-Ж-
ЖАЛКО-ТИТАРЕНКО Порфирій Дмитрович /н. бл. 1880 — п. після 2-ї світової війни, Київ; поховано там само, могила на Лук’янівському цвинтарі/ — укр. художник. 1914 була виставка його творів у Варшаві; трагічний збіг обставин: один снаряд, що його випустили на Варшаву німці, влучив у вагон з картинами Ж. -Т. і розніс його вщент. Працював ілюстратором книг видавництв «Час», «Рух», «Кногоспілка», «Сяйво». Викладав малювання в школах; на Миколаївській вул. в Києві, де жив у 1914, знову доля зле пожартувала — загинули всі картини. Після 1-ї світової війни викладав креслення в Буд. ін-ті, а коли вже був старий, то директор на 1 Травня підніс «подарунок» — звільнив за «власним бажанням». Художник потрапив у лікарню й через півроку помер. В УРЕ не представлено.
ЖАРКО Яків Васильович /пс. Жарченко, Пан Шпилька та ін. ; н. 25. 02. 1861, Полтава — п. 25. 05. 1933, Краснодар, тепер РФ; поховано там само/ — укр. поет, прозаїк, актор, діяч народницького руху кінця 19 ст. й активний подвижник укр. культури на Кубані 1-ї третини 20 ст. Автор 4 книг ліричної і сатиричної поезії, 2 зб. байок та однієї поезії, чимало творів залишилося в рукописах, не доступних для широкої читацької аудиторії. Походив з багатодітної родини урядовця. Батько Василь Федорович мав чин козлезького асесора і працював секретарем губернського правління. Мати Олександра Григорівна походила з родини дрібних поміщиків Лазебник. Ж. 1880 закін. Полтав. фельдшерську шк., 1886—96 брав уч. у театральних трупах М. Старицького, М. Кропивницького та П. Саксаганського; 1884 почав виступати і як поет, брав уч. у літ. орг-ції «Плуг». Ще 1880 було піддано обшукові й притягнуто до полтав. жандармерії, а 1929—30 тримали в застінках Краснодарського ОДПУ. Працював у Кубан. науковому та Кубан. худож. музеях у Краснодарі.
ЖАРКОВА Надія /н. 1857, Полтава? — п. 1929; там само й поховано?/ — укр. співачка, драм. акторка-аматорка, 1881 на головних ролях в укр. трупі Г. Ашкаренка, 1882 — в М. Кропивницького, з 1883 — у М. Садовського. В УРЕ не представлено.
ЖАТКОВИЧ Юрій Калмаш /н. 14. 10. 1855, Ужгород — п. 02. 03. (УРЕ: 25. 09.) 1920; поховано?/ — укр. та угорський історик. Закін. Ужгородський богословський ін-т, займав церк. посади в Береговому й Сваляві. Автор «Етнографічної історії угрорусів», «Короткого нарису історії української літератури» (1900).
ЖДАНОВИЧ Антін /н. поч. 17 ст. — після 1657 закатовано батогами в Москві; поховано?/ — київський козацький полковник (1650—53), до 1648 був сотником; 1655—56 — знову полковник, посол до Туреччини (1650—51), Польщі (1653) і Московії (1654); 1656 — Генеральний суддя, 1657 — наказний гетьман над укр. військом, яке Б. Хмельницький послав на допомогу своїм союзникам: швед. королеві Карлові Х Густавові та семигородському князеві Юрію II Ракоці; по смерті Б. Хмельницького перейшов на бік гетьмана Ів. Виговського, який послав його послом до Москви, де москалі його закатували батогами.
ЖДАХА (Ждаха-Смаглій) Амвросій Андрійович /н. 20. 12. 1855, м. Очаків, тепер Миколаїв. обл. — п. 08. 09. 1927, Одеса; поховано там само/ — укр. художник-графік. Відвудував Одес. рисувальну шк. (1881). Оформляв та ілюстрував книги, переважно з історії України: «Чорна рада» П. Куліша, «Оповідання про Антона Головатого» А. Комара (обидві — 1901), «Чайковський» Є. Гребінки, «Кобзар» Т. Шевчсенгка (не завершив). Створив багато малюнків на теми укр. нар. пісень.
ЖЕБУНЬОВ Леонід Олександрович /н.1851, Олександрівський пов. Катеринославської губ. — п. восени 1919, Катеринославщина; поховано?/-укр. громад. діяч. Спочатку з братами Сергіжм і Миколою брали уч. у рос. рухові революціонерів-народників (сен-жебуністи); усіх братів заарештовано й заслано в Сибір; Леонід Ж. з 1900 перейшов цілком до укр. нац. руху, активно працював в укр. громадах Харкова, Києва, Полтави; йому належить ряд культурних, органфізаційних і видавничих ініціатив, співробітник багатьох журналів.
ЖЕБУНЬОВ Сергій Олександрович /н. 1849, Олександрівський пов. Катеринослав. губ. — п. 10. 06. 1924, м. Сердобськ, тепер Пензенської обл. РФ; поховано там само/ — діяч народницького руху в Україні 70-х рр. 19 ст. Навч. у Харків. гімназії, де створив революц. гурток, 1872 в Цюріху (Швейцарія) організував народницький гурток сен-жебуністів; 1874 став учителювати в с. Кошарах на Чернігівщині, але було заарештовано й ув’язнено, засуджено й заслано в Сибір; на поч. 90-х рр. 19 ст. повернувся із заслання, відійшов від політ. діяльності. Брат Леоніда Олександровича Ж.
ЖЕВАГО Микола Григорович /Гаврилович? ; н. 1907, Харківщина — п. 1947, Німеччина; поховано?/ — укр. художник-імпресіоніст, учень М. Бурачека. Закін. Харків. худож. ін-т (1932); 1939—41 викладав у тому ж ін-ті; пейзажист, історичний побут, портрети, ілюстрації («Гайдамаки» Т. Шевченка), фрески; багата його спадщина — в Німеччині. Треба повернути! В «Шевченківському словнику» та в УРЕ не представлено.
ЖЕВЧЕНКО Тамара Юріївна /н. 1908 — п. 1958, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, поруч з могилою Ю. Яновського, напис: «Тамара Жевченко-Яновська, 1908—1958»/ — укр. актриса, дружина Ю. Яновського, в 1920-х рр. працювала в Харків. театрі юного глядача, 1926—28 — у театрі ім. І. Франка в Києві.
ЖЕЖКО Ганна /н. 1898 — п. після 1968; поховано?/ — укр. поетеса й революц. діячка з Волині. Страждала в застінках білопольських катівень, а після 1937 легально переїхала в совєцьку Україну й майже 10 років поневірялася по сталінських гулагах у таборі для «ворогів народу», розміщеному на березі повноводої сибірської річки Яї. Творчий набуток невеликий. За життя поетеса надрукувала кілька десятків віршів у періодиці, встигла видати лише одну книжечку «Троянди за гратами» (1968). Більшість її творів недруковані, їх дбайливо зберегла небога поетеси — вчителька А. Є. Гридіна. У 1980-х рр. «ЛУ» опублікувала 13 віршів Ж. В УЛЕ та УРЕ не представлено.
ЖЕЛЕЗНЯК Омелян Савелійович /н. 21. 08. 1909, с. Грибове, тепер Черніг. обл. — п. 21. 06. 1963, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, праворуч від дороги за церквою (в районі могил Козицького й Паторжинського), таблиця з написом: «Заслуженный мастер народного творчества Железняк Емельян Савельевич 21. 6. 1909—21. 6. 1963»/ — укр. художник-кераміст, засл. майстер нар. творчості УРСР з 1960; популярністю користувалися глиняні іграшки, сцени нар. життя тощо.
ЖЕЛЕМ Іван /пс. — Мележ; н. 1925, с. Вапенне Горлицького пов., тепер Польща — п. 06. 08. 1988, Львів; поховано там само, могила на Янівському цвинтарі, під час похорону звуки орокестру чергувалися зі співом хору «Лемковина», у похороні брали уч.: диригент «Лемковини» І. Кушнір та опікуни капели П. Когунов, львів’яни, гості з Борислава/ — укр. поет, журналіст, виступав на стор. укр. варшавської газ. «Наше слово»; зазнав репресій як з боку нім. фашистів, польс. шовіністів, так і сталінсько-беріївських опричників; побував на вигнанні в Німеччині, а також у таборах гулагу в Комі АРСР. От і в УЛЕ та УРЕ не представлено.
ЖЕЛЕХІВСЬКИЙ Євген Ієронімович /н.24. 12. 1844, с. Хищевичі, тепер Городоцького р-ну Львів. обл. — п. 19. 02. 1885, Станіславів, тепер Івано-Франківськ; поховано там само/ — укр. лексикограф, фольклорист, мовознавець, педагог і громад. діяч. Закін. Львів. ун-т 1869, учень Ф. Міклошича; учителював в укр. гімназіях Перемишля (тепер Польща) й Станаслава, голова «Просвіти» в Станіславові до самої смерті. Укладач «Малорусько-німецького словаря» (т. 1—2, 1885—86, 2 том завершив С. Недільський); правопис цього словника (т. з. желехівка) набув деякого поширення в Зх. Україні.
ЖЕЛИБОРСЬКИЙ Арсеній /світське ім’я й по батькові — Андрій Стефанович; н.1618 — п. кінець 1662, Львів; поховано?/ — укр. церк. і культурний діяч; з 18 років служив у польс. війську. 23-річним 17. 04. 1641 обрано єпископом у Луцьку, а 17. 11. 1641 висвячено й прибрав ім’я Арсеній. Митрополит П. Могила не затвердив його, бо це було незаконним, і в соборі св. Юра у Львові відбулися повторні вибори, де його було знову обрано, оскільки він був королівським прислужником. Автор поученія, 1646 заснував друкарню при соборі св. Юра, 1648 під час облоги Львова Б. Хмельницьким їздив з братом Адамом (1666 +; теж польс. лакиза, єпископ Львова) як корорлівський посол до козаків; 1658 допомагав полякам укласти договір з гетьманом Ів. Виговським у Гадячі.
ЖЕЛІЗНЯК Максим Федорович (див. Залізняк М. Ф.).
ЖЕЛЯБОВ Андрій Іванович /н. 17. 08. 1851, с. Миколаївка, тепер Совєтського р-ну авт. респ. Крим, Україна — 03. 04. 1881, Петербург, страчено прилюдно за вбивство царя; поховано там само/ — рос. революціонер-народник. Навч. на юр. ф-ті Новорос. ун-ту (Одеса), звідки 1871 виключено. Революц. діяльність Ж. значною мірою проходила під впливом єврейських екстремістів в Україні, був діяльним уч. замахів на царя Олександра II; деякий час співпрацював з М. Драгомановим.
ЖЕЛЯБОВА Ольга /уроджена — Яхненко; н. бл. 1855 — п. після 1879 на засланні; поховано?/ — дружина А. Желябова, в 1870 рр. активна в київ. та одес. гуртках народників; з 1879 — на засланні.
ЖЕМЧУЖНИКОВ Лев Михайлович /н. 14. 11. 1828, с. Павловка на Орловщині, тепер РФ — п. 06. 08. 1912, Царське Село, тепер м. Пушкін Ленінград. обл. РФ; поховано?/ — укр. художник, походженням росіянин. Навч. у Петерб. пажеському корпусі і відвідував АМ, у 50-х рр. 19 ст. жив в Україні, зблизився з Т. Шевченком, став палким прихильником і популяризатором творчості Тараса Григоровича, видав альбом офортів під назвою «Живописная Украина» додатком до журн. «Основа».
ЖЕРЕБИЛО /н. 1-а пол. 17 ст. — +; поховано?/ — уманський полковник 1671. В УРЕ не представлено.
ЖИВОТОВСЬКИЙ Павло /н. 1-а пол. 17 ст. — п. 1699; поховано?/ — укр. держ діяч, 1661 — миргородський полковник, брав уч. у виборі Я. Сомка гетьманом на Ніжинській раді; 1663 — полковник гадяцький, 1672—77 — Генеральний суддя; 1664 захищав Глухів від польс. загарбників, 1678 — Чигирин від турків. В УРЕ не представлено.
ЖИГАДЛО Іван /н. 1876, Полтавщина — п. після 1950-х рр., США; поховано там само/ — укр. юрист, педагог, судовий діяч на Полтавщині, оди н із засновників Укр. правничого т-ва в Празі (Чехословаччина, 1918), у зв’язку з процесом СВУ заслано до Казахстану, з 1943 — на еміграції, в кінці 1950-х — у США. Автор рос. -українського словника; статті на пед. теми, спогади. В УРЕ не представлено.
ЖИГАЛКО Сергій Йосипович /н. 06 (19). 10. 1902, містечко Бориспіль, тепер місто Київ. обл. — 26. 03. 1938 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. письменник. Закін. 1926 Київ. ІНО, був чл. Спілки проле тарських письменників «Гарт». Друкувався в журн. «Глобус», «Гарт», «Червоний шлях», «Всесвіт» та ін. Автор оповідань, зб. «Єдиний постріл» (1927), повістей «У ночі» («Червоний шлях», 1929. № 12) та «Липовий цвіт» (1930). 1935 заарештовано в Києві, звідки не повернувся.
ЖИГЛЕВИЧ Осип /н. 1888—1943 розстріляно нім. фашистами, м. Рівне; поховано там само/ — укр. громад. кооперативний та освітній діяч на Крем’янеччині (Волинь) / — укр. громад. діяч, пасічник, директор пасічного кооперативу «Рій» у Рівному. В УРЕ не представлено.
ЖИДЯТА (Жирята) Лука /н. бл. 1000, Новгород, тепер РФ — п. 15. 10. 1059, після 23 років перебування єпархом по дорозі до Києва з Новгорода; поховано в Новгороді за храмом св. Софії/ — давньоукр. церковний діяч, 1036 волею Ярослава Мудрого призначено новгородським єпископом, після Ярославової смерті викликано до Києва й за наклепом свого холопа Дудика засуджено (1054—57) митрополитом Єфремом на 3 роки, по Єфремовій смерті Луку звільнили, він поїхав до Новгорода й по дорозі помер.
ЖИЛА Іван /н. поч. 18 ст. — 1737 загинув у бою з крим. татарами під містом Переволочною; поховано?/ — ватажок гайдамацького загону, запорізький козак. Загін із селян-утікачів Правобережної України і запорожців, що його створив Ж., розташувався в Чорному лісі поблизу р. Цибульник; восени 1736 очолювані Ж. гайдамаки, з’єднавшись із загонами ватажків Гриви, Харка, Медведя, Іваниці, Рудя та ін. здобули в Київ. воєвідстві містечка й укріплення: Паволоч, тепер село Попільнянського р-ну Житомир. обл., Погребище, тепер смт Вінн. обл. і зруйнували кілька навколишніх маєтків польс. загарбників. Однак за свідченням канцелярії Запорізької Січі Ж. загинув у бою з татарами.
ЖИЛКО Юрій Зиновійович (УЛЕ: Зіновійович) /пс. — Жар-птиця, Ю. Навісний, Істик, Їжак, Юрій Плужанин, Шестерня та ін. ; н. 16 (28). 02. 1898, с. Підлужне, тепер Костопільського р-ну Рівнен. обл. — травень 1938 загинув у сталінсько-беріївських катівнях, Полтава; поховано?/ — укр. поет. Закін. 1923 Полтав ІНО. Вчителював, працював у пресі, музеї, бібліотекарем. Друкувався з 1922, чл. Спілки сел. письменникеів «Плуг». Автор зб. «Полустанок» (1930) тощо.
ЖИРОВОВ Володимир Семенович /н. ? — п. 15. 12. 1967, Запоріжжя; поховано?/ — провідний артист Запоріз. укр. муз. -драм. театру ім. М. Щорса. В УРЕ не представлено.
ЖИТЕЦЬКА Варвара /н. 1848 — п. 1920, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі; на пам’ятникові П. Житецькому є напис: «Варвара Житецкая 1848—1920»/ — укр. громад. діячка 1870-х — 80-х рр., дружина видатного укр. мовознавця П. Житецького, чл. Старої громади, разом з Л. Драгомановою організувала т-ва денних притулків для дітей у Києві. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
ЖИТЕЦЬКИЙ Гнат Павлович /н. 15. 02. 1866, Кам’янець-Подільський, тепер Хмельн. обл. — п. 08. 04. 1929, Київ; поховано?/ — укр. історик і діяч культури, син Павла Житецького. 1889 закін. істор-філологічний ф-т Київ. ун-ту, 1898—1903 — ректор відділу рос. та укр. історії т-ва «Просвещение», 1919 — редактор журн. «Книжний вісник». За радвлади — співробітник істор. секції та археографічної комісії, один з фундаторів ЦНБ АН УРСР, зав. її відділом рукописів. Автор багатьох статей, документів, нотаток і рецензій з істор. укр. і рос. л-р, суспільнополітичної думки в Україні 17—19 ст та історіографії. В УРЕ не представлено. В УЛЕ вже є.
ЖИТЕЦЬКИЙ Іродіон Олексійович /н. 08. 04 (УЛЕ дня й місяця не подає).1851, с. Залінійне Полтав. губ., тепер Зачепилівського р-ну Харків. обл. — п. після (УЛЕ: не раніше) 1912, Петербург; поховано?/ — укр. педагог, громад. діяч. Навч. у Полтав. духовн. уч-щі, потім — семінарії. Закін. Київ. ун-т по істфаку (1875); учителював у Глухів. учит. ін-ті, звідки міністр освіти Росії граф Д. Толстой (україножер) перевів Ж. за Урал (це за любов до України!), але той не поїхав і вступив на мед. ф-т; у листопаді 1879 за уч. у студ. заколотах заслано до Вятської, а згодом до Астрахан. губерній (тепер РФ); 1885 дозволено служити урядовцем на залізниці, 1908 пішов на відпочинок; є друковані праці, це етнографічні твори: «Астраханские калмыки» (1892), «Очерк быта астраханских казаков» (1893) та ін. В УЛЕ сказано трохи не так.
ЖИТЕЦЬКИЙ Павло Гнатович /н. 04. 01. 1837, м. Кременчук, тепер Полтав. обл. — п. 05. 03. 1911, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, від гол. алеї ліворуч стежка, навпроти корифеїв. укр. театру, поблизу від могили Зінаїди Тулуб; у залізній огорожі два надгробки, три могильних гробики; один надгробок чорного мармуру, зверху розкрита книга, на двох сторінках напис: «Жниво велике, а женців мало, так благайте Господа жнива, щоб вислав рорбітників на жниво своє», Євангеліє Луки, Х, 2; на цьому надгробкові ще напис: «Павел Игнатьевич Житецкий 1836, 23. 12—1911, 5. 3.»; ще напис із тильного боку: «Дорогому учителю ученики и семья»; на правому боці: «Варвара Житецкая, 1848—1920»; тут же викарбувано художньо укр. орнамент; над другою могилою — ніби саркофаг чорного мармуру з написом: «Тарас Павлович Житецкий. Умер 22 января 1904 г. Нехай спочиває. Тільки його й долі, що рано заснув!» Огорожа потребує ремонту, але могили опорядковано, в огорожі чисто, ростуть квіти (1964), як там тепер? (2005) / — видатний укр. філолог, фольклорист, чл-кор. петерб. АН з 1898. Закін. Київ. ун-т 1864; викладав у різних навч. закладах; дослідник історії укр. мови й л-ри, активний чл. київ. Старої громади, дійсн. чл. НТШ, обстоював думку, що Київська Русь — колиска укр. народу та що традиції мови й побуту тут не переривалися; про Ж. писали найвідоміші тодішні мовознавці Росії й світу; опублікував понад 21 наук. працю.
ЖМАЙЛО Марко /н. кінець 16 ст. — п. після 1625; поховано?/ — запорізький гетьман, керівник селян. -козацького повстання (25 жовтня 1625), керував військом у боях проти польс. загарбницької армії; 5 листопада 1625 честина козацької старшини, що стала на шлях зради, скинула з гетьманатсва Ж., обрала П. Дорошенка, який уклав з польс. гетьманом С. Конецпольським Куруківську угоду 1625. Дальша доля невідома.
ЖОЛДАК Олесь Іванович /н. 30. 03. 1918, с. Верблюжці Новгородського р-ну Кіровоград. обл. — + 08. 06. 2000, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. поет. Закін. Запорізький педінститут, працював у редакції газ. «Літературна Україна». Учасник 2-ї світової війни. Твіорча біографія Ж. почалася ще до війни, коли став друкуватися в пресі. Автор зб. ліричних, гумористичних та сатиричних віршів, лауреат премії ім. Остапа Вишні. Перекладав зі слов»янських мов.
ЖОЛКЕВСЬКИЙ Станіслав /н. 1574, Польща — 07. 10. 1620 загинув у боях з турками під Цесорою; поховано?/ — польс. держ. і військ. діяч; з 1588 — коронний гетьман, з 1613 — великий коронний гетьман, з 1617 — канцлер; провадив політику магнатської олігархії, лютий ворог укр. народу; під час повстання С. Наливайка 1594—96 очолив військо, яке польс. уряд кинув на боротьбу проти повстанців; 1596 Ж. обложив їхній табір на р. Солониці (поблизу Лубен). Використавши суперечності між реєстровими й нереєстровими козаками, Ж. примусив повстанців видати йому С. Наливайка та ін. керівників. Підступно оволодівши табором, вирізав кілька тисяч українців, їхніх жінок і дітей. Вам цього замало?
ЖОРАВНИЦЬКИЙ Ян / Іван; н. 1-а пол. 16 ст., Луцьк? — 1589 страчено за вироком польс. окупаційного суду; поховано?/ — укр. поет 16 ст. Походив з луцької православної (української) шляхти. Навч. у Жидичинському монастирі. Автор сатиричного вірша «Хто йдеш мимо, стань годину…» (1575), якого автор адресував дружині свого брата Олександра — ключника й городничого м. Луцька. Твір протягом кількох днів розійшовся по всій Волині. Як свідчить О. Левицький, він став приводом до судової справи і був записаний в актові книги луцького й володимрського судів, завдяки чому дійшов до нашого часу. Вірш є найдавнішою поетич. пам’яткою нар. укр. мови; служив у луцькій міській канцелярії; засуджено до страти за напад на польс. маєтки та вбивство королівського секретаря.
ЖУК Андрій /н. 1880, Лубенщина, тепер Полтав. обл. — п. після 1950-х рр., Відень, Австрія? ; поховано?/ — укр. громад. і політичний діяч, публіцист, кооператор, з 1901 — чл. РУП-УСДРП, з 1906 — чл. ЦК цієї ж партії, співробітник парт. органів, за що не раз було ув’язнено рос. владою; в кінці 1907 переїхав до Галичини, був редактором кооперативного журн., жив у Відні, 1930 повернувся до Львова, керував статистичним бюро, з 1940 — знов у Відні. Автор численних статей на кооперативні, статистичні та економічні теми. В УРЕ не представлено.
ЖУК Анна /уроджена — Неделко; н. 1882 — п. після 1950-х рр., за межами України; поховано?/ — укр. громад. діячка, дружина Андрія Жука, чл. РУП-УСДРП, за революц. діяльність було ув’язнено в Києві; з 1909 перебувала у Львові та Відні. В УРЕ не представлено.
ЖУК Борис /н. 1878 — п. після 1950-х рр., Німеччина; поховано там само/ — укр. археолог і знавець нар. мистецтва, в 1920—30 — викладач вузів Києва, з 1938 — професор Київ. театр. ін-ту, заст. наук. директора Музею укр. нар. мистецтва. Автор праць про укр. вишивки, тканини, кераміку; з 1943 — на еміграції в Німеччині. В УРЕ не представлено.
ЖУК Єлизавета /уроджена — Блейвич; н. 1886 — п. після 1950 — рр., Німеччина; поховано там само/ — укр. громад. діячка, дружина Сергія Жука; голова орг-ції «Українське жіноче коло» в Петрограді 1917, у 1918 — заст. голови «Українського жіночого союзу» в Києві; з 1943 — на еміграції в Німеччині. В УРЕ не представлено.
ЖУК Михайло Іванович / пс. — О. Мігуельс; н. 20. 09. 1883, м. Каховка, тепер Херсон. обл. — п. 08. 06. 1964, Одеса; поховано там само/ — укр. художник і поет. Навч. у Київ. рисувальній шк. М. І. Мурашка та київ. АМ (1904) в С. Виспянського; розділив життя між л-рою та образотворчим мистецтвом; працював у малярстві, книжк. Графіці, офорті, худож кераміці; створив галерею портретів укр. видатних діячів; викладав в Одес. худож. ін-ті. Засновник і професор Укр. АМ в Києві. Автор оповідань, казок, критичних статей, розкиданих по журналах; зібрані твори не видавались, а тому нове покоління його м айже не знає; зб. поезій: «Співи землі», «Правда й неправда» (1920), «Дрімайлики» (1923), «Перша зима» (1927), «Годинник». В УЛЕ сказано докладніше.
ЖУК Ніна Йосипівна /н. 30. 12. 1911 (12. 01. 1912), с. Герніки, тепер Старі Герніки Гродненської обл., Білорусія — п. грудень 1994, Київ; поховано там само/ — укр. літературознавець, канд. філол. наук з 1948. Автор підручників з історії укр. л-ри 19—20 ст., професор Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. Як сумлінний педагог переслідувано й тероризовано компартійними лженауковцями, уч. 2-ї світової війни. В УЛЕ скавзано докладніше.
ЖУК Семен /н. 1893, Волинь? — 1941 розстріляно сталіністами під час утечі від фашистів, Почаїв; поховано?/ — укр. громадсько-політ., освітній і коопративний діяч на Волині; 1928—30 — посол до варшавського сейму; 1030—33 — політв’язень польс. тюрем, згодом — директор Укр. кооперативного банку в Почаєві. В УРЕ не представлено.
ЖУК Сергій Степанович /н. 19. 10. 1885, хутір Швейкина Балка, тепер у складі м. Кобеляк Полтав. обл. — п. після 1950-х рр., Німеччина; поховано там само/ — укр. скульптор-імпресіоніст і письменник; портретні бюсти, фантастчні мініатюри, вірші, оповідання, рецензії й розвідки в різних журналах; на еміграції в Німеччині з 1950-х рр. В УЛЕ сказано докладніше.
ЖУКОВ Костянтин Миколайович /н. 1873 — п. 07. 03. 1940, Харків; поховано там само/ — укр. архітектор, професор Харків. худож. ін-ту. 1897 закін. Моск. уч-ще малярства, скульптури, архітектури. На поч. 1900-х рр. побудував кілька споруд у Криму, 1913 — буд. худож. уч-ща в Харкові; для Ж. харектерними є риси т. з. укр. модернізму; житлові будинки в м. Вовчанську й Харкові, Вивчав і популяризував укр. пам’ятки давнини.
ЖУКОВИЧ Платон Миколайович /н. 1857 — п. 13. 12. 1919, Петроград; поховано?/-укр. церковний історик білорус. роду, професор Духовн. академії в Петербурзі, дійсний чл. НТШ з 1910, дослідник історії церк. життя в Україні та уч. в ньому укр. шлояхти й козацтва; опублікуваав праці. В УРЕ не представлено.
ЖУКОВСЬКИЙ Антін /н. 1904 — п. після 1950-х рр., США; поховано там само/ — укр. лікар, студент. Діяч у Кракові, згодом громад. діяч на Бродщині (тепер Львів. обл.), на еміграції в Німеччині, з 1949 — у США; працював на відтинку зв’язків з американськими політ. колами й пресою. В УРЕ не представлено.
ЖУКОВСЬКИЙ Іван /н. 1901, Буковина — п. після 1950-х рр., США; поховано там само/ — укр. інженер-архітектор, громад. і культурний діяч на Буковині, в Румунії; в 1950-х рр. — голова Т-ва укр. інженерів у США. В УРЕ не представлено.
ЖУКОВСЬКИЙ Микола Васильович /н. 13. 10. 1833, Київщина — п. 27. 03. 1887, Варшава, Польща; поховано?/ — укр. лікар, один з перших на теренах царської Росії малярієлогів. Закін. петерб. Мед. -хірургічну академію 1850, з 1876 — мед. інспектор у Харкові, з 1883 — у Варшаві; 1880 захистив докторську дисертацію. В УРЕ не представлено.
ЖУРАВЕЛЬ Андрій /н. 1892 — після 1938 загинув у сталівнсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. лікар, 1918 — чл. Укр. сенітарної комісії в Берліні, в 1930-х рр. — доцент Укр. туберкульозного н. -д. ін-ту в Харкові; заарештовано 1938, дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.
ЖУРАВСЬКИЙ Дмитро Іванович /н. 17. 01. 1821, с. Біле, тепер Біловського р-ну Курської обл. РФ — п. 18. 06. 1891, Петербург; поховано там само/ — укр. учений, інженер, фахівець у галузі мостобудування та буд. техніки укр. роду. Закін. Ніжин. ліцей, 1842 — Петерб. ін-т інженерів шляхів, де й працював усе жтття; активний чл. укр. Громади, проектував і збудував ряд важливих мостів, залізничних і військ. споруд.
ЖУРАВСЬКИЙ Дмитро Петрович /н. 1810, Могильовська губ… тепер Білорусія — п. 23. 11. 1856, Київ; поховано?/ — укр. статистик-демократ. 1829 закін. Петерб. кадет. корпус, працював під керівництвом найближчого радника імператора Росії Олександра I М. М. Сперанського; 1845 переїхав до Києва, до кінця життя був ученим секретарем Комісії опису київ. навч. округу; основна праця «Статистичний опис Київської губернії» (СПБ, 1852); праці Ж. мали велике значення для розвитку статистики.
ЖУРАКОВСЬКИЙ (Жураховський) Василь Якович /н. 2-а пол. 17 ст., Україна — п. 1730, на засланні в Москві; поховано?/ — генеральний осавул, чл. 1-ї Малоросійської колегії, один з прихильників наказного гетьмана П. Полуботка (1710—24), разом з генеральним бунчужним Яковом Лизогубом (1723—24) обстоював автономію України, за що був ув’язнений моск. царем-узурпатором Петром I у Петербурзі (січень 1724), а потім кілька років страждав на засланні в Москві.
ЖУРАКОВСЬКИЙ (Жураховський) Лук’ян Якович /н. 2-а пол. 18 ст. — п. 1718, Ніжин; поховано?/ — наказний ніжинський полковник, після поразки гетьмана Ів. Мазепи в полтавській катастрофи мимоволі лишився прибічником моск. царя-узурпатора Петра I; брат Василя Яковича Ж.
ЖУРАКОВСЬКИЙ (Жураховський) Михайло /н. бл. 1600 — п. після 1649, Сосниця, тепер Черніг. обл. ; поховано?/ — сосницький сотник 1649. В УРЕ не представлено.
ЖУРАКОВСЬКИЙ (Жураховський) Яків Михайлович /н. 1-а пол. 17 ст. — п. бл. 1704; поховано в Ніжині?/ — глухівський сотник, а потім ніжинський полковник (1678—85), батько Василя, Лук’яна й Михайла Ж. ? Брав уч. у боях 1677 проти турецько-татарської армії, яка намагалась захопити Правобрежну Україну.
ЖУРАХОВИЧ Семен Михайлович /н. 06. 11. 1907, с. Сокілка Полтав. обл. — + наприкінці лютого 1997, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. письменник. Закін. робітфак у Полтаві та Київ. педінститут, уч. 2-ї світової війни. Автор багатьох книжок повістей та оповідань, серед яких «Дорога вірних», «До них іде весна», «Велика розмова», «Вечір над Орількою», роману «Київські ночі», спогадів «Пам»яті пекучий біль», «Монолог на самоті» та іншіих.
ЖУРАХОВСЬКИЙ Данило Данилович /н. бл. 1800 — п. 1867, Севастополь; поховано?/ — укр. актор і антрепренер, у 1920-х рр. роз’їжджав із своєю трупою по Україні, Криму та Кубані, в 50-х рр. оселився в Севастополі, побудував цегляний театр, виставляв усі відомі на той час укр. п’єси, виступав у комедійних ролях. В УРЕ не представлено.
ЖУРБА Андрій /н. 1-а пол. 18 ст. — 1768 загинув у бою проти московитів, с. Блошиці, тепер Білоцерківського р-ну Київ. обл. ; поховано?/ — ватажок гайдамацького загону, запорізький козак. Під час укр. нац. -визвольного селян. повстання 1768 проти польс. поневолювачів (Коліївщина) загін (300 чоловік) під керівництвом Ж., маючи 3 гармати і 5 гаківниць, діяв на Київщині. Гайдамаки, очолені Ж., разом із загоном М. Швачки в червні 1768 здобули укріплений замок у м. Фастові (тепер Київ. обл.). Після взяття Фастова гайдамацький загін Ж. нападав на польс. маєтки поблизу м. Білої Церкви (тепер Київ. обл.). Московські завойовники підтримали своїх польс. колег і за велінням «німецької вовчиці» (Д. Павличко) й рос. імператриці Катерини II прийшли на Правобережну Україну для придушення Коліївщини. Підступно зраджений москалями, Ж. загинув у бою проти них. Нар. думи уславили Ж. як соратника М. Залізняка та як козака-бандуриста.
ЖУРБА Василь /н. 1-а пол. 18 ст. — п. після 1775; поховано?/ — уч. селян. війни в Росії під проводом Омеляна Пугачова (Пугач) 1773—75, полковник повстанських загонів, українець родом. 1774 був у Слобідській Україні, організував повстанські загони, більше року селяни переховували його від московських переслідувань. Дальша доля невідома.
ЖУРБА Галина /справж. — Домбровська Галина Маврикіївна, в шлюбі — Нивинська; н. 29. 12. 1888, хутір Олександрія, поблизу с. Соболівка, тепер Теплицького р-ну Вінн. обл. — п. 09. 04. 1979, Філадельфія, США; поховано там само/ — укр. писчьменниця. Здобула домашню освіту, з 1912 жила в Києві, з 1919 працювала редактором Всевидаву, 1920 виїхала в Зх. Україну, деякий час жила в Рівному, Здолбунові, згодом переїхала до Варшави, звідти — до США. Друкувалася в журн. «Українська хата» (1910—14), «Музагет» (1919) та ін. Писала нариси, оповідання, повісті, п’єси, вірші, поеми. Автор зб. оповідань, повісті тощо. Написала мемуари «Далекий світ» (1955) і «Тодір Сокір» (1967), спогади «Від „Української хати“ до „Музагету“, в яких, зокрема, відображено укр. літ. життя в Києві на поч. 20 ст. Чимало творів залишилося неопублікованими. В УЛЕ сказано докладніше, тільки… освіту по-українському не „одержують“, як там пише професор Ф. Погребенник, а здобувають!
ЖУРЛИВА Олена / справж. -Котова Олена Костянтинівна; н. 12 (24). 06. 1898, м. Сміла, тепер Черкас. обл. — п. 10. 06. 1971, Кіровоград; поховано там само/ — укр. поетеса, співачка, педагог, походила з родини сільс. учителя. Закінчивши почат. шк., екстерном склала іспити в Уманській гімназії і вступила на філфак Вищих жін. курсів у Києві, який закін. 1922, отримавши диплома кандидата філол. наук. Викладала в шк. Києва, Харкова, Дніпропетровська, Кіровограда. Друкуватися почала в дореволюційних періодичних виданнях. Опублікувала зб. віршів «Металом горно» (1926), «Багряний світ» (1930), «Вірші» (1958), «Земля в цвіту» (1964), «Червоне листя» (1966). Автор критичних статей, перекладала рос. мовою твори укр. письменників. 1938 Ж. заарештовано в Москві, кілька місяців тривало слідство і 26 квітня 1939 особлива нарада НКВС СРСР засудила поетесу до позбавлення волі у виправно-трудових таборах Алтаю на 3 роки. 27 лютого 1957 у зв’язку з реабілітацією президія правління СПУ поновила Ж. в лавах Спілки письменників з 1934 і сприяла виданню зб. її вибраних поезій. Згодом вийшло ще кілька книжок її віршів. Із концтаборів поетьеса повернулася з украй піпірваним здоров’ям і останнє десятиліття була прикута до ліжка тяжкою недугою. Подейкують, що вона була коханкою того прокомуністичного бандюги Н. Махна (четвертий орден Красного знамєні сам Ленін йому давав за те, що «подарував» більшовикам Київ і Єлисаветград!). А декотрі сьогодні намагаються піднімати його на котурни, обпльовуючи при цьому пам’ять видатного Отамана С. Петлюри.
ЖУРМАН Ілля /н. поч. 18 ст. — п. 1783, м. Новгород-Сіверський; поховано там само?/ — Генеральний суддя (1756—82) козацького війська; був послом гетьмана К. Розумовського до Петербурга (1750—51), губернатор Новгород-Сіверського намісництва (1782—83). В УРЕ не представлено.
ЖУРАВСЬКА Целіна /н. бл. 1870 — +? ; поховано?/ — службовка львів. пошти («поштова маніпулянтка»). Іван Франко був довго в неї закоханий (без взаємності); під впливом цього кохання написав цикл віршів «Зів’яле листя». В УЛЕ не представлено.
ЖУЧЕНКО Михайло Васильович /н. 1840, Слобожанщина — + 1880, Париж; поховано?/ — укр. адвокат, харків. повірений присяжний, один із засновників і доброчинців Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ) у Львові; його гроші разом з коштами Олени Іванівни Милорадович (8 тис. крб.) Шевченків товариш по Кирило-Мефодіївському братству Д. Пильчиков відвіз у Галичину для заснування там НТШ. Про це 1911 у праці «Шевченко в Харкові» написав М. Сумцов. В УРЕ не представлено.
ЖУЧЕНКО Федір /н. 1-а пол. 17 ст. — + після 1691, Полтава; поховано?/ — полтав. полковник 1659—91 (з перервами), прихильник Б. Хмельницького, супротивник Ів. Мазепи, тесть В. Кочубея та І. Іскри. В УРЕ не представлено.
