Проект «Українці в світі»

ВАГИЛЕВИЧ Іван Миколайович /пс. – Вагилевич Далибор, Волу Заклика; н. 12. 09. 1811, с. Ясень, тепер Рожнятівського р-ну Івано-Фр. обл. – + 10. 05 (УРЕ: 04) 1866, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі/ - укр. поет, філолог, фольклорист, етнограф і громад. діяч. Закін. Львів. дуїховну семінарію, брав уч. у виданні альм анаху „Русалка Дністровая” та „Вінок русинам на обжинок”, разом з М.Шашкевичем і Я.Головацьким утворив „Руську трійцю”. Діяльність В. Тісно пов'язана з громад. і культур. життям Галичини. Переклав укр. та польс. мовами „Слово о полку Ігоревім”, 1848 приєднався до антиавстрійської політ. Орг-ції „Руський собор”. Зазнав перелсідувань з боку австр. влади.

ВАКУЛЕНКО Віктор Дмитрович /н. 16. 012. 1921, м. Ізюм Харківської обл. - + 10. 06. 2000, Київ; поховано там само/ - укр. драматург і пролзаїк. Закін. філфак Київ. ун-ту і Літ. ін-т ім. Горького в Москві, уч. двох воєн. Перші оповідання й нариси надрукував у фронтових газетах 1940 – 41. Починаючи з п”єси „Шлях до щастя”, на сценах було поставлено чиамло його творів.. Автор зб. оповідань та повістей, дилогії „Так ніхто не любив”, щзо трохи відгонить плагіатом з В.Сосюри.

ВАКУЛЕНЧУК Григорій Микитович /н. 1876 (УРЕ: 1877), с. Великі Коровинці, тепер смт  Чуднівського р-ну Житомир. обл. – + 14. 06. 1905, смертельно поранений під час повстання на броненосці „Потьомкін”; поховано в Одесі 16. 06. 1905/- матрос-українець, уч. революц. руху на Чорноморському флоті. Служив командором (з 1901) на броненосці „Потьомкін”, 1903 вступив до с.-д. організації, одн з організаторів повстання на „Потьомкіні” (1905); у Великих Коровинцях 1929 його ім'ям названо колгосп, 1956 там само відкрито пам'ятник легендарному землякові. Як стверджує укр. поет Д.Кулиняк, повстання на „Потьомкіні” бло національно-визвольним, оскільки там служили переважно українці.

ВАЛЬНИЦЬКА Софія /р. н. невід. – +3. 10. 1964, Львів; поховано там само , могила на Личаківському цвинтарі/- укр. художниця, проводила відповідальну роботу в Будинку нар. творчості у Львові, великі заслуги в справі відродження в місті виробництва худож. скла; друкувала статті в газ. „Нове життя” (Пряшів, тепер Сх.Словаччина). В УРЕ не представлено.

ВАЛЬТЕР Олександр Петрович /н.29. 12. 1817, Таллін, Естонія – + 23. 09. 1889, Варшава, Польща; поховано в Києві/- відомий анатом і фізіолог. Закін. мед. ф-т Дерптського (Тартуського) ун-ту (1814), де навчався М.І.Пирогов, з 1846 – професор анатомії Київ. ун-ту, з 1874 – інспектор лікарень у Варшаві; 1842 (за 11 років до Бернарда) довів здатність симптомів нервів регулювати просвіт кровоносних судин; поклав основи гіпотермії (1862).

ВАЛЯШКО Микола Авксентійович /н. 01. 04. 1871, м. Куп'янськ Харків. губ. – + 25. 01. 1955, Харків; поховано там само/- укр. хімік-органік, засл. діяч наук УРСР з 1946, професор Харків. ун-ту з 1909 і Харків. політех. ін-ту (1919 – 55). В. створив першу в Росії (1910) спектроскопічну лабораторію.

ВАНЧЕНКО (Ванченко-Іващенко) Петро Захарович /н.1898, с. Жуки, тепер Полтавського р-ну Полтавської обл. – + 1937 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/- укр. письменник. Середню освіту здобув 1917. Автор зб. оповідань та повістей „Жива реклама”, Мужність” (1928), „Обов'язок”, „Три пальці” (1929), „Клопіт цирульника Еміля Термана”, „Повість без назви” (1930), „Онопрій Кудь” (1933), Арештовано 6 грудня 1934 Полтав. міським відділом НКВС, сдідство велося  Харків. обл управлінням НКВС. За вироком судового засідання виїзної сесії військ. колегії Верховного суду СРСР, що відбувся 27 – 28 брезня 1935 у Києві, В. разом з ін. обвинуваченими засудили на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Направлено в Біломорсько-Балтійський табір НКВС СРСР. Даних про дальшу долю немає. Реабілітовано посмертно.  

ВАНЧЕНКО Костянтин Іполитович /пс.- Писанецький; н. 1863, Київщина – +1928; поховано?/- укр. актор, антрепренер, драматург. Був сільс. учителем на Волині, брав уч. у виступах аматорських театр. гуртків (Житомир, 1881); з 1882 – у Києві, сочатку в т рупі Н.Н.Савіна; майже до 1892 - у трупі М.Старицького. Після 1892 організував власну трупу, з якою гастролював у містах Росії, України, Польщі, Кавказу (прибл. До 1902). Автор драм з нар.життя „Мужичка”, „Цигани на Подолі”, „Відьма”, „Тарас Бульба” за М.Гоголем ( у книзі „Український театр”, 1914) та ін. У драмах „Війна” (1907) і „Сатаноідол” („У трущобах города”, 1910; обидві заборонено цензурою) критикував соціальний устрій. Спробою показати робіт. Рух була драма „Рудоплави” (теж заборонена цензурою). Весь його архів зберігається в ДМТМК УРСР (Київ).

ВАРВАЛИК Семен Тимофійович /н. 1861, с. Коржів Уманського пов. – + р. см. невід., Чернігів?; поховано?/- укр. актор. З п'яти років живе в Умані, де батько його служив сторожем у лісі, згодом мати розлучається з батьком і забирає малого хлопця до Києва, де їм доодилось бідувати. Ще дитям В. побачив першу укр. виставу, що в ній брали уч. Кропивницький, Садовський, Заньковецька. З тих пір мріяв стати укр. актором; з 18 років В. на театральному кону, почавши виступати в Уманській опереті Снігірьова та Новикова; сезон 1886 прослужив у Вінницькій рос. драмі, а через рік потрапив до укр. трупи Василенка, працював довшиц час у трупі Старицького, їздив з Ярошенком, з Гайдамакою. Закін. виступати в Чернігів. драмі, був справжнім трударем укр. театру. В УРЕ не представлено.

ВАРЕНИЦЯ Василь /н.? – + 1665 загинув у бою під Кальником; поховано?/- кальницький полковник, очолив разом з козаком Сулимою селянсько-козацьке повстання проти польс. загарбників на Правобережній Україні (1664 – 65).  

ВАРЛААМ / р. н. невід., Київ – + бл. 1065, м. Володимир-Волинський; поховано в Києво-Печерській лврі, в печері Антонія/- син славетного боярина Яна Вишатича, онук Вишати. Перший ігумен Києво-Печерського монастиря (1052). Збудував малу дерев'яну церкву Успенія над Печерами, 1058 трохи вище заклав велику дерев'яну церкву Успенія з келіями й огорожею. Так було засновано Києво-Печерську лавру. В. ходив до Єрусалима на прощу, вертаючись, помер у м. Володимир-Волинькому. А в УРЕ не представлено. 

ВАРСОНОФІЙ /Якимів; р. н. невід., Галичина – + 09. 10. 1601, Сергієв Посад, тепер Моск. обл.; поховано там само, могила в Троїце-Сергієвій лаврі, з пн. боку Троїцького собору/- соборний старець, з походження галичанин. В УРЕ не представлено.

ВАРХОЛА Андрій /Вархол Енди; р. н. невід., с. Микова Свидницького округу, тепер Словаччина – п. 22. 02. 1987, Нью-Йорк; поховано там сам о, могила поруч з похованням матері, укр. нар. малярки/- укр. визначний маляр, художник-фотограф, майстер фільму та „поп-арт” мист-ва буремних американських і світових 60-х рр. 20 ст. Батьки В. булт русинами-українцями, мати залюбки малювала картни на тінах осель і мала на сина чималий вплив. В. міняв свої переконання, змніював віру. Але того, що найбільше впливало на його худож. творчість, видно, що мистецтво православної взантійської іконографії стало його справжньою школою. З ранньої молодості в ньому залишились два сильні і різні враження: Езопів комплекс, який йому вселили материнська безмежна любов і містична атмосфера під час богослужінь під образами святих. Його полотна зберігаються в ньюйоркському музеї модерного мист-ва, в б-ці Картера в ун-ті Атланти. Він малював від пляшок кока-коли до вишуканих портретів Мерилін Монро, Марлон Бранда, Ельвіса Прислі, Елізабет Тейлор, Дж. Кенеді, О.Македонського та ін. Найвизначніші його фільми: „Їжа”, „Спання” (1963), „Мій коханий” (1965), „Дівчата з Чельзі” (1966), „Самітній ковбой” (1967 – 68), „Гній” (1971), „Секс” (1971) тощо. В УРЕ, звісно, не представлено. 

ВАРЧЕНКО Василь р. н. невід. – 1770 закатовано польс. загарбниками; поховано?/- укр. бандурист, уч. нар. повстання 1768 (Коліївщи на). Своїми піснями закликав повстанців до боротьби з окупантами.

ВАСИЛЕВСЬКА Ванда Львівна /н. 21. 01. 1905, Краків, Польща – п. 29. 07. 1964, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, мармурова плита з написом: „Василевська Ванда Львівна 21. 1 1905 – 29. 7. 1964”; 1966 потавлено надгробок з білого мармуру, скульптурв роботи Галини Кальченко, арх. Б.Приймак. На п'єдесталі факсеміле письменниці і дата: 1905 – 1964”, поруч на вертикальній мармуровій плиті – слова укр. і польс. мовами: „Не можна боротися за мир і справі боротьби за мир віддавати півсерця, половину думок і половину своїх почуттів... Треба віддавати все серце, всі думки, весь розум – тоді перемога буде за нами. Ванда Василевська”/- польс. і совєцька письменниця єврей. походження, громад. діячка, дружина О.Корнійчука, один з організаторів Війська польського.Опублікувала багато творів; після 2-ї світової війни мешкала в Києві.

ВАСИЛЕВСЬКА  Людмила Олексіївна (див. Дніпрова Чайка).

ВАСИЛЕВСЬКИЙ Леон /пс.- Левко Васильчук та ін.; н. 24. 08. 1870, Петербург – п. 10. 12. 1936, Варшава, Польща; поховано там само/- польс. публіцист, історик, активний діяч польс. соціалістичного руху єврей. походження, один з найбільших польс. україніств кінця 19  - поч. 20 ст. Закін. Петерб. ун-т, де бував на зборах укр. орг-ції „Січ”; 1893 переїхав до Львова, навч. у Львів. ун-ті, відвідував засідання НТШ. Баько Ванди Василевської.

ВАСИЛЕВСЬКИЙ Феофан (Теофан) Олександрович /пс.- Софрон Круть; н. 1855, с. Селезнівка, тепер Сквирського р-ну Київ. обл. – п. 31. 03. 1912 (УРЕ: 1905), Херсон; поховано там само/- укр. письменник і публіцист, чоловік Дніпрової Чайки. Навч. у вищих навч. закладах Петербурга й Одеси. 1875 – 77 добровольцем брав уч. у нац.-визвольній боротьбі патріотів Герцеговини і Боснії проти турецьких загарбників; 1877 зустрічався в Женеві з М.Драгоманович, працював у Херсоні, за революц. Діяльність заарештовано, перебував під наглядом поліції; 1875 – 78 друкувався у львів. виданнях; 1905 І.Франко  видав зі своєю передмовою статті В. окремою книгою.

ВАСИЛЕНКО Андрій Овер'янович /н. 23. 10. 1891, с. Біленьке, тепер Запоріз. обл. – п.05. 07. 1963, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, надгробок з написом: „Академік Андрій Овер'янович Василенко 1891 – 1963”/ - укр. учений у галузі машинознавства і с.г. тежніки, академік АН України з 1948, чл-кор. з 1939. Закін. 1923 Київ. політех. ін-т. Автор бл. 100 наук. праць.

ВАСИЛЕНКО Віктор Іванович /н. 31. 01. 1839, Полтавщина – п. після 1912, Полтава? Там само й поховано?/- укр. етнограф і статистик, виходець з дворянської родини, служив у земстві, полтав. Селян. Банку. Чимало праць написав з етнографії та статистики Полтав. губ.; багато друкувався в місцевій пресі, а також у журн. „Киевская старина”.

ВАСИЛЕНКО Микола Прокопович /н.01. 04. 1877, с. Єсмань, тепер Червоне Сум. обл. – 1935 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/- укр. громад.-політичний діяч, правник, природознавець, академік АН України з 1920, голова соц.-економічного відділу АН та Комісії з вивчення історії західноруського та укр. права; 1918 за гетьманщини займав посаду міністра освіьти; написав працю „Матеріали до історії українського права”. 

ВАСИЛОВИЧ  Лев Іванович /пс. і крипт. – Сапогівський Лев, Недотятько Гринько, С. ; н. 11. 04. 1858, м.Скала-Подільська, тепер смт Терноп. обл. – п. 08. 05. 1883, с. Целіїв, тепер Гусятин. р-ну тієї самої обл.; поховано там же/- укр. пиьменник, походив з родини лісника. Навч. у Бучацькій гімназії; за професією учитель. Автор оповідань, гуморесок, критичних ста тей, зби рач фольклору. Писав укр.і польс. мовами, друкувався у львів. журн. „Зоря”.

ВАСИЛЬ ЗІ ЛЬВОВА /н. 1-а пол. 17 ст. – п. наприкінці 17 ст., Жовква?; поховано?/- укр. художник, жив у маєтку польс. короля Яна Собеського в Жовкві, В літературі є відомості про його батальні картини, іконостасне малювання в Крехівському та Краснопущанському монстирях (біля Львова). В УРЕ не представлено

ВАСИЛЬ ВОЛИНЯНИН /піп Василь-Волинський; рр. н., см. і місце поховання невід./- давньоукр. письменник, автор оповіді про осліплення Василька Теребовльського, яку внесено до „Повісті временних літ”.

ВАСИЛЬЄВ Євген Євстратович /н. 1908, Київщи на – п. 1955; поховано?/- укр. художник. Закін. Київ. худож. ін-т 1932; один з організаторів Т-ва художників; працював художником у пересувному робітничо-колгоспному театрі. В УРЕ не представлено.

ВАСИЛЬЄВ Михайло Калинович /н. 1863, м. Лебедин, тепер Сум. обл. – п. 10. 05. 1912; поховано?/- укр. інженер-технолог, фольклорист, етнограф. Закін. Петерб. технолог. Ін-т, був чл. природничої секції Укр. наук. т-ва в Києві. Автор наук. праць з цукроваріння, один з перших збирачів укр. робітничого фольклору; йому належать записи нар. творчості про Т.Г.Шевченка, про нар. театр тощо. Працював на цукроварнях.

ВАСИЛЬЄВ-СВЯТОШЕНКО Матвій Тимофійович /н. 17. 08. 1863, м. Смоленськ, тепер РФ – п. 14. 02. 1961, Чернігів; поховано там само, могила на міському цвинтарі, надгробок з чорного мармуру з написом: „Заслуженный деятель искусств УССР Матвей Тимофеевич Васильев 1863 – 1961”/ - укр. композитор і диригент, засл. діяч мис-тва України з 1947; 1882 – 1910 керував муз. Частиною трупи М.Кропивницького, ст ворив музику до багатьох укр. драм. вистав; 1935 – 41, 1945 – 48 – зав. муз. Частиною Чернігів. укр. муз.-драм. театру ім. Т.Г.Шевченка; написав музику до п'єс сов. драматургів.

ВАСИЛЬКІВ-ДАНИЛІВ Ольга Зиновія /н. 05. 10. 1919, с. Розвадів Жидачівського пов. на Львівщині – п. 15. 10. 1978, Англія; поховано там само/- укр. громад. і культур-освітній діяч у Польщі, вчителька, один з організаторів УСКТ, довголітній його генеральний секретар. Закін. учительський ліцей у Львові й змушена була шукати працю в Польщі, вчителювала у Вроцлаві, незабаром стала візитатором шкіл Вроцлавського воєвідства й переїхала до Варшави, до в Союзі польського вчительства осолювала суспільно-педагогічний відділ. 1956 засновано УСКТ й вона стала його генеральним секретарем. Багато доклала зусиль до  розбудови укр. шкільництва в Польщі, та 1960 на загальниз зборах УСКТ її не переобрано на посаду генарльного секретаря й вона лишилась без роботи. Виїхала на постійне проживання до Анлії, там одружилася. Довший час її прізвище замовчувалося в укр. пресі Польщі. В УРЕ не представлено. 

ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ  Сергій Іванович /н. 06. 10. 1854, м. Ізюм, тепер Харків. обл. – п.24. 09. 1917, Харків; поховано там само, могила на старому міському цвинтарі, поруч з могилами батьків/- укр. маляр-реаліст; 1876 – 65 навч. у петерб. АМ у М.Клодта й В.Орловського, з 1888 жив у Харкові в приватному будинку на Гончарівці; худож. спадщина В. – понад три тисячі творів.

ВАСИЛЬКО Микола /н.1868 – п. 1924; поховано?/- укр. політик і дипломат, 1918 – 21 – дипломатичний представник ЗУНР в Австрії, згодом УНР – у Швейцарії та Німеччині. В УРЕ не представлено. 

ВАСИЛЬЧЕНКО Степан Васильович /справж- Панасенко; н. 27. 12. 1878, м.Ічня, тепер Чернігів. обл. – п.11. 08. 1932, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, недалеко від могили М.Старицького, в одній огорожі з драматургом І.Кочерго. Надгробок з написом: „Васильченко (Панасенко) Степан Васильович 1878 – 1932. Видатний український письменник”/- укр. літератор і педагог, походив з родини селянина-шевця. Закін. 1898 Коростишівську учит. семінарію; вчителював на Київщині й Полтавщині. За революц. діяльність було ув'язнено (1905). За царату захищав право укр. нар. навчати своїх дітей рідною мовою. Основна проблематика творчості В. – життя дореволюц. села. У кращих оповіданнях відтворив зростання політичної свідомості бідноти, розкрив невичерпні духовні сили трудящих, їхню високу моральність, обдарованість. Увічнення В.: вул. Мельникова, 79 у Києві. Дошка з білого мармуру на фасаді кол. дит. будинку. Напис позолотою: „У цьому будинку в 1923 – 1932 роках жив і працюав видтний український письменник Степван Всильович Васильченко”. Встановлено 15 січня 1954. Виготовлено за проектом архтектора І.Л.Шмульсона. 

ВАСИЛЬЧИКОВ Іларіон Іларіонович /н. 1805 – п. 1862, Київ; поховано там само, могила біля входу в дальні печери Києво-Печерської лаври/- ос. Держ. діяч, князь, був київським, волинським, подільським генерал-губернатором. В УРЕ не представлено.

ВАССИЯН Юліан /н. 1894, с. Колоденце Жовківського пов. – п. 03. 10. 1953, Чікаго, США; поховано там само, могила на цвинтарі парохії св. о. Миколая/ - укр. військ., громад-політичний діяч, ст аршина УСС, студентський ватажок доби Укр. таємного ун-ту, чл. ПУНу, в'язень польс. та нім. тюрем. Автор філософських та ідеологічних праць: „До головних засад націоналізму” (1928), „Ідеологічні основи українського націоналізму” (1928), „Змаг основ” (1947). У численних працях, видрукуваних, зоврема, в журн. Самостійна Україна”, В. досліджував першооснови укр. націоналізму, етнопсихології, пов'язуючи їх із загальноосвітніми філософськими проблемами, В. походить з учительської родини. Нар. шк. закін. у родинному Колоденці в батьковій шк., академччну гімназію 1905 – 13 – у Львові, а 1913 записується з брат ом до Стрия, де формується кіш УСС; мадярський полон, потім війна з москалями, був під Одесою, переніс тиф і табір полонених, 1922 записується на навч. до Таємного укр. ун-ту у Львові й працює в т –ві „Просвіта”, 1924 переїздить до Праги, де співпрацює в журн. „Національна думка”, в якому з'являється перша ст аття В. „Пізнання життя”; 1927 бере уч. у 1 Конференції укр. націоналістів, згодом співпрацює в журн. „Розбудова нації”, друкуючи в 2-у числі відому статтю „До головних засад націоналізму”; 1930 закінчує філософські студії в Карловому ун-ті в Празі й повертається до Галичини і стає гол. редактором „Українського голосу” в Перемишлі, а з 1931 польс. влада його заарештовує і засуджує на 4 роки ув'язнення, по звільненні 1935 його знову зарештовує польс. влада й вивозить до табору в Березі Картузькій, де перебуває до 1939, влітку 1941 повертається до Кракова, потім в Україну; 1944 його заарештовують німці як чл. ПУН, а восени того ж року нім гестапо його звільняє з-під арешту; 1950 переїздит ь до США. В УРЕ,звісно, не представлено.

ВАСЮТИНСЬКИЙ Анатолій Георгійович /н. 10. 03. 1875, м. Лохвиця, тепер Полтав. обл. – п.20. 05. 1946, Київ; поховано там само, могила на Лук'янівському цвинтарі/- засл. діяч наук України, з 1929 – професор Київ. ін-ту удосконалення лікарів. Праці прис вячені вивченню трахоми, травм, ушкоджень ока, лікуванню катаракти.

ВАСЮТИНСЬКИЙ  Антін Федорович /н. 17. 01. 1858, м. Могилів-Подільський – р. см. і м ісце поховання невід./- відомий укр. художник-модельєр. В УРЕ не представлено.

ВАСЬКО Гаврило Андрійович /н.1820, с. Короп, тепер смт Черніг. обл. – п. бл. 1665, Київ? Чернігів?; Поховано?/- укр. художник-педагог. Закін. петерб. АМ (1844); 1847 – 63 – вчитель малювання та зав. малярським кабінетом і рисувальними класами Київ. ун-ту; для музею В.Тарновського в Чернігові створив серію портретів історичних діячів України. 

ВАТУЛЯ Олексій Михайлович /н.20. 08. 1891 (УРЕ: 2 (14). 08. 1891) хутір Новомиколаївка Оболонського р-ну Полтав. обл. (УРЕ: с. Трубайці, тепер Хорольського р-ну тієї самої обл.) – п. 20. 05. 1955, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, поруч з могилами корифеїв укр. театрі, гарний надгробок з написом: „Олексій Михайлович Ватуля 1891 – 1955”/- укр. актор, нар. артист УРСР з 1940; 1013 – 16 навч. у Київ. муз.-драм. шк. ім. М.Лисенка. Працював у „Молодому теат рі” (1917 – 19), 1920 – 55 – Київ. укр. драм. театрі ім. І.Франка, одним із засновників якого він був.

ВАХНЯНИН Анатоль (Наталь) Климентович /н. 19. 09. 1841, м. Сенява Ярославського пов., поблизу Перемишля, тепер Польща – п.11. 02. 1908, Львів; поховано там само/- укр. композитор, муз.-громад. діяч, педагог, скрипаль, диригент, один з лідерів партії „народовців”. 1947 – 61 В. навч. у нар. шк. Перемишля, в гімназії – 1852 – 65, студент Віден. ун-ту – 1866 – 68, послом віден. парламенту – 1894 – 1900; 1870 заснував у Львові співоче т-во „Торбан”, а 1890 – „Боян”, перший його диригент, 1890 – 94 – засновник і перший директор Вищого муз. Ін-ту ім. М. Лисенка у Львові; критик, соліст-баритон, автор опери  „Купало”, мав добрий голос і рідкісний дар слова. Його музику використано для революц. пісні „Шалійте, шалійте, скажені кати...” (Слова  О.Колесси). 

ВАЦЛАВСЬКИЙ Михайло Михайлович /н.26. 09. 1887, с. Синява Сяноцького пов., тепер Польща – п. 16. 08. 1936, Междилабірці, Пряшівщина, тепер Сх. Словаччина; поховано там само/- укр. громад.-кульи урний діяч на Лабірщині. Закін. початкову шк. в рідному селі, гімназію – в Самборі; працював у Саноці бібліотекарем, навч. на юр. ф-ті Львів. ун-ту, але не закінчив його, бо потрапив до Талергофської фортеці (1914 – 18); 1919 переселився на Пряшівщину, 1919 – 21 – шкільний інспектор, вів культосвітню роботу, заснував кредитне т-во „Надежда” й магазин споживчого т-ва, ще заснував господарську шк., де й сам працював. В УРЕ не представлено.

ВАШЕТКО Микола Памфілович /н. 06. 02. 1880, с. Миколаївка, тепер Борзнянського р-ну Черніг. обл. – п. 06. 09. 1960, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, через дорогу від поховання академіка Л.Булаховського; надгробок з написом: „Заслуженный деятель наук УССР Вашетко Николай Памфилович 1880 – 1960”/- укр. патофізіолог, засл. діяч наук України з 1960. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту (1908), 1918 – 21 – зав. кафедрою цього ж ун-ту, з 1921 – Київ. мед. ін-ту, з 1936 – Київ. ветеринарного ін-ту. Праці В. – з проблем токсикозів, патології та сечеутворення, патології опорно-рухового апарату тощо. В УРЕ не представлено.

ВАЩЕНКО Г. /пс. – Г. Васьківський; н. 2-а пол. 19 ст. – п. після 1912; поховано?/- укр. письменник. Автор повісті про сільське життя „До грунту” (1918). Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ВАЩЕНКО-ЗАХАРЧЕНКО Михайло Єгорович /н 31. 10. 1825, с. Маліївка, тепер Золотоніського р-ну Черкас. обл. – п. 14. 08. 1912, Київ; поховано там само/- укр. матматик, професор Київ. ун-ту з 1867, відомим є і як історик атематики. Навч. у Золотонгіському уч-щі, 2-й Київ. гімназії, Київ. ун-ті; перебував у відрядженні за кордоном. Читав математику, а з 1863 – в Київ. ун-ті, Вперше подав систематичний виклад операційного числення і застосовував його до розвязування диференційеих рівнянь (1862). Опублікував понад 25 наук. праць з математики.

ВДОВИЧЕНКО (справж – Гаврилюк) Максим Іванович /н. 22. 04. 1876, с. Зозівка, тепер Липовецького р-ну Вінн. обл. – п. 02. 01. 1928, Одун-де-Тіш, Франція; поховано там само/- укр. поет. Закін. двокласне уч-ще в м. Липовці, був службовцем, з 1897 жив у Києві, з 1900 друкував вірші в укр. період. Виданнях, альманахах, збірниках („Літературно-науковий вісник”, „Рада”, „Українська муза” та ін.); видав зб. віршів „На хвилях смутку” (Київ, 1911), перекладав з рос. та польсю мов.

ВЕДЕЛЬ Артем Лук'янович /н. 1767, за ін. даними – 1770, 1772, Київ – п.14. 07. 1808?; т ам само й поховано, могила на Кирилівському цвинтарі (Щекавицькому?)/ - укр. композитор, хоровий диригент, співак, походив з міщанської родини, Навч. у Київ. духовній академії, де був співаком-солістом, потім регентом хору; з 1787 – регент і капельмейстер капели моск. генерал-губернатора; 1790, вернувшись до Києва, керував хором, потім – у Харкові; під кінець життя став послушником Києво-Печерської лаври, звідки вирушив у мандри по Україні, аж поки його не заарештовано й не посаджено до інвалідного дому. З цієї в'язниці В. випустили за кілька днів до смерті; помер у батьківській хаті на Куренівці. Автор 29 церковних когнцертів, у деяких з них відчувається вплив укр. нар. романсу. За відомостями С.М.Даниленка, В. було поховано на Щекавицькому цвинтарі, зліквідованому совєтами в 30-і рр. Цікаво, що московити вважають його й російським композитором.

ВЕДМІЦЬКИЙ Олександр Микитович /пс.- Метеорний, ол. Метеор; н. 10. 12. 1894, м. Прилуки, тепер Черніг. обл. – п. 18. 10. 1961, м. Орськ Оренбург. Обл. РФ; поховано там само/- укр. письменник, літературознавець, педагог. 1913 закін. пед. курси, вчителював на селі, 1918 закін. Полтав. учит. ін-т і знову вчителював; з 1922 до 1930 жив у Прилуках, де очолив місцеву філію Спілки письменників „Плуг”; уперше виступив з віршами в колективному зб. „Під звагравою повстань” (1923), публікував критичні статті, видав кілька зб. віршів, працював секретарем газ.; 1930 переїхав до Харкова, навч. в аспірантурі Ін-ту л-ри ім. Т.Шевченка; чимало друкувався в харків. журн. „Стулент революції”; 1938 у Ленінграді захистив канд. дисертацію і 1939 очолив кафедру рос. л-ри в Ставропольському учит. ін-ті, де був до 1950А згодом переїхав до Орська. 

ВЕЙНБЕРГ Михайло /н. 1868, Одеса – п. 1940; там само й поховано/- укр. мікробіолог та серолог, розробив сироваткову діагностику паразитного черв'яка, відокремив збудників гангрени; з 1915 почав виготовляти протигангренні сироватки. В УРЕ не представлено.

ВЕЛЕДНИЦЬКИЙ Абрам Маркович /н. 29. 10. 1894, м. Радомишль на Житомирщині – п. 19. 10. 1959, Київ; поховано там само/- єврейський поет і літературознавець, перекладач. Навч. на юр. ф-ті Київ. ун-ту, 1919 вступив добровольцем до Червоної армії, після демобілізації зайнявся філологією, почав пи сати й друкувати в єврейській періодиці вірші. Перша зб. „Прояснення” (1922), 1935 закін. аспірантуру Ін-ту євр. Культури при АН України, захистив кандидат. Дисертацію 1947. Його заарештовано 23 березня 1951 і засуджено на 10 років позбавлення волі, з яких вілбув 5 років. На єврей. мову перекладав твори Т.Шевченка, М.Коцюбинського, багатьох сучасних укр. та рос. письменників.

ВЕЛЕЦЬКИЙ М икола Костянтинович н. 1835, с. Кліщенці Золотоніського пов. на Черкащині – п. 25. 03. 1904, с. Ново-Царевшиця Уфімської губ., Росія; поховано там само в своїй садибі/- письменник, виходець із давньої козацької ст аршини. Навч. у Полтав. гімназії, служив у війську, брав уч. у Кримській війні; 1858 вийшов у відставку, господарював на Полтавщині, 1898 ереселився в Уфімську губ. Тут і помер. Пиав прозу й вірші з поміщицького життя, одгнак опублікованого мало; рукописи передано на зберігання в б-ку й музей укр. т-ва „Просвіта”. Де вони тепер? В УРЕ не представлено.

ВЕЛИКИЙ Володимир /н.1851 – п. 1904, Київ? Поховано?/- укр. фізіолог, професор Київ. ун-ту, довів вплив на лімфообіг прискорення і депресивність нервів. В УРЕ не представлено.

ВЕЛИСОВСЬКИЙ А. /рр. н., см. і місце поховання невід./- укр. автор водевіля „Бувальщина”, популярного на театральній сцені 19 ст., автор пісні „Який чорт мені надав...” Ні в УРЕ. Ні в УЛЕ не представлено.

ВЕЛИЧКО Григорій /н. 1863, Зх. Україна – п. 1935, Москва; поховано там само/- укр. географ і ботанік. В УРЕ не представлено.

ВЕЛИЧКО Самійло (Самоїл) Васильович /н. 1670, Полтавщина – п. після 1728, с. Жуки, тепер Полтав. р-ну Полтав. обл.; поховано?/ - укр. крзацьо-старшинський літописець. Освіту здобув у Київ. колегії, володів латин., нім., польс. та рос. мовами. Посідає значне місце в розвитку укр. історіографії і худож. л-ри 17 – 18 ст. Автор літопису, в якому висвітлено події в Україні 1648 – 1700; В. служив канцеляристом у генерального писаря В.Кочубея, а потім у Генеральній військ. канцелярії; 1708 усунутий з посади гетьманом І.Мазепою, перейшов жти в моєток В.Кочубея в с.Диканька, а згодом у с. Жуки поблизу Полтави.

ВЕЛИЧКО Філадельф Кирилович /н. 1833, Лубенський пов. Полтав. губ. – п. 19. 10. 1898, Москва; поховано?/- укр. електротехнік і метеоролог, виходець з укр. дворян. Закін. Полтав. кадет. корпус та Академію генарльного штабу; 1878 став чл. тех. т-ва, де відкрив електротехнічний відділ; влаштував електротех. Виставку, що була першою всвіті з такого роду виставок; заснував журн. „Электричество”. Мав свою метеостанцію, дуже добре обладнану; 1890 – 93 самотужки розробив деталі „геліографа Величка”, на Всесвітній виставці дістав Диплома 1-го розряду. В Лубнах при гім назії влаштував метеостанцію.  В УРЕ не представлено.

ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ  (Іоанн) Іван /н. бл. 1650  - п. 1726 (УРЕ: 1701), Потлава; поховано там само, при Успенській церкві/- укр. поет стилю барокко. Автор двох зб. укр. віршів; на оч. 1680 працював у Чернігові в друкарні Л.Барановича, згодом переселився до Полтави, де служив священиком, Писав староукраїнською і польсю мовами.

ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ Паїсій /світське – Петро Іванович; н. 1722, Полтава – п. 15. 11. 1794, Нямецький монастир, Молдавія; поховано там само/ син Іоанна В. Автор богословсько-полемічних творів, перекладач.

ВЕЛЛАНСЬКИЙ (Кавунник) Данило Михайлович /н.11. 12. 1774, Борзна, тепер Черніг. обл. – п. 15. 03. 1874, Петербург; поховано там само/- відомий учений-медик і філософ-ідеаліст. Навч. у Київ. духовній академії, потім у петерб. Мед.-хірургічній акажемії; з 1919 – акадкмік. В. – прихильник натурфілософії Ф.-В.-Й. Шеллінга. 

ВЕЛОШИН Михайло /н. 1875 – п. 1943, Львів; поховано?/- укр. доктор юр. наук, адвокат, співак, композитор, дригент; співу навч. у Львові в Олени Ясеницької (згодом його дружини); з 1898 – активний організатор муз. життя у Львові, з 1903 (майже 25 років) – перший диригент львів. „Бояна”. В УРЕ не представлено.

ВЕНГЕР Микола /н бл. 1800 – р. см. і місце поховання  невід./- укр. (УЛЕ і рос.) письменник 30 – 60-х рр. 19 ст., жив у Миколаєві та Одесі. Літ. діяльність почав 1831 повістю „Путешествие англичанина”; 1832 вийшла книжка В. „Микола Коваль”, єдиний примірник її зберігається в Держ. б-ці ім. Салтикова-Щедріна в Ленінграді (тепер Петербург). Твір має етнографічну та мовознавчу вартість. Автор інших україномовних та російськомовних творів.

ВЕНГЕРОВ Семен Панасович /н 05. 04. 1855, м. Лубни, тепер Полтав. обл. – п. 16. 08. (УРЕ та УЛЕ: 14. 09. 1920), Петербург (УРЕ та УЛЕ: Москва); поховано там само, могила на Волковому цвинтарі – Літературні Містики; надгробок з написом: „Професор Семен Афанасьевич Венгеров. От семьи и учеников”. Напис цей зроблено над портретом В./- рос. історик л-ри, бібліограф, редактор та упорядник творчості визначних письменників. Мати В. – нім. письменниця, батько – Мінського комедійного театру. Закін 5-у петерб. гімназію (1872); два роки навч. у Мед.-хірургічній академії, 1875 вступив до Петерб. ун-ту на юр. ф-т, 1880 склав іспит на історико-філдолог. Ф-т у Юр'єві й залшився в при Петерб. ун-ті; з 1897 читав лекції як приват-доцент, але з 1899 відразовано за розпорядженням міністра Боголєпова; 1906 знову почав читати лекції, 1909 удостоєний Харків. ун-том ступеня доктора рос. словесності; 1910 читав лекції як професор на Вищих жіночих курсах у Петербурзі. Автор ряду біографічних праць, зокрема шеститомного „Критико-біографічного словника російських письменників і вчених” (1886 – 1904), підготував до видання перше нове зібрання тволрів В.Белінського. Організатор (1917) і перший директор Рос. книжкової палати. Листувався з укр. письменниками, мав дружні зв'язки з І.Франком.

ВЕНГРИНОВИЧ Степан Володимирович /н.1897, Бойківщина – п. 1964, Хабаровський край, тепер РФ; поховано?/- укр. греко-католицький діяч, письменник, стадник сталінсько-беріївських катівень. Служив офіцером УГА, з 1927 по 1939 катехит і вчитель стенографії в середніх школах Лемківщини, заст. директора Лемківського музею в саноці, пізніше (1939 – 44) – інспектор укр. шк. в Саноцькому пов.; по війні разом з тисячами лемків „добровільно” переселено в Україну. 1946 його змушують зректися  греко-католицької віри й „присоединиться” до православія. Він відмовився, деякий час працював сторожем та „прибиральником” у музеї Бойківщини в Самборі, де його знайшло пильне НКВД і 1948 буз суду, разом з дружиною Софією і тисячма т аких самих невинних українців відправлено на „спецпереселення” до Хабаровського краю. Там він таємно написав своЇ спогади (1951 – 54), які 1957 вивезла його дружина і які вийшли друком в Австралії 1990. Батько прекрасного укр. художника-графіка Тирса Венгриновича. В УРЕ не представлено.

ВЕНЕЛІН Юрій Іванович /справж.- Гуца; н. 22. 03. 1802, с. Тибава, тепер свалявського р-ну Закарпат. обл. – п. 26. 03. 1839, Москва; поховано там само, могила в Данилівському монастирі/- укр. історик-славіст, філолог та етнограф. Навч. в Ужгород. гімназії, 1822 всутпив на філософ. ф-т Львів. ун-ту, але згодом залишив його, вчителював у Кишиневі; 1825 преїхав до Москви, закін. мед. ф-т Моск. ун-ту. Наук. праці стосуються життя болгар та українців, окремі з них тривалий час не публікувалися. На мармурвому пам'ятнику, поставленому вдячними одеськими болгарами, були написи, з одного боку: „Юрию Ивановичу Венелину, одесские болгары 1841 года”, з другого – „Онь перв й напомнил свету о забытом, но некогда славном и могущественном племени Болгарь и пламенно желаль его возрождения. Господи, услыши молитву раба твоего”.

ВЕР (сравж. – Черевко) Віктор Прокопович /н. 24. 09 (07. 10.) 1901, Полтава – травень 1944 загинув на фронті 2-ї світової війни; поховано?/- укр. пиьменник. Закін. комерційне уч-ще в м. Коканді 1917, служив в армії; 1924 – 28 працював на заводі, 1928 переїхав до Харкова й перейшов на літ. роботу. Першого вірша надрукував 1927.

ВЕРБИЦЬКИЙ Андрій Андрійович /н.1788 – п. 27. 04. 1859, Харків?; Поховано?/- укр. учений, літератор і педагог;1816- 39 – професор словесності Харків. ун-ту, 1811 – 29 видавав перші календарі в Україні, а 1817 – 18 – щотижневу газету „Харьковские известия”. Авто підручника з рос. л-ри й граматики, латинського віршування та ін.

ВЕРБИЦЬКИЙ Микола Андрійович /пс.- Антіох, Миколайчик, Білокопитий, Перебийніс, Черніговець Я. Та ін. ; н. 13. 02. 1843, Чернігів – п. 10. 12. 1909, там само й поховано, могила була на Болдній горі, де поховано його дружину й сина Федора; могили зникли/- укр. поет і педагог. Навч. у Київ., а потім у Петерб. ун-тах, але був виключений за участь у студент. Русі; бл. 40 років учителював у Полтаві, Чернігові, Рязані, Орлі. Друкуватися почав у журн. „Основа” (1862). На творчості В. позначився вплив Т.Шевченка й пісень укр. нар. поезії.

ВЕРБИЦЬКИЙ Михайло Михайлович /н. 04. 03. 1815, Явірник Руський, тепер Польща – п. 07. 12. 1870, Млини, теж тепер Польща; поховано там само, з ініціативи С. Людкевича 17 червня 1934 на його могилі відкрито скромний пам'ят ник, де були присутніми 5 тисяч людей; з 1990 львів'яни. Які приїжджають на могилу Січових Стрільців у Пикуличах, разом з перемишлянами кладуть квіти й на могилу В./- укр. композитор. Автор музики нац. гімну „Ще не вмерла Україні”, церковно-освітній діяч, походив із священицької родини. Осиротілий замолоду, виховувався разом зі своїм братом Володиславом у палаці перемиського єпископа Івана Снігурського, який був їхнім родичем. Разом співали вони в славетному кафедральному хорі, а в муз. шк. навчалися нот. 1933 – 46 В. навч. у Львів. духовній семінарії й займався композиторською та виконавською діяльністю. 1850 В. прийняв сан священика і був парохом у с. Млини, співпрацював з Львів.  театром „Руська бесіда”; він автор церковних літургійних творів, вітських хорів, оперет і мелодрам, симфоній, творів для гітари. З хорових творів (переважно на чотири голоси) найвіломішими є до слів укр. поетів. Шевченків „Заповіт” та „Ще не вмерла Україна”. Вперше ця пісня пролунала 10 березня 1865 у Перемишлі, а потім розійшлась по всій Україні й заслужено стала її нац. гімном.

ВЕРБИЦЬКИЙ Олександр Матвійович /н. 27. 09. 1875, Севастополь – п. 09. 11. 1958, Київ; поховано там само, могила на Лук'янівському цвинтарі/ - укр. архітектор, педагог. 1898 закін. Петерб ін-т и вільних інженерів; 1901 – 33 – архітектор Пд.-Західної залізниці, Споруди: Київський залізничний вокзал (1928- 33), елеватор в Одесі, цукровий завод у Верхнячці на Черкащині, паперова фабрика в Малині на Житомирщині; 1919 – професор Київ. будівельного та худож. ін-тів. Після спорудження Київського залізничного вокзалу „хтось” на літаку облітав Київ і спостеріг, що з висоти пташиного польоту вокзал мав вигляд тризуба. Зчинився рейвах. Вербицького звинуватили в укр. націоналізмі й таке інше. Та якось той гвалт притлумили, а щоб „зруйнувати” тризуба, вирішено було добудувати висячий перехід, на тому й угамувалися. Проте нервів архітекторові попсовано було чимало.

ВЕРБИЦЬКИЙ Петро Пантлеймонович /н.25. 01. 1914, м. Старокостянтинів Хмельницької обл. – п.14. 12. 1960, Харків; поховано там само/- укр. педагог. Закін. історико-філологічний ф-т Харків. ун-ту; пед. діяльність розпочав, навчаючись в аспірантурі; з 1946 – декан і доцент кафедри зарубіжних л-р; чимало друкованих праць. Користувався великою повагою як серед колег-педагогів, так і серед широкого студентства.

ВЕРБОВИЙ Михайло /н. 21. 11. 1927, с. Корнів, тепер Городенківський р-н Івано-Фр. обл. – п. 11. 11. 1992, Краків; Польща; поховано там само 17. 11. 1992 на цвинтарі Грамбалові, службу правив о. Мирон Михайлишин, о. Любинецький виголосив теплу прощальну промову від імені парафіян та громади Об'єднання українців Польщі – ОУП/- укр. патріот, вояк УПА, в'язень польс. держбезпеки, активний чл. УСКТ –ОУП. Закін. Львів. укр. гімназію, середню освіту здобув у Гданську, в Кракові закін. Вищу економічну шк., після двохрічного навч. у Варшаві здобув звання експерта книгознавства, за фахом працював у Кракові. Після завершення навч. у Львові повернувся до рідного Корнева; у червні 1947 його заарештовано, пережив страхіття табору в Явожні, за співпрацю в УПА засуджено на 10 років ув'язнення. В жовтні 1947 вивезено до в'язниці у Вісьнічу. В серпні 1953 його передчасно звільнено. Їде до Осташева біля Гданська, куди було вивезено його батьків. Тут вступає в УСКТ. Активно друкувався в газ. „Наше слово”.

ВЕРГУН Дмитро /н.1-а пол. 19 ст., Зх. Україна – п. 2-а пол. 19 ст.; поховано?/- укр. громад.-політичний діяч-„москвофіл”, видавець журн. „Славянский мир”, спіробітник шовіністичної рос. газ. „Новое время” за редакцією українофоба О.Суворіна. В УРЕ не представлено.

ВЕРЕСАЙ Остап Микитович /н. 1803, с. Калюжинці, тепер Срібнянського р-ну Черніг. обл. -. Квітень 1890, с. Сокиринці, тепер тих самих р-ну та обл.; поховано там же, на могилі надгробок, у Сокиринцях створено музей пам'яті В./ - укр. кобзар, виходець з кріпацької родини, жив у Сокиринцях.. На 4-у році життя втратив зір, 15-и років пішов у науку до кобзарів. 1873 В. запрошено до Києва для прилюдного виступу. На засіданні Пд.-Зх. відділу рос. географ. т-ва. Творчою працею В. постійно цікавився видатний композитор М.Лисенко, який 1875 організував кілька концертів кобзаря в Петербурзі. Широко святкувались ювілеї В.: 1940 (50 років з дня смерті); 1953 (150-річчя з дня народження); 1963 (160-річчя з дня народження). М.Рильський високо цінував його творчість.

ВЕРЕТЕНЧЕНКО Олекса /н. 1918, Україна – п. 15. 03. 1993, США; поховано?/- укр. поет, довголітній чл. і співзасновник Об'єднання українці Польщі (ОУП) „Слово”. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ВЕРЗИЛОВ Акркадій /н. 1867 – р. см. і місце поховання невід./- укр. історик. Автор праці „Нариси торгівлі України  15-го віку” та ін. В УРЕ не представлено.

ВЕРИКІВСЬКИЙ Михайло Іванович /н. 08. 11. 1896, м. Кременець – п. 14. 06. 1952, Київ; поховано там само, могила на Новобайкоому цвинтарі розташована праворуч від дороги на схід, недалеко від могили Г.Епіка. Мармурова дошка з написом: „Михайло Іванович Вериківський 1895 – 1962”. Поруч могила з написом: „Вериковская Александра Самойловна. Ск. 16. 02. 1966”. У будинку № 1 по вул. Карла Маркса в Києві дошка з білого мармуру (в приміщенні Держконсерваторії ім. П.І.Чайковського, при вході в аудиторію № 48); напис позолочено: „В цьому класі працював заслужений діяч мистецтв УРСР диригент, композитор, професор Михайло Іванович Вериківський 1896 – 1962”. Встановлено 1963/ - укр. композитор, диригент, педагог, засл. діяч мистецтв України з 1944. Закін. 1923 Київ. консерваторію, з 1921 брав уч. у роботі муз. т-ва ім. М.Леонтовича; 1926 – 28 – диригент Київ., 1928 – 35 – Харків. оперних театрів. Викладав у Київ. муз.-драм. ін-ті і консерваторії, професор.

ВЕРІГО Броніслав Фортунатович /н. 1860, Вітебська губ., Білорусія – п. 13. 06. 1925, Перм, тепер РФ; поховано там само/- відомий фізіолог, професор Новоросійського (Одеса) ун-ту (1897 – 1914), з 1917 – професор. Праці переважно з фізіології; В. відкрив та описав явище катодичної депресії (тривале зниження збудженності, що розвивається після підвищення її у місці накладення катода). 1892 встановив вплив кисню на здатність крові зв'язувати вуглекислий газ (ефект Веріго).

ВЕРМЕНИЧ Андрій Андрійович /н. 22. 06. 1897, с. Градизьк, тепер смт Глобинського р-ну Полтав. обл. – п . після 1968, Дніпропетровськ?; Поховано (в УРЕ дати см. не зазначено)/- один із фундаторів укр. рад. театру, нар. артист СРСР з 1957, лауреат Держ. премії СРСР (1952); з 1934 працював у Дніпропетровському укр. драмтеатрі ім. Т.Г.Шевченка.

ВЕРКА Петро Петрович /н. 24. 12. 1876, хутір Горівка (УРЕ: хутір Гора), тепер с. Борисоглібського р-ну Киїав. Обл. – п. 03. 04. 1966; там само й поховано?/- укр. різбяр по дереву, засл. майстер нар. творчості України з 1964, працював над орнаментальною різьбою на дереві, виготовив портрети-барельєфи Т.Шевченка, О.Пушкіна, М.Щорса, М.Гоголя; його самобутній талант виразно виявився в створенні багатофігурних композицій.

ВЕРНАДСЬКИЙ Володимир Іванович /н. 28. 02. 1863, Київ (УРЕ: Петербург) – п. 06. 01. 1945, Москва; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі в найстарішій частині зі скульптурним пам'ятником з білого мармуру/- видатний укр. учений-природознавець, основоположник геохімії та біохімії, академік петерб. АН з 1919, АН України – з 1919, чл. Чехословацької (з 1926) та Паризької (з 1928) АН, багатьох вітчизняних та іноземних наук. т-в. професорсь ка родина Вернадських походила з роду запорізького і в попередньому поколінні мала зв'язки з такими видатними діячами укр. куль тури, як кирило-мефодіївці. Володимир Іванович навч. у 2-й Харків. гімназії, 1885 закін. Петерб. ун-т, з 1890 – приват-доцент, з 1898 до 1911 – професор мінералогії та кристалографіх Моск. ун-ту, з 1911 – директор  Геологічного та мінералогічного музею АН Росії; створив шк. геохіміків, один з ініціаторів ст ворення АН України (1919), де провів перші лабораторні роботи з біогеохімії; перший президент АН України (1919 – 21), один з головних організаторів Держ. публічної б-ки України, яка тепер носить його ім'я; 1918 – 19 читав лекції з геохімії в Київ. ун-ті, багато років працював у Полтав. музеї; обстоював право укр. нар. на самовизначенні, багато залишив цікавих щоденникових записів, звідки можна ще раз переконатися, що В. був справжнім укр. патріотом. 

ВЕРТИНСЬКИЙ Олександр /н. 1889, Київ – п. 1957, Москва; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі, стара частина, недалеко від поховання В.Маяковського; білий надгробок з підписом-факсеміле: „Александр Вертинский 1889 – 1957”/ рос. поет-композитор, тобто бард єврейського походження. 25 років перебував в еміграції, повернувся за особистим дозволом Сталіна з умовою, щоб він  в СССР співав на колінах. І співав, якщо можна назвати це співом.

ВЕРХОВИНЕЦЬ (Костів) Василь Миколайович /н. 05. 01. 1880, с. Старий Мізунь, тепер Долинського р-ну Івано-Фр. обл. – 1. 04. 1938 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/- укр. композитор, хореограф, диригент, етнограф, педагог. 1899 закін. Самбірську вчит. Семінарію, 1899 – 1906 – хорист і актор театру „Руська бесіда” у Львові, 1906 – 19 – актор, хормейстер і диригент театру М.Садовського, 1919 – 32 – викладач Полтав. пед. ін-ту і муз-драм. ін-ту в Києві; 1927 – 28 керував харків. капелою „Чумак”; 1929 – 30 організував жіночий ансамбль „Жінхоранс”. Автор першого укр. посібника з хореографії „Теорії українського народного танцю” (1919), зб. дитячих ігор з піснями (1926), етнограф, запису „Весілля в Шпиченці” (1912), а також масових революційних пісень, хорів, романсів, обробок нар. пісень тощо.

ВЕРХОЛА Трохим /н. 1883 – п. 1922; поховано?/- укр. художник, громад.-політичний та культурний діяч. В УРЕ не представлено.

ВЕРХРАТСЬКИЙ Іван Григорович /пс.- Любарт Горовський, Подоляк, Щипавка та ін.; н.28 (УЛЕ: 24) 04. 1846, Більче-Золоте Борщівського р-ну Терноп. обл. – п. 29. 11. 1919, Львів; поховано там само, іменем В. названо одну з вулиць Львова/- укр. філолог, природознавець, письменник, громад. діяч, чл. НТШ у Львові і перший голова його математично-природничо-медичної секції. Закін. філологічний (УЛЕ: філософ.) ф-т Львів. ун-ту (1868) і природничі курси в Кракові (1874); склав підручники укр. мовою із зоології (1895), ботаніки (1905) та мінералогії для середніх шк.; працював над технічною термінологією, перекладав Ю.Словацького. Автор ліричних віршів.

ВЕРНИГОРА Петро Петрович /н. 03. 05. 1905, с. Северинівка, тепер Молдавія – п.27. 03. 1963, Москва; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі – стара кам'яна плита-надгробок, ребром на ній викарбувано: „Партизан-писатель Вернигора Пер Петрович, 1905 – 1963”. Поруч розгорнута мармурова книжка, на сторінках якої написано: „Герой Советского Союза, лауреат Государственной премии генарал-майор П.П.Вернигора – „Людям с чистой совестью”; нова частина кладовища, лівий квартал від входу/- рос. совєцький письменник, кінорежисер. Закін. Одес. (1930) консерваторію, 1938 – ВДІК у Москві, працював на Одес. та Київ. кіностудіях; під час 2-ї світової війни перебував у партизанах під орудою С.Ковпака. У книзі „Люди з чистою совістю” описав артизанську війну в Україні. Автор зб. оповідань та повістей. Вересень-жовтень 1961 жив у Глухові, збирав матеріали для своїх творів. Дружив з укр. письменниками та й сам був українець родом.

ВЕРЬОВКА Григорій Гурійович /н. 13 (25). 12. 1895, м. Березна, тепер смт Менського р-ну Черніг. обл. – п. 21. 10. 1964, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, неподалік від могили Я.Степового, дошка з написом: ”Верьовка Григорій Гурійович 26. 12. 1895 – 21. 10. 1964”. Очевидно, написання дня народженння на надгробній плиті на день зміщено за старим стилем. 1957 у смт Березній Черніг. обл.В. відкрито пам'ятника – скульптурне зображення на постаменті/- укр. композитор, хоровий диригент і педагог, засл. діяч мистецтв України з 1946, нар. артист України, лауреат Держпремії України ім. Т.Г.Шевченка, професор. Закін. Черніг. держ семінарю (1916), теорію композиції вивчав у Київ. муз.-драм. ін-ті ім. М.Лисенка; створив популярні революц. пісні; з 1943 – організатор, худ. керівник і гол. диригент ер. Укр. нар. хору (з 1964 – його імені); з 1948 – 52 очолював Спілку композиторів України, Знавець фольклору та активний його збирач, педагогічну роботу вів з 1919.

ВЕСОЛОВСЬКИЙ Ярослав Іванович /пс. – Охрім Будяк, Олег Сатир та ін.; н. 20. 02. 1881, с. Молодятин, тепер Коломийського р-ну Івано-Фр. обл. – п. 21. 06. 1917, Віллішгоф, поблизу Відня, Австрія; поховано там само/- укр. публіцист і перекладач, громад.-культурний діяч, письменник. Закін. юр. ф-т Львів. ун-ту. Належав до русько-укр. радикальної партії, редагував тижневик „Поступ”  (1902 -04), газ. „Буковина” (1904 – 06) і „Діло” (1910- 1911), видання т-ва „Просвіта” (з 1907), тижневик „Неділля” (1911 – 12) та ін., де опублікував низку своїх творів. Друкувався також у газ. „Громадський голос”; журн. „Літературно-науковий вісник” та ін. У творчому доробку В. – ліричні вірші, переклади, літ-критичні ст атті, нариси.

ВЕШНЯК Федір Якубович /р. і місце нар. невід. – п. бл. 1650; поховано?/- черкаський полковник (1646 – 50), однодумець Б.Хмельницького, очолював козацьке посольство до Москви 1649.

ВИГОВСЬКИЙ Данило Остапович /р. і місце нар. невід. – п. 1659?, Москва; поховано в Суботові біля Чигирина/- зять Б.Хмельницького, брат гетьмана І.Виговського; було захоплено й привезено до Москви, де цар Олексій Михайлович жорстоко помстився йому за братову політику. За особистим наказом московського царя В. батогами порізали на шмаття, потім видлубали очі й залили сріблом, вуха теж залили сріблом... Тіло видали вдові, яка 5 січня 1660 оски перевезла до Суботова, де й поховала. Там і поховано дружбу двох народів.

ВИГОВСЬКИЙ Іван Остапович /н.1-а пол. 17 ст . – п. 16 (25). 03 1664 страчено за наказом польс. короля Яна Казиміра в Каневі (за ін. даними вбито польс. офіцером Маховським і гетьманом Правобережної України Тетерею 09. 03. 1664 у м. Корсуні; поховано в Хрестовоздвиженській цкркві села Руда Гніздилівська, тепер Жидачівського р-ну Львів. обл.); поховано  там само/- гетьман України (1657 – 59), домігся проголошення себе гетьманом. Пропольська політика В. викликала обурення нар. мас, а також козацької старшини. 1657 проти В. вибухнуло повстання. За допомогою крим. Татар він придушив його й відкрито вист упив проти Москвії, перемігши в битві під Конотопом її стотисячне військо. В. уклав Гадяцький договір 1658, за яким Україні польське панування. Проти В. ви ст упили І.Богун, І.Іскра, І.Сірко, зазнавши поразки В. та його прихильники, почав переговори з Туреччиною про прийняття України під її протекторат. Проти В. з новою силою спалахнув нар. рух. 1659 В. ут ік до Польщі, де йому прсвоєно титул сенатора й київського воєводи. Згодом звинуваченого в зраді поляки його розсріляли.

ВИНАЙ Мафтій /н. 08. 03. 1898, Руський Керестур, Воєводина, кол. Югославія – п.08. 12. 1981, м. Суботиця; поховано там само/- укр. бачванський (руський) письменник у кол. Югославії; 1909 закін. основну  шк. в с. Руський Керестур (УЛЕ: Крстур); 1917 у Загребі закін. гімназію. 1924 – юр. ф-т місцевого ун-ту; спершу був освітнім працівником, а з 1925 – адвокат або суддя у Вуковарі, Оснєжку, Дюрдєвцю тощо; 1963 працював у Суботиці. Після 2-ї світової війни, доки в Керестурі діяла руська (українська)гімназія, викладав укр. та сербо-хорватську мову й л-ру. Посати власні твори почав ще в 7 класі гімназії; оспівував боротьбі русинів за свободу, за краще життя, природу рідного краю. Перші твори надруковано в „Руськім календарі”, 1923.

ВИННИЦЬКИЙ Андррій /н. 2-а ппол. 19 ст. – п. після 1928; поховано?/- укр. культур.-освітній діяч, у 1920 рр. був директором Укр. істор музею в Києві; в справі самогубства Данила Щербаківського (див. Щербаківський Д.М.) відіграв якусь ганебну роль. Було звільнено з роботи.

ВИННИЧЕНКО Володимир Кирилович /н.26. 07. 1880, с. Великий Кут Херсон. губ. – п. 06. 03. 1951, туристське містечко на пд. Франції Мужен („Закуток”); поховано там само, могила на старому кладовищі на пн. схилі пагорба, звідки відкривається мальовничий краєвид Приморських Альп; надгробок з чорного граніту, на вертикальній плиті золотом викарбувано написи укр. і франц. мовами: „Володимир Винниченко 26. 7. 1880 – 6. 3. 1951 , державний діяч і український письменник та „Розалія Винниченко 26. 7. 1886 – 6. 2. 1959”/-  видатний укр. прозаїк, драматург, держ. діяч, публіцист, один з великих будівників незалежної України. Про нього кажуть: політик був гірший, ніж письменник. Навч. 1901 – 02 на юр. ф-ті Київ. ун-ту. За революц. діяльність В. було заарештовано й віддано в солдати, звідки він ут- ік і перебував на нелегальному станровищі спочатку за кордоном (1907 – 14), а потім  у... Москві, де й зблизився з Петлюрою та Грушевським. Та взаєморозуміння між ними не було. Друкувався в журн. „Дзвін” (1913 – 14) та „Украинская жизнь” (Москва, 1912 =- 17). Один з ватажків Центральної ради (1917 – 20). Літ. діяльність почав 1902. Оповідання, написані напередоні й під час революцій 1905 – 07: „Біля машини”, „Контрасти”, „Голота”, „Кузь та Грицунь”, „Хто ворог?”, „Раб краси” та ін. відзначаються актуально соціальною тематикою, новаторською худ. манерою письма і мали здебільшогореалістичний характер. Його твори органічно не терпів В.Ленін, зате серед читачів мав і має велику популярність. Його твори високо цінував І.Франко, вигукнувши якось: „І де ти в нас такий узявся?” В. – автор 3-томної праці „Відродження нації” (1919), багатьох ін. творів, які ще належить ви вчати нащадкам. 1920 знову виїхав за кордон, останні роки життя жив у Франції.

ВИНОГРАДОВА (Коваленко) Марія Олексагдрівна /пс. і крипт. – Маруся Полтавка, М.Козачка, Маруся Ясна, М.П. та ін.; н. 1878, Харківщина – р. см. і місце поховання невід./- укр. поетеса, перекладачка; друкуватися почала 1901; переклала „Пісню про сокола” М.Горького, його ж оповідання „Макар Чудра” та п'єсу „Міщани” (обидва – 1903), а також „Записки лікаря” В.Вересаєва (1903), оповідання Л.Андрєєва „Червоний сміх”. Друкувалася з власними портретами в альманахах „Розвага” і „Досвітні огні” (1907).

ВИНОГРАДСЬКИЙ Олександр Миколайович /н. 24. 07. 1855, Київ – п. 04. 10. 1912; там само й поховано/- укр. муз. діяч, композитор. З 1886 був директором київ. відділення рос. Муз. т-ва; разом з В.В.Пухальським підготував реорганізацію Київ. муз. уч-ща в консерваторію (відкрито 1913). Автор симфонічних, камерно-інструментальних, вокальних творів.

ВИНОГРАДСЬКИЙ Юрій Степанович /н.1837, м.Сосниця, Чернігівщина – п. 1865; там само й поховано/- укр. краєзнавець, за освітою юрист і філолог. Закін. Варшавський і Київ. ун-ти; зібрав чимало експонатів для Сосницького краєзнавчого музею.

ВИРГАН Іван Оникійович /справж. – Вергун; н. 14. 06. 1908, с. Матвіївка на Полтавщині – + 12. 01. 1975, Харків; поховано там само, могила на 13-у цвинтарі/- укр. поет, прозаїк, перекладач, укладач (разом з Марією Пилинською) „Російсько-українського фразеологічного словника”, якого кілька років друкувано в журн. „Прапор” (тепер „Березіль”), а потім видано окремою книжкою в харків. вид-ві „Прапор”.  Словник цей є дійсно унікальним надбанням укр. культури. Там є такі унікальні укр. конструкції до рос. відповідників, яких не вишукаєш ніде і які становлять дивовижну красу нашої мови. Не даремно за цим словником невпинно стежило (ба навіть полювало!) колитшнє КГБ. Походив В. з родини хлібороба. Після закін. Кременчуцького педтехнікуму вчителював, служив у Червоній армії, 1940 закін. філфак Харків. ун-ту. Друкувати вірші почав 1929, саме в 30-і рр 20 ст. заявив про себе як талановитий поет. Видав зб. „Озброєна лірика” (1934), „Сад дружби” (1935), „Щастя-доля” (1938), поему „Джигіти” (1937). Прийнято до Спілки письменників 1936. Восени 1940 послано до Чернівців уповноваженим для роботи з місцевими літераторами. В листопаді того ж року заарештовано органами НКВС УРСР за наклепницьким доносом, у якому звинувачувався у злісній антирадянській пропаганді. В. інкримінували організацію злочинної банди в Чернівцях, але він, незважаючи на застосування до нього тортур, винним себе не визнав. 21 березня 1941 Чернівецький обласний суд засудив поета на 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував у Печерських таборах, у районі Воркути. 17 липня 1944 справу В. було переглянуто й випущено поета на волю достроково. Він повернувся до сім'ї, а з жовтня 1944 вже служив у діючій армії. Після демобілізації в січні 1946 – на літ. роботі. Видав книги „Поворот сонця на літо” (1947), „Матвіївка над Сулою” (1949), Квітучі береги” (1950), „Країна щастя” (1951), „Поезії” (1954), „У розповні літа” (1959), „Василина” та ін. Був чуйною і надзичайно скромною людиною та окрасою харківського грона укр. літераторів, другом і порадником початкуючих. Його цінували М.Рильський, В.Мисик, Г.Кочур та ін. видатні укр. літератори.

ВИСІКАН Панас Захарович /н. 22. 07. 1922, с. Подорожнє, тепер Світловодського р-ну Кіровоград. обл. – п. 04. 03. 1963, Київ; поховано там само/- укр. письменник. Закін. уч-ще прикладних ми стецтв (1948 – 51), працював альфрейщиком – робітником на заводі; уч. 2-ї світ ової війни, писав оповідання для дітей.

ВИСЛОЦЬКИЙ Дмитро Федорович /пс.- Ваньо Гунника; н. 04. 11. 1888, с. Лабова на Лемківщині, тепер Польща – п. 27. 12. 1968, Львів; поховано там само/- укр. громад.-культурний діяч, журналіст. 1910 по закінченні гімназії в Бохні вступив на юр. ф-т Львів. ун-ту. Разом з !.Русенков 1912 редагує газ. „Лемко”, 1914 його заарештовують австр. власті й відправляють у концтабір „Талергоф” і засуджують до смертної кари, та смерть Франца-Йосифа змінила долю В. – 17 серпня 1917 вирок замінено довічним ув'язненням. Але по трьох роках перебування в таборі повертається на Лемківщину; з 1918 в основному проживає на Прящівщині (Сх. Словаччина); з травня 1919  в Ужгороді прийнято рішення лемківської нар. Ради про приєднання Карпатської Русі до Чехословаччини, а 1923 В. переслідувано як у Польщі, так і в Чехословаччині, емігрує до Канади, де видає газ. „Лемко” й сприяв об'єднанню емігрантів-лемків у „Лемко-Союз”. 1946 повернувся в Україну.

ВИСОКОВИЧ Володимир Костянтинович /н.02. 03. (УРЕ: 28. 01.) 1854, м.Гайсин, тепер Вінн. обл. – п. 13. 05. 1918 (УРЕ: 1912), Київ; поховано там само, млгила на Новобайковому цвинтарі, давня католицька дільниця, монументальний надгробок з написом польс. мовою: „С.П. професор Володимир Високович”. Далі рос. мовою: „Профессор Владимир Константинович Высокович. Род. 2 марта 1854 г. – 13. 05. 1918 г. Оть товарищей, друзей и  почитателей”/- укр. паталогоанатом і бактеріолог. Закін. мед. ф-т Харків. ун-ту (1876); з 1895 – професор паталогічної анатомії Київ. ун-ту; 1904 уперше застосував масові щеплення проти черевного тифу.

ВИСОЦЬКИЙ Георгій Миколайович /н. 07. 02. 1865, с. Микитівка, тепер Ямпільського р-ну Сум. обл. – п. 06. 04. 1940, Харків; поховано там само/- укр. учений у галузі лісівництва, грунтознавства, геоботаніки та гідрології; опублікував понад 200 наук. праць; професор Харків. ін-ту с.-г. і лісівництва з 1926.

ВИСОЦЬКИЙ Олександр Васильович /н. 20. 11. 1857, с. Новий Іржавець Лубен. пов. на Полтавщині – п. 19. 04. 1887, Харків; поховано там само/- укр. педагог. Навч. у Полтав. і Катеринослав. Семінаріях, закін. природничий ф-т Харків. ун-ту (1884) із золотою медаллю; працював лаборантом по кафедрі порівняльної фізіології  тварин. Публікував наук. праці. В УРЕ не представлено.

ВИТВИЦЬКИЙ  Йосип Домінік /н.1810 – п. 1880; поховано?/- укр. композитор. Парафрази укр. нар. пісень для фортепіано. Самостійні твори: „Плавба Дніпром”, „В сяйві місяця” та ін. В УРЕ не представлено.

ВИТВИЦЬКИЙ Степан /н. 1884 – п. після 1923; поховано?/- галицько-укр. політ. діяч, адвокат, 1919 – секретар Захіно-Української Народної Республіки (ЗУНР) (1920 – 23). В УРЕ не предст авлено. 

ВИТВИЦЬКИЙ Софрон /н. 1819 – п. 1879, с. Жаб'є, тепер смт Верховина Івано-Франк. обл./- укр. письменник і етнограф. Був священиком у с. Жаб'є. Автор псевдоістор. Драм „Братняя незгода” (1872), „Милость і згода” (1863). Писав укр. і польс. мовами.Товаришував з Ю.Федьковичем; 1875 відвідав М.Драгоманова в Галичині.

ВИХРУЩ Володимир Павлович /н.04. 03. 1934, с. Августівка Козівського р-ну Терноп. обл. – п. 1993, Тернопіль; поховано там само, могила при вході до місцевого цвинтаря/- укр. поет. Закін. Одес. кредитно-економічний ін-т (1959) та аспірантуру (1968), кандидат економ. наук. Автор кількох зб. віршів. 

ВИШАТА /н. бл. 990, Київ? – п. 2-а пол. 11 ст., Київ; поховано там само/- давньоукр. полководець князя Ярослава; 1043 князь послав його і свого юного сина Володимира з військом під Царгород; на Руському (тепер Чорному) морі буря розбила флот, врятувалось 6000 воїнів, які вирішили пішки вертатися додому, в Київ. В. пішов з ними ; біля Варни греки напали на русичів, розбили їх, а 800 воїнів привели до Константинополя. Імператор Костянтин Мономах наказав осліпити їх. Згодом сліпий В. вернувся до Київа і ще служив воєводою князівським. В УРЕ не представлено.

ВИШАТИЧ Ян /Іван; н. 1016, Київ – п. 1109 (дати за Я.Ф.Головацьким); там само й поховано, могила в Успенському соборі Києво-Печерської лаври/- давньокиївський воєвода, син сліпого Вишати, добрий воїн, розумна людина; бл. 1071 Ян збирав дань для князя Святослава на Білоозері; трапився тоді страшний голод, народ бідував і дуже хвилювався. А ту ще звідкись прийшли два волхви-ошуканці, які запевнили, що ніби жінки ховають у самих собі пшеницю, мед, рибу. Щоб довести це, волхви надрізували в жінок шкіру на плечах, а з рукавів хитро сипали пшеницю.Ян В. взявся заспокоїти людей, велів привести волхвів до себе й спитав: „Ви свою долю знаєте?” „Ти відішлеш нас до Святослава”,- сказали ті. А Ян в. наказав тут же повішати їх на дубі. В. дожив до глиболкої старості; літописець Нестор записав чи мало подій, прол які дізнався від славетного давньоукраїнського воєводи. Тільки от в УРЕ його не згадали.

ВИШАТИЧ ПУТЯТА (див. Путята Вишатич).

ВИШЕНСЬКИЙ Іван /”Иоанн русин, реченн Вышенский”, Иланн мних Вишенский”, „Иоанн, инок з Вишнь”; н. між 1545 і 1550, Судова-Вишня, тепер місто Львів. обл. – п. між 1621 і 1633, гора Афон, Греція; поховано там само/- укр. письменник-полеміст-сатирик. Замолоду жив у Луцьку, потім, ймовірно, належав до Острозького літ-наук. гуртка 2-ї пол. 16 ст.; В. був високоосвіченою людиною, брав уч. у діяльності львівського Братства; релігійний аскетизм  у В. поєднувався з непримиренною боротьбою проти соціального й національного  гноблення укр. нар.; яскрава пост ать прогресивного діяча минулого України; на поч. 80-х рр. 16 ст. в. уже був на Афоні – справжній цитаделі православного християнства, де вів чернече життя. 1604 повернувся в Україну, був у Львові, в Уневському та Манявському монастирях; 1606 знову вернувся на Аон, Автор численних полемічних творів; про В. існує чимала л-ра видатних діячів укр. культури, І.Франко склав поему „Іван Вишенський”.

ВИШЕНСЬКИЙ Іполит /н. бл. 1650 – п. після 1709, Чернігів?; поховано?/- ієромонах Борисоглібського монастиря в Чернігів. єпархії; 1707 – 09 відбув подорож до Єрусалима, залишив опис тієї подорожі. В УРЕ не представлено.

ВИШНЕВЕЦЬКА (Могилянка) Раїна Яремівна /н. 1589, Молдавія – п. 1619, Київ; поховано там само, могила в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, який був усипальницею роду Вишневецьких/- донька молдавського господаря Ієремії Могили, сестра київ. митрополита Петра Могили, дружина київського князя Михайла Вишневецького, мати  магната Яреми Вишневецького; сповідувала правослв'я, була його обороницею, фундаторка трьох монастирів в Україні: Густинс ького (Прилуцького), Ладанського і лубенсь кого Мгарського; під тримувала київ. митрополита Ісаю Копинського, який виступав проти уніатства.

ВИШНЕВЕЦЬКИЙ Дмитро Іванович /н. поч. 16 ст. – п. 1563, Стамбул, Туреччина; поховано там сам о/- укр. магнат, належав до одного з київських родів на Волині; у 50-х рр. 16 ст. – черкаський і канівський староста; бл. 1554 – 55 збудував на острові Мала Хортиця на Дніпрі замок, що й лягло в основу легенди про заснування ним Запорізької Січі. 1558 перейшов на службу до московського царя Івана VI Лютого, отримав від нього маєтності поблизу Москви, брав уч. у поході моск. війська на Крим. ханство; 1661 вернувся в Україну в Черкаси, 1563 в трутився в боротьбу за молдавсь кий трон, було взято в полон, видано турецькому урядові й там страчено. Ряд істориків усупереч дійсності оголосили В. засновником Запорізької Січі й намагалися ототожнити його з легендарним Байдою – героєм відомої укр. нар. пісні.

ВИШНЕВЕЦЬКИЙ Ярема /Ієремія; н.1612 – п. 20. 03. 1651 від шлункової епідемії, замок Яна Замойського в Паволочі; тимчасово поховано в Сокалю, через два роки тлін пренесено до костела на св. Крижу (Хрест) у Вишневці, там лежить і по цей день (1960) в підземеллі каплиці Олеснінських, через віконце можна було бачити в труні спотворені землисті риси  князя Лубен і Вишневця/- один з найбільших магнатів шляхетської Польщі, лютий ворог укр. нар., походив з князівського укр. роду. От що робить національна деградація! Навч. у єзуїтському колегіумі у Львові, потім вивчав військ. спираву в Нідерландах, 1631 скатоличився, брав уч. у Визвольній війні укр. нар. проти польс. окупантів на боці поляків й жорстоко рорзсправлявся з повсталими українцями; 1648 легендарний полковник Максим Кривоніс у кількох битвах зіткнувся з військами Яреми  В. і завдав йому нищивної поразки; з-під Пилявець В. втік до Львова, 1649 дістав від польс. короля звання коронного гетьмана.

ВИШНЕВЕЦЬКІ – князівський рід на Волині: в 16 ст. їх ус ипальницею була Успенська церква Києво-Печерської лаври. До цього роду належала Вишневецька (Могилянка) Раїна (1589 – 1619), сест ра в других митрополита Петра Могили, мати магната Ієремії Вишневецького, тяжкого ворога укр. нар., який скатоличився 1631; до цього роду належав також і Д.І.Вишневецький.

ВИШНЯ Остап /справж.- Губенко Павло Михайлович, пс. Павло Грунський; н. 11. 11. 1889, хутір Чечва, тепер с. Грунь Охтирського р-ну Сум. обл. – п. 28. 09. 1956, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, поблизу від корифеїв укр. театру; надгробка й досі (1965) немає, мармурова таблиця з написом: „Остап Вишня (П.М.Губенко) 1889 – 1956”; на могилі 1966 відкрито пам'ятника: кам'яна брила, барельєф письменника з автографом, напис: „Остап Вишня – П.М.Губенко. Видатний український радянський письменник. 1889 – 1956”. Вул. Червоноармійська, 6 у Києві. Таблиця на фасаді будинку, Виготовлено з червоного граніту, з бронзовим накладним барельєфом-портретом Остапа В., напис позолочено: „У цьому будинку в 1952 – 1956 роках жив і працював видатний український письменник Остап Вишня (П.М.Губенко)” Урочисте відкриття таблиці відбулося 28 вересня 1957 року з нагоди річниці з дня смерті Остапа В. Виготовлена за проектом архітектора І.Л.Шмульсона; автор барельєфа скульптор М.Д.Декерманджі/- укр. письменник-сатирик і гуморист, його творчість є вагомим внеском у нашу л-ру. Початкову освіту здобув у Зіньківській двокласній шк. 1907 закін. Київ. військ.-фельдшерську шк., 1917 навч. на історико-філологічному ф-ті Київ. ун-ту. Спочатку працював фельдшером у 168-у Миргородському полку, а потім перейшов у санітарну управу Мін-ва шляхів УНР, згодом евакуювався до Кам'янця-Подільського. Там полишив медицину й став співпрацювати в есерівській газеті „Народна воля”, а потім у „Трудовій громаді”. 1920 повернувся до Києва, працював мовним редактором у вид-ві „Книгоспілка”; в жовтні того ж року було заарештовано й засуджено на 3 роки, але за клопотанням В.Блакитного його невдовзі звільнили з концтабору. Після цього працював у газ. „Вісті ВУЦВК”, „Селянська правда”,журн. „Червоний перець”; друкувався майже в усіх республіканських перід. виданнях. Окремими книжками вийшло понад 150 гуморесок, фейлетонів, оповідань, сатиричних мініатюр. Заарештовано В. вдруге вже 25 грудня 1933. За підсумком звинувачень слідство запропонувало судовій „трійці” застосувати до письменника найвищу міру покарання – розстріл. Проте на судовому засіданні 3 березня 1934 колегія ОДПУ замінила смертний вирок деся тьма роками ув'язнення у виправно-трудвому таборі. Відбувсав покарання в Ухті. За зміною постанови 1943 його випустили з концтабору. Й тоді він почав писати „правильно”. Але то вже був не Остап Вишня, а Павло Губенко.

ВІГУРСЬКА Галина Василівна /н. 28. 06. 1909, с. Юлинці Маньковецького р-ну Вінн. обл. - + бл.1990, Київ; поховано там само/- укр. письменниця. Після закін. семирічки навч. у дворічній агропрофшколі, працювала бібліотекарем, агрономом, вихователькою в дитячому садку. 1931 по 1936 В. навчалась в ін-ті педагогів-дошкільників при Київ. ун-ті, а з 1939 по 1941 була ліпрацівником газ. Радянська освіта”. В роки війни працювала в шпиталі на Уралі. Після повернення з евакуації працювала в газ. „Київська правда”, „радянський спорт”, а з 1952 перейшла на творчу роботу. Перекладала з білоруської, польської, рос. мов.

ВІДОРТ Гжегож /Григорій Адамович; н. 12. 03. 1764, с. Небещани, тепер Польща – п. 1834, с. Кузьмин, тепер Красилівського р-ну Хмельницьк. обл.; поховано там само/- укр. співак-торбаніст польс. походження, служив у Вацлава Гжевуського, багато пісень, крям власних, співав народний та написаних падурою. Мелодії т рьох його пісень записав М.Лисенко; В. брав уч. у польс. повстанні 1831; муз. т радиції продовжував його син Каетан й онук Франц. Каетан служив торбаністом при дворі магната Сангушка; він автор багатьох ліричних пісень, які стали народними. Останній з Відортів Франц (Каетанів син) у своєму репертуарі мав чимало укр. нар. пісень.

ВІЙТОВИЧ  Петро /н. 1862, м.Перемишль, тепер Польща – п. 1936, Львів; поховано там само/- укр. скульптор. Навч. у Львові, Відні, Кракові; на поч. 90-х рр. 19 ст. оселився у Львові, де створив кілька декоративних скульптур; останні роки життя провів у великих нестатках.

ВІКУЛ Микола /н. 1887 – п. після 1930-х рр.; поховано?/- укр. хімік, професор укр. Господарчої академії в Подебрадах, Чехія; наук. праці з хімії, підручники для вищих шкіл. В УРЕ не представлено.

ВІКУЛ Сергій /н. бл. 1893 – репресовано сталіністами в 1930-х рр.; поховано?/- укр. юрист. Закін. юр. ф-т Петерб. ун-ту, чл. петерб. орг-ції УСДРП; 1917 переїххав до Києва; працював у центр. органі УСДРП „Робітнича газета”, було обрано до Центральної ради, на 6-у з'їзді УСДРП став чл. ЦК, а згодом виїхава до Берліна як радник посольства УНР, 1921 повернувся в Україну, читав лекції у вузах Харкова, деякий час був працівником посольства у Варшаві. В УРЕ не представлено.

ВІКТОР /до чернецтва – Антонський-Прокопович Василь Михайлович; н. бл. 1760, м. Прилуки кол. Полтав. губ. – п. 26. 04. 1825, Москва; поховано в Донському монастирі?/- укр. педагог, церковний діяч. Навч. у Київ. духовній академії, працював викладачем, прийняв чернецтво, був настоятелем церкви Моск. ун-ту; 1794 – 99 – настоятель Волоколамського-Йосифового монастиря; 1799 – 1800 – лубенського Мгарського; 1800- 01 – моск. Богоявленського, а потім 11. 12. 1809 – Донського монастирів; коли пішов на відпочинок, був почесним чл. Т-ва аматорів рос. словесності. В УРЕ не представлено. 

ВІЛІНСЬКИЙ Микола Миколайович /н. 02. 05. 1888, м. Голота, тепер Первомайськ Миколаїв. обл – п. 07. 09. 1956, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/- укр. композитор і педагог, засл. діяч мистецтв України, викладав у Ташкентській та Київській консерваторіях.

ВІЛІНСЬКИЙ Олександр /н. 1872 – п. 1928, Подебради, Чехія; поховано?/- укр.інженер, педагог, політ. діяч, доцент Київ. політех. ін-ту; на еміграції професор і проректор укр. Господарчої академії в Подебрадах, кол. чл. Центральної ради. В УРЕ не представлено.

ВІЛЬНЕР Володимир Бертольдович /н. 09. 03. 1885, м. Гродно, Білорусія – п. 09. 08. 1952, Київ; поховано там само/ - укр. режисер і педагог, нар. артист України з 1940. Закін. Петерб. ун-т 1912 і драм. курси 1910; режисерську діяльність почав у Харкові; працював у т еат рах Москви, Києва, на Одес. кіностудії; 1938 -41 – гол. режисер театру Музкомедії в Києві.

ВІЛЬХОВИЙ Петро Якимович /н. 12. 09. 1900, с. В'язівок, тепер Павлдоградського р-ну Дніпроп. обл. – п.14. 10. 1975, Київ; поховано там само/- укр.письменник.

Закін. 1925 курси журналістики в Харкові, перший твір – оповідання „Безпритульний” надруковано в газ. „Зірка” в Катеринославі, чл. літорганізації „Плуг”. Автор кількох прозових книжок.

ВІЛЬШАНСЬКИЙ Микола /н. 2-а пол. 19 ст. – п. 1-а пол. 20 ст.; поховано?/- укр. артист, працював у трупі М.Садовського з дня її заснування, почав сценічну діяльність як полтавський актор, апмлуа – характерний резонер. В альманасі „Розвага” (1908) друкували його портрети. В УРЕ не представлено.

ВІЛЬШИНА Остап /справж.- Юрій Пантелейчук; н.14. 03. 1899, с. Рогізна, тепер у складі Чернівців – п. 15. 05. 1924, с. Ленківці, тепер у складі Чернівців; поховано там само/- укр. поет. Навч. у Чернівецькій учит. семінарії, оспівував рідний край, виступав проти румунських бояр, зазнав переслідувань окупаційної влади.

ВІМІНА Альберто /справж.- Мікелє Біянкі; н. 1603, Венеція, тепер Італія – п. 1667; поховано?/- венеціанський дипломат, посол Венеції до України під булавою Б.Хмельницького. Автор твору про це послування. В УРЕ не представлено.

ВІНГРАНОВСЬКИЙ Микола Степанович /н. 07. 11. 1936, м. Первомайськ, тепер Микол. обл. – п.           , Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі з памятником/ - укр. поет, прозаїк, кінорежисер і кіноактор.  Закін. Усесоюзний држ. ін.-т кінематографії (1960) на курсі в О.П.Довженка; працював на Київській кіностудії ім. О.П.Довженка. Автор книжок віршів „Атомні прелюди” (1952), „Сто поезій” (1967), „Поезії” (1971), „На срібнім березі” (1978); зб. для дітей „Андрійко-говорійко” (1970), „Мак” (1973), „Літній ранок” (1976), „Ластівка біля вікна” (1983), „На добраніч” (1983); повістей, вибраних творів. У кінофільмі „Повість полум'яних років” (кіностудія „Мосфільм”,режисер Ю.Солнцева) невдало зіграв роль Івана Орлюка. Набундючено якось, а тому й брехливо. Лауреат Держ. премії України ім. Т.Г.Шевченка.    

ВІНЦЕНЗ Станіслав /н.30.11.1888, с.Слобода-Рунгузька,тепер Слобода Коломийського р-ну Івано-Фр. обл. – п. 28. 01. 1971, Лозанна, Швейцарія; поховано там само/-  польс. письменник, долідник Гуцульщини. Автор тритомної праці „На високій полонині” (1936); дитинство провів у гуцульському селі Криворівні, юність – у Коломиї; написав спогади про І.Франка, 1936 у Слободі-Ропах поставив пам'ятника великому Каменяреві з написом: „Вірую в силу духа. На пам'ять Іванові Франкові – синові цієї землі”. Це був перший пам'ятник нашому поетові. Під час 2-ї світової війни мармурову дошку з написом знищено, зберігся тільки кам'яний обеліск. Пора дошку відновити (1969). В. згодом переїхав з Парижа Швейцарії, де й помер.

ВІРИНА Олександра Іванівна /справж.- Колтановська; р. н. невід., Тирасполь, Молдавія – п. 04. 04. 1926, с. Куковичі Менського р-ну Чернігів. обл.; поховано там само/- укр. артистка. Закін. акушерсько-фельдшерські курси; почала виступати на укр. сцені 1882 у М.Кропивницького, виконавиця характерних і драматичних ролей. Дружина відомого укр. артиста Грицая.

ВІРСТА Аристид /н. 22. 03. 1922, с. Барбівка на Буковині - +  18. 05. 2000, цвинтар Бург-ля-Рен, Франція; там і поховано 23 травня 2000/ - укр. музиколог, скрипаль, соліст камерних оркестрів. Навч. у Чернівецькій держ. консерваторії у скрипаля Ярослава Мегасюка, продовжуваав у Віденській консерваторії у Франца Брукбауера та Паризькій консерваторії (1948 – 49) у Габрієля Буйона. Навч. також у Віденському ун-ті на філософському ф-ті. Університетський докторат захистив у Собронні 1955 на тему „Скрипкові школи 17 – 18 століть (на підставі дидактичних підручників)”, державний докторат – „Скрипкова педагогіка в 19 столітті” (Сорбона, 1974). Понад 30 років В. займався наук. роботою в Національному центрі наукових долсліджень при Сорбоні, викладав історію смичкового мистецтва та історію музики. Водночас завідував кафедрою музики в УВУ в Мюнхені, автор численних статей з питань укр. музики. Його статті в енциклопедіях (близько 70) присвячені творчості укр. композиторів. Виступав з доповідями про укр. музику й укр. культуру на численних міжнародних конгресах і симпозіумах. Був головою Укр. академ. т-ва- дійсний чл. НТШ та Інституту слов”янських студій Паризького ун-ту, з його ініціативи в Парижі названо сквер ім. Т.Шевченка. Мав унікальну українознавчу бібліотеку.

ВІТАЛІЙ /н. 2-а пол. 16 ст. – п. бл. 1640, Дубенський монастир, тепер Рівненської обл.; поховано там само/- укр. поет, філософ, релігійний діяч. Був високоосвіченою людиною, знав грец., латин. Мови. На поч. 17 ст. – один з провідних діячів Віленського братства, ієродиякон Святодухівського братського монастиря; з 1612 – ієромонах, згодом ігумен Дубненського монастиря. Видав у Єв'є (поблизу Вільно) зб. прозових і поетичних творів”Діоптра, альбо Зерцало и вираженє живота людсь кого на том сьть...” (1612), яка складалася з передмови, загально-філософських та морально-етичних роздумів і висловів, власних та перекладених стартослов'янською з грец. та латин. мов.

ВІТВИЦЬКИЙ І... /н. 1811 – п. ?; поховано?/ - укр. композитор. ін. відомостей немає. В УРЕ не предст авлено.

ВІТОВСЬКИЙ Дмитро /н.1887, Галичина – 1919 загинув; поховано?/- укр. військ. діяч, полковник УГА. В УРЕ не представлено.

ВІТОШИНСЬКИЙ Осип /н.1838, містечко Косів Коломийського пов. на Станіславщині, тепер Івано-Франківщині – п. 23. 01. 1901, с. Денисів Козівського р-ну тієї самої обл.; поховано там само/-  укр. культур.-освітній, релігійний і громад. діяч, організатор і керівник перших селянських хорів у Галичині. Навч. у Перемишлі (тепер Польща), 1864 закін. богословський ф-т Львів. ун-ту, 1868 отримав окрему парафію в с. Денисові, де організував хор, до якого записалося 125 чоловік. Співом цього хору захоплювався І.Франко, чес ький етнограф Ф.Ржегорж ті ін. А от УРЕ чомусь його не помітила, тому й не представила чи з якихось ін. причин.

ВІТРОВА Марія Федосіївна /справж.– Вєтрова; н. 1870,с. Солонівка, тепер Щорсівського р-ну Черніг. обл. – п. 12. 02. 1897 скінчила самогубством у Петропавлівській фортеці, Петербург; поховано там само поліцаями таємно в глухому кутку Преображенського цвинтаря/- курсистка Вищих жіночих курсів у Петербурзі; за підозрою в революц. діяльності було заарештовано жандармами в Петербурзі з 21 на 22 листопада 1896. З походженя В. була нешлюбною дочкою укр. дічини-селянки й пана, нотаря за фахом. Батько (москаль) покинув матір і дочку напризволяще, та дівчина за непосильною допомогою матері здобула освіту й поступили на Вищі жіночі курси. За характером це була експансивна людина, шукачка чистоти й правди. Після арешту спочатку перебувала в домі попереднього ув'язнення, їй навіть пообіцяли випустити на волю через два тижні, коли раптом 22 січня 1897 перевели до Петропавловської фортеці, де вона на знак протесту вкоротила собі життя: облилася гасом і згоріла. Поповзли чутки – пішла на самогубство, бо згвалтував москаль-жандарм. Смерть В. викликала великий розголос у суспільстві, були демонстрації молоді,  укр. і рос .поети писали вірші на її смерть, зокрема відомим є вірш Б.Грінченка з присвятою Марусі В. „Ой не плач, моє серце, ой цить!..” В УРЕ її не представлено.

ВІТРУК Степанія Романівна /пс. – „Орішна”, „Мирославна”; н. 14. 02. 1924, Сколе, тепер Львів. обл. –  08. 02. 1948 у нерівному бою з гебістами пустила собі кулю в скроню, с. Вернє Синьовидне Сколівського р-ну на Дрогобиччині; 1992 громада Сколівщини насипала на тому місці високу могилу, поставила памятного хреста/- укр. патріотка, підпільниця-героїня з Бойківщини; після семирічки стала чл. ОУН, проникала в гущу ворогів, виконуючи розвідувальні завдання укр. підпілля, доглядала хворих і поранених повстанців, розм ножувала на машинці підпільний часопис „До волі”, зб. повстанських пісень, науково-популярні матеріали, різні летючки, звіти тощо. У серпні 1944 було заарештовано енкаведистам и в с. Гірному, але вороги випустили її, аби за нею стежит и й зловити інших повстанців, однак В. на цей раз утекла з їхнього поля зору. Про подвиги В. народ склав пісні. В УРЕ шукати її даремно, не предс тавлено.

ВЛАСЕНКО Андрій Романович /н. 1-а пол. 19 ст. – п. після 1869; поховано?/- кмітливий винахідник укр. роду (УРЕ його назоває рос. винахідником), управитель поміщика Новосельцева Тверської губ., тепер РФ; 1863 сконструював першу в світі машину „жниварка-молотарка” і дав заявку на винахід. Машину рухало троє коней, продуктивність її була 4 десятини на день, а осблуговувало 2 робітники. Та в Росії займатис я цим нцхто не став, скоро про неї забули. А 1879 у США було винайдено комбайн, якого рухало 24 мули, обслуговувало 7 працівників, а продуктивність була 4 десятини за десять годин рорботи. Про це вже не забули.

ВЛАСЕНКО Параска Іванівна /н. 10. 11. 1900, с. Скопці, тепер Веселинівка Баришівського р-ну Київ. обл. – п. 06. 10. 1960, Київ; поховано там само/- укр. майстер нар. декоративного малярства; за її ескізами виконано численні килими, вишивані панно, кахлі, вази; 1937 її рроботи здобули срібну медаль на міжнародній виставці в Парижі; за ескізом В. оформлено фасад павільйону УРСР на ВДНГ у Москві (1939), разом з архітекторами вона працювала над проектами декоративного оформлення громад. і житлових будтнків; мала почесне звання „Найстер народного мистецтва”.

ВЛИЗЬКО Олекса Федорович /н. 04 (за ін. даними – 17). 02. 1908, с. Коростень, тепер новгород. обл. РФ – 16 (за ін. даними – 14). 12. ст рачено сталіністами разом з Г.Косинкою, І.Крущельницьким та ін. у Києві; поховано?/- укр. поет, був глухонімий після перенесеної скарлатини. 1917 родина переїхала в Сингаївку Звенигородського пов. на Черкащині. Закін. мовно-літературний ф-т Київ. ІНО, 1928 подорожував до Німеччини , згодом – у нагір'ях Паміру. Друкувавтися почав 1925, належав до літорганізації „Молодняк”, потім до ВУСПП. Автор кількох зб. поезій. Після вбивтсва Кірова В. було заарештовано з групою укр. письмепнників і засуджено до страти.

ВНУКОВСЬКИЙ /н. 2-а пол. 19 ст. – п. 1-а пол. 20 ст.; поховано?/- укр. артист київ. опери, уч. багатьох вистав Театру М.Садовського. В УРЕ не представлено.

ВОБЛИК (УРЕ: Воблий) Кост янтин Григорович /н. 27. 05. 1876, Царичанка, тепер смт Дніпроп. обл. – п. 12. 09. 1947, Київ; поховано там само, могила на Лук'янівському цвинтарі/ – укр. економіст і географ, засл. діяч науки, академік АН України з 1919. Рано залишився сиротою.Дитинство провів піж впливом діда Петра Ващинського, укр. патріота з глибокою поетичною душею. Навч. у Полтав. дух. уч-щі, дух. семінарії; закін. Київ. дух. академію; 1904 закін. юр. ф-т Варшав. Ун-ту, з 1906 – приват-доцент Київ. ун-ту, згодом – Комерційного ін-ту, з 1911 – доктор політекономії і ст атистики. Обпулікував багато наук. праць, прповодив педагог. І громад. діяльність. 

ВОВК Наталія Юхимівна /н.13. 10. 1896, с. Скопці, тепер с. Веселинівка Баришівського р-ну Київ. обл. – п. 16. 10. 1970, Київ; поховано там само/- укр. килимарниця, майстер нар. мистецтва України, виховала багато укр. килимарниць; килими, виткані В. та її ученицями, зберігаються в музеях.

ВОВК (Волков) Хведір Кіндратович /пс. – Кондратович Ф., Сірко Ф., Яструбець та ін.; н. 05. 03. 1847, с. Крячківка, тепер Пирятинського р-ну Полтав. обл. – п. 30. 04. 1918, м. Жлобин, тепер Гомельської обл., Білорусія; поховано?/- укр. фольклорист, етнограф, археолог і антрополог. Навч. в ун-тах Одеси та Києва; 1879 емігрував до Франції, де перебував до 1905, з 1907 – приват-доцент, а з 1917 професор Петроград. ун-ту. Всього В. опублікував 455 наук. праць; висунув твердження, що за антропологічсним типом українці зовсім відрізняються від росіян, що свого часу викликало неоднозначну реакцію рос. шовіністів та зарахування В. до укр. бурж. націоналістів, однак пізніші наукові дані підтвердили твердження В.Скажімо, в працях рос. сов. антрополога, археолога й скульптора Герасимова Мих. Мих. (1907 – 70).

ВОВК Ю. /н. 1899 – п. 1961, Прага, Чехія; поховано там само, домовина в могилі кол. артиста Вячеслава Замкова (1900 – 1948)/ - укр. художник-графік. В УРЕ не представлено.

ВОВЧОК Марко /пс. Вілінської Марії Олександрівни; н. 10. 12. 1833, с. Єкатерининське, тепер Єлецького р-ну Липецької обл. РФ – п. 28. 07. 1907, хутір Долинськ, тепер у межах м. Нальчика; поховано там само, на могилі 1957 споруджено памятника роботи скульптора Грінц-Гершановича в садку її садиби, де минули її останні місяці життя; вул. Братська,7 в Києві , таблиця з білого мармуру на фасаді готолю „Московський”, напис позолочено: „В будинку з 1854 перебувала видатна укр. письменниця Марко Вовчок”, Урочисте відкриття таблиці відбулося 7 січня 1958 року з приводу 50-річчя з дня смерті Марка Вовчка; вул. Героїв Революції, 4, таблиця з білого мармуру на фасаді Михайлівського монастиря, напис позолочено: У цьому будинку в 1902 році перебувала видатна українська письменниця Марко Вовчок”. Урочисте відкрититя таблці відбулося 7 січня 1958 з приводу 50-річчя з дня  смерті Марка Вовчка;  в будинку тепер міститьтся літературно-меморіальний музей-бібліотека /- укр. письменниця; поряд з творами Т.Шевченка художнє слово В. сприяло утвердженню за укр. л-рою визначного місця серед л-р світу.

ВОЗНЯК Іван /н. 1865 – п. 1914; поховано?/- галицько-укр. громад. діяч, друкар, директор друкарні НТШ у Львові, засновник УСДРП, голова т-ва „Воля”. В УРЕ не представлено.

ВОЗНЯК Михайло Степанович /н.03. 10. 1881, с. Вільхи-Мазовецькі, тепер с. Волиця Нестеровського р-ну Львів. обл. – п. 20. 11. 1954, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі/- укр. літературознавець, академік АН України з 1929. Автор понад 500 наук. праць і, зокрема, „Історії української літератури” в 3- томах, виданих у Львові; один з найавторитетніших бібліографів України.

ВОЙНАРОВСЬКИЙ Андрій /н. 2-а пол. 17 ст. – п. 1740, Якутськ, на засланні; поховано там само/- небіж гетьмана Ів. Мазепи, співучасник його дій; 1709 разом з гетьманом опинився в Бендерах, вкупі з П.Орликом провадив енергійну дипломатичну роботу, умовляючи турків і татар воювати з Московією, але невдало. Згодом оселився в Гамбургу (Німеччина); 1716 московський уряд добився його видачі й цар Петро заслав його до Якутська. Рос. поет-декабрист К.Рилєєв присвятив йому поему.

ВОЙНИЧ Етель-Ліліан /н. 11. 05. 1864, Корк, Ірландія – п. 28. 07. 1960, Нью-Йорк, США; поховано там само/ - англ. письменниця. Закін. Берлін. консерваторію; на поч. 80-х рр. 19 ст. потоваришувала з рос. політ. емігрантами, особливо зійшлася з Сергієм Михайловичем Степняком-Кравчинським, який навчав її укр. мови. Була знайома з І.Франком, М.Павликом; уславилась романом „Овод” (1897), відомою є і як перекладачка, в тому числі – кількох віршів Т.Шевченка; з 1920 жила в Нью-Йорку. Автор музичних творів. 

ВОЙТЕНКО Василь Андрійович /н.01. 01. 1881, с. Волокитине, тепер Путивльського р-ну Сум. обл. – п. 16. 06. 1951, Харків; поховано?/- укр. співак (драм. тенор), засл. артист України з 1933; з дитинства виявив муз. здібності. Закін. сільську шк.;з 12 років працював в одній з друкарень Петербурга; 1906 познайомився з М.Горьким, І.Рєпіним, Ф.Шаляпіним. Вивчився співу, виконував партії у 80 операх; навч. в Італії у професора вокалу Джузеппе, вернувшись додолму, співав у театрі муз. драми. Останні роки життя працював у Харків. консерваторії.

ВОЙТИШИН Іван /н. 2-а пол. 11 ст., Київ – п. після 1146; там само й поховано?/- укр. полководець і держ. діяч 1-ї пол. 12 ст., воєвода київський, служив Володимирові Мономаху, його синові Мстиславу й синові останнього Ізяславу, а з 1139 – 46 і Всеволодові Ольговичу київському, ворогові Мономаховичів; 1116 Володимир Мономах посилав його на нижній Дунай захопити міста, опановані Левом Діогеновичем, Мономаховим зятем; 1127 В. ходив на непокірних князів. 1139 був послом від Всеволода Ольговича до Новгорода. В УРЕ не представлено.

ВОЙТОВИЧ Петро /н. 1862 – п. після 1930-х рр.; поховано?/- укр. скульптор (різбяр). Кращі твори: „Викрадення сабінянок”, „Персей”, „Дівчина заплітає косу”; скульптурні прикраси будинків у Львові: сейму, Промислового музею”, костелу св. Єлизавета тощо. В УРЕ не представлено. 

ВОЙЦЕХІВСЬКА-РОЗСУДОВА Аліна Мартинівна /н. 1896 – п. 1949, Київ; поховано?/- укр. артистка, залишила сцену в 35 років, з 1924 жила в Києві, де й померла. В УРЕ не представлено.

ВОЙЦЕХІВСЬКИЙ Осип Павлович /н. 1793, с. Іванівка, тепер Уманського р-ну Черкас. обл. – п. 17. 11. 1850, м. Казань РФ; поховано там само/- лікар і синолог укр. роду. Китаєзнавство опанівав самоосвітою, 1819 – 32 працював лікарем у Китаї, заслужив шану китай. нар., де йому 28. 11. 1829 споруджено памятника в Пекіні ще за життя. Згодом В. став професором Казан. ун-ту.

ВОЛИК Федір Парамонович /н. 1877 – п. 1946, Київ; поховано там само/- антрепренер укр. театру, в антрепризі В. виступали Марія Заньковецька, М.Кропивницький та ін. видатні укр. актори. Заньковецька вважала В. своїм близьким другом і любила як небожа; він одружився з її племінницею Наталією Олександрівною Адасовською. В родині В. Марія Заньковецька дожила до смерті в Києві. В УРЕ не представлено.

ВОЛКОВ Василь Олексійович /н. 21. 03. 1842 (за ін. даними – 1840), м. Гатчина – п. 22. 04. 1907, Полтава; поховано?/- укр. художник. Закін. петерб. АМ, з квітня 1875 до смерті викладав у Полтав. кадет. корпусі. Писав портрети, що їх замовляли навіть високопоставлені особи, брав уч. у виставках передвижників; відомі його пртрети: „Полуботок у в'язниці”, „Гоголь слухає кобзаря” та ін. В академії навч. 1858 – 61. В УРЕ не представлено.

ВОЛКОВ Роман Михайлович /н. 01. 10. 1885, м. Новгород-Сіврський на Чернігівщині – п. 06. 05. 1959, Чернівці; поховано там само/- укр. фольклорист і літературознавець, професор з 1921. Закін. 1912 Ніжин. історико-філолог. Ін-т, професор Одес., Луган., Чернівецьк. ун-тів; наук. праці присвячені дослідженню укр., рос. і білорус. фольклорові, рос.-укр. літературних зв'язків.

ВОЛКОВИЧ  Іоаникій /н. бл. 1600 – п. після 1631; поховано?/- укр. письменник 1-ї пол. 17 ст., був учителем Львів. братсь кої шк., написав один з ранніх драм. творів на релігійну тему „Розмишлянє о муцє Гриста Спасителя нашего...”, вперше поставлений у Львові 1631.

ВОЛКОВИЧ Микола Маркіянович /н. 27. 11. 1858, м. Городня, тепер Чернігів. обл. – п. 11. 07. 1928; поховано там само; могила на Новобайковому цвинтарі, недалеко від поховань корифеїв укр. театру, надгробок чорного мармуру з написом: „Николай Маркианович Волкович, заслуженный профессор хирургии Киевского университета 1858 – 1928”. На плиті напис: „Незабвенному основателю и бессменному председателю благодарное Киевское хирургическое Общество и почитатели”/- укр. хірург, академік АН України з 1928. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту (1882), з 1903 – професор цього ж ун-ту; 1908 заснував київ. наук. хіріргічне Т-во, в якому головував до кінця життя. 

ВОЛКОНСЬКА Марія Миколаївна /уроджена – Раєвська; н. 1805 – п. 10. 08. 1863, с. Вороньки, тепер Бобровицького р-ну Черніг. обл.; поховано там само/- княгиня, дружина декабриства С.Г.Волконського, 1827 відмовилась від князівського титулу й домоглася дозволу виїхати в Нерчинські рудні до свого чоловіка, засудженого на каторгу. З Сибіру повернулась разом з чоловіком 1856; про перебування на засланні залишила спогади „Записки”, які 1904 видав її син.

ВОЛКОНСЬКИЙ Сергій Григорович /н. 08. 12. 1788, м. Очаків, тепер Миколаїв. обл. – п. 28. 11. 1865, с. Вороньки, тепер Бобровицького р-ну Черніг. обл.; поховано там само/- декабрист, князь, генерал-майор, керував Кам'янською управою Пд. т-ва декабристів; було заарештовано в Умані і засуджено до каторги на 20 років; з Сибіру повернувся у власний маєток с. Вороньки Черніг. губ., де й помер; залишив „Записки” про перебування на каторзі (СПБ, 1902).  

ВОЛНЕНКО Анатолій Никонович /н. 08. 11. 1902, Харків - п. 23 (УРЕ: 21). 08. 1965, Київ; поховано там само/- укр. театральний художник, засл. діяч мистецтв України з 1958. Закін. Харків. худож. ін-т 1929; творчий шлях пов'язаний гол. чином з Харків. оперним театром (1925 – 35) і Київ. театром опери та балету (з 1951 до смерті).

ВОЛОВИК Григорій Володимирович /н. 16. 05. 1902, м. Конотоп, тепер Сум. обл. – п. 07. 07. 1967, м. Артемівськ? (УРЕ: Львів); поховано?/- укр. артист і режисер, засл. артист України з 1948, до Київ. муз.-драм. ін-ту ім. М. Лиеснка вступив 1920 і одночасно працював у театрі „Рух”, згодом у театрі „Березіль”; з 1924 взявся за режисерську роботу, працював у Чернігові, Одесі, Бійську, Кіровограді; з 1954 – гол. режисер Артемівського укр. муз.-драм. театру; поставив 170 п'єс.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ /Володимир-Василь Всеволодович; н. 1053 – п. 14. 05. 1125, Київ; поховано там само, в Києво-Софійському соборі, однак ніяких слідів похованна М.В. не збереглося, тільки літературні відомості/- великий князь київський (1113 – 1125), видатний держ. і політ. діяч, син Всеволода Ярославовича. Автор „Повчання своїм дітям” – староукраїнського літературного твору; в літературі є спогади про те, що В.М. нібито одержав від свого діда по матері, візантійського імператора Костянтина Мономаха, царські регалії – барми й корону. От москалі  в Оружейній палаті в Кремлі й тримають театралізований муляж, видаючи його за шапку Мономаха. От уже люди!

ВОЛОДИМИР ГЛІБОВИЧ /н. бл. 1150? – п. 1187, під час походу; поховано?/- давньоукраїнський переяславський князь, брав учю у поході 1187 на половців, захворів і помер. В УРЕ не представлено.

ВОЛОДИМИР ОЛЕЛЬКОВИЧ /н. 1-а пол. 14 ст., Київ? – п. 1392; там само й поховано, могила в усипальниці Олельковичів – великій Успенській церкві Києво-Печерської лаври, зруйнованій совєтами/- князь київський литовського кореня, син Олелька Ольгердовича. В УРЕ не представлено.

ВОЛОДИМИР СВЯТОСЛАВОВИЧ /після хрещення – Василь; р. н. невід. – п. 15. 07. 1015, Київ; поховано там само, могила в Десятинній церкві, збудованій ним у Київськім городищі; під час багаторазових руйнувань Києва місце поховання загубилось, та й церкву ж перебудовувано кілька разів за різних часів; митрополит Петро Могила зробив розкопки на місці кол. Десятинної церкви, знайшов людський череп, який вважав за останки князя В.С. і поховав його урочисто 1636 в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, так знову ж, цей храм совєти зруйнували/ - великий князь святий київський з 980; син Святослава Ігоровича, держ. і політ. діяч давньої України-Руси; за В.С. Київська Русь досягла найбільшої політичної, економічної і військової могутності, за його князювання на Русі було запроваджено християнство (988 – 989) і завершено об'єднання східнослов'янських земель  у складі України-Руси.

ВОЛОДИМИРКО /Володимир Володимирович; н. 1104 – п.1152; поховано?/- галицький князь, син князя Володимира Ростиславовича. Ставши 1124 звенигородським князем, зум ів приборкати непокірних бояр і удільних князів та об'єднати Звенигородське, Галицьке, Перемиське, Теребовлянське князівства в єдине – Галицьке; вів успішну боротьбу з польс. та угор. феодалами.

ВОЛОДИМИРСЬКИЙ Адріан Володимирович /н. 04. 04. 1875, Липовець, тепер смт Вінн. обл. – п. 18. 01. 1936, Ростов-на-Дону РФ; поховано  там само/- укр. дефектолог, професор. Закін. 1900 мед. ф-т Київ. ун-ту; працював у Києві, Петербурзі, Харкові, Ростові-над-Доном. Ініціатор розвитку вищої дефектологічної освіти України.

ВОЛОДИСЛАВ КОРМИЛЬЧИЧ /н. 2-а пол. 12 ст., Галицьке князівство – п .після 1214, Угорщина; поховано?/- галицький боярин, очолював у кінці 12-го – поч. 13 ст. боярську опозицію проти галицьких князів, згодом оголосив себе князкм. Угорсь кі феодали загарбали Галицьке князівство, а В.К. 1214 вивезли до Угорщини, де він і помер. В УРЕ не представлено.

ВОЛОДІН Павло Гаврилович /н. 10. 12. 1877, с. Архарове, тепер Орловської обл. РФ – п. 16. 03. 1936, Одеса (УРЕ: Київ); поховано на 2-му міському цвинтарі Одеси/- укр. маляр. Закін. Одеське худож. уч-ще (1900 – 06), чл. Т-ва південноруських художників; педагог, професор Одеського, а з 1934 – Київ. худжож. ін-тів. 

ВОЛОХ Петро /н. 1698, Волинь – п. 1768, Київ?; поховано, ймовірно, в Києво-Печерській лаврі/- укр. ювелір, зі своїм сином Григорієм В. працював у майстерні Києво-Печерської лаври; найвидатнішим його твором є царські врата київ. Софійського собору, виконані разом із золотарем Іваном Завадовським.

ВОЛОШИН Августин Іванович /н. 18. 03. 1874, с. Келечин, що на Міжгірщині, Закарпаття – п. 11. 07. 1945 загинув у Лефортовській в'язниці Москви від сталінсько-беріївських катів; поховано?/- укр. держ., політ., церк., громад.-освітній діяч Закарпаття, президент Карпатської України; походив з давнього роду Волошиних, з села Великі Луки. 1883 - 92  В. навч. в Ужгородській класичній гімназії, а відтак – у Будапештському ун-ті. Після завершення богословських студій 1896 (висвячено 22 березня 1897)молодий священик розгорнув, окрім церковних богослужінь укр. мовою, багатогранну культурно-освітню діяльність у межах цілого історичного Закарпаття, яке територіально в 20-х  - 30-х рр. 20 ст. було біль ше за сучасне. На В. благотоврний вплив зробив митрополит Андрей Шептицький. Автор численних підручників укр. мовою, що проіснували до 1939; очолював Християнсько-народну партію, заснував кілька періодичних видань. В останні роки життя В. працював професором Укр. вільного ун-ту в Празі. Однак 21 травня 1945 енкаведисти його заарештували й вивезли до Москви, де й закатували.

ВОЛОШИН Максиміліан Олександрович /справж.- Кириєнко-Волошин; н. 16. 05. 1877, Київ – п. 11. 08. 1932, Коктебель, Крим; поховано там само, могила на відлюдному місці на березі моря/- рос. поет і художник єврейськ. походження.

ВОЛОШКА Людмила /справж. Мороз Людмила Януарівна, за чоловіком – Курек, ін. пс. – Л.Козачка; н. 30. 12. 1879 (УРЕ: 1887), с. Розважівка на Київщині (УЛЕ: с. Веприк, тепер Радомишльського р-ну Житомир. обл. )- п. 19. 10. 1952, м. Андрушівка Житомир. обл.; поховано там само/- укр. поетеса. Читати навчила мати; М. Чернявський помітив поетичне дарування, вмістив її вірші в альманасі „Перша ластівка” (Херсон, 1905), далі друкувалась у часописах та альманахах; 1917 у Житомирі вийшла зб. віршів „Пісні волі”.

ВОЛОШАК Остап /н. 01. 10. 1835, Яворів на Львчівщині – п. 10. 07. 1918, Відень, Австрія; поховано?/- укр. ботанік, чл. віден. АН; 1884 – 1908 – професор зоології, ботаніки й тваринництва у Львів. політехнікумі, з 1908 жив у Відні; один з предс тавників старої укр. генерації в Галичині – гуртка фундаторів віденської „Січі” і дійсн. чл. НТШ. В УРЕ не представлено.

ВОЛХОВСЬКИЙ Фелікс В... /н. бл. 1840 – п. після 1874; поховано?/- укр. народоволець, був зв'язаний  і з нечаївцями; ще студентом Моск. ун-ту став ініціатором „Украинского сборника”, для якого Марко Вовчок дала свого „Дяка”; восени 1866 вона зустрілася з В. у Москві, та через кілька місяців його заарештовано як керівника „Малоросійської громади”, згодом він з Германом Лопатіним організував „Рублевское общество” – ренволюційно-освітнє т-во, та його знову заарештовано; 1871 його судили з нечаївцями.  На суді він дуже добре тримався, чим звернув на себе увагу; 1873 оселився в Одесі зі своєю дружиною Антоновою й організував гурток народовльців, до якого, між іншим, входили Андрій Желябов, Іван Ковальський та ін.; гурток працював з робітниками артілей. В. був проти тероризму й анархізму. 1873 він склав для селян укр. мовою брошуру про соціалізм „Правдиве слово хлібороба до земляків”. На жаль, її надруковано тільки 1876 у Відні (О.Терлецький), та її тут же було конфісковано. Збереглися лише кілька примірників.; 1903 її передрукував І.Франко; 1873 В. рос. мовою написав пісню з приводу тодішніх заколотів в Одесі; пісню поширювали між артільними робітниками. Починалась вона „Как на самую на Пасху...”, а співалась на мотив „Я циганка молодая”. І брошура, й пісня мали великий успіх. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ВОЛЧАНСЬКИЙ Йосип /рр. н., см. і м ісце поховання невід./- укр. культур.-освіт ній діяч, професор Києво-Могилянської академії. Автор рукописного  трактату філософського. В УРЕ не представлено. 

ВОЛЬВАЧІВНА Маруся /справж.- Вольвач Марія Степанівна; н. 17. 03. 1842, с. Черемушна, тепер Валківського р-ну Харків. обл. – р. см. невід., Валки?; поховано?/- укр. письменниця-селянка, жила у Валках; зб. оповідань вийшла в Харкові 1893, там же вийшла зб. її віршів (1896).

ВОЛЬХОВСЬКИЙ Павло Петрович /н. 1837, Полтавщина – п. 15. 02. 1886, Тифліс, Грузія; поховано там само/- літературний перекладач, син майора з полтав. дворян. Навч. у Моск. ун-ті на юр. ф-ті, але не скінчив, служив у війську, згодом узявся за літературу, винайшов кілька с.-г. машин, рисунки яких умістив у „Земледельческой газете” (1867 – 70); перекладав етнографічні праці Родде; помер у крайній скруті. В УРЕ та УЛЕ не представлено.

ВОРВУЛЄВ Микола Дмитрович /н.09. 01. 1917, м. Павловськ Воронезької обл., тепер РФ – п. 29. 08. 1967, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/- укр. оперний співак; з 1936 навч. у Артемівському муз. уч-щі, згодом (1939) вступив до Білорус. держ. консерваторії; з 1946 співав у Білорус. театрі опери та балету, з 1957 – у Київ. театрі опери та балету; нар. артист СРСР з 1956.

ВОРОБЙОВ Анатолій Маркович /н.17. 11. 1900, с. Митрофанівка, тепер Нижньогірського р-ну Крим. обл. – п. 26. 10 1955, Київ; поховано там само/- укр. фізіолог, чл.-кор. АН України з 1951, директор Ін-ту фізіології АН України з 1952.

ВОРОБЙОВ Володимир Петрович /н. 15. 07. 1876, Одеса – п. 31. 10. 1937, Харків; поховано там само/- укр. анатом, один з творців функціонально-динамічного напрямку в анатомії, громад. діяч, академік АН України з 1934; заслугою В. є також удосконалення методів бальзамування; свої методи В. успішно застосував на збереженні тіла В.Леніна. Після кремації урна з прахом В. зберігається в музеї кафедри анатомії Харків. мед. ін-ту.

ВОРОБКЕВИЧ Григорій Іванович /пс.- Наум Шрам; н. 10. 01. 1838, м. Чернівці – п.24. 11. 1884; поховано там само/- укр. поет, відомими є його твори на істор. теми; виховувався разом з братом Сидором у м. Кіцмані в дідовій родині; талант Григорія Івановича був набагато менший за братів, а родинні нещастя (особливо смерть молодої дружини) й невиліковна недуга зумовили меланхолію й поетову відлюдкуватість.

ВОРОБКЕВИЧ Сидір (Ісидор) Іванович /пс. – Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін, Исидор В. та ін.; н. 17. 05. 1836, м. Чернівці – п. 19. 09. 1903; поховано там само, могила на Чернівецькому кладовищі; поховано його під „хрестом тяжким” у чужій гробниці, на ній навіть немає напису „мовою рідною, словом рідним”, розвиткові яких у міру своїх сил і можливостей прислужився поет (1964) /- укр. письменник і композитор. Закін. Віден. консерваторію, писав істор. поеми, вірші, драм. твори. Рано залишився сиротою, виховувався в свого діда, священика с. Кіцмана, від якого навчився укр. мови, брат Григорія В. Як композитор відомим є музикою до власних оперет і віршів, а т акож хорами на слова Т.Шевченка. Багато пісень стали відомими, народними. 

ВОРОНА Віра Миколаївна /н. 1882, Чернігів – п. 17. 09. 1964; поховано там само, могила на Міському цвинтарі/- дочка укр. письменника Миколи Антіоха-Вербицького, дружина укр. поета Миколи Вороного, мала від нього сина Марка, теж поета, який загинув у сталінських катівнях. Закін. Черніг. гімназію, собою була гарна, одружилася і вдруге; з цього одруження теж мала сина; першого чоловіка, поета Миколу Вороного, згадувала неприязно. Сина Марка дуже любила, не припускала й думки, що він загинув у більшовицьких концтаборах. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ВОРОНИЙ Георгій Федосійович /н. 16. 04. 1868, с. Журавка, тепер Варвинського р-ну Черніг. обл.- п. 07. 11. 1908; там само й поховано (УРЕ: Варшава)/- укр. математик, чл.-кор. петерб. АН з 1907. Закін. Петерб. ун-т 1889, захистив магістерську дисертацію 1897 і був призначений професором Варшав. ун-ту; 1897 захистив і докторську дисертацію, дістав премію ім. Буняковського. Навч. у Бердянській та Прилуцькій гімназіях; ще в Прилуках став займатися мат- ематичними темами; все життя захоплювався наукою., не переставав працювати, хоч і тяжко хворів на жовчні камені, від чого й помер. Залишив щоденник, де, між іншим, писав, що життя не може без математики, хоч і шкодить здоров'ю.

ВОРОНИЙ Марко Миколайович /пс.- Антіох; н. 05. 03. 1904, Чернігів –  03. 11. 1937 загинув у сталінсько-беріївських катівнях, Соловка; поховано?/- укр. поет-патріот, син відомого укр. поета Миколи Вороного. Автор зб. віршів для дітей. Писати почав у 16 років, був студентом Київ. муз.-драм. ін-ту ім. М.Лисенка та Київ. ІНО. Друкувався в журн. ще  в 20-і рр. 20 ст., успішно виступав у жанрі сонета; його філософська лірика вражає глибиною і прозірливістю. Працював на кінофабриці, був безробітним, восени 1933 змушений утікати від переслідувань до Москви, де майже рік працював у редакції журн. „Наши достижения”. 19 березня 1935 органами НКВС заарештовано в Києві. Трибунал Київ. військ. округу 1 – 4 лютого 1936 засудив В. на 6 років позбавлення волі. Покарання відбував на Соловках, а 9 жовтня 1937 трійкою НКВС по Ленінградській області засуджено до розстрілу. Реабілітовано посмертно.

ВОРОНИЙ Микола Кіндратович /пс.- Арлекін, Віщий Олег, Микольчик, Сіріус та ін.; н. 07. 12. (УЛЕ: 24.11) 1871, Катеринославщина, тепер Дніпропетровщина – дату загибелі від рук стиаланастів УРЕ подає таку: 1942 (УЛЕ: 24. 04. 1940), „ЛУ” від 14 березня 1991: 29 квітня 1938, Одеська обл., та ж „ЛУ” багато наплутала, тому зупинимося на вище поданих датах см. В./- видатний укр. поет, майстер віршової форми, плідний перекладач, журналіст, режисер. Навч. у харків. і ростов. реальних уч-щах. Ще гімназистом почав писати вірші, потрапив у поле зору поліції, організував у Ростові-над-Доном „Українську громаду”, в Харкові перебував під впливом „Братства тарасівців”. Навач. у Віден. ун-ті, потім – у Львівському. Заприятелював з І.Франком, входив до редколегії журн. „Життє і слово”, працював режисером у театрі „Руська бесіда”, з 1897 – 1900 – актор трупи М.Кропивницького, 1917 став директором і режисером ”Національного театру”, 1920 емігрував до Варшави, 1926 повернувся в Україну; працював у Харкові, потім у Києві. Його перу належить низка перекладів зі світової поезії: „Інтернаціоналу”, творів Данте, Словацького, Гумільова, Верлена, Метерлінка та ін. Автор кількох зб. поезій. Реабілітовано посмертно. А поховано, ймовірно, таки в Одеській області разом з тринадцятьма закатованими страдниками.

ВОРОНИЙ Юрій Юрійович /н. 1895 – п. 1961, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, недалеко від поховання І.Паторжинського, надгробок з написом: „Професор, доктор медичних наук Вороний Юрій Юрійович 1895 – 1961”/- укр. лікар, громад.-культурний діяч. В УРЕ не представлено.

ВОРОНІН Микола Миколайович н. 07. 12. 1892, Ечміадзін, тепер Вірменія – п. 14. 03. 1956, Київ; поховано там само/- укр. хімік. 1915 – 30 працював на керівних посадах на Словянському содовому з-ді, 1930 – 56 – у Київ. політех. ін-ті, з 1940 – професор; добув металевий магній )разом з П.П.Федотьєвим, 1914), дав новий спосіб одержання бертолетової соли. Автор понад 100 наук. праць.

ВОРОНЦОВ Михайло Семенович /н. 19. 05. 1782 – п. 06. 11. 1856, Одеса; поховано там само, могила в склепі собору; коли за совєтів собор вирішено було зруйнувати, тлін В. та його дружини перенесено на Слобідський цвинтар Одеси/- рос. держ. діяч, князь, генерал-фельдмаршал; 1823 – 44 – генерал-губернатор Новоросії, намісник Бесарабії; чимало зробив для розвитку Одеси й Півдня України (Новоросії) взагалі. Неприязно ставився до О.Пушкіна, який 1823 – 24 перебував на засланні в Одесі й крутився біля спідниці дружини генерал-губернатора. Тоді й написав ловелас-ефіоп про графа таке: „Полукупец, полумудрец, полуподлец, полуненвежда, но есть надежда, что будет полным наконец”. І рос. література знайшла чим захоплюватися. А що той Пушкін зробив з Анною Керн та її двома сестрами? Одне слово –негр.

ВОРОНЦОВА Марія Павлівна /за чоловіком – Ковалевська; н. 1847 – 1889 скінчила самогубством на знак протесту, містечко Кара, Забайкалля, РФ; поховано на місцевому каторжному цвинтарі/- укр. революціонерка-демократка, дружина укр. громад. діяча Миколи Васильовича Ковалевського, брала активну уч. у революц. роботі в Україні 70-х рр. 19 ст. Засуджено 1879 на вічну каторгу, покарання відбувала в Карі; на знак протесту проти катувань Сегеди отруїлась разом з ін. каторжанами (Карійська трагедія); дочка її Ганна Миколаївна Ковалевська (за чоловіком Деген) приятелювала з Лесею Українкою, брала активну уч. у револ. Гуртках 1870 – 97 рр. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

ВОРОНЬКІВСЬКИЙ Іван Омелянович /справж. – Коновал, крипт. – І.В.; н. 1875, с. Вороньків, тепер Бориспільського р-ну Київ. обл. – п. 05. 10. 1925; поховано там само/- укр. поет. За фахом учитель, приятелював з М.Коцюбинським; 1904 видав зб. віршів „Зіроньки”, а пізніше ще зб. „Вірші”.

ВОРОНЬКО Платон Микитович /н. 01. 12. 1913, с. Чернеччина Охтирського р-ну на Сумщинні в родині коваля – п. 10. 08. 1988, Київ; поховано там само, могила на цетр. алеї Новобайкового цвинтаря з пам'ятником/- укр. поет, уч. 2-ї світової війни, воював у партизанському з'єднанні С.Ковпака. По закінч. Харків. автошляхового технікуму працював у Таджикистані, служив в армії, навч. у Літінституті в Москві. 1939 добровольцем пішов на фронт, брав уч. у боях з фінами. В повоєнні роки працював у редакції журн. „Дніпро”, був відповідальним секретарем комісії по роботі з молодими авторами і заст. голови СПУ. Автор понад 60 поетичних книжок для дорослих і дітей. Некролог підписали партійні, державні й творчі діячі на чолі з В.Щербицьким; нагороджений багатьма орденами й медалями. Витончений і ніжний лірик. Його талант особливо розквітнув у творчому змаганні з молодими шістдесятниками. Й він довів, що Воронько – є Воронько.

ВОРОНЯК Анатолій /н. 1926, Тишовці на Холмщині, тепер Польща – п. червень 1992, Люблін, Польща; поховано там само, могила на православному кладовищі Любліна/- укр. патріот, громад.-культурний діяч у Польщі, походив з хліборобської родини. Початкову шк. закін. 1940 у Замості й відразу пішов учитися до Криниці, де тоді була Укр. учительська гімназія, яку він закін. 1945. По війні навч. у польсю гімназії в Любліні, був уч. Народно-визвольної боротьби, за що був переслідуваний владою, активний уч. УСКТ, співав у хорі, в газ. „Наше слово” публікуваав свої матеріали, зокрема – про нац. сиволіку. 1988 у Лондоні вийшов „Альбом українських церков”, до якого В. зібрав більшість іконографічного матеріалу. В УРЕ не представлено.

ВОСКОБОЙНИКОВ Михайло Михайлович /н. квітень 1873, м. Павловськ Воронезької губ., тепер РФ – п. 15. 12. 1942, Київ?; поховано?/- укр. зоолог, професор Київ. ун-ту. Закін.фізмат ф-т Моск. ун-ту (1896); у Київ. ун-ті став працювати з 1903; з 1917 до кінця життя – зав. кафедрою зоології хребетних і порівняльної анатомії.

ВОТЧАЛ Євген Пилипович /н. 26. 09. (УРЕ: 14./26/. 10.) 1864, Борзна, тепер місто Чернігів. обл. – п. 01. 06. (УРЕ:01. 04.) 1937, Київ; поховано там само/- укр. ботанік-фізіолог, професор Київ. політех. ін-ту, один з організаторів у Києві н.-д- цукрового ін-ту, дав основи терпентивного виробництва в СРСР, академік АН України з 1921.

ВРАБЕЛЬ Михайло Андрійович /пс. і крипт. – Іван Газда, У. М., В-ль та ін.; н. 1866, с. Вирава, тепер Словакія – п. 1923, Будапешт, Угорщина; поховано?/- укр. педагог, письменник, фольклорист, публіцист. Закін. Ужгород. препараднію (учит. семінарію), вчителював на Пряшівщині та в Бачці (кол. Югославія), розгорнув культурно-освітню діяльність, видав у Руському Керестурі зб. „Руський соловей” – перший самостійний фольклорний зб. на території Закарпаття – 188 пісень (1890).

ВРАЖЛИВИЙ Василь Якович /справж. – Штанько; н. 1903, с. Опішня, тепер смт Зіньківського р-ну Полтав. обл. –  08. 12. 1937 загинув у сталінсько-беріївських катівнях, Соловки; поховано?/- укр. письменник, належав до Спілки селянських письменників „Плуг”, потім увійшов до ВАПЛІТЕ, а після її лікавідації – до „Пролітфронту”. Закін. сільську шк., вчився в Зіньківській, а потім Полтав. гімназіях. Друкуватися почав з 1923; перша книжка оповідань „У яру” вийшла 1924, потім видав зб. „Земля” (1925), „Вовчі Байраки” , „Молодість” (1929), повість „Батько” (1929), „Шість оповідань” (1930) та ін. Перекладав з франц. мови. Заарештовано 25 грудня 1934 в Харкові, засуджено 27 – 28 березня 1935 у Києві на 10 років концтаборів; покарання відбував на Соловках. Розстріляно 6 грудня 1937. Реабілітовано посмертно.

ВРОНА Іван Іванович /н. 17. 09. 1887, с. Сторч, тепер Польща – п. 05. 01. 1970, Київ; поховано там само; був репресований за сталінщини/- укр. мистецтвознавець, ректор Київ. худож. ін-ту в 20-х рр.; 1910 – 13 закін. Моск. ун-т, один з організаторів АРМУ; в своїх статтях, доповідях розрорбляв актуальні теоретичні проблеми, брав уч. у підготовці „Історії українського мистецтва”, досліджував творчість видатних укр. художників, добивався реабілітації шк. бойчукістів, самого М.Л.Бойчука як видатного майстра; 22. 11. 1967 у Київ. худож. ін-ті відбувся вечір, присвячений 80-річчю першого його ректора, доповідь виголосив П.Білецький, був присутній і Врона.

ВРХЛІЦЬКИЙ Ярослав /справж. –Еміл Фріда; н. 17. 02. 1853, м. Лоуни, Чехія – п. 09. 09. 1912, м. Домажліце, Чехія; поховано там само/- чеськ. Поет, залишив сто томів творів, І.Франко написав статтю „Ярослав Врхліцький, його життя й творчість”, т. 18, К. 1956.

ВРУБЕЛЬ Михайло Олександрович /н. 05. 03. 1856, Омськ, тепер РФ – п. 01. 04. 1910, Петербург; поховано там само, могила на цвинтарі Воскрсенського Новодівичого монастиря/ - рос. художник. Закін. Петерб. ун-т і вчився в АМ (1880 – 84), з 1905 – академік. Працював малярем, декоратором, скульптором-керамістом, акаврелістом. Приїхав до Києва (1884) розписувати Кирилівську церкву; тут вивчав давні укр. мозаїки, створив крім фресок та ікон для Кирилівської церкви ескізи для Володимирського собору й деякі картини. 1889 В. оселився в Москві, на останньому періоді творчості позначилась тяжка психічна хвороба. Київ, вул. Десятинна, 14. Меморіальна таблиця на фасаді будинку, де М.Врубель жив у мис- тецтвознавця проф. А.В.Прахова, виготовлена з чорного граніту, на кам'яній плиті викарбувано барельєфний портрет В., поряд рельєфне зображення Гамлета й Офелії (за мотивом твору, написаного за трагедією Шекспіра „Гамлет”, нижче напис: „У цьому будинку в 1884 – 1888 рр. перебуваав видатний російський художник Михайло Олександрович Врубель (1856 – 1910)”. Урочисте відкриття таблиці відбулося 22 січня 1962. Виготовлено за проектом архітектора Р.П.Рикової, автор барельєфної композиції – скульптор І.П.Кавалерідзе.

ВСЕВОЛОД II ОЛЬГОВИЧ /н. 2-а пол. 11 ст., Київ? – п. 01. 08. 1146, Вишгород; поховано там само/- великий князь київський, син Олега Святославовича, родоначальника князівської династії Ольговичів; княжив у Києві з 1139 до 1146, з 1115 до 1127 – у Новгороді-Сіверському, а з 1127 до 1139 – у Чернігові. Після смерті Всеволода II кияни прогнали Ольговичів з Києва.

ВСЕВОЛОД СВЯТОСЛАВОВИЧ /н. бл. 1150 – п. після 1187; поховано у Спасо-Преображенському соборі в Чернігові/- давньоукраїнський кнвзь, один з героїв „Слова о полку Ігоревім”. В УРЕ не представлено.

ВСЕВОЛОД ЯРОСЛАВОВИЧ /н. 1030, Київ? – п. 17. 04 (УРЕ цих даних не подає) 1093; там само й поховано?/- великий князь київський, син Ярослава Мудрого, батько Володимира Мономаха. На свій час вельми освічена людина, знав 5 іноземних мов, заснувсав Видубицький монастир.

ВУКОТИЧ Костянтин Маркович /Кропивницький, прийманий син Марка Лукича Кропивницького; н.2-а пол. 19 ст. – п. після 1910; поховано?/- укр. артист, одружився з вдовою священика Марією Романівною Мацієвич, яка згодом стала відомою артисткою. У вдови Мацієвич було четверо дітей: Олександр, Лідія, Олена, Борис. З них Лідія стала видатною артисткою. В УРЕ не предст авлено.

ВУХНАЛЬ Юрій /справж.- Ковтун Іван Дмитрович; н. 05. 10. 1906, с. Чорнобаївка Ізюмського р-ну Харків. обл. – 15. 07. 1937 загинув від злодійських рук сталіністів, Харків?; поховано?/- укр. письменник-гуморист, належав до літорганізацій „Плуг”, „Молодняк”, ВУСПП. Закін. Куп'янську гімназію, 1922 вступив на педкурси ім. Г.Сковороди (Харків), після яких навч. у Харків. ІНО. Ще ст удентом співпрацював у газ. „Селянська правда”, де й надрукував свої перші твори, потім працював у ред. Газ. „Комсомолець України”, журн. „Червоний перець”; його нази вали комсомольським Остапом Вишнею. Автор зб. нарисів, гуморесок, фейле тонів. 2 листопада 1936 Харківське обласне НКВС провело трус на його квартирі й заарештувало, а 14 липня 1937 військ. колегія Верховного суду СССР засудила Ковтуна-Вухналя І.Д. до найвищої міри покарання. Реабілтовано посмертно.

В”ЯЗОВСЬКИЙ Григорій Андрійович /н.?,с.Баштан Баштанського р-ну Миколаївської обл. - + ?, Одеса; Поховано там само/ - укр. літературознавець, критик. 1938 встіпив на філфак Одес. ун-ту. Уч. 2-ї світової війни. По віні продовжував навчання, по закін. працював зав. літ. частиною Одес. укр. драм. театру, закін. аспірантуру, захистив дисертацію, згодом – докторську, став професором, багато років очолював кафедру теорії і методики викладання л-ри, був проректором з навчальної роботи. Серед книг – „Письменник і життя”, „Тарас Григорович Шевченко. Біографія”, бо ж „ніхто” до В. тієї біографії не знав. От уже люди!