Проект «Українці в світі»

УБИЙВОВК Олена Костянтинівна /Ляля; н.22. XI 1918, Полтава — 26. V 1942 після жорстоких тортур разом з ін. підпільниками розстріляня фашистами, Полтава; похована там само; в Полтаві встановлено пам’ятник з погруддям У., на пам’ятнику викарбувано імена розстріляних фашистами героїв; у Харкові, де навчалась У., встановлено бюст на честь підпільниці/ — один з керівників підпільної антифашист. боротьби в Полтаві під час 2-ї світової війни 1941—45. Герой Сов. союзу (1965). Походила з родини лікаря. 1941 закін. чотири курси фіз. -матем. ф-ту Харків. ун-ту, була секре тарем комсом. орг-ції. З поч. війни повернулася до Полтави. Організуала в місті підпільну антифашист. Комсомольсько-молодіжну групу «Нескорена полтавка». На поч. травня 1942 гестапівці заарештували підпільників, у тому числі й У. Образ У. змалював у повісті «Земля гуде» О. Гончар.

УДІНЦЕВ Федір Аристархович /н.7 (19). IX 1877, м. Ірбіт, тепер Свердлов. Обл. РФ — п.26. V 1954, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі, поблизу могили академіка Губергрітца/ — укр. терапенвт, засл. діяч науки УРСР з 1943. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту 1903; з 1924 — зав. кафедрою Київ. мед. ін-ту. Праці У. Присвячені вивченню захворювань печінки. Жовчного міхура, виразкової хвороби та ін. Очолював Київ. наук. т-во терапевтів.

УБОРЕВИЧ Ієронім Петрович /н.2 (14). I 1869, с. Атандріюс Утенського р-ну Литва — 11. VI 1937, репресований? Похований?/ — сов. військ діяч, командарм 1-го рангу. Уч. 1-ї світової війни, підпоручик. Один з організаторів червоної гвардії в Бессарабії, у червоних військах з 1918. Восени 1918 командував полком, бригадою, д-зією, брав уч. у боях проти інтервентів і білогвардійців на Пн. Росії, 1919—20 на чолі 14-ї армії — проти денікінців на тер. України, військ Польщі, а з липня 1920, командуючи 13-ю армією, — в розгромі врангелівщини. Наприкінці 1920 14-а армія під командуванням У. витіснила з України петлюрівців. 1921—22 брав уч. у придушенні селянських повстань на Тамбовщині і в Білорусії. 1922 командував армією Далекосхідної республіки, яка завершила вигнання япон. інтервентів і білогвардійців з Далекого Сходу. Після громад. війни — на відповідальних посадах у Сов. армії (1924—25 — заст. команд. військами Укр. округу).

УГЛЯРЕНКО Петро Володимирович /н.25. VI 1922, хутір Мила Києво-Святошинського р-ну Київ. обл. — п. раптово на поч. грудня 1997, Ужгород; похований там само/ — укр. письменник. По закін. дксятирічки в Києві був призваний до армії, а дев’ятнадцятирічним курсантом Краснодарського авіаційного уч-ща потрапив на фронт. Був серед захисників Москви. 1954 закін. Ужгородський учит. ін-т. Працював у пресі, на радіо, телебаченні, був зав. редакцією художньої л-ри вид-ва «Карпати», кілька років очолював Закарпатську орг-ці. СПУ. Автор книжок нарисів, оповідань та повістей: «20 років за океаном» (1953). «Рясний цвіт» (1954), «Серце матері» (1956), «Іван Мочкош з Ракошина» (1957), «Станція Піонерія», «Над Боржавою верби шумлять» (1959), «Ой грайте, гуслярики» (1960), «Коли займається зоря», «Доброго ранку, земляче» (1961) та ін.

УЖВІЙ Наталія Михайлівна /н.27. VIII (8/IX) 1898, м. Любомль, тепер Волин. обл. — п.29. VII 1986, Київ; похована там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. актриса, нар. артистка СССР з 1944, Герой Соціалістичної Праці з 197, з 1915 учителювала в селах Волині й Полтавщини. З 1918 брала уч. у виставах аматорського драм. гуртка в Золотоноші (тепер Черкас. обл.), який 1922 бело перетворено на пересувний театр приНаркомосі УРСР. У складі агітбригади театру виступала в селах і частинах Червоної армії. 1922—28 — актриса Першого театру Укр. Рад. Республіки ім. Шевченка в Києві (її першим учителем був І. О. Мар’яненко), 1925—26 — Одес. держ драми, 1926—36 — Харків. укр. драм. театру ім. Т. ГшШевченка (до 1935 — «Березіль»). Серед ролей 20-х — 30-х рр. — Оксана («Гайдамаки» за Шевченком, інсценізація Л. Курбаса), Маклена («Маклена Граса» М. Куліша), Анжеліка («Хворий та й годі» Мольєра), Седі («Седі» Моема та Колтона), Джурія («Змова Фієско в ГенуЇ» Шіллера). З 1936 — у Київ. укр. драм. театрі ім. І. Франка, в якому зіграла багато розмаїтих ролей. Знімалася в кіно. Активною була її громадська діяльність. Багато років вона очолювала театральне т-во, працювала у складі президії Укр. к-ту захисту миру. Влада щедро нагороджувала її почесними званнями, чотирма орденами Лєніна, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Дружби народів та всілякими медалями, лауреат Держ премії СССР і Держ премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Некролог був підписаний багатьма чл. Політбюро ЦК КПСС та ЦК КПУ, діячами л-ри та мистецтва всього Союзу. А це тоді свідчило про високий авторитет покійника.

УЖЕВИЧ Іван /н. бл.1600 — п. після 1645; похований?/ — укр. мовознавець XVII ст. Походив із зх. районів України. Навч. у Краківському та Паризькому ун-тах. Написав (лат. мовою) першу відому нам граматику старої укр. літ. мови XVI — XVII ст. Вона дійшла до нас у двох чистових автографах 1643 і 1645; зберігаються у Франції (перший у Нац. б-ці в Парижі, а другий — у б-ці м. Арроса). Видана фотоспособом 1970 з наук. розвідкою, а також з укр. перекладом, що його зробив Є. М. Кудрицький. У гарматиці У. Традиційно визначено та описано 8 частин мови, порівняно широко подано дієслівні форми, особливості керування в укр. мові, наведено порівняння з лат. І польською, рідше — з пд. -слов’янськими та староєвре. Мовами.

УКРАЇНКА Леся /Леся Українка; справж. — Косач-Квітка Лариса Петрівна; н.13 (25). II 1871, м. Новгоро-Волинський, тепер Житомир. обл. — п.19. VII (1. VIII) 1913, м. Сурамі, тепер Грузія; похована в Києві, могила на Старобайковому цвинтарі, ліворуч по гол. алеї за монументом Кістяковського, через дорогу проти могили художника Ф. Красицького; спільна огорожа для поховання Косачів; на могилі пам’ятник Л. У. з відповідним написом, скульптор Г. Л. Петрашевич. У тій же ограді могили Олени Пчілки, Михайла Косача, Петра Косача; ім’ям Л. У. названо Київ. театр рос. драми, б-ки, школи, вулиці; в Сурамі засновано будинок — музей і споруджено пам’ятник Л. У. ; 1963 на світовому рівні відзначено 5 о-річчя з дня см. поетеси4 1941 засновано літ. -меморіальний музей Л. У. в с. Колодяжному Ковельс ького р-ну Волин. обл., встановле но меморіальні таблиці: а) вул. Тарасівська,14 — на фасвді будинку, де Л. У. жила в свого брата М. П. Косача, виготовлена з білого мармуру, напис позолочено: «У цьому будинку в березні 1889 р. жила й працювала велика українська поетеса-революціонерка Леся Українка, встановлено 15 травня 1955 року»; б) вул. Вєтрова,21, таблиця з білого мармуру на фасаді будинку: тут в 1895—1897 рр. жила велика українська письменниця Леся Українка». Урочисто встановлена 30 квітня 1954 року під час святкування трьохсторіччя возз’єднання України з Росією. Виготовлена за проектом архітектора І. Л. Шмульсона»; в) вул. Саксаганського, 97 — таблиця з білого мармуру на фасаді будинку Держ. літ-меморіального музею Л. У., напис позолочено: «У цьому будинку в 1899—1910 рр. жила й працювала велика українська поетеса-революціонерка Леся Українка. Встановлена 4 квітня 1958 року з нагоди 45-річчя з дня смерті Лесі Українки. Виготовлена за проектом архітектора І. Л. Шмульсона» (тут граматичний казус — смерть ніколи нагодою не буває, а лише приводом; отже, не «з нагоди смерті», а з приводу — І. Ш.); г) вул. Велика Підвальна, 32, таблиця з білого мармуру на фасаді будинку, напис позолочено: «У цьому будинку влітку 1907 р. жила й працювала велика українська поетеса-революціонерка Леся Українка; встановлено 30 квітня 1955 року»; е) вул. Саксаганського, 101, таблиця з білого мармуру на фасаді будинку, де Л. У. жила в своїх батьків, напис позолочено: «У цьому будинку в 1911 та 1913 роках жила й працювала велика українська поетеса-революціонерка Леся Українка, встановлено 30 квітня 1955 р.»/ — велика укр. поетеса й громад. діячка; Олена Пчілка — її матми, Михайло Драгоманів — дядько; П. А. Косач — батько; Квітка Климент — дружина. Дитячі роки Л. У. минули на Волині (м. Луцьк, с. Колодяжне, тепер Ковельського р-ну), де вона пізнавала подут і звичаї укр. села, нар. пісні і казки, красу Полісся. Через хворобу (з дитинства і все життя хворіла на туберкульоз) вчилася вдома, здобула глибоку й різнобічну освіту. Знала бл. 10 мов, у 19 років написала для молодших сестер «Стародавню історію східних народів», була здібною піаністкою, займалася малярством, глибоко знала укр. і світову л-ру, історію філософії і новітні досягнення науки. На формування літ. -естетичних поглядів Л. У. великий вплив мав М. Драгоманів. У 90-х рр. встановила зв’язок з організацями Києва і Львова. 1897 познайомилася з уч… київ. «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» С. К. Мержинським. Поліція пильно стежила за нею та її однодумцями, в 1907 заарештувала її разом з ін. укр. патріотами (в т. ч. М. Лисенком Б. Грінченком). Друкуватися почала 1884 у Львові в журн. «Зоря» (вірші «Конвалія», «Сафо»). Плідно працювала в різних жанрах і галузях л-ри як поет, драматург, прозаїк, перекладач, публіцист, літ. критик, фольклорист. Перша зб. віршів — «На крилах пісень» (1893), згодом вийшли зб. «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902). В поезії Л. У. переважає громад. -політична лірика, пройнята ідеями гуманізму і пафосом життєствердження («Contra spem spero!»), в ній пристрасно звучить тема боротьби («Досвітні огні», цикл «Невільничі пісні», «Напис в руїні»), патріотичні мотиви (цикли «Сім струн», «Сльози-перли»), роздуми про роль мистця і поетичного слова («Слово, чому ти не твердая криця», поема «Давня казка»); з 13 років Л. У. працювала в галузі перекладу. Перекладала твори М. Гоголя, І. Тургенєва, Г. Гейне, Г. Гауптмана, В. Гюго, Дж. Байрона, А. Міцкевича, М. Конопніцької, С. Надсона, А. Нетрі, М. Метерлінка, Гомера. Творчість Л. У. є великим скарбом не тільки української, а й світової культури.

УЛИНЕЦЬ Олекса Михайлович /н.22. III 1903, с. Тишів, тепер Воловецького р-ну Закарп. обл. — п.25. XI 1978, смт Чинадієве Мукачівського р-ну Закарп. обл. ; похований там само/ — укр. коломийкар.1918—45 працював різноробом у багатьох країнах Європи, Азії, Африки. Був ув’язнений у фашист. Концтаборі, звільнений 1945 совєтами. Повернувшись додому, працював механіком Чинадіївського деревообробного комбінату; з 12 років поча складати коломийки на найрозмаїтіші теми. Компартійцям подобаються саме ті, де він вихваляє їхній лад.

УМАНЕЦЬ Олександр Олексійович /н.11 (23). Х 1808, Сімферополь — п.14 (26). XII 1877, Петербург; похований там само/ — укр. лікар, діяч у галузі карантин. Справи. Закін. Моск. ун-т (1830). Був директором Одес. карантин. Контори (1840—48), у 1842—43 в складі урядової комісії, разом з одес. лікарями М. І. Брачком та М. Є. Черниковим, проводив у Єгипті досліди із знезаражування одягу хворих на чуму діянням тепла. Звіт про роботу комісії опубліковано 1845 (згодом перекладений нім. та франц. мовами). У описав карантинні засоби при боротьбі з чумою в Ізмаїлі та Феодосії. 1850 видав книгу про подорож до Єгипту, Аравії, Палестини.

УМАНЕЦЬ Федір Михайлович /н.21. II 1841, м. Глухів, тепер Сум. обл. — п.1908; похований т ам само — укр. громад. діяч, історик. Скінч. Моск. ун-т по юридичному ф-ту; 1864—67 був мировим посередником; друкувався в журн. «Киевская старина», «Исторический вестник», «Русский архив», «Древняя и новая Россия; вийшли книжки: „Понятовский и Репнин“, „Гетман Мазепа“, „Станислав Лещинский“. В УРЕ не представлений.

УМАНСЬКИЙ Моріц Борисович /н.23. II (8. III) 1907, Житомир — п.19. XII 1948, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі, дільниця 9, надгробок чорного каменя з написом: «Уманский Морис Борисович, художник 8.3.1907—19.12. 1948». Нижче ще напис: «Уманская Г. С. 22.6.1879—4.3.1955»/ — укр. художник театру й кіно. 1923—26 навч. у Київ. худож. -індустр. Профшколі у К. Трохименка і М. Козика, 1926—30 — Київ. худож. ін-ті у В. Татліна та К. Єлеви. Серед оформлень до вистав: в Київ. укр. драм. театрі ім. І. Франка — «Справа честі» І. Микитенка (1931), «Украдене щастя» І. Франка (1939), «Дванадцята ніч» У. Шекспіра (1948); у Київ. рос. драм. театрі ім. Лесі Українки теж оформляв спектаклі.

УМАНСЬКИЙ Юліан Олександрович /н.4. VII 1926, Херсон — п.10. Х 1981, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі?/ — укр. онколог-імунолог, доктор мед. наук з 1966, професор з 1967. Закін. Київ. мед. ін-т 1948; з 1971 — зав. відділом імунології канцерогенезу Ін-ту проблем онкології АН УРСР. Осн. праці присвячені вивченню специфічних імунологічних компонентів взаємовідношення пухлини та організму на моделях хімічного і вірусного концерогенезу, а також вивченню імунологічної реактивності онкологічних хворих. Автор монографії «Імунологічна реактивність при раку». Держ. премія УРСР, 1981.

УМАНЦЕВА Любов Миколаївна /н. бл. 1914, Харків — п. березень 1999, Єкатеринбург РФ; похована там само/ — дочка Миколи Хвильового, який називав її Любистком. На прощання з нею перед трагічною своєю смертю він залишив такого листа: «Золотий мій Любисток. Пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінченний роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив — значить, уже знайшов у собі силу волі зобити те, що сьогодні роблю. Прощай, мій золотий Любисток. Твій батько М. Хвильовий. 13. V/ 1933». А в листі-заповіті він писав: «Все, в тому числі й авторські права, передаю Любові Уманській. Дуже прошу товаришів допомогти їй і моїй матері. Микола Хвильовий». Нелегка доля судилася доньці після батькової смерті, якого тогочасна влада класифікувала як «найбільшого ворога народу», а запопадливі критики відшукували найдошкульніші епітети до його імені. Вперше вона з’явилася в Києві серед письменників під час святкування 95-ї річниці з дня народження Миколи Хвильового. Вона брала уч. у цьому святкуванні укр. л-ри, виступала та ще й прочитала в перекладі на французьку одного батькового вірша. А на 100-річчя через недугу, а також через нестатки не змогла приїхати в Україну. Є сотні листів від неї до багат ьох укр. літераторів, де є й безцінні спогади про батька. Потрібні кошти, аби видати таку книгу, яка б доповнила образ видатного українця-письменника.

УНКОВСЬКИЙ Григорій /рр. н., см. і місце поховання невід./ — перший московський посол до України під час Визвольної війни українського народу 1648—54. 16 (26) III 1649 разом з укр. послом С. Мужиловським виїхав з Москви в Україну. 17—22. IV (27. IV — 2/V) 1649 у Чигирині вів переговори з Б. Хмельницьким і козац. старшиною. У. Повідомив, що моск. уряд відповідно до тогочасних обставин, не може дати згоду на возз’єднання України з Московією; було лише домовлено про безмитну торгівлю між обома країнами. Гетьманське управління зобов’язувалося стримувати Кримське ханство від грабіжницьких нападів на Московію. По закінченні переговорів У. Повернувся до Москви разом з укр. послом Ф. Я. Вешняком. Складений У. статейний список (щоденник) про подорож в Україну — цінне джерело з історії народно-визвольної війни.

УПЕНИК Микола Олександрович /н.14. VI 1914, слобода Платове-Іванівка, тепер Родіонове-Несвітаївського р-ну Ростов. обл. РФ — п. поч. вересня 1994 на 81 році життя, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвитарі/ — укр. письменник-фронтовик. По закінченні семирічки працював слючарем на Луганському верстато-будівному з-ді, де й продовжував навчатися в ремісничому уч-щі, а потім — у редакції ґазети «Луганська правда». Не полишаючи журналістики, закін. вечірній відділ пед. ін-ту. Навч. у Літ. ін-ті ім. Горького в Москві. Під час 2-ї світової війни працював у військ. пресі. По війні був заст. гол. редактора ґаз. «Радянське мистецтво» та журн. «Всесвіт», гол. редактором ґаз. «Радянсь ка культура» (тепер — «Культура і життя»). У. — автор багатьох книжок, зокрема таких, як «Лірика», «Поезії», «Краснодонський зошит», «Слово про вічну дружбу», «Українська поема», «Вірші та поеми», «Найдорожче», зб. для дітей.

УРАЗОВСЬКИЙ Сергій Степанович /н.25. IX (8/X) 1903, с. Ровеньки, тепер Луганської обл. — п.13. I 1961, Харків; похований там само, могила на т. з. 13-му цвинтарі/ — укр. фізико-хімік, чл. -кор. АН УРСР з 1939. Закін. Харків. ун-т 1927; у 1930—41 — у Харків. хіміко-технологічному ін-ті: 1941—42 — зав. відділом в Ін-ті фіз. хімії АН УРСР; 1942—50 — зав. кафедрою, заст. директора Харків. хіміко-технологічного ін-ту; з 1950 — зав. кафедрою Харків. політехнічного ін-ту; одночасно працював у Харків. ун-ті. Осн. наук. праці У. Стосуються фізикохімії поверхневих явищ. Створив теорію молекулярного поліморфізму.

УРАЛОВ Ілля Матвійович /н. ?, Новгород-Сіверський — п? Там само й похований/ — актор, працював в укр. трупах, згодом працював у Моск. худож. театрі й кол. Александровському в Петербурзі. В УРЕ не представлений.

УСАТИЙ Семен Миколайович /н.1 (13). IX 1875, с. Седнів, тепер смт Черніг. обл. — п.19. XII 1944, Ленінград; похований там само/ — укр. учений у галузі електротехніки, доктор техн. Наук з 1938, засл. діяч науки Аз. РСр з 1936. Закін. 1899 Петерб. електротех. Ін-т. 1900—02 викладав у Катеринославському Вищому гірничому уч-щі (тепер Дніпроп. гірничий ін-т), де заснував фіз. та електр. Лаборвторії, з 1902 — у Петерб. політех. ін-ті (з 1914 — професор). У 1918—19 — професор Київ. індустріального (тепер політех.) ін-ту,! (! ( — 23 — професор експериментальної фізики в Таврійському (Кримському, м. Сімферополь) ун-ті (серед його учнів — майбутні академіки І. В. Курчатов та К. Д. Синельников). Осн. праці стосуються електр. Машин постійного і змінного струму.

УСАЧ-ОХОРОВИЧ Костянтин Франццович /н.1816 — п.1886, Херсонщина (?); похований там само?/ — укр. історик, статистик, поет, прозаїк. Скінчив Пктровсько-Розумовську с. -г. академію. 1882 опублікував статті «Коденський суд над гайдамаками» та «Остап Вересай». Секретар редакції «Киевской старины», співробітник «Діла» тощо. В УРЕ не представлений.

УСЕНКО Іван /н.2-а пол. XVIII ст., Яготин, тепер Київ. обл. — п. після 1837; похований?/ — укр. художник 1-ї пол. XIX ст., кріпак. Малярст ва навчався у придворних художників, які працювали у графів Розумовських у Батурині (тепер Черніг. обл.) та Петербурзі. Автор акварельних портретів сім’ї Рєпніних та їхніх знайомих. У 1837 на виставці в Полтаві експонував майстерно виконані копії з картин Рембрандта і Тіціана.

УСЕНКО Іван Степанович /н.14 (27). III 1906, с. Келеберда, тепер Канівського р-ну Черкас. обл — дата см. і місце поховання невід./ — укр. геолог, чл. -кор. АН УРСР з 1967. Закін. Київ. гірничогеол. Ін-т 1932; у 1936—41 і 1945—69 працював в Ін-ті геол. Наук АН УРСР (з 1950 — зав. відділом); з 1969 — зав. відділом Ін-ту геохімії і фізики мінералів АН УРСР. Осн. праці — з пет рографії й мінералогії магматичних та ефузивних гірських порід Українського щита. Розробив критерії пошуків нікеленосних ультрабазитів, запропонував класифікацію геол. Формацій Українського щита.

УСЕНКО Павло Матвійович /н. 10 (23). I 1902, колишнє (тепер знято з обліку) с. Заочіпське Царичанського р-ну Дніпроп. обл. — п.4. VIII 1975, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. поет. Уч. 2-ї світової війни. Навч. у Харків. ін-ті червоної професури. Працював у повітовому комсомолу, в молодіжних ґазетах і журналах. Був організатором організатором спілки комсомольських письменників «Молодняк». Редаґував однойменний журнал. Належав і до ВУСППу. Окремими виданими вийшли зб. віршів і поем: «КСМ» (1925), «Поезії» (1932), «Лави ідуть КаеСеМові» (1933), «Лірика бою» (1934), «Третя книжка» (1935), «Поезії» (1936) і в такому дусі аж до Творів у 4-х томах (1982).

УСИК Яків Олександрович /н.28. I (9. II) 1872, с. Мар’янське, тепер Великобагачанського р-ну Полтав. обл. — п.6. II 1961, Миргород Полтав. обл. ; похований у с. Мар’янському на місцевому цвинтарі/ — майстер різьблення на дереві. Був чл. АХЧУ. Серед творів — класики укр., рос. та груз. л-р (Т. Шевченка, 1943; М. Горького, 1946; І. Котляревського, 1947; Д. Гурамішвілі, М. Гоголя, обидва — 1949; В. Короленка та П. Мирного, обидва — 1951; О. ПушкінаЮ 1953, І. Франка, 1955), тем ат ичні композиції («Володарем світу буде праця», кін. 20-х рр. ; «Могутня країна Рад», 1947; «Переяславська рада», 1953; «Зустріч Б. Хмельницького з московськими посла ми», 1954). Твори У. Зберігаються в музеях Києва, Полтави, Миргорода.

УСИКОВ Олександр Якович /н.29. XII 1903 (11. I 1904), с. Янківка, тепер Великописарівського р-ну Сум. обл. — дата см. і місце поховання невід./ — укр. радіофізик, акад. АН УРСР з 1964. Закін 1929 Харків. ін-т нар. осіти (ІНО). 1936—55 працював у Харків. фіз. -тех. ін-ті АН УРСР, з 1955 — в Ін-ті радіофізики та електроніки АН УРСР (до 1973 — директор, з 1973 — зав. відділом). Осн. наук. праці У. Присвячені створенню імпульсивних магнетронних генераторів дециметрових і міліметрових радіохвиль і застосуванню їх в радіолокації, дослідженню поглинання та розсіяння радіохвиль, винайденню нових методів радіотехніки, зокрема радіозв’язку. Розробив 1944 радіолокаційний спосіб визначення пошкоджень у силових кабелях, 1960 висунув і ровзинув ідею використання лінзового ефекту іоносфери Землі для ст ворення радіотелескопів рефракторного типу.

УСМОШВЕЦЬ /Усмар Ян; р. н. невід. — п. після1004; похований?/ — давньоруський богатир, син київ. ремісника-комум’яки, який 992 переміг у двобої на р. Трубіж печенізького богатиря. Згодом один з воєвод кн. Володимира Святославовича. Подвиг У. росіяни безоглядно приписують собі, хоч відомо, що їх тоді в історії ще не існувало. З образом У. тісно пов’язаний персонаж укр. нар. казки про Кирила Кожум’яку.

УСТИЯНОВИЧ Корнило Миколайович /н.1839, с. Вовків, тепер Пустомитівського р-ну Львів. обл. — п.22. VII 1903, с. Довге, тепер Стрийського р-ну Львів. обл. ; похований там само/ — укр. маляр, письменник і громад. діяч. Син Миколи Леонтійовича У… 1858—63 навч. у Віденській академії образотворчих мистецтв. Подорожував по Галичині та Буковині. Відвідав Петербург (1867) і Київ (1872). Автор монументальних розписів і картин на істор. та біблійні теми («Василь Теребовельський», 1866; «Христос перед Пілатом», 1880; «Мойсей», 1887; «Козацька битва», 1890; «Літописець Нестор», 1901; «Т. Шенвченко на засланні», 80-і рр.); портретів (Т. Реваковича,1868; П. Бажанського, А. Вахнянина, Ю. Лаврівсько-

го, І. Савчинської, 1898). Один з перших на Зх. Україні зобразив селян (жанрові картини «Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», «Гуцул», 1891). Більшість творів збе рігаютєся у Львів. музеї укр. мистецтва. Як поет вперше виступив наприкінці 60-х рр. XIX ст. В 70-х рр. з’явилились його історичні поеми «Іскоростень», «Вадим», «Святослав Хоробрий»; траґедії «Олег Святославович Овруцький», «Ярополк Перший Святославович, великий князь київський» та ін. 1882—83 редаґував та ілюстрував сатирично-гумористичний журн. «Зеркало».

УСТИЯНОВИЧ Микола Леонтійович /н.7. XII 1811, м. Миколаїв, тепер Львів. обл. — п.3. XI 1885, м. Сучава, тепер Румунія; похований там само/ — укр. письменник і громад. діяч. Батько Корнила Миколайовича У. Закін. Львів. духовну семінарію 1838. Друкуватися почав 1836. Виступив як пропагандист ідей «Руської трійці». Був активним організатором «собору (з’їзду) руських учених» у Львові 1848, на якому закликав відстоювати укр. культуру, розвивати традиції Т. Г. Шевченка. У вірші «До зорі Галицької» — висловив ідею єдності Галичини з Наддніпрянщиною. В ліриці У. Відчутними є соціальні мотиви («Жебрак», «Рекрутка» та ін.), багато його віршів позначені любов’ю до природи Карпат, знанням фольклору. Пісня «Верховинець» («Верховино, світку ти наш…») стала народною Фольклорно-етнографічний матеріал поклав в основу повістей «Месть верховинця», «страсний четвер».

УТЕВИЧ Іван /н. бл. 1600 — п. після 1645; похований?/ — укр. церковний та освітній діяч, педагог; автор книги «Граматика словенская». В УРЕ не представлений.

УШАКЕВИЧ Василь /н.2-а пол. XVI ст. — п.2-а пол. XVII ст, Львів; похований там само?/ — укр. гравер 2-ї пол. XVII ст. Працював у Львові, виконав гравюри на дереві. В УРЕ не представлений.

УШАКОВ Микола Миколайович /н.25. V (6. VI) 1899, м. Ростов, тепер Ростовського р-ну Ярославської обл., РФ — п.17. XI 1973, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — рос. поет, Жив і працював в Україні, перекладав укр. поетів на рос. мову. Його поважа в М. Рильський.

УШИНСЬКИЙ Костянтин Дмитрович /н.19. II (2. III).1823 (за ін. даними, 1824), Тула, тепер РФ — п.21 (за ін. даними, 22). XII 1870 (2. I 1874), Одеса, похований у Києві, могила у Видубицькому монастирі, неподалік від Георгієвського собору; над могилою велетенський крислатий каштан, у залізній огорожі мармурвий хрест, на постаменті напис: «Константинь Дмитриевочь Ушинский, автор „Детского мира“, „Родного слова“, „Педагогической антропологіи“, умерь 21 декабря 1870 года на 47 году жизни». Нижче від постамента мармурова плита з написом:

В роки царської сваволі

Він жадав народу волі,

Працював для Батьківщини

Душу розумів дитини,

Школу рятував з безодні, -

Став безсмертним він сьогодні.

Вигляд могили скромний, квітів немає (1962); 1966 каштана зрубано, посаджено скромні квіти. В Україні ім’я У. Присвоєно Одес. пед. ін-тові й кільком загальоосвітнім середнім школам. У Києві У. встановлено пам’ятник; скульптор О. П. Скобликов, архітекторА. Ф. Ігнащенко. У Москві його іменем названо Педагогічну б-ку поблизу Третьяковської ґалереї, що міститься в чудовому старовинному палаці / — рос. педагог, основоположник наук. педагогіки й народної школи в Росії. Дитинство провів у с. Богданівці біля Новгород-Сіверського на Чернігівщині. Навч. у Новгород-Сіверській гімназії. 1844 закін. юрид. ф-т Москю ун-ту. 1846—49 — професор Демидов. Юрид. ліцею у Ярославлі, тепер РФ. З 1854 — викладач рос. словесності та юрид. предметів Гатчинського сирітського ін-ту, 1855—59 — інспектор його класів; з 1859 — інспектор Смольного ін-ту шляхтних дівчат, з 1860 — редактор «Журнала Министерства народного просвещения». Наприкінці 1861 У. Усунуто з посади редактора, а 1862 — й з роботи в ін-ті через неблагонадійність. 1862—67 жив за кордоном. В пед. системі У. Важливе місце посідає вчення про мету виховання, що визначилася ним як підготовка людини до життя й праці, як формування в людині почуття обов’язку перед народом. У. обстоював думку, що кожний народ має право мати школу рідною мовою, засуджував циризм за заборону вивчення укр. мови в школах України. Створив цілісну дидактичну систему. Визначив основні шляхи й засоби розвиваючого навчання, був поборником класно-урочної системи навчання, врахування вікових і психологічних особливостей дітей. Надавав важливого значення праці в психологічному й фізичному розвитку людини, вказував на керівну роль школи та особи вчителя у вихованні дітей. Склав підручники для почю навчання «Дитчий світ і Хрестоматія» (1861) і «Рідне слово» (1864), в яких наук. рівень знань поєднувався з доступністю, яскравістю викладу і служив завданням морального й естетичного виховання.