Проект «Українці в світі»

ТАБУЇ /н.1868 — п. після 1930-х рр. ; похований?/ — франц. ґенерал; 1917—18 — високий комісар Франції за Центральнох Ради. Написав спомини: «Як я став комісаром Франції в Україні» (1932). В УРЕ не представлено.

ТАВОЛГА-МОКРИЦЬКИЙ Петро Миколайович /н.1820, Пирятинський пов. на Полтавщині? — п. після 1861, Пирятин? Похований?/ — укр. поет 60-х рр. XIX ст. Чи не брат художника А. М. Мокрицького? Вірші писав під впливом Шевченкової поезії. 10 червня 1859 Т. Шевченко гостював у Т. — М. В Пирятині, написав тут вірш «Ой маю, маю я оченята». На поетову смерть Т. — М. відгукнувся віршем «Плачте, очі, виливайте до сльозини, до росини» (опубліковано в журн. «Основа», 1861, № 3). 28. II (12. III н. ст.) 1861 був на похороні Шевченка в Петербурзі й над його домовиною прочитав свого вірша. 27 квітня 1861 узяв уч. в організації концерту в Петербурзі, присвяченого поетової пам’яти. Писав про Шевченка в ґаз. «Северная Пчела» (1861). В УРЕ не представлений, зате представлений у «Шевченківському словнику» як Мокрицький-Таволга і як Таволга-Мокрицький.

ТАЛААТ МЕГЕМЕТ /н.1874 — п.1921, Берлін, Німеччина, убитий вірменином; похований?/ — турецький політ. діяч, бей, потім паша. В листопаді 1914 склав заяву, що Туреччина й центральні країни Європи змагатимуть у війні до визволення України. В УРЕ не представлений.

ТАЛІЄВ Валерій Іванович /н.22. II 1837, м. Лук’янове, тепер Нижньоновгородська обл. РФ — п.21. II 1932, Москва; похований там само/ — укр. ботанік. Закін. Казан. (1894) і Харків. (1897) ун-ти; в 1900 _ 16 працював у Харків. ун-ті, з 1917 — у Моск. с. — г. академії. Досліджував флору Пд. України, розробляв питання еволюційного вчення. В УРЕ не представлений.

ТАЛЬКО-ГРИНЦЕВИЧ Юліан Домінікович /н.10. VIII 1850, маєток Рукшани Ковенського пов., тепер Литва — п.26. IV 1936, Краків? Похований?/ — укр. антрополог, етнограф і археолог. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту 1876; був лікарем у Звенигородці, тепер Черкасю обл. (1878—91). Окружний лікар на Забайкаллі — 1891—1908; з 1908 — професор Краків. ун-ту. Опублікував бл. 300 наук. праць, у тому числі й з питань антропології українців, етнографії та археології України. В УРЕ не представлений.

ТАЛЯРЕВСЬКИЙ Яків /у чернецтві — Іліодор; н.1-а пол. XVIII ст. — п.2-а пол. XVIII ст. ; похований, Чернігів?/ — укр. гравер на дереві. Працював у Чернігові. В 50-х рр. виконав гравюри для різних видань, що виходили в Черніг. друкарні: «Цар Давид грає на гуслях», «Григорій Двоєслов», «Іоанн Златоуст», «Василь Великий» та ін.

ТАМАРА Михайло Львович /н.1868, с. Піщане, тепер Золотоніський р-н Черкас. обл. — п. після 1895; похований?/ — укр. мандрівник, економіст. Скінчив Колеґію Павла Галагана в Києві із золотою медаллю, Моск. ун-т по юрид. ф-ту; у Петерб ун-ті вивчав східні мови. У Персію їздив вивчати економічний стан країни. Опублікував «Економічний стан Персії» (1895). В УРЕ не представлений.

ТАМАРОВ Ілля Ісакович /н. 2-а пол. XIX ст. — п.30. III 1960, Київ; похований там само/ — піаніст, педагог, викладач Київ. консерваторії, де працював бл. 50 років; виступав акомпоніатором; виховав значний загін молодих музик. В УРЕ не представлений.

ТАНАТАР Йосип Ісакович /н.17. IX 1880, м. Мелітополь, тепер Запоріз. обл. — п.13. XII 1961, Дніпропетровськ; похований там само/ — укр. сов. геолог. 1903 закін. Катеринослав. Вищу гірничу шк., де залишили асистентом; з 1913 — професор. Автор понад 100 наук. праць. В УРЕ не представлений.

ТАНАТАР Севастян Мусійович /н.7. Х 1849, Одеса — п.30. XI 1917, там само й похований/ — укр. хімік. Закін. Одес. ун-т 1812; з 1896 — професор цього ж ун-ту. Автор численних нгаук. Прац. В УРЕ не представлений.

ТАНСЬКИЙ Антін /р. н. невід. — п. бл. 1734; похований?/ — козацький полковник, сподвижник С. Палія. Походив з сербського дворянського роду. В 70-х рр. XVII ст. переселився в Україну і вступив у Запорізьке військо. 1677 одружився з Палієвою донькою. У 80-х рр. XVII ст. — на поч. XVIII ст. брав уч. у боротьбі правобережного козацтва проти польс. загарбників і тур. — тат. Агресії. Після придушення Палія повстання 1702—04 був полковником компанійського полку. 1711 Т. призначено білоцерківським полколвником. У 1712—34 — полковником Київського полку.

ТАНСЬКИЙ Василь /р. н. невід. — п.1763; похований?/ — укр. поет XVIII ст., пращур М. В. Гоголя по материнській лінії. Автор кількох інтерлюдій, віршованих діалогів і бурлескно-гумористичних творів. Т. приписують авторство великодної вірші про перемогу Христа над чортом, пеклом і смертю (1746), відолмої у кількох списках.

ТАНЧАКОВСЬКИЙ Йосип /н.1856 — п.1929; похований?/ — галицько-український педагог, організатор фахового шкільництва «Рідної мови». В УРЕ не представлений.

ТАНЧАКОВСЬКИЙ Степан /н.1854 — п.1928; похований?/ — галицько-український громад. діяч, нотар, організатор просвітнього життя Золочивщини й Бучаччини. Жертвував великі кошти на просвітні цілі. Почесний чл. «Просвіти». В УРЕ не представлений.

ТАНЯЧКЕВИЧ Данило /н.18. XI 1842, с. Дідилів, тепер Кам’янсько-Бузький р-н Львів. обл. — п. 1906, с. Закомарья, тепер Буський р-н тієї самої обл. ; похований там само/ — укр. церковний, громад. — політичний діяч, священик, публіцист. 1867 закін. теологічний ф-т Львів. ун-ту. Був священиком у с. Заком ар’я на Львівщині. Один з перших громад. — політичних діячів у Галичині: організував таєсмні студентські товариства в гімназіях, писав численні плітичні памфлети, публікувався в різних народних ґазетах. Його лист-протест руського населення до редактора «Русі» (1867) був першим маніфестом галицького українства, а працї, присвячені укр. економіці, були одними з перших. Окрім того, він був засновником кредитного т-ва «Правда» в Золочівському та Бродівському повітах і першого т-ва «Сільський господар»в Золочеві. 1897—1900 Т. був депутатом до Австрю парламенту. В УРЕ не предст авлений, однак представлений в «Українському енциклопедичному словнику-календарі» (Тернопіль. Навчальна книга — Богдан, 2003).

ТАНФІЛЬЄВ Гаврило Іванович /н.22. II (6. III) 1857, Таллін, тепер Естонія — п.4. IX 1928, Одеса; похований там само/ — укр. фізико-географ, ботанік і ґрунтознавець. 1883 закін. Петерб. ун-т; з 1885 працював у департаменті землеробства, брав уч. у експедиціях по Росії. З 1905 — професор Новоросійського (Одеського) ун-ту, де організував кафедру географії. Один із засновників Одес. с. — г. ін-ту. 1918—26 керував відділом природно-істор. досліджень Одес. обл. с. — г. станції. ; з 1911 — президен т Новоросійського т-ва дослідників при роди. У наук. працях продовжував і розвивав ідеї свого вчителя В. В. Докучаєва. Вивчав питання взаємозв, язків між лісом і тундрою, лісом і степовим ландшафтами. Т. — автор одного з перших зведень з рослинного покриву Росії, схеми фіз. — геогр. районування Європи, Росії, 4-томної монографії «Географія Росії» (1916—24). Досліджував природу України, зокрема Причорномор’я і Полісся.

ТАНЦЮРА Гнат Трохимович /н.10. VI 1901, с. Зятківці, тепер Гайсниського р-ну Вінн. обл. — п.12. XI 1962, м. Гайсин, тепер Вінн. обл. ; похований т ам само/ — укр. фольклорист, учитель. Закін. Вінн. ін-т соцвиху (1932). Учителював у Клебані, Зятківцях та Гайсині на Вінничині. Зібрав понад 2500 укр. пісень (з мелодіями), бл. 300 казок, більш як 1500 прислів’їв і 600 загадок. Частину його записів надруковано в книзі «Жіноча доля в народних піснях» (Х., 1930). Понад 1000 зразків нар. творчості Т. записав від талановитої нар. співачки Явдохи Зуїхи. Ці його записи опубліковано в книзі «Пісні Явдохи Зуїхи. Записав Гнат Танцюра» (К., 1965). Свій досвід збирача-фольклориста Т. узагальнив у книзі «Записки збирача-фольклориста».

ТАРАКАНОВ Микола Михайлович /н.7 (19). XII 1898 — п. 21. IX 1976, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. хоровий дириґент і педагог, нар. артист УРСР з 1960; у 1926 закін. Київ. муз. — драм. ін-т ім. М. Лисенка; з 1926 — асистент, згодом — хормейстер Київ. держ. академічної опери. 1928—29 — хормейстер капели «Думка», 1929—32 — хормейстер і дириґент Правобережної українсбкої опери (Вінниця). Був гол. хормейстером Харків. (1932—34), Київ. (1934—41), Донецького (1954—64), Одеського (1964—66) театрів опери та балету, а також оперної студії Київ. консерваторії (1938—41). В 1964—66 — викладач Одес. консерваторії. За уч. Т. поставлено 40 опер.

ТАРАН Анатолій Васильович /н.5. VII 1940, с. Миропілля Краснопільського р-ну Сум. обл. — п. березень 1995, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. письменник, громад. діяч. По закін. сільської шк. працював секретарем комсомольської організації колгоспу «Україна» в с. Будилка й писав до районнох ґазети статті, нариси, кореспонденції. Невдовзі став літпрацівником цієї ґазети. Закін. ф-т журналістики Вищиго військово-політичного уч-ща Сов. армії і військово-морського флоту. Багато працював у військ. пресі. Протягом останніх років вів у ґаз. «Вечірній Київ» літ. — мистецьку сторінку. Був директором респю буд. літераторів. Редаґував столичну багат отиражку «Оболонь». У 23 роки видав першу зб. віршів «Я — мільярдер». Видав 15 поетичних і прозових книг.

ТАРАН Андрій Іванович /н.31. VIII 1886, м. Нікополь — п.5. III 1967, Ленінград; похований там само/ — укр. маляр. Початкові художні знання здобув у місцевого маляра. 1901—05 навчався в Пензі, 1906—09 — у Петербурзі, 1909—12 — у Парижі. 1923 повернувся в Україну. Був чл. АРМУ (до 1927), пізніше — ОСМУ. Твори: «На Краматорську», «За чоти ри роки», «У першій бригаді», «Задиміла дамна» (1927), «На Дніпрельстані» (1929), «Гурток винахідників» (1933), «Криворізькі етюди» (1937), «На кар’єрі» (1938). Викладав у Київ. худож. ін-ті, де 1937 організував мозаїчну майст ерню.

ТАРАН Іван /н.1-а пол. XVIII ст. — п. після 1768; похований?/ — ватажок гайдамацького загону на Правобережній Україні під час Коліївщини. Організований Т. з селян і запорожців загін діяв у Чигиринському старостві поблизу містечка Лебедина (тепер село Шполянського р-ну Черкас. обл.). У боях проти польс. карального війська гайдамаки зазнали поразки. Частина їх потрапила в полон і була страчена в містечку Кодні 1768. Після придушення Коліївщини доля Т. невідома.

ТАРАН Павло Андрійович /Сабадаш; н. бл. 1745, с. Крупичполе, тепер Ічнянського р-ну Черніг. обл. — п. після 1768 у неволі в Московщині; похований?/ — запорізький козак Канівського куреня, ватажок гайдамацького загону під час Коліївщини. Навесні 1768 вступив до повстанського війська, очоленого М. Залізняком. Невдовзі Т. став ватажком загону, який визволив від польс. загарбників Тетіїв, Володарку та навколишні села. Захоплениі московським каральним загоном у містечку Лукашівці під Уманню, Т. був засуджений до побиття батогами та заслання на довічну каторгу в Нерчинськ.

ТАРАН-МИСИК Марія Іванівна /р. н. невід — п. лютий 1993, Харків; похована там само, могила на 13-му цвинтарі поруч з чоловіком поетом Василем Олександровичем Мисиком/ — дружина видатного укр. поета й поета-перекладача, довголітнього страдника сталінських катівень В. Мисика. Працю її можна порівняти з діяльністю цілого наук. закладу: розшифрувала сотні записів свого покійного чоловіка, підготувала цілу низку його публікацій як ориґінальних, так і перекладних творів у журн. «Всесвіт»,»Дніпро», «Березіль».

ТАРАНУЩЕНКО Стефан Андрійович /н.9. XII 1889, м. Лебедин, тепер Сум. обл. — п.13. Х 1976, Київ; похований там само/ — укр. мистецтвознавець. 1917 закін. Харків. ун-т. Досліджував укр. нар. архітектуру, малярст во, декоративно-ужиткове мистецтво, творчісь укр. художників. Написав чимало праць, серед яких: «Старі хати Харкова» (1922), «Покровський собор у Харкові» (1923), «Мистецтво Слобожанщини» (1928), «Лизлгубівська кам’яниця в м. Седневі» (1932), «П. Д. Мартинович» (1953), «Шевченко-художник» (1961), «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України» (1976), статті про творчість В. Кричевського, О. Кульчицької, про укр. писанки, нар. меблі й килими, книжкову графіку. Брав уч. у виданні «Історії українського мистецтва» (т.3, 1968).

ТАРАНЬКО Михайло /н. 1887 — п. після 1930-х рр., репресований? Похований?/ — галицько-український педагог і видавець. Редактор та видавець часописів для дітей: «Світ дитини «, „Молода Україна” й низки книжечок. В УРЕ не представлений.

ТАРАСЕВИЧ Лев Олександрович /н.2 (14). II 1868, Тирасполь, тепер Молдова — п.12. VI 1927,, побл. М. Дрездена, Німеччина; похований у Москві/ — укр. (УРЕ: рос і укр.) мікробіолог і патолог, акад АН України з 1926. У 1891 закін. фіз. — матем. ф-т Новорос. ун-ту в Одесі; 1898—1900 співробітник Київ. ун-ту, 1900—02 — Пастерівського ін-ту в Парижі (працював під керівництвом І. І. Мечникова); 1902—07 викладач Одеського, 1907—11 та 1917—24 — Моск. ун-тів. У 1918—27 очолював Учену мед. раду Наркомату охорони здоров’я СССР; водночас (з 1920) — директор об’єднання н. — д. ін-тів — Держ наук. ін-ту нар. охорони здоров’я ім. Л. Пастера. Праці Т. присвячені питанням мед. мікробіології та епідеміології, в т. ч. Проблемам імунітету; вивченню ретикуло-ендотеліальної системи тощо. Т. — громад. діяч, популяризатор наук. знань.

ТАРАСЕВИЧ Леонтій /н. бл.1650, ймовірно, Ужгород — п. 1710, Київ; похований там само) — укр. рисувальник і гравер, представник стилю барокко, один з основоположників в Україні мистецтва різцевої гравюри на металі. Належав до шк. О. Тарасевича. Навч. в Аугсбурзі (Баварія), працював у Вільні, Чернігові, Москві та Києві. Ілюстрував книжки й виготовляв стан кові естампи. Рання творчість Т. пов’язана з Вільно, де у 80 — рр. XVII ст. він гравірував геральдичні та панегіричні композиції на честь духовних і світських вельмож Литви й Польщі — Я. Огінського, К. Бжостовського, О. Котовича, Я. Собеського. В титульних аркушах, фронтиспісах та ілюстраціях до панегіриків, наук. і теологічних творів, в образах святих широко ви користовував символи й алегорії античності, середніх віків, доби Відродження, пишний декор. У віленський період творчості виконав портрети старости з Ошмян Г. Землі, князя К. Радзивілла, смол. Єпіскопа Б. Корвін-Гонсевського та ін. З кін. 80-х рр. жив в Україні — в Чернігові та Києві, де яскраво розкрився талант Т. — ілюстратора, інколи виїжджав до Москви й Вільна. Він оздоблював багатьма гравюрами світські (вітальні поеми на честь В. Ясинського, Б. Шереметєва) й релігійні («Псалтир», «Тріодь», «Новий завіт») видання. У великомк циклі ілюстрацій (бл.40) до видань друкарні Києво-Печерської лаври — «Печерського патерика» (1702) Т. відображав реалістичні мотиви, насамперед у пейзажах, де відтворював краєвиди Києва й істор. достовірні образи відомих укр. діячів — літописця Нестора, маляра Алімпія, Ієремії Прозорливого та ін. Ос тання з відомих гравюр Т. надрукована в підручнику артилерії Брінка (1710, Москва).

ТАРАСЕНКО Василь Юхимович /н. 7 (19). III 1859, Одеса — п.25. VII 1926, Вороніж, тепер РФ? Похований? УРЕ місця см. не вказує/ — укр. геолог. Закін. Київ. ун-т 1884, у якому викладав до 1903. Пізніше — професор Юр’вського (тепер Тартуський) ун-ту; з 1918 — Вороніж. Ун-ту. Брав уч. у геолог. Зніманні Криворізького залізорудного басейну. Осн. праці Т. присвячені вивченню кристалічних порід України. Вперше в Україні застосував метод мікроскоп. Досліджень і детального хім. аналізу гірських порід.

ТАРАСЕНКО Іван (див. № 3907. Савич Олександр).

ТАРАСЕНКО Олексій Григорович /н.30. IX 1909, с. Домаха, тепер підпорядковане Лозівській міськраді Харків. обл. — р. см. і місце поховання невід/-укр. актор і режисер, нар. артист Украхни з 1960. Сценічну діяльність почав у Харків. робітничо-колгосп. Театрі. З 1939 — актор Сум. укр. муз. — драм. театру ім. М. С. Щепкіна (з 1980 — театр муз. драми і комедії). Ролі: Гнат («Безталанна» Карпенка-Карого), Платон) «Платон Кречет» Корнійчука), Вожак («Оптимістична траґедія» Вишневського), Отелло (однойменна траґедія Шекспіра). Вистави: «Лимерівна» П. Мирного, «Машенька» Афіногенова та ін.

ТАРАСЕНКОВ А. Т. /рр. н. і с. невідомі; похований у Москві, Могила на цвинтарі при Донському монастирі/ — лікар, доглядав перед смертю М. В. Гоголя, залишив записки про перебіг хворості й останні письменникові дні. В УРЕ не представлений.

ТАРАСОВИЧ Кіндрат /н. 1-а пол. XVII ст. — п. після 1672; похований?/ — наказний гетьман за Петра Дорошенка. В УРЕ не представлений.

ТАРАШКЕВИЧ Сигізмунд /Тарас; н. бл. 1905 — п. після 1920-х рр. ; похований?/ — укр. поет і перекладач. В 20-х рр. жив у Полтаві в будинку робітничих підлітків, куди попав під час громадянської війни. Належав до літ. орг-ції «Молот». 1923 намагався створити юнацюкий театр. Писав вірші і польс. мовою. В кінці 20-х рр. переїхав до Харкова, працював у т еатрах. Друкувався в харків. пресі. Дальша доля невід. В УРЕ не предст авлений.

ТАРБАЙ Осиф (н. бл. 1900, с. Бодаки Горлицького пов., тепер Польща — п. 23. VII 1964; похований там само/ — лемківський каменяр-різбяр, виробляв хрести, каплиці, млинові камені, надгробки, т. з. «шайбети». Його вироби знані в Познані, Варшаві, а навіть у далекім Гданську; був виселений 1947 на Зх. землі Польщі, хворів, а 1959 повернувся до своїх Бодаків; здається, це був останній артист того роду на Лемківщині без науки. В УРЕ не представлений.

ТАРДОВ Михайло Семенович /н.16 (28). VII 1892, Гуляйполе, тепер Запоріз. обл. — п.31. Х 1948, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ділянка № 9, недалеко від могили Б. Грінченка; надгробок сірого граніту з написом: «Писатель Михаил Тардов 1892—1948». Біля надгробка стоїть біла мармурова таблиця з таким самим написом/ — рос. письменник. Уч. громадян та 2-ї світової воєн. Друкується з 1922. У трилогії «Фронт» («Шанці», 1930; «Кінець Охотського полку», 1933; «Перший більшовицький», 1939) показав революц. події. Автор повістей і нарисів про героїв громадяню війни: Г. Котовського, С. Лазо, О. Пархоменка, В. Чапаєва, О. Щорса. Оповідання «Орлик» (1935), «Патріоти» (1938) та ін. про громадян. Війну. 2-й світовій війні прис вятив книги оповідань та нарисів «Батьківщина кличе» (1943), «Оповідання Юхима Пушкаря» (1944). Писав твори для дітей, кіносценарії. Його твори перекладено укрю мовою.

ТАРКОВСЬКИЙ Арсен Олександрович /н. 12 (25). VI 1907, Єлисаветград, тепер Кіровоград — п. ? Похований, Підмосковя?/ — рос. письменник, перекладач. Почав друкуватися 1926. Автор зб. «Перед снігом» (1962), «Землі — земне» (1966), «Глнець» (1969), «Вірші» (1974), «Чарівні гори» (1978), «Зимовий день» (1980). Перекладач творів Т. Шевченка та ін. укр. письменників. Д. Павличко перекладав його вірші укр. мовою.

ТАРКОВСЬКИЙ Олександр /н.1862 — п. 1924; похований?/ — укр. народник-революціонер, чл. партії «Народна воля», з 1887 — на засланні в Сибіру. Склав нарис історії революц. руху в Єлисаветграді. Ймовірно, батькор Арсена Олександровича Т. В УРЕ не представлений.

ТАРЛЕ Євген Вікторович (н.27. Х (8. ХI) 1875, Київ — п. 6. I 1955, Москва; похований там само, могила на Новодівичому цвинтарі, надгробок з написом: «Историк Евгений Викторович Тарле 1875—1955»/ — совєцький історик, академік АН СССР з 1928, почесний доктор Сорбони та ун-тів у Брно, Осло, Алжирі і Празі, академік Норвезької АН і л-ри в Осло. Автор багатьох наук і публ. праць. Деякі перекладено укр. мовою.

ТАРНАВСЬКИЙ Мирон /29. VIII 1869, с. Берилів на Львівщині — п.29. VI 1938, с. Черниці, Галичина; похований у Львові, могила на Янівському цвинтарі/ — ґенерал-четар УГА, її начальний вождь. Був підпоручником в австро-угорській армії, з 1919 — капітаном; з 1916 — командант УСС, згодом у ранзі підполковника = командант16-го полку стрільців. ; з лютого1919 Т. перебував на службі УГА, очолюючи її другий корпус, з часом став її ґенерал-четарем і начальним вождем. У серпні1919 брав уч. у поході на Київ. У 1920 перебував у таборі для полонених, куди перевезли його поляки. По звільненні повернувся в Галичину, де жив до кінця в с. Черниці. В УРЕ не представлений.

ТАРНАВСЬКИЙ Остап /н. бл. 1916, Галичина — п.19. IX 1992, Філідельфія, Пенсильванія, США на 75 році життя; похований там само/ — укр. поет, літ. критик і публіцист, доктор, один із засновників і довголітній голова Світового об’єднання укр. письменників «Слово». В УРЕ не представлений.

ТАРНАВСЬКИЙ Семен / рр. н., см. і місце поховання невід./ — значний бунчужний товариш, реєнт Ґенеральної військової канцелярії за гетьмана Данила Апостола. В УРЕ не представлений.

ТАРНАРУЦЬКИЙ Роман Єфремович /н.15. II 1911, м. Гадяч на Полтавщині — 18. VII 1944 загинув на фронті 1944 біля с. Вигоди Гайновського р-ну, тепер Польща; похований там само, біля с. Вигоди / — укр. поет і педагог. 1928 скінчив семірічку й виїхав до Харкова, був на з-ді токарем. Закін. іст. ф-т Харків. ун-ту, став директором шк. № 12. Виступав з нарисами, оповіданнями, віршами. Брав уч. у 2-й світовій війні. В УРЕ не представлений.

ТАРНОВИЧ Юліан /н.1903, с. Ростайне, Лемківщина, тепер Польща — п.28. IX 1977, Канада; похований там само, є й музей його імені, де представлено його як великого сина укр. народу/ — укр. історик, письменник, художник, редактор. Навчався в Сяніцткій гімназії, яку закінчив на відмінно, далі — в підпільному Львів. ун-ті. Перші його публікації з’явилися в журн. «Бескид» 1927, а також — у львів. часописі «Неділя». З 1929 навчається в торговельній академії, а з 1933 — на ф-ті філософії Львів. ун-ту, згодом працює в НТШ, вливається в колектив редакції часопису «Наш лемко», де заснував б-ку Лемківщини, тут і побачила світ його фундаментальна праця «Ілюстрована історія Лемківщини» (1936), а потім — «Історичні пам’ятки в західних Карпатах», «Мова століть», «Верхами Лемківського Бескиду», «За срібнолетник Сяном» та ін. 1939 зі Львова перебирається до Кракова, влітку 1941 знову у Львові, де редаґує 6 тижневиків; 1944 переїжджає до Праги, далі — до Відня, Мюнхена, Регенсбурга, де 1946 заснову. Часопис «Українське слово». Протяягом двох наступних років у своїй друкарні видає понад 350 тисю друкованих аркушів різної л-ри: худож. твори, істор. мат еріали, документи, навч. посібники. 1947 перебирається до Канади, де кидається у вир укр. життя. В УРЕ не предст авлений.

ТАРНОВСЬКА Марія Миколаївна /пс. — М. Вірляна; н. 8. XII 1892, с. Коцюбинці, тепер Гусятинського р-ну Терноп. обл. — п.17. V 1975, Детройт, США; похована там само/ — укр. письменниця у США. Сестра М. М. Тарновського. 1909 виїхала на заробітки до Америки. Була чл. заокеанської філії «Гарту». Друкуватися почала 1919 (вірші) В новелах, що були вміщені в журн. «Робітниця», показала долю безробітних, наймичок («Нові теми», «Життя», «Жителі нор», «Орися», «Павуки». Виступала на сторінках газ. «Українські вісті» та ін.

ТАРНОВСЬКИЙ Авксентій /н. бл.1820, м. Ромни? — п. після 1862; похований?/ — укр. поет 40-х рр. XIX ст… Навч. у Москві, де 1862 вийшла зб. віршів. Автор траґікомедії «Оксус і Леся». Можливо, що В. Василенко писав про А. І. Тарнолвського, як про поміщика-меломана з Прилуцького пов., якого п’єса «Косовиця» виконувалась у кінці 50-х рр. в Україні та в Москві. В УРЕ не представлено.

ТАРНОВСЬКИЙ Іван /н.1-а пол. XVII ст. — п. після 1658; похований?/ — полковник Волинський, начальник козацьких залог на Волині 1657—58. Намагався поширити владу козацької держави на Зх. — Українські землі. В УРЕ не представлено.

ТАРНОВСЬКИЙ Микола /н. ? — п.1898; похований?/ — укр. бібліограф, автор бібліографії укр. л-ри до Квітки=Оснолв’яненка (Київ, 1929, вид-во ВУАН. В УРЕ не представлено.

ТАРНОВСЬКИЙ Микола Миколайович /н.1. I 1859, с. Коцюбинці, тепер Гусятинського р-ну Терноп. обл. — п.20. VI 1984, Київ? Похований?/ — укр. письменник. Початкову освіту здобув у сільській шк., наймитував. На п’ятнадцятому році життя виїхав в Америку. Працював у Нью-Йорк й Детройті на заводах і фабриках, брав уч. у соціалістичному русі, самотужки здобув освіту. Кілька років редаґував сатиричний журн. «Молот», згодом став співробітником ґаз. «Українські щоденні вісті». 1958 переїхав до Совєцького Союзу і прийняв громадянство. Був заст. голови Т-ва культурних зв’язків з українцями за кордоном. Автор зб. віршів і поем «Патріоти» (1918), «Шляхом життя» (1921), «В коридорах вічності», «Велике місто» (1926), «Поема про Гаррі Сімса» (1932); книжок публіцистики «В ярмі окупанта» (1938), «Вперед, завжди впероед!» (1940) «До світлої мети» (1951). Чимало книжок Т. вийшло в Україні.

ТАРНОВСЬКИЙ Микола Юхимович (н.2. V 1919, с. Олександрівка Тростянецького р-ну Вінн. обл. — п. ? Похований, Львів?/ — укр. письменник. Закін. Тульчинський пед. технікум та Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. Горького в Москві (1957). Вчителював, працював у редакціях ґазет «Вінницька правда», «Закарпатська правда», журн. «Жовтень». Автор романів «Шляхами братів» (1950), «Ранок над Ужем» (1952), «На перевалі» (1953), «Крутогора» (1957), «День починається неспокійно» (1963) «Вирок» (1965), багатьох повістей та оповідань.

ТАРНОВСЬКИЙ Федір Максимович /н.24. V 1895, Пленськ, тепер Польща — п.23. I 1936, Бєлград, кол. Югославія; похований там само/ — укр. фахівець з історії права, академік УАН першого її складу. Закін 1896 юр. ф-т Варшав. ун-ту і був залишений проф. стипендіантом на кафедрі історії руського права професора Ф. Лентовича. Того ж року видав у Варшаві першу наук. працю: «Обзор магдебургского права западнорусских городов литовской эпохи». За яку одержав золоту медаль. У січні 1899 Т. призначено в. о. доцента на кафедрі енциклопедії права і майже одночасно — молодшим кандидатом на посаду судового відомства С. — Петерб. судової палати. 1900 його відряджають до Німеччини, де він мав можливість читати й свої лекції. 1902 запрошують у Варшав. ун-т читати лекції з енциклопедії права, а також з історії руського права, а наступного року він одержав посаду в. о. доцента кафедри руського права. 1905 захистив маґістенрьку дисертацію на тему: «Юридичний метод у державній науці. Нарис розвитку його в Німеччині». 1906 його затверджують на посаді доцентав, 1908 рада Юр’євського (нині Тартуського) ун-ту обрала Т. на кафедру руського права, через рік він там очолив професорський дисциплінарний суд. 1911 захистив докторську дисертацію «Догмватика позитивного державного права у Франції за старих порядків», а згодом видав монографію на цю саму тему. В УАН він очолив кафедру порівняльної історії права. З 1919 керував роботою відділу соціальних наук. У кінці 1919 виїхав за кордон, видав кілька наук. праць у Берліні, Харбіні і Бєлграді. Був проф. Бєлград. Ун-ту, чл. Сербської королівської академії, чл. — кор. Бролгарської АН і Слов’янського ін-ту в Празі. Ще в середині 20-х рр. його праці щорічно публікувались у «Записках соціально-економічного відділу ВУАН», але поступово ім’я його зника. Зі с торінок наук. л-ри в Україні, а пізніше викреслюється зі списків ВУАН. В УРЕ не представлений.

ТАРНОВСЬКІ — укр. поміщики, власники значних земельних володінь у Чернігіській, Полтавській і Київській губерніях у XVIII — поч. ХХ ст. Походили з козацької старшини. В а с и л ь В а с и л ь о в и ч (старший) Т. /н.14 (26). VI 1810 — п. 4 (16). XII 1866, Чернігів; похований?/ — укр. дослідник. Закін. Моск. ун-т. Був знайомий з М. Гоголем та. Шевченком. Автор праць «Юридичний побут України», «Про ділимість сімейств у Малоросії» (К., 1853); В а с и л ь В а с и л ь о в и ч (молодший) Т. /н.20. III 1837 — п.13. VII 1899, Київ похований там само, могила була на цвинтарі Аскольдової Могили; в 1930-х рр. цвинтар ліквідовано, тлін Т. перенесено на Звіринецький цвинтар (вул. Верхня, біля Печерського мосту); огляд 1966 виявив: недалеко від входу, майже на розі, залізна ограда, а в ній чотири кам’яних плити з написом: «Людмила Владимировна Тарновская, рожденная Юзефовичь. Родилась в 1813 + 22 декабря 1896»; «Василий Васильевичь Тарновскій, род. 20 марта 1837 г. + 13 іюня 1899 г.»; «Петр Васильевичь Тарновскій, род.14 іюля 1830 г. + 13 апреля 1898 г.»; «Софія Васильевна Тарновская, рожденная Тарновская. Род. 24 августа 1846 г. + … апреля 1889 г.» Всі могили перенесено з Аскольдової Могили. Цих подробиць в УРЕ немає і переплутано деякі дати / — укр. колекціонер. Син Василя Васильовича Т. (старшого). Закін. Київ. ун-т. Листувався з Т. Шевченком. У його маєтку в Кончаківці не раз гостювали Марко Вовчок, І. Рєпін, М. Ге та ін. видатні діячі укр. культури… Збирав колекцію старожитностей (тепер зберігається в Чернігівському історичному музеї, рукописну та художню спадщину Т. Шевченка; Г р и г о р і й С т е п а н о в и ч Т./н.1788 — п.8 (20). XII 1853, маєток Качанівка чи с. Потік, тепер Миронівського р-ну Київ. обл. ?/ — укр. культур. діяч. Дядькь Василя Васильович Т. (старшого). Був знайомий з М. Гоголем, М. Глинкою, С. Гулаком-Артемовським, М. Максимовичем ін. діячами укр. культури. В його маєтках у Качанівці 1843 та с. Потоці 1845 бував Т. Шевченко, який у повісті «Музикант» вивів його в образі поміщика Арновського.

ТАРНОГРАДСЬКИЙ Валеріан /н.1880, с. Уланів Літинського пов. Подільськ. Губ., тепер Хмільницький р-н Вінн. обл. — п. після 1930-х рр., репресований? Похований?/ — укр. письменник, зб. поезій «Барвінковий цвіт», «Баянові струни». В УРЕ не представлений.

ТАРНОГРОДСЬКИЙ (Тарногородський) Микола Павлович /н.28. VIII 1894, с. Заліска, тепер Дунаєвецького р-ну Хмельн. обл. — п.31. I 1938; репресований? Похований?/ — уч. боротьби за совецьку владу в Україні, чл компартії з 1915. З 1914 навч. на мед. ф-ті Київ. ун-ту. 1915—16 працював у підпільній орг-ції Києва. В квітні 1916 ув’язнений у Лук’янівській тюрмі. Після Лютневої революції 1917 звільнено; переїхав до Вінниці, де очолив міський к-т РСДРП (б); з липня 1917 — чл. обласного к-ту РСДРП (б) Пд. — Зх. краю. Під час жовтневого перевороту 1917 — голова Вінницького ревкому та один з керівників вінницького жовтневого повстання. Під час австро-німецької окупації України 1918 — чл. київ. підпільного обкому КП (б) У, 1919 — голова Поділ. Губвиконкому. Під час денцкцнщини працював у Зафронтовому бюро ЦК КП (б) У, потім — зав. відділом КП (б) У по роботі на селі. 1920 — голова Подільського губвиконкому, з 1921 — секретар Полтав. губкому КП (б) У. Пізніше його «сплавили» в глибини Росії на ту ж таки партійну роботу.

ТАСІН Георгій Миколайович /справж. — Розов; н.22. III 1895, м. Шум’ячі, тепер смт Смоленської обл. РФ — п. 6. V 1956, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі по гол. алеї/ — укр. кінорежисер і сценарист. Закін. юрид. ф-т Психоневрологічного ін-ту в Ленінграді. Під час громадян. Війни працював у політорганах червоної армії. В кіно — з 1920. Спочатку був сценаристом, 1922 — керівником Ялтинської та Одес. кінофабрик, з 1926 — режисер. На Одес. кінофабриці (з 1938 — студії) поставив фільми: «Алім» (1926), «Ордер на арешт» (1927), «Джіммі Хіггінс» (1928), «Нічни й візник» (1929), «Назар Стодоля» (1937), «Кармелюк» (1939), «Дочка моряка» (1942). В роки 2-ї с вітової війни працював на Ташкентській кіностудії. З 1944 — на Київ. студії хронікально-документальних фільмів, де ствоив ст річки «Київ» (1944), «Україна відроджується» (1947, разом з М. Слуцьким) «Пісня про Україну» (1955) тощо.

ТАСЬ Дмитро (справж. — Могилянський Дмитро Михайлович; н. 28. I 1901, Чернігів — п.1930 (УРЕ: 20. IX 1942 і — без зазначення причин), кинувся під машину, коли його арештовували енкаведисти, й трагічно загинув; похований?/ — укр. письменник. Син укр. діяча-літератора Михайла Могилянського (про це УРЕ мовчить). Навч. у Чернігів. ІНО. Працював журналістом у Чернігові, Києві, Харкові. Друкватися почав 1918 у журналах «Червоний шлях», «Глобус», «Всесвіт» та ін. Зб. його «Ведмеді танцюють» (1927) та «Сад» (1930) — імпресіоністичні оповідання та ліричні, експресіоністські поеми чарували тодішнього читача. Заарештовано 1930. Є версія, що його вивезено в Сибір, де він і помер 20 вересня 1942. Але то — версія.

ТАТАРЕНКО Ніна Павлівна /н.10 (23). IX 1901, м. Богучар (Богу — чарка), тепер Ворон. обл. РФ — п. ?, Харків; похована?/ — укр. лікар-психіатр, доктор мед. наук з 1947, професор з 1948, засл. діяч науки України з 1963. Закін. Харків. мед. ін-т 1924; з 1945 по 1951 працювала в Черніг. мед. ін-ті; 1951—70 — зав. кафедрою психіатрії Харків. мед. ін-ту. Праці Т. з питань клініки та патофізіології вищої нервової діяльності, психозів, шизофренії.

ТАТАРИНОВ Євген Олександрович /н.19. II (2. III) 1892, м. Саратов, тепер РФ — п.10. V 1950, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі, недалеко від могили Всеволода Чаговця, на нижній терасі за церквою) — укр. патофізіолог, чл. — кор. АН України з 1939, засл. діяч науки УРСР з 1943. Закін. мед. ф-т Сарат ун-ту 1916, професор Перм. (1923—25) і Сарат. (1925—30) ун-тів, з 1930 — Сарат. Мед. ін-ту; з 1931 — зав. кафедрою патофізіології Київ. мед. ін-ту (водночас — зав. відділом Ін-ту експеримент. Біології та патології МОЗ УССР). Праці Т. присвячені вивченню механізму імунітету, реактивності організму при захворюваннях крові, крововтратах, при раку тощо.

ТАТАРСЬКИЙ Теофіль /н.17. III 1890, Дрогобич — п.26. II 1966, Щецін, Польща; поховано там само/ — укр. лікар-ветеринар, довголітній чл. УСКТ в Польщі. Навч. у Відні та Львові, працював на Зх. Україні і в Польщі; з 1947 виконував обов’язки воєвідського лікаря ветеринарії в Щеціні, здобувши славу відданого працівника; любив свій народ, пишався тим, що був українцем. В УРЕ не предст авлений.

ТАТЛІН Володимир Євграфович /н.16 (28). XII 1885 — п.31. V 1953; там само й похований, тіло кремовано в крематірії при Донському цвинтарі (тепер там церква), прах поховано в ніші одного з колумбаріїв старої частини Новодівичого цвинтаря, на цегляній ограді високо таблиця з написом: «Заслуженный деятель искусств художник Татлин Владимир Евграфович 1885—1953»; пішов з життя в одинокості, на похороні нікого не було / — укр. (УРЕ: рос.) художник, засл. діяч мистецтв РРФСР з 1931. Його батько з походження швед, мати українка. Сам себе він вважав українцем, добре володів укр. мовою, гарно співав укр. нар. пісні та думи, товаришував з багатьма діячами укр. культури, майстерно виготовляв українські бандури, на яких володів бездоганно (зберігаються в Музеї муз. культури ім. М. Глинки в Москві). Навч. у Моск. уч-щі малярства, скульптури та архітектури (1902—03, 1909—10) у В. Сєрова й К. Коровіна та в Пензенському худож. уч-щі (1904—09). Викладав у ВХУТЕМАСІ (1918—21) та моск. ВХУТЕІНІ (1927—30). Працював у галузі малярства, графіки, худож. конструювання, театрально-декораційного мистецтва. Знав кубізм та футуризм. Один з основоположників конструктивізму. Твори: «Матрос», «Продавець риб» (обидва — 1911), «Натюрморт» (1913), Контррелььєф» (1916); моделі пам’ятника-башти З-го Інтернаціоналу (1919—20) і літального апарата (орнітоптер) «Літатлін» (1929—32); оформлення вистав «Зангезі» В. Хлєбникова в Ін-ті худож. культури в Петрограді (1923), «Справа» О. Сухово-Кобиліна в Центр. театрі Сов. армії (1940), «Глибока розвідка» О. Крона у МХАТі (1943) та ін. ; проекти меблів, одягу, кераміки тощо. В 90-х рр. XIX ст. Т. жив у Харкові, де навчався в реальному уч-щі, 1925—27 працював у Києві. Очолював теакінофотовідділення малярського ф-ту Київ. худож. ін-ту. Створив сценографію вистави за п’єсою В. Гжицького «По зорі» в Держ. театрі для дітей ім. І. Франка в Києві (1926). Виконав малюнок обкладинки до зб. поезій М. Бажана, М. Семенка та Г. Шкурупія «Зустріч на перехресті» (1927).

ТАТОМИР Костянтин Іванович /н.3 (16). III 1900, м. Єлисаветград, тепер Кіровоград — п.4. III 1979, Київ; похований там само) — укр. учений у галузі гірничої справи, чл. — кор АН України з 1939. По закін. (1927) Дніпроп. гірничого ін-ту працював у Дніпроп. філіалі ін-ту «Шахтобуд». У 1938—63 (з перервами) — в Ін-ті гірничої справи АН УРСР. Одночасно (1929—41, 1945—50) викладав у Дніпроп. гірничому ін-ті. 1963—65 — зав. ідділом Донецького н. — д. вугільного ін-ту, 1965—79 — в Ін-ті економіки пром-сті АН УРСР. Вперше розробив фундаментальну теорію комплексного розрахунку оптимальних площин перерізів шахтних гірничих виробок, основи теорії оптимального проектування шахт. Виконав важливі дослідження з проблеми економіко-матем. моделювання шахт.

ТАЦІЙ Олексій Олександрович /н.1903, Полтава — п.12. III 1967, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі, дільн. 4) — укр. архітектор. 1930 закін. Харків. технологічний ін-т. Осн. споруди: житлові будинки (1928—30). Виставочний павільйон (1932), Будинок Червоної Армії (1932—33, всі — у Харкові); житл. Будинки в Києві (30-і рр.), Донбасі (1929—35), Полтаві (1932), будинок міськради в Кривому Розі (1933—34), павільйон України на Всесоюзній виставці в Москві (1939, у співавт. з М. Іванченком) будинки культури в містах Шполі, Перекопі (1940—41), кінотеатр «Київ» у Києві (1952, у співавт).

ТВАРДОВСЬКИЙ (Twardowski) Самуель (н. бл.1600 — п.1661, Залісся, тепер Польща; похований там само?/ — польс. поет і хроніст. Походив зі шляхетного роду. В своїй поемі «Громадянська війна з козаками, татарами і Москвою, пізніше з шведами і угорцями» (ч.1—4, бл. 1654—81) описав повії Визвольної війни укр. народу 1648—54, зокрема Збаразьку облогу 1649, Берестецьку битву 1651. Цей твір Т. був одним з гол. джерел літопису С. Величка. Укр. переклад твору Т. опублікований як до даток до цього літопису (т.4, 1864).

ТВЕРДОВСЬКИЙ Осип /н.1891 — п.1930, репресований? ; Похований?/ — укр. патріот, сотник, уч. бою під Крутами з московськими нападниками 1918—19 — командир панцерного поїзда «Помста». В УРЕ не представлений.

ТВЕРДОВСЬКИЙ Петро /н. ? — п. після 1919; похований?/ — укр. громад. — політичний діяч, голова окружної укр. Ради а Манчжурії, делеґат на Велику Україну від 3-го українського з’їзду на Далекому Сході. 1918—19 — консул УНР у Харбіні. В УРЕ не представлений.

ТВЕРДОХЛІБ Іван Йосипович /н.24. VI 1899, с. Довжик, тепер Золочівського р-ну Харків. обл. — п. після 1970; похований? В УРЕ дату см. не зазначено/ — укр. актор, нар. артист України з 1960; з 1923 працював у Харків. нар. театрі ім. Т. Шевченка, Укр. драм. театрі ім. Т. Шевченка (1925, Кременчук, Полтава), Харків. дит. Театрі (1928—29), з 1929 (з перепрвою) — в Одес. держ. драмі (тепер Одес. укр. муз-драм. театр). Серед ролей — Возний («Наталка Полтавка» Котляревського), Микола Задорожний («Украдене щастя» Франка), Мартин Боруля (однойменна п’єса Карпенка-Карого), дід Юхим («97» М. Куліша), Бурка («Дороги, які ми вибираєм» Зарудного), Добчинський («Ревізор» Гоголя), Швейк («Пригоди бравого солдата Швейка» За Гашеком) та ін.

ТВЕРДОХЛІБ Сидір Антонович /н.9. V 1886, Бережани, тепер Терноп. обл. — п.16. Х 1922, Львів; похований там само/ — ур. поет і перекладач. Навч. у Львів. та Віденському ун-тах. Працював учителем. Належав до літ. угруповання «Молода муза». Перші вірші надрукував 1906 у журн. «Світ». 1908 вийшла зб. поезій Т. «В свічаді плеса». Т. — один з популяризаторів укр. л-ри польс. мовою, перекладав твори Т. Шевченка, І. Франка, О. Маковея, О. Олеся та ін.

ТВЕРДОХЛІБОВ Олександр Дмитрович /н.1840 — п.1918; похований в Охтирці?/ — укр. краєзнавець. Учителював у Охтирці, тепер м. Сум. обл. Опублікував низку оповідань у харків. ґаз. Южный край» (під пс. Земляк), історико-етногр. статей у журн. «Киевская старина» та «Збірці Харківського губернського статистичного комітету» Охтирського і Богодухівського повітів. У працях з історії торкався життя і побуту укр. козацтва, з любов’ю писав про Запорізьку Січ. Про Т. неодноразово писав М. Ф. Сумцов як про сумлінного й дбайливого краєзнавця.

ТЕККЕЛІЙ Петро Аврамович /н.1720, Сербія — п. 1793, м, Олександрія Херсон. губ. ; похований там само/ — рос. ґенерал, походив з сербського дворянського роду. Спочатку служив в австрійській армії,1747 вступив до рос. армії в чині поручника; Суворов про нього згадував:»Помню-помню усача-гусара, рубаку, наездника». Т. пишався своєю схожістю з Петром I. Він якось сказав: «Політика, політика, а рубатися треба!» За вказівкою Катеритни II йому було доручено ліквідувати Запорізьку Січ; після зруйнування Катерина дала йому самому вибирати нагороду. «Прости хорвата!» — сказав Т. Збереглась баєчка, ніби Т. одружився старим, ревнував молоду прегарну дружину й не дозволяв нікуди виходити. Ніби на цей випадок і створили на нього відому в Україні пісню: «Ой під вишнею, під черешнею стояв старий з молодою, як із ягідкою.» В УРЕ не представлений, немає і в рос. енциклопедіях совєцького періоду.

ТЕЛЕШЕК Кирило Георгійович /н.19 (31). III 1894, с. Козельщина, тепер смт Полтав. обл. — п. 7. VII 1974, Харків; похований там само/ — укр. економіст, професор з 1944; у 1928 закін. Харків. ін-т народного господарства і з того часу працював на науково-викладацькій роботі. З 1945 — заст. директора Харків. зоотехнічного ін-ту, з 1960 — зав. кафедрою економіки та організації с. г. Харківського с. — г. ін-ту ім. В. В. Докучаєва. Автор ряду праць з питань економіки с. г. України, в т. ч. «Проблема сільськогосподарського освоєння Нижнбодніпровських пісків» (Х., 1948).

ТЕЛИЧКО Іван /н.1-а пол. XIX ст. — п. ? Похований?/ — укр. історик, співробітник «Киевской старины». Праці з фінансової історії України, про укр. автономізм XVIII ст. на Гетьманщині, про уч. українців у Катерининській комісії 1767. В УРЕ не представлений.

ТЕЛІГА Олена Іванівна /дівоче прізвище — Шовгенева; н.21. VII 1907, Петербург (за ін. даними — Єсунтуки) — 21. II 1942 закатована фашистами в Бабиному Яру разом з чоловіком Михайлом Телігою та ін. укр. патріотами; похована там само/ — укр. поетеса, активіст культурницької референтури ОУН, політичний діяч. 1917 разом з родиною переїхала до Києва (батько був міністром УНР). Навч. у Київ. гімназії. У 20-х рр. батько змушений був еміґрувати. 1923 Т. з матір’ю теж переходять біля Кам’янця-Подільського нелегально кордон і перебираються у Подебради, де на них уже чекав батько. Тут Т. стає студенткою Укр. пед. ін-ту ім. М. Драгоманова. Сотник армії УНР М. Теліга остаточно привернув її до українства. Так розніжена панночка перетворюється на укр. патріотку, свідомого борця за незалежність рідної землі й народу. Саме тоді розгортала свою діяльність ОУН. Згодом подружжя Теліги переїхало до Варшави, де була міцна укр. громада. Т. вчителює в укр. шк., пише вірші на тему укр. державности («Душа на сторожі», «Прапори духа»). Її чоловік Михайло, кубанець родом, був для неї зразком революціонера, мужності («Вечірня пісня»). З почю 2-ї світової війниу жовтні 1941 разом із похідною групою ОУН Т. перебирається в Київ як організаторнац. Руху на Наддніпрянщині. Тут видає журнал «Літаври». Стає головою новозаснованої Спілки письменників, виступає з доповідями, чим може допомагає знедоленим авторам. В умовах злиднів і безперервного стеження як з боку гестапо, так і з боку залишених у Києві енкаведистів Т. регілярно публікує твори закатованих сталіністами письменників. За наводкою енкаведистів взимку 1941 гестапівці закрили «Літаври». Над Т. нависла смертельна загроза. За доносом «професора» Штепи німці знищують оунівців, що прибували в похідних групах. Олег Ольжич, керівник підпільної групи в Києві, допомагає багатьом виїхати в безпечні місця. Т. не погоджується втікати, залишається з чоловіком для самопосвятної праці — продовжує політичну роботу. Не раз виступала з палкими промовами, викриваючи політику Гітлера щодо України, називаючи нім ецьких фашистів і російських комуністів ворогами укр. самостійности.9 лютого 1942 Т. йшла зі своїми товаришами до Спілки письменників, де на них уже чекали в засідці гестапівці, а 13 лютого (за ін. даними — 21-го) укр. патріотка разом зі своїм чоловіком була розстріляна в Бабиному Яру. За совєтів її прізвище було стерте з лиця землі. Тільки тепер до нас повертаються імена укр. героїв, що віддали своє життя за вільну (та хіба вільну?) Україну. Поетична спадщина поетеси невелика — бл. 40 віршів і 15 публіцистичних статей на дуже актуальні національні проблеми. Найбільше зібрання творів Т. видано 1977 у Парижі (зб. «Полум’я межі», а згодом — 1992, у Рівному (зб. «Найгостріше слово — Україна»).

ТЕЛЬНЮК Станіслав Володимирович /н.28. IV (за ін. даними — 1. V) 1935, с. Іскрівка Якимівського р-ну Запорізької обл. — п. 1990 (?), Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. письменник, дослідник л-ри, критик, публіцист. Після закінчення Переяслав-Хмельницького пед. уч-ща (1954) та Київ. ун-ту (1959) працював у редакціях могилів-подільської міської ґазети «Вперед до комунізму», ґазети «Літературна Україна», відповідальним секретарем Комісії критики і теорії л-ри СПУ. 1976—77 працював на БАМі, буцімто втік туди з Л. Горлачем за якусь бійку, відсидітись. Нагороджений кількома преміями та грамотами. Доробок Т. в літературі значний, розмаїтий. Перші свої творипочав друкувати в періодиці («Молодь України» та ін. ґазетах) 1953. Згодом, не припиняючи поетичної творчості, пише нариси, оповідання, критичні статті, рецензії, що з’являлися на сторінках «ЛУ», журн. «Дніпро», «Дружба народов», зарубіжних видань. З 1962 виступає як плідний перекладач поезії з багатьох л-р і як публіцист. У числі найпопулярніших — зб. поезій «Легенда пробудні», «Легенда про трьох сестер», «Робота», «Сузір’я любові», повісті «Туди, де сонце сходить», «Павло з Мукунги», історичний роман-дилогія «Грає синє море», книга повістей та оповідань «Білий камінь», літературно-критичні нариси про Алішера Навої «Безсмертя співучого», про П. Тичину «Червоних сонць протуберанці», «Павло Тичина». У співавторстві з Л. Горлачем видав кілька коньюктурних книжечок рос. мовою «Магистраль века», «От Днепра до Амура», «Дальневосточное кольцо». Тяжко хворів. Хоч, кажуть, ніби він утоп у Дніпрі, купаючись. У «ЛУ» за 2-е червня 2005 є спогад Л. Горлача про Т.

ТЕМЕРІ Федір /н.2-а пол. XVIII ст. — п. після 1846, Умань? Похований?/ — перший історик уманської «Софіївки», директор і викладач Уманського жіночого пансіону; праці «Ride de Sophiowka» (Одеса, 1846). В УРЕ не представлено.

ТЕМНИЦЬКИЙ Володимир /н.1880 — п. після 1930-х, репресований? Похований?/ — галицько-український громад. — політичний діяч. 1914—21 — голова Управи Української соціал-демократичної партії, співробітник СВУ, міністр при гетьмані П. Скоропадському. В УРЕ не представлений.

ТЕМНИЦЬКИЙ Микола /н.1847 — п.1921; похований?/ — галицько-український церковно-політичний діяч, греко-католицький священик, політичний організатор Гусятинщини, знаменитий проповідник та палкий промовець. В УРЕ не представлений.

ТЕМНИЦЬКИЙ Олександр /н. 1849 — п. 1907; похований?/ — галицько-український громад. діяч, греко-католицький священик, один із засновників «Дністра». В УРЕ не представлений.

ТЕМНИЦЬКИЙ Омелян /н.1882 — п.1918, Одеса? Похований?/ — укр. громад. — політичний діяч, брат Володимира Т., соціал-демократ. Промовець, агітатор, організатор. 1915 вивезений москалями в Сибір, з 1917 — в Одесі, де був головою УСДРП, головним редактором укр. ґаз. Товариш (помічник) голови міської ради. В УРЕ не представлений.

ТЕМЧЕНКО Павло /н.1822 — п. після 1930-х рр., репресований? Похований?/ — укр. письменник, друкував оповідання в укр. часописах, були й окремі видання. В УРЕ не представлений.

ТЕН Борис /справж. — Хомичевський Микола васильович; н.27. XI (9. XII). 1897, с. Дермань, тепер с. Успенське Друге Здолбунівського р-ну Рівненської обл. — п.13. III 1983, м. Житомир; похований там само/ — укр. поет і перекладач, педагог. Закін. Житомир. ін-т нар. освіти (1922) та Моск. муз. — пед. ін-т. Учителював, викладав лат. мову в Житомир. ін-ті іноз. Мов та пед. ін-ті. Літ діяльність почав 1923. Високими художніми якостями відзначаються його переклади з давньогрецької та лат. Мов (твори Есхіла, Гомера, Арістофана, Арістотеля), а також переклади творів Шекспіра, Шіллера, Міцкевича, Пушкіна, Лермонтова, Л. Толстого та ін. Автор зб. сонетів «Зоряні сади» (1970). За переклади «Одіссеї» та «Іліади» Гомера удостоєний премії ім. М. Рильського (1979). Замовчуваний, а то й переслідуваний, про що наші довідники мовчать. А він подарував укр. народові незрівнянні зразки античної поезії, яких, мабуть, більше ні в кого немає. Досить сказати, що в його «Іліаді» й «Одісеї» немає жодного іноземного слова. Працював він над цими перекладами чи не все своє подвижницьке життя. А мав з цього мізерний матеріальний зиск. Він був на вершині української перекладацької школи. Школи світової.

ТЕНЕТА Борис /справж. — Гурій Борис Йосафович; н.26. III (8. IV) 1903, смт Покровське, тепер Дніпроп. обл. — 6. II 1935 загинув під час зловісного культу особи Сталіна, позбавив себе життя в Лук’янівській в’язниці, про що укр. довідники, в тому числі й УРЕ, сором’язливо мовчать; похований?/ — укр. письменник. Належав до літ. орг-цій «Ланка» і «Марс». Друкуватися почав 1914 в журн. «Червоний шлях». Окремими виданнями вийшли книги оповідань та повістей «Листи з Криму» (1927), «Гармонія і свинушник» (1928), «Десята секунда» (1929), «Будні», «Ненависть», «П’яниці» (1930). Ось що писала друга УРЕ: «На деяких творах 20-х рр. позначилось нерозуміння ним суті непу, причин соціальних контрастів у тогочасній дійсності (повість „Гармонія і свинушник”, 1927)». За це й поплатився життям.

ТЕННЕР Григорій Самійловоич /н.13. Х 1889, м. Акерман, тепер Білгород-Дністровський Одес. обл. — п.31. Х 1943, м. Уфа, Башкирія; похований там само/ — укр. сов. скульптор. Навч. у петерб. АМ в Г. Залемана. 1914 закін. мюнхен. АМ. Твори: пам’ятник Леніну в Дніпропетровську (1925), портрети — О. Герцена) 1927), Г. Плеханова (1930), О. Шовкуненка (1934), композицій — «Ленін на броньовику» (1930), О. Пушкін (1935), «Карл Маркс» (1935—36), «К. Ворошилов на коні» (1937—39), проекти пам’ятників — Т. Шевченккові (1925), Леніну (1927), К. Марксу, Ф. Дзержинському (1940); з 1932 викладав в Одес. худож. уч-щі.

ТЕНЯНКО Петро Володимирович /н. 27. VI 1884, м. Сорочинці, тепер Великі Сорочинці на Миргородщині — п. на еміграції в Канаді після 1930-х рр. ; похований там само/ — укр. поет-лірник. Закін. Новобузьку вчит. Семінарію. Літ. творчість почав 1905 у «Першій ластівці», мав зв’язки з революційними колами. Рік просидів у в’язницях. Учителював, брав уч. у 1-й світовій війні, Друкувався в альманахах. 1917 у Черкасах вийшла зб. «До раю злотосяйного». В 20-х рр. емігрував до Польщі, учився в Краківському ун-ті, переїхав до Праги, а згодом переїхав до Канади, де й помер. В УРЕ не представлений.

ТЕОДОР А. /н. 2-а пол. XVII ст. — п. 1-а пол. XVIII ст. ; похований?/ — один з найкращих укр. граверів на дереві у Києві кінця XVII ст. Відомими є бл. 75 його дереворитів київської гравнрської техніки до київських видань. В УРЕ не предс тавлений.

ТЕОДОРОВИЧ Ананій /н.17. XII 1900, с. Білиці Ковельського пов. на Волині — п. 11. Х 1971 Бавн Брук, США; похований в Сіднеї на цвинтарі Руквуд/ — укр. православний священик. 1919 був інструктором у штабі Січових Стрільців. Навч. у Житомирській і Кременчуцькій духовних семінаріях, заочно закін. теологі. У Варшав. ун-ті. 1925 рукоположений у сан священика. Секретар рівненського церк. Управління УАПЦ (1942—43); з 1944 — на еміграції в Німеччині; 1946—48 — секретар синоду УАПЦ. Приїхавши 1949 до Австралії, працював як контрактовий робітник у Канберрі, де організував перші укр. церковну громаду — парафію УАПЦ св. Миколая. Через зв’язки з мін-вом іміграції він зміг розподілити правосл. священиків, що прибули 1949 до Австралії, по осередках укр. населення. 1949 організував парафії УАПЦ св. Покрови в Гамбуні, Сідней, а 1 ё951 її настоятелем. Голова вищого церк. Управління й адміністратор УАПЦ в Австралії та Новій Зеландії 1950—53. Редактор «Церковних вістей» (1952—53) та «Праці й життя» (1966—71). Помер під час проведення собору УАПЦ Америки. В УРЕ не представлений.

ТЕОДОРОВИЧ Микола /рр. н., см. і місце поховання невід./ — укр. закарпатський освітній діяч XVIII ст. ; 1791 видав практичний порадник, у якому згадує іншу свою книгу «Врач домашній». Свої праці Т. писав укр. нар. мовою. В УРЕ не представлений.

ТЕОДОРОВИЧ Олександр /н.12. IX 1927, с. Туптало Ковельського пов. на Волині — п. 6. V 1979, Канберра, Австралія; похований в Сіднеї?/ — укр. священик УАПЦ, громад. діяч, син Ананія Т. ; з 1944 на еміграції в Німеччині, де в Реґенсбурзі закін. гімназію, а в Штвтгарті студіював архітектуру. З 1948 — в Австралії, активний в укр. культурному житті Канберри.1972 став свящ. УАПЦ. Голова консисторії УАПЦ (1975—79), протоієрей. В УРЕ не представлений.

ТЕПЛОВ Григорій /н.1720 — п.1770; похований?/ — рос. держ. діяч і письменник, вихователь і дорадник гетьмана України Кирила Розумовського; з1760 — при Кирилові Розумовському в Україні. Мав великий вплив на гетьманову політику. 1764 склав «Записку про непорядки в Україні», що дало Катерині II підставу для скасування гетьманського уряду в Україні. В УРЕ не представлений.

ТЕПЧЕГОРСЬКИЙ Григорій Павлович /н. бл. 1650, Україна — п. 1-а пол. XVIII ст., Московщина; похований там само/ — укр. (УРЕ: рос.) гроавер на міді і поет XVII ст. — п. початок XVIII ст. Родом з України. Осн. твори: гравюри до «лицевої» біблії, святців, гравюра на восьми дошках із зоьбрваженням царів, портрет Д. Кантеміра та ін. Автор віршів на біблійні сюжети.

ТЕРЕВЕРКО Георгій Семенович /н.23. IV (5. V) 1888, с. Вільшана Слобідка, тепер Уманського р-ну Черкас. обл. — п.21. I (3/II) 1912, Тбілісі, Грузія; похований там само?/ — один із перших укр. планеристів. Закін. 1904 однокласну церковнопарафіяльну шк. Шукаючи заробітків, переїхав 1907 до Тбілісі, де працював поштарем. Захопився планеризмом. Протягом 1910—12 виконав понад 30 польотів на власноручно виготовлених планерах, у т. ч. Рекордний на той час політ тривалістю 1 хв 33 с, а також перший політ з пасажиром. Розрахував 1 побудував літак, але не мав коштів на придбання двигунаю Вмер від травм, що їх дістав при катастрофі планера.

ТЕРЕК Павло /н.15. I 1898, с. Поляні Краловсько-Хлумецького округу, Словаччина — п.13. IV 1936, Прага; похований у м. Мукачевевому, могила на міському цвинтарі, один км від міста; недалеко від входу пристойний надгробок з написом: «Torok Pal Павло Терек 1898—1936, пам’яті передовому борцеві трудящих Підкарпаття і парламентарному пос лові поставили трудящі Підкарпаття й дружина «/ — діяч революц. руху на Закарпатській Україні. Чл компартії Чехословаччини (КПЧ) з 1921. Брав уч. у боротьбі за Сов. владу в Угорщині 1919. Один з керівників Закарп. Крайової кому. орг-ції; з 1926 — постійний чл. крайкому, з 1919 — чл. ЦК КПЧ. Редактор ґаз. „Робітиничяа ґазета”.

ТЕРЕМЕЦЬ Олександр /н. поч.90-х рр. XIX ст. — п.1916 або 1917; похований?/ — укр. скульптор. Навч. у Київ. художньому уч-щі у Ф. Балавенського. Працював у галузі монументальної скульптури (1910—12), у портретному та побутовому жанрах (горельєф «Селянин з волами» на будинку Бессарабського критого ринку в Києві, 1910; «Погруддя товариша», 1911).

ТЕРЕНОЖКІН Олексій Іванович /н.26. XI 1907, м. Ніколаєвськ, тепер м. юПугачов Саратов. Обл. РФ — п.19. V 1981, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. археолог, доктор істор. наук з 1959, професор з 1967, засл. діяч науки УРСР з 1977. У 1930 закін. Моск. ун-т, 1930—38 працював у різних музеях, 1939—41 і 1945—48 в Ін-ті історії та археології АН Узб. РСР; уч. 2-ї світової війни. З 1949 — зав. відділом Ін-ту археології АН УРСР. Провадив археол. Дослідження пам’яток передскіфського і скіфського періоду на тер. України. Співавтор праці «Археологія Української РСР» (т.2. К., 1971). Автор ін. археол. праць доскіфського й скіфського періоду в Україні.

ТЕРЕНСЬКИЙ Максим /н.1723 — п.90; похований?/ — укр. маляр з с. Перекопаної біля Перемишля, тепер Польща. 1753 в костьолі с. Дубецького (тепер Польща) намалював груповий портрет сім’ї Яна та Анни Красицьких — фундаторів костьолу на тлі пейзажу.

ТЕРЕХОВСЬКИЙ Мартин Матвійович /н.1740, с. Велика Павлівка, тепер Зіньківського р-ну Полтав. обл. — п.21. VI (2. VII) 1796, Петербург; похований там само/ — укр. (УРЕ: і рос.) природодослідник і лікар. Навч. у Київ. академії (до 1763). Мед. шк. при Петерб. ґенеральному сухопутному госпіталі (1765); з 1779 викладав у Петерб. ґенеральному госпіталі; 1775 при Страсбурському ун-ті захистив докторську дисертацію «Про наливковий хаос Ліннея», у якій довів неспроможність теорії довільного зародження найпростіших; з 1777 викладав фармакологію при Кронштадському морському, з 1779 — анатомію та ботаніку в мед. шк. при Петерб ґенеральному сухопутному госпіталі (1783 — професор). Одночасно з 1783 — директор Петерб. ботанічного саду; 1796 склав каталог рослин цього саду; перекладав медичні книги, опублікував медичні твори. Автор поеми «Користь, яку рослини смертним приносять». Уч. реформи мед. освіти в Росії.

ТЕРЕШКЕВИЧ Микола Олександрович /н. жовтень 1857, Житомир — п. від сухот 1888, м. Севастополь; похований там само?/ — земський статистик. Навч. у Житомирській гімназії. Скінчив Саратовську гімназію 1875 із золотою медаллю; 1880 закін. Моск. ун-т по фізико-математичному ф-ту. Цікавився статистикою. 1881 Полтавська земська управа запросила Т. керувати працями статистичного бюро. Під його керівництвом досліджено вісім повітів і описано 1888. Дану працю видано за його редакцією. Рада географічного т-ва нагородила його золотою медаллю. В УРЕ не представлений.

ТЕРЕЩЕНКИ — укр. капіталісти і землевласники серед. XIX — поч. ХХ ст. Походили з козаків-торговців м. Глухова (тепер Сум. обл.). На поч. ХХ ст. їм належало понад 150 тис. дес. Землі, цукр. І лісопильні з-ди, суконна ф-ка, гуральні в Київ., Волин., Полісській, Черніг., Харків., Катеринославській, Орловській губерніях. Головна контора «Товариства братів Терещенків» (містилася в Києві) вела оптову торгівлю цукром на внутр. і світовому ринках. Після жотнвого перевороту 1917 маєтки і пром. підприємства Т. були націоналізовані совєтами, тобто розграбовані. Художня колекція Т. лягла в основу Київського музею російського мистецтва. А р т е м Я к о в и ч Т. (н. поч. XIX ст., Глухів (?) — п.1873, Київ? Москва? Досі на цвинтарі Донського монасчтиря в Москві є усипальниця Терещенків, але кого саме?) — укр землевласник-цукрозаводчик. Під час Кримської війни 1853—56 розбагатів на поставках д-ві корабельного лісу, провіанту, на торгівлі цукром, хлібом і худобою. Після селянської реформи 1861 скуповував поміщицькі маєтки, будував цукроварні та пром. підприємства, став великим землевласником. М и х а й л о І в а н о в и ч Т. (н.18. (30) III 1886, Київ — п.1. IV 1956, Монако; похований там само) — укр. землевласник, капіталіст_цукрозаводчик, рос. політичний діяч, був близький до партії кадетів. З березня по травень 1917 — міністр фінансів, з травня по жовтень того ж року — міністр закордонних справ Тимчасового уряду, прихильник «війни до переможного кінця». Після жовтневого перевороту 1917 емігрував за кордон.

ТЕРЕЩЕНКО Іван /н. ? — грудень 1934 розстріляний за вироком виїздної сесії Верхового суду СССР з 13—15 грудня 1934; похований? / — укр. письменник. В УРЕ не представлений.

ТЕРЕЩЕНКО Калень Мефодійович /н.13. VIII (УРЕ:30. VII (11. VIII) 1879, с. Попівка, тепер Звенигород. р-ну Черкас. обл. — п. 3. VI 1969, Звенигородка Черкас. обл. ; похований там само) — укр. скульптор 1902—08 навч. у петерб. Уч-щі тех. малювання Штігліца, 1908—14 працював у майстерні В. Беклемішева — в Петербурзі. В дожовтневі часи брав уч. у декоративному оздоблленні палаців Петергофа і Царського Села. Автор погруддя Маркса в м. Городищі Черкас. обл. (1923, не збереглося), пам’ятників Т. Шевченкові на могилі в Каневі (тепер у Музеї-заповіднику «Могила Т. Г. Шевченка»), в м. Шполі Черкас. обл. (1926, не зберігся), в с. Моринцях Звенигородського р-ну Черкас. обл. (1927, не зберігся), в с. Кирилівці (тепер с. Шевченкове Звенигородського р-ну Черкас. обл., 1930).

ТЕРЕЩЕНКО Марко Степанович /н.6 (19). I 1894, с. Ковалиха, тепер Смілянського р-ну Черкас. обл. — п.18. VIII 1982, Харків; похований там само, могила на т. з. 13-му цвинтарі/ — укр. актор і режисер театру і кіно, засл. артист України з 1930; з 1914 закін. Музично-драматичну шк. Миколи Лисенка. Творчу діяльність почав як актор «Молодого театру». 1921—26 очолював «Центростудію» (Київ), де на основній сцені за творами відомих письменників створив монументальні видовища, т. з. «мистецтва дійства»: «Будинок нового світу» за творами П. Тичини, «Універсальний некрополь»за творами І. Еренбурга, «Насіння» за романом Ю. Лебединського, «Тиждень» та ін. 1927—29 художній керівник Одеської держдрами (тепер Одес. укр. муз. — драм. театр ім. Жовневої революції), ін. театрів України. Серед вистав «Суєта» І. Карпенка-Карого, «Маруся Богуславка» М. Старицького, «Диктатура» І. Микитенка, «97» М. Куліша, «Рейки гудуть» В. Кіршона, «Підступність і кохання» Ф. Шіллера. В 30 =і рр. поставив кінофільми «Микола Джеря», «Навздогін за долею», обидва — 1927 та ін. Автор книг «Мистецтво дійства» (1921), «Будова і методи роботи» (1921), «Режисер і театр» (1971), «Крізь лет часу» (1974), «Театральні горизонти» (1981). Викладав (1945—76) у Харків. ін-ті культури.

ТЕРЕЩЕНКО Микола /н.1820 — п.1903; похований?/ — великий укр. капіталіст, власник цукроварень та гуралень. Пожертвував на культурні установи Києва бл. двох мільйонів крб.: на Політехнічний ін-т, на зразкову міську шк., на будинок Історичного музею тощо. В УРЕ не представлений.

ТЕРЕЩЕНКО Микола Іванович /н.1 (13). IX 1898, с. Щербаківка, тепер Золотоніського р-ну Черкас. обл. — п.30. V 1966, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвитнарі по гол. алеї ліворуч; на таблиці напис: «Терещенко Николай Иванович скон. 30.5.1966 на 67 году жизни» (1966), тепер на могилі монумент з портретом і відповідним написом укр. мовою) — укр. поет і перекладач. Навч. у Київ. політех. ін-ті (1917—22). Друкуватися почав 1918. Перша книжка — переклади віршів Еміля Верхарна (1922). Спершу належав до груп символістів «Музвґет», згодом перейшов до літ. орг-цій «Комункульт» та «Жовтень», а з 1927 — до ВУСПП. У перших зб. поезій «Лабораторія» (1924), «Чорнозем» (1925) і «Мета й життя» (1927) Т. досягнув вершин своєї досконалості. Зб. віршів «Риштування» (1930), «Поеми» (1935), «Правда» (1952) та ін. написано з позицій соцреалізму. За перенклади та упорядкування двотомної антології «Сузір’я французької поезії», що містить твори 250 поетів Франції, посмертно удостоєний премії ім. М. Рильського.

ТЕРЕЩЕНКО Олександр Власович /н.1806, м. Зіньків, тепер Полтав. обл. — п.21. II 1865; похований там само/ — укр. етнограф, археолог, письменник, син зіньківського городничого. Навч. в ун-ті, працював по мін-ву внутрішніх справ; після відставки оселився в родовій садибі в Зінькові; головні праці: «Быт русского народа» (1848); «Насыпи могильные в Южной Россиии» (1835); «О каменных бабах» та ін. В УРЕ не представлений.

ТЕРЕЩЕНКО Федір /н. поч. XVII ст. — п. після 1660; похований?/ — прилуцький полковник за Богдана Хмельницького і за Руїни; прихильник Москви. В УРЕ не представлений.

ТЕРЛЕЦЬКИЙ Антін /н.1-а пол. XVII ст. — п. після 1664; похований?/ — укр. церковний діяч, архімандрит дерманський; з 1664 — греко-католицький єпископ перемиський. В УРЕ не представлений.

ТЕРЛЕЦЬКИЙ Валентин Михайлович /н.8 (21). II 1916, Київ — п.20. Х 1979; там само й похований, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. історик, доктор істор. наук з 1967, професор з 1968. Закін. Київ. ун-т 1949; з 1937 — на комсомольській роботі. 1938—45 — в Сов. армії, уч. 2-ї світової війни.1945—48 — перший секретар Київ. міськкому та обкому ЛКСМУ. 1948—58 — на роботі в Київ. обкомі партії. 1958—67 — відповідальний секретар Гол. редакції УРЕ. 1967—68, 1972—78 — зав. відділом Ін-ту д-ви і права АН УССР. 1968—72 — гол. редактор журн. «Комуніст України», з 1978 — професор кафедри наук. комунізму Ін-ту підвищення кваліфікації викладачів сусп. наук при Київ. ун-ті. Автор праць на ті ж самі теми.

ТЕРЛЕЦЬКИЙ Володимир /рр. н., с. і місце поховання невід./ — закарпатський церковний діяч, доктор богословія і медицини; був священикоом (?): єпіскоп Панкович прямо вигнав Т. з Мукачівського монастиря за його православний настрій. В УРЕ не представлений.

ТЕРЛЕЦЬКИЙ Євген Петрович /н.1 (13). III 1892, с. Лозовий Яр, тепер Яготинського р-ну Київ. обл. — п. 22. Х 1938; похований?/ — уч. револ. руху і боротьби за встановлення Сов. влади в Україні. Чл. компартії з 1919. Син священика. Навч. у Петерб. психоневрологічному ін-ті (1910—16), закін. Аграрний ін-т червоної професури в Москві (1932); з 1910 — есер, вів роботу в Петербурзі і в Україні. Після Лютневої революції 1917 — чл. Петроград. Ради, лівий есер. У квітні — грудні 1917 — чл. Полтав. Ради, пізніше — її голова. У грудні 1917 — квітні 1918 — нар. секретар у зем. справах Сов. України, чл її мирної делеґації на Брестських переговорах. 1918—19 — один з керівників партизанського руху в Україні; з грудня 1919 — чл. Всеукрревкому. 1920—22 — нарком юстиції УССР,!922—23 — повпред УССР у Латвії, Литві й Естонії. З 1923 — на відповідальній сов. і госп. Роботі. 1920—23 — чл. ЦК КП (б) У. Обирався чл ЦВК СССР і ВУЦВК. Є підозра, що його совєти зліквідували.

ТЕРЛЕЦЬКИЙ Кирило Семенович /н. 1-а пол. XVI ст. — п.1607; похований?/ — укр. церковний діяч, один з ініціаторів Брестської унії 1596. Походив з укр. шляхти. Належав до угруповання вищиго православного духівництва й верхівки укр. шляхти, що орієнтувалася на Польщу. Бл. 1572 призначений єпископом пінським і турівським, а 1585 — єпископом луцьким та острозьким. 1595 Т. разом з Іпатієм Потієм приїхав у Рим, де домовився з папою Климентом VIII про об’єднання православної церкви з католицькою. На скликаному польс. королем Сигізмундом III 1596 у Бресті церк. Соборі Т і його однодумці офіц. Проголосили запровадження в Україні і в Білорусії унії православної церкви з католицькою.

ТЕРЛЕЦЬКИЙ Методій /рр. н., с. і місце поховання невід./ — укр. церковний діяч, Холмський греко-католицький єпископ, оборонець східного та укр. характеру уніатської церкви. В УРЕ не представлено.

ТЕРЛЕЦЬКИЙ Омелян /н.1873 — п.1958, Львів; похований там само/ — укр. учитель історії середніх шкіл, дириґент хорів; 1901 організував у Тернополі співоче т-во «Боян» і протягом 12 років був його дириґентом. В УРЕ не представлений.

ТЕРЛЕЦЬКИЙ Остап Степанович /пс. — В. Кістка, Ів. Заневич, В. Мак; н.5. II 1850, с. Назірна, тепер Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. — п.22. VII 1902, Львів; похований там само/ — укр. публіцист, літературознавець, громад. — політичний діяч революц. — демократичного напрямку. Походив з родини священика. Закін. філос. Ф-т Львів. ун-ту (1872) і юрид. ф-т Віденського ун-ту (1883). Був чл. Русько-української радикальної партії. Виступав в укр. пресі (в журн. «Світ», «Житє і слово», що його редаґувала Франкова дружина Ольга, та ін.) як історик, критик, економіст. Разом з С. А. Подолинським організував у Відні видання л-ри укр. мовою. Т. відстоював принципи народності, закликав до зміцнення її зв’язків із суспільним життям. Осн. праці: «Галицько-руський нарід і галицько-руські народовці» (1874), «Лихва на Буковині» (1878), «Робітницька плата і рух робітницький в Австрії в посліднії часах» (1881), «Літературні стремління галицьких русинів від 1772 до 1872 р.» (1894—95), «Галицько-руське письменство (1848—1865) «(Львів, 1903).

ТЕРЛЕЦЬКИЙ Сидір Іванович /н.7. VI 1892, Чернівці — п.8. II 1953, Бад-Зальцуфлен, ФРН; похований там само?/ — укр. актор, режисер і театр. діяч. 1910—14 виступав у Театрі товариства «Руська бесіда» у Львові під керівництвом Й. Стадника. 1918—28 очолював укр. драм. театр при Нар. будинку в Чернівцях. 1928—39 грав у різних укр. драм. трупах та в аматорських гуртках на Буковині. 1940—41 працював у Чернів. Укр. драм. театрі (тепер ім. Ольги Кобилянської). В роки 2-ї світової війни ббув ув’язнений фашистами в концтаборах Аушвіц (Освенцім) і Бухенвальд. Серед ролей — Виборний («Наталка Полтавка» Лисенка), Карась («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Гриць («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Старицького) тощо.

ТЕРЛЕЦЬКИЙ Теофіл /н. 1870, Львів — п.1902; похований?/ — укр. графік. 1890—93 навч. у Кракові, з 1894 — в Мюнхені. Створював малюнки та карикатури до укр., польс. і нім. журналів «Зоря», «Тигоднік ілюстровани», «Юґенд» (Молодь), «Фліґенде блеттер» («Летючі листки»).

ТЕРЛЬОН /н.1-а пол. XVII ст. — п.1693; похований?/ — франц. дипломат, посол Людовика XIV до Швеції в XVII ст., де був приятелем Юрія Немирича і вів з ним переговори про допоміжній козацький корпус для Франції. В УРЕ не представлений.

ТЕРМАКОВЕЦЬ Михайло /н.1883 — п. після 1930-х рр., репресований? ; Похований?/ — галицько-український історик л-ри й культури, дійсний чл. НТШ. Праці про галицько-українське відродження тощо. В УРЕ не представлений.

ТЕРНИЧЕНКО Аристарх Григорович /н.3 (15). IV 1882, м. Охтирка, тепер Сум. обл. — п.1. II 1927, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі, праворуч по гол. алеї, поблизу від могили Ю. Шумського; надгробок з погруддям Т. роботи скульптора С. Жука; напис: «Аристарх Терниченко, професор…» На цоколі: «Збудовано громадським коштом»/ — укр. агроном. 1914 ззакін. С. — г. відділ Київ. політехнічного ін-ту. 1910, спираючись на підтримку агрономів, студентів, актив сільської нац. — патріотичної молоді, організував у Києві с. — г. вид-во «Рілля», 1913 перетворене на т-во «Український агроном» із завдпанням — видавати науково-популярну с. — г. л-ру укр. мовою і цим «давати агрономічну поміч селянській людності України». 1919—23 Т. працював спочатку в Наркомземі України, а потім у Київському губземвідділі, одночасно редаґував видання (часописи) «Трудове господарство», «Село» та «Агроном». З 1922 — доцент, а з 1923 — професор ветеринарно-зоотехнічного і с. — г. ін-тів у Києві. Праці Т. — з різних питань агрономічнох науки, в т. ч. кілька підручників.

ТЕРПИЛО Данило Ількович /отаман Зелений; н.1886, Трипілля Київ. пов., тепер с. Обухівського р-ну Київ. обл. — п. у серпні 1919 після тяжкого поранення в бою з денікінцями неподалік Києва по дорозі до Трипілля; похований у Трипіллі за козацьким звичаєм/ — укр. революціонер, військ. діяч, Закін. двокласне земське уч-ще; революц. діяльність почав у своєму містечку 1905—07 під керівництвом свого вчителя І. А. (пс. — Гавриш). За антидержавну діяльність 1906 Т. було заслано у Холмогори Архангельської губ. ; додому повернувся 1914; незабаром був відправлений на Зх. фронт, де служив писарем у воєнному корпусі № 35; під час революції 1917 їде до Петербурга делеґатом Демократичної наради, 1918 повернувся додому червоноармійцем; співпрацював з С. Петлюрою в боротьбі проти німецьких окупантів та військ гетьмана П. Скоропадського, водночас визнавав совєцьку владу, воював під червоним стягом, але за самостійну Україну. Як стверджує М. Петриченко («КіЖ» № 46, 18. XI 1990), отаман Зелений до відомої Трипільської траґедії ніякого відношення не мав. В УРЕ не представлений.

ТЕСЛЕНКО Архип Юхимович /н.18. II (2. III). 1882, с. Харківці, тепер Лохвицького р-ну Полтав. обл. — п.15 (28). VI 1911, там само й похований; на могилі вцентрі села стоїть надгробок з написом:»Архип Тесленко, український письменник, народився р. Б.1882 лютого 18. Помер р. Б.1911 червня 15. «Моє діло не вмре серед їх… Не сором ці руки, і це серце, зотліле з муки, Положити в дубовій труні. Б. Грінченко». В м. Лохвиці та на могилі Т. 1940 споруджено пам’ятнмик письменникові з погруддям, скульптор Г. Л. Пивоваров. У києві по вул. Комінтерну,3, на фасаді будинку, де містилась книгарня «Киевская старина», вміщено меморіальну табюлицю, виготовлену з чорного граніту. На плиті викарбувано графічне зображення розкритої книги, лаврової гілки та написа: «У цьому будинку в 1905—1909 рр. перебував видатний український письменник, революціонер-демократ Архип Юхимович Тесленко 1882—1911». Урочисте відкриття таблиці відбулося 19 вересня 1964 року. Виготовлено за проектом архітектора І. І. Макушенко. Виконав у матеріалі М. О. Бабич. До цієї книгарні приходив письменник, тут залишив у селянській торбинці зошит з першими оповіданнями, які побачили світ/ — укр. письменник. Навч. у Харківецькій початковій та церковно-учительскій шк., звідки був виключений за вільнодумство й атеїстичні виступи. Наймитував, був писарем. Брав уч. у революції 1905—07; у 1906 перебував на нелеґальному становищі в Києві. Восени цього року. заарештовано в Харківцях, засуджено за сфабрикованим куркулями звинуваченням і засдано на 2 роки у Вятську губ. На поч. Січня 1909 Т. повернувся хворий на туберкульоз додому, де згодом і помер. Літ. діяльність почав 1902 рос. мовою (вірші, етнографічно-побутові нариси). Пробував свої сили в драм. жанрі («Не стоїть жить»,1903). Справжнє визнання здобув у жанрі реалістичного оповідання. Перші друковано твори Т. з’явилися 1906. Осн. тема ранніх оповідань Т. («Хуторяночка», «За пашпортом», «Школяр», «Син»). Т. написав автобіографічні оповідання («Поганяй до ями», «Немає матусі», «Що б з мене було?». Найвидатніший твір Т. — повість «Страчене життя». Важливе місце в прозовій спадщині Т. посідають його кореспонденції до київ. ґазет «Рада» та «Село».

ТЕСЛЕНКО Кость Макарович /н.22. V 1917, с. Мачухи, тепер Полтав. р-н Полтав. обл. — п.22. V 1967, Донецьк; похований там само?/ — укр. письменник. 1938 закін. Харків. поліграфічний технікум, а 1946-Харків. ун-т. Працював учителем укр. мови та л-ри в шк., відповідальним секретарем журн. «Донбас». Вірші складав з 1933; у співавторстві з Марією Лісовською писав оповідання; окремими виданнями вийшли книжки оповідань та повістей: «Скільки житиму — любитиму» (1959), «На морі слідів не лишається» (1960), «Крізь громовицю» (1961), «Знайдені крила» (1962), «Різноцвіт» (1966) тощо. Автор повісті «Богучари» (1982); роману «Зимовий грім» (1985).

ТЕСЛЕНКО-ПРИХОДЬКО Олена Антонівна /н. бл. 1840 — п. ?, Сибір? ; похована?/ — рідна тітка по батькові Лесі Українки, її щирий друг, людина, котра сприяла революційному рухові в Україні, за що її було заслано до Сибіру. В УРЕ не представлена.

ТЕСЛОВИЧ Степан /н.1-а пол. XVI ст., Закарпаття — р. с. невід. ; похований?/ — укр. закарпатський письменник 1-ї пол. XVI ст., релігійний діяч, добре знав тодішнє укр. реліг. Письменство, зокрема, «Житіє святого Миколи», видане в Києві, апокрифи, нар. оповідання; автор «Збірника», що його відшукав І. Франко. З чималим хистом написав оповідання-апокриф про св. Юрія: «Чудо преславноє святого великого мученика Георгія…» Зб. Т, як і ін. тодішні збірники, написаний доволі чистою нар. мовою, лише з деякими домішками церковно-слов’янської. Для прикладу наводиме невеличкий уривок з першої проповіді «Житія святого Михаїла»: «В том же Богоспасенном городі Київі хотіла Москва добивати і рабовати Печерській монастирь Оуспенія Пресвятой Богородиці. Першій раз, коли пришли, то слідили, другій раз так же, третій раз, коли Бог їх простив от сліпоти, они ся покаяли і пришли рабовати той монастир Матки Божей. І коли прошли проти столпа Володимирова, там святий Михаїл яне ся ім на очі показав на кони оу золотой рончаной сорочці, оу панцирі… самих воїнов не разив… конем їх мечем своїм їм поподтинав. Тоє оувидівши Москва перестала свого діла». В УРЕ не представлекний.

ТЕСЛЮК Михайло Миколайович /н.12. XI 1899, м. Кам’янка-Струмилівська, тепер Кам’янка-Бузька Львів. обл. — р. с. і місце поховання невід.,/ — професійний революціонер, активний уч. революц. руху на Зх. Україні. Чл. компартіх з 1921. Був секретиарем Кам’янсько-струмилівського парткому, Дрогобицького, Стрийського та Львівського окружкомів КПЗУ, чл. політбюро ЦК КПЗУ. За революц діяльність Т. не раз зазнавав арештів; з 1928 працював в УССР; з 1962 — пенсіонер. Автор спогадів «У боротьбі за воззєднання» (1979).

ТЕСЛЯ Мартин /н.1-а пол. XVIII ст., м. Володарка, тепер Тетіїв Київ. обл. — п. після 1750; похований?/ — ватажок гайдамацького загону. Походив з селян містечка Володарка (тепер смт Київ. обл.). Утік на Запорізьку Січ, де наймитував у заможних козаків. Навесні 1750 організував на рибних промислах у Гарді на Пд. Бузі з селян-утікачів і запорізької сіроми гайдамацький загін (55 чол.), Очолені Т. гайдамаки перейшли російсько-польський кордон і вчинили напади на Володарку та навколишні шляхетські маєтки. Після невдалих сутичок з польс. каральними загонами під Ставищем (тепер смт Київ. обл.) і Буками (тепер смт Черкас. обл.) гайдамацький загін розпався. Дальша доля Т. невід.

ТЕТЕЛЬБАУМ Семен Ісакович /н.24. VI (7. VII) 1910, Київ — п.24. XI 1958; там само й похований, могила на Новобайковому цвинтарі, праворуч по гол. алеї за церквою, недалеко від могили балерини Герасимчук/ — укр. сов. учений у галузі радіотехніки, чл-кор. АН УССР з 1948. Закін. 1932 Київ. політех. ін-т, працював у цьому ж вузі (з 1940 — професор). 1941—44 — декан радіотех. ф-ту Середньоазіатського індустріального ін-ту; з 1945 працював в Ін-ті електроніки (тепер Ін-т електродинаміки) НАН України, одночасно — у Київ. політех. ін-ті (зав. кафедрою елетропередавальних пристроїв). Осн. праці присвячені питанням телебачення і радіолокації, створенню генераторів надвисокої частоти, ефективним методам модуляції, безпроводному передаванню енергії на значну відстань.

ТЕТЕРЯ Павло Іванович / Моржковський, Мережковський; н. 1-а пол. XVII ст. — червень 1665 розстріляний польс. окупантами; похований?/-гетьман Правобережної України (1663—65). Походив з реєстрових козаків Переяслава (тепер м. Переяслав-Хмельницький Київ. обл.). Уч. Переяславської змови 1654. Був у складі укр. посольства, що підписало в Москві Березневі статті 1654. Після смерті Б. Хмельницького підтримував І. Виговського, Ю. Хмельницького. Вів з польс. урядом переговори про відрив України від Московії, брав уч. у підписанні Гадяцького договору 1658, Слободищенського трактату 1660, за якими а Україні відновлювалась влада польс. окупантів. Після відмовлення Ю. Хмельницького від гетьманства Т. за домовленістю з поляками оголосив себе 1663 гетьманом Правобережної України, але І. Сірко скинів Т., який переховувався в Молдавії, а згодом перейшов у Польщу. Бантиш-Каменський Д. М. пише, що Тетеря 1665 дістав від поляків такий кінець, як і Іван Виговський — був страчений.

ТИКТОР Іван /н.6. VII 1896, с. Красне, тепер Бузького р-ну Львів. обл — п. 1983, Оттава, Канада; похований?/ — галицько-український видавець.18-літнім добровольцем вступив 1914 до Українських січових стрільців, де в чині старшини перебував 1-у світову війну. По війні повністю присвятив себе у Львові видавничій діяльності. Розпочав 14 жовтня 1923 виданням часопису «Новий час», першим редактором якого був Дмитро Паліїв, згодом — видатний політичний діяч. Через 5 років Т. засновує тижневик для селянства й робітників «Народна справа», тираж якого в Зх… Україні сягав 40 тис. примірників. Проблемам робітництва й селянства був присвячений і часопис «Наш прапор», що виходив тричі на тиждень. Потім виходив «Наш лемко», журн. Гумору, сатири й карикатури «Комар», науково-популярний «Календар для всіх». Крім того, у вид-ві Івана Тиктора щомісяця з’являлися кники, і серед них — «Велика історія України», «Історія української культури», «Історія українського війська», були й передруки скарбів укр. л-ри, нові твори укр. письменників, «Святе Євангеліє» в перекладі О. Кравчука, популярний молитовник «Вірую», а також календарі. Під час 1-ї світової війни видавничу діяльність довлеось згорнути й емуґрувати від переслідувань. Еміґрувати довлеося й 1944 назавжди. Спочатку до Німеччини, Австрії, а потім — до Канади. Але й там Т. продовжував видавати доповнену професором Дорошенком та професором Я. Пастернаком «Велику історію України», ін. видання. Жив і працуював у Торонті, останні роки доживав у доньки в Оттаві. В с. Красне його іменем названо вулицю, були пропозиції одну з вулиць Львова назвати його іменем. В УРЕ не представлений.

ТИМИШЕНКО Віктор Прокопович /н.1885 — п. після 1930-х рр. ; похований?/ — укр. економіст. 1914—15 уч. експедиції, що здійснила економічне дослідження Туркестану. 1919 — радник делегації УНР у Парижі. Згодом — професор Укр. госодарчої академії в Подебрадах (Словаччина). В УРЕ не представлений.

ТИМИШЕНКО Сергій Прокопович /н.1881 — п. після 1930-х рр. ; похований?/ — укр. інженер-архітектор, суспільний діяч, чл. РУП, УСДРП. Міністр шляхів за гетьмана П. Скоропадського. 1922—28 — професор і ректор Укр. господарчої академії в Подебрадах (Словаччина). Брат Володимира й Степана Т.

ТИМІНСЬКИЙ Тит Тарас /н.1858 — п.1927; похований?/ — буковино-український церковний діяч. В УРЕ не представлений.

ТИМКО Онуфрій /н.1908, с. Коцура, кол. Югославія — п.24. VIII 1989, Титів Вербас, кол. Югославія; похований там само/ — укр. церковний діяч, фольклорист на терені кол. Югославії. Класичну гімназію закін. у Травнику, а богословські студії — у Львові і Загребі. Працював парохом у різних укр. (руських) селах Югославії. Відомим є як активний збирач укр. пісенного фольклору. Йшов шляхом М. Врабеля та В. Гнатюка, але його попередники не записували пісенних мелодій. Цю прогалину виправив Т., здобувши самотужки мізичну освіту. Детально вивчив діяльність укр. ученого Ф. Колесси, з яким познайомився ще у Львові, як також С. Людкевича, М. Лисенка та ін. У записах пісень йому допомагали М. Ковач. Я. Хома та ін. Всі записи Т. опублікував у тритомному виданні (1953—54) «Наша пісня». Посмертно вийшов четвертий том. В УРЕ не представлений.

ТИМКОВСЬКИЙ (Тимківський) Ілля Федорович /н.15 (26). VII 1773, м. Переяслав, тепер Переяслав-Хмельницький Київ. обл. — п.15 (27). II 1853, с. Туранівка Глухівського пов. Черніг. губ., тепер Ямпільського р-ну Сум. обл. ; похований там само, в своєму маєтку/ — укр. (УРЕ: рос. і укр.) педагог, письменник та освітній діяч. Дядько М. О. Максимовича. Закін. Київ. академі. (1789) й Моск. ун-т (1797). Викладав рос. право в Петерб. сенаторському юнкерському ін-ті (1791—1801), працював у м-ві юстиції, зробив першу спробу систематизації рос. законів, склав проект третейського суду, Брав уч. у заснуванні Харків. ун-ту, до 1811 викладав у ньому право, історію і словесність, з 1805 — доктор права Моск. І Харків. ун-тів; з 1803 одночасно був куратором Харків. уч. округу. Виступав за демократизацію освіти й виховання. При сприянні Т. відкрито гімназії й повітові уч-ща в Харкові, Чернігові, Катеринослав (тепер Дніпропетровськ), Воронежі, Новгород-Сіверському й Одесі. 1825—38 — директор Новгород-Сіверської гімназії. Т. вплинув на формування пед. і наук. світогляду українця К. Д. Ушинського, який закінчив цю гімназію. Автор низки літ. творів, надрукованих у 50-х рр. XIX ст. в журн. «Москвитянин» та «Русский архив».

ТИМКОВСЬКИЙ Василь Федорович /н.1781, с. Загір’я-Тимківщина Золотоніського пов. — п.1882, Петербург (?); похований?/ — письменник, держ. діяч укр. роду. Плчаткові освіту здобув у могнахинь золотоніського Благовіщенського монастиря. Скінчив Київ. духовну академію; ще студентом перекладав з чужих мов, писав вірші; після академії жив у родовому маєтку в Золотоніському пов. ; 1812 поступив на службу до держ. секретаря адмірала А. С. Шишкова й мандрував з ним за царем Олександром I по Європі. Служив на Кавказі у ґенерала-карателя Єрмолова; 1826—28 — губернатор Бессарабської обл. ; написав «Историю Бессарабии», але рукопис загинув під час повені в Петербурзі; М. Максимович високо цінував і ін. праці Т., але й вони десь зникли. В УРЕ не представлений.

ТИМКОВСЬКИЙ Єгор Федорович /н. 23. V 1790, Єгорська-Тимківщина Золотоніського пов. — п.9. II 1875, Петербург; похований там само?/ — укр. мандрівник, письменник, брат Василя Федоровича Т. Плчаткову освіту набув у монахинь, далі вчився в Переяславі, Києві, Моск. ун-ті; 1820 поїхав з місією до Китаю, пробув у Пекіні 9 місяців, вивчав Китай; опублікував у трьох томах «Путешествие в Китай через Монголию в 1820 и 1821 гг.», цей твір перекладено франц., нім., англ. мовами; 1836 вийшов у відставку, а 1845 вернувся на службу в петерб. управління архівів м-ва закордонних справ; з 1866 до смерті був чл. ради того ж м-ва. Написав спогади, надруковані в томах 44 і 45 «Киевской старины». Якісь французи, німці й англійці його твори читають. А ми — ні! В УРЕ не представлений.

ТИМКОВСЬКИЙ Іван Федорович /н? — п. на 29-у році життя; похований?/ — письменник, перекладач, ймовірно, брат Василя і Єгора Т. Вчився в Київ. духовній академії та в Моск. ун-ті, який скінчив з трьома медалями; перекладав, писав вірші, вміщував переклади й свої твори в тодішніх журналах. В УРЕ не представлений.

ТИМКОВСЬКИЙ Осип Тимофійович /н. бл. 1736, с. Княже Полтав. губ. — п. після 1781, Москва: похований там само?/ — укр. лікар, син козака. Навч. у Київ. академії; 1756 вступив до Петерб. адміралтейського флоту, учився за кордоном. У Лейдені дістав ступінь доктора; працював у військ. частині як лікар. 1781 його призначено московським штат-фізиком, але Фітінгоф, чипляючьси. Наказав перевести Т. в Ревельський госпіталь. Тоді Т. подав у відставку. В УРЕ не представлений.

ТИМКОВСЬКИЙ Роман Федорович /н.1785, с. Згар Золотоніського пов. — п.15. I 1820, Москва (?); похований?/ — укр. педагог, знавець чужих мов, літ. критик. Початкову освіту здобув у келії свого дядька, монаха Києво-Печерської лаври, може це і вплинуло на те, що Т. був відлюдкуватим. Згодом учився в Київ. академії; 1804 скінчив Моск. ун-т. Через рік був уже маґістром, 1806 — доктор філософії. Їздив за кордон, вернувшись, зайняв кафедру в Моск. ун-ті; 1815 — директор Пед. ін-ту. Залишив наук. праці; він перший критично поставився до літопису Нестора; крім давніх мов, знав нім., франц., англ. і польську. Під час моск. пожежі 1812 у Т. згоріло все майно й багатюща бібліотека, якою він дуже пишався. В УРЕ не представлений.

ТИМОФЄЄВ Борис Борисович /н.5 (17). Х 1915, Петроград — п. ?, Київ; похований там само/ — укр. учений у галузі системотехніки і теорії систем, акад. АН УССР з 1978, засл. діяч науки УССР з 1975. Уч. 2-ї світової війни. Закін. 1937 Груз. індустріальний ін-т у Тбілісі. 1937—39 працював у н. — д. ін-ті гідроенергетики (Тбілісі). 1944—59 — в Тбіліському н. — д. ін-ті гідроенергетики і споруд; з 1960 — в Ін-ті кібернетики (до 1962 — Обчислювальний центр) АН УРСР (з 1962—64 — заст. директора); з 1964 — директор ін-ту автоматики. Наук. праці присвячені дослідженню поверхневого ефекту у феромагнетиках, розробці магнітопружних датчиків, нових засобів обчислювальної техніки й автоматики. Т. працює також у галузі теор. Аспектів системотехніки, розробки матем., інформатики і тех. засобівавтоматизованих систем управління пром. призначення.

ТИМОФЄЄВ Володимир Федорович /н.5 (17). VIII 1858, Полтава — п.14. ХII 1923, Київ (УРЕ місця с. не зазначає); похований там само?/ — укр. хімік. Закін. Харків. ун-т 1881, у якому викладав 1882—99 (професор з 1894); у 1900—07 — професор Київ. політех. ін-ту, з 1907 — Харків. ун-ту; з 1922 — директор Укр. ін-ту прикладної хімії Укрраднаргоспу (Харків); з 1923 — керівник н. — д. кафедри фіз. хімії Наркомосвіти УРСР. Осн. наук. праці присвячені дослідженню розчинночсті неорганічних та органічних речовин у неводних розчинах залежно від т-ри. На основі замірювання теплових ефектів підтвердив наявністьхім. Процесів під час утворювання неводних речовин.

ТИМОФЄЄВ Ф (едір?) Г… /н. бл.1820 — п. після 1861, Полтава (?); похований?/ — «городовий полтавський архітектор». Можливо, батько укр. хіміка Володимира Федоровича Т. ? Учився з Пантелеймоном Кулішем у Харків. ун-ті. Написав п’єски «Охрім на ярмарку» та «Ходив Гарбуз по городу». В УРЕ не представлений.

ТИМОФЄЄВА Ганна Гаврилівна /пс. — Галя Тимофєєва; н.9 (21). IX 1896, с. Попівка, тепер смт Кіровськ Краснолиманського р-ну Донец. обл. — 4. II 1919 убита петлюрівцями у в’язниці, Київ; похована там само/ — уч. боротьби за Сов. владу в Україні. 1914 активно включилася в революц. роботу. Порвавши з укр. патріотами, зблизилася з більшовиками. 1917 брала уч. за встановлення сов. влади в Харкові. Під час австро-нім. окупації провадила велику роботу по організації повстанського руху на Київщині — в Звенигородці, Таращі та ін. У жовтні 1918 заарештована гетьманцями, але під тиском робітників Києва звільнена. Через деякий час із групою більшовиків її знову заарештували. Перед захопленням Києва сов. військами її вбили петлюрівці за національну зраду.

ТИМОФЄЄВСЬКИЙ Олександр Дмитрович /н.8 (20). II 1887, Москва — п. ?; там само й похований?/ — укр. (УРЕ: рос. та укр.) патофізіолог та онколог, чл. — кор. АН УРСР з 1939, акад. АМН СССР з 1945, засл. діяч науки УРСР з 1947; у 1912 закін. мед. ф-т Томського ун-ту, де залишився працювати (1922—34 — зав. кафедрою). 1934—41 — зав. відділом Харків. рентгено-онкологічного ін-ту клінічної фізіології, 1953—55 — Ін-ту фізіології АН УРСР (Київ); 1956—63 — зав. відділом Ін-ту експерименталь ної клінічної онкології АМН СССР (Москва). Основні праці присвячені проблемам експериментальної гематології та онкології. 1912 вперше в Росії (разом зі своїм учителем П. П. Авроровим) застосовує метод культивування клітин і тканин; описав малігнізацію (перетворення на злоякісні) при дії концерогенних речовин і пухлинотворних вірусів.

ТИМОФІЄНКО Лукаш /н.2-а пол. XVII ст. — п. після 1706; похований?/ — кошовий отаман Запорізького Війська. В УРЕ не представлений.

ТИМОФІЇВ Михайло /н.2-а пол. XIX ст. — п. після 1930-х рр., репресований?/ — укр. громад. діяч, секретар Центральної Ради. Праці про євреїв та про нар. госодарство України. В УРЕ не представлений.

ТИМОЧКО Петро Семенович /н. 01. 08. 1925, с. Івачів Долішній Тернопіл. р-ну Терноп. обл. — п. березень 2005, Тернопіль; поховано там само, могила на місцевому цвинтарі/ — укр. поет, перекладач, драматург, публіцист, громад. діяч. У липні 1944, напредодні своїх дев’ятнадцяти, як стрілець дивізії «Галичина», потрапив у полон до ворога… А відтак, з 1944 по 1947 перебував у ГУЛАПвській імперській неволі в Підмосков’ї та Забайкаллі. У посттабірний період, після закін. моск. політех. ін-ту (заочно) Т. працював гірничим інженером у кар’єрах та на будовах Тернопільщини. Тут йому поталанило опублікувати поетичні переклади відомих польс. та нім. авторів у журн. «Жовтень», «Всесвіт», видати книгу Я. Кохановського «Поезії». Його навіть було прийнято Львів. письменницькою орг-цією до СПУ, та КДБ зробив усе, аби його не допустити до Спілки, до видавництв і періодики. Аж наприкінці 80-х — на поч. 90-х поет вийняв зі своїх шухляд чимало власних творів. 1990 Т. прийнято до НСПУ й почали виходити його книжки: «Рідний клин», «Із болем у душі», «В стрімкім потоці часу і подій», «Премудрість Божу у собі шукаю», «Трагедія зради, або Українська трагедія», «Пекельний суд» та ін. протягом шусти років очолював Тернопільську обласну орг-цію НСПУ, лауреат премії ім. Братів Богдана і Левка Лепких, М. Рильського та У. Самчука.

ТИМОШЕНКО Володимир /н.25. IV 1885, с. Шпотівка, тепер Конотопський р-н Сум. обл. — п. ?, Мепло Парк (Каліфорнія, США); похований там само/ — укр. економіст. 1911 закін. Ін-т комунікацій та економічний ф-т політехнічного ін-ту в Петербурзі. Працював у мін-ві шляхів і хліборобства. 1917 повернувся в Украхну і був економічним консультантом укр. урядів і керівником Ін-ту економічної кон’юктури при УАН. Емігрував до Віденя, з 1922 — у Празі, де був професором УВУ, 1926 переїхав на навчання до США (докторат економічних наук у Корнельському ун-ті), де з 1928 і лишився. 1936—50 був професором Стемфордського ун-ту. Головною ділянкою наук. заціуавлення Т. було сільське господарство та сільськогосподарська політика, а також економіка СССР з урахуванням укр. проблематики. Він є автором 50-и великих наук. праць, найважливіші з яких: «Картелі і трести: модерні форми організації промисловості» (1923), «Світове господарство» (1924), «Радянська цукрова індустрія і її післявоєнна відбудова» (1951, англ. мовою), «Радянська сільськогосподарська політика і національна проблема (1956, англ. мовою).» В УРЕ не представлений.

ТИМОШЕНКО Семен Костянтинович /н.6 (18). II 1895, с. Фурманка, тепер Фурманівка Кілійського р-ну Одес. обл. — п.31. III 1970, Москва; похований там само, тіло спалено в крематорії біля Донського монастиря, прах замуровано в кремлівську стіну/ — сов. військ. діяч, Маршал Сов. Союзу (1940), двічі Герой Сов. Союзу (1940, 1965). Уч. 1-ї світової та громадян воєн. У Сов. армії з 1918; у 1922 і 1927 закін. Вищі військ. академічні курси, 1930 — курси командирів-єдиноначальників при Військ. — політ. академії ім. В. І. Лєніна. З липня 1937 — команд. військами Пн. — Кавказького, а з вересня 1937 — Харків., з лютого 1938 — Київ. особливого округів. У вересні 1939 командував військами Укр. фронту, що брали уч. у визволенні та окупації зх. — укр. земель; з травня 1940 до 19. VII 1941 — нарком оборони СССР. Під час 2-ї світової війни1941—45 — заст. наркома оборони СССР (липень — вересень 1941) і головкомандувач військами Зх. (з липня 1941) і Пд. — Зх. (вересень 1941 — червень 1942) напрямів, одночасно командував Зх. (липень — вересень 1941), Пд. — Зх. (вересень — грудень 1942) фронтами, представник ставки Верховного Головнокомандування. 1945—60 — команд. військами ряду військ. округів; з 1960 — генеральний інспектор Групи генеральних інспекторів м-ва оборони СССР. 1961—70 — голова Сов. к-ту ветеранів війни.

ТИМОШЕНКО Степан Прокопович /н.11 (23). XII 1878, с. Шпотівка, тепер Конотопського р-ну Сум. обл. — п.29. V 1972, Вупперталь, ФРН; похований там само/ — укр. учений у галузі механіки, акад. АН України з 1919, іноз. Чл. АН СССР з 1928, чл. багатьох академій світу. Закін. 1901 Петерб. ін-т інженерів шляхів, викладав у цьому ж вузі. 1907—11 і 1917—20 — професор Київ. політех. ін-ту, 1912—17 — професор петерб. ін-тів політехнічного, інженерів шляхів, електротехнічного. 1919—20 — директор Ін-ту тех. механіки АН України. 1920 емігрував до Югославії, 1922 переїхав до США. Працював (1923—27) у компанії «Вестінгауз», професор Мічіганського (1927—36) і Станфордського (1936—60) ун-тів; з 1960 — у ФРН. Осн. праці — з механіки твердих деформівних тіл і розрахунку споруд. Виконав цикл робіт щодо згину, кручення, коливань і удару стрижнів, з теорії тонких пластин та оболонок. Розв’язав задачу про концентрацію напружень поблизу отворів. Виконав розрахунки висячих мостів, валів, рейок, зубчатих коліс щото. Створив класичні посібники «Курс опору матеріалів» (1911) і «Курс теорії пружності» (т.1—2, 1914—16).

ТИМОШЕНКО Юрій Трохимович /н.2. VI 1919, Полтава — п. ?, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. артист естради (пс. — Тарапунька) і кіно, нар. артист УРСР з 1960; у 1941 закін. Київ. ін-т театр. мистецтва. На естраді — з 1940 (виступав разом з Ю. Березіним). 1941—45 — у складі Червоноармійського фронтового ансамблю пісні і танцю; з 1946 працював в Укр. респ. Естраді (з 1959 — Укрконцерт). Знімався в кіно. Ролі: Кореспондент («Центр нападу», 1949), Зінченко («Падіння Берліна», 1950), Зоценко («Поема про море», 1959) та ін. Т. — один із сценаристів, постановників і виконавців гол. ролей у кінокомедії «Штепсель женить Тарапуньку» (1958), «Їхали ми їхали» (1963), «От і до» (1976). Підсвідомо (чи свідомо) нещадно профанував укр. літ. мову, культуру, народ. Створював образ пришелепкуватого українця, придурня, що й гріло душу всіляким ворогам укр. народу.

ТИМЧЕНКО Євген Костянтинович /н.10. Х (8. XI) 1864 (УРЕ: 1866), Полтава — п.22. V 1948, Київ; похований там само, могила на Старобайковому цвинтарі, праворуч по алеї, що тягнеться з лівого боку паралельно з гол. алеєю. Надгробок сірого граніту з написом: «Професор-філолог Тимченко Євген Костянтинович 1864—1948. Від Оксани»/ — укр. мовознавець, чл. — кор. АН СССР з 1929, Закін. Київ. ун-т 1910; з 1011 працював у Варшавському ун-ті, 1918—32 — професор Київ. ун-ту. 1919—48 (з перервами) — наук. співробітник АН УРСР. Осн. праці: «Курс історії українського язика» (1927), «Функції генетива в південноруській мовній області» (1913),»Локатив в українській мові», «Номінатив і датив в українській мові» (обидві — 1925), «Вокатив і інструменталь в українській мові» (1926), «Акузатив в українській мові» (1928), «Програма до збирання діалектних одмін української мови» (1910, у співавт.), «Історичний словник українського язика», вип. 1—2 (співавтор і редактор, 1930—32) та ін. Автор шкільних підручників: «Українська граматика» (1907) та «Українська граматика для шкіл середніх» (1918). Т. належать переклади укр. мовою карело-фінського епосу «Калевала» та окремих пісень ест. епосу «Калевіопег», творів Метерлінка, Мопасана та ін.

ТИМЧЕНКО Йосип Андрійович /н.26. XI 1852, с. Окіп, тепер Золочів. р-ну Харків. обл. — п.20. V 1924, Одеса; похований там само/ — укр. механік-винахідник. Син кол. кріпака. Перші знання здобув як учень мех. Майстерень Харків. ун-ту; з 1880 працював механіком у Новоросійському ун-тті в Одесі, де успадкував майстерню. Винайшов електрич. Сигналізатор для телеграф. дротів на залізниці, апарати для визначення пошкодження рейок, корабельних двигунів, ряд конструкцій автоматич. Метеорологічних приладів (сейсмограф, барограф тощо). Створив макет першоїв с віті телефонної станції. 1893 виготовив два апарати — «снаряд для аналізу стробоскопічних явищ» (за участю проф. М. Любимова) і кінескоп (у співавторстві з М. Фрейденбергом), що здійснювали знімання та проекцію рухомих зображень на екрані — прототип сучас. Кінознімального і кінопроектного апаратів. Окремі вузли апаратів Т. було вдосконалено в моделях кіноапаратів поч. ХХ ст. За сов. доби Т. і його учні брали уч. в обладнанні першого сов. кінотех. Підприємства — одес. з-ду «Кінап».

ТИМ’ЯК Марія Михайлівна /н.19. I 1889, м. Косів, тепр Івано-Франківської обл. — п.1970; там само й похована/-укр. майстер художньої кераміки, створює ориганальні глиняні миски, глечики тощо, розписувала геометричним орнаментом. Її твори експонувалися на багатьох престижних виставках, зберігаються в музеях.

ТИНДЮК М… /н. бл.1850 — п. після 1897; похований?/ — укр. історик, етнограф. Описав історі. та етнографічні особливості ряду сіл на Стрийщині у таких працях: «Село Тухолька у Стрийських горах», «Село Тисовець у Стрийських горах», «Село в Стрийських горах» тощо. В УРЕ не представлений.

ТИСКИНЕВИЧ Григорій /рр. н., с. і місце поховання невід./ — гетьман запорізьких крзаків (1610). У тогочасних істор. джерелах збереглися згадки про уч. Т. в поході запорожців 1609 на Крим.

ТИСЯЧЕНКО Григорій /справж. — Саливон Григорій Дмитрович; н.1886, с. Мелехи, тепер Чорнухинський р-н Полтав. обл. — п.23. V 1927 після операції, Київ; похований у рідному селі Мелехи/ — укр. літературознавець, бібліограф і культурно-освітній діяч. 1907 закін. електротехнічну шк. в Красноярську. Працював в Одесі. 1912 ексерном скінчив гімназію, учився в Київ. політех. ін-ті. 1919 працював у Всенародній б-ці України, 1920—23 — в Лохвиці. Друкував статті, збирав матеріали до біографій письменників. В УРЕ не представлений.

ТИТАРЕВСЬКИЙ Василь (н. 2-а пол. XVII ст. — п. після 1722; похований?/ — кошовий отаман Запорізького Війська 1722. В УРЕ не представлений.

ТИТАРЕНКО Надія Калістратівна /н.18. IV 1903, с. Македони, тепер Миронівського р-ну Київ. обл. — п.26. I 1976, Київ; похована там само/ — укр. актриса, засл. арт. України з 1946. Закін. театральну студію при «Кийдраме» (1920—21, педагог — Л. Курбас). 1921 працювала в Першому театрі Рад. Республіки ім. Шевченка, 1922—24 — у театрі «Березіль», пізніше — в Харків. театрі Революції, 1941—52 — в Харків. (з 1944 — Львівському) театрах юного глядача. Серед ролей — Мотронька, Параска («Комуна в степах», «97» М. Куліша), Лотоцька («Дівчина нашої країни» І. Микитенка), Маша («Бронепоїзд 14—69» Іванова), Дездемона («Отелло» Шекспіра).

ТИХЕНКО Сергій Іванович /н.6. VI 1896, м. Шемаха, тепер Азербайджан — п.19. Х 1971, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. юрист, професор з 1960. 1918 закін. юрид. ф-т Петроград. Ун-ту; з 1928 по 1938 працював в Укр. ін-ті вивчення злочинності. ; 1935—41 — у Київ. ін-ті науково-судової експертизи, одночасно в 1938—41 викладав у Київ. ун-ті; з 1947 — зав. кафедрою кримінального права. 1947—52 був чл. Верховного суду УССР. Осн. праці присвячено питанням кримінального права та криміналістики.

ТИХОВСЬКИЙ Ювеналій /н.1868 — п.1919; похований?/ — укр. педагог, письменник, співробітник «Киевской старины». В УРЕ не представлений.

ТИХОМАНДРИЦЬКИЙ Матвій Олександрович /н.17 (29). I 1844, Київ — п.1921, Сімферополь (УРЕ місця см. не зазначає); похований там само?/ — укр. математик. Закін. 1865 Петерб. ун-т, 1885—1904 — у Харків. ун-ті (з 1888 — професор). В останні роки свого життя працював у Крим. ун-ті (Сімферополь). Наук. праці Т. присвячені вищій алгебрі, еліптичним функціям, абелевим інтегралам, теорії імовірностей. Т. — автор підручників з вищої алгебри та матем. аналізу.

ТИХОНОВ Микола Олександрович /н.1 (14). V 1905, Харків — п. ?, Москва; похований там само, тіло кремовано й замуровано в кремлівську стіну, в Харкові згідно з тодішніми законами Т. — двічі героєві Совєцького союзу в центрі міста, поблизу річки Лопані й Клочківської вулиці було поставлено його бюст на рожевому мармуровому постаменті/ — сов. держ. і парт. діяч, двічі Герой соцпраці (1975, 1982), доктор тех. наук (1961), чл. КПСС з 1940. Походив з родини службовця. Закін. Дніпроп. металург. ін-т 1930. Трудову діяльність почав 1924 пом. Машиніста паровоза; з 1930 — на інженерно-тех. роботі; 1933—47 — нач. цеху, гол. інженер на з-дах у Дніпропетровську та Первоуральську. 1947—50 — директор Південнотрубного з-ду в Нікополі. 1950—55 — нач. Гол. управління м-ва чорної металургії СССР. 1955—57 — заст. міністра чорної металургії СССР; 1957—60 — голова Дніпроп. раднаркому, 1960—63 — заст. голови Держ. науково-екон. ради Ради міністрів СССР — міністр СССР. 1963—65 — заст. голови Держплану СССР — міністр СССР; з 1965 — заст. голови, з 1976 — перший заст. голови Ради міністрів СССР; з жовтня 1980 — голова Ради міністрів СССР. Нагороджений усілякими орденами та медалями, був чл. політбюро ЦК КПСС і депутатом Верховної Ради СССР різних скликань.

ТИХОНОВИЧ Полікарп Васильович /н.23. II 1813, м. Рашівка, тепер село Гадяцького р-ну Полтав. обл. — п.4. V 1888, Харків; похований там само?/ — укр. педагог, професор, освітній діяч, походив з родини купця-прасола. Навч. у Гадяцькому повіт. Уч-щі, перейшов до Переяславської гімназії, де написав два філософських трактати, але не пішов до академії, а вступив до Харків. ун-ту. Скінчив його і став викладати латинь; 1841 — маґістр «древніх літератур»; 1858 — ад’юнкт, з 1862 — професор грецької і римської словесності; 1865 вийшов у відставку, до 1868 — директор Харків. жін. Ін-ту, згодом — директор Харків. гімназії до смерті. Опубл. Праці. В УРЕ не представлений.

ТИХОНОВИЧ Йосип Кирилович /н. бл.1793, Київ — п. після 1848, Москва; похований там само?/ — укр (УРЕ: укр. і рос.) військ. лікар. Доктор медицини з 1823. Закін. мед. ф-т Моск. ун-ту (1813), де працював до 1828. Перебував на військ. службі; брав уч… у російсько-турецькій війні (1828—29); працював у Кременчуку та Лубнах (1839—48); з 1848 до відставки 1855 — у Москві лікарем губернської управи. Автор двотомної праці про охорону здоров’я вагітних, породіль та новонароджених (1825), а також опису хірургічних інструментів (1838), виданих у Москві.

ТИХОРСЬКИЙ Хома Трохимович /н.12 (23). Х 1733, с. Домантове, тепер Золотоніського р-ну Черкас. обл. — п.2 (14). II 1814, Петербург; похований там само/ — укр. (УРЕ: вітчизняний) лікар, почесний акад. Петерб. АН з 1798; у 1750—56 навч. у Київській академії, 1759 закін. мед. шк. при Петерб. адміралтейському госпіталі; 1761—65 навч. у Лейденському ун-ті, де 1765 захистив дисертацію про причини подагри; з 1765 викладав фармакологію в петерб. госпітальних школах. 1771—75 був старшим доктором Претерб. Адміралтейського госпіталю; 1776—1806 очолював Петерб. сухопутний госпіталь. У 1774—79 — чл. Мед. колеґії, з 1804 — Мед. ради. Т. — автор посібника з судової медицини, переклав рос. мовою ряд іноземних праць з медицини.

ТИЧИНА Павло Григорович /н.15 (27). I 1891, с. Піски, тепер Бобровицького р-ну Черніг. обл. — п.16. IX 1967, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч по гол. алеї. Надгробка немає (1968). На білій мармуровій таюблиці напис: «Тичина Павло Григорович 27.1. 1891—16.9. 1967 р.» Був мальовничий портрет.1970 — на могилі пам’ятник з сірого мармуру й графічним портретом Т. та його факсиміле; скульптор В. Бородай, арх. А. Ігнащенко; меморіальну дошку встановлено на буд. № 5 по вул. Рєпіна, де 1944—67 жив поет, ім’ям Т. 1968 названо проспект у Києві (Дарницький р-н, Березняки), б-ку в Дарницькому р-ні / — укр. поет, держ. і громад. та освітньо-культурний діяч, акад АН України з 1929, Герой соцпраці (1967), чл. — кор. Болгарської АН (1947). Походив з родини сільського дяка. Вчився в бурсі, потім у Черніг. духовній семінарії та в Київ. комерц. ін-ті. Працював у конторі ґаз. «Рада», в редакції журн. «Світло» (1913—14), в черніг. статистичному бюро, пом. хормейстера в укр. театрі М. Садовського (1916—17); у 1920 з капелою «Думка» подорожував по Правобережній Україні. 1923—34 був співредактором журн. «Червоний шлях» у Харкові; з 1924 по 1955 багато разів бував за кордоном у складі делегацій письменників і культур. діячів. Під час 2-ї світової війни часто виступав на антифашистських мітингах, виїжджав у прифронтову смугу. 1936—39 і 1940—43 був директором Ін-ту л-ри АН УРСР. 1943—48 — міністр освіти УРСР. Належав до літ. орг. — цій «Гарт» і «Вапліте». Почав друкуватися з 1912. Перша зб. поезій «Сонячні кларнети» вийшла 1918. Потім вийшли зб. віршів і поем «Замість сонетів і октав», «Плуг» (1920), «В космічному оркестрі» (1921), «Золотий гомін» (1922), «Сковорода. Уривки з симфонії» (1923), «Вітер з України», «Живем комуною» (1924), «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Вибрані твори» (1939), «Федькович у повстанця Кобилиці» (1940), «Сталь і ніжність». В роки війни окремими виданнями вийшли книжки «Ми йдемо на бій» (1941), «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942), «День настане», «Похорон друга» (1943). У повоєнні роки вийшли зб. поезій «Живи, живи, красуйся!», «І рости і діяти» (1949), «Пароплав „Мічурін” в Індії» (1952), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській раді», «Шевченко й Чернишевський» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе «(1960), „Комунізму далв видні” (1961), „На суботах М. Коцюбинського”, „Тополі арфи гнуть” (1963), „Срібної ночі” (1964), „Арфами, арфами”, „Вірші” (1968). Вийшли також книжки літературознавчих та публіцистичних творів „Григорій Сковорода” (1939), „Магістралями життя” (1941) та багато ін. Уже з самих назв книжок Т. можна з болем спостерігати, як з роками змалювався цей титан, як він мілів і ставав дріб’язковим. З його біографії можна судити, якою жорстокою була система, коли такого велета скрутила в баранячій ріг. І все ж, він — маг українського слова.

ТИРАВСЬКИЙ Євген /н.19. II 1885, с. Гута Брацлавського пов. Подільської губ., тепер Немирівського р-ну Вінн. обл. — п.25. VIII 1957, Сідней, Австралія; похований там само?/ — укр. юрист, держ. службовець, церк. І громад. діяч. Закін. 1906 духовну семінарію і юрид. ф-т Харків. ун-ту (1912). До революції працював штатним контролером, потім судовим урядовцем в Одесі й Вінниці. 1918 — повітовий комісар у Рівному та Вінниці, слідчий окружного військ. суду Армії УНР; 1919—20 помічник нач. Подільської губ. На еміграції в Польщі; урядовець в польс. адміністрації Луцького пов… у 1936—39 адвокат, у 1941—43 посадник Луцька. Арештований нім. владою за сприяння укр. нац. підпіллю. Був правним дорадником митрополита Полікарпа Сікорського, займав пости голови «Просвіти» та директора Українбанку в Луцьку. 1944 переїхпав до Німеччини, 1949 — до Австралії. Співпрацював з проводом УАПЦ в Австралії; 1959 — секретар вищого цкрк. Управління. Нагороджений орденом С. Петлюри. В УРЕ не представлений.

ТИША Іван /Тишик; рр. н., см. і місце поховання невід./ — звягельський полковник, уч. Визвольної війни українського народу 1648—54. Був кушніром у м. Звягелі (тепер м. Новгород-Волинський). 1648—49 — сотник, згодом — полковник Звягельського полку. Козаки на чолі з Т. брали уч. у боях проти польс. загардників, зокрема 3 (13). II 1649 визволили м. Острог. Після Зборівського договору 1649 звягельський полк було розформовано. В «Реєстрі Війська Запорізького» 1649 Т. записано козаком Овруцької сотні Київського полку.

ТИШЕВСЬКИЙ Іван Дмитрович /н. 1760, Україна — п. бл. 1820, Полтава (?); похований?/ — укр. лікар. Навч. у Київ. академії, закінчив шк. при Петерб Генеральному госпіталі (1785). Після чого був на військ. службі; 1792—94 — лікар Катеринославського намісництва; з 1797 міський лікар у Полтаві, де збудував і утримував власну лікарню; праці Т. залишились у рукописах. В УРЕ не представлений.

ТИШИК Іван Никандрович /н.26. IX 1908, с. Седлище, тепер Старовижівського р-ну Волин. обл. — 18. VIII 1944 загинув у бою; похований?/ — уч. революц. руху на Зх. Україні, чл КПЗУ з 1927; з 1934 — секретар Ковельського підпіль ного окружкому КПЗУ, 1934—36 — на роботі в апараті ЦК КПЗУ. Один з організаторів Антифашистського конґресу діячів культури 1936 у Львові.1939 після приєднання Зх. України до УРСР, обраний депутатом Народних зборів зх. України.1940—41 — заст. директора б-ки АН УРСР у Львові. Під час 2-ї світової війни з жовтня 1943 — комісар партитизан. Загону в партизан. з’єднанні ім. В. Н. Боженка.

ТИШКЕВИЧ Василь /н. бл. 1500 — п. після 1569; похований?/ — староста канівський і Черкаський 1536—38, маршалок господарчий і гетьман дворовий Вел. Князівства литовсько-руського 1552. Воєвода Підляський 1553—69. Кілька разів посол до Орди, до Волощини, до Московії. В УРЕ не предс тавлений.

ТИШКЕВИЧ Михайло /н.1857. Київщина? — п.1930, Швейцарія? Похований у Києві на Новобайковому цвинтарі, поблизу від могили В. Б. Антоновича, збереглась усипальниця Тишкевичів з написом/ — власник маєтностей на Київщині, граф. На поч. ХХ ст. приєдався до укр. нац. руху, жертвував значні суми на культурні цілі, уфундував «Михайлову премію» при львів. «Просвіті» на кращу істор. повість чи драму. Заснував у Києві громаду українців-римокатоликів. Голова (1910) і почесний чл. київ. т-ва друзів миру. Мешкав здебільшого в Швейцарії.25. V 1919 вперше був прийнятий у Ватикані як посол УНР, у серпні 1919 очолив делегацію до Парижа. «Уривки зі спогадів» Т. надруковано в «ЛНВ» (1928, № № 3,5, 7—9, № 3,9). В УРЕ не представлений.

ТИЩЕНКО Петро Іванович /н.24. VIII (6. IX) 1903, с. Дениси, тепер Переяслав-Хмельницького р-ну Київ. обл. — п.6. I 1967, Київ; похований там само/ — укр. кобзар. Замолоду осліп. Грати на кобзі вчився у П. В. Носача, потім сам удосконалював свою майстерність. У репертуарі Т. нар. пісні, пісні на слова Т. Шевченка, ін. поетів. Автор слів і музики пісень «Про сліпого партизана Батюка», «Переяславська рада» та ін.

ТИЩЕНКО (Сірий) Юрій Пилипович /н.22. IV 1880, Україна — п.28. XI 1953, США? ; Похований?/ — укр. видавець, книгар і публіцист; протягом 1907—18 провадив у Києві справи Укр. видавничої спілки, НТШ, ЛНВ, ґаз. «Слово» (1909—11) і «Засів» (1911—12); 1908—13 завідував книгарнею НТШ у Києві (Володимирська вул., 28), Харковіринославі. 1908 був посередником у придбанні і до листопада 1913 — управителем будинкеу Грушевських на Паньківській, 9, де мешкав за документами Павла Пилиповича Лаврова (ЦДІАЛ УРСР. Ф.1235, оп.1, № 43, арк. 13—14), редаґував і видавав книжечки у вид-ві «Лан» (1909—14); разом з В. Винниченком та Л. Юркевичем заснував вид-во «Дзвін». Емігрував. В УРЕ не представлений.

ТИЩИНСЬКИЙ Олександр /н.1835 — п.1896, Чернігів; похований там само?/ — популярний громад. діяч у Чернігові, глибоко пересвідчений українець, довгий час був «осередком» укр. «Громади» в Чернігові, навертав Леоніда Глібова до укр. письменства, перший життєпис якого написав. Замолоду був під поліційним наглядом. Згодом — головаповітової земської управи, товариш (помічник) директора міського банку в Чернігові. В УРЕ не представлений.

ТІНСЬКИЙ Михайло Львович /справж. — Перепелицин; н.1894 (?), Ромни, тепер Сум. обл. — п.1948, с. Долина, тепер Тлумацького р-ну Івано-Фр. обл. ; похований там само) — укр. актор, режисер і театр. діяч. Творчу діяльність почав в аматорських гуртках. 1918 вступив до Держ. драм. театру (Київ, згодом — Перший театр Ураїнської Радянської Республіки ім. Шевченка). Зіграв ролі: Ярема («Гайдамаки» за Шевченком), Лукаш («Лісова пісня «Лесі Українки), Хлєстаков, Кочкарьов „Ревізор”, „Одруження” Гоголя), Освальд („Примар” Ібсена), Збишек („Мораль пані Дульської” Запольської). Працював режисером театрів Києва, Чернігова, Одеси, Дніпропетровська, Харкова та ін. містах України. Серед вистав: „Безталанна” І. Карпенка-Карого, „За двома зайцями” М. Старицького, «„97” М. Куліша, „Вороги” М. Горького, „Міщанин-шляхтич” Ж. Б. Мольєра.

ТІР Костянтин Вадимович /н.12 (25). XI 1904, м. Миколаїв — п. ?, Львів? Похований там само?/ — укр. учений у галузі механіки, доктор тех. наук з 1964, професор з 1965, засл. діяч науки і техніки УРСР з 1968. Після закін. 1930 Харків. технолог. ін-ту працював в н. — д — ін-ті «Діпрошахт», на авіаційному з-ді (до 1933), в Українському н. — д. ін-ті поліграфії (всі — Харків). 1946—53 — викладач Львів. лісотехнічного ін-ту, 1953—83 — Укр. поліграфічного ін-ту ім. І. Федоріва (Львів). Праці стосуються методів критеріального синтезу циклових механізмиів і машин.

ТІХИЙ Франтішек /н.21. IV 1886, Хінява біля Бероуна, Словаччина — п. після травня 1966; похований?/ — освітній діяч. Походив із чехів (словаків?). Скінчив гімназію в Празі, учився в Карловому ун-ті. Закін. Лейпцизький ун-т (1913). Викладав у різних школах. Під час 1-ї світовоі війни зацікавився укр. культурою і 1918 видав у перекладі чеською мовою «Єретика» Т. Шевченка, друге видання — 1919. Був на Закарпатті (1920—21), відвідав Львів; 1922 працював у Пряшеві, видав поезії Олександра Духновича (Ужгород, 1922); заснував перший укр. щоденник «Русин», Начальству це не подобалось, довелось їхати до Братіслави, де вчителював у гімназії; з 1934 викладав у гімназії в Празі; 1941—45 — на вимушеній пенсії; з травня 1945 викладав у гімназії в Маріїнських Лазнях; 1947—49 — директор гімназії в Юрі біля Братіслави. Був у Дрездені, Берліні, Свінемюнде, Веймарі, Варшаві, Амстердамі та ін. містах Європи; автор близько сотні перекладів, статей і праць ґрунтовних українознавчого змісту, які друкував у розмаїтих часописах 1914—65; з 1931 — чл. — кор. Наукового т-ва ім. Шафарика в Братіславі, активний уч. конференцій у Пряшеві 1956 та 1964. В УРЕ не представлений.

ТІЦ Михайло Дмитрович /н.24. II (8. III) 1898, Петербург — п.12. Х 1978, Харків; похований там само, могила на 13-у цвинтарі/ — укр. композитор, піаніст, педагог. 1924 Закін. Харків. муз. — драм. ін-т (клас композиції С. Богатирьова), викладав у цьому ін-ті (з 1934 — консерваторія, з 1963 — Ін-т мистецтв), з 1935 — професор. Серед його учнів — П. Гайдамака, Л. Колодуб. Твори: опери «Перекоп» (1939), «Гайдамаки» (1941) — обидві у співавт., кантата «Пісня Червоної кінноти»

(1936), твори для оркестру («Комсомольська увертюра»), камерно-інструментальні ансамблі, фп. п’єси, хори, романси, музика до драм. вистав; теоретичні праці «Про тематичну і композиційну структуру музичних творів (1962), „про сучасні проблеми теорії музики” (1976) тощо.

ТІЦ Олексій Олексійович /н.2. V 1916, Петроград — п. ?, Харків? ; Похований там само?/ — укр. архітектор, доктор мистецтвознавства з 1959, засл. діяч науки УРСР з 1960; у 1939 закін. архіт. ф-т Харків. інженерно-буд. ін-ту. Осн. споруди і проекти: планування і забудова передзаводської та заводської площ з-ду ім. С. Орджонікідзе в Краматорську (1946), типові проекти ремісничих уч-щ (1947), комплекс адм. Будівель Новокраматорського з-ду (1950), численні промислові споруди (1942—55). Автор наук. праць з історії й теорії архітектури. Викладав у Харків. інженерно-буд. ін-ті (з 1947; з 1960 — професор).

ТКАНКО Олександр Васильович /н.10 (23). XII 1916, с. Макіївка, тепер Варавинського р-ну Черніг. обл. — п. ?, Черкаси? ; Похований там само?/ — уч. партизан. руху в Україні під час 2-ї світової війни 1941—45, підполковник, Герой Сов. Союзу (1944). Закін. 1935 Ніжинський ін-т соуіального виховання, вчителював; з 1940 — в армії. З лютого 1943 — у розпорядженні представництва Укр. штабу партизан. Руху при штабі Пд. — Зх. фронту. З серпня 1943 на чолі десантної групи, загону, з’єднання брав уч. у партизан. Боротьбі на тер. Полтав., Чернів. Областей, на Закарпатті. З листопада 1944 по серпень 1945 — нач. Центр. штабу нар. дружин Закарпат. України. 1945—53 — директор учитю ін-тів у Чернівцях, Конотопі; з 1953 працював у Черкас. пед. ін-ті (1953—79 — його ректор). Професор з 1969. Автор праць з історії революц. руху на Черкащині.

ТКАЧ Дмитро Васильович /н.11 (24). IX 1912, с. Орлик, тепер Кобеляцького р-ну Полтав. обл. — п. поч. Липня 1993, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. письменник, уч. 2-ї світової війни. По закін. шк. працював горновим, пресувальником, літ. працівником багатотиражки на Дружківському металургійному з-ді в Донбасі, у редакціях криворізької ґаз. Червоний гшірник», дніпропетровської обласної ґаз. «Зоря», заст. головного редактора журн. «Дніпро», головним редактором вид-ва ЦК ЛКСМУ «Молодь», директором вид-ва «Веселка». Він автор багатьох книжок і повістей. Серед них — «Моряки», «Плем’я дужих», «Чергове завданн», «Гриць хоче стати моряком», «Небезречна зона», «Жди, люба дівчино», «Чорне сальто», «Єсть стояти на смерть», «Суду не буде», «Маленькі мрійники»; романи — «Арена», «У нас в гуртожитку», «Крута хвиля», «Шторм і штиль», вибрані твори в двох томах. Кращі твори письменника перекладалися на багато мов республік кол. Союзу, а також чеською, німеіцькою, англійською та китайською мовами.

ТКАЧ Клим Автомонович /н.9 (21). Х 1882, с. Сичівка, тепер Христинівського р-ну Черкас. обл. — 12. VIII 1943 замордований у застінках гестапо; похований?/ — укр. поет і громад. діяч. Був активним уч. революц. підпілля на Зх. Україні. Чл. літ. об’єднання «Горно». 1939 — депутат Нар. зборів Зх. України. Друкуватися почав 1905 (вірші, фейлетони). У поемах «Поліський месія» (1924), «Листи за кордон» (1926), «Поліщуки» (1928), у віршах «Заклик», «Січнева пісня ріки» змальовано життя зх. — українських трударів. Обмаль деталей про його смерть змушує гадати, що Т. замордували не гестапівці, а енкаведисти.

ТКАЧ Михайло Миколайович /н. 26. 11. 1932, с. Лукачани Кельменецького р-ну Чернівецької обл. — 05. 04. — +?, Київ; поховано там само/ — укр. поет-пісняр, нар. артист України, лауреат Нац. премії ім. Т. Г. Шевченка. Після здобуття семирічної освіти вступив до Чернівецького фельдшерсько-акушерської школи, яку закінчив 1950 й став працювати фельдшером у рідному селі. Того ж року в газ. «Радянська Буковина» і в республіканський пресі почали з»являтися перші вірші поета. Перша зб. віршів «Йдемо на верховини» вийшла у вид-ві «Молодь» 1956. Згодом вийшли зб. «На перевалі» (1957), «Житній вінок» (1961), «На смерекових вітрах» (1965), «Пристрасть» (1968). Т. 1961 закін. Вищі літературні курси при Літературному ін-ті ім. Горького в Москві. Потім працює в редакції газ. «Радянська Буковина», відповідальним секретарем обласної письменницької організації. Писав кіносценарії. Переїхавши до Києва, працює редактолром-сценаристом Укр. студії хронікально-документальних фільмів, редактором сценарної майстерні кіностудії ім. О. Довженка; з 1975 — на творчій роботі; перекладає з румунської. 2002 вид-во «Київська правда» випустило книжку Т. «Струна».

ТКАЧЕНКО Валентина Данилівна /н.6. III 1920, м. Корюківка Чернігівської обл. — п.19. XII 1970, Київ; похована там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. поетеса. Навч. у Київ. ун-ті (1940—41). Під час 2-ї світової війни працювала на радіостанції ім. Шевченка. Друкуватися почала 1938. Автор поетичних зб. «Зелена сторона» (1940), «Просторами України» (1943), «Дівоча лірика» (1946), «Майбутнє кличе» (1952), «Осінь тільки починається» (1958), «Життя єднає руки» (1960), «Сад мого літа» (1968), «Зелене передзим’я» (1970) та ін. Писала вірші для дітей. Кохала О. П. Довженка, писала йому листи і він відповідав їй взаємністю, коли бував у Каховці, працюючи над сценарієм фільму «Поема про море».

ТКАЧЕНКО Микола Михайлович /н.1892 — п. ? XI 1965, Київ; похований там само/ — укр. історик, шевченкознавець, співробіиник Ін-ту л-ри АН УРСР ім. Шевченка та Ін-ту історії АН УРСР. В УРЕ не представлений.

ТКАЧЕНКО Михайло /н. 2-а пол. XIX ст. — п. після 1930-х рр., репресований? ; Похований?/ — укр. історик, співробітник ВУАН. 1926 вітав М. С. Грушевського на ювілейному святі від історико-ге ографічної комісії ВУАН. В УРЕ не представлений.

ТКАЧЕНКО Михайло /н. 1879 — п.1920; похований?/ — укр. політ. діяч, чл. РУП, з 1904 — чл «Спілки», потім УСДРП, київ. адвокат; 1917 — генеральний секретар справедливості Центральної Ради, 1919 після розколу УСДРП прилучився до незалежних соціал-демократів, спричинився до утворення Укр. компартії (УКП). В УРЕ не представлений.

ТКАЧЕНКО Михайло Степанович /н.1850, Харків — п.1916, поблизу м. Слов’янська; похований?/ — укр. маляр. Початкову худож. освіту здобув у Д. Безперчого. 1879 навчався у петерб. АМ у П. Чистякова; 1888—92 — в академії Кормона у Франції. Оселився в Парижі, щороку приїздив в Україну. Твори: «Сільське кладовище» (1887), «У майстерні скульптора» (1891), «Захід сонця на морі» (1901), «Прибій на морі» (1905—06), «Весна» (1906). Картини Т. зберігаються ДРМ в Петербурзі, Львів. музеї укр. мистецтва, Харків. худож. музеї.

ТКАЧЕНКО-ГАЛУШКО (УРЕ: Ткаченко) ПетроФедорович /н.21. XII 1878 (2. I 1879), с. Синявка, тепер Менського р-ну Черніг. обл. — п.3. I 1919; там само й похований, могила біля старої Покровської церкви; на могилі був хрест, а на ньому повісили рушника й бандуру; 1967 могила була вже занедбана, напису не було, тільки ще старі люди пам’атали місце поховання/ — укр. кобзар. У дитинстві осліп. Учень П. Пархоменка. В репертуарі Т. були укр. нар. пісні, пісні на слова Т. Шевченка та ін. Під час революц. 1905—07 поширював нелегальтну л-ру, був зв’язківцем між революціонарами.

ТКАЧЕНКО-ПЕТРЕНКО Григорій Федорович /н. бл.1880, м. Богуслав, тепер Київ. обл. — 4. IX 1909 страчений за вироком царського уряду; похований у Катеринославі/ — активний уч. революц. руху на Донбасі в період 1-ї революції в Росії (1905); у 1899 виїхав з Богаслава і працював на підприємствах Катеринослава, Донбасу, Ростовна — на-Дону; 1902 вступив до лав РСДРП; 1905 очолював робітників у Єнакієвому; 19. XII 1905 був заарештований; понад два з половиною роки тривало слідство, суд засудив до повішання. У м. Богуславі в його брата Олексія зберігля ориґінал листа, писаного за кілька хвилин до страти. Лист цей опубліковано в книзі Ушеровича «Смертные казни в царской России». У м. Горлівці встановлено бронзовий обеліск з написом: «Ливарнику-революціонерові Г. Ф. Ткаченкові-Петренкові від трудящих Горлівки». Його ім’ям названо вулицю в Єнакієвому, в Богуславі встановлено меморіальну таблицю на будинкові, де він народився, а також названо вул. його ім’ям. А в УРЕ не представлений.

ТКАЧУК Діонісій /н.1867 — п. після 1930-х рр., репресований?/-галицько-український церковний діяч. В УРЕ не представлений.

ТКАЧУК Василь Іванович /н.13. I 1916, с. Іллінці Снятинсь кого р-ну Івано-Фр. обл. — 1944 пропав безвісти під час 2-ї світової війни; похований?/ — укр. письменник. 1934 приїхав до Львова, де зійшовся з революц. письменниками Зх. України. Після 1939 навч. у Львів. ун-ті. Уч. 2-ї світової війни. Посмертно прийнятий до СП СССР (1985). Автор зб. новел і нарисів. «Сині чічки» (1935), «Золоті дзвінки» (1936), «Зимова мелодія» (1938), «Новели» (1940).

ТКАЧУК Іван Васильович /н.25. IX 1891, с. П’ядики, тепер Коломийського р-ну Івано-Фр. обл. — п.9. Х 1948, Львів; похований там само, могила на Личаківському цвинтарі/ — укр. письменник і журналіст. Навч. у Коломийській гімназії. В роки громадянської війни брав уч. у поході Сов. армії на зх. — укр. землі. Був редактором ряду сов. ґазет і журналів. Належав до літ. орг-ції «Західна Україна». Автор зб. оповідань «Помста» (1927), «Над Збручем» (1931), «На вкраденій землі» (1933), «НА Верховині» (1955, посмертно) та ін.

ТКАЧУК Лук’ян Григорович /н.15 (28). Х 1902, с. Немиринці, тепер Ружинського р-ну Житомир. обл. — п.20. VI 1981, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр геолог, акад. АН УРСР з 1972, Закін. Київ. і-нт нар. осіти 1926; у 1945—61 — зав. лабораторією Ін-ту геології і геохімії горючих копалин АН УРСР у Львові і зав. кафедрою Львів. політех. ін-ту. 1961—68 — зав. відділом Ін-ту Ін-ту геол. Наук АН УРСР, 1968—81 — зав. відділом Ін-ту геохімії і фізики мінералів АН УРСР. Осн. праці — з питань літології осадочних і осадочно-вулканогенних формацій Українських Карпат і пд. — зх. частини Сх. — Європ. Платформи та петрографії магматичних і метаморфічних гірських порід Укр. щита.

ТКАЧУК Михайло Станіславович /н.20. IX 1923, с. Жолобне Новгород-Волинського р-ну Житомирської обл. — п. на 70-у році життя кінець 1993 — поч. 1994, Одеса; похований там само?/ — укр. письменник. Сам із степових країв, усе своє життя пов’язав із морем. Починаючм з 1940, служив у війсьово-морському флоті: курсант уч-ща, командир ланки торпедних катерів, штурман тральщика, пом. Командира корабля. Брав уч. у 2-й світовій війні, був поранений і знову воював. По війні тралив міни в Баренцовому й Карському морях. Вийшов у вівдставку в званні капітана третього рангу. З 1965 Т. працював у Дунайському пароплавстві. По демобілізації постійно виступав у періодиці на сторінках ґазет і журналів. Закін. заочно Літ. ін-т ім. Горького в Москві. У вид-ві «Маяк» вийшли його повісті «Радіограма» й «Перша перемога». В рукописі залишався т вір про історію укр. флоту.

ТКАЧУК Ніколай /н. 1881 — п. після 1930-х рр. ; похований?/ — румунський поілт. І педагогічний діяч укр. походження. Перекладав румунською мовою твори М. Коцюбинського, В. Стефаника. Запеклий ворог українства. Спричинися найбільше до ліквідації укр. шкіл на Буковині. Ну й землячок! В УРЕ не представлений.

ТКАЧУК Ольга Семенівна /н.6. I 1913, с. Жубровичі Овруцького р-ну Житомир. обл. — п.9. VI 1983, Тернопільщина? Похована?/ — укр. письменниця. Навч. у Варшавському ун-ті. Працювала в редакціях районних ґазет на Тернопільщині. Окремими виданнями вийшли роман «Назустріч волі» (1955), зб. оповідань «Мати» (1960), «Стежки життя» (1967); повість «Переорані межі» (1973).

ТОБІК Шткфан /н.1909 — п.2. IX 1969, Пряшів, тепер Сх. Словаччина; похований там самл. Могила на Пряшівському цвинтарі/ — словацький мовознавець, кандидат філолог. Наук, перший професор УПЙШ у Пряшеві, зав. кафедрою словацької мови й л-ри. Вивчав сх. — словацькі діалекти, приділяв час і на вивчення діалектів укр. мови на Пряшівщині. В УРЕ не представлений.

ТОБІЛЕВИЧ Іван Карпович,1845—1907/ — укр. драматург, актор, режисер, театральний діяч. Див. Карпенко-Карий.

ТОБІЛЕВИЧ Євген Петрович, рр. н., см. і місце поховання невід/ — артист дожовтневого укр. театру М. Садовського, небіж Тобілевичів. В УРЕ не представлений.

ТОБІЛЕВИЧ Софія Віталіївна /н.3 (15). Х 1860, с. Новоселиця, тепер Жмеринського р-ну Вінн. обл. — п.7. Х 1953, Київ; похована там само, могила на Новобайковому цвинтарі, далеко від гол. алеї, близко від військ. поховань; 1963 надгробка не було, на білій мармуровій таблиці був напис: «Тобілевич Софія Віталіївна 1858 15/5—1953 7/10. Дружина письменника Івана Тобілевича Карпенка-Карого. Артистка і вірна тоіваришка корифеїв українського народного театру братів Тобілевичів». Київ, вул. Тургенєва, 81. Меморіальна дошка на фасаді будинку, де міститься меморіальна кімната-музей С. Ф. Тобілевич. Виготовлена з білого мармуру. Напис позолочено: «У цьому будинку з 1915 по 1953 жила письменниця і діяч українського театру Софія Віталіївна Тобілевич». Урочисте відкриття таблиці відбулося 8 липня 1958 року з нагоди 82-х роковин з дня народження С. Ф. Тобілевич. Виготовлена за проектом архітектора В. І. Шляхового/ — укр. актриса, фольклористка, письменниця. Дружина І. Карпенка-Карого, племінниця З. Сераковського. 1880—83 — співала в хорі М. Лисенка у Києві. Сценцчну діяльність почала як хористка (1883—84) у трупі М. П. Старицького. 1884—85 жила в Новочеркаську (де перебував на засланні І. Карпенко-Карий), 1887—88 — на хуторі Надія. Як драм. актриса виступала 1888—90 в Садовського М. К. трупі, 1890—1907 — у трупі П. К. Саксаганського та І. К. Карпенка-Карого. 1908—16 працювала в Театрі Миколи Садовського в Києві. 1920—21 грала в Новому драм. театрі ім. І. Я. Франка під керівництвом Г. Юри (Черкаси). 1926—30 гасьролювала разом з М. Садовським та П. Саксаганським у різних периферійних театрах. Ролі: Терпилиха («Наталка Полтавка» Котляревського), баба Бушля, Тетяна («Чумаки», «Суєта» Карпенка-Карого), Лимериха («Лимерівна» Панаса Мирного). У співавторстві з І. Карпенком-Карим здійснила драм. переробки: «Чортова скала» (з польс. однойменної п’єси Я. Галасевича),»Гуцули» (з польс. п’єси «Карпатські верховинці» Ю. Коженьовського), «Суженого конем не об’їдеш» (твір «Наш друг Фріц» Еркмана-Шатріана). Переклала укр. мовою «Весілля Фігаро» П. Бомарше, «Ганнеле» Г. Гауптмана, «В липневу ніч» Б. Горчинського, «Зачароване коло» Л. Риделя. Автор спогадів про діячів укр. театру. Досліджувала укр. нар. творчість, укладала зб. укр. і польс. нар. пісень, укр. нар. казок та приказок.

ТОБІЛЕВИЧ-КРЕСАН Марія Іванівна /н.19. XII 1883 (1886) — п.1. Х 1957, Київ; похована там само, могила на Новобайковому цвинтарі, поруч з могилою Софії Віталіївни Т. у спільній залізній огорожі; 1963 надгробка не було, на білій мармуровій таблиці був напис: «Тобілевич-Кресан Марія Іванівна 1883 19/12—1957 1/10 письменниця, видатний діяч української культури, дочка Івана тобілевича Карпенка-Карого»/ — укр. письменниця, куль турний діяч, дочка драматурга І. Карпенка-Карого. В УРЕ не предс тавлена.

ТОВСТОЛІС Дмитро Іванович /н.8. IX 1877, Чернігів — п.28. VII 1939, Київ; похований там само, могила на Старобайковому цвинтарі, по гол. алеї, ліворуч. Надгробок — сірого граніту стовбур дерева, написа: «Профессор сельско-хоз. Института Дмитрий Иванович Товстолес. Родился 8 сентября 1877 г… умер 26 января 1939 г. Спи спокойно, дорогой друг. Светлая память о тебе останется навсегда»/ — укр. учений у галузі лісівництва. 1902 закін. Петерб. лісовий ін-т, з 1912 — професор, з 1923 — професор Білоруського с. — г. ін-туу, з 1925 завідував каф. Таксації; автор наук. праць. В УРЕ не представлений.

ТОВСОНІС Віталій Павлович /пс. — Таль В. та ін; н. 24. III (5. IV) 1883, с. Знам’янка, тепер місто Кіровогр. обл. — п.11. II 1936, м. Гадяч, тепер Полтав. обл. ; похований там само/ — укр. письменник. Перше оповідання «Гематоген» (1908, ґаз. «Рада»); з 1925 був чл. літ. орг-ції «Плуг». Автор п’єс «Круча» (1918), «Скибині діти» (1926) та ін., повістей «Любі бродяги» (1927), «Незвичайні пригоди бурсаків» (1929), «У світ» (1930) та ін.

ТОВСТУХА Іван Павлович /н.10 (22). II 1889, Березна, тепер смт Черніг. обл. — п.9. VIII 1935, Москва; похований там само, могила біля кремлівської стіни/ — сов. держ. і парт. діяч, чл компартії з 1913. Навч. у Петерб. психоневрологічному ін-ті. В революц. русі з 1905. Вів революц. аґітацію в Чернігові. 1909 заарештований і засланий до Сибіру. В лютому 1912 здійснив втечу, перебував у Москві й Петербурзі, потім еміґрував до Галичини, згодом — у Париж. Був чл. франц. соц. Партії. Брав уч. у роботі паризької секції більщовиків. Після Лютневої революції 1917 повернувся в Росію. 1917—18 працював у центр. штабі Червоної гварії в Москві. 1918—21 — секретар і чл. колеґії Наркомнацу, потім — на відповідальній роботі в апараті ЦК РКП (б); з 1931 — заст. директора Ін-ту Маркса — Енгельса — Леніна.

ТОДОРОВ Михайло Дмитрович /н.6. VI 1915, Одеса — дата см. і місце поховання невід./ — укр. маляр, засл. діяч мистецтв УРСР з 1967; навч. 1939—49 (з перервами) в Ін-ті малярства, скульптури та архітектури ім. І. Ю. Рєпіна в Ленінграді у Б. Йогансона. Твори: «Переліски» (1957), «Ластівка» (1960), «Одеса. В парку культури ім. Т. Шевченка» (1964), «На байдарках», «Ривок» (обидва — 1967), «Вічний вогонь» (1970),»Портрет чемпіонки ХХ Олімпійських ігор Ю. Рябчинської» (1975), триптих «Олімпіада. Москва, 1980» (1977—78), «Крим» (1980). Картини Т. зберігаються в Одес. худож. музеї.

ТОДОРСЬКИЙ Симон /н.1. VIII 1699, Україна — п.22. II 1754, Псков, тепер РФ; похований там само, могила під спудом троїцького кафедрального собору; на гробові напис: «По благословенію Єдиного въ Троице славимого Бога, животомъ и смертию обладающего, почиваетъ во гробе семъ блаженныя памяти Преосвященный богоспасаемых градовъ Пскова и Нарвы аріепископъ Симоенъ Тодорскій; рожденъ отъ благочестивых родителей, отъ нихъ же яко воспитанъ бысть изъ млада во благочестіи, тако уже міжї бів, всемъ бяше образъ христіаского житія словомъ и деломъ, кротокъ и по Апостолу преподобенъ, незлобивъ, трезвенъ, целомудръ, честенъ. Толикою же любовію къ премудрости горяше, яко, недоволенъ творясь снисканными через труды свои прилежные въ богоспасаемомъ граде Кіеве науками, но, желаніем вожделевъ въ пользу и украшеные своему отечеству въ далечайшихъ и чуждыхъ страпнахъ поискать различные роды языковъ въ яснейшее открытие силы Божіихъ словесъ и Святыхъ Отцевъ писаній, где же страинствуя, къ своему, в немъ же родился, Россійскому, ему же въ Кіеве обучился Латинскому языку, совершенно Греческому и во удивление всемь Немецкому и восточныхъ языков Еврейскому, Сирскому, Аравійскому и Халдейскому тако навыче любомудрію, ими же не точію самь пользовался, но и другимъ многимъ из техъ наук въ Кіеве публично пребывая учителемъ, преподавалъ. Какового ради дара проемудрости своея Высокомонаршимъ Ея Императорского Величества блаженныя памяти Государыни Императрицы и Самодердицы Всероссійскія Елизавнты Петровны, тогда счастливо владевшія, указомъ бысть членъ Святейшаго Правительствующаго Синода и Архимандрит Ипатского монастыря, иже при Костроме, потомъ епископъ Костромскій, также архіепископъ въ семъ граде Пскове, где же свято и богоугодно поживе 7 летьъ и 8 месяцевъ, всехъ же летъ жизни своея 53 года, месяцевъ пять, дней 21. Собственное (аго) же всемъ мтлосердія отеческаго къ страннымъ и убогимъ образъ показавъ, преставился 1754 г. февраля 22 дня, его же яко уже блаженнаго успенія удостоившій Господь Богї, да подасть душе его со святіми с небе упокояніе, а на земли да сотворитї ему вечную память. Погребенї Сильвестромї, Архіепископомї Санктпетербургским и Шлиссельбургскимї» (Псков. Подї Троицкимї кафедральнім соборомї) / — видатний церковний діяч українського роду, проповідник, педагог. Учився в Київ. академії, продовжував освіту за кордоном, вивчив багато мов на подив тодішнім московитам. Повернувшись в Україну, викладав у Київ. академії орієнтальні мови, згодом постригся в ченці, висвячено на єпископа й призначено в Новгород; улюблений пролповідник при дворі Єлизавети Петрівни; чл. Си ноду, архімандрит Іпатьївського монастиря при Костромі, єпископ Костромський, архієпископ у Пскові. В УРЕ не представлений.

ТОЛОПКО Леон Костянтинович /пс. — М. Пільний; н.11. VIII 1902, Нью-Йорк, США — дата см. і місце поховання невід./ — укр. журналіст, письменник. і громад діяч США. Чл. компартії США з 1932. Походив з родини емігрантів. 1908 повернувся з батьками на Зх. Україну, Закін. учит. сем інарію, викладав у Лодзинському воєводстві. 1927 виїхав до США, працював на з-ді, потім учителював. На поч. 30-х рр. вступив до Союзу робітн. Орг-цій (попередник Ліги американських українців), почав працювати в редакції ґаз. «Українські щоденні вісті», заступник голови, а з жовтня 1980 — голова Ліни амер. українців. Т. — автор багатьох оповідань, віршів і драм. творів. Є підозра, що це «засланий козачок».

ТОЛОЧИНОВ Микола Пилипович /н.24. II (8. III) 1838, м. Стародуб Черніг. губ., тепер Брян. обл. РФ — п.10 (23). V 1908, Харків; похований там само/ — укр. акушер-гінеколог. Закін. петерб. Мед. — хірург. академію 1864, де й залишився працювати. 1870—85 — викладач Київ. ун-ту, 1885—1902 — завідуючий земським редильним будинком у Харкові. Праці Т. присвячені питанням асептики та антисептики в акушерській практиці, механізму родів, позаматкової вагітності, а також історії акушерства і педіатрії. Т. — автор посібників з гінекології та акушерства.

ТОЛПИГО Кирило Борисович /н.20. IV (3. V) 1916, Київ — дата см., місце поховання невід./ — укр. фізик-теоретик, чл. — кор. АН УРСР. Уч. 2-ї світової війни. Закін. Київ. ун-т 1939; у 1945—59 працював в Ін-ті фізики АН УРСР; 1959—66 — у Київ. ун-ті; з 1966 — зав. відділом Донец. фіз-тех. ін-ту АН УРСР; одночасно (1967—70) — зав. кафедрою Донец. ун-ту. Наук. праці присвячені теорії твердого тіла. Удосконалив динамічну теорію кристалічних ґраток, запропонуваів метод розрахунку дефектів малого радіуса в напівпровідниках і діелектри ках. Перебудував теорію екситонних станів у напрямі повнішого врахування міжелектронної взаємодії, Запропонував і розвинув квазімолекуляпну модель валентних кристалів. Працював також і в галузі біофізики (теорія водневого зв’язку у біополімерах та її застосування до проблеми скорочення м’язів).

ТОЛСТОЙ Лев Миколайович /н.28. VIII (9. IX) 1828, Ясна Поляна, тепер Щокінського р-ну Тул. обл. РФ — п. 7 (20). XI 1910, ст. Астапове, тепер ст. Лев. Толстой Липец. обл. РФ; поховано в Ясній Поляні, могила в лісі, неподалік від садиби, жодного надгробка, ніякого напису, одна зелена трава/ — рос. письменник-реаліст. Усе життя виявляв інт ерес до України, бував в Україні. Користувався там великою популярністю, шанував укр. культуру, а після вистави, де грала Марія Заньковецька, підняв її хустку зі сцени й цілував її зі сльозами. У його творах подибуємо образи українців та укр. тематику: «Рубка леса», «Розжалованный», «Два старика» та ін.

4883. ТОЛСТОЙ Олексій Костянтинович /н.24. VIII (5. IX) 1817, Петербург — п.28. IX (10. X) 1875), Красний Рог, тепер Почепського р-ну Брян. обл. РФ; похований у Петербурзі?/ — рос. письменник, граф, дитячі роки провів у Чернігівській губ., належав до роду укр. гетьмана Кирила Розумовського. Здобув домашню освіту; у 1850 — рр. займав високі придворні посади, 1861 вийшов у відставку; писати став з 1841; писав вірші й прозу; дуже тепло ставився до України, оспівував її природу. З 1854 в журн. «Современник» друкував у співавторстві пародійно-сатиричні вірші під літ. пс. Козьма Прутков. Писав чудові історичні романи «Князь Серебраний», «Смерть Івана Грозного» тощо.

ТОЛСТОЙ Федір Петрович /н.10 (21). II 1783, Петербург — п.13 (25). IV 1873; там само й похований, могила на цвинтарі Олександро-Невської лаври/ — рос. скульптор і графік, представник класицизму. Навч. у Морському корпусі (закінчив 1802), відвідував класи І. Прокоф’єва в петерб. АМ (з 1804), почесним чл. якої був з 1809. Твори: барельєфи — автопортрет з дружиною і донькою (1812), 21 мадальйон на теми подій Вітч. Війни 1812 (1814—36), композиції «Морфей» (1922), «Німфа з глечиком» (1857); іл. До поеми І. Богдановича «Душенька» (1820—33) та ін. Скульптури зберігаються в ДТГ у Москві, ДРМ в Петербуозі, Київ. музеї рос. мистецтва.1825—28 викладав у петерб. АМ (1828—59 — віце-президент, 1859—68 — товариш президента. Був близький до декабристів. За клопотаннями Т. та ін. культур. діячів 1858 Т. Шевченка було звільнено із заслання. Повернувшись до Петербурга, Шевченко часто бував у родині Т., останній виконав поетового портрета, в свою чергу Тарас Григорович 1860 виконав у техніці офорта чудового портрета Ф. П. Толстого. Тепло пише поет про Т. і в своєму щоденнику, писав йому із заслання листи вдячні й пристрастні листи, про що УРЕ чомусь мовчить.

ТОЛСТЯКОВ Павло Нилович /н.16 (28). XII 1880, Москва — п.25. V 1938, Одеса, похований там само? УРЕ місця см. не зазначає/ — укр. композитор, хоровий дириґент. Освіту здобув у Петерб. консерваторії; з 1903 — реґент Придворної співоцької капели та хормейстер Маріїнського театру в Петербурзі. 1921 оселився в м. Лохвиці (тепер Полтав. обл.), де організував хор «Рух» (скорочена назва від «Робітничий український хор»), з яким виступав по селах Полтавщини. Разом з П. Батюком створили хор і муз. студію в м. Зінькові (тепер Полтав. обл.); з 1925 — хормейстер Харків. опери та інспектор Наркомосу. З 1933 — хормейстер Одес. театру опери та балету. Автор хорових пісень («Соціалізм», «Сів», «Пісня кузні»), фп. творів, обробок укр. нар. пісень, музики до кінофільмів (у т. ч. «Коліївщина», 1933, «Прометей», 1936). Здійснив редакцію опери «Утоплена» М. Лисенка.

ТОЛУБКО Володимир Федорович /н.12 (25). XI 1914, м. Красноград, тепер Харків. обл. — р. см. і місце поховання невід., Москва?/ — сов. військ діяч, гол. маршал артилерії (1983), Герой соцпраці з 1976. В Сов. армії з 1932. У 1941 закін. Військ. академію механізації і моторизації РСЧА. Під час 2-ї світової війни — на Лелінгр., Калінін., З-му Укр. фронтах. Після війни — на відповідальних командних посадах у Сов. армії.1950 закін. Військ. академі. Ґенштабу; з 1960 — перший заст. головнокоманд. Ракетними військами стратегічного призначення, з 1968 — команд. військами Сибірського, з травня 1969 — Далекосхідного військ. округів; з 1972 — головнокоманд. Рґакетними військами стратегічного призначення — заст. міністра оборони СССР. Нагороджений орданами і медалями. З 1976 — чл. ЦК КПСС.

ТОЛЬБА Веніамін Савелійович /н.30. Х (12. XI) 1909, Харків — р. см. і місце поховання невід.) — укр. дириґент і педагог, нар. артист УРСР з 1957. Закін 1932 Харків. муз. — драм. ін-т. 1931—33, 1935—42 — дириґент Харків., 1934—35, 1944—59 — театрів опери та балету (1942—44 — об’єднаного Київ. і Харків. театрів у Іркутську). 1932—34, 1935—41 — викладач Харків. консерваторії, 1934—35 і 1944—73 — дириґент оперної студії та викладач (з 1962 — професор) Київ. консерваторії. У репертуарі бл. 50 опер. Серед них — опери українських («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Наталка Полтавка» М. Лисенка), рос. («Іван Сусанін» М. Глинки, «Пікова дама», «Євгеній Онєгін», «Іоланта» П. Чайковського, «Царева наречена» М. Римського-Корсакова), зх. — європ. («Отелло» Дж. Верді, «Чарівна флейта» В. А. Моцарта) композиторів. За його дириґуванням було вперше виконано ряд творів укр. сов. композиторів: опери — «Наймтчка» М. Вериківського (1943), «Молода гвардія» Ю. Мейтуса (1947), «Милана» (1957) та «Арсенал» (1960) Г. Майбороди; балет «Ростислава» І. Жуковського (1955). Виступав і як симф. дириґент. Здійснив інструментовку опери «Ноктюрн» М. Лисенка, оркестровку ред. 2-ї симфонії Л. Ревуцького, 3-ї симфонії Р. Шумана та ін.

ТОЛЬДУЧЧІ Філіппо /н. XVI ст — +. XVI ст. ; похований?/ — тосканський дипломат. Описав як очевидець покарання на горло Івана Підкови. Рукопис знаходиться у Флорентійському архіві. В УРЕ не представлений.

ТОМАСЕВИЧ Степан /н.1859, с. Микулинці, тепер у складі м. Снятина Івано-Фр. обл. — + 1932; похований?/ — укр. маляр і графік, Малюванню навч. у Збаражі в церковного маляра Копровського, 1886—87 — у школі рот Краківській академії красних мистецтв. Писав портрети («Портрет чоловіка з бородою», 1892; «Портрет Дукевича», 1896), жанрові («Ой не ходи, Грицю…», «Гагілки», «Сільсь ка наука», «Квашення капусти») та історичні картини («Візія князя», «Напад татар на церкву»), пейзажі. В 90-х рр. XIX ст. Т. разом з К. Устияновичем розписував церкву в с. Бутинах (тепер Сокальського р-ну Львів. обл.). Т. малював декорації для Театру товариства «Руська бесіда» у Львові. Автор карикатур до гумористично-сатиричного журн. «Страхопуд», що виходив у Львові.

ТОМАШЕВИЧ Дмитро Людвігович /н.27. IX (9. X) 1899, містечко Рокитне, тепер смт Роките Київ. обл. — п.7. VIII 1974, Москва; похований там само?/ — укр (УРЕ: рад.) учений у галузі механіки, доктор технічних наук з 1961, професор з 1962. Закін 1926 Кихв. Політех. ін-т, працював на Київ. ремонтно-повітряному з-ді. Брав уч. у роботі Авіаційного науково-технічного товариства. Займався дослідницькою (з 1929) і викладацькою (з 1935) роботою.

ТОМАШЕВИЧ Купріян /Кипріян; н. бл. 1650 — п. бл.1699, Кам’янець-Подільський? Похований?/ — укр. гравер, був війтом і суддею в Кам’янці-Подільському. 1672 виконав графічний план міста Кам’янця-Подільського. В УРЕ не представлений.

ТОМАШЕВСЬКИЙ Мартин /рр. н., см. і місце поховання невід./ — укр. архітектор кінця XVII ст. Разом з архітектором Й. Баптістом 1684—92 будував Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен (тепер Полтав. обл.).

ТОМАШЕВСЬКИЙ Сергій Петрович /н.6 (18). Х 1854, м. Кролевець, тепер Сум. обл. — п. 8 (21). III 1916, Київ; похований там само/ — укр. дерматовенеролог. Закін. петерб. Мед. — хірургіч. академію 1876; у 1887 став доцентом, 1897—1916 — професор кафедри сифілідології Київ. ун-ту. Т. — один з організаторів, а згодом і директор мед. відділення Вищих жіночих курсів у Києві (1906—16). Засновник і голова Київ. т-ва дерматовенерологів (1900—16). Праці Т. присвячені питанням діагностики та лікування сифілісу.

ТОМАШЕВСЬКИЙ Тома /рр. н., см. і місце поховання невід./ — укр. іммігрант у Канаді; написав спогади, вміщені в календарі «Канадійський фермер» за 1963, де підкреслював велику роль Кирила Геника в культурно-освітній праці українців. В УРЕ не представлений.

ТОМАШІВСЬКИЙ Степан /н.9. I 1875, с. Купновичі, тепер Самбірського р-ну Львів. обл. — п.21. XII 1930, Краків, Польща; похований там само?/ — укр. історик, політик, учень М. С. Грушевського. Закін. Львів. ун-т, учителював у гімназіях Бережан і Львова. З 1910 — доцент історії Австрії у Львів. ун-ті., з 1899 — чл. НТШ. 1914—18 був чл. бойової управи УСС. 1919—20 — голова її дипломатичної місії в Лондоні; з 1926 вчителював у Львові. З 1928 — доцент історії України в Краківському ун-ті. Наук. діяльність Т. була найбільше пов’язана з НТШ, у виданнях якого він умістив більшість своїх праць; був редактором ЗНТШ. Більшість його наук. досліджень присвяченні Хмельниччині й Мазепинській добі. Його найважливіші археографічні публікації: «Акти про народні рухи й руські соймики в Галичині 1648—51 рр.», «Ватиканські матеоіали до історії України, т. I…» (1919); матеріали з польських та австрійських архівів до історії Мазепинської доби. 1919 вийшла у Львові праця Т. «Українська історія. Старинні і середні віки», в якій він дав державницький синтез історії України княжої і литовсько-польської доби. Працював також над історією укр. церкви. В УРЕ не представлений. Зате є в «Українському енциклопедичному словникові-календарі» (Тернопіль «Навчальна книга — Богдан», 2003).

ТОМЕНКО Григорій Олексійович /н.3 (16). XI 1915, с. Велика Рогозянка, тепер Золочівського р-ну Харків. обл. — р. см. і місце поховання невід./ — укр. маляр, нар. художник УРСР з 1966. Навч. у Харків. худож. технікумі (1934—38) та Худож. ін-ті (1938—42) у М. Федорова, С. Прохорова та О. Хвостенка-Хвостова. Твори: «Опівдні» (1957), «Майбутні хлібороби» (1960), «Громадою обух сталить» (1961), «Над Дніпром» (1964), «Улюблені вірші» (1965), «Перші радощі» (1967—68), «Травневий ранок» (1969), «Широке поле» (1974), «Наставник» (1979). Викладав у Харків. художньо-промисл. ін-ті.

ТОМИЛЕНКО Василь /н. 1-а пол. XVII ст. — 4 (14). XII 1654 під Брацлавом очолював козацькі полки як наказний гетьман, загинів у бою з польс. загарбниками; похований?/ — уч. Визвольної війни укр. нар. 1648—54. Реєстровий козак. Брав уч. у воєнних діях 1648—49 як один з начальників козацької артилерії. Очолював 1650 посольство до Польщі, 1653 — у Литву, брав учю у переговорах гетьманської адміністрації з моск. послами. 1654 — чигиринський полковник, 1654 — військ. осавул. У грудні того самого року як наказний гетьман очолював козацькі полки, де й загинув у бою під Брацлавом.

ТОМИЛІН Сергій Аркадійович /н.7 (19). Х 1877, м. Сувалки, тепер Польща — п.19. VII 1952, Київ; похований там само, млгила на Лук’янівському цвинтарі, поблизу від могили академіка Стражеска, на мурмуровій таблиці, прикріпленій до огорожі, напис: «Профессор Сергей Аркадьевич Томилин. 1877—1952»; у 1966 надгробка не було / — укр. гігієніст, санітарний статистик та історик медицини. Закін. мед. ф-т Моск. ун-ту 1901; у 1924—34 — зав. кафедрою соціальної гігієни Харків. мед. ін-ту; 1934—38 — співробітник Ін-ту демографії та сан. Ст атистики АН УРСР; з 1933 працював у н. — д. мед. установах Києва. Праці Т. присвячені вивченню сан стану населення України, питанням поширення венеричних хвороб, дитячої смертності, фітотерапії (застосування лікарських рослин) тощо.

ТОМКЕВИЧ Теодосій /н. поч. XVII ст. — п. після 1659; похований?/ — укр. львівський міщанин, тайний аґент гетьмана Івана Виговського у його зносинах з Польщею. В УРЕ не представлений.

ТОМСА Володимир Богумилович /н.28. II 1830, Прага, Чехія — п.4. IV 1895; там само й похований/ — чеський та укр. фізіолог. Закін. мед. ф-т Празького ун-ту 1854, при якому й залишився працювати; 1859—64 — співробітник Віденської вет. — мед. академії; 1864—84 — професор Київ. ун-ту; з 1884 очолював кафедру фізіології Празького ун-ту. Автор наук. праць, підручників. В УРЕ не представлений.

ТОМСОН Олександр Іванович /н.3 (15). VI 1860, поблизу м. Дерпта (тепер Тарту, Естонія) — п.27. XI 1935, Одеса; похований там само/ — укр. (УРЕ: рос та укр.) мовознавець, чл-кор. Петерб. АН (згодом — АН СССР) з 1910. Закін. Петерб. ун-т 1882, професор Новоросійського (тепер Одеський) ун-ту (1897—1932). Організував при ун-ті в Одесі один з перших у дореволюц. Росії кабінет експериментальної фонетики. Автор праць: «Історична граматика сучасної вірменської мови м. Тифліса» (1890), «До синтаксису й семасіології російської мови» (1903), «Загальне мовознавство» (1906), «До питння про виникнення родово-знахідного відмінка в слов’янських мовах» (1908) та ін. Укр. мові присвятив розвідки: «Про дифтонгізацію е, о в українській мові», «Пом’якшення і ствердіння губних в українській мрві» (обидві — 1927), «Замітки про південноукраїнське і з о, е» (1929).

ТОМЧАНІЙ Михайло Іванович /н.16. VII 1914, с. Горяни, тепер у складі м. Ужгорода — п.19. I 1975, Ужгород; похований там само/ — укр. письменник.1936 закін. Мукачівську торг. Академію (технікум). Під час угорської окупації Закарпаття працював поштовим службовцем у містах Угорщини. З 1945 жив в Ужгороді. Перша книжка оповідань і гуморесок «Шовкова трава» (1950). Автор повістей «Наша сім’я» (1953), «Терезка» (1957), «Вітчим» (1962), «Скрипка — його молодість» (1968); романів «Жменяки» (1961—64), «Тихе містечко» (1969), «Брати» (1972), кількох зб. оповідань та ін. творів.

ТОНЮК Дмитро Федорович /н.29. VII 1924, с. Річка, тепер Косівського р-ну Івано-Фр. обл. — п. 17. I 1977, Косів Івано-Фр. обл. ; похований там само/ — укр. майстер худлж. різьби на дереві, засл. майстер нар. твор. УРСР з 1974. Навч. у Я. Та В. Тонюків. Виготовляв декоративні тарілки, рами для портрет ів, обкладинки для альбомів і книжок, скриньки, прикрашені різбелнням та інкрустацією. У композиціях поєднував геометричні мотиви гуцульського орнаменту з сюжетно-тематичними зображеннями. Твори зберігаються в музеях Києва, Івано-Франківська, Коломиї.

ТОПАЧЕВСЬКИЙ Олександр Вікторович /н.1 (13). III 1897, хутір Бобрівка, кол. Таращанського пов. Київ. губ., тепер Київ. обл. — п.1. XII 1975, Київ; похований там само/ — укр. ботанік і гідробіолог, акад. АН УРСР з1972. Закін. 1930 Київ. ін-т нар. освіти. 1935—59 працював у Київ. ун-ті (з 1959 — професор), одночасно 1932—52 — в Ін-ті ботаніки АН УРСР; з 1959 — директор Ін-ту гідробіології АН УРСР. Наук. праці з питань морфології, систематики і філогенії водоростей, з заг. Питань гідробіології. Виступав з критикою джгутикової теорії походження водоростей. Досліджував гідробіол. Режим штучних водойм, їхній сан. Стан, якість води у зв’язку з її цвітінням.

ТОПОЛЯ Кирило /справж. — Тополинський; н. бл.1800 — п. після 1844; похований?/ — укр. письменник 1-ї пол. XIX ст. Біографічні відомості про нього не збереглися. Як свідчать його твори, походив з Правобережжя і добре знав нар. побут та звичаї. Т. належать п’єси «Чари» (1837) і «Чур-чепуха» (1844), у чких подано побутові й зрідка соціальні картини. Т. широко використовував фольклорний матеріал, зокрема, п’єсу «Чари» побудував на мотивах пісні «Ой, не ходи, Грицю».

ТОПОЛЬНИЦЬКИЙ Генрик Генрикович /н.7. VII 1869, м. Золочів, тепер Львів. обл. — п. 1920, Тернопіль; похований там само/ — укр. композитор, піаніст. Навч. у Львів. консерваторії. 1891—95 — активний діяч львів. т-ва «Боян», 1896—1914 рацював у Тернополі. Твори: кантата «Хустина» («У неділю не гуляла»…», 1891), хори без супроводу — «Три шляхи» (бл. 1887), «В своїй ха ті своя правда» (1892), «Перебендя» (1896); переробка написаних для чоловічого складу творів С. Воробкевича, «Думи мої» та «Ой чого ти почорніло…» на мішані хори (всі — на слова Т. Шевченка); хорові твори, обробки нар. пісень. Створив музику на вірші П. Грабовського, В. Навроцького, Г. Цеглинського, Я, Щоголева, М. Шашкевича. Концертна діяльність. Автор праць «Перегляд XIX століття для музичних русинів» (1894), «Пару слів про стан музики русько-української» (1900), «… Катерина» Т. Шевченка, музика Й. Кишакевича» (1901).

ТОПОЛЬСЬКИЙ Матвій /н.1766 — п.1812; похований?/ — укр. художник, портрети, мініатюри, історичні полотна. В УРЕ не представлений.

ТОРОНСЬКИЙ Олексій /н.1838 — п.1899; похований?/ — укр. педагог і громад. діяч у Галичині, греко-католицький священик, голова Українського педагогічного товариства, співробітник укр. часописів, автор шкільни х підручників. В УРЕ не представлений.

ТОРЧИН В…/н.1-а пол. XIX ст. — п. після 1894; похований?/ — перший біограф укр. поета В. С. Кулика (можливо, це псевдонім досі невідомої особи). Уклав зб. віршів Кулика під назвою «Писання Василя Кулика», видану 1894. Жив десь поблизу села Ковалівки, що біля Полтави. Є підстави гадати, що це була високоосвічена людина та що Т. належав до прогресивної полтавсмької інтеліґенції 50-х — 60-х рр. і брав уч. у роботі укр. «Громади». В УРЕ не представлений.

ТОФАН Микола /н.9. XII 1892, с. Русів Снятинського р-ну Івано-Фр. обл. — п.18. XII 1974, Мюнхен, Німеччина; похований там само/ — укр. педагог, військ. діяч. 1914 закін. фіз. — математичний ф-т чернівецького ун-ту, уч. національно — визвольних змагань, старшина УГА. Працював учителем математики в укр. гімназіях Станіслава, Снятина, Чорткова, Тернополя. 1931—36 і 1941—44 — директор Тернопільської гімназії4 з 1945 — на еміграції в Німеччині. В УРЕ не представлений.

ТОЦЬКИЙ Іван Кирилович /н.12 (24). IV 1896, с. Буяничі, поблизу Могилева, тепер Білорусія — п.16. XII 1957, Одеса; похований там само/ — укр. співак (бас), нар. артист УРСР з 1948; у 1925 закін. Київ. консерваторію. 1925—28 — соліст Харків. опернолго театру, 1928—57 (з перервами) — одес. теат ру опери та балету. 1941—45 — у складі групи Ленінгр. Театру опери та балету ім. С. Кірова. Партії: Карась («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Тарас Бульба (однойменна опера Лисенка), Кривоніс («Богдан Хмельницький» Данькевича), Іван Сусанін (однойменна опера Глинки), Досифей («Хованщина» Мусоргського), Тимур («Турандот» Пуччіні).

ТРАНКВІЛІОН Кирило /р. н. невід. — п.1646/ — укр. письменник, церковно-осітній діяч, друкар-видавець. Див. № 4442. Ставровецький (Транквіліон) Кирило.

ТРЕГУБОВ Єлисей /н.1849 — п.1920; похований?/ — укр. громад. діяч і педагог. Чл. київської «Старої Громади», співробітник ВУАН. Багато спричинився до видання «Кіевской старины» за редакцією В. Науменка. В УРЕ не представлений.

ТРЕНЬОВ Віталій Костянтинович /н.1908 — п.1953, Ялта; похований там само, могила на Братському цвинтарі/ — син писсьменника й драматурга Костянтина Андрійовича Т. В УРЕ не представлений

ТРЕНЬОВ Костянтин Андрійович /н.21. V (2. VI) 1876, с. Бакшеївка, тепер Вовчанського р-ну Харків. обл. — п.19. V 1945, Ялта; похований там само (УРЕ: Москва) — рос. письменник, драматург. Друкуватися почав 1898. Перша п’єса — «Дорогіни» (1912). «Любов ярова» (1926), «Гімназисти» (1936), «На березі Неви» (1937). В оповіданнях «Омелько-пастух» (1899), «Олеся» (1901), «Горе Івана Гая» (1902), циклі нарисів «На Україні» (1916) та ін. змалював життя і побіт укр. народу. У Ялті відкрито літера турно-меморіальний музей К. А. Треньова.

ТРЕТЯК Семен /н.1-а пол. XVII ст. — п. після 1670; похований?/ — полковник киїіський за гетьмана Брюховецького. Був засланий московським урядом у Красноярськ, повернувся в Україну 1670. Дальша доля невід. В УРЕ не представлений.

ТРЕТЯК Юзеф /Осип; н.1841, с. Малі Бискупичі, тепер с. Панасівка Володимир-Волинського р-ну Волинсь кої обл. — п.18. III 1923, Краків, Польща; похований там само/ — польс. літературознавець, істори к. Закін. Київ. (1867) і Львів. (1878) ун-ти. Вчителював у Львові, Кракові; з 1894 — професор укр. л-ри в Краків. Ягеллолнському ун-ті. Автор монографій. Певну пізнавальну вартість має «Хотинська війна 1621 року». В УРЕ не представлений.

ТРЕТЯКІВ Олекса /н.1896 — п. після 1930-х рр., репресований? Похований?/ — укр. художник, працював у Парижі в 30-х рр. ХХ ст. Портрети, краєвиди. В УРЕ не представлений.

ТРЕТЬЯКОВ Дмитро Васильович /н.24. Х (5. XI) 1878, с. Шуморове кол. Мологського пов. Ярославської губ., тепер РФ — п.26. IX 1950, Київ; похований там само, могила на Лук’янівському цвинтарі, напис: «Действитеоьный член Академии Наук УССР Третьяков Дмитрий Константинович, 1878—1950»/ — укр. Зоолог-морфолог, академік АН УРСР з 1929, засл. Діяч науки УРСР з 1940. Закын. Петерб. ун-т 1900. У 1912—41 — професор Новоросійського ун-ту в Одесі. 1930—41 — директор організованого ним при ун-ті Зообіолог. н. — д. ін-ту. 1941—44 — зав. відділом Ін-ту зообіології АН УРСР в Уфі. 1944—50 працював в Ін-ті зоології АН УРСР (1944—48 — директор); одночасно (1944—48) — професор Київ. ун-ту. Праці з питань порівняльної морфології нижчих хребетних тварин та походження хордових і голкошкірих. Вивчав будову кісткової та сполучної тканини, кровоносної та нервової систем круглоротих і риб; будову органів чуття, зокрема органів бічної лінії.

ТРЕТЬЯКОВ Роберт Степанович /н.26. II 1936, м. Перм, тепер РФ — п., Харків: похований там само, могила на 13-му цвинтарі/ — укр. поет, журналіст. Походив з родини військовослужбовця, родом росіянин. Закінчив ф-т журналістики Київ. ун-ту, належав до гурту Бориса Олійника. Друкуватися почав 1955. Працював у редакціях харківських ґазет «Ленінська зміна», «Вечірній Харків», зав. відділом поезії журналу «Прапор», гол. редактором багатотиражки Харків. с. — г. ін-ту ім. Докучаєва. Автор зб. «Зоряність» (1961), «Палітра» (1965), «Портрети» (1967), «Поезії» (1971), «Ніжні розстані» (1972), «Мередіани крізь серце» (1977), «Осіннє скресало» (1980), «Поезії» (1986) тощо. Був у центрі поетичного життя Харкова 60-х — 70-х рр., товаришував з І. Вирганом, В. Мисиком, С. Шумицьким, В. Бондарем, І. Багмутом, В. Боровим, водив біля себе початківців. На жаль, серед них були й такі (особливо з російськомовного оточення), котрі зловживали його добротою і пристрастю до алкоголю й часто причащали його. І Т. врешті спився, як то кажуть, до нитьки. Від чого так рано й помер. В останні роки ним опікувався Володимир Пасічник. Але вже було запізно. Хвороба стала невиліковною. А поет був чудовий.

ТРИЗНА Йосип /н. бл.1600, Зх. Україна — п.1655 (1656), Київ; похований там само, могила була в Києво-Печерській лаврі, але в 30-х рр ХХ ст. всі поховання ліквідовано й слідів не залишилось/ — укр. церковний діяч, письменник, походив із зх. — української шляхти, виховувався в Києво-Печерській лаврі; 1640—47 був ігуменом Віленського святодухівського монастиря, з 1647 — архімандрит Києво-Печерської лаври. Автор ряду творів релігійного змісту; брав уч. у виправленні й редаґуванні «Києво-Печерського Патерика». В УРЕ не представлений.

ТРИЛЬОВСЬКИЙ Кирило /н.5. V 1864, с. Богутин, тепер Золочівського р-ну Львів. обл. — п.16. X 1941, м. Коломия Івано-Фр. обл. ; похований там само/ — укр. громад. — політичний діяч. Навч. у Львів. ун-ті (правничий ф-т). Був адвокатом у Коломиї, працював також як журналіст і видавець. Він — основоположник та один з керівників Українької Радикальної партії. 1900 заснував у с. Завалля біля Снятина (на Івано-Франківщині) перше молодіжне руханково-пожежне т-во «Січ», згодом і ін., що викликало протест з боку австрійсько-польської адміністрації; з 1908 він — голова Головного Січового комітету, при якому 1913 було засновано парамілітарну організацію УСС. Як органгізатор «Січей», Т. спричинився до прпобудження нац. свідомості серед широких верств укр. населення Галичини. 1907—08 був послом до Австрійського парламенту, з 1913 — до Галиць кого сейму. Після вибуху 1-ї світової війни став головою бойової управи УСС і чл. Загальної Українсь кої Ради, а 1918 — Української Національної Ради ЗУНР; з 1920 до 1927 Т. перебував на Закарпатті та у Відні. Після повернення з еміграції у політ. житті участі не брав, займав посаду адвоката в містечку Гвіздка на Покутті. В УРЕ не представлений.

ТРИПІЛЬСЬКА Єлизавета Родіонівна /н.19 (31). XI 1881, Полтава — п. 6. XI 1958, Баку, Азербайджан; похована там само/ — укр (УРЕ: укр. і азерб.) скульптор. Художню освіту здобула в майстернях Р. Баха, В. Беклемішева, Л. Шервуда в Петербурзі, а ткож у Н. Аронсона в Парижі; з 1922 жила в Баку, де брала активну уч. у здійсненні плану монументальної пропаґанди. Твори: станкові-»Голова дитини», «Цокотуха» (1910), «Засоромилась», «Дядько Кривоніс», «Катерина» (всі — 1911), «Билиночка», «Жартує» (1916—17), «На ярмарку» (1918); пам’ятники — 26 бакинських комісарів у Баку (1923, не зберігся), В. Леніну в Ашхабаді (відкрито 1927, у спрівавт.); статуетки з фарфору — «Українка» (1929), «Азербайджанка в чадрі» (1934), група «Перемога» (1949). Скульптури Т. зберігаються в Азерб. Музеї мист. ім. Р. Мустафаєва, Харків. худож. музеї.

ТРИПІЛЬСЬКИЙ Петро Іванович /н.21. IV 1853, Харківщина — п.4. VII 1910, Хабаровськ; похований там само/ — письменник укр. походження, педагог-математик. Закін. Харків. духовну семінарію і Харків. ун-т; з 1879 майже до смерті викладав математику в Полтав. духовній семінарії та жіночому єпархіальному уч-щі. Виступав у пресі з оповіданнями, фейлетонами, віршами, писаними рос. мовою. Влітку 1910 поїхав до Хабаровська й там помер від паралічу серця. В УРЕ не представлений.

ТРІНКЛЕР Микола Петрович /н.7. XI (19. XI) 1859, Петербург — п.10. VIII 1925, Харків; похований там само, з Міського цвинтаря, знищеного комуністами в 70-і рр. ХХ ст., могилу перенесено на т. з. 13-й цвинтар, де перепоховано багато укр. учених; його іменем названо в Харкові вулицю і одну з найкращих лікарень міста) — укр. хірург. 1883 закін. мед. ф-т Харків. ун-ту, де залишився працювати (з 1905 — професор); з 1921 — професор Харків. мед. ін-ту. Праці Т. присвячені впровадженню асептики в хірургію, питанням травматології (зокрема переломам надколінника), нейрохірургії (запропонував власний метод дренування шлуночків головного мозку), онкології (застосував рентгенологічні методи лікування), теорії та лікуванню сифілітичного ураження внутр. органів, лікування ран. Очолював редколеґію журн. «Врачебное дело». Про Т. з повагою писав М. Ф. Сумцов.

ТРОЇЦЬКИЙ Іван Віссаріонович /н.10 (22). Х 1854, Чернігівщина — п.17. III 1923, Катеринослав, тепер Дніпропетровськ; похований там само/ — укр. педіатр. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту 1878; у 1903—19 — професор Харків. ун-ту; 1920—23 — зав. кафедрою Катеринослав. мед. ін-ту. Праці Т присвячені проблемам теоретичної і практичної педіатрії, а також історії педіатрії. Т. — автор підручників з педіатрії («Курс лекцій з хвороб дитячого віку»; 1887 — перший посібник з педіатріх в Україні), організатор і перший голова Київ. (1900—02) і Харків. (1912) т-в лікарів-педіатрів; брав уч. у підготовці 1-го Всеросійського з’їзду дитячих лікарів та 1-го Міжнародного з’їзду педіатрів (1912).

ТРОЇЦЬКИЙ І… І…/н.2-а пол. XIX ст. — п. березень 1910, с. Оленівка Борзенського пов. на Чернігівщині; похований там само?/ — один з палких прихильників Пантелеймона Олександровича Куліша. Автор вірша «Щирі сльози», прочитаного над могилою видатного укр. поета й патріота. А 1900 у Бахмуті в друкарні М. М. Крамарева вийшла книжечка на 55 стор. під назвою «Щирі сльози. Над могилою П. О. Куліша) «, де вміщено 15 невідомих (крім Микити Чернявського) авторів з їхніми віршами, присвяченими пам’яті П. Куліша. Найбільше місця там займає творчість Т. В УРЕ не представлений.

ТРОНЬКО Петро Тимофійович /н.29. VI (12. VII) 1915, с. Заброди, тепер Богодухівського р-ну Харків. обл. — держ. і парт. діяч УРСР, історик, академік АН УРСР з 1978. Закін. Київ. ун-т 1948, Академію суспільних наук при ЦК ВКП (б) 1951; у 1932—36 — на пед. і комсомольській роботі в Харків. обл. 1936—37 — курсант військ. шк. морських льотчиків. 1937—41 — на керівній комсомольській роботі. Уч. 2-ї світової війни. 1944—47 — перший секретар Київ. обкому і міськкому ЦК ЛКСМУ. 1951—52 — зав. відділом. 1952—60 — секретар київ. обкому партії. 1960—61 — зав. відділом пропаганди та агітації ЦК компартії України. 1961—78 — заст. голови ради міністрів УССР, 1978—79 — віце-президент АН УРСР, з 1980 — зав. відділом Ін-ту історії АН УРСР; з 1968 — голова правління Укр. т-ва охорони пам’яток історії та культури. Голова гол. редакції 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР», чл. редколеґії та один з авторів З-томної праці «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941—1945 рр.» (1967—69). Гол. редактор журн. «Краєзнавство». На «новій хвилі» видав книгу «Репресоване краєзнавство (20-і — 30-і роки) «(1991) та ін., намагаючись бути укр. патріотом.

ТРОПІНІН Василь Андрійович /н.19 (30). III 1776 (1780?), с. Карпове Новгород. губ., тепер РФ — п.3 (15). V 1857, Москва; похований там само, могила на Ваганьковому цвинтарі, дільниця 11; чорного каменю надгробок з написом, з одного боку: «На семъ месте покоится прахъ Академика Императорской Академии Художеств Василия Андреевича Тропинина, скончавшегося 1857 г. маія 3 дня, на 78 году своей жизни. На семъ же месте погребено тело и супруги его Анны Ивановны Тропининой, скончавшейся 1855 г. сентября 30 дня на 75 г. своей жизни»; на другому боці: «Знаменитый художник-портретист Василий Андреевичъ Тропининъ 1776—1857. Крепостной, получилъ свободу на 47 году жизни». Очевидно, це новіший надгробок, бо колись напис був такий: «Тропиниъ Василій Андреевичъ, академикъ императорской Академіи Художеств; ум.3 мая 1857 г., на 78 г. Жена: Анна Ивановна ум. 30 сентября 1855, на 76 г.»/ — рос. маляр. Син кріпака, звільнений 1823; у 1798—1804 навч. у петерб. АМ в С. Щукіна; її академік — з 1824. У 1804—12, 1818—21 жив у с. Кукавці (тепер Могилів-Подіьського р-ну Вінницької обл.). Творчість Т. тісно зв’язана з Україною, він з великою любов’ю писав портрети ур. селян. З 1824 оселився в Москві, де й жив до смерті. В ранній період творчості Т. написав пертрети героїв Вітчизняної війни 1812 П. Багратіона, М. Платова та ін. ; портрети дружини (1809) і сина (1818). Твори 20-х — 40-х рр. дещо сентиментальні, але в них виявився інтерес до простої людини («Мреживниця», 1823; «Гаптарка»,!826; «Гітарист», 1832; «Селянин, що обстругує костур», 1834), деякі з них мають романтичні риси (портрети — П. Булахова, 1923; О. Пушкіна, 1827; В. Зубової, 1834; автопортрет, 1846). З укр. тематики: «Дівчина з Поділля», «Українець», «Українка», «Молодий український селянин», «Хлопчик з топірцем»; створив жанрову картину «Весілля в селі Кукавці». Є припущення, що Т. — автор портрета Устима Кармалюка (1820, Нижньотагільський музей образотворчого мистецтва). Картини Т. зберігаються в ДМУОМ у Києві, ДТГ у Москві, ДРМ у Петербурзі, Київ. музеї рос. мистецтва, Харків. худож. музеї, Львів. музеї укр. мистецтва. В Москві відкрито музей Т. і моск. художників його часу.

ТРОСТЯНЕЦЬКИЙ Іван /н.2-а пол. XVI ст. — п. після 1608; похований?/ — укр. друкар і переписувач книг, працював 1603 в друкарні Дерманського монастиря. В УРЕ не представлений.

ТРОФИМОВ Костянтин Данилович /н.15. (28). VI 1904, Полтава — п. ? Похований?/ — укр. (УРЕ: і рос.) письменник, літературознавець, перекладач. Уч. 1-ї світової війни. Працював на парт. і викладацькій роботті, зокрема в Україні. Літ. діяльність почав 1927, Автор праць про творчість М. О. Островського, перекладач творів І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, О. Маковея, І. Ми китенка. О. Вишні та ін. укр. письменників.

ТРОФИМОВИЧ (Трохимович) Феофан /н.2-а пол. XVII ст., Україна — п. після 1736, Москва; похований там само, УРЕ місце см. не зазначає/-укр. культурно-освітній і літературний діяч, Закін. Києво-Могилянську академію (1725) і був залишений в ній викладачем піїтики.1736 Т. призначено архімандритом Заіконоспаського монастиря (Москва, Китай-город) і ректором Слов’яно-греко-латинської академії. Т., як і Феофана Прокоповича та Інокентія Неруновича, вважають ймовірним автором драми «Милость Божія, Україну… свободившая…» (1728), у якій оцінюється Визвольна війна укр. нар. 1648—54, приєднання України до Московії.

ТРОФИМОВИЧ-КОЗЛОВСЬКИЙ Ісайя /н. бл. 1600 — п.1651, Київ; похований там само/ — укр. церковний і освітній діяч; здобув освіту у Віленській шк., в єзуїтській колеґії в Любліні і Замостській академії; потім у Вільні прийняв чернецтво й почав педагогічну діяльність; 1631 став першим ректором Києво-Могилянсь кої колеґії; 1633 їздив до Константинополя, був на соборі 1640; перший укр. доктор богословія; один з авторів Могилиного катехізиса. В УРЕ не представлений.

ТРОФИМУК Степан Михайлович /н.5. XI 1923, с. Куснище Любомльського р-ну на Волині — п.11. I 1979, Львів; похований там само/ — укр. літературознавець. Закін. філологічний ф-т Львів. пед. ін-ту (1950) та аспірантуру. Працював наук. співробітником в Ін-ті суспільних наук у Львові. Кандидат філологічних наук. Автор праць: «Розвиток революційної літератури в Західній Україні (1921—39) «(1957), „Творчість Степана Тудора” (1963), „Поезія возз’єднаного краю” (1966), „Олександр Гаврилюк” (1968), „Революційна поезія Західної України 1917—39” (1970) тощо.

ТРОХАНОВСЬКИЙ Микола /н. бл. 1895 — п.18. Х 1969, Мендзижеч, Зеленогурщина, тепер Польща; похований там само?/-укр. громад. — культурний діяч, брав уч. у 1-й світовій війні, потім господарював у Полянах Санчівського пов. Мав велику б-ку, яку заклав ще його батько. Користувався авторитетом і пошаною серед укр. патріотів Польщі. Був активним чл. УСКТ в Осєнку. В УРЕ не представлений.

ТРОХИМЕНКО Марко Дем’янович /н.13 (25). Х 1885, с. Сущани, тепер Кагарлицького р-ну Київ. обл. — п.1. Х 1979, Київ; похований там само/ — укр. маляр, нар. художник УРСР з 1944. Навч. 1902—10 (з перервами) в Київ. худож. уч-щі в І. Селезньова, 1906—07 — у Моск. уч-щі малярства, скуль птури та архітектури у М. Касаткіна. 1910—16 у петерб. АМ у М. Самокиша, Був. Чл. АХЧУ (192631). Під час 1-ї світової війни в діючій армії, створив композиції, в яких відтворив бойові операції і побут рос. солдат («Допит полонених», 1916; «Вечеря козаків на позиціях»,1917, та ін.). Серія акварелей «Революція на селі», 1925; «Колгоспниці-активістки», 1940; «Ранок у колгоспі», 1960—61); «Кадри Дніпробуду», 1937; «На будівництві Київської ГЕС», 1953; «М. Горький читає селянам твори Т. Шевченка», 1949) тощо. Картини Т. зберігаються в ДМУОМ у Києві та ін. музеях.

ТРОХИМОВСЬКИЙ Михайло Якович /н.1739, с. Безуглівка, тепер Ніжин. р-ну Черніг. обл. — п.21. IX (3. X) 1813, с. Великі Сорочинці, тепер Миргород. р-ну Полтав. обл. ; похований там само/ — укр. лікар, чл. — кор. петерб. Мед. — хірургічної академії (1752—61) та в мед. шк. при Петерб. сухопутному госпіталі (1761—63). До 1772 служив військ. лікарем в Україні, брав уч. у рос. — турецькій війні 1768—74; лікарем Миргородського пов. працюва у 1772—1813, жив у с. Великі Сорочинці, де на власні кошти утримував лікарню й займався приватною практикою. У тій же лікарні 1809 народився геній укр. народу видатний рос. письменник М. В. Гоголь, сам Т. приймав пологи. Мед. послугами Т. користувалися і його заможні сусіди Полторацькі, батьки відомої красуні Анни Керн, якій О. Пушкін присвятив тепер уже відомого вірша «Я помню чудное мгновенье…» Про це йдеться в матеріалі Ірини Пасько «Геній чистої краси…» з Лубен» (альманах «Провісник» № 2, М.,2003, стор.93).

ТРОЦЕНКО Віктор Карпович /н.13. V 1888, с. Нижня Сироватка, тепер Сумського р-ну Сум. обл. — п.4. VI 1978, Харків; похований там само?/ — укр. архітектор. Спец. освіти не мав. Був чл. Укр. архіт. худож. відділу при Харків. літ. худож. гуртку, організованому С. Васильківським, де набув знання з архітектури та мистецтва. Працював у галузі житлового буд-ва, використовуючи принцип нар. архітектури. Серед споруд — житл. будинки робітничого с-ща ХТЗ (1923), павільйон «Україна» на Всерос. с. — г. виставці 1923 в Мрскві, Червонозаводський театр у Харкові (1931—38, у співавт.), житл. будинки, школи, клуби, лікарні на Криворіжжі та Донбасі. Приділяв велику увагу вивченню укр. нар. житла. Разом з С. Таранущенком видав книги «Хата по Єлисаветинському провулку в Харкові» (1921), «Старі хати Харкова» (1922), зробив до них графічні малюнки.

ТРОЦИНА Костянтин Єлисейович /н.1827, с. Карпилівка, тепер Лубенського р-ну Полтав. обл. — п. після 1881, с. Дорогинці, тепер Ічнянського р-ну Черніг. обл. ; похований там само?/ — укр. освітній і культурний діяч, з полтавських дворян. Скінчив ліцей князя Безбородька 1847 із золотою медаллю; оселився в маєтку Карпилівці, відкрив шк. ; згодом жив у маєткові с. Дорогинці Ніжинського пов., де теж відкрив шк… Перший голова Чернігівської земської управи, голова з’їзду мирових посередників тощо. Писав с татті, опублікував праці; з 1881 припинив громад. — освітню діяльність і остаточно оселився в с. Дорогинцях. В УРЕ не представлений.

ТРОЩИНСЬКИЙ Дмитро Прокопович /н.1754, Україна — п.26. II 1829, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл. ; похований там само?/ — держ діяч, походив з роду Трощинських, укр. поміщиків, власників великих маєтків, нащадків роду козацьких старшин, з якого відомим є Степан Т. — гадяцький полковник (1704—08). Натомість Дмитро Т. вчився в Києво-Могилянській академії. Уже на 23-у році став відомим, служив при князеві М. П. Рєпніну в Константинополі; користувався впливом за Катерини II, Павлові I та Олександрові I. Був гадяцьким полковим писарем; 1802—06 — міністр уділів, 1814—17 — міністр фінансів. М. В. Гоголь — його далекий родич, бував у Кибинцях.

ТРОЩИНСЬКИЙ Степан /н.2-а пол. XVII ст. — п. після 1708, Гадяч; похований там само?/ — гадяцький полковник (1704—08), належав до козацької ст аршини, з якої вийшли укр. поміщини. Власники великих маєтків у Полтав., Київ., Подільській губерніях.

ТРУБЕЦЬКА Марія Григорівна /н.80-і рр. XIX, ст — п.1945, Полтава; похована там само, могила на Монастирському цвинтарі/ — рос. перекладачка й поетеса, з роду князів Трубецьких. Знала кілька європейських мов. Жила в Полтаві з репетиторства. Опублікувала дві зб. віршів. Друкувалась у журналах. В УРЕ не представлена.

ТРУБІЙ В… /н.2-а пол. XIX ст. — п.1-а пол. ХХ ст. ; похований?/ — укр. актор, співав і в Москві; разом з М. Донцем, Ів. Алчевським пропаґував у Москві укр. мистецтво, входив до укр. московського т-ва «Кобзар». В УРЕ не представлений.

ТРУБЛАЇНІ Микола Петрович /справж. — Трублаєвський; н.12 (25). IV 1907, с. Вільшанка, тепер Крижопільського р-ну Вінн. обл. — п.4. Х 1941, був поранений на фронті під час 2-ї світової війни в м. Куркулак, помер у санітарному поїзді; похований у спільній могилі біля па рку в с. Ровеньках на Луганщині / — укр. письменник. Уч. 2-ї світової війни. Учився на Всеукр. курсах журналістики в Харкові. Друкуватися почав 1924. Входив до літ. орг-ції «Молодняк». Як кореспондент ґаз. «Вісті» брав уч. у арктичних експедиціях на криголамах «Літке», «Сибіряков», «Володимир Русанов». На метеріалі подорожей написав книги на рисів «До Арктики через тропіки» (1931), «Бій за переправу» (1932),»Літке» — переможець криги», «Погонич блакитного кита» «На півночі» (1933) та ін. Пед. робота в Харків. палаці піонерів визначила його творчі інтереси в галузі дитячої л-ри. Був директором Харків. філіалу вид-ва «Радянський письменник». Автор популярних пригодницьких романів і повістей «Лахтак» (1935), «Мандрівники» (1938), «Шхуна Колмб» (1940), «Орлині гнізда» (незакінч., 1941), наук. — фантастичного роману «Глибинний шлях» (вид.1948). У циклі оповідань «Володька-рибалка», «Берег невідомого острова», «Лови білого ведмедя», «Малий посланець», «Крила рожевої чайки» та ін. змалював життя народів далекої Півночі, освоєння Арктики. Твори в 4-х т. (1956). Серед школярів довоєнної і повоєнної доби його книги були надзвичайно популярними.

ТРУСИЦЬКИЙ Сила Михайлович /рр. н., см. і місце поховання невід./ — укр. різбяр та маляр-монументаліст XVIII ст. Син ремісника-золот аря із Зх. України; з кінця XVII ст. працював у Вільні. Бл. 1719 прибув до Києва для роботи над іконостасом Успенського собору Києво-Печерської лаври. У Смоленську разом з арх. А. Шеделем створив 1732—40 різблений іконостас у стилі укр. козацького барокко (зберігся майстрів підпис) для Успенського собору і в 70-х рр. — іконостас для Свірсь кої, або Михайлівської церкви.

ТРУТОВСЬКИЙ Василь Федорович /н. бл.1740, біля м. Охтирки (УРЕ: Іванівська слобода Білгородської губ.) на Слобожанщині — п. бл.1810, Петербург; похований там само?/ — укр. (УРЕ: рос.) співак, гусляр, збирач укр. та рос. (УРЕ: рос. і укр.) нар. пісень. За національністю українець. Освіту здобув у Глухівській співоцькій шк. ; з 1761 був співаком і гуслярем, з 1766 — камер-гусляристом при царському дворі в Петербурзі. Автор першого друкованого нотного пісенника (ч.1—4, 1776—95). Сюди ввійшло й 13 укр. пісень, переважно жартівливих серед них — «Ой, кряче, кряче та чорненький ворон», «Ой, коли я прудиуса любила», «Ой, гай, гай, гай, гай зелененький», «Ой, послала мпене м ати», «І на місті була» та ін.). Створив також фолртепіанні варіанти на теми рос. нар. пісень.

ТРУТОВСЬКИЙ Володимир Костянтинович /н.1862 — п.1932; похований?/ — рос. історик та археолог, син укр. художника Костянтина Т. Знавець екслібрисів, праці з історії, археології, нумізматики тощо. В УРЕ не представлений.

ТРУТОВСЬКИЙ Костянтин Олександрович /н.28. I (9. II) 1826, с. Попівка, тепер Великописарівський р-н Сум. обл. (УРЕ: м. Курськ) — п.17 (29). III 1893, с. Яковлівка, тепер Обоянського р-ну Курської обл., РФ; похований там само/ — укр. маляр і графік. 1845—49 був вільнослухачем петерб. АМ, академіком якої став з 1860. Демократична спрямованість творчості Т. виявилась у теплому його ставленні до селян, їхнього побуту, про що свідчать полотна «Хоровод у Курській губернії» (1860); «Колядки в Україні» (1864), «Білять полотно» (1874), «Кобзар над Дніпром» (1875), «У місячну ніч», «Весільний викуп» (обидва — 1881), «Хворий» (1883), «Збирання недоїдок у селі» (1886). Картини Т. зберігаються в ДТГ у Москві, ДМУОМ у Києві, Київ. музеї Т. Шевченка. Чимало його полотен розкидано по приватних колекціях, тому можна їх бачити виставленими на комісію в антикварних маґазинах Москви, Києва, Харкова та ін. міст. Т. відомий і як ілюстратор. Співробітничав у журн. «Русский художественный листок» В. Тімма, де 1860 надрукував свої іл. до повістей Марка Вовчка; брав уч. у виданні «Живописной Украины» (1861—62) Л. Жемчужникова, альбому літографій до циклу повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. В. Гоголя (1874—76). Стіворив також іл. до біографії Т. Шевченка (1885), до поеми «Гайдамаки» (1886) і «Невольник» (1887) Т. Шевченка, до байок І. Крилова (1864).

ТРУЦЕВИЧ Іоїль /рр. н., см. і місце поховання невід./-церковний та освітній діяч, письменник. У XVII ст. заснував цілу групу кутеїнських монастирів, відкрив школу, друкарню; сприяв возз’єднанню Білорусії з Московщиною; на прохання моск. царя Олексія Михайловича мав жити в Іверському монастирі, але по дорозі туди помер; автор передмови до Лексикона Памви Беринди та ін. видань. В УРЕ не представлений.

ТРУШ Іван Іванович /н.5 (17). I 1869, с. Висоцьке, тепер Бродівського р-ну Львів. обл. — п.22. III 1941, Львів; похований там само, могила на Личаківському цвинтарі/ — укр. маляр, художній критик і громад. — культурний діяч. 1891—97 навч. у Краківській академії красних мистецтв у Л. Вичулковського та Я. Станіславського. Удосконалював майстерність у Відні, відвідав Мюнхен. Подорожував по Криму, Карпатах, Італії, Єгипту та Палестині. Жив і працював у Львові. Майстер ліричного пейзажу (цикли «Луки і поля», «Копиці», «Самітня сосна», «Сосни», «В обіймах снігу», «Квіти», «Старі пні» та ін.). Художник часто бував у Києві й відтворив у своїх картинах його архітектуру і мальовничі пейзажі («Дніпро під Києвом» (1910), «Володимирська гірка», «Софійський собор», «Захід сонця в лісі» (1904), «Могила Т. Г. Шевченка в Каневі» (1900). Створив жанрові картини («Гагілки» (1905), «Гуцулка з дитиною» (1912), «Трембітарі» (поч. ХХ ст.), «Пралі», «Йордан на Гуцульщині», «Сільський господар» (1933), галерею портретів видатних діячів укр. культури (портрети — І. Франка, В. Стефаника, обидва — 1897; Лесі Українки і М. Лисенка, обидва — 1900; А. Труш-Драгоманової, 1904, та ін.). Твори Т. зберігаються в ДМУОМ у Києві, Львів. музеї укр. мистецтва та ін. музеях. Чимало його картин розкидано по світу в приватних колекціях, котрі часом зринають в антикварних магазинах Москви та ін. міст світу. Дружні тволрчі стосунки пов’язували Т. з багатьма діячами укр. культури. Він був одним з організаторів худож. об’єднань «Товариство для розвою руської штуки у Львові» (1898), Товариство прихильників української літератури, науки і штуки (1905), журналів «Будучність» (1899) та «Артистичний вісник» (1905). Фахівці стверджують, що його картини розкидані по всьому світу.

ТРЯСИЛО Тарас /справж. — Тарас Федорович; н. кінець XVI ст. — п. після 1630; похований?/ — запорізький гетьман. 1629 розгромив турецький флот, уславився перемогою 1630 над Конецпольським (Тарасова ніч).

ТУГАЙ-БЕЙ (р. н. невід. — п.1651, побл. Берестечка; похований?/ — перекопський мурза. Під час Визвольної війни укр. народу 1648—54 за наказом крим. хана Іслама-Гірея III 6 тис. тат. кіннотників на чолі з Т. — б. брали уч. у Жовтоводській битві 1648 і Корсунській битві 1648 на боці козацького війська.

ТУГАН-БАРАНОВСЬКИЙ Михайло Іванович /н.8. I 1865, с. Солоне Харків. губ. — п.21. I 1919, станція «Затишок» поблизу Одеси, направляючись у складі делеґації УНР на Міжнародну мирну конференцію в Париж; похований?/ — укр. (УРЕ: рос і укр. бурж. економіст, історик), економіст-теоретик, економіст-мислитель, один з представників «легального марксизму». Навч. у Київ. класичній гімназії, де захоплювався природознавством, філосолфією.1884 стає студентом Харків. ун-ту фізико-математичного і юрид ф-тів, закін. — 1888. Внаслідок убивства царя Олександра II почався період реакції, Т. — Г. звільнено з числа студентів. Працював у Петерб. ун-ті, професором політекономії петерб. Вищих Бестужевських жіночих курсів, читав лекції в Моск. нар. ун-ті. 1909 за підручник «Основи політичної економії» російчька АН присудила йому премію адмірала С. А. Грейса. Праці Т. — Б., зокрема «Російська фабрика в минулому і сучасному» (1898) та ін., відіграли певну роль у дослідженні економіки російської промисловості; з поч. ХХ ст. Т. — Б. відкрито виступав з критикою марксизму, став апологетом капіталізму. В період революції 1905—07 вступив у партію кадетів. Після жовтневого перевороту 1917 — міністр фінансів Центральної Ради, згодом відійшов від активної політ. діяльності, був професором Київ. ун-ту, редаґував журн. «Київська кооперація», відстоював укр. самостійність.

ТУДОР Степан /справж. — Олексюк Степан Йосипович; н.25. VIII 1892, с. Пониква, тепер Бродівського р-ну Львів. обл. — п.22. VI 1941, загинув у Львові під час бомбардування гітлерівцями, коли не вбитий енкаведистами; могила на Личаківському цвинтарі/ — укр. письменник, літературознавець і громад. діяч. 1905—13 навч. у Бродівській та Львів. гімназіях. Як солдат австро-угорської армії 1915 потрапив у полон. Перебував в Україні, згодом учителював по селах Черкащини і Волині.1923 повернувся в Галичину. 1926 закін. Львів. ун-т. 1932 захистив дисертацію на звання доктора філософії. Т. — активний уч. революц. підпілля, один з організаторів і керівників літ. групи «горно», з 1930 — редактор жупн. «Вікна». Був чл. правління Львів. відділу Спілки письменників України, керівником Львів. філії Ін-ту л-ри АН України. Написав книги прози — зб. «Народження» (1929), повістей — «Молочне божевілля» (1930), «День отця Сойки» (1932—41). Крім того, йому належать поезії, літературно-критичні, філософські й публіцичстичні статті.

ТУКАЛЕВСЬКИЙ Володимир Миколайович /н.20. Х 1881, Полтава — п. після 1912, Петербург? Похований?/ — укр. перекладач, літ. критик, журнальний працівник, бібліотекар. Скінчив Полтав. гімназію 1901 і вступив до Київ. ун-ту, одночасно працюючи в Київ. т-ві грамотності; 1901 вступив до Київ. політех. ін-ту, але 1902 був виключений під час студентських заколотів, проте знову склав контрольний іспит і був зарахований на агроном. Відділ і став секре та рем журн. «Земледелие», де вміщував і свої статті; вів наук. роботу в зоолог. лабораторії і був асистентом у професора Ю. Н. Ваґнера на с. — г. курсах; 1905 переїхав до Петербурга, працював у ґазеті «Наша жизнь»; 1907 з НюЦ. Марковським організував критично-бібліографічний журн. «Книга» і поступив до Петерб ун-ту, який скінчив 1911. В цьому ж році склав бібліографію Лизаветинської доби. В УРЕ не представлений.

ТУКАЛО Яків /н. бл.1700 — п. після 1740; похований?/ — запорізький кошовий отаман 1733—1740. В УРЕ не представлений.

ТУКАЛЬСЬКИЙ /Нелюбович Йосип; н. 1-а пол. XVII ст. — п.1675; похований в соборі Мгарського монастиря Лубенського р-ну на Полтавщині/ — укр. церковний і політ. діяч, виступав проти т. з. возз’єднання України з Московщиною, про що УРЕ мовчить; підтримував гетьмана Івага Виговського, згодом Юрія Хмальницького; з 1661 — білоруський єпископ, 1663 обрано київським митрополитом, але Лівобережжя відмовилось визнати Т. главою церкви. Гетьман Павло Тетеря заарештував його як зрадника. Звільнений 1665 П. Дорошенком, став його найближчим радником.

ТУЛУБ Зінаїда Павлівна /н.29 (16). XI 1890, Київ — п. 26. IX 1964 у лікарні м. Києва; там само й похована, могила на Новобайковому цвинтарі, недалеко від поховання П. Житецького, надгробок чорного каменю з написом: «Видатна українська письменниця Тулуб Зінаїда Павлівна 1890. 14.11. — 1964. 26.9. Від брата В. П. Тулуба». Як бачимо, на плиті дата народження не збігається з офіційними даними/ — укр. письменниця. Дід її Олександр Данилович Т. брав уч. у Кирило-Мефодіївському товаристві, був заарештований разом з іншими «братчиками», це йому присвячений роман «В степу безкраїм за Уралом»; батько — Павло Олександрович Т. (1862—1923) — відомий юрист. автор зб. поезій рос. мовою «Среди природы» (1900), спогадів про С. Я. Надсона (1912); мати — Єлизавета Василівна т. (1866—1934) виступала в періодичній пресі з оповіданнями, а дядько — Олександр Олександрович Т. склав «Словника псевдонімів українських письменників». Дитинство Зінаїда Т. провела в містечку Брацлаві Подільської губ., а згодом у Таганрозі, куди переводили по службі її батька.1904 — вона повертається до Києва й навчається в Київ. жін. Гімназії, а з 1909 по 1917 — на слов’янсько-російському відділі історико-філологічного ф-ту Вищих жіночих курсів. З 1907 почала пис ати вірші рос. мовою, перейшщовши згодом на прозу — і теж рос. мовою. Під впливом П. Тичини почала писати прозу укр. мовою. Це був її геніальний роман «Людолови», перший том якого з’явився 1934, а другий — 1937. А в липні того ж року її заарештовано й позбавлено волі на 19 років! Допитував її відомий україножер Хват, який свого часу довів до смерті академіка Вавилова. Згодом їй довелося пройти всіма етапами «великого шляху». Відбувала покарання в Пн. Казахстані, недалеко від місць покарання Т. Шевченка. І тому її роман «В степу безкраїм за Уралом» — не лише про Тараса Григоровича, а й автобіографічний. Звільнили її 1956.

ТУЛУБ Олександр /рр. н., см. і місце поховання невід./ — укр. літературознавець. Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлений.

ТУМАНСЬКИЙ Василь Григорович /н.1723, с. Нова Басань, тепер Бобровицького р-ну Черніг. обл. — п. 1809; похований?/ — укр. поміщик, походив з роду козацької старшини, власник великих маєтків на Чернігівщині; 1764—75 був ґенеральним суддею Малоросійської колеґії, 1782—96 служив помічником правителя Новгород-Сіверського намісництва.

ТУМАНСЬКИЙ Василь Іванович /н.28. II 1800, с. Чорторига, тепер с. Шевченкове Глухівського р-ну Сум. обл. — п.23. III 1860, с. Панасівка, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл./ — рос. поет, походив з укр. дворянської родини. Навч. у Харків. гімназії, Петерб. Петропавлівському уч-щі, був у дружніх зв’язках з декабристами; 1823—28 жив в Одесі; почав друкуватись 1817. Кращі вірші Т. пройняті волелюбними настроями («До князя Цертелєва», «Грецька ода», «Греція», «Поетові»; з 1846 вийшов у відставку й оселився в с. Панасівці на Полтавщині.

ТУМАНСЬКИЙ Федір Васильович /н. бл.1746 — п. грудень1810; похований?/-рос. письменник, історик, перекладач і видавець, чл. Рос. академії, чл. — кор. Академії наук і мистецтв (з 1779), з укр. роду Туманських, син Василя Григоровича Т. Закін. Академічний ун-т у Петербурзі. Йому належить дослідження про життя і діяльність Олександра Невського, Петра I, «Дитячий місяцеслов» (1787) та ін. Видавав у Петербурзі кілька рос. журналів, зокрема «Российский магазин» (1792—93). В цьому журналі опублікував кілька статей з історії України і розшуканий ним «Лїтописець Малыя Россіи» з додатком свого словничка «Изьясненіе малороссійскіх реченій вь предшедшихь листахь» (1793). Це один з перших в історії укр. лексикографії перекладних укр-рос. словників (у ньому подано 333 слова).

ТУПТАЛО Данило Савович /Тупталенко, див. Димитрій Ростовський; н. грудень 1651, м. Макарів, тепер Київ. обл. — п.28. Х (8. XI) 1709, Ростов-Ярославський; похований там само/ — укр. (УРЕ: і рос.) церковний діяч, письменник, син українського сотника, учився в Києво-Могилянській академії, любив читати, перевершував товаришів успіхами, особливо любив поезію і красномовство; постригся в ченці під ім’ям Димитрія; ієромонах Густинського монастиря; в кінці 1683 оселився в Києво-Печерській лаврі; гетьман І. Мазепа (1689?) взяв його в Москву до Троїцького монастиря; з 1702 — ростовський митрополит, автор багатьох творів, а також «Житій святих», що їх моск. патріархат перевидав у 17 томах в кунці ХХ ст.

ТУПТАЛО Сава Григорович /н.1599, м. Макарів, тепер Київ. обл. — п.1702, Київ; похований там само, могила в Троїцькій лаврі Кирилівського монастиря; там же поховано і його дружину, матір Димитрія, Марію Михайлівну Туптало, яка померла 1688/ — сотник Запорізького війська, походив з простих козаків Макарівськох сотні, жив у Макарові, згодом переїхав до Києва. Батько видатного укр. церковного діяча, проповідника, письменника Димитрія Туптала (Тупталенка). В УРЕ не представлений.

ТУР Никифор /н.1-а пол. XVI ст. — п.1599, Київ; похований там само, могила, ймовірно, в Києво-Печерській лаврі, але в 30-х рр. ХХ ст. давні поховання було зліквідовано компартійцями й жодних с лідів не лишилось/ — антиуніатський церковний діяч в Україні, 1593—99 був архімандритом Києво-Печерської лаври; після Брестської укнії 1596 за допомогою місцевого населення і ченців відбив спроби уніатів силою захопити Києво-Печерську лавру. Походив зі шляхетської родини. В УРЕ не представлений.

ТУР Олександр Федорович /н.3 (15). IX 1894, м. Новгород-Сіверський, тепер Черніг. обл. — п.24. VII 19974, Ленінград, тепер Пет ербург; похований там само/ — педіатр, академік АМН СССР з 1952, засл. діяч науки РРФСР з 1947, українець родом. 1919 закін. Військ. мед. академію (Петроград); з 1930 завідував кафедрою фізіології та дієтики дитини Ленінгр. Н. — д. ін-ту охорони материнства й дитинства, потім — пропелевтичної (з 1934) і госпітальної (з 1939) педіатрії Ленінгр. Педіатрич. Мед. ін-ту. Осн. праці з проблем періоду новонародженості, гематології, харчування здорової і хворої дитини. Автор циклу праць, присвячених зниженню захворюваності і смертності дітей. Був головою Всерос. т-ва лікарів (з 1958).

ТУРБАБА Дмитро Петрович /н.2. Х 1863, Катеринослав — п.20. XI 1933, Сімферополь? ; Похований?/ — укр. хімік. Закін. Харків. ун-т 1885, працював там само 1885—1900; у 1900—20 — професор Томського технологічного ін-ту; з 1923 — Сімферопольського ун-ту. Осн. наукю праці стосуються теорії розчинів і каталізу. В УРЕ не представлений.

ТУРБАЦЬКИЙ Лев /н.7. VI 1876, с. Джурин, тепер Чортківського р-ну Терноп. обл. — п.8. II 1900, Львів; похований там само/ — укр. літ. критик, перекладач, журналіст. Навч. у Львів. ун-ті, брав активну уч. у сел. радикальному русі. Друкувався у журн. «Народ», ґазетах «Громадський голос»,»Хлібороб». У 1897—99 редаґував ґаз. «Буковина», надрукував тут статті про Е. Золя, В. Бєлінського, О. Пушкіна, В. Стефаника, І. Франка, переклади творів А. Чехова, М. Конопніцької. Підтримував близькі стосунки з І. Франком.

ТУРИН Іван /н.1900 — п. ?; Похований?/ — укр. видавець, видавав у Відні «Український філятеліст». В УРЕ не представлений.

ТУРИН Микола /рр. н., см. і місце поховання невід./ — укр. письменник, журналіст, автор ряду статей в прогресивних ґаз. Про життя укр. селян Галичини. В УРЕ не представлений.

ТУРИН Роман Миколайович /н.2. IX 1900, м. Снятин на Івано-Франківщині — п.29. VIII 1979, Львів; похований там само/ — укр художник.1925 закін. Краківську академію красних мистецтв, протягом 1925—27 навчався у С. Яроцького в Парижі. Працював у галузі малярства: портрети — батька (1936), «Жіночий портрет» (1939), А. Труш-Драгоманової (1945), Ф. Колесси (1947), В. Щурата (1950), В. Стефаника (1956), «Портрет дипломатки» (1958); у 1933—35 створив документальний фільм про Гуцульщину — «Гуцульські фраґменти». Збирав і популяризував твори нар. майстра Никифора з Криниці (Н. Криницького).

ТУРКА Володимир Іванович /н.13. III 1920, Задвір’я, тепер Перемишллянський р-н Львів. обл. — п.3. V 1988, Гожове, тепер Польща; похорон відбувся 10 травня на місцевому цвинтарі. В останню путь проводжали мешканці Гожова. Стшелець, Сквежин, Мєндзижеча, Осецька/ — укр. громад. діяч у Польщі. Поч. освіту здобув у Задвір’ї; з 1932 навчався в гімназії Львова. 1943 вивезений до Німеччини на примусові роботи. Восени 1945 опинився на зх. землях Польщі як вільнонайманий водій Совєцької армії, а згодом був переданий уповноваженому польс. уряду в Сусленіці (тепер Гожівщина). Поповнював середню і вищу освіту, активно діяв у профспілках. З 1977 був чл. гожівського гуртка УСКТ, де обирався скарбником, ост аннім часом — чл. ревізійної комісії відділу. Виступав з публікаціями у варшав. ґаз. «Наше слово», виступав з доповідями, свою багату б-ку подарував Товариству.

ТУРКЕВИЧ Лев /н.1901, Броди, тепер Львів. обл. — п.1961, Торонто, Канада; похований там само?/ — укр. піаніст, віолончеліст, дириґент симфонічного оркестру і хорів, композитор. Навч. у Вищому муз. ін-ті ім. М. Лисенка у Львові та в муз. Академії у Відні; був дириґентом хорів у Львові «Боян» і «Бандурист»; з 1929 — дириґент опери в Бидгоші і театрах Варшави та Познані; 1939—41 — дириґент опери і симфонічного оркестру у Львові; з 1945 — в Австрії, де організував чоловічий хор «Ватра», а з 1950 — у Канаді, вів укр. хори, виставляв опери, дириґував симф. оркестрами. В УРЕ не предствалений.

ТУРОВСЬКИЙ Кирило /див. Кирило Туровський; н.1130 — п. бл.1182; похований?/ — найталановитіший представник урочистої, стилістично при крашеної проповіді другої пол. XII ст. Йому належить вісім «слів», написаних на різні церковні свята, два повчання, близько двадцяти двох молитов та один канон.

ТУРУЛА Євген /н.4. I 1882 — п.3. XII 1951, Вінніпег, Канада; похований там само/ — укр. дириґент і композитор, церк. діяч. Навч. у Львів. семінарії. Був українським католицьким священиком. 1908—14 — дириґент хорів м. Теребовлі на Тернопільщині; 1908—18 — організатор хорів у таборах полонених українців у Німеччині. 1920—23 жив у Берліні, де впорядковував і видавав збірники укр. нар. пісень. З 1923 жив і працюав у Канаді, де організував хор «Канада», був керівником створеної ниммуз. Шк. у Вінніпезі. Уклав чимало збірників укр. нар. пісень, серед яких «Колядки і щедрівки», «Танкові пісні», «Співи і думи», «українські воєнні пісні», «Українські танці і чабарашки», «Пісні старого мельника» тв ін. В УРЕ не представлений.

ТУРЧАК Степан Васильович /н.28. II 1938, с. Мацьковичі, поблизу Перемишля, тепер Польща — п.30. Х 1988, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі з чудовим пам’ятником/ — видатний укр. дириґент, нар. артист СРСР з 1977, лауреат Держ. премії України ім. Т. Г. Шевченка, Держ. премії СРСР ім. З. Паліашвілі.1962 закін. Львів. консерваторію (клас дириґуваання М. Колесси). 1963—67 та 1973—77 — гол. дириґент Держ. симф. оркестру України, 1967—73 та з 1977 — Київ. театру опери та балету. 1966—74 — керівник симф. оркестру, зав. кафедрою оперно-симф. дириґування Київ. консерваторії. Як головний дириґент Т. здійснив музичні інтерпретації опер «Тарас Бульба» М. Лисенка, «Борис Годунов», «Хованщина» М. Мусоргського, «Євгеній Онєгін», «Пікова дама» П. Чайковського, «Аїда», «Отелло», «Бал-маскарад», «Реквієм» ж. Верді, «Кармен» Ж. Бізе, «Тоска» Дж. Пуччіні, «Абесалом і Етері» З. Паліашвілі, «Арсенал», «Ярослав Мудрий», «Милана» Г. Майбороди, «Мамаї» В. Губаренка; балетів — «Лебедине озеро», «Спляча красуня» П. Чайковського,»Ольга», «Прометей» Є. Станковича. Преса захоплювалась виконавською майстерністю молодого дириґента: «У нього гарний жест, він тонко визначає форму музичної фрази, зміни темпів. Ясність, з якою втілює свої задуми, скрупульозність в обробці деталей свідчать про зрілий професіоналізм, про глибоку відданість музиканта своїй справі». Т. володів рідкісною переконливою творчою інтуїцією, під змахом його рук «розквітали яскравими і насиченими барвами приховані пласти музики».

ТУРЧАНІНОВ Микола Степанович /н.1796, с. Нікітовка, тепер Білгородська обл. РФ — п.26. (XII) 1863 (7/I 1864), Харків; похований там само/ — укр. (УРЕ: вітчизняний) ботанік.1814 закін. Харків. ун-т. Був службовцем різеих відомств у Петербурзі (з 1814), Іркутську (1828), Красноярську (з 1837). Після відставки (1845) жив у Таганрозі, з 1847 — у Харкові. 1828—37 здійснив ряд поїздок у Прибайкалля і Забайкалля для вивчення рослинного світу. Наук. праці з питань флористики й систематики, зокрема «Байкало-Даурійська флора» (1842—57), за яку був удостоєний Демидовської премії петерб. АН (1857). Описав понад 100 родів і понад 1000 видів рослин Росії, Китаю, Монголії, Австралії, Індонезіх, Пд. Америки та ін. Гербарій Т. (бл. 50 тис. видів зберігається в Ін-ті ботаніки НАН України.

ТУРЧАНІНОВ Петро Іванович /н.20. XI (1. XII) 1779, Київ — п.16 (28). III 1856, Петербург; похований т ам само/ — укр. (УРЕ: і рос.) композитор і дириґент. Муз. освіту здобув у Дж. Сарту в Петербурзі та в А. Веделя у Києві й Харкові (співав у його хорі). Був реґентом хору Київ. градоначальника, з 1804 — пет ербурзького митрополичого хору; з 1827 — учитель співу в Придворній співоцькій капелі. Автор багатьох церковних творів, написаних під впливом геніального укр. композитора Веделя, та гармонізацій чстаровинних укр. церковних наспівів. В «Автобіографії» залишив теплі спогади про А. Веделя.

4945. ТУРЧИН Людвик /н.1898 — п.1928; похований?/ — укр. художник. Рисунки з життя УГА, табору в Дембю та ін. В УРЕ не представлений.

ТУРЧИНОВСЬКИЙ Ілля Михайлович /н.30. VII 1695, с. Березань, тепер смт Баришівського р-ну Київ. обл. — п. після 1874; похований там само?/ — один з мандрівних дяків, походив з родини сотника. Вчився в Київ. академії; з 1710 мандрував по Україні й Білорусії: був учителем, дяком, писарем, співаком, регентом, священиком. Залишив цікаву автобіографію, котра містить описи тогочасного побуту й оточення.

ТУРЧИНСЬКА Агата Федорівна /н.11. II 1903, містечко Куликів, тепер Нестеровського р-ну Львів. обл. — п.22 (за ін. даними — 20) VIII 1972, Київ: похована там само, могила на Новобайковому цвинтарі?/ — укр. письменниця. Походила з родини кушніра. 1915 їхню сім’ю евакуйовано до Києва. Закін. Київський ІНО 1926. Належала до літ. орг-ції «Західна Україна». Окремими виданнями вийшли зб. оповідань «Найстарший» (1928), «повість „Смок” (1930), зб. віршів і поем „Ізвори” (1929), „Урожай” (1939), „Привіт, Галичино!” (1940), „Дитинство поета” (1941), „Тарасова гора” (1942), „Марічка” (1945), „Пісня про дружбу” (1946), „Милана” (1950), „Дорогі заповіти” (1958), „Земле моя, зоре моя” (1961), „Поліття” (1965), „Думний потік” (1972), повість „Бузькове зілля” (1966), роман „Друг мій Ашхабад” (1963).

ТУРЧИНСЬКИЙ Юліуш /н.1839, с. Сапошин, поблизу Жовкви — п.1913; похований?/ — один з перших польс. письменників т. з. укр. шк. Добре знав Гуцульщину, подорожував там не раз, учителював у Дрогобичі та Станіславі. Написав «Гуцульські повісті», які вийшли в двох томах. З погляду україніки в польс. Л-рі творчість Т. належить зачислити до найкращих здобутків. В УРЕ не представлений.

ТУРЧИНЮК Василь Іванович /н.1864, с. Луги, тепер Рожнятівського р-ну Івано-Фр. обл. — п.25. VII 1939; там само й похований?/ — укр. нар. майстер монументально-декоративної пласкорізьби; художньо оформляв будинки, іконостаси в селах Гуцульщини. В УРЕ не представлений.

ТУТКОВСЬКИЙ Аполлон Лукич /н. ? — п.19. XI 1904, Київ; похований там само, могила на Старобайковому цвинтарі; надгробок — чорна плита з написом: «Аполлонъ Лукичъ Тутковскій, ум.19 ноября 1904 г.» Могила в районі поховань Лесі Українки, С. Кульженка, Миколи Тутковського/ — батько академіка Павла Тутковського і видатного муз. діяча й композитора Миколи Тутковського. Був мировим суддею в Липівці Київ. губ., а потім переведений до Житомира. Мав синів — Миколу, Павла, Михайла й доньку Софію, яка одружилася з В. Шпилевичем (військовий), але розвелася й жила з дітьми на свої заробітки від педагогічної праці. Аполлон Т. був одружений з Юлією Антонівною Ліпомані. Батько її був правителем канцелярії київ. ун-ту в 1-й пол. XIX ст. Ліпомані — походження італійського. Дід Аполлона Т. був писарем Війська Запорізького. В УРЕ не представлений.

ТУТКОВСЬКИЙ Микола Аполлонович /н.1857, м. Липовець, тепер с-ще міського типу Вінн. обл… — п.28. II 1931, Київ; похований там само, могила на Старобайковому цвинтарі в районі могили Лесі Українки, С. Кульженка, над широкою доріжкою, недалеко від поховання Андріяшева; надгробок кам’яний чорного кольору, з хрестом, напис: «Николай Аполлонович Тутковскій, род. 5 февраля 1857 г., умер 15 февраля 1931 г.» Інше поховання: «Karolina Tutkowska + 24 1910»/ — видатний укр. муз. діяч, піаніст, композитор, педагог. Герой Праці (1924). Брат Павла Аполлоновича Т. 1880 закін. муз. уч-ще Київ. відділення Рос. муз. т-ва (клас фортепіано В. Пухальського), 10 років викладав у ньому; як піаніст брав уч. у симф. і камерних концертах цього т-ва. 1881 екстерном склав іспити в Петерб. консерваторії на звання вільного мистця. 1893 відкрив у Києві муз. шк., в якій працював до 1930. ; у 1920—23 — професор Київ. консерваторії, 1923—29 — Держ. муз. технікуму (Київ). Автор опери «Буйний вітер», симфонічних, фп. (сонати, п’єси, етюди) та хорових творів, романсів, камерно-інструм. музики, обробок укр. нар. пісень; підручника «Керівництво до вивчення гармонії2 (1905).

ТУТКОВСЬКИЙ Павло Аполлонович /н.17. II (1/III) 1858, містечко Липовець, тепер смт Вінн. обл. — п.3. VI 1930, Київ; похований там само, могила на Лук’янівському цвинтарі, 11 дільниця; надгробок — біла кам’яна плита з написом: «Тут поховано україснкього радянського геолога Академіка Павла Аполлоновича Тутковського, голову 2-го відділу Всеукраїнської Академії Наук, члена ВЦВКу. Народився 1 березня 1858 року. Помер 3 червня 1939 року». В спільній ограді ще могили, одна з написом: «Мария Ефимовна Тутковская 1865—1937» і друга з написом: «Александр Павлович Тутковский 1900—1936». Усі поховання (1966) доглянуті зле/ — укр. геолог, академік АН України з 1919, акад. АН БРСР з 1928. У 1881 закін. Київ. ун-т (природничий ф-т). Залишається на кафедрі біології і мінералогії з метою підготовки до професорського звання. Через рік його призначають консерватором мінералогічного й геологічного кабінетів, де він працював 11 років. Вдративши надію дістати місце професора на кафедрі, залишив ун-т. Викладає географію, природознавство, математику в гімназіях Києва. 1904 переїздить на Волинь. Працює інспектором нар. уч-щ, заодно вивчає край, робить геологічні розвідки. 1910 Т. представляє в Моск. ун-т свою монографію як докторську дисертацію. Блискуче захищає її і отримує вчений ступінь доктора географії. 1913 — уже приват-доцент Київ. ун-ту, 1914 його призначають професором кафедри географії та етнографії. 1919 — голова відділу АНУ, з 1926 — директор Ін-ту геології АНУ. Його (понад тисячу!) наук. праці присвяченні мінералогії, петрографії, гідрогеології, палеонтології, регіональній четвертинній геології, геоморфології, ландшафтознавству. Він — автор еолової теорії походження лесу (1899).

ТЮЛЕНЄВ Микола Олександрович /н.5 (17). IV 1889, с. Ганнівка, тепер Петрівського р-ну Кіровогр. обл. — п.2. XII 1969, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. учений-агромеліоратор, чл. — кор. АН УРСР з 1948, доктор с. — г. наук з 1940, професор з 1955. У 1911 закін. с. — г. відділення Київ. політех. ін-ту. Працював у Наркомземі України (1922—23), на Рудня-Радовельській болотній дослідній станції на Житомирщині (1923—41 і 1956—69), Ін-ті фізіології рослин і агрохімії АН УРСР (1949—55). Осн. праці з питань с. — г. освоєння осушених торфоболотних ґрунтів. Наук. роботу поєднував з викладанням у вузах Києва.

ТЮТЧЕВА Роза Львівна /дівоче — Гросман; н.1857, Городище, тепер місто Черкас. обл. — п.1900, Петербург; похована там само/ — рос. революціонерка-народниця. Закін. гімназію в Одесі, з 1877 училась на лікарських курсах у Петербурзі, де прилучилась до «Народної волі».1883 засуджено до 4 років каторги, 1886 вийшла на поселення. В УРЕ не представлена.

ТЮТЮННИК Василь /н.2-а пол. XIX ст. — п.1919 від тифу; похований?/ — укр. військовий діяч, командир полку рос. царської армії, під час громадянської війни — отаман армії УНР. В УРЕ не представлений.

ТЮТЮННИК Григір (Григорій) Михайлович /н.5. XII 1931, с. Шилівка, тепер Зінківського р-ну Полтав. обл. — 7. III 1980 на знак протесту за поневолену долю України кінчив життя самогубством, повісився на дереві неподалік від СПУ, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі. Київ, Андріївський узвіз, № 34, на фасаді будинку відкрито меморіальну дошку з барельєфом Т. на тлі розгорнутої книги з написом: «Тут 1963—1967 роках жив і працював видатний український письменник Григір Тютюнник», скульптор В. Луцак, архітектор І. Лебідь/-видатний укр. письменник. Брат Григорія Михайловича Т. Лауреат премії ім. Лесі Українки. Закін. ремісниче уч-ще, працював на заводі, в колгоспі, на будівництві, 1951—55 служив в армії. 1962 закін. філфак Харків. ун-ту. Працював викладачем рос. мови в шк., в ґаз. «Літературна Україна», в сцнарній майстерні Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка, у вид-ві «Молодь». Друкуватися почав 1961. Перша зб. новел «Зав’язь» (1966). Автор книг оповідань і повістей «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1976). Написав ряд книг для дітей: «Ласочка» (1970), «Лісова сторожка» (1971), «Степова казка» (1973), «Климко» (1976; екранізовано 1983), «Вогник далеко в степу» (1979). Твори в 2-х томах (1984).

ТЮТЮННИК Григорій Михайлович /н.23. IV 1920, с. Шилівка Зіньківського р-ну Полтав. обл. — п.29. VIII 1961 внаслідок тяжкого поранення під час 2-ї світової війни, був уламок під серцем, Львів; похований там само, могила на Личаківському цвинтарі/ — видатний укр. письменник, великий майстер художнього слова. Брат Григора Михайловича Т. 1946 закін. історико-філологічний ф-т Харків. ун-ту. Вчителював на Львівщині, згодом працював у редакції журн. «Жовтень» (тепер «Дзвін»). Друкуватися почав 1937 (вірші), зб. оповідань «Зоряні межі» (1951), повість «Хмарка сонця не заступить» (1956). Найвизначніший твір Т. — роман «Вир» (1960, Держ премія України ім. Т. Г. Шенвченка, 1963). Т. — автор зб. поезій «Журавлині ключі» (опубл. 1963), незавершеного роману «Буг шумить» (опубл. 1965).

ТЮТЮННИК Юрко /Юрій Осипович Тютюнник; н.1891, с. Будище, тепер Звенигородського р-ну Черкас. обл. — 1929 розстріляний енкаведистами в Бутирській в’язниці, Москва; похований?/ — укр. військ. і громад. — культурний діяч, кіносценарист, отаман, ґенерал-хорунжий армії УНР, соратник Симона Петлюри. Палкий борець за незалежність України. З юності займався садівництвом та бджільництвом під опікою видатного укр. ученого-селекціонера Симиренка. На поч. 1917 Т. надягнув військовий мундир. Молодий офіцер збирався їхат и на фронт, та почалася Лютнева революція. Над Україною повіяв вітер свободи. У Сімферополі Т. створює клуб воїнів-украхнців, з якого утворився украхнізований військ. підрозділ і «полк імені гетьмана Дорошенка». Навесні 1917 Т. делеґат Всеукраїнського військового з’їзду, який проклав стежку до політичного злету Юрія: делеґати ввели його до складу Центральної Ради. Під Звенигородкою він формує частини «вільного козацтва», що їх очолив царський генерал Павло Скоропадський. 11 лютого 1917 «вільні козаки» роззброїли Звенигородську червону гвардію і розстріляли її керівника Зельцмана Каца. Та в Україні з’явилися німецькі полки імператора Вільгельма. Т. запропонува організувати збройну боротьбу проти нових окупантів, та відразу ж наткнувся на протидію з боку самого Скоропадського та його прибічника — отамана Гризла. Незабаром Скоропадський і Гризло залишили Звенигородку, а Т. обрано отаманом Звенигородського коша. Та перед переважаючими силами противника Т. розпускає «вільних козаків» по домівках, аби в слушний момент зібрати їх знову. Відновлена ЦР призначає Т. на посаду начальника по мобілізації 7-ї ділянки Пд-Зх. фронту. На поч. 1918 сили Т. нараховували жве 25 тис. сел. повстанців. Та німці зламали цю силу, втративши теж бл. 6 тис. кайзерівців. Т. починає підпільну роботу в Києві й 14 грудня 1918 до Києва увійшли війська Директорії і влаштували на Софійському майдані великий парад. На поч. березня 1919 Т. пройшовши пд. степами чимало кілометрів, зустрівся з червоним комбригом Григор’євим і став нач. штабу його багатотисячної армії і фактично був головним воєнним стратегом.4 квітня 1919 Т. призначено начальником залоги м. Одеси. Незабаром серед ін. працівників штабу Григор’єва Лєнін нагороджує Т. орденом Червоного Прапорі і почесною зброєю. Та. Побачивши, що москоські більшовики поневолюють Україну, вже через місяць Т. кружляв із чвоїми загонами по Катеринославщині та Київщині, знищуючи ту саму владу, за яку ще так недавно боровся. Юрко став активним уч. григор’євського заколоту. Продрозверстка, примусове створення радгоспів боляче вдарили по широких колах селянства. Отамана Григорєва власноручно вбив короткозорий бандит Н. Махно. Т. приєднався до петлюрівців, де головний отаман військ УНР С. Петлюра надав йому звання генерал-хорунжого. 17 лютого1920 тютюнниківці атакували Золотоношу й вибили звідти червонців, а 31 березня вибили червоні загони з Бобринця, у квітні — з Вознесенська, Балти, Вапнярки та ін. Але в квітні 1920 похід петлюрівської армії було закінчено. Сам Т. опиниася разом з керівництвом УНР у Зх. Україні. У ніч з 6 на 7 листопада Т. з великим загоном перейшов польсько-совєцький кордон недалеко від Олевська й рушив на Коростень. Однак захопити генерал-хорунжому цей залізничний вузол не вдалося. Та, незважаючи на це, Т. вперто рвався до Києва. Окремі його загони досягли Бородянки. А тут зненацька налетіла 3-я бригада Котовського й завдала петлюрівцям нищивного удару. 1923 чекістам удалося виманити Т. з-за кордону й заарештувати його. Він написав листа до імя Володимира Затонсь кого, в якому зас удив свою антирадянську діяльність. Совєти зробили вигляд, що простили. Він викладав військові дисципліни в шк. червоних старшин у Харкові, знімався в кінофільмах, разом з М. Йогансеном написав для О. Довженка сценарій фільму «Звенигора». Але 1929 його заарештовано, відвезено до Москви й розстріляно. В своїх спогадах про Т. писав прихований чекіст Ю. Смолич.

ТЯГНО Борис Хомич /н.23. VIII 1904, Харків — п.18. I 1964, Львів; похований там само/ — укр. режисер, нар. артист УРСР з 1954. Закін 1923 Муз. — драм. ін-т ім. М. Лисенка в Києві; 1922—29 — у театрі «Березіль»; 1932—37 — у Харків. «ТРОМІ»; режисер різних театрів; 1948—62 — гол. режисер Львів. театрі ім. Марії Заньковець кої; ставив фільми. В УРЕ не представлений.

ТЯПИНСЬКИЙ Василь Миколайович /н. бл.1550, Волинь, Полоцька земля — п. після 80-х рр. XVI, ст. укр. освітній діяч, перекладач, власник друкарні, походив з дрібношлхетської родини; переклав євангеліє на тодішню літературну укр. — білорус. Мову; його діяльність при падає на 80-і рр. XVI, ст. В УРЕ не представлений.