ; працював економістом, був бібліотекарем у петерб. укр. «Громаді», після 1917 — у Києві завідував дит. Будинком, з кінця 1920-х рр. димректор музею М. Коцюбинського у Вінниці, з 1935 до смерті — директор Чернігівського музею М. Коцюбинського. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КОЦЮБИНСЬКИЙ Юрій Михайлович /н. 09. 12. 1895, м. Вінниця — + 1938 (УРЕ: 1937) загинув у сталінсько-беріївських катівнях, Москва; поховано там само, тільки невідомо де, могила умовна, на Новодівичому цвинтарі в Москві, недалеко від могили О. Довженка, поруч з могилою Євгенії Бош, надгробок з барельєфом, напис: «Юрий Михайлович Коцюбинский 1895—1938»/ — укр. держ., партійний і військ. діяч, син Михайла Михайловича К… Навч. у Чернігівській гімназії, не раз зазнавав ув’язнень, брав уч. у штурмі Зимового палацу, наприкінці 1918 ввійшов до складу Тимчасового робітничо-селянського уряду України, 1930-х рр — заст. наркома земельних справ, заст. голови Ради нар. комісарів і голова Держплану; в квітні 1936 заарештовано й розстріляно без слідства й суду як нібито керівника укр.
Троццкцстського центру, що «блокувався з УВО». Реабілітовано посмертно.
КОЧЕРГА Іван Антонович /н. 06. 10. 1881, м. Носів, тепер Черніг. обл. — + 29. 12. 1952, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч від гол. алеї, огорожа — низька гранітна стінка, живі квіти, надгробок з написом: «Кочерга Іван Антонович 1881—1952. Український письменник»; поруч могила Степана Васильченка., київ, вул. Леніна, 68. Меморіальна таблиця на фасаді будинку письменників, виготовлена тз червоного граніту, з бронзовим накладним барельєфом-портретом К., напис позолочено: «У цьому будинку в 1934—1952 рр. жив і працював видатний український письменник Іван Антонович Кочерга. Урочисте відкриття таблиці відублося 29 грудня 1960 року з приводу дня смерті І. А. Кочерги. Виготовлено за проектом архітектора П. С. Захареченка, автор барельєфа скульптор А. А. Шапран»/ — укр. драматург, заслуж. діяч мистецтв України з 1950. Закін. Київ. ун-т 1903, служив у Чпрнігові, потім у Житомирі, після 1917 — у редакції місцевої газети, брав активну уч. у роботі Спілки письменниківс України; друкуватися почав 1904, перша значна літ. спроба — драм. казка «Пісня в келиху», до 1917 його п’єси на сцені не ставились; складав вірші, писав літ. — критичні статті.
КОЧЕРГІН Володимир Іванович /н. 19. 10. 1945, Донецьк — + 1991; там само й поховано/ — укр. поет. По закін. восьмирічки навч. у міському ПТУ, здобувши фах слюсаря, працював у тресті «Донецькбуд», та незабаром трапилося нещастя, і він на все дальше життя залишився інвалідом, прикутим до ліжка. За походженням росіянин, залюблений в укр. мову. Автор поетичних зб. «Переборення» (1978), «На межі чекання» (1981), «Напружена тиша» (1982), «Поле битви моєї» (1985).
КОЧУБЕЇ — укр. старшинський рід, мабуть, татарського походження, одна галузка якого дістала в 19 ст. рос. князівський титул; найвідоміші: 1. Василь К. — генеральний суддя за доби І. Мазепи; 2. Василь Васильович К. (бл. 1680 — + 1743) — полковник полтавський (1727—43), 3. Семен Васильович К. (небіж 1-го) 1725—79, полковник ніжинський (1746) і генеральний обозний (1751), фактичний керівник укр. уряду за гетьманату К. Розумовського; 4. Семен К. (небіж 3-го, бл. 1778—1835), полтавський губернський маршал, чл. масонської ложі «Любов до істини» в Полтаві; 5. князь Віктор К. (1768—1834) — визнаний рос. держ. діяч і дипломат, віцеканцлер, міністр внутрішніх справ (1802—07), 1819—25 — голова держ. ради й комітету міністрів рос. імперії.
КОЧУБЕЇВНА Мотря Василівна /н. 1688, Полтавщина? — р. с. невід. ; існує фото з ілюстрації до якоїсь книжки, де є напис: «Могила Мотрі Кочубей біля Полтави», надгробок — великий хрест/ — донька генерального судді Василя К., хрещениця й кохана гетьмана Ів. Мазепи, який хотів з нею одружитися (1704), але батьки не дали згоди; дальша Мотрина доля невідома; є вістка, що вона скінчила життя в монастирі; збереглись цікаві гетьманові листи до неї; цей роман став сюжетом для укр. (Богдан Лепкий) та рос. (Олександр Пушкін) письменників, композиторів (Петро Чайковський), художників (Ілля Рєпін). В УРЕ не представлено.
КОЧУБЕЙ Василь Вікторович /н. 01. 01. 1800 — + 10. 01. 1850, Київ; поховано там само?/ — помічник попечителя київ. навч. округи, відомий нумізмат, зібрав кращий приватний мінц-кабінет; опис цього зібрання видала його вдова 1856. В УРЕ не представлено.
КОЧУБЕЙ Василь Леонтійович /н. 1640 — + 14. 07. 1708 страчено за наказом гетьмана І. Мазепи, с. Борщагівка, тепер Погребищенського р-ну Вінн. обл., тіло перевезено до Києва й поховано в Києво-Печерській лаврі біля Трапезної церкви, могила збереглась до наших часів, обнесена залізною огорожею, в якій і могила Ів. Іскри; є там і ще дві могили, як згадує М. О. Максимович, колись на спільній могилі К. та Іскри лежала кам’яна плита з написом, численні богомольці, цілуючи плиту, частково стерли давній напис, тепер на могилі лежить чавунна плита з написом, перенесеним з кам’яної плити, а як деякі літери каменя зникли, то в новому написі вкралися помилки. Теперішній напис такий:
«Кто еси грядый о нас неведущій
Елиць зде естесмо положени сущи.
Понеже нам страсть и смерть повеле молчати,
Сей камень возопиет о нас ти вещати.
И за (треба: их) правду и верность к (треба: ку) Монарсе нашу
Страдания и смерти испиймо (треба: испилисмо) чашу.
Злу даньем (треба: за уданьем) Мазепы все вечно правы (треба:
О, Всеведче правый)
Посечени зоставше топором во главы.
Почиваем в сем месте Матере-Владычны,
Подающей всем своим рабам живот вечный.
Року 1708 месяца іюля 15 дня посечены средь Обозу Войскового за Белою Церквою на Борщаговце и Ковшевом Благородный Василый Кочубей Судія Генеральный. Іоани Іскра Полковнік Полтавский привезены же тела их ыюля 17 в Кыев и того же дня в Обители святой Печерской на сем месте погребены») — представник укр. старшинської верхівки, держ. діяч кінця 17 — поч. 18 ст., орієнтувався на Московську державу, тобто був зрадником укр. нар., потомок кримських князів, дід його виїхав в Україну в 16 ст., де вихрестився з ім’ям Андрія; батько служив знатним військ. товаришем; Василь К. брав уч. у битвах з татарами та на Чудновських полях; перейшов од Ю. Хмельницького до П. Дорошенка, потім до І. Самойловича, який 1687 зробив його Генеральним писарем, пізніше К. підписав ложний донос І. Мазепи на І. Самойловича й того заслано в Сибір; Мазепа дуже збагатив К., підвищив у званні, а згодом звів Василеву доньку Мотрону; з кількома прибічниками К. написав доноса біснуватому Петрові I в Москву, але на допиті, коли Василеві К. дали 5 батогів, то відмовився свідчити проти Мазепи 1 його було видано Мазепі, який і стратив К. разом з полковником Іскрою.
КОЧУБИНСЬКИЙ Олександр Олександрович /н. 03. 11. 1845, м. Кишинів, Молдавія — + 28. 05. 1907, Одеса; поховано там само/ — укр. (УЛЕ: рос. та укр. філолог…) славіст, професор Одес. ун-ту, близький до офіційних слов’янофілів, концепція розвитку укр. мови, викладена в його дисертації «К вопросу об отношении славянских наречий» (1877), звіт про студії галицьких говірок і львівських рукописів К. дав у статті «Из-за границы» (1876). В УРЕ не представлено.
КОЧУГУР (Кучугур) Леонід (Леонтій) Якович /н. 26. 08. 1928, м. Звенигородка, тепер Черкас. обл. — + травень 1997, Київ; поховано там само/ — укр. поет. Закін. Київ. річковий технікум, працював плановиком, інж. — технологом, майстром цеху, капітаном-механіком. Друкуватися почав з 1944. Автор поетичних зб. «Пісня праці», «Дніпро підказує пісні», «Слухайте хвилі», «Фарватер квітня», «Не облиш моєї долі» та книжок для дітей «Два дубочки — два листочки», «Монітор „Железняков“ тощо.
КОЧУР Григорій Порфирович /н. 04 (17). 11. 1908, с. Феськівка, тепер Менського р-ну Черніг. обл. — + 15. 12. 1994, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. поет-перекладач, літературознавець. Після Менської семирічки. 1932 закін. Київ. ін-т професійної освіти; викладав у Тирасп. і Вінн. пед. ін-тах. Викладав зарубіж. л-ру. Перекладав твори давньогрец. (багато з них увійшло до хрестоматії «Антична література», 1938), англ. (Дж. Кітс, Дж. Байрон), амер. (Е. Дікінсон, Е. По, Г. Лонгфелло), франц. Ф. Вінйон, С. Мелларме, П. Верлен, Сен-Жон Перс), італ. (Ф. Петрарка, Дж. Леопарді, Дж. Родарі), ісп. (Х. Хіменес, нікараг. (Р. Даріо), португ. (Ф. Песоа), браз. (Ж. М. Машаду ді Асіс), грец. К. Кавафіс, Я. Ріцос), польс. (А. Міцкевич, Ю. Словацький, Ю. Тувім, Т. Ружевіч), чес. (Я. Неруда, П. Безруч, І. Волкер) та багато, багато ін. Був прямим учнем М. Зерова, енциклопедист у найширшому понятті цього слова. З поч. 2-ї світової війни встиг доїхати лише до Полтави, де й перебував до 1943 в окупації. 1943 заарештовано енкаведистами й протягом 12 років перебував в ув’язненні. Після поетової всмерті в 2000 році вид-во «Рада» випустило в світ нигу «Третє відлуння» (упорядник А. Г. Кочур — поетова донька), а у Львові в Наук. б-ці вийшов бібліографічний довідник «Григорій Кочур».
КОЧУРА Михайло Никифорович /пс. — Одинокий М., Одинокий Михайло; н. 06 (18). 08. 1851, м. Ромни, тепер Сум. обл. — + не раніше 1932, Полтава; поховано?/ — укр. письменник. Нар. у сім’ї чиновника. Навч. у гімназіях Полтави й Катеринослава. Служив телеграфістом на залізниці, дрібним чиновником у Миргороді та (на поч. 70-х рр.) Полтав. губерн. правлінні. 1874—75 ходив до підпільного гуртка «Унія», потім оселився на хуторі поблизу с. Федунки (тепер Шишацького р-ну Полтав. обл.), де в нього бували В. Самійленко, П. Богацький, В. Винниченко та ін. Писав спочатку рос. мовою. Автор зб. віршів «Гончар», «Заповіт сім’ї на могилі матері», «Зустрічі і малюнки з натури» (всі — 1906). За великим рахунком його поезія відноситься до хуторянства. В УРЕ не представлено.
КОШАК Петро григорович /н. 1864, м. Косів, тепер Івано-Франк. обл. — + 1940; там само й поховано?/ — укр. нар. майстер кераміки. 1894—97 навч. у Коломийській гончарній шк., розвивав традиції О. Бахметюка, П. Баранюка, створив кахлеві печі, декоративні полумиски, вази, скульптури баранів, биків тощо; твори в багатох музеях, екпсонувались на республіканських та закордонних виставках. Залишив цікавий рукопис, у якому описав своє тяжке життя, став гончарем у 25 років. На його творчості зросло багато гончарів, та майстра ніхто не перевершив.
КОШЕВСЬКИЙ (справж. — Скляр) Костянтин Петрович /н. 18. 09. 1895, с. Шульгівка, тепер Царичанського р-ну Дніпроп. обл. — + 14. 03. 1945, Київ; поховано там само/ — укр актор, режисер, драматург; сценічну діяльність почав 1914 у Катеринославі; 1915—18 брав уч. в аматорських гуртках; в основному творчий щлях К. тісно повязаний з Київ. театром ім. Ів. Франка, одним з фундаторів якого він був; зіграв бл. 100 ролей; знімався в багатьох фільмах.
КОШИЦЬ Олександр Антонович /н. 12. 09. 1875, с. Тарасівка, тепер Звенигородського р-ну Черкас. обл. — + 21. 09. 1944, Вінніпег, Канада; поховано там само 27. 09. 1944 у великім гранітнім мавзолеї у мідній домовині, щонайменше 5 тис. людей прийшли проводити великого мистця в останню путь/ — укр. диригент і композитор, етнограф. Закін. Київ. духов. академію (1901) і Муз. шк. ім. М. Лисенка (1906—12), з 1909 — керівник хору Київ. ун-ту, з 1911 — викладач Муз. шк., капельмейстар Театру М. Садовського, 1916—17 — диригент Київ. міської опери, 1918 — співорганізатор Укр. респуб. капели (згодом — Укр. нац. хору), з якою відбув (1919—24) концертну подорож по Європі й Америці; з 1926 оселився бл. Нью-Йорка, багато уваги присвятив педагогічній роботі; один з кращих знавців і популяризаторів укр. нар. пісні, з 1893 записував їх, деякі опубліковано з англ. текстом у Нью-Йорку. Автор спогадів (1947—48) «З піснею через світ» (1952), студії про укр. обрядові пісні. П. Тичина написав також спогади про ту саму поїздку з хором О. Кошиця, М. Рильський присвятив К. свого чудового вірша.
КОШИЦЬ (уродженя — Георгієвська) Тетяна Омелянівна /н. 1892 — + після 1950-х рр., Канада; поховано там само/ — укр. громад. — культ урна діячка, дружина О. Кошиця, з 1926 — на еміграції, з 1945 — у Канаді, з 1948 — управителька архіву б-ки й музею Осередку укр. культури й освіти у Вінніпегу; поширювала укр. нар. мистецтво, зокрема нар. пісню. В УРЕ не представлено.
КОШМАН Йов Антонович /н. бл.1860, Україна — + після 1920-х рр., Солох-Аул, Адигея, Пн. Кавказ; поховано там само, де йому встановлено пам’ятника/ — укр. селянин; бл. 1900 заклав першу в царській Росії чайну плантацію біля адигейс ького аулу Солох. На кавказ його пригнав голод 1891, жив з випадкової роботи, потім 8 років працював у Сухумі на чайних плантаціях Попова. Виведений К. чай відзначався ароматом, переносив найбільші тамтешні морози й скоро поширився на райони Дагомису, Адлера, Головинки, Лазаревської. Досі зберігся будинок Кошмана, в селищі йому встановлено пам’ятника. В УРЕ не представлено.
КОШОВИЙ Василь /н. бл. 1870 — + бл. 1914, Київ? ; поховано?/ — укр. земський ст — атистик у Полтаві, згодом — у Житомирі й Києві; до 1905 — діяч полтав. вільної громади РУП, пізніше — чл. Укр. соціалдемократичної партії. Автор розвідки «Національно-територіальні межі України» («Літературно-науковий вісник», 1907). В УРЕ не представлено.
КОЩАКОВСЬКИЙ Ілля /н. 2-а пол. 17 ст., Сокальський пов., Галичина — + 05. 01. 1720, Підгородиський монастир, с. Городище Сокальського пов., тепер Волсвинської сільради Сокальського р-ну Львів. обл. ; поховано там само/ — укр. церк. діяч, письменник. На поч. 18 ст. був устаником (настоятелем) Межигірського монастиря, 1717 переселився на батьківщину, в с. Городище Сокальського пов. ; вважається автором Межигірського літопису. В УРЕ не представлено.
КОЩУК Іван /н. ? — +? ; поховано?/ — укр. майстер гуцульської кераміки косівської групи гончарів кінця 19 ст. В УРЕ не представлено.
КРАВЕЦЬ Юрій /н. 08. 05. 1912, с. Угорка, біля Порохнина Ярославського пов., тепер Польща — + 05. 05. 1994, Нью-Йорк, США; поховано там само, могила на цвинтарі св. Духа в Гемптонбурзі, біля дружини Ядвиги (1912—1990) / — укр. майстер римарства, ктитор собору Преображення Господнього в Ярославі (тепер Польща); безмірною жертвенністю підтримував багато укр. нац. і релігійних починів у світі.
КРАВЦІВ Богдан /н. 05. 05. 1904, с. Лоп’янці Долинського пов., тепер Івано-Франк. обл. — + 12. 11. 1975, Рутерфорд, біля Нью-Йорка, США; поховано там само/ — укр. поет, публіцист, громад. — політ. і культурний діяч. Закін. Львів. ун-т, з 1923 редагував журн. «Молоде життя». Перші поетичні книжки «Дорога» (1929), «Просині» (1930), обидві вийшли у Львові. По війні К. проживає в США, працює гол. редактором журн. «Америка». Автор зб. поезій «Сонети і строфи» (1933). «Обрії» (Берлін, 1940), «Зимозелень», «Дзвенислова»; згодом — редактор повного видання творів Т. Шевченка, упорядник і редактор антології «Обірвані струни» та «Шістдесят поетів шістдесятих років»; дійсн. чл. НТШ і редколегії «Енциклопедії українознавства». Совєцька пропаганда на К. спускала всіх своїх собак. В УРЕ не представлено.
КРАВЦІВ Петро /н. 1856 — + 1929, Харків; поховано там само/ — укр. лікар, педагог, професор Харків. мед. ін-ту; популяризатор знань з ділянки фізіології, гігієни та біології. В УРЕ не представлено.
КРАВЧЕНКО Василь / н. ? — + 1770 страчено польс. загарбниками; поховано?/ — укр. нар. кобзар, брав уч. у Коліївщині. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КРАВЧЕНКО Василь Григорович / пс. — Тавричанин, Корсак, Могила; н. 08. 05. 1862, м. Бердянськ — + 20. 03. 1945, Ростов-над-Доном (за ін. даними — Житомир); поховано там само/ — укр. етнограф і письменник. Закін. Феодосійський учит. ін-т; один із засновників Т-ва дослідження Волині та його етнографічної секції, директор Житомир. музею, записав велику кількість зразків нар. поетичної творчості різних жанрів та етнографічних матеріалів; видав зб. оповідань «Буденне життя» (Львів, 1902), 1920—34 керував етнографічним відділом та аспірантурою Волинського (Житомир) музею.
КРАВЧЕНКО Іван /н. бл. 1600 — + після 1658; поховано?/ — укр. козацький сотник (1650), полковник білоцерківський (1658), бився з москалями під Києвом 1658. В УРЕ не представлено.
КРАВЧЕНКО Михайло Степанович /н. 1858, містечко Сорочинці, тепер с. Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтав. обл. — +22. 04. 1917; там само й поховано/ — укр. кобзар-сліпець, учень Самійла Яшного та Федора Холодного, майстер-виконавець багатьох дум і пісень, виступав у Петербурзі, Москві, багатьох містах і селах України та Кубані; від нього записано найповніші варіанти дум / — укр. кобзар-сліпець, учень Самійла Яшного тк Федора Холодного, майстер-виконавець багатьох дум і пісень, виступав у Петербурзі, Москві, багатьох містах і селах України, на Кубані; створив дві думи. Кравченкові учні: Ф. Кушнерик та П. Гузь; з Кравченкового голосу списували кобарські думи П. Мартинович і Ф. Колесса.
КРАВЧЕНКО Олексій Ілліч /н. 30. 01. 1889, Покровська Слобода, тепер м. Енгельс Саратов. обл. РФ — + 31. 05. 1940, с-ще Ніколіна Гора поблизу Звенигорода Моск. обл. РФ; поховано там само/ — рос. графік і маляр, родом з поволзьких українців. 1904—05 і 1907—10 навч. у Моск. уч-щі малярства, скульптури й архітектури, брав уч. у виставках передвижників. Автор численних ілюстрацій до творів М. Гоголя, В. Короленка, Ч. Діккенса, А. Франуса та ін., серії офортів, подорожніх пейзажів, гравюри на революц. теми, портрети, екслібриси тощо. 1935—4 — професор Моск. худож. ін-ту.
КРАВЧЕНКО Уляна /літ. пс. Шнайдер Юлії Юліївни; н. 18. 04. 1860, містечко Миколаїв, тепер Львів. обл. — + 31. 03. 1947, Перемишль, тепер Польща; поховано там само/ — укр. письменниця єврейс. походження. Після закін. Львів. учит. семінарії (1881) учителювала, з 1920 жила в Перемишлі й викладала в місцевій Укр. гімназії, до ювілею якої присвятила два вірші: «Великий день», музику написав Я. Ярославенко, та «Заквітчаний сьогодні науки храм», опубліковані в «Звідомленні виділу „Кружка родичів“ при Державній гімназії з укр. мовою навчання в Перемишлі за шкільний рік 1935—36» (Перемишль, 1936, стор. 62—64). Друкуватися почала 1881, перші вірші — в «Зорі» (1883). Автор кількох зб. віршів, твори для дітей та юнацтва; написала мемуарні спогади про І. Франка, під впливом якого й почала писати.
КРАВЧЕНКО-КРЮКОВСЬКИЙ Іван Григорович /н. 1820, м. Лохвиця, тепер Полтав. обл. — + 1885; там само й поховано/ — укр. кобзар. Походив з кріпацької родини, осліп уже дорослим; виконавець великої кількості укр. нар. дум та істор. пісень.
КРАВЧИНСЬКИЙ Сергій Михайлович /пс. — Степняк; н. 01. 07. 1851, с. Новий Стародуб, Тепер Петрівського р-ну Кіровогр. обл. — + 11. 12. 1895, Лондон, Англія; поховано там само/ — рос. революціонер-народник і письменник укр. походження. Навч. у петерб. Лісовому ін-ті; революц. діяльність почав 1872, повернувшись з-за кордону 1878, був одним з організаторів партії Земля і воля; 4 серпня 1878 убив шефа жандармської поліції Мезенцева і мусив утікати за кордон; з 1884 жив у Лондоні, виявив великий інтерес до укр. л-ри, листувався з М. Драгомановим, був сособисто знайомий з М. Павликом, знав Етель Войнич, навчив її укр. мови.
КРАВЧУК Михайло Пилипович /н. 27. 09. 1892, с. Човниця, тепер Ківерцівського р-ну Волин. обл. — + загинув у сталінських катівнях на Колимі, ймовірно, 1939; поховано?/ — укр. видатний учений-математик, академік ВУАН, походив з родини землеміра. 1901 К. вступив до Луцької гімназії, яку закін. 1910 із золотою медаллю. Восени того ж року став студентом фіз. — математичного ф-ту Київ. ун-ту, який закін. 1914 і був залишений при ун-ті для підготовки до наук. та викладацької роботи; під час 1-ї світової війни переїхав до Москви, дн познайомився з місцевою математичною школою. Повернувшись до Києва, почав викладати предмет укр. мовою; у важкі роки громадян. Війни виїхав у с. Саварку (тепер Богуславського р-гну Київ. обл.), де на той чяас працювали в школі поети М. Зеров та Д. Загул. Тут К. помітив майбутнього конструктора літальних апаратів А. Люльку; з поверненням до роботи в Києві, К. викладав у місцевих вузах, провадив велику організаторську роботу. 29 червня 1929 К. обрано дійсн. чл. ВУАН, восени того ж року почалися арешти в справі СВУ. Серед заарештованих було багато знайомих К. ; з 1937 почалися гоніння й на нього. А 21. 02. 1938 його заарештовано на підставі звинувачення в участі в «контрреволюційній найіоналістичній організації» та «підозрі в шпигунстві» (детальніше про це див. «Україна», Наука і культура», Галина Сита. Слідча справа Михайла Кравчука. К., 1994, випуск 28, стор. 116). 23 вересня 1992 на будинку по вул. Банковій, 12, де мешкав учений, встановлено меморіальну дошку.
КРАВЧУК Петро Ількович /н. 06. 07. 1911, с. Стоянів, тепер Радехівський р-н. Львів. обл. — + жовтень 1997, Торонто, Канада; поховано там само/ — укр. письменник і публіцист, відомий т. з. прогресивний, тобто чл. компартії, діяч укр. громади в Канаді, лауреат премії ім. Я. Галана (1967) та ім. В. Винниченка (1993). Походив з убогої багатодітної родини й зазнав скрути. Замолоду причастившись до громад. — просвітницької діяльності, потрапив під вплив соціалистичних ідей, щиро повірив, що саме їх реалізація принесе соціальне й національне визволення рідному народові. 1930, аби уникнути переслідування польс. окупаційних властей, подається за океан. Протягом багатьох літ К. був одним із лідерів укр. громади в Канаді. А з 1978 по 1991 — головою виконкому Т-ва об’єднаних українців Канади; з 1936 К. активно співпрацює в укр. зарубіжній прессі; 1947—48 був спецкором кількох емігрантських газет у Києві. Написав укр. та англ. мовами понад 40 публіцистичних книг і брошур, сотні історичних, культурологічних, літературознавчих досліджень і статей. Серед них такі, як «Листи з Канади», «Мирослав Ірчан», «Українці в Канаді», «Наш вклад у Перемогу», «Мої друзі і знайомі» тощо. Брав уч. у кількох письменницьких з’їздах України, був на світовому Конгресі українців. У приватній розмові в готелі «Дніпро» в Києві бідкався, що його цинічно й підло використали совєти і що від нього незаслужено відвернулися ті українські письменники-комуністи, яких він гостинно приймав у Канаді, а коли настала горбачовська «перестройка», відвернулися від нього. І це воістину так. В «ЛУ» за 1997 є про нього цікавий некролог від СПУ. А В. Бровченко розповідає там же свої вражіння про К.
КРАІНСЬКИЙ Андрій Васильович /н. 1877, Чернігівщина — + 26. 09. 1914, м. Умань; поховано там само/ — укр. агроном і мікробіолог. Закін. Київ. ун-т 1902, залишився працювати там же; з 1907 — доцент, з 1913 з зав. Уманською с. — г. станцією, брав уч. в орг-ції Київ. с. — г. станції. Автор наук. праць.
КРАЙКІВСЬКИЙ Юрій /н. 1876, Галичина — + 1927, США; поховано?/ — укр. громад. діяч, піонер укр. організованого життя в США, куди приїхав 1896 з Галичини; співзасновник Укр. робітничого союзу і його кількаразовий голова. В УРЕ не представлено.
КРАЙНЄВ Данило Карпович /н. 13. 12. 1872, с. Босарьове, тепер Орлов. Обл. РФ — + 02. 06. 1949, Одеса; поховано там само/ — укр. маляр рос. походження, засл. діяч мистецтв України з 1941. Навч. в Одес. рисувальній шк. 1883—90; 1900—01 — у петерб. АМ в О. Ківшенка, з 1901 жив і працював в Одесі.
КРАЙНИК Стефанія /дівоче — Дороцька, пс. — Калина; н. 01. 11. 1922, с. Улюч, тепер Польща — + 20. 01. 1991 трагічно загинула, м. Новогруд-Бобжанський, тепер Польща; поховано там само/-незламний борець за незалежність України. В роки 2-ї світової війни брала уч. у Визвольних змаганнях; заарештовано польс. загарбниками 20. 05. 1947 у с. Добра Шляхетська, пройшла через табори в Явожні (Польща); 03. 09. 1947 військ. суд у Кракові засудив Калину на 10 років ув’язнення. Покарання відбувала в Фордоні, звільнено 22. 02. 1954 на підставі амнгістії. В УРЕ не представлено.
КРАЙЦАР Ілько /н. 20. 07. 1900, с. Шкида, Хорватія — + 24. 03. 1969, Нова Градишка, Хорватія; поховано там само/ — укр. юрист і громад-культурний діяч у кол. Югославії. В Шиді закін. початкову шк., гімназію — у Львові та Вінківцях, юр. ф-т — у Загребі. Працював суддею й адвокатом у різних містечках Югославії, всюди практикував як фахівець. Ще учнем гімназії включився в укр. культурологічну діяльність в орг-ції «Просвіта», був одним із засновників РНПД в Новому Саді (1919), під час навчання у Львові познайомився з видатним укр. етнографом В. Гнатюком, допомагав йому записувати фольклор русинів Югославії. Автор численних праць з економіки, соціології, культури, що їх друкував у «Руських календарях» (1921—41) і «Руських новинах» (1924—41); працюючи між своїми людьми в Дервенті, був активним чл. культурно-освітніх орг-цій, співробітником «Ювілейного календаря» (1940) та «Українського календаря» (1941). Деякі його праці: «Тарас Шевченко» («Руський календар», 1922), «Словенска бешеда» (В. Гнатюку до 50-літнього ювілею «Руський календар», 1925), «Аграрна реформа» («Руський календар», 1933), «Дещо про бачванських українців» («Ювілейний календар», 1940) та ін. 1947 відкрив адвокатську канцелярію в Новій Градишці і включився в справу створення Союзу русинів-українців. В УРЕ не представлено.
КРАЛИЦЬКИЙ Анатолій Федорович / пс. — Аскольд, Фома Фомич, Іван Нодь, Васильович, Лаборчан та ін. ;н. 12. 02. 1834, с. Вишні Чабини Гуменського округу, Чехо-Словаччина — + 30. 01. 1894, м. Мукачів, Закарпаття; поховано там само/ — укр. письменник, ігумен Мукачівського монастиря; опублікував низку пам’яток до історії Закарпаття; у 19 ст. перший на Закарпатті дав ряд оповідань та повістей: «Пастир у полонинах» («Зоря галицька як Альбум»,1860), Казнь неба», «Казнь Лаборець» (обидва в «галичині», 1863). «Іван», «Козачка» та ін. ; збирав етнографічні матеріали для М. Драгоманова, вміщував статті й історичні розвідки та біографії в закарпатській і галицькій пресі; 1865 описав «Свадебні обряди у лабірських русинів». В УРЕ не представлено.
КРАМАРЕНКО Євген Юрійович /н. 1881, м. Умань — + 05. 02. 1957, Київ; поховано там само, могила на Лук’янівському цвинтарі/ — укр. хірург, брат Лева К. ; працював у Києві, Одесі, Кіровграді, Ялті, Дніпропетровську. Кисловодську та ін. ; зхалишив 160 наук. праць та низку хірургічних методів. В УРЕ не представлено.
КРАМАРЕНКО Іван /н. 1801 — + після 1883; поховано?/ — укр. етнограф; збирав укр. нар. пісні, видав «Историческо-статистическое описание Переяславских церквей!». В УРЕ не представлено.
КРАМАРЕНКО Лев Юрійович /н. 13. 01. 1888, м. Умань, тепер Черкас. обл. — + 05. 03. 1942, м. Самарканд, Узбекистан; поховано там само/ — укр. маляр і педагог. Навч. у петерб. АМ (1906—08) у Д. Кардовського та в паризькій АМ (1911) у Сезанна; працював у галузі монументального (брав уч. у декоративному оздобленні Конференц-залу АН України) і станкового малярства, викладав у Київ. (1923—30), Харків. (1931—32) та Моск. худож. ін-тах. Брат Івана К.
КРАМАРЕНКО Леонід Петрович /н. 03. 12. 1881, м. Балта, тепер Одес. обл. — + 14. 05. 1960, Харків; поховано там само/ — укр. учений у галузі с. — г. машинобудування, чл. — кор. АН України з 1939. Закін. 1907 Київ. ун-т, 1913 — Київ. політех. ін-т, де 1915—29 викладав і був зав. кафедрою, 1945—60 працював у Харків. ін-ті тваринництва.
КРАСИЦЬКА Анна Фотіївна /н. 1883 — + 19. 12. 1968, Київ; поховано там само, могила на Старобайковому цвинтарі, поруч з могилою сина Петра К. ; надгрробка немає, на таблиці напис: «Красицкая Анна Фотиевна скончалась 19. 12. 1968 на 85 году жизни»/ — дружина художника Фотія К., який був унучатим небожем Т. Шевченка з боку сестри Катерини. В УРЕ не представлено.
КРАСИЦЬКА Катерина Григорівна /з дому Шевченків; н. 1806, с. Кирилівка? — +? ; поховано?/ — старша сестра Т. Шевченка, яка не тільки була йому «незабвенной сестрой», а й «бережливой нежной нянькой». 1823 одружилася з Антоном Красицьким, жила в с. Зелена Діброва, недалеко від Кирилівки. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КРАСИЦЬКИЙ Петро Фотійович /н. 1906 — + 11. 04. 1969, Київ; поховано там само, могила на Старобайковому цвинтарі, поруч з могилою батька Фотія К. ; надгробка немає, на таблиці напис: «Красицкий Петр Фотиевич, скончался 11. 4. 1969 на 63 году жизни»/ — науковий працівник, син художника Фотія К. В УРЕ не представлено.
КРАСИЦЬКИЙ Фотій Степанович /н. 12. 08. 1873, с. Зелена Діброва, тепер Городищенського р-ну Черкас. обл. — + 02. 06. 1944, Київ; поховано там само, могила на Старобайковому цвинтарі, через дорогу від могили Лесі Українки, поруч з гол. алеєю, надгробок чорного мармуру, стелла з барельєфом-портретом роботи скульптора Івана Макаровича Гончара, напис: «Художник Фотій Степанович Красицький, 1873—1944 № . Могила доглянута, залізна огорожа, живі квіти/ — укр. маляр і графік, внучатий небіж Т. Шевченка. Навч. на кошти М. Лисенка в Київ. малювальній шк. (1888—92) у М. К. Пимоненка. Закін. Одес. худож. уч-ще (1892—94) по майстерні К. Костанді і петерб. АМ (1894—1901) по майстерні І. Рєпіна; з 1903 жив і працював у Києві. Автор політ. карикатур, жанрових картин, портреттів, створив серію портретів укр. письменників (1933—34), 1927—37 викладав у Київ. худож. ін-ті.
КРАСІВСЬКИЙ Зиновій Михайлович /н.12.11. 1929, с. Витвиця, тепер Долинського р-ну Івано-Франк. обл. — +20. 09. 1991, смт Моршин Стрийської міськради Львів. обл. ; поховано там само; провести в останню путь зібралося тисячі людей з України й діаспори, прощальне слово виголосили: М. Горинь, Є. Сверстюк, С. Хмара, І. Кандиба, Атена Пашко, М. Зеленчук, Ю. Юхимович, Ю. Шимко та ін./ — укр. поет, пібліцист, борець за волю України та її державну самостійність, довголітній полтів’язень совєцьких тюрем і таборів, захисник християнської віри й церкви в Україні, голова проводу ОУН в Україні, чл. Головного проводу ОУН. За польс. окупації почав навч. у нар. шк., продовжував навчання за першої більшовицької окупації, а під час німецько-фашистської — закін. шість класів гімназії, 1946 закін. десяти річку. До першого арешту 1949 працював у Львові на нелегальному становищі, було засуджено на 5 років ув’язнення й пожиттєве заслання; 1953 вдруге заарештовано й заслано на важку роботи у вугільних шахтах Караганди (казахстан), 1957 після поранення стає інвалідом 2-ї групи, з 1957 до 1962 з великими труднощами і перебоями вивчає філософію у Львів. ун-ті. 1964 стає чл. підпільного Укр. нац. фронту, складає програмні документи цієї орг-ції, працює співробітником нелегального журн. «Воля і Батьківщина», розгортає художньо-літературну діяльність: з-під його пера появилися роман «Байда» та зб. поезій «Месник»; 1967 поновно заарештовують з групою друзів УНФ, його засуджують на 17 років табірного ув’язнення і заслання. У володимирській тюрмі К. пише вірші «Невольницькі печалі» і поему «Тріумф сатани»; більшщовицькі варвари запроторююьть його до психушки, де він перебував до 1985. В УЛЕ трохи детальніше й не так.
КРАСКОВСЬКИЙ Іван /н. 1880, Пн. Підляшшя — + після 1930-х рр. загинучв у сталінських катівнях; поховано?/ — укр. політ. діяч булоруськ. роду, історик, 1917 — губерніальний комісар Тернопільщини, в половині 1920-х рр. повернувся на Білорусь і був доцентом Булорус. Держ. ун-ту в Мінську, в 1930-х рр. заарештовано, дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.
КРАСНОСЕЛЬСЬКИЙ Олександр Леонтійович /н. 07. 97. 1877, Москва — + 19. 03. 1944, Дніпропетровськ; поховано там само/ — укр. архітектор. Закін. Ризький політех. ін-т 1906; з 1908 по 1912 був гол. архітектором м. Бєльці в Бессарабії, з 1912 до кінця життя працював в Україні (Дніпропетровськ), де звів Дитячий пансіон (1914—15), житловий будинок з аптекою (1915—16), анатомічний корпус Мед. ін-ту (1916) та ін. у стилі класицизму й модерн.
КРАСОВСЬКИЙ Іван Юрійович /н. ?, с. Вілка, Лемківщина — +? ; поховано?/ — укр. майстер лемківської різьби по дереву, талановитий учень М. В. Орисика, експонував твори на республіканських виставках; барельєф К. експонується у Львів. істор. музеї. В УРЕ не представлено.
КРАСОВСЬКИЙ Андрій Опанасович /н. 1822, Київ — + 1868 покінчив життя самогубством (застрелився) під час невдалої втечі з каторги в Сибіру Нерчинської округи (Забайкалля) / — укр. революціонер-демократ. Закін. 1840 Пажеський корпус у Петербурзі, брав уч. у Кримській війні 1853—56, повернувся до Петербурга, брав уч. у таємних гуртках, за кордоном зустрічався з Дж. Гарібальді, в чині підполковника 1861 переїхав до Києва, за агітацію між солдатами в Києві (1862) засуджено до розстрілу, заміненого на 12 років каторги, яку відбував у Нерчинському окрузі Сх. Сибіру.
КРАСОВСЬКИЙ Олександр /н. 1891 — + 1821; поховано?/ — укр. економіст, політ. діяч. В УРЕ не представлено.
КРАСОВСЬКИЙ Микола /н. 1876, Білорусія — + 1953, Харків; поховано там само/ — укр. фармаколог, доцент з 1909 і професор з 1917 Харків. ун-ту; з 1921 — Харків. фарм. ін-ту, був його засновником і довголітнім заст. директора; бл. 40 наук. праць та підручників з фармації. В УРЕ не представлено.
КРАСОВСЬКИЙ Петро /н. 1-а пол. 16 ст. — + після 1578, Львів? ; поховано?/ — укр. львівський архітектор 2-ї пол. 16 ст., будував вежу Вірменської кафедри (1570), так звану Чорну кам’яницю на майдані Ринку (1577), Трисвятительсьбку каплицю (1578) та ін. міські споруди, виконані в архітектурних формах італійського Відродження.
КРАСОВСЬКИЙ-УЛАГАЙ Леонід /н. 1880, Харківщина — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. письменник. Написав: «Сон весняної ночі», казка за М. Гоголем (1925), «Вій» — фантастичне видовище (1926); сатиричні комедії: «Люди й маски», «Обзолотились» (разом з М. Дубовським, 1926); «Драматургія. Теорія й техніка драми в стислому викладі», 1930 та ін. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КРАТ Павло /н. 1882, Лубенщина, тепер Полтав. обл. — +1952, Торонто, Канада; поховано?/ — укр. громад. — політичний діяч. 1901—04 — уч. лубенської Революційної укр. партії (РУП), пізніше — укр. спілки рос. соціал-демократичної революційної партії (УСРСДРП), революційни поет, співробітник «Селянина» й «Правди», студентом у Львові (1906—07) був одним з організаторів боротьби за укр. ун-т; з 1907 — у Канаді, з 1918 — пастор, 1923—38 перебував на Зх. Україні, заснував Євангельсько-реформовану церкву; видавець і редактор журн. в Торонто. Автор статей на громад. і релгійні теми. В УРЕ не представлено.
КРАТКО Бернард Михайлович /н. 17. 01. 1884, Варшава, Польща — + 01. 08. 1960, Київ; поховано там само, могила на Лук’янівському цвинтарі, спільна з його дружиною Ж. К. Діндо, теж скульптором; надгробок-бюст К. з написом: «Скульпторы Жозефина Константиновна Диндо, 1902—53; Бернард Михайлович Кратко, 1884—1960»/ — укр. скульптор єврейс. походження. 1901—06 навч. у Варшавській шк. красних мистецтв (майстерня Ксаверія Дуніковського), 1913 виконав для Варшави декоративну скульптуру-фонтан «Чотири пори року», 1916 переїхав до Петербурга, а 1920 — в Україну, де працював у Харкові (1920—25), а потім — у Київ. худож. ін-ті (1925—35); твори: погруддя Т. Шевченка, К. Маркса, Г. Сковороди та багатьох ін. ; 1937 заарештовано енкаведистами й заслано до Середньої Азії. Після смерті Сталіна переїхав до Києва, де й помер.
КРАТОХВИЛЯ-ВІДИМСЬКА Юзефа Богуславівна /н. 18. 05. 1878, Львів — + 19. 12. 1965; там само й поховано/ — укр. художниця польс. походження. Навч. у Вищій шк. (Відень) та на курсах при Львів. худож. шк. (1921—23), серія офортів і гравюр «Старий Львів» у кольоролвих монотипіях «Гуцульські мотиви» («Старий гуцул», «Гуцулки», «Дружки») та ін.
КРАЧКОВСЬКИЙ Кузьма /н. 2-а пол. 17 ст. — + після 1758, Чернігів? ; поховано?/ — укр. чернігівський гравер на дереві 18 ст., рамка на заголовок і дереворити на палітурці в Псалтирі (1720), рамка до епіграфа з посланням св. Павла до коринфян (1758) та ін. В УРЕ не представлено.
КРАШЕНІННІКОВ Сергій /н. 1895 — + після 1950-х рр., США; поховано?/ — укр. зоолог-паразитолог, директор протозоологічної секції УАН (1930—35), професор с. — г. ін-ту в Білій Церкві (1934—41), Київ. ун-ту (1936—37) та Укр. технологічно-господарчого ін-ту (з 1945), дійсн. чл. НТШ; з 1949 — у США на еміграції; бл. 30 наук. праць із зоології й паразитології. В УРЕ не представлено.
КРЕБС Вероніка /уроджена — Младанович; н. 1750, м. Умань? — + 1-а пол. 19 ст. ; там само й поховано, могила на Громадському цвинтарі, тепер слідів поховання не виявлено/ — донька польс. комісара Младановича в Умані, який загинув від руки Івана Гонти під час Коліївщини. Дітей Младановича: доньку Вероніку (18 років) і меншого сина няня-українка перевдягненими відвезла в с. Оситну до осадчого, який і переховав їх. Цих дітей було вихрещено на православних, хрещеним батьком був І. Гонта. Вероніка потім одружилася з Кребсом; написала спогади.
КРЕВЕЦЬКИЙ Іван /н. 1883, Галичина — + 1940, Львів? поховано?/ — укр. історик, дійсн. чл. НТШ, довголітній директор Б-ки НТШ у Львові (1905—14; 1921—37), редактор журн. «Наша школа» у Львові (1909—12), бл. 40 наук. праць, друкованих переважно в Записках НТШ, присвячених в основному історії Галичини 19 ст., історії укр. преси, зокрема її початків, історіографії, бібліотекознавству та ін. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КРЕВЕЦЬКИЙ Борис /н. кінець 19 ст. — + після 1919; поховано?/ — укр. театральний режисер; спочатку працював у МХАТі, 1918 переїхав до Києва, з 1919 — в Ужгороді, Загребі тощо. В УРЕ не представлено.
КРЕК (Krek) Янез Евангеліст / пс. — Іван Совран, Остап Запорожець; н. 17. 11. 1865, с. Светі Грегор, побл. м. Рибниці — +08. 10. 1917; там само й поховано/ — словенський літератор. Добре знав укр. мову, л-ру й фольклор. Палкий шанувальний Шевченкового таланту. Тогочасна укр. преса (журн. «Зоря», 1897, № 10) згадує про його виступ укр. мовою у Відні на урочистих зборах, прис вячених річниці з дня народження Шевченка. Популяризував укр. усну нар. творчість і поезію Т. Шевченка серед молодих люблянських поетів. Працював вікарієм, доктор філософії. В УЛЕ трохи не так.
КРЕКОТЕНЬ Володимир Іванович /н. 01. 04. 1929, Київ — + 29. 07. 1995; там само й поховано/ — укр. літературознавець, доктор філол. наук з 1992, педагог. Закін.1955 Київ. ун-т, з 1958 працював і Ін-ті л-ри ім. Т. Шевченка НАН України. Автор монографії «Байки в українській літературі 17—18 ст.» (1963), «Оповідання Антонія Радивиловського. З історії української новелістики 17 ст.» (1983), статей про укр. л-ру — давню та 19 ст. Один з авторів «Історії української літератури» у 8 томах (т.1, 1967). «Історії всесвітньої літератури» (т. 4, 1987), упорядник творів багатьох укр. класиків.
КРЕМПА Іван /н. 10. 07. 1934, с. Пихні Гуменського округу, кол. Чехо-Словаччина — + 17. 07. 1989, м. Пряшів, Сх. Словаччина; поховано там само/ — укр. філософ, громад. — освітній діяч на Пряшівщині. Закін. почат. шк. в с. Пихні, 1945 вступив до Держ. рос. гімназії в м. Гуменному, 1953 поступив на філфак (укр мова й л-ра) Вищої пед. шк. Наступного року поступив на філологію Київ. ун-ту. Після закін. повертає до Пряшева, поступив на роботу в місцевому Пед. ін-ті. Згодом перейшов на посаду ст. викладача кафедри укр. мови й л-ри Пряшівського філософ. ф-ту Кошицького ун-ту ім. Шафарика. Тут здобуває академічне звання доктора філософії. Крім наук. і пед. діяльності активно включається в справу розвитку худож. свмодіяльності на факультетах, відомим є також як фольклорист, аматор укр. нар. пісень, що їх постійно записував по багатьох селах, друкуваав на сторінках пряшівської укр. періодики, готував зб. нар. пісень українців Сх. Словаччини. Навчаючись в аспірантурі, мріяв опрацювати й захисти ти кандидатську дисертацію на основі влас них фольклорних записів. Велика його заслуга в розгортанні ксутівської (КСУТ) праці на Сх. Словаччині. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КРЕМПСЬКИЙ /1-а пол. 16 ст. — + після 1596; поховано?/ — укр. козацький отаман, обрано гетьманом після смерті Лободи в таборі біля Солониці (1596); після погрому козацького табору польс. гетьманом Жолкевським Кремпі вдалося пробитися з 1500 козаками на волю. В УРЕ не представлено.
КРЕНДОВСЬКИЙ Євграф Федорович /н. 1810 — + після 1853, с. Мануйлівка на Полтавщині; поховано там само?/ — укр. художник. Навч. в Арзамаській худож. шк. та в О. Венеціанова; 1839 здобув звання вільного художника й перїхав у с. Мануйлівку; картини в музеях Москви, Петербурга, Києва.
КРЕНЖАЛОВСЬКИЙ Дмитро /н. 1891 — + 1946, на еміграції, Бельгія; поховано там само/ — укр. видавець журн. «Будяк» (1921—22), «Кіно» (1930—36) і книжок у Львові. В УРЕ не представлено.
КРЕНЦ Юрій Митрофанович /н. 23. 04. 1900, с. Рачин, тепер Горохівського р-ну Волин. обл. — +27. 03. 1969, Вінніпег, Канада; поховано там само/ — укр. робіт. діяч у Канаді. В УРЕ не представлено.
КРИВЕНКО Євген Іванович /н. 03. 02. 1912, Варшава, Польща — + 21. 02. 1960, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, дільниця 8-а/ — рос. письменник укр. роду.
КРЕЧМЕР (Кретчмер) Михайло Адамович/н.20.11.1820, с. Качанівка Борзнянського пов., тепер с-ще Ічнянського р-ну Черніг. обл. — + 21. 06. 1898, там само; поховано?/ — укр. культур. — освітній діяч («Шевченківський словни»: буржуазний), прийтель Т. Шевченка і добродійник його рідні. Тарас Григорович міг з ним познайомитися 1859, коли гостював у цьому мальовничому куточку Украни. В брошурі М. Сумцова «Дубы Т. Г. Шевченко» (Х., 1911) є світлина, на якій зображено вже літнього К. з художником Г. Честахівським, ініціатором перевезення Шевченкового праху в Україну. На тлі розкішного дуба, біля якого, за переказами свідків, любив відпочивати великий поет. Це фото М. Сумцову тоді подарував сам К. В УРЕ не представлено.
КРЕХОВЕЦЬКИЙ Іван /н. бл. 1600, Галичина — + після 1665, Москва, де він перебував на засланні; поховано?/ — укр. шляхтич з Галичини, давній однодумець Б. Хмельницького, виконував його дипломатичні доручееея (переговори з Польщею 1650, з Семигородом і Швецією 1656); полколвник корсунський (1658), Генеральний суддя у гетьмана Тетері 91665); схоплено в Корсуні козаками зрадника гетьмана Виговського й москалями; заслано до Москви, дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.
КРЕЧЕТ Василь /н. 1886 — + 1939, чи не з «допомогою» енкаведистів? Харків; поховано?/ — укр. драматичний актор на героїчних ролях, з 1919 — на сцені 1-го Держ. театру УРСР ім. Т. Шевченка в Києві, 1920 — у Театрі ім. і. Франка, з 1931 — у Червонозаводському держ. укр. муз. — драм. театрі ім. Т. Шевченка в Харкові. В УРЕ не представлено.
КРЕЧЕТНИКОВ Михайло /н. 1729 — + 1793; поховано?/ — генерал рос. царської армії, кат укр. нар., граф, уч. воєн з Туреччиною й Польщею; 1768 потопив у крові Коліївщину, з 1790, після усунення П. Румянцева, управляв трьома лівобережними укр. губерніями; 1793 — генарал-губернатор Правобережної України. В УРЕ не представлено, не представлено і «Совестком Энциклопедическом Словаре» (М., 1980). Дивно.
КРЖЕМІНСЬКИЙ Кость /н. 1893 — + зник (чия «робота»?) після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. художник, дослідник нар. мистецтва. В УРЕ не представлено.
КРИВДА Григорій Феодосійович /н. 17. 08. 1923, с. Середівка, тепер Згурівського р-ну Київ. обл. — + кінець квітня 1997, Донецьк; поховано там само/ — укр. письменник. По закін. середньої шк. працював піонервожатим і вчителем молодших класів; з 1946 після закін. Київ. технікуму залізничного транспорту працював техніком на Ташкентській залізниці і водночас навч. на вечірньому відділі Ташкент. пед. ін-ту; 1949 переїздить на Донбас, працює інженером в управлінні Донецької залізниці; з 1956 працює в газеті, редактором Донец. книжкового вид-ва, відповідальним секретарем журн. «Донбас». Перша поетична зб. вийшла 1952, помітним явищем у сучас. укр. поезії стали його книжки «Любисток», «Зоре моя», «Гомін землі», «Орисині жайвори», «Не чужа мати» тощо.
КРИВЕЦЬКИЙ (Крживецький) Борис /н. 2-а пол. 19 ст. — + після 1920 — рр., Чехо-Словаччина; поховано?/ — укр. режисер, ймовірно, єврейс. роду, до 1917 працював у театрах Москви, 1918—19 — режисер і директор Київ. драм. театру, створив разом з О. Загаровим укр. психологічно-реалістичний театр за зразком МХАТу, де раніше працював; 1921 — режисер Укр. театру в Ужгороді, згодом — в Оломоуці, Чехо-Словаччина. В УРЕ не представлено.
КРИВЕЦЬКИЙ Михайло /н. 2-а пол. 19 ст. — + 1929, Франція; поховано?/ — укр. економіст, політ. діяч; на еміграції з 1919: у Відні й Франції, де й помер, коли йому не «допомогли», як С. Петлюрі. В УРЕ не представлено.
КРИВЕЦЬКИЙ Степан /н. 1886 — + після 1930-х рр. загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. економіст, професор Харків. с. — г. ін-ту в 20-х рр. ; праця «Донбасс за 10 лет» (1930) та ін., тоді ж заарештовано й заслано; дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.
КРИВОБАБКО Іван /н. 1897 — + після 1930-х рр. загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. хімік, викладач Харків. технологічного ін-ту, зав. хім. лабораторією палати мір і ваги; «Дослідження укр. силікатів» та ін. праці; заслано в 1930-х рр., де й загинув. В УРЕ не представлено.
КРИВОНІС Денис /н. 1-а пол. 17 ст. — + після 1673; поховано?/ — кошовий отаман Запоріжжя 1671—72, посол до Москви 1673. В УРЕ не представлено.
КРИВОНІС (Перебийніс) Максим (кінець 16 ст., с. Вільшана, тепер Городищенського р-ну Черкас. обл. — + у листопаді 1648, Замостя, від чуми; поховано?/ — герой Визвольної війни укр. нар. проти польс. загарбників 1648—54, видатний сподвижник Б. Хмельницького, козацький полковник, керівник повсталого селянства; був на Запоріжжі, відзначався великою особистою хоробрістю. Його ім’я — першого полковника Б. Хмельницького — шанує весь укр. нар., оспівавши його в істор. піснях. Лев Кальтенберг (1966) пише, що архівні документи доводять його шотландське походження.
КРИВОУС Степан /н. 1902 — + після 1950-х рр., Сх. Канада; поховано?/ — укр. громад. — політичний діяч у Канаді, один з організаторів Союзу укр. організацій, гол. контролер укр. робітничого Союзу. В УРЕ не представлено.
КРИВЧЕНКО Георгій Олексійович /н. 15. 04. 1883, с. Кибинці, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл. — + 11. 04. 1960, Київ; поховано там само?/ — укр. економіст, географ і статистик. Навч. у Петерб. політех. ін-ті, з якого його виключено 1905 і вислано в м. Великий Устюг, пізніше дозволено виїхати за кордон; 1910 закін. ун-т у Мюнхені, до 1917 працював у Пензі й Саратові, тепер РФ, після 1917 — у Києві професором Ін-ту нар. господарства і Київ. ун-ту. Автор ряду монографічних праць, підготував чимало кваліфікованих фахівців. В УРЕ не представлено.
КРИВЧЕНЯ Олексій Пилипович /н. 30. 07. 1910, Одеса — п. 10. 03. 1974, Москва; поховано там само/ — укр. співак (бас), нар. артист СРСР з 1956. Закін. 1938 Одес. консерваторію, 1938—49 працював у театрах Луганська, Дніпропетровська, Новосибірська; з 1949 — соліст Вел. театру в Москві; виконавець багатьох класичних партій укр. опери.
КРИЖАН-ПАША /н. 1869, Київщина — +? ; поховано?/ — укр. поет. Вищу освіту здобув у Петербурзі; походив з турецького роду й не поривав зносин з Туреччиною. Лірик, перші поезії з 1897. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КРИЖАНІВСЬКИЙ Андрій (н. ? — +? ; поховано?/ — укр. письменник. У «Літературно-науковому віснику», книга 11. стор. 198 за 1927 є його повість «Східний поїзд». Кунига 5 за 1928 — «Сотня». В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КРИЖАНІВСЬКИЙ Андрій Степанович /н. 02. 01. 1936, Харків — + 29. 11. 1989, Москва; поховано в Москві/ — укр. письменник-гуморист; походив з родини відомого літкритика й поета сталінсько-беріївської доби та брежнєвсько-сусловської стагнації Степана Андрійовича К. Закін. ф-т журналістики Київ. ун-ту 1959 та Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. Горького в Москві 1983. Працював на укр. радіо, в журн. «Ранок» та «Україна», зав. відділу прози журн. «Вітчизна». Автор кількох гумористичних книжок.
КРИЖАНІВСЬКИЙ Антін /н. 1852 — + 1927, Одеса? ; поховано?/ — укр. громад. діяч, один з організаторів одес. укр. Громади в 1870-х рр. В УРЕ не представлено.
КРИЖАНІВСЬКИЙ Богдан Володимирович /н. 24. 03. 1894, Львів — + 20. 04. 1955; поховано там само, могила на Центральному (руському) цвинтарі, мармуровий надгробок, плита потріскана, розколота навпіл, зображено театральним художником О. Плаксієм сувій нотного паперу, на ньому — перші такти увертюри до вистави «Земля» за повістю Ольги Кобилянської, напис: «Музика Богдана Крижанівського», а нижче — назавжди покладено диригенитську палечку, на передній стінці надгробка напис: «Композитор Крижанівський Богдан Володимирович 24. 08 (тут і в УРЕ місяць зазначено помилково, К. помер не в серпні, а в жовтні) 1894—20. 04. 1955»/ — укр. композитор, диригент, організатор муз. колективів, один із засновників Київ. академ. театру ім. І. Франка. Першою його вчителькою грамоти й музики була мати, грати на скрипці, віолончелі, фортепіано вчився змалку і тому, будучи вже гімназистом, навч. одночасно у Львів. муз. ін-ті (по класу фортепіано), тоді ж писав пісні, романси, інструментальні твори. 1918 їде до Відня, де працює піаністом і хормейстером. 1919 опиняється у Вінниці, де організовує симфонічний оркестр, познайомився з майбутньою дружиною артисткою Надією Пилипенко, яка все його нелегке життя була йому вірним другом і порадником. 1926 К. запросив театр «Березіль», яким керував Л. Курбас; після арешту Курбаса й розгрому «Березоля» К. аж до 1945 працює зав. муз. частиною, диригентом і композитором. 1945 К. переводять до Чернівців на посаду худ. керівника і водночас директора обласної філармонії, 1946 — директор Чернів. муз. уч-ща. За своє життя К. написав музику до 150 драм. вистав, кіножурналів, кінофільмів. У 1940—50-х рр. зазнав наклепів і цькування. 1947 було звільнено з почади директора уч-ща, а також позбавлено почесного звання засл. артиста Украни. Гол. режисер Чернівецького телебачення В. Селезінка в газ. «Культура і життя» (№ 06. — 09. 02. 1991), звідки почерпнуто ці дані про К., ставить питання про увічнення пам’яті видатного діяча нашої культури Богдана Володимировича К.
КРИЖАНІВСЬКИЙ Василь /н. 1891 — + 1926, Львів? ; поховано?/ — укр. художник-візантиніст. Навч. у Київ. худож. шк., згодом — у краків. АМ, з 1923 у Львові; майстер акварелі, серед праць: «Автопортрет», «Діти», «Ерос і Психея», «Ангел» та ін. В УРЕ не представлено.
КРИЖАНІВСЬКИЙ Данило Якович /н. 17. 07. 1856, Херсонщина — + 14. 02. 1894, Одеса; поховано там само/ — укр. педагог і композитор. Закін. 1878 Одес. духов. семінарію, 1882 — Новоросійський (Одеса) ун-т, писав вокальну, переважно хорову музику. Автор музики до пісні на слова Т. Шевченка «Реве та стогне Дніпр широки», 1883—89 — учитель гімназії в Болграді, згодом у канцелярії Одес. навч. округу; написав ряд муз. творів, виданих коштом гімназії. Музика К. відзначається красою мелодій.
КРИЖАНІВСЬКИЙ Леонід Андрійович /н. 1872, Київ — + 02. 12. 1939; там само й поховано/ — укр. геолог. Закін. 1899 Київ. ун-т, у якому працював з 1900 до кінця життя. Вперше визначив палеоценовий вік третинних відкладів Кролевецького р-ну та третинний вік узбережжя річки Норину на Волині.
КРИЖАНІСЬКИЙ Петро /н. 1885, Галичина? — + після 1929; поховано?/ — укр. письменник, публікував оповідання в журн. «Нова громада» та ін. ; окремо вийшли: «Нота», «У вовколігві» (1929). Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КРИЖАНІВСЬКИЙ Степан /н. 1907 — + після 1950-х рр., Австралія; поховано там само?/ — укр. актор легкого жанру, 1926—39 у театрі під орудою Й. Стадника в Галичині, 1929—41 у театрі ім. Лесі Українки у Львові, 1941—44 — у Львів. оперному театрі, згодом на еміграції в Австралії. В УРЕ не представлено.
КРИЖАНІВСЬКИЙ Степан Андрійович /н. 26. 12 1910 (08. 01. 1911), містечко Новий Буг, тепер місто Миколаїв. обл. — +? ; поховано, Київ, могила на Новобайковому цвинтарі, поруч з могилою сина/ — укр. літературознавець і критик стаінсько-беріївської доби та брежнєвсько-сусловської стагнації, яким вірно й самовіддано служив. Особливо відзначився переслідуванням неокласиків на чолі з М. Зеровим та М. Рильським. У парі з Л. Новиченком вони робили своє чорне діло.
КРИЖАНІВСЬКИЙ Триадій Ричардович /н. 1897 — + 1951, Київ; поховано там само, могила на Лук’янівському цвинтарі/ — укр. лікар-терапевт, вельми популярний колись у Києві, учень професора М. Д. Стражеска. В УРЕ не представлено.
КРИЖАНІВСЬКИЙ Федір /н. 2-а пол. 19 ст. — + після 1919 в ув’язненні; поховано?/ — укр. політ. діяч, кооператор, чл. Центральної Ради й товариш (помічник) її голови, 1918 — юристконсульт Дніпросоюзу, заарештовано чокитсмаи 1919, дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.
КРИЖЕВСЬКИЙ Олександр Зиновійович /н. 23. 07. 1901, Харків? — + 12. 02. 1963, Київ; поховано там само, могила на Старобайковому цвинтарі, за тилом надгробка Фотія Красицького, надгробок з написом: «Крижевський ОлександрЗиновійович, режисер Українського радіо, заслужений артист УРСР 23. 7. 1901—12. 2. 1963; Вікторія Крижевська 15. 7. 1927—4. 7. 1947»/ — укр. режисер радіо, засл. артист України, брат григорія К. В УРЕ не представлено.
КРИЖИЦЬКИЙ Костянтин Якович /н. 29. 05. 1858, Київ — + 17. 04. 1911 скінчив життя самогубством, Петербург; поховано там само, могила на Смоленському православному цвинтарі/ — укр. маляр-пейзажист; 1876—77 відвудував Київ. рисувальну шк. М. Мурашка, 1877—85 навч. у М. Клодта в петерб. АМ; академік її — з 1900, брав уч. у виставках передвижників; пейзажі, декоративне малярство, ілюстрації.
КРИЛАЧ (справж — Сідлецький) Сава /рр. н., і місце поховання невід. На поч. 1940-х рр. скінчив життя самогубством/ — укр. письменник. В УРЕ, УЛЕ та довіднику «Письменники Радянської України (К., 1988) не представлено.
КРИЛОВ Володимир Платонович /н. 04. 04. 1841, с. Покровське-Раменья, кол. Мологоського пов. Ярослав. губ., Росія — + 24. 01. 1906, Харків; поховано там само/ — укр. паталогоанатом. Закін. 1868 петерб. Медико-хірургічну академію, 1872 — професор Харків. ун-ту; праці присвячені вивченню змін легень при захворюванні на сифіліс, запальних ураженнях мозкової оболонки, трихніну, особистостей тифоїдних станів, питанням антропології тощо.
КРИЛОВ Микола Митрофанович /н. 29. 11. 1879, Петербург — + 11. 05. 1955, Київ (УРЕ: Москва); поховано?, Київ, вул. Леніна, 15, меморіальна таблиця з білого мармуру на фасаді будинку АН України, напис позолочено: «У цьому будинку в 1929—1951 рр. працював видатний радянський учений-математик, заслужений діяч науки УРСР академік Микола Митрофанович Крило. (1879—1955); урочисте відкриття таблиці відбулося 30 листопада 1963 року, виготовлена за проектом архітектора І. Л. Шмульсона»/ — укр. математик, рос. походження, академік АН УРСР з 1922, АН СРСР з 1929; фундаментальні праці з нелінійної механіки, з інтерполяції, числових методів. Закін. петерб. Гірничий ін-т.
КРИЛОВСЬКИЙ Амвросій /н. 1853, Галичина — + 1930, Київ; поховано?/ — укр. історик і бібліотекар, директор Б-ки Київ. духов. академії, згодом — зав. відділу Всенародної б-ки України, дійсн. чл. археографічної Комісії УАН; серед праць: «Львовское ставропигиальное братство» (1904).
КРИМОВ Олексій Петрович /н. 30. 07. 1872, Москва — + 11. 12. 1954, Київ; поховано там само/ — укр. хірург, дійсн. чл. АМН СРСР з 1945, заслуж. діяч науки України з 1940, Закін. мед. ф-т Моск. ун-ту 1898, з 1912 — професор Київ. ун-ту; наук. праці, власні методи операцій при грижах та аневрізмах, з 1936 — голова наук. Т-ва хірургів України.
КРИМСЬКИЙ Агатангел Юхимович /н. 15. 01. 1871, м. Володимир-Волинський, тепер Волин. обл. — +25. 01. 1942, в’язнична лікарня, Кустанай, Казахстан; поховано в спільній могилі з ін. в’язнями/ — укр. письменник, мовознавець-поліглот, літературознавець, перекладач, літ. критик, педагог, сходознавенць, санскритолог, фольклорист, публіцист, громад-культурний діяч, академік АН України, один з її організаторів. Походив з родини вчителя гімназії, мав білоруську й кримсько-татарську кров. Навч. в Острозькій прогімназії, закін. Колегію Павла Галагана в Києві, Лазаревський ін-т східних мов у Москві, істор. — філологічний ф-т Моск. ун-ту, 1896—98 перебував у наук. відрядженні в Сирії та Лівані, 1900 стає професором арабської філології, а водночас рекомендується і на кафедру сх. мов у Лазаревсь-кому ін-ті, викладає, зокрема, арабську й турецьку мови. За свідченням сучасників К. володів бл. 100 мовами світу, сам учений говорив, що йому легше сказати, які мови він не знає, ніж ті, які знає. У вересні 1918 К. переїжджає з Москви до Києва, де бере активну уч. в організації Всеукраїнської АН, розгортає наук. — педагогічсну та громад. діяльність: неодмінний серкетар ВУАН (1918—28), голова історико-філологічного відділення АН, директор Ін-ту укр. наукової мови (тепер Ін-т мовознавства ім. О. Потебні АН України), зав. кафедрою сходознавства Київ. ун-ту, обирався до складу Київ. міськаради, був чл. ВУЦВК; він створив капітальні праці з історії л-ри арабів, персів, турків та ін. народів Близького й Середнього Сходу, з історії мусульманства, історії семітських мов, навч. посібники з оргієнталістики. Тільки в «Трудах по востоковедению», що видавав Лазаревський ін-т, вийшло 26 томів його монографічних досоліджень; він автор чи не всіх (понад 500) статей, що стосуються сходознавства, в словниках Брокгауза та Єфрона і Т-ва братів Гранат; значну увагу вчений приділяв і східнослов’янським мовам. Йому належить дослідження з укр. лексикології, правопису, укр. літературознавства, фольклористики та етнографії. К. — автор «Української граматики» (т. 1—2. 1907—08), «Нарисів із історії укр. мови та хрестоматії з пам’яток староукраїнщини 11—17 ст. (1922, у співавторстві з О. Шахматовим), „Програми для збирання особливостей малоруських говорів“ (1910). К. — поет-лірик, творець „екзотичних поезій“, як белетрист-прозаїк, він зробив багато художніх перекладів з арабської, перської, турецької, англійської, французької, німецької та ін. мов. 18 липня 1941 К. заарештовано енкаведистами в Звенигородці, де вчений похилого віку відпочивав. Було двоє чокистів, один з них оперативний співробітник звенигородського міжрайонного відділу НКВС, другий — лейтенант держбезпеки м. Києва, він і зажадав, аби К. збирався в дорогу, мовляв, розпорядженням укряду дано вказівку евакуювати АН України в Саратов. Того ж дня хворого академіка вивезли до Києва, де йому 20 липня пред’явили ордер на арешт. У постанові на арешт старший оперуповноважений сержант держбезпеки Сєкарєв писав, що К. був „ідеологом укр. націоналістів і протягом ряду років очолював антирадянське націоналістичне підпілля. За визнанням засуджених учасників контрреволюційної націоналістичної організації СВУ Єфремова, Дурдуківського та ін, К. брав активну уч. у цій організації. За наявними даними, К. останнім часом активізував свою антирадянську націоналістичну діяльність, спрямовану на утворення самостійної буржуазної Української держави, на відрив України від Радягнського Союзу. Ця підривна діяльність велася К. на фронті укр. культури й у вихованні в антирадянському націоналістичному дусі студентів Київського університету…“ Почалися допити, одак К. нічого не визнавав; допити тривали і в Харкові, куди перевезли заарештованого. Тут його ознайомили з офіційним звинуваченням, яке склав старший слідчий 3-го управління НКВС УРСР лейтенант держбезпеки Кокостиков. І знову те ж саме: антирадянська націоналістична діяльність. За свідченням очевидця, від якого один з укладачів цього Некрополя М. Кутинський на поч. вересня 1966 зафіксував у Києві розповідь, але зі зрозумілих причин не називає його в цьому документі, К. зарештовано 18 липня в Звенигородці й легковою машиною 20. 07. 1941 привезено до Києва. Який час тоді був! Кожна машина — на вагу золота, а тут… 26. 07. того ж року уже вантажівкою з конвоєм разом з укр. письменницею похилого віку Людмилою Михайлівною Старицькою-Черняхівською, Оксаною Михайлівною Стешенко, Ярошенком і юристом та з Вілегжаніним відвезено до Харкова й кинуто до в’язниці 30. 07. 1941. Хто був Ярошенко та юрист — не встановлено (1966). З Харкова пішов етап до Валуйок 23. 09. 1941; під Валуйками пробули 10 днів, і 11 жовтня в „телячих“ вагонах повезли на схід. З Челябинська етап повернуто на Кустанай. Тут у дорозі померли Л. М. Старицька-Черняхівська та О. М. Стешенко, їхні трупи просто викинули з вагона в стапах Казахстану. К. з Велігжаніним доїхали до Кустаная, наш учений на той час мав 71 рік, був виснажений. У нього випадала пряма кишка. 30. 10. його поклали до примітивної в’язничної лікарні, де він і помер у неділю 25 січня 1942 о 1 год. 30 хв. дня… Лише 8 травня 1957 справу К. було припинено за браком складу злочину й ученого реабілітовано посмертно.
КРИНИЦЬКА Лідія Антонівна /н. 05. 07. 1898, Полтава (УРЕ: м. Томашув Люблінської губ., Польща) — + 23. 08. 1966, Харків; поховано там само/ — укр. актриса, нар. артистка України з 1954. Закін. 1923 Муз. — драм. ін-т ім. М. Лисенка в Києві; вступила до театру «Березіль», творчий шлях в основному зв’язаний з харкеів. Драм. театром ім. Т. Шевченка, де вона постійно працювала.
КРИНИЦЬКИЙ Іван Андрійович /н. 1797, м. Звенигородка, тепер Черкас. обл. від тяжкої недуги, що сталася внаслідок останньої наук. подорожі на Кавказ, — + 1838, Харків; поховано?, — укр зоолог-фауніст, професор Харків. ун-ту. Закін. віленський ун-т, викладав у ньому курс с. — г. культур, з 1825 — у Харкові викладав мінералогію, а з 1834 — професор зоології; перший в Україні дипломований зоолог українець, а не іноземець, здійснив ряд подорожей з наук. метою; перший упорядник зоологічної лекції Харків. ун-ту; опублікував понад 30 наук. праць.
КРИП’ЯКЕВИЧ Іван Петрович /н. 25. 06. 1886, Львів — + 21. 04. 1967; там само й поховано, могила на Личаковому цвинтарі/ — укр. історик, професор, викладач, академік АН України, директор ін-ту, учень М. Грушевського. Походив з родини священика Петра К., доктора богословія, автора низки наук. праць. Улітку 1904, склавши іспити, відвідував підготовчі університетські курси, організовані НТШ, того ж року вступив на філософський ф-т Львів. ун-ту, де курс історії читав М. Грушевський. Першу наук. працю опублікував на 1-у курсі, а за 1905 опублікував 12 оригіналь них праць. Брав уч. у студ. русі 1907, стояв ближче до поступового студентства, 1908 організував «Просвітний кружок», опублікував багато статей про Б. Хмельницького, Івана Федоріва, ще студентом став чл. НТШ, брав уч. в археологічних та етнографічних комісіях, 1911 здобув ступінь доктора філософії, 1918 їздив до Києва, деякий час викладав у польс. гімназіях, працював у Жовкві, 1934 знову повернувся до Львова; з перших днів установле ння совєтської влади на зх. зземлях його призначають професором і зав. кафедри історії України Львів. ун-ту; з 1946 починають різко критикувати за буржуазний націоналізм. А по смерті вченого його праці було піддано в забуття.
КРИСА Герасим /н. 2-а пол. 17 ст. — + після 1703; поховано?/ — кошовий отаман Запорізької Січі, вибраний 1703 на місце Кості Гордієнка, кандидат Ів. Мазепи і речник партії, що схилялась на бік порозуміння з моск. царем; однак течія, ворожа Москві й Мазепі, була сильніша і вже в грудні 1703 обрано знову кошовим Костя Гордієнка. В УРЕ не представлено.
КРИСТЕР Арнольд /н. 1886 — + після 1930-х рр. загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. юрист-цивіліст, історик права, професор Київ. ін-ту нар. господарства, голова Комітету звичаєвого права УАН і редактор її видань, заст. голови Т-ва укр. юристів; ряд праць із звичаєвого права, в 1930-х рр. заарештовано енкаведистами й заслано в невідомі краї. В УРЕ не представлено.
КРИХ Юрій Дмитрович /н. 22. 03. 1907, с. Рогузьке Томашівського пов. на Холмщині, тепер Польща — + 27. 02. 1991 трагічно загинув на вул. м. Івано-Франківська; поховано там само; є припущення, що загинути йому «допомогли» вороги укр. культури, як це вони робили з багатьма діячами укр. культури / — укр. скрипаль, диригент і педагог. Навч. у Перемишльській муз. шк. і Львів. консерваторії; 1933—34 пройшов курс інтерпретації гри в професора Жана Тібо в Парижі; видав посібник «Школа гри на скрипці» (1968). В УРЕ не представлено.
КРИЧЕВСЬКИЙ Василь Васильович /н. 1901 — + 1956, Філадельфія, США; поховано?/ — укр. художник, син Василя Григоровича К. у 1930-х рр. — викладач Київ. худож. — промислової шк. ; писав краєвиди, портрети, фахівець книжкової та плакатної графіки, мистецької кераміки (порцеляна); кінооператор; з 1943 на еміграції. З 1950 — у США. В УРЕ не представлено.
КРИЧЕВСЬКИЙ Василь Григорович /н. 31. 12. 1872, с. Ворожба, тепер лебединського р-ну Сум. обл. — + 15. 11. 1952, Венесуела; поховано там само/ — укр. маляр і графік, архітектор, мистецтвознавець, театральний і фільмовий декоратор, співорганізатор і професор АН України (1917), професор Київ. архітектурно-худож. ін-ту (1921—41), почесний доктор мистецтв, засл. діяч мистецтв України з 1940; з 1943 — на еміграції в Німеччині, а згодом у Венесуелі, де й помер. Брат Федора К., бат ько Василя Васильовича К. Як архітектор К. здобув собі ім’я проектом будинку Полтав. земства (1903), який розпочав відродження укр. стилю в архітектурі; йому належить низка проектів держ. та приватних будинків у новому укр. стилі (нар. дім у Лохвиці, будинок Д. Милорадовича, Щитківського, Меморіальний музей біля могили Т. Шевченка та ін., а також надгробних пам’ятників: М. Милорадовича (1908), М. Грушевського (1936) — обидва Новобайків цвинтар у Києві; М. Коцюбинського (1931, Болдіна Гора в Чернігові) та ін. У малярстві К. — майстер імпресіоністичної шк., насамперед пейзажист, що з новітнім декоративним малярством пов’язує укр. локальний колорит; в його композиціях помітним є великий декоративний хист. Як графік К. — піонер укр. книжкового мистецтва, з 1903 оформив понад 70 укр. видань, уживаючи елементів старої укр. графіки й нар. орнаментики, а також користуючись композиціями з абстрактних конструктивних мотивів. К. виконав проекти державних гербів, печаток, грошщових банкнот, поштових марок, екслібрисів та ін. у 1907—10 виготовляв декорації і костюми для театру М. Садовського, 1925—29 був мистецьким консультантом укр. кінематографії, брав уч. у створенні фільмів «Звенигора», «Борислав сміється» та ін. Як дослідник і збирач нар. скарбів працював також у прикладному мистецтві, керував килимарнею Ханенків (1912—13) в Оленівці, був директором керамічної шк. в Миргороді (1918—19), виконав багато проектів килимів, вишивок, набійок, посуду, меблів і т. п. На виставці в Києві 19400 було показано 1100 експонатів його творчості, друкував статті й рецензії в журналах. Збереглися портрети його роботи: О. Слісаренка, М. Семенка, М. Драй-Хмари, Г. Чупринки, Д. Загула, О. Олеся, П. Савченка, М. Філянського, Я. Мамонтова, Христі Алчевської, М. Зерова, В. Винниченка та ін. Архітектурною і художньою освітою К. опанував самотужки, працюючи під керівництвом архітекторів С. Загоськіна та О. Бекетова, відвідуючи лекції в Харків. ун-ті. 1903—43 виховав цілу шк. своїх послідовників.
КРИЧЕВСЬКИЙ Микола Васильович /н. 1898, Харків — +? ; поховано?/ — укр. художник-імпресіоніст. Син Василя Григоровича К. Закін. Мистецько-промислову шк. в Празі, з 1929 — у Парижі; писав краєвиди, портрети, книжкові іслюстрації, декоративні панно, театральні декорації тощо. Виставляв свої праці в Салоні незалежних у Парижі, самостійні ви ставки в містах Європи, США, Канади. В УРЕ не представлено.
КРИЧЕВСЬКИЙ Михайло /Станіслав; н. бл. 1600, Берестейщина, тепер Білорусія — + 21. 07. 1649, тяжко поранений у битві під Лоєвим з литовською шляхтою, потрапив у полон, відмовився видати плани Б. Хмельницького й заподіяв собі смерть; поховано?/-київський полковник-1648—49), сподвижник Б. Хмельницького, в 1640-х рр. переяславський (за ін. даними — чигиринський) полковник реєстрових козаків, 1647 узяв на поруки Б. Хмельницького, якого було заарештовано польс. владою за підготовку повстання, в травні 1648 перейшов на бік повсталого народу; 1649 на чолі 15-тисячногозагону був направлений Б. Хмельницьким на пн. кордон України для захисту від нападу польсько-литовських загарбників.
КРИЧЕВСЬКИЙ Олександр /н. 1896 — + 1956, Харків; поховано там же?/ — укр. лікар-дерматолог, з 1920 працював в Укр. н. — д шкіряно-венерологічному ін-ті в Харкові, з 1937 — його директор, з 1931 — професор Харків. ін-ту вдосконалення лікарів, заступник голови Всесоюзного т-ва дерматологів, понад 120 наук. праць, низка власних методів лікування шкіряних хвороб. В УРЕ не представлено.
КРИЧЕВСЬКИЙ Федір Григоролвич /н. 10. 05. 1879, м. Лебедин, тепер Сум. обл. — + 30. 07. 1947, м. Ірпінь, тепер Київ. обл. ; поховано 02. 08. 1947, Київ, могила на Лук’янівському цвинтарі, за цвинтарними документами — на ділянці 25, ряд 13, місце 4. М. Кутинський з С. Даниленком розшукували могилу з працівниками цвинтаря. Жодних слідів її не виявлено. Чи не було зроблено напису, чи тлін кудись перенесено? Це тим більш обурливо, що й досі (1966) ще живе дружина художника та друзі й учні, що його ховали. В тому ж 1966 році С. К. Сенюк за допомогою колишнього учня К. виявив художникову могилу й зробив напис на благенькій бляшаній табличці, щоб хоч відзначити місце. Отак ми, радісні й щасливі, пам’ятаємо людей, які є пихою цілого укр. народу! Федір К. дитям 1888 переїхав з батьками у Ворожбу, батько Григорій Якимович, мати Параскева Григорівна (з дому Тоцьких) мали дітей: Василя, Федора, Марію, Варвару. В Москві К. зацікавився укр. художник Савицький Костянтин Апполонович, помагав йому й матеріально. 1896 К. навч. у Моск. уч-щі малярства, скульптури й архітектури.
КРИШТАЛЬСЬКИЙ Роман /н. 01. 12. 1899, Львів — + 16. 10. 1988; там само й поховано, могила на Лук’янівському цвинтарі/ — укр. скрипаль-педагог. Закін. Львів. гімназію і 1924 поступив на юр. ф-т Ягеллонського ун-ту в Кракові, а також навч. у Вищому муз. уч-щі ім. М. Лисенка у Львові, його педагогом по класу скрипки був Р. Перфецький; після закін. муз. освіти К. став педагогом по класу скрипки цього ж ін-ту, а також працював в оркестрі оперного театру, філармонії (1940) у спец. та середній шк. при Львів. муз. консерваторії, брав активну уч. у концертній діяльності Львова. Критика високо цінувала майстерність К. В УРЕ не представлено.
КРИШТАФОВИЧ (Криштофович) Микола Йосипович /н. 1866, Смоленська губ., тепер РФ — + 04. 01. 1941, Харків; поховано там само/ — укр. геолог. Працював у Харків. ун-ті; біля с. Селище Канівського р-ну відкрив пізньопалеолітичного віку стоянку; був засновником і редактором журн. «Ежегодник по геологии и минералогии России» (1896—1916).
КРИШТОФОВИЧ Африкан Миколайович /н. 08. 11. 1885, с. Криштопівка, тепер Близнюківського р-ну Харків. обл. — + 08. 11. 1953, Ленінград; поховано там само/ — укр. палеоботанік, чл. — кор. АН СРСР з 1953, академік АН України з 1945. Закін. фізмат Одес. ун-ту (1908), де й залишився працювати, з 1914 — співробітник Геологічного комітету, з 1924 — Головного ботанічного саду (Ленінград), викладач ряду вищих навч. закладів.
КРОКОВСЬКИЙ Йоасаф /н. бл. 1650 — + 01. 07. 1718, м. Тверь, Росія (УРЕ не подає дня й місяця см., а місце см. умисне помилково зазначає Київ); поховано там само/ — укр. церковний діяч. Закін. Київ. духов. академію; у 1780-х рр. викладав тут риторику й філософію, навч. у Італії, з 1690 — ігумен Миколо-Пустинського монастиря і ректор Києво-Могилянської академії; збереглись його рукописні латиномовні підручники. 1708 К. схоплено за наказом божевільного моск. царя Петра I, бо «оний архиєрей був признаний ніби согласник Мазепи»; його привезено до Глухова, де мусив проклинати Мазепу (УРЕ твердить, що К. «обстоював єдність України і Росії»), хоч він цього ніколи не робив. Пізніше його було викликано до Петербурга (відомо, для чого!), але туди він не доїхав — «загадково» помер у Твері.
КРОКОС Володимир Іванович /н. 26. 06. 1889, Одеса — + 28. 11. 1936; там само, вчинив у в’язниці самогубство; поховано в Києві, могила на Старобайковому цвинтарі, по гол. алеї праворуч, близько від могили митрополита Іосафа; надгробок — плита з чорного каменю з написом: «Владимир Иванович Крокос, профессор Киевского университета и АН УССР, доктор георлогии 25. 6—1936; 28. 11. Твой образ светлый через жизнь Мы в сердцах пропели»; ст алінсько-беріївськими катами було заарештовано й ув’язнено, про що в УРЕ — ні слова/ — укр. геолог, професор. Закін. Одес. ун-т, провадив гідрогеологічні дослідження Херсонщини, дійсн. чл. НТШ, з 1922 працював в Одес. с. — г. ін-ті та в Одес. ун-ті, а 1928—36 — в Інту геологічних наук АН України і Київ. ун-ту; понад 80 наук. праць, присвячених переважно вивченню четвертинної геології й морфології України, удосконалював методику вивченні лісів.
КРОНТОВСЬКИЙ Олексій Антонійович /н. 12. 03. 1885 (перша УРЕ подає цей самий рік, натомість друга: 1855), Пенза, тепер РФ — + 15. 08. 1933, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, біля могили композитора В. Косенка, плита з написом: «Профессор Алексей Антонович Кронтовский 1885—1933, светлой памяти незабвенного, любимого мужа, друга, учителя»/ — укр. патолог. Закін. медич. ф-т Київ. ун-ту (1911), з 1921 — професор кафедри бактеріології, а з 1923 — Київ. мед. ін-ту; праці присвячені онкології; вперше почав досліджувати культури тканини в аспекті біохімічної динаміки.
КРОПИВНИЦЬКА Марія Романівна (н. ? — + 1923?, Одеса; поховано там само, на Слобідському цвинтарі, поруч з могилою артистки Лідії Мацієвської/ — укр. артистка, мати нар. артистки України Лідії Володимирівни Мацієвської. В УРЕ не представлено.
КРОПИВНИЦЬКА Капітоліна Іванівна /н. бл. 1820, с. Бобринець, тепер смт Кіровоград. обл. — + 30. 06. 1901, хутір Затишок біля Куп’янська Харків. обл. ; поховано там само, Марко Лукич К. сам пофарбував хреста й зробив напис: «Здесь покоится прахь Капитолины Ивановны Кропивницкой, умершей 30 июня 1901 года на 84-м году жизни» (можливо, що померлій був тільки 81 рік) / — мати Марка Лукича К. ; з 1889 вона постійно жила в сина, хоч перед цим довго й не бачились; була вона дуже музикальна й навіть старою вільно співала, грала на роялі, деякий час давала уроки музики небожатам і сусідським «баришням». Любила розповідати про колишнє, згадувала не раз, як лютий вітчим узимку вигнав її з хати в самій сорочці, а музиканти потай від нього — свого капельмайстера — підкидали їй під ноги соломи. Марко Лукич ставився до матері добре, та особливої теплоти між ними не було. Може тому, що син не міг забути, як мати зруйнувала родину, покинувши чоловіка з двома малими дітьми. В УРЕ не представлено.
КРОПИВНИЦЬКИЙ Володимир Маркович /н. 1892 — + після 1966, Ленінград; поховано там само/ — син Марка Лукича К., кол. хормейстер Ленінград. академ. театру опери та балету; зібрав багато матеріалів з діяльності свого батька, написав спогади про нього»Із сімейної хроніки». В УРЕ не представлено.
КРОПИВНИЦЬКИЙ Костянтин Маркович /н. ? — + 1919?, Одеса; поховано там само, могила на Слобідському цвинтарі/ — укр. актор. Син Марка Лукича К., чоловік укр. артистки Марії Романівни Кропивницької. В УРЕ не представлено.
КРОПИВНИЦЬКИЙ Лука Іванович /н. 1-а пол. 19 ст. — + 2-а пол. 19 ст. ; поховано?/ — батько Марка Лукича К., служив управителем маєтку князя Кантакузина на Херсонщині. Коли його покинула Капітоліна Іванівна, К. нешлюбно жив з Петлюшшенко, від якої мав сина Олександра, в котрого були діти: Іван, Марко, Ганна, Андрій і Павло. З них Іван — майбутній нар. артист СРСР, а Марко теж видатний укр. артист. Івана Мар’яненка й Марка Петлюшенка виховував Марко Лукич К. В УРЕ не представлено.
КРОПИВНИЦЬКИЙ Марко Лукич /н. 10. 05. 1840, с. Бежбайраки, тепер Кропивницьке Новоукраїнського р-ну Кіровогр. обл. — + 08. 04. 1910, вагон поїзда Харківсько-Миколаївської залізниці; поховано в Харкові, могила на Міському цвинтарі, зруйнованому компартійцями в 1970—80-і рр., які «замітали» в такий спосіб свої сліди з масових поховань 1933, та поховання К. залишили й тепер воно стоїть з пам’ятником одноосібно, як скіфська баба в полі, а новколо вигулюють породистих псів; надгробок — бронзове погруддя — один з кращих творів укр. скульптора Ф. Балавинського, напис: «Марко Лукич Кропивницький 1840—1910». 125-річчя з дня народження широко відзначалось по всій Україні, особливо в Кіровоградській обл.: театральні вистави, фотомонтажі, будинки в Кіровограді й Бобринці, де жив К., прикрасились меморіальними таблицями, в квітні в Бобринці посаджено алею К, — 125 дубків; широко відзначався ювілей на хуторі Надія, а також в ін. містах і селах Кіровоградщини. Київ, вул. Ленана, 5 — меморіальна таблиця на фасаді будинку Держ. рос. драми ім. Лесі Українки (кол. театру «Березоля»), виготовлено з білого мармуру, з бронзовим накладним барельєфним портретом К. На плиті викарбувано укр. орнамент, напис позолочено: «В цьому будинку 10 січня 1882 року під керівництвом М. Л. Кропивницького відбувся перший виступ професійного театру. Урочисте відкриття таблиці відбулося 24 травня 1958 року з нагоди 75-річчя з дня першого виступу М. Л. Кропивницького в м. Києві. Виготовлена за проектом архітектора І. Л. Шмульсона, автор барельєфа — заслужений діяч мистецтв УРСР І. М. Гончар»/ — видатний укр. драматург, основоположник укр. професіонального театру, великий актор і режисер, композитор. Навч. у повітовому уч-щі в Бобринці, був вільним слухачем у Київ. ун-ті; акторську діяльність почав з аматорських вистав, тоді ж почав і драм — атургічну діяльність; на професійній сцені дебютував 1871 і дальші виступи закріпили за ним славу видатного актора; 1882 очолив першу професійну укр. трупу, де зібрав найкращі сили (М. Садовський, Марія Заньковецька та ін.) і тільки 1902 зійшов зі сцени, хоч і виїздив часом на гастролі. Режисерська та артистична діяльність К. ще в дожовтневі часи набула визнання видатних діячів культури і нар. мас, його сценічні традиції плідно використовують сучасні митці; кращі його п’єси прикрашають репертуар наших театрів.
КРОТЕВИЧ Євген Максимович /н. 11. 01. 1884, с. Журавка, тепер Городищенського р-ну Черкас. обл. — + 29. 05. 1968, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі в спільній огорожі з дружиною артисткою Клеопатрою Миколаївною К., на могилі бляшана табличка з написом: «Кротевич Евгений Максимович, скончалася 29. 05. 1969 г. на 85 году жизни»; на могилі портрет, квіти (1968) / — укр. письменник. Закін. Київ. ун-т (1911), друкуватися почав 1906, пис ав оповідання, п’єси, романи; останній значний твір «Понад Славутичем-Дніпром».
КРОТЕВИЧ Клеопатра Миколаївна /н. ?; поховано? Могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч від гол. алеї недалеко від могили А. Петрицького, О. Кундзіча; надгробок — скульптурний портрет артистки, напис: «Рідній незабутній дружині артистці Клеопатрі Миколаївні Кротевич — невтішний чоловік»/ — укр. артитска, дружина Євгена Максимовича К. В УРЕ не представлено.
КРОШИЦЬКИЙ Михайло Павлович /н. 23. 10. 1894, Севастополь — + 04. 04. 1972; там само й поховано/ — укр. маляр, засл. діяч мистецтв України з 1956. Навч. у Вищому худож. уч-щі при петерб. АМ (1915—18), майстер тематичної картини, морського пейзажу; працював і викладачем.
КРУГЛЯК Юрій Михайлович /н. 27. 10. 1925, хутір Варуни Козельщинського р-ну Полтав. обл. — + кінець вересня 1998, Київ; поховано там само/ — укр. поет. Закін. філфак Львів. ун-ту. Працював у пресі, зокрема в журн. «Перець». Складати вірші почав ще в школі. Автор ліричних та сатиричних творів «Звичайні люди», «Хрін і Лаврін», «Як Бог наплутав», «В чот ири рядочки», «Смішинки», «Байки без моралі», «Усмішки та посмішки» тощо.
КРУК Григорій Якович /н. 30. 10. 1911, с. Братишів, тепер Тлумацького р-ну Фвано-Фр. обл. — + 05. 11. 1988, Мюнхен, ФРН; поховано там само, могила на кладовищі Вальцрідгоф / — укр. скульптор. Першою шк. був його бат ько, серйозне мистецьке формування К. почалося у Львові, а продовжувалося в Кракові, Берліні, Римі й Мюнхені, куди мистець переселився 1944. Сприяв переїзду К. до Берліна Б. Лепкий. Майстерня в Мюнхені була на Елізабетштрассе, 13. Брав уч. у виставках у Римі, Берліні, Парижі, Лондоні, Нью-Йорку, Бонні, Детройті, Мюнхені; справжнє визнання до нього приходить після виставки в паризькій галереї Сімона Бадіні 1954; К. був автором монументальних творів, та найбільшу славу йому принесли праці невеликих розмірів, різьби селян. У перших числах грудня 1992 в Івано-Франківську відбулась міжнародна конференція «Григорій ропейська пластика серкедини 20 століття», учасники відвідали Братишів, де в місйцевій церкві відслужено поминальну молитву за Григорія К. і його родину та відбулася зустріч з односельчанами видатного скульптора. В УРЕ не представлено.
КРУПІЙ Андрій Іванович /н.15 (27). 05. 1871, с. Боровківка, тепер Верхньодніпровського р-ну Дніпроп. обл. — + 12. 05. 1948; там само й поховано?/ — укр. нар. поет-сатирик, почав аисати ще за юнацьких років, від нього багато записано зразків укр. дожовтневого фольклору.
КРУПНИЦЬКИЙ Борис /н. 1894, Київщина — + 1956, Німеччина; поховано там само/ — укр. історик; з 1920 наеміграції в Німеччині, вихованець Київ. та Берлін. ун-тів, наук. співробітник і професор Укр. наук. ін-ту в Берліні, доцент (3 1932), ппрофесор (з 1941) УВУ, дійсн. чл. НТШ; праці з історії України 17—18 ст., історіософічні праці, курс «Історія України» нім. мовою (1939), мемуарні статті й наук. — популярні публікації, зокрема «Гетьман Пилип Орлик, 1672—1742» (1956). В УРЕ не представлено.
КРУТЕНЬ Матвій Самсонович /н. 1737, м. Чернігів — + 1770, Петербург? ; Поховано?/ — укр. лікар, один з перших у царс. Росії фізіологів. Син бургомістра м. Чернігова. Навч. у Київ. духов. академії, закін. шк. при петерб. Генеральному шпиталі (1759), військ. лікар, 1765 у Лейдені захистив докторську дисертацію «Про жування», в якій сказав про нервову регуляцію травлення: провідну роль у пороцесі слиновиділення приписував психічному збудженню (бажанню). В УРЕ не представлено.
КРУТНЕВИЧ Гаврило /н. 2-а пол. 16 ст. — + після 1602; поховано?/ — укр. громад. — політичний козацький діяч кінця 16 — початку 17 ст., конкурент гетьмана Самійла Кішки, тричі обираний на гетьмана 1600—03, брав уч. у Лівонській війні. В УРЕ не представлено.
КРУШЕВСЬКИЙ Георггій Степанович /н. 1863 — + після 1938, Київ; поховано?/ — укр. маляр. Навч. у петерб. АМ (1891—95), звання художника дістав 1899 за картину «Тривога», брав уч. у виставках.
КРУШЕЛЬНИЦЬКА (уродженя — Слободівна) Марія /н. 1876, Станіславщина, тепер Івано-Франківщина — + 28. 08. 1935, з «допомогою» енкаведистів у лікарні, Харків; поховано там само?/ — укр. актриса й письменниця, дружина Антона К. ; на сцені театру «Бесіди» у Львові (1890—1910), насаперед на ролях ліричних коханок. Авторка драми «Вона» (1911), зб. оповідань «І хто ж вона була» та ін. 1934 (за твердженням Ф. Погребенника в «ЛУ» — 1932) вся родина Антона і Марії К. виїхала до УРСР, де незабаром усіх було зліквідовано або заслано сталінсько-беріївськими катами. Марія К. не витримала й померла в харківській лікарні; п’ятеро дітей (донька Володимира, сини Іван, Богдан, Тарас і Остап) загинули в підвалах Інституту шляхетних дівчат у Києві, а також на будівництві Біломор-каналу та на Соловках, де загинув і їхній батько Антін К. В УРЕ не представлено.
КРУШЕЛЬНИЦЬКА Соломія Амвросіївна /н. 23. 09. 1872, с. Білявинці, тепер Бучацького р-ну Терноп. обл. — + 16. 11. 1952, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі з пам’ятником/ — укр. співачка світової слави (драматичне сопрано), педагог, засл. діяч миситецтв України з 1951; почала співати в хорах та аматорських виставах; 1893 закін. Львів. консерваторію, згодом навч. у Мілані й Відні, з 1895 виступала в усіх великих операх Європи й Пдн. Америки, виконанням ролі мадам Батерфляй 1904 спричинилась до введення цієї опери до світового репертуару; виступала в Україні і в Росії; в її репертуарі було бл. 60 опер; світова муз. критика називала К. поруч з Ф. Шаляпіним, Е. Карузо, Т. Руффо найвидатнішою співачкою. К. — артистка великого акторського обдарування, володіла сильним, чистим, надзвичайної краси голосом, різним у всіх регістрах, широкого діапазону (дві з половиною октави); у 1920 — — 30-х рр. виступала виключно як камерна співачка, в сольних концертах завжди виконувала укр. нар. пісні й твори укр. композиторів, була зв’язана дружбою з укр. діячами та найкращими світовими співаками й композиторами. Після 1939 активно працювала у Львів. консерваторії, з 1946 — професор. У с. Білій, поблизу Тернополя, де проходило дитинство співачки, в будинку, де вона жила, тепер міститься меморіальний музей; київ. студія хронікально-документиальних фільмфв зняла кіно «Пісня подолянки», сценарій галини Заєць, режисер Р. Фащанко.
КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ Антін Володиславович /н. 04. 08. 1879, м. Ланьцут, тепер Польща — + 23. 10. 1937 загинув у сталінсько-беріївських катівнях на Соловках; поховано?/ — укр. письменник, критик, журналіст. Закін. Перемиську гімназію та Львів. ун-т. Працював спочатку журналістом (деякий час редагував газ. «Буковина»), а потім учителював по укр. гімназіях; 1917 був директором гімназії в місті Городенка, тепер Снятинського р-ну Івано-Франківської обл., 1919 — міністр освіти в уряді УНР, емігрував до Австрії, 1925 повернувся на Зх. Україну, але переслідувався польс. колонізаторами, 1934 з усією родиною змушений був їхати в сов. Україну, де невдовзі всіх Крушельницьких було заарештовано, заслано й зліквідовано. К. — чоловік укр. артистки й письменниці Марії К., батько Володимири, Івана, Тараса, Богдана й Остапа К., закатованих совєтами.
КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ Іван Антонович /н. 12. 11. 1905, м. Коломия — + 14. 12. 1934 разом з братом Тарасом, а також Г. Косинкою, Ф. Фальківським, Р. Сказинським, О. Влизьком та ін. розстрілано в приміщенні кол. Ін-ту шляхетних дівчат у Києві; поховано?/ — укр. письменник, критик, графік, музикознавець. Син Антона Володимлавовича К. і Марії Слободівни, брат Володимири, Тараса, Богдана, Остапа К., закатованих сталіністами. Вищу освіту здобув у Віден., а потім Празькому ун-тах; підтримував тісні взаємозв’язки з культурними осередками Європи. Писати почав ще студентом, перша зб. поезій «Весняна пісня» побачила світ 1924; за революц. діяльність було позбавлено поляками права вчителювати в укр. гімназіях, з 1927 став чл. КПЗУ, 1932 переїхав на сов. Україну, де невдовзі було заарештовано й знищено тими ж таки совєтами.
КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ Мар’ян Михайлович /н. 18. 04. 1897, с. Пилява, тепер Бучацького р-ну Терноп. обл. — + 05. 04. 1963, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч від гол. алеї, надгробок з написом: «Мар’ян Крушельницький, народний артист СРСР, 1897—1963; Народний артист СРСР, лауреат державних премій, професор Крушельницький Мар’ян Михайлович, 1897—5. 4. 1963»/ — укр. актор і режисер, педагог, з 1947 — професор, нар. артист СРСР з 1944. Сценічну діяльність почав 1915, працював у різних театрах, з 1924 — у театрі «Березіль», з 1933 до 1952 худож. керівникі харків. театру ім. Т. Шевченка, з 1052 — київ. театру ім. І. Франка; К. створив розмаїті за жанровими ознаками реалістичні образи й вистави, підготував шк. цікавих мстців.
КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ Тарас Антонович /пс. — Чача; н. 14. 02. 1909, м. Коломия, тепер Івано-Фр. обл. — + 14. 12. 1934 разом з братом Іваном та ін. діячами укр. культури розстріляно в підвалах кол. Ін-ту шляхетних дівчат у Києві; поховано?/ — укр. письменник. Син Марії та Антона К., брат Володимири, Івана, Остапа К. Навч. 1927—29 у Львів. ун-ті, водночас у Львів. уищому муз. ін-ті. 1927—29 працював диригентом жін. хору у Львові. В липні 1934 переїхав до Харкова. 1933 у львів. журн. «Критика» надрукував фейлетони про творчість М. Рудницького тощо. В УЛЕ подробиць про смерть К. немає.
КРЩОНОВИЧ Лаврентій /н. бл. 1650 — + 1704, Чернігів; поховано там само, могила в Троїцько-Іллінському монастирі/ — укр. церковно-освітній діяч, письменник; з1685 був ігуменом, з 1697 — архімандритом черніг. Троїцько-Іллінського монастиря, багато працював у видавничій справі. Автор присвят, передмов, панегіриків. В УРЕ не представлено, в УЛЕ є.
КРЮКОВ Борис Іванович /н. 19. 01. 1891, м. Оргіїв, тепер Молдавія — + 06. 03. 1967, Буенос-Айрес, Аргентина; поховано там само/ — укр. художник-портретист, графік-ілюстратор, декоратор, мариніст, жанрист. Походив з суддівської родини, яка 1905 переїхала з Кам’янця-Подільського, де К. був розпочав гімназійне навчання, а продовжив у Вінниці. В Києві вписався до Худож. ін-ту, який закін. під керівництвом доктора мистецтвознавства Ф. Кричевського. В його худож. інтерпретації вийшли твори Т. Шевченка, І. Франка, Б. Грінченка, Б. Загула, А. Тесленка та ін. Особливо відзначився в іслюстраціях книжок для дітей. 1943 переїздить до Львова, 1944 — до Австрії, осівши в місті Гмуден. Аби уникнути депортації «на родіну», Крюкови 1948 переїхали до Аргентини. 1950 у вид-ві «ЕльАтено» побачила світ зроблена за рік тритомна «Тисяча і одна ніч», яка згодом вийшла в чотирьох томан, а невдовзі буо видано і всю серію з іслюстраціями К. Це дало йому ім’я. Згодом ілюстрував твори Данте, Бокачо, Сервантеса, виконав два портрети кардинала Йосипа Сліпого, в католицькому кафедральному соборі Буенос-Айреса виконав образ Матері-Божої мозаїкою, яку в 1960-х рр. узявся відродити, забуту з 12 ст. Творча спадщина К. велика, але розпорошена по світах, її треба збирати до купи й досліджувати.
КУБА Людвік /н. 16. 04. 1863, Подєбради, Чехія — + 30. 11. 1956, Прага; поховано там само/ — чеський маляр, етнограф, музикознавець і письменник, доктор філософії Карлового ун-ту з 1936, дійсн. чл. чеської АМ з 1937, почесний професор з 1945 празької Академії образотворчих мистецтв і нар. художник Чехо-Словаччини. Закін празьку АМ, писав портрети, пейзажі, натюрморти. Автор книги «Слов’янство в своїх піснях»; записав багато укр. нар. пісень, для чого приїздив в Україну, щирий друг укр. народу. 1965 Михайло Мольнар упорядкував і видав у Києві зб. «Людвік Куба про Україну», на стор. 25 наведено висловлювання К.: «Розумів я тривогу народу, який дав світові автора „Мертвих душ“ і „Ревізора“, а дожився до того, що письменникове ім’я у власному звучанні тепер нікому в світі невідоме, бо приховане за великоросійським звучанням». На це редакція вид-ва зробила примітку на стор. 26: «Л. Куба припускається грубої помилки в оцінці М. В. Гоголя, як українського письменника. Автор „Мертвих душ“ і „Ревізора“ тільки народився на Україні, але завжди писав виключно російською мовою, хоч ряд його творів перейнято мотивами української народної поезії. Він був і залишається загальновизнаним російським письменником, основоположником критичного реалізму в російській літературі». Отак наші доморощені аматори поправляють світових класиків!
КУБАЛЯ Людвіг /н. 09. 09. 1838, Камениця, Польща — + 30. 09. 1918, Львів; поховано там само/ — польс. історик. Навч. в ун-тах Кракова й Відня; викладав у гімназіях Золочева й Львова. Автор низки праць з історії Польщі. У працях про події Визвольної війни 1648—54 виступає ворогом укр. народу, але наводить значний фактичний матеріал, що має чимале довідкове значення.
КУДРИК Василь /н. ?, Галичина — + після 1960, Канада; поховано там само/ — укр. емігрант-піонер у Канаді; написав спогади про життя українців Канади на поч. 20 ст. («Український голос» за 16 березня 1960). В УРЕ не представлено.
КУЗЕЛЯ З… /н. 2-а пол. 19 ст. — + після 1908; поховано?/ — укр. етнограф, описав та опублікував «Бойківське весілля в селі Лавочнім Стрийського повіту» (Львів, 1908). В УРЕ не представлено.
КУЗЕМСЬКИЙ Михайло /н. 1809 — + 1879; пховано?/ — укр. громад. діяч. В УРЕ не представлено.
КУЗИК Кость /пс. — Подруцький, Джуринський; н. ?, с. Джурин Чортківського пов. на Тернопільщині — + 27. 09. 1989, Краків, Польща; поховано 02. 10. 1989, м. Бжег Опольського воєвідства, Польща; поховано там само/ — укр. літературознавець, фольклорист, громад. — культурний діяч у Польща. В Джурині закін. почат. шк., потім у Чорткові — Держ. учит. семінарію (1928), потім професійна праця зв’язує його на довгі роки з Волинню; з 1928 до 1940 працював у Дубному, Коритному, Боремелі, був референтом співу й музики, згодом учителював у Самборі, звідки 1941 мобілізовано до совєцького війська й потрапляє на фронт, звідки з дружиною переїздить до Польщі й поселився в м. Бжезі; друкувався у львівській та варшавській україномовній пресі, співавтор підрічників для укр. дітей Польща. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представалено.
КУЗЬМЯК Петро /н. 1816, с. Страняни на Спиші Попрадського округу, кол. Югославія — + 13. 01. 1900, Руський Керестур, Югославія; поховано там само/ — перший поет бачванських русинів, укр. педагог і громад. діяч, 54 роки вчителював у Руському Керестурі, в зб. «Руський соловей», яку зредагував М. Врубель в Ужгороді 1890, вміщено дві пісні К. «Прилетіла зозуленька» і 2 Співай жаворонку», але це тільки частина його творів. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
КУЗНЕВИЧ Григорій Микитович /н. 30. 09. 1871, с. Старе Брусне в Галичині, тепер Польща — + 09. 01. 1948, с. Ганачівка, тепер Перемишлянського р-ну Львів. обл. ; поховано там само/ — укр. скульптор. 1893—96 навч. у Львів. промисловій шк., пізніше — в скульптора Ю. Марковського, з 1889 — в Італії, Римі, 1907 виїхав до Америки, де працював у галузі монументально-декоративного мистецтва, 1912 виїхав до Львова, де виконав погруддя Т. Шевченка й М. Лисенка.
КУЗНЕЦОВ Микола Дмитрович /н. 02. 12. 1850, с. Степанівка, тепер Херсон. обл. — + 02. 03. 1929, м. Сараєве, кол. Югославія; поховано там само/ — укр. маляр. 1876—79 навч. у петерб. АМ у П. Чистякова, 1880 відвідав Францію й Німеччину, 1897—1920 жив і працював в Одесі, брав активну уч. у роботі Т-ва південноруських художників, ч. Т-ва передвижників, писав у кращих традиціях реалістичного мистецтва; з 1880 рр. — один з найбільших портретистів свого часу.
КУЗЯКІНА Наталія Борисівна /н.05. 09. 1928, Київ — + 22. 05. 1994, Петербург, РФ; поховано там само/ — укр. літературознавець, театрознавець, критик, доктор мистецтвознавства, росіянка з походження, вона багато зробила для укр. культури. Закін. філфак Київ. ун-ту, 1952 захистила дисертацію про укр. драматаргуію 1920-х — 30-х рр. 20 ст. Згодом видала двотомник «Нариси української радянської драматургії (1956—63) «; викладала укр. л-ру в Ізмаїльському пед. ін-ті (1956—61), після чого повертається до Києва, де працює в різних наук. закладах, 1970 захищає в Москві докторську дисертацію про Івана Кочергу, стає професором, 1973 переїздить до Лененграда й до кінця життя працювала на кафедрі історії театру Санкт-Пет ербурзького ін-ту театру, музики й кінематографії.
КУЗЬМА Орест Леонтійович /н. 1893, м. Коломия — + середина січня 1969; там само й поховано/ — укр. педагог, журналіст, видавець. Широко відомий у світі есперантист. Ще гімназистом захопився мовою есперанто, 1913 під його орудою в Коломиї став виходити літературний місячник «Зоря України» мовою есперанто. Переклади робив з творів І. Франка, Ольги Кобилянської, Т. Шевченка. Під час 1-ї світової війни журн. не виходив, а відновився в 1920-х рр. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КУЗЬМЕНКО Микола Лаврінович /пс. — Балакучий, Микола з Січі; н. 03. 11. 1862, с. Томаківка, тепер Дніпропетр. обл. — +23. 03. 1942, Дніпропетровськ; поховано там само/ — укр. поет-сатирик. Зкін. бурсу, навч. у семінарії, потім 13 років учителював по селах. З 1895 жив у Катеринославі; працював на залізниці; у своїх творах широко викристовував теми й мотиви укр. фольклору; друкувався в журн. «Шершень» 1906.
КУЗЬМЕНКО (справж. — Косменко) Петро Семенович /н. 1831, містечко Понорниця, тепер смт Коропського р-ну Черніг. обл. — + 1874, хутір Потітківський, що був на терит. Сучасного Коропського р-ну тієї самої обл. ; поховано там само/ — укр. письменник та етнограф. Закін. Черніг. духов. семінарію; вчителював у рідному містечку, друкуватися почав 1854, виступав як поет і прозаїк; твори друкувалися в альманахах, журналах і газетах.
КУЗЬМИЧ Володимир Савович /н. 27. 06. 1904, м. Бахмач на Чернігівщині — +04 (УЛЕ: 09). 10. 1943 загинув (за кадебістською версією — помер) у сталінсько-беріївських катівнях, Алма-Ата, (УЛЕ: Ташкент); місце поховання не знайдено/ — укр. письменник. Походив з родини залізничника; після батькової смерті разом з братом потрапив до сирітського притулку в Полтаві; з неймовірними труднощами здробув гімназійну освіту, закін. юр. ф-т Харків. ін-ту нар. господарства (1929) та аспірантуру при кафедрі літературознавства Укр. ін-ту червоної професури (1932). Перше оповідання надрукував 1925, відтоді його твори стали часто з’являтись на сторінках журн. «Червоні квіти», «Плужанин», «Молодик», «Червоний шлях», «Гарт». Досить інтенсивно працював як прозаїк, біо-біографічний словник «Українські письменники» фіксує 32 окремі видання творів К. (1927—41). Остання його книжка «У грозу» вийшла 1941. Арештовано під час війни 1942, суд відбувся 5 липня 1943, а 4 жовтня його не стало.
КУЇНДЖІ Архип Іванович /н. січень 1841, м. Маріуполь — + 11. 07. 1910, Петербург; поховано там само, могила на Смоленському православному цвинтарі, надгробок з написом: «Куинджи Архип Иванович, профессор живописи, д. ст. сов., р. 1842, ум. 11 июля 1910»/ — укр (УРЕ: рос.) маляр-пейзажист. Навчався в Івана Айвазяна (Айвазовського), 1868 за картину «Татарська сакля» дістав звання позакласного хдожника від петерб. АМ, але відмовився й записався вільним слухачем (1868—74), з 1892 — професор, з 1893 — дійсн. чл. АМ, чл. Т-ва пересувних виставок; багато картин з укр. тематикою, виявив себе як незрівнянний колорист, учитель Миколи Реріха.
КУЛАКОВСЬКИЙ Віталій Михайлович /н. 29. 01. 1924, с. Мостище Макарівського р-ну Київ. обл. — + 1991, Київ; поховано в Мостищах / — укр. письменник, редактор. Походив з селянської родини. 1949 закін. істор. ф-т Київ. пед. ін-ту та аспірантуру при Київ. ун-ті (1966). Працював учителем історії, географії, рос. мови та л-ри, завучем, директором шк. ; 1969 по 1984 — зав. редакцією компартійної «Історії міст і сіл УРСР.» Кандидат істор. наук. Автор повістей, романів, книжок для дітей та вчителів.
КУЛАКОВСЬКИЙ Юліан Андріанович /н. 25. 07. 1855, м. Паневежис, тепер Литва — + 21. 02. 1919, Київ; поховано там само/ — укр. історик, фахівець з історії та археології стародавнього світу. Закін. 1876 Моск. ун-т, з 1881 — приват-доцент, 1888—1920 — професор Київ. ун-ту; провадив археологічні дослідженні античних колоній Пд. України (Ольвія, Керч); у своїх працях К. одним з перших висвітлив питання про стародавні міста і пам’ятки пн. узбережжя Чорного моря.
КУЛИК Василь Степанович /н. 1830, с. Ковалівка, тепер Полт. обл. — = 1870, хутір Нижні Млини, тепер у межах Полтави, на її сході; поховано там само/ — укр. поет. Закін. Полтав. гімназію, навч. у Харків. ун-ті; працював провізором у Валках, мандрував по селах України та в Криму, вивчаючи життя народу; зб. поезій «Писання Василя Кулика» виішла в світ 1894 у Львові вже після смерті автора, яка сталася від сухот.
КУЛИК Іван Юліянович (справж. — Ізраїль Юделович, пс. — Р. Роллато, Василь Роленко; н. 26. 01. 1897, м. Шпола на Черкащині — + 10. 10. 1937 розстріляно тими, кому вірнопіддано служив, себсто більшовиками; поховано?/ — україномовний письменник і парт. діяч єврейського походження. Закін. 4-класне уч-ще в Умані, 1911 вступив до Одес. худож. уч-ща, 1914 разом з родиною виїхав до США, де й розпочав літ. діяльність, друкував вірші рос. мовою, навечні 1917 через Далекий Схід і Сибір повернувся в Україну, де його євреї виштовхали в чл. ЦВК і першого сов. уряду; очолив секретаріат закордонних справ. Далі К. працював в укр. відділі Наркомату в Москві, радянським консулом у Канаді, секретарем Кам’янець-Подільського райпарткому. Перша поетична книжка «Мої коломийки» вийшла друком 1921. Автор багатьох зб. ; заарештовано 27. 07. 1937, на допитах обмовлював не тільки себе, а й інших укр. письменників. Писав на них доноси.
КУЛИК Микола /н. 20. 01. 1923, с. Мельнич Жидачівського пов., тепер Львів. обл. — + 08. 04. 1991, м. сіджней, Австроалія; поховано там само, похоронні відправи служив о. Т. Кліш/ — укр. громад-політичний та військ. діяч, чл. ОУН, т-ва «Просвіта». Закінчивши початкову шк., записався на курс агрономії, однак воєнні часи не дали змоги продовжити навчання: зголосився до Укр. дивізії, а по війні опинився в австрії, де одружився з Любомирою Івасюк і 1947 разом виїххали до австралії, де активно включилися в громад. — культурну та просвітницьку працю; постійно був обираний до керівних органів укр. організацій, яким допомагав фізично, фінансово й організаційно, на похороні перед присутніми понад 300 уч. виступили: Я. Дума, Я. Хіцяк, О. Басараб, Г. Кузик, М. Брецко, Г. Калічинський, О. Ковальський, Ч. Міщук. В УРЕ не представлено.
КУЛИК Я… /н. 1793 — + 1863, Прага, Чехія; поховано там само, за відомостями на 1967 місце могили загублено/ — укр. визначний науковець, чл. Королівської чеської АН. В УРЕ не представлено.
КУЛІНИЧ Григорій Григорович /н. 07. 02. 1919, с. Орловець Городищенського р-ну Черкас. обл. — + серпень 1998, Київ; поховано там само/ — укр. літе ратурознавець і перекладач. Закін. філфак Ки їв. Ун-ту, кандидат філол. наук. Автор багатьох літературознавчих статей, розвідок, рецензій, нарису та монографії «Ярослав Галан»; перекладав з рос. та білорус. мов.
КУЛІШ Микола Гурович /н.06 («ЛУ»: 05.) 12. 1892, с. Чаплинка, тепер смт Херсон. обл. — + 03. 11. 1937 розстріляно сталінсько-беріївськими катами в ув’язненні на Соловках; поховано?/ — укр. письменник, драматург-новатор. Після закін. сільс. шк. навч. в Олешківському міському восьмикласному уч-щі; ексатерном склав іспити за шість класів гімназії (1913) і вступив до Одес. шк. прапорщиків, бюрав уч. в імперіалістичній війні; після Лютневої революції 1917 — чл. полкового рев. комітету, повернувшись додому, став головою Олешківської міськради, за Гетьманщини перебував у в’язниці, а після звільнення служив пом. командира Дніпровського совєцького полку, що входив до складу дивізії Федька; з 1920 — нач. штабу Херсонської групи військ, воював із врангелівцями. Після демобілізації працював в Олешківскому повітовому виконкомі завнаросвітою; 1923—25 — чл. колегії Одес. губвідділу наросвіти, редактор газ. «Червоний шлях» у Зінов’євську (Кіровоград), чл. ВКП (б). Коли п’єса «97» набрала розголосу, переїхав до Харкова, де зблизився з М. Хвильовим і вступив до літорг. ВАПЛІТЕ, а згодом став її президентом. У Харкові написав п’єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Комуна в степах», «Патетична соната», «Зона», «Отак загинув Гуска» та ін. Така творча діяльність спричинилася до виключення 1934 письменника з компартії («за те, що писав антипартійні націоналістичні п’єси»). А 8 грудня 1934 під час похорону найближчого друга І. Дніпровського К. заарештовано прямо на вулиці. Під час трусу в його квартирі № 33 письменницького будинку «Слово» в Харкові забрано листування, різні документи й рукопис п’єси «Такі», доля якого досьогодну (2006) лишається невідомою. Звинувачення стандартні для всіх уч. міфічної групи «терористів». Щоправда, К. ще приписувалося членство в ОУН. На закритому процесі 27—28 березня 1935 К. у складі групи «націоналістів» було засуджено виїзною сесією Військової колегії Верховного суду СССР на 10 років ув’язнення в спецтаборах. Покарання відбував на Соловках, де його тримали в спецізоляторі як особливо небезпечного злочинця. Тому нікому з в’язнів не доводилося бачити його в тій похмурій фортеці за Полярним колом. Ця обставина сприяла виникненню чуток, пліток, здогадок. Фальсифікувалася навіть дата смерті К. Але документи судово-слідчої справи письменника свідчать: особлива трійка УНКВС по Ленінградській області постановою від 9 жовтня 1937 винесла К. смертний вирок. Розстріляно його 3 листопада 1937.
КУЛІШ Пантелеймон Олександрович /пс. — Хуторянин, Панько Казюка, Данило Юс та ін. ; н. 27. 07. 1819, містечко Вороніж, тепер смт Шосткинського р-ну Сум. обл. — + 02. 02. 1897, хутір Мотронівка, побл. м. Борзни, тепер Черніг. обл. ; поховано там само, могила в садку, поруч з могилою його шурина В. Білозерського, кол. втдавця журн. «Основа», на могилі стояв чавунний хрест від В. Тарновського і другий дубовий зі списом і білою хустиною (за козацьким звичаєм) від його дружини Ганни Барвінок, пізніше тут же було поховано і її; 1966 виявлено, що могила майже зникла, не було ні написів, ні хрестів, не тільки ніхто не доглядав, а й навіть (за розповідями) ніхто не підходив. Колись тут був напис: «Тут спочиває український писатель, перекладарь Святого Письма на український язик Пантелеймон Александровичь Кулишь, року Божого 1897-го другого дня мисяця лютого на Стрітення проживши на свити 77 літ. В руці Господні власть земли и человека потребного воздвигнеть вовремя на ней (кн. Сираха. 10, 4). Удосвита вставь я, темно ще надворі, де-не-де по хатах Ясне свитло сяє (з Досвіток). Подвигом добрим подвизахся, течение скончах, віру соблюдох (2 Тимоф. 4, 7). Послеши Духа Твоєго и созиждуться, и обновиши лице земли (Посл. 103, 30). Блажень мужь иже вь премудрости умреть и иже в разумі своємь поучается святим. Не отидеть память его, и имя его оживет в роди родовь (кн. Сирха 14. 21—39, 12). Упокой, Боже, душу раба Твоего Пантелеймона в рай, презирая всясогрішения его! Г. і Д.»/ — укр. видатний письменник, громад. — культурний і політичний діяч, критик, історик, етнограф, перекладач, редактор, журналіст. К. — ідеолог і творець нації в її шляхетських елементах, консолідатор розпорошених прошарувань укр. дрібно-маєткової інтелігенції, організатор нац. культури. Навч. у Київ. ун-ті, вчителював у гімназіях, викладав в ун-ті, за уч. у Кирило-Мефодіївському братстві заслано в Тулу. Особа К. й досі потребує пильного вивчення; його діяльність енергійна, багата й розмаїта проходила в значних ваганнях, його істьор. Роман «Чорна рада» приваблює читача й тепер; переладав Шекспірові твори та ін. чужоземних авторів, залишив переклад Святого Письма, був Шевченковим другом і порадником, сов. шовіністи робили з нього Шевченкового ворога, що було святою брехнею.
КУЛЯБКО Сильвестр /н. 1701, Україна — + 1761, Петербург; поховано?/ — укр. філософ, релігійно-культурний діяч, професор Києво-Могилянської академії, яку й скінчив, згодом — архієпископ петербурзький; написав латин. мовою курси богословія й філософії. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КУЛЯБКО-КОРЕЦЬКИЙ Микола Григорович /н.1841, с. Брусове, тепер Глобинського р-ну Полтав. обл. — + 02. 02. 1931, Петроград; поховано там само/ — відомий російськомовний публіцист і земський статистик укр. роду, освічена, політично активна людина. Закін. 1863 Київ. гімназію, 1868 — Київ. ун-т; працював у Владикавказі судовим слідчим, належав до гуртка лавристів, бував за кордоном, зустрічався з емігрантами-революціонерами, відбував увязнення в Тифлісі, було вислано в Полтаву під нагляд поліції на 5 років; йому належить ряд монографій з економічних питань; після 1917 жив у Сочі, 1922 переїхав до Ленанграда, де написав книгу спогадів. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КУЛЬЖЕНКО Степан Васильович /н 24. 12. 1836, Київ — + 16. 01. 1906; там само й поховано, могила на Старобайковому цвинтарі, ліворуч по гол. алеї, в районі могили Лесі Українки, недалеко від могили Довбищенка, надгробок — чорний великий кам’яний хрест, напис: «Стефань Васильевич Кульженко + 16 января 1906 г. на 70-м году жизни». В спільній огорожі ще могили: а) напис на плиті: «Парасковья Семионовна Кульженко 1841—1870. Ищите же прежде царства Божия и правды Его»; б) «Людмила Васильевна (Милочка) Кульженко; в) „Василий Степановичь Кульженко; г) Парасковья Григрорьевна Ткаченко 1812—1871, Ибо иго мое благо и бремя мое легко“/ — укр. видавець. Навч. в Софіївському духов. уч-щі, але не скінчив; працював у київ. друкарнях учнем, робітником, управителем, 1880 збудував власну друкарню, видавав і друкував книги укр. та рос. мовами.
КУЛЬЖИНСЬКИЙ Іван Григорович /н. 26. 04. 1803. м. Глухів Сум. обл. — + 16. 04. 1884, м. Ніжин, поховано там само, могила була на міському цвинтарі, місце поховання втрачено/ — російськомовний письменник (УЛЕ: укр. і рос.) та етнограф. Закін. Черніг. семінарію, був учителем М. Гоголя та Є. Гребінки в Ніжин. гімназії; викладав у Харків. ун-ті, в навч. закладах Луцька, Немирова та ін. містах України. Написав етнографічну працю «Малороссийская деревня» та романи «Федюша Мотевильський» тощо. В 1840-х рр. став на реакційні позиції і виступав проти права на розвиток укр. мови й л-ри. В УРЕ не представлено, в УЛЕ є.
КУЛЬЧИНСЬКИЙ Ігнатій /н. 1707, м. Володимир-Волинський, тепер Волин. обл., за ін. даними — побл. м. Гродна, тепер Білолрусь — + 1747, Львів (УЛЕ місця см. не зазначає); поховано?/ — укр (УЛЕ: і білорус.) письменник церк. і освітній діяч. Навч., імовірно, в Ритмі. Був генеральним прокуратором Василіан. конгрегації і ректором Василіан. колегії в Римі, протягом 1727—35 займався історією церкви. Став гродненським архімандритом. Писав латин. мовою.
КУЛЬЧИЦЬКА Олена Львівна /н. 15. 09. 1877, м. Бережани, тепер райцентр Терноп. обл. — + 08. 03. 1967, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтар/ — укр. маляр і графік, нар. художник України з 1956, лауреат Держ. премії ім. Т. Шевченка 1967, хоч тільки 09. 03. 1967 преса повідомила про це. Та художниця довідалась про цей факт ще 07. березня від Д. Фіголя. Навч. у Львові (1903—03) та Віденській художньо-промисловій шк. (1903—08); працювала в галузі малярства, естампної графіки, ілюстрації і декоративного мистецтва; багато років присвятила педагогічній діяльності. У Львові створено Художньо-меморіальний музей К., у каплиці Держ. чоловічої гамназії з укр. мовою викладання м. Перемишля (тепер Польща) по віл. Словацького 21. — 25 11. 1937 освячено образ патрона цієї гімназії св. мученика Йосафата (забитого, до речі, православними) пензля роботи К., фотокопія якого є в книзі «Звідомлення кружка родичів при Державній гімназії в Перемишлі за шкільний рік 1937—38» (Перемишль, 1938, стор. 21). Плі-о-пліч з Оленою К. крокувала все життя її улюблена сестра Ольга — найкращий друг її і порадник, помічник і критик + 1939 (чи 1940), Львів; поховано там само.
КУЛЬЧИЦЬКИЙ Юрій /н. 18. 12. 1912, с. Підбуж, тепер Дрогобицького р-ну Львів. обл. — + січень 1993, містечко Мужен, Франція; поховано там само/ — укр. художник. З 1933 по 1938 навч. у краків. АМ, де був чл. Об’єднання образотворчих мистців «Зарево», яке гуртувало десятки укр. художників. Під час 2-ї світової війни викладав малюнок у школах Самбора. До цього періоду відноситься знайомство його з О. Ольжичем, якого переховувала родина К. ; 1944 художник опинився спочатку в Австрії, потім — у Німеччині; 1948 виїхав до Парижа і невдовзі оселився на Монмарті. Тут К. почав працювати як керамік, 1961 переїздить до Мужена, де спільно з Іванною Нижник-Винниченко працює в разних жанрах, освоюючи нові напрями. В грудні 1992 Іванна Нижник-Винниченко та Юрій К. заповіли Україні чотири мистецькі колекції, які вони ревно берегли від розпродування для Батьківщини. Спрадщину К. складають численні гроафічні, малярські, керамічні твори й колажі. К. Мав персональні виставки в Парижі і Мюнхені, брав уч. у бага тьох колективних виставках. В УРЕ не представлено.
КУЛЬЧИЦЬКИЙ (Кольчицький) Юрій Франц /н. 1640, с. Кульчиці, тепер Самбірського р-ну Львів. обл. — + 19. 02. 1692, м. Відень, Австрія; поховано там само/ — укр. шляхтич, герой оборони Відня 1683 під час австро-турецької війни 1683—99; походив з дрібної укр. шляхти. 13 серпня 1683 К. вийшов з обложеного Відня з листами до командування австр. армії про голод у місті, про допомогу польс. короля Яна III та козаків. 17 серпня 1683 о 4-й ранку К. вернувся до міста з листами, що поміч іде: Собеський з польс. військами та козаками під проводом Палія, Самуся й Іскри. Після війни в нагороду К. подаровано дім у Відні, кав’ярню, біля якої 1885 скульптор І. Пендль спорудив бронзовй пам’ятник героєві.
КУЛЬШИН Павло Йосипович /н. 1809, Луганщина — + 15. 09. 1880, Одеса? ; поховано?/ — укр. геолог. Закін. Гірниче уч-ще 1824 при заводі; працював у складі геолого-розвідувальної партії І. Ейхвальда, з 1830 — самостійно; під його керівництвом було створено при Одес. ун-ті мінералогічний та петрографічний кабінети. В УРЕ не представлено.
КУНДЗІЧ Олексій (Олекса) Леонардович /н. 22. 04. 1904, с. Павлівка, тепер Калинівського р-ну Вінн. обл. — + 20. 06. 1964, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч від гол. алеї, недалеко від могили Клеопатри Кротевич, напис: «Письменник Кундзіч Олексій Леонардович 22. 04. 1904—20. 06. 1964; уже 1966 був надгробок з написом: „Олексій Кундзіч 22. 4. 1904—20. 6. 1964. Істинною своєю художня літ ература — Святе Письмо. О. Кундзіч“/ — укр. письменник, перекладач, знавець нюансів укр. Закін. Харків. Харків. ІНО 1926; перша зб. оповідань „Червоно. Дорогою“ вийшла в Харкові 1926. Автор багатьох творів, а також статей з теорії й практики перекладу, надто цінною в цьому відношенні є його книга „Дієзи в ключі“ (1959).
КУНИЦЯ Іван Григорович /н. 1918, Луганщина — + січень 1993, Київ; поховано там само/ — укр. театральний діяч. Після закін. 1940 акторського ф-ту Київ. театрального ін-ту в складі виспускного курсу виїздить до Луцька, де було створено Волинський обласний муз. — драм. театр ім. Т. Шевченка; в роки 2-ї світової війни К. був на фронті, після демобілізації повернувся до Києва; працював у редакції газ. «Радянське мистецтво», в апараті управління театрів Комітету в справах мистецт ва при Раді Міністрів України, в Укр. театральному т-ві, з 1959 по 1968 працює нач. главку театрів та муз. установ Мін-ва культури, чл. колегії, після чого — директором Київ. академ. театру ім. Лесі Українки, директором-розпорядником Київ. академ. театрі ім. І. Франка, до виходу не пенсію — директором «Укрконцерту».
КУНИЦЬКИЙ /н. 1650 — + 1684 загинув від рук козаків; поховано?/ — козацький гетьман, призначений польс. королем Яном III і незабаром убитий козаками. В УРЕ не представлено.
КУНЦЕВИЧ Йосафат /н. 1580, м. Володимир-Волинський Волин. обл. — + 25. 11. 1623 загинув під час нар. повстання, Вітебськ; поховано там само; польс. загарбники за це вбивство розгорнули проти православного люду криваві репресії, звинувачуючи, між іншим, М. Смотрицького в підбурюванні до такого вбивства/ — укр. церковно-освітній діяч, архієпископ Полоцький греко-католицької церкви, яка його оголосила святим і яка згодом зробила вирішальний внесок у національно-виховній діяльности на Зх. Україні; провадив політику національно-релігійного гноблання укр. та білорус. народів, вірою і правдою служив польс. загарбникам; виховувався у єзуїтів, чинив люті розправи над православними, був прозваний у народі «дияволом-душохватом». За люте вбивство православними К. Ватікан оголосив його святим, у Перемишлі (тепер Польща) 1895 було відкрито Державну чоловічу гімназію з укр. мовою навчання ім. св. великомученика Йосафата (так поляки купували українців). А 25. 11. 1937 у каплиці тієї самої гімназії було освячено образ К. роботи укр. художниці Олени Кульчицької; фотокопія цього образу є в книзі «Звідомлення кружка родичів при Державній гімназії в Перемишлі за шкільний рік 1937—38» (Перемишль, 1938, стор. 21). В УРЕ не представлено.
КУПЕРНИК (уроджена — Щепкіна) Ольга Петрівна /н. ? — + 07. 01. 1893, Москва; поховано там само, могила на П’ятницькому цвинтарі, дільниця 22, надгробок з написом: «Ольга Петровна Куперникь, рожденная Щепкина, ум. 7-го января 1893 к. «/ — онука актора М. С. Щепкіна, мати поетеси Тетяни Львівни Щепкіної-Куперни. В УРЕ не представлено.
КУПЧЕНКО Григорій Іванович /н. 1849, с. Берегомет, тепер Кіцманського р-ну Черніг. обл. — + 10. 05. 1902; поховано?/ — укр. етнограф і фольклорист; у 70-ї рр. 19 ст. почав збирати матеріали про природу, з історії, статистики, побут і поетичну творчість українців Буковини; його основні праці: «Деякі історико-географічні відомості про Буковину», «Пісні буковинського народу» опубліковано.
КУПЧИК Володимира Володимирівна /н. 1911, Львівщина — + 1976, Львів; поховано там само/ — укр. педагог, походила з давньої священицької родини Цегельських-Лисків, донька о. Володимира Лиска, здобула грунтовну освіту, володіла чотирма іноземними мовами, грала на фортепіано, мала літературний і надзвичайний педагогічний хист. Учителювала у львівських шк. № № 11, 36, 76. Її класи вважалися зразковими. Під час 2-ї світової війни її доля закинула до Відня (Австрія). Та з великими труднощами дісталася до Львова, де й працювала на освітянській ниві. 1991 у львівському осередку Всеукраїнської ліги жінок проведено літмистецьку акцію з нагоди дня її народження. В УРЕ не представлено.
КУПЧИНСЬКИЙ Євген Іванович /н. 19. 06. 1867, с. Оглядів, тепер Радехівського р-ну Львів. обл. — + 28. 08. 1938, с. Сороцьке, тепер теребовлянського р-ну Терноп. обл. ; поховано там само/ — укр. композитор, віртуоз гри на цитрі, греко-католицький священик. Більш як 50 років ім’я цього мистця не сходило з афіш. Початкову освіту здобув у м. Золочеві, а також — у Львів. гімназії. Найбільші мистецькі досягнення з 2-ї пол. 1880 рр, популяризатор укр. пісні; організував у с. Ріпнів на Львівщині сільський хор.
КУПЧИНСЬКИЙ Роман Григорович /пс. і крипт. — Мусій Гак, Чіпка Галант, Галактіон Чіпка, Мирон-Доля, Тойсам, Зиз, М. Д., Т. С. та ін. ; н. 24. 09. 1894, с. Розгадів, тепер Зборівського р-ну Терноп. обл. — + 10. 11. 1976, м. Оссінг, США; поховано там само/ — укр. письменник, критик, композитор, співець стрілецької слави, воїн і поет; шість літ із самого почат. 1-ї світової війни — він у лавах стрілецтва, як бойовий командир, комендант сотні і одночасно з гітарою в руках, у товаристві своїх побратимів, піснями сумними й веселими, часто заадресованими до конкретних теренів та осіб, до подій фронтового чи пізніше табірного життя. Походив з родини священика. Навч. у Львів. ун-ті, 1922 разом з Ю. Шкрумелюком, В. Бобинським, Л. Лепким, М. Голубцем створив групу поетів-символістів «Митуса», що видавала однойменний журнал, входив до його редколегії. Був редактором газ. «Діло»; з 1934 — голова Т-ва письменників і журналістів ім. І. Франка. Після 1944 емігрував — спочатку до Німеччини, згодом до США. Друкувався в газ. «Діло», тижневику «Світ», календарі «Червона калина» на 1925 рік, періодичних виданнях «Заграва», «Зиз», «Новий час» та ін. До 100-річчя з дня народження К. в с. Розгадів поставлено пам’ятника зі скульптурним портретом поета, напис: «Роман Купчинський 1894—1976», вибито хреста, орнаментованого під калину й слова: «Співець стрілецької слави».
КУП’ЯНСЬКИЙ Йосип Якович /н.02 (15). 09.1904, с. Закітне, тепер Краснолиманського р-ну Донец. обл. — + 19. 10. 1966, Київ; поховано там само/ — укр. літературознавець, кандидат філол. наук, співробітник Ін-ту л-ри ім. Т. Шевченка АН України; написав книгу «Літопис життя і творчості Михайла Коцюбинського» тощо. В УРЕ не представлено, в УЛЕ є.
КУРАКО Михайло Костянтинович /н. 11. 09. 1872, с. Козелля, тепер Краснопільського р-ну Могилів. обл., Білорусія — + 08. 02. 1920 від висипного тифу, Кузнецьк, тепер Новокузнецьк РФ; поховано там само, миогила на території Кузнецького металургійного з-ду/ — видатний укр. металірг. Трудову діяльність почав 1890 на Маріупольському з-ді, 1898 — горновий; самротужки здобув освіту, 1902 — нач. доменного цеху на Краматорському з-ді, з 1917 працював у м. Кузнецьку, зробив низку важливих вдосконалень у доменній промисловості, був засновником шк. совєцьких доменщиків.
КУРБАС (Янович) Лесь (Олександр) Степанович /н. 25. 02. 1887, м. Самбір, тепер Львів. обл. (за ін. даними — Старий Скалат, тепер Терноп. обл.) — 15. 10. 1942 загинув у сталінсько-беріївських катівнях на Соловках (чи в урочищі Сандормох?); на Соловка К. привезено у вересні 1935, у Соловецькому монастирі він організував театр, який обслуговував в’язнів, театр і К. користувалися славою; коли йому скінчився термін ув’язнення, то його сповістили, що «особое совещание» додало ще 5 років без пояснення причин; за переказами, понад сотню в’язнів, де були К. і Микола Зеров, повантажили на баржу для перевезення в інше місце, але потім баржу перевернули і в’язні всі потонули в Білому морі/ — видатний укр. театральний режисер. Середню освіту здобув у Львові. Закін. істор. — філологічний ф-т Віден. ун-ту. Артистичну діяльність почав у Гуцульському театрі Г. Хоткевича, 1916 вступив до Театру М. Садовського, того ж року організував театр-студію «Молодий театр», 1922 заснував мистецьке об’єднання «Березіль»; поділяв ідейно-творчу платформу ВАПЛІТЕ, велику увагу приділяв підбору та визхованню акторів і режисерів; в укр. кіно поставив кілька фільмів; був режисером-новатором. Є легенда, що на Соловках К. любив відпочивати під якимось деревом, начальник це помітив і наказав одному злочинцеві це дерево спиляти. Коли той злочинець підійшов пиляти дерево, на нього Курбас так подивився, що злочинець зламав пилку кинув її і пішов геть. Про К. написано чимало спогадів, а Неллі Корнієнко написала про нього і видала монографію.
КУРИЛОВИЧ Єжи /Юрій; н 26. 08. 1895, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ — + 28. 01. 1978, Польща; поховано там само/ — польс. мовознавець, чл. польс. АН з 1931, один з основоположників структурної лінгвістики. Вчився в ун-тах Львова, Відня, Парижа та ін. Професор ун-тів у Львові (1929—45) і Кракові (з 1948). Автор праць із загального та індоєвпропейського мовознавства, зокрема з питань ларингальної теорії, наголосу та інтонації тощо. Осн. праці: «! ндоєвропейські етюди» (1935), «Акцентуації в інодоєвропейських мовах» (1952), «Апофонія в індоєвропейських мовах» (1956), «Дослідження з семітської граматики й метрики» (1972).
КУРДИНОВСЬКИЙ Василь Григорович /н. 12. 08. 1871, с. Лютенські Будища Зіньківського пов., тепер Полтав. обл. — + після 1912, м. Кишинів, Молдавія; поховано?/ — укр. педагог, історик. Навч. у Полтав. духов. уч-щі, Полтав. семінарії. Закін. 1895 Петерб. духов. академію. Працював учителем у Полтаві; 14. 11. 1896 призначено в Кишинів. духов. семінарію; друкував історичні розвідки про сільські церкви в Україні тощо. В УРЕ не представле но.
КУРИКА Феодосій Костянтинович /н. 1755, с. Хотівля Городнянського р-ну Черніг. обл. — + 1785, Москва? Поховано?/ — укр. лікар. Навч. у Черніг. духов. колегіумі та в шк. при моск. Генеральному госпіталі з 1774 і в Моск. ун-ті (1779), з 1784 — професор Моск. ун-ту; в дисертації висловлював нові важливі думки. В УРЕ не представлено.
КУРИЛАС Йосип Петрович /н. 07. 08. 1870, ст. Щирець, тепер смт Пустомитівського р-ну Львів. обл. — + 25. 06. 1951, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі/ — укр. маляр. Навч. у Львів. худож. — промисловій шк. (1886—90), в краків АМ (1895—1901); працював переважно в галузі жанрового малярства, поборник реалістичних, демократичних традицій.
КУРІННИЙ Олександр Авакумович /н. 1865 — + 1944; поховано?/ — укр. художник. Навч. у Київ. рисувальній шк., брав уч. у розпису Кирилівської церкви та Володимирського собору; 1891—94 навч. у петерб. АМ; викладав, відомим є як жанрист і портретист. В УРЕ не представлено.
КУРІННИЙ Петро Петрович /н. 01. 05. 1894, м. Умань — + 25. 11. 1971, Мюнхен, ФРН; поховано там само/ — укр. археолог, учень Д. М. Щербаківського. Закін. Уманську гімназію і Київ. ун-т; зробив багато розкопок, на Уманщині виявив Білогрудівську культуру, в 1920-х рр. працював у Лаврському заповіднику; вчений секретар Всеукраїнського археологічного комітету, директор Музейного містечка, організованого 1926 на території Києво-Печерської лаври, вивчав трипільську культуру; 1943 емігрував до Німеччини, працював як науковець. В УРЕ не представлено.
КУРОВСЬКИЙ Дмитро Мусійович /н. 04. 10. 1922, с. Мала Загорівка Борзнянського р-ну Чернігів. обл. — + 1988, Чернігів; поховано там само?/ — укр. письменник. 1939 вступив на філологічний ф-т Ніжинського держ. пед. ін-ту ім. М. Гоголя; уч. 2-ї світової війни. По війні працював власкором газет «Київська правда», «Деснянська правда». Учителював на Волині, в містах Миколаєві та Чернігові. 1959 вийшла перша зб. поезій «У домі ріднім», потім — зб. Митрополія» та «Хвала долі»; у вид-ві «Веселка» побачили світ більше десяти його поетичних та прозовиз збірок. У вид-ві «Музична Україна» вийшлв книжка К. «Музичний зоопарк».
КУРОПАТЕНКО Леонід Тимофійович /н. 1909 — + 10. 08. 1965, Київ; поховано там само/ — укр. театральний діяч; у 1930-х рр. керував Харків. театром робітничої молоді, 1937 — керівний адміністратор Харків. театру ім. Т. Г. Шевченка, 1956 — перший заст. міністра культури УРСР, з 1962 — директор Київ. рос. театру ім. Лесі Українки. В УРЕ не представлено.
КУРОЧКА Анатолій Якович /н. 07. 01. 1938, с. Жолоби, тепер Грунс. Р-ну Сум. обл. — + 23. 03. 1985, від зловживання алкоголем, Харків, поховано там само, на цвинтарі селища ім. Фрунзе?/ — укр. поет. У дитинстві внаслідок розриву залишків розкиданої по 2-й світовій війні зброї втратив зір. Закін. Харків. ун-т; працював учителем укр. мови й л-ри в Харків. шк. — інтернаті для незрячих. Автор зб. поезії «Промінь» (1961), «Тривожна пам’ять» (1967), «Чуєш, батьку…» (1980).
КУРОЧКО Йосип /н. 1911 — + 25. 02. 1968, Варшава, Польща; поховано там само/ — укр. композитор, педагог. Автор кількох підручників для дітей у Польщі, чл. і довголітній культур. — освітній діяч УСКТ, диригент Варшавського хору УСКТ. В УРЕ не представлено.
КУРЦЕВИЧ-КОРІЯТОВИЧ Йосип /до чернецтва — Єзекиїл; н. 2-а пол. 16 ст. — + середина вересня 1642, монастир неподалік м. Суздаля, тепер РФ; поховано?/ — укр. церковний діяч, нащадок княжого литовського роду, 1619 став архімандритом козацького Трахтемирівського монастиря, у віці в 26 років патріархом Єрусалима його було призначено у Володимир з титулом «Прототроній Київської митрополії» і став ігуменом монастиря в Дермані. 1625 польс. переслідування спонукало його шукати порятунку в Московщині, . Був прийнятий царем як почесний гість і залишився там, ставши архієпископом Суздаля.1634 судом св. Собору «за лихоїмство і нечисте життя» позбавлено сану. Був архімандритом монастиря св. Духа у Вільні, обрано на єпископа Володимирського. Навч. у Падуї, Італія, потім був монахом на горі Атос, ігуменом Спаського монастиря в Четвертині біля Луцька. В УРЕ не представлено.
КУТИНСЬКА Віра Іванівна /н. 1897, с. Зарубинці Цибульської волості Липовецького пов. Київ. губ. — + 1961, Київ; поховано там само, могила на Байковому цвинтарі, поруч з похованням братів Михайла Івановича Кутинського, який започаткував цей Некрополь, і укр. церк. діяча Теофіла Івановича К., соратниця укр. художниць-монументалісток Антоніни Іванової, Марії Юнак,, О. Павленко, І. Падалки та ін. бойчукістів/ — укр. художниця-монументалістка, учениця Михайла Бойчука. Дитинство і юність минули в Умані, допомагала батькові в оформленні церков Уманщини, 1917 закін. Учит. семінарію ім. К. Д. Ушинського в Києві й відразу стала однією з перших учительок українознавства; працювала на Черкащині, де познайомилася з командиром місцевого партизанського загону, майбутнім чоловіком Андрієм Братком, з 1924 навч. у Київ. худож. ін-ті пластичних мистецтв на малярському ф-ті в майстерні М. Бойчука, стала близьким другом його родини й до кцнця життя підтримувала тісні контакти з бойчукістами і всіма можливими тоді засобами відстоювала вчиелеві ідеї, пропагувала укр. традиції в культурі, мистецтві й побуті. Працювала над художньою іграшкою, вибійкою, розписом виробів з дерева; після великої перерви в навчанні повернулась в Ін-т, а 1931 закін. його. Після розстрілу кадебістами М. Бойчука, арештові й смерті чоловіка, арештові брата Михайла Івановича й позбавлення прав працювати за фахом працювала режисером-мультипликатором. В УРЕ не представлено.
КУТИНСЬКИЙ Михайло Іванович /н.08. 10. 1890, с. Зарубинці, тепер Монастирищенського р-ну Черкас. обл. — + 10. 01. 1974, Москва, 46-а лікарня; кремація відбулася в Нікольському крематорії неподалік Москви; тлін перевезено Б. Козаренком та О. Братком до Києва, де й поховано на Байковому цвинтарі, поруч з могилою сестри Віри Іванівни К. ; на гранітному постаменті поставлено ажурного металевого хреста з відповідним написом/ — укр. енциклопедист, краєзнавець, літератор, багаторічний в’язень сталінських концтаборів, автор оповідань, повістей, літературознавчих досліджень, котрий започаткував укладати цей «Некрополь України». По закін. Липовецького двокласного уч-ща вчителював по навколишніх селах і містах. 1915 мобілізовано до війська, брав уч… у 1-й світовій війні, воював на румунському фронті. Після жовтневого перевороту 1917 закін. Київ. рос. учит. семінарію, а 1920 вступив до Київ. ІНО. З огляду на тяжке економічне становище та матеріальні нестатки навч. довелося з перервами аж до 1928. Слухав лекції видатного укр. поета-перекладача й літературознавця М. Зерова, який став йому провідною зорею на все життя. 1926 у журн. «Життя й ревелюція», де гол. редактором тоді був О. Дорошкевич, К. опубл. своє перше оповідання «Дні недавні», в журн. «Глобус», відповідальним секретарем якого тоді працював майбутній укр. письменник і згодом теж багаторічний в’язень сталінських катівень Б. Антоненко-Давидович; упродовж 1927—28 К. опублікував кілька новел та оповідань, друкувався і в газ. «Пролетарська правда». Тоді ж, за доби т. з. українізації з кількома студантами організовує по київських вузах та на підприємствах гуртки культури укр. мови, що набули розголосу й привернули увагу енкаведистів. Потім голодомор в Україні 1932—33, поневіряння. 1936 працював на хімфармацевт. З-ді в Києві. Тут його 8 вересня того ж року заарештовано за «націоналізм» і засуджено на 10 років ув’язнення. Покарання відбував у «Сибтаборі» та в Гірській Шорії, де тягав тачки на спорудженні зазізниці Теміртау-Таштагол. Рівно через 10 років, тобто 1946, його звільнено без права проживати в 46 населених пунктах України. Блукав без роботи. 1949 став нач. цеху на Пластмасовому з-ді Маріуполя. У липні того ж року К. поїхав у відрядження по роботі. На станції Сталіне (Донецьк) органи НКВС його знов заарештували й після тривалих митарств без звинувачень заслали «навіки» в Бірілюський р-н Красноярського краю, тепер РФ. За свідченням самого К., там булот гшірше, ніж у таборі. 1954 звільнили з пашпортним и обмеженнями, а після ХХ з’їзду КПСС «повністю» реабілітовано. Відсидів К. у катівнях усього 15 років. 1959 виходить на пенсію й переїжджжає на постійне проживання в Москву, до другої дружини Ірини Юхимівни, яка доводилась рідною сестрою першої його дружини, і яка змушена була разом з двома синами відмовитися від К., як від «ворога народу». Тут К. взявся укладати «Некрополь України», не маючи доступу ні до архівів, ні навіть до путніх бібліотек. Однак він знав кілька європейських мов, мав феноменальну пам’ять, з якої видобував цілі періоди книжок, читаних ще замолоду. Тоді ж тримав тісні контакти з укр. шістдесятниками й дисидентами, від яких отримував і поширював самвидавну л-ру, й це спонукало кадебістів пильно стежити за ним, робити вдому труси, викликати на допити й вилучати машинописи «Некрополя України» й самвидав. Тому від надмірних хвилювань захворів на рак горла, що й призвело до смерти. В УЛЕ відомий літературознавець Ф. Погребенник, переписавши з журн. «Дніпро», де почав друкуватися «Некрополь України», відомості про М., перекрутив деякі факти, чим дезорієнтував читачів.
КУТКА Іван /н. 1750, Закарпаття — + 1814?, Мукачеве; поховано там само/ — укр. церк. діяч, генеральний вікарій Мукачівської єпархії. Автор «Катехізу». В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КУХАРЕНКО Іван Антонович /н. бл. 1875 — + 1937 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — помітний працівник цукрової промисловості України, вчений, інженер, організатор Науково-дослідного ін-ту цукрової промисловості (НІЦ), перший його директор. Закін. Технічні класи в м. Смілі, 1917 — Політехнічний ін-т у Петербурзі, 1918 викладав у Київ. політех. ін-ті, опублікував понад 180 наук. праць. В УРЕ не представлено.
КУХАРЕНКО Яків Герасимович /н. 1800, м. Катеринослав, тепер Краснодар РФ — + 26. 09. 1862, під час службової поїздки абреки-горяни (чечени) поранили К. і взяли в полон, де він і помер, син викупив тіло, привіз до Каткеринодара й поховав на цвинтарі за містом 18. 10. 1862; газ. «Рада» 1910 писала, що сліди її втрачено/ — укр. письменник, етнограф, приятель Т. Шевченка, який присвятив йому поему «Москалева криниця», був наказним отаманом Чорноморського козацького війська. Автор популярної п’єси «Чорноморський побит». Твори К. 1880 видано окремою книжкою.
КУЧАВСЬКИЙ Василь /н. 1895 — + після 1900-х рр. ; поховано?/ — галицько-укр. публіцист, старшина Січових Стрільців. Автор «Історії Січових Стральців». В УРЕ не представлено.
КУЧЕР Василь Степанович /н. 07. 07. 1911, с. Нербів, тепер с. Любимівка Андрушівського р-ну Житомир. обл. — + 18. 04. 1867, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч по гол. алеї, на місці, де була зліквідована могила Варвари Антонович/ — укр. письменник. 1930—34 навч. у Харків. ун-ті; друкувався з 1930, перша зб. оповідань «Кускута» вийшла 1932, написав кілька романів.
КУЧЕР Володимир /н. 18. 10. 1885, с. Товсте Заліщицького р-ну Терноп. обл. — + 1970, Львів; поховано там само/ — укр. педагог, доктор фізико-математичних наук, чл. НТШ. Закін. Бучацьку гімназію і Львів ун-т; 1910—14 викладав у Терноп. гімназії, 1922—25 — у Львів. таємному ун-ті; з електронної теорії металів опублікував працю у «Звітах Тернопільської гімназії» (1913), надрукував понад 40 наук. праць, з 1940 працював професором Львів. ун-ту. Його син і учень Роман став академіком. В УРЕ не представлено.
КУЧЕР Микола Іванович /н. 02. 04. 1932, с. Широке Верхньодніпровського р-ну Дніпропетровс. обл. — + 1999, м. Дніпродзержинськ./ — укр. прозаїк, патріот. За првду, за відстоювання рідної укр. мови та культури, нашої державної самостійності його, студента Дніпропетровського ун-ту, заарештовано й на багато років відправлено в мордовські концтабори. Там він не зламався, залишився самим собою і таким був до кінця днів. Його книги «Як я став поліглотом», «Дядина», «Операція „Три зайці“, „Усім по сім“, „Дубровлаг“ учать читачів мужності й мудрості.
КУЧЕРЕНКО Іван Абрамович /н. 1899 — + жовтень 1965; поховано?/ — укр. актор-співак. Творче життя почав у 1920-х рр., працював в оперних театрах Харкова, Одеси, Києва, зобув популярність і любов глядачів, передавав свій багатий досвід молодим акторам, виконав понад 25 провідних партій. В УРЕ не представлено.
КУЧЕРЕНКО Павло Олександрович /н. 15. 10. 1882, Ростов-на-Дону, тепер РФ — + 28. 05. 1936, Київ; поховано там само, могила на Лук’янівському цвинтарі, прпофес орська дільниця/ — укр. паталогоанатом. 1908 закін. петерб. Військ. академію, з 1910 працював при Київ. ун-ті, з 1921 — професор київ. Мед. ін-ту. Автор численних наук. праць, з 1927 брав уч. в організації кафедри паталогічної анатомії при АН України.
КУЧУГУРА-КУЧЕРЕНКО Іван Йович /н. 1869 (УРЕ: 1878), с. Мурафа, тепер Краснокутського р-ну Харків. обл. — + 1943; поховано?/ — укр. кобзар, нар. артист України, 1908—10 викладав у класі кобзи в Муз. шк. ім. М. Лисенка, був одним з кращи х виконавців укр. нар. дум; розмаїтий репертуар, віртуозна гра, приє. мний ліричний баритон і експресія виконання сприяли широкій популярності кобзаря.
КУШКО Іван Михайлович /н. 26. 08. 1912, с. Парутине Очаківського р-ну Миколаїв. обл. — + 02. 05. 1969, Київ; поховано там само/ — укр. письменник. Писав і рос. мовою.
КУШНЕРИК Федір Данилович /н. 19. 11. 1875, с. Багачка, тепер смт Велика Багачка Полтав. обл. — + 23. 07. 1941; там само й поховано/ — укр. кобзар, осліп у дитинстві, грати на кобзі навч. у М. КравченкаВ в репертуарі К. було багато лірико-побутових, сатиричних та істор. пісень і 9 дум.
КУШНІР Віктор Степанович /н. 03. 08. 1937, с. Калиня, тепер Кам’янець-Подільського р-ну Хмельн. обл. — + 04. 10. 1973, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. поет. Закін. 1963 Київ. ун-т; працював у пресі. Автор зб. «Пам’ять» (1968), «Національність» (1972), «Повернення» (опубл. 1980).
КУШНІР Володимир /пс. і крипт. — В. Ріншук; К-р, В. ; — Р; V; W. К. та ін. ; н. 1881, Галичина — + 25. 10. 1933, Прага, Чехія; поховано там само/ — укр. публіцист і культур. діяч. Закін. Львів. ун-т. На поч. 20 ст. преїхав до Відня, де організував і керував Бюро укр. преси (1907), 1906—10 став співзасновником і ред. журн. «Ruthenische Revue» (пізніша назва «Ukrainische Rundschau» — «Український огляд»), на сторінках якого вміщував твори укр. письменників у перекладах В. Горошовського, А. Боша,, М. Кічури, 1912 — ред. газ. «Діло», 1913—14 — «Народний голос» у Чернівцях; під час 1-ї світ. війни — редактор віден. газ. «Ukrainische Korrespondendenz» («Українська кореспонденція), співробітник журн. „Воля“ (1919), „На переломі“ (1920) та ін. На поч. 1920-х рр. очолював Спілку укр. письменників і журналістів у Чехії, до якої входили О. Олесь, А. Крушельницький та ін. ; з 1920 жив у Празі, викладав нім. мову. Автор підручників, до 100-річчя Кобзаря відредагував і видав разом з О. Поповичем зб. „Тарас Шевченко — найбільший поет України“ (1914, нім. мовою). Написав кілька політ. есе й розвідок. Уклав і видав зб. документів „Польські жорстокості на Західній Україні“ (1931, англ. мовою). Підтримував дружні зв’язки з І. Франком, М. Коцюбинським та ін. укр. літераторами.
КУШНІР Веніамін /н. бл. 1931 — + 19. 06. 1992, Київ; поховано там само/ — укр. художник-шістдесятник. На поч. 1960-х рр. його талант було помічено, та згодом його твори сприймались зі «скрипом». Було в них щось піднебесне, романтичне, що полонило всіх і примушувавло владу поблажливо ставитися до надзвичайної громадської позиції талановитого майстра. Героями його картин були т рудящі-плотарі, трембітарі, селяни, але на обличчях вони несли стишену драму, високу гідність і печпть свята; на картинах домінують карпатські пейзажі. Під час репресій 1970-х рр. К. усамітнився. В УРЕ не представлено.
КУШНІР Данило /н. 1-а пол. 18 ст. — + 29. 07. 1766, с. Вільшани; поховано в Переяславі на поч. жовтня 1766/ — укр. релігійний діяч, мліївський церковний староста, активний антиуніат. Уніатський піп Василь Гдішицький та його батько протопіп смілянський Афанасій Гдішицький добилися страти К., яка сталася так: спершу спалили руки, обмотавши їх смоляним клоччям, потім кат відрубав голову й прибив її на палі цвяхами, а тіло спалили перед очима численного люду; голова на палі стояла до кінця вересня, а тоді люди забрали її потайки й занесли до Переяслава, на поч. жовтня її поховали за лівим криласом, перед кіотом Богородиці, похорон відбув єпископ Переяславський і Бориспільський Гервасій.
КУШНІР (пс. — Якименко, Богуш) Макар Олександрович /н. 10. 08. 1890, м. Черкаси — + 16. 09. 1951, Бельгія; поховано там само/ — укр. політ. діяч і журналіст. Навч. у Петерб. ун-ті, чл Малої Ради від УОСФ, 1917—19 співробітничав у київ. газ. «Нова рада» й «Трибуна»; наприкінці 1918 — чл. делегації УНР на Паризьку мирну конференцію; з 1920 жив у Відні, потім — у Женеві, співзасновник ОУН, чл. її проводу (1929—38). В УРЕ та УЛЕ не представлено.
КУШПЕТА Микола /н. ? — + 12. 10. 1994, Торонто, Канада; поховано 15. 10. 1994 на цвинтарі св. Володимира в Оквіл, Онтаріо/ — довголітній чл. президії Світового Конгресу Українців, заст. голови контрольної комісії СКУ, лицар св. Григорія, кол. президент централі укр. католиків Канади, голова крайової управи Спілки укр. молоді Канади, голова комітету українців Канади, чл. дирекції укр. — канадського дослідно-документаційого центру. Чл. НТШ в Канаді. В УРЕ не представлено.
КУЩАК Захар /н. 1925, с. Гораєць Любачівського повіту, Польща — + 02. 07. 1991, Кенштин, Польща; поховано там само, прощальне слово виголосив чл. управи відділу ОУП в Ольштині А. Старух/ — укр. громад. діяч у Польщі, один із засновників кенштинської ланки УСКТ, що почала свою діяльність 1957; головою правління гуртка т-ва в Кенштині його обрано 1963. Уесь свій вільний час він віддавав культурно-освітній роботі. Його село під час страшної депортації прежило велику трагедію, де безжалісно паношилось Військо Польське, зганяючи та розстрілюючи ні в чому не винних людей. Йому вдалося втекти і незабаром він опинився на Вармії біля Кенштина. Згодом у місті здобув професію й відкрив шлярний верстат. В УРЕ не представлено.
