-А- 


АБАЗА Віктор Іванович ( н.22. 08. 1864, Росія – + 28.07.1931, Варшава; поховано там само) –укр. військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Закін. Псков, кадет. корпус, Костянтинів. артилер. уч-ще (1884). Уч. рос.-япон. війни 1904-05. У роки 1-ї світ. війни - на фронті: ком-р дивізіону, ад'ютант штабу корпусу, полковник (1914). Улітку 1917 брав уч. в укра-їнізації частин рос. армії, наприкінці року зголосився на службу до укр. війська. За Гетьманату - ком-р гармат. полку, підтримав повстання Дирек-торії, на чолі Сірої дивізії у боях з гетьманцями здобув Конотоп, Бахмач, Чернігів. Заснував при штабі Інформ. бюро (у його складі працював тоді молодий поет П. Тичина), яке видавало газ. «Воля». Від поч. 1919 Сіра дивізія під командуванням А. вела бойові дії проти більшов. частин на Пра-вобережжі й Волині. У травні оточена в р-ні Луцька польс. військами генерала Ю. Галлеpa. А. потрапив у полон, перебував у таборі Ланцут. Після звільнення оселився в Празі. Брав уч. у діяльності ветеран. орг-цій Армії УНР. В УРЕ не представлено.

АБАЗИН (Абазинець) Андрій /н. бл.1650 - + лютий 1703, у бою під Ладижином (тепер село Тростянецького р-ну Вінн. обл.) тяжко поранений, потрапив у полон і був страчений (посаджено на палю); поховано?/- брацлавський полковник, Паліїв однодумець. Брав уч. у боротьбі укр. нар. проти польс. загарбників, у відсічі турецько-татар. нападів (походи 1691 – 96), на Кизи-Кермен, Буджак, Очаків, Тягиню тощо.

АБАШЕВ Дмитро Миколайович /н.1829 - + 23.I (4.II) 1880, Одеса (УРЕ місця см. не зазначає); поховано?/- укр. хімік. 1851 закінчив Петерб. ун-т, 1858-62 - ад'юнкт Київ, ун-ту, з 1865 - доцент, 1869- 79 - проф. агрономічної хімії Новорос. ун-ту в Одесі. Перший вивчив взаємне розчинення рідин і термохімію неводних розчинів. Розглядав розчини як молекулярні сполуки.


АБРАГАМОВСЬКА-ГРИЦЬКО-КИБЮК Стефанія (н.1897, м. Микулинці, нині смт Теребовлян. р-ну Терноп. обл. – +24. 03. 1982, Вайт-стовн, шт. Нью-Йорк, похов. у Бавнд-Бруку, шт. Нью-Джерсі) –укр. громадська діячка. До США прибула прибл. 1920. Голова т-ва «Жіноча Громада» в Нью-Йорку (1923-25). Співзасновниця (1925) та голова Першого відділу, 1932-43 -чл. гол. Управи, заст. голови, з 1950 - почес. чл. Союзу Українок Америки (СУА). Голова президії Першого Укр. Жіночого Конгресу в США і Четвертої Конвенції СУА. Входила до редакц. колегії «Ювілейного Альманаху Української Жіночої Громади, 1921-31» (1931), опублікувала там статтю про свій арешт під час антирад. демонстрації в Нью-Йорку (1930).З 1947 - в управі Жіночої секції Злученого Укр.-Амер. Допомогового Комітету. Фінан-сово підтримувала журнал СУА «Наше життя», Український Музей, видання третього тому зб. «Шляхами золотого Поділля», де опубл. спогад «Мої рідні Микулинці - весняне місто мого дитинства», та ін. 1972 приїжджала в Україну, відвідала Микулинці.

 АБРАМ Йосип (Йоже; Abram Josip, Joze; псевд. - Байда Козак, Трентар, Мостар; н. 02. 02. 1875, с. Штаньєль, Словенія – + 22. 06. 1938, Любляна; поховано там само) - словенський письменник, перекладач, шевченкознавець. Закін. духовну семінарію в м. Ґориця (1899). Усе життя працював священи-ком у селах Примор. Словенії. 1895 у часописі «Dom in svet» (ч. 21) опубл. перший твір -романт. баладу «Ukrajinec», позначену впливом поетики укр. нар. пісні; а 1898 в часописі для дітей «Angeljcek» (ч. 7) - поезію «Rodnemu jeziku. Poleg maloruskega izvirnika», яка є перекладом вірша С. Воробкевича «Рідна мова»; обидва твори підписані криптонімом «J. А.» Популярність А. принесли поет. перекл. творів Т. Шевченка. 1907 і 1908 в Любляні вийшов «Kobzar. Izbrane pesmi Tarasa Sevsenka», «Kobzar Tarasa Sevsenka, II del». До видання увійшли 43 твори поета, серед них: «Катерина», «Причинна», «Гайдамаки», «Заповіт», «Холодний яр», а також докладні розвідки з історії України, зокрема гайдамац. руху, різних аспектів творчості Т. Шевченка. А. - автор статей, опубл. у часописі «Dom in svet»: «Ob Ta-ras-Sevsenkovem grobu» (1901, ч. 5), «Slovenci v Rusinih» (1902, ч. 2), «Ukrajinsko vprasanje» (1905, ч. 7), «Maloruski narodne pesmi in kolomejke» (1907, ч. 2-3), «Taras Seveenko. Ob stoletnici rojstva» (1914, ч. 6-8), «Mazepovec» (1917, ч. 5-6). В архіві митця зберігається в рукописі й датована 1909 порівняльна студія «Krscanska demokrata S. Gregorcic - Sev-senko», присвяч. зіставленню філос., естет. і соц. мотивів у творчості духовно близьких словен. й укр. поетів. Чимало згадок про Т. Шевченка містять і такі публікації А., як «Janez Ostap Krek - zaporoski kozak» //«Nasa moc», 1917-18, ч. 47, «Spomini na dr. Jan. Ev. Kreka» //«Mentor» 1926-27, ч. 3-Ю, «Dr. Janez Ev. Krek. Ob desetlet-nici smrti» («Koledar Goriske Mohorjeve druzbe, 1928) тощо. Завдяки працям А. і його пе-рекл. поезія Т. Шевченка на поч. 20 ст. стала визнач. явищем літ. і сусп. життя Словенії. 1997 упорядкована Й. Краґлем вийшла зб. друк. у періодиці за життя А. есеїв про словен. гори і словен. альпінізм «MojaTrenta».

АБРАМОВ Іван Свиридонович (н.20. 06 (02. 07). 1874, м-ко Вороніж Глухів. пов. Черніг. губ., нині смт Вороніж Шосткин. р-ну Сум. обл. -  + 03. 05. 1960, там само й поховано) –укр. фольклорист, етнограф, історик, літературозна-вець і краєзнавець. Навч. у Глухів. учит. ін-ті (1895-98). Був нар. учителем. Закін. Археол. ін-т у С.-Петербурзі. Чл. Археол. (1909) та Рос. геогр. (1914) т-в. Дійс. чл. Ленінгр. т-ва дослідників укр. історії, письменства та мови (1924). Досліджував біографії Т. Шевченка, П. Куліша, К. Ушинського, укр. і рос. фольклористику, рос. сектанство та старообрядництво, написав кілька істор.-археол. статей: «Літописний Вороніж на Чернігівщині» (Юбіл. зб. на пошану акад. Д. Багалія. К., 1927, ч. 1), «Зелений шум» М. Максимовича та М. Некрасова» (Наук. зб. Ленінгр. т-ва дослідників укр. історії, письменства та мови. К., 1928, т. 1), «Про джерела етнографічного матеріялу в кн. І. Г. Кулжинського "Малороссийская деревня" 1827» (там само, К., 1929, т. 2), «На родине Ушинского. Письмо из Черниговской губ.» («Неделя», 1901, №8); «Украинский элемент в воспитании Ушинского» («Нар. учитель», 1909, №11-12). Фольклорно-етногр. дослідж. А. стали основою його робіт: «О колядках и щедривках в Черниговской губернии» («Киевская старина», 1906, № 1); «Старообрядцы на Ветке» («Живая старина», 1907, № 3); «Бурлаки на Днепре» (там само, 1905, № 2); «О Курских саянах» (там само, 1907, №3); «Черниговские малороссы. Быт и песни населения Глуховского уезда Черниговской губ. Этногр. очерк» (там само, 1905, № 3-4). Два видання ви-тримала його праця «Что говорят забытые могилы» (С.-Петербург, 1912, 1927). У 1929 висланий до Архангел, області як передплатник, автор низки статей, рецензій та оглядів літ-ри (1926-29) «шкідливого» журн. «Краеведение», наступного року повернувся до Ленінграда. 9 жовтня 1933 заарешт., вислано на 3 роки до Тюмені. 1936 повернувся до Ленінграда, по війні переїхав на батьківщину.

 АБРАМОВ Федір Олексійович  (н.08(21). 03. 1904, колишній рудник Скальковський, передмістя Лисичанська, нині м. Лисичанськ Луган. обл. – + 05. 12. 1982, Дніпропетровськ; поховано там само) - гірничий інженер. Д-р тех. н. (1952), проф. (1952), чл.-кор. АН УРСР (1967). Засл. діяч н. УРСР (1974). Держ. премія УРСР у галузі н. і т. (1976). Уч. 2-ї світ. війни. Держ. нагороди СРСР. Закін. Дніпроп. гірн. ін-т (1930), де й працював (1930-68): асист., доц., 1940-41, 1944-52 - в. о. зав. каф., 1952-68 - зав. каф. Від 1962 -в Ін-ті геотех. механіки АН УРСР: зав. лаб. (1962-68), зав. відділу (1968-82). Наук. дослідж. у галузі аеродинаміки провітрювання шахт і рудників, техніки безпеки та боротьби з газодинам. явищами в шахтах. Створив наук. школу в галузі рудник. вентиляції. Вперше в СРСР обґрунтував і довів на практиці екон. і тех. доцільність застосування індивід. кріплення очис. вибоїв шахт Донбасу. Запропонований ним клиновий принцип виймання метал. стояків був широко впроваджений на шахтах Донбасу. Розробив методику контролю (депрес. зйомки) провітрювання шахт і рудників. Під його кер-вом створено аеродинам. засоби регулювання дебіту повітря на видобутк. дільницях, здійснено матем. обґрунтування перехідних аерогазодинам. процесів, розроблено алгоритми та програми розрахунку вентиляції шахт, закладено теор. основи електр. моделювання шахтних вентиляц. мереж. Був ініціатором, одним із розробників серії моделюючих приладів, впровадж. у пром-сть і прак.

 АБРАМОВИЧ Дмитро /н.26.VII 1873,м.Гулевичі на Волині – + 4.III 1955, Вільнюс, Литва; похований там само/- історик л-ри княжої доби України-Руси, чл.-кор. АН СССР у 20-х рр., співробітник УАН. Автор праць «Исследование о Киево-Печерском патерике как историко-литературоном памятнике» (1902), «Киево-Печерский Патерик» (1931) та ін. В УРЕ не представлено. 


АБРАМОВИЧ Іван Петрович (н. 02. 11. 1921, с. Річка, нині Косів. р-ну Івано-Фр. обл. – + 26. 10. 1978, там само й поховано) –укр. різьбяр, інкрустатор, мосяжник. Навч. у свого батька. З 1945 працював в артілі «Гуцульщина» (нині Косів. худож.-вироб. об'єдн. «Гуцульщина»). Створював традиц. для Гуцульщини за формою і декором скриньки, рахви, тарілки, вази, альбоми тощо. Роботи зберігаються в Івано-Фр. краєзнав. музеї, Коломий. та Косів. музеях нар. мист-ва. 

АБРАМОВИЧ Никанор Никандрович (Бурчак-Абрамович; н. 27. 07(08. 08). 1883, с. Мизове Ковел. пов. Волин. губ., нині Старовижів. р-ну Волин. обл. –п. 21. 03. 1969, м. Карлсруе, Німеччина; поховано там само) –укр.  церковний і просвітницький діяч. Закін. Волин. духовну семінарію в Житомирі, навч. у Київ. комерц. ін-ті, а після рукоположення в священики (1910) - у Київ. духов. академії. Пастирську діяльність розпочав на Володимирщині (Зх. Волинь). 1915 евакуйов. до Житомира. За рекомендацією старшого брата П. Абрамовича став чл. Т-ва дослідників Волині. 1919 очолив ком-т опіки над біженцями. За часів УНР був організатором укр. церковного життя; інструктором нар. освіти Волин. губ., діяльним чл. Братства св. Спаса, що ставило одним зі своїх завдань відродження укр. традицій у православ. церкві. 1918 редагував культ.-осв. місячник «Світець», 1919 - співредактор україномов. часопису «Громадянин». У тому ж році видав брошуру «Просвіта на селі». Після захоплення Житомира більшовиками служив у різних парафіях Зх. Волині. Очолював рух за українізацію церк. життя на укр. теренах у Польщі, брав уч. у роботі Луцької підкомісії, що здійснювала перекл. Св. Письма і богослужбових книг укр. мовою, був чл. Т-ва ім. митрополита П. Могили. Перейшов до Ковел. деканату (1939) й українізував його. 9-го лютого 1942 у Пінську хіротонізований на єпископа. У березні 1942 переїздить до Києва, домагається співпраці УАПЦ зі світськ. діячами, налагоджує її церк. упр. 1942 за сприяння Мстислава (Скрипника) бере уч. у переговорах з митрополитом Олексієм (Громадським) у Почаєві (автономна церква). 1942-43 - архієпископ Київський і Чигиринський. 1943 виїхав з Києва на Волинь, згодом - до Варшави, а 1944 - до Німеччини. З вересні 1946 мешкав у Карлсруе. З 1950 -керівник УАПЦ в Німеччині,  1953 - митрополит УАПЦ на еміграції. 1954- 61 - почес. голова т-ва «Волинь» та Ін-ту дослідів Волині у Вінніпезі (Канада). З 1948 був головою Богосл. наук. Ін-ту УАПЦ, редагував «Богословський вісник» (ч. 2 за лип.- груд. 1948), з верес. 1952 очолював редакційну колегію журн. «Рідна церква». За його ред. 1949    вийшов    «Служебник». 1950 - «Часослов». Автор історичної праці «Догматично-канонічний устрій св. Православної Вселенської Церкви» // «Богословський вісник», Мюнхен, 1948, ч. 1; низки краєзнав. праць: «Наші могили: Інструктивні вказівки до розкопування курганів», «Культ предків на Волині», «Історія Дерманського монастиря», «Старі церковні звичаї на Волині» та ін. Автор праць: Освіта на селі. Ж., 1919; Лист до відповідального редактора «Літопису Волині» А. Ф. Шумовського // Літопис Волині. Вінніпеґ, 1958. Ч. 4; Початки українського церковного відродження на Волині // Там само. Вінніпеґ, 1992. Ч. 17-18.

 АБРАМОВИЧ Петро Никандрович (н.16(28). 01. 1881, с. Мизове Ковел. пов. Волин губ., нині Старовижів. р-ну Волин. обл. – + після 1931; поховано?) –укр.  громадський діяч. Брат Н. Абрамовича. Закін. Мелецьке духовне уч-ще (1893), Волин. духовну семінарію у Кременці (1900), С.-Петербур. духовну академію (1904) зі званням магістранта. Одночасно слухав лекції у С.-Петербур. археол. ін-ті. Розпочав пед. діяльність учителем рос. мови у Тиврів. духов. шк. на Поділлі (нині Вінн. обл.). З 1906 - учитель рос. мови у Волин. духов. семінарії в Житомирі. Одночасно викладав історію педагогіки, історію літ-ри у житомир. г-зіях Н. Овсянникової та Н. Покрамович. Дійс. чл. Т-ва дослідників Волині (з 1909). Організатор і викл. Волин. нар. ун-ту в Житомирі (1917), один з організаторів Братства св. Спаса, що ставило своїм завданням відродження укр. традицій у православ. церкві (1918), організатор дошк. і позакл. відділу при Волин. губ. земстві. Перший ректор (1919-20) та викл. (1919-31) Волин. ІНО в Житомирі, голова етногр. секції Волин. центр. музею в Житомирі (з 1923). Як прихильник укр. нац. ідеї зазнав утисків від тоталітар. системи, його прізвище фігурує у багатьох сфабрик. кримінал. справах ГПУ як «буржуаз. укр. націоналіста». Переховуючись від переслідувань, 1931 виїхав до Харкова, де працював викл. пед. ін-ту. Дальша доля не відома. Автор фундам. історіогр. праці «Минуле міста Житомира з найдавніших часів до кінця XVI ст.», рукопис якої зберігається у фондах Держ. архіву Житомир. обл. (Ф. 3409. Оп. 1. Спр. 1-4).Праці.: До історії заснування Волинського інституту народної освіти. Ж.,1925; Наукові установи і наукова діяльність на Волині // Наука на Україні. К., 1922, № 2.

 АБРАНЬЧАК-ЛИСИНЕЦЬКИЙ Олександр /н. бл. 1880, Галичина - + після 1913; поховано?/ - львівський сходознавець, 1913 здійснив перший і чи не єдиний переклад Корану укр. мовою. Ні в УРЕ ні в УЛЕ не представлено.

АВДЄЄВ Вадим Миколайович (н. 23.12. 1933, Зінов'євськ, нині Кіровоград – п. 23.01.1997, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі) –укр. співак (тенор). Засл. арт. України (1969). Лауреат 1-го респ. конкурсу ім. М. Лисенка (1-а премія, 1962). Навч. співу в О. Петляш. Закін. Київ. консерва-торію (1983, кл. Д. Петриненко). Соліст Ансамблю пісні і танцю Київ. військ. округу (1956-58), Укр. нар. хору ім. Г. Верьовки (1958-60), Київ. філармонії (1960-86). Педагог студії Укр. нар. хору ім. Г. Верьовки (1987-97). У репертуарі -твори вітчизн. і зарубіж. класики, укр. нар. пісні.

АВДЄЄНКО Петро Петрович (н. 07. 01. 1901, с. Коти Черніг. обл., нині в ме-жах м. Чернігів – + 27. 01. 1956, Київ; поховано там само) –рад. військовик. Герой Рад. Союзу (1943). Уч. 2-ї світ. війни. Закін. Військ. академію генштабу (1946). Уч. воєнних дій 1918-20 pp. З червня 1941 на фронті. З 1953 -генерал-майор у запасі. Його іменем названо вулицю в Чернігові.

АВДИКОВИЧ Орест Львович (пс. - Данило Троян; н. 16. 02. 1877, с.Дубківці, нині у складі с. Раштівці Гусятинського р-ну Терноп. обл. – + 29. 10. 1918, Відень, похов. у Перемишлі, нині Польща) –укр.  письменник, педагог, літературознавець. Народився у сім'ї греко-катол. священика москвофіл. орієнтації Л. Авдиковича. Закін. Львів. г-зію та філос. ф-т Львів. ун-ту (1901), навч. також у Гірничій академії в м. Леобен (Австрія, 1898). Учителював у Перемишлі -спершу в польс., а з 1903 - в укр. г-зіях і водночас в укр. ліцеї для дівчат. З 1905 - перший адміністратор і префект гімназій. ін-ту, а з 1909-проф. г-зії. Був зав. укр. б-ки для учнів і куратором драм. гуртка, керував літ. секцією. З 1908 -голова Перемишл. філії Т-ва наук. викладів ім. П. Могили. Дебютував белетристич. нарисом «Шекс» у газ. «Діло» (1898, 27, 28 трав.). Друкувався у львів. вид. «Руслан» та «Літ.-на-ук. вісник». У зб. оповідань «Поезия і проза» (Л., 1899), «Моя популярність» та інші оповідання» (Л., 1905) реалістично змалював життя дріб. шляхти й сільс. інтелігенції. У творах «Гуси», «До місяця», «Звечора», «Останні скарби» та ін. наближався до «нової школи» в укр. літ-pi поч. 20 ст., подаючи на основі діалогів, монологів психологізовані пластичні малюнки з життєвих випадків, концентруючи увагу на душев. зрушеннях, нюансах думок і почуттів героя. Під впливом польс. модерніста С. Пшиби-шевського А. звертається до  відображення розірваної свідомості зневіреного в житті інтелігента в мініатюрах з химерним сюжетом або ж взагалі без фабули: лірич. медитацій, елегій чи потоку свідомості лірич. героя, який дослухається «музики своїх нервів»; до символічно-метафор. зма-лювання його фантаст. візій, поєднуючи натураліст. підхід до психол. аналізу з лірико-символ. експресією: «Нарис одної доби» (1899), «Нетлі», «Мете-лики» (обидва - 1900) «Демон руїни» (1901; усі - Львів). У прозі А. став предтечею прихильників укр. модерну, передусім «Молодої Музи». У вида-них у Перемишлі оповіданні «На згарищах» (1914) і містерії «Ой у рідному краю та на Дикому полі» (1918) засуджував імперіаліст. війну; тут реаліст. картини межують із фантаст. візіями й алегор. образами, взятими з християн. міфології. У низці творів А. є елементи містики. Йому належать літературоз-навчі розвідки «Огляд літературної діяльности Олександра Кониського» (1908) і «Форма писань Маркіяна Шашкевича» (1911; обидві - Перемишль).Тв.: З балу; На аудієнції; Останні скарби; Відлюдок; По дорозі; Така ...дурна справа // Образки з життя: Оповідання, новели, нариси. Л., 1989; Лев Василович-Сапогівський: Єго житє і літературна діяльність // Діло. 1899, 4-7 серп.. В УРЕ не представлено. В УЛЕ є.

АВДИКОВИЧ-ГЛИНСЬКА Климентина Миколаївна (дівоче - Січинська; н. 27. 07. 1884, м. Копичинці, нині Гусятин. р-ну Терноп. обл. – + 10. 10. 1965, Відень; поховано там само) –укр.  промисловець, меценат. Дружина О. Авдиковича. Певний час очолювала деякі укр. громад. орг-ції. 1922 заснувала у Перемишлі невелику ф-ку солодощів «Фортуна», одну з перших укр. ф-к у Галичині, яку того ж року перебазовано до Львова. 1924 з митрополитом Андрієм Шептиць-ким заснувала спільне підпр-во -парову цукеркову ф-ку «Фортуна Нова», проектна потужність якої після добудови і модернізації - 5 т продукції в день. Працювали, як правило, українки з серед. або вищою освітою. На кін. 1930-х pp., у період найбільшого розквіту, працювало 125 робітників і шість агентів, що займалися збутом продукції в містах. Ф-ка в різні часи мала декілька фірм. крамниць у Львові та по одній у Стрию і Дрогобичі. Асортимент продукції був досить широкий (розмаїті цукерки, шоколад, печиво, морозиво, фруктові желе тощо), а якість - висока, тому вироби ф-ки користувались великим попитом. Ф-ка співпрацювала з «Центросоюзом», «Народною торгівлею», Земельним банком та ін. укр. кооперативними орг-ціями. 1939 «Фортуну Нову» націоналізувала рад. влада. Після 2-ї світ. війни ф-ка разом з кількома ін. увійшла до складу підпр-ва, що відоме нині як кондитер. фірма «Світоч». А.-Г. була прихильницею жіночого руху, матеріально підтримувала «Союз українок», у черв. 1934 спонсорувала Жіночий конгрес у Станіславові (нині Івано-Франківськ),у в якому брала участь. 1944 емігрувала до Відня. В УРЕ не представлено.

АВДИКОВСЬКИЙ Орест Арсенович (псевд. - Бояніст, Іван Нетой, Семен Під-гірський; н. 23. 04. 1842, с. Подусів, нині Перемишлян. р-ну Львів. обл. – + 10. 08. 1913, Львів; поховано там само) –укр.  письменник, перекладач, етно-граф. За поглядами - москвофіл. Походив із сім'ї священика. Довгий час жив у Мостищах побл. Калуша. Наприкінці 80-х pp. переїхав до Львова. У 70-х pp. працював у газ. «Слово». Разом із О. Марковим заснував і видавав журн. «Пролом» (1881-82), «Новый пролом» (1883-87). Останні роки життя працював у газ. «Галичанин». 1866 дебютував поемою «Завирюха», надрук. у коломий. газ. «Голос народный». Друкувався переважно у львів. виданнях. Окремими книгами у Львові вийшли повісті «Пригода Стефана Корчука» (1886), «Пильнуй свого - не забагай чужого» (1887). Твори здебільшого дидактичні, з християн. моралізуванням. У 1877 видав стислі переробки романів Д. Дефо «Робінзон Крузо» і Г. Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома» (під назвою «Дядько Фома»). Переклав романи А. Дюма-батька («Із записок старого капітана», 1874), А. Доде («Жуав», 1887).

АВДІЄНКО Михайло Оверкович (н. 1886, с. Воскресенка Олександрів. пов. Катериносл. губ., нині с.Чапаєвка Пологів. р-ну Запоріз. обл. – + 08. 09. 1937, Карелія, урочище Сандормах РФ; поховано там само?) –укр.політичний діяч, журналіст. Закін. нар. школу. Під час 1 -ї світ. війни служив солдатом у Петрограді, де вступив до УСДРП. Працював у газ. «Наше життя». Актив. уч. Лютн. революції 1917, депутат Петрогр. ради робітн. і солдат. депутатів. Того ж року переїхав до Києва. Працював гласним міської думи; згодом став чл. Всеукр. ради військ. депутатів, ЦР і ЦК УСДРП. У листопаді-грудні 1918 входив до складу Військ. рев. ком-ту, що керував антигетьман. повстанням у Києві. Зблизився з В. Винниченком, увійшов до складу редколегії «Робітничої газети». У січні 1919 став одним із кер. групи «незалежників», що відкололася від УСДРП і прийняла «рад. платформу», навесні того ж року брав активну уч. у створенні й кер-ві Всеукр. рев. ком-том для боротьби проти більшов. уряду X. Раковського. Разом з А. Річицьким налагодив видання газ. «Червоний прапор» і фактично став її редактором. Писав невеликі статті на актуал. теми. З січ. 1920 - чл. ЦК новоствор. Укр. комуніст. партії (УКП), від неї входив до колегії Наркомату внутр. справ УСРР. 12. 11. 1924 засудж. особливою нарадою Колегії ОГПУ до 3 р. заслання, але 06. 02. 1925 вирок скасовано, а справу припинено. Після саморозпуску УКП в березні 1925 вступив до КП(б)У, очолював Центр. статист. упр., був чл. ВУЦВК. Автор спогадів «Лютнева революція в Петрограді і УСДРП». 26. 02. 1934 засудж. «трійкою» при ГПУ УСРР до 10 р. ув'язнення. Розстріл. за вироком «трійки» Карел. АРСР. 15 квітня 1966 реабілітовано.

 АВДІЄНКО Яків Павлович (н. 24. 10 (05. 11). 1897, с. Покори, Уссурій. край, РФ – + 16. 03. 1994, Київ; поховано там само) –укр. кінооператор і кінорежисер. Засл. діяч мист-в УРСР (1988). Чл. НСКінУ (1957). Уч. 2-ї світ. війни. Держ. нагороди СРСР. Навч. на малярському ф-ті Вищих худож.-тех. майстерень у Москві (3 курси). Був кор. журналів вид-ва Всесоюз. центр. ради профспілок, кінооператором, асист. кінореж. і кінореж. низки кіностудій (1929-40), реж. «Укр-кінохроніки» (1940-70). У 1943-44 реж. Центр. студії документ. фільмів, разом із О. Довженком та Ю. Солнцевою працював над публіцист. стрічками «Битва за нашу Радянську Україну» (1943) та «Перемога на Правобережній Україні» (1945). Творчий доробок А. цікавий передусім як послідовне відтворення хроніки істор. подій («Львів радянський» (1940, автор сценарію), «Київ є і буде радянським» (1941), «Пам'ятник Леніну» (1946), «Радянська Україна» (1947), «Знову в сім'ї єдиній» (1952) та ін.). У 60-70-х pp. 20 ст. викладав на кінореж. ф-ті Київ. ін-ту театр. мист-ва, де поряд з фах. лекціями розповідав цікаві життєві історії про неординар. особистості.

 АВДІЙ / Овдій, pp. н., с. і місце поховання невід../ - укр. різьбяр, про якого Галицько-Волинський літопис сповіщав, що він своїми пласкорізьбами прикрасив церкву св. Іоанна Златоуста в Холмі, збудовану Данилом князем Галицьким у ХIII ст.

АВЕДИКОВ Овдій Карпович (н.1877 – + червень 1919, Харків; поховано?) – укр. актор. Чоловік Єлизавети, батько Віктора та Петра Аведикових. Дебю-тував 1888 у трупі дядька -Л. Аведикова, працював у трупі О. Суходольського, утримував власні трупи. 1919 був одним з організаторів Харків. першого укр. рад. зразкового театру.

 АВЕДИКОВ Петро Овдійович ( пс. - Аведиков-Авдієнко; н. 28. 05(09. 06). 1899, м. Кременчук, нині Полтав. обл. – + 18. 06. 1972, м. Дніпродзержинськ Дніпроп. обл.; поховано там само) – укр. актор. Засл. арт. УРСР (1951). Син О. та Є. Аведикових. Дебютував 1916 у трупі О. Суходольського. Працював у трупах І. Калиниченка, Б. Лучицького, С. Глазуненка, у театрі Політпросвіти під кер-вом І. Савченка-Львовського (Ставрополь, 1919-22), у Лівобереж. укр. драмі (Миколаїв, 1930-33). Очолював Перший трудколектив укр. артистів ім. Т. Шевченка (Донбас, 1922-30), Перший Донец. робітн.-колгосп, театр (разом із В. Вороною; Горлівка, 1933-44), укр. муз.-драм. театри Артемівська (1947-49), Дніпродзержинська (1949-59). Актор вибухового темпераменту, імпульсив., але з глибинним проникненням у сутність образів, які втілював на сцені незалежно від їх характеру - героїчного чи побутово-комедійного. Вистави: «Комуна в степах», «97» М. Куліша, «Отрута» А. Луначарського, «Молода гвардія» за О. Фадєєвим (перша поста-новка в СРСР, 1947), «Підступність і кохання» Ф. Шіллера, «Мандат» М. Ердмана.Ролі: Цокуль, Калитка («Наймичка», «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого), Шма-га («Без вини винні» О. Островсько-го), Федір («Навала» Л. Леонова).


АВЕДИКОВА Єлизавета Андріївна (Аведикова-Потоцька; н. 03(15). 04. 1878, Єлизаветград, нині Кіровоград – + 26. 03. 1968, Дніпропетровськ; поховано там само) –укр. акторка. Засл. артистка УРСР (1948). Дружина 0. Аведикова, мати В. та П. Аведикових. Дебютувала 1895 у с. Крюків (згодом смт, нині в межах м. Кременчук). Працювала в трупі О. Суходольського, у Першому трудколективі укр. артистів ім. Т. Шевченка (Донбас, 1922-30), Лівобереж. українській драмі (Миколаїв, 1930-33), Артемів. (1944-47), Херсон. (1947-49), Дніпродзержинському (1949-52) укр. драм. театрах. Актриса відкритих почуттів, природ. щирості. Грала гол. ролі укр. класич. репертуару: Ганну («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Вустю («Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького), а також Марію Тарасівну («Платон Кречет» 0. Корнійчука).

АВЕЛИЧЕВ Іван Тихонович (н.20. 12. 1911, с. Робоча Слобідка, нині смт Слобідка Кодим. р-ну Одес. обл. – + 19. 04. 1945, похов. у с. Джевіце Зеленогур. воєвод., Польща; поховано там само?) – рад.  військовик. Герой Рад. Союзу (1945). Уч. 2-ї світ. війни. Закін. Курси удосконалення командного складу при Вищому військ.-мор. уч-щі (1939). В армії з 1933. З жовт. 1942 на фронті. Відзначився у боях у січні 1945 на магнушев. плацдармі, при форсуванні р. Пилиця (Польща). Загинув на фронті.


АВЕНАРІУС Михайло Петрович /н. 07. 09. 1835, Царське Село, тепер м. Пушкін Ленінград. обл. - + 04. 09. 1895, Київ, поховано там само/ - укр. фізик, проф., завідуючий метеоролог. обсерваторією Київ. ун-ту 1866; з 1876 - чл.-кор. Петерб. АН, чл. кількох вітчизняних і зарубіжних т-в природознавців. Вивчав термоелектричні явища, вивів формулу Авенаріуса, 1880 розробив оригінальну систему розподілу змінних струмів для живлення свічки Яблочкова, за щo 1881 нагороджений франц. орденом Почесного легіону, автор понад 30 наук. праць, створив київ. шк.фізиків: Г.Г. Де-Метц, Й.Й.Косоногов, О.І.Надєждін, О.В.Клосовський та ін., вів громад.-наукову роботу.

АВЕРІН Віктор Григорович (н. 06(18). 10. 1885, с. Чепіль, нині Балаклій. р-ну Харків. обл. – + 28. 12. 1955, Харків; поховано там само) – укр. біолог-зоолог. Брат Вс. Аверіна. Д-р с.-г. н. (1930), проф. (1930). Закін. Харків. ун-т (1912). З 1912-пом. губ. ентомолога, з 1913 - губ. земський ентомолог і зав. Ентомол. бюро Харків. губ. земства; 1919-25 - зав. губ. станції захисту рослин, з 1925 - зав. відділу захисту рослин Наркомзему, з 1930 -зав. каф. зоології та ентомології у Харків. с.-г. ін-ті. Один із перших організаторів справи захисту рослин в Україні (створив ф-т захисту рослин при Харків. с.-г. ін-ті). Обґрунтував порівняльно-еколог. напрям досліджень у галузі захисту рослин; упроваджував у вироб-во біол. прийоми захисту рослин (принадження на посіви і полезахисні смуги корисних комах і комахоїдних птахів).Пр.: К орнитологии Харьковской губернии. X., 1910; Важнейшие вре-дители сельского хозяйства и меры борьбы с ними. X., 1919; Рыбы Харь-ковской губернии. X., 1923; Краткий обзор озера Лимабан Змиевского уезда Харьковской губернии // Природа и охота на Украине. 1924. №1,2; Мисливство: Порадник українського мисливця. X., 1927; Хищные жужелицы УССР и вопрос об использовании их для борьбы с вредителями // Зап. Харьков. с.-х. ин-та. X., 1939. Т. 1, вып. 4; О мероприятиях по обогащению свекловичных полей полезной дикой птицей // Там само. X.; Ката-Курган, 1941. Т. 3, вып. 1/2.

АВЕРІН Всеволод Григорович (н. 08 (20). 02. 1889, с. Чепіль, нині Балаклій. р-ну Харків. обл. –+ 03. 09. 1946, Харків; поховано там само) –укр. графік. Брат В. Аверіна. Чл. об'єдн. «Художній цех» (1918-19), чл. Асоц. художників Червоної України (1926-27). Чл. СХУ (1938). Закін. Харків. худож. уч-ще (1914), де навч. в О. Любимова та М. Федорова, пізніше у студіях Е. Штейнберга та К. Кіша (Харків). З 1927 брав уч. в обл. та респ. виставках. Персон. виставки - 1936, 1937, 1949, 1992, 1999. Працював у галузі книжк. та станк. графіки як анімаліст, переважно в техніці літографії, а також у жанрах портрета й пейзажу. Майстер реаліст. спрямування, представник харків. худож. шк. Зробив багато анатоміч. малюнків. Один з кращих укр. анімалістів 1-ї пол. 20 ст. У станк. графіці цікавився типовими рисами тварин і мож-ливостями графіч. технік, окремі естампи зроблені на істор. тематику. Автор ілюстрацій до «Атласу анатомії людини», акад. В. Воробйова (т. 1-5, 1938-42), роману М. Твена «Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура» (1926), оповідань Л. Толстого (1936), І. Франка (1937), нар. казок. Оформив десятки дит. книжок, що вирізняються вишуканістю малюнків та гармонійністю книжк. дизайну. Твори А. зберігаються  в НХМ, Харків. ХМ, Балакліїв. краєзнав. музеї (Харків. обл.) та ін. музеях України, Держ. Третьяков. галереї (Москва), Держ. Рос. музеї (С.-Петербург), Нац. ХМ Казахстану (Алмати), в приват. колекціях. Тв.: оригін. графіка - «Тигриця», альбом «Звірі зоосаду» (обидва -1929), серія «Олені біля ясел» (1933), «Телята», «Атлет, бугай...» (обидва -1936), «Риби» (1938), серії пейзажів -«По Осетії» (1931), «Крим» (1933); естампи «Бій оленів», «Куниці» (обидва -1936), «Мати» (1940), «Жучка» (1941), «Т. Г. Шевченко серед російських революціонерів-демократів» (1939).

АВЕРІН Юрій Вікторович (н.20. 03. 1911, Харків – + 10. 10. 1987, Кишинів; поховано там само) –укр.  зоолог, зоогеограф, д-р біол. н. (1959). Син Б. Аверіна. Закін. Харків. ун-т (1939). Працював у системі держ. заповідників АН СРСР, УРСР та Молд. РСР, зокрема на Уралі, Камчатці, Пн. Кавказі, Криму. У 1957-87 - ст. н. с. лаб. зоології наземних хребетних Ін-ту зоології АН Молдови. Автор праць з екології птахів та ссавців.Пр.: Некоторые изменения в составе охотничье-промышленной фауны Молдавии за последние столетия // Охрана природы Молдавии. Кишинев, 1960. Вып. 1; Хищные птицы Молдавии и их роль в природе и сельском хозяйстве. Кишинев, 1966; Птицы Молдавии. Кишинев, 1970-71. Т. 1, 2 (співавт.); Красная книга Молдавской ССР. Кишинев, 1978 (співавт); Беречь сокровища природы. Кишинев, 1980 (співавт.).

АВЕР'ЯНОВ Георгій Борисович (н.17.11. 1930, с. Біляївка, нині місто Одес. обл. – + 04. 06. 1991, Харків; поховано там само) –укр. віолончеліст, педагог. Засл. діяч мист-в УРСР (1981). Держ. нагороди СРСР. У 1944-50 навч. у шк. ім. П. Столярського (Одеса). Закін. Одес. консерваторію (1955) та ас-пірантуру при Київ. консерваторії (1958, кл. Г. Пеккера та Г. Васильєва). 1953-55 - викл. Одес. муз. шк.-десятирічки. У 1958-59 - ст. викл. Львів. консерваторії; від 1959 -ст. викл., від 1969 - доц., від 1984 - проф.; від 1968 - проректор із навч. роботи, від 1975 - ректор Харків. ін-ту мист-в (ХІМ). Одночасно викладав у Харків. спец. муз. школі. Виховав плеяду талановитих віолончелістів, серед яких -В. Мальцев, Н. Клочко, В. Кругляков, С. Розсоха, А. Єздаков, О. Шапіро, М. Безрозум, М. Авер'янова. Заснував і очолював ансамбль віолончелістів ХІМ. Виступав із сольними концертами у Києві, Львові, Москві, Одесі, Харкові і як соліст симф. оркестру. Грав у складі струн. квартету Львів. консерваторії, тріо ХІМ. А. тяжів до емоційного романт. стилю, експресив. звучання, поєднання артистизму і філософічності, ліризму і вольового начала. А. - перший виконавець концертів для віолончелі і оркестру В. Губаренка і Д. Клебанова, які видані під його редакцією. Пам'яті А. присвяч. «Лірична музика» для віолончелі і камерного оркестру І. Ковача, 1991; 2-а соната для віолончелі і фортепіано В. Бібика, 1992; соната для віолончелі і фортепіано «Pro memoria» A. Гайденка, 1994.

АВРАМЕНКО Андрій Васильович (Авраменко-Ирій;н. 01(13). 12. 1893, м. Широке Таврій. губ., нині смт Дніпроп. обл. – +розстріляно кадебістами 17 жовтня 1944, Донецьк; поховано там само) –укр. актор, публіцист, громад. діяч. Чл. «Просвіти». Закін. земську шк. в Широкому, брав уч. у роботі самодіял. драм. гуртка. 1912 вступив до Київ. сільгосп-технікуму, проте навч. перервала 1-а світ. війна. 1914-17-у діючій армії. Повернувшись до Широкого, брав активну уч. у національному відродженні. Влітку 1917 - делегат Всеукр. з'їзду «Просвіти», 1918 -другого Всеукр. з'їзду селян. Разом з братом Антоном 1918 організував гайдамац. сотню для захисту міста від денікінців. Від 1921 разом з дружиною Л. Обломієвською - в театрі «Березіль» у Києві. Того ж року в м. Остер на Чернігівщині працював у місц. «Просвіті», очолював театр. секцію. 1923 –чл. правління білоцерків. філії творчого об'єдн. «Березіль», кореспондент часопису «Плуг і молот» (м. Біла Церква). 1923 заарешт. у Широкому. Звільн. у листопаді 1925. Переїхав до Катеринослава (Дніпропетровська), у 1925-27 - артист укр. драм. студії при Дніпроп. клубі залізничників. На поч. 1927 очолив студію, поставив «Гайда-маків» Т. Шевченка. Активно друкувався на театр. теми в місц. часописі «Зоря». Від 1927 у харків. театрі «Веселий пролетар». Зазнав репресій; працював на буд-ві Свірської ГЕС у Ленінгр. обл. У 30-х pp. працював у театрі в Маріуполі. З початком 2-ї світ. війни повернувся в Широке. Навесні 1942 в сусід. селі організував майстерню з виготовлення глин. посуду. 1944 заарештов. органами НКВС, звинувач. у зв'язках з центр. проводом ОУН та кер-вом «Просвіти». Засудж. до розстрілу 17 жовтня 1944. Дружину А. разом з донькою вислали в Талди-Курган. обл. (Казахстан), звідки вони змогли виїхати лише 1958. Реабіліт. 11 березня 1994.

АВРАМЕНКО Василь Кирилович (н. 10(22). 03. 1895, с. Стеблів, нині смт Корсунь-Шевченків. р-ну Черкас. обл. – + 06. 05. 1981, Нью-Йорк, 04. 05. 1993 на його бажання перепохов. у Стеблеві) –укр. хореограф, актор, продюсер, дослідник і знавець укр. танців. Закін. вечірні учит. курси на Далекому Сх., м. Владивосток (1913). Дебютував у лютому 1918 на сцені Київ. театру М. Садовського в спектаклі «Катерина» М. Аркаса (роль Першого хлопця), згодом виступав у концерт. виставі, присвяч. пам'яті Т. Шевченка (березень 1918, Київ) та виставі «Мати-наймичка» І. Тогобочного. 1919-20 – актор профес. театру М. Садовсько-го (Київ, Вінниця, Кам'янець-Подільський). 1922 організував шк. нар. танцю у Львові, 1923 - у Луцьку, Кременці, Рівному, 1924 - у Холмі. Від грудня 1925 жив у Канаді, де заснував і очолив Гол. рухому шк., в якій навчалися театр. мистецтва і хореографії; від 1928 - у Нью-Йорку. У 20-50-х pp. гастролював із ансамблем укр. нар. танцю країнами Європи, Америки; в Австралії, Ізраїлі. Виступав на сцені «Метрополітен-опера» в 1931, 1935-у Білому домі (Вашингтон). Елементи Шевченкової поезії покладено в основу таких танців, як «Запорозький герць», «Катерина херсонська», «Козак сольний», «Великодня гаївка» та ін. До його автор. композицій належать танки «Козачок подільський», «Гопак колом з вільним сольом», «Гречаники», «Коломийка-сіянка», «Великодня гаївка», «Метелиця в'юча», «Гопак парубоцький», «Танок Ґонти», «Журавель весільний», «Чумак», «Запорозький герць», «Аркан коломийський», «Чума-чок», «Гонивітер», «Танок Довбуша» та балетні картини «За Україну», «Чумаки», «Січ отамана Сірка», «Великдень на Україні», «Русалки» та ін. 1936 заснував і очолив власну кіностудію у Нью-Йорку, де були поставлені фільми за п'єсами укр. драматургів-класиків: «Запорожець за Дунаєм» (за однойм. оперою С. Гулака-Артемовського), «Наталка Полтавка» (за однойм. оперою М. Лисенка), «Маруся Богуславка», багато фольклор. фільмів. Найвидатніша робота в цій галузі -звуковий фільм «Тріумф українського танцю» (1954), над яким А. працював 25 років. Автор підручника «Українські національні танки, музика і стрій» (Вінніпег, 1947). У Нью-Йорку створено фонд В. Авраменка. У Києві 1991 відбулася докум. виставка «З українським танцем по світу»; 1993 у Києві, Стеблеві - міжнар. наук.-практ. конф. «Василь Авраменко та укр. культура». В УРЕ не представлено.

АВРАМЕНКО Василь Максимович (н.1913, с. Славгород, нині смт Синельників. р-ну Дніпроп. обл. – + 17. 12. 1972, с. Гасанівка Запоріз. обл; поховано там само) –рад. військовик. Герой Рад. Союзу (1944). Уч. 2-ї світ. війни. На фронті з 1941. Відзначився при форсуванні Дніпра, під час боїв за плацдарм на правому березі Дніпра побл. с. Петро-Свистунове (Вільнян. р-н Запоріз. обл.) у кін. вересня 1943. Після війни жив та працював комбайнером у с. Гасанівка Запоріз. обл.

 АВРАМЕНКО Віталій Григорович (н. 03(16). 08. 1912, с. Станіслав, нині Білозер. р-ну Херсон. обл. – + 24.09. 1974, м. Ніжин Черніг. обл; поховано там само) –укр.  актор, режисер. Засл. арт. УРСР (1952). Навч. у Київ. муз.-драм, ін-ті. Працював у театрах: Київ. укр. драм. ім. І. Франка (1932-34), Київ. обл. укр. муз.-драм. ім. П. Саксаганського (1936-41, 1960-64 - його очолював, м. Біла Церква), на Київ. кіностудії худож. фільмів (1941-42, м. Ашхабад), у Запоріз. укр. муз.-драм. театрі ім. М. Щорса (1942-53). 1944-45 - кер. фронт. концерт. бригади, яка виступала в частинах 4-го Укр. фронту. Очолював Закарп. (1953-60, Ужгород), Ніжин. (1964-74) укр. муз.-драм. театри. За со-рок років на сцені різних театрів зіграв понад 150 ролей. Актор великої майстерності та широкого творчого діапазону.Ролі: Микола («Украдене щастя» І. Франка), Пузир («Хазяїн» І. Карпенка-Карого), Хлестаков («Ревізор» М. Гоголя), Фердинанд («Підступність і кохання» Ф. Шіллера), Ляшенко («Не судилось» М. Старицького), Окайомов («Машенька» О.Афіногенова), Мирослав Сердюк («Дума про Морозенка» М. Стельмаха), Іларіон («Я, моя бабуся, Іліко та Іларіон» Н. Думбадзе), Вічний («Голубі олені» В. Коломійця) та ін.Вистави: «Як гартувалася сталь» за М. Островським (1950), «Її друзі» В. Розова (1952), «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого (1953), «Кремлівські куранти» М. Погодіна (1965), «Мати-наймичка» за Т. Шевченком І. Тогобочного, «На людному місці» О. Островського, «Весілля в Малинівці» О. Рябова, Л. Юхвіда (усі - 1966), «Тиха українська ніч» Є. Купченка, «Сині роси» М. Зарудного, «Яків Батюк» П. Лубенського, М. Шуста (усі - 1967), «Дай серцю волю - заведе в неволю» М. Кропивницького (1967, зіграв роль Івана), «Голосіївський ліс» В. Собка (1969) та ін.

 АВРАМЕНКО Георгій Титович (н. 15(28). 03. 1905, Київ – + ЗО. 06. 1978, там само й поховано) – укр. актор і режисер. Засл. арт. УРСР (1964). Не мав професійної освіти. Навчався у Торг. ін-ті. Працював у Харків. новому театрі ім. Лесі Українки (1924), пересув. театрах Києва, Вінниці, Жмеринки (1925-29), у Житомир. театрі «Червоний шлях» (1933-38), 1-му Київ. робітничо-колгоспному театрі (1939-40), Кам'янець-Поділ. (1945-46), Терноп. (1947-75) укр. муз.-драм. театрах. Виконавець характерних та комічних ролей.Ролі: Хома Кичатий («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Шельменко («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка), Довгоносик («В степах України» О. Корнійчука), Фамусов («Лихо з розуму» О. Грибоєдова).Вистави: «Майська ніч» М. Старицького (1948), «Олеся» за О. Купріним (1964).

АВРАМЕНКО Ігор Михайлович (н. 04. 04. 1929, Дніпропетровськ – + 28. 12. 1991, там само й поховано) –укр. актор. Засл. арт. УРСР (1979). Закін. Дніпроп. театр. уч-ще (1956, курс I. Кобринського). Працював у філармонії (1956-66), укр. муз.-драм. театрі ім. Т. Шевченка (1966-69), обл. укр. ТЮГу ім. Ленін. комсомолу (1969-91; всі - у Дніпропетровську). Характерно-драм. актор яскравої індивідуальності з виразною пластикою.Ролі: Блюхер («Коли мертві оживають» І. Рачади, 1966), Жухрай («Бурею народжений» Ю. Принцева, 1970), Правдін («Недоук» Д. Фонвізіна, 1971), Мамаєв, Юсов («На всякого мудреця доволі простоти», «На людному місці» О. Островського, 1976, 1985), Берліоз («Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим, 1985), Сорін («Чайка» А. Чехова, 1989).

АВРАМЕНКО Йосип Дмитрович (н. 05.01. 1928, с. Колядинець, нині Ли-поводолин. р-ну Сум. обл. – + 02. 12. 1991, Харків; поховано там само) – укр. учений у галузі захисту лісів. Д-рс.-г. н. (1988). Закін. Харків. с.-г. ін-т (1952). Працював міжрай. інж.-лісопатологом у Сумах та Києві; 1960-64 - зав. відділу захисту лісу в Білорус. НДІ ліс. госп-ва; 1964-84 - зав. Відділу захисту лісу Укр. НДІ ліс. госп-ва та агролісомеліорації; 1984-88 - ст. наук. співр. цього ін-ту. Досліджував проблеми захисту лісів від пошкодження їх хвоє- та листогризними шкідниками. Опрацював мікроосередк. і комплексні методи захисту дібров від пошкоджень шкідниками.Пр.: Авиационно-химическая обработка микроочагов в дубовых насаждениях// ЛХ. 1970. № 8 (співавт); За-менители ДДТ в борьбе с листогрызу-щими вредителями // Там само. 1973. № 2 (співавт.); Сверхмалообъемное авиационное опрыскивание - новое в борьбе с вредителями леса // ЛА. 1975. Вып. 41.

АВРАМЕНКО Михайло Іванович (н. 23.01. 1914, с. Новотроїцьке, нині Воронез. обл., РФ – + 26. 03. 1944, Миколаїв; поховано там само) –рад. військовик. Герой Рад. Союзу (1945, посмертно). Уч. 2-ї світ. війни. Служив на Чорномор. флоті. Відзначився у березні 1944 у боях в Микол. порту, де й загинув. Похов. у братській могилі 68-ми десантників у Миколаєві.

АВРАМЕНКО Олександр Іванович (н. 04. 08. 1934, Запоріжжя – + 23. 02.1974, Київ; поховано там само) – укр. письменник. Закін. Одес. ун-т (1967). Працював кор. г. «Молодь України», ред. газ. «Комсомолець Запоріжжя». Від 1970 - на парт. роботі. Твори присвячені 2-й світ. війні, життю робітників. Тв.: Зграйка зелених ластівок. К., 1967; Прометеєві діти. К., 1970; Солодка чара гіркоти. К., 1971; Гінці з неволі // Дніпро. 1973. № 11; Пригоди білої ромашки. К., 1978.

АВРАМЧУК Олександр Никифорович /н.? – + на 62 році життя?, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/- укр. журналіст , гол. редактор часопису „Українська мова й література в школі” (тепер „Дивослово”). Був шляхетною людиною, відважним патріотом, у 1989- 90-му , ризикуючи накликати гнів партійного начальства, надав прихисток тоді опозиційній „Народній газеті”. Писав оповідання, готував до видання книжку, приятелював з Григором Тютюнником, М.Вінграновським, В.Гужвою, ін. відомими письменниками. 

 АВРАТИНСЪКИЙ /н.  1. пол. 17. ст. - + після 1651, полонений польськ. шляхтою і страчений; поховано ?/- тростянецький сотник, 1651 разом з Да-нилом Нечаєм боронив від польськ. загарбників м. Красне на Брацлавщині. В УРЕ не представлено.

 АВРІЛЬ Адольф /н. 17.08.1822, Париж - + 27.X.1904, с. Копп'єр; поховано ?/ - франц. письменник і дипломат, засновник "Альянс Франсез", опублікував життєпис Т.Шевченка й переклади його творів франц. мовою.

 АВРУЩЕНКО Володимир Ізраїльович /н. 17.07.1908, Ямпіль, тепер смт Сум. обл. - + 09.06.1941, с. Меченки; похов. у братській могилі в с.Кайбалівці Пирятинського р-ну Полт. обл./ - рос, поет, починав під впливом Т.Шевченка й нар. пісенної творчості. Наприкінці 20-х pp. родина А. переїхала до Москви, та А. до кінця життя не поривав зв'язків з Полтавою. Під час 2-ї світової війни в районі Пирятина він потрапив до рук фашистів поранений і був закатований.

АВТОМОНОВ Павло Федорович /н.10. 07. 1922, с. Олександрівка Золочівського р-ну Харків. обл. – + 1981, Київ; поховано там само, могила на Байковому цвинтарі з памятником/- укр. письменник, уч. 2-ї світової війни, розвідник. Закін. середню шк., служив на Балтійському флоті, був тяжко поранений під Ленінградом, по війні закін. Вищу партійну шк. при ЦК КПУ, був викладачем ф-ту журналістики Київ. ун-ту. З-під його пера вийшло чимало відомих творів.

 АГАПІТ-БЕЗМЕЗДНИЙ /р.н.невід. - + 1095; поховано ?/- укр. лікар часів Київської України-Руси, чернець Києво-Печерської лаври, здобув велику славу як лікар, за лікування платні не брав, чому й дістав назву "преподобний Агапіт -Безмездний".

АГАРКОВ Георгій Борисович (н. 14. 04. 1922, Київ – +  29. 09. 1988, Мур-манськ, РФ, похов. на Байковому кладовищі в Києві) –укр. лікар. Д-р мед. н. (1964), проф. (1972). Закін. Київ. мед. ін-т (1949), де відтоді й працював до 1965: викл., проф. каф. анатомії. Від 1965 - в Ін-ті зоології АН УРСР: ст. н. с., 1969-88 -зав. відділу функціонал. морфології водяних тварин та гідробіоніки. Автор праць, присвяч. проблемам морфології і гідробіоніки, філос. питанням природознавства.Пр.: Реактивні зміни нервового апарату надниркових залоз при вагітності // ПАГ. 1960. № 3; До питання про іннервацію парагангліїв та інтерреналових тілець черевної порожнини людини // Доп. АН УРСР. 1961. № 4; Нервный аппарат надпочечных желез. Москва, 1964; Морфология дельфи-нов. К., 1974 (співавт.); Функциональная морфология китообразных. К., 1979; Морфо-функциональный анализ церебральной системы принятия решений у позвоночных. К., 1986 (співавт).

АГАРКОВ Федір Терентійович (н. 07. 06. 1924, м: Сталіно, нині Донецьк – + 05. 11. 1999, Донецьк; поховано там само) –укр. фізіолог. Д-р мед. н. (1963), проф. (1965). Уч. 2-ї світ. війни. Закін. Донец. мед. ін-т (1950). Працював у н.-д. мед. ін-тах (1950-64). 1965-98 - проф. каф. нормал. фізіології Донец. мед. ін-ту. Дослідж. у галузі фізіології праці у вугіл. і металург. пром-сті. Довів фізіол. значущість температур. дефіциту кисню в альвеолярному повітрі й обґрунтував перспективні напрями робіт із підвищення теплової стійкості й оздоровлення праці в умовах екс-тремал. теплового впливу, розробив фізіол. класифікацію трудових операцій шахтарів.Пр.: Методика физиологических исследований по оценке степени тяжести трудовых операций. Д., 1964; Повышение безопасности в очистных и подготовительных забоях // Техника безопасности, охрана труда и горноспасательное дело. 1972. № 6; К методике функционально-нагрузочной пневмотермометрии // ВД. 1983. №10. 

АГАФОНОВ Олексій Іванович (н. 16.03.1924, с. Боровське, нині смт Попаснян. р-ну Луган. обл. – +  15. 05. 1978, м. Сіверськодонецьк Луган. обл; поховано там само) –рад. військовик. Герой Рад. Союзу (1944). Уч. 2-ї світ. війни. З 1942 на фронті. Відзначився у вересні 1943 при форсуванні Дніпра та у бою за плацдарм поблизу с. Колибань (Брагинського р-ну Гомел. обл.). Після війни - молодший лейтенант у запасі. Працював на з-ді у Сіверсько-Донецьку.

АГЄЄНКО Олександр Наумович (н.1853 – + поч. 20 ст.; поховано?) –укр. архітектор. Закін. буд. уч-ще в С.-Петербурзі (1876). З 1882 жив і працював в Україні. 1882-88 - мол. архітектор Таврій. губ., з 1889 -мелітопол. міський архітектор. Творчість А. пов'язана з історизмом, зокрема рос. стилем і неоготикою. Споруджував громад., культ. і приватні будівлі: 1882-89 - церкви в селах Таврій. губ.: Гюнівка, Петропавлівка, Новопавлівка, Федорівка та ін., у 1889-94 - палац генерала Попова у Василівці Запоріз. обл. У період 1880-94 pp. брав уч. у проектуванні та спорудженні 15 об'єктів. Після виходу на пенсію займався приватною практикою. 

АГІЄНКО Віктор Трохимович (н. 07. 01. 1920, м. Катеринослав, нині Дніпропетровськ – + 09. 09. 1997, там само й поховано) – рад. військовик. Герой Рад. Союзу (1943). Уч. 2-ї світ. війни. Закін. Горьків. військ.-політ. уч-ще (1941). На фронті з 1941. У жовтні 1943 відзначився при форсуванні Дні-пра в р-ні м. Кременчук (Полтав. обл.). Після війни працював слюсарем на з-ді електротех. обладнання у Дніпропетровську.

АДАДУРОВ Іван Євграфович (н. 19. 12. 1879, м. Сновськ, нині Щорс Черніг. обл. – + 26. 08. 1938, Харків; поховано там само) – укр.хімік. Д-р тех. н. (1937), проф. (1937). Закін. Варшав. політех. ін-т. До 1928 - на інж. та адм. роботі на хім. підпр-вах України; 1928-33 - зав. каф. основної хім. технології Одес. хім.-технол. ін-ту; 1933-38 -зав. каф. технології неорган. речовин Харків. хім.-технол. ін-ту. Наук. праці в галузі теорії і практики каталізу та кінетики, основ хім. технологій. Удосконалив технології вироб-ва сірч. і азот. кислот та різних солей, а також технології приготування каталізаторів для процесів окислення оксиду сірки й аміаку. Розробив новий метод одержання сірч. кислоти методом контакт. окислення вологого оксиду сірки, який одер-жували, окислюючи сірководень. Уперше одержав ціанистий водень шляхом окислення суміші аміаку і метану та дослідив хім.-фіз. умови вироб-ва синильної кислоти.Пр.: Азотная кислота. Москва, 1934 (співавт.); О роли родия в упрочнении платиновой сетки //УХЖ. 1935. Т. 10, кн. 1; Об активности коксов по отношению к углекислоте // ЖПХ. 1936. Т. 9, № 10 (співавт.); К теории Андрусова о каталитическом получении синильной кислоты // УХЖ. 1936. Т. 11, № 3; Исследование некоторых сплавов платины как катализаторов //ЖХП. 1937. №13; Применение форкатализаторов в контактном производстве серной кислоты // ЖПХ. 1937. Т. 10, №5 (співавт).

АДАМ Ґеорґ (Adam Georg;н. 08. 02. 1874, Берлін – + 1948, там само й поховано) –нім. славіст. Вивчав медицину в ун-тах Берліна й Росто-ка. Працював лікарем. У 90-х pp. 19 ст. зацікавився укр. та болг. літ-рами. Досліджував і популяризував у Німеччині укр. нар. пісні, творчість укр. письменників. 1902 відвідав Чернівці та Львів, де зустрічався з І. Франком, М. Павликом, Ольгою Кобилянською, В. Гнатюком; листувався з ними, а також із М. Грушевським. У серії публікацій про Україну (1898-1900) знайомив своїх співвітчизників із подіями культур. життя України. Автор нарису «KleinruBland» («Малоросія») // «Das literarische Echo», Berlin, 1899, № 13 та ст. «Ein Jahrhundert kleinrussischer Literatur» («Сторіччя малоруської літератури») // «Das Magazin fur die Literatur», 1901, № 4, у якій подав стислий огляд розвитку укр. худож. слова від І. Котляревського до поч. 20 ст. (Того ж року з незнач. змінами надрукована як передмова до зб. «Die kleinrussischen Novellen» («Малоруські новели») Ольги Кобилянської). А. належать ст. «Von der modernen kleinrussischen Literatur» («Про сучасну малоруську літерату-ру») // «Beilage der "Allgemeinen Zeitung"», 1902, 22 May; «Ruthenischer Brief (1902 bis 1904)» («Рутенський лист») // «Das literarische Echo», Berlin, 1905, № 14; рецензія на кн. «Taras Schewtschenko. Ausgewahlte Ge-dichte» («Тарас Шевченко. Вибрані вірші») // Там само, 1912, № 19, видану Ю. Віргінією.Тв.: укр. перекл. - Український лист (уривок) // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. К., 1963; Сторіччя української літератури (уривок) // Світова велич Шевченка. Т. 3. К., 1964.

АДАМЕНКО Василь Васильович (н. 1908, с. Первозванівка Синельник., нині Криничан. р-ну Дніпроп. обл. – + 14. 12. 1943, похов. у братській могилі в с. Канівське Запоріз. р-ну Запоріз. обл.) –рад. військовик. Герой Рад. Союзу (1944, посмертно). Уч. 2-ї світ. війни. На фронті з 1943. Відзначився і був поранений під час форсування Дніпра у боях за с. Канівське, де йому вста-новлено пам'ятника.

АДАМКЕВИЧ Віктор Владиславович (н.23. 01(05. 02). 1915, м. Катерино-слав, нині Дніпропетровськ – + 12. 11. 1973, Київ; поховано там само)- укр. маляр, плакатист. Чл. СХУ (1959). Уч. 2-ї світ. війни. Закін. Дніпроп. художнє уч-ще (1937), маляр. ф-т Київ. худож. ін-ту (1951, майстерня А. Шовкуненка, учитель з фаху К. Трохименко). Працював у Дніпропетровську в т-ві «Художник» (1936-37, 1940-41), у бригаді художників «Агітвікно» (1943-44), у майстернях Худож. фонду УРСР (1944-45). З 1952 -викл. малярства, рисунка і композиції у Київ. худож. шк. ім. Т. Шевченка. Співпрацював з журн. «Барвінок»; вид-вами «Молодь», «Рад. школа», «Мистецтво» та ін. У 1951-53 - відп. секр. секції плаката СХУ. З 1951 брав уч. у всесоюз. і респ. худож. виставках.Тв.: «На спочинку» (1951), портрет Героя Соц. Праці О. Гіталова (1954), «Квіти» (1956), «Натюрморт» (1958), «Ланка двічі Героя Соц. Праці Є. О. Долинюк» (1960), портрет Остапа Вишні (1961), «Здрастуй, сонце!» (1963), «Переправа через річку» (1963), «Т. Г. Шевченко на Україні» (1964).

АДАМОВИЧ Сергій Тадейович /н. 1922, м. Лисичанськ, Тепер Луганської обл. – + ?, Київ; поховано там само/- укр. художник. Уч. 2-ї світової війни, вихованець майстерні О.Шовкуненка; з 1944 експонує свої твори на значних худож. ви ставках. 1950 Київ. дурж. Худож. ін-т і стає чл. Спілки художників. Творчість його посідала значне місце в розвитку укр. книжкової та станкової графіки. Широко відомими є його ілюстрації до книг Т.Шевченка, І.Франка, Ольги Кобилянської, Марка Вовчка, Л.Толстого, Ф.Достоєвського, М.Стельмаха та ін. Митець одним з перших почав працювати над оформленням книги як цілісного худож. ансамблю, використовував техніку ліногравюри. Пейзажі укр. природи, образи донецьких шахтарів у графіці А. здобули широке визнання серед поціновувачів та зацікавлених глядачів.

АДАМС Нік (Adams Nick;н. 10. 07. 1931, Нантікок, Пенсильванія, США –+ 07. 02. 1968, Беверлі Гілс, Каліфорнія, США; поховано там само) - американський кіноактор, українець з походження. З 1952 зіграв гол. і епізод. ролі в 31 кіно-та 32 телефільмах у США. Грав переважно невротич. та агресив. персонажів. Здобув славу як зірка телесеріалу «Бунтівник» (1959-60). 1963 висунутий на премію Оскар за виконання ролі у фільмі «Сутінки честі».В УРЕ не представлено.

АДАМСОН Амандус-Генріх (н. 31. 10(12. 11). 1855, хутір Уга-Рятсепа побл. м. Балтійський Порт, нині м. Палдіскі, Естонія – п. 26. 06. 1929, там само й поховано) - естонський скульптор. 1876-79 навч. у С.-петерб. AM у А. фон Бока, з 1907-її академік. 1887-91 удосконалював майстерність у Парижі. Викладав в уч-щі тех. рисування Штиґліца (1879,1901-04) та в рисувал. шк. Т-ва заохочування художників (1886-87) у С.-Петербурзі. Представник ре-аліст. мист-ва. Автор пам'ятника загиблим морякам панцерника «Русалка» у Таллінні (1902, бронза); жанр. («У тривожному чеканні», 1897, віск; 1925, бронза), алегор. («Поцілунок хвиль», 1906, бісквіт; 1923, мармур)таде-кор. скульптур, скульптур. оздоблення будинків тощо. Співавтор пам'ятника затопл. кораблям (Севастополь, 1904), створив пам'ятник Петру І у Полтаві (1915, встановлений спочатку у вестибюлі кадет. корпусу, 1950 -перед Музеєм історії Полтав. битви), скульптурні групи фонтана в Місхорі (1905), скульптурні композиції «Дівчина Арзи і розбійник Алі-Баба» та «Русалка» у Місхорі (1905), пам'ятник запорожцям - першим переселенцям у Краснодар. край, 1911), усі - бронза. Твори А. зберігаються в худож. Музеях Таллінна, Тарту, Риги, ДТГ, музеї Миргород. керам. технікуму та ін. 

АДАМСЬКА Марія Станіславівна (н.07. 05. 1916, Варшава – + 31. 01. 1995, Донецьк;там само й поховано) – укр. акторка. Засл. арт. України (1951). 1932-88 працювала у Донец. муз.-драм, театрі ім. Артема, де зіграла бл. 150 ролей. Неабиякі вокал. та хореогр. дані дали їй змогу вирішувати складні сценічні за-вдання, створювати багатогранні за внутр. і зовн. малюнком образи.Ролі: Наталка («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Мавра («У неділю рано зілля копала...» за Ольгою Кобилянською), Меланія («Єгор Буличов та інші» М. Горького), Мати («Марина» М. Зарудного), Магдалина Романівна («Сто-рінка щоденника» О. Корнійчука), Аза, Гордиля («Циганка Аза» М. Старицького), Варвара («Гроза» О. Островського), Катерина («Приборкання норовливої» В. Шекспіра) та ін.

АДАМЦЕВИЧ Євген Олександрович (н.19.12. 1903(01. 01. 1904), с. Солониця, нині Лубен. р-ну Полтав. обл. – + 19. 11. 1972, с. Холмівка Бахчисарай. р-ну, нині АР Крим; поховано там само) –укр. кобзар. У дитинстві осліп. Жив у м. Ромни Сум. обл. Навч. у ромен. кобзаря М. Олексієнка, пізніше у шк. для сліпих у Києві. Від 1927 розпочав творчу діяльність у Ромнах, де керував ансамблем бандуристів. Згодом увійшов до складу Миргород. капели бандуристів. У 30-х pp. виступав як мандрів. кобзар. Уч. 1-ї Респ. наради кобзарів і лірників (1939). У 50-60-х pp. активно концертував разом з ін. кобзарями в Україні й Росії. У репертуарі - укр. нар. пісні: істор. (про Байду, Морозенка, Палія, Супруна), родинно-побут., гуморист. й сатир.; пісні на слова Т. Шевченка, М. Вороного, Я. Щоголева, Олександра Олеся, В. Чумака, Д. Загула, М. Некрасова, П.-Ж. Беранже та ін.; нар. танц. музика (гопак, козачок, метелиця), вальси, чардаші; власні твори: «У неволі» (1941), «Дума про Івана Федька» (1966), «Запорозький марш» для бандури (в обробці В. Гуцала увійшов до репертуару практично всіх оркестрів нар. інструментів, а за умов держ. незалежності України - також військ. духових оркестрів; перетворився на одну з муз. символів нашої держави). Літ.: Правдюк О. Роменський кобзар Євген Адамцевич. К., 1971; Кирдан Б., Омельченко А, Народні співці-музиканти на Україні. К., 1980; Деякі особливості сучасного словесного музичного фольклору і творчість Є. О. Адамцевича // Тези доповідей і повідомлень конф., груд. 1983. С., 1983; Євген Адамцевич: Спогади, статті, матеріали. С., 1999.

 Адасовська Марія Костянтинівна /див. Заньковецька М. К./.

АДЕЛЬГЕЙМ Євген Георгійович (н. 01(14). 09. 1907, Київ – + 13. 01. 1983, там само й поховано, могила на Новобайковому цвинтарі) –укр. літературознавець. Чл. СПУ (1934). Уч. 2-ї світ. війни, військ. кореспондент. Держ. нагороди СРСР. Закін. Київ. ун-т (1931). Почав друкуватися 1929. Писав рецензії, згодом - журнал. статті з питань укр. рад. літ-ри, зокрема про творчість М. Рильського, М. Бажана, Е. Багрицького, А. Малишка, І. Кочерги та ін. Завдяки фаховому аналізові вони не втратили значення й досі. Від 1940 почав працювати в Ін-ті літ-ри АН УРСР: зав. відділу рад. літ-ри; 1946-48 - в. о. ст. н. с. Зазнав утисків під час кампанії проти «космополітизму». Працював ред. на Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. Довженка і гол. ред. журн. «Вітчизна» (1949); у різні роки викладав у Київ. пед. ін-ті та Кіноінституті. Написав передмову до виданої після півстоліт. перерви книги поезій М. Семенка (К., 1985). Наук. зацікавлення дослідника зосередж. переважно на питаннях психології творчості, худож. майстерності, теорії соціаліст. реалізму.Пр.: Жіночі образи в творчості Шевченка // Літ. критика. 1930. Кн. 3; Поетичний молодняк. X.; К., 1931; Два драматурги. Статті і п'єси І. Кочерги та О. Корнійчука. К., 1938; Максим Рильський // Літ. критика. 1940. Кн. 7; Володимир Маяковський. К., 1941; Думки про нашу критику // ЛГ. 1947, ЗО берез.; Поезія боротьби // Вітчизна. 1947. № 11; Поезія боротьби й труда. К., 1948; Українська радянська поезія. К., 1948; 1955-й рік, лірика: Огляд поезії // ЛГ. 1956, 19, 26 квіт, 4 трав.; Зустріч поетів // Питання укр. рад. літ-ри. Вип. 4. К., 1958; Сатира Василя Блакитного // Сов. Украйна. 1958. Кн. 4; Василь Еллан. К., 1959; Микола Бажан. К., 1965; 1970; 1975; Час і пам'ять. К., 1973; Крізь роки. К., 1979; 1987; Життя - позиція - кругозір // Прапор. 1982. № 1; Лики Мнемозіни // Проблеми. Жанри. Майстерність. Вип. 8. К., 1983; Будні критики: 3 неопубл. // ЛУ. 1987, 19 листоп.

АДРІАНОВА-ПЕРЕТЦ   Варвара Павлівна (н.30. 04 (12. 05). 1888, м. Ніжин Черніг. губ., нині обл. – + 06. 06. 1972, Ленінград, нині С.-Петербург; поховано там само)– укр. літературознавець, фольклорист, театрознавець. Д-р філол. н. (1935), чл.-кор. АН УРСР (1926) та АН СРСР (1943).  Народилася у сім'ї вчителя, викл. стародавніх мов Ніжин.  істор.-філол. ін-ту. Закін. Вищі жін. курси в Києві (1910), викладала у  Жін. г-зії та на Вищих жін. курсах. Від 1907 брала уч. у роботі Семінару рос. філології під кер-вом В. Перетца. Закін. екстерном Київ. ун-т (1912), була залишена при каф. рос. літ-ри для  підготовки  до  магістер. звання. 1914 переїхала до С.-Петербурга, викладала в Жін. г-зії та на Вищих пед. курсах. Магістер. дис. «Житие Алексея, человека Божия в древней русской литературе и народной словесности» (Петроград, 1917) удостоєна  великої академіч. Ломоносов. премії. Навесні 1917 обрана проф. Вищого пед. ін-ту. Восени 1917 разом із групою професорів її направили в Самару для орг-ції пед. ін-ту, перетвореного згодом на ун-т, до 1921  була його професором. Повернулась у Петроград. До 1923 - проф. Вищого пед. ін-ту; водночас працювала в  Ін-ті історії мист-ва; від 1923 - у НДІ при Петрогр. ун-ті; від 1924 - у слов'ян. відділі б-ки академії наук. Зі створенням УАН (1918) почала працювати у Комісії давнього укр. письменства. У 20-х pp. опубл. низку праць про давню укр. літ-ру в рос. та укр. виданнях. Поновила штатну службу (перервану через хворобу у 1930) від 1934 - у відділі давньорус. літ-ри Ін-ту рос. літ-ри АН СРСР (у 1947-54 - зав. сектору давньорус. літ-ри). Досліджувала давню укр. та рос. літ-ри, фольклор, давній театр, укр.-рос. літ. зв'язки, сатиру 17-18 ст.; поетику і специфіку літ-ри Київ. Русі, «Слова о полку Ігоревім», «Задонщини», відкрила й опрацювала нові літ. пам'ятки (сатира 17 ст.). Зазнала утисків та переслідувань як дружина й соратниця В. Перетца та через власні сусп.-політ, переконання. Співавт. багатьох колект. праць, серед яких «История русской литературы» (Москва, 1941-48).Пр.: Сцена та костюм в українському театрі 17-18 вв. // Україна. К., 1925. Кн. 3; Данило Корсунський - паломник XVI віку // Зап. істор.-філол. відділу ВУАН. К., 1926. Кн. 9; Полтавські прислів'я в записах 1850-х років // Етногр. вісник. К., 1927. Кн. 3; З діяльности єзуїтів на Україні і Білорусі наприкінці 16 ст. за новими документами // Україна. К., 1927. Кн. 3; Стара українська етимологія слова «горілка» // Ювілей. зб. на пошану акад. М. С. Грушевського. Частина істор.-літ. К., 1928; До історії пародії на Україні в 18 віці «Служба пиворізам» 1740 року // Зап. істор.-філол. відділу ВУАН. К., 1928. Кн. 18; Очерки по истории русской сатирической литературы 17-18 вв. Москва; Ленинград, 1937; Очерки поэтического стиля Древней Руси. Москва; Ленинград, 1947; Русская демократическая атира 17 века. Москва, 1954; 1977; 3 історії сатирично-гумористичної рукописної української літератури 17-18 ст. // РЛ. 1957. № 4; «Слово о полку Игореве» и «Задонщина» // Слово о полку Игореве - памятник 12 века. Москва; Ленинград, 1962; «Слово о полку Игореве» и памятники русской литературы 11-13 веков. Ленинград, 1968.

АЖАЖА Феодосія Омелянівна (у шлюбі з 1939 - Вернигора;н. 02(15). 06. 1913, м-ко Сорочинці, нині с. Великі Сорочинці Миргород. р-ну Полтав, обл.-+? ; поховано?) –укр. нар. майстриня-вишивальниця. У 1934-41 працювала у Великосорочин. пром.-кооп. артілі, її вироби експонувалися на виставках укр. нар. мист-ва 1936 у Миргороді, Києві, Москві, Ленінграді, всесоюзній с.-г. 1939 у Москві. Скатертина роботи А. демонструвалася на між-нар. виставці у Парижі (1937). А. виготовляла традиційне народне жін. й чол. вбрання (сорочки, блузки), речі домаш. вжитку, оздоблені в класич. техніках, з поліхром. орнаментацією.

АЖОГІН Віталій Васильович (н. 17. 06. 1938, м. Шахти Ростов. обл.,тепер РФ – + 25. 02. 1987, Одеса; поховано там само) –укр. кібернетик. Д-р тех. н. (1979), проф. (1981). Держ. премія УРСР (1990). Закін. Київ. полі-тех. ін-т (1965), де й працював від 1967: інж., асист., ст. викл., з 1974 - доц., з 1979 -проф. каф. тех. кібернетики, 1980-83 - зав. каф. автоматизації теплоенергет. процесів, 1983-85 - зав. каф. обчислюв. техніки в інж. та екон. розрахунках, а також декан ф-ту систем керування. У 1985-87 -ректор Одес. політех. ін-ту. Наук. дослідж. присвячено розробленню оптим. систем цифр. керування технол. процесами в хім., нафтохім. та целюлозно-папер. пром-сті.Пр.:Оптимальные системы цифрового управления технологическими процессами. К., 1982 (співавт.); Один подход к выбору критерия качества оптимизации химико-технологических процессов // Вест. Киев. политех. ин-та. Тех. кибернетика. 1982. № 6; Моделирование на аналоговых цифровых и гибридных ЭВМ: Учеб. К., 1983 (співавт.); Автоматическая настройка параметров математических моделей объектов управления нефтехимической промышленности // XT. 1983. №4 (співавт).

 АЗЕРСЬКА Єлизавета Григорівна (н. 29.02(12.03). 1868, Полтава – + 13. 03. 1946, Москва; поховано там само) –укр. оперна співачка (мецо-сопрано). За-кін. Київ. муз. уч-ще (1894, кл. М. Нолле і К. Еверарді). Удосконалювалася як співачка у Мілані (1892-94, проф. Броджі) і Парижі (1899, проф. Бертрамі). Дебютувала на сцені Київ. опери (1891). 1894-96 -солістка Київ. опери, 1896-98 виступала в Одесі, а також у багатьох містах Росії (Астрахань, Казань, Саратов, Нижній Новгород). 1898-1918-солістка Великого театру в Москві. Гастролювала в Європі. Від 1919 викладала у моск. муз. навч. закладах. Партії: Ольга («Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Ортруда, Фріка («Лоенґрін», «Валькірія» Р. Ваґнера), Даліла («Самсон і Даліла» К. Сен-Санса), Маргарита («Осуд Фауста» Г. Берліоза), Насонова («Віра Щелога» М. Римського-Корсакова), Шарлотта («Вертер» Ж. Массне), Тизба («Анджело» Ц. Кюї), Рогнеда (однойм. опера О. Сєрова). А. була першою виконавицею на сцені Великого театру партій Кончаківни («Князь Ігор» О. Бородіна), Любави («Садко» М. Римського-Корсакова), Лаури («Кам'яний гість» О. Даргомижського), Рафаеля (однойм. опера А. Аренського), Марини («Добриня Никитич» О. Гречанинова). Найкраще виконувала партію Кармен в однойм. опері Ж. Бізе. Володіла сильним голосом великого діапазону і яскравого тембру, відзначалася актор. темпераментом. Пр.: Заглядывая в прошлое // Сов. артист. 1939. № 24; Поделиться опытом с молодежью // Там само. 1939. №48.

 АЗОВСЬКА Віра Яківна (н.18(30). 09. 1894, м. Борзна, нині Черніг. обл. – + 09. 10. 1958, Дніпропетровськ; поховано там само) –укр. акторка. Засл. арт. УРСР (1943). Закін. жін. г-зію. 1935-58 працювала в Дніпроп. укр. муз.-драм. театрі ім. Т. Шевченка. Артистка різнопланового драм. і гострохарактер. спрямування. Актор. почеркові А. властиві висока культура та інтелігентність.Ролі: Аграфена Семенівна («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка), Ганна («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Параска («В степах України» О. Корнійчука), Мати («Мати своїх дітей» О. Афіногенова»), Біке («Честь сім'ї» Г. Мухтарова). 

 АЗОВСЬКИЙ Олег (див. КАРПЕНКО Єлисей).

АЙВАЗОВСКИЙ (Гайвазовський) Іван Костянтинович /н. 17.VII.1817, Феодосія - + 19.IV.1900, там само і похований) - видатний художннк-мариніст, основоположник вітчизняного тариністичного малярства. Навчався в Петерб. AM у М.Воробйова, 1839 дістав звання художника, з 1887 - почесний чл. AM, його картини експонувалися в багатьох країнах; А. звертався й до жанрів, створив низку полотен, присвячених Україні: "Чумацька валка" /1855/ "Український пейзаж" /1868/, "Млин на березі річки" /1880/ та ін., 1845 оселився у Феодосії, де збудував майстерню й картинну галерею /1880/, яку згодом передав місту, тут найбільше зібрання його творів /бл. 400/.

 АЙНАЛОВ Дмитро Власович (н.08(20). 02. 1862, м. Маріуполь, нині Донец. обл. – + 12. 12. 1939, Ленінград, нині С.-Петербург; поховано там само) – укр.історик мистецтва. Чл.-кор. Петербур. АН (1914). Закін. Новорос. ун-т в Одесі, де вчився у акад. Н. Кондакова (1888). У 1895 захистив магістер. Дис.Пр.: Эллинистические основы византийского искусства. С.-Петербург, 1895; Киево-Софийский собор. С.-Петербург, 1889 (співавт.); Памятники (архитектурные) христианского Херсонеса. С.-Петербург, 1901; Мраморы и инкрустации Киево-Софийского собора и Десятинной церкви // Тр. XII Археол. съезда в Харькове. Т. 3. Москва, 1905; Архитектура черниговских церквей. Москва, 1909; Византийская живопись XIV века. С.-Петербург, 1917; К вопросу о строительной деятельности князя Владимира. С.-Петербург, 1917; Этюды о Леонардо да Винчи. Ленинград, 1939.Літ.: Юбилей Д. В. Айналова //Среди коллекционеров. 1924. № 5-6; Брунов Н. Памяти Д. В. Айналова // Арх. СССР. 1940. № 3; Жебелев С. Памяти Айналова // Изв. АН СССР. Отд. лит-ры и языка. 1940. № 3; Банк А. Некролог // Сообщения Гос. Эрмитажа. 1940. № 2; Алпатов М. Некролог // Искусство. 1940. № 1; Мацулевич Л. А. Памяти д. в. Айналова. роль византиноведения в деятельности Н. П. Кондакова и Д. В. Айналова // СИ. 1987. Вып. 21; Мезенцева Г. Дослідники археології України: Енциклопед. слов.-довід. Чг., 1997.

АКИМЕНКО Федір Степанович (справж. -Якименко;н. 08(20). 07. 1876, с. Піски, побл. Харкова – + 03.01. 1945, Париж; поховано там само) –укр. композитор, піаніст, диригент, музикознавець. Виховувався у сім'ї псаломника. Брат А. відомий під псевд. Яків Степовий. Муз. освіту здобув у С.-Петербурзі: в Придвор. співац. капелі та консерваторії (1900, кл. М. Рим-ського-Корсакова, А. Лядова). З 1901 - дир. Тифліс. муз. школи, викл. муз.-теор. дисциплін. У 1904-06 жив за кордоном, спочатку в Ніцці (Франція), де два сезони керував церковним хором у рос. церкві, потім - в Італії, Парижі, Женеві, де присвятив себе композиції. У Парижі познайомився з відомим астрономом-письменником К. Фламмаріоном, у Женеві багато часу проводив у музикуванні з О. Скрябіним. Усе це справило великий вплив на його світогляд і творчий стиль. 1906 повернувся до Харкова, де викладав (до 1911) муз.-теор. дисципліни в Ін-ті шляхет. дівчат, муз. уч-щі РМТ, влаштовував власні концерти. 1912 запрошений на посаду проф. Моск. нар. консерваторії, 1914-23 - проф. С.-Петербур. консерваторії. З 1923 - на еміграції. У 1923-45 А. присвячує композитор. та громад. діяльність укр. тематиці, створює солоспіви на укр. тексти, опрацьовує укр. нар. пісні, диригує укр. хорами, виступає як піаніст. Значна частина творчості А. цього періоду залишилася невідомою у рукописах і чекає на своїх дослідників та видавців. На час перебування у Празі (1923-26) та роботи на посаді проф. і декана муз.-пед. відділ. Укр. вищого пед. ін-ту ім. М. Драгоманова припадає найплідніший етап творчості композитора, пов'язаний із зверненням до укр. фольклору. Вже тоді А. - автор понад 700 творів, 100 з яких надрук. у різних вид-вах: М. Бєляєва (Ляйпциґ), П. Юргенсона (Москва), В. Бесселя (С.-Петербург), Ледюка (Париж). Від 1928 - у Франції. Серед надрук. творів - 2 томи фортепіан. п'єс, 2 симфонії, смичк. тріо, оркестр. увертюра, велика кількість вокал. творів, сюїта «Українські малюнки» та ін. А. - автор опери «Фея снігів» (за Г.-К. Андерсеном), «Трьох п'єс на українські теми», «Шести українських поем» та багатьох творів, що залишилися в рукописі і зберігаються в Парижі у приват. архіві укр. і франц. музикознавця А. Вірсти. А. здійснив обробку для хору а капела «Тридцяти народних мелодій». Друкував муз.-естет. статті в рос. ж. «Русская музыкальная газета», видав перший укр. підруч. «Практичний курс гармонії» в 2-х кн. (Прага, 1925), автор «Автобіографічної замітки» (1911). Поєднання ро-мантич. духу з імпресіоніст. композиц. елементами створює оригін. мист. обличчя А. 

АКИМЕНКО Яків Степанович /див. Степовий (Якименко) Я. С./.

АКИНФІЄВ Іван Якович (н.17(29). 05. 1851, с. Донське, нині Ставроп. краю, РФ – +  02. 08. 1919, м. Катеринослав, нині Дніпропетровськ; поховано там само) – укр. ботанік. Закін. Кавказьку духовну семінарію (1874), природниче відділ. фіз.-мат. ф-ту Новорос. (Одес.) ун-ту (1879). Викладав природознавство в г-зії м. Болград (1880), реал. уч-щі, жін. г-зії, на фельдшер. курсах у Катеринославі (1880-1905). Переїхавши в Олександрівськ (нині Запоріжжя), очолив комерц. шк. (1905-11). Пізніше повернувся до Катери-нослава і працював інспектором муз. шк. (1911 -17), в. о. доц. Вищих жін. курсів, перетвор. пізніше на ун-т (1917-19). Першу працю з ботаніки написав на матеріалах флори Болграда, інші - присвятив рослин. покриву окремих повітів Катериносл. губ. та Кавказу. А. провів численні експедиції й екскурсії, зібрав великий гербарій, осн. колекція якого зберігається у Гербаріях Дніпроп. ун-ту, Бо-тан. ін-ту РАН, окремі збори - в Херсон. краєзнав. музеї, Ін-ті ботаніки НАНУ та ін. На основі влас. колекцій разом із І. Шмаль-гаузеном описав низку нових видів та різновидів рослин. Досліджував флору та рослинність Пд. й Пд.-Сх. України, Кавказу на тлі геоморфол., клімат. та ґрунт. умов; демутац. зміни степів; фітомеліорацію пісків тощо. Підкреслював можливість заліснення степів, заперечував наявність правильної вертикал. зональності в горах Кавказу і полемізував з цього приводу з М. Кузнецовим та А. Красновим. На честь А. названо вид Pyrethrum akinfiewii Alexeenko. 1900 на Всесвіт. виставці у Парижі експонувався його «Полный гербарий цветковых растений Ека-теринославской губернии» і друковані праці з флори цієї губ., за що А. отримав срібну медаль. 1910 на виставці в Катеринославі отримав Велику золоту медаль за свої роботи і Велику срібну - за гербарій. А. був чл. Моск., Новорос., Харків. т-в природодослідників, Кавказ. відділ. Рос. геогр. т-ва.Пр.: Список цветковых растений г. Болграда // Зап. Новорос. об-ва. естествоисп. 1884. Т. 10, вып. 1; Очерк флоры г. Екатеринослава // Там само; Растительность Екатеринослава в конце первого столетия его существования: В 2 ч. Екатеринослав, 1889; Флора Центрального Кавказа. Ч. 1 // Тр. об-ва испытателей природы при Харьков. ун-те. 1894. Т. 27; Леса, деревья и кустарники южнорусских степей // Биологические сведения: Пособ. для экскурсий с учениками. Екатеринослав, 1903; Определитель семейств цветковых растений Европейской России // Систематика растений России. Екатеринослав, 1909.Літ.: Бельгард О. Л. І. Я. Акінфієв (до 100-річчя з дня народження) // БЖ. 1952. Т. 9, № 1; Липшиц. 

АКИШИНА Ганна Іванівна (н. 29. 06 (12.07). 1910, м. Юзівка, нині Донецьк – + 24. 09. 1991, Харків; поховано там само) - художник-маляр. Чл. СХУ (1960). Закін. ф-т малярства Харків. худож. ін-ту (1947, вчителі - С. Прохоров, О. Кокель). У 1947-66 працювала дир. та викл. Харків. дит. худож. шк.; 1947-50 - асист. каф. малярстваХарків. худож. ін-ту. Твори виставлялися на міжнар. виставках: Болонья (Італія, 1975); Лондон (1993, після смерті); всесоюз.: Москва (1951, 1955, 1960); респ.: Київ (1951, 1960, 1966, 1969, 1970, 1973). Персон.-у Харкові (1960, 1972). А. працювала в галузях станк. малярства та ужитк. мист-ва. Для неї характерними є яскравість та експансив-ність у зображенні природи, оригінальність у композиції натюрмортів. Роботи А. зберігаються у фондах Харків. та Київ. ХМ. Тв.: «Переможці соцзмагання» (1951), «У чорному списку», «Сільське весілля» (обидва - 1953), «У старій Юзівці», «Шахта на Марганці», «Озеро в П'ятихатках» (усі - 1957), «Айстри» (1959), «Нові береги», «Розриті надра», «Біля терикона», «Травневі поля» (усі - 1962), «Ніби я на волю, на світ народився» (1965), «Салют перемоги» (1973), «Тале озеро» (1983) та ін.Літ.: Художники Харкова. 1967; Каталог персональної виставки творів до 60-річчя художниці. 1972; Каталог Міжнародної ювілейної виставки творів мистецтв вихованців ХДХІ-ХХПІ до 75-річчя вищої художньої школи Харкова. 1996 (усі-Харків).

АКСАКИ /укр. шляхтичі, які займали високі урядові посади в Києві та волинських воеводствах ХVІ - ХVII ст.; усі А. поховані, ймовірно, в Києво-Печерській лаврі, за винятком Степана/: Казимир - скарбник київський; Марко - войський київський; Михайло - підстолій київський; Стефан - суддя земський київський; Ян - стольник київський, посол до сейму 1654. Степан-остерський староста, власник Остра і великих земельних маєтків на Остерщині виступав проти козаків і міщан, які відстоювали свої права, вороже ставився до селянсько-козацьного повстання 1637, яке очолили Мурко й Носко Визвольної війни 1648-1654, боячись народного гніву, втік з України. В УРЕ не представлений.

АКСЕНОВИЧ Теодор /н. 1859 - + 1938; похований /?/- укр. художник, захо-плювався гуцульським фольклором і своєрідним побутом верховинців, змалював низку жанрових і пейзажних полотен з Гуцульщини, котрі на загальне визнання польськ. критики знаменували перелом у його творчості, це: "Гуцульський похорон" /1880/, "Свято Йордану" /1893/, акварель "Коломийка" /1894/ тощо. В УРЕ не представлено.

АКСЕНТЬЄВ Борис Миколайович (н. 28. 07(09. 08). 1894, Одеса – + 19. 11. 1939, там само й поховано) –укр.біолог. Д-р біол. н. (1937), проф. (1935). Закін. Новорос. (Одес.) ун-т (1918) та аспірантуру при ньому (1921, у Ф. Породка), де й працював асист. каф. фізіології рослин (1921-27); ст. н. с. секції анатомії і фізіології рослин н.-д. каф. біології (1927-30) та ст. н. с. Зоол.-біол. ін-ту (1930-31). Від 1931 працював у Ботан. саду Одес. ун-ту нач. сектору фізіології рослин (1935-39). Окрім наукової, А. проводив також значну пед. роботу: від 1918-асист., 1928-32-доц. Одес. с.-г. ін-ту; 1921-29 (за сумісн.) - асист. Одес. ІНО; 1929-35 - доц., 1935-38 -проф. каф. ботаніки Одес. ун-ту. Одночасно в останні роки - проф. та зав. каф. ботаніки фармацевт. ін-ту; проф. пед. ін-ту. Досліджував хім. стимуляцію насіння і вплив різних факторів на його проростання, одержав експерим. дані про роль оболонки насіння, яка при проростанні реагує на світло. Займався проблемами альгології, вивчаючи фітопланктон Одес. затоки, діатомові водорості пониззя Дністра.Пр.: Материалы к фитопланктону Одесского залива // ЖНДК. О., 1926. Т. 2, № 4; Планктонные диатомеи низовий реки Днестра и некоторых прилегающих к нему водоемов // Там само; О влиянии семенных вытяжек на прорастание семян // Журн. Рус. ботан. об-ва. 1927. Т. 12, №3; Про вплив світла на проростання насіння бур'янів // Тр. Одес. с.-г. ін-ту. 1927. Т. 2; Некоторые данные о грибных заболеваниях баклажана (Solarium me-longena L) на огородах в окрестностях Одессы // БЖ. 1934. Т. 19, № 1; О новообразованиях корней у Cytisus laburnum L. // Там само. 1940. Т. 25, № 6.

AKCEHTЬЄBA Зінаїда Миколаївна (н.12(25). 07.1900,Одеса - + 08.04.1969, Полтава; поховано там само) –укр. геофізик, астрном. Д-р фіз.-мат. н. (1949). Чл.-кор. АН УРСР (1951). Засл. діяч н. УРСР (1960). Держ. нагороди СРСР. Закін. матем. відділ. Одес. IНО (1924). 1919-26 працювала обчислювачем в Одес. астрон. обсерваторії під кер-вом О. Орлова; 1926-34 і 1939-69-у Полтав. гравіметр. обсерваторії: обчислювач-спостерігач, ст. н. с., зав. відділ. (з 1939), 1941-44 і 1948-51 - заст. дир. з наукових питань, 1944-48 - науковий секр., від 1951 - дир. У 1934-39 -ст. н. с. актинометр. і метео-рол. обсерваторії при Тимірязєв. с.-г. академії та у Моск. гідрометеорол. ін-ті; зав. метеорол. станції Моск. гідрометеорол. технікуму. Осн. наук. дослідж. присвячені ви-вченню приплив. деформацій Землі, питанням приклад. геофізики. Брала активну уч. у гравіметр. зйомці тер. України. Її канд. дис. «Результаты определения силы тяжести на Украине с 1926 по 1933гг.» лягла в основу складання гравіметр. карти України, яка служить для поперед. розвідки покладів корис. копалин. Провела аналіз 11 -річних спостережень над коливаннями маятника у Полтаві. Під її кер-вом Полтав. гравіметр. обсерваторія стала визнаним у світі центром вивчення змін широт і руху полюсів Землі. Один із кратерів на Венері названо на її честь.Пр.: Гравиметрическая связь ВИМС с Полтавой // Тр. Всесоюз. НИИ метрологии и стандартизации. 1933. Вып. 3 (19); Сравнение маятников Штюкрата и Штернека по работам Полтавской гравиметрической обсерватории // Изв. Всесоюз. треста основных геодезических и гравиметрических работ. 1935. Вып. 1; Результаты наблюдений земных приливов М2 с горизонтальными маятниками в Полтаве // Изв. АН СССР. Сер. геофизики и географии. 1940. № 4; Сравнительные результаты изучения приливной волны М2 из двух длительных циклов наблюдений над колебаниями отвеса в Полтаве (1930-41, 1948-52) // Доп. АН УРСР. 1958. №9.Літ.: Астрономы.

АКСЮТІН Микола Васильович (н. 1916, м. Катеринослав, нині Дніпро-петровськ – + 09.04.1944, похов. у с. Красноармійське Красно-перекоп. р-ну, нині АР Крим) –рад. військовик. Герой Рад. Союзу (1944, посмертно). Уч. 2-ї світ. війни. На фронті з серпня 1942. Відзначився у квітні 1944 в боях на Сиваському плацдармі, де і загинув.

 АКСЮТІНА Елеонора Іванівна (дівоче прізв. та сцен. пс. -Яроцька; 18. 03. 1928, с. Вербівка, нині Ружин. р-ну Житомир. обл. – + 05. 05. 1994, Київ; поховано там само) –укр. співачка (лірико-коло-ратурне сопрано), педагог. Засл. арт. УРСР (1974). Закін. Київ. консерваторію (1950, кл. М. Єгоричевої). 1951-81 -солістка Укр. (з 1959 -Київ.) філармонії; 1981-94 -викл. Київ. ін-ту театрального мист-ва (від 1989 - доц.). Кращі партії в «Кавовій кантаті» Й.-С. Баха, «Реквіємі» В.-А. Моцарта, «Пер Ґюнті» Е. Ґріґа, концерті для голосу з оркестром Р. Ґлієра. Вела інтенсивну концертну діяльність; до камер. репертуару співачки входили численні твори укр. (зокрема М. Лисенка, К. Стеценка, Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, П. Майбороди, І. Шамо) і зарубіж. (Дж. Россіні, Дж. Вер-ді, Ж. Массне, К. Дебюссі, С. Рахманінова та ін.) композиторів, нар. пісні. Авторка неопубл. праць з методики викладання співу («До питання про дихання у процесі співу», «Нар. пісня у вихованні вокального голосу актора» та спогадів, зокрема про перші повоєнні роки в Київ. консерваторії, про зустрічі з П. Тичиною, М. Рильським, А. Малишком). Упорядкувала збірники для голосу в супроводі фортепіано «Пісні до драма-тичних вистав» (К., 1989) та «Пісні українських композиторів на вірші П. Г. Тичини» (неопубліковано).

АКУЛЕНКО Володимир Євтихович (н.1922, с. Бучки, нині Новгород-Сівер. р-ну Черніг. обл. – + 27. 10. 1944, похов. у м.Єлґава, Латвія) –рад. військовик. Герой Рад. Союзу (1945, посмертно). Уч. 2-ї світ. війни. Закін. Ворошиловгр. військ. авіац. шк.пілотів (1941), служив льотчиком -інструктором у Краснодар. військ. авіац. уч-щі. З 1942 -пілот-штурмовик. До вересня 1944 здійснив 104 бойові вильоти. Загинув у повітр. бою (пішов на таран німец. бомбардувальника під м. Єлґава). Ім'ям А. названо школу в с. Бучки.

 АКШАРУМОВ /Ахшарумов/ Дмитро Володимирович /н. 8.IX.1864, Полтава - + після 1912. там само; похований ?/- укр. композитор. Навчався у військ. ґімназії Полтави, згодом - у Миколаївському кавалерійському уч-щі, яке скінчив 1844. Щe в уч-щі вивчав музику в професора Краснокутського, а 1885 поїхав до Відня удосконалюватись, потім - до Парижа. Спершу виступав як скрипаль, дав бл. 200 концертів у Німеччині та в Росії; 1908 організував у Полтаві симфонічний оркестр і влаштовував концерти; 1902 заснував муз. уч-ще, мандрував з оркестром по Росії, до 1911 дав 258 концертів у різних мі-стах. Писав і свої муз. твори. В УРЕ не представлено.

АЛГАЗІН Олександр Кузьмич (н.14. 03. 1914, с. Голубівка, нині смт Комісарівка Перевальс. р-ну Луган. обл. – + 23. 04. 1985, м. Прилуки Черніг. обл.; поховано там само) –рад. військовик. Герой Рад. Союзу (1943). Уч.рад.-фін. (1939-40) та 2-ї світ. воєн. На фронті з липня 1941. До вересня 1943 здійснив 195 бойових вильотів. Брав уч. у нальотах на Берлін (серпня 1941) та на військ. об'єкти в тилу ворога. Закін. Курси удосконалення офіцер. складу (1947). Від 1954 - підполковник у запасі. Жив у Прилуках.

АЛЕКСАНДР (Петровський Олександр Феофілович; н. 23. 08(04. 09). 1851, Луцьк – + 12.05.1940; поховано?) –укр. церковний діяч. Син диякона. Закін. 4 кл. Волин. духов. семінарії. Прийняв чернечий постриг у Донському мона-стирі (Москва, 1900), висвяч. на ієромонаха, возвед. у сан архімандрита і признач. намісником цього монастиря. Настоятель Лубен. монастиря (1910-17). 1918 переїхав до Полтави, жив при єпископі Феофані (Бистрові). 1919 - настоятель скит. церкви Козельщин. монастиря, 1932 - намісник Києво-Миколаїв. монастиря, єпископ Уманський (хіротонія ЗО жовтня 1932), вікарій Київ. єпархії, єпископ (від 7 вересня 1933), архієпископ (1937) Вінницький. Архієпископ Харківський (1937-38), тимчасово керував Київ. єпархією (1937-38). Репресований.

АЛЕКСАНДР (Раєвський; н.13. 02. 1868 – + не раніше 03. 09. 1937; поховано?) –укр. церковний діяч. Закін. духов. семінарію (1888). Єпископ Севастопольський, вікарій Таврій. єпархії (хіротонія 26 січня 1923), підтримав обновленство. Архієпископ Таврійський. Після покаяння прийнятий у поперед. сані (1924). Єпископ Керченський, тимчасово керував Таврій. єпархією (до 20 березня 1928). Займав численні каф. у Росії. Репресований.

АЛЕКСАНДР (Чекановський Олексій Іванович;н.1881- + 1939; поховано?) –укр. церковний діяч. Закін. Київ. духовну академію (1905) зі званням канд. богослов'я. Залишений при академії як професор. стипендіат. Магістр (1911), доц. (1912), екстраординар. проф. (1913) Київ. духов. академії. 1921 прийняв чернечий постриг і отримав сан архімандрита. Єпископ Бердичівський, вікарій Київ. єпархії (хіротонія 1921, здійснив митрополит Михаїл). 1922 став обновленцем, викладав у Вищій богослов. укр. шк. в Києві. Єпископ (1922-29), архієпископ (1929-34) Бердичівський та Уманський, митрополит Київський (від 1935). Керував православ. церквою в УРСР як першоієрарх України, звільн. 14 грудня 1937. Підтримував обновленство до кінця життя.Пр.: К уяснению учения о самоуничижении Господа нашего Иисуса Христа. 1910; Степень неизменности догмата. 1913; Искупительный подвиг Христа Спасителя с точки зрения церковного учения о Лице Его. 1913 (усі - Київ).

АЛЕКСАНДРЕНКО Василь Никифорович (н.30. 01 (11. 02).  1861, м. Ніжин, нині Черніг. обл. – + 18(31). 07. 1909, м. Прилуки, нині Черніг. обл.; поховано там само) –укр. правознавець. Д-р права (1897), проф. (1892). Батько Г. Александренка. Закін. юрид. ф-т С.-Петербур. ун-ту (1885). Студентом виїжджав за кордон, щоб поглибити свої знання у б-ках Англії, Німеччини та Австрії. Перша праця - «Политический строй англосаксов» (1885). У 1887 відбув у чергове наук. відрядження до Англії. 1888 повернувся до С.-Петербурга, де почав працювати в канцелярії 1 -го деп. Сенату. Того ж року А. призначено приват. доц. каф. міжнар. права Варшав. ун-ту. Від 1892 - екстраординар., а згодом - ординар. проф. цієї каф., де й працював до кінця життя. Досліджував питання держ. права і держ.-правових установ, міжнар. права, теорії та історії міжнар. відносин, політ. історії Англії, Росії, США, Франції, Німеччини, Польщі, Італії, Японії та ін. Видав для навч. цілей «Собрание важнейших трактатов и конвенций, заключенных Россией с иностранными державами (1744-1906)» (Варшава, 1906).Пр.: Английский тайный совет и его история. С.-Петербург; Варшава, 1888-90; Русские дипломатические агенты в Лондоне. Т. 1-2. Варшава, 1897; Северо-Американские Соединенные Штаты и международное право. Вып. 1-2. С.-Петербург, 1903-06; О подданстве и натурализации. Варшава, 1904; Очерки международного административного права. Варшава, 1905; Очерки из истории международного права. А. Джентили и Г. Гро-ций  // ЖМНП. 1906. №5.

АЛЕКСАНДРЕНКО Гліб Васильович (н.19(31). 12. 1898, С.-Петербург- + 22.01.1963, Київ; поховано там само) –укр. правознавець. Д-р юрид. н. (1962), проф. (1929). Син В. Александренка. Закін. юрид. ф-т Харків. ін-ту нар. госп-ва (1925). Працював у ньому (до 1929) викл. рад. права та буд-ва, держ., конституц. і адм. права. У 1929-34 викладав у вузах Одеси, Харкова, Дніпропетровська, поєднуючи пед. діяльність із наук. роботою. Від 1934 - у Києві: юрисконсульт (до 1939), н. с. Укр. НДІ юрид. наук (до 1941); водночас - ст. викл. адм. і держ. права бурж. країн, згодом заст. декана юрид. ф-ту Київ. ун-ту; проф. адм. права Укр. філії Всесоюз. заоч. правової академії (1940-41). 21 червня 1941 заарешт., 5 квітня 1942 висланий у Краснояр. край (міста Ігарка, Дудинка, Красноярськ), де 1942-53 перебував на пед. і практ. роботі. 17 вересня 1955 реабілітовано. У 1953-56 працював арбітром у м. Фрунзе (нині Бішкек, Киргизстан). Від 1956 - викл. юрид. ф-ту Київ. ун-ту, від кін. 1957 і до остан. днів життя - ст. н. с. сектору держави і права АН УРСР. А. - фахівець у галузі держ., конституц. і адм. права. Його кн. «Буржуазний федералізм» (К,, 1962) - перша ґрунт. праця з проблем федералізму в укр. юрид. літ-pi, її фундам. положення мають наук. значення й досі.Пр.: Конституція УРСР і СРСР: Посіб. X., 1927-28; Автономні республіки та автономні області в Союзі РСР. X., 1928; Радянський державний устрій: Посіб. X., 1931; Раднаргоспи економічних адміністративних районів Української РСР. К., 1959; Марксизм-ленінізм про державну федерацію. К., 1960.

АЛЕКСАНДРІН Феоктист Йосипович (н.14.01. 1921, м. Краснодар, РФ – + 28. 10. 1972, Харків; поховано там само) – укр. театр. режисер. Закін. Харків. ін-т театр. мист-ва (1954). Відтоді - реж., з 1957 -гол. реж. Харків. обл. драм. театру, де здійснив вистави п'єс О. Островського «Світить, та не гріє» (1954), В. Соловйова «Небезпечна професія» (1956), М. Старицького «Циганка Аза» (1957), О. Бруштейн «Хатина дядька Тома» (1959, спільно з Я. Соловейчиком). Від 1960 -гол. реж. Харків. ТЮГу. Вистави п'єс М. Шатрова «Ім'ям революції» (1960), А. Дика «Петько в космосі» (1960), Ж.-Б. Мольєра «Витівки Скапена» (1961), С. Михалкова «Зайченя-хвалько» (1962), А. Макайонка «Лявониха на орбіті» (1962), Н. Забіли «Коли зійде місяць», Є. Шварца «Два клени», А. Мовзона «Обережно, М'якишеви» (усі — 1963). 1964-66 - гол. реж. Таджиц. театру драми ім. А. Лахуті. Вистави п'єс Дж. Ікрамі «Колючки троянд», К. Ґольдоні «Слуга двох панів», а також О. Пушкіна «Маленькі трагедії» (1966). Постановки А. відзначалися глибиною ідей. змісту, виразністю сценіч. форми, простотою і чіткістю мізансцен. З 1968 викладав у Харків. ін-ті мист-в.

АЛЕКСАНДРОВ Анатолій Петрович (н. 31. 01(13. 02). 1903, м. Тараща, нині Київ. обл. – + 03. 02. 1994, Москва; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі) –сов. фізик, фахівець з атомної фізики та енергетики. Акад. АН СРСР (1953; від 1991 - РАН), чл. низки зарубіж. АН. Сталін. (1942, 1949, 1951, 1953) та Ленін. (1959) премії. Тричі Герой Соц. Праці (1954, 1960, 1973). Нагородж. Золотою медаллю ім. М. Ломоносова АН СРСР (1978). Закін. Київ. ун-т (1930). Працював у Ленінгр. фіз.-тех. ін-ті AH CPCР Дир. Ін-ту фіз. проблем (1946-55), Ін-ту атом. енергії ім. І. Курчатова АН СРСР (1960-89), президент АН СРСР (1975-86). Наук. роботи присвячені ядер. фізиці, фізиці твердих тіл і полімерів, ядер. реакторобуд-ву. Разом із С. Журковим і П. Кобенком розробив статист. теорію міцності, яка стала складовою сучас. фіз. теорії довговічності твердих тіл. Один із творців фізики полімерів. У роки 2-ї світ. війни разом із І. Курчатовим і В. Тучкевичем розробив метод протимінного захисту кораблів. У співпраці з І. Курчатовим розвивав вітчизн. атомну науку і техніку. Під його кер-вом створ. водо-водяні реактори (Нововоронезька АЕС і АЕС в Рейнсбурзі), графітові реактори чорнобил. типу для атом. станцій та підвод. човнів; перше в світі надводне судно з ядер. двигуном - атом. криголам «Ленін», а згодом «Арктику» і «Сибір». Створив шк. фізиків-ядерників. Після Чорнобил. катастрофи в пресі і в колах науковців висловлювалася думка про небездоганність реакторів чорнобил. типу.Пр.: Атомная энергетика и научно-технический прогресе. Москва, 1978; Воспоминания об Игоре Васильевиче Курчатове. Москва, 1988.

 АЛЕКСАНДРОВ Валентин Вікторович (н.11.04.1916, м. Чугуїв, нині Харків. обл. – +  02. 01. 1998, Харків; поховано там само) –укр. хімік. Д-р хім. н. (1974), проф. (1976). Держ. премія СРСР (1973). Засл. діяч н. УРСР (1980). Уч. 2-ї світ. війни, відзнач. бойовими нагородами. Закін. Харків. ун-т (1939), де й працював від 1945: асист., доц., зав. каф. фіз. хімії (1961-91), проф., деканом хім. ф-ту (1971-80). Дослідж. у галузі фіз. хімії неводних розчинів: визначення термодинамічних характеристик сольватації, коефіцієнтів активності електролітів в органних та водно-органічних розчинниках; вплив т-ри на енергетику та механізм сольватації; розробляв стандартні буферні розчини та методи визначення кислотності; застосування скляних електродів та іонометрії в неводних розчинах. Запропонував єдину температурну шкалу кислотності.Пр.: Термодинамические свойства неводных растворов // ЖФХ. 1959. Т. 33, № 10 (співавт.); Об измерениях рН неводных растворов // Физ. химия растворов. Москва, 1972 (співавт.); Кислотность неводных растворов. X., 1981; Ионные произведения смешанных растворителей // ЖФХ. 1982. Т. 56, № 7 (співавт.); Активность в неводных средах: Теоретическая интер-претация и практические приложения //ХФ. 1996. Т. 15, №11 (співавт.). Літ.: Харьковский государственный университет (1805-1980): Истор. очерк. X., 1980; 

 АЛЕКСАНДРОВ Володимир Степанович /н. 20.VI.1825, с. Бугаївка, тепер Ізюмського р-ну Харків. обл. - + 29.ХII.1893, Харків; поховано там само/ - укр. письменник. Закінчив мед. ф-т Харків. ун-ту, працював як військ. лікар, 1861 виступив з віршами, виявив себе і як композитор, написав оперети: "За Немань іду" /1872/ і "Не ходи, Грицю, на вечорниці"; опублікував етнографічні праці; його вірші "Пісня про Гарбуза" і "Я бачив, як вітер..." стали народними. пісням». А. працював як лікар у Польщі, а в 1859 - в Україні, в 70-х pp. - у Полтаві. 1887-92 видавав альманах "Складка", обробляв музику нар. пісень за допомогою дружини й дочки.

АЛЕКСАНДРОВ Микита Олексійович (н.28. 07. 1905, с. Гродівка, нині смт Красноармій. р-ну Донец. обл. – + 31. 12. 1971, Донецьк; поховано там само) –рад. військовик. Герой Рад. Союзу (1944). Уч. 2-ї світ. війни. Закін. Донец. політех. ін-т., Моск. військ. -політ. уч-ще (1942). В армії з 1942. Відзначився у вересні 1943 при переправі через Дніпро в р-ні смт Любеч (Ріпкин. р-н, Черніг. обл.) та захопленні плацдарму. Від 1946 - майор у запасі, працював у Донец. н.-д. гірн. ін-ті. 

АЛЕКСАНДРОВ Олександр Іванович (справж. - Селезень;н. 02(14). 02. 1894, Харків – + 21. 09. 1948, Київ; поховано там само) –укр. маляр і графік. Чл. Асоц. художників Червоної України (1924-38). Уч. 1-ї світ. війни. Закін. Харків. декор.шк.(1912), Харків. худож. уч-ще (1914).

АЛЕКСАНДРОВ Степан Васильович /н. 90-і pp. ХVIII cт., с. Царебрисів, тепер Червоний Оскіл Ізюмщина - + 1846 с. Гракове Чугуїв. р-ну Харків. обл.; поховано там само/ - укр. поет, батько Володимира Степановича А.. Вчився в Харкові, був священиком на селі, відомим є його твір "Вовкулака"; в своїй творчості А. використовував нар. матеріали, наслідував гумористичну й пародійну манеру І. Котляревського. 

 АЛЕКСЕНКО Микола Дем'янович (н.12. 09. 1862, м. Тирасполь Херсон. губ., нині Молдова – + після 1905 ?; поховано?) -лікар. Д-р медицини (1890). Навч. на мед. ф-ті Ун-ту св. Володимира (Київ; 1881-84). закін. Імператор. військ.-мед. академію (1887) зі ступ. лікаря з відзнакою і отримав премію дійс. стат. радника Іванова. Був залишений при академії в Ін-ті лікарів для удосконалення. Галузь наук. інтересів - акушерство і жін. хвороби. У 1888-91 працював у акушер.-гінекол. клініці під кер-вом К. Слов'янського. Займався гістолог. дослідженнями. 1892 -штат. ординатор і зав. хірург. відділу Келецького лазарету. 1893 перевед. у Харків. Від 1894 працює в лікарнях Харків, общини Червоного Хреста і Харків. мед. т-ва; приват-доц. Харків. ун-ту, читав лекції з гінекології, часткової патології і терапії жін. хвороб, акушерства і оператив. акушерства. Виїздив 1900 на 3 місяці на мед. студії до Берліна (працював в акушер.-гінекол. клініці проф. Ольшаузена), Дрездена (ознайомився з полог. будинком проф. Леопольда) та Парижа, де брав уч. у 13-му Міжнар. мед. конгресі. Чл. акушер.-гінекол. т-ва в С.-Петербурзі, Харків. мед. т-ва і Т-ва наук. медицини та гігієни при Харків. ун-ті.Пр.: Ovariotomia per rectum //Журн. акушерства и женских болезней. 1889. № 10; К этиологии произвольных разрывов матки во время родов // Там само. 1890. № 6; К нормальной и патологической гистологии яичника человека. С.-Петербург, 1890; Contribution a I'etude d'histologie normale et pathologique des ovaires de la femme // Ann. de gynecologie et d'obst 1891; К вопросу о ложной эклампсии в послеродовом периоде // Журн. акушерства и женских болезней. 1898, дек.; 20 чревосечений. Клинический очерк. X., 1902; К вопросу об отшнурковке яичниковых опухолей от широкой связки. X., 1902.

 АЛЕКСЕНКО Михайло Олександрович (н.1861 – + 03. 11. 1920, Харків; поховано там само) –укр. альголог, бріолог. Народився в родині полтав. поміщика, точна дата і місце народж. невідомі. Закін. Харків. ун-т, у якому й працював від 1887: лаборантом, асист., приват-доц. Був чл. (з 1888) і наук. секр. (1907-20) Т-ва дослідників природи при Харків. ун-ті. А. - один із перших науковців, які планомірно проводили флористичні дослідж. водоростей та мохів на тер. України, колиш. Курської та ін. губерній. Зібрав значні колекції водоростей та мохів, частково їх опрацював і опублікував результати у виданнях Т-ва. Засн. музею каф. ботаніки Харків. ун-ту; оформив матеріали експедиції В. Арнольді на о-в Яву (експонати є гордістю музею). А. був чудовим фотографом і створив велику колекцію діапозитивів, яку першим використав при читанні лекцій з ботаніки (зібрання не зберегло-ся); опрацював низку бріологіч. колекцій з Кавказу, склав таблиці для визначення мохів Серед. та Пд. Росії, які (на правах рукопису) у кількості 100 прим. були надрук. для студентів Харків. ун-ту (один прим. зберігся у фондах Центр. наук. б-ки ун-ту).Пр.: Очерк водорослей Chlorospo-геае окрестностей Харькова // Тр. об-ва испытателей природы при Харьков. ун-те. 1888. Т. 2; Материалы для альгологии Полтавской губ. // Там само. 1891. Т. 25; 1892. Т. 26; Флора водоростей днепровских плавней и торфяников в пределах Полтавской губ. // Там само. 1894. Т. 27; Лиственные мхи (Musci trondosi) северной части Харьковской и смежных уездов Курской губ. // Там само. 1897. Т. 31; Материалы для бриологической флоры Черниговской и Могилевской губ. // Там само. 1899. Т 33; Бриологическая флора Литовского Полесья // Там само. 1900. Т. 34; 1901. Т. 35.

АЛЕКСЕНКО-СЕРБИН Тихон Михайлович (н. 10(22). 08. 1869, м. Ромни, нині Полтав. обл. – +  03. 02. 1941, Москва; поховано там само) –укр.  технолог, винахідник. Закін. Харків. технол. ін-т (1897). Від 1898 працював на Моск. золотоканительній ф-ці (від 1899 -кер.). Заснував фіз.-хім. лаб. та відділ алмаз. волочильного інструменту. 1899-1900 розробив і запровадив у вироб-во нові види продукції з благород. і кольор. металів та їх сплавів, які отримали Ґран-Прі на Всесвіт. виставці у Парижі (1900), самого А. було нагороджено золотою медаллю і дипломом. У 1905-09 з його ініціативи на базі ф-ки організовано міднопрокат. та кабел. з-ди. 1913-14 організував електролампову ф-ку, 1914-15 - вироб-во цоколів для електроламп. 1915 розробив спосіб отримання електропровідник. дроту, ізольованого емальлаком. У 1919-22 створив спеціаліз. Лаб. вугільних волосків та їх вироб-во. 1922 організував Держ. дротовитягальну і кардонабірну ф-ку, був її завідувачем. Тоді ж - один з організаторів і голова Бюро з досліджень і пром. застосування рідкіс. елементів. 1923 зініціював створення вольфрамової лаб. на кабел. з-ді у Москві. 1927-28 за проектами А. і під його кер-вом уперше організовано пром. вироб-во вольфраму, молібдену та виробів з них. У 1930-31 А. створив Лаб. надтвердих сплавів (згодом Лаб. металокераміки), де виконав і запровадив у вироб-во низку важл. робіт у галузі порошкової металургії, розробки абразив. матеріалів. Бл. 20 р. викладав у вузах Москви.Пр.: Производство электропроводов и кабелей. Москва; Ленинград, 1930; Курс по металлургии и обработке редких металлов (вольфрам, мо-либден, тантал и др.). Ч. 1. Физико-химические свойства вольфрама. 1931; Вольфрам. 1931; Сурьма. 1931; Ртуть. 1931; Холодное волочение черных металлов. 1938 (співавт); усі -Москва.

АЛЕКСЄЄВ Андрій Корнійович (н.11. 11. 1920, с. Локня, нині Кроле-вец. р-ну Сум. обл. – + 22. 12. 1943, похов. у брат. могилі в с. Дубіївка Черкас. р-ну Черкас. обл.) –рад. військовик. Герой Рад. Союзу (1944, посмертно). Уч. рад.-фін. (1939-40) та 2-ї світ. воєн. Закін. Ленінгр. циркову шк. (1937). В армії з 1939. Закін. Київ. військ. піхотне уч-ще. На фронті від вересня 1941. Відзначився у вересні 1943 при форсуванні Дніпра в р-ні с. Деріївка (Онуфріїв. р-ну Кіровогр. обл.). У с. Локня встановлено бюст А., у с. Дубіївка його ім'ям названо вулицю.

 АЛЕКСЄЄВ Микола Васильович (н. 07(19). 03. 1894, м. Моршанськ, нині Тамбов. обл., РФ – + 02. 01. 1934, Ленінград, нині С.-Петербург; поховано там само) –укр. графік. Навч. у Київ. худож. уч-щі (1912-17, у Ф. Кричевського) та в петерб. АМ (1917-18). 1918-22 жив у Києві, працював у галузі книжк., зокрема дит. книжки та пром. графіки. Розробив грош. знаки УНР і проекти грал. карт. Автор числен. обкладинок, створ. під впливом Г. Нарбута й Д. Митрохіна, для вид-в «Книгоспілка», «Слово», «Сорабкоп». Зробив обкладинки зб. М. Рильського «Синя далечінь» (1922), І. Франка «Вибране» (1922), Д. Ревуцького «Золоті ключі» (1926), «Шевченківського збірника» (1924), Ю. Яновського «Кров землі» (1927), творів Лесі Українки (12 вип., 1926-31), М. Гоголя «Мертві душі», книг С. Васильченка, Ю. Яновського, О. Досвітнього, О. Пушкіна, журн. «Життя і революція». Переїхав до Ленінграда, де працював у галузі ксилографії.

 АЛЕКСЄЄВ Михайло Павлович /н.25.V.1896, Київ - + 19.IX.1981, Ленінград; поховано там само/ - укр. літературознавець, мистецтвознавець, фольклорист, академік АН СРСР з 1958. Закін. Київ. ун-т 1918, наукову роботу почав 1916,  праці друкував і укр. мовою.

 AЛЕКСЄЄB Олексій Карпович /н. 17.IV.1881, Одеса - + 15.V.1938, Ленінград; поховано там само/ - укр. палеонтолог. Закінчив Одес. ун-т 1906, де й залишився працювати на кафедрі геології; 1917-29 - проф. Одес. ІНО, з 1929 - старший геолог ін-ту геології в Ленінграді; опублікував понад 50 праць, присвячених Пд. Україні.

 АЛЕКСЄЄВ Петро Варламович /н. 1881 - п. 1943, Одеса; поховано там само, могила на 2-му міському цвинтарі, поруч з могилою Вакуленчука/ - уч. повстання на броненосці "Потьомкін".

 АЛЕКСЄЄВ Євген Венедиктович /н. 28.ІХ.1869 - + 18.Х.1930, Київ; поховано там само/ - укр. лісівник. Закін. лісовий ін-т у Петерб., з 1914 і до смерті працював в Україні, а 1923- проф. лісівництва і декан лісоінженерного ф-ту Київ. політехн. ін-ту, згодом - Київ. с.-г. ін-ту. А. відомий як дослідник типів лісу і лісовпорядник Біловезької Пущі.

АЛЕКСІЙ (Баженов Дмитро;н. 21. 05. 1872, Таврій. губ. – + 1938; поховано?) – укр.  церковний діяч. Закін. Таврій. духовну семінарію (1894) та С.-Петерб. духовну академію (1902). Інспектор Таврій. духов. семінарії (1896-98), Бахмут. духов. уч-ща (1906-11), ректор Черніг. духов. семінарії (1911-13). 8 грудня 1913 висвяч. на єпископа Миколаївського, 1-го вікарія Херсон. єпархії. Доброзичливо ставився до укр. нац. православ. руху, підкреслюючи, однак, свою готовність визнати автокефалію УПЦ тільки у випадку підтримки цієї ідеї більшістю єпископату, священиків та мирян. 1921 признач. на Тираспол. каф., деякий час - керуючий Одес. єпархією. Приєднався до обновленців. Один із тих єпископів, котрі підписали 1923 постанову про позбавлення сану і чернецтва патріарха Тихона (Бєлавіна). 1923-29-архієпископ (від 1924 - митрополит) Казанський. У 1933-38 -обновлен. митрополит Сімфе-ропольський і Кримський. В УРЕ не представлено.

АЛЕКСІЙ (Готовцев Олександр Дмитрович;н. 1891, Донська єпархія – + 1936, Москва; поховано там само) –укр. церковний діяч. Закін. Київ. духовну академію (1916) зі ступенем канд. богослов'я. Того ж року прийняв чернецтво і був зарахов. до числа братії Києво-Печер. лаври. Чл. Духов. собору лаври, пом. інспектора Київ. духов. академії. У 1920 - намісник Києво-Брат. монастиря. 8 травня 1921 висвяч. на єпископа Звенигородського, 5-го вікарія Київ. єпархії з настоятельством у Михайлів. Золотоверхому монастирі. У квітні-листопаді 1922 перебував у в'язниці. 1923 висланий до Москви. Певний час брав участь у керуванні Моск. єпархією (у складі «Ради вікаріїв Патріаршої області»). Після 1932 мешкав у Москві, перебуваючи на цивіл. службі. Похов. як мирянин (не за архієрей. чином). В УРЕ не представлено.

АЛЕКСІЙ (Кабалюк Олександр Іванович;н. 01(13). 09. 1877, с. Ясіня, нині смт Рахів. р-ну Закарп. обл. – + 19. 11. 1947, Свято-Успен. жін. монастир, похов. у Свято-Микол. монастирі в с. Іза Хуст. р-ну Закарп. обл.) –укр. церковний діяч. Очолив рух за відродження пра-вослав. церкви на Закарпатті. Закін. церк.-приход. шк., займався самоосвітою. 1907 здійснив подорож до святих місць  Єрусалима та Пантелеймонів. монастиря на г. Афон, де 8 липня 1908 прийняв православ'я, після чого повернувся на батьківщину. 25 березня 1910 прийняв малу схиму і був висвяч. на ієродиякона, а згодом - на ієромонаха. На поч. 1911 вдруге відвідав г. Афон. Із благословіння Серб. патріарха Лукіана (Богдановича) почав відправляти всі види священнодій для православ. карпато-русинів Закарпаття. Був за-арешт. угор. владою, відправл. до с. Ясіня під домаш. арешт. А. відкрив у м. Хусті православ. молитов. дім, де часто проходили таємні збори. 1912 через переслідування угор. жандармів виїхав до Росії, потім до США, де 1913 отримав парафію серед своїх земляків-русинів. Цього ж року повернувся до Австро-Угорщини. З березня 1914 А. засуджено до тюрми і стягнення штрафу. Після відбуття покарання в різних тюрмах Угорщини його передали військ. владі Сигота, але в липні 1918 через хворобу відправили до Ужгорода. Дорогою йому вдалося втекти і прибути до Росії. У травні 1919 повернувся на Закарпаття, яке 10 вересня цього ж року увійшло до складу Чехо-Словаччини, що визнала Православну Церкву. 1920 приїхав до Хуста, де знову відкрив молитов. дім, при якому згодом започаткував інтернат для православ. учнів г-зії та громад. школи. 17 серпня 1921 А. став настоятелем Свято-Микол. монастиря в с. Іза, а наступ. дня був возведений єпископом Досифеєм (Васичем) у сан ігумена. Від липня 1925 - архімандрит і голова Духов. Консисторії Автоном. Карпаторус. Православ. Церкви в Хусті, де збудував Свя-то-Благовіщен. храм, настояте-лем якого був до остан. днів життя. У грудні 1944 у складі делегації Карпаторус. Православ. Церкви А. прибув до Москви з проханням про клопотання РПЦ перед Священ. Синодом Серб. Православ. Церкви щодо передачі Мукачівсько-Пряшев. єпархії Моск. Патріархії 9 листопада 1947 А. прийняв велику схиму. Літ.: Свидетель издалека. Изский архимандрит о. Алексий // Православ. Русский Календарь. Владимирове на Словенску. 1928; Инок Алексий (Дехтерев). Мемуары архимандрита Алексия // Православ. карпато-русс. вест. 1937. № 8-9; /ігумен Гав-риїл (Кризина). Житіє схиархімандрита Алексія (Кабалюка) // Християн. родина. 1999, 11 груд. В УРЕ не представлено.

АЛЕКСІЙ (Олексій; Дородніцин Анемподист Якович; н. 02(14). 11. 1859, м. Новоросійськ, Росія – + ?; поховано?) - церковний діяч. Народився в сім'ї пса-ломщика. Закін. Катериносл. духовну семінарію (1880) та Моск. духовну академію (1889). Працював викл. та інспектором Черніг. та Ставропол. семінарій, ректором Литов. духов. семінарії. 12 червня 1904 висвяч. на єпис-копа Сумського, вікарія Харків. єпархії. У липні 1905 признач. єпископом Єлисаветградським, вікарієм Херсон. єпархії. Наприкінці 1905 - єпископ Чистопольський, перший вікарій Казан. єпархії і ректор Казан. духов. ака-демії. З Казані А. переводять у Саратов (1912); 1914 він отримує сан архієпископа і самост. Володимир. каф. Паралельно з духов. робить і наук. кар'єру, здобуваючи ступ. магістра (1891) та д-ра церк. історії (1910) за праці, присвяч. баптизму в Україні, в яких узагальнив і влас. місіонер. досвід. Сучасники вказували на його оратор. хист та вміння знаходити контакт з різ-ними аудиторіями. А. інкримінувались зв'язки з т. зв. «распутінським гуртком». 8(21) травня 1917 єпарх. з'їзд висловив йому недовіру й вимагав вивести А. з Володимир. єпархії за деспотичне керування і зухвале пово-дження з духовенством, а також за випади проти нового уряду. 2(15) серпня 1917 Св. Синод звільнив А. від його обов'язків і призначив йому місцем пере-бування Києво-Печер. лавру. В Києві А. приєднався до укр. церк. руху. Був головою укр. Воскресен. Братства (жовтень 1917). Зробив кілька перекл. укр. мовою богослужеб. текстів, видав «Молитовник» та підготував до друку «Объяснение Божественной литургии на украинском языке». 20 листопада (3 грудня) 1917 його обрано почес. головою Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР). Уч. А. у ВПЦР стурбувала делегатів Всерос. церк. собору та патріарха Тихона. Патріарх викликав А. в Москву і призначив його управителем Бершад. монастиря у Поділ. єпархії. А. не прийняв призначення, відмовився їхати до Москви. 9(22) грудня 1917 на засіданні Реліг.-філос. т-ва у присутності представників моск. патріарха, які прибули до Києва, прочитав доповідь (згодом опубл. як доповідь Всеукр. Соборові), присвячену Історико-правовому аналізові причин та характеру залежності укр. церкви від ро-сійської. У цій доповіді А. доводив, що право вирішення дальшої долі укр. церкви перебуває винятково у компетенції Всеукр. Собору. Напередодні від-криття Всеукр. Собору 7(20) січня 1918 йому заборонено священ-нослужіння за відмову їхати до патріарха; в роботі Собору уч. не брав. У серпні 1918 за рішенням патріарха та Священ. Синоду перевед. до Калязин. монастиря у Тверській єпархії, але туди не поїхав. У листопаді 1918 - проф. Кам'янець-Поділ. ун-ту. 1919 від'їжджає за кордон. Востаннє свої укр. симпатії А. виявив у Константинополі (влітку 1919), особисто попередивши посла О. Лотоцького про агітацію проти України, яку проводили митрополит Антоній та архієпископ Євлогій перед місцеблюстителем Вселен. Патріаршого престолу. Помер у невеликому монастирі під Новочеркаськом.Пр.: Полное собрание сочинений: В 3 т. Саратов, 1911-13; Молитовник мовою українською й церковнослов'янською. К., 1917; Историческая справка о подчинении украинской церкви (Киевской митрополии) Московскому Патриарху. К., 1917. В УРЕ не представлено.

 AЛEKCЄЄHKO (Олексієнко) Іван Пимонович /н. 1889, Чернігівщина - + 06.04.1966, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ - видатний організатор ортопедичної і травматологічної допомоги в Україні, кандидат мед. наук, доцент. Закінчив 1926 Київ. мед. ін-т, трив. час працював на Донбасі, 10 років був заст. міністра охорони здоров'я України, опублікував бл. 40 наук. праць, понад рік пробув у Китаї, написав "Очерки о китайской медицине". В УРЕ не представлено.

АЛЕНИЧ Олекса /н.1890 - п. 1932, Кам'янець-Подільський; похований ?/ - укр. астроном, популяризатор астрономії, дослідник метеоритів, професор ун-ту та ІНО в Кам'янець-Подільському. В УРЕ не представлено

АЛЕППСЬКИЙ (Халебський) Павло /н. бл. 1627, Олеппо, Халеб, Сірія - + 1669; поховано?/ - арабський мандрівник. Разом з батьком, антіохійським патріархом Макарієм, здійснив дві подорожі до Москви /1652-59; 1664-69/. Проїхали від Алеппо /Халеб/ через Молдавію, Валахію й Україну. В складеному А. описові першої подорожі подані відомості про країни Східної Європи і, зокрема, про особисті зустрічі та розмови з Б.Хмельницьким, про політичне становище, економіку, культуру, побут України, через яку проїздив 1654 та 1656. Твір А. - цінне джерело для вивчення історії України середини ХVII ст.

АЛЕШКО Василь Іванович /пс.- В.Чучма, В.Гречаний, Ів. Підкова та ін.; н. 12.02.1889, Суми - + р.cм.і місце поховання невід./ - укр. поет, журналіст. Закінчив С.-г. шк., перший вірш надрукував у журн. "Рідний край", редагований О.Пчілкою. Видав зб. "Степи цвітуть", "Громодер" /1920/, "Вибрані поезії" /1928/. Писав оповідання, гуморески, фейлетони. Чл. літорганізації "Плуг" з 1922.

АЛЕШКО Марія Іванівна (н.01(13). 04. 1887, за ін. даними - 1882, 1884, Харків – + 22. 12. 1952, Тбілісі; поховано там само) – укр.оперна співачка (сопрано). Закін. Київ. муз. уч-ще (1905, кл. М. Петца). Була солісткою «Нової опери» (С.-Петербург, 1905-07), Харків. (1907-08, 1909-11, 1914-15), Одес. (1908-09) та Тифліс. (1911-14,1915-27) опер. Уч. укр. муз.-драм, гуртка у Тбілісі. 1913 на фірмі «Зонофон» (Вільно), а в 1908 -на фірмі «Грамофон» (С.-Петербург) записала грамплатівки. Володіла сильним голосом широкого діапазону, приємного тембру. Відзначалася вдумливим трактуванням партій, темпераментом і драматизмом. Партію Зейнаб в опері «Зрада» М. Іполитова-Іванова виконувала груз. мовою. Виступала із сольними концертами. Гастролювала містами Рос. імперії. У камер. репертуарі були твори Й.-С. Баха, Ґ. Генделя, Л. ван Бетговена. Пропагувала твори укр. композиторів - Г. Алчевського, М. Лисенка, П. Сокальського, Я. Степового та укр. нар. пісні.Партії: Тетяна, Ліза, Марія, Жанна д'Арк («Євгеній Онєгін», «Пікова да-ма», «Мазепа», «Орлеанська діва» П. Чайковського), Наташа («Русалка» О. Даргомижського), Марина («Борис Годунов» М. Мусоргського), Купава («Снігуронька» М. Римського-Корса-кова), Тамара («Демон» А. Рубінштей-на), Маша («Дубровський» Е. Направника), Софі («Вертер» Ж. Массне), Аїда, Тоска (однойм. опери Дж. Верді та Дж. Пуччіні), Сантуцца («Сільська честь» П. Масканьї), Селіка, Валентина («Африканка», «Гугеноти» Дж. Ма-єрбера), Рахіль («Жидівка» Ф. Галеві), Маргарита («Фауст» Ш. Ґуно) та ін.

АЛЕШО Олександр Гаврилович (н.28. 10(09. 11). 1890, с. Грушка, Балт. пов. Подільської губ., нині м. Ульяновка Кіровогр. обл. – + 04. 04. 1922, Київ; поховано там само) –укр. народознавець, антрополог та етнолог. Навч. у Київ. і С.-Петербур. ун-тах, в останньому слухав лекції Ф. Вовка, став його учнем, брав уч. у складанні антропол. та етногр. карт, що були вміщені у 2-му томі праці «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (С.-Петербург, 1916). Дійс. чл. Всерос. геогр. т-ва і Рос. антропол. т-ва при С.-Петербур. ун-ті. 1911 вивчав історію і побут Київщини. 1914 здійснив експедицію на Херсонщину. 1918 переїхав до Києва, де організував курси природн. ф-ту, вечірні курси Укр. робіт. клубу, читав лекції з антропології та етнології. Активно співпрацював з кооп. вид-вом «Культура», працював ред. у «Книгоспілці». Того ж року А. став дійс. чл.-секр. Укр. наук. т-ва у Києві, головою секції с.-г. нар. побуту, головою етногр. секції Губкопису та ред. Крайвидаву з антропології, етнографії та історії первіс. сусп-ва. 1918-19 очолював музейну секцію худож.-пром. відділу Мін-ва освіти. Переклав етногр., фольклорні праці відомих європ. учених (К. Вейле, В. Клінґера). А. - засн. і перший кер. Музею антропології та етнології у Києві, що існував у 1921-34; перевіз із Петрограда до Києва колекцію етногр. і антропол. матеріалів, наук. архів та б-ку проф. Ф. Вовка. Після смерті вченого надовго було забуто не тільки його ім'я, а й занедбано розпочату ним справу.Пр.: Антропометричні досліди українського населення Уманського і Таращанського повітів на Київщині. К., 1919; Хв. Вовк як антрополог. К., 1919. Літ.: Носів А. О. Г Алешо (09.11.1890 -04. 04. 1922) // ВСГН. 1922. Т. 1, вип. 1; Його ж. Алешо Олександр Гаврилович: [Некролог] // Україна. 1924. Кн. 3; Борисенко В. К., Франко О. О. Народознавчі студії О. Г Алеші // НТЕ. 1990. № 4.

АЛИСЬКЕВИЧ Андрій ( н.17.12.1870, с. Залуква, нині Галиц. р-ну Івано-Фр. обл. – + 25.03.1949, Прага; поховано там само) –укр. педагог, наук.і громад. діяч. Вищу освіту (класична нім. і слов'ян. філологія та історія мист-в) здобув у Відні, Львові і Стирськім Градці. Учителював у Львові (1895-96) і Бродах (1896-1900). 1898 і 1900 видав два наук. дослідж. з історії нім. літ-ри. Від 1900 - проф. 3-ї, а згодом 4-ї г-зій у Львові. Чл. Руського пед. т-ва, голова його ред. комісії (1909). Співзасн. і почес. чл. т-ва «Взаємна поміч українського вчительства». У 1904, 1906-08-ред. дит. журн. «Дзвінок» у Львові. 1909 - дир. жін. учител. семінарії і горожан. шк. ім. Т. Шевченка у Львові, а в серпні 1910-дир. г-зії у Перемишлі. Голова Т-ва шкіл. допомоги для бідних учнів ім. св. Кирила. Під час рос. облоги Перемишля (1914-15) вів учител. семінар і шк. права у Відні, відтак знову повернувся до Перемишля, де продовжував працювати до 1917, а потім 1918-19 - дир. г-зії у Дрогобичі. Під час польс.-укр. війни разом з урядом та армією перейшов р. Збруч і працював у Мін-ві нар. освіти УНР. 1919 - чл. ком-ту для реформи серед. шкільництва. У травні 1919 признач. радником мін-ва та направл. делегатом до Відня й Праги для орг-ції видання шкіл. підручників. Залишився в Чехії, згодом переїхав до Закарпаття, де був дир. г-зій у Берегові (1920-22), Ужгороді (1922-38) та Великому Бичкові (1938-39). Від 1921 розпочав пластову діяльність у Берегові, а згодом в Ужгороді. Був заст. нач. Пласту Підкарпат. Русі. Працював у різних культур. і пед. т-вах на Закарпатті. Від 1925 - чл. гол. відділення і касир пед. т-ва. У співавт. з Р. Гамчикевичем написав кілька підручників з нім. мови: «Вправи німецкі для IV кляси середних шкіл» (Л., 1913), «Німецка препарація для IV кляси шкіл середних» (Л., 1913), «Німецкі вправи. Для другої кляси шкіл середних» (Л., 1914), «Німецкі вправи для першої кляси шкіл середних» (Л., 1915), «Німецкі вправи для III кляси середних шкіл. Ч. 1» (Перемишль, 1917) та «Словарець до вправ німецких для III кляси середних шкіл» (Перемишль, 1918). На Закарпатті у 20-30-х pp. співпрацював з пед. та дит. періодикою; у дит.  журн. «Пчілка» публікував статті на просвітн. теми. Після угор. окупації Карпат. України 1939 виїхав до Моравії (Чехія).Літ.: Директор Андрій Алиськевич: З нагоды Єго 35-лътньоъ учительскоь деятельности // Подкарпат. Русь. 1928. Ч. 1/2; Директор Андрій Алиськевич // Пластовий альманах. Рим, 1976; Габор В. Алиськевич Андрій // Українська журналістика в іменах. Вип. 3. Л., 1996. В УРЕ та УЛЕ не представлено.

АЛІПІЙ (Хотовицький Антон Антонович;н. 17. 11. 1901, Волин. губ. –+ 30. 05. 1977, Одеса; поховано там само) –укр. церковний діяч. Закін. Житомир. духовну семінарію та пастир. уч-ще. Священик Житомир. єпархії (1922-37), благочинний Житомир. округу (1941), настоятель та благочинний собору св. Миколи в Бердичеві (1947), Михайлів. церкви в Житомирі (1955), єпарх. ревізор і секр. Житомир. архієрея. 10 червня 1958 у Києво-Печер. лаврі прийняв чернечий постриг, отримав сан архімандрита. Єпископ Полтавський і Кременчуцький (хіротонія 15 червня 1958), тимчасово керував Харків. єпархією (23 листопада 1960 -16 березня 1961), єпископ Дніпропетровський і керуючий Крим. єпархією (з 14 серпня 1961), Полтавський і Кременчуцький (з 14 листопада 1961), Вінницький і Брацлавський (від 30 березня 1964). По-мер в одес. Успен. монастирі. В УРЕ не представлено.

АЛІСОВА Ніна Улянівна (н.16. 12. 1918, Київ – + 12. 10. 1996, Москва; поховано там само) –укр. кіноакторка. Засл. арт. РРФСР (1950). Сталін. премії (1941, 1946). Мати Л. Кадочникової. Навч. у Київ. муз. технікумі (1932-34). Закін. ВДІК (1938). Актор. кар'єру розпочала, виступаючи на сцені Київ. театру для дітей (1927-32). 1934 дебютувала в лірич. комедії Я. Про-тазанова «Про дивацтва любові» (з ідеол. причин фільм на екрани не вийшов). Наступна спільна робота - фільм «Безприданниця» (1937, за однойм. драмою О. Островського) одразу визнаний шедевром. Роль гол. героїні Лариси А. виконала з майстерністю великої трагед. актриси. На Київ. кіностудії худож. фільмів знялась у ролях: Пусі («Райдуга», 1943, реж. М. Донськой); матері Івана («Тіні забутих предків», 1964, реж. С. Параджанов), Параски («Криниця для спраглих», 1965; вийшов на екрани 1987, реж. Ю. Ільєнко); на студії «Укртелефільм»: місіс Саркветер («Нехай він виступить», 1981), Ольга Миколаївна («Випробувачі», 1987, реж. обох фільмів -О. Бійма), на різних студіях СРСР у фільмах: «Дама з собачкою» (1960), «Залізний потік» (1967),  «Транссибірський експрес» (1978) та ін. 

  АЛМАЗОВ Олекса Дмитрович (н.06. 01. 1886, Херсон – + 13. 12. 1936, Луцьк; поховано там само) –укр.  військ. діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Закін. кадет. корпус, Михайлів. арти-лер. уч-ще. У роки 1 -і світ. війни -командир гармат. дивізіону, полковник. Восени 1917 сформував і очолив окрему кінно-гірську гарматну батарею у складі Гайдамац. коша Слобід. України С. Петлюри. Взимку 1918 брав уч. у боях з більшов. частинами Муравйова в обороні Києва та на Правобережжі. За Гетьманату розгорнув батарею в окремий гармат. дивізіон, який діяв протягом укр. визв. змагань 1918-20. Особливо відзначився улітку 1919 в боях з частинами Тара-щан. бригади і 45-ї дивізії Й. Якіра та під час 1 -го Зимового походу, в боях на річках Збруч і Дністер 1920. Після інтернування Армії УНР у Польщу з дивізіоном перебував у таборах у передмісті Кракова. 1923 виїхав до Чехо-Словаччини, закін. Укр. госп. академію у Подєбрадах, оселився в Луцьку, де працював у адміністрації Волин. воєводства. Брав активну уч. у громад. житті краю, очолював філію Укр. центр. ком-ту, ради Хреста С. Петлюри. 

АЛЧЕВСЬКА Христина Олексіївна (н.04(16). 03.1882, Харків - + 27.10.1931, там само й поховано) –укр. поетеса, перекладачка, педагог. Донька Олексія та Христини, сестра Григорія, Миколи та Івана Алчевських. Закін. вищі пед. курси в Парижі (1902). Працювала вчителькою в Харкові, викладала в серед. та вищих школах укр. та франц. мови. Брала уч. у роботі редколегії молодіж. часопису «Червона калина». Літ. і пед. діяльність розпочала 1903. На фор-мування світогляду А. справили вплив зустрічі й бесіди з Б. Грінченком, М. Міхновським, М. Вороним, Г. Хоткевичем, захоплення творами О. Кобилянської, що стали однією з причин її «зукраїнізування», а також пізніші особисті контакти й листування з /. Франком, Лесею Українкою, М. Коцюбинським, Б. Грінченком, Ольгою Кобилянською, В. Стефаником, М. Мочульським, М. Павликом та ін. укр. письменниками й громад. діячами. А. брала активну уч. в укр. культурно-просвітн. та нац.-визв. русі, формувала нац. свідомість молоді (до гуртків, що збиралися в неї, входили Г. Михай-личенко, А. Заливчий, М. Плевако, Г. Хоперська, трохи пізніше - О. Синявський, О. Соколовський, Д. Соловей та ін.). Рання творчість А. відобразила настрої і сподівання демократ. інтелігенції, яка засуджувала соц. нерівність, нац. гніт. Першу її зб. «Туга за сонцем» (Москва, 1907) позитивно оцінив І. Франко, вказавши водночас на ідейну нечіткість, декларативність, «салонову» мову багатьох віршів. У роки реакції  була близькою до демократ. табору в укр. літ-pi, сповідувала філос. та естет. ідеї представників «Української хати» та «Молодої музи». Немало творів цього часу познач. мотивами розгубленості, смутку, проте в кращих віршах зб. «Сонце з-за хмар» (X., 1910), «Пісня життя» (X., 1911), «Вишневий цвіт» (1912), «Пісні серця і просторів», «Моєму краю» (обидві - 1914) А. висловлювала надію на духовне розкріпачення людини, щасливе майбутнє рід. краю. Чимало віршів присвятила видат. діячам укр. культури, борцям за нар. щастя й волю. У пейзаж. та інтим. ліриці А. мрійні поривання у світ краси та гармонії переплелися з осудом несправедл. сусп. ладу, а меланхолійні почуття посилювалися мотивами екзистенц. закинутості й загубленості укр. жінки-інтелі-гентки серед лихого світу. Осн. пафос зб. «Сльози» (1915), «Встань, Сонце!», «Мандрівець» (обидві -1916) - викриття антинар. характеру імперіаліст. війни, утвердження гуманіст. ідеалів. Творчість А. на поч. 20 ст. розвивалася в річищі літ.-мист. тенденцій укр. модернізму, насамперед імпресіонізму, символізму, вбираючи в себе й елементи неоромантизму та реалізму. У поезії найчастіше зверталася до таких форм, як елегія, етюд, пісня, марш, романс, легенда, послання, віршові цикли, лірична і драм. поема, посвята. У лірико-психол. прозі порушувала гострі соц. проблеми свого часу: «На роковину (Уривок з щоденника)», «Одлітають», «Одірвана гілка», «Асан і Зейнеп». Літ.-крит. статті, брошури, присвяч. творчості Т. Шевченка, укр. та рос. демократ. письменників 19 - поч. 20 ст. («З поля двох письменств», «Майстри слова», «Пам'яті Шевченка», «Дух велетня», «Селянська дитина - Василь Стефаник»), сповнені полеміки з морал.-естет. змістом творів В. Винниченка та М. Арцибашева («Два вороги міщанства»). Автор зб. рос. поезій «Грёзы» (X., 1916). Узб. «Пробудження» (X., 1917) вітала Лютн. революцію 1917, сподіваючись, що вона принесе основні права бідному народові. Після утвердження в Україні більшов. режиму А. відійшла від політ. діяльності, зосередилася на культурно-просвітн. та - меншою мірою - літ. праці. На поч. 1918 написала поему «Кочубеївна» -про патріот. почуття і драму нездійснених надій героїні на звільнення України від деспотства Петра І, який «приборкав, знищив, загнив, задушив» вільний край. Десь від серед. 1920-х pp. А. поступово приходила до визнання нових політ. реалій, романтизуючи в своїх творах образи прихильників соціаліст. ідей: «На сході сонця» (1925); «Килина» (1928). Оповідання «В Аджаристані» і драм. поема «Загибель юнака» (1931) присвяч. подіям пореволюц. періоду. Драм. поема «Луїза Мішель» (1926, вид. X., 1930) героїзує боротьбу париз. комунарів. У 1920-х pp. співпрацює з редагованим А. Барбюсом журн. «Monde», друкує тут ст. «Письменники Карпат і Прикарпаття», «Український гравер Василь Касіян», «Два ненависники війни: Ольга Кобилянська - А. Барбюс» та ін.  1928 подала до Держвидаву України двотомник своїх творів (передмова - проф. | М. Плевака), однак влада не дозволила його видання. А. перекладала здебільшого з рос. і франц. мов. У її перекл. рос. мовою вийшли зб. «З галицької і нашої літератури» (1915), ліричні вірші та поема «Мойсей» І. Франка, поезії А. Бобенка, П. Грабовського, В. Мови-Лиманського, Я. Щоголева, М. Старицького; укр. мовою - вірші О. Пушкіна, К. Рилєєва (уривок з поеми «Войнаровський»), І. Нікітіна, О. К. Толстого, Я. Полонського, М. Огарьова, романи В. Гюґо «Бюґ Жарґаль» (1928), «Дев'яносто третій рік» (1929), «Трудівники моря» (1931), вірші Вольтера, П. Корнеля та ін. Франц. мовою перекладала вірші Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини. Залишила велику рукописну спадщину (бл. 4 тис. творів), значна ча-стина якої не опубл. й зберігається у відділі рукописів Ін-ту літ-ри НАНУ та в Нац. б-ці України. 1929 написала спогади про брата Івана «Співак з душею геттінґенською», надрук у кн. «Іван Алчевський. Спогади. Матеріали. Листування» (К., 1980). А. - авторка двох мемуарних творів: «Автобіографія "Спомини і зустрічі"» та «Автобіографічні уваги». У Львові названа вулиця ім'ям X. Алчевської. 100-річчя від дня народження А. було внесено до переліку пам'ятних дат ЮНЕСКО (1982).Тв.: Майстри слова // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. К., 1963; [Вірші] // Тридцять українських поетес. К., 1968; [Вірші] //Антологія української поезії. Т. 3. К., 1984; Твори. К., 1990; Кочубеївна: Поема// Березіль. 1991. №9.Літ.: Каталог творів чл. Укр. т-ва драматургів, композиторів і сценаристів. X., 1929; Додаток до каталогу творів чл. Укр. т-ва драматургів, композиторів і сценаристів «Всеуко-драм». X., 1931; По сторінках архіву X. О. Алчевської // РЛ. 1970. № 2; Франко І. Поезії Христі Алчевської «Туга за сонцем» // Зібр. творів: У 50 т. Т. 37. К., 1982; Костенко В. В. Христя Алчевська // РЛ. 1982. № 3; Грузинская Л. М. Христя Алчевская. Жизнь, творчество и место в истории украинской литературы первых трех десятилетий 20 века. К., 1987; Смоленський В. Народові на добро. Алчевські // Веч. Харків. 1990, 5 лип.; Грузинська Л. Христя Алчевська // Христя Алчевська. Твори. К., 1990; Гришаєнко Н. І. Пісня її життя (Штрихи до портрета Христі Алчевської) // УМЛШ. 1991. № 4; Юрченко О., Свашенко А., Дорошенко В. Христя Алчевська та її поема «Кочубеївна» // Березіль. 1991. № 9; Наумов С. «ал. твори, серед яких - 7 романсів на вірші укр. поетів: Т. Шевченка («Чого мені тяжко»), Лесі Українки («Стояла я і слухала весну», «Не дивися на місяць весною»), І. Франка («Безмежнеє поле»), X. Алчевської («Душа - се конвалія ніжна»). З-поміж учнів - брат Іван, (виконував його вокал. твори), з яким брав уч. у громад. й культур. житті українців Москви, зокрема в орг-ції і проведенні Шевченків. роковин 1911 у муз.-драм, гуртку «Кобзар».Пр.: Вокальная техника в ежедневных упражнениях. 1907; Таблицы дыхания для певцов и их применение к развитию основных качеств голоса. 1908 (обидві - Москва).

АЛЧЕВСЬКИЙ Григорій Олексійович (н.1866, Харків – + 1920, Москва;поховано? ) –укр. композитор, піаніст і педагог. Син Олексія та Христини, брат Миколи, Івана і Христини Алчевських. Закін. Харків. ун-т, Моск. консерваторію (з контрапункту навчався у С. Танєєва, з інстру-ментування - у М. Іполитова-Іванова). Жив у Харкові. Організував приват. оркестр балалаєчників та кілька струн. аматор. оркестрів. Підтримував дружні стосунки з діячами рос. муз. культури - О. Скрябіним і О. Голь-денвейзером. Композитор пізньоромантич. напряму, тяжів до слов'яно-укр. первня в мелодиці. Під впливом С. Рахманінова створив муз. картину «Альоша Попович» для симф. оркестру (за мотивами однойм. циклу билин; уперше виконана 1904 у Харкові під керуванням І. Слатіна, 1907 - в Москві), симфонію (незакінчена).

АЛЧЕВСЬКА Христина Данилівна (псевд.-Українка;н. 04(16). 04. 1841, с. Борзна Черніг. губ., нині місто Черніг. обл. – + 15. 08. 1920, Харків; поховано там само) -  укр.педагог, діячка народної освіти, письменниця, публіцист. Дружина Олексія Алчевського, мати Григорія, Миколи, Івана та Христини Алчевських. У 18-річ. віці стала кореспонденткою «Колокола» О. Герцена. 1862 заснувала Харків. жін. недільну шк., в якій викладала. Після закриття (1863) неділ. шкіл проводила заняття вдома. 1870 склала іспит на право викладання і домоглася офіц. дозволу відкриття шк. для дорослих. За 57 р. у ній навчалося понад 17 тис. осіб. Школа А. стала взірцем і метод. центром неділ. шкіл у Росії (була єдиною школою із 300, що мала власне приміщення; нині тут виставковий зал Харків. худож. музею; на будинку встановлено мемор. дошку). Брала активну уч. у роботі гуртка «Громада», засн. О. Алчевським. У 1884-1906 очолювала автор. колектив, який укладав критико-бібліогр. покажчик літ-ри «Что читать народу?». На Всесвіт. виставці у Парижі (1889) він отримав найвищу оцінку, і А. було обрано президентом Всесвіт. Ліги просвіти. А. організувала громад. комісію з науковців Харкова, Києва та ін. міст, яка вперше склала системат. триріч. курс для навчання дорослих. Цей курс, що охоплював, окрім навчання елементар. грамотності, вивчення географії, історії, правознавства, став основою «Книги взрослых», 1-й рік (1899) мав 16 вид.; 2-й (1900)-12 вид.; 3-й (1990) - 9 вид. У своїй харків. садибі разом з чоловіком установила погруддя Т. Шевченка (1899) роботи петербур. скульптора В. Беклемішева. Це був перший пам'ятник Кобзареві. Автор мемуарів «Передуманое и пережитое» (Москва, 1912) та упорядник «Каталогу книг» і «Програм викладання у недільних школах». 1890-1900 –уч. пед. виставок у Парижі, а в 1895-96 - у Москві та Нижньому Новгороді. У 1895-1906 А. друкувалася в журн. «Русская школа». Співпрацювала з прогрес. рос. газ. «Школа и жизнь», де надруковано ЇЇ ст. «Школьные праздники», у якій ішлося про ставлення до нар. творчості і літ-ри в школі. А. також автор багатьох статей у журн. «Русская мысль», «Вестник Европы», «Северный вестник». 1912 у журн. «Рідний край» Олени Пчілки надруковано опис відзначення в неділ. шк. 50-річчя від дня смерті Т. Шевченка, під заголовком «Шевченкове свято в школі (Із щоденника учительки недільної школи)». У журн. «Детское чтение» А. друкувала власні оповідання. Зустрічалася й листувалася з І. Франком, М. Павликом, Л. Толстим, Ф. Достоєвським, І. Тургенєвим, А. Чеховим, В. Короленком. Удостоєна високих міжнар. літ. і пед. нагород, золотих медалей моск. і петербур. т-в поширення в народі грамотності. 

АЛЧЕВСЬКИЙ Іван Олексійович (н.15(27). 12. 1876, Харків – + 27. 04(10. 05). 1917, Баку; похов. у Харкові) –укр співак (лірико-драматичний тенор) і музично-громадський діяч. Син Олексія та Христини, брат Григорія, Миколи та Христини Алчевських. Навч. гри на скрипці у Харків. муз. уч-щі, співу -у Г. Алчевського, разом з яким (з 1893) брав уч. у регулярних домашніх вечорах-концертах, що організовували його батьки, В. та І. Сокальські, І. Слатін та ін. відомі діячі укр. культури. Закін. природн. ф-т Харків. ун-ту (1901). 1 жовтня 1901 дебютував на сцені Маріїн. театру в С.-Петербурзі партією Індійського гостя в опері «Садко» М. Римського-Корсако-ва; відтоді - соліст цього театру (співав із Ф. Стравинським). У 1901-02 удосконалював сценічну майстерність у О. Панаєвої-Карцової та О. Палечека, який називав його «Рубінштейном у співі», стажувався за кордоном у  Ж. Решке (Париж, 1902-04) та Ф. Литвин (Брюссель, 1905-06). Був солістом провід. театрів сві-ту: «Де ла Монне» (Брюссель, 1905-06; виконував партії Лоенґріна в однойм. опері Р. Ваґнера, Рауля в «Гугенотах» Дж. Маєрбера, Ромео в «Ромео і Джульєтті» Ш. Ґуно, Рінапьдо, Адмета в операх К. Ґлюка «Арміда» та «Альцеста»); «Ковент-Ґарден» (Лондон, влітку 1906; партії Ленського у «Євгенії Онєгіні» П. Чайковського, разом з М. Баттістіні та Е. Дестиновою); співав також у «Мангеттен Опера Гауз» (Нью-Йорк, 1906-07); Опері С. Зиміна (Москва, 1907-08); «Ґранд-Опера» (Париж, 1908-10, 1912-14); в Монте-Карло (1909); Великому театрі (Москва, 1910-12). Від 1908 разом із Ф. Шаляпіним брав уч. у «Російських сезонах» С. Дягілєва у Парижі (партія Шуйського, «Борис Годунов» М. Мусоргського) та Лондоні (партії Звіздаря у «Золотому півнику» та Михайла Тучі у «Псковітянці», обидві - М. Римського-Корсакова). Гастролював у Алжирі, Парижі, Ніцці, Марселі, Брюсселі, Лондоні, Монте-Карло, С.-Петербурзі, Москві, Одесі, Харкові, Києві, Катеринославі, Тифлісі, Баку та ін. містах. За неповних 16 р. творчого життя А. створив понад 55 оперних партій. Серед них - партії Зиґфріда, Танґейзера, Парсифаля (однойм. опери Р. Ваґнера), Фауста (однойм. опера Ш. Ґуно), Радамеса, Герцога, Альфреда («Аїда, «Ріґолетто», «Травіата» Дж. Верді), Хозе («Кармен» Ж. Бізе), Германа («Пікова дама» П. Чайковського, одна з найкращих партій артиста), Дон Жуана («Кам'яний гість» О. Даргомижського), Самсона («Самсон і Даліла» К. Сен-Санса, який високо оцінив майстерність А., про що писав у листі до нього), Єлеазара («Жидівка» Ф. Галеві), Макса («Вільний стрілець» К. Вебера), Петра («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Андрія («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, одна з остан. партій) та ін. Франц. композиторка Г. Бенак-Феррарі спеціально для А. створила оперу «Кобзар» (з румун. життя), поставлену 1909 в Монте-Карло. Як камерний співак А. виконав сольні партії у «Дзвонах» С. Рахманінова та «Осуді Фауста» Г. Берліоза, у симф. концертах всесвітньо відомих диригентів С. Кусевицького і О. Зілоті, а також під кер-вом Ф. Блумен-фельда, Е. Купера, Е. Направника, А. Нікіша виступав у складі вокал. квартету М. Чупринникова, виконував соло у супроводі піаніста М. Біхтера. У репертуарі А. були й солоспіви М. Лисенка, Я. Степового, Г. Алчевського, укр. нар. пісні. Укр. музика у виконанні А. звучала не лише на батьківщині, але й за кордоном, де виступав співак. Виконав. манері А. були притаманні філігранна техніка і тонка артистична інтуїція. Поєднання великих актор. здібностей і надзвичай. особливостей голосу - баритонал. тембру нижнього регістру з гнучкістю дзвінкого «тенорового», що доходив до ре-мі-бемоль другої октави –давало змогу А. блискуче виконувати найскладніші партії, зокрема партію Демона в однойм. опері А. Рубінштейна. Його лірико-драм. тенор, особливо верхній регістр, відзначався свободою та витривалістю, що давало можливість легко долати, як колоратурному сопрано, тесситурні труднощі та складні пасажі. А. притаманними були абсолют. слух, виняткова муз. пам'ять, багата темброва палітра голосу, тонке відчуття протікання муз. фрази. Маючи різнопланове мист. обдарування, А. виявив себе також як опер. режисер (поставив «Пікову даму» П. Чайковського в Одесі, 1914), диригент, скрипаль і піаніст (почасти акомпануючи собі в концерт. виступах). Записав 8 арій на платівки фірми «Грамофон» (С.-Петербург, 1903). А. - організатор і перший голова укр. муз.-драм. т-ва в Москві «Кобзар» (1910-12), силами якого у 1911 організовано концерт до 50-річчя з дня смерті Т. Шевченка, а та-кож на сцені Великого театру поставлено опери «Наталка Полтавка» М. Лисенка (1912) і «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1915), в яких співак виконував гол. тенорові партії. У роботі Т-ва брав уч. до кінця життя, поєднуючи концертні виступи з читанням лекцій про укр. музику. 1999 у Харкові відбувся 1-й Міжнар. конкурс вокалістів ім. І. Алчевського, лауреатами якого стали Т. Штонда, С. Магера (1-а премія), 2001 - 2-й конкурс, першу премію на якому здобули М. Шуляк та  Мартинова. Літ.: Ген С. Гастроли тенора г. Алчевского (Большой зал консерватории) // Сцена и жизнь. С.-Петербург, 1908. № 8; Браудо Е. Памяти Алчевского. Некролог // Аполлон. 1917. № 4-5; Глебов И. Мысли и впечатления // Мелос: книги о музыке. Кн. 1. С.-Петербург, 1917; Сабанеева Л. Угас талант. (Памяти И. А. Алчевского) // Театр. Москва, 1917. № 2009; Королевич В. Иван Алчевский // Рампа и жизнь. Москва, 1917. № 20; Яголим Б. Вдохновенный мастер // Сов. музыка. 1949. № 10; Ивановский П., Милославский К, Иван Алчевский. Москва, 1972; Королев С. Об исполнительских принципах И. А. Алчевского // Вопр. теории и эстетики музыки. 1973. Вып. 12; Лисенко І. М. Дивовижний голос // Вітчизна. 1977. № 1; Його ж. Іван Алчевський на зарубіжних оперних сценах // Жовтень. 1977. № 1; Іван Алчевський: Спогади. Матеріали. Листування. К., 1980; Донцов В. Феноменальний тенор // КІЖ. 1981, 9 квіт.

АЛЧЕВСЬКИЙ Микола Олексійович (н.1872, за ін. даними - 1873, Харків – + у травні 1942, там само й поховано) –укр. юрист, письменник, громад. діяч. Син Олексія та Христини, брат Григорія, Івана та Христини Алчевських. Закін. 1-у чол. г-зію в Харкові та юрид. ф-т Харків. ун-ту. Був присяжним повіреним. Згодом вчителював у Харків. жін. недільній шк. своєї матері, брав активну уч. у муз. житті Харкова; складав програми святк. концертів; був імпресаріо І. Алчевського в Росії та за кордоном. Після 1917 учитель укр. і рос. мови в Харків. шк. № 96; згодом - проф. Харків. юрид. ін-ту, де викладав латину. Уклав один із перших підручників для дорослих «Рабоче-крестьянский букварь» (Х., 1919). Написав спогади про актрису Є. Кадміну (1940, не опубл., рукопис зберіг. у ЦДАМЛМ), а також повість «Кадміна», автобіогр. роман (не опубл.).Помер від виснаження під час окупації.Літ.: Яголим Б. Комета дивной красоты (жизнь и творчество Евлалии Кадминой). Москва, 1970; Радкова О. Педагог, громадський діяч // Веч. Харків. 1973, 8 січ.; Смоленський В. Народові на добро. Алчевські // Там само. 1990, 5 лип.

АЛЧЕВСЬКИЙ Олексій Кирилович (н.1835, Суми – + вкоротив собі життя 07. 05. 1901, С.-Петербург; поховано в Харкові?) –укр. промисловець, банкір, меценат.  1868 засн. Харків. торг. банк, 1871 - Харків. земел. банк, головою правління якого був понад ЗО років. Банків. діяльність супроводжувалася благодійництвом. Земел. банк субсидував зі своїх прибутків шк. глухонімих,Харків. ун-т, Благодійне т-во, у закладах якого виховувалося 200 сиріт, утримувалося 80 безпорадних старих людей, діяло 19 дільничих піклув. орг-цій про бідних; надавав фінанс. підтримку різним закладам і церквам, за його уч. влаштовувалися с.-г. виставки, нар. читання з агрономії, створювалися дослідні поля. 1878 засн. Алексєєвське гірничо-промислове товариство, 1895 - Донецько-Юр'їв. металург. т-во, на базі якого 1896 збудовано Донецько-Юр'їв. металург. з-д - при залізнич. ст. Юрї'вка (нині - Алчевський металургійний комбінат). Біля заводу з'явилося робітниче с-ще - майбутнє м. Алчевськ. На поч. 20 ст. екон. криза підірвала справи Донецько-Юр'їв. металург. т-ва. Почалося масове безробіття. А. майже єдиний з підприємців не звільняв своїх робітників, шукав вихід зі склад. ситуації: двічі звертався з проханням про кредит до міністра фінансів Вітте, але отримав відмову. Це вирішило його долю: покінчив життя самогубством -кинувся під поїзд. Похов. у Харкові. Могила не збереглася. А. дав добру освіту й виховання своїм дітям; був актив. уч. культурно-громад. життя. На його кошти відкрито недільну шк. у Харкові, школи для сільс. дітей та ін. Серед друзів А. були відомі укр. письменники, театр. діячі, вчені. Високо цінував творчість Т. Шевченка.

АЛЬБИКІВСЬКИЙ Микола Клеофасійович (н.20. 01. 1877, с. Гільці, нині Чорнухин. р-ну Полтав. обл. – + після 1933, Одеса; поховано?) –укр. драматург, актор. Закін. Лохвиц. повіт. школу. Творчу діяльність почав суфлером, потім - пом. реж. у рос. трупах А. Линтварьова (Лохвиця), С. Тамаріна (Глухів). Від 1898 працював в укр. трупах А. Витвицької, І. Дорошенка, П. Хмари. 1903-29 - чл. Т-ва рос. драм. письменників та оперних композиторів (від 1904 -Драм. спілка в С.-Петербурзі і Моск. т-во драм. письменників і оперних композиторів). У 1902-16 очолював Т-во акторів, мав власну антрепризу. Брав уч. в укр. і рос. аматор. трупах Одеси, Харкова, Полтави та ін. Перші літ. спроби А. належать до серед. 90-х pp. Виступав у жанрах водевілю («Невірний товариш», 1895; «Райські чародії», 1901), драми («Чародій Твардовський», написана 1903 за оповіданням «Пан Твардовський» Ю. Крашевського). Конкретні життєві факти лягли в основу п'єс «За долю мирську» (1909), «Кінець світу» (1911), «Городські міщани» (1914), «Син вихрестки» (ставила у 1908-09 трупа О. Суслова), «Мартинова помста, або Зелений квиток» (1915). Істор. тема висвітлюється у творах «Сивий Дніпро» (1916), «За волю і долю» (1915, п'єса ставилася 1923 в очолюваному А. Одес. укр. муз.-драм. театрі ім. М. Заньковецької). 1915 в «Тернопільських те-атральних вечорах» за режисурою та участю Леся Курбаса йшли водевілі А. «Ох, та не люби двох», «Жартівниця». Автор кількох агітац.-рев. п'єс: «Ви жертвою впали», «Голодні» (обидві -1923); комедій «Жартівлива вдова», «За чужий гріх», «Новоженці», «Сон Телепня» (усі - 1923); буфонад «Балаганчик», «Політичний Грицько» (обидві - 1924); драми «На порозі нови-ни» (1933). П'єси А. ставилися в робітн. і селян. клубах України, у Київ. театрі кіноактора.Тв.: [Твори] // Український театр веселих мініатюр. Т. 1-2. О., 1915-16.

АЛЬБІНОВСЬКА-МІНКЕВИЧ Софія Юліанівна (н.18.11.1886, м. Кляґенфурт, Австрія –+ 30. 06. 1972, Львів; поховано там само) –укр.  художниця. Навч. у худож. шк. Відня (1901-06) та Парижа (1906-09), а також у Вищій шк. ужитк. і декор. мист-ва у Відні (1909-12). Учителі з фаху - Г. Ґоґенберґер, К. Мозер, Ф. Гумберт. З 1908 брала уч. у виставках. Від 1912 жила у Львові. Персон. виставка -1956 (Львів). Працювала в жанрах натюрморту і пейзажу. Твори зберігаються у Львів. картин. галереї, Нац. музеї у Львові, Івано-Фр. ХМ та ін.Тв.: «Бретонка» (1908), «Інтер'єр» (1932), «Цвітяблуні» (1953), «Червоні троянди» (1955), «Квіти» (1956), «Цикла-мени» (1960), «Гладіолуси і виноград» (1961), «Старий фарфор» (1967) та ін.

АЛЬБІЧУК Василь (н. 31. 07. 1909, с. Домбровиця Мала Люблін. воєводст-ва,тепер Польща – + 22. 07. 1995, там само й поховано) –укр.нар. митець-художник і поет. Майже все життя провів самітно в рідному селі, де закін. 4 кл. початк. шк. (1924). Малювати вчився самотужки, працюючи на колгосп. пасіці в Україні, де опинився під час 2-ї світ. війни. Майже рік навч. у Київ. худож.-пром. уч-щі, а повернувшись у рідне село, працював на відновленні костелів (1951-59). Реставрац. роботи не вдовольняли його, тому зосередився на творчості «за своїм задумом». При своїй садибі створив «диво-город», де росли найрозмаїтіші квіти, що служили йому «моделями» до малювання. Свої враження і переживання висловлював також у поет. формі. Вірші, писані переважно укр. мовою, залишилися в рукописах. Творчість А. -різьба на дереві: статуетки птахів і звірів (1921-24), шахи, автопортрет (1949-51); рисунки олівцем: картини з життя села (1925), люд. обличчя (1927), портрети (1936-39); акварелі: сільс. природа (1940, 1948-50). Його картини експонувалися у Польщі і за кордоном. Нині зберігаються в багатьох музеях, найбільша колекція у Музеї Пд. Підляшшя в Білі Підляській.Тв.: цикл «Сади» (1965-68), «Стадо коней на пасовиську» (1975), «Серпень» (1976), «Над берегами лісового озерця в червні» (1982), «Осінь на селі» (1986), «Мій світ у червні» (1990). В УРЕ та УЛЕ не представлено.
 
АЛЬОШИН Павло Федотович (н. 16(28). 02. 1881, Київ- + 07.10.1961, там са-мо й поховано) –укр. архітектор. Д-р арх-ри (1946). Дійс. чл. Академії арх-ри УРСР (1945). Навч. у рисув. шк. М. Мурашка, закін. С.-Петерб. ін-т цивіл. інженерії (1904), С.-Петербур. AM (1917) зі званням художника-архітектора. Як кращого студента А. посилали за кордон для ознайомлення з арх-рою Австрії, Франції, Німеччини, Англії, Італії та Греції (1900, 1902). А. - пред-ставник пізнього історизму, знавець світ. архіт. спадщини, майстер витончених стилізацій. 1918- 20 - гол. архітектор Києва, 1922-24 - Київ. губ. архітектор. Від 1921 - проф. Архіт., згодом -Худож. ін-тів. У міжвоєн. період активно працював як архітектор-практик і педагог. Серед його учнів - П. Юрченко, В. Заболотний, П. Шпара та ін. Для мист. манери А. характерним є творче переосмислення традиц. архіт. форм і робота в певних істор. стилях. Найближчим його світовідчуттю був рос. класицизм у пізній, дещо еклектич. фазі розвитку. У цьому стилі він спорудив 1912 в Києві Пед. музей, у якому 1917-18 розміщувалася ЦР УНР. Звертався і до укр. бароко (шестиповерх. житл. будинок на Софій. площі, 1914, не зберігся), «укр. архіт. стилю» (Миронів. селекц. станція, 1923), середньовіч. романт. ремінісценцій (будинок Ковалевського на Липках у Києві, 1911), конструктивізму (будинок лікарів на вул. Великій Житомирській, № 17 у Києві, 1928-31). А. добре розумівся на конструкціях, досконало володів тех. навичками і знаннями. Але його індивідуальність виявилася не досить могутньою, щоб витворити власний архіт. стиль, як Ф. Кричевський чи Д. Дяченко. До осн. робіт А., крім згаданих, належить будинок Торг.-пром. т-ва Бажанова і Чувалдіної у С.-Петербурзі (1907-09, інтер'єри з уч. М. Реріха і М. Врубеля). Виконав низку конкурс. проектів: зразк. чотириклас. уч-ща в Києві (1903), реал. уч-ща у Вятці (1905), комерц. уч-ща в Казані (1906, 4-а премія), Міської публ. б-ки у Києві (1909), а також Купецького зібр., губ. земської управи (1913), курорту-саду «Камперія-Сарич» побл. Ласпі в Криму (1917, співавт.), 1-ї (Ольгинської) г-зії в Києві (1904-14), яку він 1927 перебудував на будинок ВУАН (нині корпус Президії НАНУ), житл. будинку на вул. Виноградній, № 20 у Києві (1914), розробив проект розпланування Мурманська (1918), проекти шкіл у селах Мархалівка, Воронівка та ін. на Київщині (1921), розпланування й забудову с-ща Харків. трактор. з-ду (1930-31). Протягом 1944-49 А. керував відбудовою зруйнованих війною Київ. ун-ту та Маріїн. палацу. Погляди А. на арх-ру - це погляди практика, вільного від заідеологізованості і схоласт. теорій. 
Пр.: Об архитектуре школьных зданий //Тр. 4-го съезда русских зодчих в С.-Петербурге. С.-Петербург, 1911; О современной школьной архитектуре (Отдел. оттиск докл. автора 4-му съезду рус. зодчих). С.-Петербург, 1911; О библиотеке архитекторов Викентия Ивановича и Александра Викентьевича Берегти в Киеве //АХЕ. 1916. №18; Про офарблення фасаду Київського університету // Соц. Київ. 1933. № 5-6; Інститут Ботаніки УАН. Київ будують // Глобус. 1935. № 4; Батько і син Беретті // АРУ. 1938. № 3; Музей Леніна в Києві // Там само. 1939. № 1; Будинок Верховної Ради УРСР в Києві // Там само. 1939. № 11; Український конкурс на проект типової житлової секції // Там само. 1941. № 1 (співавт.); Чудовий витвір архітектури // Київ. правда. 1951, 13 черв.; Архитектура школьных зданий. К., 1952 (співавт).Літ.: Обговорюємо проблеми нового Києва [Проекти П. Альошина та ін.] // РМ. 1947, 9 квіт; Виставка творчих праць дійсного члена Академії архітектури УРСР, доктора архітектури, проф. Павла Федотовича Альошина: Каталог. К., 1956; Юрчєнко П. Зодчий і педагог // Арх-ра і буд-во. 1956. № 1; Ігнатов О. Н. Будинок музею Леніна в Києві. К., 1960; П. Ф. Альошин [Некролог] // Веч. Київ. 1961, 11 жовт; Ясієвич В. Є. Київський зодчий П. Ф. Альошин. К., 1966; Силін О. П. Визначна архітектурна пам'ятка Києва // УІЖ. 1975. № 5; Ясиевич В. Е. Творческое кредо зодчего: К 100-летию со дня рожд. П. Ф.Алешина // СиА. 1981. №3; Сацусевич С. Будинок вчителя // ПУ. 1983. № 1; Ясиевич В. Е. Павел Алешин // Арх. СССР. 1988. № 1; Будинок музею // Полтавський художній музей, 1919-1994. П., 1994; Павло Федотович Альошин: Бібліогр. покажч. К., 2000.

 АЛЮШИН Михайло Трохимович /н. 22.ХІ.1929, хутір Нова Павлівка Ново-Янисольського р-ну Донецьк. обл. /тепер у довідниках цих населених пунктів немає/ - + 26.XII.1995, Москва; поховано там само, після кремації прах замуровано в колумбарії № 15, секція № 26, ряд 4-й, ніша 521 на Донському цвинтарі, за церквою Серафима Саровського, яку відкрито на місці найстарішого в Москві крематорію; в 20-і й ін. совєцькі роки на цьому цвинтарі, що знаходиться поруч з Донським монастирем, без суду й слідства компартійні кати розстрілювали ні в чому не винних людей, у тому числі чимало українців/ - укр. патріот, лікар-фармацколог, учений зі світовим ім'ям, професор, очолював правління. Всесоюзного наук. т-ва фармацевтів, почесний чл. фармацевтичних товариств Польщі, Болгарії, Чехословаччини, голова міжвідомчої наук. ради з фармації при Рос. акад. мед. наук та секції з фармації мін-ва охорони здоров'я РФ, чл. редколегії журн. "Фармация", газ. "Фармацевтический вестник" /Москва/ та журн. "Вісник фармації" /Харків/, голова Спеціальної ради по захисту докторських дисертацій при Н.-д. ін-ті фармації, чл. такої ж ради при Моск. мед. акад. ім. І.Сеченова, директор і-ту фармації. Його дядько змагався в громадянську війну за волю України з північними нападниками. Тяжке дитинство А. минуло в нестатках, та він відзначався цілеспрямованістю й закінчив сільську шк. з похвальною гра-мотою. 1946 вступив до Фармацевтичної шк. м. Сталіне /тепер Донецьк/. По закінченні його направлено в Моск. фарм. ін-т, який  відмінно закінчив 1954. І з тих пір від викладача мед. уч-ща пройшов усі інстанції до вченого з світовим іменем. Був чл. моск. т-ва укр. культури "Славутич", допомагав збирати матеріал до "Некрополя України". Помер раптово. Тромб. Навіть його найближчі друзі дізналися про смерть уже після його похорону. В газ. моск. т-ва укр. культури "Славутич",  "Український кур'єр" № 3-4 за 1994 рік є матеріал про нього. Тут він виступав і як автор.А в „ЛУ” був некролог про нього.

 АМАЛИЦЬКИЙ Володимир Прохорович (н.01(13). 07. 1860, с. Старики, нині Коростен. р-ну Житомир. обл. – + 15(28). 12. 1917, м. Кисловодськ, нині Ставропол. краю, РФ; поховано там само) – укр.геолог і палеонтолог. Закін. С.-Петербур. ун-т (1883). Працював проф. ун-ту у Варшаві (1890-94), від 1894 -Політех. ін-ту (від 1908 - дир.). Перші ґрунтовогеол. розвідки провів разом зі своїм учителем В. Докучаєвим у Нижньогород. губ. Потім вивчав континент. відклади на Півночі європ. частини Росії. 1896 відкрив поховання великих плазунів і земноводних у континент. відкладах долини р. Пн. Двіна. 1899-1914 проводив там розкопки, детально вивчив виявлені рослинні рештки й визначив геол. вік досліджуваної товщі як пермський. Палеонтол. колекція (скелети, черепи, окремі кістки), яку зібрав А., зберігається в Палеонтол. музеї РАН (Москва) і є однією з найбагатших та найкращих у світі колекцій давньої фауни хребетних. Для вивчення наук. спадщини А. при АН СРСР було створ. комісію, яка опублікувала опис його знахідок у спец. серії «Северо-Двинские раскопки проф. В. П. Амалицкого» (1921-31).Пр.: Материалы к познанию фауны Пермской системы России (мергелисто-песчаные породы Окско-Волжского бассейна). Варшава, 1892; Геологическая экскурсия на север России // Тр. Импер. С.-Петербур. об-ва естествоиспытателей. 1897. Т. 28. Вып. 1, №2.Літ.: Ефремов И. А. В. П. Амалицкий // Люди русской науки. Т. 1. Москва; Ленинград, 1948; Каптаренко-Черноусова О. К. Людина невтомних шукань: до 100-річчя з дня народження геолога і палеонтолога В. П. Амалицького // Наука і життя. 1960. № 6; Биологи; Венгеров; Геологи. Географы.

 АМБРОСІЙ Параска Юхимівна (22. 10. 1910, с. Задубрівка, нині Заставнів. р-ну Чернів. обл. – + п. 01. 10. 1997, м. Садгора, нині у складі Чернівців; поховано там само) –укр.  поетеса. Чл. СПУ (1950). З дитинства паралізована, не могла ходити до шк., вчилася грамоти від рідних. Під впливом фольклору і творів Т. Шевченка складала вірші, коломийки, колядки. Під час 2-ї світ. війни за звинуваченням у підпіл. роботі ув'язнена в чернів. тюрму, а потім -до Садгір. концтабору. Після війни - персон. пенсіонерка. Для творів А. характерним є  широке використання нар.-поет. засобів. На слова А. писали музику Б. Крижанівський, С. Сабадаш, Г. Шевчук.Тв.: Буковинські співанки. К., 1950; І951; На сонячній дорозі. Поезії. К., 1957; Квітує моя Буковина. Станіслав, 1960; Степові квіти. К., 1960; Квіти з полонини. К., 1966; Пісня наша-доля наша. Уж., 1967; Самоцвіти. Уж., 1970; Сонячні вершини. Уж., 1988; Косарик. К., 1986.Літ.: Чернець Л., Губар О. Пісні Параски Амбросій // Вітчизна. 1950. № 12; Ткаченко В. Степові квіти // ЛГ. 1960, 28 жовт.; Сінченко Г. І. Амбросій і народна пісня // Наук. зап. Чер-нів. ун-ту. Сер. філол. н. 1961. Т. 18, вип. 15. 

АМВРОСІЙ (Гудко Василь;н.  28. 12. 1867, Люблін. губ., нині Польща – + 1918, ст. Тюрлема Моск.-Казан. залізниці, РФ) –укр.  церковний діяч. Закін. Холм. духовну семінарію та С.-Петербур. духовну академію (1893). Ректор Волин. духов. семінарії (1901-1904). ЗО травня 1904 висвяч. на єпископа Кременецького, 3-го вікарія Волин. єпархії. 1909-14 -єпископ Балтський, 2-й вікарій Поділ. єпархії. Перебуваючи на цих каф., виголошував проповіді укр. мовою, що було заборонено в РПЦ. 1914 перевед. на каф. єпископа Сара-пульського та Єлабузького, вікарія Вятської єпархії. Звільн. 1917. Патріарх Тихон і Священ. Синод РПЦ пропонували А. переїхати в один із монастирів в Україні, однак у липні 1918 його вбили більшовики. В УРЕ не представлено.

АМІРО Ігор Якович (н.14. 08. 1921, Київ - + 14. 11. 1998, там само й поховано) – укр. механік. Д-р тех. н. (1974), проф. (1974). Держ. премія УРСР (1986). Закін. Київ. інж.-буд. ін-т (1947). Відтоді - в Ін-ті механіки НАНУ: асп. (1947-50); м. н. с. (1950-53); ст. н. с. (1953-62); заст. дир. з наук. роботи, засн. і зав. Відділу буд. механіки тонкостін. конструкцій (1962-98); гол. н. с. (1987-98). Водночас від 1953 працював у Київ. інж.-буд. ін-ті на каф. буд. механіки: доц. (з 1957), проф. (з 1978). А.-фахівець із буд. механіки; розглядав питання статики, динаміки та стійкості тонкостін. конструкцій. Одним із перших обґрунтував потребу враховувати дискретне розміщення ребер при розв'язуванні задач механіки оболонок. Створив наук. шк.
Пр.: Ребристые цилиндрические оболочки. К., 1973 (співавт.); Теория ребристых оболочек. К., 1980 (співавт.); Динамика ребристых оболочек. К., 1983 (співавт.); Устойчивость ребристых оболочек вращения. К., 1987 (співавт.).Літ.: Игорь Яковлевич Амиро (к семидесятипятилетию со дня рождения) //ПМ. 1996. Т. 32, №8.

АМОНЕНКО Василь Максимович (н. 08. 05. 1919, с. Високе, нині Тюмен. обл.,  РФ – +  21. 08. 1985, Харків; поховано там само ) –укр. фізик-експериментатор. Д-р тех. н. (1968), проф. (1971). Премія РМ СРСР (1978). Уч. 2-ї світ. війни. Закін. Молотов. (нині Перм.) пед. ін-т (1940). Від 1946 працював асист. Сталін. (згодом Донец.) мед. ін-ту; з 1949 - у Харків. фіз.-тех. ін-ті: асп., м. н. с., ст. н. с., від 1957 – нач. лаб., від 1970 - проф. Наук. діяльність: фізика й технологія берилію, чисті й надчисті метали, жароміцні сплави, вакуумна прокатка і багатошарові метали, композиц. матеріали, тугоплавкі метали, металеві покриття, мікролегування, радіаційно стійкі сплави. Дослідження фіз. основ і технології отримання надчистого берилію методом вакуум. дистиляції та прокатки металів у вакуумі відкрили новий напрям у створенні конструкц. матеріалів з особл. властивостями, зокрема багатошарових.Пр.: Деформация и разрушение прокатанного бериллия различной чистоты // АЭ. 1964. Т. 6, вып. 5 (співавт); Чистые и сверхчистые металлы. Москва, 1965 (співавт); Получение биметаллов прокаткой в вакууме и их свойства // Цветные металлы. 1966. № 12 (співавт.); Рафинирование тугоплавких и активных металлов физическими методами // Вопр. атом. науки и техники. 1973. Вып. 1 (співавт.).

АМОСОВ Микола Михайлович /н.06 (19). 12. 1913, с. Ольхове, тепер Череповецького р-ну Владимир. обл., РФ – + травень 2002, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі по гол. алеї, через могилу з похованням Валерія Лобановського; свіжа могила тонула в морі жовто-блактиних квітів і укр. нац. прапорів/ - укр.хірург, один із засновників легеневої та серцевої хірургії в СРСР, засн. Укр. шк. біол., психол. кібернетики, чл.-кор. АМН СРСР з 1961, академік АН України з 1969, письменник, росіянин родом, уч. 2-ї світової війни. Закін. 1939 Архангельський мед. ін-т; з 1952 жив у Києві до самої смерті. Автор книг рос. мово., перекладених на укр.: „Думи і серце” (1964), „Записки з прийдешнього”, „ППГ-2266” (1974), нотаток, статей, виступів по телевізору й на радіо. Користувався величезною популярністю на територів всього кол. Союзу як лікар, як письменник, мисоитель-філософ і як видатна людина. До України він прикипів усім своїм великим серцем. 

АНАНЕВИЧ Йосафат (світське ім'я Омелян;н.1888, Галичина – + 03. 05. 1964, Сайбертсвілл, шт. Пенсильванія, США; поховано там само) - греко-католицький церковний діяч. Закін. духовну семінарію в Станіславові, нині Івано-Франківськ (1911), де єпископ Г. Хомишин рукоположив його у священики. Працював у Аргентині, провінція Місіонес (1911-18); Бразилії: Дорізон, Маллет (1918-38). У 1939 переїхав до США (Пасейк, шт. Нью-Джерсі). 1939-41 - ректор семінарії св. Василія (Стемфорд, шт. Коннектикут). У вересні -листопаді 1941 -перший ректор Укр. семінарії св. Йосафата у Вашингтоні (федеральний шт. Колумбія). У 1942-43, 1949-51 - парох у Газлетоні, 1946-47 - в Сайнт-Клері, 1947-49 - Шамокіні (усі - шт. Пенсильванія). 1945 організував гілку чину францисканців візант.-слов'ян. обряду в Сайбертсвіллі. Від 1952 проживав і працював у монастирі.Літ.: D. Blazejovskyi. Ananevych Josaphat // Ukrainian Catholic Clergy in Diaspora: 1751-1988: Annotated list of Prists who served outside of Ukraine. Rome, 1988; J. Denischuk. Ukrainian Catholic National Shrine of the Holy Family, Washington, DC and a historical sketch of the Ukrainian American Community in the Nation's Capital. Washington, 1988. В УРЕ не представлено.

 АНАСТАЗІЄВСЬКИИ Микола (н. 14. 08.  1891, м-ко Скала-над-Збручем, нині смт Скала-Подільська Борщів. р-ну Терноп. обл. – +  28. 05. 1974, м. Міннеаполіс, шт. Міннесота, США; там само й поховано) – укр.  художник. Навч. у Краків. AM та Ін-ті худож. і приклад. мист-ва у Варшаві. Під час Визв. змагань працював маляром та графіком у Мін-ві освіти УНР у Кам'янці-Подільському (1918-19). До 2-ї світ. війни був учителем малювання у серед. шк. Помор'я (Польща); 1940-44- в укр. г-зіях і технікумах у м. Холм (нині Хелм, Польща). Брав активну уч. у мист. житті Зх. України. Після війни потрапив до Німеччини. Від 1950 жив у США. У творчості А. переважають побут, сюжети, натюрморти, різдвяні та великодні поштові листівки. Уч. Виставок у Львові, Кракові, Авґсбурзі, Берхтес-ґадені, Мюнхені, Міннеаполісі, Сан-Пауло, Детройті, Нью-Йорку.Тв.: «Кам'янець-Подільський. Твердиня» (1919), «Портрет Катрі Гриневич» (1947).Літ.: Книга мистців (учасників 1-ї зустрічі укр. мистців Америки й Канади). Торонто, 1954; Виставка українського мистецтва у Вейн Стейту ун-ті. Детройт, 1960. В УРЕ не представлено.

АНАСТАСІЙ (Грибановський Олександр Олексійович;н.  06. 08. 1873, с. Братки Тамбов. губ., нині Тамбов. обл., РФ – п. 1965, м. Джордан -Веллі, США) – антиукр. церковний діяч. Закін. Моск. духовну академію (1897) зі ступ. канд. богослов'я. 29 червня 1906 висвяч. на єпископа Серпуховського, вікарія Моск. єпархії. 1914-15 -єпископ Холмський і Люблінський, від 1915 - архієпископ Кишинівський. Після окупації Бессарабії румун. військами (1918) змушений був залишити свою кафедру. Уч. Всерос. поміс. Собору 1917-18. Брав уч. в орг-ції вищого церк. упр. Пд.-Сх. Росії (при урядах генералів А. Денікіна і П. Врангеля). 1920 емігрував. Від 1935 - митрополит, а після смерті 1936 митрополита Антонія (Храповицького) - голова Архієрей. Собору РПЦ за кордоном. Займав послідовну ан-тибільшов. позицію, не визнаючи легітимності дозволеного рад. урядом вибору на патріарха митрополита Сергія (Стар-городського). 1950 переїхав до США, 1964 відійшов від церк.-адм. діяльності.Пр.: Сборник избранных сочинений. 1948; Архипастырские послания, слова и речи. 1956 (обидві - Джор-дан-Веллі).Літ.: Русская православная церковь за границей. 1918-1968: В 2 т. Нью-Йорк, 1969; Manuil. В УРЕ не представлено.

 АНАТОЛІЙ (Грисюк Андрій Григорович; н. 20. 08. 1880, м. Ковель, нині Волин. обл. – + 10. 02 (за ін. даними - 23. 01). 1938, Ухто-Печорський концтабір, лікарня; поховано? – укр. церковний діяч. Закін. Кременец. духовне уч-ще, Волин. духовну семінарію (1900), Київ. Духовну академію (1904) зі ступ. канд. богослов'я і залишений як професор. стипендіат. Чернечий постриг прийняв 1903 від митрополита Флавіана. У 1905-06 - професор. стипендіат при Рос. археол. ін-ті в Константинополі. В. о. доц. (З червня 1905), магістр богослов'я і доц. (4 серпня 1911), екстраординар. проф. (10 січня - 18 травня 1912) Київ. духов. академії. Архімандрит (29 серпня 1911). Єпископ Чистопільський (хіротонія 29 червня 1913 у храмі Христа Спасителя). Ректор Казан. духов. академії (1913-22). Ув'язн. 1924, засланий у концтабір на Соловец. о-вах (1924-27). 29 липня 1927 підписав декларацію митрополита Сергія. Постійний чл. св. Синоду. Архієпископ (1928-32) і митрополит Одеський і Херсонський (від 21 жовтня 1932). Тимчасово керував Харків. єпархією (1934-35). Ув'язн. 9 серпня 1936.Пр.: Проф. А. С. Лебедев // Тр. Киев. духов. академии. 1910, март; Памяти проф. В. В. Болотова // Там само. 1910, апр.; Исторический очерк сирийского монашества до половины VI в. К., 1911.Літ.: Резникова И. Православие на Соловках. С.-Петербург, 1994; Manuil; Польский; Регельсон. В УРЕ не представлено.

 АНАТОЛІЙ (Дублянський Анатолій Захарович; н. 11. 11. 1912, с. Перетоки, Луцького пов., пізніше Ківерців. р-ну Волин. обл. – + 28. 10. 1997, м. Новий Ульм, ФРН; поховано там само) –укр. церковний діяч УПЦ в Західній Європі. Почес. д-р філософії УВУ (1988), дійс. чл. НТШ (1992). Син іконописця й різьбяра. Навч. на гуманістичних ф-тах Віден. (1931-33) та Варшав. (1936-38) ун-тів. Магістр філософії. Працював у Волин. краєзнав. музеї (Луцьк), учителем та журналістом (1938-42). Друкував статті істор.-краєзнав. змісту в часописах Волині, також співпрацював з Польс.-укр. бюлетнем. Редагував газ. «Український голос» (Луцьк, 1942-44). Від 1944 - в еміграції. 8 грудня 1951 висвячений на диякона (Мюнхен; архієпископ Никанор), 9 грудня - на священика. Редагував журн. «Рідна Церква» (1952-88). Протоієрей (травень 1956), протопресвітер (1973). Прийняв чернецтво 24 травня 1981. Єпископ Лондонський і Західноєвропейський (хіротонія 31 травня 1981, Бавнд-Брук; митрополит Мстислав, архієпископи Марко й Костянтин), архієпископ Па-ризький (1983), митрополит Паризький і Західноєвропейський (1994). Пр.: Тернистим шляхом: Життя митрополита Никанора Абрамовича. Лондон, 1962; Українські святі. Мюнхен, 1962; Сучасний стан православної церкви в Україні. Мюнхен, 1965.Літ.: Хіротонія єпископа Анатолія // Рідна церква. 1981. Ч. 127-128, лип.-груд.; Глинін А. Один із носіїв правд Божих у світі видимому // УВ. 1992, 15 берез.; Його ж. Чіткість проповідування // Там само, 27 груд. В УРЕ не представлено.

 АНГАРСЬКА Марія Андріївна (н.16(29). 01. 1907, с. Первомайське, нині Донец. обл. - + 15. 07. 1996, Харків; поховано там само) –укр. фармакохімік. Д-р фармацевт. н. (1967), проф. (1969). Закін. Одес. хім.-фармацевт. ін-т (1930). Від 1937 - дир. Ін-ту експерим. фармації (Харків); від 1941 -дир. Харків. хім.-фармацевт. ін-ту; від 1969 - зав. лаб., після виходу на пенсію - наук. консультант (1986-94). Вивчала сполуки серц.-судин. дії. Брала уч. у дослідж. й упровадженні в мед. практику бл. 20 серц. глікозидів і коронаророз-ширюв. засобів.Пр.: О коронарорасширяющем действии препаратов растительного происхождения // 9-й съезд Всесоюз. об-ва физиологов, биохимиков и фармакологов. Т. 3. Москва; Минск, 1959 (співавт); Викалин - комбинированный препарат для лечения больных язвенной болезнью // ВД. 1961. № 3; Зависимость между биологической активностью и сахарным компонентом сердечных гликозидов // Фар-макология и токсикология. Фармако-терапия заболеваний сердечно-со-суд. системы. К., 1974. Вып. 9.

АНГЕЛ Євген (н.? - + розстріляно денікінцями, кінець 1919; поховано?)- укр. отаман. Походив із замож. селян. родини Черніг. губ. Поручик цар. армії, згодом офіцер армії УНР. Уч. протигетьман. повстання в листопаді - грудні 1918, під час якого й сформував Курінь смерті. Один із організаторів повстання проти Директорії на Лівобережжі. Під час збройної боротьби 1919 проти Червоної та Добровольчої армій діяв у р-ні Ічні, Кругів, Конотопа, Ніжина, Козельця, Прилук, Бахмача та Чернігова. Макс. відома чисельність загону - 5000 козаків. У травні 1919 з рештками розбитого загону (60 кіннот-ників) перейшов на Правобережжя - у Трипілля, до отамана Зеленого. В УРЕ не представлено.

 АНГЕЛЕЙКО Віктор Іванович (н. 01 (14). 06. 1908, С.-Петербург – + 06. 07. 1991, Харків; поховано там само) –укр. інженер-будівельник. Д-р тех.  н.  (1953), проф. (1954). Засл. діяч н. і т. УРСР (1980). Держ. нагороди СРСР. Закін. Харків. технол. ін-т (1930). Працював у Харків. ін-ті  інж. залізнич. транспорту (1935-91): у 1945-87 - зав. каф. колії та колійного госп-ва; декан, проректор з навч. роботи. Досліджував міцність верхньої будови колії і стрілкових переводів.Пр.: Организация и планирование труда в путевом хозяйстве. Москва, 1959; Железнодорожный путь и станции промышленных предприятий. К., 1980; Экономика путевого хозяйства. Москва, 1988 (співавт).Літ.: Выдающиеся педагоги ВШ Харькова.

 АНГЕЛІНА Парасковія Микитівна (н. 30. 12. 1912(12. 01. 1913), с. Старобешеве, нині смт Старобешеве Донец. обл. – + 21. 01. 1959, Москва, похов. у смт Старобешеве) - організатор і бригадир 1-ї жіночої тракторної бригади в СРСР, один із яскравих символів комуністичної пропаганди. Двічі Герой Соц. Праці (1947, 1958). Сталін. премія (1946). Закін. курси тракто-ристів (1929) і працювала в Старобешів. МТС (Донец. обл.). Там само 1933 організувала жін. тракторну бригаду і керувала нею протягом 25 р. Маючи безперечні організатор. здібності, неабияку силу волі та комуніст. ідейну переконаність, зібрала в своїй бригаді дівчат і молодих жінок, згодних на тяжку, нежіночу працю. 1938 на заклик А. «Сто тисяч подруг - на трактор!» відгукнулося 200 тис. жінок. У 1937 обрано депутатом ВР СРСР. 1940 закін. Моск. с.-г. академію. Під час 2-ї світ. війни працювала бригадиром жін. трактор. бригади в Казахстані. Автор кн. «Люди колгоспних полів» (К., 1948) та брошур «Моя бригада» (К.,1936); «Поради молодим трактористам» (К., 1947); «Досвід роботи нашої тракторної бригади» (К., 1951).Літ.: Тракторна бригада П. М. Ангеліної. К.; X., 1939; Черкашина Л. Паша Ангеліна. К., 1947; Костенко К. П. Большая жизнь. Москва, 1959; Якименко Є. К. Паша Ангеліна. К., 1959; Ангеліна Н. М. Стежкою дорогої Паші // Ангелінці. Д., 1966; Муса-тов А. И. Паша Ангелина: Докум. повесть. Москва, 1971; Перегудов В. С. Сверстница времени. Москва, 1987; Голубев М. О., Доценко Л. П. Музей Паши Ангелиной: Путеводитель. Д., 1988; Романенко В. Л. Продолжатели дела Ангелиной. Вклад в ускорение. К., 1990; «Мечта увидеть Сталина»: Неопубл. дневник знатной трактористки // Донбас. 1991. № 4.

 АНГЕЛЬСЬКИЙ Дмитро Іванович (н.16(28). 11. 1898, м. Свянцяни Вілен. губ., нині м. Швенчьоніс, Латвія – + розстріляно органами НКВС 02.10.1938, Полтава; поховано? ) – укр. графік,маляр. Чл. Асоц. художників рев. Росії (1926) та Асоц. художників Червоної України (1927-31). Жив у Полтаві від 1915. Працював у галузі малярства - натюрморт «Соняшники», «Інтер'єр кімнати М. Ярошенка в Полтавській картинній галереї», «Стіжки» (всі - 1926), «Жовтневий сад. Полтава» (1928), «На Пслі» (1929). Автор числен. книжк. заставок і кінцівок до вид. «Полтавщина. Збірник» (1927), «Полтавський державний музей ім. В. Г. Короленка», «Килимарство й килими Полтавщини» Я. Риженка (обидва - 1928, всі - Полтава), де творчо інтерпретовано орнам. мотиви, використано традиції укр. книжк. мист-ва барокової доби. Автор портретів олівцем, зокрема художників П. Горобця (1924) і М. Донцова (1931), обидві роботи - у Полтав. ХМ. В УРЕ не представлено.

 АНДЕРС Федір Фердинандович (н.21. 05(02. 06). 1868, Київ – + 1. 05. 1926, там само й поховано) –укр. інженер-конструктор у галузі дирижаблебу-дування. Навч. у реальному, потім - у землемір. уч-щах. Вступив до Київ, політех. ін-ту, однак закін. його заочно 1918. Навчаючись в ін-ті, зацікавився авіацією і 1910 видав брошуру «Как самому построить аэроплан». Проте все життя присвятив дирижаблям. У 1909-11 з реклам. метою збудував першу в Рос. імперії модель дирижабля цивіл. призначення. Дирижабль м'якої конструкції, об'ємом 850 м3, завдовжки 40 м, перетином 7 м, вагою бл. 524 кг, окрім двох механіків, підіймав ще трьох пасажирів. На дирижаблі був установлений двигун «Анзані» потуж. 25 к. с., який давав можливість роз-винути швидк. до 35 км/год. Дирижабль мав електричне освітлення. Усі деталі та вузли, окрім балона, виготовив сам А. 6 серпня 1911 А. брав участь у маневрах Київ. військ. округу. На своєму дирижаблі з екіпажем у складі трьох осіб та запасом пального і баластом бл. 60 кг він швидко досяг вис. 1000 м. Однак потрапив у зустрічні пориви вітру, що призвело до перебоїв у роботі двигуна, а потім і до його зупинки. А. змушений був здійснити вільний політ та посадку за 120 км від Києва на Чернігівщині. Узимку 1911-12 А. мо-дернізував першу модель дирижабля. Новий дирижабль «Київ» до серпня 1912 здійснив понад 150 польотів для перевезення пасажирів (усього бл. 200). У серед. вересня 1912 через зіпсований бензопровід на дирижаблі сталася пожежа, і він був повністю зруйнований. Згодом А. приступив до розробки проекту дирижабля «Київ-2». 22 жовтня 1912 він демонстрував перед активом Київ. т-ва повітроплавання модель гідродирижабля, розра-хов. на 12 осіб, для рейсів між Києвом та Москвою. Гондола мала форму човна і могла спускатись на воду, щоб продовжувати свій шлях як корабель (проект не реалізовано). Пізніше А. виїздить до Німеччини, де рік працює на дирижабле-буд. верфі графа Ф. Цеппеліна. Повернувшись до Києва, займався проектуванням каркасних дирижаблів. Узагальнивши свій досвід роботи у Ф. Цеппеліна та консультуючись у листах із К. Ціолковським, А. застосував у своїх проектах цікаве тех. рішення, яке дало змогу тривалий час дирижаблю працювати на одному й тому ж водню, не випускаючи його. Через початок 1-ї світ. війни цей проект не реалізовано. 1921 рад. уряд доручив А. спроектувати дирижабль на 100 місць для регуляр. перевезень пасажирів. Ця робота зайняла понад 2 p., і навесні 1924 було завершено розроблення проекту оригін. дирижабля жорсткої конструкції зі змінюваним об'ємом. Проект викликав велике зацікавлення у фахівців. Було вирішено побудувати дирижабль об'ємом 5000 м3. Наприкінці 1924 А. значно спрощує первіс. проект та організовує AT з буд-ва та експлуатації дирижаблів «Акопеда», що так і не розпочало своєї діяльності, а згодом помер і А.Літ.: Петров Б. Небо - його стихія // Веч. Київ. 1960, 9-11 лют; Карацуба С. І. Праці Ф. Ф. Андерса в галузі дирижаблебудування // Нариси з історії природознавства і техніки: Респ. міжвід. зб. К., 1975. Вип. 20; Броуде Б. Г. Воздухоплавательные летательные аппараты. Москва, 1976; Арие М. Я. Дирижабли. К., 1986; Савин В. С. Авиация в Украине: Очерки истории. X., 1995; Дузь П. Д. История воздухоплавания и авиации в России. Период до 1914. Москва, 1995.

АНДРЄЄВ Андрій Іванович (1913, с. Богоявленськ, нині в складі Миколаєва – + загинув під час 2-ї світової війни 26. 03. 1944, похов. у брат. могилі в Миколаєві) -військовик. Герой Рад. Союзу (1965, посмертно). Уч. 2-ї світ. війни. На фронті від 1941. Відзначився у березні 1944 у бою в порту Миколаєва, де і загинув. Ім'ям А. названо одну з вулиць  Миколаєва.

АНДРЄЄВ Віктор Семенович (н.16(29). 09. 1905, Харків – + 24. 04. 1988, Москва; поховано там само) –укр. архітектор. Нар. архітектор СРСР (1978). Сталін. премія (1951). Закін. Харків. технол. ін-т (1930). У 1930-33 працював у Харкові. Серед споруд - міська друкарня (Харків, 1934). Брав уч. у розробці ген. плану «Велике Запоріжжя» (1930-32). Від 1935 - у Москві, де керував плануванням та забудовою житл. р-нів Медведкове, Свиблове. Автор будівель посольств Чехо-словаччини (1952-54), Китаю (1956-59) у Москві.Літ.: Астафьева-Длугач М., Журавлев А. Виктор Андреев // Стр-во и арх-ра Москвы. 1976. № 6; Журавлев А. Виктор Семенович Андреев // Там само. 1985. № 10; Андреев Виктор Семенович: [Некролог] // Известия. 1988, 28 апр.

АНДРЄЄВ Володимир Іванович (н.27. 12. 1869(08. 01. 1870), Київ – + після 1928, Москва ?; поховано?) –укр.  маляр. Навч. у Київ. рисув. школі М. Мурашка; від 1885 - у Моск. уч-щі малярства, скульптури і арх-ри; від 1895 - у С.-Петербур. AM у /. Рєпіна. 1894 отримав звання художника. Від 1890 брав уч. у виставках. Ілюстрував дит. книги та журнали.Тв.: «Портрет письменника Г. Мачтета» (1892), «Дніпрові далі», «Вечір» (обидва - 1893), «Маленький музикант» (1895), «В пошуках натури» (1899), «Крим у грудні. Сімеїз» (1928).Літ.: Афанасьев В. А., Барковская О. М. Товарищество южнорусских художников: Биобиблиогр. справочник. 

 АНДРЄЄВА Раїса Андріївна (н.23. 09 (06. 10). 1916, с. Красновершка Єлисаветгр. пов., нині Червоновершка Компаніїв. р-ну Кіровогр. обл. – + 12. 11. 1993, Київ; поховано там само) – укр.скульптор. Чл. СХУ (1950). Закін. Моск. худож. технікум (1939) та ф-т монум.-декор. скульптури Моск. ін-ту приклад. та декор. мист-ва (1949, вчителі з фаху - В. Ланґе, В. Яковлєв, М. Манізер, С. Альошин, Р. Йодко). Працювала в царині монум., декор. та станк. скульптури. Від 1952 брала уч. у виставках. На поч. 1970-х pp. у співавт. з І. Горовим, Ф. Коцюбинським та К. Кузнецовим працювала над мемор. комплексом «Савур-могила» на Донеччині. Від серед. 1970-х pp. у твор. доробку А. переважає декор. кераміка. Твори зберігаються в музеях України. Тв: «Танцівниця Тао-Гоа» (1953), «Тарас Бульба» (у співавт.), «Запорожець» (обидва - 1954), «Навесні» (1958), «Портрет Го-Ші-Міна» (1960), «Козак» (1961), «Кріпачки», «Бандурист» (обидва - 1962), «Олімпійська чемпіонка Лариса Латиніна» (1963), «За мир» (1964), «Людмила Холіна, вчителька» (1966), «Приборкувачка хижаків Альбіна Рудь» (1967), «Натурниця Нора» (1968); галерея мініатюр «Люди Півдня - люди Півночі» (1969-71).

 АНДРЄЄВА-ДЕЛЬМАС Любов Олександрівна (справж. - Тищинська; н. 17(29). 09. 1884, Чернігів – + 30. 04. 1969, Ленінград, нині С.-Петербург; поховано там само) - оперна співачка (мецо-сопрано), педагог. Музики навч. у своєї матері -піаністки 3. Дельмас. Закін. С.-Петербур. Консерваторію (1905, кл. вокалу Н. Ірецької). 1905-06 - солістка «Нової опери» в С.-Петербурзі, 1908-09 -Київ. опери, 1910-11 - С.-Петербур. нар. дому, 1913-19 -Театру муз. драми, 1919-22 -Держ. театру опери та балету в Петрограді. 1912-14 брала уч. у «Рос. сезонах» в Монте-Карло й Парижі. 1934-51 -викл. (від 1938 - доц.) Ленінгр. консерваторії. 1937 очолювала вокал. студію в Палаці культури ім. С. Кірова. Записала на грамплатівки 7 творів («Грамофон», С.-Петербург, 1906, 1914). Талант співачки високо цінували М. Малько, О. Глазунов, К. Станіславський, К. Чуковський та ін. О. Блок присвятив їй цикл лірич. поезій «Кармен» (1914). їхнє листування тривало кілька років (1914-22). Зберігся портрет співачки роботи О. Мурашка (С.-Петербург, приватна колекція). У репертуарі А.-Д. було понад 60 лірич., драм. і комедійних партій: Хівря («Сорочинський ярмарок» М. Мусоргського), Ганна («Майська ніч» М. Римського-Корсакова), Графиня, Солоха («Пікова дама», «Черевички» П. Чайковського), Княгиня («Русалка» О. Даргомижського), Даліла («Самсон і Даліла» К. Сен-Санса), Кармен (однойм. опера Ж. Бізе), Азучена, Амнеріс («Трубадур», «Аїда» Дж. Верді), Лаура («Джоконда» А. Понкієллі).Пр.: Моя ученица // Муз. кадры. 1940. №20-21.Літ.: Клинка Т. Л. А. Дельмас-Андреева // Музыка и жизнь. 1973. Вып. 2; Емельянова В., Стенюкова А. Любовь Андреева-Дельмас // ЛР. 1980, 7 берез.

АНДРЕЙ (Кущак; н.12. 12. 1901, м. Ярослав, Галичина, нині Польща – + 17.11.1986, Нью-Йорк; поховано там само) –укр.  церковний діяч, митрополит УПЦ Америки (УАПЦ в екзилі). Емігрував 1928 до Канади, потім -до США. Висвяч. на священика 1932 (архієпископ Атенагорас). Єпископ. хіротонія 28 січня 1967 (Нью-Йорк; грец. православна каф. Пресвятої Трійці; архієпископ Яків та грец. митрополит Германос і владика Сілас). Літ.: Собор УП Церкви Америки, очоленої єпископом Кир А. Кущаком // Народна воля. 1973, 13 верес. Ч. 35; Рідна церква. 1987. Ч. 150.

АНДРЕЙ (Метюк Григорій;н. 03. 01. 1898, с. Теребин Грубешів. пов., Холмщина, нині Польща – + 02. 02. 1985, Вінніпег, Канада; поховано там само) –укр. церковний діяч УАПЦ. Закін. Вілен. духовну семінарію (1924), православ. богосл. ф-т Варшав. ун-ту (1929). Магістр богослов'я. Священик та громад. діяч на Холмщині (1924-44). 1945-48 перебував у Швейцарії, а від 1948 - у Канаді. Висвяч. на священика у вересні 1924 (Варшава; митрополит Діонісій). Єпископ. хіротонія 5 липня 1959 (Едмонтон, каф. св. Івана Хрестителя). Від 1959 -єпископ УАПЦ Едмонтона і Зх. Канади, від 1963 - архієпископ, від 1975 - митрополит УАПЦ в Канаді.Пр.: Об'єднання християнських церков: У світлі навчання св. Православної Церкви // Віра й культура. 1961. Ч. 6, № 90; Ч. 7, № 91; Будьмо вірні заповітам. Едмонтон, 1962; Наші приготування до Різдва Христового // Віра й культура. 1962. Ч. З, № 99; Православна віра. Вінніпеґ, 1962; 1976; Beginning in Jerusalem. Winnipeg, 1980; The Union with Rome Is Not for Ukrainians. Winnipeg, 1984.Літ.: Преосвященний Андрей - новий єпископ УАПЦ // Рідна церква. 1959. Ч. 39; Третій єпископ у Канаді // Віра й культура. 1959. Ч. 10-11, № 70-71; Блаженніший митрополит Андрей - новий Первоієрарх УАП Церкви в Канаді // Рідна церква. 1975. Ч. 104. В УРЕ не представлено.

 АНДРЕЙКО Дмитро (н. 1869, с. Романівка Теребовлян. пов., нині Теребовлян. р-ну Терноп. обл. – + 04. 02. 1925, Нью-Йорк; поховано там само) - освітянин, укр. громад. діяч у США. Закін. учител. семінарію, працював учителем у Теребовлі. 1907 виїхав із родиною до Америки, де працював учителем вечір. парафіял. шкіл; згодом - учителем та дир. шкіл у Нью-Джерсі та Нью-Йорку. 1909 А. обрано чл.-секр. т-ва «Просвіта». У 1912 та 1914 А. входив до правління просвітн. комісії Укр. Нар. Союзу. Пропагував освітню справу в численних укр. поселеннях США. Від 1920 - чл. гол. уряду Укр. Нар. Союзу та ред. газ. «Свобода». Автор «Практичних вказі-вок для вчителів українських шкіл в Америці» (1916), «Букваря» (1918, обидва - Філадельфія) і читанок для укр. парафіял. шкіл у США. Ред. шкільного ілюстр. журн. «Цвітак» (1914-17) та щоміс. «Рідна Школа» (1918-19). Зібрав, упорядкував та видав у Нью-Йорку дві збірки з однаковою назвою «Звуки України», що включали укр. пісні з нотами на один голос та повний текст: перша зб. (1919) складалася з двох зошитів, друга (1923) містила 600 укр. пісень.Літ.: Д. Андрейко помер // Свобода. 1925, 6 лют. В УРЕ не представлено.


 АНДРЕЙЧИН Андрій Михайлович (н. 02. 09. 1865, с. Устя Руське пов. Гор-лиці, нині Польща – + 04. 01. 1914, Львів; поховано там само) –укр.  літограф, гравер. Навч. у рисув. шк. М. Мурашка в Києві (1879-81) та в типолітогр. майстерні Г. Корчака-Новицького; закін. мист.-пром. шк. у Львові (1886). Удосконалював знання ліногравюри і працював у майстернях Львова (1881-86), Кракова (1886-88), Відня та Будапешта (1890-92). У 1893-1914 мав у Львові власну літографію, яка видавала мист. та муз. твори: «Вишивки Східної Галичини» (1895), «Українські монограми для вишивки хрестиком та гаптом» (1896), «Альбом рисунків знаменитих архітектурних пам'яток України, Росії і Білорусі» (1896, 40 іл.), «Писанки» (1916), серію портретів (25) укр. князів, гетьманів роботи митця А. Пилихівського - «Данило Галицький», «Роман Мстиславич», «Богдан Хмельницький», «Бій з татарами біля Десятинної церкви у Києві», «Роман Мстиславич Галицький перемагає половців» та ін. (усі - 1895-97); спільно з Г. Величком - «Етнографічну карту Руси-України» (1897); серії пошт. листівок із творів С. Васильківського, М. Самокиша, О. Кульчицької та ін.Літ.: Левицкий И. Е. Андрейчин Андрей Михайлович // Прикарп. Русь в XIX веке в биографиях и портретах ее деятелей. Л., 1898. Т. 1, вып. 1.

АНДРЕЙЧУК Євсевій (н. 04. 07. 1841, с. Хлівище Кіцман. р-ну Чернів. обл. – + 1910; поховано?) –укр. громад.-політичний діяч Буковини. 1854-68 навч. у Чернів. г-зії і духов. семінарії. Православ. парох у селах Дорошівка Заставнів. р-ну і Нові Мамаєвці Кіцман. р-ну. Проводив значну просвітню і громад. роботу серед селян. У 60-70-х pp. - дописувач часопису «Слово» (під псевд. Православний). Брав активну уч. у заснуванні т-ва «Руська Рада» в Чернівцях (1870). Зусиллями А. в 1870 у с. Дорошівка відкрито шк., а в с. Нові Мамаєвці - пошту та залізничну станцію. Пропонував і заохочував селян раціонально вести госп-во, захищав їхні інтереси, за що зазнав переслідувань від церк. і світських властей. Від 1875 - чл. т-ва ім. М. Качковського «Руська Бесіда» в Чернівцях (засн. 1869). 1884 - кандидат на посла до буковин. сейму. 1881 -голова «Руської Ради» в Чернівцях, 1890 - її містоголова (заст. голови), пізніше заст. голови т-ва «Народна Рада». За поглядами - москвофіл. Твори публікував переважно у галиц. період. виданнях під псевд. і крипт. - Дорошівець, Е. А., П-вич та ін.

 АНДРІАНОВА-ГОРДІЄНКО Надія Миколаївна (н.15. 12. 1921, м. Васильків, нині Київ. обл. – + 27. 03. 1998, Київ; поховано там само) –укр. перекладач, прозаїк, критик. Чл. СПУ (1957). Премія Міжнар. літ. конкурсу в м. Вітторія (Італія, 1986). Закін. Київ. ун-т (1945), трирічні курси іноз. мов (1950). Літпрацівник у газ. «Рад. селянин» (1945-46), ред. Держлітвидаву України (нині вид-во «Дніпро»; 1946-62). Перекладала з рос., нім., англ., болгар., франц. та есперанто (твори В. Вересаєва, В. Короленка, О. Герцена, О. Купріна, О. Ост-ровського, К. Федіна, В. Шрайєра, М. Ґреґора, Г. Келлера, В. Єрошенка, Б. Апіца, А. Барбюса, братів Ґрімм, А. Доде, В. Гюґо, К. Компаня, Т. Драйзера, М. Метерлінка, Г. Мільднера, Ґі де Мопассана, Л. Ренна, Б. Брехта, А. Франса, С. Цвейґа та ін.); крит. статті й рецензії в період. пресі. Була актив. пропагандистом мови есперанто, створила й очолила (1968-73) Есперанто-комісію при Т-ві дружби і культур. зв'язків із зарубіж. країнами, редагувала бюлетень цієї комісії «Gra la Soveta Ukrainio» («По Радянській Україні»). Переклала на мову есперанто окремі твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, О. Гончара, І. Драча, Є. Гуцала.Пр.: Шляхи розвитку українського театру. К., 1960; Іван Кочерга. К., 1963; Василь із Яблунева [В. І. Атаманюк] // Вітчизна. 1973. № 5; Запалив я в серці вогонь. К., 1973; Бурштиновий берег. К., 1979; Есперанто // Всесвіт. 1987. № 12; Дмитро Мілютенко. К., 1990.

 АНДРІЄВИЧ Маргарита Андріївна (справж. - Крамар Харитина; н. 26. 09(09. 10). 1912, с. Мошни, нині Черкас. р-ну Черкас. обл. – + 25. 07. 1992, с. Чортория Кіцман. р-ну Чернів. обл.; поховано там само) – укр. акторка, драматург. Чл. СПУ (1962) та СТДУ (1955). Держ. нагороди СРСР. Закін. Київ. ін-т театр. мист-ва (1937). Працювала в Полтав. укр. театрі ім. М. Гого-ля (1937-40), Чернів. укр. муз.-драм. театрі ім. О. Кобилянської (1940-55), зав. літ.-драм, частиною цього театру (1955-78). Автор п'єс: «Я вірю!» (поставл. 1958 у Чернів. укр. муз.-драм. театрі; опубл. - К., 1959, у співавт.), «Леся» (1959; К., 1961), «Титарівна» (1963, за однойм. твором Т. Шевченка, у співавт.), «Марічка» («П'єси сезону 1970-71». К., 1971), «Пугачівна» (1963), рукописів «Кума Марта», «Відьма», «Крізь роки», «Кара»; зб. оповідань і но-вел «Крізь лет років» (Уж., 1987), театр. рецензій, перекл. п'єс.Ролі: Ганна («Безталанна» І. Карпенка-Карого), фрау Міллер («Підступність і кохання» Ф. Шіллера), Орта («Вій, вітерець!» Я. Райніса), Наталка («В степах України» О. Корнійчука). Літ.: Кушнір В. На поклик життя // ЛУ. 1972, 13 жовт.; Баштан М. Маргариті Андрієвич - 70 // Там само. 1982, 14 серп.

 АНДРІЄВСЬКА Олександра Олексіївна (н. 07. 05. 1900, Одеса – + 31. 07. 1982, Київ; поховано там само) –укр. філолог-романіст, лексиколог, психолог. Канд. пси-хол. н. (1927), д-р філол. н. (1970), проф. (1971). Закін. Київ. ун-т (1922) та аспірантуру при пед. каф. Ін-ту соц. забезпечення. Працювала на дефек-тол. ф-ті в Ін-ті праці; від 1937 - у Київ. ун-ті: викл. франц. мови на романо-герман. ф-ті й одночасно зав. франц. секцією держ. курсів іноз. мов, від 1944 -доц., у 1971-81 - проф. каф. франц. мови. Досліджувала лексику, синтаксис та стилістику франц. мови.Пр.: Французько-український словник. 1955 (співавт.); Cours de lexicolo-gie francaise. 1958; Precis de syntaxe francaise. 1962; Українсько-французький словник. 1963 (співавт.); Несобственно прямая речь в современной французской художественной прозе. 1970; Syntaxe du francais moderne. 1973 (усі-Київ).Літ.: Крючков Г. Г., Бурбело В. Б., Соломарська О. О. Внесок професора О. О. Андрієвської до розвитку французької філології в Україні // Іноз. філологія. 2000. Вип. 28.

АНДРІЄВСЬКИЙ Борис Юрійович (н.16(28). 07. 1898, с. Безсали Полтав. губ., нині Лохвиц. р-ну Полтав. обл. – + 20. 10. 1962, Клівленд, шт. Огайо, США; поховано там само, могила на цвинтарі у м. Бавнд Брук) –укр. медик. Д-р мед. н. (1938), проф. (1939). Брат Д. Андрієвського; двох ін. братів А. замордовано в катівнях НКВС. Закін. Лубен. г-зію, Харків. мед. ін-т (1926). Працював хірургом, асист. і доц. Всеукр. ін-ту вдосконалення лікарів у Харкові (1926-38), проф. каф. хірургії Дніпроп. мед. ін-ту вдосконалення лі-карів (від 1938). Учень проф. Ф. Розе - зукраїнізов. німця. Автор понад 30-ти наук. праць з різних питань хірургії (переважно укр. мовою), зокрема резекції шлунка та суглобів, операції на печінці, трансплантації сечоводів, лікування ректального пролапсу, туберкульоз. перитоніту, раку прямої кишки та ін. Найбільше робіт присвятив дослідженню кровозамінних розчинів, запропо-нував один з них, назвавши його «укрїнфузином». Був наук. секр. трьох Всеукр. з'їздів хірургів, одним із кер. Харків. хірург. т-ва. У період нім. оку-пації разом з ін. лікарями і науковцями добився дозволу на відкриття у Дніпропетровську мед. ін-ту, очолював каф. хірургії (1942-43), консультував хворих у 6-й міській поліклініці. 1943 переїхав до Львова, де працював дир. хірург. клініки мед. фах. курсів. Від 1944 - на еміграції у Відні, Берліні, Мюн-хені. Після закінчення війни організував укр. Червоний Хрест, укр. поліклініку в Мюнхені, став кер. хірург. відділення. Згодом -гол. хірург шпиталю УНРРА-ІРО в Реґенсбурзі, зав. хірург. відділ., один з організаторів наук. з'їздів укр. лікарів зх. зон Німеччини (1946,1948). Від 1952-у США, працював у лікарнях Міннеаполіса і Чикаґо, опісля почав приватну лікар. практику в Клівленді. Відзначався оратор. мист-вом, безмеж. відданістю медицині і хворим, глибокою релігійністю. Організатор і перший голова Укр. сусп.-харитативної служби (УСХС) у Мюнхені, ініціатор створення Укр. лікар. т-ва в Німеччині, чл. НТШ і УВАН. Свою політ. діяльність проводив в Укр. Визв. Фронті. Деякий час був головою Політ. ради закордон. частин ОУН. Не погоджуючись із політ. лінією проводу цієї орг-ції, вийшов з неї. В УРСР після війни його ім'я і праці було заборонено. Пр.: Діагностика та хірургічне лікування стегнової пропуклини // Харків. мед. архів. 1926; Післяопераційні психози // Психоневрологія. X., 1936; Лікування дуоденальної фістули після-шлункової резекції // Пр. Ін-ту вдосконалення лікарів. X., 1938. Т. 1; Экспериментальные и клинические данные о действии некоторых солевых растворов при острой кровопотере. X., 1939; Удосконалення екстраплевраль-ного пневмотораксу // Пр. Всеукр. туб. ін-ту. 1940. №11.Літ.: Винар Л. Пам'яті Великого Громадянина // Свобода. 1962, 7 листоп.; Мовчан Ю. Наукові праці проф. д-ра Бориса Андрієвського // Лікар. вісник. Чикаґо, 1963. Ч. 31; Його ж. Людина, патріот, лікар. Жмут спогадів про проф. Б. Андріевського // ЛВ. 1963. № 28; Воєвідка Я. Проф. д-р Б. Андрієвський. Посмертна згадка // Там само; Пундій. В УРЕ не представлено.

 АНДРІЄВСЬКИЙ Вадим Олексійович (н.13(26). 12. 1912, м. Брест-Литовськ, нині Брест, Білорусь - + 12. 01. 1994, Львів; поховано там само) – укр.  фехтувальник, тренер, канд. пед. н. (1954), проф. (1981). майстер сп. СРСР (1940), засл. тренер СРСР (1957). Уч. 2-ї світ. війни. Держ. нагороди СРСР. Закін. Моск. ін-т фізкультури (1936). У 1936-40 працював зав. каф. Харків. ін-ту фізкультури; 1940-41 - викл., 1945-46 -нач. каф. фехтування і рукопаш. бою Моск. ін-ту фізкультури. Від 1946 - у Львів. ін-ті фізкультури: зав. каф. фехтування, боксу, сучасного п'ятиборства (1946-67), ректор (1967-74), доц. (1974-81), проф. (від 1981). А. - неоднораз. призер і чемпіон СРСР (від 1948), засн. шк. фехтування в Україні. Понад 20 р. А. був ст. тренером збір. команд України і СРСР, підготував понад 50 майстрів сп., серед них - В. Станкович, Є. Рюмін, Є. Череповський. Від 1994 у Львові щорічно проводиться турнір з фехтування пам'яті А.Пр.: Фехтование на шпагах // Теория и практика физ. культуры. 1947. № 5; О технической подготовке фехтовальщиков на рапирах // Там само. 1953. № 2; Методика обучения и тренировки фехтовальщика и организация занятий // Фехтование. Москва, 1954; Основы спортивной тренировки фехтовальщиков // Фехтование: Учеб. пособ. Москва, 1964 (співавт.); Система подготовки специалистов по фехтованию в ИФК // Фехтование. К., 1970; Предупреждение и исправление ошибок при подготовке фехтовальщиков-рапиристов // Метод. рекомендации. Москва, 1986.Літ.: Лічман П. Доля бійця, наставника // Ленінська молодь. 1984, 5 січ. 

 АНДРІЄВСЬКИЙ Віктор Никанорович (н. 11. 11. 1885, Полтава – + 15. 09. 1967, м. Дорнштадт, ФРН; поховано там само) –укр. громад.-політичний діяч, публіцист, педагог. Навч. у 1-й Полтав. г-зії та на природничому ф-ті Ун-ту св. Володимира (Київ, 1903-07). Від 1909 -викл. хімії та товарознавства у семиклас. Полтав. комерц. уч-щі. З 1909 друкувався в часописах «Рідний край» та «Сніп». 1907-17 - гласний Полтав. губ. земства, 1913-16 -гласний Полтав. міської думи, чл. полтав. «Громади» (з 1912). У травні - червні 1917 А. -один із засн. Укр. партії хліборобів-демократів (Лубни). 1917 при новій владі знову обраний гласним Полтав. міської думи. Від кін. 1917до квітня 1918-комісар освіти УНР у Полтав. губ. 1920 у складі Держ. капели під кер-вом О. Кошиця виїхав до Польщі, де у 20-30-х pp. працював директором укр. таборової г-зії у м. Каліш. Опублікував спогади про перебування капели Кошиця на Закарпатті. Згодом жив у Чехосло-ваччині та Німеччині. У повоєнні роки займався публіцист. діяльністю. Автор низки творів про події 1917-19 в Україні, зокрема спогадів «З минулого» (у 2-х т., 4-х ч.: т. 1. 1917 рік на Полтавщині, ч. 1-2. Берлін, 1921; т. 2. Від Гетьмана до Директорії. ч. 1-2. Берлін, 1923, перевид. 1963), з проблем нац.-держ. відродження України: «До характеристики українських правих партій» (Берлін, 1921), «На спомин про В. П. Оскілка» (Рівне, 1926), «Три громади. Спогади з 1885-1917 pp.» (Львів, 1938), «М. Лисенко» (1937, 1942), «Микола Міхновський. Нарис суспільно-політичної біографії» (Мюнхен, 1950) та ін.Літ.: Чикаленко Є. В. Андрієвський. З минулого: 1917 рік на Полтавщині: [Рец.] // ЛНВ. 1922. Т. 76; Донцов Д. В. Андрієвський. З минулого: [Рец.] // Там само. 1923. Т. 81; Топчинський М. В. Андрієвський. З минулого. Т. 2. Ч. 1-2.: [Рец.] // Там само. 1924. Т. 83; Автобіографія // Ми. 1992. № 15, серп.; Пустовіт Т. Сторінки біографії Віктора Андрієвського // Виявлення та дослідж. нац.-визв. змагань укр. народу на Полтавщині (1917-1920 pp.). П., 1995. В УРЕ не представлено.

 АНДРІЄВСЬКИЙ Дмитро Юрійович (н. 27. 09. 1892, с. Бодаква Полтав. губ., нині Лохвиц. р-ну Полтав. обл. – + 30. 08. 1976, Дорнштадт, по-хов. у Мюнхені, ФРН; поховано там спамо) –укр. політичний діяч і публіцист, дипломат, за фахом - інженер. Брат Б. Андрієвського. Був секретарем дипломат. місії УНР у Швеції (1919-20), потім консулом у Швейцарії, головою Укр. ком-ту в Бельгії. 1923-26 - співроб. часопису «Національна думка». Чл. 1-го Проводу укр. націоналістів (1928), уч. установчого Конгресу ОУН (Відень, 1929) і відтоді політ. та ідеол. референт у Проводі ОУН, від 1940 - у Проводі ОУН(м). Численні статті в журн. «Розбудова нації». В'язень нім. концтабору в Бреці (1944). Від 1948 чл. Укр. Нац. Ради і її виконав. органу (передпарламенту Держ. центру УНР в екзилі). Писав статті на теми ідеології укр. націоналізму й укр. міжнар. політики («Російський колоніалізм і совєтська імперія» (1958), «Наша позиція», «Шлях розбудови» та ін.).Пр.: Артистичне життя в Бельґії: Лист з Брюселі // ЛНВ. 1923. Т. 79; Мистецтво на еміґрації [Російські впливи у Франції й Бельґії - Виступи хору Кошиця] // Там само. 1924. Т. 82; Дві Франції // Там само. 1926. Т. 90; Свідомість чи віра? // Там само. В УРЕ не представлено.

АНДРІЄВСЬКИЙ Євген Олександрович (н. 08. 07. 1930, Харків – + 29. 11. 1997, Київ; поховано там само) –укр.  фахівець у галузі вимірювальної техніки. Д-р тех. н. (1989), проф. (1990). Держ. премія УРСР у галузі н. і т. (1978), премія ім. С. Лебедєва АН УРСР (1990). Уч. 2-ї світ. війни. Держ. нагороди СРСР. Закін. Львів. політех. ін-т (1953). У 1953-63 - в Ін-ті ма-шинознавства та автоматики АН УРСР. Від 1963 - ст. н. с., зав. лаб. (1982-97) Ін-ту електродинаміки НАНУ. Наук. до-слідж. і розробки стосуються магнітовимірюв. техніки, зокрема створення автоматич. цифрових швидкодійних магнітовимірюв. пристроїв і систем з неповністю замкненим магнітопроводом для вимірювання параметрів та калібрування постій. магнітів з рідкозем. металів.Пр.: Измерение параметров постоянных магнитов. К., 1977; Принципы построения аппаратуры с неполностью замкнутой магнитной системой для испытания постоянных магнитов // ИТ. 1977. №9; Источник размагничивающих импульсов с автоматическим управлением нарастания амплитуды // ТЭ. 1985. № 8; Состояние и перспективы развития методов и средств испытаний магнитотвердых материалов // Метрология. 1989. № 10; Микропроцессорная система управления магнитоизмерительным комплексом // ТЭ. 1996. № 4.

 АНДРІЄВСЬКИЙ Олександр Іванович (н. 13(26). 08. 1900, Харків – + 18. 01. 1976, Львів; поховано там само) –укр.  фізик. Д-р тех. н. (1953), проф. (1955). Засл. діяч н. і т. УРСР (1965). Держ. нагороди СРСР. Закін. Харків. ІНО (1929). 1929 організував на базі фіз. лаб. Харків. ін-ту інж. залізнич. транспорту випуск ртут. тиратронів і газотронів для експерим. і вироб. цілей. 1941 разом з ін-том евакуювався у Ташкент, де працював до 1945, поєднуючи викладацьку працю з роботою токаря на з-ді оборон. значення, 1945-54 - зав. каф. фізики Харків. ін-ту залізнич. транспорту; від 1955 - у Львів. політех. ін-ті: проф., зав. каф. фізики (до 1975), проректор з наук. роботи (1955-68). Дослідж. в галузі газ. розряду і електронно-іон. процесів та напівпровідник. матеріалів. Був відп. ред. журн. «Фізична електроніка».Пр.:Исследование особенностей строения поликристаллического слоя меднозакисных элементов и разработка нового метода их получения. Ленинград, 1958; Рентгенографические исследования фазового состава меднозакисного слоя при наличии химических примесей. Ленинград, 1958 (співавт.); О вычислении энергетического спектра в полупроводниках. Ленинград, 1974 (співавт.).Літ.: Памяти Александра Ивановича Андриевского: [Некролог] // Физ. электроника: Респ. межвед. науч.-тех. сб. Л., 1976. Вып. 12; Буцко.

АНДРІЄВСЬКИЙ Олександр Юхимович (н. 03(15). 08. 1869, с. Бирине, нині Новгород-Сівер. р-ну Черніг. обл. – +  15. 06. 1930, Київ; поховано там само) –укр.  фольклорист, етнограф, педагог. Канд. богослов'я. Закін. Київ. духовну академію (1893). 1893-95 - викл. лат. мови й цивіл. історії в Ларинській г-зії; 1895-1903 - інспектор і учитель цивіл. історії Читин. г-зії; 1903-11 -дир.та викл. лат. мови й цивіл. історії Владивостоц. г-зії; 1911-17 - дир. нар. шкіл у Тамбові; 1917-20 - інспектор духов. семінарій у Києві. Від 1921 - наук. секретар істор. відділу Комісії зі складання Енциклопед. словника при ВУАН. Автор розвідок з фольклору й бібліогр. покажчиків.Пр.: Историко-статистическое описание Тамбовской губернии. Тамбов, 1911; Православные церковные братства. Тамбов, 1914; Древнерусский приход. К., 1917; До історії видання «Литературы украинского фольклора» Б. Д. Грінченка // Етногр. вісн. 1926. Кн. 2; Бібліографія літератури з українського фольклору. К., 1930.Літ.: Сарана Ф., Королевич Н. Бібліограф-фольклорист // ЛУ. 1969, 26 серп.

АНДРІЄВСЬКИЙ Олексій Олександрович (псевд. і крипт. - Андибер, Каневський А., Канівець Ол., А. А., А. Т-ий та ін.;н. 16(28). 03. 1845, м. Канів, нині Черкас. обл. – + 09(22). 07. 1902, Київ; поховано там само) –укр. історик, літератор, педагог, громад. діяч. Закін. Київ. ун-т (1865). Учителював у г-зіях Катеринослава (нині Дніпропетровськ), Одеси, Києва, Тули (Росія). Був на засланні у Вятці (нині Кіров, РФ, 1879-81). Від 1881 редагував неофіц. части-ну «Киевских губернских ведомостей», працював у Київ. комісії нар. читань, організовував видання популяр. брошур з різних галузей знань, громад.- культурні заходи. Від 1896 -дир. сиріт. будинку в Одесі. Автор дослідж. з історії запоріз. козацтва, Правобереж. України, Києва, Вятської губ. Під-готував і видав 10 вип. «Исторических материалов» (К., 1882-86) з архіву Київ. губ. управління. Опублікував багато статей, нарисів, розвідок, присвяч. творчості Т. Шевченка («Об отношении Т. Г. Шевченка к жизни», 1899; «"Кобзарь" Т. Г. Шевченка», 1901; «Перебендя» Т. Г. Шевченка», 1901 та ін.). Ініціатор створення фонду для упорядкування могили поета і заснування шк. його імені в Каневі. А. належать біогр. нарис про Г. Квітку-Основ'яненка, статті про В. Жуковського, Є. Баратинського, Д. Веневітінова, О. Жемчужниковата ін.Тв.: Поминки Тараса Григорьевича Шевченка в отзывах о нем иностранной печати. О., 1879; Григорий Федорович Квитка (Основьяненко). К., 1885; Материалы по истории Запорожья и пограничных отношений (1743-1767). О., 1893; Еще страничка из прошлого Переяслава. К., 1901.Літ,: Каманин И. Алексей Александрович Андриевский // Киев. старина. 1902. № 9; Бутич І. Андрієвський Олексій Олександрович // Українські архівісти: Біобібліогр. довід. Вип. 1 (19ст. - 1930-і pp.). K., 1999.

АНДРІЄВСЬКИЙ Опанас Михайлович (н.1878, Уман. пов. Київ. губ. – + 16. 05. 1955, Шпітталь-ан-дер-Драу, Австрія; поховано там само) –укр. громад.-політичний діяч, учений-правник, адвокат. Від 1917 член Укр. партії самостійників-соціалістів (УПСС). Після закін. Юрид. ліцею у м. Ярославль (1906) займався адвокат. практикою у Києві, був мировим суддею. Брав активну уч. у створенні (серпень 1918) і діяльності Укр. нац. союзу, в орг-ції протигетьман. повстання. З 14 листопада 1918-чл. Директорії УНР. Наприкінці квітня 1919 разом із кер-вом УПСС підтримав спробу держ. пе-ревороту, яку очолив отаман В. Оскілко. Після ліквідації заколоту А. вийшов зі складу Директорії (4 травня 1919). Емігрував до Чехо-Словаччини, де працював проф. цивіл. права , УВУ в Празі (1924-37), продовжував громад.-політ. діяльність як чл. Всеукр. нац. ради, Укр. центр. ком-ту та ін. З кін. 30-х pp. жив у Австрії. В УРЕ не представлено.

 АНДРІЄВСЬКИЙ Петро (н. 23. 10. 1880, м. Ромни, нині Полтав. обл. –+  01. 11. 1945, Варшава;поховано там само) –укр.  ветеринар, біолог-бактеріолог. Д-р вет. медицини й магістр вет. наук. Чл.-співроб. УАН у Києві. Один із засн. Укр. радикал. партії. Закін. Харк. вет. ін-т (1899). Працював у Харкові і Москві. Від 1922 - звичайний проф. біології і зоології УВУ в Празі. Як наук. дослідник працював в Ін-ті Пастера (Париж) та наук. установах у франц. Судані. 1933-39 - проф. вет. медицини Варшав. ун-ту. Під час нім. окупації - викл. Львів. вет. академії, проф. Львів. держ. с.-г. курсів у Дублянах (1941-43), проводив наук.-пед. діяльність на рільничо-лісовому ф-ті Львів. політех. ін-ту (1942-44). По закінченню війни повернувся до Варшави.Пр.: Фізицизм і Містицизм. Прага, 1924 (співавт.); Prakticke metody k dukazu rozmnozeni bakterii v mase. Brno, 1927; The influence of putrefactive gases on b. anthracis // J. of bacteriology. 1928; Sur la peste bovine atypique et la pluralite du virus // Revue Generale de Medecine Veterinaire. 1931. В УРЕ не представлено.

АНДРІЄВСЬКИЙ Сергій Григорович (н.05. 10. 1898, м. Куп'янськ, нині Харків. обл. – + 09. 10. 1978, Москва;) –укр. архітектор. Закін. Моск. вище тех. уч-ще (1927). У 1945-56 працював в Україні. Брав уч. у буд-ві Дніпрогесу (1927-32), спроектував с-ще № 6 у Запоріжжі (1932), житл. будинок і суднобуд. технікум у Києві (1955-56). Від 1956 жив і працював у Москві.

АНДРІЄНКО Василь Прокопович (н.12. 12. 1923, с. Новосуханівка, нині Сум. р-ну Сум. обл. – + 04. 01. 1983, там само й поховано) - військовик. Герой Рад. Союзу (1945). Уч. 2-ї світ. війни. Відзначився у грудні 1944 під час переправи через Дунай у р-ні Будапешта (Угорщина). До 1950 старшина А. продовжував службу в армії. Від 1953 жив і працював у рідному селі.

АНДРІЄНКО Іван Денисович (н.1897, с. Комишня, нині Миргород. р-ну Полтав. обл. – + розстріляно бандою НКВС 1934; поховано?) –укр. прозаїк, поет. Працював ред. журн. «Селянка України». До письменниц. спілок не належав. Критикував офіц. літераторів за непрофесійність. У творчості А. домінують нац. мотиви. Видав у Харкові книги: «Колишні люди» (1926), «Живий крам» (1927), «Рибальська легенда» (1929), «Новий вітер» (1930), «Сила незборима» (1931), «Забутий острів» (1932), «Дель-фінети» (1933). У лютому 1934 Заарешт. за звинуваченням у Націоналістичному ухилі». За-судж. до 5 р. ув'язнення з висилкою до Сибіру. Перезасудж. трійкою упр. НКВС Новосибір. обл. до розстрілу. Реабілітов. у листопаді 1956. В УРЕ не представлено.

АНДРІЄНКО Михайло Васильович (н.25. 09.  1934, с. Данилки Немирів. р-ну Війн. обл. – +  06. 03. 1996, с. Новосілки Києво-Свя-тошин. р-ну Київ. обл.; поховано там само) –укр. агроном-плодоовочівник, фахівець із садівництва. Д-р с.-г. н. (1993), проф. (1994), чл.-кор. УААН (1995). Засл. діяч н. УРСР (1970). Держ. премія в галузі н. і т. УРСР (1988), премія ім. Л. Симиренка АНУ (1992). Закін. Уман. с.-г. ін-т (1962), відтоді працював гол. агрономом, дир. н.-д. госп-ва цього ін-ту. Від 1969 - в Укр. НДІ садівництва: гол. агроном, заст. дир. Подільської дослід. станції садівництва. Від 1979 – заст. дир., з 1986 - дир. Ін-ту садівництва УМН, водночас -ген. дир. об'єдн. «Сад-еліта». Очолював каф. плодівництва Нац. аграр. ун-ту (1994-96). Сфера діяльності - вирощування високоякіс. посадк. матеріалу та впровадження нових сучас. технологій у садівництво; вивчення і впровадження у вироб-во малопошир. плод. та ягід. культур. Керівник автор. колективу тритомника «Помологія» (К., 1992, 1995, 1997).Пр.: Малораспространенные ягодные и плодовые культуры. К., 1991; Аронія (горобина) чорноплідна. К., 1992; Комп'ютеризація наукових досліджень у садівництві // ВАН. 1993. № 8; Журавлина великоплідна. К., 1994; Мікроорганізми грунтів яблуневих насаджень. К., 1995 (співавт); Розмноження садових, ягідних і мало-поширених культур. К., 1997 (співавт.).Літ.: Михайло Васильович Андрієнко: (Чл.-кор. УААН: Некролог) // ГУ 1996, 12 берез.

АНДРІЄНКО Олексій Григорович (н.1895, с. Матяшівка, нині Великобагачан. р-ну Полтав. обл. – + ? ; поховано?) –укр. бандурист. Першу бандуру при-дбав у бандуриста Н. Чумака, від якого перейняв і основи гри на ній. Потім гру вдосконалював самотужки. Часто виступав, інколи разом із сином, у рідному селі та сусід. насел. пунктах, а також у Києві. Уч. 1-ї респ. наради кобзарів і лірників (1939). Спирався на традиц. кобзар. репертуар, виконував також сучасні пісні й танці.

 АНДРІЄНКО-НЕЧИТАЙЛО Михайло Федорович (н.29. 12. 1894, Херсон – + 12. 11.1982, Париж; поховано там само) –укр. маляр-авангардист, сценограф, новеліст. Малювати почав у херсон. г-зії. Закін. С.-Петербур. маляр. шк. імперат. т-ва заохочення до мист-ва (1917) та юрид. студії в С.-Петерб. ун-ті, де вперше (1915) брав уч. у виставці кубістич. тенденції «Сучасне малярство». У 1918-19 оформляв вистави для Камер. театру К. Миклашевського в Одесі («Електра» Г. фон Гофмансталя). 1920 виїхав на Захід, спершу до Румунії, 1921 - до Чехо-Словаччини (Прага). Від 1923 - у Парижі. Твори для театрів - Королівської. опери в Бухаресті («Мільйони арлекінів», 1921), театру «Народні Дівадло», Нового нім. театру, Театру Кляйне Бюне, Театру Андрія, Літнього театру, Камер. рос. театру в Празі, Театру «Арк ан Сьєль» і Театру Піґаль у Парижі; для фільмів -«Казанова» і «Шехерезада». Стиліст. напрями: кубізм і конструктивізм (1916-29), 1929-56 через сюрреалізм, фігур. реалізм, постімпресіонізм переходить до абстракціонізму. У кубістич. і конструктивістич. творах відчувається потуж. ритм гармонійних геом. фігур без формалізму системи; у сюрреаліст. композиціях у дуже делікат. колориті шукав зв'язку з невідомим, таємничим світом; паризькі пейзажі сповнені поет. ліризму. В абстракт. композиціях демонстрував власне тлумачення перспективи, простору, матерії. А.-Н. - майстер досконалих композицій, субтильний колорист строгих тональностей; віддавав перевагу зеленим барвам. Крім О. Архипенка, ніхто з укр. митців так не віддзеркалював у своїй багатогран. творчості мист. нуртування 20 ст., як А.-Н. Індивід. виставки: Париж (1964, 1972, 1974), Рим (1965), Берлін і Же-нева (1974), Амстердам (1976), Чикаґо (1979). Уч. міжнар. виставок: Нью-Йорк, Лондон, Відень, Львів, Вісбаден, Сент-Етьєн, Берлін, Цюрих, Мілан, Гайдельберґ, Вашинґтон, Базель, Париж. Твори зберігаються в музеях: Нац. музей модер. мист-ва, Бобур; Міський музей Парижа; Б-ка Арсеналу, Париж (театр. мист-во); Нац. б-ка,Відень; Музей Вікторії й Альберта, Лондон; Укр. нац. музей, Львів (5 творів знищено в 1952); Метрополітен-музей, Нью-Йорк; Музей у Сент-Етьєні; Музей Укр. катол. ун-ту, Рим. Автор психол. новел про життя у Франції, надруков. у журн. «Сучасність» (1964-77), і статей в укр. журналах. Тв.: «Окружені трикутники» (1924); «Голуб у вікні» (1933); «Наверствування площ» (1961); «Персонаж» (1970); «Композиція зі сходами» (1982).Літ.: Січинський В. Андрієнко. Л., 1934; Попович В. Михайло Андрієнко. Мюнхен, 1969; Andreenko, album presente par Jean Claude et Valentine Marcade. Lausanne, 1978; V. Marcade. Michel Andreenko. Paris, 1978; Книга творчості українських мистців поза Батьківщиною // Нотатки з мист-ва. Філадельфія, 1981; Попович В. Другий абстрактний період Михайла Андрієнка (1956-1974) // Мист-во укр. діаспори. К., 1998. В УРЕ не представлено.

 АНДРІЙКО Ольга Пилипівна (н.11. 07. 1921, с. Новоолександрівка, нині Ананьїв. р-ну Одес. обл. –п. 10. 03. 1989, Одеса, похов. у с. Гнилякове, нині Дачне Біляїв. р-ну Одес. обл.) –укр. біолог. Д-р біол. н. (1970), проф. (1970). Навч. в Одес. ун-ті, закін. біол. ф-т Львів. ун-ту (1947) та аспірантуру (1951). Відтоді працювала асист. в Одес. мед. ін-ті на каф. біології; 1957-67 - ст. н. с. в Ін-ті зоології АН Молд. PСP (Кишинів); від 1967 - доц., з 1970 - проф. каф. зоології безхребетних Одес. ун-ту. Дослідж. у галузі паразитології. А. подала екол.-фауніст. огляд та визначила практ. значення паразитофауни гризунів та зайцюватих Молдавії; зареєструвала 412 видів теріопаразитів. Найцінніші препарати паразитів з її колекції зберігаються в Ін-ті зоології НАНУ (Київ).Пр.: О нематодах насекомоядных млекопитающих Прутско-Днестровского междуречья // Паразиты позвоноч. животных. Кишинев, 1969; Эко-лого-фаунистический анализ и практическое значение паразитофауны грызунов и зайцеобразных Молдавии // Паразиты вороновых птиц, грызунов и зайцеобразных Молдавии. Кишинев, 1970; О трематодах насекомоядных (Insectivora) Молдавии // ПЖР. 1970. Вып. 5; К характеристике гельминтофауны насекомоядных (Insectivora) Советского Союза // ППар. 1972. Ч. 1; Паразиты млекопитающих Молдавии. Кишинев, 1973; Сравнительный анализ гельминтозов Microchiroptera и Insectivora на терри-тории Юго-Запада СССР // Паразиты и паразитоценозы животных и растений Днестровско-Прутского междуречья. Кишинев, 1987.Літ.: Професори О(Н)У. В УРЕ не представлено.

АНДРІЙЧЕНКО Борис Миколайович (н.03. 02. 1925, с. Революційне, нині Вовчан. р-ну Харків. обл. – + 15. 08. 1999, Київ; поховано там само) –укр. прозаїк, публіцист. Закін. Одес. ун-т (1966). Чл. НСПУ (1962). Під час оку-пації України гітлерів. військами був вивезений на примус. роботи до Німеччини, де брав уч. у діяльності підпіл. орг-ції опору «Месники» (1942-45). Заарешт. 1944 та засудж. на довічне ув'язнення, перебував у в'язниці, концтаборі Маутгаузен та його філіях. По війні служив у рад. армії (1945-50). Перший літ. твір - оповідання «Перша получка» // «Літературна Одеса», 1955, № 12. У 1951-71 - журналіст на Одещині. Потім завідував ред. у т-ві «Знання» УРСР (1972-74) та журн. «Хлібороб України» (1977-80), працював у ред.газ. «Літературна Україна» (1974-77). Вивчаючи історію землеробства, опублікував у «Хліборобі України» 40 наук.-популяр. нарисів під рубрикою «З історії рослин» (1982-88). У цьому ж часописі вийшла повість А. «Лагуна» (1978, № 6-10), лейтмотивом якої є зв'язок природи й людини - дбайливого господаря і розум. споживача природ. багатств. Пережите на окупов. Україні та у фашист. Німеччині лягло в основу повісті «Месники» (О., 1959) та роману «Вогонь і попіл» (К., 1986). У зб. оповідань «Степові далі» (О., 1958) і повісті «Радість» (О., 1961) А. приділяє багато уваги сільс. тематиці. У літ.-публі-цист. нарисі «Біля джерел творчості» (К., 1975) вводить читача у творчу лаб. письменника. Літ.: Козаченко В. П. Вчитися у життя, творити для народу // ЛУ. 1974, 12 квіт.; Шафета П. Борисові Андрійченку - 60 // Там само. 1985, 7 лют.


АНДРІЙЧЕНКО Василь Євдокимович (н.25. 04. 1917, м. Катеринослав, нині Дніпропетровськ – + 02. 10. 1943, м. Чорнобиль Київ. обл.; поховано там само) - військовик. Герой Рад. Союзу (1943). Уч. 2-ї світ. війни. На фронті від 1942. Відзначився у вересні 1943 під час форсування Десни, Дніпра, Прип'яті. Загинув у бою за плацдарм на р. Прип'ять. На честь А. у Чорнобилі встановлено мемор. дошку, у Дніпропетровську названо одну з вулиць.

АНДРІЙЧИК Григорій Ісайович (н. 1892, с. Забор'є, нині Могильов. обл., Білорусь – + 1941; поховано?) – укр. кобзар, бандурист. За професією - столяр. Один із засновників 1-ї Укр. художньої капели кобзарів (Київ). У 1925-34 - член правління капели. У 1927-29 входив до орг. ком-ту для підго-товки Кобзарського з'їзду в Харкові. Власноруч робив бандури. З іменем А. пов'язують початок хроматизації кобзарських інструментів у Київ., а згодом у Харків. і Полтав. капелах. 1928, за експериментом А., вводиться на бандурних приструнках півтон фа-бекар, потім ре-дієз, а з 1929-30 -п'ять півтонів: фа-бекар, ре-дієз, сі-бемоль, ля-бемоль (соль-дієз) і до-дієз. За активну громад. позицію його переслідував НКВС (арешти 1925, 1934). 1937 за звинуваченням в участі у контрреволюційній орг-ції А. засуджено до 10 р. концтаборів.Літ.: Гуменюк А. Українські народні музичні інструменти. К., 1967.

 АНДРІЙЧУК Іван Гнатович (н.13. 03. 1919, Київ – + 25. 11. 1999, там само) –укр. скульптор. Уч. 2-ї світ. війни. Держ. нагороди СРСР. Чл. НСХУ (1958). Закін. мех. технікум (1941, Київ); навч. на вечір. відділ. Київ. консерваторії і водночас працював у друкарні. Спец. худож. освіти не мав, навч. у свого тестя П. Верни. Працював у царині станк. скульптури. Від 1952 брав уч. у худож. виставках. Роботи зберігаються у Музеї нар. творчості (Київ), Музеї укр. мист-ва (у Львові), Переяслав-Хмельн. істор. музеї та ін. Художні образи, втілені митцем у мармурі, граніті, бронзі, дереві, відзначаються реаліст. пластикою фактури.Тв.: портрети Т. Шевченка (1950), П. Чайковського (1953), П. Верни, Б. Хмельницького (обидва - 1954), Л. Толстого (1955), арсенальця М. ПІарка (1957), робітниці трикотаж. ф-ки ім. Р. Люксембург О. Яценко (1960), М. Гоголя (1963, співавт.), В. Леніна (1964-65) та ін.

АНДРІЙЧУК Михайло Миколайович (пс. - М. Ган;н.ЗО. 11. 1894, с. Слобідка Товмац. пов., Галичина, нині с. Гончарів Тлум. р-ну Івано-Фр. обл. – + 28. 11. 1938, Нью-Йорк; поховано там само) –укр.  письменник, журналіст і громад.-культурний діяч США. 1909 емігрував до Німеччини, де працював на шахті побл. м. Катовіце (нині Польща), на еміграції у США з 1911. Від 1914 пра-цював на ф-ці у м. Рочестер, де брав активну уч. у культ. -осв. роботі серед укр. труд. еміграції. Самотужки здобув освіту. 1917 обраний заст. все-крайового секретаря Укр. федерації соціаліст. партії і ред. газ. «Робітник», спершу в Клівленді, а потім Нью-Йорку. Від 1918 редагував газети «Робіт-ничий вісник», «Робітниця», «Молот». Видавав часописи «Сміх і правда», «Світло», дописував до газ. «Українські щоденні вісті»; автор багатьох нарисів, оповідань і драм. творів. «Вибране» А. вийшло в Україні 1957 (Київ).Літ.: Шевченко А. Книга нашого співвітчизника // Вітчизна. 1958. № 4; Тарновський М. Співець заокеанського робітництва: До 70-річчя з дня народж. М. Андрійчука // ЛУ. 1964, 1 груд.

АНДРІЯШЕВ Олександр Михайлович (н. 20.08(01.09). 1863, Чернігів – + 1939, Київ; поховано там само) –укр. історик, архівіст, археограф, джерелознавець. Закін. Київ. ун-т (1886) та С.-Петерб. археол. ін-т (1905). Працював в архівах Ревеля (нині Таллін), Риги. Працюючи в С.-Петербур. археогр. комісії, досліджував історію Новгорода. Брав уч. у роботі 15-го (Новгород, 1911) та 16-го (Москва, 1913) археол. з'їздів. Повернувся до Києва влітку 1917, працював зав. відділу Київ. центр. архіву давніх актів. Опублікував низку джерелознав. праць, зробив опис багатьох колекцій архіву. Був чл. Археогр. комісії при АН СРСР та при ВУАН, почес. чл. Новгород. т-ва шанувальників старожитностей, чл.-ред. «Комісії біографічного словника», чл. Істо-рико-геогр. комісії та Комісії старої України при ВУАН (від 1928 голова).Пр.: Очерк истории Волынской земли до конца 14 в. К., 1887; Нарис історії колонізації Київської землі до кінця 15 в. // Київ та його околиця в історії і пам'ятках. Зап. УНТ. К., 1926. Т. 22; Нарис історії колонізації Сіверської землі до початку 16 в. // Зап. істор.-філол. відділу ВУАН. К., 1928. Кн. 20; Перший архівар Брацлавсько-го земського суду // Арх. справа. 1928. № 7; Літописне Болохово і Бо-лоховські князі // Зап. істор. секції ВУАН. К., 1929. Т. 32; Актові книги Київського Центрального Архіву Давніх Актів // Центр. архів стародав. актів у Києві. К., 1929.Літ.: Баженов Л. В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців. Кам'янець-Подільський, 1993; Його ж. Істо-ричне краєзнавство Правобережної України 19 - на поч. 20 ст. Хм., 1995; Михальченко С. И. Историк Александр Михайлович Андрияшев // Регіональне та загальне в історії. Дн., 1995; Ворончук І. Андріяшев Олександр Михайлович // Українські архівісти: Біобібліогр. довід. Вип. 1 (19ст. - 1930-і pp.). К., 1999.

АНДРІЯШЕВ Олексій Хомич (н.17(29). 02. 1826, х. Германівський Золотоніс. пов. Полтав. губ. – + 31. 07. 1907, Київ; поховано там само) –укр. педагог, громад. діяч, видавець, бджоляр-аматор. Батько А. походив із козац. родини (нащадків лохвиц. полковника Андріяша), мати –з дворян. Навч. у Переяслав. духов. уч-щі, згодом - у семінарії та Ніжин. ліцеї князя Безбородька. Закін. юрид. ф-т Київ. ун-ту (1850) зі ступенем канд. права. Відтоді - ст. учитель законодавства Черніг. г-зії, водночас викладав старослов'ян. мову, історію та географію. 1856 захистив магістер. дис. «Права православной русской церкви на имущества». На запрошення попечителя Київ. навч. округу М. Пирогова 1860 прибув до Києва і зайняв посаду інспектора 1-ї Київ. г-зії, 1862 - в. о., 1863-90 - її директор. Водночас завідував нар. уч-щами Пд.-Зх. краю, був дир. учител. семінарії, головою пед. ради приват. жін. г-зії В. Ващенко-За-харченко і т. ін. 1865 став одним з організаторів міської публ. б-ки, завідував її коштами і госп. частиною. Очолюючи Київ. відділ. Маріїнського т-ва допомоги сліпим, організував притулок (1880) і уч-ще (1883) для сліпих дітей, був його першим довголіт. директором. Займався просвітн. діяльністю. 1864 засн. вид. «Киевского народного календаря» (виходив понад 50 p.); 1867 - двотижн. газ. «Друг народа», яку видавав до 1876. Видавав власні твори: «Русско-славянский букварь» (витримав 7 вид.), «Книга для первоначального чтения» у 2-х ч. (К., 1869; витримала З вид.), «Повесть о Богдане Хмельницком» (К., 1883), «Молитвенник с объяснениями», «Русская история в рассказах и портретах», серії книг «Народные чтения» і «Народная чи-тальня» та багато ін. 1895 сконструював вулик на рамку Дада-на-Блатта, який спочатку називали переворотним «даданом» і лише 1918 у Києві на Всеукр. з'їзді пасічників на пропозицію І. Корабльова назвали українським. 1896 А. заснував і очолив Пд.-рос. т-во бджільництва, редагував його праці, а також заснував і редагував щоміс. «Листок пчеловодства» та щоріч. «Ежегодник пчеловодства». 1897 у Києві організував спец. шк. для пасічників (1902 переведена в Боярку), на орг-цію якої віддав понад 20 тис. влас. крб та 80 вуликів. Згодом Бояр. шк. бджільництва присвоєно ім'я А.Пр.: Руководство к разумному пчеловодству. 1888 (кілька вид.); Первоначальное знакомство с пчелой и с пчеловодством. 1897; Упрощенное пчеловодство в рамочных ульях и дуплянках. 1898; Правильное пчеловодственное хозяйство. 1899; Пчела и ее родичи. 1899; Руководство для пасечников. 1903 (усі - Київ).Літ.: Рудка Б. Олексій Хомич Андріяшев (1826-1907) // Укр. пасічник. 1996. № 6; Ковалинский В. Педагог, издатель, пчеловод // Меценаты Києва. К., 1998.

АНДРІЯШЕВ Павло Іванович (н.1875, Київ – + 03. 02. 1926, Харків; поховано там само) – укр. художник театру. Навч. в уч-щі тех. малювання А. Штігліца в С.-Петербурзі. Оформив вистави: «Зелений папуга» А. Шніцлера (1904), «Бюрократичним шляхом» О. Димова (1905) у київ. театрі «Соловцов» під кер-вом І. Дуван-Торцова; «Діти сонця» М. Горького та «Ревізор» М. Гоголя (1905) у Київ. загальнодоступному театрі; «Гамлет» В. Шекспіра, «Дні нашого життя» Л. Андрєєва, «Зачароване коло» А. Ріделя, «Саломея» О. Вайльда (всі - 1906-09) у театрі «Соловцов»; «Марія Стюарт» Ф. Шіллера, «Венеціанський купець» В. Шекспіра, «Лихо з розуму» О. Грибо-єдова (всі - 1909 - поч. 1920) у Харків. міському театрі під кер-вом М. Синельникова. Викладав малюнок у г-зіях; після жовт. 1917 - у профес. шк. Харкова; у 1920-26 вів худож.-декор. клас у Харків. худож. технікумі.Літ.: Габелко В. Художники театру «Соловцов» // УТ. 1973. №5.

АНДРІЯШИК Роман Васильович (н.09. 05. 1933, с. Королівка, нині Борщів. р-ну Терноп. обл. – + 02. 10. 2000, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі) – укр. письменник. Чл. НСПУ (1966). Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1998). Навч. на фіз.-мат. ф-ті Чернів. ун-ту (1951-54). Був призваний до армії (1954), після демобілізації працював журналістом (1957-68). Закін. Львів. ун-т (1964). Друкуватися почав 1957. У 1968-76 - на творчій роботі, 1976-78 - наук. ред. УРЕ ім. М. Бажана, 1978-93 -ст. ред., зав. ред. прози вид-ва «Український письменник». А. належить до покоління, яке прийшло у літ-ру в 60-х pp. і принесло із собою спрагу сусп. перемін, вивільнення з-під обтяжливої влади культівських догм та ідеол. приписів і табу. Однак відносну «хрущовську відлигу» невдовзі змінили брежнєвсько-суслов. «заморозки», і твори багатьох письменників, з-поміж яких і роман «Полтва» (1969) А., зазнали брутал. критики, потрапили під прес цензури; А. на довгі роки позбавлено можливості друкуватися в Україні. Саме тому чи-мало його творів спершу було видано в Москві. У романі «Люди зі страху» (К., 1966) подано нове трактування війни - не як вияв героїзму, а як абсурд., антигуманний за своєю суттю механізм продукування насильства й духов. нищення, що не лише нівелює люд. індивідуальність і на генет. рівні закладає у підсвідомість українців почуття страху, а й підриває морал. сили народу, його духовну спромогу. Тему цього роману, де ареною боротьби між духовністю і бездуховністю, нац. свідомістю і космополітизмом стали події 1916-19 pp. у Зх. Україні, позначені розпадом Габсбур. імперії та прого-лошенням і крахом ЗУНР, продовжує роман «Додому нема вороття» // «Дніпро», 1969, № 1, де А. показує відчайдушне намагання героя роману, закинутого долею в молох воєн. подій, вижити й зберегти своє люд. обличчя, усвідомлення себе чужим, стороннім на рідній землі, засіяній ненавистю й жорстокістю воюючих сторін. Цей своєрід. триптих антимілітар., антинасильницької тематики завершує роман «Сад без листопаду» (К., 1980), герой якого відчув на собі руйнівну силу «неоголошеної атомної війни», ставши жертвою ядер. опромінення. Інша тема прози А. - пошук українством свого влас. шляху на складних перегонах історії. Герой, глибоко закорінений у нац. ґрунт, несе в собі як усвідомлений, так і стихій. протест проти яничарства, нав'язування нац. бездоріжжя, втрати родового коріння, він утверджує право на свою культурну самобутність, нац. та люд. гідність. Письменник, не обтяжений соцреаліст. догмами й не обмежений внутр. цензурою (певним винятком став «виробничий» роман «Кровна справа», К., 1978, - як компроміс. крок після політ. звинувачень за «ідеологічні збочення» в романі «Полтва»), - тяжіє до худож. осмислення дійсності як складної, багатозначної, варіативної, точкою опору в якій завжди залишаються для нього люд. дух і люд. гідність. Художнє мислення А. ґрунтується на органіч. поєднанні нац. традиції зі стильовими особливостями новітнього зх.-європ. модерну, і це ставить його в ряд найцікавіших укр. прозаїків 2-ї пол. 20 ст. У прозі письменника сильний інтелект. струмінь, зокрема в романі про долю Ю. Федьковича «Сторонець» (1993), що його можна назвати худож. портретом і всього українства на його довгій дорозі до нац. самосвідомості. Перу А. належать також драми «В кінці престолу» // «Українські проблеми», 1994, № 4/5 та «Велика гра» (не опубл.) -про патріарха Володимира (Романюка). Під час пожежі в батьків. хаті письменника згоріли заверш. рукопис роману «Камінний хрест», присвяч. В. Стефаникові, та незакінч. роман про I. Франка «Моисей». Художньо-стильові пошуки привели А. до лірико-трагічної та героїко-оптимістичної тональності письма.Тв.: Думна дорога. К., 1982.Літ.: Руденко В. Прокіп Повсюда знаходить істину // Вітчизна. 1966. № 10; Коваленко Л. Це - людинознавство // ЛУ. 1966, 8 серп.; Чендей И. Роман о доле народной // Андрияшик Р. Люди из страха. Москва, 1968; Дудикевич Б. Чисті джерела теми в потоці суб'єктивізму: [Рец. на кн. «Полтва»] // Рад. Україна. 1970, 8 груд.; Всупереч історичній правді: [Рец. на кн. «Полтва»] // ЛУ. 1971, 12 січ.; Дорошенко /.Аз позицій реалізму? [Рец. на кн. «Полтва»] // Там само. 1971, 26 січ.; Кондратюк А. Доля людини, доля народу // Ранок. 1982. №11; Покальчук Ю. Жить без репетиций // Радуга. 1982. № 12; Бєляєв В. Про книгу Р. Андріяшика // Андріяшик Р. Додому нема вороття. Люди зі страху. К., 1983; Воловець Л. Дорогою страждань // Жовтень. 1983. № 6; Слабошпицький М. На крутих перевалах історії // Дніпро. 1983. № 5; Кон-дратюк А. Витоки художньої істини (Над сторінками прози Р. Андріяшика) // УМЛШ. 1987. № 10; Андріяшик Р. Усе те саме - навпаки, «пропащий час», або лад Руїни: Анкета «Літ. України» // ЛУ. 1995, 14 груд.; На полі крові: Роман Андріяшик, Василь Пор-тяк: письменницькі роздуми // Укр С. 1996. № 4-5. Здоровега В. «Що важливішим є для світу сьогодні» // ВзУ. 1998, 9 квіт; «Не вмирає душа наша, не вмирає воля»: Но-тес громадського обговорення роману «Сторонець» Р. Андріяшика // ЛУ. 1998, 5 лют; Автор у художньому творі: «деміург» чи «фантом»? / Розмову з укр. письменником записала 0. Логвиненко // Там само. 1999, 22 квіт.

АНДРОХОВИЧ Амвросій ( н. 05. 10. 1879, с. Лисець Станіслав. воєводства, нині смт Тисмениц. р-ну Івано-Фр. обл. – + 1942, Краків, Польща; поховано там само) –укр. педагог, історик. 1898-1902 - студент правничого відділу ун-тів Львова та Кракова; 1904-08 навч. на філос. ф-ті Львів. ун-ту (учень К. Студинського та О. Колесси). Від 1909 -учитель г-зій у Коломиї, Львові, Теребовлі та Перемишлі. Дійс. чл. НТШ (1923), входив до істор.-філос. секції, дійс. чл. істор.-правн. секції Богослов. наук. т-ва у Львові; дир. учител. семінарії в Сокалі (1928-31) і 2-ї держ. учител. жін. семінарії у Львові (1931-34), проф. Богослов. греко-катол. академії у Львові (1941-42). Автор праць з історії реліг. життя і культури Галичини, зокрема галиц. шкільництва кін. 18 - поч. 19 ст.Пр.: Іван Лаврівський: Один з піонерів українського відродження в Галичині (1773-1820) // Зап. НТШ. 1919. Т. 128; Львівське «Studium Ru-thenorum» // Там само. 1921. Т. 131 (продовження - томи 132, 136-137, 145, 150); «Іллірійська» друкарня і книгарня Осипа Курцбека 1779-1792 та її зв'язки з угорською та галицькою землею: Причинок до історії друкарства кирилицею у Відні // Там само. 1929. Т. 150; Образки з історії середнього шкільництва в Галичині в 18 і 19 ст. // Там само. 1930. Т. 100. Літ.: Біографія А. Андроховича // Хроніка НТШ. 1926. Вип. 67-68.  В УРЕ не представлено.

АНДРОХОВИЧ Костянтин (ін. написання -Андрухович; н. 02. 06. 1862 – + 18. 05. 1943, м. Коломия; поховано там само) –укр. релігійний діяч. Рукополож. у священики 1888 і цього ж року виїхав зі Львів. єпархії до США; третій з укр. катол. священиків у США. Спочатку прибув до Шенандоа, а по смерті о. 3. Ляховича - парох у Кінгстоні (1888-89); у тих роках доїжджав також до Джерсі-Сіті; парох у Шенандоа (1889-92), Мек Аду (1892-93); 1894 відкликаний митрополитом С. Сембратовичем до Галичини. Душпастирював у Заставній біля Чернівців (1907); парох в Іспасі Коломий. пов. (1913-38). Був ред. часописів «Америка» (квітень 1889 - лютий 1890) і «Руске слово» (січень - грудень 1891). Автор кн. «З життя русинів в Америці: спомин з років 1889-1892» (Коломия, 1904).Літ.: D. Blazejowskyi. Andrukhovych Konstantyn (Andruchovich) // Ukrainian Catholic Clergy in Diaspora: 1751 -1988; Кравченюк О. Стежками отця Івана Волянського в Америці // Альманах Укр. Нар.Союзу. 1994. В УРЕ не представлено.

АНДРОЩУК Іван Степанович (н.14. 11. 1911, с. Ганнопіль, нині Славут. р-ну Хмельн. обл. – + 07. 08. 1998, Дніпропетровськ; поховано там само) - вій-ськовик. Герой Рад. Союзу (1945). Уч. 2-ї світ. війни. Від 1941 на фронті. Закін. авто-бронетанк. курси удосконалення командного складу (1942). Відзначився під час штурму Берліна. Після війни продовжив службу в армії. Закін. Ленінгр. вищу шк. бронетанк. військ (1950). Від 1957 - підполковник у запасі. Працював інж. Придніпровського з-ду залізобетон. конструкцій (Дніпропетровськ). 

АНДРУСЕНКО Дмитро Васильович (н.04. 10. 1885, с. Решетилівка, нині смт Полтав. обл. – + 18. 07. 1965, Суми; поховано там само) –укр. бандурист. Грати на бандурі вчився в бандуриста В. Осадька. Закін. дворічні диригент. курси (1921). 1921-26 викладав співи на пед. курсах у Решетилівці. Організував капели бандуристів при школах у Решетилівці (1927), Кривому Розі (1929-31), с. Веприк Гадяц. р-ну Полтав. обл. (1931-32), у селах Недригайлівка (нині смт Недригайлів) та Вільшана (1932-41), Шалигиному (нині смт; 1945-47) Сум. обл., при Палаці культури з-ду ім. М. Фрунзе в Сумах (з 1947; був її кер.). Виступав як соліст-бандурист, керував ансамблями, був обдарованим педагогом. Власноруч майстрував бандури, цимбали, сопілки. Автор численних обробок укр. нар. пісень та кількох власних творів.Літ.: Праздник песни в Сумах // Сов. музыка. 1949. № 7; Жеплинський Б. Рапсоди України: Кобзар. енцикл. // Берегиня. 1993. № 2; 1994. №3.

АНДРУСЕНКО Корній Михайлович (н.15(27). 09.  1899, с.  Парафіївка, нині смт Ічнян. р-ну Черніг. обл. – + 08. 10. 1976, Київ; поховано там само) - військовик. Герой Рад. Союзу (1944). Уч.воєнних дій 1918-20 та 2-ї світ. війни. Був розвідником у Богун. полку М. Щорса. Закін. Київ. військ. піхотну шк. (1924), Військ. академію ім. М. Фрунзе (1941). На фронті з 1941. Відзначився у вересні 1943 під час форсування Дніпра в р-ні смт Любеч (Черніг. обл.). Від 1959 - полковник у відставці. Жив у Києві. Ім'ям А. названо вулиці в Чернігові та Парафіївці.


АНДРУСЕНКО Михайло (н.1896 – + 1937; поховано?) - визначний подвижник бандурницької справи 20-30-х рр. в Україні. Засн. і кер. Криворіз. капели бандуристів. Репресов. 1937 «за участь у контрреволюційній організації». Літ.: Капела бандуристів ім. Т. Шевченка. Нью-Йорк, 1991. В УРЕ не представлено.

АНДРУСЕНКО Петро Іванович (н.13(26). 01. 1902, м. Кременчук, нині Полтав. обл. – + 23. 01. 1977, Київ; поховано там само) –укр. механік. Д-р тех. н. (1954), проф. (1957). Держ. нагороди СРСР. Закін. Харків. мех.-маш.-буд. ін-т (1930). Від 1931 - на Харків. трактор. з-ді: ст. конструктор, зав. сектору нового проектування, нач. мотороконструктор. бюро (1935-41), гол. конструктор (1943-46). У 1932-37 - доц. Харків. ін-ту механізації с. госп-ва; 1937-41 -за сумісн. доц. каф. двигунів Харків. автодорож. ін-ту; 1941-42 - кер. конструктор. групи Сталінгр. трактор. з-ду. У період 2-ї світ. війни запропонував спосіб зимового запуску танк. двигуна. У 1946-62 - доц. каф. автомобілів і двигунів, 1962-75 - зав. каф. термодинаміки і двигунів, 1975-77 -проф. Київ. автодорож. ін-ту. У 1936-37 А. виїжджав до США для вивчення автотрактор. вироб-ва, а також навч. і н.-д. роботи. Осн. напрями наук. дослідж.: системи живлення дизелів і конструкції двигунів нетрадиц. схем. Створив теорію паливоподачі дизелів із застосуванням помп розподільного типу з новим методом дозування подачі за допомогою дроселювання на впуску і гідравліч. регулювання частоти обертання; розробив оригін. конструкції роторно-поршневих двигунів.Пр.:Моторостроение на ХТЗ // АД. 1939. № 7; Изготовление прецизионных вкладышей для подшипников на заводах США // Там само. 1940. № 2; Шляхи підвищення ефективності ви-користання машино-тракторного парку. К., 1957 (співавт.); Теория и иссле-дование новой системы топливоподачи для тракторных двигателей. К., 1958; Перспективы развития автомобильных двигателей: Учеб. пособ. К., 1962; Характеристики автомобильных и тракторных двигателей: Учеб. пособ. К., 1978 (співавт.). 


 АНДРУСИШИН Костянтин (н.19. 07. 1907, Вінніпег, Канада – + 13. 05. 1983, Саскатун, Канада; поховано там само) –укр.- канадський славіст, лексикограф, літературознавець, перекладач. Д-р філософії (1940, у Торонт. ун-ті). Чл. Канад. Королів. т-ва (від 1964). Навч. у Манітоб. ун-ті, Сорбонні (Париж) і Торонт. ун-ті. 1940-44 - ред. газ. «Канадійський фармер» (Вінніпеґ). Був проф. Саскачеван. ун-ту, в якому керував відділом славістики (1945-75). Упорядник англомов. антології «The Ukrainian Poets, 1189-1962» («Українські поети 1189-1962». Торонто, 1963) та першого англомов. вид. Шевченкових поезій «The Poetical Works of Taras Shevchenko» («Поетичні твори Тараса Шевченка», Торонто, 1964) у перекл. В. Кіркконела та власних. Перекладав оповідання М. Коцюбинського, М. Черемшини, новели В. Стефаника. Спільно з Я. Кретом уклав «Ukrainian-English Dictionary» («Українсько-англійський словник». Саскатун, 1955) на 130 тис. слів (передрук. 1981 та 1985 у Торонто).Пр.: Ukrainian Literature and its Guiding Light Shevchenko. Winnipeg, 1949; Readings in Ukrainian Authors. P. 1. Winnipeg, 1949; P. 2. Saskatoon, 1954.Літ.: Жомнір О. Повний англійський // Вітчизна. 1967. № 3; J. Dutka. The Grace of Passing. Constantine H. Andrusyshen: The Odyssey of a Slavist. Toronto; Edmonton, 2000.В УРЕ не представлено.

АНДРУСІВ Петро Стефанович (н. 02. 07. 1906, с. Кам'янобрід, нині Яворів. р-ну Львів. обл. – + 29. 12. 1981, м. Ріверґед, о. Лонґ-Айленд, побл. Нью-Йорка, США; поховано там само) – укр.маляр і графік, педагог та гро-мадський діяч. Чоловік Н. Андрусів. Закін. Варшав. AM (1936). Поглиблював художню майстерність у Парижі. До 1944 учителював у Варшав. буд. шк. Один із засн. (1927) місц. гуртка укр. митців «Спокій». 1920-30 виконав ілюстрації до дит. книг «Світ дитини», «Наш приятель» і «Дзвіночок», творів М. Матвійчука, О. Лотоцького (не збереглися), В. Барагури, Р. Завадовича, Олександра Олеся, Ю. Тиса, Л. Храпливої, «Історії Гуцульщини». 1944 емігрував і 1947 осів у Філадельфії, де працював креслярем в архіт. управлінні міста. Брав уч. в орг-ції Укр. мист. студії, був її викл.; співзасн. журн. «Нотатки з мистецтва», дійс. чл. Філадельф. мист. т-ва, секр. Об'єд-нання митці -українці в Америки. Персон. виставка у Філадельфії, уч. груп. виставок укр. митців в Америці і Канаді, а також Варшаві, Празі, Берліні, Парижі, Гельсинкі, Львові. Твори А., переважно істор. змісту, виконані в реаліст. дусі. Вирізняються такі полотна: «Богдан Хмельницький», «На дворі гетьмана Розумовського», «Сватання Анни Ярославни» (1970), «Княжа пристань у Києві 12 ст.» (1975), «Зустріч гетьмана Мазепи з Костем Гордієнком», «Бій під Конотопом» (обидва -1977), «Французькі посли в князя Ярослава Мудрого» (1978), «Хрещення Руси-України» (1981), побут. сцени, краєвиди, портрети, поліхромія церкви св. Йосафата у Філадельфії. Ілюстру-вав багато укр. видань. Автор статей у пресі на мист. і культурол. теми, кн. «Мистецтво і політика» (Філадельфія, 1970).Літ.: Книга мистців (учасників 1-ї зустрічі укр. мистців Америки й Канади). Торонто, 1954; Гординський С. Андрусів. Нью-Йорк, 1980; Світова виставка українських мистців // Канад.-укр. мист. фундація. Торонто, 1982; Певний Б. Історіософічний живопис Петра Андрусіва // Пам'ять століть. К., 1996. Ч. 1; Яців Р. Історія очима надії: Петро Андрусів // Мист-во укр. діаспори. К., 1998; в УРЕ не представлено. 

АНДРУСОВ Микола Іванович (н. 07(19). 12. 1861, Одеса – + 27. 04. 1924, Прага; поховано там само) –укр. геолог, стратиграф, палеонтолог, акад. С.-Петерб. АН (1914) та УАН (1920). Ломоносов. премія С.-Петербур. АН (1908). Закін. Новорос. ун-т (Одеса, 1884), де слухав лекції І. Мечникова, працював під кер-вом І. Синцова. Ще студентом (з 1882) досліджував Керчен. п-ів. 1884 виїздив у наук. відрядження до Відня, Мюнхена, Загреба та деяких міст Італії. 1890 захистив магістер. дис. У 1891-92 знову виїздив за кордон, працював у Сорбонні (Париж), Заґреб. ун-ті, брав уч. у з'їзді британ. на-туралістів. Приват-доц. С.-Петербур. ун-ту (1893-96), проф. Юр'єв. (нині Тартуського) ун-ту (1896-1904). У 1897 захистив доктор. дис. у С.-Петербур. ун-ті; того самого року брав уч. у сесії Міжнар. геол. конгресу, який уперше відбувся в Росії, організував для членів конгресу екскурсію на Керчен. п-ів. У 1905-12 - проф., зав. каф. геології і палеонтології Київ. ун-ту. У київ. період працював над створенням детальної стратиграфії неогену Пд. Росії на палеонтол. основі. Широке визнання дістав андрусівський стратиграфічний метод, який ґрунтувався на детальних палеогр. реконструкціях, створюваних із застосуванням екол. аналізу. Від 1905 - почес. чл. Київ. т-ва природознавців, з 1907 - його голова. Водночас перший голова Київ. студент. гуртка дослідників природи. Від 1912 - проф. Вищих жін. курсів у С.-Петербурзі, з 1914 - дир. Геол. музею С.-Петербур. АН. 1918-20 - проф. Таврій. ун-ту. Від 1921 працював у лаб. Сорбонни, з 1922 - Карлового ун-ту (Прага). Осн. наук. праці присвячені динаміч. і регіон. геології, гідрогеології, стратиграфії, історії розвитку Понто-Каспій. обл. (Сх. Паратетис) в неогені, стратиграфії та палеонтології неоген. відкладів Пн. та Сх. Європи. Розробив стратигр. шкалу мор. осадкових нашарувань Понто-Каспій. басейну, виділив тарханський, чокрацький, караганський та конкський горизонти, уточнив обсяг сармат. і понтич. ярусів. А. - засновник мор. геології в Рос. імперії. Провів глибоководні дослідж. Чорного (1890-91), Мармурового (1893-94) морів та затоки Кара-Богаз-Гол Каспій. моря. (1897). Уперше встановив сір-ководневе забруднення глибин. вод Чорного моря. Здійснив експедиції в Середню Азію на Манґишлак (1907) та плато Усть-юрт. Один із засн. палеоекології. На стіні геол. лаб. у Київ. ун-ті встановлено мемор. дошку з портретом А. до 100-річчя з дня його народження. У лаб. А. проходили стажування відомі у майбутньому вчені: М. Усов, П. Православлєв, К. Цитович та ін.Пр.: Геологические исследования на Керченском полуострове, произведенные в 1882-1883 годах // Зап. Новорос. об-ва естествоиспытателей. 1885. Т. 9, вып. 2; Керченский известняк и его фауна // Зап. С.-Петерб. минерал. об-ва. 1890; Геотектоника Керченского полуострова // Мат. для геологии России. С.-Петербург, 1893. Т. 16; Ископаемые и живущие Dreissensidae Евразии // Тр. С.-Петерб. об-ва естествоиспытателей. 1897; Террасы окрестностей Судака // Зап. Киев. об-ва естествоиспытателей. К., 1912. Т. 2, вып. 2; Верхний плиоцен Черноморского бассейна. Ленинград, 1929; Избранные труды. Т. 1. Москва, 1961-65.

 АНДРУСЯК Василь (пс. - Ґрегіт, Різун; н.15. 01 або 02. 1915, м. Снятин, нині Івано-Фр. обл. – + 24. 02. 1946, с. Глибока Богородчан. р-ну Івано-Фр. обл.; поховано там само) – укр. військовик. Чл. ОУН (з 1932), згодом повіт., а потім окруж. провідник ОУН, сотник, на поч. 1946 - майор УПА, командир Станіслав. тактичного відтинку (ТВ) УПА («Чорний Ліс», № 22). Чл. т-в «Просвіта», «Сокіл». Навч. у Снятин. г-зії. 1933 заарешт. за виготовлення і розповсюдження листівок, засудж. на 2 р. Покарання відбував у коломий. тюрмі. Продовжував політ. діяльність як повіт. провідник ОУН «Чорний» та кер. усіх відділів «Сокола» на Снятинщині. Знову заарешт., але через 3 місяці перебування під слідством звільнений. 1939-41 навч. у Коломий. пед. уч-щі, вчителював. 1940, рятуючись від арешту, втік за кордон. В Угорщині заарешт., утік із табору. У Відні вступив до укр. легіону «Нахтігаль», з якого втік вже від німців. Повернувся в Україну у складі легіону «Ролянд». Під Одесою німці роззброїли легіон. А. повернувся на Снятинщину і перейшов на нелегальне становище. Закін. Коломий. г-зію, записався на мед. ф-т у Львові, але невдовзі залишив навч. і як член окруж. проводу ОУН організував один із перших відділків УПА - Укр. нар. самооборону. За часів нім. окупації командував Підкарпатською сотнею і одночасно Чорноліським куренем, а після реорганізації, провед. взимку 1944-45, - ТВ «Чорний Ліс», № 22, до якого входило 6 куренів УПА («Дзвони», «Месники», «Скажені», «Сивуля», «Смертоносці», «Курінь Довбуша») і який організаційно належав до 4-ї Військової округи «Говерля» УПА-Захід. Його курінь «Скажені» 8 липня 1944 успішно відбив атаки німців та мадярів на г. Лопата біля м. Сколе (нині Львів. обл.). Відзначився успіш. боями проти нім. і сов. військ; загинув у сутичці з рейдовою групою 215-го стрілец. полку внутр. військ НКВС. По-становою Укр. гол. визв. ради посмертно нагородж. золотим хрестом Бойової заслуги 1-го ступ. і званням полковника. Символічна могила А. у с. Грабівка Калуського р-ну Івано-Фр. обл., у Снятині йому встановлено пам'ятник (1999). Автор брошури «Як вести боротьбу» (1945). 1948 видано брошуру «Полковник Ґрегіт-Різун» (у серії видань для молоді «Слідами героїв УПА»). Ім'ям А. названо одну з вулиць Коломиї.Літ.: Арсенич П. До кінця вірний ідеї (про В. Андрусяка) // Галичина. 1992, 14 жовт.; Андрусяк Є. Спогади. Л., 1994; Содоль П. Українська повстанська армія 1943-1949: Довід. Нью-Йорк, 1994; Северин В. Незагоєні рани. Снятин, 1997. В УРЕ не представлено.

АНДРУХ Іван (н.1892, м. Перемишль, нині Польща – + 28. 08. 1921, Київ; поховано?) –укр. військ.-політичний діяч, активний уч. українських Визвольних змагань 1914-21. Закін. г-зію в Перемишлі (1911), навч. у Львів. ун-ті, брав уч. у нац. молодіж. і січовому рухах. У роки 1-ї світ. війни від серпня 1914 на рос. фронті -хорунжий легіону УСС. Потрапив у рос. полон, перебував у таборі в м. Царицин (1916-17). Від поч. 1918 - у Галицько-Буковин. курені січ. стрільців у Києві, командир підрозділів у боях з більшов. військами М. Муравйова. Восени 1918 -сотник Окремого корпусу січ. стрільців на більшов. і денікін. фронтах. З 1920 - у таборах інтернов. частин Галиц. армії в Чехо-Словаччині, крайовий командант УВО, направлений до сов. України, де ввійшов до складу підпільного Центр. повстансько-партизан. ком-ту в Києві. 17 серпня 1921 заарештовано органами ЧК, розстріляно.Літ.: Золоті Ворота: Історія Січових Стрільців. Л., 1937; За волю України: Істор. зб. УСС. Нью-Йорк, 1967. В УРЕ не представлено.

АНДРУХОВИЧ Євгенія з роду Сорочак /н. 06. 12. 1913, с. Явірник Руський Добромильського пов., Лемківщина – + після 1977, Аделаїда, Австралія; поховано там само?/- укр. хореограф, акторка, педагог. 1932 закін. у Перемишлі (тепер Польща) учит. семінар, режисерську курси та курси танку; з1925 чл. Пласту, з 1930 чл. ОУН. На Лемківщині вела дитячі садки, вчителювала (1930 – 44), збирадла зразки нар. мистецтва для О.Кульчицької, ставила п'єси, зокрема, для дітей. З чоловіком Ярославом А. (постановник, хореограф, актор) – діячка театру при Укр. допомоговому комітеті в Перемишлі (1941 – 44). У таборі ДП Зоммерказерне в Авгсбурзі (Німеччина) керувала танц. Групою „Коломийка”. До Австралії прибула 1949 і поселилася в Аделаїді. Виступала в Укр. театрі малих форм (1951 – 65) і вела його танц. Групу. Організатор і керівник танц. Групи „Коломийка” при Укр. т-ві Пд. Австралії (1959 -63). 1959 переїхала в Порт Ноарланга пд. Австралії 1977 знову повернулась до Аделаїди. В УРЕ не представлено.

АНДРУХОВИЧ Роман (н.02. 04. 1915, м. Станіслав, нині Івано-Фр. – + 07. 12. 1997, Краків; поховано там само) – укр. письменник, громад. діяч Польщі. У Станіславі закін. поч. школу й укр. г-зію, вчився в торг. шк. 1944-62 -у лавах Війська Польського. Від 1963 працював у міжвоєвод. торг. кооперативі інвалідів у Кракові. Відзнач. орденами й медалями Польщі. У газ. «Наше слово» та «Укр. календар» (Варшава) друкував свої статті і гуморески.Пр.: Дорога  в Україну:  Спогади. Ів.-Ф., 1993.

АНДРУХОВИЧ Ярослав Сергій /н. 08. 04. 1907, м.Станіслав, тепер Івано-Франківськ – + 01. 02. 1975, Порт Ноарланг, Пд.Австралія; поховано там само/- укр. актор і режисер. Учительську і торг. Освіту здобув у Станіславі, де до 1935 був актором драм. гуртка „Сфінкс”; належав до Укр. військ. орг-ції, а з 1929 – до ОУН; чл. Пласту з 1923. Переїхавши до Перемишля, став режисером у драм. гуртку ім. Лесі Українки. 1939 – 41 – управитель Маслосоюзу в Ярославі, а 1941 – 44 – директор Маслосоюзу в Перемишлі. Тут А. був директором та актором театру при Укр. допомоговому ком-ті. Емігрував з дружиною Євгенією А. до Авгсбургу, Німеччина (1944 -49), а 1949 переїхав до Аделаїди, Пд.Австралія. Засновник, адміністратор і актор Українського Театру Малих Форм ім. В.Блавацького (1950 – 65) та режисер-постановник „Миколай для с тарших” (1951), „Скампольо-Женчик” (1953) і „Старі гріховодники” (1959). В УРЕ не представлено.

АНДРУЩЕНКО Сидір Григорович (пс. -Сидір, Куций; н. 1898, с. Спасів, нині Сокал. р-ну Львів. обл. – + 20. 09. 1923 розстріляно, Вінниця; похоапно?) –укр. отаман. Діяв на Тиврівщині. Закін. двокласне нар. уч-ще. Воював на фронтах 1-ї світ. війни у складі Австро-Угор. армії. Коли утворилася ЗУНР, був мобілізов. до 13-го полку 7-ї бригади УГА, де командував відділенням. Брав уч. у боях проти Польс. та Добровольчої армій. Двічі поранений. Останнє поранення дістав у р-ні Брацлава у вересні 1919. У с. Соколинці зустрівся з брацлав. отаманом Артемом, у загоні якого й почав свій шлях повстанця як ад'ютант. У травні 1922 у Пиляв. лісі організував загін із селян (села Кліщі, Пилява, Сутиски та Соколинці), восени 1922 у Михайлів. лісі -другий загін. Співдіяв з отаманом М. Дзюбанчуком. Заарешт. у ніч на 21 грудня 1922. Суд відбувся у Вінниці 6 серпня 1923. Засудж. до розстрілу. Вирок виконано 20 вересня 1923. В УРЕ не представлено.

АНДРУЩЕНКО Юрій (Марат) Васильович (н. 29. 07(11. 08). 1910, с. Велика Селецька, нині с. Великосе-лецьке Оржиц. р-ну Пол-тав. обл. – + 31. 01. 1975, Полтава; поховано там само) –укр. поет. Чл. СПУ. Уч. 2-ї світ. війни. Закін. Черкас. ін-т соц. виховання (1931). Учителював, працював ред. вид-ва «Прапор». Зб. віршів: «Цвітуть жита» (X.; К., 1931), «Співаю молодість» (К.; X., 1936), «Живу тобою» (1957), «Вогонь душі» (1963), «Серце в дорозі» (1969), «Серпневий день» (1971; усі -Київ).Літ.: Лисюк П. Поезія - це зброя // Дніпро. 1965. № 4; Ярошевич М. Почуття чи тільки атрибути?..: Поетичний коментар // Жовтень. 1965. № 2. 

АНДРУЩУК Микола Михайлович (н. 07. 05. 1958, с. Прилуцьке Ківерців. р-ну Волин. обл. – + 30. 01. 1998, Львів; поховано там само) – укр. художник, графік, кераміст. Чл. НСХУ (1994). Закін. Львів. ін-т декор. і приклад. мист-ва (1984, викл.  Франк, Д. Крвавич). 1985-88 - реставратор стародав. малярства у Львів. філіалі Держ. н.-д. рес-таврац. майстерень; 1988-98 - художник Львів. експерим. кераміко-скульптур. ф-ки. Брав уч. у міжнар. та всеукр. виставках; персон. - 1994-98 (Львів). Працював у галузі станк. скульптури (жанри: портрет-символ, абстрактна композиція; матеріали: шамот, камінь, кам'яна маса, гіпс, бронза; поверхні робіт переважно фактурні, часто з поліхромією, елементами графіки). Твори вирізняються християнсько-нац. та філос. спрямуванням; у них при лаконічності худож. висловлювання виявляється гармон. врівноваженість форми (лінія, силует, орг-ція простору) з поглибл. змістом та довершеністю композиції. Поєднував досягнення світ. авангард. пласт. мист-ва з традиціями нац. культури. Твори зберігаються у Хмельн. ХМ, Львів. картин. галереї, Львів. нац. музеї.Тв.: «Крокуюча форма», «Титан» (обидва - 1988); «Пієта», «Молитва» (обидва - 1989); «Моисей» (1992); «Фуґа», «Велика форма», «Задума» (всі - 1994); «Материнство» (1996).Літ.: Бойко Ю. Народження нового мистецького об'єднання товариства «Шлях» // Наше життя. 1990. № 4; Чорна М. Про виставку об'єднання «Шлях» // Ратуша. 1992, ЗО лип.; Термінатор Ю. Шляхи «Шляху»: 1989-1992, або Спроба есеїстичної препарації // Ратуша. 1992, 22 серп.; Дорош А. Виставка творів Михайла Красника та Миколи Андрущука // Пост-Поступ. 1994, 9 верес.; Бойко Ю. На роздоріжжі, або Деякі думки про сучасне мистецтво в Україні // Сучасність. 1996. № 9; Яців Р. Зупинена незбагненність // Назустріч. 1998. № 1. В УРЕ не представлено.

АНДРЮШОК Микола Васильович (н. 04. 10. 1925, с. Стаханове Любец. р-ну, нині Березівка Ріпкин. р-ну Черніг. обл. – +  04. 09. 1956, похов. у м. Жданов, нині Маріуполь Донец. обл.) - військовик. Герой Рад. Союзу (1945). Уч. 2-ї світ. війни. На фронті від 1944. Відзначився в боях на тер. Польщі. Був тяжко поранений. На будинку школи № 2 у Старобільську, де жив А., встановлено мемор. дошку.

АНДРЮЩЕНКО Микола Федотович (н. 25. 07. 1920, с. Іванівка, нині Новоархангел. р-ну Кіровогр. обл. – + 17. 01. 1971, Київ; поховано там само) –укр.  журналіст. Уч. 2-ї світ. війни. Держ. нагороди СРСР. Закін. Київ. політех. ін-т (1946) і ф-т міжнар. відносин Київ. ун-ту (1950). Працював зав. відділу редакцій молодіж. газет (1950-51 і 1953-54); ред. відділу журн. «Наука і життя» (1951); відп. секр. журн. «Сучасне і майбутнє» (1951-53); відп. ред. пропаганди Укр. ком-ту радіоінформації (1953); інструктором, зав. сектору газет ЦК КПУ (1954-60); заст. дир. (1960-63), дир. (1963-71) Радіотелеграф. агентства України. Автор статей на теми політ, соц., культур. життя України.Літ.: Микола Федотович Андрющенко // Рад. Україна. 1971, 19 січ.; Григораш Д. Андрющенко Микола Федотович // Укр. журналістика в іме-нах. Вип. 6. Л., 1999.

АНДРЮЩЕНКО Федір Кузьмич (н. 19. 04(02. 05). 1909, с. Федюківка, нині Лисян. р-ну Черкас. обл. – + 11. 11. 1982, Харків; поховано там само) –укр. електрохімік. Д-р тех. н. (1967), проф. (1968). Закін. Харків. хім.-технол. ін-т (1939), де відтоді й працював: асист., від 1941 -асп. каф. технології електро-хім. виробів; нач. хім. цехів (1941-43), гол. інж. та дир. з-ду в м. Верхній Уфалей Челябін. обл. (1943-48); від 1950 -у Харків. політех. ін-ті: заст. дир., асист., ст. викл., доц. (1950-52), зав. каф. електро-хім. виробів (1959-82), заст. декана, декан ф-ту технології неорган. речовин (1953-58), проректор з наук. частини (1963-69). А. - засн. та кер. наук. шк. тех. електрохімії, осн. досягнення якої - створення залізонікелевих акумуляторів та використання багатокомпонентних комплексних електролітів для осадження металів. Розробив теор. засади технологій вироб-ва електродів хім. джерел струму; виконав оригін. дослідження електрохім. активності негатив. залізного електрода залізонікелевого лужного акумулятора та ін.Пр.: Теоретическая электрохимия. К., 1979 (співавт.); Изменение рН в приэлектродном слое при оксидировании ниобия и алюминия // ЖПХ. 1979. Вып. 52, № 4 (співавт.); Кинетические закономерности электродных реакций в полилигандных системах с участием протонированных комплексных ионов // Электрохимия. 1980. Т. 16, вып. 9 (співавт.); Исследование и разработка высокоэффективных способов получения водорода // 12-й Менделеев. съезд по общей и приклад. химии. Москва, 1981. № 3 (співавт.); Электрохимия вентильных металлов. X., 1985 (співавт.). Л/г.; Харьков. политех.

АНИЩЕНКО Марія Борисівна (н. 12. 07. 1918, с. Рокитне, нині смт Бєлгород. обл.,тепер РФ – + 07. 10. 1990, Вінниця; поховано) –укр. акторка. Засл. арт. УРСР (1960). Закін. пед. уч-ще в м. Бєлгород. (1936). Працювала в Полтав. пересув. ім. І. Котляревського (1936-41), Полтав. ім. М. Гоголя (1942-46), Ізмаїл. (1946-48), від 1948 -у Вінн. ім. М. Садовського укр. муз.-драм. театрах. У доробку ролі героїч. плану та характерні. Ролі: Маруся («Дай серцю волю -заведе в неволю», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці...» М. Стариць-кого), Куховарка (однойм. п'єса А. Сафронова), Людмила («Мертвий бог» М. Зарудного), Ганнуся («Весілля в Малинівці» О. Рябова, Л. Юхвіда), Оксана («Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького), Мати («Перевертень» О. Кіцберґа), Фулардель («Собор Паризької Богоматері» за В. Гюґо), Ліда («Платон Кречет» О. Корнійчука), Уляна («Дикий Ангел» О. Коломійця), Гурмижська («Ліс» О. Островського), Устина Федорівна («Пора жовтого листя» М. Зарудного), Демидівна («Навала» Л. Леонова), Олеся Макарівна («Втрачений горизонт» Г. Плоткіна), Ярова («Любов Ярова» К. Треньова), Анна Павлівна («Живий труп» Л. Толстого, 1978), Бабуся («Привіт, синичко!» Я. Стельмаха), Палажка («Мартин Боруля» I. Карпенка-Карого).

АНІСОВ Василь Федорович (н. 08(21). 03. 1912, с. Павлівка, нині Білопіл. р-ну Сум. обл. – + 09. 05. 1974, Київ; поховано там само) –укр. літературо-знавець. Закін. Харків. пед. ін-т (1937). Дослідник біографії і творчості Т. Шевченка.Пр.: Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка. К., 1959 (співавт.); Від підмайстра до академіка. К., 1967 (співавт).

 АННА ЯРОСЛАВНА /н. бл. 1024 /УРЕ, т.1, с.196, К., 1977 подає, що А.Я. н. між 1024 і 1032/, Київ - + 1075, Франція; поховано там само/ - дочка Ярослава Мудрого, з 1051 дружина короля Франції Генріха І, після йoгo смерті брала участь в управлінні Францією, збереглися документи з її підписом; Генріх І був неписьменний. 1062 А..Я. одружилася вдруге з графом Валуа-Крепі, до наших часів збереглися її зображення на порталі церкви в м. Санлісі, фрескове зо-браження А. Я. є в Софіївському соборі в Києві.

 АНОЙЧЕНКО Федір Миколайович /н. 1791, Київщина - + бл. 1826; поховано ?/- солдат-декабрист, виходець із економічних селян Київ. губ., в армії з 1812; в Україні, при Лещині, зустрівся з кол. своїм командиром С.І.Муравйовим-Апостолом і за його завданням вів протиурядову агітацію між солдатами, 1826 білоцерківська судова комісія засудила його до 12 тис. шпіцрутенів, тобто фактично до смертної кари. 

 АНТІОХ-ВЕРБИЦЬКИЙ Микола Андрійович /див. Вербицький-Антюх М.А./.

АНТИПЕНКО Йосип Степанович (н. 1910, с. Кегенлі, нині Воскресенка Новотроїц. р-ну Херсон. обл. – + загинув 30. 04. 1945; похов. у Берліні) -військовик. Герой Рад. Союзу (1946, посмертно). Уч. 2-ї світ. війни. На фронті з вересня 1943. Відзначився й загинув у квітні 1945 під час вулич. боїв за Берлін. У с. Воскресенка встановлено пам'ятник і мемор. дошку А., його ім'ям названо вулицю.

 АНТИПОВ Владислав Андрійович (н. 01. 12. 1928, Ворошиловград, нині Луганськ –  +  07. 05. 1997, Донецьк; поховано там само) - гірничий інженер. Канд. тех. н. (1974). Герой Соц. Праці (1971). Держ. нагороди СРСР. Закін. Донец. індустр. ін-т (1954). Працював на шахтах тресту «Шахтарськантрацит» (м. Шахтарськ Донец. обл., 1954-74); нач. тех. упр. Мін-ва вугіл. пром-сті УРСР (Донецьк, 1974-78); ген. дир. НВО «Автоматгірмаш» всесоюз. ВО «Союзвуглеавтоматика» Мін-ва вугіл. пром-сті СРСР (Донецьк, 1978-90), дир. ін-ту «Автоматгірмаш» (1990-96), голова правління ВАТ «Автоматгірмаш» (1996-97). Наук. діяльність - у галузі створення та впровадження у вироб-во засобів автоматизації гірн. машин на підпр-вах вугіл. пром-сті.Пр.: Совершенствование производств на базе достижений науки и техники // УУ 1977. № 6; Состояние и перспективы развития аппаратуры автоматизации забойного оборудования // Там само. 1992. №4.

АНТИПОВ Сергій Григорович (н. 27. 08. 1941, Одеса – + 28. 07. 1998, там само й поховано) –укр.  лікар-рентґенолог. Д-р мед. н. (1980), проф. (1985). Закін. Одес. мед. ін-т (1971) і працював у ньому: 1971-81 -асист. каф. рентгенології, 1981-87 - зав. каф. мед. рентгенології та радіології, 1987-92 -проф. цієї кафедри. Наук. праці присвяч. питанням впливу іонізуючого випромінювання на організм, проблемам радіоізотоп. діагностики і промен. терапії.Пр.: Лимфоскеннография при злокачественных новообразованиях мо-чеполовых органов. О., 1972; Лимфоскеннография в онкологической прак-тике. К., 1973 (співавт.).Літ.: Биогр. словарь профессоров ОМУ.

 АНТКІВ Богдан Михайлович (н. 14. 01. 1915, с. Острів Терноп. пов., Галичина, нині Терноп. р-ну Терноп. обл. – + 22. 12.1998, Львів; поховано там само) –укр. драм. актор, диригент, композитор, драматург. Засл. арт. України (1952). Закін. Львів. консерваторію (1969, кл. хор. диригування Ю. Луцева). Батько З.-Б. Анткова, брат М. Анткова. Працював у Терноп. хор. капелі (1940-41); Терноп. обл. драм. театрі ім. І. Франка (1944-48); Терноп. муз.-драм, театрі ім. Т. Шевченка (1948-63); Львів. академ. укр. драм. театрі ім. Марії Заньковецької (1964-98). Виконавець героїко-романтичних та характер. ролей. Створив чимало образів героїв-коханців. Автор музики до вистав Терноп. муз.-драм. театру (1950-58); диригент хор. капели Львів. ун-ту (1973-75). Інсценізував прозові твори: «Розлука» І. Цюпи (1961, Терноп. муз.-драм. театр ім. Т. Шевченка); «На зламі ночі» (1964), «Край битого шляху» (1966), «Несподівані зустрічі» Р. Іваничука (всі у співавт), «Прапоро-носці» О. Гончара (1975, співавтор С. Данченко), «Мотря» Б. Лепкого (1994) - всі на сцені Львів. академ. укр. драм. театру ім. Марії Заньковецької та ін. Переклав з польс. п'єси Я. Івашкевича «Літо в Ноані», Г. Запольської «Мужчина» та «Бабуся».Ролі: Наливайко («Наливайко» за І. Ле), Гонта («Гайдамаки» Леся Курбаса за Т. Шевченком), Недобитий («Невольник» М. Кропивницького), Кобзар («Маруся Чурай» Ліни Костенко), Гурман («Украдене щастя» І. Франка), Михайло Барильченко («Суєта» І. Карпенка-Карого), дядько Лев («Лісова пісня» Лесі Українки), Михайло Старицький («Марія Заньковецька» І. Рябокляча), Сулиман («Сестри Річинські» Б. Анткова та І. Вільде), граф Кент, Дож («Король Лір», «Отелло» В. Шекспіра), Левон («Розорене гніздо» Янки Купали), Кучмієнко («Розгін» за П. Загребельним), Старий («Провінціалки» Я. Стельмаха).Літ.: Вірина Л. Ой, літа орел // УТ. 1970. № 2; Медведик П. Грані, барви, мелодії: Театр. силуети // Вільне життя. 1975, 15 січ.; Корнієнко О. Тернопільський драматичний театр ім. Т. Шевченка. 

АНТКІВ Михайло Михайлович (н. 23. 03. 1923, с. Острів, нині Терноп. р-ну Терноп. обл. – + 31.08. 1993, Львів; поховано там само) – укр.диригент. Брат Б. Анткова. Канд. мистецтвознавства (1957). Закін. Львів. консерваторію (1952, кл. М. Колесси), 1957-93 - її викл. (з 1963 -доц.). У консерваторії вів клас хор. диригування, сольфеджіо. Серед учнів - А. Кушніренко, О. Волинець, М. Кулик та ін. Керівник чол. хору «Гомін», автор рецензій та статей. АНОЙЧЕНКО Федір Миколайович /н. 1791, Київщина - п. бл. 1826; поховано ?/- солдат-декабрист, виходець із економічних селян Київ. губ., в армії з 1812; в Україні, при Лещині, зустрівся з кол. своїм командиром С.І.Муравйовим-Апостолом і за його завданням вів протиурядову агітацію між солдатами, 1826 білоцерківська судова комісія засудила його до 12 тис. шпіцрутенів, тобто фактично до смертної кари. 

АНТОНЕВИЧ Микола (н.25. 12. 1840, с. Незвіски, нині Чернів. обл. – + 1919; поховано?) – укр. громад. і політичний діяч, історик. Д-р філософії (1864). Закін. богослов. ф-т Віден. ун-ту (1859). 1865-66 викл. у Перемишл. г-зії.  1867-89 неодноразово обирався послом до Галиц. сейму. 1889-92 - заст. голови Руського клубу в Галиц. сеймі. Як посол А. піднімав питання зміни виборчого закону; викривав порушення під час виборів; домагався по-ліпшення матер. становища викладачів. Декларативно заявляв, що визнає окремішність укр. нації від московської лише тоді, коли це буде доведено наукою; негативно ставився до укр. літ-ри. А. - головуючий на першому руському вічі у Львові (1880). Від 1889 - голова «Руської Бесіди» в Перемишлі та новозаснованого т-ва «Віра». 1894 виступив проти консолідації народовецького та москвофільського клубів у сеймі. Балотувався до австр. парламенту (1885, 1891), зокрема 1895 був конкурентом І. Франка. А. автор статей: «Waragen und Russen» (1882), «История перемышльской церкви» // «Новый проломъ», 1885, № 282; «Вспоминка о М. А. Качковскомъ» // «Слово», 1878, № 125, 126 та ін. 1891 написав брошуру «Галицко-русская политика», де виступив з критикою політиків «нової ери». В УРЕ не представлено.

АНТОНЕВИЧ-БОЛОЗ Ян (Antoniewicz-Botoz Jan;н. 03. 05.1858, с. Скоморохи, нині Тер-ноп. обл. – + 29. 09. 1922, м. Бад-Ельстер, Німеччина; поховано там само) - польс. мистецтвознавець, літературознавець. З походження вірменин. Д-р філософії (1880), надзвичайний проф. (1893), звичайний проф. (1898). Навч. в ун-тах: Яґеллонському (Краків), де вивчав філологію (германістику і романістику; 1876-80), Вроцлавському - філософію (1880-82), Мюнхенському - історію мист-ва, естетику і філософію (1884-86). Працював кер. каф. історії новіт. мист-ва Львів. ун-ту (1893-1922) і дир. Ін-ту історії мист-ва (1894-1922). Чл. польс. АН (з 1897) і співзасн. наук. т-ва у Львові (1920). Досліджував питання теорії та історії мист-ва, зокрема ренесансу і модернізму, а також історію польс. літ-ри. Надавав великого значення іконографії у дослідж. з історії мист-ва. Був прихильником сим-волізму і підтримував рух символістів. Цікавився арх-рою вірменів, що жили на зх.-укр. землях, зокрема у Станіславові (нині Івано-Франківськ), Снятині, Тисмениці, Кутах. Автор праць про світську та церк. вірмен. арх-ру на зх.-укр. землях. Його опис життя вірменів у Кутах не втратив актуальності й нині. Написав статтю про І. Труша (1904). Також опублікував «Geschichte des Humanismus und der Renaissance in Polen» (Munchen, 1886), «Historia, filo-logia і historia sztuki» (1897), «Katalog wystawy sztuki polskiej 1764-1886» (1894), «Grottger» (1910), «Synteza tworczosci Leonardo da Vinci» (1919; усі -Львів).Літ.: W. Podlacna. Jan Botoz Antoniewicz // Prace Sekcji Komisji Historii Sztuki Towarzystwa Naukowogo we Lwowie. T. 1. Lwow, 1923. В УРЕ не представлено.

АНТОНЕНКО Антон Герасимович (н.1914, с. Великі Кліщі Народиц. р-ну Житомир. обл. – + грудень 1966; там само й поховано) - військовик. Повний кавалер орденів Слави. Уч. 2-ї світ. війни. На фронті від 1941. Відзначився під час форсування р. Броди, а також у боях на території Німеччини. Під кінець війни демобілізований через інвалідність. Працював різноробочим у рідному селі.

AHTOHEHKO Володимир Олександрович (н.14. 01. 1949, Хабаровськ,тепер РФ – + 19. 11. 1992, Київ; поховано там само) –укр.теплоенергетик. Д-р тех. н. (1991). Закін. Київ. політех. ін-т (1972). Від 1972 працював в Ін-ті тех. теплофізики АН УРСР: ст. н. с. (1981-87), зав. лаб. (1987-88), зав. відділу теплообміну при фазових перетвореннях (з 1988). Фахівець у галузі тепло-обміну при фазових перетвореннях речовини, зокрема під час кипіння й випаровування рідин, кипіння в тонких плівках і на поверхнях із капілярно-поровими покриттями. А. - представник шк. акад. В. Толубинського.Пр.: Механизм теплообмена и закономерности парообразования в испарительной зоне тепловых труб // Изв. АН СССР. ЭТ. 1979. № 1 (співавт); О механизме процесса кипения жидкости на затопленной поверхности с сетчатым капиллярно-пористым покрытием // ПТ. 1984. Т. 6, № 3 (співавт); Повышение эффективности теплообменной поверхности при испарительном охлаждении электронных приборов // ВР. 1986. Вып. 4 (співавт).

АНТОНЕНКО Кузьма Прокопович (н. 12. 12. 1908, с. Ломове Бєлгород. обл.,тепер РФ – + 1994, Кіровоград) - військовик. Герой Рад. Союзу (1945). У рад. армії з 1930. Уч. боїв на p. Халхін-Гол (1939), рад.-фін. та 2-ї світ. воєн. Відзначився у жовтні 1944 при виконанні завдань у тилу ворога. Після війни продовжив службу в армії. Закін. Вищу бронетанк. шк. (1953). Від 1956 - полковник у запасі. Жив у Кіровограді.

АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ Борис Дмитрович (пс.- Богдан Вірний, Антоненко Б., Петро Котик;н. 23. 07(05. 08). 1899, с. Засулля у передмісті м. Ромен Полтав. губ., пізніше смт, нині у межах м. Ромни Сум. обл. –п.  09. 05. 1984, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі з пам'ятником) – укр.прозаїк, поет, публіцист, літературознавець, мовознавець, перекладач, громад. діяч, активний уч. національно-визвольних змагань 1917-20 і дисидентського руху опору. Держ. премія України ім. Т. Шевченка (посмертно, 1992). Закін. Охтир. г-зію. Навч. на природничому відділ. фіз.-мат. ф-ту Харків. ун-ту, на істор.-філол. ф-ті Київ. ун-ту та Київ. ІНО, але диплома про вищу освіту так і не отримав. За студент. часів працював санітаром-дезинфектором, учителем, 1920-21 -зав. Охтир. повітнаросвіти, піз-ніше вчителював, завідував відділом культури й миства київ. газ. «Пролетарська правда», відп. секретарем (по суті -ред.) журн. «Глобус», худож. ред. Київ. кіноф-ки, потім перейшов на літ. роботу як прозаїк, пере-кладач і стиліст- редактор. На поч. 1920 став чл. Укр. комуніст. партії (УКП); у травні 1920 перейшов до КП(б)У, проте через несприйняття НЕПу і незадоволення практикою розв'язання компартією нац. питання вийшов із неї і восени 1921 знову повернувся до УКП. Переконавшись, що діяльність УКП безперспективна, у жовтні 1924 вийшов із партії і назавжди відійшов від парт. діяльності. Писати пробував іще в г-зії рос. мовою. Кілька його віршів було надруковано в журн. «Ученик» (С.-Петербург), а в охтир. гімназ. журн. «Школьный луч» (1916) опубл. нарис «Моя поездка на Кавказ». Укр. мовою дебютував 1921 низкою публіцист. статей в охтир. пресі. Перше оповідання «Останні два» з'явилося 1923 у київ. журн. «Нова громада», потім твори А.-Д. друкувалися переважно в «Новій громаді», харків. «Червоному шляху» та київ. журн. «Життя й революція». Був чл. літ. орг-цій «Аспис», «Ланка» («Марс»). 2 січня 1935 А.-Д. заарештовано в Алма-Аті й привезено під конвоєм до Києва; арештові передувало цькування у пресі за повість «Смерть» (X., 1928; Л., 1942; Лондон, 1954; Торонто, 1959; англ. мовою - Мельбурн, 1986), у якій ішлося про неможливість для українця поєднати чес-ність перед своїм народом і вірне служіння РКП(б), КП(б)У, досягти внутр. духов. гармонії з комуніст. мораллю та зображено процес витравлення нац. свідомості в укр. інтелігенції; і зб. репортажів «Землею українською» (К., 1930; Л., 1942; Філадельфія, 1955), за які інкриміновано «зоологічний націоналізм». У вересні слідчі військ. трибуналу Київ. військ. округу звинуватили його в націоналізмі та контрреволюц. діяльності як чл. УВО, що повністю поділяв її програму і тактику. За цим сфабриков. звинуваченням А.-Д. засуджено на 10 р. позбавлення волі у концтаборах ГУЛАГу. 20 травня 1937 відділ. спецколегії Далекосхід. крайового суду при БАМЛАГу НКВС на ст. Урульга в закритому суд. засіданні знову звинуватило А.-Д. в контррево-люц. агітації, додавши ще 10 р. неволі і 5 р. обмеження у правах. 1947 письменника звільнено з ув'язнення. 1948 А.-Д. нелегально повернувся в Україну і став працювати фельдшером у лікарні с. Білий Рукав на Вінниччині. 6 липня 1951 його без суду на підставі рішення «трійки» як «повторника» було вивезено на довічне заслання до Краснояр. краю під нагляд органів держ. безпеки. 1956 постановою ВР СРСР А.-Д. реабілітовано, 1957 він повернувся до Києва, а відтак і до літ. праці. Це був вельми плідний для нього період. 1963 у Києві опубл. роман «За ширмою», у якому А.-Д., за власним зізнанням, хотів нагадати молодому поколінню про його обов'язок перед батьками. Твір переріс цей задум (образ матері сприймається як символ України) і став поміт. явищем у літ. процесі 60-х pp. У низці творів А.-Д. змальовує жахи сталін. концтаборів. Але за умов нової хвилі політ. репресій в Україні його знову піддають цькуванню, з 1970 не друкують, а в пресі навіть не згадують. Про смерть А.-Д. не було навіть некролога - тільки скупе, із 17 слів, повідомлення в «Літературній Україні». Творчість і громад. позиція письменника мали великий вплив на дисидент. рух 60-80-х pp., його постать символізує протистояння тиранії та русифікації.Тв.: Тук-тук... К., 1926; Справжній чоловік. X.; К., 1929; Крижані мережки. К.; X., 1930; Шкапа; Оповідання. X.; К., 1930; Печатка. X.; К., 1930; Мельбурн, 1979; Синя Волошка. X.; К., 1930; Крила Артема Летючого. Х., 1932; 1959; рос. перекл. - Москва, 1963; Лицарі «Абсурду». X., 1934; Збруч. К., 1959; Образа // Вітчизна. 1959. № 5; Слово матері // Дніпро. 1960. № 5; Тонни і грам: [Про роботу над мовою своїх творів] // Дніпро. 1961. № 11; Про що і як. К., 1962; В літературі й коло літератури. К., 1964; На довгій ниві: Вибр. твори. К., 1967; Мельбурн, 1972; Бабині казки: 3 дит. вражень // Дніпро. 1965. № 2 (окреме вид. - Л., 1991); Деталь у художньому творі // Прапор. 1965. № 8; Гроза: Новела // Жовтень. 1967. № 9; Мертвий, усміхнися! // Дніпро. 1967. № 3; Здалека і зблизька: Літ. силуети й крит. нариси. К., 1969; Як воно починалось. К., 1969; Як ми говоримо. К., 1970; 1991; 1994; 1997; Балтимор, 1975; Нью-Йорк, 1980; Спокуса // Дніпро. 1969. № 8; Завищені оцінки // Там само. 1971. №9; Щастя // Жовтень. 1971. № 8; Сибирские новеллы // Радуга. 1989. №6; Смерть. Сибірські новели. Тюремні вірші. Балтимор; Торонто, 1990; Твори: У 2 т. К., 1991 (зі змінами та доп. 1999); «Це була неабияка творча сила...»: Листи Б. Антоненка-Давидовича [до М. Ласло-Куцюк] // Монастир. острів. 1994. № 2; Серцем усміхнуся...: Листи // Зона. 1996. №11; Січ-мати // Дніпро. 1997. №9/10; У пошуках скарбів: (Листування Б. Антоненка-Давидовича з І. Шаповалом) // Берегиня. 1997. № 3-4; На шляхах і роздоріжжях. К., 1999.Літ.: Білецький О. Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року // ЧШ. 1926. Ч. 3; Василенко В. За життя розплата тільки кров'ю: Про Б. Антоненка-Давидовича, повість «Смерть» та інші його твори. Крит. етюд // Критика. 1928. № 5; Лакиза І. Про сучасність у сучасній літературі // ЖР. 1928. Кн. 9; Щупак С. На манівцях націоналізму і стилевого еклектизму // Там само. 1930. №11; Дзюба І. Правда життя і манера художника // ЛУ. 1962, 5 січ. ; Світличний І. Все є і нічого зайвого // Прапор. 1962. № 5; Бойко Л. З доріг далеких і близьких // Антоненко-Давидович Б. На довгій ниві. К., 1967; Його ж. Борис Антоненко-Давидович // Українські радянські письменники: Крит. нариси. К., 1968. Вип. 6; Бойко Ю. (Блохин). Антоненко-Давидович // Вибране. Мюнхен, 1971. Т. 2; Кузнєцов А. В арсеналах слова // ВЛ. 1971. № 5; Чуб Дмитро. Борис Антоненко-Давидович: Життя і творчість. Мельбурн, 1979; Його ж. Люди великого серця: Б. Антоненко-Давидович. Мельбурн, 1981; Хахуля О. Б. Антоненко-Давидович у пазурях чекістів: Спогади. Мель-бурн, 1987; Бойко Л. Лицар правди і добра // Антоненко-Давидович Б. Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки. К., 1989; Його ж. Майстер пси-хологічної прози // РЛ. 1989. № 11; Стрєльбицький М. СІЗІФ із СІЗО, або Посоромлення спрощувачів життя // ЛУ 1990, 22 лют; Жулинський М. Із забуття - в безсмертя. К., 1990; 3 порога смерті. Письменники України -жертви сталінських репресій. Вип. 1. К., 1991; Ільницький М. Західно-українська та емігрантська поезія 20-30-х років. К., 1992; Антоненко-Давидович Б. Д. // Повернуті імена. Вип. 1. К., 1993; Григорук А. «Від жеб-рацької долі та арештантської неволі не зарікайся»: Спогади про Б. Анто-ненка-Давидовича // Київ. 1993. № 10; Чабан М. Невідомі листи Бориса Антоненка-Давидовича // УІ. 1993. Т. ЗО; Сверстюк Є. Вірний до кінця. У боротьбі за істину // Блудні сини України. К., 1993; Кимак Л. Антигерой «Сибірських новел» // Березіль. 1994. № 9-10; Його ж. Сила духовного про-тистояння: [Творча спадщина Б. Антоненка-Давидовича] // СІЧ. 1994. № 8; Лазаренко В. Важка школа // Київ. 1994. № 11-12; Голуб Я. Мій батько -Борис Антоненко-Давидович: Спогади. П., 1995; Миронець Н. «...Істина і справедливість, хоч із запізненням, повинні бути відновлені...»: Як Б. Анто-ненко-Давидович боровся за реабілітацію // РД. 1996. № 9; Буцевиць-кий В. Антоненко-Давидович Борис Дмитрович // Укр. журналістика в іменах. Л., 1996. Вип. 3; Кимак Л. «Сибірські новели» Б. Антоненка-Давидовича: Проблематика. Стиль. Поетика. В., 1998; Нитченко Д. Із спогадів про Бориса Антоненка-Давидовича // Березіль. 1999. № 11/12; Тимошенко Б. З роздоріжжя на битий шлях // Київ. 1999. № 9/10; Свєрстюк Є. Зустріч на кладці (Пам'яті Б. Антоненка-Давидовича) // Альм. Українського Народного Союзу. Нью-Йорк, 1999; Бойко Л. З когорти одержимих // УМЛШ. 1999. № 33; Полєк.

АНТОНИЧ Богдан-Ігор (н. 05. 10. 1909, с. Новиця Городоц. пов. на Лемківщині, нині Польща – + 06. 07. 1937, Львів; там само й поховано) –укр. поет, перекладач, літературний критик. Батько, Василь Кіт, перед народж. сина змінив прізвище на Антонич - за іменем свого батька. Любов до поезії хлопчикові прищепила вихователька (пістунка) - сільс. дівчина, яка знала багато віршів, пісень, легенд, казок. Початк. освіту здобув удома, середню - в Сяноц. польс. класич. г-зії. У школі для дітей українців було відведено дві години на тиждень для вивчення укр. мови. 1928 А. вступив на філос. ф-т Львів. ун-ту, де під кер-вом Г. Ґартнера та Ю. Кляйнера вивчав слов'ян. філологію і виявив здібності науковця. Закін. навчання 1933 зі ступ. магістра філософії. Оскільки ун-т був польс., сту-денти-українці поза його межами створили гурток, виголошували реферати на мовознавчі, літературознавчі та мист. теми. Уч. А. в ньому сприяла формуванню його нац. світогляду, опануванню норм укр. літ. мови; тут він уперше виступив із читанням власних поезій. Після закін. ун-ту А. працює як літератор і журналіст; друкує в галиц. газетах і журналах вірші, статті про літ-ру і мист-во, 1934 редагує журн. «Дажбог», стає чл. Асоц. незалеж. укр. митців (АНУМ). Поет. зб. «Привітання життя» (1931) засвідчує формування творчої індивідуальності митця під впливом світ. класики та модерніст. тогочас. течій у літ-pi - від неоромантизму до сюрреалізму. Книга не має чіткої стильової домінанти - риси символізму переплітаються з бароковою грою словом, а класич. сонет переходить у деструктив. верлібр. Формальні ознаки відображають характер світобачення поета, його сприйняття дійсності як драми буття: гімн красі, силі, молодості проспіваний тут «мовчанням уст». Невідповідність між мрією і дійсністю, роздвоєння душі особливо виразно виступають у циклі «Бронзові м'язи», напис. під впливом збірки польс. поета К. Вежинського «Laur olimpijski» («Олімпійський лавр», 1928). У наступ. добірках широта тематики та розмаїтість строфіч. будови вірша поступаються місцем кільком наскріз. мотивам, що виразно засвідчує зб. «Три перстені» (1934), де А. виступає сформов. поетом, який знайшов власні тему і мову. Книга відповідає настанові автора, що «творчість повинна мати подвійне "покриття": у (...) вну-трішній правді творця і в правді дійсності» (ст. «Сто червінців божевілля»). Ці дві сторони складають тут єдине ціле. У віршах постають село і природа Лемківщини. В уяві лірич. героя оживають у різних варіантах враження дитинства і юності. Але пейзажні краєвиди та реалії сільс. життя -швидше опорні пункти асоціацій, з яких твориться трансформ. уявою друга реальність, що спирається на спосіб світовідчуття, у якому збереглися релікти язичн. погляду на світ. Шукаючи «дочасності», «прапервісності», поет відчуває спорідненість характеру нар. світогляду з тими міфологемами, які утверджувала новітня поезія, зокрема з ідеєю вічної трансформації природи В. Вітмена. Вслуховування у «слова старої ворожби в ім'я землі, в ім'я вогню», звеличення «вітального праінстинкту природи» і становить той другий рівень лірич. сюжету «Трьох перстенів», який стає ланкою зв'язку, що веде від індивід. сприйняття і переживання природи до її міфологізації, виокремлення осн. мотивів, які автор об'єднав образом персня: цю тріаду складають перстень пісні («Елегія про перстень пісні»), перстень молодості («Елегія про перстень молодості») та перстень смерті («Елегія про перстень ночі»). 3б. «Три перстені» започаткувала розвиток двох рівнобіж. ліній, які у зб. «Книга Лева» (1936) та «Зелена Євангелія» (1938) оформлюються і композиційно: зміст збірок ділиться на «глави» й «інтермецо». У «главах» переважає епічне начало зі склад. метафорикою та багатостоп. (7-8 стоп) рядками, «інтермецо» - спалахи-мініатюри, у яких сконцентровано великий заряд драматизму. Паралел. розгортання двох планів підкреслює про-тистояння вихід. засад поет. світу А. У віршах книги відбився кожний із зазначених символів: вогонь, сонце, ранок, золото, сузір'я Лева. Але міфологізм «Книги Лева» -значно ширшого мірилу, він передусім - у «містичній єдності зі світом», у тому, що творчість для А. - це «формула екс-тази», акт, не підвлад. контролю свідомості. Це такий самий процес, як зростання і згасання у природі, що сама просякнута поезією. У «Першій главі» «Книги Лева» переважають біблійні мотиви, які співвідносяться з язичн. світосприйняттям. Для втілення «праречі» А. прагнув знайти «праслово», суть речей «схопити в клітку слова», що можна осягнути шляхом прозріння, екстазу, зняття межі між реальним та ірреальним, розумом та інтуїцією («мистецтво творять шал і розум»). У концепції світу А. окреслюється цикл косміч. буття від «прапервісного мороку природи» в «Книзі Лева» до «сурм останнього дня» у «Зеленій Євангелії» та «Ротаціях» (1938). У «ліричних інтермецо» «Книги Лева» та «Зеленої Євангелії» обриси лемків. пейзажу обмежено ущільнені, грані в системі суб'єктно-об'єкт. відношень стираються, ліричне «я» поета то об'єктивується («Теслів син», «Яворова повість»), то зливається зі світом природи («Сад»). Збірки «Книга Лева» та «Зелена Євангелія» засвідчили філос. рівень худож. мислення А. Не-завершена зб. «Ротації», на думку багатьох дослідників, знаменувала поворот поета від біосу до соціуму, від життя природи до життя сучас. міста з його контрастами і проблемами, конкрет. предметністю. У темат. плані вона продовжує деякі лінії «Привітання життя» та ранніх віршів, що не увійшли до жодної збірки, у плані філос. розвиває мотиви «Книги Лева» та «Зеленої Євангелії». Місто в «Ротаціях», за визнанням самого автора, «майже царина природи», «майже біологізоване» («Як розуміти поезію»): у нього ніби перетікає хаос «темних вод» і «дочасного світла», воно - антиприрода і постприрода, що дійшла остан. стадії свого циклу.Еволюція світогляду А. відбилася на зміні стильових акцентів його поезії. Якщо в «Привітанні життя» є наявними ознаки різних стилів, що призвело до певної еклектичності, то в наступ. книгах - це вже видозміни індивід. стилю. Яскрава метафоричність «Трьох перстенів» дала підставу віднести А. до поетів-імажиністів і навіть назвати його єдиним в укр. літ-pi представником цієї стильової течії (М. Неврлий). Нові художні підходи, зокрема дух заперечення і негації у «Рота-ціях», розвивали риси поетики з сильними елементами деструкції образу, насичення вірша реаліями техніко-урбаніст. пейзажу («Мертві авта»). Сам поет ознаки свого стилю цього періоду характеризував як «якийсь надреалістичний натуралізм» («Як розуміти поезію»), що найбільше відповідає сюрреалізмові. Та все-таки зараховувати «Ротації» до сюрреалізму, як і «Три перстені» - до імажинізму, беззастережно не можна. Імажинізм передбачає іманентність образу-метафори аж до тієї межі, коли образ по-глинає ідею, а сюрреалізм, згідно з засадою його теоретика А. Бретона, має на увазі «психологічний автоматизм». Ні перше, ні друге поезії А. не є притаманне; він поет швидше концепцій. мислення з великою інтелект. напругою образу. Назвавши себе хрущем на Шевченковій вишні, А. прого-лосив пріоритет нац. традиції у своїй творчості. Водночас він -митець 20 ст., якому властива новизна і свіжість худож. мислення, що ставить його в один ряд із такими поетами, як Ф. Ґарсія Лорка, В. Незвал, Пабло Неруда, Ю. Тувім, Л. Новомеський та ін. Засвоюючи творчий досвід Шевченка, В. Вітмена, Й.-В. Ґете, Р. Таґора, Р.-М. Рільке, А. створив власну концепцію світу і вплинув на дальший розвиток укр. поезії, зокрема на творчість пред-ставників «київської школи» 60-х pp. та вісімдесятників. Лібрето опери «Довбуш» А. писав з 1935 на замовлення композитора А. Рудницького. Він завершив його, але автор музики вимагав переробити твір відповідно до особливостей жанру опери. Смерть обірвала роботу, і завершував лібрето поет С. Гординський (оперу «Довбуш» так і не було створено). Перший варіант лібрето має самост. художню вартість. Осн. акцент твору - моральний: смертельно поранений Олекса Довбуш приходить до усвідом-лення, що «не можна йти крізь зло до добра». Матеріали архіву А. у Львів. наук. б-ці ім. В. Сте-фаника НАНУ свідчать, що він з поч. 30-х pp. пробував свої сили і в прозі. Уж. «Дажбог» (1932, № 1) під заголовком «Гріх» був надрук. уривок із роману «На другому березі». Сюжет твору - детектив. характеру, з любов. трикутником у центрі, але самост. вартість становить вставна повість, персонажі якої ведуть дискусію про поезію, сенс життя тощо; зміст дискусії перегукується з мотивами поезії А. У новелах «Політик» і «Три мандоліни» автор вдало вдається до сатири та гротеску. Глибиною думки й аналітич-ністю відзначаються теор. та літ.-крит. статті А. «Між змістом і формою» (з приводу книги М. Рудницького «Між ідеєю і формою», 1932), «Національне мистецтво» (1933), «Поезія по цей бік барикади» (1934), «Ста-новище поета», «Сто червінців божевілля» (1935) та ін., при-свяч. проблемам призначення мист-ва, природи худож. таланту тощо; вони зберігають свою актуальність і досі. А. виходив з того, що завданням мист-ва не є відтворення дійсності чи краса, а «метою мистецтва є викликати в нашій психіці такі переживання, яких не дає нам реальна дійсність» («Національне мистецтво»). Тому цілком природно, що в питанні інтерпретації творів він стояв близько до феноменолог. шк. Р. Інґардена, яка зміст худож. творів пов'язує з актом сприйняття, що передбачає множинність змістів («Між змістом і формою»). Найважливішим у літ-pi й мист-ві А. вважав не напрями й течії, а творчу інди-відуальність митця, завдання якого - «влити в жили мистецтва живу кров наших днів, але так, щоб не перестало воно бути справжнім мистецтвом» («Становище поета»). Твори А. перекладено багатьма мовами, вони стали об'єктом досліджень вітчизн. і зарубіж. літературознавців.Тв.: Привітання життя: Кн. поезій. Л., 1931; Криза сучасної літератури // Дзвони. 1932. Ч. 12; Три перстені: Поеми й лірика. Л., 1934; Книга Лева. Л., 1936; Зелена Євангелія. Л., 1938; Ротації. Л., 1938; Перстені молодості. Братислава, 1966; Зібрані твори. Нью-Йорк; Вінніпег, 1967; Пісня про незнищенність матерії. К., 1967; Поезії. К., 1989; Росте хлоп'я, мов кущ малини: Вірші. К., 1990; Поет: Вірші // Дзвін. 1991. № 7; На другому березі. Фрагменти з роману // Сучасність. 1992. №9; Твори. К., 1998.Перекл. - Ocareny pohan. Kosice, 1976; Square of Angels. Selected Poems. Michigan, 1977; Ksiega Lwa. Warszawa, 1981; Три перстня. Зеленая Евангелия; Три перстені. Зелене Євангеліє. Л., 1994; Znak Lwa; Знак Лева. Л., 1998.Літ.: Українська поезія у поляків // Назустріч. 1936. № 6; Антонич Богдан-Ігор: [Некролог] // Дзвони. 1937. Ч. 6/7; Трофимук С. Поет весняного похмілля // Жовтень. 1964. № 2; Неврлий М. Поет із серцем у руках // Антонич Б.-І. Перстені молодості. Пряшів, 1966; Зілинський О. Дім за зорею // Дукля. 1966. № 6; Гордин-ський С. Богдан-Ігор Антонич. Його життя і творчість // Антонич Б.-І. Зібрані твори. Нью-Йорк; Вінніпег, 1967; Пав-личко Д. Пісня про незнищенність матерії // Антонич Б.-І. Пісня про незнищенність матерії. К., 1967; Боровий В. Привітання життя // Прапор. 1968. № 6; Ільницький М. Незнищенність поезії // Вітчизна. 1968. № 6; Його ж. Так Антонич починався // Дніпро. 1968. № 10; Козій Д. Трояке джерело творчого натхнення Антонича // Слово. Едмонтон, 1970. 3б. 4; О. llnytskyj. Antonych: Intimations of Mortality // J. of Ukrainian an graduarte Studies. Toronto, 1976. № 1; Рудницький А. Лебедина пісня Богдана Антонича // Антін Рудницький. Про музику і музик. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1980; F. Nieuwazny. Zakochany w zycin poganin // В. I. Antonycz. Ksiega Lwa. Warszawa, 1981; B. Rubchak. Reveries of the Earth: Three Slavic versions // Poetica Slavica. Ottawa, 1981. № 2; A. Flaker. Od «Taljaga zivota» do «Veli-kog putovanja» Antonic na stilskom razmedu // Groatica. Zagreb, 1983. № 9; Весни розспіваної князь. Слово про Антонича. Статті. Есе. Спогади. Листи. Поезії. Л., 1989; Богдан-Ігор Антонич: Покажч. друкованих матеріалів та автографів до 80-річчя з дня народження. Л., 1989; Андрухо-вич Ю. Євангеліє від Антонича, або Зелена книга прощання // РЛ. 1989. № 10; Бабота Л., Роман М. Джерело наснаги і гордості: До рецепції творчості Б.-І. Антонича в Чехословач-чині // Жовтень. 1989. № 10; Киван Г. У колі його зацікавлень: [Про перекладацьку діяльність] // Там само; Андру-хович Ю. Велике океанічне плавання Б.-І. Антонича // Всесвіт. 1990. № 2; М. lInyckyj. Bohdan-lhor Antonyc. «Vierter Rieg» // Zeitschrieft fur Sla-vistik, 35. Berlin, 1990. № 5; Його ж. Богдан-Ігор Антонич. Нарис життя і творчості. К., 1991; Махно В. І. Концепція Бога (Творця) у збірці Б.-І. Антонича «Велика гармонія» // Релігія і церква в нац. відродженні України. Т, 1993; Антонич Б.-І. // Повернуті імена. К., 1993. Вип. 1; F Nieuwazny. О poezji ukrainskiej. Od Iwana Kotlarewskiego do Liny Kostenko. Biatystok, 1993; Ласло-Куцюк М. Все на світі має свою душу: До 85-річчя з дня народж. Б.-І. Антонича // Дивослово. 1994. № 10-11; Андрухович Ю. І. Поетичний текст як нашарування міфів: Зі спостережень над «Книгою Лева» Б.-І. Антонича // Вісн. Прикарпат. ун-ту. Філологія. Ів.-Ф., 1995. Вип. 1; Махно В. І. Часовий та просторовий аспекти художнього світу Б.-І. Антонича // 50-річчя депортації українців з Надсяння, Холмщини та Підпяшшя. Т., 1995; Новикова М. Міфосвіт Антонича // Антонич Б.-І. Твори. К., 1998; Ключковська Я. Фран-цузькі паралелі Богдана-Ігоря Антонича // СІЧ. 1998. № 7; Ільницький М. Богдан-Ігор Антонич в оцінці Євгена Маланюка // Дивослово. 1999. № 5; Драч І. До таємниці Богдана-Ігоря Антонича // ЛУ. 1999, 18 листоп.; Ковалів Ю. Загадкові перстені поета // Там само. 2000, 27 січ.; Ільницький М. Осягаючи феномен Антонича // Дзвін. 2000. № 1; Кернер Г. Міфотворчість у поезії Б.-І. Антонича і В. Свідзинського // Сучасність. 2001 .№12; Полєк.

АНТОНИШИН Євстахій /н. 03. 08. 1896, м. Стрий, тепер Львів. обл. – + 02. 02. 1946, м. Макай, пн. Квінс, Австралія; поховано там само/- піонер укр. переселення до Австралії. Після закін. торг. шк. був співроб. Плдаткової комісії в Бориславі, 1928 приїхав до Сіднею. Працював комерційним агентом і продавцем, вивчав м'ясарський фах; з 1932 жив у Квінс, спочатку вРокгамптоні, потім у Макаї. Передплачував газ. з Галичини й США і ширив нац. свідомість серед переселенців укр. роду, які прибули раніше з України через Китай. 1937 одружився з Анною Чушак, яка емігрувала з Борислава. В УРЕ не представлено.

АНТОНІВ Олена Тимофіївна (н. 17. 11. 1937, м. Бібрка, Перемишлян. р-ну, нині Львів. обл. – + загинула в автокатастрофі 02. 02. 1986, Львів; поховано там само) – укр. правозахисниця, громад. і релігійна діячка. Перша дружина В. Чорновола, мати зрадника України № 1 за 2004 Т. Чорновола. Закін. ліку-вал. ф-т Львів. мед. ін-ту (1961). Працювала в обл. туберкульоз. диспансері. Під час хрущовської «відлиги» і в наступні роки брала уч. у культур., а потім і сусп.-політ. житті Львова і Києва. Була учасницею Клубу творчої молоді. Підтримувала зв'язки з І. Світличним, Є. Сверстюком, Алою Горською та ін. шістдесятниками. Виготовляла, зберігала і розповсюджувала літ-ру самвидаву. Під час арештів укр. інтелігенції 1965 жила у Львові, її дім був своєрід. політ. клубом, де збиралися шістдесятники, колишні повстанці, творча інтелігенція. Була розпорядницею фонду О. Солженіцина в Галичині і допомагала репресованим та їхнім родинам. У травні 1979 одружилася з 3. Красівським. Формально не будучи чл. Укр. Гельсинк. групи, готувала, передруковувала окремі її документи й возила їх до Москви для передачі зарубіж. журналістам. Після арешту чоловіка 12 березня 1980 не могла влаштуватися на жодну роботу. Їй погрожували фіз. розправою, але вона й далі передавала до вільної преси інформацію про політв'язнів. У 1980-85 багато часу провела в Тюмен. обл., куди виїхала до засланого після ув'язнення чоловіка. Перебудову сприйняла як шанс для плідної громад. праці, зокрема в русі за легалізацію УГКЦ. В УРЕ не представлено.

АНТОНІЙ (Гриневич Антон Юстинович; п. 23. 07. 1870, с. Слобідка Балт. пов. Поділ. губ., нині смт Кодим. р-ну Одес. обл. (за ін. даними - 1875, с. Білоусівка Гайсин. пов., нині Гайсин. р-ну Вінн. обл.) - + лютий 1937, м.Свято-Троїцьке Одес. обл.; поховано там само) - церковний діяч УАПЦ. Закін. Кам'янець-Поділ. духовну семінарію та Київ. духовну академію (1896). Друкувався в «Подольских епархиальных ведомостях», газ. «Подолія», «Рада» та ін. Прийняв священство (1897). Чл. укр. фракції Держ. Думи (1907). Подав законопроект про запровадження рідної мови у шк. й церкві. Ув'язн. 27 грудня 1921 Балтською повіт. ЧК. 24 березня 1922 справу передано до ревтрибуналу. Єпископ (29 серпня 1923-28), архієпископ (1928-30) Балтський і Першотравенський. Підписав «Меморандум пленуму Всеукр. православ. церк. Ради щодо єднання церков» (1924). Заарешт. у січні 1931. Помер у злиднях.Пр.: [Основи міжцерковних відносин] // Православний українець. Чикаґо, 1953, листоп. Ч. 16; 1954, січ. Ч. 18; берез. Ч. 20.Літ.: Бачинський Є. До питання аполітичности УАПЦ // ПУ. 1953. Ч. 1; Бурко Д. Архієпископ Антоній Гриневич // Рідна церква. 1967. Ч. 69; Одесский мартиролог. Т. 2. О., 1999; Власовський. В УРЕ не представлено.

АНТОНІН (Грановський Олександр Андрійович;н.  21. 11. 1860, Полтав. губ. – + 14. 01. 1927, Москва; поховано там само) –укр.церковний діяч. Закін. Київ. духовну академію (1891). 1892-99 - викл., інспектор, ректор у різних духов. навч. закладах. 1899-1903 - цензор С.-Петербур. духов. цензур. ком-ту. 1903 захистив магістер. дисертацію, присвяч. реконструкції тексту Старозаповіт. апокриф. книги Варуха, високо оцінену богословами. Того ж року висвяч. на єпископа Нарвського, вікарія С.-Петербур. єпархії. 1906 звільн. за відмову поминати у богослужінні імператора Миколу II як «самодержавнійшого». 1913-17 - єпископ Владикавказький. Звільн. за станом здоров'я. Перебував у Моск. Богоявлен. монастирі. 1920-21 з єпископом А. листувалася Всеукр. православна церк. рада, запрошуючи його переїхати в Україну. На травневому церк. з'їзді Київщини (1921) А. обрано заст. Київ. митрополита. Однак до Києва він не прибув. Єпископ А. брав активну уч. в орг-ції т. зв. Живої Церкви (1922), пізніше очолив Союз Церк. відродження. Ініціював велику кількість літургіч. новацій, негативно сприйнятих більшістю сучасників. 15 квітня 1924 патріарх Тихон заборонив йому священнослужіння і віддав до церк. суду.Тв.: Книга пророка Варуха. С.-Петербург, 1903.Літ.: Левитин-Краснов А., Шавров В. Очерки по истории русской церковной смуты. Москва, 1996; Цыпин В, История Русской Православной Церкви. 1917-1997. Москва, 1997; Архивы Кремля: В 2 кн. Кн. 1. Политбюро и церковь. 1922-25. Москва; Новосибирск, 1997.

АНТОНОВ Олег Костянтинович (н. 25. 01 (07. 02).1906, с. Тройця, нині смт Троїцьке Моск. обл., РФ – + 04. 04. 1984, Київ;поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі)  –укр. авіаконструктор. Д-р тех. н. (1960), акад. АН УРСР (1967), акад. АН СРСР (1981). Герой Соц. Праці (1966). Засл. діяч науки УРСР (1976). Сталін. премія (1952 -за створення літака Ан-2), Ленін. премії (1962 - за створення літака ан- 12 та 1974 - за створення літака Ан-22), Держ. премія УРСР (1976 - за створення літака Ан-24), Премія ім. М. Янгеля АН УРСР (1984). Медаль ім. О. Туполєва (1984). Закін. Саратов. труд. шк. (1922) та Ленінгр. політех. ін-т (1930). В авіації почав працювати з 17-ти років. У Саратові збудував два перші планери влас. конструкції - «Голуб» (1924, відзнач. грамотою за оригінальність на другому Всесоюз. зльоті планеристів у Криму) і «ОКА-2» (1926). 1930 А. направлено в Москву для орг-ції ЦКБ зі створення планерів. Від 1933 - гол. конструктор планер. з-ду в м. Тушино (РФ). 1940 в Ленінграді, за наказом гол. конструктора А. Яковлєва, під кер-вом А. розроблено літак «Аист». Його серійне вироб-во здійснювалось на з-ді у Каунасі (Литва), куди і переїхав А. 1941 повертається до Москви. Під час 2-ї світ. війни створив багатомісні десантні планери А-7, РФ-8 (для перевезення вантажів і особового складу), А-40 (для перевезення 6-тонного танка). У 1943-45 працював заст. дир. і гол. конструктора А. Яковлєва на з-ді № 115 над створенням та удосконаленням винищувачів «Як». 31 травня 1946 у Новосибірську А. організував нове КБ, де працював над розробленням с.-г. літака СГ-1 (Ан-2). 31 серпня 1947 конструювання літака закінчено. За сумісн. очолював Сибір. НДІ авіації (1948-50). 1952 КБ переведено до Києва, де й були створ. найвідоміші літаки конструкції А. Від 1952 - гол., від 1962 -ген. конструктор, кер. КБ літакобудування у Києві (нині АНТК ім. О. К. Антонова), від 1976 -також проф. Харків. авіац. ін-ту. A. - автор наук. робіт з питань планеризму, літакобудування, економіки. Під його кер-вом створено бл. 40 конструкцій планерів, 15 типів транспорт. і пасажир. літаків і бл. 100 їх модифікацій різного призначення, зокрема поршн. літаки Ан-2, а також Ан-8, Ан-10, Ан-12, Ан-14, Ан-22, Ан-26, Ан-28, Ан-30, реактив. Ан-72, важкий транспорт. Ан-124 «Руслан» ,суцільнометал. спорт. планери А-11, А-12, А-15. На поч. 70-х pp. А. спрямував колектив на розробку транспорт. літаків із двоконтурними турбореактив. двигунами. Перший із них -Ан-72, створений для експлуатації на аеродромах з обмеже-ною довжиною смуги, а його модифікація - Ан-74 - для р-нів Крайньої Півночі. Наприкінці 70-х pp. А. організував розробку повітр. гвинтовентиляторів нового покоління, а 1981 реалізовано тех. пропозицію для створення серед. транспорт. літака з гвинтовентилятор. двигунами, названого Ан-70. Остання модель А. - Ан-124 («Руслан»), в який конструктор заклав передові ідеї літакобудування. Створив наук.-тех. шк., серед досягнень якої чимало новітніх розробок у галузі вітчизн. літакобудування. Під кер-вом А. уперше в СРСР застосовано клеєзварювальні конструкції панелей і агрегатів літака. А. був всебічно обдарованою людиною, писав вірші, картини. 1968 А. підписав відкритий лист до рад. кер-ва з протестом проти арештів діячів укр. культури та політ. обмежень її розвитку. Був депутатом ВР СРСР 8-11-го скликань, чл. ЦК КПУ(1971-76, 1981-84). Ім'ям А. названо вулиці в Києві та Саратові, встановлено пам'ятник на тер. АНТК ім. О. К. Антонова і відкрито мемор. кабінет-музей. 1999 діяльність А. відзначена прийняттям його імені до Міжнар. Аерокосміч. Зали Слави Аерокосміч. музею Сан-Дієґо (США).Пр.: Теория полета на планере: Учеб. пособ. для планерных школ. Москва, 1933; Техника и практика планеризма: Учеб. Москва, 1934(спів-авт.); Техническое описание и эксплуатация планеров УС-4 и Пс-2. Москва; Ленинград, 1936; На крыльях из дерева и полотна. Москва, 1962; Для всех и для себя. Москва, 1965; Десять раз сначала. Москва, 1969; Техніка, економіка, якість. К., 1971; Десять років спочатку / Пер. з рос. К., 1973; Планеры. Самолеты. К., 1990.Літ.: Морсков О. Олег Антонов и его «семейство // Байкал. 1970. № 4; Моисеев В. А. Крылатое имя: [Докум. повесть]. К., 1975; 70-річчя академіка АН УССР О. К. Антонова // Вісн. АН УРСР. 1976. № 2; Олег Константинович Антонов: Указ. лит-ры. К., 1982; Олег Костянтинович Антонов: [Некролог] // Вісн. АН УРСР. 1984. № 7; Казаков В. Б. Сотвори себя: [Докум.-худож. повесть]. Саратов, 1986; Захарченко В. Д. Антонов. Москва, 1996; Моисеев В. «...Интересно будет знать». К., 1996; Шаров I. Антонов Олег Костянтинович // 100 видат. імен України. К., 1999.

АНТОНОВИЧ Володимир Боніфатійович (пс. і крип., спільно з львів. народовцями-видавцями: А., А. В., В., В. А., В. Б., П. С. К., А-ич, Вл. А., Д-ис-в, П-с-к, Маринчук В., Меничук, Мельник К., Низенко, Пасічник, Турист, Ткаченко М.;н. 06(18). 01.1834, м-ко Махнівка Бердичів. пов. Київ. губ., нині с. Комсомольське Козятин. р-ну Вінн. обл. – + 08(21). 03. 1908, Київ; поховано там само, могила на Байковому цвинтарі) – укр. історик, археолог, археограф, етнограф, нумізмат та громад.-політичний діяч. Чоловік Катерини Антонович-Мельник, батько Дмитра, дід Марка та Михайла Антоновичів. Мати А. - М. Гурська (з роду Любомирських), рідний батько -Я. Джилай (син угор. революціонера), формал. батько – Б. Антонович (білорус із Віленщини). Засл. ординарний проф. Київ. ун-ту (1895), чл.-кор. РАН (1902). Створив київську шк. істориків (Д. Багалій, П. Голубовський, М. Грушевський, О. Грушевський, В. Данилович, М. Дашкевич, М. Довнар-Запольський, І. Каманін, О. Левицький, І. Линниченко, В. Ляскоронський.В. Щербина та ін.), яка підготувала ґрунт для розвитку сучас. укр. історичної науки. Був одним із засн. та головою Істор. т-ва Нестора Літописця. Наук. авторитет А. засвідчено обранням його до числен. наук. установ і т-в. Навч. в Одес. Рішельєв. ліцеї (1844-48), згодом перейшов до 2-ї Одес. г-зії (1848-50). Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту (1855), після чого рік мав мед. практику в Чорнобилі та Бердичеві. Далі навч. на істор.-філол. ф-ті Київ. ун-ту (1856-60). Під кер-вом В. Шульгина захистив канд. дис. «О торговле неграми» (1860). 1861 перейшов у православ'я, одружився з В. Міхельс і почав працювати викл. латини у 1-й Київ. г-зії. Потрапив під слідство у справі поїздок з Т. Рильським селами України. Уч. у громад. житті брав від студент. років (польс. нац.-визв. рух), але згодом відійшов від нього. У липні 1863 признач. чиновником у канце-лярію генерал-губернатора з відрядженням у тимчас. комісію для розгляду давніх актів, а в квітні 1864 затверджений гол. ред. цієї комісії (1864-80). Під час роботи в комісії зібрав, відредагував та видав 9 т. «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобереж. України 16-18 ст. Вступні статті А. до цих томів присвяч. історії козацтва, гайдамаччини, селянства, міст і міщанства, церкви. Рада Київ. ун-ту затвердила А. магістром рос. історії за дис. «Последние времена козачества на правой стороне Днепра (по актам с 1679 no 1716 г.)»>. Навесні 1870 обрано на посаду штат. доц. Київ. ун-ту при каф. рос. історії. У 1871 – уч. 2-го Археол. з'їзду в С.-Петербурзі. Брав ак-тивну уч. у підготовці та проведенні 3-го (1874) й 9-го (1899) Археол. з'їздів у Києві, де зробив 36 виступів. Уч. Археол. конгресу в Ліссабоні (1880). Його археол. студії започаткували укр. археологію. Найважливіші праці з архео-логії: «Раскопки в стране древлян» (1893), «Археологическая карта Киевской губернии» (1895), «Археологическая карта Волынской губернии» (1901). 1875 перебував у наук. відрядженні в Москві та С.-Петербурзі. Брав активну уч. у роботі пд.-зх. відділу Рос. геогр. т-ва, разом із М. Драгомановим видавав «Исторические песни малорусского народа» (1874-75, т. 1-2). 1877 признач. чл. комісії для з'ясування фальсифікацій в актах Центр. архіву давніх актів. Докт. дис. «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти Ольгерда» (1878) захистив у Київ. ун-ті. У травні 1878 - ординар. проф. при каф. рос. історії Київ. ун-ту. Упродовж 1879 перебував у закордон. наук. відрядженні. 1880 -декан істор.-філол. ф-ту Київ. ун-ту. Став одним з ініціаторів заснування першого в Україні істор. журн. «Киевская старина» (1882), активно співпрацював у ньому. 1883 склав повноваження декана, продовжуючи плідну пед. та наук. працю. Наприкінці 1890 - поч. 1891 перебував у закордон. наук. відрядженні (Львів, Краків, Прага, Відень, Заґреб, Белград). У грудні 1891 одержав чин дійс. статського радника, 1892 затверджений позаштат. членом Імператор. археогр. комісії. З наук. метою відвідав архів Ватикану. Активно працював у галузі археології та нумізматики. Особл. цінність має складений і виданий А. каталог «Описание монет и медалей, хранящихся в Нумизматическом музее университета св. Владимира» (1896). 34 роки (1872-1906) завідував Мюнцкабінетом (нумізмат. музеєм) Київ. ун-ту. Зібрав понад 10 тис. експонатів. Основою істор. концепцій, наук. та громад. світогляду А. були погляди А. де Токвіля, Г.-Т. Бокля, О. Тьєррі, Ф. Ґізо, Н.-Д. Фюстель-де-Куланжа, Г. Спенсера, Л. Блана. Його вчителями можна вважати М. Максимовича, М. Іванишева та М. Костомарова. А. стверджував, що соціальне життя народу формується згідно з провід. ідеєю цього народу, відповідно до рівня його свідомості, культури, освіти. Ніколи не обстоював нац. винятковості, високо підносив роль культури в історії народу, орієнтуючись на зх. взірці. Політ. роботу без куль-турних підвалин вважав замком на піску. Всі нещастя України вбачав у «малій культурності українського суспільства, в браку української інтелігенції, куль-турного і політичного виховання». Як послідовник еволюціонізму не вірив у швидкі рев. перетворення, наголошуючи, що лише послідовна просвіта та піднесення свідомості народу є єдино правил. шляхом. Негативно оцінюючи роль Польщі в історії України, вважав за доцільне відмежуватися і від Росії (зокрема впливів її культури) задля виразнішої нац. самоідентифікації українців та інтеграції України в Європу. Як політик-культурник А. був одним з ідеологів «європейськості» укр. народу, причому не з огляду на геогр. поло-ження та етногенез, а в розумінні напряму розвитку. Не раз підносячи голос у справах нац.-громад. життя, А. завжди стояв на рівні тодіш. європ. передових ідей і наук. об'єктивності. Такими є статті «В обороні української мови» («Киев. старина», 1899) та «Польско-русские отношения XVII в. в совре-менной польской призме» («Киев. старина», 1885; окремі вид.: Л., 1902; Відень, 1915), з приводу тенденційного і ворожого висвітлення укр. історії польс. письменником Г. Сенкевичем у романі «Вогнем і мечем». Досі актуал. думки А. про сенс політики і завдання політ. діяча: «Від політика вимагається розуміння сил суспільності та вміння користуватися ними: він мусить завжди наперед знати, за що може тоді й тоді взятися, що може виконати, а чого не можна зробити. Через те талановитим політиком зветься чоловік, котрий у своїй діяльності береться за осягнення мети, яку в тім часі можна осягнути. Він мусить завчасу добре обрахувати ті сили, на які може опертися, мусить бути добре ознайомлений зі всіма суспільними напрямами свого часу й повинен уміти вичекати також зручного часу, коли може найкраще виконати свої заміри». Сам А. постійно сповідував цей постулат. Завжди виступаючи проти «групівщини», конфронтації, він був одним із найреалістичних політиків в укр. русі 2-ї пол. 19 ст.Тв.: Твори: Повне вид. К., 1932. Т. 1; Моя сповідь: Вибр. істор. та публіцист. твори. К., 1995.Літ.: Ткаченко М. Бібліографія праць В. Б. Антоновича та праць про нього // Антонович В. Б. Твори. К., 1932. Т. 1; Володимир Боніфатійович Антонович // 3б. праць М. Грушевського про В. Антоновича. «Грушевскіяна». 1985. Ч. 3; Академія пам'яті професора Володимира Антоновича 16-18 березня 1993 p., м. Київ: Доп. та мат. К., 1994; Третя академія пам'яті професора Володимира Антоновича 11-12 грудня 1995р. К., 1996. Ч. 1 -2; Ульяновський В., Короткий В. Володимир Антонович: Образ на тлі епохи. К., 1997; Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: У 3 т. Т. 1-2. К., 1997; Четверта академія пам'яті професора Володимира Антоновича 26-27 березня 1998 р. К., 1999; Бутич І. Антонович Володимир Боніфатійович // Українські архівісти: Біобібліогр. довід. Вип. 1 (19ст.-1930-і pp.). К., 1999. ДА: ЦДІА України у Києві, ф. 844; НБУ ім. В. І. Вернадського. IP, ф. 164. 

АНТОНОВИЧ Данило Сидорович (справж. - Будько;н. 10(22). 12. 1889, м. Білопілля, нині Сум. обл. – + 08. 02. 1975, Харків; поховано там само) – укр. актор. Нар. арт. СРСР (1954). Сталін. премія (1948). Закін. Київ. муз.-драм. ін-т (1919). На сцені - від 1919 у Першому театрі Укр. Рад. Респ. ім. Т. Шевченка. 1920-21 - у «Кийдрамте»; 1923-26 - у Першому робітничому (Москва) під кер-вом С. Ейзенштейна; 1922-23, 1926-35 - у театрі «Березіль» (від 1935 - Харків. укр. драм. театр ім. I Шевченка). Найвизначніші творчі досягнення А. пов'язані з виконанням ролей гострого соц. спрямування, познач. яскравим талантом і глибиною вирішення образів. Від 1946 викладав у Харків. ін-ті мист-в (з 1957 - проф.). Серед учнів - Л. Тарабаринов, Л. Биков, С. Чибісова, А. Гаврющенко та ін. Малярські портрети А. створили художники Г. Верейський («Робота над роллю» - А. з дружиною, актрисою Н. Герасимовою, 1929; портрети, 50-і pp.); Я. Струхманчук (А. в ролях Залізняка в «Гайдамаках» за Т. Шевченком, Маркіза в «Мірандоліні» К. Ґоль-доні; обидва - 1920). Пр.. - Записки актора // Прапор. 1958. № 3-5; Митець, громадянин // Лесь Курбас. Спогади сучасників. К., 1969.Ролі: у театрі - Залізняк («Гайдамаки» за Т. Шевченком), Гнат Голий («Са-ва Чалий» І. Карпенка-Карого), Гайдай, Голота, Кривоніс («Загибель ескадри», «Правда», «Богдан Хмельницький» О. Корнійчука), Ярослав («Ярослав Мудрий» І. Кочерги), Шви-денко («Генерал Ватутін» Л. Дмитерка), Тихін («Гроза» О. Островського), Кошкін («Любов Ярова» К. Треньова), Отелло («Отелло» В. Шекспіра), Креон («Цар Едіп» Софокла); у кіно -Робітник («Страйк», 1924), Матрос («Броненосець "Потьомкін"», 1925, обидва - на кіностудії Держ. кіно, реж. -С. Ейзенштейн), Залізняк («Коліївщина», 1933), Прометей («Прометей», 1936), Стожар («Сім'я Стожарів», 1938).Літ.: Майстри театру імені Шевченка // РМ. 1947. № 35; Гельфандбейн Г. Д. Д. І. Антонович. X., 1947; Жаданов Л. Тема, рожденная жизнью: Заметки о творчестве Д. И. Антоновича // Театр. 1959. № 1; Гайдай И. И. Даниил Исидорович Антонович - народный артист СССР. К., 1960.

 АНТОНОВИЧ Дмитро Володимирович (пс. і крипт.- А. Д., В. С., Д. А., П., С. В., Войнаровський, Войнилович, Войнилович С., Войнилович Северин, Войнович, Галин Тодор, Дядько Дмитро, Муха, Подорожний, Шельменко, Simplissimus, Skriptor;н. 02(14). 11. 1877, Київ – + 12.10.1945, Прага; поховано там само) – укр. громад.-політичний діяч, історик укр. культури, мистецтва і театру. Син Володимира Антоновича та Катерини Антонович - Мельник, чоловік Катерини, батько Марка та Михайла Антоновичів. Отримавши домашню початкову освіту, А. продовжив навч. у 4-й Київ. гімназії, Київ. (1895) та Харків. (1897) ун-тах, однак вищої освіти не здобув через переслідування за уч. у рев. русі. З дитинства перебував у атмосфері громад., наук. і мист. інтересів укр. інтелігенції, про що свідчать його спогади. 1893 -один із засн. укр. гімназій. гуртка, а 1895 разом з О. Лотоцьким створили гурток, що пізніше перетворився на вид-во «Вік». У г-зії визначилося осн. коло наук. інтересів А. - історія мист-ва і театру. Першу друковану працю присвятив ювілеєві М. Кропивницького («Киев. старина», 1896, № 12). У 1896-97 керував укр. групою в Чернігові та Харкові. 1897 переїхав до Харкова для навч. в ун-ті. Там створив таємну орг-цію «Укра-їнська студентська громада» та вид-во «Гурт», у 1898-99 з його ініціативи відбулися з'їзди укр. студент. громад, які на той час існували в університет. містах. 1899 брав уч. в орг-ції концерту на честь І. Котляревського, влаштованого «Укр. студент. громадою» в Харкові; під час студент. рухів 1899 А. - активний чл. Союзу студент. орг-цій як делегат від «Укр. студент. громади». 1900 став уч. таєм. Всестудент. з'їзду в Одесі, за що був заарешт. і більш як півроку перебував у в'язниці. 29 січня 1900 у Харкові разом з М. Русовим, Б. Камінським, Ю. Коллардом, П. Андрієвським, Л. Мацієвичем та ін. заснував Революційну Українську Партію (РУП), а 1901 - «Вільну Громаду» РУП у Києві. 1900 видав у Галичині брошури М. Міхнов-ського «Самостійна Україна» та свої «Дядько Дмитро» і «Чи є тепер панщина?», які нелегально перевозилися у Наддніпрян. Україну. 1902 А. заснував що-міс. «Гасло», а від поч. 1903 -«Селянин», призначені для селян (видавалися в Чернівцях і нелегально перевозилися в Наддніпрянщину). З його ініціативи РУП ухвалила програмне гасло «Рух - усе, мета - ніщо». Від кін. 1902 - чл. Закордон. ком-ту РУП. Улітку 1903 разом із В. Винниченком заарешт. на австрій. кордоні під час спроби провезти парт. літ-ру; після сплати грош. штрафу звільнений. Восени 1903 припинив редагування видань РУП через арешт, який тривав до серед. 1904. Від січня 1904 замість «Гасла» почав виходити щоміс. «Праця» (ред. чисел 11-12, січень 1905). У грудні 1904 брав уч. у другому з'їзді РУП, який закінчився організац. розвалом партії. Причиною стала суперечка: бути РУП самост. укр. партією чи приєднатися до РСДРП. А., як і більшість делегатів, обстоював ідею парт. самостійності. Наприкінці 1905 вийшов з РУП, але не залишив політ. діяльності. Став одним із засн. і лідерів УСДРП. Однак його дискусія з М. Поршем про нац. питання, розпочата статею А. «Неіснуюче питання», призвела до виходу з партії. З кількома своїми однодумцями організував у Харкові журн. «Воля», але цензура заборонила видання першого номера. Після цього з П. Андрієвським виїхав за кордон. Від 1906 настала семирічна перерва в його політ. і літ. діяльності. Перебуваючи за кордоном, вивчав зх.-європ. культуру, писав наук. праці. Від 1912 -викл. історії у Київ. шк. мист-в, 1913 брав уч. у виданні журн. «Дзвін», 1914 - «Сяйво». Шевченкознавчі статті та рецензії на сторінках цих видань відкрили для широкого загалу нову, досі мало вивчену грань таланту Кобзаря. А. один із перших оцінив Т. Шевченка ще й як ви-дат. майстра пензля. З початком рев. подій 1917 А. повернувся до актив. політ. життя, виступив одним із співзасн. ЦР, брав уч. у її роботі як товариш голови, одночасно редагував «Робітничу газету». Саме він та керовані ним укр. соціал-демократи виступили проти ідеї перетворити ТУП на заг-укр. Київ. об'єднав. центр, яку висували представники ліберал. укр. інтелігенції. А. запропонував створити такий центр на паритет. засадах. А. - голова Ком-ту з упорядження укр. маніфестації і Голова віча на Софій. площі (19 березня 1917), чл. Губ. виконкому, голова конф. УСДРП у Києві, на якій обраний чл. бюро ЦК УСДРП, ред. органу Ген. секретарства земських справ; виступає з рефератом на 1-у Всеукр. робітн. з'їзді. Від часу створення ЦР А. - один з її найактивніших діячів, сподвижник М. Грушевського. Був одним із організа-торів Всеукр. Нац. Конгресу, але до новообр. складу ЦР не потрапив. Дещо відійшовши від діяльності ЦР, продовжував роботу в с.-д. орг-ціях. Улітку 1917 від блоку укр. партій обраний гласним, а в жовтні 1917 - товаришем голови Київ. міської думи; піклувався про охорону пам'яток мист-ва і культури, гол. чином про театри, міські шк., музеї і приватні колекції. Був співголовою Ком-ту Укр. нац. театру і входив до складу організац. ком-ту для заснування Укр. AM. За дорученням ЦР у жовтні 1917 вів переговори із командуванням Чорномор. флоту щодо його українізації. У січні - квітні 1918 очолював Мін-во морських справ УНР (в уряді В. Голубовича). За часів Директорії - міністр мист-в (у кабінеті В. Че-хівського). У липні 1918 при-значений ген. консулом Укр. Держави у Швеції, тоді ж входив до складу делегації Укр. нац. союзу на переговорах із країнами Антанти (Ясси, 17 - 25 листопада 1918); від 6 січня 1919 - голова дипломат. місії УНР в Італії. Після поразки Директорії залишився на еміграції, жив у Празі, де займався наук. і виклад. роботою. Протягом багатьох років читав лекції з історії укр. мист-ва в УВУ, був одним з його фундаторів, 1928-30 та 1937-38 - його ректор. Виступав на міжнар. наук. конгресах, налагоджував культурне й наук. життя укр. еміграції: очолював Укр. істор.-філол. т-во (1925-45), тривалий час був дир. створеного ним Музею визв. боротьби України. У Празі написані та побачили світ осн. наук. праці А. Значним внеском у дослідження укр. мист-ва, особливо арх-ри і театру, стали монографії «Українське мистецтво: Конспектний історичний нарис» (Прага; Берлін, 1923) і «Триста років українського театру» (Прага, 1925), численні статті про укр. театр, біограф. нариси про видат. діячів укр. культури, альбоми «З історії церковного будівництва на Україні» (1925), «Група празької студії» (1925), «Українська графіка» (1933). Оригінальними є дві його розвідки про розвиток форм укр. дерев'яної церкви, видані у «Працях Українського історико-філологічного товариства» (1936) та ін. Новаторством поглядів, глибиною думки вирізняються праці на терені шевченкознавства. Найважливіша серед них - «Шевченко як маляр» (опубл. у «Повному виданні творів Т. Шевченка», т. 11, Варшава; Л., 1937; перевид. В. Денисюка. Чикаго, 1963). Низку цікавих статей (про дохристиян. релігію українців, укр. скульптуру, малярство, гравюру, орнамент, музику тощо) вміщено у підготовл. за його редакцією кн. «Українська культура» (Подєбради, 1940; К., 1993). ' А. замислював збірку як синтет. працю з історії укр. культури, що охоплювала б усі її найважливіші ділянки у їх взаємо-пов'язаності та взаємозалежності, з віднайденням спільних чинників і закономірностей. Він переносив на укр. культуру принципи систематизації і періодизації культур. розвитку, виробл. на той час зх.-європ. історією культури. Пройшовши культурно-істор. шк. І. Тена та його послідовників, віддавши певну данину її соціол. монізмові та істор. детермінізмові, ідеї зв'язку й співіснування різнорід. культур. явищ, А. вод-ночас виходив за межі культурно-істор. шк. у бік дослідж. іманентних чинників мист-ва і культури та вводив складнішу і розгалуженішу модель культури. «Українська культура» - це підсумок усієї н.-д. та пед. діяльності А, на терені укр. мист-ва і культури.Пр.: Козаччина. П., 1917; Театральні замітки // Робітн. газ. 1917, 26 верес.; Національний театр // Там само. 1917, 8 груд.; Державний драматичний театр // Там само. 1918, ЗО груд.; Перша Наталка Полтавка. Прага; Берлін, 1923; Олександр Мурашко (1875-1919). Прага, 1925; Дмитро Безперчий. Прага, 1926; Ян Станиславський. Прага, 1926; Культ Нарбута і мистецтво нової української книги // Книголюб. 1927. Ч. 1;Чергове завдання дослідників української гравюри // Там само. 1928. Ч. 3-4; Мало-відома українська книжка 1882 року // Там само. 1929. Ч. 3-4; Тимко Бойчук. Прага, 1929; Das ukrainische Theater // Das geistige Leben der Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart. Munster, 1930; Жінка 25 літ диригентом: Платоніда Щуровська-Росинкевич // Назустріч. 1934. № 12; Український во-девіль з 1817 року // Там само. 1935. №11; Довкола засновин Центральної Ради // Діло. 1937, 27 берез. В УРЕ не представлено.

АНТОНОВИЧ Катерина Михайлівна (дівоче - Серебрякова;н. 1884, Харків – + 02. 02. 1975, Вінніпеґ, Канада; поховано там само) –укр.маляр, графік. Дру-жина Дмитра, мати Марка та Михайла Антоновичів. Проф. історії. Почес. чл. УВАН, т-ва ім. Лесі Українки. Навч. у Харків. шк. рисування, 4 роки - у мед. ін-ті в С.-Петербурзі, потім -Київ. академії мист-в (у В. Кричевського, М. Бойчука). Була відряджена академією до Ржищева викладати у місц. пед. ін-ті малювання. Студіювала мист-во в Італії, Швейцарії, Німеччині та Франції. Закін. курс філософії й мист-ва в УВУ у Празі. Від 1923 - за кордоном. З 1945 - у Вінніпезі. Співпрацювала в журн. «Волошки». Видавала журн. «Нашим дітям», який сама ілюструвала. Була співроб. журн. «Жіночий світ», «Нові дні», у яких друкувала спогади й статті. 1945 засн. шк. рисування й малярства для молоді, яку очолювала бл. 20 р. Виставляла свої праці в Харкові, Києві, Празі, Вінніпезі, Монреалі, Торонто, Нью-Йорку, Детройті, Філадельфії. Викладала у Вінніпезі (до 1975). Тв.: малярство- «Студентка», «Портрет професора В. Відмова», ілюстрація до казки «Івасик-Телесик».Пр.: Роля української жінки в праці УВУ. 1953; Український Народній Одяг: Практичні поради. Взори. 1954; 3 моїх споминів. 1965-73. Т. 1-5; Український одяг: Історичні замітки, одяги козацької доби. 1976 (усі - Вінніпег). Літ.: Книга творчості українських митців поза Батьківщиною. Філадельфія, 1981; Світова виставка українських митців. Торонто, 1982; Марунчак М. Г. Біографічний довідник до історії українців Канади. Вінніпег, 1986. В УРЕ не представлено.


АНТОНОВИЧ Марко Дмитрович (н.07. 07. 1916, Київ – + ?; поховано?) – укр. історик і публіцист, громад. і політичний діяч ОУН(м). Син Дмитра та Катерини, брат Михайла Антоновичів, онук Володимира Антоновича та Катерини Антонович-Мельник. Д-р філософії (1942), дійс. чл. УВАН (1972, у 1992-97 - її президент). Премія ім. М. Максимовича Київ. ун-ту (1992). Студіював історію і літ-ру в Празі в УВУ та Карловому ун-ті, від 1945 -єгиптологію у Мюнхен. ун-ті, від 1950 - в Монреалі. Чл. управи Центр. союзу укр. студентства, голова т-ва «Зарево». Автор праць з історії, історії літ-ри, біографії та розвідок про культурне відродження 19-20 ст.; ред. праці Я. Пастернака «Ранні слов'яни в історичних, археологічних та лінгвістичних до-слідженнях» (Нью-Йорк, 1976), зб. праць В. Міяковського «Недруковане і забуте» (1984), кн. Ю. Коларда «Спогади юнацьких днів». За ред. А. в «Укр. історику» з'явились «Листи М. Грушевського до І Починка» (1969), «Листи С. Єфремова до Л. Чикаленка». Ред. журн. «Розбудова держави» (1949-54), співред. журн. «Укр. історик» (від 1964); чл. Укр. істор. т-ва, НТШ.Пр.: Воєнні видання // Назустріч. 1937. № 21; Чи були кіммерійці в Україні (до питання походження кіммерійців) // Чорномор. зб. 1946. Кн. 7; Українська національна революція в нашій поезії // РД. 1952. Ч. 2-3, 4; Нотатки про Свидницького // Там само. 1957; 1958. Ч. 20, 22; Історичні концепції А. П. Свидницького // УІ. 1964. Ч. 2-3; Скитія і Єгипет в античному письменстві. Женева, 1946; Володимир Міяковський // УІ. 1969. Ч. 1-3; П. О. Куліш і О. Я. Кониський // Там само. 1970. Ч. 1-3; Дві замітки до життєпису О. Я. Кониського // Там само. 1971. Ч. 1-2; Завдання в галузі історії України XIX століття // Там само. 1972. Ч. 1-2; О. Кониський і Шевченко. Мюнхен, 1972; Нарис історії Центрального Союзу Українського Студентства (1922-1945) // УІ. 1974. Ч. 1-3, 4; До взаємин М. С. Грушевського з С. О. Єфремовим // Там само. 1975. Ч. 1-2; Українська Петербурзька Громада // Ювіл. зб. УВАН в Канаді. Вінніпег, 1976; Нарис історії Центрального Союзу Українського сту-дентства, 1921-45. Мюнхен; Нью-Йорк; Торонто, 1976; Коли постали громади? 1977; Історія українофільства // УІ. 1981.4.1-4; «Киевская Старина»: (3 приводу ювілеїв) // Там само. 1983. Ч. 2-4; Нова праця про походження Руси: (Декілька зауважень з приводу першого тому праці проф. д-ра О. Пріцака...) // Там само; О. Кониський і М. Грушевський // Там само. 1984. Т. 81-84; Століття поселення українців у Канаді // Там само. 1991. Ч. 1-2; 50-річчя Української Вільної Академії Наук // Там само. 1995. Ч. 1-4; Декілька зауважень до Шевченкового вірша «Не нарікаю я на Бога» // Сучасність. 2000. № 5. В УРЕ не представлено.

АНТОНОВИЧ Мирослава Володимирівна (н. 08. 05. 1913, с. Боднарів Станіслав. пов., нині Калус. р-ну Івано-Фр. обл. – + 15.02.2000, Івано-Франківськ; поховано там само) - член ОУН. Двоюрідна сестра С. Бандери. Закінчила Стрий. г-зію Укр. пед. т-ва, працювала учителькою на Тернопільщині. Була зв'язковою в жін. мережі ОУН, поширювала листівки, опікувалася пораненими повстанцями. 1 січня 1945 її, хвору на запалення ле-генів, заарештували і відправили в чортків. тюрму, де виснажливе слідство тривало 3 місяці. Того ж року військ. трибунал засудив її до розстрілу, який замінили на 20 р. каторги. Покарання відбувала в каторж. таборах Норильська. Брала активну уч. у повстанні норил. в'язнів. Після придушення повстання 7 липня 1953 всіх його учасників розіслали по різних таборах ГУЛАГу. А. відправили в один із закритих таборів Іркутська, а згодом - у мордов. табори, де зустрілася із Г. Когут, Л. Лемик, О. Дучимінською. Звільнили А. 12 липня 1960. Після повернення в Україну працювала в Івано-Франківську вихователькою в дитсадку. В УРЕ не представлено.

АНТОНОВИЧ Михайло Дмитрович (н.20. 11. 1910, Флоренція, Італія –+ 1954 загинув в автомоб. катастрофі, Колима; поховано? РФ) –укр.  історик. Син Дмитра та Катерини, брат Марка Антоновичів, онук Володимира Антоновича та Катерини Антонович-Мельник. Разом із батьками на еміграції (1919). Закін. істор. і геогр. ф-ти Берлін. ун-ту. 1936-41 -наук. працівник Укр. наук. ін-ту в Берліні, доц. Віден. ун-ту, чл. Укр. істор.-філол. т-ва у Празі, де видрукував істор. розвідки. Автор 4-том. «Історії України» (Прага, 1941-42), наук. розвідок «Переяславська кампанія 1630 року» (1944), «Матеріали до вербування українців у Пруську армію» та ін. Під час 2-ї світ. війни як нім. підданий мобіліз. до вермахту, разом з нім. військ. частинами побував на окупов. укр. території, зокрема в Києві, на Кубані. Після капітуляції гітлерів. Німеччини виїхав до Франції. У Парижі арешт. і переправл. до СРСР. Засудж. як «військовий злочинець та ідеолог українського буржуазного націоналізму» до 25 р. спецполітконц-таборів і 5 р. позбавлення прав. Покарання відбував на Норил. каторзі. Продовжував просвітн. діяльність, у бараках влаштовував лекції з історії України. 1954 переправл. до концтабору на Колимі, звідти взятий на етап, під час якого загинув в автомоб. катастрофі за нез'ясов. обставин.Тв.: Русско-украинский словарь. Лохвица, 1918 (співавт.); Йозеф Ґеррес, вістун німецької єдности. Л., 1934; Князь Рєпнін, ґенерал-ґубернатор Саксонії. Берлін, 1936; Маршал вперед (Блюхер). Л., 1936; Козацьке військо у Смоленській війні. Варшава, 1937; Студії з часів Наливайка. Прага, 1941. Літ.: X. [Рец. на кн.: Йозеф Ґеррес, вістун німецької єдности. Л., 1934] // Дзвони. 1934. Ч. 10/11; Чубатий М. [Рец. на кн.: Князь Рєпнін, генерал-губернатор Саксонії. Берлін, 1936] // Там само. 1937. Ч. 1/2; Барбон М. Професор Михайло Антонович // Зона. 1994. № 7; Новосад Р. Мої зустрічі з професором Михайлом Антоновичем // За вільну Україну. 1994, 5 серп.; Барбон М. У Норильському концтаборі // УІЖ. 1995. № 5; Яременко В. Історик Михайло Антонович // Зона. 1998. №3. В УРЕ не представлено.

АНТОНОВИЧ Омелян Миколович (н. 06. 02. 1914, м. Долина, нині Івано-Фр. обл.-+ ?; поховано?) – укр. правник, громад. діяч. Д-р права (1943). Студіював право і екон. науки у Львові, Познані, Берліні та Празі, завершив 1943. Брав уч. у нац. русі в Зх. Україні, був політ. в'язнем у польс. в'язниці (1933-36) та нім. концтаборі Заксенгавзен (1941-42 і 1943-44). У 1945-48 на політ. роботі в ОУН та в закордон. представництві Укр. Гол. Визвольної Ради (УГВР) у Мюнхені; у 1948-49 працював у консульстві США в Мюнхені, за-ймався проблемами еміграції до США. У грудні 1949 емігрував до США. 1951-60-у закордон. представництві УГВР у Вашинґтоні. Водночас 6 p. був головою «Об'єднання українців Вашингтона». Від 1960 займається фер-мерством. 1980 разом із дружиною Т. Антонович заснував фундацію, що носить їхні імена, провадить доброчинну діяльність. Пр.: Спогади. К., 1999.

АНТОНОВИЧ Роман Миколайович (н. 03. 10.1909, м. Долина, нині Івано-Фр. обл. – + 1987, м. Атлантік-Сіті, шт. Нью-Джерсі, США; поховано там само) –укр. журналіст, письменник, підприємець. Навч. в ун-тах Львова (1927-28), Кракова (1928-30), Познані (1930-31), Праги (1931), Ґраца (1946). Був чл. УВО (1920-30). У Львові працював журналістом у газ. «Новий час» (1933), співред. тижневика «Батьківщина» і щоден. газ. «Укр. вісті» (1935-39), дир. вид-ва «Батьківщина» (1937-39). У 1935-39 належав до львів. літ. групи «12», Укр. літ.-мист. клубу в Торонто (від 1953), а згодом такого ж клубу в Нью-Йорку. Був власником меблевого магазину в Болехові (1941-43) та лікер. виробів в Атлантік-Сіті (1957-87). Автор віршів, нарисів та оповідань. Друкувався в періодиці під псевд. «Ар».Тв.: Як говорив Бескид. Л., 1938; Бурлацьким шляхом: Враження з подорожі по Европі. Л., 1936; 1938; Вінніпеґ, 1946. В УРЕ не представлено.

 АНТОНОВИЧ Тетяна Михайлівна (дівоче - Терлецька; н.15. 04. 1915, Відень – + 23.09. 2001, Вашингтон, похов. у Львові) –укр.  лікар, громад. діяч. Д-р мед. н. (1941). Мед. студії почала в ун-ті Монпельє у Франції, продовжила у Віден. ун-ті. 1941-44 працювала у Львові в університет. клініці та міському шпиталі. 1944 виїхала до Відня, а відтак до Мюнхена, де була лікарем у Міжнар. орг-ції біженців. 1949 емігрувала до США, працювала у мед. центрі Джорджтаун. ун-ту у Вашингтоні: інструктором, доц., проф. (1974); за 20-річну роботу на-городж. золотою медаллю ун-ту. 1968 очолила відділ нефропатології в Ін-ті патології Амер. ЗС. Профес. і наук. діяльність пов'язана також із ун-том Дж. Вашингтона (від 1961) та Військ. ун-том мед. наук у Ва-шингтоні. Осн. наук. дослідж. присвячені ураженням кров'яних судин нирок, хворобі «системний червоний вовчок» та змінам, що відбуваються у нирках при захворюванні на СНІД. 1980 разом із чоловіком О. Антоновичем заснувала фундацію, що носить їхні імена.Пр.: Kidney in Health and Disease. Washington, 1967; Atlas of Kidney Biopsies. Washington, 1980 (співавт.); Pathology of Systemic Lupus Erythema-tosus. Washington, 1993. В УРЕ не представлено.

АНТОНОВИЧ-МЕЛЬНИК Катерина Миколаївна (н.19. 11(02. 12). 1859, м. Хорол, нині Полтав. обл. – + 12. 01. 1942, Київ; поховано там само) –укр. історик, археолог, перекладач, громад. діячка. Друга дружина Володимира Антоновича, мати Дмитра, бабуся Марка та Михайла Антоновичів. Народилась у сім'ї лікаря М. Мельника. Закін. Полтав. г-зію (1877), істор.-філол. відділ Вищих жін. курсів (1883). Студіювала історію у проф. В. Антоновича, літографувала його лекції з історії передмонгол. Русі, Галичини, козаччини та джерелознавства до історії України. Згодом видала їх окремими курсами як підручники для слухачів Київ. ун-ту та Вищих жін. курсів (1879, 1880, 1882). Археологію студіювала в Музеї старожитностей Київ. ун-ту. 1882-86 працювала під кер-вом проф. В. Антоновича в Київ. центр. архіві, упорядковуючи старі судові справи. Зібрані матеріали лягли в основу низки статей («Нескінченне слідство, чи Пригода з кріпацького побуту на Київщині» та ін.). Провадила наук. дослідження з історії, істор. географії та археології України. Праці друкувала в журн. «Киевская старина». Кілька років допомагала проф. В. Антоновичу в Археол. музеї Київ. ун-ту, виконуючи обов'язки лаборанта, а 1888-1913 на громад. засадах - ще й консерватора. Здійснювала археол. розкопки кладовища язичницького часу в Старому Києві; 1881 розкопала групу могил кіммер. та скіф. доби під Кременчуком на Полтавщині. Спочатку працювала в групах проф. В. Антоновича, згодом самостійно виконувала завдання археол. закладів. Розкопувала палеоліт. рештки біля м. Студениця на Поділлі; досліджувала неоліт. майстерні, стоянки та дюнні розсипи на Київщині, Волині, Поділлі, Катеринославщині, Полтавщині та Харківщині; мегаліт. рештки на Херсонщині і Поділлі; рештки передмікен. культури на Київщині; похоронні звичаї кіммер. та скіф. доби на Полтавщині, Харківщині, Київщині; камінні гробовища Пд. Криму та ін. Результати своєї праці представляла на Всерос. археол. з'їздах. Була організатором Археол. з'їздів у Києві та Харкові; складала до них каталоги. 1892 систематизувала й описала музей О. Поля в Катеринославі, а також видрукувала його ілюстративний каталог («Описание археологических коллекций в музее А. Н. Поля в Екатеринославе», К., 1893). 1880 брала уч. у подорожі галицької академічної молоді, а після її закінчення мандрувала далі Галичиною, Австрією, Угорщиною та Італією, де студіювала старовину. 1896 і 1900 їздила з В. Антоновичем до Італії та Сицилії. До найважливіших археол. праць належать: «Следы мегалитических сооружений в Южной России» // «Тр. 6-го ар-хеол. съезда в Одессе», 1884; «Основные типы неолитической культуры в стоянках и мастерских среднего бассейна Днепра» // «Доп. на 8-му ар-хеол. з'їзді у Вільні», 1893; «Раскопки в земле Лучань» // «Тр. 9-го археол. съезда в Киеве», 1899; «Неолитическая мастерская на урочище Стрильча Скеля на днепровских порогах» // «Тр. 9-го археол. съезда в Москве», 1890; «Раскопки курганов в Харьковской губернии» // «Тр. 12-го археол. съезда в Харькове», 1902; «Курганы-майданы и городища-майданы в Южной России» // «Тр. 13-го археол. съезда в Екатеринославе», 1905; «Про майданові городища на Україні (з мапою)» // «Зап. Наук. т-ва у Києві», 1909, кн. 4 та ін. Серед опубл. перекладів А. розділи з монографії Ч. Качака «Polityka polakow wzgledem Rusi» під назвою «Очерк истории Юго-Западной Руси» // «Киев. старина», 1885, №1-6; етногр. оповідання Е. Ожежко «Dziurdziowie» - «Ведьма» // «Киев. старина», 1887, №2,4,5, 7-9; істор. оповідання Р. Ґавронського «Na kresach» - «На рубеже» // «Киев. старина», 1888, № 1-6, 8, 9) та ін. Була чл. т-ва «Просвіта», НТШ у Львові, Укр. наук. т-ва у Києві, Київ. археол. музею, Моск. антропол. т-ва та ін. Від 1919 працювала у ВУАН: зав. б-кою 1-го відділу; була чл.-співроб. постійної комісій для складання історико-геогр. словника та біогр. словника діячів укр. землі. Від 1920 -ред. і гол. ред. ком-ту для видання творів В. Антоновича. 1921 - заст. голови Археол. відділу Всеукр. археол. ком-ту при УАН. Від 1924 - дійс. чл. Істор. секції при ВУАН. 1925 за дорученням ВУАН керувала археол. розкопками на тер. Софій. собору у Києві та на Кременчуччині; 1927 - на Золотонощині. 1928 надрукувала частину невид. рукописів В. Антоновича і влаштувала при Істор. секції ВУАН пам'ятну виставку з нагоди 20-х роковин його смерті, а також склала бібліогр. покажчик його праць. Від 1929 редагувала й готувала до друку перші два томи повного зібр. праць В. Антоновича.Пр.: Гетман Иван Выговский; Гетман Павел Тетеря; Гетман Демьян Многогрешный // Исторические деятели Юго-западной России. К., 1883; Путевые очерки Подолья // Киев. старина. 1884. № 5, 7, 9, 10; 1885. № 3, 12; На Днепровском побережье // Там само. 1887. № 8: Потетеревские го-рода // Там само; Сведения о походах в Крым Михаила Дорошенка // Там само. 1896. №11; Василь Григорович Ляскоронський: [Некролог] // Зап. Істор.-філол. відділу ВУАН. К., 1929. Кн. 24; Археологічні досліди на Кременчужчині (1925) // Коротке звідомлення Всеукр. Археол. Ком-ту за археол. досліди року 1925. К., 1926; 3 невиданих рукописів В. Б. Антоновича // Україна. 1928. Кн. 6; До археологічної статистики степової Полтавщини [Черкас. обл.] // Ювілей. зб. на пошану акад. М. С. Грушевського. Т. 1. К., 1928.Літ.: Реєстр друкованих праць К. М. Мельник-Антоновичевої // Зап. Істор.-філол. відділу ВУАН. К., 1923. Кн. 2/3; Життєпис К. М. Мельник-Ан-тоновичевої // Там само.

АНТОНОВ-ОВСІЄНКО Володимир Олександрович (н.09(21). 03. 1883, Чернігів – + розстріляно енкаведистами 08. 02. 1938, Москва;поховано там само, могила біля кремлівської стіни )- рад. військ. діяч, дипломат, ворог укр. нар. Закін. Воронез. кадет. корпус, Владимир. військ. уч-ще (1904, С.-Петербург). Від 1901 -у рев. русі, від 1903 - чл. РСДРП. Уч. революції 1905-07. Від 1910 на еміграції. Від травня 1917 - чл. більшов. партії, чл. Військ. орг-ції при ЦК РСДРП(б). Жовтень-листопад 1917 - чл. бюро і секр. Петроград. військ.-рев. ком-ту, чл. Ком-ту з військ. і морських справ РНК, командувач військ Петрогр. військ. округу. Від грудня 1917 - комісар у справі боротьби з контрреволюцією на Пд. Росії, командував більшов. військами у війні рад. Росії проти УНР. 1918 - командувач 2-ї, згодом - 3-ї рад. армій Сх. фронту, чл. Реввійськ-ради респ., командував групою військ Курського напряму Укр. рад. армії, Укр. фронтом; чл. Ради оборони УСРР, голова Там-бов. губвиконкому. 1921 керував жорстоким придушенням селян. повстання у Тамбов. губернії. 1922-24 - нач. Політуправління Реввійськради (РВР) РРФСР (від серпня 1923 - РВР СРСР). Від 1924 - на дипломат. роботі. Був послом у Чехо-Словаччині, Литві, Польщі, консулом в Іспанії. 1937 - нарком юстиції. 13 жовтня 1937 заарешт., 8 лютого 1938 Засудж. Військ. колегією Верхов. Суду СРСР до розстрілу за звинуваченням у належності до кер-ва «троцькістської терористичної і шпигунської організації». Реабіліт. 1956.Тв.: Записки о гражданской войне. Т. 1-4. Москва, 1924-33; У революції. К., 1957; В семнадцатом году. К., 1991.Літ.: Щусь 0. Й. Володимир Олександрович Антонов-Овсієнко. К., 1965; Ракитин А. Один из первых // Новое время. 1967. № 32; Поликарпов В. Доклады В. А. Антонова-Овсеенко в Совнарком. (Дек. 1917 -янв. 1918 гг.) // Воен.-истор. журн. 1973. № 3; Шевчук /. М. Револю-ціонер, військовий діяч, дипломат // УІЖ. 1973. № 3; Поликарпов В. В. А. Антонов-Овсеенко // Воен.-истор. журн. 1983. №3; Соколов Ю. В. В. А. Антонов-Овсеенко // Сред. спец. образование. 1983. № 2; В. О. Антонов-Овсієнко // УІЖ. 1988. № 11; Антонов-Овсеенко А. Театр в зоне малой: «Крепостные театры» ГУЛАГа... // Театр. 1989. № 11; Ракитин А. В. В. А. Антонов-Овсеенко. Ленинград, 1989.

АНТОНОВСЬКИЙ Іван Іванович (н. 1893, с. Журавка, нині Городищен. р-ну Черкас. обл. – + 1958, Київ;поховано там само) –укр. диригент і бандурист. Працював у різних оркестрах, грав на кількох інструментах. Від 1938 і в 1946-47 працював у Держ. капелі бандуристів спершу як цимбаліст, згодом - диригент. 1945-46 очолював оркестрову групу Держ. укр. нар. хору (нині ім. Г. Верьовки), до складу оркестру якого ввів бандури, альти, баси і контрабаси. Обробка нар. пісень (віночок «Сонце низенько», «Ой там коло млина», дует з хором «Місяць на небі», «Гречаники»), аранжування різних творів для капели бандуристів.Літ.: Гуменюк А. Українські народні музичні інструменти. К., 1967; Ященко Л. Державна капела бандуристів Української РСР. К., 1970.

АНТОНЧИК Михайло Владиславович (н.15.06. 1921, Київ – + 08. 07.1998, там само й поховано) – укр. маляр. Батько В. Антончика. Чл. НСХУ (1950). Нар. художник України (1982). Засл. діяч мист-в (1970). Закін. Київ. худож. ін-т (1950, майстерня А. Петрицького, К. Єлеви). Працював у галузі станк.малярства. Автор лірич. полотен на сільс. тематику, плакатів, портретів. Дотримувався реаліст. манери з елементами декоративізму. Твори зберігаються у НХМ та ін. музеях України. Тв.: «Портрет доярки К. Кошової» (1949), «Ганна Семенівна» (1961), «Свято в селі Моринцях. Відкриття Палацу культури» (1963-64), «Золотий вік» (1971), «Жовтнем народжені» (1963-64), «Колгоспники» (1964-67), триптих «Поема про жінку» (1968-69), «Мої вчителі. Кость Єлева і Анатолій Петрицький» (1971-72), «Хазяїн рідмої землі» (1975), «Творці» (1979), «Листи сина» (1983), «Земля рідна» (1984), «Безсмертя» (1985), «Фронтові листи» (1990).Літ.: Михайло Антончик: Альбом. К., 1980.

АНТОНЮК Іван Васильович (н. 16. 06. 1923, с. Корнич, нині Коло-мий. р-ну Івано-Фр. обл. – +  06. 07. 1995, там само й поховано) – укр.майстер нар. творчості. Нар. майстер (1985). Уч. 2-ї світ. війни. Був підрайонним провід-ником ОУН (1942-43). Працював у колгоспі с. Корнич (1969-83). Займався худож. ткацтвом, писанкарством, виготовляв ґердани, вишивав. У творчості використовував традиції відомих корницьких і переривських ткачів. Персон. виставки у Коломиї, Івано-Франківську, Запоріжжі, Львові, Києві. У твор. доробку - рушники, скатертини, накидки, ткані жін. сорочки, верети тощо. Роботи зберігаються у Коломий. музеї нар. мист-ва Гуцульщини та Покуття, Львів. музеї етнографії і худож. промислів, Івано-Фр. краєзнав. музеї, Снятин. краєзнав. музеї, у Києво-Печер. лаврі, Запоріз. держ. музеї. 1993 Київ. творче об'єдн. «Вежа» зняло фільм про А. «Свято на вулиці вуйка Івана» (реж. І. Гольський).Літ.: Покутські мотиви: Каталог виставки. Ів.-Ф., 1989; Ткачук Я. Ткачем сім років // Вісн. Коломиї. 1991, 8 лют.; Савчук М. Рушники, що дихають осінню // всевідо. Коломия, 1993, 19 черв. В УРЕ не представлено.

АНТОНЮК Степан Васильович (н. 17. 01. 1919, с. Грушківці Калинів. р-ну Вінн. обл. – + 05. 07. 1982, м. Калинівка Вінн. обл.; поховано там само) –сов. військовик. Герой Рад. Союзу (1945). Уч. 2-ї світ. війни. З 1939 у армії. Від липня 1941 на фронті. У січні - поч. лютого 1945 відзначився у боях під час форсування р. Одер. Закін. Вищу офіцер. артилер. шк. (1946). Від 1964 - полковнику відставці.

АНТОХІВ Григорій Гаврилович (н. 01. 02. 1904, с. Крушинка, Поділля – + 19. 04. 1949, Ганновер, Німеччина; поховано там само) –укр. церковний діяч, протопресвітер УАПЦ на Поділлі. Закін. Тульчин. духовне уч-ще та пастир. курси Всеукр. rvpa-вослав. церк. Ради. Висвяч. на священика в лютому 1922. Голова Проскурів. окруж. церк. ради (1926-28). Ув'язн. НКВС ймовірно 1928, 1937 утік, жив до 1941 нелегально під чужим прізвищем, під час війни пере-слідуваний ґестапо. 1943 емігрував. Літ.: Над свіжою могилою // УВ. 1949, ЗО черв. Ч. 52(309); Парафія УАПЦ Соборноправної в Ганновері // Бюл. 1956.4.5(15). В УРЕ не представлено.

АНТОХІЙ Микола Васильович (н. 20. 11. 1905, за ін. даними 03. 12.1906, с. Іспас, Буковина, нині Вижниц. р-ну Чернів. обл. – +  09. 11. 1983, м. Міннеаполіс, США; поховано там само) –укр.маляр, іконописець. Брат Осипа Антохія. Навч. мист-ва в Є. Липецького (до 1927), в AM у Бухаресті, вивчав теологію в Чернів. ун-ті. Від 1952- у США. Настоятель церкви в таборі Бергтесґаден (Німеччина) та церкви св. Михайла (Міннеаполіс; 1961 здійснив її розпис). Намалював іконостаси для церков у селах Іспасі, Майдані, Мушениці, Сереті на Буковині (1936-39), у Комареві (Польща, 1942), ікони для церкви св. Покрови в Рочестері (1961). Серед маляр. творів - «Волинь горить» (1947), «Засніжені Альпи» (1949), «Гуцульська церковиця» (1959), «Колядники» (1963), «Натюрморт» (1975). Літ.: Помер отець протопресвітер Микола Антохій // Свобода. 1983, 12 листоп. Ч. 216; 16 листоп. Ч. 218; 26 листоп. Ч. 225. В УРЕ не представлено.

АНТОХІЙ Мирослав Олексійович (пс. - М.Прутич; н. 15.10.1920, Чернівці – + 27. 09. 1997, Бонн, Німеччина; поховано там само) –укр. літературознавець. Навч. у Чер-нів., Мюнхен. та Лувен. ун-тах. Брав уч. у студент. русі, був актив. чл. ОУН(м). 1965-72 -секр. філос. ф-ту та викл. укр. мови УВУ. Викл., потім лектор укр. мови Мюнхен. ун-ту (1973-88). Секр. Т-ва сприяння укр. науці, чл. Укр. істор. т-ва, чл. та кер. осередку НТШ у Мюнхені. Автор ст. «Шевченко Тарас» і «Шевченкознавство» в ЕУ (т. 10).Пр.: Ivan Kotljarevs'kyj und sein Werk in der deutschsprachigen Kritik des 19. Jahrhunderts. Munich, 1978; Sevsenko und sein Werk im Spannungsfeld von Kult und Forschung // Ukrainische Romantik und Neuromantik vor dem Hintergrund der europaischen Literatur. Heidelberg, 1985; Ukrainische Literatur zwischen gestern und morgen. Wien, 1988. В УРЕ не представлено.

АНТОХІЙ Осип Васильович ( н. 23. 08. 1914, с. Петрівці Горішні, нині Верхні Петрівці Сторожинец. р-ну Чернів. обл. – + 27. 09. 1997, Бонн; поховано там само) – укр. педагог. Брат Миколи Антохія. Почес. чл. Румун. АН (1993), почес. проф. Бухарест, Бонн. та Чернів. ун-тів. Чл. міжнар. асоц. коменознавців (Прага, з 1968); Світ. асоціації пед. наук (Гента, з 1989). Медаль ім. Я.-А. Коменського Чехословац. АН. Навч. у Чернів. (1937), Гайдельбер. (Німеччина, 1941, докторант) та Бухарест. (1945) ун-тах. Лектор нім. мови в політех. ін-ті в Бухаресті та доц. ун-ту в м. Пітешти (1954-68), проф. педагогіки та історії педагогіки Бухарест. ун-ту (1969-74), проф. порівнял. педагогіки Бонн. ун-ту (1974-79). Праці з історії педагогіки, присвяч. Я.-А. Коменському, Й. Песталоцці, Ж.-Ж. Руссо. Автор розвідок і статей з різних галузей педагогіки, про І. Франка та Г. Сковороду. Досліджував творчість румун. письменника укр. походження М. Емінеску. В УРЕ не представлено.

АНУФРІЄНКО Анатолій Васильович (н. 18. 03. 1940, Ворошиловград, нині Луганськ – + 11.10.1998, Київ; поховано там само) –укр. диригент. Засл. діяч мист-в України (1985). Нар. арт. України (1996). Закін. оркестр. ф-т Київської консерваторії (1962), ф-т оперно-симф. диригування (1977, кл. Ю. Луцева) Львів. консерваторії. 1961-76 - соліст оркестру, 1976-77 - асист. гол. диригента, 1977-79 - диригент-стажист Київ. театру опери та балету, з 1979 - худож. кер. і гол. диригент Держ. естрадно-симф. оркестру України. 1988-98 - худож. кер. ансамблю пісні і танцю «Таврія» (Сімферополь).

АПАНОВИЧ Олена Михайлівна (н. 09. 09. 1919, м. Мелекес Симбір. губ., нині м. Димитровград Ульянов. обл., РФ – + 21. 02. 2000, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтиарі) –укр.  історик, філолог, мис-тецтвознавець. Канд. істор. н. (1950). Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1994). Премія фундації О. і Т. Антоновичів (1995). Нагороджена хрестом Укр. козацтва. Чл. НСПУ(1991). Навч. у Всесоюз. ін-ті журналістики (Москва, 1937), закін. Харків. пед. ін-т (1941). Від 1944 працювала н. с. ЦДІА УРСР, з 1949 - зав. відділу давніх актів, 1950-72 - н. с. Ін-ту історії АН УРСР, 1973-86 - ст. н. с. Центр. наук. б-ки АН УРСР, 1995 поновлена на посаді ст. н. с. Ін-ту історії України НАНУ. Досліджувала історію України серед. віків, зокрема історію запороз. козацтва («Передумови і наслідки ліквідації Запорозької Січі» // УІЖ, 1970, № 9; «Воєнне мистецтво Богдана Хмельницького та його сподвижників» // Там само, 1995, № 4; «Козацтво - ментальність українського народу» // «Сучасність», 1995, № 9), життя і діяльність першого Президента УАН В. Вернадського («Искусство в жизни и творчестве В. И. Вернадского» // «Науч. и соц. значение деятельности В. И. Вернадского», Ленинград, 1989), питання розвитку укр. культури («Художність та історизм», 1970; «Про дов-бишів, що в бубни бубонять», «В якого Бога вірила Січ», обидві - 1990) та ін. Виявляла й класифікувала пам'ятні місця запороз. козацтва в Україні і поза її межами (матеріали опубл. 1967-68 у журн. «Україна»); у б-ках Києва, Харкова, Одеси, Москви, С.-Петербурга виявила, атрибутувала й реконстру-ювала з літ-ри 30 нових списків літопису Григорія Грабянки. У 70-х pp. зазнала переслідувань за відхід від догм офіц. рад. історіографії, що виявився в увазі до специф. явищ укр. сусп.-політ, життя, нац. визначеності укр. історії. 1972 була безпідставно звільнена з Ін-ту історії АН УРСР. Пр.: Запорозька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. К., 1954 (співавт.); Исторические места событий Освободительной войны украинского народа 1648-1654. К., 1954; Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської аг-ресії: 50-70 роки 17 ст. К., 1961; Збройні сили України в першій половині 18 ст. К., 1969; Рукописная светская книга 18 в. на Украине. К., 1983; В. И. Вернадский: Жизнь и деятельность на Украине. К., 1984; 1988 (співавт.); Розповіді про запорозьких козаків. К., 1991; Гетьмани України і кошові отамани. К., 1993; Роль жінки в козацькому вихованні // Неопалима купина. 1993. № 1; Українсько-російський договір 1654 p.: Міфи і реальність. К., 1994; Столиці Української Гетьманської держави. Чигирин. Батурин. Глухів // Неопалима купина. 1995. № 7/8; Богдан Хмельницький - полководець та його сподвижники. К., 1997; Урядові службовці Гетьманщини -українська інтелігенція XVIII ст. // УІЖ. 1997. № 2; Чортомлицька Запорозька Січ. К., 1998; Конституція Пилпа Орлика. В УРЕ не представлено.

 АПОСТОЛ Ганна Херасківна /н. 1699, Молдавія - + 14.III.1732, с. Великі Сорочинці на Полтавщині; похована там само, в церкві-усипальниці роду А., на гробниці напис: "Аще кто ведать хощеть кто зде почиваеть да чтеть сии письмена и тогда познаеть. Высокоблагородна хрестоименита крове честной преславному даровіта Анна Херасковна ей же отець Хераско Евпраксия мати их же домь благополучень достойно есть знать з сихь вь Молдове родися в турецкой державе воспитана пречесно... в немь нраве вь империи росийской браком сопряжена благородному мужеви в жену обручение Павлу Апостолу полковникове миргородскому фамил... препонь высокославимой. В честь и вь силе вь мужестве предь всемь хвалемо принад... ать пожна годи сь ним печино... совершив вере бла-гочестно вь... тном девять десять девятом родися бракь принять в семнадцатом. От нас преставися году 1732 марть 14. Помни всякь смерть наказа сего незабуди блажень покой усопшей вечно буди"/ - дружина Павла Даниловича сина гетьмана Данила Апостола. В УРЕ не представлено.

 АПОСТОЛ Данило Павлович /н. 14.ХII.1654, Миргород?- + 17.I.1734, с. Сорочинці, тепер с. Великі Сорочинці Миргород. р-ну Полт. обл.; похований там само, в церкві-мавзолеї, яка збереглася й досі з усім художнім малярством/ - миргородський полковник /1683-1727/, гетьман Лівобережної України /1727-34/, один з визначних діячів козацької старшини кінця ХVIII - початку ХVIII ст.; виходець із знатного укр. старшинського роду великих землевласників А., вихідців з Молдавії, які майже 80 років /1659-1736/ тримали в своїх руках полковничий уряд у Миргородському полку /Павло, Данило, Павло А./; Данило А. був тялановитим військовим керівником, брав участь у багатьох походах; з примусу Івана Мазепи приєднався до Карла ХII, але через три тижні вернувся до Петра I і очолив козаків у боротьбі проти Мазепи і шведів; з відновленням гетьманства вибраний на Раді в Глухові 1.Х.1727 за гетьмана, яким лишався до смерті, але влада його була обмежена, а син Павло жив у Петербурзі як заручник.
 
 АПОСТОЛ Павло Данилович /р. н. невід., Україна - + 1736, смертельно по-ранений у бою з турками під Козловом /Євпаторія/; поховано у с. Великі Со-рочинці/ - миргородський полковник /1727-36/, син Данила Павловича А. Освіту здобув у Петербурзі, де жив як заручник, автор "Щоденника" /травень 1725 - травень 1727/, написаного франц. мовою, перекладеного й виданого рос. мовою О.М.Лазаревським.

 АПОСТОЛ Павло А... /н. 1600, Молдавія - + 1668, с. Великі Сорочинці; поховано там само, в церкві-усипальниці роду А./ - миргородський полковник, виходець з молдавських бояр, при Б.Хмельницькому оселився в Україні і став миргородським полковником, батько гетьмана Данила А. В УРЕ не представлено.

АРАБАЖИН Костянтин Іванович (псевд. і крипт. - К. He-я, Недоля та ін.;н.  02(14). 01. 1866, м. Канів, нині Черкас. обл. – + 13. 07. 1929, Рига; поховано там само) –укр. літературознавець, письменник, перекладач. Закін. Ун-т св. Володимира в Києві (1890). Премія ім. М. Пирогова цього ун-ту (1891). Від 1892 жив у С.-Петербурзі. У 80-х pp. брав уч. у рев. боротьбі, нелегально перевозив з Галичини до Росії заборонену літ-ру. Підтримував зв'язки з І. Франком, М. Павликом, родиною Заклинських, М. Бучинським, С. Даниловичем та ін. 1899-1900 в С.-Петербурзі редагував прогрес. газ. «Северный курьер», залучив до співроб-ва у ній І. Франка. 1913 був обраний проф. кафедри рос. літ-ри Гельсингфор. ун-ту, від 1918 постійно жив у Гельсинкі, викладав в ун-ті, видавав газ. «Русский голос». Згодом був ректором рос. університетських курсів і редактором газ. «День» (1922) у Ризі. Автор ст. «Галицько-руський суспільний рух» (1892), «Український Прометей» (1911), «Т. Г. Шевченко і панславізм (до питання про Кирило-Мефодіївське товариство)», «Шевченко і месіанізм» (обидві -1914). Писав вірші, пройняті рев. ідеями, протестом проти сусп. ладу (залишилися неопубл.). Переклав укр. мовою окремі твори Л. Толстого, Ґі де Мопассана та ін.Тв: Поперед спитайся, а тоді й лайся: Комедія-жарт у одній дії. К., 1885. Пр.: Казимир Бродзинский и его литературная деятельность. К., 1891; Гоголь как драматург // Ежегодник императ. театров. 1909. Вып. 2; Публичные лекции о русских писателях. Кн. 1. С.-Петербург, 1909; Леонид Андреев. Итоги творчества. С.-Петербург, 1910; Этюды о русских писателях. С.-Петербург, 1912; Поэт мировой скорби. С.-Петербург, 1914. Літ.: Пыпин А. Н. Разбор сочинения К. И. Арабажина: Казимир Бродзинский и его литературная деятельность. С.-Петербург, 1894; Погребенник Ф. П. Іван Франко в українсько-російських взаєминах. К., 1986; Полєк.

АРАБАНЧАК-ЛИСЕНЕЦЬКИЙ Олександр (н.бл. 1880, Галичина – + після 1922; поховано?) –укр.  сходознавець, перекладач. Навч. на філос. ф-ті Львів. ун-ту (1905-07), за браком коштів залишив студії. Працював у Бюро перекладів Пугальського у Кракові та фірмі «Фенікс» у Львові (до 1913). У 1913-14 здійснив перший переклад Корану укр. мовою (машинопис. текст латиницею зберігається у Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника НАНУ) і подав коментарі до багатьох його розділів (використавши християн.-біблійну термінологію і традиції мусульман. коментарів). 1921-22 жив у Варшаві. Перекладав з усіх слов'ян. мов, а також з нім., франц., італ., іспан., румун., угор., лат., грец. (зокрема новогрец.), івриту, санскриту, араб., турец. та ін. Літ.: Хроніка Наукового товариства ім. Шевченка. Л., 1922. Вип. 1, 2. Ч. 65-66; Баб'як П., Дзьобан О. та ін. Особисті архівні фонди Відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАНУ. Вид. 2. Л., 1995.ДА: ЛНБ ім. В. Стефаника НАНУ. Відділ рукописів. Ф. 1, оп. 1, спр. 627/1-9; Там само, спр. 627/8, арк. 18-24; Там само, ф. 1, оп. 2, спр. 101, арк. 30.

АРБОРЕ-РАЛЛІ Замфір (Arbore-Ralli Zamfir; н. 14(26). 11. 1848, Чернівці – + 05. 06. 1933, Бухарест; поховано там само) - румун. публіцист і письменник. Навч. у Військ. медико-хірург. академії в С.-Петербурзі, з якої був виключений за уч. у студент. народницькому русі й ув'язн. у Петропавлов. фортецю (1869), а потім засланий у Красноярськ, звідки втік до Швейцарії (1871). Від 1879 жив у Румунії (Яси, Бухарест). Осн. твори А.-Р. - книги спогадів: «Temnita sі ехіl» («Тюрма та заслання», 1894), «Iп ехіl» («У засланні», 1896), обидві видано в м. Крайова (Румунія); «In temnitele rusesti» («У російських в'язницях», Бухарест, 1923). Один із перших популяризаторів творчості Т. Шевченка в Румунії. 1916 видав у Бухаресті кн. «Ucraina si Romania» («Україна та Румунія»), де на тлі істор. стосунків укр. і румун. народів розглянув, зокрема, творчість Т. Шевченка й надрукував його «За-повіт» у власному перекл. («Ро-runca»). На відміну від першого (прозового) перекл. «Заповіту» румун. мовою (1894, К. Доброджану-Геря), у перекл. А.-Р. збережено поет. форму оригіналу. У 1931 виступав перед робітниками Бухареста з лекціями про Т. Шевченка та його боротьбу проти царату. Деякий час (70-і pp. 19 ст.) підтримував дружні зв'язки з М. Драгомановим та Ф. Вовком. Брав уч. у пересиланні в Росію виданого Ф. Вовком у Женеві (1878) «Кобзаря». Написав статтю про П. Могилу та його зв'язки з Молдовою (1899). Літ.: Корбу X. Замфир Арборе -пропагандист идей социализма // Днестр. 1959. № 3; Молдавско-русско-украинские литературные связи нач. XX в. Кишинев, 1982; G. Tulbure. Zamfir Ralli-Arbore: activitatea revo-lutionara si conceptiile social-politice. Cnisinau, 1983; Дун О. З. Невідомий російський переклад «Вічного революціонера» // Укр. літературознавство. Л., 1990. Вип.54.

АРДАН Іван (н. 04. 02. 1871, м. Трускавець Дрогоб. пов., нині Львів. обл. – +  14. 09. 1940, м. Вілкс-Беррі, Пенсильванія, США; поховано там само) –укр. релігійний, культурний і громад. діяч. Закін. теол. студії у Львові, 1895 у Перемишлі отримав сан священика. В еміграції у США з грудня 1895. Був парохом УКЦ у Джерсі-Сіті (1896), Оліфанті (1897-1902); залишив духовний сан на поч. 1902. Ред. часописів «Свобода» (1900-07) і «Народна воля» (1912-19). Чл. УНА та Укр. брат. союзу (голова 1910-12), органі-зац. ком-ту для скликання 1-го укр. сейму (1915), увійшов до заг. укр. ком-ту й екзекутиви Федерації українців у США. На поч. 1920 став радником 1-ї Укр. дипломат. місії у Вашинґтоні і кер. пресового бюро, відомого під назвою «Приятелі України». Після ліквідації місії повернувся до Скрантона, деякий час працював у редакції «Народної волі» (1925), був секр. заснованої тоді «Української щадниці». А. - популяризатор творчості І. Франка і прихильник робітництва. Як ред. «Свободи» і «Народної волі», відіграв визначну роль у боротьбі з москвофільством, брав активну уч. у намаганнях об'єднати укр. еміграцію США.Пр.: The Ukrainians in America // Charities. 1904-05. Vol. 13. Літ.: Свобода: Укр. щоденник. Нью-Йорк, 1993, 15 верес. В УРЕ не представлено.

АРІСТОВ Федір Федорович /н. 14.X.1888, Варнавіно, тепер смт Нижньогородської обл. РФ - + 5.XI.1932, Москва; похований там само/ - рос. літературознавець, історик, етнограф. Закінчив Моск. ун-т, з 1922 проф., дослідник л-ри Закарпаття. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

АРКАВІН  Яків Сергійович (н. 29. 08 (10. 09). 1867, Харків – + 14. 03. 1930, там само й поховано) – укр. лікар-педіатр. Д-р мед. н. (1908), проф. (1911). Закін. Харків. ун-т (1891), удосконалював знання з педіатрії в Берліні. З 1908 - доц. Харків. ун-ту; від 1910 - зав. каф. дит. хвороб Жін. мед. ін-ту в Харкові; у 1920-30 - зав. дит. клінікою Харків. мед. ін-ту, що утворилася після об'єднання Жін. мед. ін-ту з мед. ф-том Харків. ун-ту. Наук. праці присвяч. проблемам штуч. годування дітей, боротьбі з дит. смертністю, зумовленою неправильним харчуванням. Основоположник мікро-педіатрії (неонатології) в Україні, засновник Харків. т-ва дитячих лікарів, був консультантом Нар-комздорову УСРР і Харків. НДІ охорони здоров'я дітей та підлітків. Пр.: К вопросу о влиянии хлористого бария на организм животных (экс-периментальное исследование); К вопросу о бронхиальной астме у детей; О периодической рвоте у детей (усі - Харків, 1907); Экскизитные случаи скарлатины. X., 1913. В УРЕ не представлено.

 AРKAC Микола Андреасович /н. 1816, Миколаїв - + 1881, там само, похований у родинному склепі А./ - адмірал, командир Чорноморського флоту і портів, батько укр. композитора, історика й письменника Миколи Миколайовича А.; здобув добру домашню освіту, навчався в Миколаївському штурманському уч-щі; 1829 волонтером пішов служити на Чорноморський флот, 1833 одержав офіцерський чин, став вправним моряком під орудою адмірали Путятіна і Корнілова, відзначався невтомною енергією, мужністю, силою волі. Докладну його біографію написав Денисов, видано її в Севастополі. В УРЕ не представлений. 110. AРKAC Захарій Андреасович /н.І793,м. Літохаро, Греція - п. 1866, Миколаїв; похований там само/ - офіцер Чорноморського флоту, на початку XIX от. переїхав з батьком з Греції до Миколаєва, де батько влаштувався викладачем у штурманському уч-щі. Здобувши добру домашню освіту, А. вчився потім у Миколаївському штурманському уч-щі, після закінчення якого пішов служити на флот /1816-39/; брав участь у кількох битвах, двічі був нагороджений за хоробрість, вийшов у відставну, оселився в Севастополі, де почав проводити археологічні дослідження грецьких колоній на берегах Чорного моря й водночас заснував у Севастополі морську офіцерську б-ку. Перед облогою Севастополя перевіз б-ку до Миколаєва, де й прожив до смерті. Тепер ця б-ка знову в Севастополі. В УРЕ не представлено.


AРKAC Микола Миколайович /н. 26.ХII.1852, Миколаїв - + 13.III.1909, там само; похований на міському кладовищі, де А. стоїть пам'ятник/ - укр. композитор та історик. Закінчив Одеську ґімназію і Новоросійський ун-т; 1875-98 служив у морському відомстві з Миколаєві, товаришував з П.Ніщинським, М.Кропивницьким, був знайомий з М.Лисенком; муз. здібності виявив з дитинства, робив записи та обробку укр. нар. пісень, написав оперу "Катерина", автор "Історії України-Русі", яка тепер істор. вартості не має. Похований А. в родинному склепі біля південної стіни кладовищенської церкви. В цьому склепі поховано й Аркаса З.А. та М.Л. Фалєєва. З газетних публікацій відомо, що зруйнований склеп збиралися відновити.


АРКАС Микола Миколайович (н.21. 08(02. 09). 1880, Миколаїв – + 13. 12. 1938, м. Хуст, нині Закарп. обл.; поховано там само) - військовик,укр. актор і режисер. Син М. Аркаса (1852-1909). Вихованець Мор. кадет. корпусу. Служив офіцером, після відставки зайнявся театр. діяльністю, подорожував з мандрівними трупами. 1914 перейшов до трупи крим. антрепренера М. Ярошенка. Згодом організував власну трупу. За гетьманату П. Скоропад-ського 1918 повернувся до військ. кар'єри, отримав чин полковника кавалерії, командував 2-м кінним Переяслав. полком 2-ї Волин. дивізії. Разом з укр. частинами перейшов на Закарпаття. Повернувся на сцену, вступивши до трупи М. Садовського. Актор і режисер пересув. театру І. Когутяка в Ста-ніславі (нині Івано-Франківськ; 1920-21); трупи В. Коссака в Коломиї (1921-23); укр. («руського») театру т-ва «Просвіта» в Ужгороді (від 1929 - його директор). Тут поставив п'єси «Дай серцю волю - заведе в неволю» М. Кропивницького (роль Микити), «Наталка Полтавка» І. Котляревського (роль Виборного), «Запорожець за Дунаєм» С. Гу-лака-Артемовського (роль Ка-рася); оперу «Катерина» М. Ар-каса; вистави «Живий труп» за Л. Толстим, «Весела вдова» за Ф. Леґаром. Створив власну трупу, яка виступала в театрах «Нова сцена», «Просвіта», писав для неї п'єси й опери («Місяць і Зоря» та ін.). 1928-29 паралельно викладав співи в учител. семінарії Ужгорода, складаючи музику для учнів. Згодом працював в аматор. студент. театрі «Верховина» (1930, Прага), де поставив «Марусю Богу-славку» М. Старицького; був кер. відновленого Руського пересув. театру в Ужгороді (1930-34, з перервами). Поставив окремі спектаклі у театрі «Нова сцена» (1934, 1936, Хуст). Літ.: Николаевцы; Полєк.

АРКАС Микола Миколайович (н.14(27). 09. 1898, Миколаїв – + 27. 02. 1980, Нью-Йорк; поховано там само) –укр. філолог-еллініст, історик. Д-р філософії (1926). Син доньки М. Аркаса (1852-1909) Оксани і нар. учителя Я. Самойленка. У 3-річ. віці усиновлений дідом, якого вважав за батька. Здобув домашню освіту. З 1918 служив у піхоті. Через контузію залишив службу. 1919 емігрував до Туреччини, через рік - до Чехо-Словаччини (Ржевніце), де прожив майже ЗО р. Навчався в УВУ у Празі. Опанував старо-та новогрец. мови, глибоко вивчив античну літ-ру й історію. Здійснив перший у новіт. укр. літ-pi повний перекл. «Іліади». Збереглися зб. віршів А. (за 1928-32), зокрема поет. перекл. «Слова о полку Ігоревім», видані посмертно під назвою «З родинної хроніки. Поезії. Дума про похід на половців Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича у 1185 p.» (M., 1993). Уклав укр.-чеський слов-ник. У пошуках роботи переїхав до Франції (1949), потім до США (1958) у м. Сі-Кліфф. Працював натирачем підлоги у шпиталі. Продовжував складати почату 1938 «Родинну хроніку», у 1961 довів її до остан. покоління. Опублікував (1963) в одному англомов. часописі життєпис батька. 1963 - на пенсії, повернувся до творчої праці. 1964 вийшло з друку оповідання А. «Наш степ». Склав імен. і геогр. словник до перекл. «Іліади». На поч. 1965 за-вершив «Історію Північної Чорноморщини з діб прадавніх і до часів козаччини» з окремими екскурсами в історію Литви, Польщі, Росії. Опублікував лише першу частину праці (Торонто, 1969), після критики О. Домбровського відмовився від дальшого друкування.Літ.: Наріжний С. Українська еміґрація. Культурна праця української еміґрації між двома світовими війнами. Ч. 1. Прага, 1942; Кауфман Л. С. М. М. Аркас: Нариси про життя і творчість. К., 1958. В УРЕ не представлено.

АРМАШЕВСЬКИЙ Петро Якович (н.01(13). 01. 1851, с. Людкове Новозибків. пов. Черніг. губ., нині Брян. обл., РФ – + 22. 05. 1919, Київ; поховано там само)-укр. геолог. Д-р мінералогії і геогнозії (1903). Племінник укр. історика О. Лазаревського. Чл. Ради укр. геол. компаній, чл. Київ. т-ва дослідників природи, чл. Франц. мінералог. т-ва. Закін. Київ. ун-т (1872), де працював у мінералог. кабінеті (1873). У 1883 - магістр мінералогії і геології, доц. (1884), екстраординар. (1886), ординар. і засл. професор каф. геології і геогнозії, кер. каф. мінералогії і петрографії (1885-1916), засн. наук. шк., до якої належали проф. В. Лучицький і О. Дуб'янський. Досліджував геол. будову Придніпров'я, був знавцем нашарувань, на яких розміщений Київ. А. - чл. комісій з питань артезіан. водопостачання Києва і запобігання зсувам нагір. його частин уздовж берега Дніпра. До більшов. перевороту 1917 - постійний голова думської комісії з цих питань. А. розробив для Києва мережу артезіан. колодязів, яка давала змогу замінити дніпров. воду артезіанською. Розробив, запровадив і здійснював постійне інспектування системи штолень, що забезпечили припинення зсувів на Володимирській гірці та в ін. місцях Києва. Зробив геол. зйомку 46-го аркуша 10-верст. геол. карти (Полтава-Харків-Обоянь), запропонував делювіальну гіпотезу походження лесу, заклав основи петрогр. досліджень осадових відкладів. Склав геол. карту Чернігівщини, проводив геол. дослідження на Київщині, Полтавщині та в інших регіонах України у зв'язку з укладанням геогр. карти Рос. імперії. Встановив палеозой. відклади на Волині. Засн. і перший дир. Вищих жін. курсів у Києві (1878). У 1910-11 - чл. клубу «Русских националистов», які проголошували боротьбу проти «украинских и еврейских козней», і один із організаторів газ. правої орієнтації «Киев». Як прихильника монархізму 14 травня 1919 заарештовано Київ. губ. ЧК і розстріляно.Пр.. О валунных образованиях в лессе Черниговской губернии и некоторых прилегающих местностях // Речи и протоколы 6-го съезда Русских естествоиспытателей и врачей. С.-Петербург, 1880; Предварительный отчет о геологических исследованиях в Полтавской губернии в 1883 году // Изв. Геол. ком-та. 1883. Т. 6; Геологический очерк Черниговской губернии // Зап. Киев. об-ва естествоиспытателей. 1887. Т. 7, вып. 7; О нахождении Paludina diluviana в послетретичных образованиях Южной России // Там само. 1889. Т. 10, вып. 1; Геологический очерк Черниговской губернии. К., 1883; О геологическом строении Киева: [Публ. лекция]. К., 1896; Публичные лекции по геологии и истории Киева. К., 1897; К геологии Киева // Зап. Киев. об-ва естествоиспытателей. 1899. Т. 16, вып. 1; Общая геологическая карта России. Лист 46-й (Полтава-Харьков-Обоянь) // ТГК. 1903. Т. 15, вып. 1; Геологические исследования в области бассейна Днепра и Дона: Общая геолог. карта России. Лист 46 // Там само.Літ.: Биографический словарь про-фессоров и преподавателей университета св. Владимира(1834-1884). К., 1884; Вернадский В. Памяти П. Я. Армашевского // Объединение. К., 1919; Чирвинский П. Н. Отрывки из моих воспоминаний // Очерки по истории геол. знаний. Москва, 1972. Вып. 15; Вернадский В. Довольно крови и страданий // Век XX и мир. Москва, 1990. Вып. 1; Макаренко Д., Созанский В. Петр Яков-левич Армашевский // ГЖ. 1990. № 6. В УРЕ не представлено.

 АРНОЛЬД Володимир Федорович /н. 1872, - + 1918, Херсон; похований там само/ - укр. земський статистик, 1896-99 завідував с.-г. бюро Херсон. повіт. земства, де провів науково обґрунтоване обстеження бюджету 124 селян, го-сподарств; 1901 звільнений з роботи за підтримку страйкуючих катеринослав-ських статистиків, 1903 захворів на туберкульоз. Опублікував кілька праць, характерними для них є застосування математичного методу в дослідженнях.

АРОНЕЦЬ Василь Володимирович (н.04. 09. 1936, с. Видинів, нині Снятин. р-ну Івано-Фр. обл. – + 17. 11. 1994, м. Косів Івано-Фр. обл.; поховано там само) –укр.  кераміст. Чл. СХУ (1968). Золота медаль (1971), диплом і медаль лауреата Всесоюз. виставки творів самодіял. художників і нар. майстрів (1967). Працював на Косів. ф-ці худож. виробів (1959-63). Закін. відділ. кераміки Косів. уч-ща приклад. мист-ва (1964, викл. І. Климко, Г. Колос), де викладав 1964-80 (нині технікум ім. В. Касіяна); згодом - у Косів. худож.-вироб. об'єднанні «Гуцульщина». Розвивав традиції гуцул. кераміки. Скульптурні композиції «Ватаг», «Гуцульська родина», гуцул. керам. шахи принесли майстрові заг. визнання. Персон. виставки - у Косові, Коломиї, Івано-Франківську. Твори зберігаються в музеях Києва, Львова, Івано-Франківська. Тв.: набір «Кавовий» (1962); «І виріс я на чужині», «Мені тринадцятий минало» (обидва - 1963); «Гуцульське весілля» (1966) та ін.Літ.: Персональна виставка творів майстра художньої кераміки В. Аронця. Ів.-Ф., 1970; Мисюк І. Майстер кераміки // Гуцул. край. 1993, 8 трав.; Полєк.  

АРСЕНИЧ Василь (Ярослав) Степанович (н. 14. 09. 1887, с. Нижній Березів, нині Косів. р-ну Івано-Фр. обл. – + 26. 06. 1953, Вінніпег, Канада; поховано там само) –укр.  юрист, педагог, редактор, видавець. Навч. у Коломий. г-зії. 1904 емігрував до Канади. Закін. Манітоб. ун-т (1917). До 1935 - адвокат, зго-дом - королів. радник, від 1947 -суддя у м. Давфін. А. - один із засн. і розбудовників УГКЦ в Канаді, чл. її консисторії, перший ген. секр. Конгресу українців Канади, голова Союзу укр. нар. домів та Червоного Хреста, один із співзасн. бурси для студентів-українців ім. А. Коцка (Вінніпег), один із актив. організаторів 1-ї Укр. учител. конф. (1907). Засновник Укр. видавн. спілки, президентом якої був понад 30 років, та газ. «Український голос».Літ.: Арсенич П., Коваленко Н. Арсенич Ярослав // Світова та вітчизняна думка: У персоналіях. К.; Д., 1997; Качкан В. Арсенич Ярослав // Українська журналістика в іменах. Вип. 5. Л., 1998. В УРЕ не представлено.

АРСЕНИЧ Микола Васильович (Арсенич-Березовський; пс. -Михайло, Григір, Максим, Дем'ян;н. 27. 09. 1910, с. Нижній Березів, нині Косів. р-ну Івано-Фр. обл. – + 23. 01. 1947, с. Жуків Бережан. р-ну Терноп. обл.;поховано там само) –військ.-політичний діяч українського національно-визвольного руху в Західній Україні. Чл. Центр. проводу ОУН(б), чл. Гол. ради ОУН. Лицар Золотого Хреста Заслуги. Закін. юрид. ф-т Львів. ун-ту (1936). Юнаком вступив до Укр. військ. орг-ції. Чл. ОУН з 1929. За антипольську діяльність неодноразово був арештований. У 1937-38 очолював орг-цію політ. в'язнів-українців у львів. в'язниці «Бригідки». Від 1939 - у Німеччині, закін. спец. шк. абвера в Кракові. Після створення Служби Безпеки (СБ) ОУН(б) на поч. 1940 стає заст. її шефа М. Лебедя. Від березня 1941 очолював референтуру СБ Центр. проводу ОУН. Під кер-вом А. створ. територ. мережа органів СБ, відпрацьовуються методи контррозвідки підпілля ОУН за умов протиборства з рад. органами держ. безпеки. Водночас виступав прихильником тотального контролю всередині ОУН, насаджував терорист. методи внутр. безпеки, заохочував безпідставні фіз. «чистки» серед підпільників та репресії за етніч. ознакою. 1944 разом з ін. кер. ОУН вів переговори з нім. командуванням про співпрацю в боротьбі з імпер. СРСР. 23 січня 1947 під час оперативно-бойової операції військ МВС СРСР бункер, де переховувався А., був ото-чений, а сам він покінчив життя самогубством. Разом із ним загинула його дружина Г. Гунько - референт жін. орг-ції Львів. міського проводу ОУН. 2 лютого 1997 у рідному селі А. відкрито мемор. дошку з його барельєфом. Літ.: Содоль П. Українська Повстанська Армія (1943-1949): Довід. Нью-Йорк, 1994; Арсенич П. Березуни (Біогр. відомості про уродженців Нижнього Березова). Ів.-Ф., 1994; Його ж. Микола Арсенич «Михайло» // Літопис Голготи України. Т. 3. Героїка ОУН-УПА. Л., 1997. В УРЕ не предст авлено.

АРСЕНІЙ (Стадницький Авксентій Георгійович;н. 22. 01. 1862, Бессараб. губ., Росія – + 10. 02. 1936, Ташкент; поховано?) –укр. церковний діяч. Наро-дився в сім'ї священика. Закін. Київ. духовну академію (1885) зі ступ. канд. богослов'я. Займався місіонер. діяльністю, однією з передумов успішності якої вважав допущення проповіді нац. мовами. 1899 висвяч. на єпископа Волоколамського, вікарія Моск. єпархії. Від 1903 -єпископ Псковський і Порховський. Від 1906 очолював Навч. ком-т св. Синоду. Підтримував контакти з укр. громадою С.-Петербурга. У 1910-22 - на Новгород. кафедрі. Уч. Всерос. поміс. Собору 1917-18, один із трьох кандидатів на патріар-шество. Митрополит (з 1917). 1921 Священ. Собор єпископів усієї України пропонував його на посаду патріаршого екзарха України. Заарешт. 1922. Від-бував заслання в Серед. Азії (1933-36 - митрополит Ташкентський). Пр.: Румыны, получившие образование в русских духовно-учебных заведениях. Кишинев, 1891; Исследования и монографии по истории Молдавской церкви. С.-Петербург, 1904.Літ.: Очерк жизни и деятельности преосвященного Арсения, епископа Псковского и Порховского. Псков, 1904; Лотоцький О. Сторінки минулого. Варшава, 1934. Т. 3; Manuil. В УРЕ не представлено.

АРТЕМ (справж. - Сергєєв Федір Андрійович; н. 06(18). 03. 1883, с. Глєбово, нині Курської обл., РФ - + 24. 07. 1921, Москва; поховано там само, прах у  кремлівській стіні) – сов. партійний і держ. діяч, ворог укр. нар. У рев. русі з 1901. Навч. у Вищому тех. уч-щі в Москві (1901-02). Від 1903 - агент марксист. газ. «Искра» в Україні. 1905 очолив Харків. більшов. орг-цію, керу-вав зброй. повстанням у Харкові. 1906 очолив Перм. окруж. та Урал. обл. ком-ти РСДРП(б). 1907 заарешт. і засланий до Сибіру. 1910 здійснив втечу й емігрував до Китаю, потім до Австралії, де брав уч. у робітн. русі. Після Лютн. революції 1917 повернувся в Росію. Очолював більшов. фракцію Хар-ків. ради робітн. депутатів, з липня 1917 - Донец.-Криворіз. обл. орг-цію РСДРП(б). У листопаді 1917 - голова Харків. ради робітн. та солдат. депутатів, голова губревкому. На 1 -му Всеукр. з'їзді Рад обраний чл. ЦВК Рад України. З грудня 1917 -нар. секр. у справах пром-сті й торгівлі більшов. уряду в Україні. 1918 - голова Раднаркому Донец.-Криворіз. Рад. Респ. (ДКРР), організатори якої ставили за мету відокремити пром. р-ни Криворіжжя та Донбасу від УНР. Після ліквідації ДКРР у листопаді 1918 увійшов до сформов. у Росії «Тимчасового робітничо-селянського уряду України» (заст. голови й нарком пропаганди). 1920 - голова Донец. губвиконкому, секр. Моск. ком-ту РКП(б), з лютого 1921 - голова ЦК Всерос. спілки гірників. Був чл. Ради праці та оборони (1920-21). На 6-му з'їзді РСДРП(б) обраний канд. у чл. ЦК, на 7, 9, 10-му з'їздах РКП(б) - чл. ЦК, на 8-му з'їзді РКП(б) - канд. у чл. ЦК; на 2 і 3-му з'їздах КП(б)У - чл. ЦК КП(б)У Був чл. Всерос. ЦВК і ВУЦВК. Загинув під час катастрофи аеровагона. Похов. у Москві, біля Кремлів. стіни. Літ.: Александрова Н. Артем. Москва, 1922; Каширіна Г. М., Ярошик В. О. Артем (Ф. А. Сергєєв): Покажч. літ-ри. X., 1972; Товарищ Артем. Воспоминания о Федоре Андреевиче Сергееве (Артеме). X., 1975; Т. R. Poole, E. Fried. Artem: A Bolshevik in Brisbane // The Australian J. of Politics and History. 1985. Vol. 31, №2. Ворог укр. нар.

АРТЕМЕНКО Василь Трохимович (н. 01(14). 01. 1910, м. Кам'янець-Подільський, нині Хмельн. обл. – + 19. 04. 2001, м. Бориспіль Київ. обл.; поховано там само) –укр. графік. Чл. НСХУ (1964). Уч. 2-ї світ. війни. Держ. нагороди СРСР. Закін. Кам'янець-Поділ. худож. технікум (1927, викл. В. Шаврін і В. Гагенмей-стер) та Київ. ін-т кінематографії (1937). Працює в царині оформл., медальєр. мист-ва та пром. графіки. З 1963 брав уч. у всесоюз. та респ. виставках. До 1978 працював у худож. радах СХУ, мін-в легкої та харч. пром-стей УРСР, Т-ва охорони пам'ятників УРСР. Тв.: альбоми, каталоги - «Каталог вишитих виробів» (1958), «Державний музей українського народного декоративного мистецтва УРСР» (1968); проспекти та буклети для міжнар. виставок у Марселі (Франція) і Загребі (Хорватія; обидві - 1961), Монреалі (Канада, 1968); сувенір. набір буклетів «Художні промисли України» (1969); комплекти проспектів для ВДНГ СРСР (1961); сувенірні листівки, медалі -«Старий та новий Київ», «Андріївська церква», «Володимирський собор» та ін. 

АРТЕМЕНКО Іван Іванович (н. 15. 09. 1924, с. Гаврилівка, нині Нововоронцов. р-ну Херсон. обл. – + 24. 04. 1989, Київ; поховано там само) – укр. археолог. Д-р істор. н. (1978). Чл.-кор. АН УРСР (1982). Чл.-кор. Нім. археол. ін-ту (1984). Держ. премія УРСР у галузі н. і т. (1980). Закін. істор. ф-т Дніпроп. ун-ту (1948), аспірантуру при Ін-ті археології АН СРСР (1958). Працював у Дніпроп. істор. музеї: 1948-51 -н. с., 1951-55 - заст. дир. з наук. частини; Ін-ті археології АН СРСР (Москва): 1958-73 -ст. н. с., зав. сектору новоствор. експедицій; Ін-ті археології АН УРСР: дир. (1973-86), зав. відділу первіс. археології (1973-89). Від 1956 очолював десятки археол. експедицій на теренах України, Білорусії та Росії; у 1966-67 - радник археол. виставки в Голландії, Швейцарії, ФРН та Італії. Провід. фахівець у галузі неоліту та бронз. віку Полісся, автор і співавтор багатьох праць. Уперше дав повну характеристику археол. культур бронз. віку, дослідив історію насел. Пн. України, Сх. Білорусії та суміж. обл. Росії від серед. 3-го до поч.1 тис. до н. е., етнічну історію сх.-балт. племен до серед.2 тис. до н. е. Пр.: Верхнее и Среднее Поднепровье в конце неолита и в эпоху бронзы (сред. Ill - нач. I тыс. до н. э.) // Короткие сообщ. Ин-та археологии АН СССР. 1964. Вып. 101; Племена Верхнего и Среднего Поднепровья в эпоху бронзы. Москва, 1967; Гісторыя Беларускай ССР. Т. І.Мінск, 1972 (співавт.); Древние сокровища России. Москва, 1973; Історія Української РСР. Т. 1. К., 1977 (співавт.); Территория Киева в эпоху первобытнообщинного строя // История Киева. Т. 1. К., 1982 (співавт.); Археология Украинской ССР. Т. 1. К., 1985 (співавт.).Літ.: Іван Іванович Артеменко: [1924-1989: Некролог] // Археологія. 1989. № 3; Іван Іванович Артеменко: [1924-1989: Некролог] // Вісн. АН УРСР. 1989. № 8; Мезенцева Г. Дослідники археології України: Енциклоп. слов. - довід. Чг, 1997.

АРТЕМЕНКО Микола Михайлович (н. 13.01. 1926, м. Городище, нині Чер-кас. обл. – + 01. 06. 1991, там само й поховано) –укр. фахівець у галузі са-дівництва і плодоовочівництва. Д-р екон. н. (1984), проф. (1988), акад. УААН (1990). Держ. премія УРСР у галузі н. і т. (1987), премія ім. Л. Симиренка АН УРСР (1982). Нар. депутат України 12-го скликання. Закін. агроном. ф-т Білоцерк. с.-г. ін-ту (1958). Працював агрономом (1948-50, 1953-56), агрономом-землевпорядником Городищ. р-ну (1950-53), головою колгоспу (1956-63) у Городищ. р-ні, нач. Корсунь-Шевченк. райсільгоспуправління (1963-66), від 1966 - дир. Мліїв. дослід. ст. садівництва (з 1989 - Мліїв. ін-т садівництва УААН). Вивчав питання орг-ції праці у плодоягід. госп-вах і підвищення продуктивності праці в садівництві. Ініціатор розробки та освоєння нових технологій вирощування плодів і ягід, зокрема площин. формування крони в насадженнях на насін. прищепах, стрічк. посадки смородини та суниці, вирощування посадк. матеріалу тощо. Пр.: Довідник по садівництву. К., 1975 (співавт.); Організація і оплата праці в садівництві. К., 1979; Экономика и организация садоводства. К., 1985 (співавт.); Ходімо в садок. К., 1991 (співавт). 

АРТЕМЕНКО Петро Іванович (н. 02. 05. 1918, с. Губське, нині Лубен. р-ну Полтав. обл. – +  05. 04. 1942, м. Лубни Полтав. обл.; поховано там само) –укр. письменник. Вчився в Лубен. учи-тел. та Ніжин. пед. ін-тах. Після закінчення філол. ф-ту (1936) -зав. відділу літ-ри і мист-ва газ. «Молодий комунар». 1938-40 - викл. Лубен. учител. ін-ту. 1940-41 - на громад. роботі. Творчу діяльність розпочав у літ. студії Ніжин. пед. ін-ту, якою керував поет і педагог М. Сайко. Простота, багатство інтонації, щирість, ритмічна розмаїтість є характерними для його поезій. А. писав про людей праці, батьківщину, кохання, природу. Друкувався у Ніжин., черніг. та лубен. періодиці; респ. журн. «Молодий більшовик». Перекладав твори Г. Гайне, М. Лєрмонтова, М. Ісаковського. Через хворобу очей був звільнений від служби в армії. Під час окупації працював у підпіллі. Писав агітац. вірші, прокламації. Схоплений фашистами і після тортур страчений. До СПУ прийнято посмертно (1961). Поет О. Ющенко у 60-х pp. зібрав по газет. публікаціях 45 віршів А. і видав їх 1962 у Києві під назвою «Пісня моєї весни», а 1973 - «Поезії».Літ.: Ющенко О. Поет-воїн Петро Артеменко // РЛ. 1977. № 8; Його ж. Де падали зорі // Безсмертники. Кн. 2. К., 1978; Самойленко Г. В. Нариси культури Ніжина. Ч. 1. Література. Ніжин, 1995; Григораш Д. Артеменко Петро Іванович // Укр. журналістика в іменах. Л., 2000. Вип. 7.

АРНОЛЬД Володимир Федорович /н. 1872, - + 1918, Херсон; похований там само/ - укр. земський статистик, 1896-99 завідував с.-г. бюро Херсон. повіт. земства, де провів науково обґрунтоване обстеження бюджету 124 селян, го-сподарств; 1901 звільнений з роботи за підтримку страйкуючих катеринослав-ських статистиків, 1903 захворів на туберкульоз. Опублікував кілька праць, характерними для них є застосування математичного методу в дослідженнях.

АРТЕМЕНКО Петро Іванович /н. 2.V.1918, с. Губське, тепер Лубенського р-ну Полт. обл. - + 5.ІV.1942, м.Лубни, страчений гітлерівцями разом з 300 полоненими; похований там само/ - укр. поет. Закінчив Ніжин. пед. ін-т; журналіст, викладач, у роки II світової війни учасник підпілля; друкуватися почав 1940 у ж. "Молодий більшовик", зб. "Пісня моєї весни", К., 1962.

АРТЕМОВИЧ Нінель Юріївна (н. 01. 04. 1924, м. Лозова, нині Харків. обл. – + 10. 09. 1977, Київ; поховано там само) – диктор Укр. радіо. Засл. арт. УРСР (1976). Закін. Київ. ун-т (1964). Під час 2-ї світ. війни була підпільницею, а з квітня 1943 працювала на радіостанції ім. Т. Шевченка, 1943-77-диктор Укр. радіо (Київ). Брала уч. як читець у літ.-худож. радіопередачах за творами вітчизн. і зарубіж. письменників.

АРТЕМ'ЮК Павло Федорович (єпископ Платон; літ. пс.- П. Носувець; н. 18. 12. 1891, с. Носів Білс. пов. Сідлецької губ., нині Люблін. воєводства, Польща – + 05. 08. 1951, Торонто; поховано там само) –укр.  громад.і церковний діяч, педагог. Закін. Вілен. учител. ін-т. У 1920-30-х pp. - активний діяч т-ва «Просвіта» та дир. укр. приват. початк. шк.ім. О. Стороженка в Бересті (нині Брест, Білорусь); організатор освіт. курсів для дорослих та муз.-хор. і театр. колективів. Автор нарисів з укр. життя в Бересті. Один з доповідачів на Укр. церк. з'їзді в Луцьку (5-6 червня 1927) та чл. Укр. церк. ком-ту. Після лікві-дації польс. адміністрацією укр. організ. життя на Берестейщині та ув'язнення у таборі в Березі  Картузькій виїхав на Волинь, де 1935 прийняв сан священика і був признач. настоятелем парафії в с. Новоставці Рівнен. повіту. 1942 прийняв чернецтво і 2 серпня був рукополож. на єпископа Рівненського УАПЦ. Керуючи церк. життям на тер. Рівнен., Дубен., Крем'ян., Здолбунів. та Заслав. пов., виступав на захист репресованих нацист. окупац. владою священиків і церк. діячів. 1944 залишив Рівне, оселився в зх. частині Німеч-чини, де управляв парафіями церк. провінції Вюртемберґ-Баден (1945-47), водночас в. о. секр. Собору єпископів і Священ. синоду УАПЦ (1944-49). Дбав про видання укр. перекладів церк. співів, видав «Служебник», «Часослов», «Катехизис», підручник «Коротка історія Православної Церкви», часописи «Церква і Народ», «Богословський Вісник» та календарі Священ. синоду УАПЦ на 1947, 1948 і 1950. У лютому 1951 А. виїхав до Канади, де мав очолити Сх. єпархію УАПЦ, однак цьому перешкодила передчасна смерть.Літ.: Ювілейна книга, видана з нагоди П'ятдесятилітнього ювілею Української Православної Соборної Громади Св. Софії в Монтреалі. Квебек; Монтреаль, 1957. В УРЕ не представлено.

 АРТИМОВИЧ Агенор (н. 30. 08. 1879, с. Великий Кучурів, Буковина, нині Сторожинец. р-ну Чернів. обл. – + 21. 10. 1935, Прага; поховано там само) –укр. мовознавець, фахівець із класичної філології. Д-р філософії (1904). Дійс. чл. НТШ (1934). Навч. у Чернів. (закін. 1901) й Віден. ун-тах. Від 1904- дир. укр.-нім. г-зії у м. Кіцмань. У 1914 мав зайняти посаду доц. класич. філології Чернів. ун-ту, але війна перешкодила цьому. Від 1917-дир. 2-ї Чернів. укр. г-зії, керував нею до окупації Буковини румунами у листопаді 1918. Переїхав до Станіслава (нині Івано-Франківськ), де став держ. секретарем освіти і культів ЗУНР, організатором шкільництва. У травні 1919 емігрував до Відня. Проф. класич. філології в УВУ. З перенесенням установи 1920 до Праги переїздить туди. З 1926 -проф. індогерманістики в Укр. вільному пед. ін-ті ім. М. Драгоманова. 1928-30 - дир. укр. г.-зії у Ржевніце біля Праги. Належав до Празького лінгвіст. гуртка. В останні роки життя написав кілька цінних праць із порівнял. і теор. мовознавства, у яких розглядає мову як цілісну структуру. А. - автор праць із лат. та грец. метрики й просодії (Софокл, Овідій, Катул, Проперцій). Пр.: Що таке фонологія // ЖЗ. 1934. № 10; Суть мови // Там само. 1935. № 11; Потенціяльність мови // Зап. НТШ: Пр. філол. секції. Л., 1937. Т. 155.Літ.: [Некролог] // ЖЗ. 1935. №11; Агенор Артимович // Назустріч. 1935, 1 груд.; Сімович В. По втраті найближчого друга // Там само; Його ж. Агенор Артимович // Зап. НТШ: Пр. філол. секції. Л., 1937. Т. 155; Його ж. Агенор Артимович // Укр. шк. 1938, Ч. 1-6; Ше-лепець Й. Агенор Артимович і його вчення про потенціяльність мови // Від НТШ до УВУ. Матеріали міжнар. наук. конф. (Пряшів-Свидник, 12-15 черв. 1991). К.; Л.; Пряшів; Мюнхен; Париж; Нью-Йорк; Торонто; Сідней, 1992; Відомі педагоги Прикарпаття. В УРЕ не представлено.

АРТИМОВИЧ Петро (н. бл. 1885, Галичина - + 1920, загинув у військ. з'єднаннях УГА на Наддніпрянщині; поховано?) –укр. хоровий диригент і співак-аматор (бас). Навч. в Укр. академ. г-зії у Львові (кл. диригування Я. Вітошинського), де співав у хорі. Диригент чол. хору «Бандурист» у Львові (1906-14) і т-ва «Боян» (1912-14). Виступав на ювілейних концертах, присвяч. Т. Шевченкові, І. Франкові, залучав до співу відомих співаків-солістів М. Менцинського, М. Микиту, М. Маслюка, О. Парахоняк, Г. Крушельницьку. Здійснив турне (1912-13) Прикарпаттям і Поділлям з класич. укр. і зарубіж. репертуаром; проводив темат. концерти у Львові: «Твори М. Лисенка», «Твори К. Стеценка», «Вечір Ф. Шуберта» та ін. Працював у Пресовій Квартирі УГА у відділі театр.-концерт. видовищ, був референтом Нового Львів. театру.Літ.: Волошин М. Концерт у Сокалі // Діло. 1908. №260. В УРЕ не представлено.

АРТИНОВ Михайло Григорович (н. 21. 03 (02. 04). 1853 – + 16(29). 04. 1913, Київ; поховано там само) –укр. архітектор. Брат Г. Артинова. Закін. буд. уч-ще в С.-Петербурзі (1879), здобувши звання цивіл. інж. і чин 10-го класу. У 1889 - молодший архітектор буд. відділ. Харків. губ. правління, згодом зай-мався приват. практикою. Наприкінці 19 ст. працював у Києві. Представник неоруського стильового напряму. Використовував також форми неороманіки й неоренесансу. За проектами А. в Києві збудовано особняк на розі вулиць Інститутської і Садової (1896, не зберігся), дит. лікарню Т-ва надання допомоги хворим дітям на вул. Бульварно-Кудрявській, № 20 (1897-98, нині мед. лаб., вул. Воровського, № 20), житл. будинок М. Равиковича на вул. Софіївській, № 17/15 (1899-1900, надбудова двох верхніх поверхів), Лук'янівський нар. дім (1899-1903, нині Будинок культури працівників трамвайно-тролейбус. управління, вул. Дегтярівська, № 5), прибутк. будинок Сніжка і Хлєбникової на розі вул. Пушкінської, № 45 і Караваєвської (нині Л. Толстого, 1899-1901), власний особняк на вул. Фундуклеївській, № 60 (нині Б. Хмельницького, кін. 90-х pp.), амбулаторію лікарні для чорноробів на Кадет. шосе (нині вул. Косіора, № 28/1, 1899-1901). Розробив проект будинку лікарні Т-ва лікув. закладів для хронічно хворих дітей на вул. Козловській (нині Паркова дорога, № 3-5, 1903, доопрацював А. Мінкус).

 АРТЮШЕНКО Олександра Трохимівна (н. 16(29). 04. 1911, Луганськ –+ 17. 01. 1990, Київ; поховано там само) –укр.  біолог-палінолог. Д-р біол. н. (1971). Засл. діяч н. (1981). Держ. нагороди СРСР. Закін. Ленінгр. ун-т (1935). Працювала м. н. с. Петергоф. біол. НДІ (1936-38); 1938-45 - на пед. роботі; 1945-48 - на парт. роботі у Ворошиловграді (нині Луганськ); в Ін-ті ботаніки АН УРСР: 1948- ст. лаборант, від 1950 - м. н. с., ст. н. с. Досліджувала історію розвитку та ритми змін рослинності залежно від фіз.-геогр. умов різних р-нів України, історію рослин. покриву в четвертин. періоді. Під кер-вом А. вперше складено карти палеорослинності трьох етапів голоцену України.  Пр.: Растительность аллереда на территории Русской равнины в связи с общим развитием растительного покрова в позднеледниковье в Вос-точной и Средней Европе // БЖ АН СССР. 1959. Т. 44, № 6; Опорные разрезы антропогена Украины. Ч. 1. К., 1967 (співавт.); Растительность лесостепи и степи Украины в четвертичном периоде. К., 1970; История растительности Крымских яйл и прияйлинских склонов в голоцене. К., 1978 (співавт); История растительности Западных областей Украины в четвертичном периоде. К., 1982 (співавт.); Морфология пыльцы реликтовых, эндемичных и редких видов флоры Украины. К., 1984 (співавт). Літ.: Олександра Трохимівна Артюшенко (До 75-річчя з дня народж.) // УБЖ. 1986. Т. 43, №4.

АРТЮШЕНКО Юрій   Митрофанович  (н.15. 04. 1899, с. Котельва Харків. губ., нині Полтав. обл. – + 15. 02. 1990, Чикаго, США; поховано там само) –укр.  публіцист, громад.-політичний діяч. Закін. Укр. тех.-госп. ін-ту Подєбрадах (Чехія, 1930). Старшина Армії УНР (1917-20), з 1917 - чл. Ради Укр. військ. клубу ім. гетьмана П. Полуботка. Один із організаторів Ліги укр. націоналістів (1925), чл. ОУН (1929). Чл. гол. управи Укр. нац. об'єднання в Німеччині, ред. «Укр. вісника» (1937-40). Від 1950 проживав у США. Чл. сенату ОУН. Співроб. «Самостійної України», «Укр. слова», «Нового шляху», «Свободи», «Нашого кличу» та ін. журналів.Тв.: Закарпаття в день свойого національно-державного ставання. Б. м., 1940; Слідами великих предків до світлого майбутнього. Прага, 1940; Генерал Борис Поджіо: Спогад. Чикаґо; Торонто, 1955; 3 державно-провідною ідеєю славного минулого до великого майбутнього. Париж, 1956; По торах борців-за правду і волю. 1957; На марґінесі книжки Юрія Смолича «З народом чи проти народу?». 1958; 22 січня 1918: Ми і світ. 1958; Цілюще джерело. 1961; Події і люди на моєму шляху боротьби за державу 1917-1966. 1966; Коментар на книжку Ю. І. Римаренка. 1972; Чинники духової синтези й історичної тяглості в державній дії нашої доби. 1980 (останні сім - Чикаґо). Літ.: Винар Л. [Рец. на кн.: Артюшенко Ю. Події і люди на моєму шляху боротьби за державу, 1917-1966. Чикаґо, 1966] // УІ. 1966. Т. З, ч. 3,4. В УРЕ не представлено.

АРХИМОВИЧ Зиновій (Зенон-Маврикій) Алоїзович (н. 09(21). 07. 1858 – + 1938, Київ; там само й поховано) –укр. педагог-математик, громад. діяч. Батько О. Архимовича. Закін. фіз.-мат. ф-т Ун-ту св. Володимира зі ступ. кандидата. 1886-95 викладав математику у Новозибків. та реал. уч-щі; 1896-1911 - викл., від 1906 -дир. Колегії П. Ґалаґана в Києві. Голова пед. ради жін. г-зії О. Плетньової (1904) та А. Жекуліної (1905). Голова Спілки учителів Києва. Чимало вихованців А. стали відомими укр. громад. і політ. діячами.Пр.: Третий съезд деятелей по техническому и профессиональному образованию // Пед. мысль. 1906. Вып. 1. 

АРХИПЕНКО Євген Порфирович (крипт. -Е. А., Є. А.; н. 15. 09. 1884, м. Ка-гарлик, нині Київ. обл. – + 14. 07. 1959, м. Дорнштадт, Німеччина; поховано там само) –укр. агроном, редактор, видавець. Закін. нар. шк., захопився бджільництвом, у 1896 почав відвідувати пасіку О. Андріяшева. Закін. Петербур. електротех. ін-т (1908), Петровську с.-г. академію (1910, нині Моск. с.-г. академія). З ініціативи та за сприяння А. в С.-Петербурзі 1906 почав виходити журн. «Українське бджільництво» (1909 перенесений до Києва) і виходив до 1910. Офіц. видавцем - ред. була «дружина студента Архипенка, донька купця» Г. Єфремова. Гол. мета ред. - розповсюдження в Україні «думок про раціональне бджільництво рідною мовою». У 1910-17 А. -один із редакторів укр. хлібороб. ілюстр. часопису «Рілля» (Київ), де друкував власні статті з бджільництва у рубриках «Щоденник пасічника», «Як доглядати бджолу в зимівлі», «Що вироблює бджола» тощо. У 1917-18 А. - ред.-видавець ілюстр. часопису «Українське пасічництво» (Київ); з ним співпрацювали Ф. Немоловський, /. Прокопович, А. Терниченко, В. Рудий-Панько та ін. Журнал закликав до розвитку кооперації, висвітлював події Всеукр. з'їзду пасічників, подавав широку хроніку життя у цій галузі госп-ва, друкував практ. поради тощо. Сам А. був причетний до створення нац. об'єднання пасічників, розробляв статут «Пасічницького товариства», на 1-му Всеукр. з'їзді пасічників виступив із двома гол. доповідями. Друкував також статті практ. спрямування, серед яких «Пасічницька кооперація», «Як за-класти пасічницьке товариство і провадити в ньому справу» (згодом вийшла окремо) тощо. 1919 А. призначено міністром рільництва УНР. 1921 емігрує до Львова, де у 1922-28 видає журнали «Українське пасічництво» та «Сільський світ». У 1929 А. переїжджає до Луцька і продовжує їх видавати; активно дописує до ж. «Пасічник», що виходив у Прилуках і Харкові 1925-32. Одночасно в Луцьку діє заснований А. ще у Львові кооператив «Бджола», який виробляв вощину та пасічниц. реманент. На Волині та в Зх. Україні А. видав або відредагував також кілька спеціаліз. книг і часописів, серед яких -двотижневик «Об'єднання» (Перемишль, 1921), орган незалеж. кооп. думки «Супряга» (Львів, 1926-27), ілюстр. часопис «Цукровик» (Львів, 1927-28), спец. додаток «Українське пасічництво» (Львів, 1926-28). «Цукровик» за редакцією А. був органом Спілки укр. агрономів і мав кілька додатків. У 30-х pp. А. займається переважно кооп. справою. Він був організатором багатьох рай. і міських кооперативів на Волині. Брав уч. у кер-ві Волин. кооп. Союзом. Одночасно А. стає доц. Укр. тех.-госп. ін-ту. 1944 А. емігрував до Зх. Німеччини, де захопився геральдикою. Пр.: О современном состоянии пчеловодства в Малороссии и его нуждах // Рус. пчеловод. листок. 1904. № 4; История Боярской практической школы пчеловодства, садоводства и огородничества. К., 1905; Ранняя весенняя подкормка и некоторые способы подкармливания пчел в Малороссии. С.-Петербург, 1905; Будова вулика Дадана. К., 1908; Догляд за бджолою наприкінці зімівлі // Укр. бджільництво. 1908. № 2; Пасішні праці раньої весни // Там само. 1908. № 3; Про стан бджільництва на Україні // Там само. 1909. № 8; Про з'їзд укр. пасічників у Львові у 1909 р. // Там само. 1909. № 4; Про загально-російський з'їзд пасічників у Києві // Там само. 1909. № 10; Щоденник пасічника. З вид. К., 1909; 1917; Лодзь, 1924; Пасічницький словник. К., 1910; Як доглядати бджолу в зімівлі // Рілля. 1911. № 3; Как самому устроить улей Дадана. С.-Петербург, 1911; 1912; Український рамковий вулик. Л., 1925; Поступове пасічництво. Жовква, 1927. Літ.: Підкова І. 3., Шуст P. M. Довідник з історії України. Т. 1. К., 1993; Рудка Б. Євген Порфирович Ар-хипенко // Укр. пасічник. 1996. № 8; Сидоренко Н. Архипенко Євген // Укр. журналістика в іменах. Вип. 6. Л., 1999. В УРЕ не представлено.

АРХИПЕНКО Олександр Порфирович (н. 18(30). 05. 1887, Київ – + 24. 02. 1964, Нью-Йорк; поховано там само) –укр. скульптор, маляр, графік. Навч. у Київ. худож. уч-щі (1902-05), з якого був виключ. за уч. у студент. виступах у зв'язку з поч. революції 1905-07. У 1906 переїхав до Москви, де до 1908 продовжував студії в уч-щі малярства, скульптури та арх-ри. 1908-21 - у Парижі, 1921-23 -Берліні, з 1923 - у Нью-Йорку. 1921 заснував мист. шк. в Берліні, а після 1923 - ще кілька в США. А. - один із законодавців світ. мист-ва 20 ст.: першим застосував кубіст. форму в скульптурі («Статуетка», «Бок-сери», «Гондольєр» - усі 1914; «Солдат іде», 1917), запровадив порожнини - наскрізні отвори (інтервали) та увігнутості (конкейви) замість опуклостей. Винайшов новий різновид рельєфної поліхром. різьби -т. зв. скульптомалярство («Купальниця», 1915; «Натюрморт на круглому столі», 1916; «Стояча жінка», 1919 та ін.). Інтерпретуючи пластичні традиції готики, Ренесансу, бароко, А. часто застосовував прийоми розфарбовування своїх композицій («Карусель П'єро», 1913; «Жозефіна Бонапарт», 1935; «Жовте і чорне», 1938; «Океанська мадонна», 1957). А. поєднував різні матеріали: метал, скло, цемент, дерево, теракоту, пластмасу, перли тощо. 1912 А. відкрив і 1924 обґрунтував принципи «рухомого малярства», сконструював склад. механізм, який завдяки рухомим вузьким кольор. смужкам давав можливість витворювати композиції, образна конфігурація яких змінювалася за автор. задумом (т. зв. архипентура). У своїх деформаціях відображуваного спирався на пропорц. лад багатьох культур. явищ давнини – від трипіл. нео-літ. пластики, єгипет. мист-ва, готики, половец. архаїки до укр. нар. мист-ва. Як один із яскравих і характер. представників авангардизму, А. мав знач. вплив на розвиток модерніст. мист-ва в країнах Європи та Америки. Однак відомими є  і його реаліст. твори - композиції і портрети, позначені глибокою психологічністю, виразністю і досконалістю образного і пластич. рішення («Мати і дитина», 1910; «Білий торс», 1916; цикл портретів дружини митця «Анжеліка», 1920-і pp.; портрети Т. Шевченка, 1923; І. Франка, 1925; диригентів В. Менґельберґа, 1925 і В. Фуртвенґлера, 1927; амер. письменника Т. Вайлдера, 1926 та ін.). Брав уч. у виставках: «Золотий перетин» (Париж, 1912), «Armory Show» (Нью-Йорк, 1913), «Перша російська виставка» (Берлін, 1922), «Кубізм та абстрактне мистецтво» (Нью-Йорк, 1936). Усього мав 118 персон. виставок. Підтримував творчі зв'язки з укр. інтелігенцією Львова та Києва. У 1933, під час Світ. виставки в Чикаго, виставляв 48 робіт в укр. павільйоні; виконав для укр. частини парку у Клівленді пам'ятники князеві Володимирові Великому, Т. Шевченкові, І. Франкові; створив два погруддя Т. Шевченка. Твори художника зберігаються в багатьох музеях сві-ту, а також у НХМ у Києві, Нац. музеї у Львові, Музеї образотвор. мист-ва ім. О. Пушкіна в Москві, в Ізраїлі. Автор теор. нотаток, присвяч. проблемі космізму у мист-ві та обґрунтуванню влас. твор. методу, оприлюднених у монографії «Archipenko. Fifty creative years» (Нью-Йорк, 1960; уж. «Хроніка-2000». К., 1993. № 5, 6). (Див. іл. на аркуші «Скульптура» та до статті «Аван-гардизм»). Тв.: «Відпочинок» (1910), «Медрано», «Танок» (обидва - 1912), «Жінка  зачісується» (1915), «Жінка перед дзеркалом» (1916), «Єгипетський мотив» (1917), «Відпочинок» (1922), «Машина Архипентура» (1924), «Ма-донна» (1936), «Коричневе і біле» (1942), «Король Соломон» (1963). Пр.: Чому я виготовив погруддя Тараса Шевченка // Наш Шевченко: Збірник-Альманах у сторіччя смерти Поета, 1861-1961. Нью-Йорк, 1961; Про себе // Всесвіт 1968. № 1; Олександр Архипенко. Альбом. К., 1989; Теоретичні нотатки // Хроніка-2000. 1993. №5(7). Літ.: Голубець М. Архипенко // Укр. мист-во. Л., 1922; Олександер Архипенко: 3 портр. художника й 66 світли-нами. Берлін; Шененберґ, 1923; Гор-динський С. Архипенко // Назустріч. 1934. №1,1 січ.; Школа Архипенка// Там само. 1934. № 2, 15 січ.; Мацюта А. Портрети Шевченка в творчості Архипенка // Наш Шевченко: Збірник-Альманах у сторіччя смерти Поета, 1861-1961. Нью-Йорк, 1961; Коротич В. Плексигласова мадонна самотності. Із біографії О. Архипенка // Вітчизна. 1966, № 10; D. Н. Karshan. Archipenko. International Visionari // Smisthsonian Institution Press. Washington, 1969; Ладижинський В. Альбом Анрі Руссо для Архипенка // Нотатки з мистецтва. 1972. № 12; К. І. Michaelsen. Archipenko: A Study of the Early Works 1908-1920. New York, 1977; Alexander Archipenko. A Cente-nial Tribute // National Gallery of Art and The Tel Aviv Museum. Washington; Tel Aviv, 1986-87; Гречанюк С. Химерна гілка вічного дерева // Соц. культура. 1987. № 4; Німенко А. Невтомний шукач // Всесвіт. 1987. № 5; Горбачов Д. Суворість і ніжність // Там само. 1987. № 12; Німенко А. Його творчість -«архипентура» // Україна. 1987. № 22; Безручко-Росс О. Роля Архипенка в мистецтві XX ст. // Нотатки з мистецтва. 1987. № 27; Олександр Архипенко: Альбом. К., 1989; Певний Б. Архипенкове коріння // Сучасність. 1992. № 9; Горбачов Д. І архаїст, і футурист. Олександр Архипенко. 1887-1964 // Хроніка-2000. 1993. № 5(7); Синько О. Р. Олександр Архипенко. Перші кроки. К., 1994; Дико-вицкая М. Н. Скульптура Александра Архипенко // Пробл. развития зару-беж. и рус. искусства. С.-Петербург, 1995; Гончар Л., Найда P. Олександр Архипенко: доля і творчість // Київ. 1996. № 1-2; Сидор О. Складна дорога на батьківщину // Сучасність. 1996. №9; Кудрявцев Л. Його знає світ, але не знає Батьківщина // УК. 1997. № 8-9; Горбачов Д., Найден О. Земні і небесні шляхи Олександра Архипенка // СІЧ. 1997. № 2; Петренко-Федишин І. Джерела новаторства та впливи Олександра Архипенка на модерну скульптуру // Мистецтво української діаспори. К., 1998. Вип. 1; Яців Р. Олександр Архипенко // Вісн. НТШ. 2000. Ч. 23.

АСТАПОВИЧ Ігор Станіславович (н.29.12.1907(11.01.1908), м. Вовчанськ, нині Харків. обл. – + 02. 01. 1976, Київ; поховано там само) –укр. астроном. Д-р фіз.-мат. н. (1963), проф. (1966). Закін. Ленінгр. ун-т (1930). У 1931-32 очолював магнітометр. експедицію Ін-ту приклад. геофізики до Сх. Сибіру; 1932-33 - дир. Таджиц. обсерваторії (нині Ін-т астрофізики АН Таджикистану); протягом 1934-60 працював у різних астроном. установах СРСР (1946 заснував Ашхабад. астро-фіз. лаб. й організував буд-во обсерваторії побл. Ашхабада). У 1960-73 працював у Київ. ун-ті. Осн. наук. праці присвяч. дослідженню метеорів. Зібрав унікал. архів спостережень (40 тис. метеорів за 1942-59). Вивчав протисяйва, сріблясті хмари, метеорні потоки і першим установив низку закономірностей у цих явищах. Його іменем названа мала планета № 2408. Пр.: Визуальные наблюдения ис-кусственных спутников Земли. 1957 (співавт.); Метеорные явления в атмо-сфере Земли. 1958 (обидві - Москва).Літ.: Смирнов В. Профессор И. С. Астапович - исследователь метеорных явлений // Страницы истории астро-номии в Одессе. О., 1995; Астрономы.

АСТРЯБ Олександр Матвійович (н.22. 08(03. 09). 1879, м. Лубни, нині Полтав. обл. – + 18.11.1962, Київ; поховано там само) – укр. математик, методист. Засл. діяч. н. УРСР (1944). Нагородж. орденами СРСР. Син М. Астряба. Закін. Лубен. г-зію (1899), фіз.-мат. відділ. природничо-істор. ф-ту Київ. ун-ту (1904). У 1904-05 працював викл. математики й фізики у Глухів. г-зії. З 1905 викладав математику й фізику у київ. комерц. уч-щах, математику та методику її викладання на Вищих жін. курсах. Друкував статті в часописі «Вільна українська школа» (1917-20). У 1922-25 читав лекції з математики і фізики на робітн. ф-тах Київ. політех. і Київ. с.-г. ін-тів. З  1925 - доц., згодом проф. Київ. ІНО, з 1930-у Київ. ін-ті соц. виховання. Брав активну участь у створенні Укр. НДІ педагогіки, де від 1936 очолював відділ методики математики. У 1941-42 - проф. Астрахан. пед. ін-ту, потім проф. Укр. об'єднаного ін-ту (створ. у період війни на базі Київ. та Харків. ун-тів). Після визволення Києва продовжив роботу в Укр. НДІ педагогіки і Київ. пед. ін-ті, де 1947 очолив каф. методики математики. Автор «Наглядной геометрии» (1909), яка витримала 12 вид. як один з перших підручників із пропедевт. курсу геометрії, і «Задачника з наочної геометрії» (1916). У 30-60-х pp. колектив математиків-методистів під кер-вом проф. А. заклав основи мето-дики викладання початк. і си-стемат. курсів арифметики, геометрії, тригонометрії; створено посіб. з методики викладання математики в шк. Пр.: Курс опытной геометрии: В 4-х ч. Ленинград, 1924; Геометрія на дослідах. К., 1926; Задачник до початкової геометрії. К., 1926; Геометрія. X., 1929; Як викладати геометрію в політехнічній шк. Ч. 1. X.; К., 1934; Як викладати геометрію в середній шк. Ч. 2. X.; К., 1934; Розв'язання стереотипних задач. К.; X., 1936; Принципи систематизації арифметичних задач. К., 1939; Арифметична задача. К., 1941; Нариси з методики викладання систематичного курсу арифметики. К., 1950; 1953; Наочна геометрія в 4-5 класах. К., 1953; Методика розв'язування задач на побудову. К., 1960. Літ.: Белый Б. Александр Матвеевич Астряб // МШ. 1963. № 2; Киевские математики-педагоги. К., 1979; Маланюк М. П., Возняк Г. М. Стежини до коренів істини (маловідомі факти з історії розвитку педагогіки математики на Україні). Т., 1993.

АТАМАНЧУК Григорій  Климентійович (н.22. 08. 1922, с. Тернова, нині Дунаєвец. р-ну Хмельн. обл. – + 27. 11. 1994, м. Єсентуки Став-роп. краю, РФ; поховано там само) – сов. військовик. Герой Рад. Союзу (1943). Уч.2-ї світ. війни. Відзначився у вересні 1943 при звільненні Києва та утриманні плацдарму. Під час форсування р. Одер був важко поранений. З 1947 -капітан у запасі. Закін. Ростов. ін-т інженерів залізнич. транспорту. Працював нач. цеху Черніг. залізнич. депо.

АТАМАНЮК Василь Іванович (пс. -Яблуненко В.; н. 14. 03. 1887, м-ко Яблунів, нині смт Косів. р-ну Івано-Фр. обл. – + 1940 загинув у концтаборі «Карлаг»; поховано?) – укр. поет, перекладач, літературознавець, політичний діяч. Належав до літ. орг-ції «Західна Україна». Закін. юрид. ф-т Львів. ун-ту. Був вояком австр. армії (з 1915), перекл. у Пресбюро, згодом - у легіоні УСС. У 1918-20 жив у Катеринославі (нині Дніпропетровськ), належав до партії бо-ротьбистів; працював секр. газ. «Боротьба», завідував труд. шк. З 1922 - у Києві. Перша поет. зб. «Як сурми заграли до бою» (Відень, 1916) мала антивоєнне спрямування. Вірші, оповідання, перекл. та літ.-крит. статті друкував у газ. і журн. «Український пролетар», «Вісті», «Більшовик», «Пролетарська правда» та ін. Поет. зб.: «Чари кохання» (1921), «Хвилі життя» (1922), «Жовтень» (1924), «Дума про Степана Мельничука» (1924), «Галичина» (1925), «Зажурені флояри» (1928), «За Збручем грози» (1930); зб. оповідань: «Тяжкі роки» (X.; О., 1930), «Батіг і багнет», «Крізь кривду і кров» (обидві - Київ; Харків, 1932). Відобразив болі й страждання зх.-укр. селян в умовах польс. гніту, наростання рев. настроїв, духовну спорідненість зх. і сх. українців. Писав оповідання для дітей. Упорядкував низку зб., зокрема «Сатира і гумор» (1926), «Літературні пародії» (1927), «Революційна поезія Західної України» (1930), а також «Антологію західноукраїнської літератури XX ст.» (1930), «Антологію української поезії» (т. 1-3, 1930-31; усі - Київ). На поч. 30-х pp. A. виключено з літ. орг-ції «Західна Україна». У 1933 Заарешт. як «один із керівників київської організації УВО». Засудж. на 5 р. 1937 його справу переглянуто і винесено новий вирок - розстріл. Реабіліт. посмертно 1965. Одну з вулиць Коломиї названо іменем А.Тв.: Бібліографія надрукованих творів Д. Загула. К., 1927 (співавт.); Між меж і грат: Вибр. поезії. К., 1931; Хвилі життя: Поезії. Косів, 1997.В УРЕ не представлено.

АТРОЩЕНКО Василь Іванович (н.21. 06(03. 07). 1906, м. Юзівка, нині До-нецьк – + 16. 06. 1991, Харків; поховаано там само) –укр.хімік-технолог. Д-р тех. н. (1945), проф. (1945), акад. АН УРСР (1972). Герой Соц. Праці (1971). Держ. премія СРСР (1969), премія ім. Л. Писаржевського АН УРСР (1976). Засл. діяч н. УРСР (1958). Держ. нагороди СРСР. Закін. Одес. хім.-технол. ін-т (1931), у 1931-35 - асп., асист. цього Ін-ту. Працював на Донец. азотно-хім. з-ді (1923-27); з 1935 - у Харків. хім.-технол. ін-ті: асист., доц., 1938-45-зав. каф. технології неорганіч. речовин, 1945-49 - заст. дир.; у 1950-61 - проректор з наук. роботи, 1961-86 - зав. каф. технології неорганіч. речовин Харків. політех. ін-ту. Зробив вагомий внесок у розвиток технологій зв'язаного азоту, зокрема технології вироб-ва азот. кислоти. Осн. напрям наук. робіт - вивчення кінетики хім. процесів, зокрема каталітичних. Важливими є дослідж. з окислення аміаку контакт. методом; каталітич. окислення суміші аміаку й метану; зменшення втрат платиноїд. каталізаторів у вироб-ві азот. та синил. кислот; адсорбції оксидів азоту розчинами лугів, азот. кислотою; водної адсорбції для одержання азот. кислоти під атмосфер. та підвищ. тиском; впливу технол. факторів на швидкість хім. процесів; з теор. основ хім. технології: масопереносу, оптимізаціїтехнол. режиму, моделювання хім.-технол. процесів, конструювання контакт. і абсорбц. апаратів. Пр.: Производство азотной кислоты. X., 1938; Некоторые пути развития производства азотной кислоты и использование для этой цели кислорода. X., 1945; Технология азотной кислоты. X., 1955; Кинетика гетеро-генно-каталитических процессов, протекающих под давлением. X., 1974; Методы расчетов по технологии связанного азота. К., 1978; Катализаторы в азотной промышленности. К., 1983 (співавт.); Технология связанного азота. К., 1985 (співавт.). 

АУЛIX Вітольд Вітольдович (н. 26. 01. 1928, Львів – + 21. 11. 1994, там само й поховано) -  укр. археолог, історик. Канд. істор. н. (1960). Син В. Ауліха. Закін. Львів. ун-т (1950). У 1950-52 працював учителем, дир. шк.; 1952- 53 - на компарт. роботі: штат. лектор райкому КПУ; 1953-56 - асп., 1956-63 - м. н. с., від 1963 -ст. н. с. Ін-ту сусп. наук АН УРСР (нині Ін-т українознавства НАНУ). У 1954-55 провів дослідження слов'ян. поселення в с. Ріпнів Буського р-ну Львів. обл., що лягло в основу його кандидат. дисертації. У 1956-64 здійснив розкопки на одній з найвідоміших пам'яток слов'ян. світу - Зимнівському городищі, побл. с. Зимне Володимир-Волин. р-ну Волин. обл. З  1969 (понад 20 p.) досліджував стародавній Галич. Колекція знахідок із цих дослідж. налічує понад 3000 унікал. виробів із заліза, кольор. та благород. металів, скла, кістки й каменю. Завдяки зусиллям А. почав працювати архіт. загін під кер-вом Ю. Лукомського, який з 1989 перетворено на Галицьку постійно діючу археол.-архіт. експедицію. Займався також дослідж. багатошарового поселення у с. Романі над Бугом, розкопками літопис. міст Дорогобужа, Львова, Білівського городища та пов'язаною з ним проблемою локалізації Пересопниці, обстеженням городищ Прикарпаття та ін. А. був першовідкривачем унікал. могильника у с. Дитиничі Дубнів. р-ну Рівнен. обл., що згодом дав назву аналог. пам'яткам. Працював над монографією про Галич, яку не встиг підготувати через хворобу. Обґрунтував концепцію про ранню історію міста, чим спричинився до відзначення його 1100-літнього ювілею і створення Нац. заповідника. Розв'язав багато спірних питань істор. топографії міста, показав високий рівень культури і побуту його мешканців.Пр.: Древнерусское поселение у с. Рипнев, Львовской обл. // Краткие сообщ. Ин-та археологии. 1957. Вып. 7; Зимнівське городище - слов'янська пам'ятка VI—VII ст. н. е. в Західній Волині. К., 1972; Населення Прикарпаття і Волині за доби розкладу первіснообщинного ладу та в давньоруський час. К., 1976 (співавт); 3 історії долітописного Галича // Дослідж. з слов'янорус. археології. К., 1976; Исследование Галичского городища // Археол. открытия 1980 г. Москва, 1981; Населення південно-західного погра-ниччя Київської Русі: 3 історії Галицької землі V-Х ст. // Київська Русь: культура, традиції. К., 1982; Археологічні пам'ятки Прикарпаття і Волині ранньослов'янського та давньоруського періодів. К., 1982 (співавт.); Древнерусский Галич в свете новых исследований // Древнерус. государство и славяне. Минск, 1983; О детинце древнего Галича // Древнерус. город. К., 1984; Раскопки в Галиче // Археол. открытия 1982 г. Москва, 1984; Исследования в Галиче // Археол. открытия 1983 г. Москва, 1985; Галич // Археология Укр. ССР. Раннеславян. и древнерус. периоды. К., 1986. Т. 3; Ковалі золота, срібла й міді давнього Галича // Жовтень. 1987. № 10; Раскопки древнерусского Галича // Археол. открытия 1985 г. Москва, 1987; Раскопки в летописном Галиче // Археол. открытия 1986 г. Москва, 1988; Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (раннеславянский и древнерусский периоды). К., 1990 (співавт.). Літ.: W. Szymanski. Dr. Witold Aulich // Kwart. historii kultury materialnej. Warszawa, 1995. R. 43, № 1; Мезенцева Г. Дослідники археології України: Енциклопед. слов.-довід. Чг, 1997; Петегирич В., Оприск В. Життєвий шлях і наукова творчість Вітольда Ауліха // Постаті укр. археології. Мат. і дослідж. з археології Прикарпаття і Волині. Л., 1998. Вип. 7; Полєк.

АУССЕМ Володимир Християнович (н. 1879, м. Орел, Росія – + 1937) –рад. держ., парт., військ. діяч, дипломат. Навч. в Орлов. кадет. корпусі, де зазнав впливу ідей марксизму, брав уч. у студент. гуртку. У 1898 ( березень), 1901 - студент Харків. технол. ін-ту, чл. студент. с.-д. орг-ції. Чл. РСДРП (1901). У березні 1901 А. заарештовано, вислано за кордон (до 1904). Закін. полі-технікум у Брауншвейзі (Німеччина). Після повернення працював у Поділ. орг-ції РСДРП, створював рев. групи на цукр. з-дах, керував страйками. Під час 1 -ї світ. війни - ополченець. Після Лютн. революції 1917 А. обрано чл. Київ. ради солдат. депутатів; у липні - грудні 1917 -заст. голови ради робітн. і селян. депутатів у Полтаві; на 1 -му Всеукр. з'їзді Рад у Харкові (11-12 грудня 1917) - чл. ВУЦВК. У першому більшов. уряді в Україні займає посаду Нар. секр. (міністра) фінансів (до лютого 1918). Делегат 1-го з'їзду КП(б)У в Москві (5-12 липня 1918). Улітку - восени 1918 -один із кер. т. зв. повстанських (інспіров. більшовиками) частин у «нейтральній смузі» біля кордонів УНР. 22 вересня -1 грудня 1918 - ком-р 2-ї Укр. рад. повстан. дивізії. Від грудня 1918 - в. о. нач. штабу Реввійськради Червоної армії Укра-їни, командувач групи військ Харків. напрямку 2-ї Укр. рад. армії, яка захопила тер. Лівобереж. України, Одесу й Севастополь під час війни між УНР та рад. Росією 1919. У червні -жовтні 1919 - чл. Реввійськради 8-ї більшов. армії, яка вела бої з військами «білого руху» на Лівобережжі. 1920 працював у Вищій Раді нар. госп-ва УСРР (ВРНГ УСРР). У лютому - серпні 1920 - нач. Реєстраційного упр. (розвідка) Польового штабу Реввійськради РРСФР. 1921-25 - повноваж. представник УСРР у Німеччині та Австрії. Підписує угоду між УСРР і Німеччиною про взаємне визнання, від імені СРСР - угоду з Грецією, організовує закордонну пропагандист. роботу з метою розкладу укр. політ. еміграції. Голова ВРНГ УСРР (1925-26). У 1926-27 - торг. представник СРСР у Туреччині. 1927 виключений із партії як прихильник т. зв. троцькістсько-зінов'євської опозиції у ВКП(б) і репресований. Є дані, що 1929 його висилали в Казахстан на З р. як опозиціонера. 1937 пропав безвісти в тайзі. Реабіліт. посмертно. Ворог укр. нар.

АФАНАСІЙ (Мовчанівський Яків Опанасович; н. 1887, с. Пархомівка Сквир. пов. Київ. губ., нині Володар. р-ну Київ. обл. - + загинув не раніше грудня 1934, Соловки; поховано?) –укр.  церковний діяч. Син дяка. Закін. Київ. духовну академію зі ступенем канд. богослов'я. Ще в студент. роки був регентом академ. хору. Ви-свяч. на священика, служив у київ. Введен. церкві, потім - у Притиско-Микільській. Розлучившись із дружиною, прийняв чернецтво. Активно боровся проти обновленців. Ув'язн. у серпні 1924. Звільн. у вересні 1925. Єпископ Сквирський, вікарій Київ. єпархії (таємна хіротонія в Ближ. печерах Києво-Печерської лаври - 1925) - чин хіротонії здійснили єпископ Уманський Макарій (Кармазин) та єпископ Ананьївський Парфеній (Брянських). У 1925-26 перебував у Йонин. монастирі, де постійно служив. У серед. травня 1926 висланий до Курська, а потім через Москву до Омська. У цей час матеріально допомагав йому єпископ Георгій (Делієв). А. визнавав місцеблюстителем митрополита П. Крутицького. Таємно листувався з єпископом Василієм (Богдашевським). За словами Л. Реґельсона, А., відділившись від митрополита Сергія, не приєднався до жодного з церк. угруповань. 1929 знову ув'язн., перебував на Соловках. Літ.: Резникова И. Православие на Соловках. С.-Петербург, 1994; Білокінь С. Розгром київського єпархіального управління 1923 року // КС. 1999. № 1; Manuil; Регельсон. В УРЕ не представлено.

АФАНАСЬЄВ Данило Якович (н.17(30). 12. 1902, м. Новомиргород, нині Кіровогр. обл. – +  28. 06. 1990, Київ; поховано там само) – укр. біолог-геоботанік. Д-р біол. н. (1966). Премія ім. М. Холодного АН УРСР (1973). Закін. Кіровогр. пед. технікум (1925), Одес. ІНО (1930). У 1925-26 -зав. трудової шк. Кіровогр. обл.; 1929-35 - викл., дир. с.-г. технікуму Одес. обл.; від 1931 -в Ін-ті ботаніки АН УРСР: асп., 1934-39-н.с., 1939-70 - ст. н. с. (1939-41 - в. о., 1945-55 - зав. відділу геоботаніки), 1970-90 -ст. н. співроб.-консультант. Одночасно у 1933-35 - дир. Акліматизац. саду ВУАН. У 1931-41 здійснив низку експедицій для дослідження рослинності УРСР. Наук. праці у галузі вивчення та опису рослинності України та її класифікації. Провідний лукознавець, розробляв екол.-фітоценот. і типолог. класифікацію луків, заходи для підвищення їх продуктивності. Описав луки Десни, Прип'яті, Дніпра та його притоків, Полісся й Карпат. Вивчав також деревну, чагарникову та болотну рослинність заплав річок, її протиероз. роль, рослинність малих річок, вплив Київ. водосховища (підтоплення ґрунтів) на рослинність регіону, проблеми зміцнення природ. корм. бази тваринництва. Пр.: Заплавні луки р. Десни. К., 1941; Заплавні луки середнього Дніпра та заходи їх поліпшення. К., 1950; Растительный и животный мир юга Украинской ССР и Крыма. К., 1952 (співавт); Заплавні луки поліського Дніпра, їх поліпшення і раціональне використання. К., 1959; Рослинність УРСР. Природні луки. К., 1968; Характеристика фітоценозів і заплавних лук р. Дніпро // УБОЖ. 1981. № 2 (співавт); Походження та шляхи формування і розвитку заплавних лук середньої та нижньої течії р. Псла // Там само. 1987. Т. 44, № 1.

АХШАРУМОВ Дмитро Володимирович (н. 08(20). 09. 1864, Одеса – +  03. 01. 1938, Ашхабад) –укр.  скрипаль, диригент, педагог. Муз. освіту здобув у С.-Петербурзі (1883-85, у Л. Ауера, О. Рубця) і у Відні (1885-86, у Я. Донта, Р. Фукса). 1886-97 - скрипаль-гастролер у Росії та країнах Європи. У 1897-1919 працював у Полтаві, де організував симф. оркестр (1898), з яким виступав у містах України, Росії, Польщі. У репертуарі були твори М. Ли-сенка, М. Калачевського (перше виконання «Української симфонії» в Україні), В. Сокальського, І. Рачинського та ін. 1899 організував Полтав. відділ. РМТ. З  1904 - дир. муз. уч-ща. 1920-25 - кер. оркестру в Феодосії, 1926-29 - у Воронежі, 1929-37 - викл. муз. технікуму в Ашхабаді. Автор муз. творів: «Елегія для струнного оркестру», «Сюїта на українські теми в стилі старовинної музики» для симф. оркестру, «Українська пісня» для скрипки та ін. Репрес. 1937. Літ.: Кауфман Л. Дмитро Володимирович Ахшарумов. К., 1971.

АХШАРУМОВ Дмитро Дмитрович (н. 14(26). 05. 1823, С.-Петербург – + 07. 01. 1910, Баку; поховано там само) –укр. громад. діяч, лікар. Закін. курс 1-ї С.-Петерб. гімназії (1842), сх. ф-т С.-Петербур. ун-ту (1846) зі ступ. кандидата. З  1848 входив до керованого М. Буташевичем-Петрашевським таємного рев. гуртка; виступав за заміну самодержавства республікою або конституц. монархією. 22 квітня 1849 за це був заарешт. й за-судж. до смерт. кари, заміненої арештант. ротами. Після звільнення 1857 вступив на мед. ф-т Дерптського (Тарту) ун-ту, а 1858 перейшов до Медико-хірург. академії (С.-Петербург), яку закінчив 1862 зі сріб. медаллю. Удосконалювався за кордоном, працюючи в Берлін., Париз., Віден. та ін. ун-тах. За працю «Действие аконитина на животный организм» (С.-Петербург, 1866), яка спочатку була опубл. нім. мовою, отримав ступ. д-ра медицини. Працював у військ. шпиталі в С.-Петербурзі, мед. закладах Одеси, Херсона. У 1873-82 - полтав. губ. інспектор лікарень. З  1882 - дійс. стат. радник. У цьому ж році організував з'їзд лікарів губернії. А. - засн. і перший голова Полтав. т-ва лікарів, яке 1911 передало свою б-ку в Полтав. громад. б-ку, назвавши її «Бібліотекою Д. Ахшарумова». Наук. роботи А. присвяч. епідеміям дифтерії, холери, віспи, чуми, поширенню венерол. захворювань, проблемам про-ституції. Пр.: Болезнь злая корча, или отравление спорыньей. П., 1883; Об оспопрививании. П., 1884; Современный взгляд на санитарное значение домов терпимости и осмотра проституток. П., 1886; Чума последних годов 19 столетия (1894-1900). П., 1900; Оспопрививание как санитарная мера. Вольск, 1901; Из моих воспоминаний (1849-51). С.-Петербург, 1905; Записки пет-рашевца. Москва; Ленинград, 1930. Літ.: Павловский И. Ф. Краткий био-графический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины 18 века. П., 1912; Александровский Б. А. Врач-петрашевец Дмитрий Дмитриевич Ахшарумов // ВД. 1944. № 1; Дело петрашевцев. Т. 3. Москва; Ленинград, 1951; Венгеров.

АЦМАНЧУК Олександр Павлович (н. 08. 09. 1923, Одеса – +  07. 10. 1974, там само й поховано) –укр. маляр . Чл. СХУ (1954). Закін. Одес. худож. уч-ще (1947, майстерня Л Мучника) та малярське відділ. Ленінгр. худож. ін-ту (1953, майстерня М. Авилова). Брав уч. у виставках з 1947. Викладав фах. дисципліни в Одес. худож. уч-щі (1943-59). В історії укр. мист-ва його ім'я пов'язане з т. зв. романтичним стилем доби шістдесятників. У кін. 60-х pp. A. творчо переосмислює художнє надбання Ренесансу, експериментує з формал. якостями портрет.малярства, відтворює в портрет. образі психол. ознаки сучасника. Відомим є як вправний рисувальник та експериментатор у галузі композиц. побудови картини. Твори зберігаються в Одес. ХМ, Дирекції виста-вок Мін-ва культури України, Росії.  Тв.: «Портрет художниці Н. Ковтун» (1946), «Ранок» (1947); серія пейзажів Одеси (1947 - 60-і pp.); «Нафтогавань» (1948), «Хмарний день» (1953), «Ада» (1954), «Присмерки», «Човнярка» (1956), «Ранній сніг»; картини -«Політ» (1960-67), «Кущ оливи», «Солдат миру» (обидві - 1965), «Ленін на трибуні» (1967), «Квітуча гілка», «Портрет В. Касаткіної» (обидві - 1970), «Портрет скульптора О. Князика», «Зліт» (обидві - 1971), «Дівчина в червоному», «Квітуча гілка», «Портрет О. Токаревої», «Наталя», «Портрет молодого вченого» («Обчислювач», 1973), «Барабанщик» (1970-74); станк. та монум. мист-ва - монум. - декор. панно «Жовтнева революція» (Гол. павільйон ВДНГ УРСР, нині НВЦ; 1958, у співавт); «В. І. Ленін» (приміщення Одес. Головпоштамту; 1962). 

АШКАРЕНКО Григорій Андрійович (н.1856, м. Кременчук, нині Полтав. обл. – + 23. 03. 1922, с. Пісочин, нині смт Харків. р-ну Харків. обл.) –укр.  актор, антрепренер і драматург. Організатор рос.-укр. профес. трупи (1880-82), яка 1881 однією з перших почала ставити укр. п'єси після Емського указу 1876 про заборону вживання укр. мови. У її складі працювали М. Кропивницький і М. Садовський. Працював актором у трупі Г. Деркача (1892), керував аматор. театром у Кременчуці. Автор соц.-побут. драм («Рідна мати гірша мачухи», 1891; «Маруся», 1897; «Страдниця», «Не стерплю, серце», 1911), комедій («Оказія з сотником Яремою», 1896; «Однаковий для всіх, або Чесний Шая», 1909; «Фражевий пан», 1911); переробки п'єси О. Островського «Без вини винуваті» -«Безбатченко» (1909). У співавт. з І. Тогобочним написав драми «Кого судити?», «За веселе життя» (обидві - 1905), «Черниця» (1906), інсценував повісті «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ'яненка (1889), «Тарас Бульба» (1886), «Царицині черевички» (1890; за повістю «Різдвяна ніч» М. Гоголя). Переклав українською з чес. лібрето опери Б. Сметани «Про-дана наречена» (автор лібрето - чес. письменник К. Сабіна). Автор «Споминів про першу українську трупу» («Рідний край», 1908, №15).


АРМАШЕВСЬКИЙ Петро Якович /н. 1851, м. Новозибков не Чернігівщині, тепер Брянська обл. РФ - + 1919 трагічно загинув у власному помешканні за таємничих обставин; похований у Києві ?/ - укр. геолог. Закінчив Київ. ун-т 1837, згодом там же, проф., а з 1891 - зав. кафедрою мінералогії, склав геологічну карту Чернігівщини та 46-й аркуш загальної нарти Росії, що охоплює Придніпровську низовину /1903/; дані праці А. є однією з основ сучасної стратиграфії України; А. працював і в галузі гідрогеології, вивчав київ. зсуви, проводив археологічні дослідження.

АРНОЛЬД Володимир Федорович /н. 1872, - + 1918, Херсон; похований там само/ - укр. земський статистик, 1896-99 завідував с.-г. бюро Херсон. повіт. земства, де провів науково обґрунтоване обстеження бюджету 124 селян, го-сподарств; 1901 звільнений з роботи за підтримку страйкуючих катеринослав-ських статистиків, 1903 захворів на туберкульоз. Опублікував кілька праць, характерними для них є застосування математичного методу в дослідженнях.

АРТЕМЕНКО Петро Іванович /н. 2.V.1918, с. Губське, тепер Лубенського р-ну Полт. обл. - + 5.ІV.1942, м.Лубни, страчений гітлерівцями разом з 300 полоненими; похований там само/ - укр. поет. Закінчив Ніжин. пед. ін-т; журналіст, викладач, у роки II світової війни учасник підпілля; друкуватися почав 1940 у ж. "Молодий більшовик", зб. "Пісня моєї весни", К., 1962.

АРТЕМ'ЄВ Микола Андрійович /н. 28.II.1870, Москва - п. 5.VIII.1948, похований там само/ - укр. учений, електротехнік. Закінчив 1.895 Моск. вище техн. уч-ще, з 1900 - викладач, згодом проф. електротехніки Київ. політех. ін-ту, 1911 на знак протесту проти столипінської реакції залишив Київ. по-літех. ін-т, працював у Харкові, після 1917 - у Москві, в с.-г. акад.; винахідник захисного костюма, синхронізатора, автор ряду наук. праць.

АРТИМ Михайло /н. 14.Х.1848, с. Нікльова, тепер Микулашова Бардіївського округу, Словаччина - + 26.VII.1918, с. Берехів; похований там само/ - укр. культурно-освітній діяч на Словаччині, педагог, літературознавець, борець-патріот за нац. права рідного народу. Середню освіту здобув у Пряшівській /нині Словаччина/ ґімназії /1868/ разом з майбутнім поетом Ю.Ставрінським. 3 ним навчався й на теології в Будапешті; з 1875 працював у с. Якуб'яни на Стеролюбовнянщи-ні, згодом переведений до с. Здоба Кошицького округу, з 1877 і до кінця життя працював у с.Берехів Бардіївського округу. Автор трьох книжкових публікацій угорською і латин. мовами. Перша - істор.-літературна праця, у якій під впливом ідей І.Сильвая відстоює думку, що давня рукописна угорська пям'ятка "Надгробна промова 1200 року" - переклад з давньоукраїнської мови. Дві наступні книжки з'явилися 1916 як відповідь на злободенні питання в обороні укр. мови і письма, на захист нар. прав. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлений.

АРТИМОВИЧ Агенор /н. 1879 - + після 30-х pp. XX ст., Прага ?/; похова-ний ?/ - укр. філолог, дослідник класичн. філології, кол. доцент Чернівецького ун-ту, кол. секретар освіти ЗУНР, у 30-х pp. - проф. ун-ту й укр. Педагогічного ін-ту в Празі. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлений.

APTOБОЛЕBCЬKИЙ Володимир Михайлович /н. 22.VII.1874, c. Симбухове кол. Пензенської губ. - + 9.Х.1952, Київ; похований там само/ - укр. зоолог, зоогеограф, громад. діяч. Закінчив Київ. ун-т 1901, де й працював до кінця свого життя, обіймаючи посади проф., директора зоол. музею, надрукував бл. 30 наук. праць.

 АРФОЛОМ /Кириленко Варфоломей Гаврилович; н. 7.ІХ.1893, с. Хлап'янки Глухів. окр. кол. Сосницького пов. на Чернігівщині - + після 1930-х pp. Був репресований; похований ?/ - укр. письменник. Закінчив учит, семінарію у Кривому Розі й ІНО /1923/ у Кам'янці-Подільському, друкуватися почав 1920, чл. УТОДІК /Українське товариство діячів культури/. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлений.


АСКОЛЬД /р. н. невід. - + 882, Київ, загинув від князя Олега; поховано на місці вбивства, на правому березі Дніпра, т. з. Аскольдова могила, яка є дуже популярною серед киян з давніх-давен, тепер там мальовничий парк; на Аскольдовій могилі стояла дерев'яна церква; 1810 архітектор А. І. Меленський замість неї спорудив цегляну церкву-ротонду; 1937 церкву пере-будовано в павільйон/ - один з давньоукраїнських київ. князів 2-ї пол. IX ст. А. і Дір очолювали укр. військову дружину в походах на Візантію.

АСТАМАТІЙ Остафій /Остамаренко, Стамаренко; н. в 1-й пол. ХVII ст. - + 1678; похований ?/ - укр. держ. діяч за Хмельницького, організатор митних поборів, укр. посол у Царгороді 1675-77, кандидат на гетьманство. Загинув трагічно.

АСТРЯБ Олександр Матвійович /н. 22.VIII.1879, м. Лубни, тепер Полт. обл. -+ 18.XI.1962, Київ; похований там само/ - укр. математик-методист. Закінчив фіз.-мат. ф-т Київ. ун-ту /1904/; викладав у Глухівській ґімназії, брав участь у револ. подіях 1905 на Глухівщині, тоді ж перейшов на вчительску роботу до Киева; 1925-58 викладав у Київ. пед. ін-ті, відомий як автор підручників і праць з математики. 

 АСТРЯБ Матвій Григорович /н. 1.VIII.1843, с.Висова, Карпати - + після 1912, Полтава; похований ?/ - укр. педагог, письменник, громад. діяч. 1859 вступив у міську шк. скінчив 4 класи 1862 і вступив до 3-го класу німецької ґімназії в Перемишлі, де провчився до 1866, а тоді пішки прийшов до Києва. А.Ф.Андріяшев допоміг йому вступити до 5-го класу 1-ї київ. ґімназії, яку скінчив 1869; 1873 А. закінчив Київ. ун-т, учителював, викладав у Київ. ґі-мназії, Глухів. проґімназії та Кубанській ґімназії, перебуваючи вже на пенсії, працював у 2-й полт. ґімназії. lie в Галичині писав укр. мовою в ґаз. "Учитель", "Галичанин", пізніше працював як дослідник укр. старовини, в друковані праці, батько Олександра Матвійовича А. В довідниках не представлено.

АТАМАНЮК Василь Іванович /пс. - В.Яблуненко, Яблунівець та ін.; н. 14.III.1897, Яблунів, тепер смт Косівського р-ну Івано-Франк. обл. - + 9.Х.1937, концтабір "Карлаг": похований ?/ - укр. письменник. 1909-15 навчався в Коломий-ській ґімназії, у роки І світової війни служив в австр. армії, затим працював перекладачем у Пресбюро, був січовим стрільцем. 1918-20 мешкав у Катеринославі, де за Центральної Ради працював секретарем місцевої ґаз. "Боротьба", завідувачем "трудової школи". 1922 переїхав до Києва, прилучився до літорганізації "Західна Україна". Перша зб. його лірики "Як сурми загра-ли до бою" побачила світ ще 1916, згодом вийшла книжки поезій "Чари кохання" /1921/, "Хвилі життя" /1922/, "Жовтень" /Т924/, "Галичина" /1925/, "За Збручем грози" /1930/, "Дума про Степана Мельничука" /1924/, "Тяжкі роки" /1930/, "Батіг і багнет", "Крізь кривду і кров" /1932/. Як перекладач видав антологію "Нова єврейська поезія" /1923/, упорядкував зб. "Сатира і гумор" /1926/, "Літературні пародії" /1927/, "Революційні пісні Західної України" /1928/, "Революційна поезія Західної України" /1930/, "Антологія західноукраїнської поезії" /т.1-3, 1930- 1931/. Писав А. і твори для дітей. Заарештований ЗІ січня 1933 в Києві. В обвинувальному висновку органами ДПУ йому інкриміновано такий злочин: "Атаманюк був одним з керівників київської організації УВО /Українська військова організація/..." Прохання про помилування писав до Й.Сталіна та Вишинського, однак особлива трійка УНВС 9 жовтня 1937 винесла йому новий вирок: "Атаманюка-Яблуненка Василя Івановича розстріляти". Реабілітовано посмертно.

АТАНАЗЕВИЧ Іван /н. в 1-й пол. ХVIII ст. - + у 2-й пол.ХVIII ст., Київ ?/; похований ?/- київ. майстер по сріблу та золоту, в 2-й пол. ХVIII ст. працював у Києво-Печерській лаврі та в Софії Київській на замовлення. Орнаменти стилізовані під барокко. В УРЕ не представлено.

 АФАНАСІЙ К. /Атаназій К.; н. в 1-й пол. ХVII ст.- + після 1687, Київ ?/; похований, ймовірно, в Києво-Печерській лаврі/ - укр. гравер, працював у Львові /1663-65/ та в Києві /1674-87/; відомими е його бл. 200 гравюр на дереві у львів. та київ. виданнях /ілюстрації, заставки/; особливо цікавим є дереворит із зображенням Києво-Печерської лаври (1677).

АФАНАСІЙ /до чернецтва Петро Вольховський; н. 25.ХІ.1712, Полтава - + 15.II.1776, Ростов; похований у рост. Троїцькому, що на Варницях, монасти-рі/ - педагог, церковний діяч. Навчався в Харків. колегіумі, вчителював, навчався в Київ. духовн. акад.; 1740 переведений до Троїце-Сергієвої лаври /Підмосков'я/, постригся в ченці й призначений префектом акад., був про-фесором богослов'я; 1752 - архімандрит і ректор семінарії, 1758 - єпископ Тверський до 1763, переведений до Ростова, на власний кошт збудував церкву в рост. Троїцькому, що на Варницях, монастирі. В УРЕ не представлено.

131. АФАНАСЬЄВ Євген Іванович /н. 1837 - + 1897, Київ; похований там само, могила на цвинтарі Видубицького монастиря, на захід, недалеко від могили Ушинського; мармуровий надгробок, в ніші - скульптурний портрет, напис: "Доктор медицины, проф. унив. св. Владимира Евгений Ивановичь Афанасьев 1837-1897"/ - видатний лікар-терапевт, засл. професор ун-ту св. Володимира в Києві. В УРЕ не представлено.

АФАНАСЬЄВ-ЧУЖБИНСЬКИЙ Олександр Степанович /пс.- Дядя Афанасій, Ч.Ж., Докучаев, Чайний, Пустинник та ін.; н. 28.II.1817, с. Ісківці, тепер Лубенського р-ну Полт. обл. - + 6.IX.1875, Петербург; похований там само/ - укр. поет-романтик, етнограф. Освіту здобув у Ніжин. ґімназії, писав вірші, прозові твори, літературно-критичні статті, деякі поезії близькі до нар. пісень, цінний фактичний матеріал містять його "Спогади" яро Т.Г.Шевченка, фольклорні публікації, етнографічні праці; склав укр-рос. словник, не за-кінчений друкуванням /1855/, писав і рос. мовою.

 АХМАТОВА Анна Андріївна /справж.- Горенко; н. 27.VІ.1889, Одеса - + 5.III.1966, Ленінград; поховано там само/ - рос. поетеса, почала друкуватися 1907, належала до акмеїстів, переклала зб. "Зів'яле листя" І.Франка (1958). Могила на цвинтарі Карельського перешийку, за Сестрорецьком. Згідно із заповітом поетесу відспівували в Нікольському морському соборі. Ходять анекдоти про її ніби укр. походження. Та то лише анекдоти. Придивіться до виразного портрета!

АХШАРУМОВ Володимир Дмитрович /н. 1825, Петербург - + 28.I.1911, Полтава; поховано там само/ - поет. Навчався в Олександрівському ліцеї, з 1844 почав служити в мін-ві закордонних справ, 1866 призначено в Полтаву на посаду управителя Контрольної палати, де прослужив до 1895, тоді ж вийшов у відставку; замолоду писав вірші, схвалювані Я.П.Полонським та Л.M.Толстим; 1908 завдав книжку віршів, послав Л.Толстому, отримав листа від нього. Його брати: М.Д.- романіст; Д.Д.- поєт-петрашевець, син Дмитро - муз. діяч.