Проект «Українці в світі»

ДАВИД ІГОРОВИЧ /н. 1059, Київ? — + 1112, м. Дорогобуж на Волині; поховано там само/ — князь волинський, син володимиро-волинського князя Ігоря Ярославовича; в порозумінні із Святославом Із’яславовичем київським намагався відняти Галичину у Володаря й Василька Ростиславовичів, 1084 отримав від великого князя київського Всеволода Ярославовича в уділ м. Дорогобуж на Волині, а 1065 — м. Володимир. Переслідуваний князями за осліплення 1097 теребовльського князя Василька Ростиславовича, втік до Польщі, незбаром повернувся у Володимир, та коли війська вел. київ. князя Святополка Із’яславовича обклало місто, Д. І. був змушений віддати його. З допопогою половців повернув собі місто, але на Витячівському з’їзді 1100 було позбавлено володіння; замість м. Володимира одержав волин. міста: Бузьк, Острог, Дубне і Чорторийськ, а незабаром Дорогобуж, де й помер.

ДАВИД РОСТИСЛАВОВИЧ /н. 1140 — п. 1197; поховано?/ — син вел. князя київського Ростислава Мстиславовича. Князював у Торжку в Новгородській землі (тепер РФ) 1158—61 й Вітебську (тепер Білорусія). 1167 одержав від вел. князя київського Мстислава Із’яславовича м. Вишгород. Очолив походи 1172 на Київ, Торчеськ і Траполь проти союзників Андрія Боголюбського (північного загарбника). Після смерті брата Романа (1180) князював у Смоленську, де проти нього 1186 вибухнуло нар. повстання.

ДАВИД СВЯТОСЛАВОВИЧ /н. ? — п. 1123, Чернігів; поховано там само, могила в Борисоглібському соборі, спорудженому ним самим, тут же поховано і його сина Із’яслава, а набагато пізніше — й митрополита Лазаря Барановича/ — син чернігівського князя Святослава Ярославовича, був князем у Смоленську (1095—97). На Любецькому з’їзді 1097 одержав в уділ Чернігівське князівство, брав уч. у походах проти половців (1103, 1107, 1110, 1111). Його нащадки є відомими під прізвищем Давидовичів і, зокрема, укр. письменник-дисидент і патріот Борис Антоненко-Давидович.

ДАВИДОВ Степан Іванович /н. 01. 01. 1777, Чернігівщина — п. 09. 05. 1825, Москва; поховано там само/ — рос. композитор українського роду, диригент, педагог. 1786—95 — у Придворній співоцькій капелі в Петербурзі, з 1800 — театральний капельмейстер і викладач музики та співу в Петербурзі й Москві. Автор музики до 3-ї і 4-ї частин оперної тетралогії «Дністровська русалка» (1805—07), у якій використано укр. нар. мелодії. Д. належать балети, дивертисменти, вокальні концерти, духовні хори.

ДАВИДОВСЬКА Наталія Вікторівна /н. 04. 12. 1953, Київ — п. липень 1995, Львів: поховано там само/ — укр. поетеса, походила з родини службовців. Дитинство і юність минули у Львові, тут закін. середню шк., працювала на з-ді телеграфної апаратури, з 1978 після навч. у Літ. ін-ті ім. Горького в Москві молода поетеса два роки працювала на різних посадах у газ. «Молодь України», журн. «Піонерія», вид-вах «Молодь» і «Радянський письменник». Після повернення до Львова займалася журналістикою, потім перейшла на творчу роботу. Перші вірші надруковано в журн. «Жовтні», «Ранкові», альманасі «Вітрила»; в різних вид-вах вийшли зб. «Пташиний гай», «Мої міста», «Народжена в грудні», «Сад вічності», книга вибраного «Фрески». Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не предтавлено.

ДАВИДОВСЬКИЙ Григорій Митрофанович /н. 18. 01. 1866, с. Мельня, тепер Конотопського р-ну Сум. обл. — п. 13. 04. 1952, Полтава; поховано там само/ — укр. хоровий диригент і композитор, засл. артист УРСР з 1951. Закін. диригентський (1897) і вокальний (1902) ф-ти Петерб. консерваторії, 1888 організував у рідному селі великий хор; 1892—1902 у Петербірзі керував робітничими й студентськими хорами. Зорганізував понад 35 хорових колективів: у Вінниці, Житомирі, Лубнах, Керчі, Москві, Ростові-над-Доном (з останнім гастролював по Росії 1908—17); пропагував укр. нар. пісню. В останні роки життя керував Полтав. хоровою капелою; написав бл. 80 творів, серед них — вокальна трилогія «Бандура» (1866), «Кобза», «Кубань» (1927); поеми «Світе тихий, краю милий…», «Ще як були ми козаками» на тексти Т. Шевченка, муз. драма «Під звуки рідної пісні» (1917), вальси («Кохання», «Баламут»), обробки нар. пісень.

ДАВИДОВИЧ Марія /уроджена — Центар; н.21. 07. 1897, Львів — п. 19. 06. 1989, Монреаль, Канада; поховано там само/ — укр. громад. і культур. діячка, 50 років працювала вчителем в Україні, Польщі й за океаном, активний чл. Організації українок Канади, чл. золотого клубу «Тризуб». Автор історії т-ва «Просвіта» в Монреалі, редактор історії укр. поселенців провінції Квебек, репортерка журн. «Жіночий світ», часопису «ОКО», удостоєна п’ятьма різними грамотами Визволення й подяки укр. спільноти в Канаді. В УРЕ та УЛЕ не представлено.

ДАДЕНКОВ Микола Федорович /н. 15.04. 1885, м. Вятка, тепер РФ — п. 19. 01. 1955, Київ; поховано там само/ — укр. педагог і вчений; з 1905 жив в Україні. Закін. Ніжин. істор. -філологічний ін-т (1910), учителював, пізніше — професор. Автор праць з питань історії педагогіки, естетичного виховання, дидактики.

ДАЙЦ Йосип Абрамович /н. 16. 08. 1897, м. Гегнічеськ — п. 29. 12. 1954, Харків; поховано там само/ — укр. художник-графік, єврей з походження. Навч. у Харків. худож. ін-ті (1921—29), з 1947 — професор цього самого ін-ту. Автор ілюстрацій до книг, працював і в галузі станкової графіки.

ДАКУРА Осип /н. 1864, Галичина — п. 1914, Відень, Австрія; поховано там само/ — укр. міський лікар у Відні, дійсн. чл. НТШ ім. Т. Шевченка. Автор наук. розвідок і популярних праць. В УРЕ не представлено.

ДАЛЬ Володимир Іванович /пс. — Козак Луганський; н. 22. 11. 1801, м. Луганськ — п. 04. 10. 1872, Москва; поховано там само, могила на Ваганьківському кладовищі/ — рос. учений-діалктолог, письменник, лексикограф. Закін. мед. ф-т Дерптського (Тарту) ун-ту; відомим є також як автор казок, оповідань, нарисів тощо; низка творів з укр. тематикою: казка «Ведьма», переказ «Упырь», «Червонорусские предания», оповідання «Небывалое в бывалом». Батько родом данець, мати Марія Фрейтаг, дочка петерб. чиновника. Ось такий він «русский».

ДАЛЬНИЙ (Горгота) Мар»ян /н. 01. 01. 1924, с. Бортків на Львівщині — +?, Канада; поховано там само/ — один з ініціаторів творення укр. демократичних організацій у Канаді, куди переїхав 1949, перший голова ОДУМу, упродовж десятиліть редагував журнал «Нові дні», його перу належать сотні різножанрових публікацій, що незмінно відзначалися аналітичною виваженістю, оригінальністю авторського погляду й вичерпністю аргументацій.

ДАМІЛОВСЬКИЙ Микола Олександрович /н. 1880, Чернігівщина — п. 21. 03. 1942, Київ; поховано там само, могила на Лук’янівському цвинтарі, дільниця № 8, надгробок — обеліск з чорного каменю, білий мармуровий хрест, два фарфорових фотопортрети, напис: «Профессор Николай Александрович Дамиловский, ск. 21. 03. 1942 г.»; «Нинуся Дамиловская, ск. 15. 08. 1952» / — укр. архітектор, професор, інженерно-будівельного і худож. ін-тів у Києві; за його проектами споруджено в Києві чимало будинків. В УРЕ не представлено.

ДАНИЇЛ ЗАТОЧНИК /н. 2-а пол. 12 ст. — п. 1-а пол. 13 ст. ; поховано?/ — давньоукр. письменник кінця 12 — поч. 13 ст., гаданий автор «Слова Даниїла Заточника», що збереглося в двох основних редакціях і кількох списках, датованих 15—17 ст. ; «Слово» являє собою звернення до Ярослава Володимировича (в одних списках) або до Ярослава Всеволодовича, Юрія Довгорукого, Андрія Боголюбського та ін. князів (в ін. списках). У тих списках, написаних риторичним стилем, поряд з вихвалянням сильної князівської влади викривається зловживання князівських тіунів, висміюється боярство й монастирське духівництво.

ДАНИЛЕВИЧ Василь Юхимович /н. 09. 02. 1872, Чернігівщина — п. 15. 11 (УРЕ: 10. 11). 1936, Київ; поховано там само, могила на Лук’янівському цвинтарі, дільниця № 25, ряд 4, місце 16, ліворуч по гол. алеї, надгробок з написом: «Професор Київського державного унів. Василь Юхимович Данилович, народ. 9. II (28. I) 1872 р., пом. 15. XI 1936 р.»; постамент пошкоджено, зверху хреста скинуто, могила без догляду (поблизу пам’ятник Обрєзову) / — укр. історик і археолог, учень В. Антоновича, чл. НТШ ім. Т. Шевченка в Києві, доцент Київ. ун-ту, згодом — професор Київ. ІНО, чл. н. -д. кафедри історії України в Києві та Археографічної комісії ВУАН; досліджував Донецьке городище та могили Харківщини; серед праць: «История Полоцкой земли до конца 14 века» (1897); «Археологічна минувшина Київщини». В УРЕ не представлено.

ДАНИЛЕВСЬКИЙ Василь Якович /н.13. 01. 1852, Харків — п. 25. 02. 1939; там само й поховано/ — укр. фізіолог, академік АН України з 1926. Закін. мед. ф-т Харків. ун-ту 1874, професор цього самого ун-ту; вперше в царській Росії провів реєстрацію електричних явищ у мозку голови сабаки, опублікував наук. праці, склав кілька підручників з фізіології, писав науково-популярні твори; 1891 вперше описав фізіологію гіпнозу.

ДАНИЛЕВСЬКИЙ Віктор Васильович /н. 04. 09. 1898, с. Яреськи Полтав. губ. (УРЕ: Лодзь, тепер Польща) — п. 09. 08. 1960, Легнінград; поховано там само/ — укр. учений і письменник, професор історії техніки з 1928, академік АН України з 1948. Після закін. Харків. технологічного (тепер — політех.) ін-ту працював на з-дах; 1928—29 організував у вузах Харкова перші в СССР кафедри історії техніки.

ДАНИЛЕВСЬКИЙ Григорій Петрович /н. 26. 04. 1829, с. Данилівка, тепер Барвінківського р-ну Харків. обл. — п. 18. 12. 1890, Петербург; поховано в с. Пришибі, тепер Блаклійського р-ну тієї амоі обл., могила в родинному склепі ід кам’яною церквою-усипальницею, 1962 в с. Пришибі відкрито пам’ятника Д./ — укр. російськомовний письменник, писав романи, оповідання з життя України; найцікавішим є зб. «Украинская старина» (1869) з біографічними відомостями про Г. Сковороду, Г. Квітку-Основ’яненка тощо.

ДАНИЛЕВСЬКИЙ Микола /н. 1880 — у 1930-х рр. загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. метеоролог, директор Укр. метеорологічної служби; на поч. 30-х рр. — доцент с. -г — ін-ту в Києві; праці з кліматології України. В УРЕ не представлено.

ДАНИЛЕВСЬКИЙ Микола Якович /н. 1822 — п. 1885; поховано?/ — укр. натураліст, російськомовний публіцист, голова пізького слов’янофільства; основний твір — «Россия и Европа» (1869), брав. уч. в експедиції академіка Бера (1853—56), був у Новопетровському укріпленні й познайомився там з Т. Г. Шевченком. В УРЕ не представлено.

ДАНИЛЕВСЬКИЙ Олександр Семенович /н. 28. 08. 1809, с. Семеренки Миргородського пов. Полтав. губ. — п. 03. 04 1888, с. Ганнівка Сум. обл. ; поховано там само/ — укр. педагог, походив з полтав. дворян, постійний і найближчий друг М. В. Гоголя. Навч. у Полтав. гімназії та Ніжин. ліцеї, де зблизився з майбутнім великим письменником. Д. був з Гоголем за кордоном, а, повернувшись, став інспектором пансіону при 1-й київ. гімназії; 1851—61 — ректор Полтав. гімназії та нар. уч-щ Полтав. губ. ; за кялька років до смерті осліп і постійно жив у Ганнівці. В УРЕ не представлено.

ДАНИЛЕВСЬКИЙ Олександр Якович /н. 10. 12. 1838, Харків — п. 08. 06. 1923, Петроград; там само й поховано/ — укр. біохімік, основоположник біохімії в царській Росії, чл. -кор. петерб. АН з 1898. Закін. мед. ф-т Харків. ун-ту 1860; а 1863—71 — професор Казан., 1885—92 — Харків. ун-тів, з 1892 — петерб. Військ. -мед. академії; разом з братом В. Я. Данилевським організуав у Харкові видання першого в царській Росії фізіологічного журн. (1888—91). Праці Д. присвячені вивченню білків і білкового обміну, ферментів, раціональному харчуванню.

ДАНИЛО КОРСУНСЬКИЙ /н. бл. 1550 — п. бл. 1600; поховано?/ — укр. церковний діяч, мандрівник, архімандрит в с. Корсуні на Городенківщині; 1590 вирушив до Єрусалима, де пробув три роки; залишив опис подорожі. В УРЕ не представлено.

ДАНИЛО (Даниїл) ПАЛОМНИК /н. 2-а пол. 11 ст., Чернігівщина — п. 1122, Чернігів; поховано там само, могила в Юр’ївському монастирі?/ — давньоукр. письменник-мандрівник, ігумен (Чернігівського?) монастиря; описав свою подорож до Палестини 1106—08; твір цей має до ста копій 15—19 ст. під назвами «Хожденіє», «Странник», «Паломник» та ін., належав до найпоширеніших в укр. старому письменстві, являючи собою спогади про подорож, відбуту з цілою «дружиною». «Хожденіє» поряд з елементами опису подає численні оповідання про святі місця, взяті з Біблії, легенд та апокрифів, чим зумовлено велику літературну вартість цього твору, перейнятого виразно виявленим національним патріотизмом. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДАНИЛО РОМАНОВИЧ ГАЛИЦЬКИЙ /н. 1201 — п. 64, Галич? ; поховано?/ — давньоукр. князь Галицько-Волинської землі, політ. діяч, дипломат і полководець, син Романа Мстиславовича, король Русі з 1253; по батьківській смерті змушенй був перебувати спершу при угорському дворі, згодом у невеликих володіннях з матір’ю та братом Васильком; 1239 взяв Київ, мав значний вплив на Турово-Пінське князівство; татарська навала 1240—41 перешкодила дальшому об’єднанню укр. земель; 1246 Д. Р. Г. переміг коаліцію Угорщини й Польщі та з ін. князівствами, поширив свою владу на Галичину; їздив до ханського двору в Сарай і визнав злежність від Орди, щоб урятувати державу, але готувався до дальшої боротьби з татарами: будував укріплення, шукав союзу із Заходом, пішов навіть на унію й прийняв від папи Інокентія IV королівську корону (1253), але реальних результатів від цього союзу не було; 1254 успішно відбив новий напад татар на Пониззя й Волинь, проте 1259 Бурундай примусив знищити укріплення. Винятково здібний володар, Д. Р. Г. на якийсь час об’єднав західноукраїнські землі, збудував ряд нових міст: Холм, Львів, реформував військо; під час його владарювання в Україні ширилась західна культура, прищеплювались передові держ. -адміністративні форми правління, зокрема в житті міст.

ДАНИЛОВ Віталій Іванович /н. 28. 03. 1902, с. Жовте, тепер Слов’янського р-ну Луган. обл. — п. 19. 03. 1954, Київ; поховано там само, могила на Лук’янівському цвинтарі, 20-а дільниця, праворуч по гол. алеї (за могилою М. Пимоненка); надгробок з написом: «Действительный член АН УССР Виталий Иванович Данилов 1902—1954»/ — укр. фізик, академік АН УРСР з 1951. Закін. Дніпропет. ін-т нар. освіти (ІНО), з 1931 — керівник лаболаторії; уперше в СССР застосував метод рентгенографії для вивчення будови рідких металів, створив шк. фізиків у галузі будови та кристалізації рідин.

ДАНИЛОВ Володимир Валеріанович /н. 01. 08. 1881, м. Духовщина, тепер Смолен. обл. РФ — п. 24. 04. 1970, Ленінград; поховано там само/ — укр. фольклорист, літературознавець, педагог. Закін. Ніжин. істор. -філологічний ін-т (1905). Автор праць з укр. фольклору, укр. і рос. літературознавчих розвідок про Т. Шевченка, О. Пушкіна, М. Гоголя, І. Тургенєва, Л. Толстого, М. Максимовича, А. Метлинського та ін. ; створив кілька підручників.

ДАНИЛОВ Федір Іванович /н. 1863 — п. 1927; поховано?/ — укр. хужожник-пейзажист. Навч. у Київ. рисувальній шк. М. Мурашка. В УРЕ не представлено.

ДАНИЛОВИЧ Северин /н. 1861, Покуття? — п. 1942, Львів? ; поховано?/ — укр. громад. -політичний діяч на Покутті до 1-ї світової війни: один із засновників Української радикальної партії (УРП); на поч. 20-х рр. 20 ст. разом із М. Яцкович та С. Твердохлібом провадив угодову акцію на користь Польщі, а тому було виключено з партії. В УРЕ не представлено.

ДАНИЛЮК Роман /н. ? — п. серпень 1993, Нью-Йорк, США; поховано там само/ — укр. культур. діяч у США, багаторічний скарбник Укр. -американської координаційної ради, чл. екзекутиви братського Союзу, голова Укр. нар. дому в Нью-Йорку, заст. голови головної управи кол. вояків «Галичина». Він глибоко переймався клопотами й турботами укр. письменників, котрі першими взялися до нелегкої справи — відродження рідного слова, укр. культури, всіляко дбав про те, аби забезпечити їм сприятливі умови для творчої роботи, щиро вболівав за українців, яких доля закинула до т. з. сх. діаспори, дбав про те, аби не поривалися їхні зв’язки з материзною. Після здобуття незалежності України часто бував на рідній землі, допомагав економічно й моск. т-ву укр. культури «Славутич». В УРЕ не представлено.

ДАНИЛЬЧЕНКО Петро /н. 1860, Київ? — п. ?; поховано?/ — укр. віоланчеліст. Закін. Моск. консерваторію, 1881 викладав у Муз. шк. в Харкові, концертував Україною; 1881—67 викладав у філармонії в Москві, пізніше не раз об’їздив з концертами Швейцарію, Францію та Україну. В УРЕ не представлено.

ДАНИШ Никифор /н. 1877, Галичина — п. 1954, США; поховано там само/ — укр. педагог і громад. діяч на Коломийщині, а з 1919 — на Станіславщині; учитель середніх шк., один з організаторів приватного шкільництва в Галичині; опублікував статті на педагогічні теми; переїхав до США, де й помер. В УРЕ не представлено.

ДАНКЕВИЧ Лука /пс. — Лука з Ракова та ін. ; н. 1791, с. Орява Сколівського р-ну Львів. обл. — п. 23. 12. 1866, м. Коломия, тепер Івано-Фр. обл. ; поховано там само/ — укр. поет і публіцист, один з перших популярних авторів у Галичині, священик з Коломиї. Закін. 1820 Львів. духовну семінарію. 1848 очолював «Стрийську руську раду», що виникла внаслідок революц. подій у Галичині. Один із засновників Руського літ. т-ва в Коломиї (1864). Перші поетичні твори — «Бесіда о горілці» та ін. опбуліковано в альб. «Вінок русинам на обжинки» (ч. 2, 1847), друкував ще статті на екон. і культурно-громад. теми. В УРЕ не представлено, в УЛЕ є.

ДАНЧЕНКО Андрій /н. ? — п. жовтень 1993, Київ: поховано?/ — укр. поет. Писати почав у зрілому віці, добірки опублікував лише з кінця 80-х рр. 20 ст. у журн. «Київ», газ. «Літературна Україна», «Слово» тощо. Збірки не дочекався. От в УЛЕ і не представлено, в УРЕ — тим паче.

ДАНЧЕНКО Володимир Андрійович /н. 21. 04. 1914, Херсон (УРЕ: Маріуполь) — п. 17. 11. (УРЕ: 12.) 1967, Львів; поховано там само/ — укр. актор, нар. артист УРСР з 1954; навч. у Київ. театр. ін-ті 1933—37; працював у театрі ім. Марії Заньковецької 1931—33; 1937—67 (з 1944 — у Львові). Ролі: Лукаш («Лісова пісня» Лесі Українки), Назар («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Платон («Платон Кречет» Корнійчука) та ін.

ДАНЧЕНКО Олександр Григорович /н. 22. 06. 1926, с. Новоолексіївка Одес. обл. — п. січень 1993, Київ; поховано там само/ — укр. художник-графік. Дитинство минуло в Дніпропетровську. Закін. Дніпроп. худож. уч-ще та Київ. худож. ін-т (1954), навч. в О. Пащенка, В. Касіяна та І. Плешинського. Ще студентом почав експонувати свої графічні роботи на виставках. Серед творів, що здобули визнання, — серія офортів «Народно-визвольна війна українського народу 1648—54», «Народні Герої України», ілюстрації до «Кобзаря» Т. Шевченка, до книжок Ол. Ільченка «Козацькому роду нема переводу» тощо. В УРЕ не представлено.

ДАНЬКО Микола Михайлович /н. 24. 05. 1926, с. Славгород Краснопільського р-ну Сум. обл. — п. лютий 1993, м. Суми; поховано там само/ — укр. поет. Походив з ковальської родини, Закін. сім. класів серед. шк., навч. обірвала 2-а світова війна. В лютому 1943 евакуювався до Курської обл. (тепер РФ), був «сином» ударної військ. частини, захворів, а згодом завербувався на відбудови Сталінграда, влітку 1944 призвано до армії, був курсантом Конотопського уч-ща винищувальної штурмової авіації, кілька років служив на Сахаліні, пізніше працював бурильником на вапняному з-ді поблизу Львова. 1956 закін. Львів. ун-т ім. І. Франка і набув фах журналіста. Працював на різних посадах у редакціях обласних газ. Сум і Львова, жерн. «Початкова школа», завідував літ. частиною Сум. театру ім. М. Щепкіна. Почав писати ще в школі, згодом друкувався в журн. України, виступав з віршами, оповіданнями, гуморесками, пародіями, рецензіями, перекладами. Окремими виданнями вийшли зб. віршів «Зоряне вікно», «Червоне соло», «Й сонця прихилив би…» тощо. В роки застою за зб. «Червоне соло» звинувачено в бурж. націоналізмі; працював вантажником на товарних станціях, був сторожем. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДАРАГАН Юрій /н.16. 03. 1894, м. Єлисавет на Херсонщині — п. 17. 03. 1926, санаторій на Плєші біля Праги (Чехія); поховано в Празі/ — укр. поет-символіст. Закін. Тираспольське (тепер Молдавія) реальне уч-ще; в 1-у світову війну пішов на фронт, служив підпоручником рос. армії, згодом опинився в Армії УПА, де спочатку був командиром кулеметної сотні в Житомр. військ. шк., а відтак старшиною Кам’янецької шк… Після поразки Січового Стрілецтва Д. було інтерновано до польс. таборів для військовополонених Ланцюту, Вадовиць і Калішу. Тут і прийшла до нього невідворотна потреба творочості, а разом з нею і потреба гуманітарних знань. 1923 Д. вступає до Укр. пед. ін-ту в Празі, але тяжка хвороба на сухоти стала на заваді, і поет помер прямо в лікарні. Весь його доробок уміщеється в невеличкій книжечці «Сагайдак» (Прага, 1925), кількох публікацій окремих добірок віршів (в укр. періодиці Праги, Чернівців, Львова 1920-х рр.) та деяких перекладів чес. мовою Карла Ганека Маха; в 49-у числі 17 жовтня 1926 паризького тижневика «Тризуб», що його видавав головний атаман Симон Петлюра, є розлога стаття про Д., а також уміщено 54 його вірші. Останнім часом (1990-і рр.) чимало опубліковано його добірок і написано про нього в укр. пресі.

ДАУШКОВ Сергій /н.1905, с. Нова Миколаївка на Волині — п. після 1967; поховано?/ — організатор Української Радикальної Партії (УРП) на Волині, селянин з походження. Автор оповідань із сільського побуту, співробітник «Громадського голосу», що виходив у Львові. Ні в УРЕ. Ні в УЛЕ не представлено.

ДАЦКІВ Михайло /н. 21.11. 1893, с. Городниця Підволочиського р-ну Терноп. обл. — 1937 загинув у сталінських катівнях; поховано?/ — укр. культур. -освітній діяч. Навч. у Терноп. гімназії і на юр. ф-ті Львів. ун-ту, був вояком УГА, працював директором-адміністратором Київ. театру Л. Курбаса (1921—22) та «Березоля» (1929—31), Харків. філармонії і концертного відділу Харків. театру «Веселий пролетар.» Заарештовано органами НКВС 04. 11. 1933 й засуджено до в’язниці. Дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.

ДАШАК Зенон Олексійович /н. 17. 07. 1928, м. Стрий Львів. обл. — + 26. 06. 1993, Київ; поховано там само/ — засл. діяч мистецтв України, завідуючий кафедрою камерного ансамблю Вищого де рж. Муз. ін-ту ім. М. В. Лисенка кандидат мистецтвознавства. Після закін. 1951 оркестрового фа-ту Львів. держ. консерваторії вступив і 1954 успішно завершив навч. в аспірантурі при Київ. держ. консерваторії. З 1951 — на викладацькій роботі, спочатку в Київ., а потім у Львів. консерваторіях.

ДАШКЕВИЧ (Дашкович) Євстафій /н. 2-а пол. 15 ст. — п. 1535; поховано?/ — укр. феодал, воєвода Великого князівства литовського; на поч. 16 ст. перейшов на бік великого князя московського Івана III, згодом повернувся в Україну, був київ. і черкас. (1514) старостою; у своїх староствах організував охорону пд. -сх. пограниччя з козаків і успішно оборонявся від татар. Дійшовши згоди з Крим. ханством, Д. спільно з кримчаками двічі ходив на землі Московії, а 1533 подав пропозицію до польс. сейму спорудити на Дніпрі низку фортець для оборони Ураїни від татарських нападів. Укр. історик М. П. Бантиш-Каменський, М. А. Макаревич та ін. називали Д. одним з перших гетьманів та організаторів Запорізького козацтва; однак питання це очікує на сумлінного й неупередженого дослідника.

ДАШКЕВИЧ Микола Павлович /н. 04. 08. 1852, с. Бежів, тепер Черняхівського р-ну Житомирської обл. — п. 20. 01. 1908, Київ; поховано там само/ — укр. літературознавець, академік петерб. АН з 1907, професор Київ. ун-ту на кафедрі історії зх. -європейської л-ри, учень В. Антоновича. Автор важливої в укр. літературознавстві книги-рецензії на працю М. І. Петрова «Нариси з історії української літератури 19 ст.» (1888), позитивно оціненої І. Франком; У своїй праці Д. підкреслив самобутність, оригінальність нової укр. л-ри; ін. праці Д. є вартісними своїм фактичним матеріалом.

ДВОРНИКОВ Тит Якович /н. 1862, с. Мащенки Курськ. губ., тепер РФ — п. 28. 10. 1922, Одеса; поховано там само, могила на 2-у міському цвинтарі поруч з могилою укр. художника К. Костанді/ — укр. маляр. Навч. у Харків., згодом — в Одес. рисувальній школах у К. Костанді; чл. Т-ва пд-російських художників (з 1893) і Т-ва передвижників (з 1912). Твори: «Зима» (1892), «Осінь» (1894), «Зимовий ранок» (1895), «Телята» (1897), «Сутінки» (1903), «Біля моря» (1912), «Вечір у порту» (1912) та ін. Полотна Д. зберігаються в музеях Києва, Харкова, Одеси.

ДВОРНИЧЕНКО І. Н. /н. бл. 1860 — п. ?; поховано?/ — співробітник дожовтневого укр. театру; з перших років виникнення укр. проф. театру був хормейстером у трупі М. Старицького, пізніше диригентом; виступав актором у співочих ролях. В УРЕ не представлено.

ДЕ (Барчук) Олександр Іванович /н. 05. 06. 1925, с. Заячківці Христинівського р-ну Черкас. обл. — + 1999 від тяжкої хвороби; там само й поховано/ — укр. поет і драматург. У роки 2-ї світової війни вивезено фашистами до Німеччини на тяжкі роботи «остарбайтера». У повоєнний період працю на німецьких заводах поєднував із навчанням в Українському Вільному Університеті в Мюнхені. Переїхавши до Англії, закін. Лондонську шк. драматичного мистецтва. Перша зб. поезій «Пісня серця» вийшла 1964. З того часу одна по одній з»являються поетичні збірки «Живі легенди», «Хвотій, або Наш Фауст», «Учитель», «Вогонь Трояндний», «Пророк», «Роздуми», «Вагомість весни», зб. оповідань «Під чужим небом», «У двох кольорах», драма «Персона нон грата» та ін. До річниці незалежності України підготував драму «Коли птахи повертаються з вирію».

ДЕБОГОРІЙ-МОКРІЄВИЧ Володимир Карпович /н. 12. 05. 1848, Чернігів — п. 02. 11. 1926, Чирпан, Болгарія; поховано там само/ — укр. діяч народницького руху 70-х рр. 19 ст. в Україні. Закін. гімназію в Кам’янці-Подільському (1866), навч. на мед. ф-ті Київ. ун-ту, 1873 у Швейцарії познайомився з Бакуніним і став його послідовником; 1874 — чл. т. з. київ. комуни бунтарів; 1875 намагався підняти селянське повстання в Україні, 1879 при арешті в Києві вчинив збройний опір, дістав 15 років каторги, але звідти втік і 1881 виїхав за кордон; на еміграції був під значним впливом М. П. Драгоманова, видав свої спогади, які є вартісним інформативним джерелом, з 1894 жив у Болгарії, де й помер.

ДЕГТЯРЕНКО Іван /н. 24. 04. 1892, хутір Кантемирівка біля м. Воронеж, тепер РФ — п. 09. 02. 1969, Вроцлав, Польща; поховано там само, на похороні було багато присутніх земляків/ — укр. громад. діяч на Вроцлавщині, скарбник воєвідського правління УСКТ (Українське суспільно-культурне товариство), чотирикратний голова міського гуртка УСКТ; виступав з доповідями, писав історію лемків, але не скінчив. У Вроцлаві жив з 1953. В УРЕ не представлено.

ДЕДЮЛІН Олександр Васильович /н. 03. 08. 1866, с. Срібне, тепер Срібнянського р-ну Чернігів. обл. — п. 16. 10. 1924, Харків; поховано там само/ — укр. мікробіолог-епізостолог, професор. Закін. 1892 Харків. вет. ін-т, у якому з 1906 завідував кафедрою бактеріології, організував вет. служби в Україні, з 1921 — директор Ін-ту наук. і практичної ветеринарії (тепер — Укр. н. -д. ін-т експериментальної ветеринарії (редактор журн. «Ветеринарное дело» — 1922—24). Наук. праці присвячено вивченню хвороб с. -г. тварин (ящур, сап, туберкульоз, сибірка, чума), заходам боротьби з ними, питанням розвитку холодильної справи тощо.

ДЕЙ Олександр Іванович /н. 30. 03. 1921, с. Синявка Менського р-ну Чернігів. обл. — п. 06. 08. 1986, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. літературознавець, фольклорист, історик укр. журналістики, фахівець у галузі книгодрукування в Україні, доктор філол. наук, професор; походив з селянської родини. 1938 вступив до Київ. ун-ту, який закінчив 1942 в м. Кзил-Орді, куди було тимячасово евакуйовано; з 1943 пребував у діючій армії, брав уч. у боях. Після демобілізації працював у системі АН України на посадах ст. наук. співробітника і зав. відділом. З-під пера Д. вийшло понад 300 друкованих праць, у тому числі й 40 монографічних і окремих видань, з 1964 очолив редакцію 50-томного видання «Українська народна творчість» і протягом років був гол. редактором журн. «Народна т ворчість та етнографія».

ДЕЙКУН Ф. /н. 1-а пол. 19 ст. — п. після 1884, Київ; поховано?/ — укр. колекціонер, киянин, великий шанувальник творчості Т. Шевченка, з перервами товаришував із Марком Вовчком, які відновлено 1887. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДЕЙЧ Лев Григорович /н. 26. 09. 1855, м. Тульчин, тепер Вінн. обл. — п. 04. 08. 1941; поховано?/ — уч. народницького, а потім с. -д. руху, один з лідерів меншовизму, єврей. Навч. у Київ. гімназії; революц. діяльність почав 1875, шістнадцять років був на каторзі й засланні в Сибіру; 1917 повернувся додому, жовтневий переворот зустрів вороже, пізніше відійшов від політ. діяльності.

ДЕЙЧ Олександр Йосипович /н. 02. 05. 1893, Київ — п. 08. 04. 1972, Москва; поховано там само/ — рос. (УЛЕ: і укр.) письменник, перекладач, літературознавець єврейс. походження. Закін. Київ. ун-т (1917). Друкуватися почав 1911, працював у галузі зх. -європейських л-р (г. Гейне, П. -Ж. Беранже, Дж. Свіфт, Дж. Байрон та ін.), укр. л-ри (Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Рильський, П. Куліш тощо), історії театру. Виступав як театральний критик і перекладач з укр., англ., нім. мов.

ДЕЙША-КОЦЮБИНСЬКА Віра Устимівна /н. 1852, м. Ржев Тверської губ., тепрер РФ — п. 12. 01. 1922, Чернігів; поховано там само, могила на Болдиній горі, поруч з М. Коцюбинським/ — укр. громад. діячка, дружина М. Коцюбинського. Навчалась на Бестужівських курсах у Петербурзі, мала зв’язки з народовльцями. 1890 повернулась до Чернігова, брала уч. у підпільному гуртку, 1894 одружилася з М. Коцюбинським, писала наук. -популярні статті, чл. чернігів. «Просвіти»; 1916—19 завідувала Черніг. міською б-кою. Під час гетьманщини було ув’язнено. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДЕЙША-СІОНИЦЬКА Марія Андріївна /н. 22. 10. 1859, Чернігів — п. 25. 08. 1932, Москва (УРЕ: Коктебель, тепер Планерське, Крим); поховано там само/ — (УРЕ: рос.) оперна співачка (драм. сопрано), вийшла з української малоосвіченої родини чернігівського міщанина; до 17 років допомагала батькові торгувати на базарі косами, співаючи знічев’я. 1878 випадково почув її спів поміщик Євреїнов, який кохався на піснях і мав хор селянських дівчат-українок. Євреїнов умовив Маріїного батька дозволити їй поїхати навчатись на його кошт; 1879—81 навч. у Петерб. консерваторії, їздила удосконалюватися за кордон, виявилась напрочуд здібною, швидко оволоділа іноземними мовами, здобула середню загальну та вищу муз. освіту, вийшла в перші ряди Маріїнського (Петербург) оперного театру; 1891—1908 співала у Великому театрі в Москві, виступала за кордоном у Франції, Бельгії; найближчими були їй драм. партії; виступала і як камерна співачка, пропагуючи укр. нар. пісні; 1907 організувала «Музыкальные выставки» — концерти рос., укр. та зх. -європейської музики. Чудово виконувала рідні українські народні пісні. Приїжджаючи до Чернігова, бувала в гостях у М. Коцюбинського (одружилася з братом Віри Дейші). Працювала й педагогом, опублікувала книгу «Пение в ощущениях» (1926). В УРЕ трохи інша й офіційніша інтерпретація, бо писав І. М. Лисенко — новітній енциклопедист.

ДЕЛАФЛІЗ Дем’ян Петрович /н. бл. 1780, Франція — п. 1861, Україна; поховано?/ — укр. краєзнавець франц. походження; потрапив у полон під час війни 1812, став працювати в Україні лікарем, зібрав відомості з етнографії, фольклору, статистики, ботаніки, топографії Київщини; залишив шість рукописних альбомів з життя й побуту укр. селян, ілюстрованих малюнками, що зберігаються у відділі рукописів Центр. наук. б-ки АН України і Черніг. істор. музеї. Автор спогадів про повстання Чернігівського полку доби декабристів.

ДЕ ЛЯМОТ /н. 18 ст. — п. 19 ст. ; поховано?/ — укр. архітектор кінця 18 ст., виконав проект палацу гетьмана Кирила Розумовського в Почепі, збудуваного укр. архітектором О. Яновським. В УРЕ не представлено.

ДЕМБИЦЬКИЙ Теофіл /н. 1845, Галичина — п. 1915, коломия; поховано?/ — укр. галицький громад. діяч, жив у Коломиї, опікун молоді, меценат укр. культурних устаноов; відписав НТШ ім. Т. Шевченка свій маєток Белелую, а ін. укр. установам призначив чималу фінансову допомогу. В УРЕ не представлено.

ДЕМБИЦЬКИЙ Віктор /н. 1892 — п. ?; поховано?/ — укр. композитор. Закін. Київ. муз. ін-т ім. М. Лисенка (учень Глієра й Лятошинського); твори: опера «Повстання», симфонія, соната для фортепіано, соната для віолончелі, музика до «Лісової пісні» Лесі Українки. В УРЕ та в УЛЕ не представлено.

ДЕ МЕЗЕР Костянтин /н. бл. 1850 — п. ?; Полтава; поховано?/ — укр. письменник, писав і польс. мовою; 1875 оселився в Полтаві, куди переїхав із села Севруки Старокостянтинівського пов. Свої твори надсилав до Варшави, укр. писав латинкою. В художньому плані україномовні його твори були кращими, але під сильним впливом творчості Т. Шевченка. В УРЕ та УЛЕ не представлено.

ДЕ-МЕТЦ Георгій Георгійович /н. 21. 05. 1861, Одеса — п. 03. 02. 1947, Київ; поховано там само/ — укр. фізик і методик. Закін. Новоросійський (тепер Одес.) ун-т 1885; з 1890 по 1930 — професор фізики Київ. ун-ту і ІНО, з 1898 — Київ. політех. ін-ту; наук. дослідження в галузі теплових явищ та радіоактивності. Склав 1-й курс методики викладання фізики в школах України, чл. правліеея Ук. асоціації фізиків.

ДЕМИДЕНКО Тит Трохимович /н. 02. 04. 1891, с. Трушівці, тепер Чигиринського р-ну Черкас. обл. — п. 21. 07. 1959, Київ; поховано там само?/ — укр. учений у галузі рослинництва, чл. -кор. АН УРСР з 1951. Закін. Харків. с. -г. ін-т 1921, десять років працював у Моск. с. -г. академії, з 1944 — зав. кафедрою рослинництва Укр. академії с. -г. наук; опублікував понад 70 наук. праць.

ДЕМИДЧУК Семен /н. 1884, Галичина — п. після 1957, Нью-Йорк, США; поховано?/ — укр. громад. діяч, публіцист, літератор; з 1914 постійно проживав у США, співробітник газ. Автор численних статей і публікацій про укр. справу укр. та англ. мовами; оповідання «Перші образки з Америки», 1954 — професор. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДЕМІНСЬКИЙ Іполит Олександрович /н. ? — п. ?; поховано в Астрахані (тепер РФ), де 1912 йому споруджено пам’ятника/ — укр. громад. діяч. Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлено.

ДЕМКОВИЧ Іван /н. 1906, с. Рогізна Яворівського пов., тепер Польща — п. 31. 05. 1992, Сєрадз, Польща; поховано там само/ — укр. організатор і режисер аматорських театральних колективів у Польщі, був інструктором майже всіх укр. маматорських театральних колективів УСКТ, користувався високою повагою серед аматорів і фахівців театрального мистецтва. В УРЕ не представлено.

ДЕМУЦЬКА Михайлина Антонівна /н.31. 08. 1893, с. Охматів, тепер Жашківського р-ну Черкас. обл. — п. 31. 08. 1951, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, недалеко від могили Ріти Нещадименко, Л. Ліницької; надгробок з написом: «Демуцкая Михайлина Антоновна, ск. 31. 06. 1951»/ — можливо, родичка Порфира й Данила Демуцьких? В УРЕ не представлено.

ДЕМУЦЬКИЙ Данило Порфирович /н. 16. 07. 1893, с. Охматів, тепер Жашківського р-ну Черкас. обл. — п. 07. 05. 1954, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, спільна з батьком огорожа, неподалік від корифеїв укр. театру, надгробок з відповідним написом/ — укр. кінооператор, засл. діяч мистецтв Узб. РСР з 1944 й УРСР з 1954; син Порфира Даниловича Д. Закін. 1917 Київ. ун-т, 1925 почав працювати на Одес. кінофабриці; 1928—32 працював оператором в О. П. Довженка, у співробітництві з яким досягнув найбільших творчих успіхів.

ДЕМУЦЬКИЙ Порфир Данилович /н. 10. 03. 1860, с. Янишівка, тепер с. Іванівка Ставищенського р-ну Київ. обл. — п. 03. 06. 1927, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ограда спільна з сином Данилом Порфировичем Д., поблизу корифеїв укр. театру; надгробок з написом: «Демуцький Порфир Данилович 1860—1927 український фольклорист і композитор; Демуцький Данило Порфирович 1893—1954, Заслужений діяч мистецтв Української РСР»/ — укр. фольклорист, хоровий диригент і композитор. Навч. у Київ. бурсі та духовн. семінарії. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту, працював за лікаря в с. Охматові на Київщині; записував нар. пісні з 1874, створив нар. хор, який набув великої популярності, з 1918 жив у Києві; видав кілька зб. укр. нар. пісень.

ДЕМЧЕНКО Василь Григорович /н. 17. 03. 1831, Золотоніський пов., Полтавщина — п. 09. 05. 1914, Київ; поховано?/ — укр. учений-юрист, професор цивільного права. Навч. у Ніжин. гімназії та на юр. ф-ті Київ. ун-ту (закін. 1854); з 1861 викладав у Київ. ун-ті цивільне право й цивільний кодекс.

ДЕМЧЕНКО Федір Степанович /н. бл. 1918, с. Запалац Чечельницького р-ну Вінн. обл. — 1941—42 загинув у партизанському загоні Ф. Кондратенка, Хомутецький ліс, Миргородщина; поховано?/ — укр. комсомольський поет; 1938 скінчив технікум і приїхав до Полтави; війна обірвала його життя й творчість.

ДЕМЧУК Петро Іванович /н. 11. 06. 1900, м. Городенка, тепер Івано-Фр. обл. — п. 30. 01. 1943; поховано? ; в 30-х рр. було репресовано більшовиками/ — укр. філософ-марксист, викладав у Комуністичному ун-ті в Харкові; 1919 вступив до КПЗУ, 1924 закін. Віденський ун-т права, 1925 з групою політемігрантів, як і багато обдурених західняків совєцькою пропагандою, переїхав до УРСР й оселився в Харкові; завідував кафедрою філософії, належав до гурту М. Скрипника; опублікував статті переважно з історії філософії в журн. «Прапор марксизму», «Гарт», «Пролітфронт» та ін. Автор розвідки про М. Зібера (1928).

ДЕМ’ЯНІВ Михайло /н. 1924, Львівщина — п. травень 1993, м. Пфорцгайм, Німеччина; поховано там само/ — укр. патріот, фундатор «Свободи і миру для України». Малолітнім хлопцем було вивезено гітлерівцями в неволю. За освітою і фахом лікар-стоматолог світової слави. Разом з сином Костянтином побував у незалежній Україні, де в Києві, в Будинку вчителя вручив пам’ятні знаки першим лауреатам заснованої ним фундації. В УРЕ не представлено.

ДЕМ’ЯНЧУК Іван /н. 1882, Буковина? П. 1919, Казань? ; поховано?/ — укр. філолог, доцент ун-тів у Чернівцях і Казані. Автор підручників для гімназій Галичини; опублікував кілька наук. прац. В УРЕ та УЛЕ не представлено.

ДЕНБРОВСЬКИЙ Єгор /Юрій; н. 1-а пол. 18 ст. — п. після 1792, Киїїв; поховано?/ — укр. художник-маляр і гравер 90-х рр. 18 ст. ; у Києві на Подолі мав аласну книгарню, був чл. Малярського зібрання; з 1792 приватну майстерню, у якій таємно друкував на продаж «куншти» і тексти не дозволених синодом молитов з іконками та орнаментальними прикрасами, виконаними в характері нар. лубка. В УРЕ не представлено.

ДЕНИСЕНКО Гаврило Силович /н. 1880, Полтава — п. 1940; там само й поховано/ — укр. маловідомий робітничий поет, усе життя якого минуло в Полтаві, перекладав Лермонтова. В УЛЕ й УРЕ не представлено.

ДЕПОЛОВИЧ Лідія Платонівна /н.27. 11. 1869, с. Ковчин, тепер Куликівського р-ну Черніг. обл. — п. з голоду під час фашистської окупації 20. 03. 1943, Київ; поховано там само/ — укр. педагог, методист почат. освітніх закладів. Автор букварів і читанок. Закін. гімназію 1889, учителювала в сільс. шк., з 1927 — у школах Києва; «Буквар», складений Д., витримав до 1956 19 видань.

ДЕ ПУЛЕ Михайло Федорович /н. 1822, Тамбовщина, тепер РФ — п. 1885, Полтава? ; поховано?/ — рос. письменник, педагог, дослідник минулого. Закін. Харків. ун-т, викладав у Воронежі, потім Полтаві; вивчав укр. л-ру, друкував критичні статті про творчість укр. письменників.

ДЕРЕВ»ЯНКО Борис Федорович /н. 06. 08. 1938, селище Іванівка Одес. обл. — + 11. 08. 1997 загинув від куль убивці, Одеса; поховано там само/ — укр. письменник-публіцист, журналіст, депутат Одес. міськради, гол. редактор газети «Вечерняя Одесса». Закінчивши 1964 філфак Одес. держун-ту, працює в різних виданнях Одеси. З 1873, тобто з часу заснування газети «Вечерняя Одесса», й до останнього дня свого життя він залишався незмінним редактором цього видання. Його перу належать книжки нарисів «Червоне вітрило в степу», «Приборкувачі степу», «Біля глибокої криниці», сценарії телефільмів «Земне тяжіння» та «Вчителю, виховай учня». Д. завжди залишався постаттю виразною, незалежною, знаною і шанованою. Постріли вбивці обірвали життя талановитого, принципового журналіста й письменника просто на вулиці, за кілька кроків від редакції, де в цей час готувався до виходу черговий номер. Це вбивство сприйнято всіма мистцями, як ще один виклик укр. суспільству, як спроба підірвати політично виважений процес становлення укр. державності.

ДЕРЕВ’ЯНКО Павло /н.15. 03. 1907, Полтавщина — п. 27. 04. 1991, Генк, Бельгія; поховано там само/ — укр. громад. діяч у Бельгії. Після розкуркулення (кінець 20-х рр. 20 ст.) довелось йому з дружиною, блаженної пам’яті Катериною Хоменко (упокоїлась 30. 06. 1984) і дітьми поневірятися по різних містах Донбасу; працював вуглекопом аж до вибуху 2-ї світової війни. Під час німецькох окупації опинився в Німеччині, а по війні залашився на Заході. Переїхавши до Бельгії, оселився в місті Генк, тяжко працюючи на шахтах. Тут приєднався до православного організованого життя і став одним із перших засновників УАПЦеркви св. архангела Михаїла в Генку. Був активним чл. партії, виконуючи функцію скарбника, чл. бельгійського християнського синдикату. Для новозбудованої церкви св. архангела Михаїла подарував панікадило (4000 американьких доларів), разом з дружиною став меценатом цієї церкви і допомагав їй фінансово майже до смерті. В УРЕ не представлено.

ДЕРЕКАЛ Данило /н. 2-а пол. 16 ст. — п. після 1621; поховано?/ — козацький полковник, 1621 був з трьома тисячами козаків у війську гетьмана П. Сагайдачного під Хотином. В УРЕ не представлено.

ДЕРЖАВІН Володимир /н. 1899 — п. після 1957, Баварія, ФРН; поховано?/ — укр. літературознавець і критик, працював у галузі загального й порівняльного мовознавства, класичної філології й орієнталістики; професор з 1940 Харків. ун-ту, а з 1946 — у Баварії, дійсн. чл. НТШ. Автор численних праць, зокрема «Лірика й гумор у Шевченковому „Журналі“ (1928), „Проблема класицизму та ситематики літературних стилів“ (1946), „Поезія М. Зерова і український класицизм“ (1948), літературознавчих розвідок, перекладів. В УРЕ не представлено.

ДЕРКАЧ (Любимов) Георгій Йосипович /н.23. 03. 1946, Катеринослав, тепер Дніпропетр. — п. 24. 06. 1900, Томськ, тепер РФ; поховано?/ — укр. актор і антрепренер т. з. «Русько-Малоруської» трупи, що невдало виступала в Парижі 1894; після цих гастролей тереном його діяльності став Сибір та Середня Азія; в його трупі якийсь час брали уч. актори: Ф. Шаляпін, С. Боярський, Д. Гайдамака, С. Зарицька, Л. Манько; сам Д. був добрим актором і особливо славився в ролі Шельменка-Денщика.

ДЕРКАЧОВ (Деркач) Ілля Петрович /н. 20. 07. 1834, Херсонщина — п. 08. 11. 1916; поховано?/ — укр. педагог і дитячий письменник, полідовник К. Ушинського. Навч. у Харків. (1855) та Моск. (1859—63) ун-тах; учителював в Україні, організатор перших з’їздів учителів царської Росії. Автор понад 50 підручників і книг для дітей, склав «Українську граматику» (1861) для укр. шк.

ДЕРЛИЦЯ Микола /н.23. 04.1866, с. Застав’є тепер с. Баворів Терноп. р-ну Терноп. обл. — п. 14. 03. 1934, с. Тростянець, тепер Долинського р-ну Івано — Фр. обл… ; там само й поховано/ — укр. письменник. Закін. 1893 Львів. духов. Семінарію. За прогрес. Погляди перелідувався польс. окупантами. Перший опубл. твір «Пташенята» (1900), Друкувався в журн. «Літературно-науковий вісник», газеті «Діло». Автор оповідань і нарисів з життя сільс. шк., інтелігенції, пролетаріату і дітей.

ДЕСЛАВ Євген /справж. — Слабченко; н. 1900, Київ — п. після 1957 на еміграції; поховано?/ — укр. кінорежисер, з поч. 1920-х рр. на еміграції, з 1925 пішов працювати в кіно; 1925—39 — у Парижі, 1934—53 — у Мадриді, потім у Ніцці; поставив ряд фільмів (1928, 29, 31, 48, 51), уч. міжнародних фестивалів (почесний диплом у Венеції, 1956). В УРЕ не представлено.

ДЕСНИЦЬКИЙ Семен Юхимович /н. бл. 1740, м. Ніжин — п. 15. 06. 1789, Москва; поховано?/ — один з перших учених царської Росії в галузі науки права, просвітитель. Навч. у Моск. ун-ту, Петерб. академії, й ун-ті в Глазго (Англія), де здобув ступінь доктора права; 1768 склав проект держ. перетворень з обмеженням влади монарха; з 1768 — професор Моск. ун-ту; зусиллями Д. викладання в Моск. ун-ті було запроваджено рос. мовою.

ДЕСНЯК Василь /справж. — Василенко; н. 1897, Київщина — після 1930-х рр. репресовано більшовиками; поховано?/ — укр. критик-марксист, публіцист, активний співробітник і редактор київських та харківських газ. і журн. У 20-х — 30-х рр. 20 ст., фактичний редактор журн. «Критика»; опублікував статті про марксистську методололгію в л-рі, про Лесю Українку, В. Винниченка, Ольгу Кобилянську та І. Франка; в 30-х рр. заслано, дальша доля невідома.

ДЕСНЯК Олекса Гнатович /справж. — Руденко; н. 04. 03. 1909, с. Бондарівка, тепер Сосницького р-ну Черніг. обл. — загинув під час бомбардування фашистами 25. 05. 1942, поблизу с. Павлівки Другої, тепер Лозівського р-ну Харків. обл. ; поховано там само/ — укр. совєцький письменник. Закін. Черніг. ін-т соц. виховання (1931), сім років працював у редакції обл. газ. «Більшовик», після захоплення зх. -українсь — ких земель совєтами 1939 (з 1940) був гооловою Львів. організації СПУ, писав доноси на тамтешніх письменників, унаслідок чого 63-х з них було зліквідовано більшовиками. УЛЕ, звісно, цього навіть не згадує. Друкуватись почав з 1928.

ДЕСЯТОВА-ШОСТЕНКО Наталія /н.1889 — п. після 1957, Франція? Поховано?/ — укр. ботанік, геоботанік, систематик, професор Харків. фарм. ін-ту; вивчала рослини асканійського степу й Присивашшя, співавтор «Флори УРСР», публікувала наук. праці й різні статті. В УРЕ не представлено.

ДЕЦИК /Дацко Васильович; н. 1-а пол. 17 ст. — п. після 1670, Сибір; поховано?/ — овруцький полковник, один з керівників нар. повстання 1654—65 на Правобережжі, очолював повстання й на Поліссі, коли Д. виїхав до Переяслава організовувати повстання проти гетьмана Брюховецького; його тут заарештував наказний гетьман Д. Ярмоленко, в липні 1666 за доносом Броховецького д. відправлено в Москву, а царський уряд заслав у Сибір; остання згадка про Д. є в документах 1670.

ДЖАЛАЛІЙ (Джеджалій) Філон /н. поч. 17 ст. — п. після 1654; поховано?/ — прилуцький, а згодом кропивенський (ічнянський) полковник; татарського роду, один з найближчих і найвпливовіших помічників Б. Хмельницького, уч. багатьох боїв, починаючи з 1648, під Берестечком (1651) — наказний гетьман, виконував важливі дипломатичні доручення, зокрема очолював укр. посольство в Істамбулі 1648, яке уклало союз із Портою. Д. брав уч. у Переяславській раді 1654, дальша доля невідома.

ДЖЕВЕЛЕГОВ Олексій Карпович /н.14. 03. 1875 — п. 14. 12. 1952; поховано?/ — рос. історик культури доби середньовіччя та доби Відродження. Викладав у Моск. ун-ті Шанявського (1916), де свого часу навч. і рос. поет-іманженіст С. Єсенін. Один з редакторів журн. «Голос минувшего». В УРЕ не представлено.

ДЖИГУРДА Ольга Петрівна /н. 07. 12. 1901, с. Печеніги, тепер смт Харківської обл. — п. грудень 1986, Запоріжжя; поховано там само/ — російськомовна письменниця укр. роду. Авторка кількох прозових книжок.

ДЖИДЖОРА Іван Миколайович /н. 09. 02. 1880, с. Заставці Підгаєцького пов. на галицькому Поділлі — п. 04. 1919 страчено; там само й поховано/ — укр. історик, учень М. Грушевського у Львові, громад. діяч, чл. НТШ, співробітник його видань; друкувався в «Ділі» й «Літературно-науковому віснику» під пс. Ігностус; праці присвячено майже виключно гетьманщині 18 ст. Закін. Львів. ун-т, 1907—14 мешкав у Києві, допомагаючи в роботі редакції ЛНВ, книгарні НТШ тощо. Основна праця «Економічна політика російського правительства супроти України в 1710—1730 рр.», зб. його розвідок і нотаток «Україна в першій половині 18 віку» М. Грушевського видав у Києві 1930. В УРЕ не представлено.

ДЖУГАН Іван /н. 23. 11. 1919, С Сумків Гуменного округу, кол. Чехословаччина — п. 23. 02. 1968; поховано там само, на похороні було багато людей, грав духовий оркестр, відправу служили чотири священики, промовляли представники КСУТу/ — укр. культур-громад. діяч у Чехословаччині, чл. ЦК КСУТ, кол. активіст УНРП, з 1951 чл. КСУТ, з 1960 — чл. президії ОК КСУТ у Гуменному, а з 1962 — один з активних чл. ЦК КСУТ; залізничник, син убогого селянина. Закін. сільс. шк. В УРЕ не представлено.

ДЖУНЬКОВСЬКИЙ Василь Якович /н. 1767, м. Лебедин, тепер Сум. обл. — п. вересень 1826, Харків; поховано там само/ — укр. історик медицини, перекладач і біограф. Закін. Харків. духов. колегіум, з 1788 вивчав медицину в Петербурзі, 1790—1804 викладав рос., грец, і латин. мови в Петерб. мед. -хірургічній академії, 1818 — професор, 1821—26 — ректор Харків. ун-ту, з 1823 — голова Харків. наук. т-ва. Д. належить понад 30 оригінальних і перекладних праць з питань медицини, с. г., хімії, склав каталоги з медицини, був ініціатором видання в Харкові «Украинского журнала».

ДЖУС Володимир /н. 1895, Галичина — п. після 1957, США; поховано там само/ — укр. винахідник, власник фірми «Джус Фестерн К Інк», заснованої 1933 у Вест Айсліп, та фабрик в Англії, Франції, Канаді. Фундатор і прездент Українського ін-ту Америки (1952). В УРЕ не представлено.

ДЗВАНІВСЬКА /н. 1871 — п. 1937; поховано?/ — укр. актриса, більше співачка; працювала в Т-ві Тобілевичів (90-і рр. 19 ст.), згодом у трупі О. Суслова; зійшла зі сцени бл. 1920, найбільший успіх мала в ролі Катерини за Шевченком (опери М. Аркаса). В УРЕ не представлено.

ДЗВАНІВСЬКИЙ Олександр Тиховнович /н. 1870, с. Маньківка, тепер смт Черкас. обл. — п. 28. 10. 1938, Київ; поховано там само/ — укр. композитор, педагог, муз. діяч. Співу навч. у професора К. Евердарі в Москві, загальну освіту здобув у Київ. ун-ті; з 1898 — учитель співів у Житомир. гімназії, з 1909 — викладача історії та історії музики в Петер. му. ін-ті, муз. критик; після 1917 — в Україні; зібрав великі нотні фонди. Автор кількох зб., понад 40 хорових композицій, романсів, обробок нар. пісень.

ДЗВОНКОВСЬКА Юзефа /н. 1850? — п. 1880? ; поховано?/ — польс. дівчина, в яку свого часу закохався І. Франко. Кохання було трагічне: Юзефа відхилила поетову любов і незабаром померла. 1885 І. Франко почав писати по свіжих слідах повість «Не спитавши броду», та так і не скінчив її. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДЗЕРЖИК Кирило Володимирович /н. 07. 01. 1888, с. Хлівище, тепер Кіцманського р-ну Чернівецької обл. — п. 10 05. 1965, Чернівці; поховано там само/ — укр. маляр, засл. діяч мистецтв України з 1953. Навч. у шк. малювання в Чернівцях (1904—08) та АМ у Відні (1908—12); працював у галузі побутового жанру та пейзажу.

ДЗИКОВСЬКИЙ Іван /н. 1-а пол. 17 ст. — 29. 09. 1670 страчено рос. загарбниками; поховано?/ — острогозький полковник (1652—70), керівник селян. -козацького повстання; у березні 1652 під його керівництвом бл. 2000 сімей Чернігівського та Ніжинського полків на чолі з Д. переселилося в Слобідську Україну, на береги р. Тиха Сосна (тепер РФ), з переселенців було зорганізовано Острогозький полк (тепер місто Острогозьк Вороезької обл. РФ), на полковника було обрано Д., який досі був чернігівським полковником. За часів заворушення Степана Разіна повстали й українці на чолі з Д. Після придушення повстання С. Разіна острогозького полковника Д. та його дружину Євдокію (активну учасницю повстання) московські каральні війська розстріляли. В УРЕ інтерпретація трохи інша.

ДЗЮБАРЕВИЧ Захарія /н. 2-а пол. 18 ст. — п. після 1730; поховано?/ — укр. поет і композитор, був запорізьким козаком Гадяцького полку; 1722 брав уч. у зовсім непотрібному Україні (й тому примусовому) т. з. Дербентському поході з моск. військами аж до Каспійського моря на допомогу Персії проти Туреччини; 1726—30 склав зб. віршів, до яких писав і мелодії.

ДИКА Марія /н. бл. 1910 — п. 1933, Харків; розтерзано собаками у тамтешній енкаведистській в’язниці; поховано?/ — укр. поетеса. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДИКАРЄВ Митрофан Олексійович /пс. — М. Крамаренко, М. Крамар; н. 31. 05. 1854, Валуйський пов. Воронез. Губ., тепер РФ (УЛЕ подає так: «с. Борисовка, тепер Волоконівського р-ну Бєлгородської обл.) / — п. 14. 11. 1899, Мінеральні Води, тепер Ставропольс. краю РФ; поховано там само/ — укр. фольклорист, етнограф, працював дрібним чиновником у Катеринодарі, друкувався в „Этнографическом обозрении“, „Киевской старине“, видав „Нардний календар Валуйського повіту на Воронежчині“ (Львів, 1905) та ін., постійний і незмінний секретар Т-ва аматорів вивчення Кубанської обл., дійсн. чл. філологічної секції НТШ. Навч. у духовн. семінарії, але виключено за „неблагонадійність“, опублікував низку праць, прис — вячених нар. обрядам та міфології, дав один із найбагатших оглядів календарних обрядів Слобожанщини.

ДИКИЙ Антін Васильович /н. 01. 08. 1990, с. Велика Анедрусівка, тепер Світловодського р-ну Кіровогр. обл. — п. 1954; поховано?/ — один з укр. письменників перших років жовтневого перевороту 1917. Навч. у Комуністичному ун-ті ім. Артема (Харків), деякий час працював у Держвидаві, почав друкуватися 1924, єдина зб. поезій на 19 сторінках «Огонь цвіте» (1927), зб. «Оповідання» (1932), п’єси «Сухий закон» (у співавт. з євреєм і стукачем О. Полторацьким: пост. 1932). Належав до літ. орг-ції «Плуг», а згодом до ВУСПП, та здобув ім’я він не віршами, а худож. читанням, розповідями, до яких був неабиякий мастак. Репресовано більшовиками, а потім же реабілтовано. В УЛЕ трохи не так сказано.

ДИМЕТ Михайло /н. 1821, Львів — п. 1890; там само й поховано/ — львів. міщанин, купець і меценат, один з перших почав постачати в Галичину літ. твори з підросійської України; 1862 привіз із Києва «Кобзаря» Т. Шевченка тв ін. книги й портрети, матеріально підтримував журн. «Мета», «Руська читальня», К. Климкевича, дбав про НТШ. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДИМИТРІЙ РОСТОВСЬКИЙ /справж. — Данило Савович Туптало (Тупталенко); н. 1651, с. Макарове на Київщині — п. 08. 11. 1709, м. Ростов, тепер РФ; поховано там само, могила в соборі Яковлівського монастиря, де після канонізації зберігаються мощі святого/ — укр. письменник, церковний і культурно-освітній діяч давнього укр. козацького роду. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, 1668 постригся в ченці, в 70-х — 90-х рр. 18 ст. жив і працював в Україні, з 1702 лютий ворог України моск. цар Петро I забрав його у Московію й призначив митрополитом Ростовським, там він відкривав школи, висловлював співчуття пригнобленим і своїх проповідях, але найбільшу популярність набув як письменник, що склав і написав діянія святих під назвою «Четьї-Мінеї», яку й тепер (2004) московські церковники перевидали в 19-и томах і продають у своїх храмах, як набуток їхньої культури. Діяльність Д. Р. відіграла значну роль у дальшому розвиткові й зміцненні укр. куль тури (див. Тупт ало Данило).

ДИМІНСЬКИЙ Андрій Іванович /н. 1829, с. Борщівці, тепер Могилів-Подільського р-ну Вінн. обл. — п. 14. 01. 1905; поховано?/ — укр. фольклорист та етнограф, чл. Рос. географ. т-ва; зібрав численні фольклорно-етнографічні матеріали (зб. «Казки та оповідання з Поділля», 1928). Записані Д. пісні друковано частково в зб. М. Драгоманова, П. Чубинського. Багато праць Д. залишилося в рукописах.

ДИМІНСЬКИЙ Йосип Андрійович /н. 1857 — п. січень 1893, містечко Лисянка, тепер смт Черкас. обл. ; поховано там само/ — укр. фольклорист та етнограф, син Андрія Івановича Д., жив і працював (учитель, службоваець) у Лисянці; йому належать цінні фольклорно-етнографічні записи з життя й побуту укр. нар., частково використані А. Ю. Кримським та ін. літераторами; Д. писав вірші укр., рос. та польс. мовами.

ДИМІНСЬКИЙ Роман /н. 1898 — п. 1949, Берлін? ; поховано?/ — укр. економіст, з 1927 — лектор, згодом доцент Укр. господарчої академії в Подебрадах біля Праги (Чехія), з 1935 — доцент, наук. співробітник Укр. наук. ін-ту в Берліні, з 1945 — професор, дійсн. чл. НТШ; опублікував наук. праці, підручники з різних ділянок економіки для студентів тощо. В УРЕ не представлено.

ДИНКЕВИЧ (Дінкевич) Йосип Львович /н. 07. 12. 1910, Новгород-Сіверський, тепер Чернігів. обл. — п. 24. 10. 1966, Київ; поховано там само/ — укр. письменник, перекладач. Закін. Військово-політичну академію, працював директором вид-ва «Молодь», заст. відповідального секретаря СПУ, директором УЗАПУ УРСР; уч. 2-ї світової війни. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДИННИК Олександр Миколайович /н. 19. 01. 1876, м. Ставрополь, тепер РФ — п. 22. 09. 1950, Київ; поховано там само, могила на Лук’янівському цвинтарі, праворуч від гол. алеї (ділянка № 20), далеченько за могилою М. Пимоненка, надгробок з написом: «Академик Александр Николаевич Динник, родился 19 (31) января 1876, скончался 22 сентября 1950 г.»/ — укр. учений, фахівець у галузі механіки й теорії пружності; академік АН України з 1929, АН СССР — з 1946, засл. діяч науки й техніки УРСР з 1943. Закін. Київ. ун-т 1899, викладав у Київ. і Донец. політех. ін-тах, з 1944 — професор Київ. ун-ту, був засновником і керівником (протягом 25 років) наук. шк. з теорії пружності в Україні.

ДИСКАНТ Юрій /н. 1887 — п. грудень 1967, Моравія, Чехія; поховано там само/ — укр. педагог, кол. директор шкіл у Синевірі та Бартошицях на Закарпатті, довголітній зав. гуртками самодіяльності. В УРЕ не представлено.

ДИЧЕНКО Михайло Петрович /н. 27. 01. 1863, с. Будаївка, т епер Боярка Києво-Святошинського р-ну Київ. обл. — п. 04. 12. 1932, Київ; поховано там само/ — укр. астроном, фахівець з астрометрії і теоретичної астрономії. Закін. Київ. ун-т 1891, з цього ж року по 1898 — астроном Пулковської обсерваторії, згодом — астроном-спостерігач Київ. обсерваторії, склав каталог 640 зодіакальних зірок.

ДІБРОВА Зінаїда /н. 2-а пол. 19 ст. — п. 1-а пол. 20 ст. ; поховано?/ — укр. артистка, співачка, мала драм. сопрано невеликого діапазону; працювала у М. Садовського. В УРЕ не представлено.

ДІБРОВА Іван /пс. — Гордий Гаврило Васильович; н.21. 07. 1881, с. Добринівці, тепер Заставнівського р-ну Черніг. обл. — п. 06. 06. 1917, Відень, Австрія; поховано там само/ — укр. письменник і публіцист. Навч. у Черніг. учит. семінарії, 1903 його виключено за політ. неблагонадійність, пребував під арештом. Літ. діяльність почав 1903. Друкувався в газ. і журн. Автор віршів та оповідань.

ДІБРОВА М. /н. 2-а пол. 19 ст. — п. після 1920-х рр. ; поховано?/ — укр. актриса, співачка в театрі М. Садовського, працювала до поч. 20-х рр. ; вис тупала в «Гальці» Монюшка, в укр. репертуарі виконувалаПанночку, Оксану, В УРЕ не представлено.

ДІВОВИЧ Семен /н. 1-а пол. 18 ст. — п. після 1762, м. Глухів; поховано?/ — укр. письменник середини 18 ст., перекладач Генеральної військ. канцелярії м. Глухова, походив з козаків Стародубського полку 18 ст. Навч. у Київ. духов. академії, а також у Петерб. ун-ті, працював архіваріусом Малоросійських генеральних архівів, 1762 написав «Разговор Великороссии с Малороссиєю», де яскраво висловлено ідею укр. нац. держ. самостійности і протест проти моск. централізму; брат Семена-Олекси Д., сотника почепського, який склав «Описание Малой России». В УЛЕ трохи не так сказано.

ДІДЕНКО Василь Іванович /н. 03. 02. 1937, м. Гуляйполе Запорізької обл. — п. 14. 04. 1990, Київ; поховано там само/ — укр. поет. Закін. 1959 Київ. ун-т. Друкувався з 1953. Автор багатьох зб. посередніх віршів. Деякі з них покладено на музику. На фото завжди демонстрував міцні зуби, що мусило, очевидно, свідчити про лагіднісьть, порядність і, звісно ж, талант. А його землячок і товариш (таки ж поет) Грицько Лютий на початку березня 1905 у двох числах поважної газети «ЛУ» опублікусвав про Д. розлогого хвалебного панегірика. Копоративна солідарність: битий битого везе.

ДІДИЦЬКИЙ Богдан Андрійович /пс. — Богданко, Богдан Будегріш, Шляхтиченко та ін. ; н. 01. 02. 1825, м. Угнів, тепер Львів. обл. — п. 19. 01. 1909, Львів; поховано там само/ — укр. громад. -культурний діяч, видавець і письменник-москвофіл, за фахом учитель гімназії, брав уч. у суперечці за азбуку, редагував (1860) зб. «Зоря Галицкая яко-альбум», 1861—71 івидавав газ. «Слово».

ДІДКОВСЬКИЙ Володимир /н. 1890 — п. після 1957, Москва? ; поховано?/ — укр. оперний співак-тенор, виконавець головних партій у Лисенківських операх «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», Максим в опері «Захар Беркут», перший виконавець «Стелло» укр. мовою в Києві; з 1935 — у Москві. В УРЕ не представлено.

ДІДУШОК Петро /н. бл. 1892 — п. 1934; поховано?/ — укр. громад. -політичний діяч, чл. УСДРП, чл. укр. делегації, очолюваної М. Грушевським на соц. конгресі в Люцерні, що відбувся 3—10 серпня 1919; у роки совєцької влади в Україні працював у системі освіти, після вбивства С. Кірова було заарештовано сталіністами в грудні 1934 і засуджено на невизначений термін, дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.

ДІДЧЕНКО Дмитро /н. 1894, Чернігівщина — п. після 1957, США? ; поховано?/ — укр. учений майстер виготовлення скрипок; з поч. 1920-х рр. жив на еміграції в Польщі, потім (50-і рр.) — в США; багаторазово діставав найвищі нагороди на муз. виставках і конкурсах інструментів, зокрема, 1933 — у Варшаві, 1935 — у Кракові, 1938 — у Берліні, як і в 1943 та ін. ; Д. належать переклади укр. мовою праць, присвячених історії виготовлення скрипок. В УРЕ не представлено.

ДІЛЕЦЬКИЙ (Дилецький) Микола Павлович /н. 1630 (УРЕ дати народження не подає), Київ — п. після 1723, Петербург (УРЕ місця см. не зазначає); поховано там само/ — укр. композитор, теоретик музики й педагог 2-ї пол. 17 ст. — 1-ї чверті 18 ст. Життя і творчість Д. пов’язані з містами: Вільно, Смоленськ, Київ, Москва, Петербург, Львів, Краків. 1675 був студентом Віленської духовн. академії, де створив ранню («віленську») редакцію своєї гол. праці «Граматики музикальної» (не збереглася). Незабаром з’явилася скорочена шестичастинна «Граматика співу музикального» (Смоленськ, 1677) та семичастинна «Ідея граматики музикальної» (Москва, 1679). Пристосовуючи «Граматику» до різних умов роботи з композиторською молоддю, Д. створив нові варіанти тексту як «смоленської», так і «московської» редакцій, зберігаючи незмінними титульні назви (відомими є понад 20 рукописів. Видано 2 варіанти «смоленської» редакції, «Граматика» — енциклопедичний підручник співу — має практичне спрямування, орієнтацію на новітню для свого часу муз. теоретичну думку та композиторську практику. В ній викладено основи теорії музики, контрапункту, правила композиції, ілюстровані фрагменти з творів самого Д. і його суасників — композиторів Давидовича, Замаревича, Зюзки, Коляди, Мильчевського, Єлисея, Законника (монаха), Рожицького. Д. — класик хорового партесного багатоголосся.

ДІНДО Жозефіна Костянтинівна /н. 11. 03. 1902, Варшава, Польща — 18. 05. 1953 трагічно загинула в своєму помешканні (вул. Артема, Київ); поховано там само, могила на Лук’янівському цвинтарі, спільно з її чоловіком, скульптором Б. М. Кратком, надгробок з написом: «Скульптор Жозефина Константиновна Диндо 1902—53, Бернард Михайлович Кратко 1884—1960»/ — укр. скульпторка польс. -єврейського походження, дружина скульптора Б. Кратка. Закін. Харків. худож. ін-т, доцент, згодом — професор Київ. худож. ін-ту; монументалістка з синтезованою формою великого стилю, твори виявляють складне психологічне напруження: «Мати», «Молочниця», «Безпритульний», «Життя», «Крик», «Мольба»; серія постатей фізкультурників; 1938—41 була на засланні.

ДІР /н. 1-а пол. 09 ст., Київ? — п. 2-а пол. 09 ст., Київ; поховано там само, як свідчить літопис, за церквою Ірини, тобто за межами київ. Дитинця, тепер це місце між вул. Володимирською і Хрещатиком / — давньоукр. київський князь, сподвижник Аскольда; деякі дослідники гадають, що Д. князював раніше за Аскольда. Арабський історик і мандрівник Масуді (кінець 09 ст.) повідомляє, що Д. — «перший із слов’янських царів — володів великими містами та багатьма населеними країнами».

ДІСНЕЙ Уолт /н. 05. 12. 1901, Чікаго, США — п. 15. 12. 1966, м. Бербанк, США; поховано?/ — американський кінорежисер, продюсер. Навч. в Академії красних мистецтв у Чікаго. За деякими відомостями Д. укр. походження, справж. його ім’я — Володимир Десняк. В кіно з 1922. Був актором. 1923—28 знімав короткометражні мультфільми з гол. персонажами Алісою, Освальдом і мишеням Міккі. Знімав також повнометражні стрічки, відкрив розважальний парк «Діснейленд», де атракціони відкривають образи його фільмів.

ДІХТЯР Олекса Іванович /пс. — Д. Аскело; н. 12. 02. 1886, с. Кустолове Костянтинівського пов., тепер Новосанжарського р-ну Полтав. обл. — п.13. 08. 1936, Полтава; поховано там само, могила на Монастирському кладовищі / — укр. поет, перекладач, педагог. Закін. Новобузьку учит. семінарію, а згодом — Полтав. учит. ін-т; учителював, перекладав, складав вірші, писав оповідання. Був чл. -кореспондентом етногр. секції ВУАН (поч. 20-х рр.). Друкувався з 1906; писав і для дітей.

ДІЯКІВСЬКИЙ Юхим /н. 1875, Херсонщина — після 1930-х рр. загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. візантолог, палеограф, архівознавець, бібліограф, наук. співробітник ВУАН (20-і рр.), 1929 зарештовано, дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.

ДЛОЖЕВСЬКИЙ Сергій Степанович /н. 1889, м. Кам’янець-Подільський, тепер Хмельн. обл. — п. 23. 10. 1930, Одеса; поховано там само/ — укр. археолог і філолог. Закін. істор. -філолог. ф-т Київ. ун-ту; працював у вузах Києва, з 1920 — директор Одес. археолог. ін-ту й професор ІНО. Одночасно з 1920 — директор історико-археологічного музею в Одесі. Був головою археолог. секції Одес. комісії краєзнавства, брав уч. у розкопках Ольвії. Автор праць переважно з античної археології та епітафіки.

ДМИТРЕНКО Дем’ян Йосипович /н. 20. 11. 1920, с. Пилипенки (за даними довідника «Адміністративно-територіальний поділ — Українська РСР, К., 1969» є 4 села з подібною назвою в Полтав. обл./ — укр. поет. Закін. семирічку, навч. в Одесі в мовознавчому закладі, згодом переведено до Києва. Першого вірша «Лист з села» надруковано 1939 у газ. «Ленінським шляхом». Захворів на сухоти й помер. Чимало віршів надруковано в періодиці, але зб. ще не було (2005). В УРЕ не представлено.

ДМИТРЕНКО Василь /н. бл. 1800 — п. після 1850; поховано?/ — укр. актор 1-ї пол. 19 ст., з успіхом виступав у Харкові; автор водевілю «Кум-мірошник, або Сатана в бочці» (1850), що його довго виставляли аматорські й професійні трупи. В УРЕ та УЛЕ не представлено.

ДМИТРЕНКО Михайло /н. 1908, Полтавщина — п. після 1957, Канада; поховано там само/ — укр. художник-маляр і графік. Закін. Київ. худож. ін-т; 1936—39 був у ньому доцентом малювання, 1939—44 — у Львові, де з іншими організував Спілку мистців Зх. України; пізніше — на еміграції в Канаді, брав уч. у виставках у Києві, Харкові, Львові, Зальцбурзі, Мюнхені, Нью-Йорку, Ввашингтоні, Торонті та ін. ; твори з укр. побуту, портрети, театральні костюми, книжкова графіка та ін. В УРЕ не представлено.

ДМИТРІЄВ Володимир Миколайович /н. 1-а пол. 19 ст. — п. 1904, Ялта; поховано?/ — земський лікар Ялти, відкрив пд. берег Криму як курорт, розпочав використовувати цілющі сили моря, сонця, повітря, гір; прибув до Криму 1867; навколо Д. згуртувались лікарі: Штанієв, Овсяний, Богословський, Ст. Руданський, які всі були гласними місцевої управи і багато зробили для впорядкування Ялти. Тут уперше запроваджено лікування виноградом та кефіром; Д. написав книгу «Нарис кліматичних умов південного берега Криму», за яку одержав срібну медаль; книга Д. «Кефір — лікувальний напій з коров’ячого молока» витримала сім видань за 1883—94, її перекладено франц., нім, італ. мовами, через що ім’я Д. стало відомим і за кордоном. А от в УРЕ не представлено.

ДМИТРІЄВ Микола /н. 1867 — п. 1908, Полтава; поховано?/ — укр. громад. діяч, полтав. адвокат, чл. і деякий час голова Полтав. громади, 1905—08 видавав і редагував (спершу з Г. Коваленком) популярний часопис «Рідний край», редагований згодом і Оленою Пчілкою, де вмістив багато цінних матеріалів, зокрема, на захист укр. шкіл. Див. Про це статтю М. Северина (журн. «Прапор», № 12, 1970). В УРЕ не представлено.

ДМИТРІЄВ Микола Ізмаїлович /н. 09. 04. 1886, с. Улянівка, тепе р смт Білопільського р-ну Сум. обл. — п. 08. 11. 1957, Харків; поховано?/ — укр. географ, професор Харків. ун-ту з 1922; праці Д. висвітлюють питання геоморфології (геоморфологічне руйнування УРСР), палегеографії України та історії географічних дослджень. Автор праці «Рельєф УРСР» (1936).

ДМИТРІЙ /н. 1-а пол. 16 ст., Галичина? — п. після 1565; там само й поховано?/ — укр. художник-маляр середини 16 ст., працював у Галичині; написав ікони для іконостаса церкви Різдва Богородиці в с. Долині, тепер Івано-Фр. обл. ; ікони «Пантогратор з дванадцятьма апостолами» (1565) та «Різдво Марії» (бл. 1565) зберігаються у Львів. музеї укр. мистецтва.

ДМИТРО /н. бл. 1200, Київ — п. після 1240; там само й поховано?/ — київ. воєвода, намісник Данила Галицького; 1240 керував обороною Києва від монголо-татарських орд хана Батия. Під час оборони міста було поранено й потрапив у полон; за хоробрість був помилуваний Бату-ханом.

ДНІПРОВА ЧАЙКА /пс. Людмили Олексіївни Василевської з дому Березина; н. 20. 10. 1861, с. Карлівка Ананьївського пов. на Херсонщині, тепер с. Зелений Яр Доманівського р-ну Миколаїв. обл. — п. 13. 03. 1927, с. Германівка, тепер Красне Друге Обухівського р-ну Київ. обл. ; поховано в Києві, могила на Новобайковому цвинтарі, поблизу корифеїв укр. театру, надгробок з написом: «Дніпрова Чайка 1861—1927, українська письменниця Василевська Людмила Олексіївна»/ — укр. письменниця демократичного напрямку. Навч. в Одес. гімназії; деякий час учителювала, літ. діяльність почала 1884, друкувалась в альманахах і часописах, писала реалістичні оповідання з життя селянства; ін. твори — ліричні етюди в прозі, це символічні мініатюри й належать до укр. модернізму; писала лібретто до дитячих опер, 1919 у вид-ві «Дзвін» вийшли в світ твори в двох томах, 1929 вид-во «Час» надрукувало за редакцією М. Івченка «Вибрані твори».

ДНІПРОВСЬКИЙ Іван Данилович /справж. — Шевченко, ін. пс. — Кобзаренко; н. 15. 02. 1895, с. Каланчак, тепер смт Херсон. обл. — п. 01.12. 1934, Ялта; поховано в Харкові. До історії могили. Д. хворів на сухоти, поїхав до Ялти лікуватись і там помер, тіло до Харкова привезли М. Куліш з дружиною Д. Марією Пилинською; похорон відбувся 07. 12. 1934, але М. Куліша не було, його цього дня заарештовано/ — укр. поет і драматург (його вистава «Яблуневий полон» гриміла на всю Україну). Навч. разом із М. Кулішем в Олешках (тепер Цюрупинськ) у приват. гімназії; був старшиною Армії УНР, але після поразки не емігрував, залишився студентом Кам’янець-Подільського ун-ту, який і закінчив. Належав до літ. орг-цій «Гарт», ВАПЛІТЕ, Пролітфронт; був одним з однодумців М. Хвильового; літ. діяльність почав 1922, писав оповідання, вірші, драми. До 1956 був замовчуваний. Його дружина — Марія Пилинська (тепер покійна) — відомий укр. мовознавець, разом з поетом І. Вриганом за редакцією батька укр. орфоепії М. Наконечного уклали унікальний російсько-український фразеологічний словник і видрукували його в журн. «Прапор» (тепер «Березіль»). А в 90-і рр. цей словник у вид-ві «Прапор» (Харків) вийшов окремим томом.

ДНІСТРЯНСЬКИЙ Станіслав Северинович /н.01. 11. 1870, Тернопіль — п. 05. 05. 1935, Ужгород (УРЕ місце см. не подає), дійсн. чл. НТШ. Після закін. Віден. ун-ту 1893 протягом 1898—1918 викладав у Львів. ун-ті, з 1901 — професор цього ж ун-ту, згодом — професор Празького ун-ту. Автор численних праць укр, нім. і чеськ. мовами з цивільного права; працював над укр. правничою термінологією, представник соціологічної шк. права.

ДОВЖАНСЬКИЙ Теодосій /н. 1900, Немирів, тепер смт Турківського р-ну Львів. обл. — п. після 1957, США; поховано?/ — укр. біолог-генетик, професор Колумбійського ун-ту (США) в 50-х рр. ; 1918—24 працював в Україні, 1924—27 — у Ленінграді, з 1927 — у США; понад 300 публікацій переважно англ. мовою, найвідоміші серед них — у двох серіях; одну книгу (1941) нагороджено медаллю Американської нац. академії В УРЕ не представлено.

ДОБРИЛОВСЬКИЙ Микола /н. 1888 — після 1945 загинув на засланні; поховано?/ — укр. економіст-фінансист, професор Укр. господарчої академії а Подебрадах біля Праги (Чехія), довголітній декан економічного ф-ту того самого ун-ту; праці з нар. господарства та фінансів, підручники для вузів; після визволення Праги від фашистів кадебісти нишпорили по всіх закамарках, вишукуючи укр. патріотів; от і зловили Д., як і багатьох таких же українців, прицупили в СССР і знищили. В УРЕ не представлено.

ДОБРИЛОВСЬКИЙ Юліан /н. бл. 1760, Волинь — п. 1825, Львів; поховано?/ — укр. поет і проповідник. Працював (до 1784) у Бучацькому колегіумі, 1793—96 — у Кременецькому повт. уч-щі, був священиком у Кременці, Підгірцях, Бродах, Львові. Брав уч. у редагуванні «Богогласника» (1790—91). Автор проповідей ряду духовн. і світських пісень, зокрема «Дай же, Боже, в добрий час», а також «Науки параліальнія» в перекладі з «словеноруского на простий і посплолитий язик рускій», що вийшла 1794 в Почаєві, тощо.

ДОБРИНЯ /н. 1-а пол. 10-го ст. — п. кінець 10-го ст. ; поховано?/ — держ. діяч Руси-України 10-го ст., брат дружини князя Ствятослава — Малуші, матері князя Володимира; опікун молодого Володимира Святославовича під час його князювання в Новгороді по 970; був дорадником у боротьбі з Ярополком, увійшов, гадають, у дружинний епос як Добриня Никитич (УРЕ подає Д. лише як одного з героїв рос. епосу, забуваючи, що той епос є наскрізь українським, тільки дуже вже зрусифікований, мається на увазі т. з. рос. билини; спробуйте їх прочитати сучасною укр. мовою і тоді побачите).

ДОБРИНЯ Ядрейкович /Антоній Адрейкович; н. поч. 1-ї пол. 12 ст. — п. 08. 10. 1233, Хустинський монастир (тепер Польща); поховано там само/ — укр. церковний діяч, письменник, походив із знатного новгородського роду, 1200 пострижено в ченці під іменем Антонія, 1212 його обрано новгородським архієпископом, 1219 став єпископом Перемишля галицького (тепер Польща), 1225 — знову новгородський архієпископ. 1228 пішов у Хустський монастир, де й помер. Ще світською людиною здійснив подорож до Царгорода і в Палестину й залишив подорожні записи. В УРЕ не представлено.

ДОБРОВОЛЬСЬКА Олімпія /н. 1895, Одеса — п. після 1957, США; поховано?/ — укр. драм. актриса, режисер і педагог, дружина укр. актора Йосипа Гірняка. Закін. у Києві муз. -драм. шк. ім. М. Лисенка, грала в «Молодому театрі» (Київ, 1917—19), у театрі на засланні, в Чиб’ю (1938—40), у Львів. опері (1942—44), в театрі-студії Й. Гірняка та Укр. театрі-ансамблі (Австрія, Німеччина, США — 1945—56); розмаїта своїм амплуа, з успіхом виступала в п’єсах укр. та зх. -європейських авторів; в еміграції працювала і як режисер та педагог. В УРЕ не представлено.

ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Аркадій /н.1885, Херсонщина — п. 1956, Одеса; поховано?/ — укр. археолог, співробітник херсон., полтав., дніпропетр., одес. музеїв, дослідник старовини пд. України, брав уч. в археологічних розкопках у Дагестані (1927—32) і в Каховці (1951—54), звіти опублікував у фахових журн. В УРЕ не предтавлено.

ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Аркадій Захарович /н. 23 («ЛУ»: 14). 11. 1911, с. Клекотина Шаргородського р-ну Вінн. обл. — п. 10. 06. 1969, Київ; поховано там само/ — укр. письменник, походив з селянської родини. Після закін. семирічки 1925 вступив на механ. відділення Барської індустріальної профшколи, яку 1927 змушений був покинути через матеріальну скруту, працював слюсарем на Юзефо-Миколаївському цукровому з-ді ім. Ф. Дзержинського в Києві; тут почав писати вірші, друкувався в журн. «Молодий більшовик», «Життя й революція», «Глобус»; 1930 вступив до творчого об’єднання «Молодняк», 1931 став студентом літ. -лінгвістичного ф-ту Київ. ІНО, де провчився лише одну зиму. Деякий час завідував Будинком літераторів у Києві, потім працював на Київ. кіностудії. 1936 вступив до Всесоюзного ін-ту кінематографії в Москві, в співавторстві написав кіносеценарій «Полюко-поле», що став основою фільму «Трактористи» (1936). Підготував до друку зб. віршів, та видати не зміг. Молодий кадебіст Гольдфарб і сержант Лейбович 15 січня 1937 заарештували Д., а 10 квітня того ж року Київ. військ. суд виніс рішення позбавити Д. на 7 років ув’язнення та 5 років поразки в політичних правах. Покарання відбував на «Дальбуді»; після відбуття покарання трибунал НКВС знову позбавив його на 10 років ув’язнення. Після закінчення й цього строку залишився на Колимі, де в селищі Ягідне 8 червня 1957 його знову заарештовують, а звільнили 2 вересня 1958. В Україну повернувся 1959, працював на кіностудії худож. фільмів ім. О. Довженка, де в співавторстві з Ліною Костенко написав сценарій «Перевірте свої годинники»; перекладав худож. твори з англ. та франц. мов.

ДОБРОГНЄВА-ДОБРОНІГА (Марія) Володимирівна. 1043 (за давньоукр. літописами), 1039 (за польс. джерелами) рідний брат, великий князь київський Ярослав Мудрий, одружив її з польс. князем Казиміром I Обновником (1016—58). В УРЕ не представлено.

ДОБРОДЄЯ (див. Євпраксія).

ДОБРОЛІЖ Вадим Володимирович /н. 07. 01. 1913, м. Ніжин — + 04. 10. 1973, Едмонтон, провінція Альберта, Канада; поховано там само/ — укр. художник широкого профілю. По закін. шк. Д. 1931 вступив до Київ. художн. ін-ту в клас професора Федора Кричевського, Миколи Струнникова; професор С. Нєлепинська-Бойчук познайомила Д. з основами станкової графіки та книжкового оформлення. 1935 Д. закін. ін-т і ще рік поглиблював знання в ленанград. АМ. Там же ближчепознайомився з малярськими та графічними роботами Т. Шевченка. Повернувшись до Києва, брав уч. в оформленні книжок. Малюнки до однієї з них НКВД визнало «підозрілими». Д. вислали на Колиму, а потім перевели на Далекий Схід. Там брав уч. у розписі Хабаровського та Никольсько-Уссурійського будинку червоної армії, оформив дві вистави хабаровського драматичного театру. 1938 Д. звільнили й реаблітували. Повернувся до Києва, влаштувався на кіностудію, де працював оформлювачем фільмів під керівництвом О. Довженка. Під час 2-ї світової війні був на фронті, потрапив в оточенні, а потім у полон, з якого чудом вдалося вирватися 1942. Повернувшись до Києва, одружився. Коли фашисти відступали, то мобілізували й Д. Потрапив до табору Гайденова, що біля Гамбурга. Тут зустрів багато укр. діячві культури, зорганізував художн. студію, в якій, зокрема, біли скульптор І. Березовський, художники М. Польовий, А. Яблонський, артистка з Ніжина марія Малиш-Федорець та ін. З тих часв залишилися праці: «Втікачі», «Місток у Веймарі» (1945). «Портрет капітана югославської армії» (1945), «Зелена озеро в Ганновері» (1947), «Городина» (1947), «Осінні квіти» (1947) та багато ін. До Канади переїхала вся сім»я. Поселилися спочатку в Альберті, а потім переїхали до Едмонтона. У різних містах Канади розписував храми, оформлював іконостаси в церквах, писав ікони. Робив іконостаси, найвизначніший з яких іконостас Церкви св. Іллі в Едмонтоні. Д. працював і як театрільний художник. Серед портретів Д. слід відзначити «Автопортрет», «Донечка Наталка», «Дружина», «Митрополит Іларіон», Портрет королеви Єлизавети ті інші. Чимало в нього й пейзажів, робив і скульптурні праці: «Портрет Т. Шевченка в молодому віці» тощо. Займався й плолскорізьбами. В УРЕ не представлено.

ДОБРОЛЮБСЬКИЙ Костянтин Павлович /н. 17. 05. 1885, с. Грочівка Бузулуцького р-ну Самарської губ., тепер Оренбурзька обл. РФ — 01. 02. 1953, Одеса; поховано там само/ — укр. історик. Навч. у Казан., Цюріх, (Швейцарія) та Новорос. (Одеса) ун-тах, з 1920 — доцент, а з 1930 — професор Одес. ун-ту; фахівець з нової історії. В УРЕ не представлено.

ДОБРОСЕРДОВ Дмитро Костянтинович /н. 1876, м. Самара, тепер РФ — п. 01. 08. 1936, Одеса; поховано там само/ — укр. хімік. Закін. 1899 Казан. ун-т, 1912—23 — професор у Києві, 1923 — в Одесі; учень Ф. М. Флавицького, 1907 — дослідник діелектричності органічних сполук та розчинів.

ДОБРОХОТОВ Микола Миколайович /н.26. 03. 1889, м. Арзамас, тепер Нижньоновгород. обл. РФ — п. 15. 10. 1963, Київ; поховано там само/ — укр. учений-металург, академік АН України з 1939, засл. діяч науки й техніки УРСР з 1951. Закін. Петерб. гірничий ін-т (1914), з 1926 — професор Урал. політех. ін-ту, 1935—45 — зав. кафедри металургії сталі Дніпропетр. металург. ін-ту; фахівець із загальної теорії печей та їх конструкцій.

ДОБРЯНСЬКИЙ Агафон /н. 1892, Галичина — п. 1945, Львів; поховано там само/ — укр. громад. -політичний діяч і талановитий організатор, довголітній секретар і заст. голови Організації українців у Львові; великою мірою спричинився до розвитку сили українства в окупованому поляками Львові. В УРЕ не представлено.

ДОБРЯНСЬКИЙ Адольф Іванович /н. 18. 12. 1817, с. Рудлів на Закарпатті (довідник «Адміністративно-територіальний поділ — Укр. РСР» цих населених пунктів не подає) / — п. 19. 03. 1901, м. Інсбрук, Австрія; поховано в с. Чертіжному на Пряшівщині (Словаччина) біля церкви/ — політ. і громад. діяч Закарпаття. Під час революції 1848 належав до австрофільського крила укр. інтелігенції, яка висувала вимогу адмін. об’єднання Закарпаття з ін. частиною укр. Галичини й Буковини в межах австр. імперії; син священика в с. Рудлевому, він досяг визначних посад ще до 1848, став представником угор. русинів-українців. Коли почалась Кримська війна, Д. зняли з посади й вислали на пенсію; 1881 у Львові його з ін. судили за держ. зраду, але виправдали. Йому заборонено були жити в своєму маєтку в с. Чертіжному. Він виїхав до Інсбрука. Мав чотирьох дочок: Ольгу, яка була одружена з Еммануїлом Грабарем, друга — за професором Будиловичем, третя — за доцентом Проданом, четверта — за адвокатом Горовським, батьком відомого Г. Ю. Горовського. І. Франко в статті «Стара Русь» називав Д. руйнівником Закарпаття, гіршим за хана Батия. В УРЕ не представлено.

ДОБРЯНСЬКИЙ Андрій /н. 1886, Галичина — п. 1948; поховано?/ — укр. церк. художник. Його праці, зокрема, орнаментальний розпис, мають характер укр. барокко старішої формації; єпископська каплиця в Станіславі, тепер Івано-Фр., та ряд галицьких церков. В УРЕ не представлено.

ДОВБИЩЕНКО Віктор Семенович /н. 03. 11. 1910, Харків — п. 14. 09. 1953, Київ; поховано там само, могила на Старобайковому цвинтарі, неподалік від могили Лесі Українки, надгробок з написом: «Заслуженному артисту Украинской ССР В. С. Довбищенко от украинского театрального общества 03. 11. 1910—14. 09. 1953». З другого боку напис: «Ой як же плаче серце по тобі, єдиний друже мій! Л. Українка»/ — укр. режисер, засл. артист УРСР з 1946. Закін. Харків. муз. -драм. ін-т 1934; режисер кіностудії, керівник Київ. театру юного глядача, педагог; роботу почав 1932, з 1947 — викладач Київ. ін-ту театр. мист-ва. Автор статей і досліджень з питань театрознавства.

ДОВБУШ Олекса Васильович /н. 1700, Печеніжки, тепер смт Коломийського р-ну Івано-Фр. обл. — 24. 08. 1745 убито зрадником Степаном Дзвінчуком, Космач, тепер село тієї самої обл. ; поховано? Могила мусить бути в Космачі, бо тут він загинув. Однак її не знайдено. Ім’ям Д. названо пам’ятні місця: гора в Карпатах, печера на Говерлі, скеля поблизу Яремчі та ін./ — керівник селян. руху 30-х — 40-х рр. 18 ст. у зх. укр. землях; син гуцула; в опришки пішов 1738 разом з братом Іваном, мав загін 30—50 чоловік. Спираючись на співчуття місцевого населення, нападав гол. чином на багатіїв, загарбників-поляків, діяв переважно на Гуцульщині й Покутті, але заходив і на Поділля; проти Д. висилались експедиції часом до 2000 війська; постать Д. опоетизовано народом, лишила слід в укр. фольклорі й письменстві. Геніального однойменного романа лемківським діалектом написав видатний укр. письменник слобожанець Гнат Хоткевич. Навіть поважний діалектолог і фольклорист-мовознавець В. Гнатюк мав сумнів щодо цієї Хоткевичевої затії, однак він з нею блискуче впорався.

ДОВГАЛЕВСЬКИЙ Митрофан /світське ім’я — Михайло; н. поч. 18 ст. — п. після 1737, Київ? ; поховано?/ — укр. письменник і культурно. -осв. діяч 1-ї пол. 18 ст. Закін. 1732 Київ. духовн. академію, з 1733 — професор у ній; у 1736—37 викладав там само лат. мовою поетику «Сад поетичний» Автор двох шкільних драм та 10 інтермедій.

ДОВГАНЬ Кость /н. 1902, Поділля — п. після 1935 на засланні в період сталінщини; поховано?/ — укр. книгознавець, бібліограф, літ. критик, співробітник Укр. н. -д. ін-ту книгознавства. Автор численних статей в «Криниці», «Житті й революції» та ін. журн. Незважаючи на гострі вист епи Д. за соціалізм та рад. владу і проти неокласиків, у 30-х рр. було заарештовано, дальша доля невідома. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДОВГОВИЧ (справж. — Довганич) Василь /н. 1783, с. Золотареве, тепер Хустського р-ну Закарпат. обл. — п. 13. 12. 1849, Хуст; поховано там само/ — укр. письменник і філософ, чл. угор. АН з 1831. Походив із селян. родини. Освіту здобув у боголосов. семінаріях Великого Вирадина (тепер Орадя, Румунія), Трнави (тепер Чехія) та Ужгорода. Служив священиком. За гострі памфлети на попів і єпископа зазнав переслідувань. Автор кількох філософських трактатів, істор, етнограф. і теологічних праць. Залишив великий рукописний зб. віршів укр., угор. і латин. мовами, працю про Е. Канта.

ДОВГОПОЛИЙ Клим /н. 2-а пол. 17 ст., Україна — п. після 1712, на еміграції; поховано?/ — козацький старшина, прихильник шведської орієнтації гетьмана Івана Мазепи; пішоа з ним на еміграцію, був Генеральним суддею у Пилипа Орлика; чл. козацької делегації до Царгорода 1712, згодом поїхв з П. Орликом до Швеції; дальша доля невідома. І в УРЕ не представлено.

ДОВЖЕНКО Варвара Семенівна / з дому Крилова; н. бл. 1900, Житомир — п. 1959? від сухот, с. Демидів, тепер Києво-Святошинського р-ну Київ. обл. ; поховано там само, могила на сільському цвинтарі, обеліск з портретом і написом: «Варвара Семенівна Довженко»/ — укр. педагог, викладала в жін. гімназії іноземну мову, а потім — у сільс. шк., Довженкова дружина, з яким вони разом працювали в Житомир. жіночій гімназії викладачами. Є чимале групове фото, опубліковане вперше в газ. моск. т-ва укр. культури «Славутич» — «Український кур’єр» № , де зображено Варвару Семенівну в білій блузці й Олександра Петровича Д. в тодішній учит. формі. Була вродлива й розумна, на все життя покохала свого чоловіка й померла в розлуці по його смерті. Він також птицею побивався за нею, та між ними стала справжнім демоном Юлія Солнцева й тодішні сталінсько-беріївські інтриги. Лише вряди-годи він виривася до неї й міг писати їй сповнені палкого кохання й туги листи, які по Довженковій смерті Солнцева попалила, спалила вона й сорочку, яку вишила Варвара Семенівна спеціально для Довженка, і яка знаходилась у Сосницькому музеї його імені. От вам і «вірний товариш і продовжувач справи…», як охрестив її моск. раввин і за сумісництвом мистенцвознавець В. Шкловський. Подейкують, що у Варвари Семенівни й О. Довженка міг бути (і був!) син. Але це питання для прийдешніх дослідників. В УРЕ, звісно, не представлено.

ДОВЖЕНКО Григорій /н. 1877, м. Охтирка, тепер Сум. обл. — п. на еміграції після 1957, Франція; поховано?/ — укр. громадсько-політ. діяч; за фахом технік, працював у профспілкових органах робітництва; з 1920 — на еміграції, голова укр. Червоного хреста в Польщі; з 1931 — у Франції. В УРЕ не представлено.

ДОВЖЕНКО Олександр Петрович /н. 10. 09. 1894, с. Сосниця (Вюнище), тепер райцентр Чернігів. обл. — п. 25. 11. 1956, Москва; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі, стара його частина, надгробок — чорна мармурова плита, а також бюст з білого мармуру на мармуровому постаменті чорного кольору роботи скульптора Віри Мухіної та архітектора Заварзіна з написом: «Александр Петрович Довженко, кинорежиссер и писатель. 10 сентября 1894—25 ноября в воскресенье». Раніше могилу Д. було обліплено плитами з написами поховань родичів Юлії Солнцевої, тепер (2005) поруч з могилою Д. могила Солнцевої з мармуровою плитою і відповідним написом. Поховання обрамлено чорним мармуром, бюст завжди під слюдяним прозорим ковпаком, живі квіти; на дні народження мистця сюди приходять чл. моск. т-ва укр. культури «Славутич», а також небожі Покійного Тарас і Микола Дудки; про перенесення праху в Україну, про що благав Довженко, питання ставилося й ставиться на всіх рівнях, однак жодних зрушень/ — укр. кінорежисер, кіносценарист, кіоактор, письменник, художник, педагог, публіцист, громадсько-політ. і культурний діяч, засл. діяч мистецтв України з 1939, артист РРФСР з 1950. Закін. Глухів. учит. ін-т 1914, учителював у Житомирі й Києві. Навч. у Київ. комерційному ін-ті та АМ, перебував у війську УНР під орудою Головного отамана С. Петлюри, був на дипломатичній роботі у Варшаві й Берліні, де вдосконалював малярську й графічну техніку, після чого короткий час був у Харкові, а з 1926 — на Одес. кінофабриці, де й почав творчу працю в кіно. Широта філософ. проблем у кінофільмах, їхня яскраво виражена поетична емоційність, самобутність драматичної й режисерської манери поставили Д. в ряд найвидатніших мистців укр. і світового кіномистецтва. Автор унікального «Щоденника». Увічнення. На фасаді прохідної при вході на Київ. кіностудію худож. фільмів ім. Олександра Петровича Довженка меморіальна таблиця, виготовлена з бронзи з барельєфним портретом і рельєфним написом: «Олександр Довженко, видатний український кінорежисер і письменник, працював на кіностудії у 1928—1941». Урочисте відкриття таблиці відбулося 12 квітня 1960, виготовлено за проектом архітектора І. Шмульсона, автор барельєфа нар. худ. УРСР М. К. Вронський; є меморіальна дошка на буд. № 27 по Кутузовському проспекту в Москві, де в кв. 92 жив і працював Д. ; вул. Карла Лібкнехта, 10 у Києві, меморіальна таблиця на фасаді, виготовлено з чорного граніту з викарбуваним барельєфом-портретом Д. і написом: «У цьому будинку в 1935—1941 роках жив і працював видатний український кінорежисер і письменник Олександр Петрович Довженко.» Урочисте відкриття таблиці відбулося 12 квітня 1960 року. Виготовлено за проектом архітектора І. Шмульсона, автор барельєфа нар. худ. УРСР М. К. Вронський, виконав у матеріалі С. Тимофєєв. У селищі Передєлкине під Москвою є дача, збудована за проектом самого О. Довженка, де він жив до останніх своїх днів, але яку тепер займають зовсім чужі лбюди, котрим її й продала все та ж «Вірний друг і продовжувач справи…» Юлія Солнцева. А в ін. видатних людей тепер у тому Передєлкині меморіальні музеї.

ДОВЖЕНКО Параскева Петрівна /н. 09. 11. 1901, с. Сосниця (В’юнище), тепер райцентр Черніг. обл. — п. 11. 11. 1979, Москва, на квартирі сина Тараса Миколайовича Дудка по Ленінському проспекту 123, корп. 1, кв. 185; він перевіз тіло до Києва й поховав на Новобайковому цвинтарі, в одній огорожі з могилами: батька Петра Семеновича, матері Одарки Єрмолаївни і чоловіка Миколи Омеляновича Дудка. Могили розташовано по двоє, поруч, кожну позначено полірованою металевою дошкою з відповідними написами. За станом могил доглядає син Миколи Омеляновича й Параскеви Петрівни, Довженків небіж Тарас Дудко. А годилося б, аби на державному рівні тут було споруджено пантеон/ — укр. лікар, рідна і єдина сестра Олександра Петровича Довженка; написала й опублікувала про нього теплі спогади.

ДОВНАР-ЗАПОЛЬСЬКИЙ Митрофан Вікторович /н. 02. 06. 1867, с. Речиця, тепер Гомельська обл., Білорусія — п. 1934, Мінськ? ; поховано?/ — рос. історик. Закін. історико-філол. ф-т Київ. ун-ту 1894; 1899 — приват-доцент Моск. ун-ту, 1901 — професор Київ. ун-ту, з 1902 — професор рос. історії, після 1917 працював переважно в Білорусії, опубліквав праці, котрі зберігають довідкове значення й досі.

ДОГА Василь Михайлович /н. 1866, Златопіль Київ. обл. («Адміністративно-територіальний поділ Українська РСР» населені пункти з цією назвою подає в Дніпроп., Запоріз. та Миколаїв. областях), після 1931 загинув у сталінських концтаборах; поховано?/ — укр. педагог, перед арештом 25 вересня 1929 у справі СВУ — професор ВУАН. Автор шкільних підручників і статей на методичні теми, зокрема, з методики викладання укр. мови. В УРЕ та УЛЕ не представлено.

ДОЛГОРУКОВА Наталія Борисівна /н. 17. 01. 1714, м. Лубни, тепер Полтав. обл. — п. після 1769, Київ; поховано там само, могила в Києво-Печерській лаврі перед дверима великої Успенської соборної церкви; там лежала чавунна плита з написом: «Под сей доской положено тело кн. Наталии Борисовны Долгоруковой, дочери генерал-фельдмаршала графа Б. П. Шереметьева, супруна обер-камергера, кн. Ивана Алексеевича Долгорукова, которая родилась в Лубнах в 1714 г. генваря 17 числа, в супружество вступила в 1730 г. апр. 5 дня, а овдовела в 1739 г. ноября 8 числа»/ — укр. церковна діячка, монахиня Наталія Шереметьєва, донька графа Бориса Шереметьєва, дружина Івана Долгорукого, засланого в Сибір після смерті царя Павла II; 1769 — ігуменя Флорівського монастиря в Києві на Подолі, постриглась у ченці 1757 з іменем Нектарії. В УРЕ не представлено.

ДОЛЕНГА-ХОДАКОВСЬКИЙ Зоріян /пс. Адама Чарнецького; н. 04. 04. 1784, с. Підгайне біля Несвіжа, тепер Білорусія — п. 17. 11. 1825; поховано?/ — польс. та укр. фольклорист і етнограаф; багато мандрував Польщею, Украхною, Білорусією, записав 3000 пісень, з них 2000 укр. текстів, що частково побачили світ у зб. М. Максимовича, В. Залєвського та ін… Часто на його записи посилався в своїх працях укр. учений М. Ф. Сумцов.

ДОЛЕНКО Володимир /н. 1889, Україна — п. після 1957, на еміграції; поховано?/ — укр. юрист і громад. -політичний діяч у Харкові, з 1944 — на еміграції, а ще 1926—33 був ув’язнений сталіністами; організатор і лідер Української Селянської Партії. В УРЕ не представлено.

ДОЛЕНКО Яків Дмитрович /н. бл. 1869, м. Миргород, тепер Полтав. обл. — п. 23. 03. 1917; там само й поховано/ — укр. поет-селянин, книгоноша, пропагандист укр. книги між селянами. Автор віршів, друкованих у газ. «Рідний край» та ін. часописах і календарях; деякі його вірші у свій репертуар узяли миргородські кобзарі.

ДОЛИНА (Попиков) Павло Трохимович /н. 12. 11. 1888, с. Мишоловка, тепер у складі Києва — п. 15. 09. 1955; там само й поховано/ — укр. театрільний діяч, кіноредисер; 1918 вступив до трупи «Молодіжного театру», 1919—25 актор і режисер у театрах Києва, 1925—29 — режисер Одес. кіностудії, 1947—55 — директор Держ. музею театр. мист. -ва УРСР.

ДОЛИНСЬКИЙ Григорій /н. бл. 1722, Україна — п. бл. 1799; поховано в Батурині?/ — підкоморій Батуринського повіту, 1767 очолив автономістичний рух ніжин. та батурин. шляхетства в зв’язку з виборами до імперської законодавчої Комісії; було заарештовано й засуджено на вічне ув’язнення, але потім амністовано. В УРЕ не представлено.

ДОЛИНСЬКИЙ Лука /н. бл. 1745, Біла Церква, тепер Київ. обл. — п. 10. 03. 1824, Львів; поховано там само/ — укр. художник. Навч. у львів. майстерні Ю. Радиловського та у віденській АМ, брав уч. в оформленні Святоюрського собору у Львові, церков і костелів на зх. укр. землях; у його творах є помітним відхід від іконописних традицій, майстерно передано реальні, «земні» події.

ДОЛЬД-МИХАЙЛИК /пс. Михайлика Юрія Петровича; н. 04. 03. 1903, с. Бутенки, тепер Кобеляцького р-ну Полтав. обл. — п. 17. 05. 1966, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. письменник. Закін. Дніпропет. ІНО; працював журналістом, широко популярним став його пригодницький роман «І один у полі воїн».

ДОЛЬНИЦЬКА-НЕДБАЛЬ Марія Антонівна /н. 1894, Галичина — п. після 1957 на еміграції, у Відні? ; поховано?/ — укр. художниця, видатна емальєрка. Навч. у Відні, в шк. прикладного мистецтва, постійно жила й працювала там само, мала власну майстерню емалі, зробила ряд винаходів, модернізувала техніку цього мистенцтва; до 1939 брала активну уч. у мистецькому житті Львова (чл. АМ України); виставляла свої твори в США, Австрії, Німеччині, Італії, Швейцарії, Голландії, Англії; її фігурні композиції здобули високу оцінку мистецької критики світу. А в УРЕ не представлено.

ДОЛЬНИЦЬКИЙ Зенон /н. 1898, Галичина — п. після 1957 на еміграції, Франція; поховано?/ — укр. оперний співак-баритон, виступав в оперних театрах різних європ. міст, соліст укр. оперного театру у Львові (1942—44), у 50-х рр. провадив пед. діяльність на еміграції у Фрванції. В УРЕ не представлено.

ДОЛЬНИЦЬКИЙ Мирон /н. 1890 — п. після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. доцент-географ Укр. високого пед. ін-ту в Празі, чл. НТШ; праці укр. і нім. мовами. В УРЕ не представлено.

ДОМАНИЦЬКИЙ Василь Миколайович /пс. — Вітер, Василь Потребітель, Звенигородец, Колодянин; н. 07. 03. 1877, с. Колодисте, тепер Тальнівського р-ну Черкас. обл. — п. 11. 09. 1910, Аркашон, пд. Франції (УРЕ: Київ); поховано в с. Колодистому/ — укр. учений-філолог, історик і фольклорист. Закін. Київ. ун-т 1900; деякий час учителював. За його редакцією вийшло перше повне вдання «Кобзаря» Т. Шевченка; як фольклорист збирав і досліджував нар. пісні про Нечая, Бондарівну тощо, опублікував праці з історії, етнографії та археології, відомим є і як бібліограф; лікувався у Франції, де й помер. За громад. діяльність було заслано на Північ, згодом заслання було замінено на 3-річне перебування за кордоном. 1965 могилу Д. упорядковано. Краєзнавчий актив села зібрав експонати для створення музейного кутка в хаті, де він народився («ЛУ». № 99, 1965). Тепер могила на майдані, огороджео штахетами, а була біля церкви, яку зруйновано совєтами. 18. 04. 1966 опорядковано давній надгробок з написом: «Василь Миколайович Доманицький, український письменник і діяч, народився 7 березня 1877, помер 28 серпня 1910 р.»; з правого боку: «Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою. Т. Шевченко», а з лівого — церковно-слов’янськими літерами: «Блажени чістіи сердцемь яко тім Бога узрять». В УЛЕ сказано трохи не так.

ДОМАНИЦЬКИЙ Віктор Миколайович /н. 1893, с. Колодисте, тепер Тальнівського р-ну Черкас. обл. — п. після 1957 на еміграції в США; поховано?/ — укр. агроном, брат Василя Миколайовича Д., соціолог, кооператор і громад. діяч, з 1922 на еміграції в Чехословаччині, Німеччині, США; професор Укр. господарчої академії в Подебрадах (Чехія), чл. НТШ, організатор Укр. господарчого ін-ту 1945 і два роки його ректор; опублікував наук. праці у фахових журн. та ін. В УРЕ не представлено.

ДОМАНИЦЬКИЙ Платон Миколайович /н. 1881, с. Колодисте, тепер Тальнівського р-ну Черкас. обл. — п. 1944 чи 1957, м. Ковель? ; поховано?/ — укр. кооператор і громад. діяч, брат Василя і Віктора Доманицьких, гол. редактор органу Київ. Союзбанку «Комашня» (1907—17); 1917—20 — директор того ж Союзбанку; багато зробив для розбудови укр. кредитової системи та кооперації в Україні. В УРЕ не представлено.

ДОМАШЕНКО Михайло Якович /н. бл. 1900 — п. 1969; поховано?/ — один з найстаріших акторів укр. театру. В УРЕ не представлено.

ДОМБРОВСЬКА Марія (див. Підгірянка Марійка).

ДОМБРОВСЬКИЙ Августин /н. 1880, Галичина — п. після 1930-х рр. ; поховано?/ — видатний укр. педагог. В УРЕ не представлено.

ДОМБРОВСЬКИЙ Василь /н. 1810 — п. 1846, Київ? ; поховано?/ — укр. історик, професор Київ. ун-ту, чл. київ. Археографічної комісії; твори: «Очерки истории Чернигова», «Луцк» та ін. В УРЕ не представлено.

ДОМБРОВСЬКИЙ Володимир /н. 09. 03. 1893, с. Гарбузів, тепер Зборівського р-ну Терноп. обл. — п. 1925, м. Золочів Львів. обл. ? поховано?/ — укр. філолог. Закін. Львів. ун-т; учителював у Золочеві. Автор посібників «Українська стилістика і ритміка» (1923), «Українська поетика» (1924); зібрав великий матеріал для словника укр. мови.

ДОМБРОВСЬКИЙ Теофіл / Тимофій Матвійович; н. ? — п. 1863 (УРЕ: до 1861); поховано?/ — укр. актор і антрепренер, грав у трупі Л. Млетковського в Харкові (1840—43) та Орлі (1843—45); в укр. ролях виступав в Александринському театрі Петербурга (1846—47) та Малому театрі в Москві (1851—53). 1853 організував власну трупу (виступав у Чернігові, Курську та ін.); користувався успіхом в укр. репертуарі з комедійними ролями, перший виконавець ролі Стецька в «Сватанні на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка.

ДОМЕРШИКОВ-ОЛЕКСІЄНКО Олекса /н. 1863 — п. 1942; поховано?/ — укр. композитор і диригент, на сцені з 1888; працював у трупах Деркача, Кропивницького, Гайдамаки, Суходольського та ін. ; разом з Кропивницьким написав музику до «Вія», «За двома зайцями», «Ніч на Івана Купала»; після 1917 завідував муз. частиною харків. і пересувних драм. театрів. В УРЕ не представлено.

ДОМЕЦЬКИЙ Гавриїл /н. середина 17 ст., Україна — п. бл. 1710, Київ (УРЕ місця см. не зазначає); поховано в Києво-Печерській лаврі?/ — укр. церковно-релігійний діяч, письменник, вихованець Київ. духовн. академії, з 1677 — архімандрит Симонового монастиря в Москві, 1691 заслано на Північ за розходження з моск. церковною традицією, пізніше ігумен Юр’євського монастиря в Новгороді; 1708 — знову заслано, але помилувано й повернувся до Києва; починаючи з 1670, писав богословські, зокрема, аскетичні трактати, які є спробою викладу богословських писань «простою мовою», а тому заслуговують на увагу істориків укр. мови й л-ри.

ДОНЕЦЬ Михайло Іванович /н.23. 01. 1883, Київ — 09. 09. 1941 підступно закатовано енкаведистами; поховано на Байковому цвинтарі/ — укр. співак (бас), нар. артист України з 1930. Співу навч. приватно в О. Єптагано-Горчакової та М. Бочарова в Києві; 1905—13 працював в оперному театрі С. Зиміна в Москві, де разом з І. Алчевським, І. Непом’ящим та ін. укр. патріотами влаштовував концерти укр. музики в моск. т-ві «Кобзар», з 1913 — соліст Київ. оперного театру; 1919 — один із співаків Першої укр. опери вкупі з композитором Я. Степовим та актором-співаком М. Мишугою; 1925 — активний уч. укр. опери в Харкові, з 1927 безперервно працював у Київ. опері, грав ролі Чуба, Карася, Голови, а особливо ролі Тараса Бульби і Захара Беркута, побудованих у плані монументальної героїки, втілення нар. мудрості й патріотичної волі. Один з укладачів цього «Некрополя», тепер покійний М. Кутинський чув зі сцени оперного театру в Києві голос Д., який справив на нього велике вражіння, а особливо в концерті, що проходив в УНІЦ, надто запам’яталася пісня з Черкащини «Дуба», в якій сокира не хотіла рубати дуба. Коли фашисти захопили Київ 1941, Д. чомусь не евакуювався, а 9 вересня його вбили «невідомі», а тоді повісили догори ногами й залишили листа, що його стратили партизани за співробітництво з німцями. По війні було доведено, що звинувачення таке було безпідставне; Д. реабілітували, а його дружині повернули кол. квартиру й призначили пенсію. У журн. «Вітчизна» було сказано таке: «Життя Д. увірвалося в роки культу особи». Хитро. Є версія, що його було заарештовано КГБ 2 липня 1941, і він помер там від паралічу серця. Отож, є підстави гадати, що тут замішана «рука» злісних ворогів укр. народу й нашої культури; письменник М. Кагарлицький намагався розгадати цю трагедію. УРЕ ж на цю тему — як води в рот набрала. Інтелігентно!

ДОНЕЦЬ-ТЕССЕЙР Марія Едуардівна /н. 23. 04. 1889, Київ — п. 15. 12. 1974; поховано там само/ — укр. співачка (колоратурне сопрано) й вокальний педагог, нар. артистка України з 1965, дружина М. І. Донця. Навч. у Віден. і Мілан. консерваторіях, 1915—22, 1927—48 — солістка Київ., 1923—24 — Харків. опер, з 1935 викладала в Київ. консерваторії. Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлено.

ДОНЦОВ Дмитро /н. 1883, Мелітополь — п. після 1965, Канада; поховано там само/ — укр. публіцист, критик, громадсько-політ. діяч, чл. Радикальної Укр. Партії і Соціал-Демократичної Робітничої Партії; 1918 — чл. Головної управи Партії Укр. Хліборобів-Демократів, згодом ідеолог укр. націоналізму; зазнав репресій з боку рос. царизму за революц. роботу; 1908 виїхав за кордон, де розвинув енергійну самостійницьку діяльність, з 1922 — у Львові, з 1939 — на еміграції, з 1947 — у Канаді, де 1948—54 викладав укр. л-ру в Монреальськомк ун-ті. Д. перейшов кілька основних світоглядних еволюцій (від соціалізму до виразного його заперечення, від антирелігійних позицій до крайнощів войовничої церкви), але завжди був виразно проти рос. великодержавного шовінізму. Виступав проти марксизму, чому й стягав на себе атаки соціалістів і комуністів. Назагал Д. більше, ніж будь-хто з сучасників, став постаттю однозначно звеличуваною й засуджуваною. Його особливо ненавидів Лєнін. В УРЕ не представлено.

ДОНЧЕНКО Олесь (Олександр) Васильович /н. 19 (довідник «Письменники Радянської України», К., 1988 помилково подає дату н. — 12). 08. 1902, с. Великі Сорочинці, тепер Миргород. р-ну Полтав. обл. — п. 12. 04. 1954, м. Лубни Полтав. обл. ; поховано там само/ — укр. письменник. Закін. 1919 Лубен. гімназію; працював у вид-вах, перші вірші надрукував 1918, з 1932 перейшов на прозу. Належав до літ. орг-цій «Молодняк», Пролітфронт, ВУСПП.

ДОРІНГ /Доре, Дорінгус; н. 1-а пол. 14 ст. — п. бл. 1384, Львів? ; поховано?/ — укр. архітектор, переїхав із Сілезії (Шльонська) в Україну; будував у Львові Вірмен. кафедру, собор св. Юра (1363). В УРЕ не представлено.

ДОРОФІЄВИЧ (Дорофеєвич) Гаврило /н. бл. 1570, Львів? — п. бл. 1630, Київ; поховано там само, могила в Києво-Печерській лаврі?/ — укр. культурно-осв. діяч, письменник і перекладач. Навч. у Острозькаій шк. (1594); спершу діяльність Д. проходила у Львові в Ставропігійному братстві, в 1616 (УРЕ: 1614), переїхавши до Києва, перекладав і редагував грецькі книги, викладав грец. Мову в Києво-Печерській лаврській шк., займався видавничою справою; відомим є його й оригінальний вірш, опублікований 1614.

ДОРОХОЛЬСЬКИЙ Осип Осипович /н. 04. 04. 1874, Гайсин, тепер райцентр Вінн. обл. — п. 17. 01. 1900; поховано?/ — укр. поет. Навч. у Київ. духовн. академії (через хворобу не закінчив); ліричні поезії Д. опубліковано посмертно в антологіях «Акорди», «Розвага», «Досвітні вогні», «Українська муза»; перекладав з рос. поетів, вміщував бібліографічні нотатки в зб. НТШ. Однак ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДОРОШКЕВИЧ Влас Михайлович /н. 1864 — п. 1922, Петербург; поховано там само/ — рос. журналіст укр. походження, відомий фейлетоніст, письменник, театральний критик; зб. фейлетонів: «Сахалин», «Легенды и сказки Востока». Автор нарисів про Ф. Шаляпіна, М. Єрмолову та спогадів про Марка Кропивницького. В УРЕ не представлено.

ДОРОШЕНКО Андрій Доротійович /н. 1-а пол. 17 ст. — п. після 1691, с. Сосниця (тепер Черніг. обл.); поховано?/ — козацький полковник полоцький (1674), сотник сосницький (1677—91), син Михайла і брат Петра Дорошенків?

ДОРОШЕНКО Василь /н. 1843—1918 убито під час революційних заколотів в Україні; поховано? / — укр. письменник, судовий діяч. Автор роману «На Україні» (1863). Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДОРОШЕНКО Віктор /н. 1841, Полтавщина? — п. 1901; поховано?/ — укр. громад. діяч на Полтавщині, земський лікар-філантроп, батько Володимира Вікторовича Д. В УРЕ не представлено.

ДОРОШЕНКО Володимир Вікторович /н. 1879, Полтавщина — п. після 1957, США; поховано?/ — укр. громадсько-політ. діяч, бібліограф, літературознавець; виріс на Полтавщині, співзасновник укр. студент. громади в Москві, чл. Радикальної Укр. Партії, згодом УСДРП (до 1911), переслідуваний царською рос. проліцією. 1906 виїхав до Львова, де працював до 1944 в б-ці НТШ; з 1937 — її директор, з 1944 — на еміграції, з 1949 — у США; з 1913 — чл. НТШ в Києві, з 1925 — дійсн. чл. НТШ, пізніше — чл. Укр. наук. ін-ту в Берліні й Варшаві. Автор багатьох бібліографічних праць: творів І. Франка, Т. Шевченка, Ольги Кобилянської, П. Куліша; перекладав з М. Гоголя, Л. Толстого, В. Гете, писав літературознавчі статті. Автор цінних споминів і різних статей, друкованих у розмаїтих журналах та ін. В УРЕ не представлено.

ДОРОШЕНКО Григорій Доротійович /н.1-а пол. 17 ст. — п. після 1674; поховано?/ — брацлавський полковник (1668—74); виконував різні військові та політ. доручення свого брата гетьмана Петра Доротійовича Д., син Доротея Михайловича Д. ; під час сутички з Самойловичем розбито під Лисянкою і потрапив у полон. Дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.

ДОРОШЕНКО Дмитро Іванович /пс. М. Жученко; н. 08. 04. 1882, Вільно, тепер Вільнюс, Литва — п. 19. 03. 1951, Мюнхен, ФРН; поховано там само/ — укр. історик, публіцист, бібліограф, письменник, громад. діяч, генерал-губернатор Галичини й Буковини з квітня 1917, потім чернігів. губернії комісар, міністр закордонних справ УНР, директор наук. ін-ту в Берліні (1926—31), перший президент укр. АМ і АН (1945—51); походив зі старовинного старшинсько-дворянського роду, з якого вийшли два гетьмани. Навч. в ун-тах Варшави, Петербурга й Києва, закін. 1909; працював у Петербуозі, Києві, Катеринославі, знову в Києві як громадсько-політ. діяч, журналіст і педагог-історик; був головою укр. Старої громади в Петербурзі (1903), секретарем редакції «Українського вісника» (1906) та різних журн. в Україні; з 1919 — на еміграції, де присвятив себе науково-академ. діяльності; 1921—51 — президент УВАН, дісн. чл. НТШ з 1923 і багатьох ін. наук. т-в як в українських, так і чужоземних; спадкоємець кращих традицій укр. історіографії 19—20 ст., Д. перший з укр. істориків дав наук. погляд історії України з найдавніших часів до наших днів не тільки як процесу істор. розвитку укр. нар., але і як розвиткові укр. державності; Д. опублікував понад 1000 наук. праць з історії України, укр. історіографії, історії культури тощо. Велика монографія про гетьмана Петра Дорошенка залишилась ненадрукованою, а твори «Мої спомини про давно-минуле» (1901 і 1949) та «Мої спомини про недалеке минуле» (1914—20) і (1923—24) посідають значне місце в укр. мемуаристиці. В УРЕ не представлено.

ДОРОШЕНКО Доротій Михайлович /н. поч. 17 ст. — п. ?; поховано?/ — полковник укр. козацтва, уславився в Молдавії у битвах проти турків. Батько укр. гетьмана Петра Доротійовича Д. В УРЕ не представлено.

ДОРОШЕНКО Михайло /н. 2-а пол. 16 ст. — 1628 загинув під час походу на Крим, ймовірно, що там і поховано/ — гетьман реєстрового козацтва (1625—28), належав до старшинської козацької верхівки, яка прагнула до угоди з Польщею; брав уч. у поході Петра Сагайдачного на Москву 1618, дід гетьмана Петра Дорошенка; за Михайла Д. було проведено реорганізацію реєстрового козацтва й затверджено шість полків; Д. загинув під час походу реєстровиків 1628 у Крим на допомогу ханові Шагін-Гіреєві проти Кантеміра. Це про нього співається в нар. пісні «Попереду Дорошенко…» В УРЕ трохи не так мовиться.

ДОРОШЕНКО Наталія /дівоче — Васильченко; н. 1888, Україна — п. після 1957 за межами України; поховано?/ — укр. драм. актриса, громадсько — театральна діячка. Закін. Київ. муз. -драм. шк. ім. М. Лисенка, організувала укр. нар. театри в Києві, Катеринославі та околицях, зокрема, серед робітників; 1917—18 — чл. театральної ради в Києві, одна з організаторів Держ. драм. театру, в якому з успіхом виступала в драматичних і героїчних ролях; з 1920 — на еміграції; виступала як декламаторка, її зусиллями створено укр. драм. студії в Празі й Варшаві. В УРЕ не представлено.

ДОРОШЕНКО (за чоловіком — Савченко) Наталія Вікторівна; н. 1888, Україна — п. після 1957 на еміграції, в США? ; поховано?/ — укр. громад. діячка, педагог, сестра Володимира Вікторовича Д., 1917—20 — організаторка й директор 1-ї т. з. земської укр. гімназії в Полтаві; 1921—39 — бібліотекар т-ва «Просвіта» у Львові; в 50-х рр. — у США; науково-популярні статті й окремі видання, переважно з бібліотекознавства. В УРЕ не представлено.

ДОРОШЕНКО Ольга Іванівна /н. 30. 04. 1888 — п. 13. 06. 1964, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, дільниця № 9, навскоси за спиною могили Б. Грінченка в пд. -зх. напрямку; в спільній огорожі а) залізний хрест з написом: «Дарія Костянтинівна Бобир 17. 5. 1852—10. 6. 1926; професор Ольга Іванівна Дороршенко 30. 4. 1888—13. 6. 1964»; б) залізний хрест з написом: «Леонід Іванович Бобир 12. ? 1896—14. 7. 1926»/ — укр. громад… діячка, професор педагогіки, викладала в Київ. ІНО, згодом — у Пед. ін-ті. Автор підручників, праць з дошкільного виховання; написала спогади. В УРЕ не представлено.

ДОРОШЕНКО Петро Доротійович /н. 1672, Чигирин — п. 19. 02. 1698, с. Ярополче (Ярополєц), тепер Волоколамського р-ну Моск. обл. ; поховано там само, на «погості» при церкві св. Параскеви; як подає Д. М. Бантиш-Каменський («История Малой России», т. 3, с. 28), гробниця Д. була така: «Увесь пам’ятник зроблено з суцільного каменю, а також і підніжжя. Довжина „палатки“ (намет) назовні шість аршин без двох вершків, ширина — чотири аршини без вершка, вишина, без даху, два аршини вісім вершків. Напис: „Лета ноября дня. Преставился раб Божий гетман войска Запорожского Петро Дорошенко, а поживе от рожества своего „О А“ года. Положен б оть на сем месте“. Бантиш-Каменський подає ще: „Село Ярополч в 113 верст від Москви, у Волоколамському повіті, належить тепер (1-а пол. 19 ст.) Г. Загрязькому й графині Чернишовій; Д. поховано в маєтку Загрязького. Ярополя дісталось Дорошенковій дочці“. В 18 і 19 ст. в Яропольці було дві панських садиби: Ярополець Гончарових і Ярополець Чернишових; садиба Чернишових пов’язана з іменами фельдмаршала З. Г. Чернишова, який керував рос. військами при штурмі Берліна 1760, зв’язана вона й з іменем декабриста З. Г. Чернишова, який 1837 після каторги й солдатчини на Кавказі вийшов у відставку й дістав дозвіл жити в садибі „без права виїзду“. Кілька років тут жила його сестра О. Г. Муравйова, перша з жінок декабристів, котра поїхала в сибірське заслання; це вона привезла „Послание“ О. Пушкіна „Во глубине сибирских руд“. О. Г. Муравйова була дружиною Микити Муравйова. У садибі Гончарових, що на поч. 19 ст. належала Пушкіновій тещі, не раз бував поет. Тепер там у музеї є меморіальна кімната О. Пушкіна. Одвідини 10. 10. 1965 виявили, що надгробок на могилі Д. зберігся й до сьогодні (1996), навколо надгробка посіяно квіти, на самому камені напис олійною фарбою: „Гетман Петр Дорошенко 1627—1698“, на боковій поверхні видко видовбаний давній напис, якого прочитати майже не можна, над каменем була кам’яна каплиця, яку довелось зняти років з 5 тому, бо вкрай зруйнувалась, а на ремонт коштів не було; могила тепер опинилась у селищі, навпроти райкрамниця, проходить шосе в метрах десяти, з другого боку могили — урочище до річки Лама, щось трохи схоже на малесенький Канів: підковою річечка, а вдалині — російські ліси. В шістдесяті рр. 20 ст. могилу регулярно відвідували укр. патріоти, котрі жили, навчались і працювали в Москві, зам. декана філфаку МДУ Михайло Зозуля привозив сюди колектив укр. Полтав. театру на чолі з тодішнім режисером Прокоповичем. Опікувався могилою і Борис Козаренко. Тепер бувають там славутчани з Москви, які відновили каплицю й відповідні написи. Словом, гетьмана не забувають. А коли б його прах покоївся в Україні, то давно б уже знайшли причину знищити його/ — гетьан Правобережної України (1665—1676), походив з козацької старшини Чигиринського полку, небіж гетьмана Михайла Д., добре освічений, пройшов військову й дипломатичну шк. видатного гетьмана Б. Хмельницького, який призначив 1657 Д. полковником прилуцьким; був на боці І. Виговського, у Тетері служив генеральним осавулом, а згодом полковником черкаським; 1665 (після знищення Дрозденка) став гетьманом Правобережної України. Руїна 60-х — 70-х рр. стала трагедією цього визначного держ. діяча, який жив ідеалом незалежної України в її етнографічних межах. Після тривалої кривавої боротьби Д. капітулював перед козацько-московським військом І. Самойловича, склав булаву, зрікся гетьманства; спершу йому було дозволено жити в Сосниці (тепер Черніг. обл. і батьківщина О. Довженка), та згодом змусили виїхати до Москви, 1679—82 він служив воєводою у Вятці (тепер Смоленська обл. РФ), 1684 „пожалувано“ йому дєревню Ярополч, де й помер і покоїться понині.

ДОРОШЕНКО Петро /н.1857—1919 загинув під час революц. заколотів, Одеса; поховано?/ — укр. культурно-громад. діяч, за фахом лікар, походив з козацько-гетьманського роду на Чернігівщині; збирач і дослідник укр. старовини, чл. Чернігів. архівної комісії; 1917 заснував у Чернігові укр. гімназію. 1918—19 — голова Управління в справах мистецтва й нац. культури, багато зробив для заснування Держ. укр. драм. театру, Укр. ун-ту в Києві та ін. культурно-осв. закладів та установ. В УРЕ не представлено.

ДОРОШЕНКО Олександр Костьович /н. 27. 09. 1889, м. Бронниці, тепер Моск. обл. РФ — п. 01. 04. 1946, Київ, поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, недалеко від могили Чалого, залізна огорожа, біла таблиця з написом: «Професор Дорошенко О. К. 1889—1946». Могила занедбана, поблизу великий надгробок Дергунова/ — укр. літературознавець. Закін. 1913 Київ. ун-т, у 20-х — 30-х рр. викладав укр. л-ру у вузах; 1934 завідував відділом дожовтневої укр. л-ри в Ін-ті л-ри ім. Т. Шевченка АН України і кафедрою укр. л-ри Київ. ун-ту. Автор праць про творчість Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Карпенка-Карого, М. Коцюбинського, М. Драгоманова та ін., склав підручника з укр. л-ри; було репресовано під час сталінського терору. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено. Отже. терор діє й досі!

ДОСВІТНІЙ Олесь /справж. — Скрипаль-Міщенко (в УЛЕ без Міщенка) Олександр Федорович; н. 08. 11. 1891, Вовча, тепер райцентр Вовчанське Харків. обл. — 03. 03. 1934 загинув у сталінських концтаборах, Харків? ; поховано?/ — укр. письменник. Початк. Освіту здобув у земській чотирирічній шк., екст ерном закін. гімназію, вступив на фізмат ф-т Петерб. ун-ту, звідки було виключено за активну уч. у революц. русі; в роки 1-ї світової війни за революц. агітацію було засуджено до страти, але втік, жив в Америці, Китаї та Японії; в Україну повернувся 1918, через рік вступив до КП (б) У, працював редактором газ. «Галицький комуніст», потрапив до варшав. в’язниці, в березні 1920 вібув в Україну, працював політкомісаром і гол. редактором літагітпоїзда «Більшовик», редагував газ. «Хліб і залізо», «Большевик в пути», «Селянська правда» і «Зірка» (Катеринослав); в останні роки життя виконував обов’язки гол. ред. сценарного відділу ВУФКУ. Автор багатьох книг публіцистики, оповідань та повістей; 19 грудня 1933 Д. заарештовано в Харкові, 3 березня 1934 колегія ОДПУ винесла вирок — розстріл. Акту про виконання вироку в справі не виявлено. В УЛЕ обійшлися черговою фразою: «Незаконно репресований… Реабілітований…» Ото й усе. Тепер (2005) проживає в Москві його дочка.

ДОСИФЕЙ /н. 2-а пол. 12 ст. — п. 1219, Київ; поховано там само, могила, ймовірно, була в Києво-Печерській лаврі, але тепер давні поховання ліквідовано й слідів не залишилось/ — укр. церковник, мандрівник, чернець Києво-Печерського монастиря; на поч. 13 ст. здійснив подорож на гору Афон (тепер Греція), залишився уривок спогадів про цю подорож. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДОСИФЕЙ М…/н. 1-а пол. 18 ст. — п. 25. 09. 1776, Київ; поховано там само, могила на подвір’ї Китаївської пустині, на гіпсовій труні напис: «1776 года сентября 25 умер Досифей М.»/ — лаврський старець, могила якого користувалась великою популярністю; бувши від народження жінкою, «подвизався» в Лаврі, а потім у Китаєві; цариця Лизавета Петрівна, перебуваючи в Києві, особисто навідуваласт до ст арця, який тоді ще жив. В УРЕ не представлено.

ДОСТОЄВСЬКА Гання Григорівна /н. у 19 ст., Петербург — п. 1918 від малярії, Ялта; поховано там само, могила на Старо-Аутському цвинтарі, зовсім близько від будинку-музею А. Чехова/ — друга дружина видатного рос. письменника українського походження Ф. М. Достоєвського; її батько Григорій Іванович Снітко походив з давньої козацької старшини, який жив на березі Дніпра в околицях Кременчуга, після приєднання, а не «возз’єднання» України до Росії переселився в Петербург і змінив прізвище на Сніткін; мати Д. була шведкою на ім’я Марія-Анна Мільтопеус. Родину Ганни Григорівни поховано на Тихвинському цвинтарі Петербурга. Вона — автор «Дневника», який побачив світ уже після її смерті у вид-ві «Новая Москва» 1923 майже на 400 сторінок тексту з портретом авторки. Саме там про Ф. Достоєвського можна дізнатися найпотаємніші й цікаві подробиці з життя і діяльності письменника. Великий інтерес становлять і спогади їхньої доньки Л. Ф. Достоєвської, що вийшли друком на 105 стор. у перекладі з французької, на яку в свою чергу було перекладено з німецької, рос. мову 1922 року в «Государственном издательстве», Москва — Петроград з поганою передмовою якогось А. Г. Горнфельда, котрий безпорадно намагався довести, що родина Достоєвських таки не укр. походження. Горопаха.

ДОЦЕНКО Олександр /н. 1893 — п. ?; поховано?/ — укр. громадсько-політ. діяч, 1919—20 був осавулом Головного отамана Симона Петлюри, видав «Літопис української революції», багатий матеріалами й фактами з історії укр. Визвольної боротьби за незалежність. В УРЕ не представлено.

ДРАГАН Михайло Дмитрович /н. 21. 11. 1899, с. Тустановичі, тепер у складі м. Борислава Львів. обл. — п. 08. 03. 1952, Львів; поховано?/ — укр. мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства з 1932. Закін. 1931 Львів. ун-т, у муззеях Львова працював 1924—52, провів значну н. -д. роботк в галузі укр. середньовічного мистецтва. Автор праць «Розвиток і занепад скину Манявського» (1926), «Українькі дерев’яні церкви» та ін.

ДРАГА-СУМАРОКОВА Валерія Францівна /н. 17. 12. 1896, Москва — п. 07. 04. 1967, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, дільниця № 9, неподалік від могили М. Тардова; надгробка (1967) ще не було, на бляшаній таблиці напис: «Народная артистка УССР Драга-Сумарокова Валерия Францевна, скон. 7. 4. 1967 на 71 году жизни»/ — російськомовна укр. артистка, нар. актриса УРСР з 1954; сценічну діяльність почала 1916, з 1921 — на сценах Київ. театрів, з 1926 — артистка Київ. рос. театру.

ДРАГОМАНОВ Михайло Петрович /пс. — М. Галицький, П. Кузьмичевський, П. Петрик, Українець та ін. ; н. 30. 09. 1841, м. Гадяч, тепер Полтав. обл. — п. 02. 07. 1895, Софія, Болгарія; поховано там само. До історії могили. Після смерті 1895 за Д. забули зовсім, і лише проживаючий у Софії укр. скульптор М. Паращук вирішив розшукати могилу свого неабиякого земляка. Завдання було нелегке, бо на місці давньої могили проходила широка стежка; М. Паращук вирішив звернутися до місцевої управи й отримав дозвіл на проведення розкопок. Врешті йому вдалося віднайти труну з тлінними останками Д., завдяки тому, що вбрання й борода добре збереглися, родина впізнала його. М. Паращук власноручно поклав землякові останки в спеціальну цинкову коробку й перепоховав їх. На могилі вставлено гранітного пам’ятника роботи самого скульптора. А наприкінці 1932 відбулось урочисте відкриття памятника/ — укр. публіцист, історик, філософ, педагог, фольклорист, літературознавець, критик і громадсько-культур. діяч, брат Олени Пчілки й дядько Лесі Українки, походив з давнього козацького роду Драгоманів, себто перекладачів; 1859—63 навч. у Київ. ун-ту св. Володимира, з 1864 — приват-доцент цього самого ун-ту, брав активну уч. у діяльності київ. Громади, очолював її ліве крило; 1878 змушений був емігрувати до Женеви, видавав там журн. «Громада»; багатюща діяльність Д. складна, належно ще й досі (2005) як слід не досліджена й не оцінена.

ДРАГОМАНОВ Світозар Михайлович /н. 1884, Женева? — п. після 1957 на еміграції в США; поховано?/ — укр. економіст, 1922—30 — професор вищих шкіл у Києві, син Михайла Петровича Драгоманова. В його колекції, до речі, зберігався чудовий портрет Т. Шевченка (на сьогодні) невідомого художника, виконаний олійними фарбами. Долю того портрета досі не з’ясовано. А Світозара 1930 усунуто від викладання, з 1943 — на еміграції, у 1950-х рр. професор УТГУ в США. Автор праць на соціально-економічні теми. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДРАГОМАНОВ Яків /н. 2-а пол. 18 ст. — п. 1-а пол. 19 ст. ; поховано?/ — укр. патріот, чл. Т-ва з’єднаних слов’ян, прапорщик Полтав. пішого полку, дядько Михайла Петровича Д. ; за ур. патріотизм було ув’язнено в Петропавліській фортеці, а потім — під суворим наглядом поліції. В УРЕ не представлено.

ДРАГОМАНОВА Людмила Михайлівна /уроджена — Кучинська; н. 1842 — п. 1918, Київ; поховано там само на кошти УНР/ — дружина й співробітниця Михайла Петровича Д. ; до одруження виступала на сцені (найкраща роль — Катерина в «Грозі» Островського), після одруження (1864) — співробітниця й помічниця Михайла Петровича Д. ; перекладала з укр. статті на іноземні мови; по смерті М. Драгоманова повернулась до Києва, де й померла. В УРЕ не представлено.

ДРАГОМАНОВА Оксана /н. 1894 — п. після 1957, Аргентина? Поховано?/ — укр. письменниці, небога Михайла Петровича Д. ; перші оповідання 1920, повість — 1951; у 1960-х рр. жила й працювала і Аргентині. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДРАГОМИРЕЦЬКИЙ Антін /н. 1887, Київ? — після 1930-х рр. загинув у сталінських концтаборах; поховано?/ — укр. політ. діяч із київ. робітників, чл. ЦК УСДРП, 1918 очолював київ. орг-цію УСДРП, згодом з керівників з групи соцдемократів-незалежників, що перетворилася на УКП, еволюціонував з нею до КП (б) У. В 1930 — рр. заслано сталіністами навіки. В УРЕ не представлено.

ДРАГОМИРОВ Михайло Іванович /н. 08. 11. 1830, поблизу Конотопа, тепер Сум. обл. — п. 15. 10. 1905, Конотоп; поховано там само/ — генерал рос. царської армії українського роду; 1897—1903 київ. генерал-губернатор, українофіл, прихильник В. Антоновича і П. Житецького, допомагав обминати цензурні перешкоди для укр. театру та для укр. книжок. Закін. Військ. академію Генштабу (1891), 1869—76 — нач. штабу Київ. військ. округу, уч. рос. -турецької війни 1877—78, з 1878 — нач. Миколаївської академії Генштабу, з 1889 — командуючий військами Київ. військ. округу, з 1903 — чл. Держ. ради. Автор «Підручника тактики» (1879), ряду ін. праць.

ДРАЙ-ХМАРА (справж. — Драй) Михайло Опанасович /н.10. 10. 1889, с. Малі Канівці, тепер Чорнобаївського р-ну Черкас. обл. — п. 19. 01. 1939, Колима; поховано? (ці дані подано за даними УЛЕ, т. 2, стор.104) / — укр. поет, перекладач і літературознавець, належав до т. з. грона неокласиків. Батьки його були заможними селянами. Мати померла, коли хлопчикові було 5 років. Батько поставив собі за мету дати синові добру освіту. Спочатку хлопець ходив до почат. шк. в Золотоноші, потім навч. у Черкас. гімназії, де закін. 4 класи. 1906 за конкурсом вступає як стипендіат до колегії Павла Галагана, одного з кращих приватних навч. закладів Києва. По закін. колегії Д. -Х. навч. на історико — філол. ф-ті Київ. ун-ту, де працював під керівництвом академіка В. Перетца, і вже на другому році навч. опублікував працю «Интермедии 1-й половины 18 в. в рукописи собрания Тихонова Петербургской Публичной Библиотеки» (Отчет об экскурсии семинария русской филологии С. -Петербург, К. 1912). За відрядженням Київ. ун-ту і Слов’янського т-ва 1913 він їде за кордон з метою вивчення слов’янських мов і л-р. 1917 повернувся до Києва; 1918—23 читав лекції з поетики, слов’янознавства, історії польс. мови в Кам’янець-Подільському ун-ті. В цей період надрукував у місцевих студентських журн. «Нова думка» та «Буяння», газ «Червона правда» декілька віршів і перекладів. Підготовлену поетом 1922 зб. «Молода весна» надрукувати не вдалося через брак паперу. 1923—29 було створено все основне, з чим Д. -Х… увійшов у л-ру. В лютому 1933 його заарештовано, та через три місяці звільнено. Вдруге його заарештовано у вересні 1935. Оскільки жодних доказів ворожої діяльності Д. -Х. не було, щоб його судити, справу виділили окремо. «Особое совещание» в Москві постановило ув’язнити його на 5 років у пн. -сх. таборах. Деякі подробиці свого табірного життя він повідомляв у листах до дружини. Незабаром дружина Д. -Х. одержала повідомлення загсу про смерть свого чоловіка, що сталася 18 січня 1939. У даті, як бачимо, є розходження з поданою датою з УЛЕ.

ДРАК Матвій Ілліч /н. 18. 09. 1887, Вінниця — п. 20. 07. 1963, Київ; поховано там само/ — укр. театральний художник, засл. артист УРСР з 1940. Навч. в Одес. худож. уч-щі (1904—10) у К. Костанді та в мюнхенській АМ (1910—14), у 1914—17 створив декорації до вистав у театрах Вінниці та Пскова. Був одним з основоположників укр. драм. театру ім. І. Франка в Києві, в якому працював до 1949.

ДРАНИШНИКОВ Володимир Олександрович /н. 29. 05. 1893, Петербург — п. 06. 02. 1939, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, біля церкви, неподалік від могили академіка О. Білецького, гарний надгробок з написом/ — укр. диригент, засл. артист РРФСР з 1933. Закін. Петерб. консерваторію, з 1918 — диригент Маріїнського театру, 1936—39 — худож. керівник і гол. диригент Київ. театру опери та балету. Пам’яті Д. М. Рильський присвятив сонет «Смерть героя».

ДРЕВИНСЬКИЙ Лаврентій /н. 2-а пол. 16 ст. — п. після 1637; поховано?/ — укр. шляхтич з Волині, чашник землі Волинської, громад. діяч, відомим є обороною православія, чл. кількох православних братств; разом із шляхтичем Еле-Малинським 1633—37 заснував у Крем’янці Богоявленський монастир із школою, шпиталем та друкарнею. Уч. Соборру 1596; вважають його за автора «Синопсиса» польс. мовою (1632), не того, що приписують Інокентію Гізелеві. В УРЕ не представлено, в УЛЕ сказано трохи інакше.

ДРЕВЧЕНКО (Древкін) Петро Семенович /н. бл. 1863, Полтавщина — п. 1934, с. Залютине під Харковом; поховано там само? УРЕ місця см. і поховання не подає/ — укр. кобзар, жив у Залютиному, осліп у 13 років, навч. у відомого кобзаря Г. Гончаренка; грою Д. захоплювався М. Лисенко, представник харків. шк. кобзарів, уч. археолог. з’їзду в Харкові 1902, яким опікувався професор М. Ф. Сумцов.

ДРЕЙСІГ (Дрейсиг) Іван Християнович /н. 1791, Саксонія — п. 24. 12. 1999, Харків; поховано там само/ — укр. (УРЕ: і рос.) артист, виступив уперше на сцені в Харкові бл. 1814, був актором і режисером у власній трупі; критика високо оцінювала Д. як блискучого комедійного актора; є відомим і як драматург: «Два брати з Санжарівки, третйі з Хорола»; віддав сцені 75 років творчого життя.

ДРИМАЛИК Сильвестер /н. 1855 — п. 1923, Львів; поховано?/ — укр. галицький лікар, громад. діяч на Жовківщині, з 1914 — у Львові директором «Народної лічниці». Автор кількох популярних книжок і фахових статей в нім. та укр. журналах. В УРЕ не представлено.

ДРІМЦОВ Сергій Прокопович /пс. — Дрімченко; н. 03. 05. 1867, Харків — п. 18. 08. 1937; там само й поховано/ — укр. композитор, засл. артист УРСР з 1928. Музики навч. приватно, був ректором Харків. муз. -драм. ін-ту. Автор теороетичних праць.

ДРОБОТЬКО Віктор Григорович /н. 11. 11. 1885, с. Дігтярі, тепер Срібнянського р-ну Черніг. обл. — п. 10. 09. 1966, Київ; поховано там само/ — укр. мікробіолог, академік АН УРСР з 1948, засл. діяч науки України з 1966. Закін. 1913 мед. ф-т Київ. ун-ту, 1925—36 співробітник Київ. бактеріологічного ін-ту, 1931 — Ін-ту мікробіології АН УРСР. Автор багатьох важливих наук. праць. В УРЕ не представлено.

ДРОБ’ЯЗКО Антін /н. бл. 1900 — після 1934 загинув у компартійному пеклі; поховано?/ — укр. юрист, співробітник комісії звичаєвого права і Правничо-термінологічної комісії ВУАН, упорядник «Російсько-українського словника правничої мови» (1926); 1934 заслано енкаведистами, дальша доля невідома. Ось у кого совєцькі юристи і всілякі правники черпали фахому термінологію, а «господар» УРЕ, єврей М. Бажан, викреслив його прізвище зі списку персоналій. Тому-то й не представлено Д. в УРЕ.

ДРОГОБИЧ /Котермак, Дрогобицький (Георгій) Юрій, син Доната; н. бл. 1450, м. Дрогобич — п. 04. 02 (УРЕ: квітень). 1494, Краків? ; поховано?/ — укр. учений та освітній діяч 15 ст., перший автор-українець друкованої книги, і перший українець — доктор медицини і філософії. Походив з незаможної родини; наприкінці 1468 або на поч. 1469 вступив до Краків. ун-ту, де здобув наук. ступені бакалавра (1470) і магістра (1473). Пізніше вчився в Ун-ті медицини й вільних мистецтв у Болоньї (Італія), де став доктором філософії (бл. 1478) і медицини (бл. 1482); 1478—79 і 1480—82 читав лекції з астрономії, а на 1481—82 було обрано ректором. Підтримував тісні зв’язки з визначними італ. ученими-гуманістами; з 1483 у Римі видано книгу Д. «Прогностична оцінка поточного 1483 року» (латин. мовою), у якій, крім наукових астрологічних прогнозів, було вміщено відомості з географії, астрономії, метеорології, зроблено спробу визначити, в межах яких географічних довжин розташовані Москва, Вільно, Львів, Дрогобич тощо. Москву в історії друкарства Д. назвав першим. У своїй книзі Д. зазначав, що християнському населенню Європи загрожують «великі небезпеки… у зв’язку з пригнобленням князями й панами», висловлював упевненість у здатності людського розуму пізнати закономірності світу. В паризьких б-ках збереглися копії двох астрологічних трактатів Д., а в Баварській держ. б-ці в Мюнхені — його прогноз на 1478, переписаний нім. гуманістом Г. Шеделем. Ці праці свідчать про грунтовну обізнаність Д. з античною і середньовічною л-рами. Підписувався так: «Георгій Д. з Русі».

ДРОЗДЕНКО Василь /н. 1-а пол. 17 ст. — 1665 розстріляно під Брацлавом; поховано там само/ — брацлавський полковник, один з керівників нар. повстання на Правобережній Україні 1664—65; у 1656 був сотником у козацькому війську, яке діяло в Білорусії; з поч. 60-х рр. 17 ст. вів на Брацлавщині боротьбу проти правобережних гетьманів П. Тетері, С. Опари, П. Дорошенка. 1664 очолив повстання на Брацлаіщині; повстанці діяли разом із загонами брацлавського полковника І. Сербина й овруцького полковника Децика. Навесні 1665 повстанське військо на чолі з Д. розгромило наймані загони П. Тетері. Визволивши Брацлав, повстанці обрали Д. полковником. Влітку військо Д. розбило під Уманню загони П. Дорошенка, та восени 1665 П. Дорошенко за допомогою крим. татар захопив Брацлав і придушив повстання. Д. взято в полон і розстріляно. Своїми.

ДРОЗДОВ Павло Васильович /н. 1924, Берислав Херсон. обл. — п. 02. 01. 1960; поховано там само/ — укр. оперний диригент. Навч. в Одес. та Київ. консерваторіях; з 1902 був диригентом Київ. театру опери та балету; за короткий час підготував і провів ряд складних опер. В УРЕ не представлено.

ДРОК Кость Леонідович /н. 22. 04. 1919, Луганськ — + бл. 1978, Київ; там само й поховано/ — укр. письменник-фронтовик. Автор багатьох поетичних зб. Кращі його книги — «Сини землі», «Назустріч сонцю» та багато інших такого самого гатунку.

ДРОПАН Степан /н.1-а пол. 15 ст. — п. після 1469, Львів? ; поховано?/ — один з піонерів укр. друкарства, попередник Івана Федоровича (Фьодорова, як його величають московити), львівський міщанин, українець родом; 1460 подарував Онуфріївському монастиреві у Львові прибутки та свою друкарню (деякі дослідники вважають, що її було засновано ще раніше). В УРЕ не представлено.

ДРОФАНЬ Анатолій Павлович /н. 17. 11. 1919, м. Ічня на Чернігівщині — + на 70-му році життя раптово, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. письменник. Після школи вчився на робітфаці при Ніжинському педінституті, закін. філологічний ф-т Київ. держ. ун-ту ім. Т. Шевченка; працював у редакціях газ. «Молодь України», «Колгоспне село» та журн. «Україна». Перша книжка оповідань «Журка із Сонцеграда», потім були зб. оповідань «! Троянди», «Альбіон», «Земля для квітів» та ін. Його твори перекладалися рос., білорус., грузинською, казахською та нім. мовами.

ДУБАЙ Петро /н. 1890, с. Странян на Замагурі, Східнословацький край — п. влітку 1965; там само й поховано/ — укр. хронікер села Странян, походив з бідної селян. родни, знав нім., угор., албан. Мови; в 1920-х рр. був «рихтарем» села Странян; крім хроніки, мав ще твори, відомі на цілому Замашурі; він залишив найкращу хроніку сіл Східнрословацького краю, де здавна живуть таки українці. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДУБЕНКО Прокіп /н. бл. 1844, с. Млкіївка на Чернігівщині — п. після 1886; там само й поховано/ — укр. кобзар, грав перед чеським маляром, етнографом, музикантом і письменником Люджвіком Кубою, який у свою чергу був знайомий з І. Франком і записав багато укр. нар. пісень. В УРЕ та в УЛЕ не представлено.

ДУБЕЦЬКИЙ Володимир /н. 1919, с. Мошків Сокальського пов., тепер Львів. обл. — п. 24. 04. 1992, Гребенне, тепер Польща; поховано там само/ — укр. патріот, вояк УПА з 1940, заарештовано бандами НКВС 1944 і вивезено до Києва, де його допитували в приміщенні горезвісного будинку на вул. Короленка, та через брак доказів бузо звільнено. Повернувшись до рідного села, Д. разом з Балієм, Прокопчуком і Гучавою переходив польс. -чехословацький кордон, де знову було заарештовано й передано польс. слідчим органам. У Варшаві його засуджено до смертної кари, заміненої 15-а роками ув’язнення в сибірських таборах. По сталіновій смерті його передано польс. каральним органам у Варшаві, які невдовзі звільнили його. Вийшовши з в’язниці, поїхав на Ольштинщину, де одружився й став працювати землеробом. 1959 був серед засновників у Гребенному гуртка УСКТ, активним організатором укр. нац. -культурного життя. 13 грудня 1981 польс. владою реабілітовано. В УРЕ ж не представлено.

ДУБИНА (Дубинець) Іван /н. 1903, Київщина — п. 1954? ; поховано на еміграції?/ — укр. геолог, письменник і громад. діяч, доцент Київ. ун-ту; праці з геології України та СССР, зокрема, дослідження графітів України; на еміграції видав спогади «Горить Медвин» — про події в Україні поч. 1920-х рр.

ДУБИНА Кузьма Кіндратович /н.10. 10. 1906, с. Підгородне, тепер у складі села Новопавлівки Межівського р-ну Дніпропет. обл. — п. 22. 09. 1967, Київ; поховано там само/ — укр. історик, доктор істор. наук з 1966, професор з 1962, засл. діяч науки УРСР з 1967; закін. 1936 Ленінград. ін-т журналістики; 1939—41 — зав. кафедрою марксизму-ленінізму Київ. ун-ту; з 1964 — директор ін-ту історії АН УРСР; був гол. редактором «Українського історичного журналу». Автор багатьох псевдонаук. праць. В УРЕ є!

ДУБКОВ (справж. — Поберезкін А. І.) Юхим Михайлович; н.28. 12. 1895 (09. 01. 1896), с. Будаївка, тепер у складі м. Боярки Києво-Святошинського р-ну Київ. обл. — п. 16. 11. 1954, м. Чистякове, тепер Торез Донец. обл. ; поховано там само/ — укр. поет. Уч. громадянської війни, був на журналістській роботі, друкувався з 1924, належав до Спілки сел. письменників «Плуг». Автор кількох зб. агітаційних віршів (під В. Блакитного).

ДУБНЕВИЧ Амвросій /н. ? — п. 23. 02. 1750, Чернігів? ; поховано?/ — укр. церковний та культурно-осв. діяч, професор Київ. духовн. академії (1721—31), ректором (1731—37), архімандритом Київ. Михайлівського монастиря (1737—39), Святороїцької Сергієвської Лаври (під Москвою, 1739—42), став єпархом Чернігова 08. 09. 1742, де й помер. В УРЕ не представлено.

ДУБНЯК Кость /н. 1890 — після 1934 загинув у компартійних катівнях; поховано?/ — укр. географ, економіст і бібліограф, професор ІНО, співробітник Укр. н. -д. ін-ту географії і картографії в Харкові (1927—34), публікував наук. праці; 1934 з ліквідацією ін-ту репресовано разом з його директором С. Рудницьким, дальша доля невід. В УРЕ не представлено.

ДУБОВИЙ Іван Наумович /н. 12. (24). 09. 1896, хтір Чмирівка, тепер с. Новоселівка Чигиринського р-ну Черкас. обл. — п. 29. 07. 1938, Київ? ; поховано? Були поголоски, що його знищило НКВД/ — укр. військ. діяч, командарм 20 го рангу (1935); походив з селян. родини. Прапорщик рос. царської армії. 1917 — організатор на Донбасі загонів червоної гвардії (банди), на чолі яких на поч. 1918 брав уч. у боях проти білокозачих військ генерала Краснова; 1919—20 командував 1-ю Укр. совєцькою армією і 44-ю стрілецькою д-зією в боях проти захисників України — героїчних військ С. Петлюри, проти денікінців і польс. військ. Після громадян. Війни — на військ. роботті.

ДУБОВИК Леонтій Федорович /н.17 (30). 10. 1902, Київ — п. 23. 08. 1952, Харків; поховано там само/ — укр. режисер і педагог, нар. артист УРСР з 1947; закін. 1952 Київ. муз. -драм. ін-т ім. М. Лисенка і вступив до режисерської лабораторії театру «Березіль» (з 1935 — Харків. укр. драм. театру ім. Т. Шевченка). Працював тут до 1952. Вистави: «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Талан» М. Старицького, «97» М. Куліша, «Генерал Ватутін» стукача Л. Дмитерка та ін. Держ. премія СССР — 1947.

ДУБОВИК Михайло Тадейович /н. 17. 12. 1900, с. Межиріч, тепер Лебединського р-ну Сум. обл. — п. 12. 11. 1942, м. Дарниця, тепер у складі Києва; поховано?/ — укр. поет. Закін. 1921 Запоріз. пед. шк. і 1917 Дніпроп. ін-т нар. осв. (ІНО); працював у редакції журн. «Життя й революція», вчителював, друкувався з 1925. Автор кількох зб. декларативних віршів.

ДУБРОВСЬКИЙ Василь /н. 1897, Чернігівщина — п. після 1957, США; поховано?/ — укр. історик і громад. -культурний діяч; у 1920-х рр. викладав у Черніг. і Харків. ІНО, інспектор охорони пам’яток культури України; 1934—37 ув’язнено сталіністами, а з 1941—43 — голова харків. «Просвіти», з 1943 — на еміграції, 1950 — рр. у США. Праці й розвідки з історії України, музеєзнавства й тюркології, перекладав класичну турецьку л-ру. Автор публіцистичних статей, нарисів, оповідань тощо. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДУБРОВСЬКИЙ Віктор Григорович /н. 1876, Фастів Київ. обл. — після 1936 загинув у сталінських катівнях; поховано?/ — укр. лексиколог; перед арештом 15 вересня 1929 — наук. співробітник ВУАН, редактор Ін-ту укр. наук. мови УІНМ, зав. відділом «Цукротресту», упорядник «Московсько-українського словника»; згідно до статті 54—11 і 54—2 КК УРСР засуджено до 3 років позбавлення волі, покарання відбував в Алма-Аті (1932—36), де вдруге було заарештовано й вивезено на Північ, дальша доля невідома. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДУБРОВСЬКИЙ Павло Михайлович /н. 14. 01. 1857, с. Гамаліївка, Глухів. пов. Черніг. губ., тепер Сум. обл. — п. після 1912, Полтава? ; поховано?/ — укр. агроном, громад. діяч. Навч. у Стародуб. духов. уч-щі, потім у Черніг. духов. Семінарії, звідки 1877 поступив до Петровської с. -г. і Лісівничої академій, які скінчив 1882; з 01. 10. 1889 — агроном Полтав. губ. до 07. 08. 1906; опублікував кілька статей, 1892 з гуртом осіб дістав дозвіл закласти Полтав. громад. б-ку, був ініціатором видання журн. «Хуторянин», який редагував. В УРЕ не представлено.

ДУБРОВСЬКИЙ Степан /н. 1829, Галичина — п. 1909, Львів? ; поховано?/ — укр. педагог, учитель середніх шк., меценат; друкував педагогічні розвідки в журналах, записав своє майно, а при т-ві «Просвіта» заснував фундацію свого імені для видання популярних книжок. В УРЕ не представлено.

ДУГІН Петро Іванович /н. ? — п. після 1930 — рр. (розстріляно?); поховано?/ — укр. еобзар, композитор, поет, уч. Київ. капели бандуристів; створив багато власних пісень. Та УЛЕ його не згадує.

ДУДАР Максим /н. 1890 — п. ?; поховано?) — укр. поет-символіст. Його вірші «Далекий принц дівочих мрій», «Осяяний обрій криють гори» та ін. В УЛЕ не представлено.

ДУДАРІВ (Дударєв) Дмитро Олександрович /н. 02. 11. 1890, Катеринослав, тепер Дніппропетровськ — п. 06. 08. 1960, Львів; поховано там само/ — укр. актор, нар. артист УРСР з 1947. Сценічну дяльність почав 1910; у 1914—19 працював у пересувних укр. театрах, 1920—23 — комісар, режисер і актор театру Кременецької губполітосвіти, 1927—60 — актор укр. драм. театру ім. Марії Заньковецької; переважно характерні ролі.

ДУДИКЕВИЧ Володимир /н. 1861, Галичина — п. 1922, Ташкент, Узбекистан; поховано там само/ — укр. громад. діяч із Коломиї, один із провідних галицьких москвофілів на зламі 19—20 ст., очолював групу, яка обстоювала повну єдність з Росією (т. з. новокурсники), було ув’язнено, після відбуття покарання помер у Ташкенті. В УРЕ не представлено.

ДУДКО Микола Омелянович /н. 19 (УРЕ помилково: 16). 12. 1901, с. Копані, тепер Бердянського р-ну Запоріз. обл. — 21. 04. 1978 у власному помешканні в Києві по вул. Горького 4/6, кв. 38, де часто жила (саме — жила!) вся родина Довженків і бували в Олександра Петровича, який сюди приїздив з Москви, високі гості: М. Рильський, О. Гончар, А. Малишко, Ю. Смолич, актори, режисери, музиканти й художники, а тепер там іноземна гендлярська лавочка (!), коли, крім нього, вдома нікого не було, по-звірячому закатовано «невідомими» вбивцями, при цьому небіжчикову шию було обплутано колючим дротом (!); совєцьке антидовженківське слідство ніяких результатів не дало та й не могло дати, бо «шукали», ймовірно, ті ж, хто і вбивав; поховано на Новобайковому цвинтарі біля бетонного паркану з прорубаним «входом» в одній огорожі чотири поховань: Довженків батько — Петро Семенович, мати — Одарка Єрмолаївна, сестра Параскева Петрівна і її чоловік — Микола Омелянович Дудко. На кожній могилі з нержавіючої сталі невеличкі таблиці з відповідними написами. За похованнями час від часу доглядає син Миколи Омеляновича й Параскеви Петрівни, Довженків небіж Тарас Дудко, який постійно проживає в Москві/ — укр. лікар-хірург, засл. діяч науки України з 1957; під час 2-ї світової війни — армійський хірург і гол. хірург Укр. штабу партизан. руху на чолі з С. Ковпаком; з 1944 — професор Київ. мед. ін-ту, зав. кафедри воєнно-польової і серцево-судинної хірургії, директор Ін-ту ортопедії. Наук. праці Д. присвячені лікуванню виразкової хвороби, тазової гангрени, ішіо-радикулітів, питанням торакальної хірургії, застосування антибіотиків у хірургічній практиці тощо. Відносини між О. Довженком і Д. були якнайтеплішими і часом Олександр Петрович брав у Д. сюжети для своїх оповідань, кіносценаріїв, зокрема, епізод, коли в хірургічній палаті солдат відмовився від ампуцтації ніг і силою волі підвівся й пішов коридорами лікарні, здивувавши весь персонал своїм залізним характером (у бездарній постановці Юлії Солнцевої цей епізод «пихато» зіграв чудовий укр. поет М. Вінграновський). Але Д. міг в очі сказати тій таки Юлії Солнцевій усе, що він про неї думав. Наприклад: «Что вы топаете ногами по квартире, как лошадь? Ведь в комнате работает гений!» А в Юлії Іполитівни, як відомо, були теплі взаємини з найвищим керівництвом КГБ. Звідси й випливає гіпотеза про таке «таємниче», жорстоке й тонко продумане вбивство Д. І ще. В першому виданні УРЕ серед персоналіїв Д. був, а вже в другому не стало. А Солнцева з «господарем» УРЕ М. Бажаном була в якнайтісніших стосунках, тим Бажаном, який на Олександра Петровича самому Сталіну й Берії постійно строчив наклепи. І Довженко про все це знав ще за життя, але поробити анічогісінько не зміг. Знав і про те, що і Ю. Смолич на нього строчив доноси, а змушений був приймати його на кавртирі М. О. Дудка в Києві по вул. Горького й посміхатися йому в юдину пику.

ДУДКО Федір /пс. — Одуд, Ф. Карпенко, Ф. Дудко-Карпенко; н. 07. 05. 1885, с. Шабалинів, тепер Коропського р-ну Черніг. обл. — п. 01. 03. 1962, Нью-Йорк, США; поховано там само/ — укр. письменник і журналіст. Вищу освіту здобув у Москві, журналістську діяльність почав 1907 у Києві, з 1920 жив у Львові, працював у б-ці НТШ, 1944 переїхав до Німеччини, 1949 — до США. Автор істор. трилогії «В заграві», численних белетристичних творів, оповідань, творів для дітей. В УРЕ неиає, в УЛЕ вже є.

ДУДРОВИЧ Андрій /н. 1782, Закарпаття — п. 1830, Харків; поховано там само/ — укр. філософ-педагог, учень Й. Шада і його наступник як професор філософії Харків. ун-ту (1818—30), прихильник романтичної психології (шк. Шеллінга); опублікував кілька невеликих праць латин. і рос. мовами. В УРЕ не представлено.

ДУДЧЕНКО (Ковбасенко) Іван Степанович /н. 01. 10. 1857, біля м. Новомиргорода

Єлисаветградського пов., тепер Кіровоград. обл. — 19. 06. 1917 загинув під час бандитського нападу на протичумну станцію, м. Чита, тепер РФ; поховано там само/ — укр. лікар, мікробіолог та епідеміолог. Закін. 1885 мед. ф-т Київ. ун-ту, працював лікарем в Одесі й на Київщині, потім — на Далекому Сході, в Забайкаллі та ін. р-нах Сибіру; 1909 висунув ідею тотожності чуми тарбаганів з чумою людини; праці Д. присвячено питанням епідеміології, мікробіології, санітарної статистики, клінічної медицини тощо. Д. організував перші бактеріологічні лабораторії на Далекому Сході; 1912 заснував протичумну станці. В Читі, в якій і загинув.

ДУДЧЕНКО Митрофан Семенович /н. 04. 06. 1867, поблизу Сум — п. 10. 04. 1946, Полтава; поховано там само/ — укр. громад. діяч, гуманіст, кореспондент Льва Толстого, Ромена Ролана та ін. діячів; було ув’язнено, писав статті, нотатки. Ні в УРЕ, ні в УРЕ не представлено.

ДУЗЬ Іван Михайлович /н. 18. 11. 1919, м. Волочиськ на Хмельниччині — п. 01. 12. 1994, Одеса; поховано там само/ — укр. письменник, доктор філологічних наук, професор, засл. працівник культури України. Закін. філфак та аспірантуру Одес. ун-ту. Працював учителем, журналістом, понад 30 років завідував кафедрою укр. л-ри в Одес. ун-ті. Автор кількох десятків книг.

ДУКА Георг /н. 1-а пол. 17 ст. — п. 1685, Львів; поховано?/ — молд. господар, призначений турецьким урядом після усунення 1681 Юрія Хмельницького (Богданового сина) на гетьмана частини Правобережжя з титулом «воєводи й господаря земель молдавських і земель українських» з осідком у Немирові на Поділлі; Д. мав заселити спустошений край на засадах давніх козацьких привілеїв, та незабаром помер у Львові. В УРЕ не представлено.

ДУКА Степан Харитонович /н. 10. 04. 1907, с. Жовте, тепер П’ятихатського р-ну Дніпроп. обл. — п. 23. 06. 1960, с. Новосілки Києво-Святошинського р-ну Київ. обл. ; поховано?/ — укр. учений у галузі селекції і генетики плодово-ягідних культур. Закін. 1929 Уманський с. -г. ін-т, до 1938 працював там само, потім — в Укр. н. -д. ін-ті садівництва, директором якого був з 1949. Праці з генетики, селекції та садівництва, вивів нові сорти суниць, вишень, яблук та ін.

ДУКИН Микола Володимирович /н. 08. 12. 1905, м. Балаклія, тепер Харків. обл. — п. 10. 10. 1943 від сухот у сталінсько-беріївських катівнях, Архангельська обл., тепер РФ; поховано? (УЛЕ цих подробиць не згадує, обмежившись черговою фразою «незаконно репресований», а потім: «Реабілітовано…»/ — укр. письменник, перекладач. Навч. у Комерц. уч-щі та на Пед. курсах ім. Г. Сковороди в Харкові; вчителював у сільс. шк. на Ізюмщині (110 км. на сх. від Харкова), 1927—38 жив у Харкові, працював у журн. «Плуг», писав нариси, оповідання, рецензії, статті. Перше оповідання «Пасинки степу» (1928) опублікував 1924 в журн. «Студент революції». Перша зб. оповідань «Матіола» (1928). Автор більш як десяти книжок. Репресовано 29 жовтня 1939 на 5 років «за участь в антирадянській націоналістичній організації».

ДУМАНСЬКИЙ Антін Володимирович /н. 20. 06. 1880, м. Івано-Вознесенськ, тепер Іванове РФ — п. 14. 05. 1967, Київ; поховано там само/ — укр. хімік, один із засновників колоїдної хімії в кол. СРСР, академік АН України з 1945, чл. -кор. АН СРСР з 1933. Закін. 1903 Київ. політех. ін-т, опублікував понад 240 наук. праць.

ДУМИТРАШКО Костянтин Данилович /пс. і крипт. — К. Д. Думитрашков, К. Д. Копитько, К. Д., К. Д. м. т. р. ш. к. о. ; н. 1814, м. Золотоноша, тепер Черкас. обл. — п. 25. 04. 1886, Київ; поховано там само/ — укр. письменник. Закін.1839 Київ. духов. академію, викладав рос. словесність у Київ. духов. семінарії, з 1870 — секретар ради Київ. духов. академії, з 1872 — бібліотекар; літ. твори почав писати в 1830-х рр. Автор бурлескно-травестійної поеми «Жабомишодраківка» (1847), надруковано окремою книжкою 1859, що є переробкою старогрецького пародійного твору «Батрахоміомахія» з елементами укр. історії та побуту. Це перший зразок укр. гекзаметра. Писав і поеми («Поминки»), балади й вірші («Змій», «Золотоноша»), пісні («До карих очей»), перекладав з іноземних л-р (уривки з «Фауста» Й. -В. Гете). Записані Д. укр. нар. пісні опублікував М. Максимович. Талант Д. високо цінував Т. Шевченко.

ДУМИТРАШКО-РАЙЧ Тимофій Іванович /пс. — Бандура Т. ;н. ?, с. Бакумівка Переяславського пов., тепер Семенівського р-ну Полтав. обл. — п. після 1858; поховано?/ — укр. поет серед. 19 ст. Видав зб. віршів «Бандура. Думки і пісні Тимофія Думитрашко-Райча. Випуск первий» (1858). Його твори — ліричні й сатир. -гумористичні, окремі позначені бурлескною манерою та впливом поезії Т. Шевчсенка.

ДУМКА Павло Андрійович /н. 21. 03. 1854, с. Купчинці, тепер Козівського р-ну Терноп. обл. — п. 19. 11. 1918, с. Драгоманівка, тих самих р-ну та обл. ; поховано там само/ — укр. поет. Освіту здобув самотужки. З першими віршами на теми селянського життя виступив у 1880-х рр. Добірку віршів опублікував І. Франко 1890 в журн. «Народ», додавши до неї статтю «Із поезії Павла Думки».

ДУНАЄВСЬКИЙ Ісак Осипович /н. 30. 01. 1900, м. Лохвиця, тепер Полтав. обл. — 25. 07. 1965 скінчив життя самогубством через сина-злочинця, Москва; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі, ділянка № 2, надгробок — білого мармуру композиція, скульптурне погруддя, напис: «Дунаевский Исаак Осипович 30. 1. 1900—26. 7. 1955»/ — рос. совєцький композитор єврейс. роду, нар. артист РРФСР з 1950. Закін. 1919 Харків. консерваторію, 1919 до 1924 диригент і композитор у театрах та ансамблях Харкова, Москви, Ленінграда; заявив себе в музиці до багатьох популярних тоді кінофільмів.

ДУНАЄВСЬКИЙ Олександр Михайлович /н. 12. 12. 1909, Полтава — п. ?; поховано?/ — рос. письменник, журналіст, тісно пов’язаний з Україною, присвятив їй чимало нарисів. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДУНІН-БОРКОВСЬКИЙ Василь Андрійович /н. 17 ст. — п. у тому ж столітті? ; поховано в Чернігові, в зх. частині Єлецького Успенського собору/ — генеральний обозний, благодійник Єлецької Успенської церкви в Чернігові; над місцем поховання висів його портрет, який тепер зберігається в історико-краєзнавчому музеї Чернігова. В УРЕ не представлено.

ДУРБАК Павло /н. 1879, Галичина — після 1940 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. інженер машинобудування в Галичині, чл. -засновник Тех. т-ва у Львові, його голова 1926—27 і почесний чл., викладав у Вищій тех. шк. Львова; 1940 вислано кадебістами, дальше доля невідома. В УРЕ не представлено.

ДУРДУКІВСЬКИЙ Володимир Федорович /пс. і крипт. — В. Коновченко, В. Мировець, Скавло, В. М., Д-скій, М-ць, В. та ін. ; 17. 09. 1874, після 1946 загинув на засланні; поховано? У Києві, на Лук’янівському цвинтарі є могили з написами: «Сергей Арсеньевич Дурдуковский, ум. 27. 06. 1941 г.»; «Дурдуковский Евстафий Федорович, ум. 06. 12. 1947». Може, які родичі? / — укр. літ. критик, педагог, громад. діяч, директор 1-ї київ. труд. шк. ім. Т. Шевченка, входив до Центральної ради й уряду УНР, керівник наук. -пед. Комісії ВУАН (зліквідованої 1930), один із засновників вид-ва «Вік», писав на педагогічні теми, друкувався в газ. «Громадська думка» і «Рада», журн. «Киевская старина», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада» і «Книгар». Автор рецензій на твори Б. Грінченка, С. Васильченка, Ганни Барвінок, І. Липи, на укр. переклади М. Гоголя, Д. Маміна-Сибіряка, на альманахи «Дубове листя». «З потоку життя». Редактор зб. «З практики трудової школи» (1932). Листувався з О. Кониським, М. Коцюбинським, Л. Яновською, С. Єфремовим. 1930 заарештовано органами енкаведе. Відповідно до ст. 54—11, 54—2, 54—3, 54—4 та 54—8 КК УРСР у сфабрикованій справі СВУ було засуджено на 8 років позбавлення волі; незабаром через хворобу було звільнено, але за «єжовщини» заарештовано знову. Після 2-ї світової війни (1946) Д. бачили в Києві. Справляв враження тяжко божевільного. Підходив до знайомих і дуже щиро, настирливо просив пробачити, а за що саме, ніхто не розумів. У Д. був брат — священик у Глевасі під Києвом, був і брат — співак. Ось як згадує свого вчителя Д. його кол. учень Н. Коваленко з Київ. обл.: «Навіки залищився в пам’яті незабутній мітинг, на якому стояли поруч два діячі науки й культури — А. В. Луначарський і В. Ф. Дурдуківський». В УРЕ не представлено, в УЛЕ є, але без вищезгаданих подробиць.

ДУРИЛІН Сергій Миколайович /н. 14. 09. 1877, Москва — п. 14. 12. 1954; там само й поховано/ — рос. філолог і театрознавець, почав друкуватися 1906; понад 300 наук. досліджень з питань л-ри й мистецтва. Серед праць: «Щепкін і Україна», «Творча єдність», монографія «М. К. Заньковецька».

ДУРНОВО Микола /н. 1876 — після 1930-х рр. загинув у сталінських концтаборах; поховано?/ — укр. славіст, доцент Харків. ун-ту, згодом — професор Моск. ун-ту; дав нарис укр. істор. фонетики й морфології (1924) з позицій, близьких до рос. мовознавця академіка О. Шахматова, та ін. праці. Вивчав діалекти й говірки Закарпаття, йому належить теорія рівнорядності двох слов’янських абеток — глаголиці й кирилиці; заслано, дальша доля невідома. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ДУРОВ Сергій Федорович /н. 1816, Орловщина, тепер РФ — п. 06. 12. 1869, Полтава; поховано там само/ — рос. поет-петрашевець, відбував каторгу разом з Ф. Достоєвським; 1857 повернувся з Сибіру, оселився в Одесі у Пальма, а згодом вони всі переїхали до Полтави; за життя окремо вірші не видавались. В УЛЕ не представлено.

ДУРОВА Надія Андріївна /н. 1783, Київ — п. 21. 03. 1866, м. Єлабуга, тепер Тат — арстван, РФ; поховано?/ — перша в царській Росії жінка-офіцер укр. роду, дочка гусарського ротмістра; дитинство провела в с. Велика Круча на Пирятинщині, де жила до 17 років; її дід Іван Ілліч Александрович був лубенським полковим казначеєєм; жили і в Пирятині. 1806, переодягнувшись у чоловіче вбрання, втекла з дому і вступила до уланського полку. Брала уч. у війнах Росії проти Франції 1806—07 і 1812—14; була ординарцем М. Кутузова. За хоробрість здобула кілька нагород. З 1816 — у відставці. Автор кількох романів і спогадів. «Записки кавалерист-девицы» вийшли в Казані 1966. Це послужило сюжетом для відомого фільму кінорежисера єврея Ел. Рязанова.

ДУТКА Іван Олександрович /н. 25. 05. 1899, с. Ленківці, тепер у складі м. Чернівців — п. 28. 03. 1940; там само й поховано, могила на міському цвинтарі; під час похорону поставлено дерев’яного хреста, через кілька років на хресті зроблено напис: «Іван Дутка, артист українського театру, народився 25 травня 1899 р. Помер 28/3 1940 р.» Згодом напис став ледве помітним/ — укр. артист, син учителя. Навч. у Реальній шк. Чернівців. Батько був майстром муз. інструментів. Д. збирався вчителювати, склав іспит на вчителя, але відкрився в нього прекрасний баритон. Захопився сценою і на поч. 1918 вступив до Галицької театральної трупи на чолі з Катериною Рубчаковою, а 1919 пристав до Чернівецької укр. трупи. Д. був і робітником на броварні, і артистом нім. оперети, нарешті вернувся в Чернівці і став грати в укр. спектаклях. Це був майстер широкого діапазону, відвторення найтонкіших нюансів душевного стану людини. Д. працював і як режисер; 1935 виїхав до Чехословаччини, а в кінці 1936 захворів і потрапив до лікарні; повернувшись, так і не одужав і не виступав як актор, а працював режисером. В УРЕ трохи інакше сказано.

ДУТЧАК Микола /н. 1827, с. Брустурів Косівського пов., тепер Івано-Фр. обл. — п. 1883, там само; поховано?/ — гуцульський нар. мистець — ливарник латуні, відомим є латунними виробами, счин його Дмитро також мистець-ливарник латуні. В УРЕ не представлегно.

ДУССИК Хома Петрович /н. 1765, Чехословаччина? — п. 20. 12. 1801, м. Батурин, тепер Чернігів. обл. ; поховано там само, могила в скиті Батуринського монастиря, верст 11 від Батурина, тепер Бахмацький ра-н Чернігів. обл. ; за описом В. Різниченка (1916) могила Д. являла собою середнього розміру саркофаг з монолітного сірого граніту та горельєфним скульптурним фасом, понівеченим ат — мосферними явищами природи і руками некультурної людини, але можна було помітити двох римського вигляду жінок в античному вбранні, які підтримували руками епітафію: «Под симь камнемь положено тъло почившего раба Божія Господина надворного совътника медицыны доктора Фомы Петровича Дуссика, скончавшегося в Батуринъ 1801 года декабря (дата нерозбірлива) дня. Житія его было 36 лът. Да почіеть с миромь»/ — придворний лікар укр. гетьмана Кирила Розумовського, доктор медицини. Старий гетьман його й лаяв, але не міг без нього обійтися і дав йому ймення Чубук; через рік по смерті Д. помер і останній гетьман України, якого поховали в Воскресенській церкві, яку він збудував з руїн церкви, спорудженої великим гетьманом Іваном Мазепою. У книзі В. Різниченка «На могилі придворного гетьманського лікаря Хоми Дуссика біля Батурина» (К., 1916) є доброякісне фото саркофага цього покійного придворного лікаря. Не лише в УРЕ. а й у жодних укр. довідниках не представлено.

ДУХНОВИЧ Олександр Васильович /н.24. 04. 1803, с. Тополя на Пряшівщині, тепер Словаччина — п. 30. 03. 1865; там само й поховано; вдячне закарпатоукр. Населення Пряшівщини на власні кошти поставило 1933 в Пряшеві пам’ятника своєму будитилеві. Укр. населення мріяло того пам’ятника поставити в с. Тополі, 1947 на місці парафіяльного будинку було покладено основний камінь під памятник, а 1953 поновили цього каменя, та памятник так і не було споруджено за браком коштів, та й до Д. за доби культу особи Сталіна проявилось паскудне ставлення. У 60-х рр. 20 ст. уряд Чехословаччини видав 75 тисяч корун, скульптор Франтішек Гібалі створив бронзове погруддя Д., і пам’ятник 8 травня 1966 у Тополях було відкрито. Урочистості відкривав Іван Ячанин, а промову виголосив тодішній голова ЦК КСУТ Василь Кашпіровський/ — укр. письменник, культур. діяч і педагог, священик москвофільського напрямку, викладав рос. мову в Пряшівській гімназії; літ. діяльність почав 1829, належав дл т. з. будителів, які орієнтувалися то на Австрію, то на Росію, пролповідуючи австрофільські й словянофільські ідеї. Автор багатьох віршованих творів, кращим є написане нар. мовою. Д. пітримував москвофільські позиції, особливо в мовному питанні, зневажливо ставився до рідної мови, часто користувпався т. з. язичієм. І. Франко називав Д. «чоловіком без сумніву доброї волі і не млих здібностей, але невлічімо заплутаним у язикові та політичні доктрини». В УЛЕ про це сказано докладніше.

ДУЧИМІНСЬКА Оксана /н. 1908 с. Тяпче, тепер Долинського р-ну Івано-Фр. обл. — п. ?; поховано?/ — укр. агроном-інженер, громад. діячка, донька Ольги Д., спочатку емігрувала до Швейцарії, потім — до США; активний організатор жін. секцій при «Сільському господарстві» у Львові 1933—39; писала статті на суспільно-громад. теми й друкувала в журн. ; з 1939 на еміграції; з 1950 — у США. В УРЕ не представлено.

ДУЧИМІНСЬКА (Решетилович) Ольга-Олександра Василівна /пс. — Барвінок Олег, Лучинська Ольга, Остапівна Ірма, Поважна О., Рута; н. 08. 06. 1883, м. Миколаїв, тепер Пустомитівського р-ну Львів. обл. — п. 24. 09. 1988, проживши 105 років, Івано-Франківськ; поховано там само 25 вересня того самого року з уч. чисельної громади міста й ін. куточків України, терновий вінок з калиною символізував її тяжке життя, над могилою Покійної прочитано її вірша «Хрест» і на могилі посіяно пшеницю, як і хотіла поетеса/ — укр. письменниця, журналістка, фольклорист, етнограф, нар. учителька, культурно-осв. діячка, організаторка жін. руху в Галичині, політв’язень сталінських концтаборів. Походила з учителевої родини Василя Решетиловича, який з Сумщини переїхав у Галичину. 1902 закін. учит. семінарію в Перемишлі (тепер Польща) і вчителювала в нар. шк. Львівщини, в с. Тяпче працювала 13 років, де заснувала «Просвіту» і де тепер середній шк. присвоєно її ім’я й працюватиме музей, а до 110-річчя з дня нар. проведено в місцевому БК проведено великий літературно-музичний вечір. Через хворобу горла покинула вчительську роботу 1930 і зайнялася літ. -журналістською працею та етнографічною діяльністю. Була постійною співробітницею тижненвика «Жіноча доля», що виходив у Коломиї 1925—39. Там вона заприязнилася з Іриною Вільде, товаришувала з багатьма укр. письменниками. Перші її вірші «Лебедина пісня», «Іронія долі» опубліковано в «Ділі» (1905), «Неділі» (1911), накладом т-ва укр. студентів «Січ» у Чернівцях під пс. Ірма Остапівна вийшла зб. «Китиця незабудків». Потім було чимало ін. видань, зокрема й перекладених з нім., рос. та чес. мов; 1950 було репресовано кадебістами, після повернення живе у Львові, а згодом — в Івано-Франківську, де живе в рідної тітки Степана Бандери Мирослави Антонович, яка до самої смерті опікувалася письменницею. Д. підтримувала дружні зв’язки з багатьма укр. письменниками, про неї докладніше писала газ. «Наше слово» у Варшаві № 30 за 1988, де вона часто друкувалася. Ці дані доповнив доцент с. -г. наук зі Львівщини Р. Зацерковний. Д. — мати Оксани Дучимінської. В УРЕ не представлено. А в УЛЕ є.

ДУЧИНСЬКА Олександра /н. 1860 — п. 1935, Київ? поховано?/ — укр. громад. і педагог. діячка, активний чл. укр. студ. орг. у Києві. Автор укр. читанки й хрестоматії для недільних шкіл і шкіл для дорослих (1884—86), у 1910-х — 20-х рр. — начальниця приватної гімназії. В УРЕ та УЛЕ не представлено.

ДУШЕЧКІН Олександр Іванович /н. 18. 08. 1874, с. Опеченський Рядок, тепер Опеченського р-ну Новгород. обл. РФ — п. 08. 04. 1956, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, неподалік від поховання Зінаїди Тулуб; у спільній огорожу ще могила з написом: «Душечкина Зинаида Андреевна, урожденная Дивильковская, 1884—1950»; «Душечкина Мария Александровна 1918—1960»/ — укр. учений у галузі агрохімії та фізіології рослин, академік АН УРСР з 1945, засл. діячч науки України з 1949. Закінч.1897 Петерб. ун-т, відрядження за кордон — 1897—99; працював в агрохімлабораторії 1903—12, з 1923 — професор Київ. с. -г. ін-ту, де чолив кафедру агрохімії — перша в СССР; численні праці з агрохімії.

ДЮЖИКОВ (справж. — Грошников) Павло /н. 1836, Слобожанщина — п. 1890, Петербург? ; поховано?/ — співак-тенор Маріїнського театру в Петербурзі українського роду; в 60-х рр. 19 ст. виконавець партії Андрія в опері Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». В УРЕ не представлено.

ДЯДИНЮК Василь /н. 1900, Поділля — п. 1945, Львів? ; поховано?/ — укр. маляр і графік, студіював в О. Новаківського у Львові; 1930—33 керував шк. релігійного мистецтва при монастирі студитів у Львові, стилізація в дусі українсько-візант. манери; розписи церков, книжкова й промислова графіка; виставлявся у Львові, Парижі, Варшаві. В УРЕ не представлено.

ДЯДЧЕНКО Григорій Кононович /н. 07. 10. 1869, с. Шевченкове Звенигородського р-ну Черкас. обл. — п. 25. 05. 1921; там само й поховано/ — укр. художник-реаліст. Навч. у Київ. рисувальній шк. М. І. Мурашка (1884—89), у петерб. АМ (1889—94), багато малюнків виконав аквареллю та олівцями, з 1895 викладав малярство і рисунок у Київ. рисувальній школі.

ДЯКОВСЬКИЙ Омелян /Єфрем-Іоанн; н. бл. 1727—28 — п. середина 1795, Нямецький монастир у Молдавії; поховано там само/ — укр. церк. діяч, проповідник. Навч. у Києво-Могилянській академії (вступив бл. 1738), був проповідником Києво-Софійського собору, пізніше переселився в Молдавію. В УРЕ та УЛЕ не представлено.

ДЯКОНЕНКО Володимир /н. 1890 — п. після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. доцент-математик, викладав в Укр. вищому пед. ін-ті в Празі (Чехія); твори: «Теорія ймовірностей», «Обернена теорема Лапласа». В УРЕ не представлено.

ДЯТЛІВ (УРЕ: Дятлов) Петро Юрійович /н. 13. 02. 1883, м. Стародуб, тепер Брянс. Обл. РФ — 1933 загинув у сталінських концтаборах; поховано?/ — діяч революц. руху в Україні, один з перших перекладачів творів В. Леніна на укр. мову, чл. РУП, 1908 емігрував за кордон. Закін. Празький політехнікум і Віден. ун-т; 1925 повернувся в Україну. Працював викладачем у вузах Харкова, редактором Держ. вид-ва України; заарештовано, дальша доля невід. Про репресії відносно Д. УРЕ інтелігентно мовчить. Школа.

ДЯТЛОВИЧ Іоанн /н. 1826, Полтавщина — п. 08. 03. 1879, с. Гавронці Хорольського пов., Полтавщина, на 53 році життя; поховано?/ — укр. диригент і композитор церков. співу. Закін. Полтав. духов. семінарію, був регентом архієрейського хору в Полтаві (при чотирьох архієреях), великий знавець церковного співу. В УРЕ не представлено.

ДЯЧЕНКО Амос (Андрій) Андрійович /н. 14. 07. 1814, с. Яшники Лохвицького пов., тепер Полтав. обл. — п. 07. 08. 1852, Київ; поховано?/ — укр. математик, професор. Закін. Харків. гімназію, вступив на мед. ф-т Харків. ун-ту, але через 4 роки перейшов на математичний; 1846 — ад’юнкт на кафедрі математики Київ. ун-ту, а згодом — екстра і ординарний професор, крім двох дисертацій у рукописах не залишив наук. праць. В УРЕ не представлено.

ДЯЧЕНКО Дмитро Михайлович /н. 14. 08. 1887, м. Таганрог, тепер РФ — 21. 05. 1942 загинув у в’язниці сталіністів, Москва; поховано там само, на цвинтарі при Донському монастирі?/ — укр. архітектор, працював переважно в Києві. Закін. 1915 Ін-т цивільних інженерів у Петрограді, 1918—22 — ректор Київ. архітектурного ін-ту, пропагандист укр. нац. архітектурного стилю на основі козацького барокко, за що, ймовірно, й постраждав; викладав у вузах; серед найважливіших споруд: лікарня в Лубнах Полтав. обл. (1914—15), комплекс будинків Академії с. -г. наук України (1923—30), Голосіївський гол. корпус інженерно-буд. ін-ту (1936—37) у Києві; 1925—30 розробив та видав альбом типових проектів колгоспного життя в Україні; шк. на Полтавщині, житлові будинки в Києві та ін. Праці Д. в 30-х рр. викликали офіційне засудження й 1937 він змушений був тікати до Росії, але й там його схоплено й закатовано. Про репресії відносно Д. УРЕ вперто мовчить. Вишкіл.

ДЯЧЕНКО Вадим Євгенович /н. 18. 07. 1896, м. Нижній Новгород, тепер РФ — п. 02. 06. 1954, Київ; поховано там само/ — укр. математик, чл. -кор. АН УРСР з 1934. Закін. 1916 Морський корпус; працював у Київ. ун-ті (1926—54). Основні праці Д. стосуються математики до задач з фізики та механіки (відносності теорії, електронної оптики, математичної теорії термоелементів та загальної механіки); з 1946 розробляв фізико-тех. методи обчислювальної математики, конструкції обчислювальних приладів. Під його керівництвом у Києві було розроблено перші електроінтегратори й створено в Київ. ун-ті лабораторію електромоделювання та обчислювальної математики.

ДЯЧЕНКО Василь Пантелеймонович /н. 1906, с. Опришки на Полтавщині — 1942 тяжко поранено в бою біля Полтави й п. у військ. шпиталі; поховано?/ — укр. музикознавець; написав монографії про М. Леонтовича, М. Лисенка і В. Косенка. В УРЕ та УЛЕ не представлено.

ДЯЧЕНКО Микита Андрійович /н. 14. 09. 1809, с. Яшники Лохвицького пов., тепер Полтав. обл. — п. 09. 04. 1877, Київ; поховано?/ — укр. математик, Амосів Д. брат. Закін. Харків. ун-т 1829, з 1932 віикладав у тома ж ун-ті; 1838 — доктор математики, 1839 перейшов до Київ. ун-ту, де займав кафедру до своєї смерті; 1862 присвоєно звання засл. професора Київ. ун-ту. Залишив кілька наук. праць з математики.

ДЯЧУК-ДЕРЕЮК Андрій /н. 1817, с. Криворівня на Гуцульщині — + 1889; там само й поховано/ — укр. гуцульський церковний майстер різьби по дереву й металу. В УРЕ не представлено.