Проект «Українці в світі»

ХАВКІН Володимир Аронович /Маркус Вульф Аронович; н.3 (15). III 1860, Одеса — п. 26. Х 1930, Лозанна; похований там само/ — укр. (УРЕ: вітчизняний) бактеріолог та епідеміолог, учень І. І. Мечникова. 1884 закін. Новоросійський ун-т в Одесі. 1888 викладав у Женевському ун-ті, 1889—93 — співробітник Пастерівського ін-ту в Парижі, 1893—1915 працював в Індії (1893—1904), одночасно 1896—1904 — директор протичумної лабораторії в Бомбеї, створеної за його ініціативи (з 1925 — ін-ту його імені), Осн. праці присвячені дослідженням чуми і холери. Розробив ефективні противні протихолерну (1892) і протичумну (1896) вакцини, з якими провів досліди на собі. Брав безпосередню уч. у вакцинації населення Індії під час епідемій холери (1893—95) і чуми (1896—1902).

ХАЗАН Михайло Давидович /н.11. VIII 1911, м. Кривий Ріг — серпень 1943 загинів у бою з фашистами; похований?/ — укр. письменник. Закін. робітфак, працював на шахті, в редакції криворізької ґазети «Червоний гірник»; з 1931 жив у Чернігові, працював у редакції ґазети «Більшовик»; уч. 2-ї світової війни, був у партизанському загоні. Автор зб. оповідань «Новели» (1938), «Вічна зірка» (1939), «Серце знає дорогу» (1940), «Новели» (1957).

ХАЛАНСЬКИЙ Михайло Георгійович /н.1 (13). XI 1857, с. Расховець, тепер Совєтського р-ну Курськ. обл… РФ — п.29. III (11. IV) 1910, Харків; похований там само, могилу в 70-і рр. ХХ ст. з Міського цвинтаря перенесено на т. з. 13-й цвинтар, де перепоховано учених Харкова/ — укр. (УРЕ: і рос.) фольклорист, мовознавець, чл. — кор. Петерб. АН з 1909. Закін. 1881 Харків. ун-т, професор цього ж ун-ту з 1892. Під впливом О. Потебні та М. Сумцова відійшов від рос. шовіністичних поглядів і звернувся й до укр. фольклору. Осн. праці з фольклористики: «Великоруські билини київського циклу» (1885), «Південнослов’янські сказання про Кралевича Марка в зв’язку з творами російського билинного епосу» (т.1—4, 1893—96), «Про деякі географічні назви в російському та південнослов’янському епосі (19020 02); „Малоруська дума про Байду“ (1905) та ін. Х. Також належать праці з укр. та рос. діалектології („Народні говори Курської губернії“, 1904 та ін.). У праці про билини Х. намагався довести, що вони саме рос. походження і що українці були неспроможні створити такий вид нар. творчості, на що М. Сумцов м’яко, але категорично й ґрунтовно заперечив, і Х. був змушений переглянути свої позиції.

ХАЛЕБСЬКИЙ (Алеппський) Павло /арабське — Булос аль-Халебі; н. бл.1627—28, м. Халеб, Сірія — п.1669; похований?/ — арабський мандрівник, разом із своїм батьком антіохійським патріархом зробив дві подорожі до Москви (1652—59 і 1664—69); в подорожному описові подав відомості про країни Сх. Європи і, зокрема, про Україну та особисту зустріч і розмови з Богданом Хмельницьким; про політичне становище, економіку, подут і культуру України.

ХАН Микола Олексійович /н.10. IX 1924, м. Нижньо-Уссурійськ Приморського краю — п. 21. III 1981, Київ; похований там само/ — укр. маляр, засл. художник України з 1974; у 1952 закін. Київ. худож. ін-т. Твори: «Розлив» (1960), «З останнього підпілля» (1963), «Збулося» (1970); діорами «Спалене село» (1974, Укр. музей великої вітчизняної війни 1941—45 рр.), «Повстання робітників київського заводу „Арсенал“ у січнй 1918 року» (1978, Держ. історичний музей УРСР).

ХАНАТ Іриней /рр. н., см. і місце поховання невід./ — закарпатський церковний діяч, уніатський священик, самовідданий захисник нар. інтересів; визначний діяч православного руху на Прящівщині, тепер Словаччина. В УРЕ не представлений.

ХАНДРИКОВ Митрофан Федорович /н.1 (13). I 1837, Москва — п.25. VII (7/VIII) 1915, Київ; похований?/ — укр. (УРЕ: і рос.) астроном і геодезист, чл. — кор. Петерб. АН з 1896. Закін.1858 Моск. ун-т, з 1862 — астроном-спостерігач Моск. обсерваторії; з 1870 — професор Київ. ун-ту 1870—1904 — директор Київської астрономічної обсерваторії, де під його керівництвом установлено мередіанний круг і розпочато систематичні мередіанні спостереження. Праці стосуються теор. і спостережної астрономії та геодезії. Х. розробляв теорію визначення орбіт планет і комет і теорію передобчислень затемнень.

ХАНЕНКИ — великі укр. поміщики, які походили з козацько-старшинської верхівки, власники маєтностей на Лівлбережжі кінця XVII — поч. ХХ ст. М и х а й л о С т е п а н о в и ч Х… /рр. н., см. і місце поховання невід./ — гетьман Правобережної України (1670—74), походив з родини заможного запорізького козака,1660—69 був уманським полковником, підримував гетьманів Б. Хмельницького, П. Тетерю; 1670 польс. уряд призначив Х. гетьманом, але 1674 П. Дорошенко розбив Х., і він добровільно здався І. Самойловичу, дістав великі маєтності й відійшов від політ. діяльності (в УРЕ про це не сказано). М и к о л а Д а н и л о в и ч Х./н.30. XI (10. XII (1691) — п. 27. I 1760, Глухів; похований?/ — укр. мемуарист, політ. діяч, ґенеральний хорунжий з 1741. Внук Михайла Степановича Х. Закін. Львів. братську шк. Залишив «Діаріуш» (вид. 1858) — щоденник за 1-у пол. 1722 — і «Щоденник» ґенерального хорунжого Миколи Ханенка. 1727—53 рр.» (вид. 1884), в яких подано відомості з історії України. О л е к с а н д р І в а н о в и ч Х. /н.1805 — п.1895; похований?/ — укр. письменник, історик, поміщик, внук Миколи Даниловича Х. Був маршалком дворянства Суразького пов. Черніг. губ. ; в 60-х рр. був чл комісії ля проведення селян. реформи; автор кількох історичних творів. Склав «Історичний опис деяких місцевостей Чернігівської губернії» (1887), «Фамільні документи роду Ханенків» (1889). Див. також Б. І. Ханенко.

ХАНЕНКО Богдан Іванович /н.11 (23). I 1848, Чернігівщина — п.26. V (6. VI) 1917, Київ; похований там само, могила на цвинтарі Видубицького монастиря, в спільній залізній огорожі є дві кам’яних плити без написів (1966); у 1961 на могилах стояв один скромний хрест, на якому олівцем невправною рукою написано: «Колекционеры Ханенко Богдан Иванович 1857—1917; Ханенко Варвара Николаевна 1849—1924 от Дуни 1950»; у 1963 на цьому ж хресті була бляшана табличка з тим же амим написом олійною фарбою; могили в бур’яні; в 1964 хреста вже не було, зникла й табличка з написом, могили в буйних лопухах; 1966 на могилі скромні квіти, а написів так і не було/ — укр. колекціонер-меценат і археолог. Почесний чл петерб. АМ з 1910; у 1871 закін. Моск. ун-т. Зібрав колекцію творів мистецтва, на базі якої було засновано «Музей мистецтва ВУАН» (тепер Київський музей західного і східного мистецтва). На кошти Х і за його участі проводили археол. розкопки, гол. чином на території Київ. губ. Видав разом з дружиною В. М. Ханенко) «Старожитності Придніпровя» (в.1—6, 1899—1907). Як бачимо, дата народження в УРЕ й на могилі не збігаються. В УРЕ матеріал подавав С. І. Білокінь, а це під сучасну пору найсумлінніший бібліограф. Отже, треба з’ясовувати.

ХАНЖОНКОВ Олександр Олексійович /н.8. VIII 1877, маєток поблизу ст. Ханжонкове, тепер Донец. обл. — п.26. IX 1945, Ялта; похований там само?/ — рос. діяч дореволюц. І совєцького кіно. Роботу в кіно почав 1906 як представник інозем. Фірми, 1907—08 налагодив випуск фільмів, 1911—12 організував «Акціонерне т-во О. Ханжонков» у Москві, побудував кіноательє з найновішою технікою того часу.1937 випустив книгу «Перші роки російської кінематографії».

ХАРАМБАШИЧ (Harambasic) Август /пс.: С. Гетьманов, Тугоміл, Хорват та ін; н.14. VII 1861, м. Доний Михоляць — п.16. VII 1911, м. Стеневець; похований там само/ — хорват. Письменник, публіцист, перекладач. Автор зб. «Свобода» (1883), «Раб» (1888), «Поеми» (1889), «Вибрані поезії» (1895), «Римські сонети» (1899). Кращі Х. пройняті ідеями боротьби за визволення поневоленої батьківщини, єднання всіх слов’ян. 1887 видав книгу своїх перекладів «Тарас Шевченко. Поеми» (серед 9 перекладених творів — «Гайдамаки», «Катерина», «Наймичка», «Неофіти») з великою статтею про життя і творчість великого укр. поета.1888—99 опублікував переклади ще 5 поем і 12 поезій Т. Шевченка. В кн. «Марко Вовчок. Народні оповідання» (1899) увійшли переклади 18 творів укр. письменниці з його ґрунтовною передмовою.

ХАРИТОНЕНКИ — укр. капіталісти-цукрозаводчики і землевласники серед. XIX — поч. ХХ ст. Походили з селян-чумаків Сумського пов. Харків. губ. Їм належали в Сумському пов. цукрові з-ди, с. — г. економії. І в а н Г е р а с и м о в и ч Х. /н.1820, с. Нижня Сироватка, тепер село Сум. р-ну Сум. обл. — п.30. XI (12. XII) 1891; похований?/ — розбагатів на бакалійній торгівлі, орендував землі, пром. підприємства. Після скасування кріпацтва купував поміщицькі землі, будував цукрові з-ди. 1890 — один з гол. рафінадних цукрозаводчиків.

ХАРИТОНОВ Володимир Самійлович /н.1. VI 1921, м. Паризька Комуна (тепер Перевальськ) Луганської обл. — п. кінець травня 1994, Київ; похований там само/ — укр. перекладач, критик, доктор філологічних наук. Походив з шахтарської родини. По закінченні шк. працював робітником. Брав уч. у 2-й світовій війні. Після війни навч. на юр. ф-ті Львів. ун-ту ім. Франка. За сімейними обставинами був змушений припинити навчання й переїхати до Москви й закін. Моск. пед. ін-т іноземних мов ім. М. Тореза (іспанське відділення ф-ту перекладачів). Викладав на кафедрі іспан. Філології Львів. ун-ту. Його перу належать переклади укрю мовою поетичних зб. Рафаеля Альберті, Ніколаса Гільєна, вступні статті й коментарі до них, добірка перекладів віршів Гарсіа Лорки; прозові переклади з іспанської, італійської, німецької мов. Опублікував понад 100 наук. праць. В УРЕ не представлений.

ХАРКЕВИЧ Едвард /н.1855 — п.1919; похований?/ — укр. — галицький педагог і просвітній діяч, директор укр. гімназії у Львові, голова Укр. пед. т-ва, Багато зробив для укр. шкільництва в Галичині. В УРЕ не представлений.

ХАРКІВ Олекса /н.1897 — п. після 1930-х рр., рересований? Похований?/ — укр. художник-графік, портретист. В УРЕ не представлений.

ХАРКО /н.1-а пол. XVIII ст. — 1766 підстуцпно вбитий польс. паном-негідником, с. Шамраївка, тепер Сквирського р-ну Київ. обл. ; похованиі там само?/ — жаботинський сотник, один з видатних керівників гайдамацького руху в Україні 50-х — 60-х рр. XVIII ст. В УРЕ не представлений.

ХАРЛАМПОВИЧ Костянтин Васильович/н.18. VII 1870, с. Рогачі Брестського пов. Гродненської губ., тепер Білорусія — п.21. III 1932, Київ; похований там само/ — укр. історик, професор Духовної академії та ун-ту в Казані, академік ВУАН з 1919. Походив з родини священика. Освіту здобув у Віленському духовному уч-щі, потім у Литовській духовній семінарії і в Петерб. духовній академії, яку закін. 1894, маґістра богословія здобув 1899, а 1914 — доктора церковної історії; з 1895 викладав у Казанській духовній семінарії, з 1900 — доцент церк. Історії в Казан. ун-ті, з 1909 — екстраординарний професор. 1916 рос. Академія обирає його чл. — кор. Відділу рос. иови й словесності. 1919 за пропозицією Багалія його обрано академіком ВУАН на кафедру історії церкви. На той час він мав 200 праць і продовжував викладати в Казан. ун-ті. 1924 його заарештовують і висилають у Киргизію на 3 роки. 1925 його вислано в Оренбург, потім в Актюбинськ і, нарешті, в Тургай. ВУАН кілька років клопоталася про відміну вироку, але марно. Тільки 1928 йому вдалося переїхати в Укра їну й оселитися в Ніжині. Не маючи засобів до прожиття, Х. переїхав до Києва й оселився в далеких родичів. Завдяки М. Грушевського, він опублікував критично-бібліографічні статті в журн. «Україна» і в «Записках історично-філологічного відділу ВУАН». Праці про вплив укр. духовенства на рос. церкву, про укр. шкільництво XVI — XVII ст. В УРЕ не представлений.

ХАРОВ’ЮК Данило Юрійович /н.25. XII 1883, с. Підзахаричі, тепер Путильського р-ну Чернів. обл. — п.14. Х 1916, м. Тешинь на Сльонську, Польща; 1914 був мобілізований до війська, під час війни захворів і помер у госпіталі; похований?/ — укр. письменник. Закін. 1905 Чернів. учит. семінарію, учителював на Буковині. В оповіданнях «Палагна» (1907), «Послднє верем’є» (1908), «Смерть Сороканюкового Юри» (1913) та ін. відобразив процес зубожіння буковинського селянства.

ХАРЧЕНКО Микола Семенович /н.19. Х (1. XI) 1906, м. Ананьїв, тепер Одес. обл. — п. ?, Харків; похований там само/ — укр. фармаколог, доктор мед. наук з 1940, професор з 1941, засл. діяч науки України з 1968. Закін.1930 Одес. мед. ін-т; з 1944 — зав. кафедрою, професор, консультант Харків. мед. ін-ту. Праці Х. присвячені питанням експериментальної фармакології та ендокринології, одержанню нових серцево-судинних засобів, проблемі тканинної терапії тощо.

ХАРЧУК Борис Микитович /н.13. IX 1931, с. Лози Збаразького р-ну Терноп. обл. — п. 19. I 1988, Київ; похований там само/ — укр. письменник.1954 закін. Полтв. пед. ін-т та Вищі літературні курси при Літінституті ім. М. Горького в Москві. Працював журналістом, був на комсомольській роботі. Автор книжок повістей та оповідань «Йосип з гроша здачі» (1957), «З роздоріжжя» (1958), «Станція „Настуся“ (1965), „Закам’янілий вогонь“ (1966), „Неслава“ (1968), „Школа“ (1979), „Зазимки і весна“ (для дітей, 1967), „Горохове чудо“ (1969), „Помста“ (1970), „Материнська любов“ (1972); книг повістей „Невловиме літо“ (1981), „Подорож до зубра“ (1986); збірки нарисів „Розстріляні ночі“ (1980); романів „Волинь“ (в 4-х т.1959—65), „Місяць над майданом“ (1970), „Кревняки“ (1984); у 1972 почалося цькування за новелу „Повстанський кінь“, де, начебто, вживав націоналістичну термінологію.

ХАРХОЛА Василь /н.1-а пол. XVII ст. — 1674 прилюдно був четвертований польс. загарбниками, м. Самбір; похований?/ — відомий ватажок опришків XVII ст. В УРЕ не представлений.

ХАУСТОВ Павло Гордійович /УРЕ: Прокопович; н.1882, с. Шариновське Том. Обл., тепер РФ — п.26. IX 1949, Київ; похований там само, могила на Лук’янівському цвинтарі/ — укр. архітектор. 1915 закін. Моск. інженерно-будівельний, 1933 — Київ. інженерно-будівельний ін-ти. Під керівництвом Х. розроблено ґенеральні плани міст Запоріжжя (Великого Запоріжжя), Києва, Ясинуватої, Луганська, Білої Церкви. Автор наук. праць з питань містобудування.

ХВЕДОРОВИЧ Олександр /справж. — Волошин; н.1855 — п. після 1930-х рр., репресований? Похований?/ — укр. фольклорист і етнограф та громад. діяч, зб. «Українські пісні», переклади. В УРЕ не представлений.

ХВИЛЯ Андрій Ананійович /н. ? — 1937 загинув під час культу особи Сталіна; похований?/ — укр. літ. критик, культпрацівник, працюва у журн.»Нове мистецтво», Голова комітету в справах мистецтва УРСР. Підспівував компартійцям, а вони його знищили. В УРЕ не представлений.

ХВИЛЬОВИЙ Микола Григорович /справж. — Фітільов; н.13. XII 1893, м. Тростянець, тепер Тростянецького р-ну Сум. обл. — 13. V 1933 застрелився в своїй квартирі письменницького будинку «Слово», Харків; похований там само; жив у Харкові на Сумській вул. в будинкук «Саламандра», мав іще невелике помешкання, більшу частину якого займали пси, яких було аж п’ятеро: Х. був пристрасний мисливець; Микола Куліш близько товаришував з Х., звертався до нього «Григорови ч»; Х. ходив у короткому пальті, невеличкий на зріст, волосся зачісував догори, очі мав чорні, густі, зрослі на переніссі брови; обличчя бліде, невеликий гострий ніс; палив безперестанку, спокійно ніколи не міг всидіти на одному місці; говорив чистою укр. мовою, без жодних русизмів; з дітьми поводився ніжно, умів з ними розмовляти як рівний з рівними. 13 травня Х. запросив до себе по телефону М. Куліша, коли той прийшов, там уже були: Досвітній, Вишня, Епік, Дніпровський, Йогансен, Аркадій Любченко та ще хтось. Усі дивувалися, чого це їх скликав Х., але розуміли, що йдеться про арешт М. Ялового. Х. частував гостей чаєм, настрій був збуджений; майже всі мовчали; тут Х. взяв гітару, заграв і почав співати: «Хоть убей, следа не видно, сбились мы, что делать нам? В поле бес нас видит, видно, да кружить по сторонам…» Тоді поклав гітару і вийшов до свого кабінету… Раптом пролунав голосний постріл… Коли вбігли, Х. сидів у кріслі, з правої скроні цівкою бігла кров, кольт випав з руки. Це сталося об 11-й годині; дружина О. Вишні Варвара Губенко-Маслюченко цю страшну подію описувала так: «Ще напередодні до півночі сиділи троє близьких друзів: Хвильовий, Досвітній, Куліш, вражені цим арештом (арешт М. Ялового — І. Ш.), що там говорилося, нам не знати, а Микола для себе вже все вирішив… Ранком… він знов покликав до себе Олеся, Миколу Гуровича. Сиділи в їдальні, пили чай і говорили, говорили, все про те ж саме. А ранок такий сонячний, світлий. Раптом Микола підвівся, вийшов на балкон. На нижчому поверсі у себе на балконі стояв Грицько Епік. Вони перекинулися кількома словами. Епік нагадав Хвильовому про якесь засідання чи щось таке, на якому вони мусили обов’язково бути, і Микола відповів згодою і, декламуючи вірша, зайшов до їдальні. За хвилину товариші почули постріл». Дізнавшись про несподівану смерть Х. О. Довженко прибув до Харкова й прощався з ним у б-ку літераторів ім. В. Блакитного. Підійшов і поцілував покійного в прострелений отвір у голові. Вихидили з групою письменників, і Майк Йогансен напам’ять прочитав передсмертного листа Х., прочитавши того листа ще до того, як його схопили енкаведисти. Довженко пропросив ще перечитати, аби запам’ятати навіки й собі. Ховали Х. під звуки марша Шопена, як він і просив колись; багато людей одвідало клуб, де стояла труна з покійним, з письменників стояла почесна варта; на похороні була дружина Х. Юлія Григорівна; могила на невеличкому цвинтарі авіаторів поблизу траси Харків — Москва біля лісопарку, де поховано В. Блакитного та М. Скрипника; натомість укр. літературознавець Григорій Нудьга в «ЛУ» за 13 травня 1993 вказує зовсім іншу і, мабуть, найточнішу адресу поховання Х. Цитуємо: «І ось ми біля могили на міському кладовищі — між студентським містечком „Толкачівка“ і новим гуртожитком „Гігант“. Могила не скраю, а посередині поховань, серед горбочків, що здебільшого без хрестів і будь-яких пам’ятних знаків. Можливо, тут лежали й жертви голодомору. Маленький горбок, ще не обкладений дерном і не порослий травою. Земля на ньому глинувата, жовтувата і по-осінньому сумна. Довкола могили — штахетний парканчик, що трохи посірів од дощів, на поперечній дошці хтось (певно, студенти) вирізав ножем: „Микола Хвильовий“. Г. Нудьга не помилявся, коли писав, що там могли бути поховані жертви голодомору. Так, саме там їх і ховали, ховали масово потайки вночі. А в сімдесяті роки ХХ ст. те кладовище компартійці зліквідували — розрівняли бульдозерами, найвидатніших людей перепоховали на т. з. 13-й цвинтар, а на місці міського кладовища влаштували Молодіжний парк, щоб молодь танцювала на могилах своїх предків. До своєї нотатки під заголовком „Біля дорогої могили“ Г. Нудьга додав ще й власного графічного рисунка, зробленого восени того ж таки жахливого 1933-го року. Отже, прах Х. знаходиться десь там, якщо його не вирили бульдозери, рівняючи змлю для парку/ — видатний укр. письменник, політик. 1916 екстерном закін. Богодухівську гімназыю і пішов до війська. 1919 вступив до КПБ/у/. 1921 переїхав до Харкова, де, приставши до гурту письменників навколо ґазеті „Вісті“, очолюваного В. Блакитним, перейшов на літ. роботу. Х. Відразу став в авангарді літ. відродження тих років. Видавши зб. поезій „В електричний вік“ (1921),»Молодість» (1921) та «Досвітні симфонії» (1922), перейшов на прозу. Зб. оповідань «Сині етюди» (1923) та «Осінь» (1924) відразу здобули визнання критиків. Він був одним із засновників літ. орг-ції «Гарт» 1923, і тоді ж таки, невдоволений офіційною лінією цієї орг-ції, об’єднав невеликий гурт письменників під назвою «Урбіно». Пізніше виступив проти «Плугу» й «Гарту», які настановою на масовість знижували загальний мистецький рівень л-ри, і став ініціатором та ідейним натхненником заснованої в листопаді 1925 Вільної академії пролетарських письменників (ВАПЛІТЕ), що згуртувала найталановитіших письменників. У короткочасній, ледве п’ятирічній, творчості Х. Знайшла відображення революція 1917 в Україні та перші ознаки переродження її у напрямі відновлення Рос. імперії. Усе це відтворено через сприйняття подій великою ґалереєю типів, переважно інтеліґентів, спочатку захоплених революцією, але пізніше розчарованих, коли замість сподіваного відродження України висуналася в новій іпостасі «Харя непереможного хама» («Редактор Карк»), «На глухім шляху» та ін.). Звідси нещадна сатира Х. На тупе міщанство, переродження кол. революціонерів на бюрократів і паразитів. В одному зі своїх найбільших творів — романі «Вальдшнепи» — в мистецькій формі він висунув програму суверенного відродження України, підтримував мистецькі позиції Л. Курбаса щодо утворення «національного театру» і розгорнув на цю тему відому літ. дискусію 1925—28. Автор публіцистичних праць «Камо грядеши?» (1925), «Думки протитечії» (1926) та ін. Під час постишевського терору в Україні, не маючи змоги відкрито висловити свій протест, Х. застрелився.

ХВОЙКА (Хвойко) Вікентій Вячеславович /н.1850, с. Семин на березі р. Ельби, пн. Чехія — п.20. Х (2. XI) 1914, Київ; похований там само, могила (1966) на Старобайковому цвинтарі, польська частина, поруч з могилою Придувалова, недалеко від поховання Ельберта, неподалік від хатини робітників; надгробок — чорний кам’яний хрест з написом: «Викентій Вячеславовичь Хвойка, ум. 20 октября 1914 г.» 1967 встановлено меморіальну таблицю на буд. № 9 по Ігорівському пров., де свого часу жив учений, відбулося урочисте відкриття, на таблиці напис: «У цьому будинку в 1898—1016 жив видатний український вчений археолог Вікентій Вячнславович Хвойка, 1850—1914» / — укр. археолог, чех з походження, виїхав з Чехії 1876; жив у Києві, працював викладачем; ще юнаком зацікавився пам’ятками старовини. У Києві розшукував їх на околицях. Виявив перші стоянки на Київщині племен неолітичного періоду; 1893, досліджуючи кар’єр цегельні на Кирилівській вул., на глибині 20 м. у глині виявив величезне стійбище первісних мисливців на мамонтів. 1896 дослідив перші пам’ятки до нього невідомої культури, яка від с. Трипілля дістала назву Трипільської; висунув концепцію про автохтонність укр. населення в Середньому Подніпров’ї; дуже важливими є його відкриття з історії Києва. Наукова спадщина Х. величезна, він дослідив десятки археологічних пам’яток-стоянок, поселень, городищ, могильників, храмів, палаців, які ще довго служитимуть першоджерелом для вивчення стародавньої історії України; з 1899 Х. — чл. — кор. петерб. АН, 1914 — дійсн. чл. Моск. археолог. т-ва; один із засновників Міського музею старовини й мистецтва (тепер Київський державний історичний музей).

ХВОРОСТЕЦЬКИЙ Іван Федорович /н.18. IV 1888, с. Юридика, тепер у складі м. Почаєва Терноп. обл. — п. 19. XI 1958, Почаїв, Терноп. Обл. ;похований там само на місцевому цвинтарі/ — укр. маляр. 1908—15 навч. У Київ. Худож. уч-щі, 1925—28 — у Київ. худож. ін-ті. Твори: «Комсомолка на селі» (1927), «Пралі» (1929), «Зима» (1947), «Озеро в Тернополі» (1955), «Замкова гора в Кременці» (1956), «Пасіка» (1957), «Почаївський монастир» (1958). Картини Х. зберігаються в ДМУОМ у Києві, Миколаїв. худож. музеї, Терноп. краєзнавчому музеї.

ХВОСТЕНКО-ХВОСТОВ Олександр Веніамінович /справж. — Хвостенко; н.5 (17). IV 1895, слобода Борисівка, тепер Бєлгородська обл. РФ — п.16. V II 1968, Київ; похований; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. театр. художник, графік, нар. художник УРСР з 1945. Був чл. АРМУ й ОСМУ. 1907—17 навч. у Моск. уч-щі малярства, скульптури та архітектури в К. Коровін. 1916—18 публікував сатиричні малюнки в журн. «Будильник» (Маскова) і працював у ряді моск. театрів. 1920—21 брав уч. у діяльності УркРОСТА у Харкові (плакати, оформлення свят, розписи інтер’єрів та агітпоїздів). У 20-х рр. під впливом супрематизму і конструктивізму оформив вистави: «Містерія-буф» В. Маяковського (1921, Героїчний театр, Харків), «Севільський цирульник» Дж. Россіні (1925), «Русалка» О. Даргомижського (1928), «Валькірія» Р. Вагнера (1929; всі — Держ. опера, Харків, тепер Харків. театр опери та балету ім. М. В. Лисенка); «Червоний мак» Р. Глієра (1928); «Золотий обруч» Б. Лятошинського (1931; обидві — Київ. держ. укр. опера); «Пікова дама» П. Чайковського (1927; Великий театр, Москва). В цей же час створював сатиричні малюнки для ґазет «Комуніст», «Харьковский пролетарий», журналів «Червоний перець» (Харків) і «Красный перец» (Москва). В 30-х — 50-х рр. Х. Х. оформив вистави: «Кармен» Ж. Бізе (1934), «Щорс» Б. Лятошинського (1937), «Лісова пісня» М. Скорульського (1946), «Молода гвардія» Ю. Мейтуса (1947), «Іван Сусанін» М. Глинки (1948), всі — Київ. театр опери та балету ім. Т. Шевченка; в 1921—34, 1938—41, 1945—47 — професор Харків. худож. ін-ту.

ХЕНЦИНСЬКИЙ Віктор (Чеслав) Іванович /н.24. V (6. VI) 1851, Варшава — п.24. V (6. VI) 1916, Одеса; похований там само/ — укр. патолог. Закін. мед. ф-т Варшав. ун-ту (1876). Працював в Одесі лікарем у госпіталі, потім прозектором міськ. лікарні, доцентом патологшічної анатомії мед. ф-ту. Одночасно викладав патологіч. Анатомію в зуболікарській шк. 1889 захистив дисертацію (про збудника малярії). Автор оригінального методу подвійного фарбування клітин крові та кров’яних паразитів. Праці Х. присвячені боротьбі з холерою та чумою в Одесі, зокрема патологічним змінам при цих хворобах.