Проект «Українці в світі»

САБАНЄЄВ Іван Федорович /н. 07 (19). 10. 1856, Москва — + 1937, Одеса; поховано?/ — укр. хірург. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту 1882; з 1887 працював в Одесі, брав уч. в організації міської лікарні, організував інтернат для молодих лікарів. 1908 залишив держ. службу. Наук. праці присвячено головним чином пластичної хірургії; запропонував операцію вилущення голінки в колінному суглобі (набула значного поширення і названо ім»ям Сабанєєва); розробляв питання лікування сухот, зшивання кровоносних судин.

САБАТ Микола /н. 1867 — + 1930; поховано?/ — галицько-український педагог, директор гімназії в Станіславові (Івано-Франківськ) та Львові. Професор грецької філології та археології в Українському ун-ті у Відні та Празі й класичної філології в Українському ун-ті Львова. Видав «Кобзар» з коментарями. В УРЕ не представлено, нема його і «Шевченківському словникові».

САБАТ-СВІРСЬКА Марія Володимирівна /н. 22. 03. 1895, с. Помонята, тепер Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл. — +? ; Поховано?/ — укр. співачка (сопрано). 1926 закінч. Львівську консерваторію. Артистичну діяльність почала 1912 у Львові («Боян»). Була солісткою оперного театру в Торуні (1926—29), варшавського театру «Олімпія» (1929—30); з 1930 виступала у Львові з концертами. Викладала у муз. уч-щах Львова (1944—50) і Рівного (1950—57). Партії: Оксана («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Маргарита («Фауст» Гуно), Тамара («Демон» Рубінштейна) та ін.

САБІНІН Лев Родіонович /справж. — Теплинський Лев Олексійович; н. 15. 11. 1874, Полтава — + 07. 12. 1955, Москва; поховано там само/ — укр. актор і режисер, засл. артист України з 1941; театральну діяльність почав 1890; у 1891—1907 працював в укр. трупах Г. Деркача, Р. Захарченка, О. Суходольського та ін. ; 1907—20 очолював власну трупу, 1920—29 і 1935—41 — актор і режисер різних драматичних театральних колективів в Україні, з 1930—32 працював у Московському укр. муз. -драм. театрі; 1932—34 — в Укр. театрі РРФСР.

САБІНІН Юрій Давидович /Сабін-Гус; н. 23. 04 (05. 05). 1882, Тбілісі, Грузія — + 08. 03. 1958, Донецьк; поховано там само/ — укр. співак (бас), нар. артист України з 1949. Закін. 1917 Харків. ун-т. Співу навч. приватно. Був солістом оперних театрів Тбілісі (1917—25), Баку (1925—27), Сімферополя (1928—33); у 1934—35 працював у Дніпропетровську, 1935—41 — Луганську; 1941—58 — у Донецькому театрі опери та балету. Партії: Мельник («Русалка» Даргомижського), Годунов, Досифей («Борис Годунов», «Хованщина» Мусоргського), Мефістофель («Фауст» Гуно), Виборний («Наталка Полтавка» Лисенка), Карась («Запоржець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Максим Кривоніс («Богдан Хмельницьк ий» Данькевича), Валько («Молода гвардія» Мейтуса). З усього видно. Що С. був ще одним «гвинтиком» русифікаційної політики Москви в Україні.

САБЛУКОВ (Саблучок) Іван Семенович /н. бл. 1735 — + після 1773, Харків? Поховано там само?/ — укр. маляр і педагог. У дитинстві був співаком Придворної капели в Петербурзі. 1753 навч. малярства в І. Аргунова, з 1759 — у петерб. АМ, академіком якої був з 1760, професором — з 1761, дійсн. чл. — з 1765; у 1767 переїхав до Харкова, де очолив художні класи при Харківському колегіумі й викладав там до 1773. Його учнями були: Л. Калиновський, С. Маяцький, В. Неминущий; з творів С. зберігся лише портрет Юр»єва (ДТГ у Москві).

САБО Іван /пс. — О. Б., А-сі; н. 1857 — + 1923; поховано?/ — укр. письменник; поезії й нариси друкувалися в «Раді» та в «Рідному краї». В УРЕ не представлено.

САБОВ Йосиф /рр. н., см. і місце похованні невідомі/ — давній укр. фольклорист, склав перший рукописний зб. закарпатських пісень 17 ст. (109 історичних, бунтарських, ліричних та побутових), який звався «Песенник Йосифа Сабова». Книжка ця дуже рідкісна, несподівано один примірник 1966 її знайдено в архівах м. Рахова й передано до б-ки Ужгородського ун-ту. В УРЕ не представлено, хоч вона вийшла вже 1983.

САБУРОВ Олександр Миколайович /н. 19. 07 (01. 08), 1908, с. Ярушки, тепер у складі м. Іжевська Удмуртії — + 15. 04. 1974, Москва; поховано там само/ — один з організаторів партизанського руху в Україні під час 2-ї світової війни 1941—45, генерал-майор (1943), герой рад. союзу і чл. КПСС з 1932. Служив у війську з 1931 на совєській і господарчій роботі; з 1938 — в органах НКВС, от і доручили 1941 очолити парти занський загін, що діяв на території теперішньої Сумщини і Брянщини, був своєрідним контролеров усяких там «хохлов», які блукали тоді саме по тих місцевостях. У березні 1942 очолив партизанське з»єднання. У вересні 1942 увійшов до складу підпільного ЦК КП (б) У, щоб навіть компартійці укр. роду не здумали куди збочувати від «генеральної лінії партії». У жовтні 1942 з»єднання під командуванням С. здйснило рейд по тилах фашистських окупантів на Правобережжі; з листопада 1942 С. — начальник штабу по керівництву партизанським рухом у Житомр. обл. ; з кевітня 1944 по 1957 — на відповідальній роботі в МВС УРСР та МВС СРСР; з 1957 — у запасі. Автор спогадів «Відвойована весна» (кн. 1—2, К. 1980). І все «для щасливого прийдешнього рознещасних українців», за якими «надо глаз да глаз».

САВА САМО… /н. ? — + 1783; поховано над річкою Інгульцем поблизу села, могила на відлюдді, надгробок — масивний оригінальної форми хрест з дикого каменю та викарбуваним написом, який частково зруйновано часом та природними опадами й не читається: «… рабъ Божій с а в а с а м о… капитань войскь запорозкихь куреня П… Т… ивского… 1783…»/ — капітан Війська Запорізького, забутий людьми серед степу широкого. В УРЕ не представлено.

САВЕНКО Анатолій Іванович /н. 16. 12. 1874, Переяслав, тепер Переяслав-Хмельницький Київ. обл. — + після 1912, Київ; поховано там само?/ — рос. журналіст укр. походження; виступав у пресі як активний рос. шовініст, завзятий україножер, самоїд, духовний виродок, раб. Навч. у Переяславському духовному уч-щі. Закін. Лубенську гімназію 1895, а 1900 скінчив з відзнакою Київ. ун-т. Друкуватись почав ще в гімназії, став професійним журналістом, з 1898 — постійний співробітник журналу «Жимзнь и иску сство» й назавжди оселився в Києві; з 1899 — постійний співробітник чорносотенного «Киевлянина»; з 1905 виступає як чорносотенний громадський і політичний діяч. Написав безліч статей, спрямованих на знищення українців та України. В УРЕ не представлено.

САВЕНКО Петро Назарович /н. 1795, Україна-+ 01.03.1843, Петербург? ; Поховано?/ — відомий хірург укр. походження. Закін. петербурзьку Медико-хірургічну академію (1813); з 1829 — прпофесор цієї ж академії; разом з Х. Х. Соломоном видав «Анатомо-патологічні таблиці гриж» (1835) і наукові праці. В УРЕ не представлено.

САВИЦЬКИЙ Никифор /н. 1884, Тернопіль — + там само й поховано/ — укр. математик і фізик, чл. НТШ у Львові. Закін. Львів. ун-т. працював викладачем у польсько-українських гімназіях Тернополя. Автор праць з фізики. В УРЕ не представлено.

САВИЦЬКИЙ Олексій Васильович /пс. — Юхим Гедзь, Олесь Ясний; н. 02. 03. 1896, м. Золотоноша на Полтавщині, тепер Черкас. обл. — + 15. 07. 1937 розстріляно сталаністами, Київ; поховано?/ — укр. письменник, походив з селянської родини. Закін. Земську школу, два курси Київ. муз. ін-ту ім. М. Лисенка. Працював земським писарем, після жовтневого перевороту — службовцем у радянських установах. До жодної з партій не належав. Був чл. літ. організації «Плуг». Статті, нариси, гуморески, фейлетони друкував у газ. «Комуніст», «Селянська правда», «Пролетар», «Культура і побут»; журналах «Плуг», «Пліжанин», «Сільськогосподарський пролетар», «Сільський театр», «Всесвіт», «Знання», «Нова громада», «Червоний перець» та ін. Яке багатство видань! Опублікував такі зб. оповідань і гуморесок: «Антон Троянденко», «Буває й таке» (1927), «Принципіально», «Троглодити», «Завзятий середняк» (1929), «Конкурс на гопак», «Ті ж і Мирон Гречка» (1930), «Перший іспит», «Тихою сапою» (1933). 2 листопада 1936 С. заарештовано й з Харкова етаповано до київської в»язниці. На закритому засіданні 14 липня 1937 Військова колегія Верховного суду СРСР засудила С. до найвищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією особтстого майна. Вирок терміновой майстерно виконано 15 липня 1937 у Києві.

САВИЦЬКИЙ Омелян Михайлович /н. 1845, с. Граьівка, тепер Калуського р-ну Івано-Франківської обл. — + 18. 08. 1921, м. Болехів, тепер Долинського р-ну тієї самої обл. ; поховано там само/ — укр. педагог. Закін. Львів. ун-т 1869. Викладав математику й фізику в гімназіях Львова й Тернополя 1871—1914. Автор перших у Галичині підручників з математики й фізики для середніх шкіл та гімназій, написаних живою народною мовою («Аритметика і алгебра», в. 1—2, 1876—77; «Учебник фізики», 1885; «Наука геометрії», ч. 1—2, 1901; «Геометрія», 1908 — всі написано у Львові) Працював над укр. фізико-математичною термінологією.

САВИЦЬКИЙ Степан /н. 1648 — + 1751, Лебни? Поховано?/ — укр. військовий і громад. діяч, лубенський полковий писар, перекладач, переклав укр. мово. поему польс. поета С. Твардовського «Домашня війна». В УРЕ не представлено.

САВИЧ Микола /н. 1885 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — галицько-український громадсько-військовий діяч, інженер. 1915—18 — просвітний діяч на Волині та Поділлі. 1924—29 — приват-доцент Укр. господарчої академії в Подєбрадах біля Праги в Чехії. Праці з лісництва. В УРЕ не представлено.

САВИЧ Микола Іванович /н. 1898, с. Середняки Гадяцького р-ну Полтав. обл. (УРЕ села не вказує) — + 20. 05 (01. 04). 1892, Одеса; поховано там само/ — чл. Кирило-Мефодіїіського братства, належав до революційно-демократичного крила, очолюваного Т. Шевченком; 1827 закін. філософський ф-т Харків. ун-ту; 1827—31 служив у війську, брав уч. у російсько-турецькій війні 1828—29; у 1831—34 навч. у Парижі. Після повернення жив у своєму маєтку на Полтавщині; 1848 вступив до Кирило-Мефодіївського товариства; 1847 за кордоном на доручення Т. Шевченка передав А. Міцкевичу свою поему «Кавказ»; 1847 викликано з-за кордону, заарештовано й вислано в маєток під нагляд поліції. Через два роки звільнено і виїхав до Одеси; в кінці 1840-х рр. три роки працював мировим суддею, а потім жив без служби; з 1858 став активним співробітником газ. «Одесскій вестник», вміщував там ст атті з політичних та економічних питань; С. — один з «останніх могикан давнії європрейців»; дуже дотепний, гостро скептичного погляду на все і всіх, пильно придивлявся до ввсього сучасного, для нього зовсім чужого, світу, робив завжди своєрідну оцінку поточним явищам громадського життя, літератури й науки.

САВИЧ Олександр Андрійович /н. 01. 09. 1846, с. Богодухівка, тепер Чорнобаївського р-ну Черкас. обл. — + 19. 07. 1902 раптово, Лубник, тепер Полтав. обл. ; поховано там само/ — укр. поет, чл. Луубенського окружного суду, любив укр. поезію, написав поему «Ганнуся» та «На Вкраїні» тощо. Залашився ячисленний літ. матеріал у рукописах, у тому числі й щоденник. Зібрав велику б-ку. В УРЕ не представлено.

САВИЧ Олексій Миколайович /н. 18 (30). 03. 1811, с. Пушкарівка, тепер Сумського р-ну Сум. обл. — + 15 (27). 08. 1883, Петербург (УРЕ: Тульська обл.); поховано?/ — астроном і математик укр. походження, академік Петер. АН з 1862. Навч. у Харків. ун-ті, а 1829 закін. Моск. ун-т; у 1839—80 — професор Петерб. ун-ту. Наук. праці присвячені вивченню орбіт комет, планет і їхніх супутників, астрономічні рефракції, барометричному нівелюванню, гравіметрії, застосування теорії імовірностей до обробки спостережень.

САВИЧ Семен /н. бл. 1600 — + після 1654; поховано?/ — козацький полковник реєстрового війська. На початку Народно-визвольної війни 1648—54 перейшов на бік повсталого народу. Призначено полковником Канівського полку; брав уч. у ряді битв і походів прпоти польс. загарбників; 1651 керував охороною тилу і проведенням мобілізації селянсько-козацької армії. С. виконував також низку ін. важливих доручень гетьманського управління, зокрема очол. ював посольство до Росії (1651) та Криму (1654).

САВИЧ Семен /н. бл. 1650 — + після 1720; поховано?/ — укр. військовий і громад. -політичний діяч, генеральний писар за гетьмана Івана Скоропадського. В УРЕ не представлено.

САВІНА Марія Гаврилівна /дівоче — Подраменцова; н. 30. 03 (11. 04). Кам»янець-Подільський — + 08 (21). 09. 1915, Петроград; поховано там само/ — рос. актриса, родом українка, походила з акторської родини. Закін. гімназію в Одесі; з 1869 грала в Мінську, Харк ові (антреприза М. Лентовського), Казані, з 1874 — в трупі Олександринського театру в Петербурзі. С. поєднувала блискучу техніку з психологічною глибиною створюваних образів. Серед ролей — Людмила («Пізні любов» О. Островського), Віронька («Місяць на селі» І. Тургенєва), Марія Антонівна («Ревізор» М. Гоголя), Аркадіна («Чайка» Чехова), Маргарита Готьє («Дама з камеліями» О. Дюма), Джульєтта, Беатріче, Офелія («Ромео і Джульєтта», «Багато галасу даремно», «Гамлет» Шекспіра), Сюзанна («Одруження Фігаро» Бомарше). З любов»ю ставилась до укр. культури. Дружні стосунки пов»язували її з діячами укр. театру — М. Кропивницького, Марію Заньковецьку, М. Садовським, П. Сексаганським. Залюбки гастролювала в Україні, зокрема в Києві, Харкові, Одесі. Була почесним чл. Рос. драм. т-ва в Києві.

САВКА Андрій /н. 1619, с. Стебник, Пряшівщина, тепер Сх. Словаччина (за даними «Адміністративно-територіального поділу. Українська РСР», К. 1969 такої назви є села в Івано-Франківській та Львівській областях) — + як вважають деякі дослідники, 1661 у Мушині (?), було там страчено; поховано?/ — лемківський збійник (опришок), довголітній ватажок збійників. Став збійником 1640, був освіченою людиною, походив з родини дяка. Спершу опинився в загоні Василя Боюса Ліщин, а згодом створив свою ватагу, яка часом доходила до 500 бійців. Допомагав Костці Наперському в боротьбі з польс. загарбниками. В УРЕ не представлено.

САВЧАК Дем»ян /н. 1847 — + 1912; поховано?/ — галицько-український громад. -політичний діяч, поважна особа Лемківщини, посол до польського сейму і чл. крайового відділу (1889—1901). В УРЕ не представлено.

САВЧЕНКО Володимир /н. 1882 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. військовий діяч, полковник генерального штабу армії УНР, співробітник військових журналів «Табор» та «За державність». В УРЕ не представлено.

САВЧЕНКО Іван Григорович /н. 18. 02 (02. 03). 1862, Роменський повіт Полтав. губ., тепер Сум. обл. — + 03. 11. 1932, Краснодар, Кубань, тепер РФ (УРЕ місця смерті не подає); поховано?/ — укр. (УРЕ: і рос.) патолог і мікробіолог. Скінчив Ніжинську гімназію, 1888 — Київ. ун-т, при якому й залишився працювати; 1896—1919 — професор Казан. ун-ту; з 1920-х рр. — професор Кубанського ун-ту в Краснодарі; 1893 разом з Д. К. Заболотним провів на собі небезпечний дослід — випив живу холерну культуру після попередньої пробної імунізації; 1905 виготовив протискарлатинозну смроватку, яка здобула визнання в Росії та за її межами; наукові праці присвячені онкології, паталолгічній гістології тощо.

САВЧЕНКО Ігор Андрійович /н. 28 09 (11. 10). 1906, Вінниця — + 14. 12. 1950, Москва; поховано там само, могила на цвинтарі Новодівичого монастиря, недалеко від могили В. Маяковського, дільниця 4, ряд 44—45; надгробок з мальованим портретом, напис: «Ігор Савченко, кінорежисер, 1906—1950»/ — укр. кінорежисер, засл. діяч мистецтв РРФСР з 1944, ходять уперті чутки, що він з євреїв; у 1926—29 навч. у режисерській майстерні Лененградського ін-ту сценічного мистецтва; з 1921 — актор і режисер у різних театрах. 1932 — режисер театру робітничої молоді в Москві (ТРАМ), зіграв роль лідера есерів у фільмі «26 комісарів» (1933). Перші картини — агітфільм «Люди без рук» (1932), музкомедія «Гармонь» (1934). Поставив фільми: «Дума про козака Голоту» (1937), «Вершники»за Ю. Яновським (1939), героїчну драму «Богдан Хмельницький» (1941), «Партизани в степах України» (1943), «Іван Нікулін — російський матрос» (1945, чотири останні — на Київ. кіностудії худож. фільмфів). 1946 поставив на студії «Мосфільм» картину «Старовинний водевіль». В останні роки працював на Київ. студії художніх фільмів імені О. Довженка, де створив фільми: «Третій удар» («Південний вузол», 1948), «Тарас Шевченко» (1951, завершений учнями) Викладав у ВДІКУ в Москві (з 1946).

САВЧЕНКО Костянтин Миколайович /н. 14 (27). 12. 1910, Херсон — + 26. 09. 1956, Одеса; поховано там само/ — укр. астроном, доктор фізико-математичних наук з 1948, професор з 1948. Закін. 1927 Херсонський ін-т народної освіти (ІНО). Працював у Харків. ун-ті (1927—40), Херсон. пед. ін-ті (1940—41) та Одеському (з 1944) ун-ті. Праці стосуються космогонії і теорії гравітації.

САВЧЕНКО Микола Оникійович /н. 06 (19). 12. 1903, с. Корсунь, тепер м. Корсунь-Шевченківський Черкас. обл. — +?, Луганськ; поховано там само?/ — укр. селекціонер, доктор с. -г. наук з 1946, професор з 1964, засл. діяч науки України з 1966. Закін. колишній Маслівський ін-т селекції і насінництва ім. К. А. Тімірязєва (Київська обл.). У 1927—30 — агроном Мліївської (Черкаська обл.) дослідної станції садівництва ім. Л. П. Симиренка. 1930—75 — асистент-селекціонер, зав. кафедрою селекції і рослинництва Луганського с. -г. ін-ту; з 1976 — там само — професор, консультант.

САВЧЕНКО Михайло Максимович /н. 06. 06. 1914, м. Глобине, тепер Полтав. обл. — + 12. 08. 1982, Київ; поховано там само/ — укр. письменник. 1938 закін. Харків. муздрамін-т. Працював актором Харків. театру ім. Т. Шевченка та Київ. театру ім. І. Франка, методистом і зав. театральним відділом ЦБНТ України, директором респуб лканського будинку літераторів; уч. 2-ї світової війни, безпідставно репресовано. Автор зб. п»єс «Право на щастя» (1958), «Розплата за довір»я» (1959), «Ластівка» (1961), «Прогнози», «Шляхи щастя» (1962), «Честь» (1963), «Травневі грози» (1973, п»єс «Сини Гіпократа» (19062, «Мій син» (1969), «Прошу встати!» (1971). В УРЕ не представлено. Є в довіднику «Письменники радянської України 1917—1987».

САВЧЕНКО Натанаїл /н. 1-а пол. 19 ст. — + 1875, Чернігів; поховано там само, могила «під спудом» Троїцької церкви Троїцько-Іллінського монастиря/ — архієписком Троїцько-Іллінського монастиря. В УРЕ не представлено.

САВЧЕНКО Степан Володимирович /н. 16 (28). 12. 1889, с. Синявка, тепер Менського р-ну Чернігів. обл. — + 16. 01. 1942, Ташкент, Узбекистан; поховано там само/ — укр. літературознавець і педагог. Закін. Київ. ун-т 1913, з 1917 викладав тут історію зарубіжної л-ри і романську філософію. Атор наук. праць «Російська народна казка» (1914), «Походження романських мов» (1916), «Шевченко і світова література» (1939) та ін. За редакцією та зі статтями С. вийшли в перекладі укр. мовою десятитомне видання творів Гї де Мопассана (1927—30), зб. перекладів «Французької класики 17 ст.» (1931). С. належать вступні статті до укр. видань творів А. Франса, Бласко Ібаньєса, Р. Роллана, Ж. Бельдс та ін.

САВЧЕНКО Яків Григорович /н. 03. 03. 1890, с. Луценки Лохвицького пов. на Полтавщині, тепер Лохвицький р-н Полтав. обл. — + 02. 10. 1937 розстріляно енкаведистами; поховано?/ — укр. поет, літ. критик. Навч. у Київ. ун-ті, проте не закінчив його. Деякий час учителював на Сумщині. Працював у вид-ві «Струмок» (Житомр). Першого вірша надрукував у львів. журналі «Ілюстрована Україна»; з 1917 постійно виступає в періодиці зі статтями, фейлетонами, поезіями. 1918 у Житомирі побачила світ перша зб. С. «Поезії»; 1921 — дрга зб. «Земля». Захоплювався символізмом, футуризмом, але перейшов до класичних форм і, відійшовши від поезії, захопився критичною літ. діяльністю. У 1920-і рр. працює в київ. газетах «Більшовик» і «Пролетарська правда»; з 1929 — редактором ВУФКУ й на кінофабриці (1931—33). У цей же період викладає теорію драми, сценарію і л-ри на сценарному та режисерському ф-тах Київ. кіноінституту. Найпліднішим періодом творчого життя критика була 2-а пол. 1920-х — початку 30-х рр. Він активно друкувався в газетах і журналах, окремими виданнями вийшли книжки: Азіатський апокаліпсис» (1926), «Поезія й белетристи», «Проти реставрації греко-римського мистецтва» (1927), «Доба й письменник», «Народження українського радянського кіно» (1930), «П»ятнадцять років театру імені Ів. Франка» (1935). С. був безпартійний, належав до літорганізацій «Жовтень», ВУСПП. 1933 С. звільнили з викладацької й редакторської роботи «за протягування націоналістичних поглядів». Його ім»я стало дедалі частіше траплятися в показаннях письменників, заарештованих 1934-го і наступних років. Серед ночі 17 вересня 1937 за постановою військ. прокурора КВО бригвійськюриста єврея Дубеліра Самуїла було заарештовано в себе в помешканні. Під час трусу, як свідчить протокол, вилучено його листа до І. Микитенка на 7 аркушах («про організації»), валіза книжок («150 шт.»), різне листування і пака фотосвітлин. 1 жовтня йому було пред»явлено звинувачення в тому, що «він є учасником антирадянської націоналістичної організації і завданням цієї організації проводив проти радянської влади шпигунську, шкідницьку і терористичну діяльність». До того ж йому не забули короткочасного співробітництва в газеті «Україна», що виходила в часи Директорії в Кам»янці-Подільському. Допитували С. слідчі НКВС росіянин лейтенант Зарубін і молодший лейтенант єврей Хазін. Складений ними 21 жовтня обвинувальний висновок затвердив нач. 4 відділу УДБ НКВС УРСР капітан єврей Хатаневер, а 29 жовтня — помічник прокурора СРСР єврей Рогинський. Явно поспішали. Виконували план. 1 листопада 1937 виїзна сесія Верховного суду СРСР винесла вирок: розстріл. Наступного дня Якова Григоровича С. не стало. Шукай тепер вітра в полі. Але прізвища виконавців нам є відомими!

САВЧЕНКО-БІЛЬСЬКИЙ Володимир /н. 1868, Україна — + 1955, Франція; поховано?/ — укр. військовий діяч, генерал-хорунжий флоту УНР, походив зі ст аровинного козацького роду на Чернігівщині; 1919—20 — начальник Головної воєнно-морської управи військового міністерства; співробітник військ. журналу «Табор», «Український інвалід», «За державність». Емігрував до Польщі. Як далі склалася доля? В УРЕ не представлено.

САВЧЕНКО-БІЛЬСЬКИЙ Олександр /н. 23. 11. 1900, Чернігів — + 18. 05. 1991, Париж, Франція; поховано там само/ — укр. маляр, нащадок козацько-старшинського роду. Його батько був маляром, дід іконописцем, дядько Володимир С. -Б. — адміралом Чорноморського флоту доби УНР, а бабуся по матері походила з гетьманської родини Дорошенків. Велику родину більських вимордували більшовики в Чернігові 1918. Олександр С. -Б. мистецьку освіту почав у Києві, а в Парижі віивчив грунтовно графічні техніки (офорт, акватина, літографія). Виїхав з України 1920 до Туреччини й після двоголітнього перебування в Стамбулі переїхав до Франції. Осівши в Лє Плессі Робенсон, присвятився мистецькій праці, головно в ужитковій графіці для франц. фірм і видавництв (литсівки, ілюстрації до книжок і журналів). Це був реальний заробіток. Тому рідше писав олійні й пастельні краєвиди й портрети. Виконав два іконостаси — один для укр. Католицької Церкви в Парижі, другий для Православно (іконостас з Католицької тепер знаходиться в Римі, а Православного не збереглося.). Перед 2-ю світовою війною працював також для укр. видавництв, для пластунського журналу у Франції; видав кілька серій листівок з портретами гетьманів, письменників, гербув укр. міст і земель, ілюстрації до нар. пісень, оформив кілька книжок, журналів. Брав активну уч. у жит ті укр. громади в Парижі і виступав на збірних виставках укр. мистців. Кілька малярських полотен зберігається зберігається в Б-ці ім. Симона Петлюри і в Православній церкві Парижа. Перед смертю мистець відвідав рідний Чернігів і передав частину своєї мистецької спадщини до Міського краєзнавчого музею. В УРЕ не представлено.

САВЧЕНКО-БІЛЬСЬКИЙ Михайло /н. ? — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. громад. -політичний і хліборобський діяч, соціаліст-революціонер; 1917 — генеральний секретар хліборобства, за гетьманату 1918 — чл. президії Всеукраїнського земського Союзу. В УРЕ не представлено.

САВЧИНСЬКИЙ Григорій /н. 1804—1884; поховано?/ — галицько-український громадський і духовний діяч, поет, греко-католицький священик. Вірші та оповідання друкував у «Зорі галицькій». В УРЕ не представлено.

САВЧУК Микола Панасович /н. 04 (16). 12. 1899, с. Зубівщина, тепер Славутського р-ну Хмельницької обл. — + 16. 02. 1976, Одеса; поховано там само/ — укр. зоолог, чл. -кор. АН України з 1948, засл. діяч науки України з 1965. Закін. Одеський ІНО 1930; у 1930—35 — викладач м едичного і с. -г. консервного ін-тів в Одесі; з 1934 — професор Одеського ун-ту ім. І. І. Мечникова (з 1939—48 — ректор). 1948—49 — міністр освіти України. Праці С. присвячено питанням експериментальної біології, зокрема консервації, трансплантації, розвитку організмів та експериментальної гельмінтології.

САВЧУК Олексій Іванович /н. 30. 03. 1912, с. Федюківка Лисянського р-ну Черкас. обл. — + квітень 1995, Київ; поховано там само/ — укр. письменник. 1935 закін. авіаційний технікум, згодом — Вищу партійну школу при ЦК компаритії України. Істав письменником. Але більшу частину свого життя присвятив таки журналістиці, працюючи в редакціях республіканських газет «На зміну», «Комсомолець України», «Правда Украины»; журналі «Советская Украина». Дещо вийшло окремими виданнями, як от: зб. нарисів та оповідань «Людина перемагає», «Перші зерна», «Щедрість»; п»єси «Добрі люди» (у співавторстві), критико-бібліографічні книги «Олександр Бойченко»; повісті «Зелене сонце», «Григорій Іванович», «Місяцю лютий», «Гостре письмо».

САВЧУК Юрій /н. 1865 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — буковино-укр. журналіст, редактор часопису «Селянин» (з 1895), згодом — «Народный вестник» (з 1899). Мабуть, був москвофілом. В УРЕ не представлено.

САГАЙДАЧНИЙ Євген Якович /н. 22. 04. 1886, Херсон — + 21. 08. 1961, м. Косів Івано-Франківської обл. ; поховано там само на місцевому цвинтарі/ — укр. художник і педагог. Художню освіту здобув у Петербурзі. 1911—18 працював художником театру. Автор декоративних розписів («Весілля», 1911), картини «Вуличка в Туреччині», «Коні», обидві — 1912); з 1920 викладав у навчальних закладах Києва, Дніпропетровська, Миргорода, Косова. Серед учнів — С. Григор»єв, В. Пузирков, Г. Петрашевич. Відомим є і як збирач творів укр. нар. мистецтва, зокрема гуцульського.

САГАЙДАЧНИЙ Петро Кононович /Конашевич-Сагайдачний; н. 2-а пол. 16 ст., бл. села Кульчиці, тепер Самбірського р-ну Львів. обл. — + 10 (20). 04.1622, Київ; поховано там само; від рани отруєної стріли, яку дістав у героїчній битві свого 35-тисячного війська зі 100-тисячною армією турків під Хотином; поховано в церкві Братського монастиря, де тепер лежить надгробна плита на могилі укр. мандрівника Григоровича-Барського; надгробний камінь з могили С. зник, тобто його знищили наші одвічні вороги; на тому камені було викарбувано вірша викладача і ректора Київ. братської школи «Върш на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана войска… запорорзкого». Цього вірша декламували студенти школи на похороні С.:

Несмертельноъ слави достойний Гетьмане,

Твоя слава в молчанн. Нігди не зостане;

Поки Дніпро з Дністром многорибниє плинуті

Будуть: поти діяльности теж твої слинуті.

За свого Гетьманства взял в Турцех місто Кафу:

Аж і сам Цесар Турскій бил в великом страху,

Бо му Чотирнадцять тисяч там люду збил,

Когорти єдини паліл, другії потопіл.

Много тогди з неволі Христіан свободіл,

За што го Бог з Воїнством его Благословіл.

Бо за найболшую нех собі нагороду

Почитает Рицер, кгди кого на свободу

Визволіт, зо що гріхів собі отпущенне

Одержит, а по смерті в Небі вміщеннє.

Дознавал не єдін кроть Турчин поганин

Єго мензтва, і прудковоєнний татарин.

Тепер у Братському монастирі слідів цієї могили не збереглось. Що ж то ми за люди?/ — гетьман укр. реєстрового козацтва, укр. шляхтич. Виховувався в Острозькій школі; 1601 прибув на Запорізьку Січ. Під командуванням С. козаки здійснили успішні походи проти султанської Туреччини і Кримського ханства, зокрема 1607, 1614, 1615, 1616. Наприклад, 1616 козаки напали на Кафу (тепер Феодосія), де визволили багато укр. невільників, та штурмом оволоділи турецькими містами Синопом і Трапезундом. У Хотинській битві 1620—21 С. очолив 40-тисячне військо, яке разом з поляками завдало нищивної поразки 100-тисячній турецько-татарській армії. Докладаючи багато зусиль до зміцнення укр. козацтва, С. разом зі старшиною проводив угодовську політику щодо Речі Посполитої, ніби не довіряв своїм силам, чи то діяла залежницька (рабська) сила перед королем і владою. Але, вочевидь, С., як і пізніше Б. Хмельницький, добре знав природу свого народу — лінькувату й забудькувату, а тому й не бачив виходу, як іти на компроміси. Тепер (2007) теж укр. нар. незалежний. А що він має з тієї незалежності, топчучи її власними ногами? С. узяв участь у поході польс. королевича Владислава 1618 на Москву в обмін на те, що після взяття Москви Річ Посполита надасть Україні незалежність. Наївні люди! І коли С. послав гінця в Тушино, де стояв табір «тушинського злодія» (Лжедмитрій), аби той підписав Україні незалежність, то Владислав вигукнув: «Господи! За що Ти покарав мене цим проклятим народом, який тільки й мріє про власну шкуру?» Тоді С. зняв свій табір і повіві козаків додому, а московити витурили поляків. С. відновив православну ієрархію в Україні, майже повністю зліквідовану Брестською унією 1596. Піклувався розвитком укр. культури, вступив з усім Запорізьким Військом до Київського братства, взявши тим самим під захист козацької шаблі культуру від польс. загарбників. А Братська школа за доби П. Могили стане Києво-Могилянською академією; заповів своє майно Київському і Львівському братствам. Пам»ять про С. народ зберіг у геніальній пісні «Ой, на горі та женці жнуть…» У романі «Людолови» Зінаїди Тулуб виведено образ С. у якнайкращому світлі.

САГАЙДАЧНИЙ Ф… В… /н. 1885 — + 1956, Київ; поховано там само, могила на Старобайковому цвинтарі, праворуч від головної алеї, в районі могили художника Фотія Красицького, надгробок — стела темного каменю з написом: «Ф. В. Сагайдачний. Артист Українського народного театру. Народився 1885 р., помер 1956 року. Дорогому другові життя. Поки жити буду, твій світлий образ не забуду. Дружина Л. М. Катрич»/ — актор Українського народного театру. Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлено.

САГАРДА Микола Іванович /н. 01. 12. 1870, м. Золотоноша, тепер Черкас. обл. — + 16. 03. або01. 11. 1942, Київ; поховано там само?/ — укр. історик, перекладач і краєзнавець. Екстра-ординарний професор Петерб. духовної академії, магістр богословія. 1832 скінчив Полтав. семінарію, а 1896 — Петерб. духовну академію. 1897 викладав латин. мову в Полтав. духовн. уч-щі; 15. 10. 1899 почав викладати в Полтав. духовн. семінарії; з 1904 — професор патристики Петерб. духовн. академії, 1918 повернувся в Україну, викладав у Київ. ун-ті, пізніше завідував відділом Всенародної б-ки України, одночасно був заст. голови Візантологічної комісії ВУАН. Першу чистку 1930 пережив у б-ці, другу 1933 не пройшов — звільнено з посад, шельмовано, звинувачено і, правдоподібно, репресовано, але перед війною звільнили й він залишився в окупованому Києві, як, скажімо, М. Донець чи А. Кримський. Донця повісили енкаведисти у власному помешканні, Кримського вихопили з Києва й ззамордували по дорозі в Казахстан. Сагарду, мабуть, теж зліквідували, хоч перед війною йому було вже понад 70, міг померти і власною смертю в таку голоднечу й холоднечу. Однак його постать грунтовано підпала під пильне й хижацьке енкаведистське око.

САГАТОВСЬКИЙ Іван Лукич /справж. — Мавренко-Коток; н. 12. 03. 1882, Київ — + 13. 12. 1951, м. Стрий Львів. обл. ; поховано там само/ — укр. актор, режисер і театральний діяч. Вперше виступив на сцені 1898 у київ. рос. театрі «Соловцов». Працював у трупі М. Л. Кропивницького, трупі М. П. Старицького та ін. 1902—19 очолював Сгатовського І. Л. трупу; 1919—51 працював у різних театрах Херсона, Києва, Одеси, Дніпропетровська, Стрия та ін. міст. Серед ролей — Пузир («Хазяїн» Карпенка-Карого), Завада («Будка № 27» І. Франка), Бублик («Платон Кречет» Корнійчука), Окайомов («Машенька» Афіногенова); знімався в кіно.

САДКОВСЬКИЙ Віктор /н. бл. 1750 — + 11.11.1803, Чернігів; поховано там само, могила під «спудом» Троїцького храму Троїце-Іллінського монастиря/ — укр. релігійни діяч, архієпископ Переяслава (1785—93); Мінська (1793—1796); Чернігова (1796—1803). Архімандрит Слуцького монастиря, став єпархом Переяслава 09. 06. 1785, Мінська 13. 04. 1793; Чернігова — 13. 05. 1796. С. прибув до Варшави 25. 07. 1785; не хотів присягати на вірність королеві Польщі, однак бажав мати юрисдикцію над польс. громадянами православної віри. Архімандрита Слуцька С. обрано єпископом Переяслава і Борисполя та вікарієм-коад»ютором Києва з юрисдикцією над православними Польщі. В УРЕ не представлено.

САДОВНИЧЕНКО Дмитро Гаврилович /н.26. 10. 1907, м. Павлоград, тепер Дніпропетровської обл. — + 16. 02. 1955, м. Хмельницький; поховано?/ — одан з організаторів партизанського руху в Україні під час 2-ї світової війни 1941—45, секретар Дніпропе тровського підпільного обкому КП (б) У. Походив з родини робітника. 1933 був на комсомольській і партійній роботі в Дніпропет ровську, Ізмаїлі, Кам»янці-Подільському, в апаратах КПУ. А в цей час мільйони українців міхами мерли з голоду. От хто виживав! 1850 закінчив ВПШ при ЦК УП (б) У і працював секретарем Хмельницького обкому партії.!942 тимчасово заарештовували. Перевіряли.

САДОВСЬКА Марія Карпівна /справж. — Тобілевич, за чоловіком — Садовська-Барілотті; н. квітень 1855, с. Кам»яно-Костувате, тепер Братського р-ну Миколаївської обл. — + 27. 03. 1891, Одеса; поховано в с. ; поховано в с. Карлюжинцях, тепер Великовисківського р-ну Кіровоградської. обл., недалеко від хутора Надія, там же поховано її батьків і І. К. Карпенка-Карого (Тобілевича, натомість УРЕ. стор. 547, зазначає, що С. поховано в Єлисаветграді, тепер Кіровоград/ — видатна укр. співачка і драм. актриса, сестра І. Карпенка-Карого, М. Садовського та П. Саксаганського. Закінчила приватну гімназію в Єлисаветграді, вчителювала, мала виняткової краси голос (сопрано), брала уч. ві аматорських гуртках; сценічну діяльність почала 1876 в трупі М. Кропивницького, де виступала переважно в оперетковому репертуарі, пізніше грала в мандрівних рос. опереткових трупах; з 1883 повернулась на укр. сцену до трупи М. Кропивницького, працювала і трупах М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського. Серед кращих ролей та партій: Наталка («Наталка Полтавка» Котляревського), Одарка («Запорожець за дунаєм» Гулака-Артемовського), Панночка («Утоплена» Лисенка) Кулина («Чорноморці» Старицького), Маруся («Дай серцю волю… Кропивницького), Варка і Софія, Харитина („Безталанна“, „Наймичка“ Карпенка-Карого).

САДОВСЬКА-ТИМКІВСЬКА Тетяна Федорівна /н. 30. 12. 1888 (11. 01. 1889), м. Чернігів (дати й місце поховання УРЕ не подає) / — укр. актриса; 1915—16 працювала в «Товристві українських артистів під орудою І. О. Мар»яненка за участю Марії Заньковецької та П. Саксаганського», 1918—22 — у Народному театрі (Київ), створеному П. Саксаганським; з 1929 працювала в Другому держ. укр. театрі під керівництвом А. Ратмирова. Серед ролей — Маруся, Проня («Маруся Богуславка», «За двомя зайцями» Старицького), Єлизавета Іванівна («Давні друзі» Малюгіна), Марія Львівна («Неспокійна старість» Рахманова), Амалія («Розбійники» Шіллера).

САДОВСЬКИЙ Валентин Васильович /н. 1886 — + 1947 закатовано енкаведистами в Лук»янівській в»язниці, Київ; поховано?/ — укр. громад. -політичний діяч, журналіст, економіст, демограф, чл. НТШ з 1935, син священика з Волині. Закін. юр. ф-т ун-ту св. Володимира в Києві й Політехніку в Петербурзі, де брав активну уч. у діяльності укр. студентської громади; з 1904 — чл. РУП — УСДРП, 1917 — чл. Малої ради і генеральний секретар судових справ Центральної Ради, міністр праці УНР (1920—22). На Українському національному конгресі 19 квітня 1917 зробив доповідь про територію автономної України, виступив з рефератом на Всеукраїнському робітничому з»їзді 24 линя 1917. Разом з В. Винниченком 1918 представляв УСДРП в Українському нац. союзі; з 1920 перебував на еміграції в Польщі й Чехословаччині. Професор Укр. господарчої академії в Подєбрадах, чл. Укр. наук. ін-ту у Варшаві. Автор таких праць, як «Нарис економічної географії України», «Людність західноукраїнських земель за польським переписом 1922», «Праця в УРСР» тощо. В УРЕ не представлено.

САДОВСЬКИЙ Володимир /пс. — Домет; н. 18. 08. 1865, с. Довжанка, тепер Тернопільського р-ну Терноп. обл. — + 1940, Львів; поховано там само/ — укр. диригент, міз. діяч і критик. 1891 закін. Львів. ун-т; 1889—90 — учасник хорових концертів (виконував дуети разом з Соломією Крушельницькою), які під керівництвом О. Нижанківського відбувалися по містах Галичини. Організатор і диригент укр. нар. хорів на Тернопільщині (1891—94), у Відні (1894—1901), Перемсишли та Львові. Автор муз. перекладень, обробок нар. пісень для хорів; один з організаторів видань «Артистичний місячник» (1905), «Ілюстрований музичний календар» (1905—07). С. належать музикознавчі праці (з теорії та історії музики), нариси про композиторів М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя, М. Лисенка, Й. Кишакевича.

САДОВСЬКИЙ Іван Іванович /н. 10. 07. 1876, м. Житомир — + 01. 04. 1948, Вінниця; поховано там само/ — укр. актор, нар. артист України з 1947. Сценічну діяльність почав 1896 хористом в італійській опері Одеси. Працював у трупі під керівництвом П. Саксаганського (1897—1900), у Суслова О. З. трупі (1900—01), у трупах М. Ярошенка (1901—02), Ф. Костенка (1903—10), В. Яворського (1910—18). Після жовтневого перевороту 1917 грав у Першому театру Укр. рад. республіки ім. Т. Шевченка (1919—21), Театрі юного глядача (1935—41), обидва — в Києві, Одес. держ. драмі (1929—31), Харків. театрі революції (1931—35), Вінницькому укр. драм. театрі (1945—48). Серед ролей Возний («Наталка Полтавка» Котляревського), Солопій Черевик («Сорочинський ярмарок» Старицького), Бублик («Платон Кречет» Корнійчука), Лука («На дні» М. Горького), маркіз Форліпополі («Мірандоліна» Голоьдоні).

САДОВСЬКИЙ Іван Михайлович /н. 25. 05 (06. 06). 1855, с. Степанівка, тепер смт Смуського р-ну Сум. обл. — +28 07 (10. 08).1911, Петербург; поховано там само/-

укр. вет. анатом і мікробіолог, один з організаторів вет. справи в Росії та Україні. 1879 закін. Харків. ветеринарний ін-т, з 1890 — професор цього ж ін-ту; 1904—07 був директором Варшавського вет. ін-ту; 1907—11 завідував вет. бактеріологічною лабораторією м-ва внут рішніх справ. Праці з пи тань ветеринарної анатомії, хірургії та епізоотології. Разом з Л. С. Ценковським визначив сибірку, один з перших виготуваав і застосував проти цієї хвороби вакцину Ценковського. С. був першим головою Харків. т-ва вет. лікарів, консультантом при Харків. мед. товаристві.

САДОВСЬКИЙ Микола Карпович /справж. — Тобілевич; н. 06. 03. 1856 (18. 12. 1856); УРЕ: 1 (13). 12. 1856, с. Кам»яно-Костувате, тепер Братського р-ну Миколаївської обл. — + 07. 02. 1933, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, праворуч по головній алеї, моруч з могилою Марії Заньковецької; надгробок — барельєфний портрет, напис: «Микола Садовський 1856—1933». Могила доглянута, живі квіти; Київ. вул. Червоноармійська, 53, меморіальна таблиця на фасаді будинку Держ. театру муз. комедії (кол. Троїцького народного дому); виготовлена з червоного граніту, з бронзовим накладним портретом С. Напис позолочено: «У цьому будинку в в 1907—1918 жив і працював видатний діяч українського театру Микола Карпович Садовський. Тут у 1907 М. К. Садовський заснував перший український стаціонарний театр». Урочисте відкриття таблиці відбулося 5 січня 1957 з нагоди дня народження С. ; виготовлена за проекктом Д. С. Демидовича, автор барельєфа скульптор С. М. Фрідман/ — видатний укр. актор, режисер, театральний діяч, письменник. Брат І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського. Навч. у Херсонській гімназії (1868—69), реальному Єлисаветградському (тепер Кіровоград) уч-щі 1869—77; брав уч. в аматорських гуртках; учасник російсько-турецької війни 1877—78; у 1878—80 навч. у Київ. та Одес. військ. школах. 1880—81 служив у м. Бендерах. Тут грав в аматорських гуртках при офіцерському зібранні. Демоблізувавшись, 1881 вступив до укр. трупи І. Ашкаренка в Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові. 1882—83, 1885—88 — у трупах М. О. Кропивницького, 1883—85 — у трупі М. Садовського; 1888—98 очолював власну трупу, керував «Товариством малоросійських артистів під керваництвом М. Садовського за участю Марії Заньковецької (1890—98) „; ім“ям С. названо Вінницький укр. муз-драм. меатр. У с. Кам»яно-Костуватому створено меморіальний музей на громад. засадах.

САДОВСЬКИЙ Никифор /н. 1884 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — галицько-український математик, дійсний чл. НТШ у Львові, наук. праці в зб. Наукового т-ва ім. Т. Шевченка. В УРЕ не представлено.

САДОВЯНУ Махаїл /н. 05. 11. 1880, м. Пашкані, Румунія — + 19. 10. 1961, Бухарест; там само й поховано/ — румунський письменник, держ. і громад. діяч, академік Румун. академії наук з 1923. Почав друкуватися 1897. Автор кількох цікавих романів, у яких майстерно показав життя Румунії; в історичних романах «Соколи» (1904), «Весілля домніци Руксандри» (1932). «Нікоаре Поткоаве» (1952) висвітлено й деякі моменти румуно-українських взаємин. Образи румунських українців-селян змалював в оповіданнях «Край за туманом» (1925), «Казки з Криівої Ялини» (1943). «Соколи» — з доби Івана Підкови; «Рокканда» — про Тимоша Хмельницького; з передмовою С. вийшло перше (1952) румунське видання «Кобзаря» Т. Шевченка.

САЄНКО Олександр Іванович /н. 25. 02. 1921, м. Ізюм, тепер Харків. обл. — + кінець січня 1995 після тажкої хвороби; там само й поховано, могила на 13-у цвинтарі/ — укр. письменник. Закін. два курси Харків. інженерно-економічного ін-ту. Працював електромонтером, учителював. Його творчість була тісно пов»язана з Україною. Про що б не писав С., він обов»язково вкладав у свої твори любов до рідної землі, до людей, які працюють на ній. Як педагог С. особливу увагу приділяв темі виховання молоді. Його книжки «Грім-чередник», «На чотири броди», «Стежечка-стьожка Котигорошка» та ін. знайшли свого читача.

САЄНКО Олександр Ферапонтович /н. 20. 08. 1899, м. Борзна, тепер Чернігів. обл. — +? ; Поховано?/ — укр. художник, нар. художник України з 1875. Закін. Київ. худож. ін-т, навчався у В. Кричевського. Працював у галузі монументального та монументально-декоративного мистецтва у своєрідній тіхніці інкрустації соломою. Серед творів — панно: «Минуле» (1920), «На варті СРСР» (1926; 1929), «Українське село» (1926), «Козак Мамай» (1928, 1936), «Весна» (1957) та багато ін. Роботи зберігаються в ДМУНДМ у Києві та ін. музеях.

САЖИН Михайло Макарович /н. бл. 1810, м. Галич, тепер Костромська обл. РФ — + бл.1890 (УРЕ: 1885), Омськ; поховано там само?/ — рос. художник-пейзажист. 1834—40 навч. у петерб. АМ, академіком якої став з 1855; переїхав в Україну 1844; у Києві зустрівся з Т. Шевченком, з яким, імовірно, був знайомий ще в Петербірзі. 1846 вони оселилися разом і спільно працювали над альбомом «Краєвиди Києва», якого того ж року видав архітектор-художник І. Лауфер. Серед творів С. — «Старовинні фрески в Києво-Софійському соборі», «Видубицький монастир у Києві», «Щекавиця — місце, де поховано князя Олега», «Біля переправи черед Дніпро», усі — ДМУОМ у Києві. Автор акварелей «Свято закладки» (1848), «Залишки монастиря св. Ірини поблизу Софійського собору», «Старий Київ. Печерськ», «Краєвид Києва з Куренівки», «Університет», «Залишки Золотих воріт часів великого князя Ярослава», «Пам»ятник князеві Володимиру» та ін. Окремі літографії та акварелі С. на замовлення Києво-Печерської лаври надрукувала фірма Ш. Лемерєс у Парижі.

САЙКО Микола Пилипович /н. 1897, м. Бориспіль на Київщині — + 1949, репресовано? Поховано?/ — укр. поет. Походив з селянсь кої родини. Закін. 1917 Полтав. пед. ін-т та аспірантуру при Ін-ті літератури ім. Т. Шевченка. Належав до літорганізації «Плуг». Поряд з віршами друкував наук. розвідки. В УРЕ не представлено.

САКИДОН Сидір Йосипович /н. 26. 05. 1896, с. Перевали Луківського р-ну Вінн. обл. — + 08. 07. 1974, Київ? ; Поховано?/ — укр. письменник-перекладач. Брав уч. у громадянській війні. Закін. київ. ІНО 1930. Працював учителем. Перекладав з польс., чес., сербохорватської, нім., франц. мов. У його перекладах друкувалися твори С. Жеромського, Карела Чапека, А. Плавки, Б. Нушича, Е. -Т. -А. Гофмана, Й. -В. Гете, Р. Роллана, Шарля де Костера та ін. В УРЕ не представлено.

САКОВИЧ Касіян /до чернецтва — Калліст, УРЕ цього не уточнює; н. бл. 1578, с. Потелич, тепер Нестеровського р-ну Львів. обл. — + 1674, Краків, Польща; поховано там само/ — укр. письменник, церковний та освітній діяч, філософ, педагог. Походив з родини православного священика. Навч. у Замойській і Краківській академіях, 1620 прийняв чернецтво під іменем Касіяна й став ректором Києво-Братської школи (1620—24); у 1621 написав та опублікував «Вірш на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска… запорозкого». Цей твір декламували стеденти школи на похороні П. Сагайдачного. 1624 переселився в Люблін, де був проповідником при місцевому братстві. Незабаром перейняв унію і став настоятелем Люблінського монастиря до 1639. Далі почав вести мандрівне життя, а 1641 перейшов у католицтво, помер католицьким капеланом. Автор філософського трактату «Арістотелеві проблеми» (1625 (, зб. промов, весільних і похоронних казань (1626) та численних полемічно-богословських творів, у яких необачно виступив проти православної Церкви.

САКСАГАНСЬКИЙ Панас Карпович /справж. — Тобілевич; н. 03 (15). 05. 1859, с. Кам»яно-Костувате на Херсонщині, тепер Братського р-ну Миколаїв. обл. — + 17. 09. 1940, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч по головній алеї, через дорогу від могили М. Садовського; скромний надгробок з барельєфним портретом, напис: «Народний артист СРСР П. К. Саксаганський. Народився 3 травня 1859 р. Помер 17 вересня 1940 р.» Могила скромна, є металевий вінок з написом: «Корифею Українського театру П. К. Саксагансьскому від білоцерківського театру ім. П. К. Саксаганського, Київ, січень 1955 р.» Був і другий скромний вінок з червоною стрічкою. Київ, вул. Жаданівського, 96, меморіальна таблиця з білого мармуру на фасаді будинку, викарбувано напис, обрамлений лавровими гілками: «В цьому будинку жив з 1912 р. і помер у 1940 р. корифей української радянської сцени народний артист СРСР Панас Карпович Саксаганський 3. 5. 1859—17. 9. 1940 р.» Урочисте відкриття таблтці відбулося 17 вересня 1953 року у зв»язку з 13-ми роковинами з дня смерті С. Виготовлено за проектом архітектора М. М. Говденко, ім»ям С. названо 1937 вул. у Києві (кол. Маріїнсько-Благовіщенська) / — великий укр. актор, режисер, нар. артист СРСР з 1936. Брат Микола Садовського. Закін. Єлисаветградське реальне уч-ще 1877 та Одеську юнкерську школу (1880); сценічну діяльність почав к аматорському гуртку в Єлисаветграді; відбував військову службу (1880—83); виступав у трупі Чернишова, поступив на професійну укр. сцену 1883, спочатку в трупі М. Старицького, потім М. Кропивницького (1885—88), М. Садовського (1888—90); брав уч. у гастролях трупи М. Кропивницького в Петербурзі й Москві (1886, 1887), де дістав високу оцінку фахівців; 1889 розпочав режисерську діяльність, працював у різних трупах; після 1909 (1910—15) гастролював Україною та Росією у другорядних укр. трупах; 1918 створив у Києві Народний театр. В історії укр. театру 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. творчість С. є одним з найкращих щаблів критичного реалізму і входить до скарбниці укр. і світового сценічного мистецтва; відрізнявся від М. Кропивницького та М. Садовського власними, притаманними лише йому особливостями, зокрема реалістично-психологічний метод роботи над роллю дістав у С. витонченої загостреності й глибини. С. зруйнував звичні уявлення про акторські амплуа, грав різні за характером ролі: комедійні, героїчні, характерні, трагедійні, тобто його акторський діапазон був необмежений. Як режисер С. основну увагу приділяв розкриттю ідейного змісту твору засобами сцени, уникав невиправданого зовнішнього ефекту. За п»ятдесят років роботи в театрі виховав ціле покоління укр. мистців, серед яких Б. Романицький, І. Козловський, Оксана Петрусенко, В. Любарт, А. Ратмиров та ін. Значний інтерес має літературна та мистецтвознавча спадщина С. ; він є автором комедій, спогадів, статей.

САЛАЙ Михайло Гордійович /н. 1891, с. Кролевець-Слобідка, тепер Новгород-Сіверського р-ну Черніг. обл. — + 03. 03. 1955, Москва; поховано там само/ — уч. партизанського руху в Україні під час громадянської і 2-ї світової воєн, чл. КПРС з 1917; у 1918—20 — командир партизанського загоні, що діяв проти австро-німецьких, білогвардійців і проти Нестора Махна, який, як відомо, якшався з комуністами й потрапив під їхній же приціл. От «наш» Салай і ганяв «нашого» ж Махна! А москаль тим часом свої руки грів на цьому; з 1920 і по закінченні Комуністичного ун-ту ім. Я. Свердлова (1929) — на партійній і господарчій роботі. Був «ніким», а став «усім». 1943 Укр. штабом партизанського руху було направлено на чолі організованої групи в об»єднання М. М. Попудренка для розгортання партизанського руху в Полтав. обл. Під командуванням С. група виросла в окреме партизанське з»єднання (650 чол.). Після визволення Полтавщини воно взаємодіяло з Красною армією північ від Києва і на Житомирщині. Після війни С. — на партійній роботі. А де ж іще?

САЛАМОН Щасний /н. 1834 — + 1900; поховано?/ — галицько-український етнограф, греко-католицький священик. Видав зб. «Коломийки й шумки», долписи друкував у часописах «Слово» й «Пролом». В УРЕ не представлено.

САЛІКОВСЬКИЙ Олександр Хомич /н. 1866 — + 1925 на еміграції; поховано?/ — укр. громад. -політичний діяч, журналіст. Наприкінці 1905 — початку 1906 разом з І. В. Лучицьким та В. Я. Желєзновим редагував газ. «Киескіе отклики», 1906—07 разом з іншими редагував і видавав газ. «Кіевский голос», разом з С. Петлюрою — співредактор московського часопису «Украинская жизнь» (1912—17); того ж, 1917, — голова комітету Української ради в Москві, а потім — губернський комісар Київщини. Узяв уч. в з»їзді представників земств 16 червня 1918, у жовтні Нацвональний союз висунув С. на посаду міністра внутрішніх справ Української держави; кандидатами ще були С. Шелухін та Й. Скоропис-Йолтуховський. 1918—19 редагував газ. «Трибуна», міністр внутрішніх справ УНР. Пізніше емігрував до Варшави, де редагував газети й журнали. Про його діяльність розповідає С. Лотоцький на «Сторінках минулого» (ч.1—3, Варшава, 1932—34). В УРЕ не представлено.

САЛЬМАН Олександр Васильович /н. 30. 08 (12. 09). 1914, Петроград, тепер Петербург РФ — + 16. 07. 1971, Львів; поховано там само/ — укр. театральний художник, засл. діяч мистецтв України з 1956; у 1929—31 навч. у ВХУТЕІНІ в Ленінграді. Працював 1930—33 у театрах Ленінграда, Мурманська, Рязані, Горького, Баку, Алма-Аті та ін. містах, аж доки 1939 прибився в Україну: в оперних театрах Одеси, Харкова, Києва; з 1946 — лише художник, а вже 1961 — головний художник Львів. театру опери та балету ім. І. Франка. Оформив вистави: «У неділю рано зілля копала» за Ольгою Кобилянською (1956), «Тіні забутих предків» В. Кирейка (1960), «Орися» А. Кос-Анатольського (1964), «Арсанал» І. Майбороди (1967), усі — Львів. театр опери та балету ім. І. Франка; «Царева наречена» М. Римського-Корсакова (1945), «Дон Карлос» Дж. Верді (1966), обидві — Оедський театр опери та балету та ін. С. — відомим є як графік.

САМІЙЛЕНКО Володимир Іванович /пс. — В. Сивенький, Іваненко, Полтавець, Смутний, Л. Сумний та ін. ; н. 22. 01 (03. 02) 1864, с. Великі Сорочинці, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл. — + 12. 08. 1925, Боярка, тепер смт Київ. обл. ; поховано там само, могила на високому давньому горбі, недалеко від церкви, залізна огорожа, кам»яна брила з написом: «Український письменник Володимир Самійленко». Спершу на могилі було поставлено дерев»яного хреста, який зберігся до кінця 2-ї світової війни. По війні запопадливі сталіністи забороняли доглядати цю укр. нац. святиню, один з «правовірних» дільничних міліціонерів навіть власноручно розхитав хреста, щоб викинути, але не подолав. Могила залишилась без догляду. Пізніше громадськість порушила клопотання про впорядкування могили С., і тобі СПУ поклала камінь з написом і зробила огорожу. Тепер (1966) на могилі квіти, її доглядали школярі. А тепер як?/ — укр. письменник. Навч. у Київ. ун-ті. Був рібним чиновником у Києві, Чернігові, Катеринодарі, Миргороді; з 1905 працював у газ. «Громадська думка», «Рада», журн. «Шершень», «Нова громада» (всі — Київ). Друкуватися почав 1886 (вірші, оповідання, фейлетони, переклади) переважно в заходно-українських виданнях, бо східно-українських землях безроздільно панувала північно-східна й набагато молодша «сестра», яка проте називала себе «старшою». 1890 у Києві вийшла зб. віршів «З поезій В. Самійленка», 1906 — у Львові зб. «Україні» з передмовою всюдисущого І. Франка. Широку популярність С. здобув ліричними й сатиричними віршами, позначеними деморатизмом, народністю, високою поетичною культурою. Його можна сміливо назвати одним з найрозумніших укр. письменників і найсвідоміших у національно-патріотичному сенсі. Для лірики С. характерним є оспівування рідного краю, зображення підневільного стану рідного народу, роздуми про призначення мистецтва. С. — майстер пейзажної та інтимної лірики. Вірш «Вечірня пісня», покладений на музику К. Стеценком, став відомою нар. піснею. Основне спрямування сатиричних творів С. («Ельдорадо», «На печі», «Собаки», «Божий приклад») — викриття московської сваволі, пустомельства й неробства укр. фальшивих патріотів, моральної ницості т. з. елітних класів населення. Сатиричні вірші й фейлетони періоду революції 1907—07 і столипінської реакції розвінчували мос. Конституцію з її куцими «свободами», Державну думу й самодержавну бюрократію, чорносотенців, продажну тодішню пресу. С. написав низку драм. творів (у тому числі драму «Чураївна»); перекладав твори Гомера, Данте, П. Бомарше, П. Беранже, Дж. Байрона, А. Франса, О. Пушкіна, М. Гоголя та ін. Категорично не сприйняв соціалізм, на відстані відчував компартійну фальш і передбачав їхню злочинність. Тому протягом 5 років жив у Галичині, на старість, як і один з багатьох, піддався на пропаганду й повернувся до Києва, де незабаром і помер. Та чи власною смертю?

САМІЙЛЕНКО Поліна Микитівна /н. 04 (16). 05. 1889, Васильків, тепер Київ. обл. — +? УРЕ також не подає дату й місце смерті С. Тож є над чим подумати!/ — укр. актриса, театральний діяч, засл. артистка України з 1930, дружина Й. Шевченка. 1915—17 навч. у Муз. -драм. школі М. Лисенка в Києві. Одна із засновників драматичної студії (1916), з якої утворився «Молодий театр» (Київ); працювала в ньому до 1919, була провідною актрисою. Грала в театрах Одеси, Харкова, Кам»янця-Подільського, Черкас; 1934—47 — у Київ. драм. театрі ім. І. Франка. Під час 2-ї світової війни — в складі фронтової бригади. Серед ролей — Галина («Маруся Богуслава» Старицького), Ярославна («Яблуневий полон» І. Дніпровського), Фенька («Республіка на колесах» Мамонтова), Оксана, Христина Архипівна («Загибель ескадри», «Платон Кречет» Корнійчука), Софія («Останні» М. Горького), Йокаста («Цар Едіп» Софокла, вперше на укр. сцені), Лауренсія («Фуенте Овехуна» Лопе де Вега),

САМОВИДЕЦЬ (див. — Ракуша-Романовський Роман).

САМОЙЛИК Ніна Василівна /н. 08. 05. 1908, м. Валки, тепер Харків. обл. — + 28. 05. 1972, Харків; поховано?/ — укр. педагог. 1938 закін. Харків. ун-т; педагогічну діяльність розпочала з 1927 у Харкові, працювала вчителькою почакових класів, заст. директора й директором середньої школи № 126 м. Харкова, Мала звання Героя соціалістичної праці (1968), нагороджено двома орденами Леніна й орденом Трудового червоного прапора.

САМОЙЛОВИЧ Анатолій Григорович /н. 29. 11 (11. 12). 1906, Ростов-над-Доном, тепер РФ — + 22. 10. 1981, Чернівці; поховано там само/ — укр. фізик-теоретик, доктор тех. наук з 1944, засл. діяч науки України з 1960. Закін. Лененградський ун-т, з 1930 викладав у вищих навч. закладах. Професор Горьковського (тепер Нижній Новгород РФ) з 1935 і Чернівецького — з 1949 ун-тів; з 1962 — зав. кафедрою теоретичної фізики Чернівецького ун-ту. Останні наук. праці — з теорії твердого тіла, фізики напівпровідників, зокрема проблеми магнетичних властивостей напівпровідників, теорії екситонів тощо. Розробив новий тип анізотропного термоелемента.

САМОЙЛОВИЧ Григорій Іванович /н. бл. 1667—1687 стято за опір москалям, м. Сєвськ, тепер райцентр Брянської обл. РФ; поховано?/ — син гетьмана Івана Григоровича С. В УРЕ не представлено.

САМОЙЛОВИЧ (справж. — Сушинський) Данило Самійловч /н. 11 (22). 12. 1742, с. Янівка, тепер с. Іванівка Чернігів. обл. — + 20. 02 (04. 03). 1804, м. Миколаїв; поховано там само/ — укр. лікар, основоположник епідеміології в рос. імперії, чл. 12 іноземних академій наук. Навч. у Київ. академії (1756—61), Петерб. мед. школі (1761—65) і Страсбурському ун-ті (1776—80). Захистив магістерську дисертацію в Лейденському ун-ті з питань хірургічного акушерства. Був активним уч. боротьби з епідеміями чуми в Москві, Кременчуці, Єлисаветграді, Херсоні і в Криму. Доктор Катиринославського намісництва в Україні (1784—90), карантинний лікар (1793—1800) та інспектор Чорноморської мед. управи (1800—04). Праці присвячено спростуванню старих уявлень про шляхи поширення чуми та обгрунтуванню ефективніших протичумних заходів.

САМОЙЛОВИЧ Дмитро Данилович /н. 20. 07. 1897, м. Миргород, тепер Полтав. обл. — + 19. 11. 1918 убито гетьманцями за вірш «Буде що буде»; там само й поховано, могила?/ — укр. поет. Навч. у Лубенській духовній школі і Полтав. духовн. семінарії до 4 класу. Під час революції виступав на мітингах, писав вірші. 19. 11. 1918 гетьманці на станції Миргород виявили в нього вірша «Буде щр буде», розлютилися і вбили. Цього вірша опублікавно 17. 11.1918 у газеті «Більшовик Полтавщини». В УРЕ не представлено.

САМОЙЛОВИЧ Захарій /н. 2-а пол. 17 ст. — + після 1706; поховано?/ — укр. гравер-мідеритник. 1691—1706 працював у Києві й Москві. Виконав щось із 14 мідеритів, між іншим, велику гравюру, присвячену гетьманові Івану Мазепі. В УРЕ не представлено.

САМОЙЛОВИЧ Іван Самійлович /н. бл. 1640, м. Ходорків на тодішній Київщині, тепер с. Ходорків у Житомирській обл. — + 1690, м. Тобольськ, тепер Тюменської обл. РФ; поховано там само, тільки де ж могила?/ — гетьман Лівобережної (1672 0 87) і Правобережної (1674—87) України. Походив з родини священика. Службу в козацькому війську почав у 60-х рр. 17 ст. сотенним писарем, згодом був сотником, наказним полковником і полковником Чернігівського полку, генеральним суддею (1667—72). Діяльність С. була спрямована на дальше розширення привілеїв козацької старшини. Як московський слуга вів запеклу боротьбу проти гетьмана Правобережної України гетьмана-патріота Петра Дорошенка. На поч. літа 1687 150-тисячне московське військо на чолі з князем В. Голіциним, до складу якого входило й 50 тисяч укр. козаків на чолі з С., вирушило в похід на Крим; похід був невдалим, крайніми виявилися хохли. Відповідальність за це впала на С. А далі як завжди, козацька старшина ніби звернулась до царського уряду з проханням усунути С. з гетьманства. Москалі не забарилися — в липні 1687 С. було заарештовано й заслано в Сибір, де він і помер.

САМОЙЛОВИЧ Яків Іванович /н. бл. 1665 — + після 1687, Єнісейськ, Сибір; поховано?/ — стародубський полковник, син гетьмана Івана Григоровича С. ; 1687 одночасно з батьком заслано Москвою до Сибіру в Єнісейськ, де згодом і помер. В УРЕ не представлено.

САМОКВАСОВ Дмитро Якович /н. 15 (27). 05. 1843, маєток Молотеч кол. Новгород-Сіверського пов. Черніг. губ. — + 03 (16). 08. 1911, Москва; поховано там само/ — рос. археолог та історик рос. права укр. походження. Закін. юридичний ф-т Петерб. ун-ту; з 1877 — професор Варшавського, з 1894 — Моск. ун-тів. С. провадив розкопки археологічний пам»яток різних епох у багатьох пунктах Росії, в т. ч. і в Україні. Досліджував численні слдов»янські (українські) кургани Чернігівщини, серед них курган Чорну могилу. Автор праць «Могили Руської землі» (1908), «Могильні старожитності Сіверської Чернігівщини» (1916) та з історії рос. права.

САМОКИШ (Самокиша) Микола Семенович /н. 13 (25). 10. 1860, м. Ніжин Черніг. обл. — + 18. 01. 1944, Сімферополь; поховано там само/ — укр. маляр і графік, академік петерб. АМ з 1890, засл. діяч мистецтв РРФСР з 1937; у 1879—85 навч. у петерб. АМ у Б. Віллевальде та П. Чистякова. 1896—89 — у Парижі в Е. Детайля; у 1889, повернувшись на батьківщину, С. написав картини для Тбіліського історичного музею («Бій під Авліаром 1877 року», «Баталія біля річки Іорі», «Оборона Наурської станиці». Під час російсько-япон. війни був у армії, видав альбом «Війна».

САМОФАЛОВ Віктор Макарович /н. 18 (31). 01. 1905, Київ — + 23. 09. 1973; там само й поховано/ — укр. радянський історик, доктор історичних наук, професор з 1965, засл. діяч науки УРСР з 1971, чл. КПРС з 1928; у у 1931 закін. Київ. ін-т соціального виховання (були ще й такі!), 1932 — курси викладачів історії партії у вузах. 1932—44 — на викладацькій і керівній роботі в різних вузах. 1944—45 — на партійній роботі в Херсоні. 1945—49 працював в ін-ті історії партії при ЦК компартії України; з 1949 — зав. кафедрою історії КПРС Вищої партшколи при ЦК компартії України. А в УРЕ не представлено.

САМУЙЛО Володимир Францевич /н. 1892 — + 18. 07. 1966, Полтава; поховано там само?/ — укр. краєзнавець, невтомний дослідник історії рідного краю, багато років збирав рідкісні видання, друкувався в пресі, зокрема, у варшавській газеті «Наше слово», додаткові «Наша культура», провфв чималу й цікаву роботу по виявленню матеріалів про видатного хурурга укр. походження М. В. Скліфосовського, який довгий час жив і похований у с. Яківцях біля Полтави. В УРЕ не представлено.

САМУЙЛОВИЧ Захарія /рр. н., см. і місце поховання невідомі/ — укр. гравер 18 ст., жив у Києві. Виконав гравюри «Воскресіння Христове» (1691), «Філософська теза Георгія Терпиловського» (1706).

САМУЇЛ /н. 1-а пол. 18 ст. — + після 1769, Київ? ; Поховано?/ — укр. маляр 18 ст… Художню освіту здобув у лаврській іконописній майстерні (1750) в А. Галика. У «Кужбушах» збереглися підписані малюнки С. ; з 1755 оселився в Полтаві, де виконував замовлення Хрестовоздвиженського монастиря. Повернувшись до Києва, брав уч. у настінних розписах Софії Київської, де його було призначено «мулярським начальником». С. є відомим також як автор портретів: «Портрет князя Д. І. Долгорукого» (1769) та «Портрет княгині НюБ. Долгорукової». В УРЕ інтерпретація трохи інша.

САМУСЬ Самійло Іванович /справж прізіище, рр. н, см. і міце поховання невід./ — один з керівників Визвольного руху проти польс. загарбників на Правобережжі кінця 17 — початку 18 ст. Походив з козаків Переяславського полку; з 1685 був полковником Богуславського полку; 1692 польс. уряд призначив його наказним гетьманом Правобережної України. С. — учасник Палія повстання 1702—04. Козаки під командуванням С. брали уч. в облозі й визволенні Білої Церкви, Немирова, Бердичева та ін. міст. Разом з С. Палієм Самусь звертався до рос. уряду по допомогу. Після поразки селянсько-козацького повстання С. перейшов на Лівобережну Україну, брав уч. у боротьбі Росії зі шведами. Виступив же він і проти укр. патріота гетьмана Ів. Мазепи. За народним переказом С. поховано разом з Палієм у Межигірському монастирі.

САМЧЕВСЬКИЙ Осип /н. 1809 — + 1887; поховано?/ — укр. педагог, професор Чернігівської духовної семінарії, інспектор Новгоро-Сіверської гімназі. Автор дуже цікавих спогадів, опублікованих у «Кіевской старине». В УРЕ не представлено.

САМЧУК Улас Олексійович /н. 20. 02. 1905, с. Дермань, тепер с. Дерманка Корецького р-ну Рівненської обл. — + 1987, Торонто, Канада; поховано там само?/ — укр. письменник, громад. -політичний діяч, журналіст. Початкову освіту здобув у сільській шк., навч. у Кременецькій гімназії, де виявилися та набули відповідного спрямування його літ. зацікавлення. В армії служив у зх. Польщі, звідки дизертирував і нелегально перейшов кордон до Німеччини. Вступив на навчання до Бреславського (тепер — Вроцлавського) ун-ту, але невдовзі переїхав до Чехословаччини, й через кілька років (1929—31) закін. навчання в Українському вільному ун-ті в Празі. Друкуватися почав рано. Перше оповідання «На старих стежках» опубл. 1926 у журн. «Наша бесіда», що виходив у Варшаві; з 1929 став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (обидва журн. виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції). Коли 1938—39 розігралася трагічна епопея Закарпаття, С. брав безпосередню уч. у тих бурхливих подіях. Це дало йому матеріал для написання роману «Гори говорять». Навизначнішим творчим досягненням С. є його роман-трилогія «Волинь». Фахівці ставлять цей твір на рівні кращих досягнень світової л-ри. Головний герой її Матвій Довбенко, ніби приспаний Микита Кожум»яка, який прокидається, щоб випростатися на повен зріст. Щойно нім. війська 1941 перетнули кордон, С. тут же з»явився у Львові. Він добре пам»ятав, як німці поводили себе в Закарпатській Україні, проте все ж сподівався, що фашистська окупація принаймні дасть можливість вести роботу по вихованню нацю свідомості в украй занедбаних східних областях України. Мабуть, тому він погодився стати редактором субокупаційної газети «Волинь», що виходила з осені 1941 по 1943 у тодішній «столиці» України місті Рівному, Та надто швидко виявилося, що фашисти нічим не відрізнялися від своїх компартійних колег. Не минуло й кількох місяців, як С. почав удаватися до псевдоезопівської мови, зо що його викликано до самого Берліна, звідки він уже не повернувся. Серед нарисових книжок, які С. випустив уже за океаном, є й такі: «На білому коні», «На коні вороному». С. був ініціатором створення нової літ. організації МУР. До канадського міста Торонта С. переїхав 1947. Там написав трилогію «Ост». Працюючи над «Остом» близько сорока років, С. реалізував свою програму «творення великої літератури». Етапним для С. був і роман «Чого не гоїть вогонь» (1959). Герой цього твору Балаба також з когорти сильних вітаїстичних натур. А роман «На твердій землі» (1967) — про долю укр. переселенців у Канаді. На окрему увагу заслуговує його повоєнна публіцистика. Це насамперед «П»ять по двадцятій», «Планета ДІПІ», «Слідами піонерів», «Живі струни», «Сонце з заходу», «В краї занепаду й руїни» тощо. Роман-спалах «Марія» — найсенцасійніший з усіх творів С. Це про голодомор в Україні 1932—33. С. — дивовижне явище в усій нашій культурі. Собою він намагався охопити всю рідну землю, увесь наш геніальний народ. В УРЕ не представлено.

САНГУШКИ — укр. князі. Усипальницею С. у 16 ст. була велика Успенська церква Києво-Печерської лаври. Але ті поховання знищено більщовиками. В УРЕ не представлено.

САНДУЛ-СТРУДЗА Яків Тимофійович /н. 1756, с. Козацьке, тепер Боровицького р-ну Черніг. обл. — + після 1810; поховано?/ — укр. лікар. Навч. у Чернігів. колегіумі (1769—77) та Моск. мед. школі (1777—79); а 1779 С. призначено в армію помічником лікаря. В січні 1782 вступив до петерб. Мед. школи для завершення освіти. 1783 дістав звання лікаря і працював на півдні Україні, де ви вчав проказу. Результати стпост ереже нь виклав у дисертації, яку захистив 1792. Це було перше в Росії дослідження прокази. З 1799 — інспектор (керівник) губернської лікарської управи в Харкові.

САНІЦЬКИЙ Віктор /н. 1889 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. кооператор, юрист. На еміграції — лектор Укр. господарчої академії в Подєбрадах біля Праги (Чехія). Праці з кооперації та економіки. В УРЕ не представлено.

САНІЦЬКИЙ Михайло /н. кінець 15 ст. — + бл. половини 16 ст. ; поховано?/ — укр. лемківський перекладач. Лемківським діалектом переклав з болгарської 4 євангелія. В УРЕ не представлено.

САПЄГІН Андрій Опанасович /н. 29. 11 (11. 12). 1883, м. Вознесенське, тепер Миколаїв. обл. — 08. 04. 1946, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, поблизу від могили О. Колрнійчука, надгробок — обеліск з написом: «Академик Спегин Андрей афанасьевич 1883—1946»/ — укр. селекціонер, академік АН України з 1929, її віце-президент (1939—45), засл. діяч науки України з 1943; у 1907 закін. Новоросійський ун-т в Одесі, з 1917 — професор цього ж ун-ту. Один з організаторів Одеської селекційної станції та Одеського с. -г. ін-ту, ректором якого був 1919—21; а д 1933—39 — співробітник і керівник ряду с. -г. ін-тів АН СРСР; з 1944 — директор Ін-ту ботаніки АН України. Займався флористичними дослідженнями, а також дослідженнями з питань цитології, генетики, індивідуального розвитку рослин та ін. Надто значного успіху досяг у галузі селекції с. -г. рослин. Вивів низку сортів озимої і ярої пшениці, ячменю.

САПЄЖКО Кирило Михайлович /н. 06. (18). 1857) — + 1928, Кишинів, Молдова; поховано там само?/ — укр. хірург. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту 1884, а вже 1889—1901 — співробітник цього ж ун-ту; 1902—19 — професор ун-ту в Одесі; з 1919 жив у Кишиневі. Праці С. присваячено питанням пересадки слизової оболонки (докторська дисертація, 1892), хірургічному лікуванню виразкової хвороби тощо. Запропонував власний метод операції при пупковій грижі.

САПОЛОВИЧ Яків Йосипович /н. 1760, с. Срібне, тепер смт Срібнянського р-ну Черніг. обл. — + 14 (26). 08. 1930, Петербург від холери; поховано там само/ — укр. хірург. Навч. у Київ. академії (1772—78), Кронштатській та Петерб. мед. -хіріргічній школі (1772—78). Працював прозктором, а потім оператором у петерб. шпиталях. Запропонував нові набори хірургічних інструментів для військ. лікарів. Професор хірургії з 1970 петерб. Медкио-хірургічної школи. 1795—1804 — чл. Мед. колегії; 1796—1829 — керуючий Петерб. медико-інструментальним з-дом. За виняткові заслуги в галузі хірургії С. присвоєно ступінь доктора медицини без захисту дисертації. Першим у Росії застосував перкусію. Залишив рукопис лекцій зхірургії.

САТАНОВСЬКИЙ Арсеній /н. бл. 1620, Україна — + кінець 1670-х рр., Москва? Поховано?/ — укр. церковно-релігійний діяч, випускник і молодший викладач Києво-Могилянської академії, перекладач релігійної л-ри з давньогрецької і латин. мов на церквонослов»янську. 1649 на письмове запрошення моск. царя Олексія Михайловича київ. митрополит Сильвестр Косов послав С. до Москви для перекладу Біблії. С. мусив їхати разом з Дамаскином Птицьким, якого до Москви було прислано пізніше. А замість Птицького з С. поїхав другий київський учений Єпіфаній Славинецький. Разом вони спочатку жили у Великому посольському дворі, а потім Славинецький перейшов до Чудового монастиря, де жив до своєї смерті 1675. Саме вони, київські ченці, своїми книжками й ххарактером своєї науки та освітньої діяльності спрямували московську думку на європейський Захід, насичуючи її передовою наукою й висновками. Вони стали на московському грунті першими проповідниками західної цивілізації. В УРЕ не представлено, в рос. енциклопедіях — теж.

САФОНОВИЧ Феодосій /н. 1-а пол. 17 ст. — + 1679, Київ; поховано там само, могила в Києво-Печерській лаврі/ — укр. церковний діяч, письменник, історик. 1655—72 — ігумен Києво-Михайлівського монастиря і ректор Києво-Братської колегії. 1672 завершив історичний твір «Хроніка з літописів стародавніх», у якому викладено історію України з найдавніших часів. «Хроніка» С. є важливим джерелом для укр. історіографії кінця 17—18 ст. Вона лягла в основу першого підручника нашої історії — київського «Синопсиса».

САХНЕНКО Данило /н. 1875, Катеринослав, тепер Кіровоград — + 1930, Харків; поховано там само/ — укр. кінооператор (один з перших); з 1906 працював механіком еінобалагана в Катеринославі. 1908 став хронікером фрац. Фірми «Пате», зняв перші видові стрічкуи: «Повінь на Дніпрі», «Катеринослав». 1911 зняв вистави театру Миколи Садовського «Наймичка» І. Карпенка-Карого, «Наталка Полтавка» І. Котляревського та «Богдан Хмельницький» М. Старицького (за участю акторів М. Садовського, С. Паньківського, І. Мар»яненка, Ф. Левицького, Марії Заньковецької, Г. Борисоглібської, Л. Ліницької). 1912 у Катеринославі заснував кіноательє «Родина», в якому створив кінострічки «Облога Запоріжжя», «Запорізька Січ» (з допомогою Д. Яворницького), «Андрієве кохання» (за мотвами повісті М. Гоголя «Тарас Бульба»), «Мазепа» (за сюжетом поеми О. Пушкіна «Полтава») та ін. 1921 брав уч. у створенні центральної кіностудії ВУФКУ. 1925 зняв хронікальні епізоди в Харкові й Ростові-над-Доном, художню картину «Вбивство сількора» (спільно М. Лідером).

САХНОВСЬКА Олена Борисівна /н. 02 (15). 05. 1902, Київ — + 28. 03. 1958, Москва; поховано там само, могила на цвинтарі біля Донського монастиря, кол. крематорію, за колумбарієм, надгробок — стела з написом: «Художник-графік Олена Сахновська (Елена Сахновская) 1902—1958»/ — укр. художни-графік. 1929 закін. Київ. худож. ін-т, де навчалась в І. Плещинського; з 1932 жила в Москві. С. — автор гравюр по дереву, що відзначаються динамчністю композиції, багатоплановістю, розмаїтістю сюжетних елементів, багатством градацій чорно-білого штриха. Твори: «Читають газету», «Повернення з фронту» (обидва — 1927), серія «Жінка революції» (1930—32), «Т. Г. Шевченко» (1934), «Донбас» (1935—36); ілюстрації до драми «Лісова пісня» Лесі Українки, комедій М. Гоголя (обидві — 1929), до творів П. Панча, О. Копиленка (обидві — 1933), віршів В. Курочкіна, творів І. Микитенка (обидві — 1934); з 1937 С. працювала в техніці літографії: пейзажні цикли «Горьковські місця в Україні» (1939—41), «Київ 1944 року» (1944), «Старий Львів», «Підмосков»я» (обидва — 1946), «Нова Москва» (1947); малюнкм для дитячих іграшок (1948—57), екслібриси тощо.

САЧЕНКО Григорій Кирилович /н. 24. 02 (УРЕ подає таку дату: 23. 11. (06. 12) 1905, с. Хаєнки, тепер Ічнянського р-ну Черніг. обл. — +? ; Далекий Схід; поховано? УРЕ, а за нею і довідник «Письменники Радянської України 1917—1987» подають таку дату смерті: 16. 01. 1939/ — укр. поет і літературознавець, чл. компартії з 1932. Закін. Київ. ун-т і аспірантуру при Ін-ті л-ри ім. Т. Шевченка. Вчителював, працював консультантом з художн. л-ри Б-ки АН України, деканом поетичних курсів. Належав до літорганізації «Плуг». Почав друкувати вірші 1926. Автор зб. «Зустрічний ентузіазм» (1931), «Зеніт» (1936), низки літературознавчих розвідок. Арештовано 3 листопада 1936 у Києві. В обвинувальному висновку, підготовленому оперуповноваженим НКВС УРСР Олександровим і затвердженому начальником відділу УДБ євреєм Рахлісом, зазначено, що Саченко Г. К. «був учасником української контрреволюційної організації і входив до однієї з бойових груп, керованої Чумаком М. Г.» Із матеріалів слідства видно, що С. продав свій наган Миколі Чумаку (братові відомого укр. поета Василя Чумака, розстріляного білогвардійцями), який не мав офіційного дозволу носити зброю. Це було витлумачено як «зв»язок з терористом Чумаком і оснащення його бойовою зброєю» (чим же відрізнялися денікінці від більшовиків в укр. питанні?/. Під час допитів факт продажу нагана С. визнав, але своєю приналежністю до котроїсь із бойових терористичних груп категорично відкинув. «Я ні до якої контрреволюційної організації не входив і про існівання такої не знав» — на кожному допиті стверджував він. І не запаречував, що з М. Чумаком товаришував ще з студентських літ. Але для україножерів рахлісів це не було доказом. Військовим трибуналом КВО 9 травня 1937 С. засуджено на 8 років тюремного ув»язнення з поразкою в політичних правах на 5 років і з конфіскацією належного йому майна. Для відбування строку покарання його етаповано на Далекий Схід. І дальша доля С. досі залишалась невідомою. 1964 вийшла посмертна зб. віршів С. «На чатах». Та й потому.

СВАШЕНКО Семен Андрійович /н. 01. 09. 1904, с. Деркачі, тепер Лебединського р-ну Сумс. обл. — + 23. 11. 1969, Москва; поховано там само/ — укр. актор театру й кіно, засл. діяч мистецтв РРФСР з 1966; у 1922—25 навч. у Муз. -драм. ін-ті ім. М. Лисенка в Києві. Одночасно працював у театрі «Березіль» (до 1928). В кіно почав зніматися 1924 на Одес. кінофабриці ВУФКУ, Кращі ролі створив у Л. Курбаса та О. Довженка: Прапорщик («Арсенальці», 1925), Тиміш («Звенигора», 1928), «Арсенал» (1929), Василь («Земля», 1930). Знімався у фільмах «Експонат з паноптикуму» (1929), «Фата моргана» (1931), «Тихий Дон» (1957), «Балада про солдата» (1959), «Війна і мир» (1966).

СВЕКЛА Олександра (Олеся) Федорівна /н. 09. 04. 1902, м. Валегоцукове Балтського пов., тепер Одес. обл. — + після 1930; поховагно? Довідник «Письменники Радянської України 1917—1987» дати смерті С. не подав, а в УРЕ її немає/ — укр. письмениця. Закін. шість груп трудової шк. Перший твір надруковано 1924. Належала до літорганізації «Плуг». Окремими виданнями вийшли зб. оповідань та повістей «Над Дністром» (1926), «Подарунок і подяка» (1927), «Надломлені серцем», «Петря Слимак» (1930).

СВЄНТОХОВСЬКИЙ Олександр /н. 18. 01. 1849 — + 25. 04. 1938; поховано?/ — найвидатніший польс. публіцист 2-ї пол. 19 ст. Писав новели, романи, з яких чимало присвячено укр. тематиці. Вважав за помилку, що Польща проявила експансію до України, особливо картав за негаттвне ставлення польс. еліти до укр. козацтва. С. засуджував роман Г. Сенкевича «Вогнем і мечем», де грубо поступився історичною правдою заради ідейної мети. А в УРЕ не представлено.

СВЄНЦІЦЬКИЙ Іларіон Семенович /І. Святицький; н. 07. 04. 1876, м. Буськ, тепер Львів. обл. — + 18. 09. 1956, Львів; поховано там само/ — укр. філолог і мистецтвознавець. Закін. Львів. ун-т 1899, продовжував навчання в Петербурзі й Відні; з 1913 (з перервами) працював у Львів. ун-ті, з 1941 — професор; 1939—50 (з перервою) завідував кафедрою слов»ян. філології; з 1944 одночасно керував відділом мовознавства Ін-ту суспільних наук АН України. Оргванізував у Львові Національний музей (з 1939 — Львівський музей українського мистецтва) і 1908—52 був його директором. С. — автор праць з мовознавства «Бучацьке євангеліє 13 ст.» (1911), «Основи науки про мову українську» (1917), «Мова галицько-Волинського літопису» (1949), «Питання про світський характер ст ароруського письменства і його мови» (опубл. 1958) та ін. Цінними є праці С. «Опис рукописів Народного дому…» (ч. 1—3, 1906—11) та «Опис рукописів і кириличні пергаменти 12—15 вв.» (1933), у якій описано рукописи Національного музею. С. належать також розвідки з мистецтвознавства та книгознавства: «Прикраси рукописів Гавлицької України 16 в.» (вип. 1—3, 1922—23), «Розвиток українського мистецтва в західній Україні» (1944) тощо.

СВЄНЦІЦЬКИЙ Павлин /пс. — Павло Свій, Д. Лозовський, Павлин Стахурський та ін. ; н. 1841, с. Варшиця, тепер у складі Калинівки Вінн. обл. — + 12. 09. 1876, Львів; поховано там само/ — укр. письменник польс. походження. Навч. у Київ. ун-ті. Після 1863 жив і працював у Львові. Видавав журн. «Сьоло» («Село», 1866—67). Автор повістей та оповідень укр. мовою («Колись було», 1866; «Степові оповідання», 1871 та ін.); драм. творів («Катерина», 1866, за однойменною поемою Т. Шевчченка та ін.), ліричних віршів. Найбільший успіх мав у жанрі байки («Байки в науку молодим і с тарим», 1874). Перекладав польс. мовою твори Т. Шевчннка, Ю. Федьковича, укр. мово. — п»єси У. Шекспіра, Ж. Б. Мольєра.

СВЄТЛОВ Михайло Аркадійович /справж. — Шейнкман; н.04 (17). 06. 1903, Катеринослав, тепер Дніпропетровськ — + 28.09. 1964, Москва; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі в середньому кварталі нової частини, біла мармурова таблиця з написом: «Поэт Михаил Аркадьевич Светлов. 1903—1964»/ — рос. поет євреського походження. Друкуватися почав 1917. Перша зб. — «Рейки» (1923). Вірші 20-х рр. («Двоє», «Робітфаківці», «Гренада» та ін.) — про громапдянську війну. Автор поеми «Двадцять вісім» (1942), циклу віршів про Лізу Чайкіну, «Горизонт» (1959), «Мисливський будиночок» (1964); у деяких віршах С. звучать укр. мотиви. Перекладав на рос. мову укр. поетів.

СВЄТЛОВИДОВ Микола Панасович /справж. — Сєдих; н. 05 (17). 12. 1889, м. Курськ, тепер РФ — + 20. 11. 1970, Москва; поховано там само/ — рос. актор, нар. артист СРСР з 1965, засл. артист України з 1932. Сценічну діяльність почав 1907, мандруючи з професійною трупою Поліссям і Придніпров»ям; з 1909 — у приватній оперно-драматичній студії М. Менделєєва, з другого курсу якої його було прийнято в трупу театру «Соловцов» у Києві. Мабуть, не знаходили собі місця росіяни на рідній землі, от і мандрували в Україну втілювати русифікаторську політику великодержавників. Працював у театрах Києва, Оренбурга, Іркутська, Пензи, Харкова, Ростова-над-Доном; з 1933 (голодомор в Україні) — в Малому театрі Москви. Серед ролей — Линяєв («Вовки та вівці» О. Островського), Лука («На дні» М. Горького), Довгоносик, Крим, Крикун, Терешко («В степах України», «Калиновий гай», «Фронт», «Крила» Корнійчука), Менго («Фуенте овехуна» Лопе до Вега), Фердинанд («Підступність і кохання» Шіллера). Концертна діяльність.

СВЄЧНИКОВ Анатолій Григорович /н. 02 (15). 06. 1908, Київ — + 12. 03. 1962; там само й поховано, могила на Новобайковому цвинтарі, надгробок з написом: «Заслуженный деятель искусст УССР композитор Свечников Анатолий Григорьевич. 1908—1962»/ — укр. композитор, засл. діяч мистецтв України з 1954. Закін. 1932 Київ. муз. -драм. ін-т ім. М. Лисенка (навч. у В. Золотарьова та Л. Ревуцького), 1938 — аспірантуру Київ. консерваторії; 1936—41 та 1944—51 — муз. керівник драматичних передач Укр. радіо. 1945—61 — викладач Київ. консерваторії. Твори: балети «Маруся Богуславка» (1951), «Ніч перед різдвом» (1959); симфонічні твори (в т. ч. симф. поеми «Кармалюк», 1945; «Щорс», 1949); інструментальні та вокальна (зокрема, «Пісня про Буревісника», 1960, для капели бандуристів) музика; обробки укр. нар. пісень.

СВЄЧНИКОВ Василь Миколайович /н. 25. 12. 1890 (06. 01. 1891), с. Козьмодем»янське, тепер с. Бабине Зав»яловського р-ну Удмуртії, РФ — + 20. 08. 1981, Київ; поховано там само/ — укр. учений у галузі металознавства, академік АН України з 1939, засл. діяч науки й техніки України з 1951. Закін. 1917 петероград. Політех. ін-т; працював на металургійних з-дах, 1929—41 викладав у вузах. 1940—53 — в Ін-ті чорної металургії АН України. Водночас (1944—62) — професор Київ. політехніки. Основні напрями діяльності — дослідження азоту в сталі, розробка технології виготовлення чавунних виливниць і прокатних валків, вивчення поліморфізму заліза, фазових перетворень у сталі при швидкісному нагріванні, діаграм фазових різноваг металевих систем. Під керівництвом С. розроблено нову галузь металознавства — фізико-хімічний аналіз тугоплавких і рідкісних металів.

СВИДА Василь Іванович /н. 22. 10. 1913, с. Пацканове, тепер у складі Ужгорода — +? ; Поховано?/ — укр. скульптор, нар. художник України з 1973. Закін. 1934 худож. -ремісничу шк. в с. Ясині, тепер смт Радехівського р-ну Закарпат. обл. Твори: «Материн поцілунок» (1946), «Гуцулка з конем» (1947), «Іду в партизани» (1948), рельєф «Опришки» (1954), «Весілля» (1965), «На базар» (1967), «Шлях до визволення» (1969), «Під дощем» (1970), «Закарпатці підписують маніфеста про возз»єднання Закарпаття з великою Україною» (1971), «Господар ланів» (1974), «Вівці мох, вівці» (1976), «Боротьба Закарпаття за возз»єднання Закарпаття з великою Україною» (1978—81), «У сім»ї єдиній» (1982) тощо.

СВИДНИЦЬКИЙ Анатолій Патрикійович /пс. — Патриченко; н. 01 (13). 09. 1834, с. Маньківка, тепер Тульчинського р-ну Вінн. обл. — + 06 (18). 08. 1871, Київ; поховано там само. Не залишилось жодних згадок, де саме була могила, сліди її втрачено. В с. Крутному Кодимського р-ну Одес. обл. відкрито музей С. / — укр. письменник-демократ, етнограф і фольклорист. Походив з родини священика. Навч. у Кам»янець-Подільській духовній семінарії і в Київ. ун-ті, який нескінчив через матеріальні нестатки. Вчителював у Миргороді (1861—62), служив чиновником у Козельці, Чернігові (1862—68), Києві (1869—71). На світогляд С. великий вплив мала поезія Т. Шевченка. Ще в студентські роки С. написав низку антикріпосницьких та антимонархістських віршів — пісень («В полі доля стояла» та ін.), критикував реформу 1861. Брав уч. у заснуванні недільних щкіл у Києві та Миргороді, склав підручники («Русская азбука», К., 1868). Йому належить низка фольклорно-етнографічних праць, серед яких найвизначніша — «Великдень у подолян» («Основа», 1861). С. — автор оповідань і нарисів рос. мовою (газ. «Киевлянин», 1869—71), у яких показав життя духівництва, дрібного чиновництва, люмпен-пролетарів, різних набувачів достатку тощо («На похороні», «Хоч з мосту та в воду», «Жебраки», «Залізний сундук» та ін.). Найвидатніший твір С. — «Люборацькі» — засвідчив зародження соціального роману в укр. л-рі. Написаний 1861—62, твір через цензуру не побачив світ за життя письменника і тільки 1886 був надрукований із значними пропусками у львів. журн. «Зоря»; повністю — 1901. С. тут майстерно змалював побут патріархального сільського духівництва на Поділлі в дореформенну добу, піддав гострій критиці навчання й виховання в тогочасних духовних школах та польсько-шляхнтських пансіонах, дав гостру сатиру на корисливих служителів церкви.

СВИДРИГАЙЛО /Швидригайло, православне ім»я — Лев, католицьке — Болеслав; н. 1355 (УРЕ: бл. 1370) — + 1452, Луцьк; поховано там само/ — великий князь литовський 1430—32, Ольгердів син, Ягайлів молодший брат. Спочатку С. мав Вітебський уділ, звідки його 1393 вигнав Вітовт. Ставши після Вітовта великим князем литовським, спирався на укр. і білорус. феодалів. С. було скинуто з престолу польс. і литовс. Феодалами. 1432—35, 1437, 1440 боровся за повернення влади. До кінця життя володів землями на Поділлі й Волині.

СВИРГОВСЬКИЙ Іван /Сверчевський; н. ? — + не раніше 1574; у вирішальній битві 10. 06. 1574 біля Кагульського озера, через зраду боярської верхівки, молдавсько-козацьке військо зазнало поразки. Тяжко поранений С. потрапив до турецького полону; за деякими відомостями його страчено в Стамбулі; поховано?/ — козацький гетьман на поч. 1570-х рр… Брав уч. у Визвольній боротьбі молав. народу проти турецького гніту. На початку 1574 молдавський господар Іван Лютий звернувся до запорожців по допомогу повсталому молдав. нар. у боротьбі проти Османської імперії. У березні 1574 загін козаків (1200 чоловік) на чолі з С., усупереч забороні польсько-шляхетського уряду вирушив до Молдавії. 24. 04. 1574 об»єднані сили молдавсько-козацького війська розгромили біля Жилішті під Фокшанами (тепер Румунія) велике турецьке військо. На поч. травня 1574 молдав. військо разом з козаками визволило столицю Валахії Бухарест і зайняло важливий стратегічний пункт на Дунаї м. Бреїлу. Згодом частина молдав. -козацького війська під проводом С. здобула турец. фортецю Бендери. Однак у вирішальній битві те військо зазнало поразки. Тільки ж, яких героїв маємо!

СВИРЕНКО Дмитро Онисифорович /н. 24. 10 (05. 11) 1888, м. Мерчик, тепер залізнична станція Харків. обл. — + 26. 10. 1944, м. Оренбург, тепер РФ; поховано там само/ — укр. ботанік і гідробіолог, чл-кор. АН України з 1934. Закін. 1912 Харків. ун-т, 1920—23 і 1927—41 викладав у Дніпропетровському ун-ті, в 1923—27 — в Одес. ун-ті, 1941—44 — в Оренбурзькому пед та с. -г. ін-тах. Наук. праці присвячено систематиці і географії зелених джутикових та евгленових біоценозів залежно віж умов середовища, вивчав також санітарний стан водойм Оренбурзької області тощо.

СВИРИДЕНКО Павло Олексійович /н. 08 (20). 03. 1893, м. Путивль, тепер Сум. обл. — + 25. 12. 1971, Київ; поховано там само/ — укр. зоолог, академік АН України з 1948. Закін. Моск. ун-т 1815; працював 1916—3 о в установах Закавказзя, директором північно-кавказької станції захисту рослин у Ростові-над-Доном, 1932—41 — у Моск. ун-ті; з 1941 — зав. лабораторією Всесоюзного н-д. ін-ту цукрової промисловості. 1947—54 — зав. відділом екології Ін-ту зоології АН України. Праці присвячено систематиці, зоогеографії та екології різних шкідливих і корисних груп тварин, розробці засобів боротьби з шкідниками с. -г. (гризунами і комахами), а також засобів охорони корисних ссавців і птахів.

СВИСТУН Василь Іванович /н. 1898, с. Сороцьке, тепер Теребовлянського р-ну Терноп. обл. — + 25. 12. 1964, Торонто, Канада? ; Поховано?/ — діяч т. з. укр. прогресивних організацій у Канаді, публіцист. 1912 емігрував до Канади. 1918 закін. Саскачеванський, 1931 — Манітобський ун-ти. Юрист; 1927 був одним з діячів т. з. реакційної (читай — національно свідомої) частини укр. еміграції. Порвавши з нею, 1945 очолив канадське Т-во культурних зв»язків з Радянською Україною. С. — автор брошур і статей, присвячених зміцненню зв»язків Канади з совітами.

СВІДЕРСЬКИЙ Венедикт Дмитрович /н. до 1736, Правобережна Україна — + бл. 1800, Харків? ; Поховано?/ — укр. художник. У 60-х рр. 18 ст. з невідомих причин потрапив до Харкова з Правобережжя. Оселився на Слобожанщині, прожив тут довге творче життя; в церкві Покрови Роменської є його намісні ікони; наймайстерніше виконано твір — «Сон Якова». С. і художник З. Голубовський — автори перших романтичних творів укр. малярства. В УРЕ не представлено.

СВІДЗИНСЬКИЙ Володимир Юхимович /н. 08. 10. 1885, с. Маянів, тепер Тиврівського р-ну Вінн. обл. — + 18. 10. 1941 за однією з версій згорів у залізничному вагоні станції Лосеве, поблизу Тракторного з-ду в Харкові, куди влучила німецька авіабомба під час евакуації; за ін. версією енкаведисти висадили «біженців» з вагонів під час нальоту нім. літаків, людей загнали в один із складів на станції Лосеве на східній околиці тодішнього Харкова, замкнули, облили гасом і підпалили, а в тому складі була солома — горіло все, як порох; у всякому разі кілька версій сходяться на одному: С. згорів під час евакуації на станції Лосеве в Харкові, де слід було б установити хоя пам»ятну таблицю з відповідним написом/ — укр. поет, один з наймайстерніших знавців рідної мови, вишуканий стиліст, слово якого виграє усіма кришталевими барвами, воно не знає собі рівних у гнучкості й глибині змісту. Його перекладати на інші мови ледь чи можливо. Походив з родини псаломщика. Навч. у Тиврівській духовній бурсі та Кам»янець-Подільській духовній семінарії. Закін. економічний ф-т Київ. комерційного ін-ту, після чого довший час працював у Вінниці економістом. Тут і побачила світ перша зб. віршів «Ліричні поезії» (1922). Невдовзі вийшла друга книжка «Вересень» (1927). Переїхавши 1925, як і багато тодішніх укр. мистців, до Харкова, поет став працювати коректором у журн. «Червоний шлях» (З 1936 — «Літературний журнал») і перебував на цій посаді до початку 2-ї світової війни. Був позапартійним, тяжів до «плужан», чл. СП СРСР з 1936. Поет потужної ліричної сили, С. мав своє чітко окреслене тематичне коло, яке тодішнім критикам видавалося завузьким й не мали глузду второпати роетове мереживо змістовної глибини. Ось чому за життя його хист, такий «несинхронний» з крутовіями тієї пори, залишився непоміченим. С. був і витонченим перекладачем з літератур народів СРСР, а також франц., іспан., польс. мов. Крім того, йому належить один із кращих в історії нашої л-ри переказів «Слова о полку Ігоревім» (1938); а 1939 у його перекладах з»явилися друком комедії Арістофана «Хмари», «Оси», «Жаби». 1940 вийшла т ретя зб. віршів С. «Поезії» (її редактором був Юрій Яновський). Вона виявилась остенньою прижиттєвою поетичною книжкою. Він повернувся до нашого читача лише 1968 — добірками в журн. «Прапор» (тепер — «Березіль») та в альманасі «Поезія-68». У переддень, коли фашисти ось-ось мали вдертися до Харкова, С. було заарештовано енкаведистами за затримку з евакуацією і разом з іншими безіменними укр. патріотами замкнено в тюремний вагон. Прямо в Харкові потяг потрапив під бомбардування. «Це стало відомо від поета Веденського, який їхав в іншому вагоні, не розбитому бомбами» — писав Ю. Смолич у своїх «Розповідях про неспокій». В есе В. Шевчука «Поетів образ» подається фрагмент спогаду поетової доньки: «Коли почалася евакуація Спілки письменників, батькові дали талон на евакуацію в м. Актюбінськ. Батько сказав мені: „Їдемо, Міро“. А я на той час на наше горе і по своїй дурноті закохалася в одного вчителя… І от, боячись розлуки з ним, я, нічого поганого і страшного не підозрюючи, сказала батькові, що не хочу їхати. Так ми прожили декілька днів у Харкові. Одного дня, блиько першої години, я пішла в чергу по хліб. Коли повернулася, батька вже не було. З тиждень я виглядала, чекаючи на батька, думала, що повернеться. Але батько не повернувся…» Розповідав у своїх спогадах про жахливу смерть С. і Іван Багряний. Та як би там не було, немає сумніву, що поетова смерть — справа чорних рук енкаведистів.

СВІРЧЕВСЬКИЙ Іван /рр. н., см. і місце поховання невід./ — гетьман Війська Запорізького, ін. відомостей немає. В УРЕ не представлено.

СВІТАЛЬСЬКИЙ Микола Гнатович /н. 30. 11 (12. 12). 1884, хутір Рогізний, тепер с-ще Рогізне Сумського р-ну Сум. обл. — + 15. 09. 1973 знищено сталіністами? ; Поховано?/ — укр. геолог, академік АН України з 1930. Після закін. Петерб. гірничого ін-ту провадив геолог. дослідження в Східному Сибіру й Прибайкаллі; з 1918 — зав. петрографічною секцією Геологічного комітету в Петрограді, одночасно (з 1919) — викладач Гірничого ін-ту; з 1921 працював в Україна. Досліджував Криворізький залізорудний басейн, рудопрояви Наголоного кряжа і нафтогазоносніст Дніпровсько-Донецької западини; з 1926 — помічник директора Геологічного комітету, а з 1934 — директор Ін-ту геології Ан України. Основні праці з питань геологічної будови й походження рідних родовищ, петрографії вивержених і метаморфічних гірських порід.

СВІТЛИЧНА Ганна…

СВІТЛИЧНА Надія /н. ? — +?, Америка; поховано в Києві на Байковім цвинтарі, на високій горі, навпроти бара Івана, неподалік Василя Стуса, Миколи Руденка та ін. подвижників укр. духу/ — укр правозахисниця, патріотка, сетра відомого письменника й страдника брежнєвських таборів Івана Світличного, сподвижниця в роки гонінь та переслідувань за укр. Слово. Один з організаторів укр. савидаву, значною мірою визначала моральний клімат укр. шістдесятництва, дисидентського середовища. Після чотирьох років таборів суворого режиму їй удалося з двома малими дітьми виїхати за кордон. Разом з генералом Григоренком видавала «Вісник репресій в Україні»Ю опублікувала низку лагерних рукописів, зібрала величезний архів самвидаву, який заповіла Музеєві шістдесятництва. С. вела на радіостанції «Свобода» радіопередачу «Журнал надії». Громадську діяльність С. оцінено преміями В. Стуса й Т. Шевченка, нагороджено олрденами Княгині Ольги та «За мужність» — останнім уже посмертно.

СВІТЛИЦЬКИЙ Григорій Петрович /н. 15 (27). 09. 1872, Київ — + 28. 07. 1948; там само й поховано, могила на Лук»янівському цвинтарі, ділянка 25, перша лінія, поруч з пам»ятником Лазаревих; надгробок чорного каменю з написом: «Світлицький Григорій Петрович, народний художник УРСР професор малярства 1872—1948». Київ, вул. Дігтярна, 30, меморіальна таблиця з білого мармуру на фасаді меморіального будинку-музею С. Напис позолочено: «У цьому будинку з 1872 по 1948 рік жив і працював видатний український живописець народний художник Української РСР професор Григорій Петрович Світлицький». Урочисте відкриття т аблиці відбулося 28 липня 1958 з приводу 10-х роковин з дня смерті С./ — укр. маляр, нар. художник України з 1946; у 1889—93 навч. у Київ. рисувальній шк. М. Мурашка. 1893—1900 — у петерб. АМ у І. Рєпіна, М. Кузнецова; працював у майстерні А. Куїнджі, з яким у нього склалися дружні взаємини. 1918 експонував свої картини на виставці Т-ва передвижників; чл. АХЧУ. Був музикантом, композитором, значну частину творів тематично пов»язував з музикою («Місячна ніч», «З останніх пісень», «Вечірні мелодії», «Елегія»). В дожовтневу добу написав жанрові полотна («До міста», 1907; «Музиканти», 1912), сповнені глибокого соціального змісту. Після жовтневого перевороту створив картини, в яких відобразив події громадянської війни («Сільрада», 1918; «Аграрне питання», 1919; «Перехід богунців через Дніпро», 1928) та нових споруджень (пейзажі «Гідроелектростанція» та «Колгосп у цвіту», обидва — 1935; «Рідний край», 1945). Автор багатьох портретів, у т. ч. композиційних («Лєнін слухає „Апасіонату“ Бетховена, 1938—47; „П. І. Чайковський в Україні“, 1939), ліричних пейзажів („Хата Т. Г. Шевчнка в Кирилівці“, 1895; „Зимовий пейзаж“, 1920; „Київ. Поділ“, 1924; „Над Дніпром“, 1939; „Хмари“, 1947). Твори С. зберігаються в ДМУОМ у Києві, в музеях Одеси, Харкова, Сум та Меморіальному будинку-музеї Г. П. Світлицького в Києві, відкритого 1958, де встановлено художникового бюста (скульптор М. Вронський). 1946—7 викладав у Київ. худож. ін-ті (з 1947 — професор).

СВІТЛИЧНА Ганна Павлівна/н.20.04. 1939, м. Павлоград, тепер Дніпропетровської обл. — +? ; там само й поховано, в місцквому краєзнавчому музеї є меморіальні кімната Ганни Світличної/ — укр. поетеса, правофланговий укр. поезії 2-ї пол. 20 ст. ; з семилітнього віку прикута до ліжка тяжкою недугою. Після Лесі Українки це, друга, мабуть, наша землячка, яка перемогла свою хворобу. Вона в житті змагалася за кожну хвилину, за кожен сантиметр простору в цьомц чудовому й тяжкому світі. Не слід забувати, що жила вона й творила в добу жорстокого нац. гніту укр. народу. Його історії і культури. А їй треба було стати комуністкою, аби влада хоч чимось допомагала їй. Павлоградці свято бережуть пам»ять про свою видатну землячку. Але укр. літературознавство ще не відділо належне цій міжній і одній з найкращих наших поетес. Прийдешнє — за нею! Походила з родини службовців. Освіту здобула самотужки. Починаючи з 1961, одна по одній виходять талановиті книжки С.: «Стежки неходжені», «Золоте перевесло», «Сонячні причали», «Дозрівання», «Кольори», «Літозбір», «Кордони серпня», «В сяйві крила», «Терновий світ», «За хвилину до вересня», «Свято калини», «І буде лет», книжка для дітей «Доброго ранку». Одні лише назви цих та інших книжок поетеси свідчать про необмежену її фантазію, про кришталеве образне її мислення, про любов до життя. Вона прагнула, за її образним висловом, навшпиньки дістатися високості неба. І це вдалося зробити їй — слабкій тілом, але могутній духом жінці.

СВІТЛИЧНИЙ Іван (резерв).

СВІТОСЛАВСЬКИЙ Сергій Іванович /н. 24.09 (06. 10). 1857, Київ — + 19. 09. 1931; там само й поховано, могила на Лук»янвському цвинтарі, 20 ділянка, вглиб за могилою М. Пимоненка, по дорозі повз могилу академіка Данилова, праворуч від стежки друга могила, надгробка немає, залізний хрест з табличкою, на якій напис: «Художник С. И. Светославский, родился 24 сентября 1857 г., умер 19 сентября 1931. Мир праху твоему, дорогой учитель. Под бурями судьбы жестокой увял цветущий твой венец…»/ — укр. маляр. 1857—83 навч. у Моск. Уч-щы малярства, скульптури й архытектури у В. Перова та О. Саврасова. Живучи в Москвы, щолыта приъздив в Украъну, з 1884 знову оселився в Киэвы. Ще в роки навчання створив картину «З выкна Московського училища малярства» (1878); з 1884 — експонент, а з 1891 — чл. Т-ва передвижникыв. Ранным творам С. («Ніч», 80-і рр. 19 ст. ; «Дніпровські пороги», 1885) притаманними є романтичні риси. Наприкінці 1880-х рр. остаточно сформувався світогляд художника. Приятелював з такими укр. художниками, як М. Пимоненко, П. Левченко, С. Васильківський. Глибокий знавець рідного краю, відданий патріот укр. земіл. Він часто звертався до теми укр. природи в пейзажних полотнах. В його картинах переплітаються пейзажі та жанрові елементи: «Двори» (1884), «До весни» (1887), «Воли на оранці» (1891), «Заїжджий двір у Москві» (1892), «Москва, Василій Блаженний» (1893), «Вулиця повітового міста» (1895), «Розлив Дніпра на Оболоні», «Заготівля криги на Дніпрі», «Миргород» (1902), «Вечір у степу», «Зима» (1905), «Київ. Поділ», «Пором на Дніпрі», «Двір напровесні» (1913). Подорожуючи в 90-х рр. 19 ст. по Середній Азії, С. написав пейзажі «Отара в горах» та «Базар у Самарканді» (1911), що відзначаються соковитими барвами і майстерною предачею освітлення. Твори С. зберігаються ДТГ у Москві, ДМУОМ у Києві та ін. музеях, а також у приватних колекціях. У період революції 1905 брав уч. у роботі журналу «Шершень». Був чл. жюрі конкурсу пам»ятника Т. Шевченку.

СВЯТЛОВСЬКИЙ Євген /н. 1854 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. лікар, засновник журналу «Земскій врачъ» спершу в Чернігові, потім у Полтаві. Директор губерніяльної земської лікарні в Полтаві. Інших відомостей немає. В УРЕ не представлено.

СВЯТОПОЛК ІЗЯСЛАВОВИЧ /н. 1050 — + 1113; поховано?/ — князь полоцький (1069—70), новгородський (1078—88), турівський (1088—93), великий князь київський (1083—1113), син Ізяслава Ярославовича. 1093 двічі зазнавав поразки від половців. У 1103, 1107, 1111 брав чу. в успішних походах Володимира Мономаха на половців. Був уч. Любецького з»їзду 1100. С. І. причетний до осліплення теребовльського князя Василька Ростиславовича.

СВЯТОПОЛК ОКАЯННИЙ /н. бл. 980, Київ — + 1019 загинув, тікаючи до Польщі; поховано?/ — давньоукраїнський князь, старший син Володимира Святославовича, князь турівський (988—1019) і великий князь київський (1015—19). Після батькової смерті, спираючись на підтримку польс. короля Болеслава I Хороброго, з донькою якого він був одружений, виступив претендентом на київський стіл. У міжусобній боротьбі 1015 убив своїх братів Бориса і Гліба (за що дістав своє прізвисько) і деякий час захопив у Києві великокнязівську владу. Проти С. О. виступив його брат новгородський князь Ярослав Мудрий. Зазнавши поразки в Любецькій битві 1016, С. О. втік до Польщу. Повернувшись 1018 з польс. військом, С. О. розбив Ярослава на Західнеому Бузі і вигнав його з Києва. Невдоволення нароних мас вторгненням чужоземців змусило польс. вісько повернутися додому. С. О. було розбито 1019 Ярославом Мудрим за допомогою новгородців на річці Альті (біля Переяслава) і він утік у Польщу, потім у Чехію. Загинув у дорозі.

СВЯТОПОЛК /н? — + 21. 04. 1113, Київ; поховано?/ — київський князь; інших відомостей немає. В УРЕ не представлено.

СВЯТОСЛАВ ІГОРОВИЧ /н. 1-а пол. 10 ст. — + 972 або 973 загинув у бою біля дніпрових порогів; поховано?/ — великий князь київський (945—972), видатний полководец. За князювання С. І. тривалий час правила Руссю-Україною його мати княгиня Ольга (в роки неповноліття С. І. та в той час, коли він перебував у воєнних походах). С. І. значно розширив територію Київської держави, проводив активну активну зовнішню політику щодо зміцнення Руси-України і забезпечення її торгових інтересів. 964—966 С. І. визволив з-під влади хозар слов»янські племеня вятичів, підкоривши їх своїй владі. В 60-х рр. 10 ст. розгромив Хозарський каганат (одна з 12 гілок євреїв, що жили тоді в дельті Волги). Скориставшись з пропозиції Візантії виступити проти Болгарії, С. І. 967 або 968 захопив ряд болгарських міст на Дунаї та обрав місцем свого перебування Переяславець. Візантійський уряд, занепокоєний успіхами С. І., підкупив печенігів, які 968 великими силами оточили Кїів. Тоді С. І. швидко повернувся до Києва й відігнав печенігів. Після материної смерті (969) С. І. правити Києвом доручив своєму старшому синові Ярополку, сина Олега відправив у деревлянську землю, сина Володимира — в Новгород, а сам знову повернувся на Дунай і в союзі з болгарами виступив проти Взантії. Піся Доростольської оборони (71 С. І. змушений був укласти з візантійським імператором мирний договір. Східна Болгарія знову підпала під владу Візантії. Під час повернення С. І. з нечисленною дружиною до Києва біля дніпрових порогів було підступно вбито печенігами.

СВЯТОСЛАВ ВСЕВОЛОДОВИЧ /н. ? — + 1194, Чернігів? ; Поховано в Кирилівській церкві Києва, а Кирилівська церква тоді була князівською усипальницею/ — один з героїв геніальної поеми «Слово о полку Ігоревім». В УРЕ не представлено.

СВЯТОСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ /н. 2-а пол. 10 ст., Київ — + 1015 загинув трагічно поблизу теперішнього мфіста Сколе, де й досі (2007) показують урочище, яке в народі називають Могилою Святослава. Микола Устиянович цікавився «Могилою Святослава», закликав охороняти цю пам»ятку з 11 ст. Він писав: «Могила Святослава знаходиться три чверті милі за містечком Сколе, при цісарській дорозі, на правому березі Опора, у стін величавого Зелемення, одної з найкращих гір Стрийського округа. Поле тоє, по нинішній день Святославове поле зване, уживається лише на пасовисько і для того колись хащем цілком заросте, в могилу саму водо чимраз більше заносять, так що колись і сліду сі не стане»/ — син великого князя киїівського Володимира Святославовича, загинув від руки свого брата Святополка Окаянного, коли той утікав на Угорщину. В УРЕ не представлено.

СВЯТОСЛАВ ЯРОСЛАВОВИЧ /н. 1027 — + 1076, Київ? ; Поховано?/ — князь чернігівський (1054—73) і великий князь київський (1073—76). Сие Ярослава Мудрого. 1054—72 разом з братами Ізяславом Ярославовичем і Всеволодом Ярославовичем утворили своєрідний тріумвірат, що вершив усі справи на Русі-Україні. 1060 С. Я. розбив торків. 1067 разом з братами завдав поразки на річці Немизі половецькому князеві Всеславу Брячиславовичу. 1068 трьох Ярославовичів розгромили половці на річці Альбі (Біля Переяслава), проте С. Я. згодом розбив половців у Чернігівській землі біля Сновська. 1073 С. Я. був одним з укладачів т. з. «Правди Ярославичів». На замовлення С. Я. 1073 і 1076 було складено «Ізборники Святослава», що по суті є початком української історіографії.

СВЯТОША Микола Давидович /рр. н., см. і місце поховання невід./ — син чернігівського князя Давида Святославовича, чернець Києво-Печерської лаври, до якої вступив після короткого князювання в Луцьку на Волині. В УРЕ не представлено.

СЕВЕРА (Шігель) Іван Васильович /н. 21. 05. 1891, с. Новосілки, тепер Яворівського р-ну Львів. обл. — + 20. 12. 1971, Львів; поховано там само/ — укр. скульптор, засл. діяч мистецтв України з 1963; у 1904—06 навч. у різбярській шк. м. Яворова, 1910—14 — у Львів. художньо-промисловій шк., 1915—18 — у петроград. АМ, 1919—21 — празькій, 1921—25 — римській АМ. 1026, як і багато його земляків за тих оманливих часів, приїхав у радянську Україну. Твори: «М. Коперник» (1938), «І. Франко» (1947), «В. Стефаник» (1949), «Ніл» (1965); у 1926—29 викладав у Київ. худож. ін-ті, з 1947 — у Львів. ін-ті прикладного та декоративного мистецтва (з 1967 — професор). Учнями С. були Д. Крвавич, В. Одрехівський та інші.

СЕВЕРИН Іван Митрофанович /н. 23. 09 (05. 10). 1881, с. Остапівка, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл. — + 20. 02. 1964, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. маляр. Навч. у художньо-промисловій шк. ім. М. В. Гоголя в О. Сластіона, 1903—05 — у Харків. міській шк. рисування і малярства, 1905—07 — Краківській академії красних мистецтв у Я. Станіславського та С. Виспянського, 1907 — у римській, 1906, 1912—13 — паризькій АМ. 1915—17 на пропозицію В. В. Різниченка С. виїздив з геолого-географічною експедицією на Тянь-Шань і в Тібет, де зробив багато замальовок. 1917—24 жив у Киргизії, з 1925 — в Україні. Був чл. АРМУ. Писав пейзажі України, Кубані, Середньої Азії, Франції, Польщі. Твори: «Закопане» і «Околиці Рима» (1907), «Вечір в Альпах» (1908—09), «Кубанський козак» (1909), «В Україні», «Степ український», «Сутінки», «Зимовий вечір у Карпатах», цикл «Гуцульщина» (1907—11), «На Дніпрельстані» (1930—32). С. — автор портретів Т. Шевченка (у співавторстві), «І. Франка», «Лесі Українки». 1925—27 викладав у худож. технікумі, 1927—33 — Худож. ін-ті в Харкові. Твори С. зберігаються у Львів. музеї укр. мистецтва.

СЕВРЮК Олександр /н. 1893 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. громад. -політичний діяч, соціал-революціонер, 1918 — голова делегації Центральної Ради на мирних переговорах у Бресті з німцями й росіянами. Посол УНР у Берліні, голова місії УНР у Римі для репатріації полонених українців часів першої світової війни, згодом — на еміграції. Зрештою перейшов до червоних. Дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.

СЕДЛЯК Людвік /н. ? — + у 80-х рр. 19 ст. ; поховано?/ — укр. церковний композитор чеського роду. Диригент хору перемиської греко-католицької церкви. Писав церковні хори. Інших відомостей немає. В УРЕ не представлено.

СЕДЛЯР Василь Феофанович /н. 01 (12). 04. 1889, Любеч, тепер смт Ріпкинського р-ну Черніг. обл. (УРЕ пише 1938», еле не говорить, що закатовано сталіністами), отже. дата см. й місце поховання С. залишаються невідомими/ — укр. маляр. 1916—17 навч. у худож. уч-щі, пізніше — в Київ. ін-ті пластичних мистецтв у М. Бойчука. Чл. АРМУ з 1925, об»єднання «Жовтень» — з 1930. Працював у галузі монументального і станкового малярства, станкової та книжкової графіки, декоративно-ужиткового мистецтва. Брав уч. у розписах червоноармійських (т. з. Луцьких) казарм у Києві (1919), Київ. ін-ту пластичних мистецтв (тепер — Київ. худож. ін-т) і Межигірського художньо-керамічного технікуму (всі — 1924), Червонозаводського театру в Харкові (тепер БК з-ду ім. Малишева), 1935—36. Автор картин «У школі лікнепу» (1924—25), «Розстріл» (1927), «Портрет Оксани Павленко» (1927), «Селянка», «Свято на Дніпрельстані» (1933—34); портретів робітників, робітниць Харків. траткорного з-ду (1935—36); ілюстрації та графічних оздоб до «Кобзаря» Т. Шевченка (1931); художньої кераміки (фаянс, майоліка, 1924—29); картонів до тематичних килимів (1936). Окремі твори С. зберігаються в ДМУОМ у Києві. Викладав у Межигірському технологічному ін-ті кераміки й скла (1928—30), Київ. худож. ін-ті (1930—36). Про С. грунтовно писав нині (2007) покійний московський колекціонер і укр. патріот Михайло Іванович Забочень.

СЕДОВСЬКИЙ Яків /н. поч. 17 ст. — + після 1641; поховано?/ — укр. поет. Автор панегірика. Освіту здобув у Венеції (Італія); 1641 там же надрукував свого панегірика. Інших відомостей немає. В УРЕ не представлено.

СЕЛЕЗНЬОВ Іван Федорович /н. 03. 01. 1856, Київ — + 31. 03. 1936; там само й поховано, могила на Новобайковому цвинтарі, надгробок — хрест із залізних труб, табличка з написом: «Профессор живописи Иван Федорович Селезнев 1856—1836. От учеников А. А.»/ — укр. художник; 1872—81 навч. у петерб. АМ, 1886 повернувся до Києва. Автор картин на історичні й побутові теми («Князь Дмитрій Юрійович у летаргічному сні», 1882; «В Помпеї» (1886), «Останній акорд», 1885, Палац-музей в Алушті) теми портретів М. Мурашка, Х. Платонова, Ф. Данилова (1905); у 1886—90 викладав у Київ. рисувальній шк., з 1901 — у Київ. худож. уч-щі.

СЕЛЕЦЬКИЙ Кирило /н. 1935 — + 1908; поховано?/ — галицько-український церковний і громад. -політичний діяч. Інших відомостей немає. В УРЕ не представлено.

СЕЛЕЦЬКИЙ Петро Дмитрович /н. 1-а пол. 19 ст. — + 1879, Київ; поховано?/ — укр. історик, педагог. Походив із старовинного укр. роду, був київським маршалком дворянства, на службі пробув понад 30 років; залишив записки, опубоіковані в журн. «Киевская старина» (1884, № № 2—9), їх до редакції передав зіньківський маршалок дворянства Г. С. Бразоль; ці записки мають цінний матеріал для істориків. Деякий час С. був ад»юнк-професором по кафедрі кримінального права в Рішелььєвському ліцеї Одеси. В УРЕ не представлено.

СЕЛЕЦЬКИЙ Федір /н. ? — + 1919 убито червоними, Шепетівка, тепер Хмельницької обл. ; поховано?/ — укр. військ. діяч, 1917 — чл. укр. військ. Комітету, один з організаторів укр. військ. руху. В УРЕ не представлено.

СЕЛІВАНОВ Федір /н. 1859 — +? ; поховано?/ — укр. хімік, професор Одеського ун-ту, запропонував метод виявлення цукру в сечі (проба Селіванова). В УРЕ не представлено.

СЕЛЮК Володимир Андрійович /н. 01 (13). 07. 1881, Чернігів — у січні 1918, мабуть, при штурмі з-ду «Арсенал» загинув у бою з петлюрівцями, Київ; поховано там само/ — уч. боротьби за радвладу в Україні. Походив з родини торговця, чл. компартії з 1905 № у 1905—07 працював у петерб. більшовицькій організації, 1908—11 очолював чернігівську більшовицьку організацію. 1911 заслано в Сибір. Після Лютневої революції 1917 на завдання моск. більшовиків повернувся в Україну встановлювати диктатуру пролетаріату… російського. 1917 — чл. Київ. комітету РСДРП (б).

СЕЛЬСЬКИЙ Володимир Олександрович /н.01 (13).10 (УРЕ рік н. подає помилково: «1833») — + 18. 02. 1951, Львів (УРЕ: Київ); поховано у Львові?) — укр. геолог і геофізик, академік АН України з 1939. Закін. Київ. унт 1909; у 1912—14 — асистент Варшавського ун-ту і викладач Вищих жіночих курсів у Варшаві; 1914—20 викладав у Кисловодській гімназії, 1922—28 — директор Нафтового ін-ту в Грозному (Чеченія); 1928—30 — консультант Держ геофізичного тресту СРСР; з 1939 — зав. відділом Ін-ту геологічних наук АН України; С. організатор кафедри геофізики у Львів. ун-ті і Львів. політех. ін-ті. Основні праці присвячено питанням теоретичної і прикладної геофізики, розвідки нафтоносних родовищ, походження та міграції нафти, проблем нафтоносності територій України, Північного Кавказу, Волго-Уральської нафтогазоносної провінції.

СЕЛЬСЬКИЙ Роман Юліанович /н.21. 05. 1903, м. Сокаль, тепер Львів. обл. — + 04. 02. 1990, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі, поруд з похованнями дружини, брата, батька й матері; похорон відбувся зі стін Національного музею, прошой за уч. священиків за традицією греко-католицького обряду, громадянська панахида й заупокійні відправи на цвинтарі зібрали багато народу, лунали численні змістовні промови, співи похоронних мелодій і стрілецьких пісень/ — укр. маляр, засл. художник України з 1982; у 1921—22 навч. у Львів. художньо-промисловій шк., 1922 0 27 — у краків. АМ. У двоєнні роки був активним чл. і одним із засновникуі АНУМУ, а також творчого об»єднання мистців-модерністів «АРТЕ». Темою йлгл малярських зацікавлень у совєцький період були Карпати і пд. берег Криму. Довгі роки був на викладацькій роботі, спочатку в художньому уч-щі, а пізніше в Ін-ті прикладного й декоративного мистецтва у Львові. Тут створив цілу т. з. «Львівську школу» малярства. За свою безкомромісну творчу позиуію в добу фаворизованого партією соцреалізму зазнав переслідувань і жорстокої критики з боку офіційних «фахівців». Проте користувався великою пошаною і любов»ю серед своїх численних учнів і шанувальників його таланту. У час перебудови, невдовзі перед смертю, майстрові надано Народного художника України. Його помешкання було своєрідним клубом. Де збиралися однодумці обговорювати нагальні проблеми укр. культури. Останні 4 роки хворів і майже не працював. Помер у славі великого художника і творця «Львівської малярської школи», що одиноко відстоювала честь укр. мистецтва в Україні за доби культу особи й за часів застою. Твори: «Пейзаж» (1939), «Яхтклуб» (1949), Карпатський пейзаж» (1951), «Полонина» (1959), «Рибальська гавань» (19620, «Сіті» (1965), «Ліс» (1967); серія чорногорських пейзажів (1969—71), «У Карпатах» (1975), «Над Дніпром» (1978), «Пейзажі зі скиту Манявського» (1980); натюрморти. Картини зберігаються у Львів. музеї укр. мистецтва.

СЕЛЬСЬКИЙ (Щасний) Фелікс /н. 1851 — + 20. 05. 1922, м. Болехів, тепер Івано-Іранківської обл. — + укр. лікар-гінеколог і громад. -культурний та освітній діяч, родом з Галичини. Навч. на мед. ф-ті Віденського ун-ту з 1872. Разом з І. Франком та М. Павликом було заарештовано 1877 за уч. у робітничому й національному русі. По закін. мед. освіти працював лікарем у Львові і з 1919 — у Болехові, брав уч. у розробці укр. мед. термінології.

СЕМБРАТОВИЧ Йосип / 08. 11.1821 — + 23. 10. 1900, Рим, Італія; поховано там само?/ — укр. церковно-освітній діяч у Галичині, професор богословія Львів. ун-ту, критикований І. Франком. Було обрано на титулярного Націанзена 24. 03. 1865 і став митрополитом 27. 06. 1870. Було переведено зі Львова до Теодосіанополіса 22. 12. 1882 і став адміністратором Перемишля 01. 10. 1867. За ін. відомостями адмімістратором Перемишля став 24. 09. 1867; був номінований 18. 05.1870, отримав палліум 27. 06. 1870 і було усунено 11. 11. 1882.

СЕМБРАТОВИЧ Роман /н. 1876—1906; поховано?/ — укр. публіцист у Галичині, інформатор чужинного світу (головне — німецького) про укр. справу. В УРЕ не представлено.

СЕМЬРАТОВИЧ Сильвестр /н. 1898, Львів? ; поховано там само?/ — укр. церковний діяч, професор догматики Львів. ун-ту. В УРЕ не представлено.

СЕМДОР Семен /справж. — Дорошенко Симон Зіновійович; н. 1888, Херсонщина — + 12. 08. 1938, Сімферополь; поховано там само/ — укр. драм. актор і режисер. Працював у трупі Чибисова і м. Олександрія на Херсонщині (1910—13), Театрі т-ва «Руська бесіда» у Львові (1914), укр. театрі м. Катеринослава (тепер Дніпропетровськ,1915—17), «Молодому театрі» (1918—19), Першому театрі Української Радянської Республіки ім. Т. Шевченка (1920—21), Незалежому театрі в Житомирі (1921—22), Харків. драм. театрі ім. І. Франка (1923—26, з перервою). Був художнім керівником пересувної театральної майстерні в Криму (1927—32). Серед ролей — Назар («Назар Стодоля»№ Т. Шевченка), Голвінсон («пущі» Лесі Українки), Земляника («Ревізор» М. Гоголя»), Сатін («На дну» М. Горького), Терезій («Цар Едіп» Софокла). Вистави: («Королівський цирульник» А. Луначарського), («Вогні іванової ночі» Г. Зудермана), («Доктор Штокман» Г. Ібсена), («УріслАкоста» К. Гуцкова) в двох ос танніх грав головні ролі).

СЕМЕВСЬКИЙ Василь Іванович /н. 25. 12. 1848 (06. 01. 1849), м. Полоцьк Вітебської обл., Білорусія — + 21. 09 (04. 10). 1916, Петроград; поховано там само/ — рос. історик білорус. родом. 1872 закін. історико-філологічний ф-т Петерб. ун-ту. 1882—86 — приват-доцент цього ж ун-ту, було звільнено за антимонархічні лекції. Брав активну уч. у громад. житті, протестах петерб. інтелігенції проти царизму. 1913 — один із засновників журн. «Голос минулого». Вивчав історію селянства, робітничого класу, визвольного руху в Росії, в т. ч. в Україні. Автор першого дослідження про Кирило-Мефодіївське товариство, розвідок про його діячів — Т. Шевченка, М. Костомарова, М. Гулака. Праці С. зберігають певне значення як зведення достовірного фактичного матеріалу.

СЕМЕЙКО Микола Іларіонович /н. 25. 03. 1923, м. Слов»янськ, тепер Донецької обл. — + 20. 04. 1945 загинув у повітряному бою, сх. Прусія; поховано там само?/ — радянський військ. льотчик-штурмовик укр. роду, гвардії капітан, двічі Грой радянського союзу (квітень, червень 1945). В радянській армії з 1940. Під час 2-ї світової війни 1941—45 був командиром екіпажу, ланки, штурмового авіаційного полку на Південному, 4-му Українському і 3-му Білоруському фронтах. Особисто здійснив 227 бойович вильотів. Нагороджено орденом Лєніна, 4 орденами Червоного Прапора, ін. орденами й медалями.

СЕМЕН ОЛЕЛЬКОВИЧ /Симеон Олександрович; н. 1-а пол. 15 ст., Київ? — + 1440, Київ; поховано там само; відновив Велику печерську лавру, у цій церкві його й поховано за правим криласом при стіні, де глава князя Володимира Святославовича лежала в «ковчезі»; енкаведисти 1941 Успенський собор зруйнували й понищили всі давні поховання/ — останній київ. удільний князь, походив з литовської династії Гедиміновичів, Ольгердів правнук, син київ. князя Олелька Володимировича; після батькової смерті князював у Києві, спирався на місцеве населення й українських феодалів, підтримуючи опозицію проти польс. короля Казимира IY; вів боротьбу з татарами, які нападали на Україну. Після його смерті польсько-литовський уряд зліквідував Київське князівство, що можна вважати кінцем Давньокиївської держави.

СЕМЕНЕНКО Микола Пантелеймонович /н. 03 (16). 09. 1905, м. Маріуполь, тепер Донец. обл. — +? ; Поховано?/ — укр. геолог, академік АН України з 1948, засл. діяч науки України з 1957. Закінчивши Дніпропетровс. гірничий ін-т 1927, працював викладачем ць ого ж ін-ту (з 1937 — зав. кафедрою), одночасно (1944—53) — професор Київ. ун-ту. 1948—50 — академік-секретар Президії АН України, 1950—70 — віце-президент АН України. Організатор і перший директор (1969—77) Ін-ту хімії і фізики мінералів АН України, з 1969 — зав. відділом цього Ін-ту. Голова Українського комітету захисту миру (1951—65). Основні праці з питань петрографії. Теорії метаморфізму і метасоматизму, геології і геохронології докембрію, проблем металоносності і структур рудних родовищ, походження континентальної земної кори і літосфери, теолріїос нов планетарної геохімії.

СЕМЕНЕНКО Олександр Платонович /н. 12. 09. 1898, Єлисаветград (тепер Кіровоград) — + 01. 06. 1978, Нью-Йорк, США; поховано там само, могила на православному цвинтарі в Бавн-Бруку, штат Нью-Джерсі/ — укр. гролмад., культурно-освітній та політичний діяч. Закін. гімназію в Єлисаветграді, вивчав право і був адвокатом у Харкові, під час гітлерівської окупації був посадником Харкова й за словами кол. працівника НКВС Петра Байбака, врятував з голоду чимало українців. У Німеччині працював під прізвищем Змененко Олексій, згодом з дружиною Марією Романівною Завіслян опинилися в Ріо-де-Жанейро (Бразилія), у 60-х рр. 20 ст. переїхав до Нью-Йорка, де очолив фундацію УВАН. 1976 у Нью-Йорку вийшла його змістовна й багата на фактичний матеріал книжка «Харків, Харків…», перевидана 1992 у Хїаркові журналом «Березіль». В УРЕ не представлено.

СЕМЕНЕНКО Петро /н.1814 — + 1896; поховано?/ — польс. філософ укр. роду Представник польс. меланізму, засновник і генерал «Чину змертвихвстанців», приблизно — українець став яничаром, манкуртом, зрадником свого народу. В УРЕ не представлено.

СЕМЕНИНА Володимир /н. 1902 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. конструктор літаків, інженер в Америці, перекладач укр. поетів англ. мово. В УРЕ не представлено.

СЕМНКІВ Марко /н. бл. 1650 — + після 1709, Київ? ; Поховано?/ — укр. гравер у Києві, дереворити до київських видань 1691—1709. В УРЕ не представлено.

СЕМЕНКО Марія Степанівна /див. — Проскірівна/.

СЕМЕНКО Михайло (Михайль) Васильович /н. 31. 12. 1892, с. Кибинці Миргородського пов., тепер Миргород. р-ну Полтав. обл. — + 23 (УРЕ: 24) 10. 1937 розстріляно сталіністами, Харків чи Київ? ; поховано?/ — укр. поет-футурист. Після закін. Курського реального уч-ща навч. у петерб. Психоневрологічному ін-ті, 1914 моблізовано до рос. армії, служив телеграфістом у Владивостоці, 1918 повернувся в Україну. Відтоді займався лише літ. творчістю. Футуризм став його зоряною і трагічною долею. У тодішній укр. пресі було опубліковано малярського портрета С., мабуть, роботи його чи родича, чи однофамілця Василя С. (див Семенко Василь), на якому сидів десь у кав»ярні невеличкий їжакуватий чоловічок з цигаркою. С. пережив етапи розвитку цього літ. напрямку в Україні: кверофутуризм, панфутуризм з різними його модифікаціями на кшталт Аспанфуту (Асоціація панфутуристів), Комункульту (Комуністична культура), період «Нової генерації». Він чи не найперший усвідомив потребу «європеїзації» укр. поезії, вивільнивши її з тенет епігонства та сентиментальеих штампів версифікаційного хуторянства, що нависло над Україною тоді (й тепер) загрозливою хмарою — всі плакали, лили сльози й майже всі були поетами. Оновлення нац. лірики С. вбачав у авангардизмі, естетика якого загострювала, драматизувала єднійсть традицій та новаторства, вимагала абсолютизації заперечення попереднього художнього досвіду. Декларуючи відверто нігілістичні настанови, С. власною поетичною практикою їх спростовував. Його лірика, сповнена пафосом непогамовного експериментаторства, екстравагантоності і романтичного урбанізму, розширювала тематичні та версифікаційні можливості укр. поезії. Цей селюк, як Т. Шевченко б сказав «свинопас», власною дивакуватою постаттю буквально термосив увесь тодійшній столичний Харків, усю інтелігенцію кол. Рос. імперії. Російські футуристи залюбки озиралися на С. і захоплювалися ним,, і заздрили йому. З нього кепкували в Харкові, але й боялися його пророцтва. За ним ішли й віднього сахалися. Тонкий знавець людських душ (психоневропатолог за освітою!), С. гуртував довкола себе здібну молодь, упливав на неї як один з найвідоміших на той час поетів — автор зб. «Прелюди» (1913), «П»єро Кверофутуризм» (1914), «П»єро Кверофутуризм» (1914), «П»єро задається» (1918), «П»єро кохає» (1918), «Дев»ять поем» (1918), «Дві поезофільми», «Дві поезофільми» (1919), «П»Єро мертвопетлює» (1919), «В садах безрозних» (1919), «Каблопоема за океан» (1921), «Проміння погроз» (1921), «Кобзар» (1924, 1925), «Збірка творів у трьох томах» (1921—31), «Сучасні вірші» (1931), «Поезії», «Вибрані твори» (1936). Футуризм був стихією С. Намагання писати за вимогами нормативнох естетики «соціалістичного реалізму» в 30-х рр. закінчилося невдачею для поета, що засвідчила його поема «Німеччина». Сипонули з усіх трибун звинувачення, що летіли смертоносним реготом аж до часів горбачовської Перестройки. Нищили всіх представників укр. авангардизму, нааівть такий собі поетик, як Андрій Чужий (нині покійний), і той потрапив за компартійні грати, натомість такі хитруни, як єврей М. Бажан, вчасно відмежувалися від С. та ще Гео Шкурупій і стали правовірними сталіністами. В «свинопасові» з Кибинець судилася найжорстокіша доля. Оскільки він мешкав у Харкові, а часто найїжджав до Києва, то йому виписано два ордери на арешт: харківським облуправлінням НКВС УРСР від 26 квітня 1937 та Управлінням держбезпеки НКВС УРСР від 25 квітня того ж року. Аналіз протоколів допиту поета (від 4, 7, 8 травня 1937), звинуваченого в «активній контрреволюційній діяльності», розкриває мотоди єжовської обробки, після якої морально спустошений і фізично надломлений С. «зізнався» в усіх нав»язаних йому гріхах (спроба скасувати радянську владу в Україні за допомогою німецьких багнетів, підготовка терористичних актів проти діячів радянської влади), про які він писав 4 вересня 1937 під диктовку уповноваженого Акімова (єврей Егідес) на ім»я наркома внутрішніх справ УРСР єврея Леплевського. Сценарій, написаний у нутрищах НКВС, наближався до трагічного кінця. 23 жовтня 1937 відбулося закрите засідання військової колегії Верховного суду СРСР у складі голови армійськюриста росіянина А. Орлова, бригадвійськюриста українця С. Ждана, військюриста I рангу єврея А. Батнера та за уч. помічника прокурора СРСР єврея М. Рагінського. Комісія «именем Союзу Советских Социалистических Республик» винесла вирок: «приговорила Семенко Михайля Васильевича к высшей мере уголовного наказания — расстрелу с конфискацией всего имущества, лично ему принадлежащего». Того ж дня поета було розстріляно.

СЕМЕНКО Василь /н. 1895? — + 1915; поховано?/ — укр. художник, піонер футуризму в укр. малярстві. Твори: «Місто», «Заліниця» тощо. Інших відомостей немає. В УРЕ не представлено.

СЕМЕНОВ Олексій /рр. н., см. і міце поховання невідомі/ — керівник сел. руху в Уманському повіті Київ. губ., солдат 2-го батальйону Дніпровського піхотного полку. Походив з села Хмельова Орловської губ. Росії. Повертаючись у січні 1826 з тимчасової відпустки у свій полк, що перебував у містечку Соколівці (тепер село Жашківського р-ну Черкас. обл.), С. зробив спробу підняти селян села Окопи (тепер Гребінківського р-ну Полтав. обл.), яка виявилася невдалою. У квітні того ж року С. очолив масовий антикріпосницький селян. рух, що охопив Мошурів, Іваньки та ін. села Уманського пов. Царський уряд жорстоко придушив селян. рух. С. засуджено до смертної кари, заміненої покаранням канчуками й засланням на каторгу.

СЕМЕНТОВСЬКИЙ Костянтин Максимович /пс. — К. Калайденський; н. 1823, с. Семеногірка, тепер у складі с. Ірклієва Чорнобаївського р-ну Черкас. обл. — + 1902; поховано?/ — укр. етнограф і фольклорист. Закін. 1839 Нижін. Ліцей. Працював чиновником у Чернігові, Полтаві, Харкові, Орлі та ін. мастах. Підтримував дружні стосунки з М. Костомаровим, Г. Квіткою-Основ»яненком, І. Срезневським, А. Метлинським та ін. Зібрав чимало фольклорних та етнографічних метеріалів про нар. звичаї, багато загадок, замовлянь тощо. («Малоруські та галицькі загадки», 1851), Автор розвфідок: «Нарис малоросійських повір»їв і звичаїв, що стосуються свят», «Зауваження про свята у малоросіян», «Г. Квітка-Основ»яненко» (усі — 1843); 1873 через хворобу вийшов у відставку. Брат Миколи Максимовича С.

СЕМЕНТОВСЬКИЙ Микола Максимович /н. 18. 02 (02.03). 1849, с. Семеногірка, тепер с. Іркліїв Чернобаївського р-ну Черкаської обл. — + 24. 10 (05. 11). 1879; поховано в с. Ірклієві на сільському цвинтарі/ — укр. письменник, історик, етнограф, краєзнавець. Навч. у Ніжин. ліцеї (1840—75), потім служив у канцелярії генарал-губернатора в Харкові, Петербурзі, а з 1852 — в канцелярії київ. генерал-губернатора. Опублікував низку історико-археологічних розвідок. Праці «Старовина малоросійська, запорізька й донська» (1846), «Сказання про лови великих князів киїівських» (1857); «Київ, його святині, старожитності, достопам»ятності і відомості…» (вид. 7, 1900) мають велике довідкове значення. 1875 вийшов у відставку; літ. діяльність розпочав 1838; у 40-х рр. 19 ст. і краєзнавчу роботу; 1846 обрано чл. Історико-археологічного т-ва, а 1856 обрано і чл. Археологічного та Нумізматичного т-ств. В УРЕ коротка й трохи інша інформація про С. Брат Костянтина Максимовича та Олександра Максимовича С.

СЕМЕНТОВСЬКИЙ Олександр Максимович /н. бл. 1820, с. Семеногірка, тепер с. Іркліїв Чорнобаївського р-ну Черкас. обл. — +?, Вітебськ? ; Поховано?/ — укр. письменник з історичним ухилом. Скінчив Ніжин. ліцей 1840, служив у війську, через два роки став лісничим і 24 роки служив по лісному відомству; організував кабінет природничих утворів краю при Київ. палаті держ. маєтків; у Звенигородському повіті знайшов лігніт; написав історію Кам»янця-Подільського; відвідав Почаївську лавру, зібрав багато цікавих друкованих, рукописних та усних відомостей про цей монастир і написав наук. працю; довго працював у Вітебську. Брат Миколи Максимовича і Костянтина Максимовича С. В УРЕ не представлено.

СЕМЕНЮК Степан /н. ?, с. Сремичі Кобринівського пов., тепер Тальнівський р-н Черкас. обл. — + розстріляно енкаведистами під час гітлерівської окупації; поховано?/ — укр. поет, громад. -освітній діяч, голова осередку «Просвіти» в рідному селі Сремичі. Хворів на сухоти. 1967 П. С. Сидорук, І. В. Дрозд та Г. В. Петручик з пам»яті прочитали його вірші. Зошит з кількома сотнями віршів зберігався в друзів ще 1948. Де вони тепер? В УРЕ не представлено.

СЕМЕРАК Михайло /н. 1928, Лемківщина, тепер Польща — + 12. 03. 1988 на 71-му році життя, Кенштин, тепер Польща; поховано там само/ — укр. культурно-освітній діяч у Польщі. Співзасновник кенштинської ланки УСКТ, довгі роки був її секретарем, працював і секретарем повітового правління в Кенштині, чл. Всевоєвідського правління, а згодом — чл. президії воєвідської ради активу УСКТ в Ольштині, чл. Головного правління та чл. президії Правління УСКТ в Ольштині. Був одним з ініціаторів та організаторів ккенштинських фольклорних оглядів «З мальованої скрині» та багатьох ін. культурно-виховних імпрез. В УРЕ не представлено.

СЕМИВОЛОС Іван Терентійович /н. 28. 10. 1909, с. Квітки, тепер Корсунь-Шевченківського р-ну Черкас. обл. — + 17. 12. 1943 о 3-й год. 40 хв., один з лікпунктів Каргопольтабу (Каргополь — тепер райцентр Архангельської обл. на р. Онега РФ/; поховано там само?/ — укр. поет. Трудову діяльність розпочав на Корсунському фарбзаводі помічником слюсаря, потім працював на Київ. кінофабриці, згодом — асистентом сценарної майстерні. Друкуватися почав 1929 у «Молодому більшовику», «Молодняку», «Літературній газеті», «Комсомольці України», «Глобусі». 1934 вийшла перша зб. віршів «Мій призов», яку було схвально оцінено читачами й критикою. 1931—32 С. працював у літ. -художньому журналі «Темпи», що виходив на будівництві Дніпрогесу, а 1933—34 був лутконсультантом Кабінету молодого автора при вид-ві «Український робітник» (Харків). Належав до літ. організації «Молодняк». 11 червня 1937 оперуповноважений IУ відділу УДБ НКВС УРСР єврейка Гольдман, розглянувши матеріали звинувачення С., «знаходить», що «… він є учасником української націоналістичної фашистської терористичної організації», ва тому «перебування його на волі може позначитися на ході ведення слідства…» Внаслідок такого «синовку» 16. 07. 1937 заарештовано. Невдовзі його справу передали на розгляд особливої наради при наркомі внутрішніх справ СРСР, яка 5 листопада 1937 ухвалила: «Семиволоса І. Т. за котрреволюційну діяльність ув»язнити у виправо трудовий табір строком на вісім років…» Та одного березневого дня 1939 в ЦК ВКП (б) невідомо яким чином потрапив лист С. на ім»я Й. Сталіна, в якому в»язень категорично заперечував свою провину, пояснюючи, що протокол зізнання підписано ним унаслідок застосування протизаконних методів слідства. Архівно-слідчу справу на засудженого було повернуто на дослідування. 27 бепезня 1941 заступник начальника III відділення II відділу III управління НКВС УРСР сержант декржбезпеки українець Кобушко написав висновок, у якому вважав за доцільне порушити клопотання перед оссобливою нарадою при НКВС СРСР про перегляд вироку щодо Семиволоса І. Т. і мзеншення йому строку покарання з 8 на 4 роки. Тим часом із Каргопольського табору НКВС, за підписом начальника управління капітана дежбезхпеки росіянина Коробіцина, надходить ще одне клопотання: І. Семиволосу за зразкову працю на виробництві, хорошу поведінку зманшити строк покарання на один рік. До клопотання додавався табель виробітку норм за другий квартал 1942 — в середньому 191 %. 4 листопада 1942 особлива нарада пішла на зустріч табірному начальству і зменшила С. строк покарання на один рік. Восени 1944 письменник мав вийти на волю. Та 17 грудня 1943 в одному з лікпунктів Каргопольтабору бало складено акта про те, що цього дня о 3-й год. 40 хв. С. від серцевого безсилля, при відкритій формі сухот легень і педагрі помер. В УРЕ не представлено.

СЕМИРАДСЬКИЙ Генрик /Генріх Іполитович; н. 10 (22). 10. 1843, с. Печеніги, тепер смт Чугуївського р-ну Харків. обл. на річці Дінці — + 23. 08. 1902, Стшавлкове, поблизу м. Ченстохова, тепер Польща; поховано там само; за ін. версією + у Римі, де й поховано/ — польс. художник укр. роду Семирадів. Рсіяни чомусь приписують його й собі, про що УРЕ з ними охоче погоджується. Представник академізму, дійсн. чл. петерб. АМ з 1873, з 1877 — професор; 1864—70 навч. у петерб. АМ, песіонер цієї академії в Мюнхені (1871) та Римі (1872—77). Майже постійно проживав у Римі. Твори: «Світочі християнства» (1876), «Танок серед мечів» (1881), «Франа на святі Посейдона в Елевсіні» (1999) та ін. Картини С. зберігаються в музеях Кракова, ДТГ в Москві, ДРМ в Петербурзі, Харків. худож. музеї та Львів. картинній галереї.

СЕМИТИНОВИЧ-ШТАУФЕ Людвік-Адольф /н. 1882 — + 1897; поховано?/ — нім. письменник і педагог. Перший нім. поет на Буковині. Опублікував поезії, оповідання, етнографічні нариси про Буковину, буковинців. Перекладав з укр. мови. В УРЕ не представлено.

СЕМКО Михайло Федорович /н. 18. 09. 1906, с. Балясне, тепер Диканського р-ну Полтав. обл. — + 09. 09. 1979, Москва; поховано там само/ — укр. учений у галузі обробки металів різанням, Герой соціалістичної праці (1976), доктор техн. Наук з 1968, професор з 1955, засл. діяч науки й техніки України з 1966. Закін. 1930 Харків. механікомашинобудівний (тепер Політехнічний) ін-т; працював там само (1950—78 — ректор). Основні праці стосуються розробки фізичних основ різання надтвердими інструментами та обробки пластичних мас.

СЕМКОВСЬКИЙ Семен Юлійович /справж. — Бронштейн; н. 03 (15). 03. 1882, м. Могильов, тепер Бвлорусія — + 18. 03. 1937 розстріляно сталіністами, про що УРЕ мовчить; поховано?/ — укр. радян. філософ, академік АН України з 1929; з 1901 брав уч. у соціал-демократичному русі. Виступав з позицій меншовиків-ліквідаторів у нац. та ін. питаннях, за що його різко критикував сам В. Лєнін (див. Повне зібрання творів, т. 23, стор. 115—116). У період 1-ї світової війни — центрист. Після повернення 1917 з еміграції в Росію увійшов до складу меншовицького ЦК. 1920 порвав з меншовиками, як М. Бажан з футуристами. Та одному вдалося перефарбуватися й вижити переможно, а другому, себто Сьомі Бронштейну, не поталанило. Його таки дістали. Словом, в укр. філософи його записали, аби хоч кудись записати. З 1918 мешкав в Україні, обирався чл. ВУЦВК. Тоді в основному там євреї. Основна праця С. — «Діалектичний матеріалізм і принцип відносності» (1926).

СЕМПОЛОВСЬКИЙ Лев Людвігович /н. 04. 04. 1868, с. Крерове Познанського воєвідства, тепер Польща — + 10. 10. 1960, с. Антонопіль Калинівського р-ну Вінн. обл. ; поховано там само/ — укр. селекціонер. 1889 закін. Ростокський ун-т у Німеччині, з 1898 працював хіміком на селекційних станціях в Італії й Німеччині, з 1898 керував відділом селекції цукрових буряків Улалівсько-Люлинецької селекційної станції (Вінн. обл.). Здобув визання як оригінатор багатьох сортів цукрових буряків. У окремі роки сортами цукрових буряків, виведеними С., засівалось до 50 % плантацій СРСР.

СЕНАИОВИЧ-ЛУЧУК Оксана Паволівна /н. 02. 01. 1941, м. Бережани на Тернопільщині — + кінець травня 1977, Львів; поховано там само?/ — укр. поетеса, 1962 закін. Львів. політехніку; працювала інженером на з-ді, в н. -д — інті. Працювала в системі проофспілок. З першими віршами виступила на поч. 1960-х рр. Видала рлетичні зб. «Стебло», «Діапазон веснт», «Голубий голос», «Чоловік з трояндою», книжку вибраної лірики «Обличчям до голуба». Наймалодшим читачам подарувала книжки «Червоні лелеки», «Вісім сотень колобків», «Вчиться вересень читати», «Сніговик», «Живемо в одному домі», «Шпаки на колесах», «Соловейку тьох-мажор». Підсумовуючим томом віршів для дітей стало вибране: «Вчиться вересень читати», «Не виростуть хлопці без дощу» та зб. перекладних поезій «Малий велетень». Її твори перекладалися мовами народів кол. СРСР та серболужицькою. Є припущення, що подвійне прізвище «Лучук», це прізвище відомого нині покійного поета Володимира Лучука.

СЕНИК-ГРИБІВСЬКИЙ Омелян /н. 1890?, Галичина — 30. 08. 1941 загинув від куль бандерівців, себто своїх же, Житомир; поховано біля катедрального собору, чл. обласної організації УРП. 1991 могилу відновили, встановили гранітну плиту і поставили дубового хреста; юіля могили відбулася панахида, яку відправили три священики УАПЦ за уч. багатолюдної громади Житомира/ — укр. військ. -порлітичний діяч, сотник УГА, чл. проводу ОУН. Ще в гімназійні рр. працював у революц. гцртках; з 1914 — у війську на сербському фронті, дістав старшинський ступінь. У жовтні 1918 прибув до Львова, тут у складі III корпусу б»ється на жовківському фронті, згодом у складі VI бригади УГА бере уч. у наступі на Київ. Після поразки потрапляє до польс. табору, а 1920 втікає до Львова, де займається підпільною діяльністю. Ставши співзасновником УВО, С. -Г. виконує фцнкції зв»язкового головної команди УВО. Кілька разів потрапляє в полон, але щасдиво втікає; 1927 виїздить за кордон, де редагував підпільний орган «Сурма». За завданням Андрія Мельника об»їхав увесь україністичний світ, де провадив патріотичну націоналістичну агітацію та створив відповідні гуртки й осередки. В серпні 1941 разом з підполковником армії УНР, М. Сціборським, чл. проводу ОУН, ідеологом націоналізму, на завдання все того ж А. Мельника, направився до Києва для організації і нім. підпіллі укр. нац. життя, але в Житомирі обох убили бандерівці, що ті категорично заперечують. Слово — історії! В УРЕ не представлено.

СЕНИЦЯ Павло Іванович /н. 11 (23). 09. 1879, с. Максимівка, тепер у складі м. Переяслава-Хмельницького Київ. обл. — + 02 (УРЕ: 03). 07. 1960, Москва; поховано там само, могила на Ваганьковому цвинтарі?/ — укр. композитор, педагог і фольклорист. 1909 закін. Моск. консерваторію; з 1908 викладав у муз. закладах Москви. 1921—31 — наук. співробітник муз. відділу Наркомосу. Збирав та обробляв укр. нар. пісні. 1923—29 — секретар етнографічної секції Держ. ін-ту муз. науки, 1924—28 — Президії етнографічних курсів при цьому ін-ті. Твори: «Життя — це сон» (за Кальдероном), «Наймичка» (1916, за Шевченком, не закінчено), «Андрій», «Марта» (1926, обидві не закінчені), кантата «Свято Жовтня» (1932), «Музична картина» (1932); дві симфонії (1905, 1912), симфонічна поема (1952), камерно-інструментальна музика, хори, вокальні ансамблі, романси, обробки укр. нар. пісень. Теоретичні праці — «Сучасна українська музика» (1923), «Українська вокальна музика» (1925), «Українські народні пісні, записані у Волинській губернії М. Некозаченком» (1926). Про С. вийшла книжка: Михайлов М. М. «Композитор П. І. Сениця». К., 1965.

СЕНКЕВИЧ (Sienkiewicz) Генрик /пс. — Літвос; н. 05. 05. 1846, с. Воля-Окшейська, тепер Польща — + 15. 11. 1916, Веве, Швейцарія; поховано?/ — польс. письменник, історик-романтик, почесний академік петерб. АН з 1914. У першій повісті «Даремно» (1872), оповіданнях і новелах 1870—80-х рр. реаліститчно (правдиво) зобразив життя польс. селян, процес примусового понімечення польс. населення. Ставши 1882 редактором газ. «Slowo», приєднався до націоналістично-шляхетського табору. У 1880-х рр. створив трилогію — романи «Ognem i meczem» (т. 1—4, 1884), «Potor» (1886), «Pan Wolodyjowski» (т. 1—3, 1887—66). Тут, очевидно, варто зазначити, що С. ні до якого табору не приєднувався. Він просто створив художнє полотно, в якому висловив душу розбитого вщент польського шовініста, котрого вирішив романтизувати, аби прибрехати собі й людям ситуації, яких в історії не було. Річ Посполита, як відомо, втратила Україну через історичну потребу, це раз. А друге, — через пихатість, зарозумілість і невиправдану жорстокість до українців як народу, як нації. Вони не вважали й більшість з них і сьогодні не вважають нас людьми. І треба сказати самокритично, багато в чому вони мають рацію. С. якраз і належав до тих поляків, котрі за всяку ціну бажали і бажають мати Річ Посполиту від моря до моря. Але Геракліт дві з половиною тисячі років тому сказав, що в одну й ту саму річку двічі не увійдеш. Болеслав Прус та Іван Франко піддали нищивній критиці позицію С., натомість російські шовіністи її в різний спосіб вітають. Є в нього чимало й ін. творів на історичну тематику, але то вже нас обходить. До речі, 1966 у Варшаві вийшла друком цікава книжка Marceli Kosmana «Na tropach bohaterow trylogii» (Стежками героїв трилолії). Тут автор спробував об»єктивно показати історичних постатей, зображуваних у творах С., і якими вони були насправді. Таке собі обережне поєднання справжніх і вигаданих автором героїв і подій Визвольної боротьби укр. народу проти польс. загарбників. Шкода, що совєцька (українська) наукова громадськість цю працю «не помітила» своєчасно. А С. вважав українців польськими рабами.

СЕНЧЕНКО Іван Юхимович /н.30. 01 (12. 02.) 1901, с. Наталине, тепер Красноградського р-ну Харків. обл. — + 09. 11. 1975, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. письменник. Закін. Харків. ІНО 1928. Учителював, з 1923 — на журналістський роботі. Друкуватися почав 1921. Належав до літ. організацій «Плуг», Вапліте. Основна тема раннії оповідань і повістей С. — укр. місто й село за т. з. нових умов побудови соціалізму («Рема Кавун», 1923; Інженери», «Петля», обидві — 1925; «Паровий млин» (1926), «Червоноградські портрети», 1930; «Комуна», 1932, «Чорна брама», 1936. Робітничій темі присвячено романи С. «Металісти» (1932), «Напередодні» (1938), «Його покоління» (1947, друга редакція — 1965), зьірки оповідань «Рубін на Солом»янці» (1957), «На Батиєвій горі» (1960). Напиав низку книжок для дітей: «Мої приятелі» (1951), «Дімантовий берег» (1962) (1962), «Дороги близькі й далекі» (1965) та ін. Помітним явищем в укр. прозі 1970-х рр. є повість «Савка» (1972), тематично близька до раннії творів про село. Автор численних нарисів, пібліцистичних і літературно-критичних статей. Переклав укр. мовою ряд творів О. Радишева, О. Пушкіна, М. Горького. Творчість С. уважно досліджував Іван Дзюба.

СЕНЧИЛО-СТЕФАНОВСЬКИЙ Олексій Федорович /н. 1808 — + 1866; поховано?/ — укр. художник. 1840—60 — учитель малювання в київ. повітовій шк. на Подолі, співробітник Тимчасової комісії для перегляду давніх актів у Києві. 1843 познайомився з Т. Шевченком, між ними встановилися дружні взаємини. 1846 разом з Тарасом Григоровичем брав уч. в археологічних розкопках кургану Переп»ятиха поблизу Фастова (тепер Київ. обл.). Дев»ять малюнків, що їх виконав С. -С. для альбома Могила Переп»ятиха та археологічні знахідки з неї» (К., 1846), помилково приписували Шевченкові. С. -С. — один з поширювачів «Живописной Украины» в Києві. 1859 Шевченко, перебуваючи в Києві, гостював у художника.

СЕНЬКОВИЧ Федір /н. 2-а пол. 16 ст., с. Щирець, тепер Пустомитівського р-ну Львів. обл. — + 1631, Львів; поховано там само?/ — укр. іконописець і портретист. Працював у Львові. 1630 намалював іконостас для православної Успенської церкви та плащаниц. Вважають, що С. є автором творів: «Портрет І. Даниловича», ікона «Богоматір з пророками» (1599) з с. Ріпнєва (тепер Буського р-ну Львів. обл.). Після смерті С. його майстерня перейшла до М. Петрахневича. Виконував художні роботи на замовлення польс. магнатів.

СЕРАКОВСЬКИЙ Зигмунт (Сигизмунд; н. 18 (30). 05. 1826, с. Лісове, тепер Маневицького р-ну Волин. обл. — + 16 (27). 06. 1863 страчено москалями, Вільнюс, Литва; поховано?/ — діяч польс. визвольного руху, капітан рос. армії. 1838—45 навч. у Житомир. гімназії, з 1845 — у Петерб. ун-ті. 1848 за намір перейти рос. -австрійський кордон для уч. в революційних подіях 1848 у Галичині, його виключили з ун-ту й віддали в слдати до арештантської роти в Оренбурзького корпусу. Тут С. зблизився з Т. Шевченком. Після повернуння (1856) до Ретербурга закінчив академі. Генштабу (1859). Служив офіцером особливих доручень у Генштабі. Мав тісні стосунки з М. Г. Чернишевським та М. О. Добролюбовим, співробюітничав з журн. «Современник». За кордоному зустрічався з О. І. Герценом, М. П. Огарьовим, Дж. Гарібальді. В Петербурзі заснував (1857) таємний революційний гурток, метою якого була боротьба за домократичні перетвороення в Росії, за незалежність Польщі. Мав зв»язки з «Землею і волею» 1860-х рр. Комітетом рос. офіцерів у Польщі, що його очолював українець А. О. Потебня, рідний брат великого укр. мовознавця О. О. Потебні. В березні 1863 нелегально виїхав до Львова, де в квітні очолив селян. повстання 1863—64. Діяв у тісному зв»язку з К. Калиновським. С. було поранено в сутичці з рос. військами, взято в полон і страчено.

СЕРАПІОН /н. поч. 13 ст. — + 1275, м. Володимир, тепер РФ; там само й поховано/ — укр. церковний діяч, письменник і проповідник. Після 1238 — архімандрит Києво-Печерського монастиря, з 1274 — єписком владимирський. Автор п»яти повчань, що дійшли до нас. У трьох з них яскраво описано розорення Русик-України ордами Батия. Для повчань С. характерними є простота викладу, поетичність мислення та образність. Картав «неправедні суди» та ін. світські вади.

СЕРАПІОН /н. поч. 18. ст. — + після 1749; поховано?/ — укр. церковний та освітній діяч, чернець Мотронівського монастирі в Чигиринському повіті; 1749 подорожував до Єрусалиму, залишив подорожні нотатки. В УРЕ не представлено.

СЕРБИН Іван Юрійович /н. 1-а пол. 17 ст., Сербія — + квітень 1665 загинув у бою під Уманню; поховано?/ — брацлавський полковник, походив із заможного сербського роду. З»явився в Україні в 50-х рр. ; гетьман І. Виговський призначив С. брацлавським полковником; потрапив у полон і було заслано у глиб Московщини. Повернувшись, оселився в Корсуні. 1664 виступив проти П. Тетері й загинув у бою.

СЕРБИНОВ Іван Львович /н. 31. 05. (12. 06). 1872, м. Миколаїв — + 26. 10. 1925, Одеса; поховано там само/ — укр. мікробіолог, міколог. Закін. 1898 Петерб. ун-т, 1900—02 працював асистентом у військ. -медичній академії; 1902—05 в Нікітському ботанічному садку; 1916 — — 18 — доцент Новоросійського ун-ту в Одесі. 1918—25 — професор Одеського с. -г. ін-ту. Основні праці присвячено мікології, мікробіології, фітотерапії. Був першим у Росії дослідником, який систематично вивчав хвороби росли: запропонував методику дослідження бактеріозів рослин та описав деякі з них, розробив учення про мішані інфекції при бактеріозах. Вивчав фізіологію грибів. Автор підручників з мікробіології.

СЕРБИЧЕНКО Олександр Калістратович /н. 29. 11. 1890, м. Люботин, тепер Харків. обл. — + 14. 01. 1938, репресовано? ; Поховано?/ — партійний і держ. діяч УРСР, чл. компартії зх 1907. вів підпільну революційну роботу в Кременчуку, з 1916 — у Харкові. Після Лютневої революції 1917 — чл. ради рорбітничих і солдатськиї депутатів, Харківського комітету РСДРП (б). Після встановлення в Харкові радян. влади — голова Кременчуцького, а з 1922 — Полтавського виконкомів. Був заст. голови РНК УРСР. Працював торгпредом СРСР в Австрії. На 9-му й 10-му з»здах КП (б) У обирався чл. ЦК. У 1930—33 — кандидат у чл. Політбюро ЦК КП (б) У.

СЕРГЄЄВ Микола Дмитрович /н. 22. 09. (05.10), с. Старі Петрівці, тепер Вишгородського р-ну Київ. обл. — +? ; Поховано?/ — радян. військ. діяч укр. роду, адмірал флоту (1970), У ВМФ з 1928; у 1941 закін. Військово-морську академію в Ленінграді. Під час 2-ї світової війни 1941—45 служив у Головному морському штабі, командував бригадою кораблів Волзької військової флотилії, був начальником штабу цієї флотилії. Після війни на відповідальних посадах у ВМФ; у 1964—77 — начальник Головного штабу ВМФ — перший заступник головнокомандуючого ВМФ; з 1977 — інспектор-радник Міністерства оборони СРСР.

СЕРГЄЄВ Сергій Миколайович /справж. — Вартанезов Саркіс; н. 02 (14). 01. 1893, Тбілісі, Грузія — + 09. 03. 1962, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, поруч з могилою художника Меллера; 1967 надгробка ще не було, на бляшаній табличці напис: «Народный артист УССР Сергеев Сергей Николаевич. Сконч. 9. 3. 1962 на 63 г. жизни»/ — укр. радян. балетмейстер, нар. артист УРСР з 1946. Закін. Приватну балетну студію в Тбілісі; з 1916 — артист, 1920—27 — балетмейстер Тбіліського, 1927—38 — свердловського театрів опери та балету. Забавляв С. киян такими виставами: «Лісова пісня» М. Скорульського, «Раймонда» О. Глазунова (обидві — 1946), «Гаяне» А. Хачатуряна (1947), «Популюшка» С. Прокоф»єва (1948). «Червоний мак» Р. Глієра (1949), «Маруся Бюогуславака» А. Свєчникова (1951), «Горбоконик» Ч. Пуньї (1953).

СЕРГЄЄВ Микола Олександрович /н. 1855, Харків — + 1919; поховано?/ — укр. художник-пейзажист. Навч. малярства у Л. Лагоріо. Серед творів — «Водяний млин», «Пасіка» тощо. Брав чу. у засніванні Т-ва художників ім. А. І. Кіїнджі (1909). В УРЕ не представлено.

СЕРДЮК Євген /н. 1876 — + 1921; поховано?/ — укр. архітектор, асистент при кафедрі будувництва в Технологічному ін-ті Харкова. Автор проектів церков і споруд в укр. нац. стилі на Чернігівщині, в Харкові та ін. містах України. В УРЕ не представлено.

СЕРДЮЮК Павло Олександрович /н. 04. 03. 1926, с. Велика Павлівка Зіньківського р-ну Полтав. обл. — + поч. квітня 1999 на 74 році життя, Чернігів; поховано там само/ — укр. критик і літературознавець. Середню й вищу освіту здобув, навчаючись заочно спершу в Гадяцькому пед. уч-щі, а пізніше в Харків. ун-ті. Вчителював у рідному селі та школах району. Тоді ж почав друкувати в місцевій та респібліканській пресі рецензії, оглядові статті, наук. розвідки про літ. процес. 1965 зайняв посаду старшого викладача Уманського пед. уч-ща, а через деякий час перейшов до Донецького ун-ту. Поширював серед студентів трактат І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», за що було звільнено з ун-ту. Лише згодом він отримав направлення до Ніжинського пед. ін-ту вм. М. Гоголя. Сюди прибув не лише з тавром неблагонадійного, а й з грунтовною монографією «Платон Воронько», що побачила світ 1963; а 1970 публіквє книгу «Людина в поемі», через рік — літ. портрет «Чінгіз Айтматов». Затим виходять нові книги «Невичерпність пізнання», «Рідна мати моя» і остання, що вийшла вже в роки незалежності, — «Усвітлиці поезії». Через брак коштів чимало його готових до друку праць залишились неопублікованими.

СЕРДЮК Олександр Іванович /н. 14 (27). 06. 1900, с. Басів, тепер Баришівського р-ну Київ. обл. — +?, Харків; поховано там само?/ — укр. актор, режисер, педагог, нар. артист СРСР з 1951, учень Л. Курбача. Після закін. 1919 Київ. муз. -драм. ін-ту ім. М. Лисенка працював у Першому театрі Української радянської республіки ім. Т. Шевчннка (1919—22); з 1922 — актор театру «Березіль» у Києві; (з 1926 — у Харкові) з 1935 — Харків. укр. драм. театрі ім. Т. Шевченка; 1957—62 — директор і художній керівник. У творчому доробку С. різнопланові, глибоко психологічні ролі: Назар («Назар Стодоля» Шевченка), Микита («Дай серцю волю, заведе в неволю» Кропивницького), Командор («Камінний господар» Лесі Українки), Тарас Голота, Богун, Гайдай, Часник («Правда», «Богдан Хмельницький», «Загибель ескадри», «В степах України» Корнійчука), Микита («Ярослав Мудрий» Кочерги) та багато ін. Серед вистав — «Ой піду я в Бориславу» за І. Франком, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого. Знімався в кіно «Коліївщина», «Прометей», «Назар Стодоля», «Запорожець за Дунаєм» та ін. 1943 виїздив на фронт у складі бригади артистів театру; з 1946 — викладач Харків. ін-ту мистецтв (з 1960 — професор). Автор спогадів про Л. Курбача, М. Крушельницького, І. Мар»яненка, О. Довженка. Фізично його совєти не знищили, зате затисли в лещата могутній талант.

СЕРДЮЧЕНКО Мефодій Андрійович /н. 1892, с. Опішня, тепер Зіньківського р-ну Полтав. обл. — +? ; Поховано?/ — укр. нар. майстер гогнчарства. Його вироби експонувалися на багатьох виставках, з 1930 — чл. виробничої артілі. В УРЕ не представлено.

СЕРДЮКОВ Іван Іванович /н. 1803, с. Сміле, тепер Роменського р-ну Сум. обл. — + 1886, маєток у Мстиславському Мінської губернії, тепер Білорусія; поховано там само/ — укр. письменник. Закін. Чернігів. гімназію 1822, був вільним слухачем у Харків. ун-ті; 1922 поступив на службу до канцелярії генерал-губернатора князя М. Г. Рєпніна; 1841 вийшов у відставку й став багато писати й друкувати статей переважно з сільс. господарства, писав і комедії; укр. мовою писав байки; в останні роки складав укр. тлумачного словникка. Надрукеовані його спогади мають цікаві матеріали про генерал-губернатора Рєпніна, батька Варвари Рєпніної, яка кохала Т. Шевченка. В УРЕ не представлено.

СЕРДЮЧЕНКО Мефодій Андрійович /н. 1892, с. Опігня, тепер Зіньківського р-ну Полтав. обл. — +? ; Поховано?/ — укр. нар. майстер гончарства. Його вироби експонувалися на багатьох престижних виставках, з 1930 — чл. виробничої артілі. В УРЕ не представлено.

СЕРЕДА Антон Хомич /н. 30. 01 (11. 02), 1890, с. Шкарівка, тепер Білоцерківського р-ну Київ. обл. — + 11. 08. 1961, Корсунь-Шевченківского р-ну; поховано в Києві, могила на Новобайковому цвинтарі, дільниця 42, поблизу від поховання ЛюБулаховського, поруч з могилою Касьянова; надгробок з чорного каменю, викарбуваним барельєфним портретом, укр. орнамент і напис: «Художник Середа Антон Хомич 1890—1961»/ — укр. художник і мистецтвознавець. 1914 закін. сок. Строгановське уч-ще, Працював у галузі графіки й декоративного мистецтва. Праджставник графічної шк. Г. Нарбута. Твори: обкладинки та оформлення до журн. «Сяйво» (1914), до видань «Контракти і контрактовий будинок у Києві» Ф. Ернста (1924), «Кобзар» Т. Шевченка (1926, 1927, 1937), ювілейний зб. «Сергій Маслов (1927), альманаху „Руку братам“ (1928), „Тіні забутих предків“ М. Коцюбинського (1939), „Фарфор, фаянс, майоліка“ (1940), „Твори“ І. Франка (двадцятитомне видання); проект Держ. прапора УРСР (1948); орнаментально-геральдичний килим до 40-річчя УРСР (1947). С. — автор розвідки „Георгій Нарбут як художник“ (1927). Один з організаторів Картинної галереї Всеукраїнської академії наук (1922). Викладав у Київ. архітектурному ін-ті (1920—24), Київ. художньому ін-ті (1924—29, 1934—41, 1944—50), Укр. поліграфічному ін-ті в Харкові (1929—34); з 1946 — професор.

СЕРЕДА Єлизавета Омелянівна /н.26. 04. 1907, с. Євлаші Роменського пов. на Полтавщині, тепер Сум. обл. — + укр. дослідник і популяризатор творчості Т. Шевченка, провідний працівник Київ. держ. музею Т. Г. Шевченка. Походила з селян. родини. 1931 закін. Харків. ІНО, з того часу й почався її шлях у шевченкознавство: працювала наук. співробітником Ін-ту Тараса Шевченка в Харкові, а згодом в Ін-ті л-ри АН України в Києві. Коли було створено Центральний музей Т. Г. Шевченка, С. стала його співробітником. Під час 2-ї світової війни значна частина музейної колекції й усе обладняння залишилися в Маріїнському палаці. Саме завдяки С. усе вдалося зберегти, за що було нагороджено її медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчихняній війні». Отже, навіть фашисти не зачепили шевченкіани! З-під її пера вийшли книжки «Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка», «Від підмайстра до академіка», «Шевченківські місця України», «Шляхами великого Кобзаря», «Тарас Шевченко — художник»; брала уч. у підготовці кількох видань спадщини Т. Г. Шевченка, збірників «Документів та матеріалів до біографії Т. Г. Шевченка». Була справжньою укр. патріоткою.

СЕРЕДА Микола Миколайович /н. 04 (16). 05. 1890, с. Старі Санжари, тепер с. Решетники Новосанжарського р-ну Полтав. обл. — + 16. 02. 1948, Ленінград, тепер Петербург; поховано там само/ — укр. (УРЕ: і рос.) співак (тенор), нар. артист РРФСР з 1947. Закін. 1926 Моск. консерваторію. Був солістом оперних театрів Харкова (1926—33), Свердловська 1933—35), Ленінградського театру та балету ім. С. М. Кірова (1936—48). Серед ролей — Лоенгрін («Лоенгрін» Вагнера), Альфред («Травіата» Верді), Ленський («Євгеній Онегін» Чайковського), Левко («Майська ніч» Римського-Корсакова), Андрій («Тарас Бульба» М. Лисенка). Виступав як камерний співак, виконував укр. нар. пісні.

СЕРЕДНИЦЬКИЙ Антін Тимофійович /пс. — А. Верба та ін. ; — +?, Варшава, Польща; поховано?/ — укр. письменник, журналіст, культурно-освітній діяч у Польщі. Закін.1948 Варшав. ун-т, де з 1960 викладав на кафедрі укр. філології; з 1963 редагує щорічний «Український календар», а також «Православний календар», що містили матеріали про життя українців у Польщі. Написав і видав у Києві монографію про укр. письменника Богдана Лепкого. Видавав у Варшаві шкільні підручники з укр. мови й л-ри. Переклав на польс. мову книгу Петра Шелеста «Україна наша радянська», яку інкриміновано Претрові Юхимовичу як націоналістичну пропаганду, але видати її ніде не міг. В УРЕ не представлено.

СЕРЕДНИЦЬКИЙ Іван /н. 03. 03. 1922, с. Улюч на Лемківщині, тепер Польща — + 10. 08. 1994, Манчестер, Англія; поховано 17. 08. 1949 на тамтешньому цвинтарі/ — укр. патріот, брав активну уч. у житті укр. громади і Великобританії, був головою батьківського комітету, вчителем шк. українознавства, виховником СУМ. Після закін. початкової школи під час 2-ї світової війни працював на примусових працях у Німеччині; по війні переїхав до Англії, одружився й поселився в Манчестері. В УРЕ не представлено.

СЕРПІЛІН Леонід Семенович /н. 22. 03. (04. 04) 1912, Київ — + 27. 02. 1973; там само й поховано/ — укр. письменник. Закін. Київ. інженерно-будівельний ін-т 1937. Друкуватися почав 1933. Автор оповідань і повістей «Після війни» (1946), «Світанок» (1947), «Клятва над багаттям» (1952), «Золота осінь» (1959), «Пора весняних квіфтів» (1961), «Березовий гомін» (1969), «П»ять днів у вересні» (1973), роману-дилогії «Будівничі» (1955—57), зб. оповідань для дітей «Серьожина радість» тощо.

СЄВЄРОВ Микола Павлович /н. 18. 02 (02. 03) 1887, м. Очаків, тепер Миколаївська обл. (УРЕ: Тбілісі) — + 21. 02. 1957, Київ; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі, дільниця 47, могила 2/ — укр. архітектор ті історик архітектури, дійсний чл. Академії архітектури СРСР з 1956. Закін. Петерб. ін-т цивільних інженерів, з 1918 до 1948 працював у Тбілісі, з 1948 жив і працював у Києві; 1952—55 — віце-президент АН України, 1948—56 професор Київ. інженерно-будівельного та Художнього ін-тів, брав уч. у забудові й реконструкції Києва.

СЄДІН Митрофан Карпович /н. 1861, Кубань — 1918 загинув там само під час революційної боротьби, розстріляно денікінцями за укр. патріотизм; поховано?/ — укр. (УРЕ: і рос.) письменник, журналіст, громадський діяч; за фахом коваль. Освіту здобув самотужки, писав п»єси укр. мовою з життя кубанських українців, а також вірші і прозові твори — рос. мовою. 1915—17 видавав журн. «Прикубанские степи» (в Краснодарі), брав уч. у боротьбі за рад. владу й загинув.

СЄНЧИК Я. (рр. н., см. і місце поховання невідомі) — укр. етнограф. Інші відомості відсутні. В УРЕ не представлено.

СИВАК Михайло /н. 23. 06. 1927, с. Видрань, Східна Словаччина — + 21. 04. 1988, м. Пряшів, Словаччина; поховано там само/ — укр. співак, працював у сільському господарстві. Під час 2-ї світової війни став інвалідом і не міг виконувати тяжкої роботи. Маючи гарний голос та обдарування співака, зголосився до Укр. нар. ансамблю в Меджилабірцях. Після успішного конкурсу став співаком-солістом. Після реорганізації ансамблю перейшов до хору Укр. нац. театру в Пряшеві, який згодом став Піддуклянським укр. нац. ансамблем (ПУНА). Тут пропагував укр. культуру до часу виходу на пенсію. Короткий час був солістом опери Держ. театру в Кошицях. В УРЕ не представлено.

СИГИДА Надія Костянтинівна /дівоче — Малаксіано; н. 1862, м. Таганрог — + 08 (20). 11. 1889 покінчила життя самогубством, м. Кара, Забайкалля; поховано?/ — учителька з Таганрога, дружина народовольця-терориста Якима Степановича Сигиди. По закін. гімназії вчителювала, брала уч. у діяльності групи народовольців, а в грудні 1887 засуджено до страти, яку зпмінено на каторгу, що її відбувала в Карі. Отруїлась на знак протесту з іншими каторжанками. П. Грабовський присвятив їй кілька віршів. Разом з С. його було відправлено з Харкова на Каторгу.

СИГАРЕВИЧ Дмитро /н. 1868 — + 1914; поховано?/ — укр. громад. діяч, чл. одеської «Громади». Інших відомостей немає. В УРЕ не представлено.

СИДОРАК Семен /н. 1870 — + 1938; поховано?/ — укр. педагог та економіст, чл. НТШ. Закін. Львів. ун-т, працював учителем природознавства в Тернопільській гімназії (1900—14), з 1920 — у Києві заступником директора н. -д. ін-ту економіки. Репресовано й розстріляно. Поховано? В УРЕ не представлено.

СИДОРЕНКО Василь /н. ? — + кінець лютого 1995, Ірпінь; поховано там само/ — укр. літератор, родом білорус. Упродовж багатьох років очолював відділ інформації «Літературної України». Оселившись в Ірпені (там і поховано) під Києвом, не забував свого перевороду — писав вірші й білоруською мовою, перекладав з цієї мови на українську. В УРЕ й довіднику «Письменники Радянської України 1917—1987».

СИДОРЕНКО Григорій /н. 1874—1925; поховано?/ — укр. громад. діяч, інженер, чл. Центральної Ради, гоова делегації УНР на мировій конференції в Парижі, 1919—22 — посол УНР у Відні, Австрія. В УРЕ не представлено.

СИДОРЕНКО Іван Леонтійович /н. бл. 1835? — + після 1886; поховано?/ — укр. козак, наспівував Людвіку Кубі багато старовинних укр. нар. пісень; дуже скаржився, що нове посідає старовину, навіть жінки вже стали носити спідниці замість запасок. В УРЕ не представлено.

СИДОРЕНКО Євгенія Кирилівна /н. 26. 12. 1886, с. Івановське, тепер Рильського р-ну Курськ. обл. РФ — + 21. 02. 1981, Київ; поховано там само/ — укр. актриса, засл. артистка України з 1930. Після закін. 1909 Моск. драм. курсів (педагого В. Качалов, Л. Леонідов) було зараховано в трупу Моск. худож. театру; з 1918 постійно працювала в укр. театрах: Держ. драм. театрі (1918, Київ), Першому театрі Укр. Рад. Республіки ім. Т. Шевченка (1919—23), Дніпропетровському укр. драм. театрі ім. Т. Шевченка (1927—29), Ленінградському укр. театрі «Жовтень» (1930—31), Харківському театру революції (1932), 1933—45 — у театрах Одеси, Харкова, Києва. Серед ролей — Тірпа («На руїнах» Лесі Українки), Дівчина («По дорозі з Каівказу» О. Олеся), Небаба («Диктатура» Микитенка), Матір («Вячеслав» остапа Вишні), Марія Антонівна («Ревізор» Гоголя) тощо.

СИДОРЕНКО Михайло Дмитрович /н. 04 (16). 11. 1859, Одеса — + 28. 03. 1927; там само й поховано/ — укр. геолог. 1879 за демократичні погляди було вислано на два роки в Сибір. Після заслання повернувся в Одесу. Закін. Новоросійський (Одеський) ун-т 1886. До 1890 працював на Волині, потім — у Новорос. ун-ті (з 1906 — професор). Основні праці з літології й мінералогії осадкових гірських порід. С. — автор підручника з мінералогії й петрографії, науково-популярних творів з геології.

СИДОРЕНКО Олександр Васильович /н. 06 (19). 10. 1917, с. Новомикільське, тепер Міловського р-ну Луганськ. обл. — + 23. 03. 1982, Москва; поховано там само/ — + 23. 03. 1982, Москва; поховано там само/ — геолог, держ. і партійний діяч, академік АН СРСР з 1966, віце-президент АН СРСР з 1975. Закін. Воронезький ун-т 1940, у 1943—50 — на науковій роботі в Туркменському філіалі АН СРСР; 1962—63 — міністр геології та охорони надр СРСР, 1963—65 — голова Держ геологічного комітету СРСР, 1965—75 — міністр геології СРСР. Основні праці присвячено питанням геології та геоморфології пустельни х районів СРСР, процесам мінералоутворення в корі вивітрювання і пов»язаним ними корисним копалинам, комплексній оцінці мінеральної сировини й охороні навколишнього середовища. Розвинув новий напрям у геології — літологію осадково-метаморфізованих товщ докембрію.

СИДОРЕНКО Павло /н. 2-а пол. 17 ст. — + після 1728; поховано?/ — кошовий отаман Війська Запорізького 1728. Інших відомостей немає. В УРЕ не представлено.

СИДОРЕНКО Порфир /н. бл. 1846 — + після 1886; поховано?/ — укр. лірник, співав на ярмарку в Кобеляках, заробляв на прожиття тільки співами та грою на ліру; мав красивий голос і приваблював слухачів, був сліпий. Василь Горленко навів у своїй публікації в «Киевской старине» його репертуар і репертуар сучасних йому лірників. В УРЕ не представлено.

СИДОРЕНКО-КОЛОДКЕВИЧ Микола /н. 1850 — + 1884, Петропавлоська фортеця, С. -Петербург; поховано там само?/ — революціонер укр. походження, чл. партії «Народна воля». 1882 засуджено на довічну каторгу. Інших відомостей немає. В УРЕ не представлено.

СИДОРЯК Микола Миколайович /н. 24. 12. 1922, с. Великий Бичків Рахівського р-ну Закарпатської обл. — + початок вересня 1996 на 74 році життя, Київ; поховано там само/ — укр. письменник. Рано залишився без батька, зростав у багатодітній родині. Доводилось одночасно вчитись і працювати. По війні закінчив Ужгородський ун-т. Працював у редакціях газет «Закарпатська правда», «Літературна Україна», у вид-вах «Радянський письменник», на Укр. радіо, в редакції журналу «Вітчизна». Автор публікацій у пресі, а також роману «Залізна трава», «Йосиф прекрасний», «Труханів острів», «Довірники», «Причетні» тощо.

СИКСТ (Львів»янин). Еразм /н. бл. 1570, Львів — + бл. 1635, Замостя, тепер Маневського р-ну Волинс. обл. ; поховано там само?/ — укр. лікар. Навч. у Краківс. Ун-ті, одержав ступінь бакалавра 1593 1693, доктора філософії 1596, доктора медицини в Італії; 1614—29 — лікар католицького шпиталю у Львові, в останні роки життя — професор медицини в академії Замостя. С. — другий після В. Очка дослідник курорту Шкло. Завдяки книзі С. (1617) Шкло стало відомим курортом у Європі. Автор коментарів до творів Луція Сенеки. В УРЕ не представлено.

СИЛЕНКО Леся /н. ? — + після 1990; поховано?/ — молода укр. поетеса, яка прагла виповісти любов до рідної землі над Россю, до стражденної України, висповідати свої потаємні думки і нестерпні болі, захопити малих і дорослих чарами рідної мови. Але довго пробивалося її щемке слово до світу, до людей. І от вийшла у «Веселці» її книжечка «Котився клубок», а потім «Біла соната» («Айстри» — «Радянський письменник», 1990), на підході до малих читачів було її «Золоте лошатко». Кажуть, чорнобильський їдкий пил отруїв її стежку. Такі натяки в некролозі. А суті й не сказано.

СИЛЕНКО (Силач) Оникій /н. 1-а пол. 17 ст. — + після 1663; поховано?/ — чернігівський полковник за І. Виговського й Сомка, прихильник Москви. В УРЕ не представлено.

СИЛКА Іван /н. 1-а пол. 17 ст. — + 1659 убито в бою з військом І. Виговського; поховано?/ — наказний гетьман за Безпалого — ставленика Москви (1659). В УРЕ не представлено.

СИЛЬВАЙ-СЛИВКА Іван Антонович /пс. — Уриїл Метеор; н. 1838, Закарпаття — + 13. 02. 1904; там само й поховано/ — укр. письменник москвофільського напрямку. Освіту здобув у Будапешті. В своїх творчих думках, друкованих у «Листку», «Місяцеслові» та ін., відтворював побут селян, кращі твори спрямовано проти мадяризації Закарпаття. Писав «язичієм». В УРЕ не представлено.

СИЛЬВАНСЬКИЙ Сергій /н. 1888 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. мистецтвознавець та бібліограф. Монографії і статті про П. Ковжуна, О. Сахновську, Усачова, Бутовича та ін. В УРЕ не представлено.

СИЛЬВЕСТР /р. н. невідомий — + 1123; поховано?/ — давньоруський літописець, церковний діяч, ігумен Видубицького монастиря в Києві; з 113 — єпископ переяславський. Як ігумен Видубицького мионастиря був при перепохованні останків св. Бориса й Гліба. Єпископ Лазар помер, а на його місце було консекровано С. Його було консекровано 01. 01. 1118 або 16. 07. 1118 вважають упорядником другої, т. з. Лаврентіївської, редакції (переяславського зведення) «Повісті временних літ», яку він після Нестора-літописця переробив і доповнив, довівши виклад з 1113 до 1116. Вихваляв діяльність Володимира Мономаха. С. відігравав визначну роль у політичному й церковному житті Київської Руси-України.

СИЛЬВЕСТР /до чернецтва — Роман Маркович Суходольський; н. 1770, с. Малютинці, тепер Пирятинського р-ну Полтав. обл; поховано там само, могила в Хрестовоздвиженському монастирі/ — укр. педагог, знавець чужоземних мов. Учився в Київ. духовній академії, викладав у Полтавс. семінарії, де постригся; викладав в Олександро-Невській семінарії в Петербурзі; 1817 перестав працювавти й з 18. 09. 1819 жив у полтавс. Хрестовоздвиженському монастирі. Була це обдарована людина, але надзвичайно з неврівноваженим характером, ніде не міг зжитись. В УРЕ не представлено.

СИЛЬВЕСТР /до чернецтва — Семен Петрович Кулябка; н. 1701 або 1704 — + 04. 04. 1769 або 1761, Петербург; поховано там само/ — син знатного військового товариша (помічника) Петра Івановича, обивателя Любенського. Навч. у «латинському училищі» і, скінчивши повний курс київс. Духовної академії 1726, пос тупив до Києво-Могилянського монастиря; через рік у Києво-Печерській лаврі постригся в ченці й став учителем київс. Духовної академії; 1740—45 — настоятель Києво-Пеячерського монастиря й ректор Духовної академії: 1746 — єпископ Костроми, з 1750 — архієписком петербурзький. В УРЕ не представлено.

СИЛЬВЕСТР /до чернецтва — Симеон чи Петро Іванович Лебединський; н. 1750 або 1751, Харківщина — + 05. 11. 1808, с. Ровенький Острогозького повіту Воронезької губ., тепер РФ; поховано там само?/ — укр. духовний письменник, педагог. Навч. у Переняславській семінарії та Харків. колегіумі; постригся в ченці, вчителював; 1787 — префект і викладач астраханської Духовної семінарії; 1799 — єпископ малоросійськи, 1803 — перший єпископ полтавський і переяславський, 1807 — арїієпископ астраханський, 1808 звільнено через хворобу на спокій у глухівський Петропавловський монастир, але вмер по дорозі; відомим є як організатор полтавс. Духовної семінарії, відкрив класи філософії і богословія. В УРЕ не представлено.

СИМАКОВИЧ Вадим Олексійович /н.18.04.1908, с. Бахтин Мурованокуриловецького р-ну Вінн. обл. — + 1969, Львів? ; Поховано?/ — укр. прозаїк, драматург, памфлетист. Закін. залізнично-будівельний технікум; учителював, з 1926 — журналіст. 1932 — перша зб. віршів «Щоденні ритми». Автор романів, памфлетів. тощо. В УРЕ не представлено.

СИМАШКЕВИЧ Митрофан /н. 1846 — +; ?; Поховано?/ — автор історико-географічних нарисів про Поділля. Інших відомостей немає. В УРЕ не представлено.

СИМАШКО Франц Іванович /н. 1818, Полтавщина — + 29. 10. 1892, Петербург? ; Поховано?/ — укр. педагог, перекладач; походив з полтавських дворян. Закін. Полтав. кадетський корпус, недовго служив у війську (1837); 1865—85 — директор Полтав. військ. гімназії і Полтав. кадет. корпусу; відомим є як математик, укладач багатьох підручників, перекладач підручників. В УРЕ не представлено.

СИМЕОН ПОЛОЦЬКИЙ (1629—80) — білорус. громад, діяч, поет. Див. Полоцький Симеон.

СИМЕОН ТИМОФІЄВИЧ /н. 2-а пол. 17 ст. — + після 1670, с. Решетилівка, тепер — Решетилівський р-н Полтав. обл. ; поховано там само?/ — панотець Симеон, а по батькові, а, може, за прізвиськом, Тимофієвич з села Решетилівки. Свого часу виявляв велику прихильність до церкви й до народу. Він видав 1670 книжку «Наука христівнская из Евангелія вкоротце сложенная на каждую неделю на увесь рок борзе простою мовою и диалектом, их и найпростийшому человекови снадно понятная». Найцінніше виступає авторове слово як треба казати промови в церкві до людей. В УРЕ не представлено.

СИМИРЕНКО Василь Федорович /прізвисько — В. Хорс, н. 1835; — + 17. 12. 1915; поховано?/ — укр. громад-культурний діяч, великий землевласник, цукрозаводчик, визначний меценат, підтримував «Киевскую старину», «ЛНВ», «Раду НТШ» та ін. змістовні й патріотичні видання. При власній цукроварні на Київщині заснував один з найкращих укр. нар. театрів. С. Чикаленко часто згадує його в 3-му томі «Спогадів»; разом з М. Грушевським С. Чикаленко був виконавецм його заповіту. В УРЕ не представлено.

СИМИРЕНКО Лев Платонович /н. 06 (18). 02, 1855, с. Мліїв, тепер Городищенського р-ну Черкас. обл. — + 06. 01. 1920; там само й поховано/ — укр. учений — помолог і плодівник, син Платона Федоровича С. 1873 вступив на фізико-математичний ф-т Київ. ун-ту, але згодом перейшов на природничий ф-т Новоросійського (Одеса) ун-ту. В Одесі С. тісно зблизився з місцевими революціонерами, яких очолював А. І. Желябов. 1879, незабаром після закінчення ун-ту, С. заарештовано й зіслано на 8 років до східного Сибіру. В засланні С. організував спорудження теплиць, вирощував там декоративні й плодові рослини та виноград у закритому й відкритому грунті, про що місцеіі мешканці дізналися вперше. Заклав Красноярський міський парк. 1887 повернувся до Млієва, де створив маточний колекційний садок і помологічний розсадник, який став найкращою в Росії і однією з найбагатших у Європі помологічних колекцій плодових і ягідних рослин. 1921 на базі розмадника С. організовано Мліївську садово-городну дослідну станцію, якій 1958 присвоєно ім»я С. ; він створив свою систему вирощування садивного матеріалу, розробиа нові агротехнічні прийоми, що їх і тепер з успіхом застосовують. Значний внесок С. зробив у розвиток помології — наука про сорти плодових і ягідних рослин, займається виробничо-біологічним вивченням і районуванням сортів, їхньою інтродукцією, розробляє сортові класифікації.

СИМИРЕНКО Платон Федорович /н. 21. 12. 1820 (02. 01. 1821), Сміла, тепер містечко Черкас. обл. — + 14 (26). 01. 1863; Поховано?/ — укр. промисловець-цукрозаводчик. Син Федора Степановича С. Закін. приватний пансіон в Одесі. Після повернення з Франції, де вивчав цукрове виробництво, був одним з керівників фірми»Брати Яхненки і Сисмренко». 1859 мав дружні стосунки з Т. Г. Шевченком. Познайомились вони 27. 06. 1859 на цукроварні в Городищі (на Черкащині). С. позичив поетові 1100 крб. на видання «Кобзаря» і погодився на те, щоб борг цей було повернуто примірниками книжки. На титульній стороінці «Кобзаря» 1860 зазначено: «Коштом Платона Семеренка». Про нецензурний примірник цього видання Шевченко писав у листі до С. 03. 01. 1860: «Нецензурный экземпляр вам доставит брат Варфоломей». З їхнього лсистування збереглися чотири Шевченкові листи і один Симиренків.

СИМИРЕНКО Федір Степанович /н. 1791, с. Городище, тепер місто Черкас. обл. — + 14 (26). 01. 1863; поховано?/ — один з перших в Україні цукрозаводчиків. Викупившись із кріпацтва, С. на поч. 1840-х рр. разом з братами Яхненками заснував фірму — «Брати Яхненки і Симиренко» (існувала до 1780-х рр.). Фірма збудувала 1843 в селі Ташлику (тепер Смілянського р-ну Черкас. обл.) першу в Україні парову цукроварню, 1848 поблизу Млієва (тепер Городищенського р-ну Черкас. обл.) познайомився з Т. Шевченком.

СИМОВИЧ Аполлон /рр. н., см. і місце поховання невідомі) — батько композитора Романа Симовича, жив у Снятині, тепер Снятинського р-ну Івано-Франківської обл… Інших відомостей немає. В УРЕ не представлено.

СИМОН /н. 2-а пол. 12 ст., Україна — + 22. 05. 1226, м. Владимир, тепер РФ; поховано там само?/ — укр. церковно-освітній діяч, один з авторів Києво-Печерського «Патерика», був ченцем Києво-Печерського монастиря, згодом, з 1197 — ігемном Рождественського монастиря у Владимирі, тепер РФ; 1214 поставлено єпископом Владимиро-Суздальським. В УРЕ не представлено.

СИМОНЕНКО Василь Андрійович /н. 08. 01. 1935, с. Біївці, тепер Лубенського р-ну Полтав. обл. — + 14. 12. 1963, м. Черкаси; поховано там само, на могилі поставлено гранітну скелю з поетовим зображенням, 1962 в залі на залізничному вокзалі його зарештували мінти, вивезли до м. Сміли й там смертельно побили, після чого він поступово помирав мученицькою смертю. Натомість нікого не було притягнуто до відповідальності; в США є вид-во ім. Василя Симоненка, буде названо його іменем вулиці й проспекти, житиме він у пам»яті народній віки/ — укр. поет-шістдесятник, прозаїк, публіцист, журналіст, громад. -культурний діяч. 1952 закін. середню шк.,1957 — ф-т журналістики Київ. ун-ту; працював у редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», власкором «Робітничої газети». Друкуватися почав у студентські літа, перша зб. віршів «Тиша і грім» вийшла 1962, всі інші по його смерті: «Земне тяжіння» (1964), «Поезії» (1966), «Избранная лирика» (переклади на російську мову, М., 1968), «Лебеді материнства» (1981), казки «Цар Пласксій і Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964) та ін. Ще за життя С. став легендою для тодішніх укр. патріотів, у створений ним пролом у тоталітарній системі ринув потік свіжого повітря його численних послідовників і наслідувачів.

СИМОНЕНКО Дем»ян Гаврилович /н. 1871, с. Стільне, тепер Стольне Менського р-ну Черніг. обл — + 30. 04. 1948; там само й поховано/ — укр. кобзар, учитель Т. Пархоменка. В дитинстві втратив зір, дорослим опанував гру на кобзі; репертуар складався з історичних та жартівливих пісень, псалмів, дум тощо.

СИМОНЕНКО Микола Дмитрович /н. 01 (14). 05. 1915, с. Володькова Дівиця, тепер с. Червоні партизани Носівського р-ну Черніг. обл. — +? ; Поховано?/ — уч. партизанського руху в Україні під час 2-ї світової війни, Герой Радянського Союзу (1944), у 1936—39 — у діючій армії. У вересні 1941 С. залишався в тилу ворога для організації партизанської боротьби. Був командиром партизанської групи, заступник загону, командиром 2-го полку, який здійснив ряд успішних бойових операцій. Партизани полку захопили й утримували до підходу радян. військ кілька переправ через річки Десну, Дніпро й Прип»ять; з 1944 С. — на партійній роботі в Черніг. області. З 1970 — персональний пенсіонер, нагороджено орденами Лєніна й Червоного прапора.

СИМОНОВ Максим Терентійович /див. Номис М. ; н. 17 (29). 11. 1823, с. Заріч (УРЕ: Заріг), тепер Оржицького р-ну Полтав. обл. — + 26. 12. 1900) 08. 01. 1901), м. Лубни; поховано там само/ — укр. етнограф, громад. діяч; 1832 поступив до Лубенського приходського уч-ща, потім навч. у Переяславському духовн. уч-щі; 1844 закін. гімназію і поступив до Київ. ун-ту, який скінчив по словесному ф-ту; вчителював у Ніжині, Немирові; перший директор Лубнської гімназії. 1877 вийшов у відставку. Продав усе майно й у заповіті пожертвував 50 тис. кар. Полтавському губернському земству, проценти з якого капіталу мали йти на добродійства, голоівним з яких було утримувати в с. Зарозі окремого лікаря, котрий би безкоштовно лікував і дава людям ліки; писав оповідання, видав працю «Українські приказки». Літ. псведонім — Номис.

СИМОНОВА-КИБАЛЬЧИЧ Надія Матвіївна /пс. — Наталка Полтавка; н. вересень 1859, с. Заріг, тепер Оржицького р-ну Полтав. обл. — + 04. 12. 1918; поховано?/ — укр. письменниця. Донька М. Номиса. Закін. Лубенську гімназію. Писала оповідання, нариси та п»єси, які друкувала у львів. журналах «Зоря» та в «ЛНВ». В оповіданнях «Самовродок», «Останній раз», «Кому яке діло», «Чайка», у мелодрамі з сільс. життя «Катерина Чайкіна» (1892) використано великий етнографічний матеріал. С. -К. — небога Ганни Барвінок, мати письменниці Надії Кибвальчяич-Козлової.

СИМОНОВСЬКИЙ Петро Іванович /н. 1717 — + 1809; поховано?/ — укр. історик, походив з укр. старшинського роду. По закін. Київ. духовн. академії слухав лекції за кордоном в ун-тах; з 1753 по 1757 був викладачем у Генеральній військ. канцелярії, згодом сотником Кобижчанської сотні, земським суддею Остерського повіту, 1764 вийшов у відставку з чином бунчужного товариша (помічника). Автор праці: «Коротке описання про козацький малоросійський народ та його військові справи», колтрі 1847 видав у Москві О. М. Бодянський. У цій праці С. виступив як прихильник незалежності України. Головною рушійною силою історії України вважав гетьманів, козацьку старшину. Вороже ставився до антифеодальних селянських рухів.

СИМОНТОВСЬКИЙ Петро Семенович (н. 1747, м. Суми — п. 1815; поховано?/ — лікар укр. роду. Закін. Київ. академію і Моск. шк. при ґенеральному шпиталі /1767/. Працював військ. лікарем, 1763—84 проводив боротьбу з чумою в Астраханській губ., 1793 обстежував хворих на проказу в Оренбурзі, 1796—97 організував лепрозорій у м. Уральську. 1808—09 брав активну уч. у боротьбі з епідемією холери в Саратовській губ. С. — автор кількох праць /залишились у рукописах/ про чуму, проказу тощо.

СИНГАЇВСЬКИЙ Петро Федорович / н.25. Х 1929, с. Шатрище Коростенського р-ну Житомир. обл. — п. січень 1995 від хвороби на алкоголь, Київ; поховано там само/ — укр. поет, який починав писати рос. мовою. По закінченні філфаку Київ. ун-ту працював редактором сценарного відділу Київ. студії худож. фільмів ім. О. П. Довженка. Завідував відділом нарису журн. «Радуга». З-під пера його вийшли друком книги поезій «Лирика моей весны», «Звезды рядом», «Теплынь», «Лунный снег», «Листя подільського ясеня», «Каштановий світ», «Травневі арфи», «Полудневий гай», «Кораблі мого дитинства», «Зоряна доріжка», «Червоне сіно косить». Брат Миколи С.

СИНЕЛЬНИКОВ Кирило Дмитрович /н. 16/29/. V 1901, Павлоград, тепер місто Дніпропетровської обл. — п. 16. Х 1966, Харків; похований там само/ — укр. фізик, акад. АН України /з 1948/, засл. діяч науки України / з 1951/. Закін. /1923/ Кримський ун-т / м. Сімферополь/. Працював у Фіз. -тех. ін-ті АН СРСР /1924—30, Ленінград/ під керівництвом А. Ф. Йофе. 1928—30 був у відрядженні в Англії, в лабораторії Е. Резерфорда; 1930—66 працював у Харків. фіз. -тех. ін-ті АН України / з 1944 — директор ін-ту / і одночасно / з 1936/ — професор Харків. ун-ту. 1931—32 спільно з І. В. Курчатовим провадив дослідження в галузі напівпровідників. Наук. дослідження з ядерної фізики, прискорювальної техніки, фізики і техніки високого вакууму, фізики твердого тіла, фіз. матеріалознавства, фізики плазми, з проблеми керованого термоядерного синтезу. 1932 спільно з А. К. Вальтером, Г. Д. Латишевим та О. І. Лейпунським уперше в СРСР здійснив розщеплення атомного ядра штучно прискореними протонами. Очолював розробку лінійних прискорювачів протонів та електронів. Спільно з А. К. Вальтером розробив серію дифузних вакуумних насосів, спільно з В. Є. Івановим побудував перші вакуумні прокатні стани, заклав основи вакуумної металургії. Має багато нагород.

СИНЕЛЬНИКОВ Микола Миколайович / н. 31.1 /12.11/ 1835, Харків — п.19.1V 1039; там само й похований/ — укр. режисер /УРЕ: рос./ і театральний педагог, нар. артист театрів Житомира, Миколаєва, Севастополя, з 1884 — уч. т-ва акторів /Вороніж, 1886, Новочеркаськ, 1891—94/, в антрепризі /Ростов-над-Доном, 1894—99/. У 1899—1909 — гол. режисер Театру Корша в Москві, де виконувалося багато укр. вистав. 1909—10 працював в Одес. театрі М. Ф. Багрова, 1910—13 мав антрепризу в Харкові і Києві.

СИНЕНЬКА Іванна /Іванна Іваницька-Синенька; н. 24. VII 1897, с. Великі Чорнокінці біля Гусятина, на галицькому Поділлі — п. 28. VIII 1988, Мюнхен, ФРН; похована там само, могила на темтешньому кладовищі Вальдфрідгоф, поряд з похованням останнього неокласика Михайла Ореста /Зерова/, археолога Петра Курінного, літературознавця Павла Зайцева; прізвище викарбувано латинкою/ — укр. співачка /лірико-драматичне сопрано/. Її батько Олексій був директором чотирикласної / шість років навчання/ нар. шк. Мати — Феліція /з дому Генчел / була дочкою естрадного співака і теж учителювала. Дітей у родині було восьмеро. Коли С. мала десять років, то на сцені в Копичинцях виконала популярну тоді в Галичині пісню В. Матюка «Веснівка» на слова М. Шашкевича. Це був її перший публічний виступ і перший успіх. С. вступила до учит. семінарії сестер-василіянок у Станіславі, де співала в хорі, а в шкільних концертах вела соло в пісні Н. Нижанківського «Минули літа молодії». У серпні 1919 С. з батьком виїхала в — Наддніпрянську Україну. Вчила дітей біля Проскурова, працювала в держбанку УНР. Повернулась до Станіслава, де її заарештували, й разом з поїздом «петлюрівців» вона потрапила до Варшави, де виступала в цей час капела Олександра Кошиця. Деякий час подорожувала з цим колективом. 1921 С. в Судетах у Райхенбергу співачка склала іспит зрілості / учительську матуру/, а 23 квітня з молодим доктором права Сократом Іваницьким /згодом в еміграції / — довголітнім проректором Укр. тех. -господарчого ін-ту, переїхала до Праги, де перед консерваторською комісією проспівала лисенківське «На вгороді коло броду». І її прийняли на стипендію чеського уряду. 1927 С. отримала консерваторського диплома та атестацію президента Чеської АН і мистецутва. Молоде подружжя переїхало до Ужгорода, де співачка вступила до Укр. театру, яким керував тоді Микола Садовський і Микола Аркас, син відомого композитора. Дебютувала в партії Катерини в опері Аркаса-батька «Катерина». Виступала в багатьох ролях. А в концертах виконувала твори Я. Лятошинського, Д. Січинського, М. Лисенка, С. Людкевича та ін. Співала італійською, німецькою, чеською, румунською мовами. Акомпонували співачці Нестор Нижанківський і Галина Васлашко. В Бухаресті С. виступала при дворі румун. короля Карла і його матері Марії. Не прийняла вона й пропозиції совєцького посла в Празі виступати з концертами в Україні, бо знала, як далеко потрапляли ті гастролери, аж на Соловки, як от Крушельницькі. З осені 1930 на стипендію митрополита Андроея Шептицького С. вдосконалює свій голос у Мілані. Після виступу співачки у Львові в залі М. Лисенка, надовго запам’яталися її виступи на шевченківських вечорах. Високо оцінювали талант С. видатні укр. фахівці. Вона записала на грамплатівки чимало пісень укр. композиторів, нар. перлин. В УРЕ не представлена.

СИНИЦЬКИЙ Макарій.1691 — п. 1738; похований? / — укр. гравер, виконав близько 17 гравюр релігійного змісту. В УРЕ не представлений.

СИНИЦЬКИЙ Максим /н. 1882 — п. 1922; похований? / — укр. громад. діяч. За фахом юрист. Засновник і керівник укр. клубу та вид-ва «Час» у Києві. В УРЕ не представлений.

СИНИЦЯ Іван Омелянович /н. 5. VIII 1910, с. Корделівка, тепер Калинівського р-ну Вінн. обл. — п. 8. Х1 1976, Київ; похований там само/ — укр. психолог і педагог, уч. 2-ї світової війни. Закін. Вінн. ін-т соціального виховання /1932/ та Київ. пед. ін-т /1938/. З 16 років учителював у шк. Вінничини, Хмельниччини та Київщини. З 1951 і до кінця життя працював у Н. -д. ін-ті психології АН України / з 1955 — зав. відділом пед. психології, з 1960 — зав. лабораторією психології навчання /. осн. праці з психології писемного й усного мовлення, а також з психології пед. майстерності. Автор багатьох друкованих праць.

СИНЦОВ Дмитро Матвійович / н. 9 /21/. Х1 1867, Вятка, тепер Кіров, РФ — п. 28.1 1046, Харків; похований там само / — укр. математик, акад. АН України / з 1939 /, засл. діяч науки України / з 1935 /. Закін. / 1890 / Казанський ун-т. 1899—1903 — професор Вищого гірничого уч-ща в м. Катеринославі / тепер м. Дніпропетровськ /, з 1903 — Харків. ун-ту. Осн. наук. праці стосуються геом. теорії диференціальних рівнянь, а також неголономної диференціальної геометрії. В геом. теорії т. з. рівнянь Монжа С. запровадив поняття асимптотичних ліній кривини 1-го і 2-го роду. Займався також питаннями викладання математики в серед. та вищій шк. З 1906 С. очолював Харківське математичне товариство.

СИНЦОВ Іван Федорович / н. 30. III /11. IV/ 1854, с. Засілля, тепер Шумяцького р-ну Смол. обл. РФ — п. 9./ 22 /. VII 1914; похований? / — укр. геолог. Закін. Казанський ун-т, професор Новоросійського ун-ту в Одесі, працював гідрогеологом у Петербурзі. Наук. праці присвячені стратиграфії й палеонтології мезозойських і кайнозойських відкладів Поволжя, Пд. України та Молдавії.

СИНЯВСЬКИЙ Антін / н. 1876 — п. після 1930-х рр., репресований? Похований? /-укр. громад. діяч, педагог, чл. укр. одеської «Громади». Директор комерційної шк. в Катеринославі. Співробітник Архівної Комісії та ВУАН. В УРЕ не представлений.

СИНЯВСЬКИЙ Олександр Васильович / н.26. III 1903 — п.17. VII 1961. Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі, праворуч від дороги / за церквою/; надгробок з написом: «Инженер-химик и художник Александр Васильевич Синявский. Род. 26. 3. 1902 — умер 17. 7. 1961» / — укр. інженер-хімік. В УРЕ не представлений.

СИНЯВСЬКИЙ Олекса Наумович / н.5. Х 1887. с. Андріївка, тетер Бердян. р-ну Запорізької обл. — 24. Х 1937 загинув у сталінських катівнях, про що в УРЕ — ні слова; похований? / — укр. мовознавець. Закін. Харів. ун-т. Професор Харків. ін-ту нар. осв. з 1920, керівник Діалектологічної комісії АН України з 1928, зав. відділом діалектології Ін-ту мовознавства АН України з 1930, а 1932—37 був також професором Київ. ун-ту та пед. ін-ту. Автор шкільних підручників і праць з укр. діалектології, граматики, фонетики, орфографії, історії літ. мови: «Спроба звукової характеристики літературної української мови «/ 1929 /, «Мова творів Григорія Сковороди „/1924“, „З верховин нової української літературної мови“ / 1928 /, „Елементи Шевченкової мови, їх походження й значення“ /1931 /, «Норми української літературної мови «/ 1931 / тощо.

СИНЬКЕВИЧ Володимир Іванович / н. 1859, Полтава — п. ? Херсон? Похований?/ — чл. підпільного гуртка «Унія» в Полтаві. Навч. у Полт. гімназії, разом з Р. А. Стебліним вів пропаганду серед полтавських робітників. З 1879 навч. у Петерб. медико — хірург. акад., 1881 вдруге був заарештований за контакти з народниками; 1883 закін. академію і відійшов від громад. -політичної діяльності. Був ветеринарним лікарем у Псковській губ., потім у м. Херсоні. В УРЕ не представлений.

СИРОТЕНКО Володимир / пс. — Дід Данило, С. Долов, Зуб та ін. ; н. 1892, Чернігівщина — п. 1941, Нью-Йорк, США; похований там само/ — укр. робітничий поет і художник у США. Навч. у Київ. худож. шк. Перед 1-ю світовою війною виїхав до США, де працював маляром-декоратором, а деякий час / 1919—23 / виступав як карикатурист і автор гумористично-сатиричних віршів у журн. «Молот» / Нью-Йорк» /, з 1920 друкувався в газ. «Українські щоденні вісті».

СИРОТЕНКО Олександр Іванович /н.10/ 22 /. VI 1897, Ворожба, тепер місто Сум. обл. — п. 16. Х 1975, Київ; похований там само/ — укр. художник. 1913—18 навч. у Київ. худож. шк., 1921—27 — Київ. худож. ін-ті у Ф. Кричевського. Був чл. АХЧУ /1928—29 / і УМО /1929—31/. Твори: «Відпочинок» /1927/, «Родина робітника» / 1929 /, «Устим Кармалюк» /1938/, «На просторі «/ 1939 /, «Оборона „Арсеналу“ / 1940 /, „В. І. Ленін у Кремлівському кабінеті“ /1947/, „Поле“ /1049/, „Біля могили Шевченка“ /1960 /, „Над Дніпром“ / 1970/. Картини С. зберігаються в ДМУОМ у Київі.

СИРОТЮК Микола Йосипович /н 26. VI /9. VII/ 1915, с. Теклівка, тепер Крижопільського р-ну Вінн. обл. — п. 29. Х 1984, Київ; похований там само/ — укр. літературознавець і прозаїк. Закін. істор. ф-т Одеського ун-ту / 1941 /. Уч. 2-ї світової війни. Нагороджений медалями. Працював інспектором шкіл Одеського обласного відділу наросвіти, вчителем, зав. сектором Одеського обкому партії, науковим співробітником Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України, в Київ. театральному ін-ті та ун-ті. Доктор філологічних наук, професор, ну і, звісно, чл. КПСС. Автор літературно-критичних праць «Микола Трублаїні» / 1956/, «Українська історична проза за 40 років» / 1958 /, «Іван Микитенко» /1959/, «Український радянський історичний роман» /1962 /, «Зінаїда Тулуб «/ 1968 /; зб. оповідань, романи, повісті.

СИРОЦИНСЬКИЙ Костянтин Остапович / н. 3. VI 1902. м. Козелець, тепер Волин. обл. — п. 1. Х 1962; похований? / — укр. учений у галузі економіки та сільського господарства, професор з 1957, а 1925 закін. Уманський с. -г. ін-т, з 1933 — педагог, викладав у відділенні Київ. с. -г. ін-ту. Працював на викладацькій роботі. Опублікував понад сорок наук. праць. В УРЕ не представлено.

СИТЕНКО Михайло Іванович / н. 31. Х / 12. Х1 / 1885, с. Рябушки, тепер Лебединського р-ну Сум. обл. — п. 13.1 1940, Харків; похований там само / — укр. ортопед, чл. -кор Ан України з 19 З5, засл. .діяч науки України з 1936. Закін. мед. ф-т Харків. ун-ту /1910/; з 1911 працював у Харків. жіночому мед. ін-ті; 1914—18 перебував на військ. службі. ; з 1921 був гол. лікарем Харків. медико-механіч. ін-ту; з 1926 — директор Н. -д. ін-ту ортопедії та травматології у Харкові і одночасно Харків. ін-ту удосконалення лікарів. Праці С. присвячені воєнно-польової хірургії, кісткової пластики, псевдоартрозів, уроджених деформацій та ін. Запропонував кілька ортопедичних операцій. 1940 ім’я М. І. Ситенка було присвоєно Укр. н. -д. ін-ту ортопедії та травматології у Харкові.

СИТНИК Михайло / н. ? м. Васильків Київської обл. — п. 21. VIII 1959 о 9-й годині 15 хв. ранку, м. Чікаго, США; похований там само / — укр., як пише Леонід Череватенко в «ЛУ» за 22 лютого 1996, талановитий поет. Судячи з того матеріалу, що його опублікував Череватенко, доля в С., як і доля майже кожного українського мистця, склалася досить непроста. Був знайомий з багатьма українськими літераторами розстріляного Відроджегння, навчався з ними, жив і сперечався в студентському гуртожитку; енкаведе, доноси, сексоти, провокатори і страх за своє життя. Страх спочатку абстрактний, а потім до божевілля реальний. Був в окупації в рідному Василькові, потім еміграція, як і в багатьох таких самих, як і він. Вже після смерті С. 1975 шанувальники видали його зб. поезій під назвою «Цвіт папороті» /Торонто, вид-во «Молода Україна», тираж 1500 примірників. Той же Л. Череватенко в жур. «Дніпро» опублікував дослідження про поета й подав як от і в згаданій «ЛУ» добірку його віршів. Про С. писав і О. Ющенко «ЛУ» / 1. 2.96 /.

СИЦЯНКО Йосип Семенович / н. бл. 1830, Україна — п. 1886, Харків? Похований там само? / — укр. лікар. Закін. мед. ф-т Моск. ун-ту /1851/; згодом — викладач Харків. ун-ту. Докторська дисертація С. присвячена хворобам, що супроводжуються переміжною гарячкою /Москва, 1856/. Працював над питанням електролікування, досліджував діяння електричного струму на організм людини.

СІДЛЕЦЬКИЙ Л. /Див. Крилач Сава /.

СІДЛЯР Сачко Семенович / н. 1-а пол. ХII cт. — п. бл. 1589. Львів? Похований?/ — укр. друкар, учень Івана Федоріва. Походив з родини освіченого ремісника; з 1572 разом з батьком матеріально підтримував Федоріва, працював у його друкарні. В УРЕ не представлений.

СІЛЬВЕСТР /див. № 4170 Сильвестр / — давньоукраїнський літописець, ігумен Києво-Видубицького монастиря, з 1118 — єпіскоп переяславський; більшість дослідників вважає С. упорядником однєї з редакцій «Повісті временних літ», яку він переробив і доповнив, довівши виклад подій до 1116 р. і підкресливши значення діяльності Володимира Мономаха; ін. дослідники вважають, що С. був лише переписувачем.

СІКАЛО Іван Михайлович / н. 6. VI 1909, Сосниця, тепер смт Черніг обл. — п. 24. III 1975, Вінниця; похований там само / — укр. актор, режисер, нар. арт. України /з 1960/, закін. драм. студію в Донецьку, 1935—48 працював у різних театрах України, 1948—75 — у Вінн. укр. музично-драм. театрі ім. М. Садовського. Серед ролей — Возний / «Наталка Полтавка» Котляревського /, Пузир /»Хазяїн «Карпенка-Карого /, Самопал /»Веселка «Зарудного /, Павлин /»Єгор Буличов та інші «М. Горького /. Вистави: „Марина“ Зарудного, «Маріне «М. Бараташвілі та ін.

СІКОРСЬКИЙ Іван Олексійович / н. 26. V / 7. VI / 1842, с. Антонів, тепер Сквирського р-ну Київ. обл. — п. 14. II 1919, Київ; похований там само / — укр. психіатр, психолог. Батько Ігоря Івановича С. Після закінчення 1869 мед. ф-ту Київ. ун-ту був залишений при ньому для вдосконалення фаху; з 1885 працював у петерб. клініці І. М. Балинського; з 1885 очолював кафедру психіатрії і нервових хвороб Київ ун-ту. В 1896 редаґвав заснований ним у Києві журн. «Вопросы нервно-психологической медицины». Заснував у Києві Лікувально-пед. ін-т для аномальних дітей, очолював наук. т-во психіатрів та Київ фребелівське т-во. Один із засновників дитячої психології і дитячої психопатології. У 1912 створив у Києві перший у світі Ін-т дитячої психології. Автор багатьох наук. праць з психіатрії і психології.

СІКОРСЬКИЙ Ігор Іванович / н. 13 /25 /. V 1889, Київ — п. 26. VI 1972, Істон, шт. Коннектікут, США; похований там само; в Києві на флігелі будинку № 15 по вул. Ярославів вал встановлено бронзову меморіальну дошку сферичної форми, в центрі якої горельєфний портрет С., над яким «кружляють» літаки першого покоління; під портретом напис на металевих пластинах: «Всесвітньовідомий авіаконструктор Ігор Іванович Сікорський «/ — видатний укр. авіаконструктор, один з піонерів віації. Син доктора медицини — професора Київського імператорського ун-ту св. Володимира Івана Олексійовича С. Мати Марія Темрюк-Черкаська — високоосвічена жінка, яка захоплювалась життям і творчістю Леонардо да Вінчі. Вона багато розповідала синові про винаходи великого флорентійця, надто ж відзначала його проекти літаючих машин. В 11-!2 років Ігор починає проектувати моделі вертольотів, захоплюється ідеями повітроплавання. Навч. у першій Київ. гімназії. Через два роки його переводять до Морського кадетського корпусу в Санкт-Петербурзі. 1906 за батьковою порадою Ігор їде до Франції для вступу в Технічну шк. Восени того ж року в Парижі багато винахідників успішно піднімали в повітря свої машини. Серед них Фербер. у майстернях якого і на аеродромах проводить увесь свій час Ігор. Невдовзі він повертається до Києва. 1907 починається навч. С. в Київ. політех. ін-ті. Під час навч. він спроектував і побудував /1908—12 / кілька вертольотів, літаків-біпланів. Був чл. Київського товариства повітроплавання. 29. ХII 1911 на літаку власної конструкції С-6 встановив перший світовий рекорд швидкості з екіпажем / три особи / — 111 км/год. Під керівництвом С. на Російсько-Балтійському з-ді побудовано перші в світі багатомоторні літаки „Руський витязь“. «Ілля Муромець «та ін. 1918 с. емігрував до Франції. а 1919 — до США, де займався конструкторською і підприємницькою діяльністю / з 1939 — у галузі вертольотобудування /.

СІМЕНОВИЧ Володимир / н. 1862 — п. 1932, США; похований там само / — американсько-український діяч, за фахом лікар, редактор укр. часописів «Америка», «Україна в Чікаго та «Просвіта «в Нью-Йорку. В УРЕ не представлений.

СІМІНСЬКИЙ Костянтин Костянтинович / н. 6. III 1879, м. Милейчице, кол. Гродненської губ. Білорусії, тепер Польща — п. 13. VI 1932, Київ; похований там само, могила на Лук’ янівському цвинтарі / — укр. учений у галузі будівельної техніки, акад. АН України з 1926, віце-президент АН України з 1931; у 1907 закін. Київ. політех ін-т, де залишився викладачем, з 1914 — професор, з 1921 — директор ін-ту технічної механіки АН України. Автор 73 наук. праць, ряду приладів для випробування мостів і конструкцій.

СІМОВИЧ Василь Іванович / н.9. III 1880, с. Гадинківці, тепер Гусятинського р-ну Терноп. Обл. — п. 13. III 1944, Львів; похований там само / — укр. мовознавець. Закін. Чернівецький ун-т. Працював на редакторській і викладацькій роботі в Берліні, Празі, Львові. 1939—41 — професор Львів. ун-ту. Автор праць з укр. мови: «Граматика української мови» / 1919 /, «Українські йменники чоловічого роду на — о в історичному розвитку й освітленні», «Історичний розвиток українських / здрібнілих та згрубілиїх / чоловічиххресних імен…» / обидві — 1929  тощо, а також розвідок про творчість Т. Шевченка, І. Франка, Ольгу Кобилянську та ін. письменників.

СІМОВИЧ Роман Аполлонович / н. 28. III 1901. м. Снятин. тепер Івано-Фр. Обл — п. ?; похований / — укр. композитор, педагог, засл. діяч мист. України з 1954. Закін. Празьку консерваторію / 1933 — композиторський, 1934 — фортепіанний ф-ти/, 1936 — Школу вищої майстерності в Празі / у В. Новака /; 1935—39 викладав у Дрогобицькій та Станіславській філіях Вищого муз. ін-ту ім. М. Лисенка, 1939—41 — викладач Львів. консерваторії / з 1963 — професор /. Твори: симфонії «Гуцульська» /1945 /, «Лемківська» /1947 /, «Весняна» /195! /, «Героїчна» / 1953 /, «Гірська» /1955 /, 6-а / 1965 /, 7-а / 1975 /; симф. Поеми — «До світла» /1938/, «Максим Кривоніс» /1954 /, «Довбуш» /1955 /, «Пам яті І. Франка» /1956 /, «Поетична поема» /1958 /; балет «Довбушева сопілка» /1948 /; 2 вокально-симф. Поеми, інструм. концерти /1953, 1971 /; камерно-інструм. і вокальна музика тощо.

СІНГАЛЕВИЧ Юрій Олексійович /н. 25. V 1911, с., тепер Перемишлячнського р-ну Львів. обл. — 28. VII 1947, повертаючись з концерту, загинув в автокатастрофі, Львівщина; похований у Львові, могила на Личаковому цвинтарі, на металевому хресті увічнено пам ячть про нього/ — видатний укр. бадурист, засновник перших капел /дитячої — 1939 та дорослих — 1945 / бандуристів у Львові. Його батько був службовцем пошти, згодом переселився в Бережанги, де захворів і незабаром помер. Юрко жив у бурсі у Львові, канікули проводив у рідного дядька Феношика. Там йому до рук потрапив підручник гри на бандурі Гната Хоткевича. Користуючись ним, ще в студентські роки змайстрував першу бандуру. Далі ціле своє життя працював над вдосконаленням цього інструмента, рошукував старовинні кобзи, бандури, торбани, збирав л-ру про кобзарів-бандуристів. Закінчивши Львівську гімназію і «експертівку», С. працює в Крдитному банку у Львові, потім — в редакціЇ газети «Діло». Починас свою кобзарську діяльність. До його репертуару входили численні історичні пісні, кілька дум, багато ліричних, пробутових, жартівливих пісень. У 30-х рр. фірма «Одеон» зробила кілька випусків грамплатівок із записами нар. пісень і танців у виконанні С., зокрема були записані «Журавель», «Понад балку летить галка», «Харківський танок» та ін. твори. С. багато подорожує по Галичині, виступає як соліст-бандурист. У нього вчилося чимало молоді, серед якої були потім і відомі виконавці такі, як Зіновій Штокалко, сестри Тереса і Марія Ваврик, Михайло Табінський, Володимир Проник, Мирослав Гребенюк /Дарманчук /, Юрій Данилів, Володимир Дичак та багато ін. Громадськість Львова в Палаці культури ім. Т. Г. Шевченка відзначила 80-річчя з дня народження бандуриства, а наступного дня о. Воронський з церкви Преображення Христового на Личаковому кладовищі відправив панахиду, відбулося також покладання квітів на могилу покійного.

СІНКЕВИЧ Діонісій /н. бл. 1650, Львів? — п. на поч. /VIII ст. ; похований у Львові? / — укр. гравер кін. XVII — поч. XVIII ст. Працював у Львові. 1699 створив велику гравюру з зображенням архіт. ансамблю Крехівського монастиря поблизу м. Жовкви / тепер м. Нестеров Львів. обл. /; оздоблював книжки.

СІОНИЦЬКА-ДЕЙША Марія Андріївна / див. № 1191 Дейша-Сіоницька /.

СІРИЙ ГАВРОШ / н. бл. 1915, с. Прибінь на Чернігівщині — після 1937 загинув під час культу особи Сталіна; похований? / — укр. поет. 1933 вступив на філфак Київ. ун-ту; 16. IV.1933 надруковано першого вірша; в липневій книжці журн. «Радянське літературознавство» / 1837 / — останній за його життя вірш «Оповідання»; відомо, що він написав поеми: «Земля», «Шляхи життя», «Терешко Регіт» та багато віршів, доля яких не відома. В УРЕ не представлений.

СІРИЙ / справж. — Тищенко Юрій; н. 1880 — п. після 1930-х рр. на еміграції в Празі? Похований? / — укр. письменник і видавець. 1907—18 завідуючий книгарнею та редактор ЛНВ у Києві. 1909—11 редактор часописів «Село», «Засів». Видав 200 назв книг. Писав оповідання, новели, популярні книги, оповідання для дітей. 1920 на еміграції разом з О. Олесем був одним із засновників «Союзу українських журналістів і письменників на чужині» у Відні, перенесеного 1925 до Праги. В УРЕ не представлений.

СІРКО Іван Дмитрович / н. між 1605 і 1610, Мерефа, тепер місто Харків. обл. — п. 1 /11/. VIII 1680, с. Грушівка, тепер с. Іллінка Томаківського р-ну Дніпроп. обл. ; похований на Сторожовій могилі поблизу с. Капулівки, тепер Нікопольського р-ну Дніпроп. обл. За ін. версією С. помер на Запорізькій Січі / Чортомлицькій / 1. УШ 1680. Поховано поблизу Старої /Чортомлицької / Січі на території теперішнього села Капулівки Нікопольського р-ну Дніпроп. обл. 2. УШ 1680. Щодо дня с. й місця поховання С. висловлюються поважні сумніви. Бантиш-Каменський подає документально день с. 1. УШ 1680, а плита на могилі ніби Сірковій — 4. У 1680. Обставини с. теж підозрілі — на пасіці. Бантиш-Каменський припускає. що С. убито під час гульні підісланим татарським мурзою, бо такі спроби були раніш. П. Куліш досліджував місце поховання С. і дійшов висновку, що С. поховано не за Порогами. Д. Яворницький вважас. Що наявні надмогильники пізнішого походження, бо старі було по-варварському знищено 1709 і 1775 московським військом при зруйнуванні Січі. О. П. Довженко їздив до с. Капулівки, де могила С. Вона тоді була невисока — два метри, на кургані лежали дві плити, на одній з них зберігся напис: «Року Божого 1680 мая 4 преставився раб Божий Іван Сірко Дмитрович отаман кошовий Війська Запорозького…» У травні 1956 на тому місці, де був Довженко, встановлено погруддя С. на великому камені й напис: «На цьому місці знаходилася Запорозька Січ, яка була центром запорозького козацтва і відіграла прогресивну роль в історії українського народу». Пам ятник дніпропетровських скульпторів О. Ситника, А. Білика, С. Духовенка. На давньому камені в с. Капулівці можна ще розібрати напис: «Р Б А … Л: і а престав… м рабь Иоанъ Сърько Дмитрович атаманъ кошовий войска Запорозког… Н П В Федора Алексъевича памятпг со похвалами». Були перекази, що С. передався до поляків і вбитий 1684, але потвердження цьому документами немає. Сповіщення ж Івана Стягайла, який після С. став кошовим, про смерть легендарного кошового зберігається в Коллезькому Архіві під № 20 /Д. М. Бантиш-Каменський /. В садибі Є. Ю. Мазаєвої стояв пам ятник /у Капулівці? /. На ньому напис: «Року Божого 1680 місяця августа 1-го дня преставився раб Божий Іоанн Сірко Дмитрович, отаман кошовий Війська Запорозького…» Коли утворено Каховське море, то його води стали загрожувати могилі С. Керівники Нікопольського району без погодження з АН України самочинно 1968 перенесли тлін кошового й поховали недалеко від села в т. з. Бабиній могилі. Проти цього запротеситували історики К. Гуслистий, Олена Апанович, В. Пепа, які вважали, що тлін С. треба перепоховати в ін. відповідному місці урочисто й з належними почестями. В літопису Самійла Величка про смерть С. написано так: «Того літа / 1680 рік/ 1 серпня преставився від життя цього через деякий час після хвороби в Грушівці, у своїй пасіці, славетний кошовий Івн Сірко. Перепроваджений водою до Запорозької Січі, він похований чесно усім військом низовим Запорозьким у полі за Січчю. Похований він знаменито 2 серпня з численною гарматною стрільбою». Відомо, що перший надгробок на могилі С. було знищено московським військом. Згодом покладено нову плиту з помилковим написом, що С. помер 4. V 1680 / — кошовий отаман Запорізької Січі, талановитий, хоробрий козацький воєначальник, брав уч. у Визвольній війні укр. нар. 1648—54, в боротьбі проти турецько-татарських загарбників, проти гетьманів І. Виговського, П. ТетерІ; 1658—60 був Вінницьким полковником, з 1663 багато разів / 15! / обирався кошовим отаманом Запорізької Січі; деякий час підтримував П. Дорошенка; 1672 царський уряд заслав С. до Тобольська, але через кілька місяців повернули в Україну, де він здійсниві кілька успішних походів проти турків і татар.

СІРОПОЛКО Степан Онисимович /н. 1872 — п. 1959; похований? / — укр. педагог і бібліолог, завідував редакціями моск. часописів «Южная Россия» та «Педагогический листок». Присяжний повірений, мешкав у Москві на Малій Молчанівці, № 8. Дорадник у справах освіти при Генеральному секретаріаті Центральної Ради; деякий час товариш /помічник / міністра нар освіти. Перебував на еміграції в Польщі, згодом у Празі. Професор Укр. високого пед. ін-ту ім. М. Драгоманова /!925—32 / та укр. т-ва прихильників книги / редагував його орган — журн. «Книголюб»/ і союзу журналістів та письменників на чужині. Його життєпис див. У виданнях «Русские ведомости» /М., 1913, Сотрудники, с. 172/ та «Календар Просвіти» на 1930 р., с. 169—172. В УРЕ не представлений.

СІТНИЦЬКИЙ Іван /н. 1881 — п. після 1930-х рр. ; похований?/ — галицько-укр. математик і педагог. Автор підручників з геометрії, таблиць логарифмів. В УРЕ не представлений.

СІЧИНСЬКА Олена /н.1854 — п. 1930; похована? / — галицько-українська культурно-осв. діячка, дружина Січинського, мати Мирослава Січинського, В УРЕ не проедставлена.

СІЧИНСЬКИЙ Володимир Юхимович / н.1894 — п. після 1930-х рр. ; похований? / — укр. мистетвознавець. Доцент Українського педагогічного ін-ту й професор укр. студій пластичного мистецтва в Празі, дійсн. чл. НТШ. Низка монографій з історії укр. архітектури, про укр. граверів. Автор підручника історії всесвітнього мистецтва. В УРЕ не представлений.

СІЧИНСЬКИЙ Денис Володимирович / н.2. Х 1863, с. Клювинці, тепер Гусятин. р-ну Терноп. обл. — п.26. V 1909, Станіслав, тепер Івано-Франківськ; похований там само, могила на міському цвинтарі, 1939 на могилі встановлено пам ятника у вигляді бандури / — укр. композитор, диригент і муз. діяч. Навч. у Львів. консерваторії в К. Мікулі. Працював у Львові, Коломиї, Перемишлі, Станіславі як організатор і диригент співацьких т-а «Боян». Автор опери «Роксолана» /1909 /, музики до п єс, фп. мініатюр, обробок нар. пісень. Серед творів С. чільне місце належить хорам І романсам на вірші Т. Шевченка, І. Франка та ін. укр. поетів. Кращі твори / кантати «Лічу в невол», «Дніпро реве», хори «Пісне моя», «Непереглядною юрбою», «Даремне, пісне», «Один у другого питаєсм»; романси «Як почуєш вночі», «І золотої, й дорогої», «У мене був коханий край», «Дума про Нечая», «Бабине літо» ґрунтуються на інтонаціях укр. нар. пісні.

СІЧИНСЬКИЙ Микола / н. 1850 — п.1894; похований?/ — галицько-укр. громад., просвіт. і церковно-релігійний діяч, греко-католицький священик, один з організаторів «Нової ери». Батько Мирослава С. В УРЕ не представлений.

СІЧИНСЬКИЙ Мирослав Миколайович / н.11. Х 1887, с. Чернихівці, тепер Збаразького р-ну Терноп. обл. — п. 16. III 1979, Вестленд, шт. Мічіган, США; похований там само / — політ. і просвіт. укр діяч в Америці, публіцист. Походив з родини священика. Син Миколи С. Навч. у Віденському і Львів. ун-тах. У квітні 1908 на знак протесту проти австро-угорського гніту вбив австр. Намісника в Галичині А. Потоцького. Двічі засуджений до страти, яку було замінено 20-річним ув язненням. 1911 втік з тюрми, згодом виїхав до Норвегії, потім до Швеції, з 1914 — у США. Організатор укр. нац. -культурних товариств та взаємодопомоги, друкувався в укр, пресі.

СІЧИНСЬКИЙ Теодосій / н. 2-а пол. XVII ст. — п. після 1710; похований? / — укр. церковний художник і різбяр, твори з 1708—10 рр. Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлений.

СІЧИНСЬКИЙ Юхим / н. 1859 — п. після 1980-х рр. ; похований? / — укр. історик і археолог, дійсн. чл. НТШ та укр. наук. т-ва в Києві. Автор численних праць про Поділля. Батько Володимира Юхимовича С. В УРЕ не представлений.

СІЯЛЬСЬКИЙ Петро Євгенович / н. 18. Х1 1902, Полтава — 1939 загинув у сталінсько-берївських катівнях; похований? / — рос. рад. поет, драматург і журналіст. Закін. 2-у полтав. Гімназію. 1920 опублікував свої вірші в альманасі «Прометей», 1925 переїхав до Одеси на видавничу роботу, з 1926 працював у вид-ві Ленради. З П. Перельошіним написав п єсу «Дом отечества». Почав писати мемуарну повість, але не закінчив. Був заарештований, де й загинув. В УРЕ не представлений.

СКАДОВСЬКИЙ Микола Львович / н.1846, с. Білозерка, тепер смт Херсон. обл. — п.10. IV 1892, Одеса? Похований? / — укр. маляр. Закін. Моск. уч-ще малярства, с кульптури й архітектури / 1865—69 /, навч. у Дюссельдорфській акад. Мист. ; був ініціатором заснування в Одесі Т-ва південноруських художників; його жанрові картини / дві в Третьяковській галереї в Москві / створені під впливом передвижників.

СКАЗИНСЬКИЙ Роман / н. ? — за вироком виїздної сесії Верховного суду СССР з 13—15 грудня 1934 розстрілянио під час т. з. культу особи Сталіна; похований?/ — укр. письменник. Ін. відомостей немає.

СКАЛЬКОВСЬКИЙ Аполлон Олександрович / н.1 / 13 /. 1 1808, Житомир — п. 28. XII 1898 /9.1 1899 /, Одеса; похований там само / — укр. історик, статистик, економіст, етнограф. письменник і публіцист, чл. -кор. Петерб. АН з 1856; у 1827 закін. юридичний ф-т Моск. ун-ту; з 1828 — на держ. Службі в Одесі. Один із засновників Одеського товариства історії і старожитностей. Автор праць «Хронологічний огляд історії Новоросійського краю, 1730—1823» /ч. 1—2, 1836—38/, «Перше тридцятиріччя міста Одеси, 1795—1825» /1837 /, «Історія Нової Січі або останнього коша Запорізького» / ч. 1—3, 1846 / та ін. С. зібрав цінні істор. документи, в т. ч. архівні матеріали з історії Запорізької Січі, які не втратили наук. значення й тепер. Т. Г. Шевченко у вірші «Холодний Яр» дав різку відповідь спробам С. фальсифікувати історію гайдамацького руху. Послідовники С. і тепер не там, так там накидаються на Тараса Григоровича, звинувачуючи його то в антисемітизмі, то в тому, що він був вурдалакою. Таке в них покликання — жерти укр. народ.

СКАРЖИНСЬКА Катерина / н. 1850, с. Круглик, тепер Лубенського р-ну Полтав. обл. — п. після 1904; там само? Похована? / — укр. археолог, 1885 у своєму с. Круглику організувала краєзнавчий музей; тут під її керівництвом збиралось багато історико-літературних документів, археологічних та етнографічних матеріалів, старовинні гроші тощо; допомагали їй В. Антонович, В. Горленко, І. Павловський та ін. науковці. С. була чл. багатьох наук. т-в; особливу цінність становив археологіний відді, в якому були речі з розкопок у Лубенському повіті, що їх організовувала С. У 1904 музе було перевезено до Лубен., С. подарувала його міській Думі; через два роки ця колекція опинилась у Полтаві й тепер зберігається у Полтав. архіві й досі чекас на свого дослідника.

СКАРЖИНСЬКИЙ Віктор Петрович / н.1787, Україна — п. 1861; похований? / — один з піонерів і пропагандистів степового й полезахисного лісорозведення в Україні. Поблизу Вознесенська / тепер Микол. обл. Мав маєток «Трикрати», де організував передове на той час г-во з поліпшеними сівозмінами. Застосував зрошення лучних угідь. Заклав помологічний садок / 221 сорт /, дендрарій /281 вид / з плантацією шовковиці при ньому /150 га / і плодовий садок з виноградником / 100 га /. Організував лісові розсадники і розробив агротехніку вирощування садивного матеріалу стосовно до степових умов.

СКАРЖИНСЬКИЙ Всеволод Ігорович / н.24. VII 1916 /6.1 1917 /, Полтава — п. ?; похований? / — укр. геолог, доктор геолого-мінералогічних наук з 1972. Закін. Київ ун-т 1941; з 1953 працював викладачем Дніпроп. гірничого ін-ту / 1959—62 — зав. кафедрою/. У 1965—68 — зав. відділом Ін-ту геологічних наук АН України, 1969—76 — Ін-ту геохімії і фізики мінералів АН України. З 1976 — зав. кафедрою Київ. ун-ту. Осн. праці — з питань закономірносией утворення й розміщення рудних родовищ України, розробки наук. основ їхнього прогнозування і розшуків, методики складання металогенічних карт.

СКВОРІЙ Роман Теодорович /рр. с., н. і місце поховання невід./ — укр. патріот, дослідник історії бойківського краю, чл. обласного Т-ва пам яток історії та культури. Чл. крайового т-ва «Просвіта», літературознавець. По крупинці збирав він спогади, матеріали про життя і творчість відомої письменниці, організаторки жін. Руху на Прикарпатті Наталії Кобринської. За його сприяння у Болехові при міській б-ці створено меморіальну кімнату письменниці, реставровано її могилу, поставлено пам ятника. С. — автор численних публікацій про Наталію Кобринську в місцевій та республіканській пресі. Найцікавіші: нарис «В Болехові баталія», спогад-есе «Її вже серце не болить?», присвячений світовому конгресу «Союзу українок», стаття «Озаркевичі-рід подвижників, пісні про Кобринську „Естампи болю і боротьби“. Як наук. працівник Болехівського нар. музею С. видав грунтовне дослідження з історії Болехова та його околиць — матеріали до путівника зі старожитностей, ілюстровані рідкісними фотографіями „На Болехівських видноколах“. Йому належить ряд публікацій про Довбушеві скелі, окреме видання — „Розгадка Бубнища?“ Він піклувався, щоб ця унікальна пам ятка історії та культури набула держ. статусу.

СКИБЕНКО Анатолій Никифорович / н. 10. Х 1924. Київ — п.17. VII 1981; там само й похований / — укр. актор, нар. артист Україи з 1977. Закін. Київ. ін-т театрального мист. ім. Карпенкпа-Карого. Працював у театрах Дрогобича, Вінниці, Києва, 1954—81 — у Київ. укр. драм. театрі ім. І. Франка. Серед ролей — Харлампій /»Не судилось «М. Старицького /, Крячко /»Дикий Ангел» Коломійця /. Корнваль /»Король Лір» Шекспіра /. Вистави: «За двома зайцями» М. Старицького, «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, «Тіні» М. Салтикова-Щедріна, «Дванадцята ніч» Шекспіра / грав роль Тобі /. В 1956—81 викладав у Київ. ін-ті театр. мистецтва ім. І. Карпенка-Карого / з 1978 — професор/.

СКИБИЦЬКИЙ Михайло Карлович /н 1793, с. Корчівка, тепер Красилівського р-ну Хмельн. обл. — п. 1847; там само й похований / — уч. війни за незалежність іспанських колоній в Америці 1810—26. Походив з родини дрібного укр. поміщика. На поч. 1824 відбув до Лат. Америки. Уч. битви при Аякучо / 9. ХП 1824; Верхнє Перу /, де було завдано нищивного удару ісп. військам в Пд. Америці. По закінченні війни служив офіцером у військах Великої Колумбії та Венесуели. Був близьким до С. Болівара. Друг і біограф першого президента Венесуели Х. А. Паеса. Брав уч. у розробці одного з перших проектів міжокеанського каналу / між Тихим і Атлантичним океанами /. 1832—35 жив у Франції. підтримував тісні зв язки з політ. Емігрантами з Росії. 1835 повернувся на батьківщину. За наказом Миколи 1 засланий до Вятки як «особа з бунтівної Америки». Через хворобу С. дістав дозвіл повернутися додому в Україну.

СКИБІНСЬКИЙ Григорій Олексійович / н.60-і рр. XVII ст., Волинь чи Галичина — п. 1-а пол. XVIII ст. Москва? Похований там само?/ — церковний письменник, педагог. Навч. в православній шк., учителював, продовжував осв. в Італії, де 1688 перейшов в унію, за щось йому як кару відрубали руку; після Риму був у Франції, Німеччині, вивчав лютеранство й кальвінізм; в кінці XVII ст. через Польщу прибув до Москви, хо тів стати вчителем і перейти в православіє, але йому сказано написати книгу проти латинян, яку він і написав. В УРЕ не представлений.

СКИДАН Карпо Павлович / н. 2-а пол. XVI ст. — п. 1638; похований? / — полковник запорізьких нереєстрових козаків. Під час сел. -козац. Повстання 1637 був найближчим соратником Павлюка. Влітку 1637 розгорнув діяльність по організації повстання проти польс. загарбників на Лівобережній Україні. Перейшовши на Правобережжя, С. збирав повстанців у містечку Мошнах / тепер село Черкаського р-у Черкас. обл./. Після поразки повстанців у Кумейківському бою 1637 та їхньої капітуляції під Боровицею С. пішов на Запоріжжя. Навесні 1638 приєднався до козац. Повстання на чолі з Я. Острянином на Придніпров ї. Під час Жовнинської битви 1638 С. вирушив на допомогу повстанському військові Д. Гуні. Був поранений у бою проти польс. війська, захоплений у полон і. ймовірно. страчений.

СКИДАН Яків /Карпович?/; н.1-а пол. ХУП ст., Сосниця? — п.1664, спалений поляками поблизу Сосниці на сосні; похований…/ — сосницький полковник, найвидатніший після Богдана Хмельницького полководець ХУП ст. ; в Сосниці до недавна були жителі з таким прізвищем; уславився своєю мужністю під час навали на Чернігівщину польських загарбників під керівництвом короля Яна Казіміра й героїчно загинув, спалений на дереві. Сосниця недалеко від Ніжина, можливо що перекази про смерть С. дійшли до М. Гоголя, коли той навч. у Ніжинському ліцеї й С. став прототипом Тараса Бульби.

СКИРДАН Михайло Михайлович / н. 7.1 1905, с. Єлисаветградка, тепер смт Олександрівського р-ну Кіровогр. обл. — п. 2.11 1979, Київ; похований там само / — один з організаторів і керівників підпільного й партизан. Руху в Україні під час 2-ї світової війни 1941—45; з 1923 працював на з-ді, а з 1932 — на парт. роботі в Одес., Микол., Кіровогр. обл. ; з грудня 1943 до серпня 1948 С. — секретар Кіровогр. обкому КП/б/У. В 1951—52 працював в апараті ЦК Компартії України, з 1952 — на відповідальеній роботі в МВС УССР. З 1968 — персональний пенсіонер.

СКІРГАЙЛО /Скиргайло/ Ольгердович /н. 1354—1396 убитий своїми підданими за тиранство у Вишгородському замкові; похований у Києві, могила у Великій Успенській церкві Києво-Печерської лаври / — литовський князь, Ягайлів брат і його сподвижник у боротьбі проти Кейстута і Вітовта за великокнязівську владу в Литві. 1384 вів успішну боротьбу проти Тевтонського ордену; після 1385 призначено Ягвйловим намісником у Литві, звідки вигнаний новим великим князем литовським Вітовтом; 1387—97 володів Полоцьким уділом; 1394—96 — намісник польс. -литовського уряду в Києві.

СКЛІФОСОВСЬКИЙ Микола Васильович /н. 25. III /6. IV / 1836, поблизу м. Дубоссари, тепер Молдавія — п. ЗО. Х1 / 13. ХII / 1904, с. Яківці, тепер у складі Полтави; похований там само / — видатний хірург укр. роду. Закін. мед. ф-т Моск. ун-ту /1859 /. Працював в Одесі, Харкові /тут 1863 здобув с тупінь доктора /. В 1870 — професор хірургії Київ. ун-ту, з 1871 Медико-хірургіч. академії в Петербурзі, з 1880 — професор мед. ф-ту Моск. ун-ту, 1893—1900 — директор клінічного ін-ту вдосконалення лікарів у Петербурзі. Один з піонерів черевної хірургії, антисептики та асептики в Росії. Послідовник М. І. Пирогова у воєнно-польовій хірургії. Запропонував спосіб зєднування відламків кісток при псевдоартрозах, вперше зробив операцію за методом Пирогова на діафізі кістки. Один з основоположників металоостеосинтезу, зокрема при паталогічному переломі / 1893 /. С. — ініціатор Пироговських з їздів лікарів, президент 12-го Міжнар. Конгресу лікарів / Москва, 1897 /, ініціатор і голова 1-го з їзду рос. хірургів, редактор ряду хірург. журналів. З 1923 його ім я має Моск. ін-т швидкої мед. допомоги. С. відкрито пам ятник у Полтаві.

СКЛОВСЬКИЙ Євген Львович /н.1 /13 /. IV 1859, Київ — п.10. Х 1930; там само й похований / — укр. педіатр. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту /1891 /, працював земським лікарем 1892—96; з 1896 — співробітник Київ. ун-ту. В 1918—20 — зав. відділом охорони материнства та дитинства Київ. окрздоровідділу; 1920—28 — зав. кафедрою Київ. клінічного ін-ту; з 1929 працював у Київ. н. -д. ін-ті охорони материнства та дитинства. Праці С. присвячені вивченню туберкульозу у дітей, дифтерії, питанням боротьтби з дитячою смертністю. 1906 С. організував у Києві першу в Україні консультацію для новонароджених, а 1911 — перші дитячі ясла; брав уч. в організації у Києві лікарні для дітей раннього віку та санаторію у селищі Боярка / Київ. обл./.

СКЛЯРЕНКО Володимир Михайлович /н.25. V /7. VI / 1907, Київ — п. ? Похований? / — укр. режисер, нар. артист України з 1954. Учень Л. Курбаса. 1926 закін. Муз. -драм. ін-т ім. М. Лисенка /Київ/ і режисерську лабораторію театру «Березіль» / з 1935 — Харків. укр. драм. театр ім. Т. Г. Шеаченка /, де працював до 1935. В 1935—44 — гол. режисер Харків., 1944—47 — Львів. ТЮЗів,1947—62 — гол. режисер театрів опери та балету / 1947—52 — Львів. 1952—54 — Харків, 1954—62 — Київ/. 1952—64 — худож. керівник Київ. укр. драм. театру ім. І. Франка. Серед драматичних вистав — «Хазяїн», «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «Невідомі соолдати» Л. Первомайського, «Марина» М. Зарудного, «Правда і кривда» М. Стельмаха, «Лихо з розуму» О. Грибоєдова; серед музичних — «Тарас Бульба» М. Лисенка, «Аскольдова могила» О. Верстовського, «Арсенал», «Милана» Г. Майбороди, «Руслан і Людмила», «Іван Сусанін» М. Глинки тощо.

СКЛЯРЕНКО Семен Дмитрович / н.26 /13/. IX 1901 на пароплаві «Ратмир» поблизу від с. Клеберди на Полтавщині /УРЕ: в с. Прохорівці, тепер Канів. р-ну Черкас. обл./ — п.8. III 1962, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі поблизу від могил корифеїв; 1964 поставлено надгробок — скульптурне погруддя сірого граніту з написом: «Семен Скляренко 26. 9. 1901—7.3. 1962». Могила добре доглянута, живі квіти, Іменем С. названо одну з вулиць Києва, теплохід на Дніпрі. а 26.9. 1967 на відзначення 66-річчя з дня н. С. на будинку № 6 по вул. Червоноармійській встановлено меморіальну дошку /автори — скульптор А. Фурненко, архітектор В. Савченко /. На таблиці викарбувано назви численних творів С. і зроблено бронзовий барельєф, а внизу напис: «В цьому будинку у 1952—1962 роках жив і працював видатний український письменник Семен Скляренко»./ — укр. письменник, уч. 2-ї світової війни. У 20-х рр. учителював, служив у Червоній армії, був на редакційній роботі. Друкватися почав 1918 / вірші, оповідання, нариси /. Повісті «Тиха пристань» / 1929 / і «Матрос Ісай» / 1930 /, повісті «Буря» / 1932 /, «Помилка» / 19 ЗЗ /, «Страх» /1935 /, «Пролог» /1936 /, «Радість людського існування» / 1937 /. Трилогія «Шлях на Київ» /1937—40 /, роман «Хазяїни» /1948/, роман «Карпати» / 1952 /. Істор. романи «Святослав» /1959 / і «Володимир» / 1962 /.

СКЛЯРОВ Яків Павлович / н. 9 /22 /Х 1901, с. Довгалівка, тепер Великобогачанського р-ну Полтав. обл. — п. ?; поховани?/ — укр. фізіолог, доктор мед. наук з 1949, професор з 1950, засл. діяч науки України з 1966. Закін. Полтав. ін-т нар. освіти 1924, Харків. мед. ін-т 1931; з 1932 працював у Харків., а потім Черніг. Мед. ін-тах; з 1952 — зав. кафедрою нормальної фізіології Львів мед. ін-ту / з 1974 — наук. консультант /. Прці з фізіології секреторних органів шлунково-кишкового тракту та всмоктувального апарата тонкого кишечника, а також фізіології вищої нервової діяльності.

СКОБЕЛЬСЬКИЙ Петро /н.1849 — п. 1912; похований? / — галицько-український історичний і педагогічний консерватор Сх. Галичини. Перекладав з нім. мови українською та з Шевченка й Шашкевича нім. мовою. В УРЕ не представлений.

СКОВОРОДА Григорій Савич /н.22. Х1 /3. ХII/ 1722, с. Чорнухи, тепер смт Полтав. обл. — п.29. Х /9. Х1 / 1794, с. Пан-Іванівка, тепер Сковородинівка Золочів. р-ну Харків. обл. ; похований там само. Є відомості, що С. помер у с. Гусинці Харків. губ. ; в с. Чорнухах Лохвицького пов. Поставлено пам ятник С. — скульптурне погруддя на чорном у постаменті з написом; у Києві по вул. Набережно-Микільській, 2 встановлено меморіальну таблицю на фасаді будинку Центральної б-ки АН України, виготовлена з чорного граніту і викарбуваним барельєфним портретом С. і написом: «1722—1750 рр. навчався видатний український філософ і поет Григорій Савич Сковорода». Урочисте відкриття таблиці відбулося 16 вересня 1964. Виготовлено за проектом архітектора Р. П. Бикової, автор барельєфа скульптор І. П. Кавал ерідзе. Виконав у матеріалі М. О. Бабич. У Сковородинівці встановлено ще до 2-ї світової війни чавунне погруддя на постаменті з сірого граніту. Німці подумали, що то Сталін і хотіли вже розстріляти з гармати той постамент, однак місцеві жителі пояснили фашистам, хто то насправді й ті відмовилися від свого наміру. На скромній могилі під старезним дубом лежить металева плита з написом «Міръ ловілъ меня, но не поймалъ». На меморіальній таблиці в Києві на буд. кол. Академії допущено помилку, треба: «1738—1750». В м. Лохвиці /Полтавщина / поставлено пам ятника роботи скульпторп І. Кавалерідзе — постать на повен зріст. В Києві на Подолі також стоїть монументальний пам ятник С. роботи І. Кавалерідзе, який, до речі, й фільм чудовий поставив прол С., але той фільм довгі роки був півд суворою забороною, бо дуже вже він український та ще й українською мовою поставлений. У Переяславі-Хмельницькому поставлено пам ятника С. роботи скульпторп І. М. Гончара. Скульптор Надія Василівна Крандієвська 1918 підготувала статую С. в глині, якому пам ятник мали поставити в Москві, проект не здійснився — глиняна статиуя загинула. Восени 1967 група працівників Ін-ту філософії АН України побувала в Сковородинівці і передала в дар музеєві та шкільній б-ці книжки 800 примірників. Про життя і творчість С. грунтовно писала викладач філфаку Харків. ун-ту нині покійна Анастасія Максимівна Ніжинець / — видатний укр. просітитель, філософ і поет. Освіту здобув у Київській академії, де навчався 1734—41, 1744—45, 1751—53; у 1741—44 служив у придворній капелі в Петербурзі. 1745—50 перебував в Угорщині, подорожував по Австрії, Словаччині, Польщі, Італії. 1753 викладав у Переяславському,!759—64 — в Харків. колегіумах. Через незгоду з тодішньою системою навчання і засилля догматиків у ній С. кидає педагогічну діяльність і вирушає в мандри по Украіні / з 1769 /, проповідуючи свої філософські погляди серед народу. Саме в цей час написав осн. філософ. і поетич. твори. С. висунув ідею, що щастя людини полягає в праці, яка відповідає її природним нахилам. Слідом за давніми греками та релігією С. стверджував, що шляхом до щася є самопізнання, пізнання своїх природних нахилів. С. доводив, що людина не може бути щасливою, коли вона діє всупереч своїй природі. Пізнання природи — це пізнання Бога. Бог і природа — одне й те саме. С. виховува у народі патріотичні почуття, був добре обізнаний з істор. минулим України, її побутом і культурою. У пед. поглядах С. відбилися осн. напрями передової педагогіки: гуманізм, демократизм, висока мораль, любов до Батьківщини й народу. Творчість С. мала, має й матиме колосальний вплив на укр. мислителів. Поему «Сковорода» все своє життя писав П. Тичина. Писали великі й малі, тільки він залишається недосяжним.

СКОЛОЗДРА Володимир Іванович / н.20. VIII 1912, с. Дороговижі, тепер Верхньодорожнє Миколаївського р-ну Львів. обл. — п.7. VIII 1980, Львів; похований там само / — укр. скульптор. 1939—41 навч. у Львів. художньо-пром. уч-щі. Працював у галузі ст анкової /переважно портретної/ та монументальної скульптури: «Олекса Довбуш» / 1951, у співавт. з М. Рябініним/, «В. Стефаник «/ 1953 /, „Людвіг ван Бетховен“ / 1954 /, „Гомін Карпат“ / 1960 /, „Шевченко-солдат“ / 1963 /, „Іван Франко“ / 1972 /, пам ятники В. Стефаникові у Львові та в м. Едмонтоні в Канаді / обидва — 1971/. Твори С. зберігаються в ДМУОМ у Києві та Львів. музеї укр. мистецтва.

СКОЛЬСЬКИЙ / Скульський / Андрій /р. н. невід., Львів — п. після 1651; похований? / — укр. письменник і друкар. Працював у Львові в друкарні братства, М. Сльозки, А. Желіборського, а також в Університетській друкарні, на Волощині. Бл. 1647 заснував власну друкарню і видав у ній буквар, але під тиском конкурентів припинив видавничу діяльність. Автор одного з перших укр. драм. творів «Вірші з трагедії Христос Пасхон Григорія Богослова «/ складені на основі старогрецьких і візантійських джерел / і ряду передмов, у яких широко використовував мотиви античної л-ри. 1651 був обвинувачений польськими загарбниками у зв язках з розвідниками Б. Хмельницького, заарештований і підданий тортурам.

СКОМОРОВСЬКИЙ /н. 1820, Галичина — п. 1866; похований? / — галицько — український громад. діяч і письменник, греко-католицький священик, 1848 — один із діяльних чл. Руської Ради в Тернополі. Друкував поезії під псевдонімом, переклав «Єрмака» Хомякова, склав німецько-укр. словник, виданий О. Партицьким. В УРЕ не представлений.

СКОРИНА / Скарина / Франциск /Георгій; н. бл. 1490, Полоцьк — п. бл.1540, Прага, Чехія; похований там само? / — білорус. першодрукар, просвітитель і культур. діяч. 1504—06 навч. у Краківському ун-ті, здобув ступінь бакалавра філософії. 1512 в Падуанському / Італія / ун-ті захистив диплом на ступінь доктора медицини. Видавничу діяльність почав у Празі, де заснував вид-во та друкарню. Видав «Псалтир» церковнослов’ян. мовою / 1517 / і 19 окремих книг Біблії в перекладі на тодішню літ. білоруську мову, яка від тодішньої літ. укр. мови майже нічим не відрізнялась / 1517—19 /. Бл. 1520 С. переїхав у Вільно. Тут організував друкарню / перша на території кол. СССР / і видав «Малу подорожню книжицю» / 1522 / та «Апостол» / 1525 /; у 1530 переїхав до Кенігсберга. 1534 знову переїхав до Праги, де провів останні роки життя, працюючи лікарем і садівником короля Фердінанда. Свої видання С. супроводжував передмовами, в яких засуджував пороки феод. суспільства, виступав за освіту народу. Книги С. мали вплив на раннє укр. друкарство /Івана Федоріва та його послідовників/, а також на мову укр. рукописів /Пересопницького Євангелія та ін. /. Книги С. були поширені і в Україні.

СКОРОПАДСЬКА Настя з роду Маркович /н. 1671 — п. 1729; похована в Пустинно-Харлампієвському Гамаліївському монастирі, збудованому на її кошти. Тепер важко знайти її могилу, бо на плитах позбивано написи / — дружина гетьмана України Івана Скоропадського. Походила з єврейської родини Марковичів, відзначалась енергійною вдачею, чому й потрапила в прислів’я: «Іван телята пасе, а Настя булаву несе».

СКОРОПАДСЬКИЙ Іван Іліч /н. 1646, м. Умань, тепер Черкас. обл. — п. 3 /14/. VII 1722, м. Глухів, тепер Сум. обл. ; похований у монастирі при с. Гамаліївці 5. VII 1722, могила в Пустинно-Харлампіївському Гамаліївському монастирі, збудованому гетьмановою дружиною Анастасією, про яку народ склав прислів’я: «Іван телята пасе, а Настя булаву несе»; там же поховано і Нстю Скоропадську, яка походила з єврейського роду Маркевичів, поміщиків с. Сваркове; тепер цей монастир Кролевецького р-ну на Сумщині. Огляд 1961 виявив, що могил не видко, якісь намогильні плити є, але без написів; під час 2-ї світової війни там провадились оборонні роботи, все забетоновано, а давнє знищено; дорогу до монастиря ліквідовано. Для характеристики діяльності С.: 1709 р. 9 липня він віддав Меншикову і Шафірову населені пункти в їхнє володіння в Україні. Це був перший випадолк, коли московити вкорінилися панами в Україні / — гетьман Лівобережної України /1708—22/. Походив з козац. старшини. 1674 переселився на Лівобережну Україну. Займав посади ґенерального осавула, полковника Стародубського полку /1706—08/. Після поразки І. Мазепи С. 1708 на старшинській раді в Глухові обрано гетьманом. Під час Північної війни 1700—21 в універсалах С. закликав населення України боротися разом з моск. нападниками проти шведів. С. брав уч. у Полтавській катастрофі 1709. Великий землевласник (володів понад 20 тис. селян. дворів), С. проводив політику дальшого заркіпачення укр. селянства в моск. ярмо, жорстоко придушував антимоск. виступи нар. мас. Спроби С. посилити політ. вплив козац. старшини успіху не мали (з 1709 діяльність гетьманської адміністрації контролювали царські резиденти), 1722 для цієї мети створено Малоросійську колегію.

СКОРОПАДСЬКИЙ Павло Петрович /н. 3. V 1873, Вісбаден, тепер ФРН — п.26. IV 1945, Меттен, Баварія; похований там само, недалеко від чеського кордону. Загинув під час бомбардування англ. авіацією. С. рятувався, втікаючи з обложеного Берліна. В дорозі підпав під бомбардування, був тяжко поранений в голову й відвезений у сільську лікарню, де й помер. Похований у тому ж селі / — укр. військ. і політ. діяч, походив зі старовинного старшинського, потім дворянського роду, ґенерал-лейтенант рос. царської армії /1916/, у порозумінні з Генеральним секретаріатом Центральної Ради українізував 34-й корпус, який було перейменовано на 1-й укр. корпус /30 тис. вояків/. Гетьман України /29. IV — 14. XII 1918/. Перебуваючи в еміграпції, жив у Ванзеє біля Берліна.

СКОРОПИС-ЙОЛТУХОВСЬКИЙ Олександр /пс. — Вишневський та ін. ; н. 1880 — п. 1950; похований?/ — укр. політ. діяч, активний чл РУП (1902—05), організатор Укр. соціал-демократичної спілки, 1906 був засланий на Сибір, звідки втік за кордон. Під час 1-ї світової війцни — один з організаторів пронімецької Спілки визволення України, прихильник гетьмана П. Скоропадського. Один з ідеологів укр. монархізму, див його статтю «Мої злочини» («Хліборобська Укораїна», зб. 2—47). Заарештований органами НКВС 1945. Автор розвідки «На переломі». 1918 — холмський губерніяльний комісар, опісля староста. Помер на засланні. В УРЕ не представлений.

СКОРОХОД Петро Григорович /н.1919 — п. 1957 на 56 році життя, Київ; похований там само? / — укр. артист Київ. держ. філармонії. Закін. театральний ін-т, працював у концертних орг — ціях Києва, брав активну уч. у громад. роботі, В УРЕ не представлений.

СКОРОХОДЬКО Антон Каленикович /н. 1. (13). III 1883, м. Канів, тепер Черкаської обл. — п. 26. II 1954, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі / — укр. учений у галузі зоогігієни, професор, доктор вет. наук (/з 1936); у 1909 закін. Харків. вет. ін-т, після чого працював земським вет. лікарем. 1922—29 — зав. кафедрою зоогігієни в Киів. вет. — зоотех. ін-ті (1924—26 — ректор ін-ту). Працював також у різних навч. і н. -д. установах Архангельську, Вологді та ін. ; з 1947 — професор Київ. вет. ін-ту. Праці з питань гігієни, догляду та утримання с. -г. твварин. Автор багатьох підручників і посібників.

СКОРУЛЬСЬКИЙ Михайло Адамович /н.25. VIII (6.1X) 1887, Київ — п.21. II 1950; там само й похований, могила на Новобвйковому цвинтарі, через дорогу від церкви на пн. сх. ; надгробок з чорного мармуру, білий портретний барельєф, напис: «Заслужений діяч мистецтв Укр. РСР композитор Михайло Адамович Скорульський 1897—1950 від спілки радянських композиторів України». Навскоси на чорному тлі біла горельєфна арфа. У Києві на Володимирській вул. № 48 (неподалік від оперного театру) меморіальна таблиця на фасаді будинку з написом: «В цьому будинку жив та працював у 1944—1950 рр. видатний український композитор, заслужений діяч мистецтв УРСР професор Михайло Адамович Скорульський». Урочисте відкриття таблиці відбулося 14 березня 1964 року. Виготовлена за проектом архітектора М. К. Іванченка, автор барельєфа — скульптор Е. М. Фрідман. Виготовлена з воронованого чавуну, з барельєфним портретом С. і рельєфним написом / — укр. композитор, педагог, засл. діяч мист. України з 1947; у 1914 закін. Петерб. консерваторію. 1915—33 викладав теор. дисципліни у муз. закладах Житомира. У 1933—42 та 1944—50 — викладач Київ. консерваторії (1941—44 працював в Алма-Аті). Твори: «Свіччине весілля» (1948), балети «Бондарівна» (1939), «Лісова пісня» (1946), ораторія «Голос матері» (1943/, 2 симффонії (1923, 1932), поема-казка «Микита Кожум’яка» (1949), камерно-інструментальні ансамблі, п’єси, хори, романси, пісні.

СКРЕБНИЦЬКИЙ Олександр /1827 — п. 1915; похований?/ — рос. громад. діяч і письменник укр. походження. За фахом лікар-окуліст. Листувався з Михайлом Драгомановим. В УРЕ не представлений.

СКРИПЕЦЬКИЙ Степан /Самсон; н. 1723, м. Хирів, тепер Старосамбірського р-ну Львів. обл. — п. після 1784; похований?/ — укр. маляр. У 1750—54 працював у Добромильському монастирі, де був пострижений у ченці. Пізніше перейшов до Чернилявського, звідти до Онуфріївського монастиря у Львові, а потім до Жовківського.1767 в Уневі намалював ікону для церкви Віцинського монастиря. Жив у Завадові, Краснопущі, Теребовлі, Струсові, Ясениці. 1784 був ігуменом у Чорткові.

СКРИПНИК Левко Володимирович /пс. — Лев Скрипник; н.1903, станція Ясинувата, тепер місто Донецької обл. — за твердження УРЕ С. помер 1939, Полтава. Однак невідомо, коли й де був заарештований С., які звинувачення придумали йому сталінські опричники, який вирок винесли, оскільки не віднайдено досі в архівах його судово-слідчої справи. А може її взагалі не заводили. Одне ясно: Левко Скрипник став безневинною жертвою сталінського терору; похований?/ — укр. письменник. Його біографії досі ніхто не досліджував. Племінник М. Скрипника. Щоб збагнути витоки письменникової творчості, найдоцільніше прислухатися до слів його самого: «Моє життя — шмат грязюки. З дитинства — бійки, лайки, матюки. З дитинства бачив я лише жах, смерть, розчавлені в глибині копалень людські тіла, дзвін пляшок замість похоронної музики. Брудні матюки замість надгробних промов… Худорлявий, напівголодний, миршавий, я не знав, що таке сонце». Щоб не померти з голоду, він пішов у підземні коногони. Після юний коногон вступив добровольцем до Червоної армії. У складі Богучарського полку ходив в атаки, був поранений у ногу і двічі контужений, під Коротояком потрапив у полон і якимось дивом вирвався з могильника для полонених під Кантемирівкою. Після громадянської війни на С. знову чекала задушлива шахта, виснажлива праця і злидні. Безвір’я і безпросвіття штовхнули вчорашнього фронтовика на слизьку стежку. Як свідчать сучасники, десь на поч. 20-х рр. життєва віхола занесла Левка в харківський БУПР на Холодній горі. Тюремний чиновник, заповнюючи «Анкету арештованого» поцікавився, чи не доводиться він часом родичем знаменитому наркомові Миколі Скрипнику. Щоб остаточно з’ясувати ситуацію, бупрівське начальство під розписку відпустило хлопця на відвідини наркома. Без особливих труднощів потрапив він до кабінету Миколи Скрипника. А після їхньої розмови Левко завзято взявся за самоосвіту. Книги стали для нього літературним університетом. Прозу писати почав рос. мовою. 1926 окремитми виданнями побачили світ його перші оповідання «Илюшка-батрак» і «Шахтер Василий». А наступного року союзний «Гослитиздат» опублікував автобіогрфічну повість «Золотое детство», яка привернула увагу як професійцної критики, так і широкого читацького загалу. Починаючи з половини 20-х рр. виходили все нові книжки С. Найпомітніші з них — «Вибух» і «Двісті п’ятдесят перша верста» (1928), /1930/, «Коротояк» і «Смертна камера» (1931), «Шахтарня» (1932). Пам’ятаючи настанову «Рідня» (1929), «Новосмолянка» (1929), «БУПР» дядька-наркома, молодий письменник оповідав лише те, що сам пережив і достеменно знав. Як відомо, 7 липня 1933 в своєму службовому кабінеті застрелився М. О. Скрипник. Після дядькового самогукбства жоден рядок С. не був опублікованмий. Та й сам він скоро зник з овиду.

СКРИПНИК Леонід Гаврилович /пс. — Леонід Лайн; н. 1893 — п.23. II 1929, Харків; похований там само/ — укр. письменник, мистецтвознавець. Закін. Київ. політех. ін-т. Після жовтневого перевороту 1917 служив у Києві в Пд. -Зх. залізниці. Згодом перейшов на Одес. кінофабрику; з 1928 друкував худож. твори, театр. рецензії, літ. -критичні статті в журн. «Життя й революція», «Червоний шлях», «Всесвіт». Був чл. літ. групи «Нова ґенерація». Окремими виданнями вийшли книга «Нариси з історії мистецтва кіно» (1928), роман «Інтеліґент». Помер від туберкульозу.

СКРИПНИК Марія Федорівна /н.11. II 1915, поблизу м. Тіммінса, Канада — п? Канада; похоана?/ — активна діячка укр. організацій у Канаді, письменниця, перекладачка, чл. компартії Канади з 1932. Походила з родини шахтаря. Після закін. шк. працювала на тютюновій ф-ці й консервному з-ді. В 1938 навч. на Вищих освітніх курсах у Вінніпегу. Працювала в Товаристві Український Робітничо-Фермерський дім і Товаристві об’єднаних українських канадців. З 1960 — редактор газ. «Юкрейніан канейдіан». Перекладала англ. мовою твори укр. письменників Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, П. Мирного, Г. Квітки-Основ’яненка, Ольги Кобилянської, В. Стефаника, М. Черемшини, Ю. Федьковича, Дніпрової Чайки, П. Тичини та ін.

СКРИПНИК Микола Олексійович /н. 13/25/. 1872, ст. Ясинувата, тепер місто Донец. обл. — 7. VII 1933 покінчив життя самогубством — застрелився в своєму робочому кабінеті, ніби на знак протесту проти сталінської сваволі; похований у Харкові, могила на маленькому цвинтарі авіаторів поблизу від траси Харків — Москва (лісопаркова зона); на цьому ж цвинтарі могили Василя Еллана-Блакитного, Миколи Хвильового та ін./ — сов. держ. і парт. діяч, акад. БРСР з 1928, акад. АН УССР з 1929. Чл. компартії з 1987. Походив з родини залізничного службовця. Дядько укр. письменника Льва Скрипника. Вів революц. рорботу в Петербурзі, Катеринославі, Царицині, Саратові, Харкові, Одесі, на Уралі. Був аґентом ленінської газ. «Искра» (1901), делеґатом III з’їзду РСДРП від Одеси /1905/, редактором журн. «Вопросы страхования»/1913/, входив до складу редколеґії ґаз. «Правда» (1914). Навч. у Барвінківській двокласній сільській шк., потім в Ізюмській реальній шк., де й почав революц. діяльність; 1900 вступив до Петерб. політех ін-ту і зв’язався з с. -д. орг. -цією. За царизму 15 разів зазнавав арештів, 7 разів перебував на засланні. Після Лютневої революц. 1917 — секретар і голова Центр. ради фабзавкомів у Петрограді. Під час жовтневого перевороту — чл. Петроградського ВРК; з грудня 1917 — в Україні. В першому Сов. уряді України — Народному секретаріаті — нар. секретар у справах праці, з березня — голова нар. секретаріату. Один з оргпнізаторів промосковської КП/б/У, очолював організаційне бюро по скликанню Першого з’їзду КП/б/У. 1918 — чл. колеґії Всерос. Надзвичайної Комісії, зав. відділом по боротьбі з контрреволюцією. Активний уч. громадянської війни. В 1021—22 — нарком внутрішніх справ УССР, 1922—27 — нарком юстиції та ген. Прокурор УССР. З лютого — заст. Голови Совнаркому УССР і голова Держплану УССР. На VI, XII — XVI з’їздах партії обирався кандидатом у чл. ЦК, на XV і XVI з’їздах — чл ЦК ВКП/б/. На I з’їзді КП/б/У був обраний кандидатом у чл. ЦК, з грудня 1918 — чл. ЦК КП/б/У. В 1923—25 — кандидат у чл. Політбюро ЦК КП/б/У. Делегат I — VI конґресів Комінтерну, на VI конґресі обраний чл. Виконкому Коміетерну. Не раз обирався чл. ВЦВК ВУЦВК. Автор багатьох друкованих праць. Нагороджений орденом Червоного Прапора, орденом Трудового Червоного Прапора УССР. У Харкові С. встановлено не пам’ятник, як пише УРЕ, а всього лиш погруддя. Який Сава, така й слава. А про демонстративне самогубство С. УРЕ чомусь скромно мовчить.

СКРИПЧИНСЬКА Елеонора Павлівна /н. 29. IX (11. X) 1899, м. Дубне, тепер Рівненська обл. — п. (дати с. і місце поховання немає і в УРЕ/ — укр. хоровий дириґент і педагог, засл. діяч мист. України з 1957. Муз. освіту здобула у Б. Яворського та В. Пухальського. 1919—23 — викладач нар. консерваторії, 1923—34 — М уз. -драм. ін-ту ім. М. Лисенка, Держ. муз. профшколи ім. М. Леонтовича та муз. технікуму, з 1934 — консерваторії (з 1965 — професор; всі — в Києві). З 1920 — дириґент аматорських і професійних хорів, 1944—66 — Українського народного хору ім. Г. Г. Верьовки (1964—66 — худож. керівник і гол. дириґент.

СКРИПЧИНСЬКИЙ Василь / н. ? — п. 1929; похований?/ — укр. громад. діяч співробітник ВУАН, керівник с. -г. Наукового комітету України. 1925—26 працював у Центральному статистичному управлінні. Засновник і заступник директора гравіметричної лабораторії в Полтаві. В УРЕ не представлений.

СКРЯГА Прокіп /н. 1-а пол. XVIII ст., с. Остапи, тепер Олевського р-ну Житомир. обл. — п.13 (УРЕ: 2) I 1770, містечко Кодня, тепер село Житомирського р-ну Житомир. обл. ; похований там само/ — укр. кобзар. Брав уч. у Коліївщині. Супроводив гайдамаків у походах, грою на бандурі і піснями закликав повстанців до боротьби. Зв вироком польс. військ. комісії його, як і В. Варченка та Сокового, Михайлового зятя, було страчено.

СКУБА Микола Яковичч/н.6 (19). XII 1907, c. Горбове, тепер Новгород-Сіверського р-ну Черніг. обл. — 24. Х 1937 розстріляно органами НКВД, Київ (УРЕ: 3. XI 1939); похований?/ — укр. поет. Закін. Київ. кооперативний і-т. Працював у вид-ві «Молодий більшовик». Літ. діяльність розпочав 1926. Належав до літ. орг-цій «Молодняк» та «Нова ґенерація». Автор зб. поезій «Перегони» (1930), «Демонстрація» (1931), «Пісні» (1935). Заарештували поета 12 вересня 1937. Оперуповноваженитй IV відділу УДБ НКВС УССР Акімов (Егідес) стверджуквав у постанові про арешт, що Скуба М. Я. «є активним учасником конт рреволюційної української націоналістичної організації, яка готує терористичні акти проти керівників партії і уряду». Допитував С. той самий Акімов (Егідес). Один-єдиний раз! Потім очна ставка з Михайлем Семенком, який буцімто передав заарештованому бомбу для здійснення терористичного акту. І лише на основі цього обвинувальний висновок: М. Я. Скуба — «участник терористичної групи, який готував терористичну акцію проти секретаря ЦК КП/б/У тов. Косіора». Ознайомився письменник із цим документом 22 жовтня 1937. А вже 23 жовтня на закритому засіданні Військ. колегія Верховного суду СССР засудила М. Скубу до розстрілу. В останньому слові він винним себе не визнав. Вирок виконано в Києві 24 жовтня 1937. Про ці подробиці УРЕ скромно мовчить.

СКУБІЙ Іван Михайлович /н. ?, с. Лелюхівка, тепер Новосанжарського р-ну Полтав. обл. — п. ?; там само й похований?/ — популярний полтав. лірник з с. Лелюхівки. Його добре знав укр. художник П. І. Сластіон. В УРЕ не представлений.

СКУЛЬСЬКИЙ /Скільський/ Андрій /н. кінець XVI ст., Львів — п.1651 під м. Сокалем, тепер Львів. обл., страчений слугами польс. короля після страшних тортур; похований там само?/ укр. письменник і друкар. Освіту здобув у Львів. братській шк., працював складачем та управителеми друкарні Братства; 1643—46 видавав церковні книги в дроукарні єпіскопа А. Желиборського; 1646 переїхав до м. Унева; 1651 заарештований під Сокалем за зв’язки з козаками-повстанцями королівськими посланцями. С. опублікував у Львові твір «Верше з трагедіи Христос Пасхон Григорія Богослова» (1630), що є одним з перших зразків укр. драматургії. В УРЕ не представлений.

СЛАБЧЕНКО Михайло Єлисейович /н. 9. VII 1882, Одеса — п. 27. Х 1952, м. Первомайськ Миколаївської обл. ; похований там само/ — історик укр. культури, чл. ВУАН з 1920. Навч. у духовній семінарії, 1903 вступив на істор. -філософський ф-т Новоросійського ун-ту (Одеса), який з перервою, через виключення, закін. 1910. Перед поч. 1-ї світової війни С. їде до Франції, багато публікується в «Записках Одеського бібліографічного товариства» та ін. часописах. Його мобілізують до царського війська. В дні Лютневої революції обирають головою комітету офіцерських і солдатських депутатів. 1917 вступає на старший курс Військ. -юридичної акадеиії в Петрограді. По закін. повертається до Одеси, де розгортає активну революц. рорботу. 1919 захистив маґістерську дисертацію і його обрано приват-доцентом Новорос. ун-ту; публіуцє багато праць, 1926 його рекомендовано до ВУАН дійсн. чл. науково-дослідної кафедри. Академіком став 1929 і очолив Комісію степової України. 20 січня 1930 його заарештовано в справі СВУ. Заарештованим був і його син, якого згодом розстріляли. В червні 1930 його та Сергія Єфремова виключено зі складу ВУАН «за контрреволюційну діяльність», Засуджено на 7 років ув’язнення. Спочатку відбував покарання в ярославському ізоляторі, згодом його переведено до Мурманська. Після звільнення повернувся до Одеси, та жити йому там не дозволили. Останні роки життя працював учителем у м. Первомайську Миколаїв. обл., але невдовзі його впізнав інспектор. Вигнано з роботи. Не маючи засобів до існування, помер з голоду. В УРЕ не представлений.

СЛАВИНЕЦЬКИЙ Єпіфаній /н. поч. VII ст. — п. 19. XI 1675, Москва; похований там само?/ — укр. філолог, педагог, перекладач і релігійний діяч. Навч. у Київ. братській шк., завершував освіту за кордоном, прийняв чернецтво і був учителем в Києво-братській колеґії; 1649 на запрошення царя Олексія Михайловича разом з Арсенієм Сатановським і Дамаскином Птицьким прибув до Москви для перекладу Біблії. Послав їх туди київський митрополит Сильвестр Косов. Жили вони в Москві у великім посольськім дворі, а потім С. перейшов до Чудового монастиря, де жив до своєї сметрі. І своїми книжками й усім характером наук. діяльності київські вчені /першими!/ почали навертати московське мислення на європейський Захід, тобто на московськім ґрукнті стали першими проповаідниками зх. культури. Ще в Києві С. склав першу в слов’янському світі Бібліографію творів св. отців. У Москві написав С. Кирилову Книгу та Книгу про віру, які користувалися на Московщині великою популярністю й зробили на московитів великий вплив. С. дав моск. церкві й науці довгу низку знавців давньогрецької мови, що перекладали на церковнослов’янську писання св. отців. Кількість оригінальних і перекладених творів самого С. наближається до 150. Запрошений для перекладу Біблії, С. почав свою працю в Москві не з неї, а з богослужебних книг. Багато книг він переклав і відредаґував сам, а ін. виходили під його пильним наглядом. До багатьох книг він написав передмови й післямови, а то й редаґував їх. Переклав або уклав цілі чи окремі частини служб низки святих, вірші Богородиці й канти на Різдво Христове. З Біблії переклав лише Новий заповіт і Мойсеєве П’ятикнижжя. Бл. 60 його проповідей та перекладних тваорів історико-церковного, канонічного характеру залишив у спадок С. Крім латино-слова’янського словника, перекладеного з Калепіна ще в Києві й відредаґованого вже в Москеві разом з Арсенієм Сатановським, треба згадати його греко-слов’яно-латингський Лексикон, де є до семи тисяч слів і філологічний словник, що тлумачить релігійні слова, уживані отцями церкви. С. ще відредаґував Буквар 1657 року видання й написав ін. педагогічні праці. Рукописи С. знаходяться в Синодальній б-ці в Москві. Ні в УРЕ, ні в СЭС не представлений.

СЛАВИНСЬКИЙ (Славінський) Максим Антонович /н.12 (24). VIII 1868, с. Ставище, тепер смт Київ. обл. — 1945 органами НКВС заарештований у Празі й 23. Х1 1945 о 23 годині 30 хвилин помер у київській в’язниці НКВС № 1, Київ, Похований?/ — укр. громад. і політ. діяч, публіцист і поет. Закін. юрид. ф-т Київ. ун-ту, редаґував ґаз. «Свобода и право», «Свободная мысль», «Украинский вестник» /усі — 1906/. Офіційний видавець і тех. редактор енциклопедичного видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем» /т. 1—2, 1914—16/. 1917 — представник Центральної Ради при Тимчасовому уряді; чл. ради мін-ва закордонних справ УНР, посол на Дону та уч. переговорів з Сов. Росією (перемир’я підписано 12 червня 1918), міністр праці в другому уряді Ф. Лизогуба, 1918 — голова дипломат. місії УНР у Празі (1919), професор новітньої історії в Українській господарчій академії та історії західноївропейської л-ри в Укр. пед. інт-і ім. М. Драгоманова. Разом з Лесею Українкою видав переклад «Книги пісень» Г. Гейне (Львів, 1892), популярний романс «Коли розлучаються двоє» — один з його перекладів. 1907 редаґував «Кобзар» у рос. перекладах, переклад «Прометей» Гете («Хрестоматія з історії західних літератур», т. III, X; Одеса, «Радянська школа», 1931, с. 416—430). Автор мемуарів, надрукованих за редакцією Володимира Дорошенка в ґаз. «Свобода».2002 у київському вид-ві «Юніверс» вийшла друком книга Максима Славінського «Заховаю в серці Україну». Це — перше видання вибраних творів М. Слаінського. В ньому містяться його поезії, поетичні переклади, публіцистика й спогади. Упорядники — нащадки письменника подали розгорнуту біографію автора й окрему розвідку про творчі зв’язки С. з Лесею Українкою. В «Додатку» — витяги із протоколів слідячої частини НКДБ УССР. Щодо написання прізвища С. Ми підкоряємось законам укр. граматики й пишемо це прізвище через «и». Його нащадки вживають прізвище «за традицією». В УРЕ не представлений.

СЛАСТІОН (Сластьон) Опанас Георгійович /н.2 (14). 1 1855, Бердянськ — п.24. IX 1933, Миргород; похований там само, могила на Троїцькому цвинтарі. 25 червня 1966 на могилі встановлено монументальний надгробок роботи скульптора Убийвовка з барельєфним портретом і написом: «Сластіон Опанас Георгійович 1855—1933»/ — укр. маляр, графік, архітектор, мистецтвознавець і етнограф. 1874—82 навч. у петерб. АМ в І. Кримського та П. Чистякова. По закін. академії подорожував по Україні, де робив замальовки пейзажного характеру, начерки сільських типів у характерному для певної місцевості вбранні, зарисовував пам’ятки укр. старовини, речі сел. побуту, деталі архіт. споруд, зразки нар. різблення по дереву. Створив картини: «Цегельний завод» (кін. 80-х рр), «Проводи на Січ» (1898), «На жнивах» (1899), «Волинь», «Миргород» (1901), «Весна» (1904) та ін.1883—85 виконав серію ілюстрацій до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки». В середині 90-х рр. художник працював над літографіями до альбому «Старовина українська і запорізька» (загинули 1900 під час повені в Петербурзі). 1875—1928 створив створив галерею портретів укр. кобзарів. Малюнки С. часто друкувалися в жур. «Нива», «Живописное обозрение». С. співробітничав у сатиричній пресі (журн. «Шершень», «Осколки», «Стрекоза», «Шут»). 1900—28 викладав у Миргородській худож. -пром. шк. У ці роки він багато уваги приділяв дослідженню укр. нар. мист-ва, популяризації кустарних промислів. Друкував статті в журн. «Киевская старина», «Рідний край», газ. «Рада» та ін., виступаючи під пс. Гончар, Опішнянський гончар. Залишив «Спогади про художника П. Мартиновича» (Х., 1931), Худож. твори зберігаються в ДМУОМ у Києві, Харків. і Полтав. худож. музеях. 1920 був основоположником і організатором Миргородського краєзнавчого музею.

СЛАТІН Ілля Ілліч /н.7 (19). VII 1845, Бєлгород, тепер РФ — п.13. IV 1931, Харків; похований там само/ — укр. (УРЕ: і рос.) муз. діяч, піаніст, педагог і дириґент. Навч. у Петерб. консерваторії (1863—69) та в Берліні (1869—71). За сприяння А. Рубінштейна заснував у Харкові відділення рос. муз. т-ва і муз. класи при ньому. 1883 С. перетворив муз. класи на муз. уч-ще, був його викладачем і директором. Керував симф. концертами, пропаґував твори світової класики, укр. і рос. музику. З С. виступали А. і М. Рубінштейни, П. Чайковський, С. Танєєв, М. Іполитов-Іванов та ін. На основі створеного С. симф. оркестру було організовано 1919 симф. оркестр Харків. філармонії. 1887 Петерб. відділення Рос. муз. т-ва обрало С. своїм почесним чл.

СЛЕШИНСЬКИЙ Іван Владиславович /н.11 (23). VII 1854, Лисянка, тепер смт Черкаської обл. — п.9. III 1931, Краків. Польща; похований там само/ — укр./УРЕ: та польський/ матеиатик і логік, доктор математики з 1892, професор з 1893. Закін. 1875 Новоросійський ун-т (Одеса); у 1880—82 слухав лекції К. Т. В. Вейєрштрасса в Берлін. ун-ті. Викладав в ун-тах Одеси (1883—1909) і Кракова (1911—24). Досліджував питання, що стосуються збіжності неперервних дробів, обґрунтування методу найменших квадратів, одним з перших в Росії пропаґував математичну послідовність, займався теорією доведень.

СЛЄЖАЛОВСЬКИЙ Євген /н. бл. 1850 — п. після 1880, Одеса; похований там само?/ — укр. хірург, професор Одес. ун-ту. 1880 досліджував у собак вогнестрільні поранення грудей. В УРЕ не представлений.

СЛИВИНСЬКИЙ Олександр /н. 1866 — п. після 1930-х рр., репресований сталіністами? Похований?/ — укр. держ. військ. діяч, полковник. У 1-й світовій війні — нач. штабу корпусу рос. кінноти. За Центральної Ради й гетьмана П. Скоропадського — нач. укр. ґен. штабу. Дальша доля невідома. В УРЕ не представлений.

СЛИНЬКО Іван /н.12 (25). XI 1902, с. Василівка, тепер смт Дніпроп. обл. — п. ? Похований?/ — укр. історик, доктор істор. наук з 1968, у 1935 закін. Дніпроп. металург. ін-т; з 1938 — на пропаґандистській роботі. Уч. 2-ї світової війни 1941—45; у 1946—50 — зав. воєнно-партизан. відділом, потім — голова комісії з істор. 2-ї світової війни при Президії АН УССР; з 1974 — персональний пенсіонер. Праці з питань історії 2-ї світової війни та колгоспного будівництва в Україні. Один з авторів колективної праці «Українська РСР у Великій Вітчизняній війнй Радянського Союзу 1941—45 рр. (т.2, 1968)».

СЛИНЬКО Петро Федорович /н. 25. VI (7/VII) 1895, с. Оржиця, тепер райцентр. Полтав. обл. — п.30. XI 1919, розстріляний денікінцями; похований? / — уч. жовтневого перевороту 1917 і громадянської війни в Україні. Чл. компартії з 1918. Син селянина-бідняка. В революц. русі з 1915. Брав уч. у Таганрозькій нараді більшовиків України (1918) як чл. групи лівих укр. соціал-демократів. 1918—19 — на підпільній роботі в Києві, Полтаві. Після розгрому Директорії — чл. Київ губкому КП/б/У, губревкому, президії губвиконкому, голова губревтрибуналу. Влітку 1919 направлений Зафронтовим бюро ЦК КП/б/У для керівництва Харків. підпільною більшовицькою орг. -цією. На I з’їзді КП/б/У обирався кандидатом у чл. ЦК КП/б/У, на II з’їзді КП/б/У — чл. ЦК. Був чл. ВУЦВК.

СЛІПА Ольга Родіон-Пилипівна /н. 20. 07. 1921, с. Струсів біля Теребовлі на Тернопільщині — п. 11. 05. 2003; там само й поховано/ — укр. патріотка, лікар за фахом, політв’язень сталінських концтаборів. Її прекди дали низку заслужених перед Україною діячів. Серед них прадід Василь Гарматій (1811—1901), селянський посол (депутат) до першого конституційного австр. парламенту, його син Лука Гарматій (1866—1924), етнограф, фольклорист та громад. діяч; Олин дід Йосиф Ситник (1849—1927), ткач з діда-прадіда, засновник і керівник («Народна читальня», «Просвіта») та кредитного («Власна поміч») т-в у Струсові. І, нарешті, визначний церк. діяч Йосиф кардинал Сліпий (1892—1984), митрополит і патріарх Української греко-католицької церкви, що доводився двоюрідним (по матері) і троюрідним (по батькові) братом Олиного батька. 1939 С. почала навч. у Львів. мед. ін-ті. Потім вступила в підпільний Укр. червоний хрест, тобто в службу здоров’я УПА. Працювала переважно ночами й захворіла в Чортківському надрайоні на Тернопільщині на тиф. 19 грудня 1945 кадебістський загін НКВС «Красная метла» з палаючої хати вдови Калини Паньків витягли її й немилосердно катували. Після тортур засудили на 10 років позбавлення волі й 5 років висилки. Звільнили С. 1955; повернулась до Львова, де була гнаною й переслідуваною безробітньою. Урешті повернулася до рідного Струсова, де впорядковувала місцевий музей і спадщину Й. Сліпого (журн. «Дзвін» № 3, 2005 опублікував про С. матеріал та фрагменти з її записів).

СЛІПИЙ Йосиф Іванович /н. 17. II 1892, с. Заздрість Теребовлянського р-ну Терноп. обл. («ЛУ» за 20 лютого 1992 невірно вказує: Струсівський р-н) — п.7. IX 1892, Ватікан, де й був похований, на поч. 90-х рр. прах С. перенесено до Львова й перепоховано в храмі св. Юра/ — видатний укр. церк. діяч, митрополит Укр. греко-католицької церкви. Походив з хліборобської родини. Закін. Терноп. ґімназію, навч. у Львів. та Інсбрукському ун-тах., доктор богословія, засновник і ректор Богословської академії у Львові. Після смерті митрополита Андрея Шепьтицького (1944) Укр. греко-католицьку церкву очолив С. 11 квітня 1945 його заарештувало НКВД. А в березні наступного року засудило на поневіряння в тюрмах і таборах на закритому судовому процесі в Києві. Понад 18 років. Спочатку С. було засуджено на 8 років в’язниці й примусових робіт — порівняно легка для сталінських часів кара. Але це був лише претекст, бо на волю митрополита не збирався випускати ніхто. Після відбуття пкршого терміну 1953 його судять вдруге, 1957 дають ще сім років тюрми; вчетверте, 1962, засуджують для відбуття покарання у сумнозвісних мордовських таборах для політичних в’язнів. «Геоґрафія» місць, де карався митрополита С., фактично охоплювала всю «Сибір неісходиму». Заполяр’я, суворі приуральські ліси і пущі. У першому засуді йому інкриміновано контрреволюційну діяльність (кагебістів влаштовували тільки священики-революціонери), шпигунство на користь Ватіквну, вороже настановлення супроти СССР і паразитичний спосіб життя за народний кошт. Його перекидали з табору в табір: Маріїнське Новосибірської обл., Боїми (тут кримінальні злочинці зламали митрополитові ліву руку), Кіров, Печора, Інта (Республіка Комі), Потьма (Мордовська республіка, тут в’язень дістав запалення легенів і мало не загинув від високої температури). Другий «строк» митрополит відбував у таборі Кузьмінка-Маклакове (за 600 км на північ від Красноярська) і в Єнісєйську. Потім його привели на допити до Києва і протримали в тюрмі один рік Річ у тім, що і в ув’язненні митрополит залишався номінальним головою загнаної у підпілля УГКЦ і на великі християнські свята писав пастирські послання до віруючих, що є обов’язковим у Церкві. Ці послання передавалися в Україну таємно, але кілька таких послань потрапили до рук інквізиторів. Вони й були «причиною» нових судів і нових «сроків». Тому після Києва С. запроторили аж на Камчатку — і ця подорож у вагоні для худоби тривала цілих три місяці. У наступних двох засудах (знову за послання віруючим і таємне відслуження в тюрмах і таборах Божественної Літургії) бачимо його у Тайшеті, Вихоревці, Чуні, Новочунці (Іркутська обл. і Красноярський край). Світова громадськість та особисто президент США Джон Кенеді і особливо папа Іван XXIII (ініціатор Другого Ватіканського собору і реформатор світового католицизму) умовили Хрущова випустити С. на волю. 9 лютого 1963. він прибув до Італії. 22 лютого 1965 папа ПавлоVI надав С. найвище звання ієрархва в Католицькій Церкві — кардинальське. Це був перший кардинал-українець у ХХ ст. 28 листопада 1963 С. підписав грамоту про заснування в Римі Українського Католицького Університету (УКУ). Будинок ун-ту споруджено за два роки (1964—66), Поруч згодом вирсли корпуси Малої семінарії — духовної для дітей і підлітків і Великої семінарії — для юнаків, котрі обрали собі дорогу праці в духовних сферах. По другий бік ун-ту архітектор ді Стефано збудував укр. кафедральний собор св. Софії у давньоукраїнському стилі (1967—69). За його блискучі бані італійці називають собор «кієза д-орота» — позолоченою церквою. На майдані стоїть біло-мармуровий водограй «Три янголи», пам’ятник Шевченкові з білого мармуру і пам’ятники-погруддя І. Котляревському та М. Шашкевичу з бронзи. С. володів польс., нім., італ., латин… грец. Та давньоєврейською мовами. В УРЕ не представлений.

СЛІПКО Юрій Васильович /н. 1912, с. Бреусівка, тепер Козельщинський р-н Полтав. обл. — п.4. Х 1969, м. Кіровськ (?) на Луганщині; під час т. з. культу особи він був репресований, відбував довготривале покарання; похований?/ — укр. поет, після семирічки довго вчителював, був журналістом. У 30-х рр. написав перші вірші, був заарештований і надовго відірваний від нормального життя. У 60-х рр. уже немолодим повернувся в Кіровськ і став працювати як шахтар. 1966 вийшла перша зб. віршів «Пролог до пісні», 1967 — друга «Зелена фантазія». В УРЕ не представлений.

СЛІСАРЕНКО Олекса Андрійович /н.16 (28) III 1891, хутір Конівцов Шатовської волості Великобурлуцького р-ну Харків. обл., тепер с. Канівцеве того р-ну тієї ж обл. 9. Х 1937 за постановою трійки УНКВС по Ленінградській обл. розстріляно; похований?/ — укр. письменник. Рід Слісаренків займався лимарством і тому часто, шукаючи заробітку, переїжджав з місця на місце. По закін. церковно-парафіяльної шк. навч. спочатку «в убогій Кучерівській сільськогосподарській школі на Курщині, а згодом одній із кращих шкіл на Україні — Харківській хліборобській…» Ця шк. давала своїм випускникам диплом агронома, але скористуватися ним С. довго не міг: у рік закінчення шк. його мобілізували на військ службу (1912). Невдовзі почалася імперіалістична війна, під час якої вчорашній агроном доскочив офіцерського звання і водночас захопився віршуванням. «До революції, — згадував письмннник, — я дивився на свої літературні вправи як на аматорське заняття і друкувався дуже рідко — з півтора десятка віршів, розкиданих у тодішніх українських журналах: „Рілля“, „Дніпрові хвилі“, „Літературно-науковий вісник“, „Маяк“, „Промінь“, „Рідний край“… Після революції, зайнятий службою, громадською роботою на педагогічному і земельному фронтах, теж писав небагато і лише з 1924 року, після переїзду до Харкова, в атмосфері кипучої діяльності столиці, я центр своєї роботи я переніс на літературу і за період 1924—1929 років дав ряд творів, що вкладаються в 6—7 томів». Найповніше письменникова творчість представлена в шеститомнику, де п’ять томів відведено прозі й лише один — поезії (1931 — ЗЗ). Після тривалої перерви (арештовано письменника 29 квітня 1934, засуджено на 10 років 8 квітня 1935) однотомники вибраних творів виходили під назвою «Бунт» (1964) і «Чорний Ангел» (1990). У віршах першого етапу творчості, що входили до зб. «На березі Кастальському» (1919), письменник віддав данину символізмові, а з 1920 до 1924 він уже «ходив» у футуристах, видавши 1923 книжку «Поеми». Але його владно кликала «проза життєвого факту», яка знайшла місце в книжках «В болотах» (1924), «Сотні тисяяч сил» (1925), «Камінний виноград» (1927), повісті «Плантації», романі «Чорний Ангел» (1929) та ін. У часи захоплення прозою С. належав до літ. орг. -ції «Гарт» (1925), ВАПЛІТЕ (1926—28), «Техно-мистецької групи А» (1929). С. гостро критикували за слабке ідейне навантаження творів. Проте він залишався непоступливим і в кращих творах (роман «Чорний Ангел») піднісся до осмислення пригоди, випадку як філософської категорії. Життя складається з багатьох випадків, доводить С.,, усі вони, в тому числі й революційні перевороти, є частиною якогось більшого, головного випадку буття. Арешт С. відбувся за поданням уповноваженого слідчої групи СПО ГПУ УССР Гольдман. Обшук здійснював оперуповноважений Грушевський у присутності письменника Віталія Чигирина. На першому етапі допитів, «зізнавався» в належності до підпільної контрреволюційної орг. -ції, яка ставила за мету повалення радянської влади і встановлення фашистської диктатури в Україні. Через два місяці після арешту С. відмовився від цих «зізнань», сказавши, що давав їх під фізичним тиском слідчого, втративши контроль над свідомістю і перебуваючи в стані моральної прострації. Після цього почалося тривале добування від С. зізнань у головній «вині»: належності до літ. орг. -ції ВАПЛІТЕ. Письменник не заперечував своїх зв’язків із цією орг. -цією і дав їй таку характеристику: «Тоді я на цю групу дивився як на приховане націонал-демократичне угруповання, а тепер розглядаю її як групу, котра могла бути первинним осередком фашистської організації… Єдиним моїм політичним виступом проти цієї групи був виступ на процесі СВУ, в якому я в своїй промові підкреслив роль хвильовізму як продовження СВУ, поставивши знак рівняння між Хвильовим і літературною групою СВУ на чолі зі Старицькою-Черняхівською. На суді С. ще раз відмовився від своїх попередніх зізнань про уч. у контрреволюційній орг. -ції, але за вироком Військового трибуналу Укр. військ. округу його позбавлено волі на 10 років, прав — на 3 роки, „без конфискации имущества, в виду отстутствия такового“. Отак.

СЛІПКО-МОСКАЛЬЦІВ Кость /н. бл.1900 — п. після 1930-х рр., репресований? Похований?/ — укр. художник, мистецтвознавець. Автор монографій про М. Бойчука, С. Васильківського, О. Мурашка. В УРЕ не предс тапвлений.

СЛОБОДІВНА Марія Степанівна /справж. -Крушельницька; див № 2536 Крушельницька Марія; н.8. XII 1876, с. Ульгівка, тепер Польща — 28. VIII 1935 загинула в сталінських катівнях, Харків: похована?/ — укр. драм. актриса й письменниця. З 1893 до 1902 грала в театрі т-ва «Руська бесіда» у Львові, співала в оперетах; авторка нарисів з життя галицьких жінок. Дружина Антона Крушельницького. У травні 1934 вся родина Крушельницьких, піддавшись совєцькій пропаґанді, виїхала зі Львова до Харкова. Цього ж року вони стають жертвою репресій. С. втратила чоловіка й синів. А наступного (1935) загинула й сама. Тільки УРЕ про це скромно мовчить.

СЛОБОДЯН Павло /н.21. IX 1901, с. Городниця Скалатського пов., тепер Гусятинського р-ну Терноп. обл. — п. 18. VII 1991 на 90-му році життя, Ля Рошель, Франція; похований там само у родинному гробівці, похоронного чину довершив о. Я. Салевич великій кількості місцевих та дальших українців і французів/ — укр. громад. -культурний діяч у Франції. Після вибуху 1-ї світової війни С. добровольцем зголосився до укр. Січових стрільців, беручи уч. у битвах, а по війні повернувся в Галичину. 1925 від переслідувань польс. окупантів переїздить на працю до Франції. Поселюється в околиці Парижа, в Деммарілс-Ліс і працює на бетонній фабриці Евеліт. 1927 одружується з Софією Турчин, 1932 разом з ін. еміґрантами, під проводом таких організаторів, як ґенерал Капустянський, редактор О. Бойків та ін. створюють першу укр. громаду у Франції — Український Національний Союз, по війні — Українська Національна Єдність. Постає філія УНЄ в Мелені «Просвіта», в якій С. бере активну уч. Разом з тим він є одним із фундаторів 1-ї укр. друкарні, котра й долсі друкує чудову ґаз. «Українське слово»; С. був чл. Б-ки ім. Симона Петлюри, щирим жертводавцем на всі укр. потреби. В УРЕ не представлений.

СЛОБОДЯН Роман /н. 1889 — п. після 1930-х рр. ; похований?/ — американо-укр. культурно-освітній діяч та організатор, довголітній фінансовий секретар Українського Національного Союзу в США. В УРЕ не представлений.

СЛОБОДЯНЮК-ПОДОЛЯН Степан Іванович /н.2. VIII 1876?, м. Літин, тепер Вінн. обл. — п. 15. IX 1932, Ленінград; похований там само/ — укр. маляр.1899—1901 навч. в Одес. худож. уч-щі, 1905—12 був вільним слухачем петерб. АМ; з 1925 оселився в Катеринославі (тепер Дніпропетровськ). Автор картин на історико-революційні теми: «Буря і спокій»,»Похорон Кармалюка» (1912), «Приїзд В. І. Леніна на Фінляднський вокзал» (1924), «Великий вождь» (1925), «Кармалюк» (1926). Відомий і як портретист («Жіночий портрет», 1915; «Матрос з крейсера „Аврора“, 1917; „Українська дівчина“, 1926; „Молдаванка“, 1928, всі — в Дніпроп. худож. музеї; „Портрет сталевара“, 1930).

СЛОВАЦЬКИЙ Юліуш /н. 4. IV 1809, м. Кременець, тепер Терноп. обл. — п.3. IV 1849, Париж, Франція; похований там само, його останки 1927 було перевезено до краківського Вавелю) — польс. поет. З 1839 жив у Парижі; літ. діяльність почав у 20-х рр. Перший вірш — «Українська дума» (1826). В період польс. повстання 1830—31 писав революц. -патріотичну лірику («Гімн», «Ода вольності», «Кулик» та ін.). Автор романтичної драми «Кордіан» (1834), поеми «Ангеллі» (1838), «В Швейцарії», «Батько зачумлених» (1839), треґедій антимонархічного, антишляхетського спрямування «Балладина» (1839) і «Лілла Венеда» (1840), драми «Фантазії» (1843). У незакінченій поемі «Беньовський» (1841) змалював побут і соціально-політ. життя Польщі і Зх. України 2-ї пол. VIII ст. У віршах «Віват познанці!», «І ведуть сто робітників» та ін. вітав революц. події 1848 в Європі. «Відповідь на псалми майбутнього» (1848) спрямована на захист програми революц. демократії, нар. революції. С. бував в Україні (Одеса, Тульчин, Умань), вивчав життя, пісні й перекази укр. народу. Україні присвятив «Пісню козацької дівчини» (1829), драми «Ян Казімеж» (1841), «Срібний сон Саломеї» (1844), поему «Змій» та ін. Твори С. були відомими в Україні ще за поетового життя. Укр. мовою його перекладали І. Верхратський, М. Старицький, Олена Пчілка, В. Щурат, М. Зеров, М. Рильський, А. Малишко, М. Терещенко, О. Новицький, Д. Павличко, О. Юрченко та ін.

СЛОВИЦЬКИЙ Олексій Антонович /н. 2-а пол. ХVII ст. — п. після 1714; похований?/ — укр. письменник. Належав, мабуть, до духовного сану. Автор зб. віршів. Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлений.

СЛОНІМСЬКИЙ Гедеон /н. ? — п. ? Київ? Похований?/ — поважний діяч укр. культури, професор Києво-Могилянської колеґії-академії; автор рукописного філософського трактату. В УРЕ не представлений.

СЛУЦКІН Абрам Олександрович /н.5 (17). VII 1894, Борисоглібськ, тепер Воронізької обл. — п.13. VII 1950, Харків; похований там самр/ — укр. радіофізик, акад. АН УССР з 1948, чл. компартії з 1940. Закін. 1916 Харків. ун-т, працював там само, одночасно (з 1930) — у Фіз. -тех. ін — ті АН УССР (м. Харків). Осн. наук. праці присвячені дослідженню електромагн. коливань. Розробив магнетронні методи генерування радіохвиль. 1924—25 сконструював перший магнетронний генератор на довжину хвилі 7,3 см, розробив конструкції потужних магнетронів. Створив (1939) разом із співробітниками перший в СССР радіолокатор.

СЛУЦЬКИЙ Євген Євгенович /н.7 (19). IV 1880, с. Нове, тепер Большесельського р-ну Ярослав. обл. РФ — п.10. III 1948, Москва; похований там само/ — представник київ. шк. політекономії, математик і статистик. 1901—02 навч. на матем. відділенні Київ. ун-ту, 1902—05 в Мюнхенському політехнікумі; 1905 вступив на юрид. ф-т Київ. ун-ту, який звкінчив 1911. За розробку економіко-матем. методів С. присвоєно звання професора; викладав у Київ. ун-ті та деяких ін. вищих навч. закладах Києва. 1915 опублікував в італ. журн. ст.»До теорії збалансованого бюджету споживача»; 1926 видав укр. мовою працю «етюд до проблеми формально-праксеологічних засад економіки»; 1963 в Москеві вийшла рос. мовою праця, написана 50 років тому і в Україні не друкована. З 1926 працював у Кон’юктурному ін-ті та ЦСУ СССР (Москва). З 1934 — в Н. -д. ін-ті математики і механіки при Моск. ун-ті, 1938 — в Математичному ін-ті ім. В. А. Стеклова АН СССР. Автор праць з теорії ймовірностей і математичної статистики. С. — основоположник сучас. матем. теорії споживання.

СЛУЦЬКИЙ Михайло Якович /н. 19. VII 1907, Київ — п.23. VI 1959, Москва; похований там само/ — укр. кінорежисер, засл. діяч мист. УССР з 1954, чл. КПСС з 1942, у 1932 закін. операторський ф-т Держ. ін-ту кінематографії; з 1932 — режисер документального кіно. Фільми: «Ленін з нами» (1933), «Місто юності» (1935), «Сини трудового народу» (1937, спільно з І. Копаліним), «День нового світу» (1940, спільно з Р. Карменои), «Пісня про Киргизію» (1947). В 1947—56 — режисер Київ. студії хронікально-документальних фільмів. Стрічки «Радянська Україна» (1947), «Квітуча Україна» (1951), «Навіки з російським народом» (1954). Держ. премія СССР, 1942, 1948, 1952. Отаке й подібне називалося «українським кіно».

СЛУЧЕВСЬКИЙ Костянтин Костянтинович /н.26. VII 1837, Петербург — п. 25. IX (8. Х) 1904; там само й похований/ — рос. письменник, з родини сенатора укр. походження. У поезіях відбився інтерес до України, її історії, природи. Як поет С. попередник рос. модерністської поезії. Друкватися почав 1857. Серія статей «Явища російського життя під критикою естетики» (в.1—3, 1866—67) привернула увагу рос. громадськості своєю гостротою і принциповістю, за що т. з. революц. -демократи на нього обралились. Автор чотирьох книг «Віршів» (1880—83, 1890), поем, зб. повістей та оповідань («Віртуози», 1882; «Тридцять три оповідання», 1887, та ін.), роману «Від поцілунку до поцілунку» (1872), тритомної геогр. -етногр. праці «Північчю Росії» (1888). У творах С. відбились філософ. роздуми, соціально-моральні проблеми, істор., громадян. І ліричні мотиви.

СЛЮСАРЕНКО Захар Карлович /н.3 (16). IX 1907, м. Зміїв, тепер м. Готвальд Харків. обл — п. ?; похований?/ — сов. військ. діяч, ґенерал-лейтенант танкових військ (1963), двічі Герой Сов. Союзу (1944, 1945). Чл. КПСС з 1929. У Сов. армії з 1932. Під час 2-ї світової війни 1941—45 — командир танк. батальйону на Пд. -Зх. і Брян. фронтах, командир танк. бригади на Сталінгр. фронті, командир гвардійського танк. полку на Ленінгр. фронті, з лютого 1944 — на 1-му Укр. фронті, командир 56-ї гвард. Бригади 3-ї гвард. Армії. Після війни — на командних постах у Сов. армії.1957 закін. Вищі курси при Військ. академії Ґенштабу. З 1965 — у відставці. Нагороджений 2 орденами Леніна, орденом Красного Знамени, ін. орденами, медалями.

СЛЮСАРЕНКО Федір /н. 1886 — п. після 1930-х рр., Прага? Похований/ — укр. класичний філолог, дослідник українсько-візантійських відносин. Доцент Укр. пед. ін-ту та Укр. ун-ту в Празі. Праці про грецькі написи. В УРЕ не представлений.

СЛЬОЗКА Михайло /н. бл.1600 — п.1667, Львів? Похований там само?/ — укр. друкар і літ. діяч. Походив з Білорусії. 1633—37 і 1643—51 керував Львівською братською друкарнею. З 1638 мав власну друкарню, в якій видав понад 50 книжок кириличним і лат. шрифтами, у тому числі філософ. трактат М. Корони, твори І. Галятовського, панегірик Т. Прокоповича на пошану А. Желіборського. С. — автор публіцистичних передмов, у яких виступав проти обмежень свободи видавничої діяльності. Після смерті С. його друкарню придбало Львівське братство.

СМАГІН Олександр Іванович /н. 1860, с. Бакумівка (в Полт. обл. є два села з такою назвою — Миргородський і Семенівський р-ни) — п.1929, Полтава? (Жив і в Бакумівці, і в Полтаві); похований?/ — укр. прогресивний земський діяч. Видавав ґазети «Полтавщина» (після В. Головні — 1906). З материної лінії нащадок декабристів Муравйових-Апостолів. Гласний Миргородського повітового земства, пізніше — Полтав. губернського земського зібрання. В грудні 1905 на прохання В. Г. Короленка їздив у Сорочинці розслідувати справу про дії Філонова. Внаслідок цього розслідування Короленко написав відолму статтю «Открытое письмо». Після 1914 С. був мировим суддею, після 1917 працював у с. Горбанівці та в дитячій лікарні м. Полтави. Написав спогади про В. Короленка. В УРЕ не представлений.

СМАКУЛА Олександр /н.9. IX 1890, с. Добриводи Збаразького р-ну Терноп. обл. — п. 17. V 1983, США; похований там само/ — укр. видатний фізик-оптик, винахідник, доктор фіз. -математичних наук, дійсн. чл. НТШ. Закін. Терноп. ґімназію і фіз. -математичний ф-т Гетінгенського ун-ту (Німеччина), 1927—30 — асистент цього ж ун-ту, згодом керівник оптичної лабораторії Кайзер-Вільгельмського ін-ту в Гейдельберзі, 1937—45 очолював дослідну лаб. фірми К. Цейса в Єні. З 1951 — проф. Массачусетського технологічного ін-ту в США. Пізніше працював у Т-ві укр. інженерів Америки. С. — автор багатьох винаходів. Зокрема в галузі кристало-оптики. Його відкриттями користуються всі фотографи світу. 1911—19 С. брав уч. у боях УГА за волю і державність України. В УРЕ не представлений.

СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ Роман /н. бл.1893, Буковина — п. після 1969, США; похований там само?/ — укр. педагог і громад. діяч, професор укр. мови й л-ри, працював у Чернівцях, зв’язаний з правим крилом укр. націоналістів. Еміґрував до Німеччини, згодом до США, де виявляв антисовєцьку діяльність. Посол УНР у Берліні (1921—23). В УРЕ не представлений.

СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ Степан Йосипович /н.8. I 1859, с. Немилів, тепер Радехівського р-ну Львів. обл. — п. 17. VIII 1938, Прага, Чехія; похований там само (за ін. даними помер у Львові і похований на Личаківському цвинтарі, надгробок з відповідним написом) / — укр. дослідник слов’ян. філології, академік УАН першого її складу. Навч. спочатку в сільській шк., а з 1869 по 1874 — в укр. ґімназії Львова. Згодом перейшов до нім. ґімназії, після закін. якої вступив до Чернівецького ун-ту на філ. ф-т. 1882 по закінченні ун-ту С. -С. їде до Відня, де під кекрівництвом відомого славіста проф. Р. Міклошича за рік здобуває ступінь доктора слов’янської філології Віден. ун-ту, 1885 повертається до Чернівців, отримує посаду професора укр. та рос. мови й л-ри в ун-ті. 1892 стає чл. буковинського крайового сейму, а 1911 — чл. австр. парламенту. Одна за одною виходять його монографії: «Руська правопись» (1891—93), «Руська граматика» (1893), «Буковинська Русь. Культурно-історичний образок» (1897), «Шкільна граматика», «Характеристика наукової діяльності І. Я. Франка» (1913)., «Ідеї Шевченкової творчості» (1,14), «Діди, батьки і внуки у Шевченка» (1918). З 1892 по 1897 він редаґував журн. «Буковина» і «Руська Рада», працював у НТШ ім. Шевченка у Львові та Києві. 1911 С. -С. увійшов до першого складу чл УАН. 1919 зайняв посаду посла ЗУНР у Празі. Був під наглядом КГБ і мав ярлик «укр. націоналіст», «сепаратиста», «петлюрівця». 1921 почав працювати в Укр. вільному ун-ті в Празі. В УРЕ не представлений.

СМЕКАЛІН Василь Григорович /н.8 (21). II 1901, м. Вознесенськ, тепер Миколаїв. обл. — п.8. II 1940 загинув під час сталінської сваволі, Львів? Похований?/ — укр. композитор, дириґент і педагог. 1930 закін. Київ. муз. -драм. ін-т ім. М. В. Лисенка (1930—34 — його викладач). У 1929—37 — дириґент Київ. театру опери та балету. З 1939 працював в Ансамблі пісні і танцю України, керував військ. ансамблями. Автор «Урочистого маршу» (1930), рондо а також обробок укр. нар. пісень.

СМЕРА Іван /пс. — Половець, очевидно, автора-аріанина; н.1-а пол. XVI ст. — п. 2-а пол. XVI ст. ; похований?/ — написав підробку-листа до київ. князя Володимира Великого. Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлений.

СМЕРЕК Мирослав /н. липень, 1935, с. Монастир, Ярославщина, тепер Польща — п.19. III 1995, Ольштин, Польща; похований там само/ — укр. художник-графік, праці якого неодноразово прикрашали укр. видання в Польщі, а надто ж оформлення «Українського календаря». Мав кілька виставок за кордоном: Калінінград, Лейпціґ, Берлін, Москва, Кутаїсі, Лондон, Брюссель та ін. Улюбленою його темою був пейзаж, виконав кілька замальовок дніпровського узбережжя, коли їздив до Канева вклонитися Великому Кобзареві. В УРЕ не представлений.

СМЕРЕКА Антоніна Михайлівна /справж. — Баглій; н.2 (14). III 1892, Київ — п. 29. VI 1981, Харків; похована там само/ — укр. актриса, засл. арт. України з 1945. 1922 закін. муз. -драм. ін-т ім. М. Лисенка (Київ), грала в «Молодому театрі» (1916—19; була одним із його засновників), в Першому театрі Укр. Рад. республіки ім. Шевченка (1919—20), «Кийдрамте» (1920—21), «Березілі» (1922—51; з 1935 — Харків. укр. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка). Серед ролей — Зачепиха («Дай серцю волю, заведе в неволю» Кропивницького), Палажка («Талан» Старицького), Крістабель («У пущі» Лесі Українки), Марія Тарасівна («Платон Кречет» Колрнійчука), Агафія Тихонівна («Одруження» М. Гоголя), фру Лінде («Нора» Ібсена), Голда («Тев’є — молочник» за Шолом-Алейхемом та ін.

СМЕРЧИНСЬКИЙ Леонід Семенович /н.3. VI 1917, ст. Магдагачі, тепер смт Магдагачинського р-ну Амур. обл. — п.14. VI 1980, Сімферополь; похований там само) — укр. скульптор, засл. художник України з 1977. Уч. 1-ї світової війни. 1950 закін. Ін-т малярства, скульптури та архітектури ім. І. Ю. Рєпіна в Ленінграді, де навч. у О. Матвєєва. Твори: «Герой Радянського Союзу М. Д. Фільченко» (1951). «Атака Першої кінної армії» (1957), портрет двічі Героя Соціалістичної Праці М. Князєвої (1961), пам’ятник піонеру-герою Володі Дубиніну в Керчі (1964), «На безіменній висоті» (1967), «Через Сиваш» (1967—68), меморіальний комплекс «Геоям штурму Перекопу» в смт Армянську Крим (1970), «Прапор врятовано» (1972), «Захисники Севастополя» (1974).

СМИРНИЦЬКА Надія Симонівна /н.1852, Київ. губ. — листопад 1889, Кара, Забайкалля, покінчила життя самогубством; похована?/ — революц. народниця. Походила з родини священика. Уч. київ. народницьких гуртків 1876—79. Після арешту 1879 відбувала покарання в Сольвичегодську, втекла звідти в березні 1880. Разом зі своїм чоловіком І. В. Калюжним працювала в народовольських гуртках Москви, на її конспіративній квартирі було влаштовано паспортне бюро «Народної волі». Заарештована в березні 1882, «За процесом 17-ти» засуджена до 15 років каторги; відбувала її на Карі. На знак протесту проти сваволі й знущань тюремників з політ. в’язнів покінчила життя самогубством.

СМИРНОВА-ЗАМКОВА Олександра Іванівна /н.31. V 1850, м. Переяслав, тепер Переяслав-Хмельницький Київ. обл. — п.22. IX 1962, Київ; похована там само, могила на Новобайковому цвинтарі, по дорозі на військ. поховання. Надгробок — скульптурний бюст на постаменті з білого мармуру, де вироблено факсиміле; на чорному крилі з каменю напис: «Академик Александра Ивановна Смирнова-Замкова. 1880—1962»/ — укр. паталогоанатом, академік АН України з 1951; з 1939 — чл. -кор., заслужений діяч науки України з 1944; у 1905 закін. мед. ф-т ун-ту в Монпельє (Франція); з 1927 працювала в АН України, одночасно — зав. кафедри патологічної анатомії 2-го Київ. мед. ін-ту,1938—53 — зав. відділом Ін-ту клінічної фізіології АН України;1953—62 — зав. лабораторією морфології Ін-ту фізіології ім. О. О. Богомольця АН України. Основні праці присвяченівивченню патологічної анатомії інфекційних хвороб, променевої хвороби, передраку і походження пухлин та ження дослідженню неклітинних структур організму. С. -З. створила вчення про систему основної аргірофільної речовини (внутрішнє середовище органів і тканини), функціонально пов’язану з нервовою системою. Нагороджена орденом Леніна. Перша жінка — академік АН України.

СМІДОВИЧ Антон Людвігович /н.29. V (10. VI) 1872, Кам’янець-Подільський, тепер Хмельн. обл. — п.19. I (1. II) 1916, на Катеринославщині від холери; похований у Катеринославі?/ — укр. санітарний лікар. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту (1898). Працював в Одес. (1899—1904), Воронезькому (1904—06) та Херсон. (1906—08) земствах; з 1908 — зав. санітарним бюро Катеринослав. земства. С. брав уч. у реорганізації сан. служби Катеринослав. земства, сприяв розвиткові технічного напряму в санітарії та пропаґанді сан. знань, написав ряд праць з санітарної справи, редаґував жур. «Врачебно-санитарная хроника Екатеринославского губернского земства». С. — уч. боротьби з епідемією холери на Катеринославщині.

СМІЛІВСЬКИЙ Тимофій Андрійович /н.1769, Україна — п.2. XI 1815, Петербург; похований там само?/ — укр. ботанік і лікар., академік Петерб. АН з 1802. Закін. Харків. колеґіум і Медико-хірургічну шк. в Петербурзі 1795; викладач хімії та ботаніки в цій самій шк. З 1799 працював у петерб. Медико-хірургічній академії. Склав каталог рослин Петербурзького ботанічного саду АН 1811. В УРЕ не представлений.

СМІЛЯНСЬКИЙ Леонід Іванович /н.14 (27). II 1904, м. Конотоп, тепер Сум. обл. — п.11. XI 1966, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі, праворуч по гол. алеї, навпроти могили Миколи Терещенка/ — укр. письменник. Закін. Київ. ін-т нар. освіти 1928. Був на журналістській роботі. Співробітничав у літ. орг-ціях ВУСПП, «Молодняк», «Гарт». Перша зб. оповідань — «Нові оселі» (1928), У повістях «Машиністи», «Мехзавод» (обидві — 1930), «Периферія» (1933), «Зустрічі» (1936) відображав робітниче життя. Зб. «Підслухані новели» (1942), «Серце» (1943) С. продовжив в укр. л-рі традиції психологічної новели. Автор повістей «Дума про Кравчиху» (1942), «Золоті ворота» (1942), «Сад» (1952) та істор. -біографічних повістей «Михайло Коцюбинський» (1940), «Червона троянда» (1955) — присвячена Лесі Українці, п’єси «Мужицький посол» (1945) — про І. Франка, роману «Поетова молодість» (1950—65) — про Т. Шевченка. Йому належить також роман «Євшан-зілля» (1943), повість «Сашко» (1951, 1959 екранізовано), зб. оповідань «Крила» (1954). За сценарієм С. знято кінофільм «Іван Франко».

СМОГОРЖЕВСЬКИЙ Олександр Степанович /н.23. II (6. III) 1896, с. Лісові Берлинці, тепер с. Лісове Барського р-ну Вінн. обл. — п. 7. V 1969, Київ; похований там само/ — укр. математик, доктор фізико-матем. наук з 1945, професор з 1938, засл. діяч науки України з 1966. Закін. Київ ін-т нар. освіти 1929; з 1930 працював у Київ. політех. ін-ті. Осн. наук. праці — з геом. побудов у просторі Лобачевського, матем. аналізу, зокрема теорії диференціальних рівнянь та ортогональних поліномів. С. розв’язав ряд конструктивних задач гіперболічної геометрії, побудував двовимірну метричну геометрію.

СМОЛЕНСЬКИЙ Леонід /н.1844 — п.1906: похований?/ — укр. громад-культурний діяч, видатний оратор, драгоманівець, один з керівників укр. одес. «Громади». В УРЕ не представлений.

СМОЛЕНЧУК Микола Кузьмович /н.3. VII 1927, м. Бобринець, тепер райцентр Кіровоград. обл. — п.21. I 1993; там само й похований/ — укр. письменник. Під час 2-ї світової війни, юнаком, примусово перебував у фашистській Німеччині на рабських роботах, а деякий час, по війні — на подібних роботах у Приураллі, тобто в совєцьких концтаборах. 1950 С. закін. Бобринецький сільгосптехнікум, а 1954 — Кіровоградський пед. ін-т, де згодом тривалий час працював викладачем. Спогади про драматичні шляхи юності лягли в основу його автобіографічної прози. Крім неї С. написав низку романів та повістей на істор. тематику, зокрема, — «Білі Бланкети», «Ой літав орел», «Сиве покоління», «Родня» та ін. У колі його творчих інтересів був також і театр. С. доклав чимало зусиль для збереження культурної спадщини нашого нар. — хутора-заповідника «Надія». За свої патріотитчні переконання зазнавав утисків з боку місцевих можновладців, але не зломився, не зрадив ідеали укр. справи.

СМОКТІЙ Анастас Гордійович /н. бл.1850 — п.1898, Ногайськ (такого населеного пункту в СЭС немає); похований?/ — укр. художник, палко любив Україну, мову, нар. пісні, гарно співав, знав козацькі думи, грав на кількох муз. інструментах, особливо на сопілку. За ідеєю Д. Яворницького в його музеї була вітрина укр. чортів, вправно намальованих С., були й майстерно виліплені бісенята. В УРЕ не представлений.

СМОЛИЧ Юрій Корнелійович /Корнійович; н.25. VI (7. VII) 1900, м. Умань, тепер Черкас. обл. — п.26. VIII 1976, Київ; поховоний там само, могила на Байковому цвинтарі, на могилі погруддя на мармуровому постаменті, на якому напис: «Юрій Смолич 1900—1976»/ — укр. письменник, позаштатний працівник органів безпеки СССР, писав у пресі доноси на діячів укр. культури під пс. Гудран, строчив і таємно. Довженка запрошував до себе «на чай» і разом зі своєю дружиною (теж таємною особісткою) викликали Олександра Петровича на «відверті» розмови й той, чудово знаючи це, давав їм відповідний «компромат» на самого себе. Отака була гра. В своїх передсмертних «зізнаннях» «Розповідь про нес покій» С., мабуть, притиснутий «криком з могшил» розстріляних покійників, хоч і крізь зуби, але розповів правду. Особливо це видно в розповідях про Леся Курбаса. Написав С. багато всякої всячини. Та літературної вартості воно не має. А от оті «Розповіді про неспокій» — чогось таки варті.

СМОЛЯК Віталій Єлисейович /н.13 (26). IV 1915, с. Іванківці (сіл з такою назвою 7 у Хмельн. обл. (УРЕ: тепер Ружичнянського р-ну Хмельн. обл.) — п. 9. IX 1982, Івано — Франківськ; похований там само/ — укр. режисер і актор, нар. артист України з 1965. Уч. 2-ї світової війни. Чл. КПСС з 1944. Працював актором і режисером у театрах Харкова, Києва, Полтави, Житомира, 1947—55 і 1968—79 — в Івано-Фр. укр. муз. -драм. театрі ім. І. Франка. Серед вистав «Платон Кречет» О. Корнійчука,»Земле моя» С. Пушика, за творами В. Стефаника, «Роксолана» Л. Забашти (грав роль Дядька бога), «Ревізор» М. Гоголя. «Марія Тюдор» В. Гюго.

СМОЛЬСЬКИЙ Григорій Степанович /н.2. XII 1893, с. Підгірки, тепер у складі м. Калуша Івано-Фр. обл. — п. ? Похований?/ — укр. маляр. 1923—29 навч. у Худож. шк. Олекси Новаківського ві Львові. 1934—35 — у Парижі. Твори: «Автопортрет» (1923), «Мій батько» (1925), «Міст на Сені» (1935), «Портрет композитора С. Людкевича» (1953), «Гуцул і гуцулка», «Наречена» (обидва — 1957), «Портрет В. Стефаника» (1959), «Опришки в горах» (1965). «Космос» (1968), «Хліб наш насущний» (1970), «Весільні старости» (1972), «Базар у Косові» (1974), «Троїста музика» (1976), «Пам’ятник Івану Федоріву у Львові» (1980). Картини зберігаються у Львів. музеї укр. мист-ва.

СМОТРИЦЬКИЙ Герасим Данилович /н.1-а пол. VI cт., с. Смотрич, тепер смт Дунаєвецького р-ну Хмельн. обл. — п. жовтень 1594, м. Острог; похований там само?/ — укр. (УРЕ: і білорус.) письменник, педагог, культурно-освітній діяч. Батько Мелетія С. Був міським писарем у Кам’янці — Подільському, з 1578 — першим ректором Острозької школи, Разом з І. Федоровим готував острозькі видання, зокрема Острозьку біблію, до якої написав передмови — прозову і віршовану, а також «Буквар» (1578). Автор полемічних трактатів «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий», виданих однією книжкою в Острозі 1587. С. висміював і таврував папу римського і єзуїтів, які прагнули покатоличити Україну, виступав проти соціального поневолення. Мова С. близька до народної.

СМОТРИЦЬКИЙ Мелетій / світське ім’я — Максим Герасимович; н. бл.1572, с. Смотрич, тепер смт Дунаєвецького р-ну Хмельн. обл. — п.17 (27). XII 1633, с. Дермань, тепер Устенське Друге Здолбунів. р-ну Рівнен. обл. ; похований у Дерманському монастирі?/ — укр. (УРЕ: і білорус.) письменник, філолог, церковний та осв. діяч. Син Герасима Даниловича С. Навч. в Острозькій школі й Віленській єзуїтській академії, по закінченні якої вчителював у Львові. Як вихователь сина князя Б. Соломерецького їздив до Німеччини. Слухав лекції у Вроцлавському, Лейпцігському та Нюрнберзькому ун-тах, здобув ступінь доктора медицини. Повернувшись з-за кордону, з 1608 оселився у Вільні. Згодом жив у Києві, був ректором Київ. братської шк.!617 у Вільні постригся в ченці. З 1620 — архієпископ полоцький, єпископ вітебський і мстиславський, архімандрит віленського православного Святодухівського монастиря. Зазнавав переслідувань з боку польс. реакції. Як письменник-полеміст почав діяльність 1596. У 1610 під псевдонімом Теофіл Ортолог видав книгу «Тренос» («Плач»), спрямовану проти католицизму. 1624—26 здійснив подорож по свяих місцях Близького Сходу. Повернувшись до Києва, спершу таємно (1627), а потім відкрито (1628) прийняв унію. Про цей «перехід» совєцька наука плела всякі нісенітниці щодо «класових інтересів»митрополита. Та річ, очевидно, полягала в тому, що на той час Руська Церква стала по суті російською, зрусифікованою до краю, а уніатська вийшла на передові позиції захисту української національної ідентичности. І Мелетій це зрозумів, він усвідомив, що виступаючи проти уніатської Церкви, він виступає проти власного народу. С. створив підручних староукраїнської мови «Граматика словенська», яку великий рос. учений М. В. Ломоносов підігнав під моск. стандарт і став першим рос. мовознавцем і творцем їхньої граматики. А граматику С. перекладено в Москві 1648, 1721.

СНЄГІРЬОВ Іван Тимофійович /н.5. II (23. I) 1903, Суми — п.7. IV 1956, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі, по гол. алеї ліворуч, неподалік від поховання акад. Луговцова/ — укр. письменник; з 1922 навч. на робітфвці в Харкові, з 1924 — ІНО. В період. пресі опублікував повісті, п’єси, з яких декотрі поставлено в театрі. В УРЕ не представлений.

СНІГУР Степан Олексійович /н. 25. XI 1915, Поділля — п. березень 1995, м. Хотин Чернівецької обл. ? Похований там само?/ — укр. письменник, публіцист, педагог і краєзнавець. Закін. до 2-ї світової війни Кам’янець-Подільський педтехнікум і Бердичівський учит. ін-т, а з 1948 — філ. ф-т Чернівецького ун-ту. Уч. війни, мав нагороди. Упродовж кількох десятиліть викладав укр. мрву та л-ру, виховав у любові до рідного слова і рідної землі сотні й тисячі подоляків та буковинців. Цій благородній справі слугувала і його плідна літ. праця, позначена сотнями публікацій у періодиці та низкою окремих видань, серед яких — п’єси «Полум’яні серця» (1959) і «Полум’я» (1963), нарисова книжка «Юнь іде в життя» (1961), повісті «Альпійські троянди» (1973), «Буревій» (1976), «Татів наган» (1972), зб. оповідань і новел «Коли приходить любов» (1993). Обидві п’єси С. ішли на сцені Чернівецького муз. -драм. театру ім. Ольги Кобилянської, ставилися аматорами Буковини і Молодови. Виставу чернівчан «Полум’яні серця» відзначено молодіжними преміями — обласною і республіканською. Всі видані С. книги зросли на благодатному ґрунті любові до придністрянського краю, до його людей. Недарма їхнього автора називали літописцем Хотина і Хотинщини. Завидну вірність назавжди він зберіг і в останньому, ще не друкованому тексті — романі-есе «Сповідь». Тільки тут письменників погляд сягнув і в глибину століть — часи, коли засновувався Хотин, коли під його стінами вкривали себе невмирущою славою козаки видатного гетьмана України Петра Сагайдачного. В УРЕ не представлений.

СНІГУРСЬКИЙ Іван /н. XVIII cт. — п. після 1818; похований?/ — визначний закарпатський культурно-освітній діяч, був парохом уніатської церкви у Відні з 1813 до 1818. Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлений.

СОБАЧКО-ШОСТАК Ганна Федосівна /н.15. XII 1883, с. Скопці, тепер Веселинівка Баришівського р-ну Київ. обл. — п.3. XII 1965, с-ще Черкізове Пушкінського р-ну Моск. обл. (за ін. даними С. -Ш. померла в рідному селі); похована?/ — укр. майстер нар. декоративного розпису, майстер нар. мистецтва України з 1936. У галузі нар. мистецтва почала працювати 1910 в навч. майстерні А. Семиградової (с. Скопці). З 1932 — на ф-ці «Експортнабивтканина» (с-ще Черкізове), де за її малюнками виготовлялися вишивки в укр. нар. стилі. От до чого довели Україну — вдома вже не давали змоги виготовляти власні вишивки! Серед творів: «Весняна пісня» (1913), «Півні» (1916), «Червоний травень» (1917—22), «Український вінок», «Букет квітів», «Вихор» (усі три — 1920), цикл панно «Квіти України» («Мої улюблені квіти», 1936; «Наддніпрянські квіти», 1964 та ін.). Малюнки С. -Ш. Відзначаються багатством фантазії, красою композиції, рідкісним інетенсивним колоритом. Вишивки і панно за малюнками С. -Ш., а також її розписи експонувалися на виставках у Петербурзі (1913), Москві (1915, 1927, 1936), Києві (1913, 1919, 1965), а також у Парижі (1913, 1937), Берліні (1914, 1922), Нью-Йорку (1939). Твори зберігаються в ДМУНДМ, ДМУОМ (обидва — в Києві) та ін. музеях.

СОБЕСЬКИЙ (Sobieski) Яків /н.1588 — п.13. VI 1646, м. Жовква, тепер м. Нестеров Львів. обл. ; похований там само?/ — польс. мемуарист, батько короля Яна III. Власник м. Жовкви та ін. маєтків на Зх. Україні. Уч. Хотинської війни 1620—21. Склав «Діаріуш Хотинського походу» (опубліковано в кн. «Мемуари про Хотинську війну», 1853) і «Коментарі про Хотинську війну в трьох книгах» (лат. мовою, 1646). У «Діаріуші» С., хоч у цілому недооцінив роль запорізького війська в битві під Хотином, подав ряд фактів про військ. доблесть укр. козаків. У «Коментарях» охарактеризовано гетьмана Петра Сагайдачного як мудрого й талановитого полководця. Як то кажуть, і на тому спасибі.

СОБІНОВ Леонід Віталійович /н.26. V (7. VI) 1872, м. Ярославль, тепер РФ — п.14. Х 1034, Рига, Латвія (за ін. даними помер у Москві не в жовтні, а в квітні); похований у Москві, могила на Новодівичому цвинтарі (стара частина, в районі могил Станіславського, Чехова), на надгробкові білий лебідь роботи скульптора Вєри Мухіної) / — рос. співак (ліричний тенор), нар. артист Республіки з 1923; у 1894 закін. юрид. ф-т Моск. ун-ту. Муз. освіту здобув у Мос. філармонічному уч-щі (1892—96), де навч. в О. Додонова та О. Сантагано-Горчакової; з 1897 — соліст Великого театру. С. — один з видатних представників рос. класичної вокальної шк. мистецва бельканто. Творчий шлях С. тісно пов’язаний з Україною. Його перші виступи в театрі відбулися в укр. трупі М. Садовського з участю Марії Заньковецької, яка 1891 гастролювала в Москві. В Україні С. виступив уперше 1906; перебуваючи в Києві 1918—19, був обраний головою Всеукраїнського муз. комітету та худ. Керівником Київ. оперного театру, в якрму виступав і в провідних партіях. Пізніше гастролював по Україні 1925, 1926, 1927 у різних виставах. Партії: Ленський («Євгеній Онєгін» Чайковського), Боян («Руслан і Людмила» Глинки), Берендей, Левко («Снігуронька», «Травнева ніч» Римського-Корсакова), Фауст, Ромео («Фауст», «Ромео і Джульєтта» Гуно), Альфред («Травіата» Верді), Лоенгрін («Лоенгрін» Вагнера) та багато ін.

СОБКЕВИЧ Антон Іванович /н.1. III (13. III) 1883, с. Максимовичі Радомишльського пов. Київ. губ., тепер Житомирської обл. — п.23. XII 1945, Київ; похований там само/ — укр. лікар-інфекціоніст. Закін. мед. ф-т Томського ун-ту (1910); у 1918 захистив; з 1921 працював у Києві, з 1927 — професор і зав. кафедрою туберкульозу Київ. мед. ін-ту. Одночасно директор Київ. туберкульозного ін-ту (1926—29); з 1931 — зав. кафедрою Київ. фармацевтичного ін-ту, з 1935 — наук. співробітник Київ. н. -д. ін-ту гігієни харчування. С. був чл. медичної секції наук. мови АН України (1925—26), заступником голови фтизіатричної секції наукового т-ва; з 1938 за станом здоров’я не працював. С. — автор багатьох праць з проблем туберкульозу, лікувальних властивостей мінеральних вод Сибіру, з питань харчування.

СОБКО Вадим Миколайович /н.5 (18). V 1912, Москва — п.12. IX 1981, Київ; похований там само, могила на Байковому цвинтарі, на надгробкові пам’ятник з погруддям і відповідним написом/ — укр. письменник, драматург. Уч. 1-ї світової війни, був поранений, втратив ногу, чл. КПСС, партійний ортодокс, походив з родини офіцера царської армії. Працював робітником на ХТЗ. Закін. Київ. ун-т 1939. Друкуватися почав 1930. Автор книжок нарисів «Прощай, обушок! (За механізований Донбас) «(1930), „Люди риштувань“ (1933), „З історії ХТЗ“ (у співавторстві, 1934); зб. поезій „Погляд вперед“, „Тракторобудні“ (1932), „Мій товариш“, „Торпеда“ (1933), „Лінія“ (1935), „Новели і балади“ (1936); поеми „Мікрон“ (1934), зб. оповідань «Монтажники (1931), романів „Любов“ (1935), „Запорука миру“ (1950), „Біле полум’я“ (1952), „Стадіон“ (1954), „Звичайне життя“ (1957), „Нам спокій тільки сниться“ (1959), „Срібний корабель“ (1961), „Матвіївська затока“ (1962), „Суворий друг“ (1963), „Перші краплини дощу“ (1968), „Почесний легіон“ (1970), „Мадонна“ (1981); повістей „Край синього моря“ (1939) та багато ін. Усі його твори малохудожні, тобто літ. фантазією там і не пахне, мислення дроворубне, збіднена мова. Але був улюбленцем партії і тому лауреатствував на всю губу. Земля йому пером!

СОБКО Микола /н.1851 — п.1911; похований?/ — рос. історик укр. походження, бібліограф. Автор «Словаря русских художников», редактор журн. «Искусство в художественной промышленности» В УРЕ не представлений.

СОБОЛЕВСЬКИЙ Андрій /н.1789 — п.1867; похований?/ — укр. художник-портретись. Ін. відомостей немає. В УРК не представлений.

СОБОЛЕВСЬКИЙ Михайло А…/н. 1887 — п.15. II 1969, Львів; похований там само?/ — знаний збирач лемківського фольклору. 1967 у Києві видано зб. «Лемківські співанки», де вміщено лемківські нар. пісні, зібрані Михайлом С. Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлений.

СОБОЛЄВ Дмитро Миколайович /н.25. VII (6. VIII) 1872, с. Хрипелі, кол. Костромської губ., тепер РФ — п.16. III 1949, Харків; похований там само) — укр. геолог, доктор геолого-мінералогічних наук з 1934, засл. діяч науки УССР з 1935. Закін. Варшавський ун-т 1899; з 1914 — професор і зав. кафедри (з 1922) Харків. ун-ту. Осн. праці присвячені вивченню девонських відкладів Східно-Європейської платформи, геол. будові, палеонтології. тектоніці й геоморфології України й прилеглих територій. Один з перших висловив думку (1933) про нафтоносність Дніпровсько-Донецької западини…

СОБОЛЬ Спиридон /н.2-а пол. XVI cт. — п. після 1630; похований?/ — укр. друкар. Провадив мандрівну друкарню під опікою київ. митрополита в Києві, Кутейні, Буйничах, Могилеві. Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлений.

СОВА Андрій Корнійович /н.17 (30). XII 1912, Одеса — п. ? Київ; похований?/ — укр. актор, майстер худож. слова, нар. артист України з 1965; у 1938 закін. Одес. театр. уч-ще. Працював на Одеській (з 1938) та Київ. кіностудіях худож. фільмів. Знявся у фільмах «Таємничий острів» (1940), «В далекому плаванні» (1945), «Максимко» (1952) та ін. У 1951—59 — у Київ. філармонії, 1959—79 — в Укрконцерті. В репертуарі С. — твори Т. Шевченка, О. Довженка та ін. ; популярність здобув як майстер сатиричного жанру (мініатюри С. Олійника, П. Глазового, В. Івановича). Користувався заслуженою повагою у народу.

СОВА Василь /н. ?, Криниця, Польща — п.12. IV (?); поховано 15 квітня (?) при численній уч. приятелів і знайомих Покійного. Жалібне і святкове Богослужіння (Великий четвер) у церкві в Криниці відслужив і сказав зворушливе прощальне слово парох о. С. Муха/ — співзасновник гуртка УСКТ в Криниці (Польща), голова ревізійної комісії гуртка Об’єднання українців Польщі (ОУП), громад. -культурний і релігійний діяч. Лемко. В довідниках не представлений.

СОВАЧІВ Василь /н.1876 — п.1924; похований?/ — укр. громад. діяч, хлібороб-демократ, лікар за фахом, знавець військ. санітарних справ. Працював у голов. Управі Червоного Хреста. Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлений.

СОВАЧОВА Анна /н.1877 — п. після 1930; похована?/ — укр. акторка. Працювала в рос. опері та в укр. театрах Наддніпрянщини, Галичини й Закарпаття. Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлена.

СОВИНСЬКИЙ Василь Карлович /н.12. II 1853, м. Чугуїв, тепер Харків. обл. — п.25. IV 1917? Київ; похований там само?/ — укр. зоолог. По закін. Київ. ун-ту (1874) викладав у Коростишівській учит. семінарії; з 1877 — охоронець зоолог. кабінету, 1886 — приват-доцент, з 1916 — ординарний професор Київ. ун-ту. 1903 захистив маґістерську дисертацію, 1916 — докторську. Наук. праці присвячені вивченню ракоподібних. В УРЕ не представлений.

СОВІНСЬКИЙ (Sowinski) Леонард /н.7. XI 1831, с. Березівка. тепер Любарського р-ну Житомир. обл. — п.23. XII 1887, с. Стетківці, тепер Чуднів. р-ну тієї самої обл. ; похований?/ — польс. письменник. Закін. історико-філологічний (1851) і медичний (1853) ф-ти Київ. ун-ту. За уч. у польському повстанні 1863—64 був засланий до Курської губ. ; з 1868 працював у Варшаві. Літ. діяльність почав 1858. Писав вірші, поеми й драми на нар. теми. В поемі «З життя» (1859) відобразив події напередодні повстання 1863—64, в драмі «В Україні» (1873) — соціальні й нац. rонфлікти між польс. шляхтою й укр. трудівниками. Про знайомство з історією, побутом укр. нар., його літературою розповів у «Шкільних та університетських спогадах» (вид. 1961). Один з перших перекладачів (з поч. 60 рр.) і популяризаторів творчості Т. Шевченка. Переклав його поеми «Гайдамаки», «Наймичка», «Катерина» та багато ліричних віршів. Автор книг «Студії над сучасною українською літературою» (1860), «Тарас Шевченко. Студія Леонарда Совінського з додатком перекладу „Гайдамаків“ (1861). Переклав думу про Марусю Богуславку.

СОЇЧ Олег Владиславович /н.12 (25). XII 1915, с. Андріївка, тепер с. Желябівка Нижньогірського р-ну Криму — п.29. IX 1975, Харків; похований там само, могила на цвинтарі за с-щем Фрунзе/ — укр. машинобудівник Чл. КПСС з 1945. Трудову діяльність почав 1930 робітником ковальського цеху Першотравневого з-ду (м. Бердянськ). 1934 закін. Бердянський індустріальний технікум, 1950 — Саратовський автомобільно-дорожний ін-т; з 1950 — гол. інженер, 1955—60 — директор Харків. восьмого держ. підшипникового з-ду, 1960—65 — голова Харків. раднаргоспу, 1965—75 — директор Харків. з-ду транспортного машинобудування ім. Малишева. Делегат багатьох з’їздів КПСС, нагороджений орденом Леніна, ін. орденами.

СОЗАНСЬКИЙ Іван /н. 1881 — п. після!911; похований?/ — галицько-український історик. Автор праць з історії укр. руху в Галичині в XIX ст. Є монографія про Олександра Духновича. Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлений.

СОКАЛЬСЬКИЙ Володимир /н.1-а пол. XIX ст. — п. 1790; похований?/ — архімандрит Запорізької Січі, «начальник січової церкви», користувався значним впливом на Запоріжжі; з 1776 — наставник Крупицького монастиря в Батурині. В УРЕ не представлений.

СОКАЛЬСЬКИЙ Володимир Іванович /пс. — Дон Дієз; н.24. IV (6/V). 1863, Гейдельберґ, Німеччина — п.1919, Севастополь; похований? — укр. композитор і муз. критик. Син Івана Петровича С. 1885 закін. юридич. ф-т Харків. ун-ту. Гри на фортепіано навчався у Харків. муз. уч-щі, історію і теорію музики вивчав самотужки. Виступав у концертах як піаніст і дириґент. Автор дит. Опери «Ріпка» (1900, за мотивами нар. казки), симфонії соль-мінор (1892, побудована на укр. мелосі), понад 20 романсів, фп., п’єс, пісень, хорів.

СОКАЛЬСЬКИЙ Іван Петрович /н.13. V 1830, Харків — п.12. V 1896; там само й похований?/ — укр. відомий економіст, статистик. Закін. Харків. ун-т (1850); з 1858 — професор, завідував кафедрою політ. економії і статистики Харків. ун-ту, вів курс екон. шкіл. У 1862—65 перебував у наук. відрядженні в країнах Зх. Європи — ВеликобританіЇ, Голландії, Бельгії, Франції. Після повернення редаґував щомісячник Харків. губернського статистичного к-ту «Статистический листок», був організатором одноденних переписів у Харкові — 1866, 1873 і 1879. Досліджував кустарне виробництво на Слобідській Україні. 1872 захистив докторську дисертацію в Київ. ун-ті. Осн. праці: «Англо-саксонська сільська громада», «Реформа на черзі» (присвячена питанням грош. обігу, обстоював біметалізм.

СОКАЛЬСЬКИЙ Петро Петрович /н.14 (26). IX 1832, Харків — п.2 (14). IV 1887, Одеса; похований там само?/ — укр. композитор, муз-громад. діяч і фольклорист. Брат Івана Петровича С. 1852 закін. природничий ф-т Харків. ун-ту. 1857—58 працював у рос. консульстві в Нью-Йорку. 1858 оселився в Одесі, співробітничав у ґаз. «Одесский вестник», брав уч. у роботі Філармонічного т-ва. 1861—63, живучи в Петербурзі, виступав у пресі як муз. критик. 1864 організував в Одесі Т-во аматорів музики (згодом Одес. відділення Рос. муз т-ва), виступав у пресі, читав публічні лекції. Обстоював ідеї реалізму й народності в мистецтві.

СОКИРКО Володимир Костянтинович /н. 2 (14). I 1892, с. Білогородка. Тепер Ізяславського р-ну Хмельн. обл. — п. ? Похований?/ — укр. актор, нар. артист України з 1943. Творчу діяльність почав 1910 в Одес. театрі мініатюр, пізніше працював в укр. трупі Д. Гайдамаки, Театрі ім. І. Франка (1921—31, з 1928 — у Києві), Харківському театрі революції (1931—41), Харків. укр. драм. театрі ім. Т. Г. Шевченка, Чернів. Укр. муз. драм. театрі ім. Ольги Кобилянської (1944—76). Серед ролей — Микола Задорожний («Украдене щастя» Франка), Івоника Федорчук («Земля» за Ольгою Кобилянською), Мамай («Дума про Бригантину» Яновського), Єгор Буличоа («Єгор Буличов та інші» Горького), Отелло (однойменна траґедія Шекпіра). Знявся в кінофільмах «Мірабо», «Над Черемошем»,»Земля». Нагороджений орденом Лєніна.

СОКИРКО Захар Васильович /н.1867, Лохвицький пов. на Полтавщині — п.7. II 1924, Москва; похований там само/ — рос. письменник укр. роду, публіцист. Навч. у с. -г. уч-щі кн. Галагана (?), але був виключсений «за неблагонадійність». Сидів у в’язниці, згодом еміґрував за кордон, де пробув сім років. Вернувшись, осів у Ростові-над-Доном, де організував артіль. Після жовтневого перевороту переїхав до Москви. Писав байки, фейлетони, публіцистичні статті, які друкував рос. мовою в «Правде», «Бедноте», «Известиях». В УРЕ не представлений.

СОКІЛ Марія /н. 1902 — п. після 1930-х рр, репресована? Похована?/-укр. співачка (сопрано), працювала в Харків. опері в 30-х рр. XX ст. Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлена.

СОКІЛ Іван /н. 1898—1919 убитий т. з. грабіжниками в с. Цибулеві, тепер Монастирищенського р-ну Черкас. обл. ; похований там само?/ — укр. військовий діяч, організатор Вільного козацтва на Білоцерківщині. Чекісти інспірували грабіж цукрового складу, де С. на той час чергував, і помстилися йому за Вільне козацтво. В УРЕ не представлений.

СОКОВИЧ Євген /н.1864 — п. після 1930-х рр., репресований? Похований?/ — укр. інженер шляхів. Після 1918 — укр. консул в Лозанні; з 1922 — доцент Укр. господарчої академії в Поєбрадах (Чехія). Праці із загальної інженерії. В УРЕ не предсиавлений.

СОКОВОГО зять Михайло /н.1-а пол. XVIII ст., Уманщина — п.29. I 1770, Кодня, тепер Житомирський р-н Житомир. обл. ; поховано там само/ — укр. бандурист з Уманщини. Супроводив гайдамаків у походах. Своєю грою і піснями піднімав бойовий дух повстанців. Польська військова комісія у Кодні засудила його до смертної кари.

СОКОЛОВ Борис Павлович /н.31. VIII (12. IX) 1897, Харків — п. ? Похований? / — укр. агроном-селекціонер, академік ВАСГНІЛ з 1956, Герой Соц. Праці (1972); у 1923 закін. Харків. с. -г. ін-т. Наук. роботу розпочав 1924 на Дніпропетровській (тепер Синельниківська) селекційно-дослідній станції, де організував першу в СССР лабораторію селекцію кукурудзи. З 1930 завідує відділом селекції і насінництва кукурудзи Укр. н. -д. ін-ту зернового г-ва (з 1956 Всесоюзний н. -д. ін-т кукурудзи). С. вперше в СССР на широкому матеріалі перевірив ефективність гетерозису і використав його як новий метод у селекції кукурудзи. Створив (1932) і впровадив у виробиництво перші укр. гібриди кукурудзи «Первісток» та «Успіх». Автор і співавтор 18 гібридів і 4 сортів кукурудзи. Лауреат і орденоносець.

СОКОЛОВ Віктор Вікторович /н.17. IV 1919, с. Табурище, тепер у складі м. Світловодська Кіровогр. обл. — п. ? Донецьк; похований там само?/ — укр. письменник. Чл. КПСС з 1946. Працював робітником у Донбасі, журналістом. 1958—66 — голова правління Донецької орг. -ції СПУ, згодом — гол. редактор журн.»Донбас». Автор поетичних зб. «Весна» (1949), «Роботящими руками» (1955), «Тобі» (1958), «Тривоги серця» (1965), «Люби!» (1969), «Ода бульдозеру» (1973) та ін., віршованіої повісті «На берегах Ішиму» (1956), роману у віршах «Моє серце в Донбасі» (1960), нарисів, документальних повістей та ін.

СОКОЛОВ Іван Захарович /н.10. V 1928, м. Чугуїв, тепер Харків. обл. — п.1. Х 1982, м. Кисловодськ; похований у Києві, могила на Байковому цвинтарі серед парт. еліти/ — компартійний діяч УССР. Чл КПСС з 1952. У 1956 закін. Всесоюзний заочний політех ін-т. Трудову діяльність почав 1943. З 1946 навч. у Харків. маш. -буд. технікумі. Працював помічником майстра, майстром, нач. термічного цеху Харків. тракторного з-ду; з 1954 — заст. секретаря, секретар парткому цього з-ду. З 1961 — перший секретар Орджонікідзевського райкому компартії України м. Харкова, з 1963 — другий секретар, з 1972 — перший секретар Харків. обкому партії. Саме на цей період припадає зруйнування в Харкові Міського цвинтаря і варварське перенесення його на 13-е кладовище аж до с-ща Велика Данилівка. Цвіт укр. нації відпочивав там вічним сном — компартійні злочинці зруйнували все це і влаштували на святому місці т. з. Молодіжний парк і майданчик для вигулу собак. За це С. призначено чл. ЦК компартії України. Ще вище він підносився, та Господь і його покарав. .

СОКОЛОВ Іван Іванович /н. 10. VI 1823, Астрахань, тепер РФ — п.12. XI 1910, Харків; похований там само?/ — рос. маляр. 1846—55 навч. у петерб. АМ; її академік — з 1857 (професор — з 1864). Постійно мешкаючи в Петербурзі, часто бував в Україні. Твори: «Кобзар», «Перезва» (обидва — 1857), «Збирання вишень у поміщицькому садку в Україні» (1858), «З базару» (1859), «Прощання косаря» (1859?), «Ворожіння на вінках», «Сцена біля хати», «Проводи рекрутів» (1860). С. був знайомий з Т. Шевченком, який 1859 виконав офорт за його твором «Приятелі» (1858). Л. Жемчужников за малюнком С. вигравірував для альбому «Живописная Украина» 17 офортів («Дівчата Полтавської губернії», «Козак з містечка Вереміївки»). Твори С. зберігаються в ДТГ в Москві, ДРМ в Петербурзі, ДМУОМ у Києві, Київ. музеї Т. Шевченка, Харків. худож. музеї. Останні роки проживав у Харкові, був віце-президентом Харків. т-ва аматорів красних мистецтв.

СОКОЛОВ Матвій /н.1854 — п.1906; похований?/ — рос. філолог, видавець творів хорватського вченого-славіста Ю. Крижанича, зокрема його статей про подорож по Україні: «Путно описане од Львова до Москви» та «Бесіда з Черкасом». В УРЕ не представлений.

СОКОЛОВ Микола Олексійович /н.3 (15). Х 1856, Петербург — п.2 або 3 (15 або 16) II 1907, там само й похований/ — рос. геолог, чл. -кор. Петерб. АН з 1905. Закін. Петерб. ун-т 1879; з 1897 — старший геолог Геологічного комітету. Досліджував неогенові й палеогенові відклади України, обґрунтував поділ палеогенової системи на яруси; виділив міоценові відклади в долинй р. Конки, висвітлив походження лиманів Пд. України, описав марганцеві руди околиць Нікополя.

СОКОЛОВ Феодосій Онисимович /н.4. II 1870, Білгород, тепер РФ — п.21. IX 1941, Київ; похований там само, могила на Лук’янівському цвинтарі, поблизу від могили С. М. Реформатського/ — укр. акушер-гінеколог. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту 1897, після чого працював у Київ. бактеріологічному ін-ті, праці присвячені питанням боротьби гострими крововтратами у жінок тощо. С. — один з перших організаторів пологопомочі й охорони материнства та дитинства в Україні. В УРЕ не представлений.

СОКОЛОВ Федір /н.1888 — п. після 1930-х рр., репресований?/ — укр. художник. Провадив реставрації у флорентійських галереях Уфіцці й Пітті. В УРЕ не представлений.

СОКОЛОВ Юрій Дмитрович /14 (26). V 1896, станиця Лабинська на Кубані (тепер м. Лабінськ Краснодарського краю РФ) — п.2. II 1971, Київ; похований там само) — укр. механік і математик, член-кор. АН УССР з 1939. Після закін. Київ. ун-ту (1921) працював в АН УССР на н. -д. кафедрі математики (1921—33) та Ін-ті математики АН УССР (1034—71). Одночасно 1922—49 викладав у вузах Києва. Осн. наук. праці — з небесної механіки, теорії диференціальних рівнянь, теорії фільтрації. Розвинув теорію особливих траєкторій системи вільних матеріальних точок, запропонував метод усереднення функціональних поправок — новий ефективний мнтод розв’язування диференціальних та інтегральних рівнянь тощо.

СОКОЛОВ Юрій Матвійович /н.8 (20). IV 1889, Ніжин, тепер Черніг. обл. — п. 15. I 1941, Київ; похований там само?/ — укр. (УРЕ: і рос.) фольклорист і літературознавець, акад. АН УССР з 1939. Брат Бориса Матвійовича С. Закін. Моск. ун-т 1911; з 1911 працював у серед. та вищих навч. закладах Москви, Саратова та ін., 1938—41 завідував кафедрою фольклору в Моск. ін-ті історії, філософії та л-ри (МІФЛІ). З 1939 — директор Ін-ту фольклору АН УССР. Осн. праці: «Поезія села» (у співавт. з Б. Соколовим), «Слово о полку Ігоревім і народна творчість» (1937), «Пушкін і народна творчість» (1937), «Російський фольклор» (1938), розвідки про зв’язок творчості Лермонтова, Некрасова, Шевченка, О. Прокоф’єва та ін. У статті «В. Т. Наріжний» (1915) досліджував рос. -укр. літ. зв’язки, Зібраний братами Соколовими великий фольклорний матріал опубл. У зб «Казки і пісні Білозерського краю» (1915), «Онезькі билини» та ін.

СОКОЛОВСЬКА Катерина Федорівна /н.1840, хутір Паськівка, тепер село Вовчанського р-ну Харків. обл. — п.12 (24). Х 1883; похована в Гусинцях?/ — укр. поетеса. Жила в селі Гусинцях поблизу Куп’янська. Разом з чоловіком заснувала нар. шк., вчителювала в ній. Писати почала під впливом Т. Шевченка і О. Кольцова в 60-х рр. С. — авторка ліричних віршів і поем з життя укр. села (зб.»Зірка», 1871). Її поема «На хукторі» має антикріпосницьке спрямування. У поемі «Не так малось, та так склалось» показано тяжке життя сільської бідноти в пореформенний час.

СОКОЛОВСЬКА Софія Іванівна /парт. пс. — Свєтлова Олена Кирилівна; н.29. III (10. IV) 1894 — п. 26. VIII 1938; похована?/ — уч. боротьби за Сов. Владу в Україні. Чл. компартії з 1915. Н. в Одесі в родині адвоката. Навч. у Петербурзі в жіночому мед. ін-ті (1912), на Бестужевських курсах (з 1914); брала уч. у студентських революц. виступах. У 1917 — чл. Черніг. губкому РСДРП/б/ і губревкому. 1918 — голова Черніг. Совєта робітн. і солдат. депутатів. Під час австро-німецької окупації України 1018 — чл. Черніг. підпільного губкому партії, голова губревкому, чл. Київ. підпільного губкому партії, сенкретар Київ. губревкому, потім обкому КП/б/У. Делеґат I і II зїздів КП/б/У. З листопада 1918 — секретар Одеського підпільного обкому КП/б/У, редактор газети «Коммунист», один з організаторів і керівників «Іноземної колеґії» при Одеському обласному комітеті КП/б/У. Двічі була заарештована білогвардійцями, здійснювала втечі. З кінця 1919 працювала у Виконкомі Комінтерну. З лютого 1921 працювала на парт. роботі в Москві.

СОКОЛОВСЬКИЙ Василь Данилович /н.9 (21). VII 1897, с. Козлики, тепер Польща — п.10. V 1968, Москва; тіло було піддане кремації, прах замуровано в кремлівській стіні/ — сов. військ діяч, маршал Сов. Союзу (1946), Герой Сов. Союзу. Чл. КПСС з 1931. В Сов. армії з 1918. Уч. громадянської війни. 1921 закін. Військ. академію РСЧА; з 1921 — на відповідальних штабних і командних посадах у Сов. армії.1941 — заст. нач. Генштабу. На поч. 2-ї світової війни — нач., з 1943 — команд. військами Зх. фронту, 1944 — нач. штабу 1-го Укр. фронту, 1945 — заст. команд. 1-го Білорус. фронтом. З 1946 — Головнокоманд. Групою сов. військ і Головначальствуючий сов. військ адміністрації в Німеччині.1949—52 — перший заст. Міністра збройних сил СССР. У 1952—60 — нач. Генштабу — перший заст. міністра оборони СССР (1953—60). З 1960 — ґенеральний інспектор Групи ґенеральних інспекторів М-ва оборони СССР. Обирався делеґатом Х1 Х і ХХ з’іздів КПСС, нагороджений багатьма орденами та медалями.

СОКОЛОВСЬКИЙ Марко Данилович /н.1818. с. Погребище, неподаоік Житомира — п.25. XII 1883, м. Вільнюс; похований там само, могила на цвинтарі Расу, неподалік від могили литовського художника й композитора М. К. Чурльоніса. На могилі скромний, але гарний пам’ятник з чорного граніту, на якому позолоченими літерами написано: «Марк Соколовский, знаменитій европейский гитарист». Пам’ятник прикрашено барельєфом роботи Б. Уцунського/ — великий майстер гітари, концерти якого мали успіх по всій Європі. Дитинство минуло в Бердичеві. Концертну діялність почав у Житомирі, а продовжував у Києві та Вільнюсі. В УРЕ не предс тавлений.

СОКОЛОВСЬКИЙ Олександр Олександрович /н.8.1 Х 1895, м. Конотоп, тепер Сумської обл. — 22 VIII 1938 (УРЕ подає дату смерті 29 серпня); похований?/ — укр. письменник. Навч. у Черніг. ґімназії, де прилучився до партії соціалістів-революціонерів, керував робітничими й учнівськими гуртками на Чернігівщині, входив до складу бойової групи.1914 вступив до Київ. ун-ту, але вже через рік був засуджений на 6 років каторги за розповсюдження прокламацій проти імперіалістичної війни. Після Лютневої революції був звільнений із Саратовської каторжної тюрми і повернувся в Україну, де поринув у вир революційної боротьби. Влітку 1918 був заарештований німецькими окупантами в Чернігові й кинутий до концтабору, з якого пощастило втекти. Після революції працював у Спілці кооператорів, в Укрбанку, був секретарем Київ. філії Т-ва політкаторжан і засланців-поселенців, згодом — наук. співробітником музею революції в Києві. Як колишній есер заарештоувався ЧК-ДПУ — 1920 року в Чернігові й 1924 в Києві. С. — автор широковідомих романів «Перші хоробрі» (1928), «Богун» (1931), «Нова зброя» (1932), «Роковані на смерть» (1933), «Бунтарі» (1934). Чл. Спілки письменників СССР (1934). Заарештований 29 жовтня 1937. Звинувачувався в тому, що нібито 1932 увійшов до антирадянської есерівської організації, а 1936 був перевербований в антирадянську українську націоналістичну організацію і очолив терористичну групу, яка ставила за мету насильницьке повалення совєцької влади в Україні. Обвинувальний вирок був підписаний і звтверджений наркомом внутрішніх справ УССР Успенським та помічником головного військ. прокурора РСЧА Калугіним. Під час допитів С. інкримінувалося також те, що в своїх історичних романах він «ідеалізував народництво, його тактику боротьби шляхом змов і терору», що «корені такого підходу приховані в незжитій есерівщині». У романі «Богун» пильні слідчі розгледіли «цілий ряд ухилів націоналістичного характеру». Виїзною сесією Військової колеґії Верховного суду СССР 22 серпня 1938 засуджено до найвищої міри покарання і того ж дня розстріляно. С. страчено, певно, в Києві, там і поховано. Разом з ним заарештували і його дружину, вона дістала 15 років таборів, дожила до реабілітації. 1965 проживала в Києві хвора.

СОКОЛОВСЬКИЙ Олексій Никанорович /н.1 (13). III 1884, с. Велика Бурімка, тепер Чорнобаївського р-ну Черкас. обл. — п.25. IV 1959, Харків; похований там само/ — укр. агроґрунтознавець, акад АН України з 1929, дійсний чл. ВАСГНІЛ з 1935, засл. діяч науки України з 1945. У 1908 закін. Київ. ун-т, 1910 — Моск. с. -г. ін-т, тепер Моск. сільськогосподарська академія ім. К. А. Тімірязєва. З 1911 працював у лабораторіях в Д. М. Прянишникова та В. Р. Вільямса, з 1924 — професор, а з 1944 — директор Харків. с. -г. ін-ту; одночасно з 1945 — зав. Лабораторією ґрунтознавства АН України, директор організованого на її базі Укр. н. -д. ін-ту ґрунтознавства (1956—59). Осн. праці С. стосуються фіз. властивостей ґрунту, обмінних катіонів та впливу їх на механічні й водні властивості ґрунту тощо. Основоположник колоїдно-хім. технології ґрунтів.

СОКОЛЯНСЬКИЙ Іван Опанасович /н.12. III 1889, станиця Дінська, тепер райцентр Краснодар. Краю — п.27. Х1 1960, Харків (УРЕ: Москва); похований?/ — укр. (УРЕ: рад.) учений-дефектолог, який розробляв проблеми сурдопедагогіки й тифлопедагогіки, професор з 1926. У 1908—13 навч. у Петербурзькому психоневрологічному ін-ті, спец. освіту здобув на сурдопед. Маріїнських курсах у Петербурзі. Пед. діяльність почав 1910 в Олександрівському (тепер Запоріжжя) уч-щі глухонімих. Після жовтневого перевороту 1917 брав активну уч. у розвиткові пед. науки в Україні та створенні системи освіти для аномальних дітей.1923 в Харкові при пед. лабораторії дослідної станції Управління соцвиху організував відділ, а потім спец. школу-клініку сліпоглухонімих. С. — один з організаторів н. -д. ін-тів педагогіки (1926) і дефектології (1929) в Україні, голова респ. Товариства педагогів-марксистів. З 1938 працював у Москві в н. -д. ін-ті дефектології, де керував лабораторією навчання сліпоглухонімих (серед його вихованців — О. І. Скороходова). С. — автор ряду наук. праць тв винаходів у галузі тифлотехніки. Розробив конструкцію читальної машини для сліпих. А нагородили всього лише Держ. премією. Посмертно.

СОКОЛЬСЬКИЙ Віктор Олександрович /н.1879, Полтавщина — п. 19. V 1913, Петербург? Похований там само?/ — військ. інженер царської армії, з полтав. дворян, ґенерал-майор. Скінчив Полтав. кадет. Корпус і Миколаїв. інженерне уч-ще, а згодом Миколаїв. інж. Академію; став професором цієї ж академії після захисту й публікації своєї праці «Принципы экономичности в постройках». Не зважаючи на молодість (помер у 34 роки), користувався заслуженим автритетом у своїй галузі. В УРЕ не представлений.

СОЛДАТЕНКО Іван Миолайович /н.25. Х 1931, м. Бориспіль на Київщині — п.12. Х1 1991, Київ; похований там само) — укр. письменник, педагог, критик. 1955 закін. пед. ф-т Київ. пед. ін-ту. Працював ершим секретарем Шевченківського РК ЛКСМУ м. Києва, першим секретарем Київ. міському комсомолу, секретарем Ленінського райкому партії, завідуючим відділом пропаґанди та агітації Київського міськкому компартії України, секретарем правління Спілки письменників України. З 1976 — проректор по заочній освіті, з 1979 — проректор по учбовій роботі, а з 1985 — проректор по наук. роботі Київ. держ ін-ту культури ім. Одіозного О. Корнійчука. Такий от шлях простого сільського хлопчика. Автор книжок «Голубе полум’я» (у співавторстві, 1961), «Ковалі нового життя» (1962) та ін.

СОЛЕНИК Карпо Трохимович /н. травень 1811, м. Лепель, тепер Вітебськ. обл. Білорусії — п.7 (19). Х 1851, Харків; похований там само, могила на цвинтарі Холодної Гори7/ — укр. (УРЕ: і рос.) актор, один з основоположників укр. реалістичного театру 1-ї пол. Х1 Х ст. Навч. у Віленському ун-ті. На поч. 30-х рр. — суфлер Штейна І. Ф. трупи (Харків), 1832 дебютував у ній як актор. З 1835 працював у трупі Л. Ю. Млотковського (Харків), в різний час грав у Курську, Кишиневі та іню містах, але в основному його діяльність проходила в Україні (Харків, Одеса та ін.). Серед кращих ролей — Виборний, Возний, Чупран («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» Котляревського). Шельменко, Стецько («Шельменко-денщик», «Шельменко — волосний писар», «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка), Фамусов («Лихо з розуму» Грибоєдова), Хлестаков, Осип, Бобчинський, Кочкарьов («Ревізор», «Одруження» М. Гоголя), Блазень («Король Лір» Шекспіра). С. мав великий успіх як комедійний актор. Його творчість високо цінували М. Щепкін, Т. Шевченко, М. Гоголь.

СОЛНЦЕВА Юлія Іполитівна /н.25. VII (7. VIII) 1901, Москва — п. ?Там само й похована, могила на Новоєвічому цвинтарі в одній могилі з О. Довженком. А в 60-і рр. Довженкова могила була буквально обліплена мармуровими плитами покійних родичів С. Згодом очистили, куди повівались ті родичі, невідомо. Отож, поруч з Довженковою могилою тепер є плита з датами народжегння й с мерті С./ — рос. (УРЕ: та укр.) актриса і кінорежисер., нар. артистка СССР з1981; з 1923 знімалася в кіно. В Довженковому житті відіграла страшну й неґативну роль, була його домашнім наглядачем від КГБ. Офіційно одружилася з ним лише в травні 1950. До його передчасної смерті доклала своїх зусиль, пустила з молотка Довженкову спадщину, привласниви право на його творчість, зіпсувала кілька Довженкових сценарії, постиавивши за ними свої бездарні фільми, чим при лучилася до зганьблення його імені. Нарешті Довженковим племінникам зі своїми однодумцями приписаля пос ягання на її життя й тих ні за що ні про що ті ж кадебісти сджали за свої ґрати їх обох на 7 років ув’язнення. От такою була, як покійний В. Шкловський казав, «верный друг и продолжатель дела Александра Петровича. И именно она сделала Довженко тем, кем он стал». Ні більше, ні менше.

СОЛОВЙОВ Олександр Сергійович /рр. н., с. і місце поховання невід.) — муз педагог, композитор, збирач нар. творчості. В УРЕ не представлений.

СОЛОВЦОВ Микола Миколайович /справж. — Федоров; н.3 (15). V 1857, м. Орел, тепер РФ — п.12 (25).1 1902, Одеса (УРЕ: Київ); похований там само, спочатку С. було поховано на цвинтарі аскольдової могили; коли в 30-х рр. ліквідовано цей цвинтар, тлін С. перенесено на Звіринецький цвинтар; 1966 його могила була недалеко від могил Тарнавських, на ній надгробок з написом: «Микола Миколайович Соловцов (Федоров) 9.5.1857—11.2.1902. Видатний російський театральний діяч, очолював постійну російську трупу в Києві з 1891 до 1902»/ — рос. актор, режисер, антрепренер. Чоловік М. М. Глєбової. Проф. акторську діяльність почав 1875. Грав у різних трупах Києва, Полтави, Харкова; в петерб. Олександринському театрі (1882—83), в театрі Корша в Москві (1887—89) та ін. У 1884—91 щороку організовував акторські т-ва, з якими гастролював по Росії, зокрема в Києві. І в Києві прилип на все своє життя. І став, бач, «видатним російським театральним діячем». От тільки важко пригадати, хто з видатних укр. акторів тут «прилип» і став «видатним українським театральним діячем»? Ой, Україна — весела держава! Як казав великий Сковорода, «Що не город, то норов». Одночасно С. утримував антрепризу в Одесі. І пропаґував цей москаль в Україні «передовий рос. класичний репертуар». Здавалося б, живе лю. дина в Україні, хліб наш їсть, воду п’є, а українським діячем театральної кудльтури себе не вважає. Що це? А Йван Піддубний чомусь, будучи полтавем з полтавців, вважався «ними» «великим русским борцом». А Іван Семенович Козловський? А Левицький? А Боровиковський? А Теофан Прокопович? А Стефан Яворський? А Дмитро Тупталенко (Ростовський)? А Іван Зарудний? А скульптор Мартос? Та несть їм числа! І все записано на їхню скарбницю.

СОЛОВ’ЯНЕНКО Анатолій Борисович /н.25.1×1932, Донецьк — п. ?Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. співак (лірико-драматичний тенор), нар. арт. СРСР з 1975; у 1954 закін. Донец. політех. ін-т. Співу навчався у засл. артиста РРФСР О. Коробейченка (1952—62). У 1978 закін. Київ. консерваторію. З 1962 — стажис, 1965 — соліст Київ. театру опери табалету. 1963—65 стажувався в «Ля Скала» (Мілан). Партії Андрій («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського/, Петро («Наталка Полтавка» Лисенка), Ленський («Євеній Онєгін» Чайковського), Самозванець («Борис Годунов» Мусоргського), Каварадоссі («Тоска» Пуччіні), Альфред, Герцог, Манріко («Травіата», «Ріґолетто», «Трубадур» Верді), де Гріє («Манон» Массне), Фауст («Фауст» Гуно), Едґар («Лючія ді Леммермур» Доніцетті). Співав у «Метрополітен-опера» (Нью-Йорк; 1977—78). Виступав і як камерний

спіак. Це був голос божественний і дуже вродливий чоловік.

СОЛОГУБ Ірина (після одруження Сологуб-Бокконі, Бокконі; н.1885, с. Неслухів, тепер Кам’янсько-Бузького р-ну Львів. обл. — п.1972, Мілан, Італія; похована там само/ — укр. співачка (сопрано). Закін. Львів. консерваторію (1905), удосконалювала спів у О. Мишуги та в Мілані. 1905 дебютувала у Львів. оперному театрі. Працювала в оперних театрах Італії, Польщі (1906—14). Серед партій — Галька («Галька» Монюшка), Баттерфляй («Чіо-Чіо-сан» Пуччині), Аїда («Аїда» Верді). Відомою є і як камерна співачка: у Львові, Відні, містах Італії виконувала романси М. Лисенка, А. Вахнянина, О. Нижанківського, укр. нар. пісні, арії з опер. 1923 залишила сцену.

СОЛОМАРСЬКИЙ Олександр Іванович /н. 30. IV (12. VII) 1897, м. Єйськ, тепер Краснодарського краю РФ — пю12. VI 1980, м. Київ; похований там само) — укр. актор, режисер, педагог і театр. діяч, нар. артист України з1954, нар. артист Каз. РСР з 1943. Один з провідних діячів сов. театру для дітей. Сценічну діяльність почав 1922 у Києві.1924 разом з І. Дєєвою заснував Київський театр юного глядача (1924—31 — актор і режисер, 1953—61 — гол. режисер). Працював у Донец. та Саратов. (1931—37) театрах юного глядача, був худож. керівником Новосибірського театру «Червоний смолоскип» (1937—39), рос. драм театру в Алма-Аті (1939—44), гол. режисером рос. Одес. драм. театру ім. А. Іванова (1944—53). Серед ролей — Хлєстаков («Ревізор» М. Гоголя), Сава Чалий (однойменна п’єса І. Карпенка-Карого), Вільгельм Тель («Вільгельм Тель» Шіллера). Вистави «Хто винен?» І. Карпенка-Карого, «Плато Кречет», «Фронт» О. Корнійчука, «Останні» М. Горького, «Два веронці» В. Шекспіра. Педагогічна діяльність в Одес. театр. уч-щі (1944—53), Київ. ін-ті театр. мис тецтва ім. І. Карпенка-Карого (1954—78).

СОЛОМІЙЧУК-ЮЗЕНЧУК Юра /н. 1857 — п. 1817; похований? / — галицько — український громад. -політичний діяч, організатор «Січей» на Гуцульщині. Ін. відомостей немває. В УРЕ не представлений.

СОЛОНАР Єлена /уроджена — Поливка; н.5. II 1900, Skeus, sres Lugush (Румунія) — п? Похована?/ — укр. письменниця, маґістр фармації. Зараз по її народженні батьки переїхали до Руського Керестура. Тут закін. основну шк., а ґімназію у Коложварі (тепер Клуж у Румунії). 1963 жила й працювала в Руському Керестурі. Писати почала ще ґімназисткою. Перші твори надруковано в укр. календарях та в «Нашей заграде». Фармацію студіювала в Сегедині, а диплома дістала в Будапешті. Першого вірша надруковано 1940 в «Руськім календарі» під назвою «Тополі»; спіробітничала в «дзепосєдних» фахових часописах. В УРЕ не представлена.

СОЛОНИНКА Марія /н.7.1 1912, с. Великі Бірки Тернопільського р-ну тієї самої обл. — п.26. II 1982, Бразилія; похована там само/ — укр. громад. -політична діячка. Навч. у Тернопіль. Жіночій ґімназії «Рідна школа». За підпільну діяльність в ОУН її декілька разів заарештовувала польс. поліція, була засуджена на 3 роки ув’язнення. Уклала зб. «Шлях до мети» (1978). В УРЕ не представлена.

СОЛТИС Адам Мечиславович /н.4. VII 1890, Львів — п.6. VII 1968; там само й похований/ — укр. композитор, дириґент, педагог, засл. діяч мист. України з 1953. Син Мечислава С. Муз. освіту здобув у консерваторіі в Львові, Муз. академії в Шарлоттендурзі, АМ та ун-ті в Берліні. 1921—39 — професор (з 1930 — директор) консерваторії, дириґент (з 1928 — гол. дириґент) Польс. муз. т-ва; з 1940 — професор держ. консерваторії ім. М. Лисенка у Львові (серед учнів — засл. діяч митст. України М. Скорик). Автор баленту «Левине серце» (1930), 2 симфоній (1927, 1946), симф. поем (у т. ч. «Слов’яни», 1950), увертюр (зокрема, «Святкова», 1950), ін. симф. концертних, фп. творів, романсів, обробок укр. і польс. нар. пісень.

СОЛТИС (Soltys) Мечислав /н.7. II 1863, Львів — п.11. Х1 1929: там само й похований/ — польс. композитор, дириґент, педагог, муз. -громадський діяч. Музики навч. у Львові у К. Мікулі), Відні, Парижі (у К. Сен-Санса). Батько Адама Мечиславовича С. У 90-х рр. — дириґент львів. хорових т-в «Ехо» і «Лютня»; з 1891 — професор, 1899—1929 — директор консерваторії Галицького музичного товариства, з 1919 — голова Польс. спілки музикантів у Львові. Твори: 5 опер (у т. ч. «Марія, українська сповідь», 1909), 2 симфонії, 3 симф. поеми, 3 ораторії. Фп. концерт, солоспіви, твори для фп., органа, хору. Серед учнів — С. Людкевич.

СОЛУХА Кость /н.1869 — п.1922; похований?/ — укр. громад. -культурний і просвітній діяч. Лікар за фахом, голова Кам’янець-Подільської «Просвіти» 1906—17. Один з головних засновників Укр. ун-ту в Кам’янці-Подільському. Був ще Петро Солуха, до 2-ї світової війни працював учителем в одній зі шкіл м. Богуслава, що на Київщині. По війні виїхав до Америки. Там жив у Детройті. Написав книгу «Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського». То, можливо, це які родичі між собою. Ще в жовтні 1994 Петра Солуху активно розшукували працівники «Богуславської загальнорайонної системи держпаних масових бліотек Київської області». В УРЕ обоє не представлені.

СОМКО Яким Семенович /н.1-а пол. XVII ст., Переяслав, тепер Переяслав-Хмельницький Київ. обл. — 18 (28).1×1663 страчений за наказом Брюховецького та царських воєвод разом із В. Золотаренком. Кат-татарин не мав духу зразу відрубати Сомкові голову — такий він мав гордий вигляд і був гарний дуже, м. Борзна, тепер Черніг. обл. ; похований там само?/ — наказний гетьман Лівобережної України (1660—63). Походив з міщан. Його сестра Ганна була першою дружиною гетьмана Богдана Хмельницького. С. був виразником інтересів верхівки козацької старшини, яка виступала як проти москалів, так і проти ляхів.1662 прихильники С. на старшинській раді в Кезельці (тепер с-ще міського типу Черніг. обл.) обрали його гетьманом України. Проти С. виступило старшинське угруповання, яке за інтриґами Москви й Варшави висувало гетьманом ніжинського полковника В. Золотаренка. Та москалі запідозрили С. у сепаратизмі, що природно викликало невдоволення Москви, що відмовилась затвердити його гетьманом. С. і ряд його прихильників було звинувачено москалями в таємних зв’язках з правобережним гетьманом П. Тетерею та польс. шляхтою і за т. з. судовим вироком стратило всіх «запідозрених». То звідки взялися с талінські присуди «трійок». І тут. І там москалі нас запідозрювали у всіх гріхах От уже народ!

СОМОВ Орест Михайлович /пс. — Порфирій Байський; н.10? (21?). XII 1793, м. Вовчанськ. тепер Харків. обл. — п. 27. V (8/VI) 1833, Петербург; похований там само/ — рос. літ. критик, прозаїк, журналіст. Був близький до декабристів. Літ. діяльність почав 1816. Виступав як теоретик прогресивного романтизмиу. В ст аттях «Про романтичну поезію» (1823) та критични х оглядах рос. л-ри 1828—31 в «Северных цветах»писав про створення нац. л-ри. Для його повістей «Сватання» (1831), «Матінка і синок» (1833) характерними є реалістичні тенденції в зображенні дійсності. В повістях «Гайдамака» (1826), «Русалка» (1829), «Київські відьми» (1833) змалював картини укр. побуту, використавши матеріали укр. нар. фольклору.

СОПЕЛЬ Марія Миколаївна /н.23. Х 1900, присілок Ходань с. Ришкова Воля, Ярославщина, тепер Польща — п.7. VI 1987, Добре Місто; поховано в Мілакові, Польща/ — відданий борець за незалежну Україну, разом зі своїм чоловіком Михайлом шила бійцям УПА однострої. Чоловіка було викрито й ув’язнено, вийшов на волю 1954. Марію С. заарештовано в квітні 1948 і засуджено на 10 років ув’язнення. На волю вийшла 1952. У жодних довідниках не представлена.

СОПІЛКА Мирослава /Пастушенко Юлія Семенівна, дівоче — Мисько; н.29. VIII 1897, Винники, тепер у складі Львова — 28. Х1 1937 енкаведистські кати розстріляли в Києві; похована?/ — укр. письменниця. Батькам непросто було дати освіту дочці, яка спочатку працювала на поденних с. -г. роботах, а згодом «вибилася» в модистки. Єдиною розрадою в житті дівчини була л-ра. Захоплення поезією зблизило її з письмеениками В. Бобинським, М. Ірчаном, котрі належали до літ. орг-ції «Горно». Є свідчення, що в 20-х рр. С. мала зв’язки із зх. укр. революц. підпіллям. Її двічі заарештовувала польська дефензива за уч. у нелеґальних зборах революційно налаштованих залізничників, до яких надежав поетесин чоловік — Михайло Пастушенко. Подружжя виношувало мрію про переїзд до Великої України. Але з двома дітьми нелегко було зважитися на такий крок Однак, прагнучи здобути вищу освіту й поправити здоров’я, піддавшись, як і багато тодініх «західняків» на гачка совєцької пропаґанди, поетеса разом з родиною вирушила на східні землі — прямо в пащу людиножероам. Спочатку мешкала в Харкові, потім переїхала до Могилево-Подільського, а ще пізніше перебралася блиєче до Києва — в Ірпінь, де її й заарештовано за два тижні до її сорокаліття. На той час поетеса належала до літ. орг. -ції «Західна Україна», видала одну поетичну зб. «Роботящим рукам» (1931) та книжку прози під назвою «Про затишне місто Забобонники». Під час допитів ні М. Пастушенко, ні Мирослава С. нічим не скомпрометували себе і відкинули всі звинувачення слідства. І все ж 22 листопада 1937 особлива нарада при НКВД СССР засудила поетесу до розстрілу. Вона лише на 10 років пережила свого чоловіка, який теж загинув у с талінських катівнях. В УРЕ не представлена.

СОПІЛЬНЮК Т… М…/н. кінець Х1 Х ст. — п. 1922; похований?/ — маловідомий укр. поет, жив у місті Новий Орлик, тепер с. Орлик Кобеляцького р-ну Полтав. обл.1918 видав невеличку зб. віршів під назвою «Вірші» (20 стор., м. Кобеляки, друкарня «Мо-зе-Ро». В довіджниках не представлений.

СОРОКА Михайло /н.27. III 1911, с. Велика Гнилиця Збаразького пов. на Тернопільщині — п.16. VI 1971, Мордовія; там був і похований, перепоховано 21 вересня 1992, Львів, Личаківаський цвинтар, поруч з прахом дружини К. Зарицької — першої голови УЧХ УПА, зв’язкової Р. Шухевича, яка, відбувши 25 років у сталінсь ких концтаборах, померла 29 серпня 1986. Тепер вони разом. Навіки/ — ідейний патріарх політв’язнів совєцьких концтаборів. Навч. у Тернопіл. ґімназії, де став чл. Пласту, а згодом — ОУН. Згодом навч. в укр. ґімназії у Ржевниці (тоді — Чехословаччина), а потім — на ф-ті архітектури Празької політехніки. Здобув освіту інженера-архітектора. 1937 полс. окупанти за підозрою в причет ності С. до ОУН затримали й засудили його на 5 років. Ув’язнення відбував у Березі Картузькій, Гродно, Станіславі. Саме в станіславські тюрмі зус трів Катерину Зарицьку, з якою, вийшовши з в’язниці 1939 після падіння польс. держави, в листопаді одружилися. 1940 знову за притчетність до ОУН заарештований уже більшовиками й засуджений на 8 років ГУЛАГУ. 1947 на Воркуті С. сформував підпільну орг. -цію «ОУН-Північ», яка потужно боролася за права політв’язнів. Це стало однією з причин утворення 1948 окремих таборів для політкаторжан. 1948 звільнений після закінчення терміну ув’язнення і повернувся до Львова, де пробув лише два місяці й відправлений на Воркуту, де працював вільнонайомним топографом й організхував підпільну боротьбу у концтаборах. 1949 повністю звільнений, знову повернувс я до Львова, де відновив зв’язок з Головнокомандуючим УПА Романом Шухевичем. Того ж року заарештований енкаведистами і без суду і слідства відправлений на заслання в Красноярський край. 1952 у Сиктивкарі був засуджений за орга нізацію «ОУН-Північ» до смертної кари, яку згодом замінили на 25 років ув’язнення. З огляду на те, що С. с крізь, де був, організовував навколо себе політв’язнів, провадив літера турні, історичні та релігійні свят а (за це політв’язні вважали його своїм пат ріархом), майже через кожні два-три місяці його переводили в ін. табір. 1954 С. брав активну уч. у Кенгірсь кому повстанні політв’язнів (Казахстан): організхував хор, написав гімн Кенгірського повстання, допомагав медикам рятувати каторжан під час придушення повс тання. З поч. 1960 С. відбував ув’язнення у мордовських концтаборах, де й помер внаслідок другого інфаркту. В УРЕ не представлений. А київська дослідниця Леся Бондарук випустила книжку «Михайло Сорока» (Дрогобич. Видавнича фірма «Відродження2, 2001, 294 стор., 40 ілюстрацій).

СОРОКА Олександр Мусійович /н.19 (6). XII 1901, с. Баришівка на Полтавщині (за теперішніми довідниками населеного пункту з такою назвою в Полтав. обл. немпає — 12. Х 1941 загинув від рук енкаведистських катів; похований?/ — укр. письменник. Закін. соціально-економічний технікум, учителював, навч. в ун-ті. Друкувати ся почав з 1925, найбільше в періолиці. Перекладав. Ін. відомостей немає. В УРЕ не предст авлений.

СОРОКА Олександр Назарович /н.21. IV 1900, с. Хлипнівка, тепер Звенигородського р-ну Черкас. обл. — п.28. XII 1963, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі, недалеко від могили академіка Гришка, надгробок з написом: «Олександр Сорока. Народний артист УРСР 1900—1963»/ — укр. хоровий дириґент, нар. артист України. 1930 закін. дириґентський ф-т Київ. муз. -драм. ін-ту; з 1934 — дириґент капели «Думка». В УРЕ його нема.

СОРОКА Петро Степанович /н. 3. IV 1891, Львів — п.1948; похований там само/ — укр. актор. Творчу діяльність почав1908 в аматорському театрі «Сокала». Працвав у Театрі товариства «Руська бесіда» ві Львові (1912—22, з перервами), Тернопільському українському театрі (1918—20), у Львів. укр. драм. театрі ім. Лесі Українки (1939—41), Львів. укр. драм. театрі ім. Марії Заньковецької (1944—46) та ін. Серед ролей — Микола («Наталка Полтавка» Котляревського), Микола («Украдене щастя» Франка), Хома Брут («Вій» Кропивницького за Гоголем), Блазень («Гамлет» Шекспіра).

СОРОКА-РОСИНСЬКИЙ Віктор Миколайович /н.25. Х1 1882, Новгород-Сіверський, тепер Черніг. обл. — п.1. Х 1960, Ленінград, тепер Петербург РФ; похований там само/ — укр. (УРЕ: рос. рад.) педагог і психолог, один з творців колективного (нормального) життя. По закінченні Петерб ун-ту (1906) працював у психологічній лабораторії Військ. -мед. академії під керівництвом В. М. Бехтерєва і О. Ф. Лазурського; викладав у ґімназіях. За совєтів працював у ряді н. -д. і навч. закладів Ленінграда, зокрема 1920—25 очолював шк. ім. Ф. Достоєвського для важковиховуваних. Розробляв принципи перевиховання важковиховуваних дітей. С. -Р. зображено в повісті Г. Бєлих і Н. Пантелєєва «Республіка Шкід», а пізніше за цим твором створено однойменний фільм.

СОРОХТЕЙ Осип Йосафатович (н.16 (28). II 1890, с. Баранівці, тепер Самбірського р-ну Львів. обл. — п. 27. Х1 1941, м. Станіслав. тепер Івано-Франківськ; похований там само/ — укр. графік і маляр. 1911—14 та 1918—20 навч. у Краків. академії красних мистецтв у Ю. Панькевича, В. Вейса. Твори: картини «Краєвид» (1920), «Натюрморт з вазоном» (30-і рр ХХ ст.), «Автопортрет» (1937), «Натюрморт зі скрипкою» (1938); акварелі — «Атакують ворота» (1929), «Коні на водопої» (1936), «Мисливець» (1937), «Дерева» (1939); малюнки — «І. Котляревський» (20-і рр. ХХ ст.), «Т. Шевченко» (1922),»Сапальниці» (1929), «Портрет дружини» (1931), «Брукують вулицю» (1932). С. — автор каркатур і шаржів. Твори його збе рігаються в музеях Львова, Івано-Франківська. Викладав малювання в ґімназіях Станіслава і Снятина.

СОРОЧИНСЬКИЙ Петро /н.2-а пол. XVII ст. — 1709 підступно вбитий москалями при руйнуванні Січі Запорізької; похований?/ — кошовий отаман Запорізької Січі. Убитий моск. військом, коли воно за наказом божевільного рос. царя Петра I плюндрувало й руйнувало славетну Січ. А в УРЕ й не представлений.

СОСЕНКО Ксенофонт /н.1861 — п. після 1930-х рр., репресований? Похований?/ — галицько-український етнолог. Твори: «Про джерела українського релігійного світогляду», «Про містику гагілок» та ін. Хіба ж комуністам такі праці були потрібні? От і в УРЕ не представлений.

СОСЕНКО Модест Данилович /н.11 (23). IV 1875, с. Пороги, тепер Богородчанського р-ну Івано-Фр. обл. — п.4. II 1920, Львів; похований там само/ — укр. маляр. 1896—1900 навч. у краків., 1901—02 — мюнхенській, 1902—05 — паризькій АМ; з 1906 жив і працював у Львові. 1908—13 відвідав Італію, 1913 — Росію, 1914 — Єгипет і Палестину. С. — автор портретів («Портретдівчини», 1912; «Жіночий портрет», 1913; «Автопортрет», 1915), жанрових картин з нар. життя («Хлопці на плоті», 1912; «Трембітарі», 1914; «Танець», 1915), пейзажів Укр. Карпат і Пд. Далмації («Рання весна на селі», 1903; «Будуа в сонці», 1918), монументальних розписів (у приміщенні Вищого муз. ін-ту ім. М. Лисеннка у Львові, 1915). Більшість картин зберігається у Львів. музеї укр. мистецтва.

СОСНІНА Ніна Іванівна /н.30. Х1 1923, с. Кухарі, тепер Іванківського р-ну Київ. обл. — 31. VIII 1943 загинула разом з бат ьком І. І. Сосніним під час бою проти фашист. Карального загону, м. Малин Житомир. обл. ; похована там само, ім’я С. присвоєно школі в Малині, в якій вона навчалася. На честь підпільників у Малині споруджено Курган Безсмертя/ — керівник комсомольського підпілля в м. Малині під час 2-ї світової війни 1941—45, Герой Рад. Союзу. Восени 1941 очолила підпільну комсомольську групу, яка на поч. 1942 влилася в підпільну орг-цію, що її очолював П. А. Тараскін. С. стала секретарем орг-ції. Брала уч. у розповсюдженні листівок, встановила зв’язок з антифашистськи настроєними солдатами словац. та угор. частин, які перебували в складі гітлерівських військ, отримувала від них зброю, продукти, а також відомості про плани карателів.

СОСНОВСЬКИЙ Михайло Іванович /н.1863, Полтава — п. після 1912; похований?/ — укр. с. -г. діяч, письменник, походив з полтавських дворян. Скінчив Полтав. ґімназію, навч. у Київ., а потім у Петерб. ун-тах. 1837 заслано в Якутську обл., де працював статитстом. Вмістив дві статті (бл. 7 друк. аркушів) «О климате в Якутской области» та «Общий естественно-ист орический обзор области»; подав проект організації в Якутії с. -г. школи; друкувався в ґазетах. Оселившись у Полтаві 1896, склав нарис про 25-річчя Полтав. с. -г. т-ва; працював і по кустарній промисловості; з 1912 — аґент Полтавського земельного банку в Тифлісі. В УРЕ не предст авлений.

СОСЮРА Володимир Миколайович /н.25. XII 1897 (6. I 1898), ст. Дебальцеве, тепер Донец. обл. — п.8.1 1965, Київ; поховани й там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч по гол. алеї, відразу після похорону надгробка не було, на білій мармуровій таблиці був напис: «Сосюра Володимир Миколайович. 6.1. 1898—8.1. 1965». 1966 на могилі поставлено шахарського ліхтаря з написом: «від побратимів — гірників. Донеччина, м. Сніжне, шахта № 4».10 листопада 1966 на одному з майданів м. Лисичанська відкрито монумент В. Сосюрі. Поетова постать з чорного граніту майже в чотири метри заввишки. Автор — луганський скульптор І. П. Овчаренко. Тепер на могилі монумент з поетовим портретом/ — укр. поет. Уч. громадянської війни, служив у війську Симона Петлюри, за що все життя був жорстоко й підступно переслідуваний совєтами, не раз його запроторювали й до психушок. Навч. у Харків. комуністичному ун-ті ім. Артема (1922—23), на робітфаці Харків. ін-ту нар. освіти (1923—25). Друкватися почав 1917. Належав до літ. орг-цій «Гарт», ВУСПП. Перша зб. «Поезії» (1921) оспівує труднощі громад. війни. У поемі «Червона зима» (1921) продовжує тему громад. війни з лірикою. Далі виходять книги «Залізниця» (1924), «Сьогодні» (1925), «Юнь» (1927), «Дніпрельстан» (1930), «Червоні троянди» (1932), «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939) «Червоногвардієць», «Журавлі прилетіли» (обидві — 1940). Під час 2-ї світової війни був кореспондентом фронтової ґазети «За честь Батьківщини». На теми війни написав чи мало віршів і видав багато книг. Але за вірш «Любіть Україну» весь час був переслідуваний. Багато його віршів покладено на музику. Перекладав твори Пушкіна, Лермонтова, Єсеніна, Словацького, Купали тощо. В 20-і — 30-і рр. мало хто з поетів користувався такою популярністю, як С.

СОФРОНОВ Михайло Євграфович /н.11 (23). Х 1873, м. Вознесенськ, тепер Микол. обл. — п.24. Х1 1944, Ташкент (за ін. даними: Ленінабад); похований там само?/-укр. учений, агроном.1898 закін. Новоолександрівський ін-т с. г. і лісівництва. Працював у Київ. політех. ін-ті (1903—08), Уманському уч-щі садівництва і землеробства (1908—11), Черніг. губернському земстві (1914—16), Уманському (1921—31), Луганському (1931—39) і Білоруському с. -г. ін-тах. Після 1941 працював у навч. закладах Ташкента і Ленінабада. Праці з питань сдівництва та овочівництва.

СОХАЦЬКИЙ Володимир Григорович /н. ? — п. бл.15. II 1965, Запоріжжя; похований там само/ — укр. артист.1934 почав працювати в театрі ім. М. Щорса в Запоріжжі. Засл. артист України. Створив образ Леніна в трилогії М. Погодіна, громад. діяч. В УРЕ не представлений.

СОХАЧЕВСЬКА Лідія Вікторівна /н. бл.1880, Катеринослав, тепер Дніпропетровськ — п. після 1908; похована?/ — укр. претеса. Скінчила в Петербурзі загальноосвітні курси, вчителювала, працювала в катеринославськім земстві; з 1907 у часописах друкувала вірші, писала й прозу. В УРЕ не представлена.

СОЧЕВАНОВ Микола Іванович /н. м. Боринець, тепер Кіровоградщина — п. після 1966, Київ; похований т ам само/ — укр. артист дожовтневого театру, небіж М. Л. Кропивницького, його учень. Знімався в кіно. В УРЕ не представлений.

CОШЕНКО Іван Максимович /н.2. VI 1807, Богуслав, тепер місто Київ. обл. — п.18. VII 1876, Корсунь, тепер Корсунь-Шевченківський Черкаської обл. ; похований там само, на могилі надгробок з написом: «Ивань Максимов Сошенко скончался 19 июля 1876 г.»/ — укр. художник — маляр. 1834—38 навч. у петерб. АМ. Автор портретів («Портрет бабусі М. Чалого», «Жіночий портрет»), жанрових картин з життя українців («Продаж сіна на Дніпрі»; «Хлопчики-рибалки», 1857), а також укр. пейзажів; з 1839 викладав малювання в ґімназіях України (в Ніжині, з 1946 — у Немирові, з 1856 — у Києві, де його учнем був В. Орловський. Саме про цей період життя С. згадує Максим Славінський (див. № 4280). Твори С. зберігаються в ДМУОМ у Києві, Київ. музеї Т. Г. Шевченка. Зустрівшись 1835 у Літньому саду в Петербурзі з Шевченком, він увів його в петерб. АМ і сприяв викупові з кріпацтва. Тобто зробив для Шевченка все можливе й неможливе.

СОШИНСЬКИЙ Кость /н. 1889 — п. після 1930-х рр., репресований? Похований?/ — укр. громад. -політичний діяч на Холмщині. 1917 — засновник холмської «Просвіти» й т-ва українців-холмщяків у Москві. 1922 — засновник т-ва «Рідна хата» Укр. нар. банку в Холмі. В УРЕ не представлений.

СПАСОВИЧ Володимир Данилович /н1829, м. Мінськ — п.1906, Петербург; похований там само/ — рос. юрист і літературознавець. 1849 закін. юр. ф-т Петерб. ун-ту, в якому потім був професором; з 1864 працював як адвокат. Велику кількість статей і дослідницьких праць присвятив л-рі. В співавторстві з О. М. Пипіним написав 2-томну працю «Історія слов’янських літератур», в якій значне місце відведено саме українській л-рі, про що неодноразово писав ще М. Ф. Сумцов. В УРЕ не представлений.

СПАСЬКА Євгенія Юріївна /н.20. XII 1892, Ніжин — п.1980, Алма-Ата, Казахстан; похована там само/ — укр. дослідниця нар. мистецтва, передусім гончарства. Була найближчою ученицею Д. Щербаківського; завідувала кустарним відділом Київ. с. -г. музею (1925—26), керувала виробництвом у київ. т-ві «Текстильхудожекспорт» (1926—31); 1934 вислана на три роки до Уральська (Сх. Казахстан), керувала майстернями-артілями в Алма-Аті (1938—45), у 1948—61 працювала в Казах. Держ. пед. ін-ті ім. Абая — спочаитку як секретар ученої ради, потім як завідувачка аспірантури. Про С. уперше написав у журн. «Народна творчість та етнографія» джерелознавець С. Білокінь (1983, № 6), а також у щорічнику «Наука і культура України», випуск 24, К., 1990. Залишила спогади.

СПАСЬКИЙ Василь Лукич /н.1831, м. Щигри, тепер Курської обл. — п.17 (30).1 1884, Харків; похований там само/ — укр. педагог, осв. діяч, статистик. 1857 закін. істор. -філол. ф-т Харків. ун-ту. Викладав історію й географію в навч. закладах Харкова. Брав уч… в орг-ції й діяльності першої в місті чоловічої недільної школи (1860), 1-го з’їзду вчи телів нар. шкіл губернії (1860); був чл. «Харківського товариства грамотності», статис тичного к-ту. За інструкцією С. 25. III 1873 у Харкові проведено одноденний перепис населення. Праці: «Про викладання географії в гімназіях» (1863), «Про стан шкільної справи в Харківській губернії» (1869), «Характеристика Харкова щодо грамотності й освіти» (1875).

СПЕНДІАРОВ Олександр Опанасович /справж. — Спендіарян; н.20. Х (1. Х1) 1871, Каховка, тепер місто Херсон. обл. — п.7. V 1928, Єреван, Вірменія; похований там само) — вірм. Композитор, дириґент, педагог, громад. діяч, нар. артист Вірменії з 1926; у 1895 закін. Моск. ун-т, композицію вивчав у М. Кленовського в Москві (1892—94) та М. Римського-Корсакова в Петербурзі (1896—1900). До 1924 жив у Криму (Сімферополь, Ялта, Феодосія; вів дириґентську і муз. -громад. діяльність), пізніше у Єревані (брав уч. у роботі Ін-ту науки і мистецтва, консерваторії, в орг-ції муз. вид-ва та симф. оркестру). Творчість С. ґрунтується на муз. фольклорі вірм. та ін. народів. Твори: опера «Алмаст» (в Україні вперше поставлено 1930 в Одесі), сюїти «Кримські ескізи» (1903, 1912), «Єреванські етюди» (1925). С. — автор «Української сюїти» для чотириголосого хору в супроводі оркестру, обробок укр. нар. пісень (серед них — хор «Як умру…» на с лова «Заповіту» Т. Шевченка). В Ялті встановлено пам’ятник композитору (1971).

4425. СПЕРАНСЬКИЙ Михайло Нестерович /н.19. IV 1863, Москва — п.11. IV 1938; там само й похований/ — рос. історик л-ри, брат Г. Сперанського, академік АН СССР з 1921, Закін. Моск. ун-т1885; з 1895 — професор Ніжинського історико-філологічного ін-ту; з 1906 — Моск. ун-ту. В працях «Замітки до історії „Енеїди“ І. П. Котляревського» (1902), «Малоруська пісня…» (1906—09) висвітлено рос. -укр. літ. зв’язки. Праці С. цінував М. Ф. Сумцов. В УРЕ не представлений.

СПЕРАНСЬКИЙ Олександр Васильович /н.13 (25). VII 1865, Москва — п.26. VIII 1919, Київ; похований там само/ — рос. фізикохімік. Закін. Моск. ун-т 1886. Учень І. О. Каблукова й В. В. Марковникова, працював у лабораторії В. Ф. Оствальда (Лейпціг). Викладач Моск. ун-ту (з 1892). Професор Київ. ун-ту (з 1907); засновник кафедри фіз. хімії в Київ. ун-ті. Наук. праці присвячені дослідженню твердих розчинів, термодинаміці концентрованих і насичених розчинів.

СПИНУЛ Микола /н.1867 — п.1928: похований?/ — буковино-український політ. діяч; 1919 — посол УНР у Відні. В УРЕ не представлений.

СПІВАК Ель Гершович / Ілля Григорович; н.22. Х 1890, м. Васильків, тепер Київ. обл. — п.6. IV 1960 (УРЕ: 1950), Київ? Похований?/ — єврейський (УРЕ: радянський) мовознавець, чл. -кор. АН УРСР з 1939. Закін. Глухівський учительський ін-т 1919; у 1927—30 — професор Одеського ін-ту нар. осв., 1930—32 — Київ. ін-ту профес. Освіти. Автор праць із заг. Мовознавства, історії євр. Літ. мови, лексикології, лексикографії тощо («Культура мови», 1931; «Маркс і Енгельс про проблеми мови», 1934 та ін.). Досліджував мову і стиль письменників Шолом-Алейхема та Менделе Мойхер-Сфоріма.

СПІРО Петро Антонович /н.3. Х 1844, Москва — п. 15. XI 1893, Одеса; похований там само) — укр. фізіолог, Закін. Моск. ун-т 1867 та петерб. Медико-хірург. академію 1870; з 1871 переїздить в Україну, де працює в Одес. ун-ті, з 1885 — професор цього ж ун-ту. Праці присвячені фізіології дихання, травлення, гіпнозу тощо. Брав уч. у роботі першої в Росії лабораторії експериментальної психології, створену в Одесі 1892. В УРЕ не представлений.

СПІРОВ Михайло Сергійович /н. 20. VI (2. VII) 1892, с. Ветошкіне Сергацького повіту Нижегородської губ. — п.17. VI 1973, Київ; похований там само, могила на Байковому цвинтарі/ — укр. анатом, засл. діяч науки УРСР з 1943, Закін. мед. ф-т Моск. ун-ту 1917; у 1920—30 працював у вищих навчальних закладах Києва та Ленінграда; з 1930 — професор Київ. мед. ін-ту. Праці С. присвячені досліджкенню лімфатичної системи, вивченню будови центр. нервової системи (зокрема, оболонок головного мозку), інтерреналової системи людини, питанням тератології, методики викладання та історії анатомії тощо. Дослідник і популяризатор наук. спадщини М. І. Пирогова.

СРЕБРЕНИЦЬКИЙ Григорій Федорович /н.1741, Охтирський пов., тепер Сум. обл. — п.1773? Похований?/ — укр. гравер на міді. До 1758 був учнем у Києво-Печерській лаврі, з 1759 навч. у петерб. АМ в Є. Чемесова, С. виконував портрети та книжкові ілюстрації.

СРЕЗНЕВСЬКИЙ Борис Ізмайлович /н.19 (31). III 1857, Петербург — п. 24. III 1934, Київ; похований там само, могила на Лук’янівському цвинтарі; надгробок — обеліск з написом) — укр. метеоролог, акад. АН України з 1919 (УРЕ: 1920). Син Ізмаїла Івановича С. 1879 закін. Петерб. ун-т. 1882—92 працював у Гол. фіз. обсерваторії, з 1900 — наук. керівник Прибалт. метеорологічної служби, 1894—1918 — професор Юр’євського (Тартуського, Естонія) ун-ту. ; з 1919 працював в Україні, очолював Київ. метеорологічну обсерваторію, С. — один з організаторів метеослужби в Україні. Праці — з синоптичної та с. -г. метеорології, гідрографії тощо. Розробив теорію ознак посушливості й кліматичне районування України, сконструював ряд метеорологічних приладів. Вивча вплив погоди на людину.

СРЕЗНЕВСЬКИЙ Іван Овсійович /н. 20. II 1770, с. Срезнівка Сольського пов. Рязанської губ., тепер РФ — п.12. IX 1819, Харків; похований там само, могила була на Каплунівському цвинтарі, зліквідованому компартійцями, слідів могили не залишилось) — літератор. Закін. Моск. ун-т 1796, викладав красномовство, історію, мову, літературу слов’ян у навчальних закладах; з 1812 — професор Харківського ун-ту. В журналі «Украинский вестник» публікував поезіі, статті тощо; перекладач творів Овідія, Горація. Батько Ізмаїла Івановича С.

СРЕЗНЕВСЬКИЙ Ізмаїл Іванович /н. 1 (13). VI 1812, Ярославль тепер РФ — п.9 (21). II 1880, Петербург; похований там само) — укр. філолог-славіст, академік петерб. АН з 1851. Син Івана Овсійовича С. Закін. Харків. ун-т 1829, професор політекономії та статистики (1837—39) і слов’янознавства (1842—46) цього ж ун-ту. Один із засновників харківського гуртка поетів-романтиків. Разом з І. Розковшенком видав «Украинский альманах». Збирав укр. пісні та думи, опублікував їх у зб.»Запорожская старина». У ранніх працях вважав укр. мову окремою слов’ян. мовою, а в пізніших розглядав її як наріччя російської. 1847—80 — професор слов’янознавства Петерб. ун-ту, Засновник петерб. шк. славістів. С. — автор численних праць з історії рос. мови («Думки про історію російської мови», 1849; «Давні пам’ятки руського письма й мови (Х-XII ст.) «, 1866; „Давні глаголичні пам’ятки, в порівнянні з пам’ятками кирилиці“, 1866 та ін.), з палеогрфії („Слов’яноруська палеогрфія ХІ — XIV ст.“, 1885 тощо), з історії слов’ян. л-р („Історичний огляд серболужицької літератури“, 1844), з нар. творчості, міфології та ін. Опублікував багато пам’яток давньорус. письменства. Створив ґрунтовний словник давньорус. Мови. У статті „Погляд на пам’ятки української народної словесності“ (1834) та ряді ін. праць висвітлював і питання укр. культури. С. належить оповідання „Майоре, майоре!“ — про Г. Сковороду, ряд ін. прозових та поетичних творів укр. та рос. мовами.

СРІБНИЙ Федір /н.1881 — п. після 1930-х рр. ; похований?/ — укр. історик, дійсний чл. НТШ. В УРЕ не представлений.

СТАБОВИЙ Юрій Михайлович /н.2. IV 1894, Козелець, тепер смт Черніг. обл. — п.10. VII 1868, Київ; похований там само/ — укр. кінорежисер та кінодраматург. 1924—34 працював на Одеській кінофабриці ВУФКУ як сцерарист і кінорежисер: написав сценарії «Руки геть від Китаю!», «Вендета», «Укразія», «ПКП» (три останні — у співавторстві) та поставив худож. фільми «ПКП» (1926, разом з А. Лундіним), «Два дні» (1927, одна з кращих укр. німих картин, присвячених громадян. війні), «Людина з лісу» (1927), «Перлина Семіраміди» (1928). Серед документальних фільмів — «25 тисяч» (1930), «Весняний базар», «Перша українська олімпіада» (1931). Пізніше займався літ. діяльністю (п’єси «Душа Сходу», «Вир» та ін.).

СТАВІШЕВСЬКИЙ Юрій /р. н. невід. — п. липень 1994, Перемишль, тепер Польща; похований 26 липня 1994 на цвинтарі по вул. Словацького, релігійні богослужіння відправляло 12 священиків, тисячі перемишлян прощалися з покійним, був присутній також посол України в Польщі Г. Удовенко/ — укр. громад. -культурний діяч, лікар-хірург, доктор медицини. Закін. Поморську мед. акад. У Щеціні, був чл. Світової федерації укр. лікарського т-ва. В УРЕ не представлений.

СТАВНИЧИЙ Іван /н.6. VII 1891, м. Товсте на Тернопільщині — п.2. Х 1973, Клівленд, США; похований там само/ — укр. журналіст, культурно-освітній діяч. Навч. в Академічній гімназії Львова. Починав з перекладів світової класики, працював редактором та журналістом. 1909 редаґував «Станіславські вісті». В роки укр. державности редаґував двотижневик «Станіславський голос» та місячник «Пролом». У 1930-х рр. був редактором економічно-освітнього часопису «Фаховий вісник». 1934 заснував вид-во «Універсальна бібліотека». Під час Другої світової війни був директором Шевченківської б-ки в Станіславові. 1950 емігрував до США, де був активістом НТШ і т-ва «Рідна школа». В УРЕ не представлений.

СТАВНИЧИЙ Роман /н. травень 1889, с. Куропатники в Галичині — п.14. IX 1959, Буффало, США; похований там само/ — укр. хоровий дириґент, викладач, юрист. Навч. у Львів. ун-ті та Вищому муз. ін-ті ім. М. Лисенка. 1944 емігрував до Німеччини, де викладав теорію музики і продовжував дириґувати хором «Бояна». 1949 переїжджає до США. Там викладає в Укр. муз. ін-ті. В УРЕ не представлений.

СТАВНИЦЬКИЙ Семен /н. ? — п.1697, Львів; похований там само/ — укр. друкар і літератор. Працював підмайстром у Львівській братскій друкарні, пізніше — майстром там само (1662—68, 1677—97) і в Уніатській друкарні (1670—73, 1680). Був складальником, брав участь у редаґуванні книг і написанні до них передмов. Автор віршованої похвали князеві Володимиру Святославовичу, що є переробкою вірша Г. Смотрицького з Острозької біблії. Після смерті С. керівництво керівництво львів. братською друкарнею перейшло до його сина В. Ставицького.

СТАВРОВСЬКИЙ Юлій Іванович /н.1850, Закарпаття — п.1899; там само й похований. У неділю 21. V 1967 в (Сулині, Пряшівщина, Словаччина) було відкрито пам’ятну таблицю поетові-будителю Ст. -Попрада, з промовою виступив доцент Юрій Бача/ — укр. закарпатський письменник, з походження лемко, працював священиком, талантом підносився над рівень літературної творчости своїх сучасників; релігійних мотивів майже не опрацьовував, оспівував красу гірської природи, писав лемківським діалектом, Основні твори: «На бескиді», «Зимовий вечер» (1895), «Родина», «Спиш» і «Воспоминаніє Попрада»; писав і патріотичні твори: «Я руський» (1871), «К моєму народу» (1872) та ін. В УРЕ не представлений.

СТАВРОВЕЦЬКИЙ-ТРАНКВІЛІОН Кирило /н.2-а пол. XVI ст., Чернігів — п.1646; там само й похований / — укр. письменник, церковно-освітній діяч, друкар-видавець: у 80-і рр. XVI ст. викладав слов’ян. і грецьку мови у Львів., а 1592 — у Віленській братських шк. На поч. XVII ст. — провідний діяч Львівського братства; організував власну пересувну друкарню, де видав книгу «Зерзало богословіи» (Почаїі, 1618), що містила виклад християнських догматів, елементів космогонії та зб. проповідей «Євангеліє учителноє» (Рахманів, 1619); у 1621—25 був проповідником у Замості автор зб. проповідей, віршованого зб. ; 1626 перейшов до унії, за що одержав чернігівську архімандрію (Єлецький монастир), де й перебував до кінця життя. У творах С. -Т. є відгомін тогочасного життя, ритміка йрго творів близька до нар. дум.

СТАДНИК Павло /н.13. V 1890, с. Теклівка Підволочиського р-ну Терноп. обл. — п. 16. II 1916, с. Магдалівка того ж р-ну; похований там само/ — укр. поет і збирач фольклору. Закін. Терноп. гімназі. 1909, з 4-го класу складав вірші, писав оповідання, перекладав поезії Ф. Шіллера; редаґував літ. журнал тернопільських гіманазистів «Перший промінь». 1905—09 зібрав близько 1000 нар. пісень, які були відзначені грошовою премією НТШ. Як студента-філолога виключено з навчання за політ. виступи з приводу поганого викладання в цьому закладі укр. мови. В УРЕ не представлений.

СТАДНИК Йосип Дмитрович /н.18. III 1876, с. Валява (тепер Польща) — п.8. XI 1954, Львів; похований там само, могила на Личаковому цвинтарі/ — укр. актор, режисер, педагог, перекладач. Дитячі та шкільні роки провів у Романівці та Великих Бірках на Тернопільщині. 1890—94 навч. у Терноп. учит. семінарії. 1894 вступає до театру т-ва «Руська бесіда» у Львові. У цьому театрі працював актором, режисером, директором (1894—1913). У 1917—18 був у Театрі М. Садовського в Києві, згодом очолював професійні трупи в Галичині. Одночасно викладав у муз. -драм. шк. ім. М. Лисенка в Києві, у драм. шк. при Вищому муз. ін-ті ім. М. Лисенка у Львові. Серед учнів-вихованців С. — А. Бучма, А. Крушельницький, Я. Геляс, Є. Коханенко. Виконав ролі: Іван («Дай серцю волю» М. Кропивницького), Голохвостий («За двома зайцями» М. Старицького), Микита («Влада темряви» Л. Толстого), Яго («Отелло» В. Шекспіра). Поставив драматичні вистави: «Украдене щастя «І. Франка, „Скупий“ Ж. Мольєра, „Вовки“ Р. Ролана; оперні вистави: „Роксолана“ Д. Січинського, „Євгеній Онегін“ П. Чайковського, „Травіата“ Дж. Верді, „Фауст“ Ш. Гуно. Знявся в кіно „Вітер зі Сходу“ (1941). С. переклав понад 50 драм. творів і лібретто оперет зарубіжних письменників. Більшість із них поставив на сценах укр. театрів. Залишив спогади про свою працю в галицькому театрі та низку нарисів про відомих акторів.

СТАДНИК Ярема Йосипович /н.10. IX 1903, м. Збараж, тепер Терноп. обл. — п.19. XII 1946, Львів; похований там само/ — укр. драм. актор, співак і режисер. Син Йосипа Дмитровича С. та Стефи Йосипівни Стадниківни. Закін. театр. студію Й. Стадника. На професійній сцені з 1921. Працював у Театрі товариства «Руська бесіда» та в ін. зх. -укр. трупах (1922—31, 1935—37), в театрах «Криве дзеркало» (1932—34), оперети (1938—39), мініатюр та естради (1941), юного глядача (1945—46), всі — у Львові. Серед ролей — Левко («Ніч під Івана Купала» Старицького), Микола («Мартин Боруля» Карпенка-Карого), Андрійко («Весілля в Малинівці» Юхвіда), Хлестаков («Ревізор» Гоголя), Лейн («Клопіт з Ернстом» Уайльда). Вистави: «Наталка Полтавка» Котляревського (грав роль Петра), «Баядера» Кальмана, «Жайворонок» і «Циганська любов» Ф. Леґара, «Пошились у дурні» Кропивницького та ін.

СТАДНИКІВНА Стефа Йосипівна /н.20. IX 1912, Тернопіль — п.27. II 1983, Львів; похована там само/ — укр. артистка, співачка (сопрано). Дочка Йосипа С. та Софії Стадникової, сестра Яреми С. Театр. освіту здобула у Варшавській драм. шк. Працювала в укр. театрі Й. Стадника (1926—39, з перервою), у польс. оперетах у Львові, Познані, Вільнюсі (1930—33), у трупі «Артистичне турне» (1934), в Українському драм. театрі ім. Лесі Українки у Львові (1939—41), Львівському театрі юного глядача ім. М. Горького (1944—48), у Харків. кр. Драм. театрі ім. Т. Г. Шевченка (1948—57), Укр. драм. театрі ім. Марії Заньковецької (1959—78). Серед ролей — Шинкарка («Гайдамаки» за Т. Шевченком), Надія Петрівна («Блакитна троянда» Лесі Українки), Ліза («Лихо з розуму» Грибоєдова), Біанка («Отелло» Шекспіра). Партії: Оксана («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Наталка («Наталка Полтавка» Лисенка), Белла («Паганіні» Легара) та ін. Знімалась в кіно) «Марися», «Вітер зі Сходу», 1941).

СТАДНИКОВА Софія Андріївна (н.13. IX 1888, Тернопіль — п.21. IX 1959, Львів; похована там само) — укр. драм. актриса і співачка (драматичне сопрано) дожовтневого і совєцького театру. Донька Е. Стечинської та А. Стечинського, дружина Й. Счтадника, мати С. Стадниківни і Я. Стадника. Закін. жіночий ін-т у Яворові (тепер Львів. обл.), вокальну осв. здобула в Києві 1915—17 у професора О. Муравйової. Дебютувала 1901 в Театрі товариства «Руська бесіда», де працювала 1901—13. Згодом виступала у Стадника Й. Д. театрах (1913—14); Театрі М. Садовського (1915—18) у Києві, різних театрах Зх. України (1920—39), Українському драматичному театрі ім. Лесі Українки (1939—41), у театрах Дрогобича і Львова (1944—47). Серед драм. ролей — Анна («Украдене щастя» Франка), Маруся («Маруся Богуславка» Старицького), Харитина («Наймичка» Карпенка-Карого), Мавка, Килина («Лісова пісня» Лесі Українки), Ліза («Живий труп» Л. Толстого), Поля («Міщани» Горького), Юдіф («Урісль Акоста» Гуцкова). Партії: Наталка («Наталка Полтавка» Котляревського), Одарка («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Маргарита («Фауст» Гуно) та ін. Концертна діяльність: арії з опер, укр. нар. пісні. 1928 гастролювала в Київ. укр. драи. Театрі ім. І. Я. Франка.

СТАДНЮК Іван Фотійович /н.8. III 1920, с. Кордишівка, тепер Вінницького р-ну Вінн. обл. — п. / — рос. сов. письменник. У роки 2-ї світової війни працював у фронтових ґазетах. Друкуватися почав 1940. Збірка оповідань і повістей «Максим Перепелиця» (1952, однойменний фільм, 1956), «Люди зі зхброєю» (1956), «Серце пам’ятає» (1962), «Воєнні повісті» (1967) ін. Роман «Люди — не ангели» (1962—65) — про укр. село. Роман «Війна» (кн.1—3, 1970—80) відтворює події 2-ї світової війни. Автор п’єс, кіносценаріїв. Дуже добре володів рідною мовою. З любов’ю і потаємною заздрістю поглядав на укр. письменників-класиків: О. Гончара, М. Стельмаха та ін.

СТАЄЦЬКИЙ Олександр Борисович /н.5. VII 1932, с. Березівка Могилів-Подільського р-ну на Вінничині — п. 1991, Київ; похований там само) — укр. письменник Закін. філ. ф-т Київ. ун-ту (1955). Працював викладачем укр. мови й л-ри в Знам’янському с. -г. технікумі на Кіровоградщині, редактором Київ. студії телебачення; на видавничій роботі — редактором, зав. редакцією, заст. головного редактора вид-ва «Дніпро», головним редактором вид-ва «Радянський письменник». Очолював видання багатьох відомих серій, бібліотек, окремих зб. худ. літератури. Як письменник С. багато сил віддав справі художнього перекладу зі слов’янських мов. Автор повісті «Грізний рік» (у співавторстві, 1973) та монографії «Анатолій Шиян» (1986).

СТАНКЕВИЧ Софія /н.1861 — п. після 1930-х рр. ; похованиа?/ — укр. художниця. Твори: «Українська ніч», «Кам’янець уночі» тощо. Краєвиди Варшави. Графіка. В УРЕ не представлена.

СТАНКО Василь Максимович /н.1885, м. Прилуки на Полтавщині — п. після 1928; похований?/ — укр. поет. Почав друкуватися з 1912. Після жовтневого перевороту вірші друкувались у зб. «Під загравою повстань» (Прилуки, 1928, разом з Ведмицьким та Ханенком). Друкувались вірші в укр. та рос. часописах. В УРЕ не представлений.

СТАНКО Михайло /н. 2. VIII 1951, с. Порубка Михалівецького округу, тепер Словаччина — п.15. Х 1973 після короткої, але тяжкої хвороби на 23 році життя 18 жовтня, Убреж Михалівецького округу, Словаччина; похований там само/ — чл. хору Піддуклянського укр. нар. ансамблю УНТ в Пряшеві. Після закін. ОДШ навч. в Учнівській торговельній шк. підприємства «Дрібний товар» у Пряшеві. Вже з дитячих років полюбляв спів і брав уч. у різних змаганнях та виступах. Закінчивши успішно шк., якийсь час працює продавцем у Михалівцях. Любов до співу привела його у відомий ансамбль «Земплин». Знову повертається у Пряшів, де працює референтом дирекції підприємства «Дрібний товар». Але 1972 стає чл. ПУНА. Був здібним, активним і перспективним співаком. У довідниках не представлений.

СТАРИКОВ Микола Антонович /н.21. III (2. IV) 1897, с. Єдрове, тепер Валдайського р-ну Новгород. обл. РФ — п.4. VI 1961, Київ; похований там само, могила на Байковому цвинтарі/ — укр. учений у галузі гірничої справи, акад. АН України з 1951. Після закін. 1924 Ленінгр. гірничого ін-ту працював на руднях Кривого Рога (1924—28) та в Уральському держ. проектному ін-ті металургійних з-дів (1928—31). Викладав у Свердловському гірничому (1931—47, з 1939 — професор), Криворізькому гірничо-рудному (1948—51) і Дніпроп. гірничому ін-тах. У 1952—58 — зав. відділом. 1958—61 — зав. лабораторією Ін-ту гірничої справи (тепер Ін-т геотехнічої механіки) АН України. Осн. праці — з питань розкриття і розробки рудних родовищ, у тому числі на великих глибинах, боротьби з пожежами на мідноколчеданних родовищах.

СТАРИНКЕВИЧ Єлизавета Іванівна /н.9 (21). IV 1890, Петербург — п.1. XII 1966, Київ; похована там само/ — укр. літературознавець і перекладач. Закін. Вищі жіночі курси в Москві 1917. Літ. діяльність почала 1928. Працювала в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України 1945—63. С. — автор праць з історії і теорії сов. та зарубіжної драми, укр. драматургії. Досліджувала творчість О. Корнійчука, І. Кочерги та ін. Перекладала твори Р. Б. Шерідана, О. Бальзака, І. Мопассана, Ф. Стендаля, Е. Золя.

СТАРИЦЬКА Марія Михайлівна /н.19 (31). V 1865, Київ — п.20. XII 1930, там само й похована, могила на Новобайковому цвинтарі, поруч з похованнями М. Садовської та М. Заньковецької; надгробок — чорний кам’яний хрест з написом: «Марія Михайлівна Старицька, 1865—1930, Блаженні милостиві»; зовсім низько над землею, очевидно хрест вгрузає/ — укр. драм. актриса, режисер, педагог. Закін. петерб. театральне уч-ще. На проф. сцену вступила 1885 у трупу свого батька М. Старицького. Працювала в укр. і рос. трупах (Петербург, Москва, Київ). 1904—27 очолювала драм. відділ Муз. -драм. шк. ім. Лисенка в Києві. Серед ролей — Анна Петрівна, Лимериха, Ганна («Не судилось», «За двома зайцями», «Богдан Хмельницький» Старицького), Кабаниха («Гроза» Островського). Концертна діяльність. З 1898 працювала як режисер та педагог у драм. гуртках нар. будинків та в Київському літературно-артистичному товаристві. Першою поставила на укр. сцені драм. твори «Йоганна, жінка Хусова, „Мохаммед і Айша“ (1913, силами учнів Муз-драм. шк. М. Лисенка) та „Камінний господар“ (1914, з Г. Матковським у Театрі Миколи Садовського в Києві).

СТАРИЦЬКА-ЧЕРНЯХІВСЬКА Людмила Михайлівна /н.29. VIII 1868, Київ — п. осінь 1941 у поїзді Челябінськ-Кустанай від дизентерії разом з О. М. Стешенко, з ними везли й академіка А. Кримського; похована десь у казахстанських степах, за ін. даними — її тіло викинули конвоїри на ходу з вагона) — укр. письменниця, великий трудівник на нашій національній культурно-патріотичній ниві (УРЕ пише: «ліберально-буржуазного напрямку»). Донька М. П. Старицького, страдниця сталінсько-беріївської сваволі, всього московсько-компартівйного режиму. Їй належать поезії, проза, драм. твори. Скінчила Київ. жіночу гімназію; 1886 надрукувала перший твір у «Жіночому вінку», перекладала з чужоземних поетів. Її різнобарвна та палідна діяльність поклала свій карб на історії укр. культури; писала твори й разом з батьком, вела процес Александровського, писала дослідження в обширі історії театру, низку власних п’єс та віршів, переклади лібрето опер, оперет Штрауса. За останні роки життя встигла написати силу мемуарних розвідок і спогадів. На ній совєцька влада мстилася за всіх укр. патріотів, за весь укр. народ.

СТАРИЦЬКИЙ Володимир /н. ? — п. на 75 році життя, Мюнхен, ФРН; похований там само/ — культурний і громадський діяч. Походив із славетної родини Старицьких. Проживаючи довгі роки за межами рідної землі, С. навтомно працював над поглибленням своїх знань у галузі філософії, літератури, мови і, як науковець, перекладач, докладав зусиль до популяризації укр. культури в світі. Усе життя кохався на поезії, у повоєнні роки видав зб. віршів «Пелюстки туги», яку 1993 перевидано з доповненнями в Полтаві. С. підптримував тісні зв’язки із землками-полтавцями, серед яких користувався повагою та авторитетом.

СТАРИЦЬКИЙ (справж. — Гофман) Володимир Георгійович /н.10. VII 1886, с. Юрки Кобеляцького пов. на Полтавщині (тепер Кременчуцького р-ну) — п. у дорозі з Йосипівки до Омельницької лікарні 21. XI 1886; похований у с. Омельнику/ — укр. поет і педагог. 1904 склав при Полт. гімназіі іспити на право нар. учителя. Давав і приватні лекції. Вірші свої підписував материним прізвищем, яка була родичкою М. П. Старицького. 1907 дістав посаду вчителя в с. Максимівці, а згодом у с. Йосипівка. Вірші писав змалку, але друкованих мало. Тепер є записи його віршів, відновлених з пам’яті рідних. В УРЕ не представлений.

СТАРИЦЬКИЙ Дмитро /н.1-а пол. XIX ст. — п. після 60-х рр. XIX ст. ; похований?/ — укр. драматург і режисер, автор опери «Послідній кошовий запорозький». Ставив укр. спектаклі в Чернігові (вкупі з Опанасом Марковичем) та в Полтаві. В УРЕ не представлений.

СТАРИЦЬКИЙ Михайло Петрович /н.2 (14). XII 1840, с. Кліщинці, тепер Чорнобаївського р-ну Черкас. обл. — п.14 (27). IV 1904, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч по гол. алеї, недалеко від могили М. Чалого; спершу на могилі був хрест, а тепер надгробок з чорного каменю з написом: «Старицький Михайло Петрович. 1840—1904. Видатний український письменник і театральний діяч». На тильному боці надгробка написано:»Нехай Україна у щасті буя, У тім нагорода і втіха моя». Тут же могила, на якій хрест з написом: «Софія Віталієвеа Старицька, уроджена Лисенко.1849—1928. Могили в залізній огорожі, добре доглянуті. На могилі С. В. Старицької тепер стоїть той хрест, що раніше був на могилі С. Київ. вул. Саксаганського, 93. Меморіальна таблиця з білого мармуру на фасаді будинку. Напис позолочено: „У цьому будинку в 1898—1904 роках жив видатний український письменник-драматург, громадський і театральний діяч Михайло Петрович Старицький /2 (14). 12. 1840—14 (27).4.1904/“. Урочисте відкриття таблтці відбулося 14 грудня 1955 року з нагоди 115-ї річниці з дня народження М. П. Старицького. Виготовлено за проектом архітектора Шмульсона/ — укр. письменник, театр. і культурно-громадський діяч. Походив з давнього княжого роду, а також з козацької старшини (УРЕ: „Походив з дрібномаєтної поміщицької родини“). Рано залишився сиротою, виховувався в сім’ї В. Лисенка — батька М. В. Лисенка. Навч. у Харків. (1858—60) та Київ. (1860—66) ун-тах. З 1867 жив у Києві, де займався літ. працею та громадсько-видавничою і театр. діяльністю: брав уч. у роботі Південно-Західного відділення Рос. геогр. т-ва і Київського літературно-артистичного товариства. Видав альманах „Рада“ (1883). В його перекладжі вийшли „Казки Г. Андерсена“ (1873), „Байки І. Крилова“ (1874), „Пісня про купця Калашникова“ М. Лермонтова (1875), „Сербські народні думи й пісні“ (1876), „Гамлет“ У. Шекспіра (1882). Видав зб. власних поезій „З давнього зшитку. Пісні та думи“ (ч. 1—2, 1881—83). Яскраво виявив себе як драматург: „Не судилось“ (1831). „У темряві“ (1892), „Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці“ (1892), „Талан“ (1893); п’єси: „Богдан Хмельницький“ (!887), „Маруся Богуславка“ (1897), „Оборона Буші“ (1899), „Остання ніч“, 1899; «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка (1872); „По модньому“ (1887); „Чарівний сон“ (1889); водевілі та ін. За сюжетами творів М. Гоголя М. Старицький створив п’єси „Різдвяна ніч“, „Сорочинський ярмарок“, „Тарас Бульба“. Переробляв п’єси укр. письменників.

СТАРКОВ Арсен /н.1874 — п.1927; похований?/ — укр. біолог, професор Моск., Казан., Ризького ун-тів. Професор Укр. пед. ін-ту в Празі (Чехія), чл ВУАН. Праці з біології, анатомії, етіології укр., рос., французькою мовами. В УРЕ не представлений.

СТАРКОВА Марія Митрофанівна /н.20. VII (1. VIII) 1888, Одеса — п.8. VI 1970; там само й похована/ — укр. піаністка і педагог, засл. діяч мистецтв України з 1946; у 1912 закін. Петерб. консерваторію. З 1913 викладала в Одес. консерваторії (з 1926 — професр). Брала уч. в організації (1933, разом з П. Столярським та ін.) муз. школи-десятирічки (тепер ім. П. С. Столярського) при Одес. консерваторії.

СТАРОСОЛЬСЬКА Дарія (н.3. I 1881, Львів — п.28. XII 1941, Казахстан; похована там само) — укр. муз. і громад. діяч. По закін. Львів. консерваторії по класу фортепіано викладала у Вищому ін-ті музики ім. М. Лисенка (1907—40). С. — одна із засновниць і президент Союзу українок у Львові, редактор його видань. Була активним чл. Української соціал-демократичної партії. 1940 її депортували в Казахстан, де й померла. В УРЕ не представлена.

СТАРОСОЛЬСЬКА Уляна /н.31. III 1912, Львів — п. ?; похована?/ — укр. письменниця, журналістка. 1936—39 редаґувала львівські періодичні видання: «Нова хата», «На сліді», «Господарсько-кооперативний часопис». 1940 її депортували в Казахстан, Згодом — в еміграції у Польщі, потім у США. Автор цікавих мемуарів, редактор жіночих журналів. В УРЕ не представлена.

СТАРОСОЛЬСЬКИЙ Ігор /н.3. VIII 1908, Львів — п. 10. II 1988; там само й похований/ — укр. інженер та реставратор. По закін. Львів. політехніки його депортували в Казахстан. 1943—46 перебував у совєцьких концтаборах Сибіру. З 1946 працював у Львів. політехніці. 1949 після відвідин свого дядька О. Шухевича (батька Романа Шухевича) був знову заарештований і перебував у таборах Стбіру до 1956. Після повернення до Львова 1957 активно працював як реставратор будівель та церков. В УРЕ не представлений.

СТАРОСОЛЬСЬКИЙ Володимир /н.8. I 1878, м. Ярослав, тепер Польща — п.25. II 1942, Сибір; похований там само/ — укр. юрист, соціолог, громад. -політичний діяч. По закін. навчання у Відні, Берліні, Граці та Гейдельберзі працював юристом у Львові. Був чл. -співзасновником т-ва «Молода Україна» та редактором її журналів. 1902 брав активну уч. у т. з. Рільному страйку в Галичині. Був одним з лідерів Укр. соціал-демократичної партії. Один із засновників і перший президент парам — ілітарної оргпнізації УСС. Під час 1-ї світової війни брав уч. у роботі різних укр. організацій. 1919 С. — міністр зовнішніх справ УНР та корот кий час був професором Українсь кого державного університету в Кам’янці-Подільському. В 1920-х рр. перебував на еміграції у Відні та Празі, викладав право в Укр. вільному ун-ті та в Укр. с. -г. академії в Подебрадах. Після повернення до Львова 1927 він відновив свою працю юритста і надто відзначився як захисник чл. ОУН. Його основні праці: «Теорія нації» (1921), «Методологічна проблема в науці про державу» (1925) та ін. 1939 засуджений більшовиками до 10-и років концтаборів у Сибір, де й помер. В УРЕ не представлений.

СТАРОСОЛЬСЬКИЙ Михайло /н.1893 — п. під Одесою 1920 трагічно, розстріляний червоними бандитами; похований?) — галицько — український журналіст, старшина УГА, редактор «Козацького голосу». В УРЕ не представлений.

СТАРОСОЛЬСЬКИЙ Юрій /н.28. II 1907, Львів — п.21. Х 1991, Вашинтон, США; похований там с амо) — укр. юрист і громад. -культурний діяч. 1931 закін. юрид. ф-т Львів. ун-ту. Працював юристом у конторі свого батька (Володимира С.), брав активну уч. у громад. і політичних укр. організацій. Викладав кримінальне та процесуальне право в Укр. вільному ун-ті в Празі. 1950 еміґрував до США, де продовжував свою роботу на юридичній ниві, брав участь у виданні Енциклопедії України. В УРЕ не представлений.

СТАРОСТИНЕЦЬКА Василина /рр. н., с. і місце поховання невід./ — актриса укр. театру, співачка, драматичне сопрано широкого діапазону. Закін. шк. М. Лисенка в Києві; працювала в трупі М. Садовського. В УРЕ не представлена.

СТАРУХ Тимотей /н.27. XI 1860, с. Бережниця Вижня в Галичині — п.21. IV 1923, Бережани; похований там само/ — укр. громад. -політичний діяч. Після відбуття служби в австрійській армії та жандармерії оселився на хуторі біля Бережан і бере активну уч. у місцевих укр. організаціях, зокрема в «Просвіті» та Національно-Демократичній партії. Двічі (1907, 1911) лбирався до австрійського парламенту і двічі (1908, 1913) — до Галицького сейму. Під час! -ї світової війни 1915 москалями був депортований до Сибіру. 1918 став чл. Української Національної Ради та комісаром Бережан. 1920 його заарештовують поляки, та через хворобу 1921 зхвільняють. В УРЕ не представлений.

СТАРУХ Ярослав /н.1910, с. Слобода Золота на Бережанщині — 17. Х 1947 загинув у бою з поляками, біля с. Любачів Ярославського воєводства (тепер Польща); похований там само?/ — діяч ОУН, публіцист. Син Тимотея С. Навч. у Львів. ун-ті (юридичний ф-т). Вступивши в ОУН 1930, став чл. Крайової екзекутиви Галичини. 1935 — заступник Крайового провідника на пн. -зх. укр. землях. Протягом деякого часу був редактором низки укр. націоналістичних видань. 1913 поляки засудили його до 13-річного терміну ув’язнення в судовому процесі «23-х українців», що відбувся в Рівному. Під час фашистської окупації С. був організатором ОУН на Житомирщині та Київщині, а також шефом пропаґанди ОУН (б). 1942 заарештований гестапо у Львові. 1943 звільнений чл. ОУН і працював директором підпільної радіостанції ОУН у Карпатах. 1945 під псевдо «Стяг» став провідником ОУН на Закарпатті. В УРЕ не представлений.

СТАРУШИЧ Ігнатій Оксенович /н. бл.1600 — п.30. Х 1651, Київ, Видубицький монастир; похований там само, тепер (1963) слідів не залишилось/ — укр. церковно-освітній діяч. 1639 був ігуменом і ректором Гойського (м. Гоща біля Луцька) монастиря.1640 став намісником Києво-Печерської лаври, 1641 — ректором Києво-Могилянської колеґії, пізніше був ігуменом Видубицького монастиря; автор віршів і Слова «На погреб князя Чарторийського» (1641), в якому виступив проти інтересів поневолених нар. мас. В УРЕ не представлений.

СТАРЧЕНКО Василь Федорович /н.7 (20). III 1904, с. Темрюк, тепер с. Старченкове Володарського р-ну Донец. обл. — п. 17. VII 1948, Київ; похований там само, могила на Байковому цвинтарі) — сов. держ діяч, чл-кор АН УССР з 1945, чл. компартії з 1928, а 1929 закін. Киїі. с. -г. ін-т (тепер Укр. с. -г. академія). 1934—39 — директор і наук. керівник Миронівської дослідно-селекційної станції (тепер Миронівський н. -д. ін-т селекції і насінництва пшениці). З 1938 — голова виконкому Київ. обл. ради депутатів трудящих. З грудня 1938 — заступник голови ради нар. комісарів УССР, а з 1946 — заступник голови ради міністрів УССР. Був депутатом усіляких скликань, делегатом з’їздів компартії, нагороджений орденами і медалями. Тому й село Темрюк перейменували на Старченкове.

СТАСІВ Іван /н.12. VII 1895, с. Любачів, тепер Польща — 15. VI 1986, Париж, Франція; похований там само/ — укр. громад. -політичний діяч. 1924 закін. юрид. ф-т Будапештського ун-ту. 1919 був дипломатичним аташе та секретарем дипломатичної місії УНР у Будапешті; з 1924 жив у Франції, був тісно зв’язаний з тамтешньою укр. громадою (1924—28); у 1932—40 був чл. виконкому Укр. Нац. Об’єднання. Під час фашистської окупації він — голова французького відділу укр. установи довір’я в Німецькому рейху. В УРЕ й не представлений.

СТАСЮК Василь /н.1887 — п. після 1930-х рр. ; похований?/ — галицько-укр. математик, дійсн. чл. НТШ. Праці опубліковано в «Збірнику математично-природничо-лікарчої секції НТШ». В УРЕ не представлений.

СТАСЮК Микола Матвійович /р. н. невід. — після 1931 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; похований?/ — укр. політ. діяч, кооператор, син урядовця на Катеринославщині. Навч. у Гірничому ін-ті в Петербурзі (з 1903-го), але був ув’язнений за організацію селянської спілки. 1917—18 — чл. Малої ради, заступник голови «Селянської спілки» (Боротьба, 1917, 10/23 листопада; 12/13, стор. 19). Генеральний секретар харчових справ у першому уряді В. Винниченка, 17. XII 1917 перешкодив В. Затонському відкрити з’їзд Рад у Купецькому зібранні. 1919 — начальник повстання армії УНР, згодом емігрував, у 1920-х рр. повернувся до УРСР, 1931 заарештований енкаведистами і фізично знищений. В УРЕ не представлений.

СТАСЬ Анатолій Олексійович /н.5. V 1927, с. Шушвалівка Глобинського р-ну Полтав. обл. — п поч. Квітня 1996 на 69 році життя, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтиарі) — укр. письменник, громад. діяч. По закін. Укр. поліграфічного ін-ту працював кореспондентом ґазет «Молодь України», «Робітнича ґазета». «Літературна Україна», влас. Кореспондентом моск. журн. «Огонек»., директором вид-ва «Радянський письменник», відповідальним секретарем правління Київ. організації Спілки журналістів України. Друкуватися почав ще в юнацькі роки. Автор низки прозових книг: «Підземний факел», «Товариш Олекса»,»Зелена пастка», «Сріблясте марево» тлщо.

СТАХІВ Матвій Миколайович /н.30. XI 1895, с. Нуще на Збаражчині — п.2. VI 1978, Нью-Йорк; похований там само/ — укр. політичний і суспільно-громадський діяч як на зх. -укр. землях, так ів діаспорі. Після закін. гімназії в Перемишлі вступив добровольцем до УГА, а після програних Визвольних змагань опинився в Празі, де 1924 закінчує студії права й суспільних наук у Карловому ун-ті доктором. 1925 повертається до Львова на пост секретаря Укр. Соц. -Раджикальної партії та редактора її органу «Громадського голосу». Під час 2-ї світової війни працював професолром Укр. вільного ун-ту, бере активну діяльність в НТШ; приїхавши до Америки, включається до праці в НТШ в Нью-Йорку. А по смерті доктора Р. Смаль-Стоцького ст ає 1969 головою АНТШ, підготував до друку монументальну працю «Христова церква в Україні, 988—1596», що її видав професор П. Стерч 1993 у Львові. С. — автор численних книжок, публіцистики, розваідок у збірниках і с тат ей у періодиці. В УРЕ не представлений.

СТАХІВСЬКИЙ Крсть /н.1882 — п. після 1930-х рр. ; похований?/ — укр. скульптор, професор укр. стадії пластичних мистецтв у ПразІ. Погруддя, скульптура звірів (бронза, глинп, гіпс, дерево) — романтизм і стилізація. В УРЕ не представлений.

СТАХІВСЬКИЙ Микола /н. 1879 — п. після 1930-х рр. ; похований? / — укр. громад. -політичний діяч, за фахом — лікар. 1906 видавав часопис «Боротьба», 1917 — подільський губерніальний комісар Центральної Ради; 1919 — голова дипломатичної місії УНР в Англії. В УРЕ не представлений.

СТАХОВСЬКИЙ Антоній /н.2-а пол. XVII ст. — п.27. III 1740, Тобольськ? Похований?/ — педагог, церковний діяч, письменник, українець родом. Навч. у Києво-Могилянській колеґії; був професором Чернігівської колеґії; 1709 возведений у сан архімандрита і призначений настоятелем Спасопреображенського монастиря в Новгороді-Сіверському. 1713 — митрополит сибірський і тобольський. В УРЕ не представлений.

СТАХУРА Данило /н. 19. XII 1860, с. Поляни кол. Кроснянського пов. на Лемківщині — п.20. XII 1938, Прага, Чехія; похований там само, могила на Ольшанському цвинтарі (частина VII, відділ 3 с, поховання 24) — укр. політ. і громад. діяч. Батько — економ у поміщика Манявського, рано помер і мати продала будинок і переїхали до Перемишля. Тут С. відвідував німецьку гімназію, після хакін. Якої записався на юрид. ф-т Львівського ун-ту. У Льівові поринув у вир народовецького руху. По закін. ун-ту став адвокатом у Перемишлі, Тернополі і Самборі, де заснував т-во «Просвіта». 1907 був обраний до Віденського парлам енту, де обстоював права своїх знедолених земляків. У Відні зблизився з майбутнім президентом Чехії Т. Масариком, налагодив стосунки з І. Франком. 1915 москалі вивезли його в Симбірськ, звідки 1917 повернувся додому, де став посадником м. Самбора. В травні 1919, втіка ючи від переслідувань поляків, опинився в Празі, де президе нтом був його знайомий Масарик. С. попросився в Закарпаття, де він розгорнув просвітницьку діяльність. Заснував т-во «Просвіта» в Ужгороді, а також т-во «Бойківщина», під музей якого подарував 4 кімнати свого помешкання. Це т-во при свят ило С. окремий витпуск «Літопису Бойківщини» (1933, число 2). Як лемко С. тісні стосунки утримував і з т-вом «Лемківщина». Після приходу угорських фашистів на Закарпаття С. змушени й був тікати до Праги, де й помер. В УРЕ не представлений.

СТАШЕВСЬКИЙ Є. Д. /н.1890 — п. після 1918; похований?/ — ініціатор с творення в Києві (1918) Близькосхідного ін-ту з двома факультетами — консульським і комерційним. Був ректором цього навч. закладу. В УРЕ не представлений.

СТЕБЕЛЬСЬКИЙ Богдан /н.15. III 1011, Львів — п.27. VII 1994, Торонто, Канада, похований там само, могила на цвинтарі св. Володимира в Оксквіл, Онтаріо/ — укр. науковець, мистецтвознавець, редактор, голова Асоціації діячів укр. культури, голова НТШ в Канаді, чл. секретаріату СКУ і голова для справ культури СКУ. 1939 закін. Краківську АМ, 1959 — Укр. вільний ун-т у Мюнхені та 1964 — Університет в Оттаві. До 2-ї світової війни був директором Комерційної шк. в Яворові. Після еміграції в Канаду 1949 редаґував літературно-мистецьку сторінку в ґазеті «Гомін України», організовував мистецькі виставки в різних країнах світу, був керівником Укр. -канадської мистецької спілки. Автор праці «Про ілюстрацію дитячої книжки» (1966) та ряду есе і статей на мистецьку тематику. В УРЕ не представлений.

СТЕБЕЛЬСЬКИЙ Володимир /н.1847 — п.1891; похований?/ — укр. галицький письменник, спочатку народовець, потім москвофіл, нарешті — полонофіл; писав укр. і польс. поезії, публіцистичні статті, оповідання для народу. В УРЕ не представлений.

СТЕБЕЛЬСЬКИЙ Гнат /н. бл. 1750 — п. після 1783; похований?/ — укр. церковний історик, василіянин. Головний твір: «Два великі світила на полоцькому овиді», що вийшов польс. мовою у Вільнюсі 1781—73 рр. Там само: «Історія греко-католицької церкви й усіх василіянських монастирів». В УРЕ не предст авлений.

СТЕБЕЛЬСЬКИЙ Петро /н.1857 — п.1923; похований?/ — галицько-український правник, брат Володимира С., професор карного права Львів. ун-ту, дійсн. чл НТШ. Розвідки публікував у ґаз. «Часопис правнича». В УРЕ не представлений.

СТЕБЛІН-КАМЕНСЬКИЙ Ростислав Андрійович /н.1857, м. Орел, тепер РФ — п.1894, Іркутськ, РФ; похований там само/ — уч. народницького руху в Україні 70-х рр. XIX ст. Навч. у Полт. гімназії, де його батько 1868 служив поліцмейстером; один з організаторів гуртка «Унія»; 1876 заарештований і звільнений на поруки; 1877 брав уч. у пропаґанді серед селян, 1879 — в організації вбивства шпигуна-провокатора; 23. II 1879 вчинив збройний опір. Засуджений до 10-річної каторги і заслання до Сибіру. В Іркутську покінчив життя самогубством. В УРЕ не представлений.

СТЕБНИЦЬКИЙ Петро Януарійович /пс. -Смуток; н.25. XI 1862, с. Гореничі на Київщині — п.14. III 1923, Київ; похований там само, могила була на Щекавицькому цвинтарі, біля церкви; лежала кам’яна плита з написом: «Стебницький Петро Януарієвич (Павло Смуток) 1862—1923». В 1930-х рр. цвинтар ліквідовано й жодних слідів могили не залишилось/ — укр. громад. -політичний діяч, журналіст. 1886 закін. фізико-математичний ф-т Київ. ун-ту. Працював у різних урядових інстанціях Петербурга, дописуючи до фінансово-економічних наук. видань. Головний співробітник урядового «Вестника финансов, промышленности и торговли». Небайдужий до проблеми укр. народу, він стає однією з провідних постатей укр. громади Петербурга (комісар у справах України при Тимчасовому уряді), допомагаючи у виданні укр. періодики та публікацій книг, зокрема першого повного «Кобзаря». Після Лютневої революції 1917 очолює Укр. Нац. Раду в Петербурзі та входить до ЦК парії Соціалістів-Федералістів. Повернувшись до Києва 1918, стає міністром освіти за Гетьманату, а також редаґує низку видань. Автор праці «З архіва Д. Л. Мордовцева» (Київ, 1907). В УРЕ не представлений.

СТЕКЛОВСЬКИЙ Іван (н.2-а пол. XVII ст. — п.1-а пол. XVIII ст. ; похований?/ — укр. гравер на міді XII — поч. XVIII ст. Працю. вав також у техніці офорту. В УРЕ не представлений.

СТЕЛЛЕЦЬКИЙ Микола /н.1862 — п.1919 трагічно, убитий з політичних мотивів; похований?/ — російськомовний письменник укр. походження, православний священик, професор Харків. ун-ту. Праці про Григорія Сковороду, Харківський колегіум тощо. В УРЕ не представлений.

СТЕЛЬМАХ Михайло Панасович /н.11 (24). V 1912, с. Дяківці, тепер Літинського р-ну Вінн. обл. — п.27. IX 1983, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі з пам’ятником/ — укр. письменник, академік АН (тепер НАН) України з 1978. Уч. 2-ї світової війни. 1933 закін. Вінн. пед. ін-т, вчителював. 1945—53 працював в Ін-ті мистецтвознавства, фольклору і етнографії АН України (тепер ім. М. Рильського). Друкувати вірші почав 1936. Перша поетична зб. — «Добрий ранок» (1941). З 1940-х рр. працює в галузі прози. Автор романів «Велика рідня» (1949, 1951), «Кров людська — не водиця» (1957), «Хліб і сіль» (1959), «Правда і кривда» (1961), «Дума про тебе» (1962), «Чотири броди» (1972), де вперше за совєцької влади було сказано про голодомор 1933. С. — автор багатьох п’єс, книжок для дітей, сценаріїв документальних фільмів, упорядник шириоковідомих і популярних книг з укр. фольклору.

СТЕЛЬМАХІВ Вадим Роман /н.1922, м, Стрий — п. 3. V 1995, Мельбурн, Австралія; похований там само, в катедрі верховних апостолів Петра і Павла/ — укр. громпад. -культурний діяч. Закін. укр. гімназію в Перемишлі (тепер Польща) та був активним діячем Пласту. В Мельбурні працював у багатьох ділянках укр. суспільного життя. В УРЕ не представлений і не представлений в ЕУД, Австралія.

СТЕПАН ІЗ ВЕРБІВЦЯ /н.1-а пол. XV ст. — п.2-а пол. XV ст. ; похований?/ — визначний укр. юрист XV ст., маґістр права, родом з Вербівки біля Севмошу на Закарпатті. Автор — збірка звичаєвого права Угорщини, в якій багато постанов звичаєвого права Закарпаття і яка потім стала за основу угорського законодавства. В УРЕ не представлений.

СТЕПАНЕНКО Аркадій /н. бл. 1890 — п. після 1930-х рр. ; похований?/ — укр. громад. -політичний діяч, чл Укр. Соціалістично-Радикальної Партії, чл. ентральнох Ради 1920, пробував порозумітися з совєтами. Не судилося. Розстріляли. В УРЕ не представлений.

СТЕПАНЕНКО Василь /рр. н., с. і місце поховання невід/ — укр. громад. діяч, нар. учитель, кол. Тарасівець. Згодом — довголітній управитель книгарні «Старої громади» в Києві під фірмою «Киевской старины». В УРЕ не представлений.

СТЕПАНЕНКО Лаврін /н.2-а пол. XVII ст. — п. після 1710; похований?/ — кошовий отаман Війська Запорізького. В УРЕ не представлений.

СТЕПАНЕНКО М… /н. ?, Полтавщина — п. після 1893; похований?/ — письменник укр. походження (писав рос. мовою?). 1893 у Ромнах на Полтавщині видав невелику зб. «Хата и другие рассказы». 1890 посилав своє оповідання І. Горбунову для вид-ва «Посредник». В УРЕ не представлений.

СТЕПАНЕНКО Микола /н.6. XII 1918, Полтава — п.13. III 1993, м. Сан-Жозе, США; похований там само/ — укр. викладач, літературознавець, політичний діяч. 1938 закін. Полт. пед. ін-т, працював учителем у середній шк. 1949 еміґрував до США, продовжував свою освіту в Саракузькому ун-ті і викладав славістику в Центральному Мічіганському ун-ті. Співавтор укр. граматики та автор численних статей в емігрантських виданнях. Співзасновник Укр. революційно-демократичної партії, голова Укр. конґресового комітету Америки та віце-президент уряду УНР в екзилі з 1967. В УРЕ не представлений.

СТЕПАНЕНКО Олександр /н.2-а пол. XIX ст. — п.1924 Московщина; похований там само?/ — укр. кооператор, чл. партії соціалцстів-самостійників. Після 1917 емцгрував. 1922 вернувся в Україну, але йому тут жити не дозволили, вислали на Московщину, де він і помер. В УРЕ не представлений.

СТЕПАНІВ Ананія /н.1890 — п. 1919; похований?/ — галицько-український громад. -політичний діяч. В УРЕ не представлений.

СТЕПАНІВНА (Степанів) Олена /н. 7. XII 1892, с. Вишнівчик на Львівщині — п.11. VII 1963, Львів; похована там само/ — укр. військова, громадська та освітня діячка. Навч. у Львів. ун-ті, очолювала жіночий відділ УСС. Під час 1-ї світової війни брала уч. у боях разом з легіоном УСС, зокрема, на Маківці, де їі було присвоєно звання офіцера.1915—17 перебувала в рос. таборі для інтернованих у Ташкенті, 1918 брала уч. у Листопадовому Зриві, була в УГА. 1919 С. — прес-аташе мін-ва закордонних справ УНР у Кам’янці-Подільському. Після війни закін. історико-географічний ф-т Віденського ун-ту і викладала в жіночій гімназії сестер-василіанок у Львові. У 1930-х рр. брала активну уч. у кооперативному русі. 1944—46 викладала у Львів. ун-ті; з 1949 до 1956 перебувала на засланні в мордовських концтаборах. Написала 75 книг. присвячених економічним питанням, та мемуарів. В УРЕ не представлена.

СТЕПАНКІВСЬКИЙ Володимир /н.1885 — п. після 1930-х рр. ; похований?/ — укр. громад. -політичний діяч, чл РУП та УСДРП; з 1907 — на еміграції, кореспондент «Ради». Під час 1-ї світової війни заснував у Лозанні укр. бюро, видавав франц. мовою тижневик «l’ Ukraine» та ін. пропоґандивні публікації. В УРЕ не представлений.

СТЕПАНОВ Володимир Євгенович /н.1 (14). XII 1913, ст. Щегловка, тепер у складі м. Макіївки Донец. обл. — п. ?; похований?/ — укр. астрофізик, чл. -кор. АН України з 1968, голова Президії Сх. -Сибірського відділення АН СССР (1972—76). Закін. 1937 Моск. ун-т; 1937—41 працював у Ташкентській обсерваторії, 1946—53 — у Львів. астрономічній обсерваторії (з 1950 — директор), 1953—55 — у Моск. ун-ті; 1953—62 — у Кримській астрофіз. Обсерваторії; з 1962 — зам. Директора, у 1964—78 — директор Сибірського ін-ту земного магнетизму, іоносфери та поширення радіохвиль АН СССР (Іркутськ), Наук. праці присвячені фізиці Сонця. Розв’язав рівняння перенесення випромінювання вмагн. полі з урахуванням поглинання і розсіювання, одержав результати, що стосуються магн. Полів, активних областей і плазми Сонця. Створив спектрограф з подвійним відбиттям і магнітограф для вимірювання слабких магн. Полів на Сонці. Досліджував обертання сонячної корони.

СТЕПАНОВ Дмитро Іванович /н.1800? (УРЕ подає цю дату, певно, помилково, бо не міг дев’ятилітній хлопець навчватися в петерб. АМ) — п.1856, Межигір’я; похований там само?/ — укр. художник 1809—17 навч. у петерб. АМ в А. Ухтомського. З 1817 очолював граверну майстерню Межигірської фаянсової фабрики, з 1826 у проф. шк цієї фатрики викладав. Малювання і гравюру. С. створив бл. 200 оригінальних гравюр, що їх було відтворено на фаянсі: «Чотири пори року», «Золоті ворота в Києві», «Київський університет», краєвиди України, малюнки рослинного орнаменту, ілюстрації до творів І. Крилова, Ж. Ляфонтена, В. Капніста. Твори зберігаються в ДМУНДМ у Києві).

СТЕПАНОВ Михайло Михайлович /н.30. XII 1888, м. Миколаїв — п.12. VI 1953, Ялта, Крим; похований там само/ — укр. художник. Під час навчання в одес. гімназії займався малярством, користуючись при цьому порадами М. Кузнецова та В. Заузе. 1915—19 працював під керівництвом М. Самокиша. Створив монументальні полотна, присвячені подвигам моряків: «Леґендарник корабель революції крейсер „Аврора“ (1948), „Чорноморський флот у поході“ (1951) тощо.

СТЕПАНОВ Тихін Федорович /н.1795, Вороніж, тепер РФ — п.1947, Харків; похований там само?/ — укр. (УРЕ: рос.) учений в галузі економіки й права. 1819 закін. Харків. ун-т, з 1832 — професор, згодом і ректор цього ж ун-ту. Автор праць з питань політ. економії, статистики, філософії і права. Його «Записки про політичну економію» (Х.,1837; ч.1, СПБ, 1844; ч.2. Х., 1848) на той час були в рос. л-рі першим оригінальним курсом політ. економії. Прихильник трудової теорії вартості А. Сміта. На противагу теорії народонаселення Т. Р. Мальтуса С. захищав ідею «досконалої розмірності», властивої природі, де встановлюється взаємозалежність населення й багатства. Виступав проти протекціонізму. Розробляв питання демографії.

СТЕПАНОВСЬКИЙ Іван /н. бл.1710, Україна — р. с. невід; Петербург? Похований там само?/ — укр. лютніст. У 40-х рр. XVIII ст. навч. гри на лютні у С. Вайса в Дрездені (Німеччина). Служив лютністом при дворах курфюрста Фрідріха Августа II (Дрезден), польс. короля (Варшава); з 1746 — придворний музикант у Петербурзі.

СТЕПАНЮК Іван Васильович /н.19. IV 1903, с. Цуцнів, тепер с. Петрове Іваничівського р-ну Волин. обл. — 29. V 1934 загинув у сталінських катівнях (УРЕ про це мовчить), Дніпропетровськ; похований?/ — укр. письменник. Переслідуваний польс. загарбниками,1925 емігрував до СССР, працював у Дніпропетровську на з-ді; був чл. літ. орг. -ції ВУСПП і «Західна Україна»; друкватися почав 1926 в журн. «Зоря». У віршах та оповіданнях показував трудовий героїзм робітничого класу, змалював життя зх. -укр. трудящих, їхню боротьбу за возз’єднання з Рад. Україною, однак не повірили — розстріляли.

СТЕПАНЮК Михайло Іванович /н.30. XI 1921, с. Олине Ямпільського р-ну Сум. обл. — п. кінець січня 1996, м. Бердичів Житомир. обл. на 75 році життя; похований на місцевому цвинтарі/ — укр. письменник. Після батькової смерті 1933 жив в інтернаті, потім у родичів. 1941, букдучи студентом Брянського ін-ту лісового господарства, йде в ополчення, згодом закінчує військове уч-ще і командує кулеметним взводом на Пд. -Зх. фронті, розвідкою окремого стрілецького батальйону 133-ї ударної бригади. 18 липня 1942 під час атаки, що закінчилася врукопаш, був тяжко пороанений, по одужанні служив у військкоматах.1948 закін. ін-т з відзнакою, за розподілом направлений до Кишинева, згодом переведений джо Ізмаїла. Вірші писав з дитинства, перші опублікував 1950, перше оповідання «Квартирант» — 1955; у 1965 видав повість «Перекотиполе», згодом вийшли в світ повісті «Лелеки», «Живий захист», романи «Пульс», «Накувала зозуля», комедія-гротеск «Мільйонер», зб. поезій «Ревнивець», спогади військового понтонера «Війна на ріках» (у співавторстві з О. Осадчуком) та ін.

СТЕПОВИЙ Яків Степанович /справж. — Якименко; н.8 (20). Х 1883, Харків — п.4. XI 1921, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі, недалеко від могили Г. Верьовки, через дорогу від церкви; 1964 — свіжо впорядковано гробик, на залізному штирикові бляшана табличка з написом: «Степовий Яків Степанович, український композитор, педагог Київської консерваторії 1883—1921». На могилі ні квітів, ні билиночки, тільки по самій середині низько зрізаний пеньок діаметром см. 15, ніби забито осикового кілка; 1966 могила теж мала дуже скромний вигляд, але на ній уже росли благенькі квіти/ — укр. композитор, публіцист, муз. діяч, брат Ф. Акименка. 1895—1902 співав у Придворній співоцькій капелі (Петербург). 1902—09 навч. у Петерб. консерваторії (клас М. Римського-Корсакова, після його смерті — клас А. Лядова; випускні іспити склав 1914); у 1912—14 виступав із статтями в моск. журн. «Музыка» та в «Русской музыкальной газете». З 1914 — уч. 1-ї світової війни. З 1917 жив у Києві, викладав у консерваторії. З 1919 — зав. муз. секцією Всеукр. муз. комітету відділу мистецтв при Наркомосі України, муз керівник театру «Музична драма» і держ. вокального ансамблю. Брав уч. у створенні симф. оркестру ім. М. Лисенка, держ. струнного квартету, нар. консерваторії. Музиці С. притаманними є висока ідейність, народність і реалізм. Ще в роки навчання він створив вокальні цикли «Барвінки» (1905—06, на слова Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Чернявського) та «Пісні настрою» (1907—09, на слова О. Олеся), муз. мініатюри, сонату, рондо і фантазію для фортепіано (1909—13), «Прелюд пам’яті Т. Шевченка» (виконав його 1912 у Москві на літ. -муз. вечорі, присвяченому пам’яті Тараса Григоровича, влаштованому місцевим укр. земляцтвом «Кобзар», керівниками якого були І. Алчевський та І. Непом’ящій). Виступав як муз. критик, гармонізував 50 укр. нар. пісень для хору, видав збірники «Пролісок і „Кобзар“ для дітей; розпочав писати оперу „Невільник“.

СТЕПОВИЧ Андроник Оникійович (справж. — Дудка-Степович; н.1856, м. Прилуки на Полтавщині, тепер Чернігівщина (УРЕ: с. Лебединці, тепер Срібнян. р-ну Черніг. обл.) — п.26. XI (УРЕ цих дат не подає) 1935, Київ; похований там само, могила на Лук’янівському цвинтарі, надгробок — хрест із труб, написа: «Степович Андроник Иоаникиевич. Ск. 26.11. 1935. Степович Полина Владиславовна. Ск. 24.10. 1936». Поховання в одному ряду з могилою проф. М. Грунського/ — укр. філолог-славіст. Навч. у Колеґії Павла Галагана (1871—75). Закін. Київ. ун-т (1879). Викладав рос. словесність (укр. була під забороною москалів) у київ. гімназіях (1879—88), слов’ян. філологію у Київ. ун-ті (1895—1917). Був директором Колеґії Павла Галагана (1893—1906). Заснував у Києві приватну чол. гімназію (1907). Після жовтневого перевороту — професор славістики в Київ ін-ті нар. освіти (1920—24), читав слов’ян. філологію аспірантам ВУАН (до 1930), Осн. праці: «Нариси з історії чеської літератури» (1886), «Нариси з історії слов’янських літератур» (1893), «Нариси історії сербохорватської літератури» (1899) та ін. Перекладав твори А. Їрасека, Я. Врхліцького, І. Вазова.

СТЕРНЮК Володимир /н.12. II 1907, м. Пустомити на Львівщині — п.29. IX 1997; похований т ам само/ — укр. церковний діяч, митрополит УГКЦ. Вивчаючи філософію і теологію в Бельгії, вступив до ордену оо. Редемптористів (1927). Повернувшись 1932 в Україну, проводив місіонерську роботу на Волині, Тернополі, Івано=Франківщині. 1945 його заарештовано у Львові й депортовано в Сибір. З 1952, перебуваючи у Львові, був активним діячем підпіл ьної церкви. 1973 призначений посланцем Й. Сліпого та архієпископом Львівським і Галицьким. Після леґалізації УГКЦ в серпні 1989 С боровся за її права та власність, відібрану більшовиками. В УРЕ не представлений.

СТЕТКЕВИЧ Йосип /н.1876 — п. після 1930-х рр. ; похований?/ — американо-український суспільний діяч, організатор укр. нар. шкільництва у США, кол. редактор ґаз. «Свобода». В УРЕ не представлений.

СТЕФАН ІЗ КИЄВА /рр. н., см. і місце поховання невід./ — один з відомих співаків Київської Руси-України. Учень Феодосія Печерського. 1074 став ігуменом Києво-Печерської лаври.

СТЕФАН МАЛЯР /Попович Меденицький; н.1-а пол. XVII ст. — п. після 1667 (УРЕ: між 1678 і 1695); похований?/ — укр. маляр 2-ї пол. XVII ст. 1659—67 намалював іконостаси для церков св. Юра та Чесного хреста в Дрогобичі; для його малярської манери є характерними: чіткість малюнка, мініатюрність форм, гармонійний колорит.

СТЕФАНИК Василь Семенович /н.14. V 1871, с. Русів, тепер Снятинського р-ну Івано-Фр. обл. — п.7. XII 1936; там само й похований; 1956 у Русові, а 1959 у Снятині споруджено С. пам’ятники, у Львові є Б-ка його імені, названо вулиці в ін. містах України/ — укр. письменник і громад. діяч. Навч. у гімназіях Коломиї (1883—90) і Дрогобича (1890—92), на мед. ф-ті Краківського ун-ту (1892—1900); брав активну уч. у громад. житті селян Прикарпаття, виступав з публіцистичними статтями. Друкуватися почав 1897 у чернівецькій ґаз. «Праця». Перша книжка новел «Синя книжечка» (1899). Визначний майстер психологічної новели світового рівня, «абсолютний пан форми», особливо діалога. Твори перекладено багатьма мовами світу.

СТЕФАНИК Семен Васильович /н.1. III 1904, с. Стецева, тепер Снятинського р-ну Івано-Фр. обл. — п.15. III 1981, Львів; похований там само/ — укр. громад. і політичний діяч. Син Василя Семеновича С. та брат Юрія Васильовича С.1930 закін. Львів. ун-т; з 1946 — на держ відповідаль ній роботі. Зокрема, — заст. голови Ради міністрів УССР, голова львів. облвиконкому. Автор публіцистичних праць, статей і спогадів про В. Стефаника. Директор музею Івана Франка у Львові.

СТЕФАНИК Юрій Васильович /н.24. VII 1909, с. Стецева, тепер Снятинського р-ну Івано-Фр. обл. — п.25. IV 1985, м. Едмонтон, Канада; прах перевезено в Україну й поховано в с. Русові побіч батькової могили / — укр. літературознавець, письменник, громад. діяч. 1935 закін. юридич. ф-т Львів. ун-ту. 1936—37 рр. провів у Канаді, будучи співредактором едмонтонської ґазети «Українські вісті». Після повернення в Україну працює в журн. -лах «Життя і знання» та «Новітній ремісник», що видавались у Львові. 1940, після окупації більшовиками Зх. України С. заарештовано як укр. націоналіста. 1941 випущено й він після окупації України фашистами 1944 кидає Батьківщину й переїздить до Едмонтона. До 1971 був там головою Спілки укр. письменни ків в екзилі та редактором письменницького серіалу «Слово». Написав «Моїм синам, моїм приятелям» (1981), редаґував «Твори» Василя Стефаника (1942, 1948) та ін. видання. В УРЕ не представлений.

СТЕФАНИЦЬКИЙ Іван Антонович /н.19. II 1892, Налужжя, тепер Теребовлянського р-ну Терноп. Обл. — п. пысля 1966; похований?/ — укр. Просвітній і культурний діяч у Канаді. 1908 еміґр4 вав до США, а 1911 — повернувся до Канади. 1914—18 редаґував ґазети; з 1923 — чл. т-ва УРФД. З 1942 до 1947 — редактор ґаз. «Наше слово», з 1947 — «Українське життя». В УРЕ не представлений.

СТЕФАНІВ Гнат /н. 10. II 1886, с, Топорівка на Львівщині — п.21. VI 1949, м. Регенсбурґ (Німеччина); похований там само/ — укр. військ. діяч. Керував УГА з 10 листопада до 10 грудня 1918. Потім командував Третьою Залізною бригадою та Третьо. Кавалерійською бригадою під час першого Зимового походу. В серпні 1920 був консулом ЗУНР у Чехословаччині та очолював консулат в Ужгороді. В УРЕ не предст авлений.

СТЕФАНІВ Зенон /н. 22. VII 1902, с. Топорівка на Львівщині — п.1976, Нью-Йорк, США; похований там само/ — укр. військ. історик, журналіст. Служив у лавах УГА. По війні студіював політологію і проацював журналістом у ґаз. «Життя Покуття». Під час 2-ї світової війни був капітаном УПА. По війні аміґрував до США. С. — автор мемуарів «Від Слов’янська до Тухолі» (1935) та «Українські збройні сили 1917—21 рр.» (1934—35). В УРЕ не представлений.

СТЕФАНІВ Клим /н.11. III 1890, с. Топорівка на Львівщині — п. 19. II 1963, с. Яблунька на Івано-Франківщині; похований там само/ — укр. військ. і громад. діяч. Вчителював у Заліщицькому р-ні, що на Тернопільщині, згодом — офіцер УГА. Після 1-ї світової війни був активним діячем кооперативного руху в Галичині та в «Просвіті». Представляв Укр. соц. Радикальну партію в польс. сеймі. Після радянської окупації працював учителем на Івано-Франківщині до 1957. В УРЕ не представлений.

СТЕФАНІВ Степан /н.1935, с. Явірник поблизу Команчі Сяніцького повіту на Лемківщині, тепер Польща — п. 13. VIII 1989, Рочестер, США; похований там само/ — укр. суспільний діяч лемківського середовища.1947 родину було депортовано на зх. землі Польщі. Згодом виїхав до Канади, а потім — до США. Був засновником відділу Організації Оборони Лемківщини (ООЛ) в Авбурні та довголітнім чл. ООЛ і головою відділу ООЛ у Рочестері. Виконував також функції як заступник голови, референт суспільної спілки, організаційний референт, чл. контрольної комісії. В УРЕ не представлений.

СТЕФАНІС Франк Адольфович /н.21. XI (3. XII) 1865, Одеса — п.14. XII (УРЕ: 13 (26) II) 1917, Київ; похований там само/ — укр. анатом, доктор медицини з 1902. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту 1893; у 1893—1902 — прозектор, а 1903—17 — професор кафедри анатомії Київ. ун-ту, де організував навчальний музей. Праці С. присвячені вивченню лімфатичних судин органів черепної порожнини людини. С. створив нову класифікацію цих судин.

СТЕФАНОВИЧ Василь /н.1697, Україна — п.1773; похований?/ — укр. правознавець. Походив з укр. козаків. Вищу освіту здобув у Київ. академії. 1772 став маґістром Вроцлавського ун-ту (Чехія); з 1724 — перекладач з іноземних мов у канцелярії лютого ворога укр. народу моск. царя Петра I, з 1725 — професор філософії та риторики в духовній семінарії Ф. Прокоповича в Петербурзі. З 1729 знову жив в Україні. Був одним з укладачів зб. «Права, за якими судиться малоросійський народ», що укладався за наказом гетьмана Данила Апостола. З 1750 призначений лубенським полковим суддею.

СТЕФАНОВИЧ Данило /н.1-а пол. XVI ст. — п.2-а пол. XVI ст., Львів? ; похований там само?/ — львівський ліярник (ливарник?) XVI ст. В УРЕ не представлений.

СТЕФАНОВИЧ Михайло Павлович /н.2 (14). II 1898, Київ — п.5. VIII 1970; там само й похований, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр співак (бас), режисер і музикознавець, нар. артист України з 1947. Київ. консерваторію закін. 1922 (з вокалу — у М. Микиші, Є. Збруєвої). Сценічну діяльність почав 1919, був концертмейстером шк. ім. М. В. Лисенка, співав у молодому театрі, керованому Л. Штейнберґом, Далі — в оперних театрах Києва, Харкова, Одеси. 1920 брав уч. в організації укр. опери ім. М. В. Лисенка і був там концертмейстером. Співав і на рос. сцені. На укр. сцені розгорнувся його талант співака й режисера.1928 організував робітничий оперний театр, с тавив «Князя Ігоря», «Казки Гофмана» та ін. великі твори. Під час 2-ї світової війни працював у Красноярську, а вже з першим ешелоном повернувся в Україну. Очолював театральні колективи Харкова, Львова, Києва. У Києві й розцвів його режисерський талант. Тут поставив оперу «Богдан Хмельницький», був головою правління Київ. відділення і чл. президії укр. театрального т-ва.

СТЕФАНОВИЧ Олекса /н.5. Х 1899, с. Милятин на Волині — п.4. I 1970, Буффало, США; похований там само/ — укр. поет. 1919 закін. Волинську теологічну семінарію в Житомирі, згодом, еміґрувавши,1928 закін. Празький ун-т, а 1930 — Укр. вільний ун-т. Поезії С. публікувалися в укр. періодичних виданнях Праги, Львова, Чернівців. У Празі також вийшли його дві книжки «Поезії, збірка» (1923—26) «(1927) і „Стефанос“ (1939). С. належав до т. з. Празької школи, тому основною тенматикою своїх творів він обрав оспівування природи рідної Волині, її історії тв міфологічних образів. Його творчості притаманними є неоромантичні та символістські елементи. В УРЕ не представлений.

СТЕФАНОВИЧ Олександр /н. 1847 — р. см. і місце поховання невід./ — галицько-український громад., педагогічний і церковний діяч, греко-католицький священик Один із засновників Національно-демократичної партії, укр. пед. т-ва, часопису «Діло», якого був постійним співробітником. Почесний чл. т-ва «Просвіта» у Львові. В УРЕ не представлений.

СТЕФАНОВИЧ Яків Васильович /н.28. XI (10. XII) 1854, с. Дептівка, тепер Конотопського р-ну Сум. обл. — п.1 (14) IV 1915, с. Красний Колядин, тепер Талалаївського р-ну Черніг. обл. ;похований там само/ — укр. революціонер-народник. Син священика. Навч. на мед. ф-ті Київ. ун-ту. 1873 вступив до гуртка «Київська комуна». У вересні 1877 заарештований. У травні 1878 емігрував за кордон. 1879 повернувся і 1881 став чл. «Народної волі»; в лютому 1882 заарештовано й засуджено до 8 років каторги. 1905 повернувся в Україну.

СТЕФАНОВИЧ-ДОНЦОВ Михайло Якович /н.1753, с. Козли, тепер смт Михайло-Коцюбинське Черніг. р-ну Черніг. обл. — п.6 (18). III 1833, Чернігів; похований там само/ — укр. лікар. Гавч. У Черніг. колеґіумі (1763—71) і в мед. шк. при Петерб. адміністративному госпіталі (1772—74), Звання лікаря здобув 1778, штаб-лікаря — 1785. Працював в Україні та Костромській, Нижегородській і Воронезькій губерніях. Виступав проти сваволі поміщіків, за що зазнав переслідувань і був засуджений до 10 років каторги. Праці С. -Д. присвячені описові травматичної епілепсії, чуми, бронхолегеневої нориці, лікуванню переломів кісток та отруєнь після укусів тарантула. Винайшов інструмент для витягнення сторонніїх тіл зі стравоходу. Чимало його праць і досі знаходяться в рукописах.

СТЕФАНОВИЧ-ДОНЦОВ Яків Васильович /н.1752, с. Церковище, тепер с. Новоукраїнське Ріпкинського р-ну Черніг. обл. — п.1829, м. Могилів, тепер Могилів-Подільський; похований там само/ — укр. лікар. Навч. у Черніг. колеґіумі (1766—71) та мед. шк. при Моск. госпіталі (1772—74). Після здобуття звання лікаря (1777) працював у Києві (1778—84), в м. Острі на Чернігівщині (1785—89), в Петербурзі (1789—97); у 1793 захистив докторську дисертацію про масові харчові отруєння (ріжками) в Україні. 1797—1802 — інспектор Воронезької лікарської управи, 1802—29 — карантинний лікар в Євпаторії та Могилеві. Праці С. -Д. присвячені вивченню запалення плеври і паталогічних пологів. Склав медико-топографічний опис Воронезької губернії (1798).

СТЕФАНОВИЧ-ОЛЬШАНСЬКА Михайлина /н.1895 — п. після 1930-х рр. ; похована?/ — галицько-українська художниця. Дрібна графіка, малюнки графічного характеру. В УРЕ не представлена.

СТЕФАНСЬКИЙ Вячеслав Карлович /н.26. IX 1867, Одеса — п.7. V 1949; там само й похований/ — укр. інфекціоніст, мікробіолог-епідеміолог; 1893 Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту; 1893—1949 працював в Одесі в лікарні; з 1908 — в Одес. ун-ті; з 1921 — професор Одес. мед. ін-ту; 1902 виявив пацюкову проказу й відкрив її збудника. В УРЕ не представлений.

СТЕФЕН Густав /н.1864 — п. після 1930-х рр. ; похований?/ — шведський економіст, соціолог, професор ун-ту, парламентарист. Прихильник самостійности України. Автор брошури «Росія, Польща й Україна» шведською та англійською мовами. «Світова війна та імперіалізм» тощо. В УРЕ не представлений.

СТЕФУРАК Степан /н.16. I 1846, с. Старий Угринів, тепер Калуського р-ну Івано-Франківської обл. — п.25. IX 1888 майже голодною смертю після хвороби, Львів; похований там само/ — видатний актор галицької сцени, якого І. Франко називав «артистом дійсно талановитим і заслуженим». 1874 ще юнаком дебютував у трупі Г. Романовича в амплуа «коміка-буф» і виявив неабиякий комедійний хист. Мав блискучи дар імпровізації; вдумливий майстер сценічних образів, які вражали невловимим поєднанням гіркого й смішного, траґедійного й комедійного. Ролі: Виборний («Наталка Полтавка» Котляревського), Шельменко («Шельменко-денщик» Квітки-Основ’яненка), Нечипір («Пошились у дурні» Кропивницького), Чопорій («Підгіряни» Гушалевича), Земляника («Ревізор» Гоголя), Дикий («Гроза» Островського), Міллер («Підступність і кохання» Шіллера). Чоловік Іванни Стефуракової.

СТЕФУРАКОВА Іванна /н.2. I 1849, Львівщина — п.16. III 1885, Броди, тепер місто Львів. обл. ; похована там само/ — укр. актриса. Дружина С. Стефурака. 1870—84 працювала в Театрі товариства «Руська бесіда» у Львові. Серед ролей — Наталка («Наталка Полтавка» Котляревського), Стеха («Назар Стодоля» Шевченка), Анна («Підгіряни» Гушалевича), Кулина («Чорноморці» Старицького) тощо.

СТЕЦЕНКО Григорій Андрійович /н. квітень 1710 (УРЕ: або 1712), Ромни, тепер Сум. обл. — п.11. II 1781; там само й поховано/ — укр. маляр. Майстерності, ймовірно, навчався в золотаря й маляра А. Атовича. В 40—50-х рр. перебував у Глухові, Козельці, виконуючи настінні розписи й картини на замовлення Кирила Розумовського. З ім’ям С. пов’язують декоративне оздоблення та створення ікон для церков Воскресіння Христове (1748) і Різдва Богородиці (1758) у Козельці, Спасо-Преображенського собору в Почепі (1758—59; тепер Брян. обл. РФ), палаців К. і О. Розумовських у садибі «Покорщина» (тепер у межах Козелецького р-ну Черніг. обл.). Відомими є також картини «Покладення в труну», «Воскресіння Христове», «Іоанн Богослов», у яких біблійні сюжети правили за основу для створення жанрових композицій з життя сучасників. Є припущення, що С. належить «Портрет Н. Д. Розумовської» (1753), а иакож ікона «Роменська мадонна». 1766 був призначений значковим товаришем Лубенського полку.

СТЕЦЕНКО Кирило Григорович /н.12 (24). V 1882, с. Квітки, тепер Корсунь-Шевченківського р-ну Черкас. обл. — п.29. IV 1922, с. Веприк, тепер Фастівського р-ну Київ. обл. ; похований там само, могила в залізній художній огорожі, надгробок низенький, на таблиці напис: «Український композитор Стеценко Кирило Григорович. 1882—1922». Могила в квітах (1965); збереглась і хата, де композитор жив і помер. По вулиці Велика Житомирська в Києві на будинку № 6 відкрито меморіальну таблицю з чорного граніту з написом: «У цьому будинку в 1919—1920 рр. жив видатний український композитор Кирило Григорович Стеценко (1862—1922». Урочисте відкриття таблиці відбулося 13 жовтня 1965. Виготовлена за проектом архітектора В. П. Шевченко. Виконав у матеріалі М. О. Бабич. Як бачимо, рік народження тут зазначено помилково, треба б «1882»/ — видатний укр. композитор, муз. -громадський діяч і дириґент. 1902 закіін. Київ. духовну семінарію. Музики навчався в Муз. -драм. шк. М. Лисенка (1903—07). Вивчав укр. муз. фольклор, перші твори написав на його основі. В Білій Церкві та у Т иврові 1908—11 оргшанізував аматорські муз. колективи, дириґував хоровими концертами, створив музику до вистав, дитячі опери, Музична спадщина відзначається глибокою народністю, яскравістю художніх образів, мелодійністю та емоційністю.1982 у київському вид-ві «Радянський письменник» вийшла чудова книжка П. Тичини «Подорож з капелою К. Г. Стеценка».

СТЕЦЕНКО Сергій Степанович /н.1888, м. Хорол на Полтавщині — п. після 1925; похований?/ — укр. письменник. Автор зб. оповідань та гуморесок «Жнива» (1924). Друкувався в часописа, чл. літ. організації «Плуг». В УРЕ не представлений.

СТЕЦИШИН Микола /н.1890 — п. після 1930-х рр. ; похований?/ — укр. військ. діяч, співробітник журналів «Тризуб» (Париж), «За державність», «Український інвалід». Уч. українізації рос. військ. частин на Пд. -Зх. фронті. Очевидно, репресований сталіністами. В УРЕ не представлений.

СТЕЦИШИН Мирослав /н.1883 — п. після 1930-х рр. ; похований?/ — американо-український громад. діяч. Заснував і редаґував соціалістично-демократичний часопис «Робочий народ» у Вінніпегу 1909—12, «Новини» в Едмонтоні. З 1921 — редактор «Українського голосу» у Вінніпегу. Голова «Союзу українців-самостійників». В УРЕ не представлений.

СТЕЦИШИН Юліан /н.1895 — п. після 1930-х рр. ; похований?/ — американо-український громад. діяч. Брат Мирослава С. ; з 1910 — у Канаді. Ректор Ін-ту ім. Петра Могили в Саскатуні. Співробітник «Українського голосу» у Вінніпегу. В УРЕ не представлений.

СТЕЦЮК Олександр Миронович /н. січень 1918, Житомирщина — п. 13. VII 1992, Москва; похований там само/ — укр. фармацевт. По закін. Одес. фарм. Ін-ту з 1938 служив в армії. Під час 2-ї світової війни був начальником аптеки евакошпиталю. Після демобілізації 1946 працював керуючим аптекою в Києві, а з 1949 — начальником закарпатського обласного аптечного управління. 1952 призначений у Москву зам. Начальника Головного аптечного управління Міністерства охорони здоров’я СССР. 1958 — начальник Головного управління і чл. колеґії МОЗ СССР. 1963 — в комітеті нар. контролю займався питаннями, пов’язаними з роботою медичної промисловості та аптечних управлінь. Автор спеціалізованих праць з питань організації та економіки фармації, керівництва аптечною справою. В УРЕ не представлений.

СТЕЦЮК Яків /н.9. XII 1922, с. Мокре на Житомирщині — п.16. Х 1980, Львів; похований там само/ — укр. письменник. 1939—41 нав. у Житомир. пед. ін-ті. Він — автор зб. оповідань і нарисів; повістей «Тобі одній» (1958), «Серце не вмирає» (1960); романів «Совість» (1964), «Площа» (1970); історичних повістей «Гонта» (1969), «Іван Підкова» (1971) та ін. В УРЕ не представлений.

СТЕЦЯ (Стець) Остап Антонович /н.18. VII 1900, залізнична будка с. Команча Сяніцького пов. на Лемківщині (тепер Польща) — п.23. III 1978, Москва; похований там само, могила, ймовірно, на Донському цвинтарі/ — совєцький і польський військ. діяч українського роду, генерал-майор. Навч. у Стрийській гімназії. Під час 1-ї світової війни був у лавах Січових стрільців. 30 березня 1916 потрапив у росю полон. Після розпаду Австро-Угорщини був у лавах УГА, брав уч. у боях за Львів. З травня 1920 — доброволець Червоної армії, курсант Харків. шк. червоних ст аршин, де потім залишився курсовим командиром. 1932 закіню Військ. академію ім. Фрунзе, з 1937 — викладач Свердловського піхотного уч-ща; з 1940 — підполковник, викладач Вищої шк. штабної служби, з березня 1941 — викладач Академії ім. Фрунзе. 1943 — начальник штабу першої дивізії ім. Т. Костюшка Війська польського. Після війни перебував на вищих військ посадах, а з 1954 — командуючий військами Сілезького військ. округу. В лютому 1956 поляки його повернули Москві, де він іде у відставку. В УРЕ не представлений.

СТЕЦЯК Михайло /н.30. VI 1925, с. Вілька Сяніцького пов. на Лемківщині (тепер Польща) — п. ?, Трускавець на Львівщині; похований?/ — укр. лемківський різбяр по дереву. Різьби навч. від батька ще шестирічним хлопцем. Спочатку вирізував традиційні тарілки, попільнички, орлів. 1945 переселився в Україну до с. Гутитсько на Тернопільщині. 1954—74 проживав у Гаграх (Грузія). Повернувся до м. Трускавця. Найхарактернішими його роботами 1954—60-х рр. є «Дикі кози», «Доярки», «Лемки»; 1961—70-х рр. — «Олені», «Ведмідь», «Боротьба людини з тигром», «Мавпочка». Роботи С. експонувалися на всесвітній виставці в Брюсселі (1957), на республіканській вист авці в Києві (1949), декадній у Москві (1951), як також на виставках у Сухумі (1964, 1968). В УРЕ не представлений.

СТЕЦЬКО /Стецик; н.2-а пол. XVI ст. — п. після 1618; похований?/ — гетьман ягорлицьких козаків 1618. Ці козаки визнавали зверхність кримських татар. Гетьман мав осідок на Сороці в Бесарабії (тепер Сороки, Молдова). В УРЕ не представлений.

СТЕЦЬКО Слава /н.14. V 1920, с. Романівка на Тернопільщині — п.12. III 2003 о 13.30, Мюнхен, Німеччина, тіло перевезено до Києва, де й поховано, могила на Новобайковому цвинтарі, поруч з похованнами Стуса, Чорновола та ін. борців за незалежність України/ — укр. політичний діяч, журналіст. Дружина Ярослава Стецька. Навч. у Львів. ун-ті і в Укр. вільному ун-ті в Мюнхені. Співзасновник Червоного Хреста в УПА, в’язень нацистських концтаборів. Еміґрувавши 1944 до Німеччини, стала чл. Антибільшовицького блоку народів, редаґувала низку його видань. З 1968 керувала відділом зовнішніх зв’язків ОУН /р/, 1986 обрана головою АБН; 1991 на VII Великому зборі революційної ОУН С. було обрано головою ОУН /р/. Останніми роками була нар. депутатом України. В УРЕ не представлена.

СТЕЦЬКО Ярослав /н.19. I 1912, Тернопіль — п.5. VII 1986, Мюнхен, Німеччина; похований там само/ — укр. політичний і військ. діяч. Походив з родини священика. 1930 закін. Терноп. гімназію, вищу освіту здобув у Краків. та Львів. ун-тах. З 1932 — чл. Крайової екзекутиви й ідеологічний референт ОУН, кілька разів був ув’язнений польс. владою.1936 на т. з. «Львівському процесі» був засуджений до 5 років ув’язнення і звільнений 1937 за амністією. Під час Національних зборів у Львові 30 червня 1941, що проголосили Акт відновлення державності України, С. став головою українського державного правління. За відмову відкликати цього акта був заарештований ґестапо та висланий до гітлерівського концтабору в Заксенгаузені (Німеччина), де перебував до осені 1944; з 1946 очолює організований ним Антибільшовицький блок народів (АБН); 1968 обраний головою Проводу ОУН /революціонерів/. Він є автором книги «30 червня 1941» (1967) та різних політичних і програмних праць. Чоловік Слави Стецько. В УРЕ не представлений.

СТЕЧИНСЬКА Елеонора /н.18. VIII 1852, м. Клуж, тепер Румунія — п.13. XI 1924, Львів; похована там само/ — укр. актриса. Мати Софії Стадникової (див. № 4447), дружина А. Стечинського (див. № 4552); у 1879—1917 працювала в Театрі товариства «Руська бесіда» у Львові, 1896—97 — в укр. трупах Ю. Косиненка та І. Мороза на Наддніпрянщині. Серед ролей — Стеха («Назар Стодоля» Шевченка), Ключниця («Шельменко-денщик» Квітки-Основ’яненка), Явдоха («Безталанна» Карпенка-Карого), Зінка («Нещасна любов» Манька), Баба з вулиці («Міщани» Горького), Анна («Верховинці» Коженьовського) тощо.

СТЕЧИНСЬКИЙ Андрій Федорович /справж. — Мужик; н. 16. XII 1849, с. Хрінів, тепер Кам’янсько-Бузького р-ну Львів. обл. — п.5. IV 1896, м. Золочів, тепер Львів. обл. ; похований там само/ — укр. актор, режисер, драматург. Чоловік Елеонори Стечинської (див. № 4551), батько Софії Стадникової (див. № 4447). Сценічну діяльність почав 1867 у Театрі товариства «Руська бесіда». 1868—69 виступав у приватних мандрівних трупах О. Бачинського та А. Моленцького на Правобережній Україні. 1869—96 (з перервами) працював у Театрі т-ва «Руська бесіда» (з 1893 — режисер, 1894—95 — директор театру).1873—77 служив в австрійській армії, 1881—83 працював у приватній трупі Т. Романович. Ролі: Виборний («Наталка Пол тавка» Котляревського), Дранко («Пошились у дурні» Кропивницького), Микита Сойка («Учитель» Франка), Кабиця («Чорноморці» Старицького). Автор драм «Міщанка», «Чорний Матвій», комедії «Псотниця», мелодрами «Довбуш», текстів оперет «Весілля на обжинках», «Садагурський дяк», переклав укр. мовою «Ревізор» та «Одруження» М. Гоголя.

СТЕЧИШИН Юліан /н.30. VI 1895, с. Глещава на Тернопільщині — п.24. II 1971, Саскатунь, Канада; похований там само/ — укр. громад. діяч Канади.1910 емігрував до Канади. 1926 закін. Саскачеванський ун-т. Був ректором Укр. ін-ту П. Могили, одним з організаторів Союзу українців-самостійників і його довголітнім головою, брав активну уч. у церковному житті українців Канади. Редаґував «Ювілейну книгу Українського інституту ім. П. Могили в Саскатуні 1916—1941», склав «Українську граматику» (1951) та написав «Історію поселення українців у Канаді» (1975). В УРЕ не представлений.

СТЕЧИШИН Мирослав /н.24. VII 1883, с. Глещава на Тернопільщині — п.18. XI 1947, Вінніпег, Канада; похований там само/ — укр. громад. діяч, редактор. 1902 емігрував до Канади. 1907 організував спілку «Боротьба» та став однією з провідних постатей в укр. соціалістичному русі Канади. Редаґував ґазети «Робочий народ» (1909—12), «Новини» та «Народна воля». Був секретарем дипломатичної місії УНР у Вашингтоні 1920. Брав активну уч. у роботі Союзу українців-самостійників. В УРЕ не представлений.

СТЕЧИШИН Савелія /н.19. VIII 1903, с. Тудорковичі на Івано-Франківщині — п? Вінніпег? ; похована там само?/ — укр. педагог, громад. діяч.1930 закін. Саскачеванський ун-т (Канада). Працювала викладачем в Укр. ін-ті ім. П. Могили. Була організатором та першим президентом Союзу українок Канади (1926—36). Багато років була редактором жіночої сторінки в «Українському голосі». Автор «Традиційної української кухні» (1957, англ. мовою). В УРЕ не представлена.

СТЕЧИШИН Михайло /н.1. III 1888, с. Глещава на Тернопільщині — п.16. II 1964, Саскатунь, Канада; похований там само/ — укр. суддя, громад. діяч. 1905 емігрував до Канади. 1920 закін. юрид. ф-т Саскачеванського ун-ту. 1947 був обраний суддею округу Саскачеван. Разом зі своїми братами брав уч. в організації Укр. ін-ту ім. П. Могили Укр. греко-католицької церкви в Канаді та Союзу українців-самостійників. В УРЕ не представлений.

СТЕШЕНКО Іван Матвійович /літ. пс. — Сердешний, Січовик, Світленко; н.12 (24). VI 1873, Полтава — 30. VI 1918, таємно вбитий чекистами, коли йшов з вокзалу до родичів увечорі в Полтаві, при цьому був присутній його син Ярослав; похований у Києві, могила на Новобайковому цвинтарі поблизу від могил корифеїв; надгробка немає, стоїть халізний хрест, на бляшаній табличці напис: «Стешенко Іван, 1873—1918» (1963). Згодом (1966) могилу обнесено залізною низенькою огорожею, скромно опорядковано, висаджено квіти, про що УРЕ мовчить/ — укр. письменник, літературознавець, культурно-освітній діяч. Закін. Київ. ун-т. У період громадянської війни був на боці укр. патріотів (УРЕ: в таборі буржуазних націоналістів), за що і підступно вбили його чекісти. Автор праць про І. Котляревського, Т. Шевченка, О. Стороженка, про укр. драму. Видав зб. поезій «Хуторні сонети» (1899), «Степові мотиви» (1901). Писав також прозові й драм. твори. Перекладав з ін. л-р (Овідій Назон, Ф. Шіллер та ін.). Був міністром освіти за УНР.

СТЕШЕНКО Іван Никифорович /н.12 (24). I 1894, Лебедин, тепер Сум. обл. — п. 3. V 1937, Харків; похований там само?/ — укр. співак (бас). Співу навч. в Італії. Дебютував 1914 в Бергамо. Співав у театрах Італії, Англії, Польщі, Франції, США. 1917—21 — соліст Київ. опери, 1921—34 — Харків. театру опери та балету, 1934—37 артист Харків. філармонії. Партії: Тарас Бульба (однойменна опера Лисенка), Сусаніп («Іван Сусанін» Глинки), Годунов («Борис Годунов» Мусоргського), Мефістофель (однойменна опера Бойто, «Фауст «Гуно). Репресований?

СТЕШЕНКО Ірина Іванівна /н.22. VI (4. VII) 1898, Київ — п.30. XII 1987; там само й похована, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. актриса, письменниця. Донька! вана Матвійовича С. та Оксани Михайлівни С., онука М. Старицького.1920 закін. Київ. муз. -драм. ін-т.1920—49 працювала в київських і харківських театрах, зокрема, 1923—34 — у театрі «Березіль». Ролі: Сірчиха («За двома зайцями» Старицького), Марися («Мартин Боруля» Карпенка-Карого), Дорина («Тартюф» Ж. -Б. Мольєра). Перекладала твори зарубіжних драматургів, автор спогадів про Леся Курбаса. Уч. 2-ї світової війни.

СТЕШЕНКО Оксана Михайлівна /н.1875, с. Карпівка, тепер Кременчуцького р-ну Полтав. обл. — п. осінь 1941 в етапному поїзді на перегоні між Челябінськом і Кустанаєм, загинула від рук сталіністів; похована в полі біля залізниці в спільній могилі з іншими в’язнями в Казахстані, де похований і А. Кримський, їх разом заарештували в Звенигородці й везли на загибель; УРЕ про це — ні слова/ — укр. письменниця. Дочка М. П. Старицького. 1892 Закін. Київ. гімназію. Займалася літ — пед. діяльністю. Автор хрестоматії для дітей «Рідні колоски» (1924—25, в 2-у виданні «Колоски життя»), творів для дітей «Як Юрко подорожував на Дніпрові пороги» (1929), «Герої зв’язку» (1930) та ін. Переклала укр. мовою «Пани Головльови» М. Салтикова-Щедріна (1939), рос. мовою «Кармалюк» М. Старицького. Написала ряд статей з літературознавства.

СТЕШЕНКО Ярослав Іванович /н.24. III (6. IV) 1904, Київ — п.11. III 1939 у сталінському концтаборі за Уралом, загинув; похований там само; в УРЕ про це ні — слова/ — укр. бібліограф. Син Івана Матвійовича та Оксани Михайлівни Стешенків. Закін. Київ. ін-т нар. господарства (1928); з 1929 працював у Києві в Книгознавства українському науковому інституті. Автор праць з бібліографії, книгознавства, про Г. Нарбута, С. Маслова, окремих бібліографічних покажчиків. 1933 С. заарештовано й заслано в табір за Урал, де й помер «від енцифаліту». В Російській держ. б-ці в Москві читачам потрапляють книжуки з екслібрисами Ярослава Стешенка.

СТЕШКО Федір /н.4 (16). IX 1877, с. Кам’янка, тепер Менського р-ну Черніг. обл. — п.31. XII 1944, Прага, Чехія; похований там само/ — укр. (УРЕ: і чес.) музикознавець, бібліограф і педагог. Навч. на юрид. ф-тах Київ. та Одес. ун-тів Муз. освіту здобув у Карловому ун-ті Праги (1923—26). Доктор музикознавства з 1936. У 30-х рр. був головою Укр. муз. т-ва в Празі. Автор досліджень з історії укр. музики XVII — XIII ст. і чес. -укр. муз. зв’язків.

СТИРАНКЕВИЧ Кирило /н. бл. 1850 — п. після 1930-х рр. ;похований? Репресований?/ — укр. письменник, православний священик. Автор првісті «За громаду» (1892 під псевдонімом К. Подоленко). В УРЕ не представлений.

СТОДОЛЯ Павло /справж. — Слюнін Павло Іванович; н. ? — п. після 1929, Воронежчина; похований?/ — укр. літературознавець, драматург, педагог, культурний діяч. Закін. Юр’ївський (Тартуський) ун-т. Жив у Лохвиці, був головою тамтешньої «Просвіти» (1919—21); у 1929 переїхав у м. Розсош на Воронежчині і — пропав. В УРЕ не представлений.

СТОЙКА Олександр /н.1890 — п. після 1932; похований?/ — закарпатський укр. церковний діяч, єпіскоп Мукачівської єпархії з 1932. Дальша доля невід. В УРЕ не представлений.

СТОЙКОВИЧ Опанас Іванович /н.1773, м. Рума, Сербія — п.1832, Харків; похований там само?/ — укр. (УРЕ: вітчизняний) природознавець. Навч. в Едінбурзі, Сегедській і Пресбурській академіях вищих наук, Геттінгенському та Тюрінгенському ун-тах. 1804 приїхав до Росії, чл. рос. АН. Працював професором фізики Харків. ун-ту; 1807, 1811—13 обирався його ректором. Популяризатор природничих знань. На формування світогляду С. певний вплив мав І. Кант. Прихильник деїзму, проте в поглядах на природу переважав стихійний матеріалізм з елементами діалектики. Онс. Праці: «Про повітряне кміння та його походження» (1807), «Система фізики» (1813) та ін.

СТОЛИПІН Петро Аркадійович /н.2 (14). IV 1862, Дрезден, Німеччина — 5 (18). IX 1911 убитий терористами, Київ; похований?/ — рос. держ. діяч і їхній патріот, душитель України. По закін. Петерб. ун-ту з 1884 — на держ. службі. З 1906 — міністр внутрішніх справ і голова ради міністрів. Керував придушенням революції 1905 — о7 у Росії, організатор третьочервневого периевороту 1907. Політика С. визначала урядовий курс у період реакції 1907—10 («столипіеська реакція»). Посилив політику нац. ґніту, зокрема щодо укр. народу. Автор т. з. столипінської реформи.

СТОЛМАКОВА Ганна Іванівна /н.28. VIII (10. IX) 1912, станиця Гришине, тепер м. Красноармійськ Донецької обл. — п. ?; Львів? похована?/ — укр. гігієніст, засл. діяч науки України з 1968. Закін. 1933 Дніпропетр. Мед. ін-т. 1944—63 працювала у Львів. мед. ін-ті. Доктор мед. наук з 1954, професор з 1955. У 1961—71 — директор Львів. н. -д. ін-ту епідеміології та мікробіології; з 1971 — зав. кафедрою гігієни харчування Львів. мед. ін-ту. Осн. праці присвячені вивченню питань етіології, патогенезу, епідеміології і профілактики стафілококових харчових інтоксикацій та захворювань ендемічним зобом, харчування с ільського населення і промислових робітників; дослідженню ролі вітамінів, мікроелементів у раціональному й профілактичному харчуванні.

СТОЛЯРОВ Яків Михайлович /н.28. X (9. XI) 1878, Москва — п.3. XII 1945, Харків; похований там само/ — укр. учений у галузі прикладної механіки та залізобетонних конструкцій, доктор тех. наук з 1938. Закін.1902 Харків. технологічний (тепер політехнічний) ін-т. З 1904 викладав у цьому ж вузі, потім у Харків. інженерно-будівельному ін-ті та Ін-ті інженерів народного господарства (тепер Харків. інженерно-економічний ін-т); з 1912 — професор. Осн. праці — в галузі буд. механіки, опору матеріалів, теорії машин, теорії залізобетону. С. — один з творців теорії ррозрахунку залузобетону за руйнуючими зусиллями.

СТОЛЯРСЬКИЙ Петро Соломонович /н.18 (30). XI 1871, Липовець, тепер с-ще міськ. типу Вінн. обл. — п.29. IV 1944, Одеса (УРЕ: Свердловськ); похований там само/ — укр. скрипаль і педагог, нар. артист УССР з 1939. Гри на скрипці навч. спочатку під батьковим керівництвом, потім у С. Барцевича (Варшава). 1900 закін. Одес. муз. уч-ще рос. муз. т-ва.1898—1919 — скрипаль в оркестрі Одес. оперного театру. 1911 відкрив власну муз. шк. ; з 1920 викладав в Одес. консерваторії (з 1923 — професор).1933 з його ініціативи було відкрито першу в СССР муз. школу-десятирічку. Серед його учнів — Д. Ойстрах.

СТОН Володимир /Володимир Балтарович; н.1903 — п. трагічно, серпень 1968, Прага; похований там само?/ — укр. композитор музики легких жанрів, добре відомий в Зх. Україні. Один з кількох визначних експертів по укр. марках 1918—20 на всю Європу. Власник великого архіву з цієї ділянки. За фахом — лікар-рентгенолог. В УРЕ не представлений.

СТОРОЖЕНКО Андрій /2-а пол. XVI ст. — п. після 1610; похований?/ — старший полковник Війська Запорізького 1610. В УРЕ не представлений.

СТОРОЖЕНКО Андрій Володимирович /н.12. VIII 1871, с. Велика Круча Пирятинського пов. -п. ?; похований?/ — укр. письменник, громад. діяч. 1879 скінчив гімназію в Москчві; 1879 с кінчив Київ. ун-т із золотою медаллю. Збирався присвятити себе ученій кар’єрі, натомість осели вся в Переяславському порвіті й заходився господарювати; 1886—92 був головою земської управи в Переяславі, проте з 1893 все ж повернувся до наукової діяльності, цікавлячись місцевою історією та історією України; особливо цікавився польським письменством, зв’язаним з Україною; опублікував чимало цікавих матеріалів, заходився видавати фамільний архів «Стороженки». Написав «Происхождение и сущность украинофильства». В УРЕ не представлений.

СТОРОЖЕНКО Андрій Якович /н.1791 — п.4. VII 1858, Київ; похований с. Чечвельча Лубенського пов. Полтав. губ. / — письменник, військовий рос. армії, брав уч. у війні 1812, кілька разів поранений, орденоносець; 1833 — генерал=майор; 1842 — таємний радник і сенатор; 1860 вийшов у відставку й оселився в с. Чечвельчі; твори стосуються Царства польського. С. гостро картав поляків і католицтво, що не корилися рос. владичеству. В УРЕ не представлений.

СТОРОЖЕНКО Григорій /н.2-а пол. XVII ст. — п. після 1734; похований?/ — укр. держ. діяч, ґенеральний бунчужний (1727); чл. комісії для перекладу правничих книг у Москві (1734). В УРЕ не представлений.

СТОРОЖЕНКО Микола Володимирович /н.29. V 1862, с. Велика Круча Пирятинського пов. — п. ? Певно. В Сербії, бо туди еміґрував; похований?/ — педагог, письменник. Закін. 2-у київ. гімназію 1881 із золотою медаллю, а Київ. ун-т — 1885 по істор. -філологічному ф-ту. Готувався до професорського звання, 1888 склав іспит на маґістра; 1889 — інспектор нар. уч-щ Черніг. губ. ; з 1909 — директор 1-ї київ. гімназії. Опублікував деякі історичні матеріали. Видавав з братом Андрієм Володимировичем фамільний архів «Стороженки» та ін. В УРЕ не представлений.

СТОРОЖЕНКО Микола Ількович /н.10 (22). V 1835 (УРЕ:1836), с. Іржавець, тепер Ічнянського р-ну Черніг. обл. — п.12 (25). I 1906, Москва; похований там само, могила на Ваганьковому цвинтарі, дільниця № 12/ — укр. (УРЕ: рос) історик л-ри, чл. -кор. Петерб. АН з 1899. Навч. у 1-й гімназії Києва. 1860 закін. Моск. ун-т. Друкуватися почав 1859. Належав до культурно-історичної шк. в літературознавстві. Дослідник історії зх. -європейських л-р, знавець творчості У. Шекспіра («Спроби вивчення Шекспіра», 1902 та ін.). Автор праці про життя і творчість Т. Шевченка — «Нові м атеріали для біографії Т. Шевченка» (1893—1900), нарису «Геніальний бідолаха» (1897), статей «Перші чотири роки заслання Шевченка. 1847—1851» (1888), «Дві записні книжки Шенвченка» (1908) та ін., розвідок з історії України. Віце-президент Шекспірівського товариства в Англії; бібліотекар Румянцевського музею в Москві (тепер Державна бібліотека РФ).

СТОРОЖЕНКО Олекса Петрович /н.12 (24). XI 1806 (УРЕ: 1805), с. Лисогори, тепер Ічнянського р-ну Черніг. обл. — п.6 (19). XI 1874, хутір Горішин поблизу Бреста, тепер Білорусія; похований там само; останні роки С. проовів на хуторі Горішин (або Тришин), тепер околиця Бреста; похований на місцевому цвинтарі; на металевій плиті ще й досі (1965) можна прочитати: «Скончался 6 ноября 1874 г.»; будинок С. зберігся, порушено справу, щоб тут створити кімнату-музей або хоч повісити меморіальну таблицю та належно впорядкувати могилу; а в будиноку письменника в 1960-і рр. була школа-інтернат / — укр. письменник. Походив з давнього козацько-старшинського роду. Навч. у Харків. пансіоні для дворянських дітей (1821—23), служив у війську (1824—50), згодом (до 1868) — чиновником при різних генерал-губернаторствах. Писати почав рос. мовою. У 50-х рр. друкувався в «Северной пчеле» і «Библиотеке для чтения», де були опубліковані його «Оповідання з селянського побуту малоросіян» і роман-хроніка «Брати-близнята». З появою журн. «Основа» почав писати укр. мовою.1863 опублікував у Петербурзі «Українські оповідання» в 2-х томах.1879 в Одесі вийшла незакінчена повість «Марко Проклятий». С. відтворював переважно етнограф. прикмети селян. побуту, розробляв казкові, анекдотичні й леґендарні мотиви.

СТОЯНОВ Андрій Миколайович /н.1830 — п.1907, Харків? Похований?/ — укр. історик права, фахівець з історії іноземних законодавств. 1853 закін. Харків. ун-т, з 1863 — доцент, з 1869 — професор цього ж ун-ту; 1876—86 — декан юрид. ф-ту цього ж вузу. Автор ряду праць, зокрема «Нарисів історії і догматики міжнародного права» (1875); пропаґував ідеї освіти та гуманізму.

СТОЯНОВ Олександр /н.1-а пол. XIX ст. — п. після 1878, Кутаїсі, Грузія? Похований?/ — укр. етнограф. У 6-х рр. XIX ст. збирав укр. етнографічні матеріали. Діяльний чл. київ. «Старої громади». Учителював у Полтаві; з 1878 — директор Кутаїської гімназії. В УРЕ не представлений.

СТРАВІНСЬКИЙ Ігор Федорович /н.5 (17). VI 1882, Оранієнбаум, тепер м. Ломоносов Ленінгр. обл. — п.6. IV 1971, Нью-Йорк, США; похований у Венеції, Італія/ — рос. композитор українського роду, син співака Федора С. Муз. освіту здобув під керівництвом М. Римського-Корсакова; з 1914 жив за кордоном — у Швейцарії (1914—20), Франції (1920—40), США (1940—71). С. цікавився фольклором, використовував засоби архаїчної пісенності, вдавався до колористичних прийомів імпреміоністів, джазових ритмів та інтонацій. Створив новий тип вистави: в балет ввів спів, музичну дію пояснював декламацією. Широта фантазії, новаторство оркестровки, винахідливість звукового колориту є притаманними балетам «Жар-птиця» (1910), «Петрушка» (1911), «Весна священна» (1914), хореографічній кантаті «Весіллячко» (1914—23), опері «Соловей» (1913). Для творів неокласичного періоду (тривав понад 30 років) характерним є використання прийомів і засобів музики барокко, старовинної контрапунктичної техніки, мелодики італ. Бельканто і водночас оригінальне і сучасне звучання. Балети — «Пульчинелла» (1920), «Поцілунок феї», «Аполлон Мусагет» (обидва — 1928), «Орфей» (1947); опера-буфа «Мавра» (1922), опера-ораторія «Цар Едіп» (1927), мелодрама «Персефона» (1934), опера «Пригоди гульвіси» (1951); концерти — для фортепіано і духових інструментів (1924), для скрипки з оркестром (1931), для 2 фортепіано (1935), камерний концерт «Дамбартон-Окс» (1938), «Симфонія псалмів» (1930), «Симфонія у трьох руках» (1945). У 50—60-х рр. С. застосовував додекафонію. Автор балету «Агон» (1957), творів для солістів, хору й оркестру — «Священний спів» (1956), «Плач пророка Ієремії» (1958), «Заупокійний спів» (1966); хореографічних пантомім» та ін. творів.

СТРАВІНСЬКИЙ Федір Гнатович /н.8 (20). VI 1843, с. Новий Двір, тепер Воложин. Р-ну Мінськ. обл., Білорусія — п.21. XI (4. XII) 1902, Петербург; похований там само) — рос. оперний співак (бас), українського рроду, батько композитороа Ігоря С. 1869 закін. Ніжинський юрид. ліцей, 1873 — Петерб. консерваторію. 1873—76 співав у Київ. рос. опері, з 1876 — соліст Маріїнського театру (Петепрбург). Перший виконавець партій Світлійшого («Черевички» Чайковського), Голови, Панаса («Майська ніч», «Ніч перед Різдвом» Римського-Корсакова), Скули («Князь Ігор» Бородіна) та ін. Кращі образи, створені С.: Фарлаф («Руслан і Людмила» Глинки), Мефістофель («Мефістофель» Бойто), Генріх Птахолов («Лоенгрін» Вагнера). Відомий і як камерний співак. Брав уч. у концертах М. Лисенка в Петербурзі.

СТРАЖЕСКО Микола Дмитрович /н.17 (29). XII 1876, Одеса — 27. VI 1952, Київ; похований там само, могила на Лук’янівському цвинтарі в одному ряду з могилою Г. Ф. Писемського, поблизу від могили Образцова; на могилі поставлено невеличку художню скульптуру жінки, яка колись прикрашала могилу художника Орловського. Надгробок скульпторп І. Кавалерідзе та арх. Миленського. Надгробок — цілий ансамбль, тут поховано й ін. членів родини С. На його могилі — брила білого мармуру. Київ, вул. Саксаганського,75 — меморіальна таблиця з білого мармуру на фасаді будинку Науково-дослідного ін-ту клінічної медицини ім. М. Д. Стражеска, напис позолочено: «В цьому будинку працював видатний учений, організатор українського інституту клінічної медицини, Герой Соціалістичної Праці академік Микола Дмитрович Стражеско. Народився в 1876 році, помер у 1952 році». Урочисте відкриття таблиці відбулося 5 березня 1954 року. Виготовлена за проектом архітектора І. Л. Шмульсона. Київ, Володимирська, 48-а: «В цьому будинку жив видатний учений Герой Соціалістичної Праці Микола Дмитрович Стражеско. Народився в 1876 році, помер у 1952 роц1. Урочисте відкриття таблиці відбулося 5 березня 1954 року. Виготовлена за проектом архітектора І. Л. Шмульсона; 1977 у Києві встановлено пам’ятника С., скульптор І. П. Шаповал, арх. І. Г. Шемседінов, бронза, граніт/ — укр. терапевт, академік АН України з 1934, дійсн. чл. АМН СССР з 1944, засл. діяч науки України з 1944, Герой Соціалістичної Праці (1947). Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту 1899 і залишився працювати на кафедрі спеціальної патології і терапії під керівництвом В. П. Образцова. 1901 працював у клініках Парижа, Берліна, Мюнхена; в 1902—04 в лабораторії І. Павлова в Петербурзі, де захистив докторську дисертацію „До фізіології кишок“. 1905 повернувся до Києва. 1907 — професор Київ. жіночого мед. ін-ту; з 1919 — Новоросійського ун-ту в Одесі; з 1922 — Київ. мед. ін-ту; з 1936 очолював Укр. н-д. ін-т клінічної медицини, який він і заснував 1936 (1952 ін-ту присвоєно його ім’я. С. описав (1906) „гарматний тон“ (т. з. феномен С.) при порушенні діяльності серця. Разом з Образцовим уперше в світі 1909 описав клініч. Ознаки тромбозу вінцевих артерій серця, що зрробило діагностику інфаркту міокарда доступною практичним лікарям. З 1917 почала формуватися наукова школа С., для якої стало характерним творче поєднання клінічних та експериментальних досліджень. Розробив метод (1924) фізичної діагностики захворювань органів черевної порожнини. Довів (1934) гіпотезу стрептококової етіології ревматизму. Найзначніші праці С. та його учнів присвячені вивченню проблем грудної жаби, інфаркту міокарда, ревматизму, сепсису, серцевої недостатності, гіпертонічної хвороби, захворювань шлунково-кишкового т ракту, печінки, крові тощо. С. багато зробив для формування функціонального напряму укр. кардіології. Брав активну уч. у роботі наукю т-в терапевтів і керівних органів охорони здоров’я.

СТРАХОВ Адольф Йосипович /справж. — Браславський; н. 6 (18). Х 1896, Катеринослав, тепер Дніпропетровськ — п.3. I 1979, Харків; похований там само/ — укр. скульптор і графік, нар. художник УССР з 1943. Одеське худож. уч-ще закін. 1915, де навч. у Й. Мормоне. По жовтневій революції виконав сати ричні малюнки для ґазет «Звезда», «Донецкий коммунист», «Селянська правда»; автор обеліска на братській могилі Героїв революції з панно-діорамою 2 Один боєць упав — мільйон іде на зміну» (1919), тріумфальної арки на честь 1-ї Кінної армії з панно «Червона кіннота не знає перепон» (1920), створив серію плакатів «Абетка революції» (1921). У 1922—25 працював переважно у галузі книжкової графіки: малюнки обкладинок до «Ленінської бібліотеки» (1922), книги Дж. Ріда «Десять днів, що потрясли світ» (1923), збірники «Ленін» (1926), творів Т. Шевченка, Ф. Достоєвського, Л. Толстого та ін. Автор численних плакатів на компартійну тематику. Автор погруддя Т. Шевченка (1933), пам’ятників М. Глинці, С. Кірову та ін.

СТРАХОВ Микола /н.1828 — п.1896; похований?/ — рос. філосов та літ. критик українського походження; писав у сибірській «Основі», був під великим впливом Гегеля. Оригінальне його «почвенічество» — намагання зв’язати рос. культуру з «народним ґрунтом» та різка критика Заходу. В УРЕ не представлений.

СТРАХОВ Тимофій Данилович /н.23. I (4. II) 1890, с. Лучки, тепер Прохорівського р-ну Бєлгород. Обл., РФ — п.11. Х 1960, Харків; похований там само/ — укр. міколог і фітопатолог, чл. -кор. АН УССР з 1948, засл. діяч науки УССР з 1955, почесний чл. ВАСГНІЛ з 1956. У 1916 закін. Харків. ун-т, з 1913 працював на Харків. с. -г. дослідній станції; 1930—32 — в Укр. н. -д. ін-ті захисту рослин; 1949—56 — в Ін-ті генетики і селекції АН України. Одночасно викладав у Харків. с. -г. ін-ті та з 1921 — у Харків. ун-ті (з 1928 — професор). С. запропонував (1923) теорію патологічного процесу в рослин, за якою хвороба — складна взаємодія хворої рослини, збудника хвороби та умов існування; розробляв агротехнічні й хімічні заходи, спрямовані на підвищення імунитету рослин проти захворювань.

СТРАШКЕВИЧ Володимир Михайлович /пс. -В. Поточний; н.1876 — п. після 1930-х рр. ; репресований? похований?/ — укр. письменник, громад. діяч. Співробітник Ін-ту укр. наукової мови при ВУАН. 1926 від київської «Старої гром ади» вітав М. С. Грушевського під час ювілейного святкування. В УРЕ не представлений.

СТРАШКО Андрій Степанович /н.23. VIII 1916, Полтава — п.24. XII 1969; там само й похований?/ — укр. поет, журналіст. Скінчивши середню шк., був літ. працівником. 1939 закін. УКІЖ в Харкові, де й почав писати й друкувати вірші. Був відповідальним секретарем ґаз. «Комсомолець Полтавщини». Брав уч. у 2-й світовій війні, полонений попав до фашистського табору. По війні журналіст Полтав. обл. радіо Автор зб. поезій «Де Ворскла хлопоче» (1958), «Життя кличе» (1962), «Якщо ти любиш» (1966).

СТРАШНОВА Поліна Антонівна /н.13. I 1905, с. Глодоси Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл. — п.14. VIII 1970; там само й похована?/ — укр. письменниця. Закін. педтехнікум та учительський ін-т. Працювала в школах. Окремими книжками вийшли ром ани»Степовими шляхами» (1956), «Глухі села» (1959), «Нечуйвітри зводяться».

СТРЕЛЬБИЦЬКА Олександра Іванівна /н.6. XI (19. XI) 1905, Одеса — п.2. III 1980, Київ; похована там само/ — укр. учений у галузі будівельної механіки, доктор тех. наук з 1959, професор з 1969, засл. діяч науки УССР з 1966. Закін. (1932) Київ. інженерно-будівельний ін-т, 1934—41 викладала в цьому ж вузі. 1933—80 працюввала в Ін-ті механіки АН України. Осн. праці стосуються розрахунку металевих конструкцій при пластичних деформаціях, теоретичних та експериментальних досліджень тонкостінних стрижнів і рам за межею пружності, вивчення пружно-пластичного стану пластин та пологих оболонок при поперечному навантаженні.

СТРЕЛЬБИЦЬКИЙ Іван /н.2-а пол. XVII ст. — п. 1-а пол. XVIII ст. ; похований у Чернігові?/ — укр. гравер на міді кін. XVII — поч. XVIII ст. Працював у Києві та Чернігові. Виконав гравюри з портретами гетьмана П. Дорошенка, М. Лаговського, ми трополита Варлаама Ясинського (1707), оформив видання «Алфавіт зібраний, римами складений» І. Максимовича (1705).

СТРЕЛЬБИЦЬКИЙ Симон Іванович /рр. н., см. і місце поховання невід./ — укр. золотар кінця XVIII — 1-ї третини XIX ст. Працював у Києві. Твори: два великі свічники для ікон (1801), срібні царські врата у Миколаївській церкві Києво-Печерської лаври (1802), свічник (1803), срібна шата для ікони Успенського собору (1823), срібний німб для чудотворної ікони Києво-Печерської лаври (1829, разом зі своїм сином Олександром, майстром брильянтових справ). З творів С. збереглися лише потир (келих; Київ. істор. музей) і велике срібне блюдо.

СТРЕЛЬБИЦЬКИЙ Федір (рр. н., см. і місце поховання невід./ — укр. гравер на міді 2-ї пол. XVIII — поч. Х1 Х ст. Працював у Почаєві. Автор гравюр «Апостоли Петро і Павло несуть модель Почаївської церкви», «Йов Почаївський», великої титульної сторінки до Почаївської біблії (1798).

СТРЄЛКОВ Ілля Іванович /н. 28. VII (9. VIII) 1898, станиця Архангельська, тепер Тихорецького р-ну Краснодар. краю — п.23. II 1954, Харків; похований там само/ — укр. хімік, чл. -кор. АН УССР з 1948. Закін. 1925 Харків. технологічний ін-т. 1921—24 — секретар совнаркому УССР. 1924—30 — учений секретар голови совнаркому УССР; 1928—38 — учений секретар, заступник голови комітету хімізвції при совнаркомі УССР. Одночасно 1925—41 викладав в ін-тах Харкова.1933—39 — директор Харків. хім. — технологічного ін-ту (з 1949 — політехнічний ін-т). 1941—44 перебував у лавах Совєцької армії. З 1944 до 1954 — директор Харків. технологічного ін-ту буд. матеріалів і зав. кафедрою. Осн. наук. праці присвячені термохімії, хім. термодинаміці органічних сполук та історії совєцької хімії.

СТРИБОГ /найдавніша згадка про С. є в «Повісті временних літ». Київський літописець Нестор записав, що великий князь Володимир Святославович поставив поза своїм теремним двором кумири Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла й Мокоші. У «Слові о полку Ігоревім» вітри названо «стрибожими внуками». Ім’я С. відбилося в топоніміці України; в нашій пам’яті/ — один із головних язичницьких богів давніх українців.

СТРИЙКОВСЬКИЙ (Stryjkowski) Мацей /н. бл.1547, Стрийков, тепер Польща — п.1582; похований?/ — польс. історик і поет. 1570 закін. Краків. академію. Служив у війську, пізніше перебував на дипломатичній службі. Автор «Хроніки польської, литовської, жмудської і всієї Руси» (доведена до 1572, надрукована вперше 1562 в Кенінбергу). На «Хроніку» С. як на істор. джерело посилався С. Величко та Г. Грабянка.

СТРИНСЬКИЙ Гіндор /н.1875 — п. після 1930-х рр., репресований? Похований?/ — закарпато-український етнограф, дійсн. чл. НТШ. З 1910 — кустос мадярського нацю музею в Будапешті. До 1923 — шеф мін-ва освіти й нац. меншин. Редактор часопису «Ukrania» (1916) та «Руско-укранска правда» (1919). В УРЕ не представлений.

СТРИПСЬКИЙ Гіядор Миколайович /пс. — Я. Біленький, Ядор; н.7. III 1875, с. Шелестове, тепер у складі смт Кольчиного Мукачівського р-ну Закарпатської обл. — п.9. III 1946, Будапешт, Угорщина; похований там само/ — укр. (УРЕ: та угор.) філолог, поет і перекладач, чл. Рум. АН з 1913. Писав укр., угор., румун., словац. Мовами; з 1910 — працівник нац. музею в Будпешті. 1916 видавав угор. мовою двотижневик «Україна». Осн. праці: «Православо-грецькі культурні сліди поміж мадярами Арпадової доби» (1913), «Етнографічний опис Угорської Руси», «Найстаріший румунський друк латинкою» (1911, у співавт.), «Чим ми завдячуємо російській літературі» (вид.1949). Переклав угор. мовою «Слово ополку Ігоревім», окремі т вори Т. Шевченка (в т. ч. вперше — «Заповіт»), І. Франка, М. Коцюбинського, вивчав давнє письменство Закарпаття («Старша руська письменність на Угорщині», 1907; «З старшої письменності Угорської Руси», 1914 та ін.). Зібрав значний топонімічний матеріал («Межові назви Підкарпатської Руси», 1924), видавав «Пам’ятки русько-української мови і літератури» (1919). Писав також вірші укр. мовою. Автор кількох с татей про Т. Шевченка.

СТРІЛЕЦЬ Ольга Олександрівна /н. 2.1 1923, с. Жовтневе Вовчанського р-ну Харків. обл. — п.11. III 1974; Івано-Франківськ? Похована там само?/ — укр. письменниця, уч. 2-ї світової війни. Закін. Харків. педінститут (1948) та аспірантуру. Працювала в Кам’янець-Подільському педінституті та в школах Івано-Франківська. Окремими виданнями вийшли зб. поезій «Дороги» (1960), «Мої!» (1963), «Ломикамінь» (1966), книжка нарисів «Спасибі, люди!» (1964).

СТРІЕЦЬКИЙ Сава /ченцем — Созонт; н.2-а пол. XVIII ст. — п.1828, Мотронинський монастир на Київщині; похований у Мот ронинському монастирі на Чигиринщині/ — укр. письменник. Навч. у Київ. академії, з 1797 — учитель польс. мови в Київ. академії; згодом був священиком, військовим, монахом Мот ронинського могнастиря на Київщині. Автор драми. В УРЕ не представлений.

СТРІЛЬБИЦЬКИЙ Іван /н.1861 — п. після 193 о-х рр., репресований? Похований?/ — рос. церковний письменник укр. походження. В УРЕ не представлений.

СТРІЛЬБИЦЬКИЙ Іван Опанасович /н.1828, Лохвицький пов. — п.1900, Петербург? Похований там само?/ — укр. картограф, походив з дворян Лохвицького повіту. Закін. землемірну шк., служив у Межевому корпусі та у війську; 1861 закін. Академі. Ґенерального штабу; здобув славу як картограф. 1865 склав карту європейської Росії на 178 аркушів, і відтоді був керівником картографів не лише в Росії, а й за кордоном. Опублікував багато праць з картографії. В УРЕ не представлений. Проте в СЭС (М.1980) на 1289 стор. є як «рус. Картограф, ген. От инфантерии. В 1865—1871 рук. Работами по составлению „Специальных карт Европейской России“ (масштаб 10 вёрст в 1 дюйме). В 1874 дал первые точные сведения о площади России». Отак!

СТРІЛЬЦОВ Зосим Іванович /н.17 (29). IV 1831, кол. Катеринославська губ. — п.15. (27). V 1885, Харків; похований там само/ — укр. ембріолог. Закін. мед. ф-т Харків. ун-ту (1854), після чого працював лікарем на Катеринославщині, а 1857—74 — у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), одночасно вивчав проблеми теор. Медицини. З 1874 — спрівробітник кафедри ембріології, гістології та порівняльної анатомії Харків. ун-ту. Праці С. присвячені вивченню діяння ефіру на тваринний організм, дослідженню кровообігу і проблемі зародкового розвитку кісткової тканини.

СТРІХА Віталій Іларіонович /н.30. V 1931, Київ — п.8. I 1999; там само й похований, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. учений-фізик, педагог, організатор, відомий академік, президент Академії наук вищої шк. України. 1955 закін. Київ. ун-т, де працював на різних посадах (науковий співробітник, завідувач лабораторією, проректор з наукової роботи, завідувач кафедрою). Доктор фізико-математичних наук з 1971, професор з 1973, лауреат Держ. премії України (1970), лауреат нагороди Ярослава Мудрого Академії наук вищої шк. України. Академік (відділення фізики та астрономії) і президент Академії наук вищрї шк. України з 1992, він створив наукову шк. в галузі вивчення контакту метал — напівпровідник, розробив та впровадив у виробництво ряд надвисокочастотних діодів і швидкодіючих інтегральних схем. Підготував понад 40 докторів та кандидатів наук. Автор понад 300 наук. праць, серед них 40 авторських свідоцтв і 10 монографій, підручників. Має спільні наук. праці з ученими Франції, Німеччини, Росії, Польщі та Словаччини. Постійно турбувався про престиж Академії вищиї шк. України і її науковців.

СТРОКАТА-КАРАВАНСЬКА Ніна /н.31. I 1926, Одеса — п.2. VIII 1998, м. Балтімор, штат Меріленд, США; похована там само?/ — укр. політичний діяч, правозахисник, чл. -основоположник Української Гельсінської групи, доктор наук, автор книжки англ. мовою «Репресії в документах.1975—80» («Dokumented Persecution. 1975—1980»). Закін. з відзнакою Одес. мед ін-т, працювала в Одес. мікробіологічному ін-ті, лікарем на півдні України; з 1952—71 — науковим працівником Одес. мед. ін-ту, стала чл. Американської асоціації мікробіологів, автор багатьох наук. прац. 1961 Ніна Строката одружилася з поетом, перекладачем, літературознавцем Святославом Караванським, який був засуджений до 25 років ув’язнення за українську націоналістичну діяльність і який на той час повернувся до Одеси. Коли С. Караванаського вдруге заарештували 1965, ім’я Строкатої стає відоме як активного оборонця свого чоловіка та переслідуваних і ув’язнених укр. правозахисників. 1966 Строката в листі на ім’я начальника мордовського концтабору Королькова писала: «Протягом 18 років адміністрація табору була неспроможна вплинути на ув’язненого С. Й. Каравансаького, а сім’ї Кароаванського не дають можливості підтримувати з ним дозволені законом контакти. Тому я, дружина Караванського С. Й., прошу його розстріляти, щоби зупинити багаторічні муки мойого чоловіка і безперервні конфлікти між Караванським і адміністрацією». 1971 Н. Строкату за її погляди і захист свого чоловіка викинуто з Одес. мед. ін-ту. Вона переїздить у Нальчик, де працює викладачем у місцевому технікумі. 8 грудня 1971 її було заарештовано в дорозі з Нальчика до Одеси і засуджено в травні 1972 на чоти ри роки ув’язнення за «антирадянську діяльність». Ув’язнення відбувала в мордовських концтаборах разом з Іриною Калинець, Надією Світличною, Стефанією Шабатурою, Іриною Сеник, Одаркою Гусяк та ін. Обороною Строкатої займався комітет, створений у грудні 1971, до якого входили П. Якір, Ірина Калинець, В. Стус, Л. Титмчук, В. Чорновіл. У США компанію оборони Н. Строкатої очолив голова вид-ва «Смолоскип», доктор мікробіології А. Зварун.1975 її було звільнено з увязнення й заслано до підмосковного міста Таруса. 9 листопада 1976 вона стає чл. -засновником Української Гельсінської Групи, автором і співавтором багатьох документів Групи.1979 подружжю Караванських дозволено у листопаді 1979 виїхати до Великобританії, а згодом — до США. До останніх днів вона боролась за свободу людини, за волю України.

СТРОКАЧ Тимофій Амвросійович /н. 19. II (4. III) 1903, с. Білоцерковка, тепер с. Астраханка Ханкайського р-ну Приморського краю РФ — п.15. VIII 1963, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтароі/ — укр. сов. військ. і держ. діяч, один з організаторів і керівників парти зан. руху в Україні під час 2-ї світової війни 1941—45, генерал-лейтенант (1944). У 1919 брав уч. у партизан. Боротьбі на Далекому Сході проти білогвардійців та япон. інтераентів. У Сов. армії з 1923. До 1940 служив у прикордонних військах. З березня 1941 — заст. наркома внутрішніх справ УССР. На поч. 2-ї світової війни його залишають керувати формуванням винищувальних загонів. З червня 1942 по 1945 — нач. Укр. штабу партизанського руху. 1945—46 — заст. наркома внутр. справ УССР, 1946—56 — міністр внутр. справ УСССР, 1956—57 — заст. міністра внутр. справ СССР — нач. гол. управління при кордонних і внутр. військ МВС СССР. Автор спогадів «Наш позивний — Свобода» (вид.1957).

СТРОНІН Олександр Іванович /н.20. II (4. III) 1826, слобода Ракитина, кол. Хотимський пов. Курськ. Губ., тепер Ракитнянського р-ну Білгород. обл., РФ — п.29. I (10. II) 1889, Ялта; похований там само/ — укр. (УРЕ: і рос.) громад. діяч демократично-просвітительського напряму, історик-соціолог. Походив з родини кріпака. 1837 С. відпущено на волю.1848 закін. філософський ф-т Київ. ун-ту. 1848—62 — викладач Кам’янець-Подільської, Новгород-Сіверської і Полтав. гімназій. Брав уч. в організації і роботі полтав. недільних шкіл, полтав. громади.1862 заарештовано за антиурядову діяль ність і на поч. 1863 заслано до Архан. губ. 1869 повернувся до Петербурга, перебував на держ. службі. В своїх історико-соціологічних працях «Історія і метод» (1869), «Політика як наука» (1872), «Історія громадськості» (1885) переносив закони й висновки матем. і природничих наук на історію суспільства.

СТРОНСЬКИЙ Іван /н.1864 — п. після 1930-х рр., репресований? Похований?/ — укр. громад. діяч і педагог Галичини. В УРЕ не представлений.

СТРУВЕ Людвіг Оттович /н.2. XI (УРЕ: 20. Х; 1. XI) 1858, Пулкове, поблизу Петербурга — п.4. XI 1920, Харків (УРЕ: Сімферополь); похований там само?/ — укр. астроном. Син Отто Васильовича С., внук Василя Яковича С. Закін. Дерптський (Тартуський) ун-т (1880); у 1886—80 працював на Пулковській обсерваторії; 1886—94 — астроном-спостерігач Дерптської обсерваторії; з 1897 — професор Харківського ун-ту і директор обсерваторії при ньому (з 1898). Осн. праці С. стосуються дослідження подвійних зірок, обробки спостережень покрить зірок Місяцем з метою визначення його радіуса. В кінці 80-х рр. висловив думку про обертання галактики.

СТРУВЕ Отто Людвігович /н.12. VIII 1897, Харків — п. 6. IV 1963, Берклі, Каліфорнія, США; похований там само/ — амер. астроном, чл. Лондон. Королівського т-ва з 1952. Син Людвіга Оттовича С. Закін. Харків. ун-т (1919); емігрував до США 1920, бо побачив, на що здатні совєти. З 1921 працював у Чікагському ун-ті. 1932—47 — директор обсерваторії Йєркської (штат Вісконсін) та Мак-Дональд (штат Техас), 1959—62 — директор Нац. радіоастр. обсерваторії США у Грін-Бенке. Віце-президент (1948—52) і президент (1952—55) Міжнар. Астр. Союзу. Осн. праці присвячені теор. і практичній зоряній спектроскопії. Автор гіпотези про еволюці. зірок.

СТРУВЕ Петро Бернгардович /н.26. I 1870, Полтавщина (УРЕ: Перм, тепер РФ) — п.26. II 1944, Париж, Франція; похований там само/ — рос. економіст і публіцист, походив з полтавських дворян, син дійсного таємного радника, онук Василя Яковича С. 1895 закін. юрид. ф-т Петерб. ун-ту. Опублікував працю, ідеї якої з половини 90-х рр. панували в гуртах молоді на противагу до марксівської доктрини. В ній С. торкнувся: а) ролі особи в історії; б) переконання в специфічності національного характеру й духу рос. народу; в) особливої історичної долі росіян. Також розглянув капіталізм, мораль, право і т. п. ; проповідував мальтузіанство; за кордоном видавав журн. «Освобождение»; з 1905 — чл. ЦК партії кадетів, пізніше — лідер її правого крила, буржуазний націоналіст; після 1917 — запеклий контрреволюціонер, білоемігрант; виступав проти незалежності України.

СТРОНСЬКИЙ Іван /н.1864 — п. після 1930-х рр., репресований? Похований/ — галицько-український громад. діяч і педагог. В УРЕ не представлений.

СТРУК Євстахій /н.22. IX 1909, с. Синевідське Вижнє на Львівщині — замордований енкаведистами на поч. червня 1941, Львів; похований?/ — укр. громад. діяч. Закінчивши 1936 економ. ф-т Львів. ун-ту, працював у спільці Центросоюз. 1939 заарештований поляками як чл. ОУН, перебував у концентраційному таборі «Береза Картузька». Був засуджений до страти. По приході більшовиків у Галичину С. утікає з тюрми. Невдовзі стає директором Львів. мед. ін-ту і продовжує далі роботу в ОУН. Тут його вже заарештовує НКВД і замордовує. Його знівечене тіло в енкаведистській в’язниці розпізнали після приходу німців до Львова. В УРЕ не представлений.

СТРУМИЛІН (справж. — Струмилло-Петрашкевич) Станіслав Густавович /н.17 (29). I 1877, с. Дашківці, тепер Літинського р-ну Віннн. обл. — п. 25. I 1974, Москва; похований там само/ — совєцький економіст, статистик, історик. Соціолог. акад. АН СССР з 1931, Герой Соціалістичної Праці (1967). Чл. КПСС з 1923; з 1893 — уч. революц. робітн. руху. Закін. 1914 екон. відділення Петерб. політех. ін-ту. Після Лютневої революції 1917 — чл. петроградської районної та загальноміської дум, чл. екон. відділення Петроградської ради робітн депутатів. Після жовтневого перевороту С. — зав. відділом статистики Петроградського обл. комісаріату праці, зав. відділом статистики Наркомату і ВЦРПС. За особистою рекомендацією В. Лєніна С. було залучено до роботи в Держплан СССР, де працював 1921—37 і 1943—51. Вів наук. і пед. роботу в Моск. ун-ті (1921—23), Ін-ті нар. г-ва ім. Г. В. Плеханова (1929—30), Моск. держ. екон. ін-ті (1931—50). В 1948—52 — зав. сектором історії нар. г-ва Ін-ту економіки АН СССР, 1948—74 — на наук. роботі в Академії сусп. наук при ЦК КПСС. Праці з питань економіки, статистики, управління нар. г-вом, планування, демографічного прогнозування, політ. економії соціалізму, наук. комунізму, соціології, філософії. Під його керівництвом розроблено першу в світі систему матеріальних балансів, наук. методологію широкого практичного використання бюджетних досліджень та ін.

СТРУТИНСЬКА Марія /н.9. IX 1897, м. Долина на Івано-Франківщині — п.6. V 1984, Філадельфія, США; похована там само/ — укр. письменниця, журналіст, перекладач, громад. діяч. Працювала у Львові учителькою та була чл. крайової екзекутиви Союзу Українок (1922—39) і редактором його органу «Українка» (1937—39). Публікувала статті та оповідання у львів. періодиці. В 1930-х рр. робила переклади з франц. л-ри. У 1950-х рр. еміґрувала до США. Вона — чл. -співзасновник Спілки укр. письменників в екзилі «Слово», публікувала численні статті і прозові твори в укр. еміґраційній пресі, повість «Буря над Львовом», спогади-репортаж «Далеке зблизька», редаґувала ряд видань. В УРЕ не представлена.

СТРУСЕВИЧ Михайло /н. 1855 — п.1898; похований?/ — укр. журналіст, чл. редколеґії ґазети «Діло». В УРЕ не представлений.

СТРУТИНСЬКИЙ Антін /н.1832 — п.1907; похований?/ — галицько-український громад. діяч, греко-католицький священик. Один з головних проповідників тверезості (антиалкоголізму) в 70-х рр. XIX ст. в Галичині. В УРЕ не представлений.

4618. СТРУТИНСЬКИЙ Михайло /н.3. XII 1888, с. Підмихайля на Івано-Франківщині — в кінці червня 1941 перед приходом німців замордований НКВД, Львів; похований?/ — громад. -політичний діяч, журналіст. Закін. Віденський та Львів. ун-ти. Політ. діяч Національно-Демократичної партії, згодом — Трудової партії. Був активістом УНДО. 1928 був обраний до Польського сейму. Редаґував або допомагав ркдаґувати багато галицьких укр. видань, зокрема, «Діло», «Шляхи», «Життя і мистецтво», «Наш прапор» та ін. Брав активну уч. в організації укр. шкільництва. В УРЕ не представлений.

СТРУХМАНЧУК Яків Михайлович /н.10. VIII 1884, с. Росоховатець, тепер Козівського р-ну Терноп. обл. — 2. XII 1937 начальником 3-ї частини Водороздільного відділення ББК НКВС Смиірнов о 24 годині згідно з протоколом № 211 засідання трійки НКВС Карельської АРСР від 20 листопада 1937 і розпорядження 3 відділу ББК НКВС за № 20545 від 27 листопада 1937 розстріляв; похований там само? В селі Росоховатець 7 серпня 1994 відкрито пам’ятник С./ — укр. художник, військово-політичний діяч. По закін. сільської шк. навчався в Бережанській гімназії, де прилучився до нац. -патріотичного руху молодої галицької інтеліґенції, опанував основами малярського мистецтва. Потім перевівся до Львівської гімназії, а по її закінченні вступив до Краківської АМ. 1910 отримав творче відрядження до Зх. Європи, де впродовж 3 місяців вивчав шедеври світового мистецтва в картинних ґалереях Берліна, Дрездена, Мюнхена, Парижа. Після повернення до Львова отримав від фундації Андрея Шептицького фінансову підтримку й поїхав навчатися до Парижа; відвідав Італію, у Ватикані створив для графа Шептицького серії полотен релігійного змісту. 1913—14 викладав малювання в гімназії Перемишля. Весь повоєнний доробок С. пропав безповоротно. Художник свідомо включився в боротьбу за вільну Україну. Був офіцером австрійської армії, потім воїном УГА, ад’ютантом ґенерала М. Тарнавського, російський полон відбував у Сибіру, 1920 добровільно прибув на Совєцьку Україну, працював у Києві в Ін-ті польської культури, де його заарештували, відвезли до Харков й катували там 8 місяців, учинивши 14 виснажливих допитів.1997 у київ. вид-ві «Дніпро» вийшла книжка «Художник Яків Струхманчук — жертва сталінського терору», звідки і взято цей короткий матеріал. В першому виданні УРЕ С. не був представлений. У другому є, але рік смерті помилково зазначено «1938» і про військово — політичні дії С. — ні слова.

СТУДИНСЬКИЙ Кирило Йосипович /н.4. Х 1868, с. Кип’ячка, тепер Терноп. р-ну Терноп. обл. — у червні 1941 після евакуації сов. військ примусово вивезений зі Львова й пропав безвісти; похований?/ — укр. славіст, літературознавець, письменник. Академік АНУ. Вчився у Віденському ун-ті, був на дослідницькій роботі в Берлінському ун-ті. 1897—99 — доцент Краківського ун-ту. 1900—18 і 1939—41 — професор Львів. ун-ту (1939—41 — його проректор). Був одним з керівних чл. Християнсько-суспільної партії. 1921—22 — голова Укр. нац. ради, діяч НТШ; довголітній директор філологічної секції (1923—32 — його голова). Під час першої рад. окупації Зх. України 1939 був головою народних зборів, у 1940 — депутатом Верховної Ради. На цих постах врятував багатьох українців від репресій. С. — автор понад 500 праць із літературознавства, в яких застосовував переважно соціологічні й порівняльні методи, зокрема в працях з полемічної л-ри: «Пересторога» (1895), «Пам’ятки полемічного письменства кін. XVI і поч. XVII в.» (1900) та ін. ; з культурно-літературного руху в Галичині: «Кореспонденція Я. Головацького» (1905—09), «Копітар і Зубрицький» (1918) та ін. ; з фольклору: «Лірники» (1894); з укр. л-ри XIX ст.: «Котляревський і Артемовський» (1901), «Літ. замітки» (1901) та ін. С. — також автор віршів та оповідань, що публікувалися в укр. періодиці. В УРЕ про см. С. лише зазначено рік.

СТУКОВЕНКОВ Михайло Іванович /н.5 (17). Х 1849 (УРЕ: IX 1842), Петербург — п.2 (14). III 1897, Київ; похований там само/ — укр. дерматовенеролог. Закін. Медико-хірургічну академію в Петербірзі (1866). Уч. рос. -турецької війни 1877—78, під час якої завідував, зокрема, санітарною справою м. Плевни (Болгарія); з 1883 — доцент кафедри дерматовенерології Київ. ун-ту (з 1887 — професор). Праці С. присвячені лікуванню шкірних хвороб. Він розробив нову методику лікування сифілісу ртуттю. Засновник і голова Київ. фізико-медичного т-ва.

СТУПНИЦЬКИЙ Василь /н.1879 — п. після 1930-х рр. ; репресований? Похований?/ — укр. композитор, дириґент. Муз. педагог, музмколог. Хорові композиції. 1926 вітав на ювілейному святі М. С. Грушевського від Харківської секції археології. В УРЕ не представлений.

СТУПНИЦЬКИЙ Петро /н. 2-а пол. XVIII, с. Брустурів, тепер Косівського р-ну Івано-_Фр. обл. — п. після 1848: похований там само?/ — парох с. Брустурів, залишив хроніку «Пам’ятник, описаний ієреєм Петром Ступницьким, парохом в Брустурах», де подає короткі історичні відомості про важливі події на Гуцульщині з 1671 по 1848. В УРЕ не представлений.

СТУС Василь /н.6. I 1938, с. Рахнівка, тепер Гайсинського р-ну Вінн. обл. — п.4. IX 1985, карцер табороу в Мордовії; 17—19 листопада 1989 прах С., а також його побратимів по неволі Юрія Литвина та Олекси Тихого перевезено в Київ і перепоховано на Байковому цвинтарі. В таборі могила була під № 9/ — укр. поет, літературознавець, дисидент. Навч. у Донецькому пед. ін-ті. 1963 вступив до аспірантури Ін-ту л-ри ім. Т. Шевченка АН України. Працював учителем, шахтарем, літредактором ґаз. «Социалистический Донбасс». Перша ґрунтовна добірка його віршів вийшла в «ЛУ» 1959. У 1965 за підтримку протесту І. Дзюби та В. Чорновола в кінотеатрі «Україна» щодо арештів у колах укр. інтеліґенції С. відраховано з аспірантури, одночасно знявши з плану вид-ва «Радянський письменник» зб. його поезій «Зимові дерева». У червні 1966 його звільнено з посади наук. співробітника Держ. істор. архіву. Після цього працює кочегаром, на будівництві метрополітену, звідки теж звільнено як такого, що трудиться там не за фахом. 1972 його заарештовано й засуджено на 5 років таборів і 3 роки заслання в Мордовії через його виступи на захист прав людини. В ці роки на Заході виходить його книжка «Свіча в свічаді», його приймають почесним чл. PEN-клубу. Перебуваючи на засланні, С. 1980 був заарештований КДБ та перевезений для суду в Київ. Вирок — 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. Остання зб. «Птах душі», що містить 300 ориґінальних творів і таку саму кількість перекладів, досі знаходиться в руках людей, причетних до поетової смерті (якщо не знищена). На фасаді буд № 61 у Києві (проспект Вернадського) встановлено меморіальну дошку в бронзі, виготовлену за проектом скульптора Б. Довганя. Напис: «В цьому будинку у 1963—1965 жив поет Василь Стус». Є в Україні вулиці, бібліотеки й школи його імені. В УРЕ не представлений.

СТЯГАЙЛО Іван /н. бл.1650 — п. після 1680; похований?/ — кошовий отаман, обраний зараз після смерті Івана Сірка 1680. В УРЕ не представлений.

СУББОТІН Віктор Андрійович /н.1 (13). III 1844, м. Прилуки, тепер Черніг. обл. — п.17 (29). IX 1898, Київ; похований там само/ — укр. лікар-гігієніст. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту 1867. Доктор медицини і приват-доцент з 1869; у 1870—72 спеціалізувався за кордоном. 1872 — професор кафедри гігієни, медичної поліції, медичної географії і статистики. А в 1884 — декан. мед. ф-ту Київ. ун-ту. Прці С. присвячені питанням фізіології, гігієни. 1887 брав уч. у роботі журн. «Здоровье» Російського т-ва охорони нар. здоров’я.

Серафим Іванович /н.20. IV (3. V) 1906, Казань — п. 16. I 1976, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. геофізик, акад. АН України з 1961, засл. діяч науки України з 1966. Закін. Казан. ун-т 1931, працював в Укр. геологічному управлінні, 1940 — в Укр. відділенні Держ. союзного геофізичного тресту. В 1938—41 та 1944—50 наук. співробітник Ін-ту геологічних наук АН УРСР. 1951—60 — Ін-ту геології корисних копалин АН України у Львові. Наук. роботу поєднував з пед. діяльністю (викладав у Дніпропетровському гірничому ін-ті, Львів. ун-ті та Львів. політех. ін-ті). 1960—76 — директор Ін-ту геофізики АН України, 1963—76 — голова Відділення наук про Землю і Космос АН УРСР. Осн. праці присвячені гравіметрії, вивченню глибинної будови земної кори і і верхньої мантії, розробці нової теорії глибинних процесів і тектогенезу. Ім’я С. присвоєно Ін-ту геофізики АН України.

СУДЕЦЬ Володимир Олександрович /н.10 (23). 10.1904, м. Нижньодніпровськ, тепер у складі Дніпропетровська — п. 6. V 1981, Москва; похований там само, могила на Новодівичому цвинтарі/ — сов. військ. діяч, маршал авіації (1955), Герой Сов. Союзу (1945), Герой Югославії (1964), Герой МНР (1971). Україгнець родом. У Сов. армії з 1925; у 1933 закін. курси вдосконалення командного складу при Військ. академії ім. М. Є. Жуковського. Під час 2-ї світової війни — команд ВПС 51-ї армії, командир бомбардувального авіакорпусу, з березня 1943 і до кінця війни — командуючий 17-ю повітрю армією. Керовані С. війська брали уч. у боях на Пд., Пн. -Зх., Брян., Ворон,, Зх., Волховському, Ленівнгр., Калінін., Пд-. Зх. і 3-му Укр. фронтах. Після війни — нач. гол. штабу і заст. головнокоманд. ВПС, команд. далекосяжною авіацією, головнокоманд. військами ППО СССР і заст. міністра СССР. 1950 закін. Академію Ґенштабу; з 1966 — військ радник групи ґенеральних інспекторів мін-ва оборони СССР.

СУДІЄНКО Михайло Йосипович /н. бл.1803 — п. 8 (20). IX 1874, Київ? Похований?/ — укр. археограф (УРЕ: ліберально-бурж. напрямку), громад. діяч, усиновлений укр. поміщиком Й. С. Судієнком (про це УРЕ не згадує). Закін. пажеський корпус; 1824—29 — на військ службі. Після відставки був новгород-сіверським повітовим предводителем дворянства, попечителем новгород-сіверської, черніг., білоцерківської гімназій. 1848—57 — голова Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. Опублікував «Матеріали для вітчизняної історії» (в 2 т., 1853—55), «Чернігівського намісництва топографічний опис» О. Ф. Шафонського (1851), брав уч. у виданні літопису С. Величка. В документальних публікаціях С. переважають матеріали, що стосуються діяльності окремих осіб, зокрема, гетьманів.

СУДКОВСЬКИЙ Руфін Гаврилович /н. 7. IV 1850, м. Очаків, тепер Миколаїв. обл. — п.4. II 1885; похований там само/ — укр. (УРЕ: рос. та укр.) маляр. Навч. в Одес. рисувальній шк., 1868—73 — петерб. АМ, академіком якої став 1882. Автор пейзажів: «Очаківська пристань» (1881), «Тиша на морі», «Дар’яльська ущелина» (обидва — 1883), «Штиль» (1884), «Прозора вода» (1879—84). Творам С. властивими є м’яка кольорова гама, точність малюнка і майстерність у передачі світлотіні. Картини С. зберігаються в ДТГ у Москві, ДРМ у Ленінграді, Київ. музеї рос. мистецтва, а також у приватних колекціяї, які час від часу продаються колекціонерами в Москві.

СУДОВЩИКОВА Олександра Євгеніївна /1867—1924/ — укр. письменниця, яка виступала під пс. Грицько Григоренко. (Див. Грицько Григоренко).

СУДОМОРА Охрім Іванович /н.19. III 1889, м. Бориспіль, тепер Київ. обл. — п.13. Х 1968, Київ; похований там само/ — укр. графік.1904—07 навч. у Лаврській іконописній майстерні в І. Їжакевича, 1907—13 — у Київ. худож. уч-щі. Оформляв журнали («Сяйво», 1913—14), книжки («Сам собі пан» Б. Грінченка, 1924; «Сійся, родися, жито, пшениця» Остапа Вишні, 1929; «Кобзар» Т. Шевченка, 1927). Автор ілюстрацій до творів О. Пушкіна, К. Гордієнка, Н. Забіли, до укр. нар. казок («Кирило Кожум’яка»).

СУК Вячеслав Іванович /н. 16. XI 1861, Кладно, поблизу Праги, Чехія — п. 12. I 1933, Москва; похований там само/- (УРЕ: рос. дириґент), за походженням чех. 1879 закін. Празьку консерваторію. Був скрипалем у празькому концертному оркестрі, з яким гастролював у Польщі й в Україні; з 1880 жив у Росії. 1880—82 — концертмейстер оркестру київ. рос. опери, 1882—85 — оркестру Великого театру (Москва); з 1885 — дириґент оперної трупи в Харкові, 1887—90 — симф. оркестру Рос. муз. т-ва в Таганрозі. Працював дириґентом приватних оперних антреприз у Росії і в Україні (зокрема, в Харкові, 1894, 1897—1901, 1903—04; тут уперше в Україні поставив опери «Садко», 1898, та «Царева наречена», 1900, М. Римського-Корсакова). 1906 — зав. муз. частиною Київ. рос. опери (поставив опери «Євгеній Онєгін» та «Пікова дама» П. Чайковського, «Аїда» Дж. Верді, «Фауст» Ш. Гуно); з 1906 і до кінця життя С. — гол. дириґент Великого театру (Москва), з 1927 — гол. дириґент оперного театру ім. К. Станіславського. 1924—25 — професор Моск. консерваторії. В репертуарі С. було бл. 100 опер. Симф. твори, він — автор опери «Лісовий цар» (1900), оркестрових, камерних творів, фп. п’єс, романсів.

СУКАЧОВ Леонід (Юрій) Іванович /н.14. IV 1912, Полтава — 19. XII 1937 загинув у сталінських катівнях; похований?/ — укр. письменник і науковець. Шкільні роки минули в с. Березова Лука Гадяцького р-ну Полт. обл. Навч. у Гадяцькому педтехнікумі. 1930—32 навчався в Полтав. пед. ін-ті, був чл. ЛОЧАФ, секретарем журналу «Піонерія», друкував оповідання. 1936 закін. аспірантуру при Київ. ун-ті, викладав у Київ. пед. ін-ті. Опублікував літературознавчі праці. Заарештований улітку 1937. Реабілітований по смерті, 1955. В УРЕ не представлений.

СУЛЕРЖИЦЬКИЙ Леопольд Антонович /н.11. XI 1873 (УРЕ: 15 (27). IX 1872), Житомир — п. 17 (30). XII 1916, Москва; похований там само/ — (УРЕ: рос. режисер і театр. діяч, художник і літератор). Навч. у Київ. гімназії, пізніше — в Моск. уч-щі малярства, скульптури та архітектури (1889—94). В 1885—88 під керівництвом В. М. Васнецова брав уч. у розписах Володимирського собору в Києві. Був послідовником і другом Л. Толстого. Брав уч. у революц. русі, декілька разів його заарештовували і висилали; з 1905 — режисер Моск. худож. театру. Разом з К. Станіславським поставив «Драму життя» К. Гамсуна, «Життя людини» Л. Андрєєва,»Синій птах» М. Метерлінка, «Гамлет» В. Шекспіра та ін. Був одним із засновників 1-ї Студії МХАТ. Автор повістей із оповідань «Щоденник матроса», «В піс-ках», «В дорозі» та ін.

СУЛИМА Іван /н.2-а пол. XVII ст. — п.1721 по дорозі в Петербург; похований десь на Білорусі/ — належав до козацької старшини, прихильників Павла Полуботка, входив до складу делеґації, що 1721 їхала до Петербурга зі скаргами на виклик деспота Петра I, яку той недолюдок винищів у Петропавлівській фортеці. В УРЕ не представлений.

СУЛИМА Іван Михайлович /р. і місце н. невід. — 2 (12). XII 1635 разом з ін. керівниками повстання страчений польс. загарбниками, Варшава; похований?/ — гетьман нереєстрових запорізьких козаків. З дрібних шляхтичів. Брав уч. у козац. походах проти турків і крим. татар. Як гетьман вперше згадується 1628. У серпні повсталі нереєстрові запорізькі козаки на чолі з С. напали на Кодак, зруйнували його і знищили польс. залогу. Проте реєстрові козаки по-зрадницькому схопили С. і передали польс. загарбникам.

СУЛИМА Микола /н.1892 — п. після 1930-х рр., репресований? Похований?/ — укр. філолог, педагог, професор ІНО в Харкові. Розвідки з укр. словотворення, головно з творів Т. Шевченка. В УРЕ не представлений.

СУЛИМА Семен Іванович? /н.1-а пол. XVIII ст. — п. після 1779; похований?/ — переяславський полковник (?); перекладач з чужих мов (1772—79); надруковано його переклади з франц. та нім. мов. В УРЕ не представлений.

СУЛИМА Тетяна Степанівна /н.2-а пол. XIX ст. — п.1-а пол. ХХ ст., Катеринослав? Похована там само?/ — укр. письменниця, виступила в кінці 80-х рр. з комедією «Дячиха», що пролежала недрукованою 20 років, хоч М. Старицький озвався про твір схвально. Мова С. яскрава, колоритна, багата, розмаїта, влучна, барвиста, музична. Ін. твір «Хавромантія». Працювала на Катеринославщині. В УРЕ не представлена.

СУЛИМА Федір Іванович /р. н. невід. — п.1691; похований?/ — полковник переяславський, син гетьмана Івана Сулими. В УРЕ не представлений.

СУЛИМА Христофор Семенович /н. бл. 1730 — п.1813; похований?/ — єпіскоп слобідський і харківський. Син полковника переяславського Семена Івановича Сулими. В УРЕ не представлений.

СУЛИМА Яким Семенович /н.1737, Переяслав? — п.1818, с. Сулимівка Переяславського пов. ; похований там само/ — син переяславського полковника Семена Івановича Сулими (мати — Прасковія Василівна Савич, дочка лубенського полковника).1759 скінчив із золотою медаллю шляхетський кадетський корпус, служив у війську, 1778 — генерал-майор у відставці; 1799 знову поступив на службу і був «малоросійським ґенеральним суддею» до смерті. Переклав з франц. 2 томи Реґенета; залишив щоденник франц. мовою з 1772 до 1817, надрукований в «Сулимовском архиве» (Київ, 1884); мав бл. 1300 десятин землі в Переяславському і Стародубському повітах. В УРЕ не представлений.

СУЛИМА-БЛОХИН Олександра Парфенівна /пс. -Іванна Чорнобривець; н.4. IV 1902, м. Охтирка, тепер Сум. обл. — п.12. XII 1990, Мюнхен, ФРН; похована там само, на надгробній плиті викарбувано її кредо: «Готова до жертви, повна любові, віддана Батьківщині»/ — укр. дослідниця л-ри, письменниця й активістка жіночого руху. Походила зі славетної козацької родини Сулимів. З дитинства була зрусифікована за умов тотальної русифікації. Та в пореволюційні роки наполегливою працею і безперервним навчанням не лише опанувала рідну мову, а й стала одним з її чільних працівників. По закінченні харків. ІНО вчителювала на рідній Охтирщині, де познайомилася з майбутнім письменником і довголітнім в’язнем сталінських концтаборів Б. Антоненком-Давидовичем. Викладання у вузах Харкова перервала вже 2-а світова війна. Разом з другим чоловіком (перший помер) видатним укр. літературознавцем 1943 і «націоналістом», звільненим з Ін-ту л-ри вирушають на захід, до Львова, а потім до Австрії, де довелося перечекати всі труднощі по закінченні війни. З 1946 сім’я остаточно влаштовується в столиці Баварії. С. -Б. працює наук. секретарем і викладачем мови й л-ри у Вищій економічній шк., викладачем Укр. технічно-господарського ін-ту, укр. вільного ун-ту. Доцент мови й л-ри, доктор філології, професор, чл. -кор. Ук. Вільної Академії Наук (УВАН). Перу С. -Б. належать загальнотеоретичні праці, як-от: розвідки «Питання істоти новели» (1966), «Мовно-стилістичні особливості Квітчиної прози» (1966), дослідження, прис вячені творчості П. Куліша, О. Олеся, В. Самійленка, А. Кримського. Під пс. Іванни Чорнобривець видрукувала зб. поезій «З блакиті неба і скорботи душі» (1959) та «Ескізи» (1976), зб. оповідань «З початку життя» (1963) та окремі новели в періодиці. С. Білокінь та В. Мельник у «ЛУ» опублікували про неї пос мертну згадку. А в «КіЖ» № 14 за 4 квітня 1992 В. Мельник надрукував невеличку розвідку про С. -Б. «Її душа до нас вертає…» В УРЕ не представлена.

СУЛИМЕНКО Петро Степанович /н.16 (29). VII 1914, Єкатеринодар, тепер Краснодар — р. с. і місце поховання невід./ — укр. маляр, засл. діяч мист. України з 1974; у 1939—74 (з перервами) навч. у Київ. худож. ін-ті в О. Шовкуненка. Твори: «Безсмертний подвиг севастопольців» (1947), «Прапор Перемоги» (1949), «Пам’ятник севастопольської слави» (1953), «Севастополь наш!» (1960), «Матроси Жовтня» (1963), «Під залп „Аврори“ (1969), „Тиша“ (1971), „В ім’я Батьківщини“ (1973) та ін. Картини С. зберігаються в ДМУОМ у Києві та Севастопольському худож. музеї.

СУЛИМКА /н.1-а пол. XVII ст. — 1665 страчений польс. загарбниками; похований?/ — укр. полководець Визвольної війни проти польс. окупантів 1664—65. Разом з Василем Вареницею очолив селянсько-козацьке повстання 1664—65 проти шляхетської Польщі. В УРЕ не представлений.

СУЛИЧИЧ Михайло /н.1-а пол. XVII ст. — п. після 1660; похований?/ — паволоцький полковник за Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького. Укр. посол до Москви 1660. В УРЕ не представлений.

СУЛЯТИЦЬКИЙ Павло /н.1884 — п.1932, репресований? Похований?/ — укр. громад-політичний діяч на Кубані, юрист. 1919 — міністр справедливості Кубанської Народної Республіки. 1920 — голова кубанської дипломатичної місії у Варшаві. Праця: «Нариси з історії революції на Кубані». В УРЕ не представлений.

СУМНИЙ (Угрюмов) Семен Макарович /н.2. VIII 1897, м. Летичів Хмельницької обл. — п.9. III 1960, Херсон? Похований?/ — укр. письменник. Закін. Херсон. ін-т нар. освіти (ІНО, 1924), працював у школах та в редакціях. Уч. громадянської та 2-ї світової воєн. Окремими вийшли зб. нарисів, оповідань і повістей: «Шляхом новітнім» (1927), «Вогні Донбасу» (1929), «Перший іспит», «Переможена землля» (1931), «Хроника села Софиевки» (1936), «Над Дніпром» (1938), «Молодість Тесленка» (1940, 1949), «В Карпатах» (1945).

СУМЦОВ (Сумець) Микола Федорович /н.6 (18). IV 1854, Петербург — п.12. IX 1922, Харків; похований там само, спочатку могила була на міському цвинтарі поруч з похованнями Потебні, Багалія та ін. учених, а в сімдесяті роки ХХ ст. компартійці цвинтар зруйнували, влаштувавши на кістках молодіжний парк та майданчик для вигулу собак, бо там було багато поховань 1933 року, а також масові поховання голодомору, і перенесли могили видатних людей, а разом і могилу С., на т. з. 13-й цвинтар біля с. Велика Данилівка (пн. околиця Харкова); на надгробкові мармурова стела з відповідним написом/-укр. фольклорист, етнограф, мовознавець-поліглот, літературознавець, історик, мистецтвознавець, публіцист, педагог, громад. -культурний діяч, чл. -кор. Петерб. АН з 1905, акад. АН України з 1919, чл. Чес. академії наук і мистецтв з 1899 та низки слов’янських наук. т-ств. Закін. Харків. ун-т по історико-філологічному ф-ту 1875, професор цього ун-ту з 1888; у 1897—1919 був головою Харків. історико-філологічного т-ва, а також після О. Потебні — редактор Наукових записок цього т-ва, де опублікував чимало своїх і редаґованих ним фольклорно-етнографічних праць. Учень і молодший друг, а також ретельний послідовник і сумлінний дослідник життя і творчості О. Потебні. Навч. у Гейдельберзькому ун-ті, об’їздив майже всі країни Європи. Добу Відродження вивчав в Італії, результатом чого стала низка нарисів і капітальне дослідження «Леонардо да Вінчі» (Харків,1900). В укр. варіанті ця унікальна річ опублікована у журн. «Всесвіт» за 1993 в номерах 5—12. Осн. наук. праці (опулікував він їх бл. тисячі): «Нарис історії християнської демонології» (1874, Х.), «Про слов’янські народні погляди на новонароджену дитину» (1830), «Нотатки про деякі шкідливі весіль ні звичаї та повір’я» (1880), «Про весільні обряди, переважно руські» (1881), «Ставлення української селянки до шинку за пиятицькими піснями» (1882), «До історії південноруських весільних звичаїв» (1883), «До історії української літератури XVII ст. Лазар Баранович» (1884), «Іоаникій Галятовський» (1834), «Іннокентій Гізель» (1884), «Хліб в обрядах і піснях» (1885), «До питання про вплив грецького й римського весільного ритуалу на українське весілля» (1885), «Наукове вивчення колядок і щедрівок» (1885), «Іоанн Вишенський» (1885), «Досвітки й вечолрниці» (1886), «Коломийки» (1886), «З приводу тридцятирічної службової діяльності професора О. О. Потебні» (1887), «Культурні переживання» (1889—90), «Писанки» (1891), «Список друкованих творів О. О. Потебні та відгуків про них (1892), „Сучасна українська етнографія“ (1892), „Г. Ф. Квітка як етнограф“ (1893), „Французька народна поезія“ (1893), «Нотатки про українські думи та духовні вірші (З приводу твору П. І. Житецького „Думки про народні українські думи“ (1893 і 1895), „Про вплив української схоластичної літератури XVII віку на російську розкольницьку літературу XIII віку та про відображення в розкольницькій літературі масонства“ (1895), „О. М. Бодянський“ (1897), „Про мотиви поезії Т. Г. Шевченка“ (1898), „Леонардо да Вінчі“ (1899), „І. Я. Франко“ (1906), „Історичні зразки українського літературного єднання“ (1907), „Слобожане“ (1918); писав майже про всіх визначних укр., рос. і зарубіжних письменників, визначних діячів історії та культури. Про С. писали Франко, Драгоманов, Кримський, Багалій, Шахматов та ін. укр., рос. і зх. європейські вчені. Він був одним із засновників Харків. міської б-ки (тепер чомусь вона носить ім’я зрадника укр. народу В. Короленка). Совєти його фундаментально забули, вилучили з наукового й навчального обігу. І лише 2000 року в харківському вид-ві „Майдан“ побачила світ книжка-дослідження І. Шишова „Українознавець“. Але й вона залишається непоміченою. Чи довго ще так буде з людиною, котра для національної української пам’яті присвятила все своє подвижницьке життя?

СУПРУН Оксана Олександрівна /н.14. Х 1924. м. Умань, тепер Черкас. обл. — п.1. V 1990, Київ; похована там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. скульптор, засл. діяч мистецтв України. Від матері — нар. художника України Галини Львівни Петрашевич С. успадкувала любов до скульптури, велику працездатність. По закін. 1951 Київ. худож. ін-ту постійно брала уч. у республіканських, всесоюзних та багатьох зарубіжних виставках. Широке визнання громадськості здобули композиції «Наймичка», «Сова», «Думи», ст ворені С. за мотивами Т. Шевченка. «Партизанка», «Колгос пниця», «Велике життя», «Прийдешність», «Чекай», «Війні — ні!», «Урожай», «Польова царівна», «Гімнастки», присвячені сучасникам: портрети командира бронепоїзда Л. Мокієвської і Героя Радянського Союзу, водія танка М. Октябрьської; народного художника СРСР Т. Яблонської, що вписали яскраву сторінку в розвиток укр. станкової пластики. Пам’я тники І. Франку в Києві і Дрогобичі та ін.

СУПРУН Степан Павлович /н.20. VII (2. VIII) 1907, с. Річки, тепер Білопільського р-ну Сум. обл. — 4. VII 1941 загинув у повітряному бою проти 6 фашистських літаків, біля с. Монастирі Толочинського р-ну Вітебської обл., Білорусь; похований у Москві, могила на Новодівичому цвинтарі/ — сов. льотчик-випробувач (з 1933) і льотчик-винищувач, підполковник, українець родом. Під час 2-ї світової війни першим удостоєний двічі Героя Сов. Союзу (1940, 1941, посмертно). Уч. боїв проти японських мілітаристів, зокрема 1939—40 командував групою добровольців-винищувачів у Китаї. Під час 2-ї світової війни очолював винищувальний авіаполк, що був сформований з льотчиків-випробувачів і діяв на Зх. фронті. С. розробив ряд нових прийомів повітр. бою. Погруддя С. встановлено в Сумах.

СУПРУНЕНКО Ганн /справж. — Стілецька Галина Іванівна; н. бл.1880, м. Лубна Полтю обл. — п.20-і рр. ХХ ст. ; там само й похована?/ — укр. поетеса. Скінчивши гімназію, учителювала в Катеринограді (тепер Красноград Харків. обл.) 1908—09 навчалась у Москві в археолог. Ін-ті. Писала спочатку рос. мовою. Українською почала друкуватись з 1905 в «ЛНВ», а потім в ін. журналах та альманахах. Після 1917 працювала в Лубнах у відділі Наросвіти. 1923 у Харкові вийшла зб. «Революційні пісні». В УРЕ не представлена.

СУПРУНЕНКО Петро Михайлович /н.6 (18). VI 1893, м. Кременчук на Полтавщині — п.17. XI 1945; похований?/ — укр. учений у галузі механіки, акад. АН України з 1934. Закін. 1919 Київ. політех. ін-т. У 1919—27 працював у Службі тяги Пд. -Зх. залізниці, водночас (з 1920) викладав викладав у Київ. політех. ін-ті. 1929—38 — директор Кабінету трансп. Механіки АН України і зав. кафедрою Київ. ін-ту залізнич. транспорту (тепер філіал Харків. ін-ту інженерів залізнич. Транспорту). Осн. праці — з механіки залізнич. Рухомого складу. Розробив динаміку рухомого складу, вивчав взаємрдію між ним і колією. Створив методи графічного інтегрування диференціальних рівнянь руху поїздів.

СУПТЕЛЯ Дмитро Васильович /н.25. Х 1902, с. Новомихаілівка Генічеського р-ну Херсон. обл. — п.2. XI 1956, Київ? Похований?/ — укр. письменник. Брав уч. у громадянській та 2-й світовій війнах. Закін. режисерський ф-т Київ. муз. -драм. ін-ту ім. М. Лисенка. Прац. вав актором і режисером. Автор п’єс «Крейсер Очаков» (1940), «Шторм на Чорному морі» (1957), «Шумить Дніпро» (1959), «Перші троянди» (1962), ряду п’єс для дітей.

СУРАЗЬКИЙ (Острозький) Василь /н.1-а пол. XVI ст. — п. незабаром після 1598; похований в Острозі?/ — укр. автор полемічних творів, передмов до деяких острозьких видань; належав до визначних діячів острозького гуртка; дехто ототожнював його з Кирилом Острозьким. В УРЕ не представлений.

СУРИКОВ Іван Захарович /н.25. III (6. IV) 1841, с. Новосьолове, тепер Тутаєвського р-ну Яросл. обл. РФ — п. 24. IV (6. V) 1880, Москва; похований там само/ — рос. поет. Навч. самотужки, працював складачем у друкарні, переписувачем паперів; організував у Москві літ. -музичний гурток поетів-самоуків; друкватись почав 1863; тема віршів: історичні поеми з життя киїів. Князів; перекладав вірші Т. Шевченка та укр. нар. пісні, писав твори на укр. теми. Вірші С. переклав укр. мовою і видав з передмовою П. Грабовський.

СУРОВЦЕВА-ОЛИЦЬКА Надія Віталіївна /н.18. III 1896, Київ — п.13. IV 1985 на 85 році життя, Умань; похована там само; на поч. 1987 у «ЛУ» опубліковано нотаткі під загооловком «Про музей Надії Суровцевої», де йшлося про те, що Уманська міськрада прийняла ухвалу про створення будинку-музею Надії Суровцевої, але нічого так і не було зроблено на той час/ — укр. письменниця, філософ. громад. діяч доби жовтневого перевороту в Україні, довголітня страдниця сталінських катівен. Походила з інтеліґентної укр. родини. Батько був студентом юр. ф-ту Київ. ун-ту, мати — викладачем Маріїнської гімназії; з 1903 родина переїхала до Умані. З часом Надія здобула гімназичну освіту, вступила на істор. -філологічний ф-т Петерб. ун-ту, де навчаласьдо 1917. Після Лютневої революції 1917 повернулась до Києва, працювала в Центральній Раді, під час гетьманщини — в секретарівті мін-ва закордонних справ; 31 грудня 1918 з представниками дипломатичної місії тодішнього уряду України емцгрувала до Австрії. У Відні закін. філософський ф-т ун-ту, захистила дисертацію»Богдан Хмельницький та ідеїї української державності», одержала наук. ступінь доктора філософії; працювала деякий час у Віденській с. -г. академії. В еміграції брала а ктивну уч. у роботі «Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи», конґресах у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашінгтоні; певний час очолювала та була секретарем провізорного комітету «Голодуючим України». 1924 відвідала США й Канаду, виступала з промовами на численних мітингах. Повернувшись із США, вступає до лав Австрійської компартії, бере учю у перекладі творів Леніна для вид-ва «Малік», перекладає також художню прозу В. Стефаника, В. Короленка, видає книжку «Українських народних казок», десятки статей і новел з’являються в журн. «Робітниця» (Вінніпег), «Нова громада» (Відень), газ. «Українські щоденні вісті» (Нью-Йорк) та ін.1925 повертається спочатку до Москви, а потім до Харкова, працює вВУФКУ, Головліті, згодом її переводять в Комісаріат закордонних справ. А 1927 її безпідставно заарештовують, без суду ув’язнюють і відправляють у заслання, де перебуває вона до 1954. Після реабілітації С. проживала в Умані, працювала на громад. засадах у краєзнавчому музеї, підготувала до друку зб. новел «По той бік», але не видала, до СПУ не прийняли, залишила унікальні «Спогади», що їх друкував щорічник «Наука і культура України». В УРЕ не представлена

СУСЛОВ Владлен Олексійович /н.22. IX 1922, м. Вінниця — п.6. VIII 1972, Вінниця? Похований?/ — укр. письменник, уч. 2-ї світової війни. Автор повістей «На каравелі „Улюбленець Нептуна“ (1962), „Останній рейс“ (1963), „Особливе завдання“ (1966), „Дивовижна одіссея Феді Кудряша“ (1969), „Андресито“ (1972), „Курсанти“ (1973). В УРЕ не представлений.

СУСЛОВ Гаврило Костянтинович /н.2 (14). VII 1857, Петербург — п.19. II 1935, Одеса; похований там само/ — укр. учений у галузі механіки, доктор матем. наук з 1890, засл. професор з 1927. Після закін. 1880 Петерб. ун-ту працював у ньому; з 1888 — професор Київ. ун-ту; одночасно з 1908 викладав на київ. Вищих жін. Курсах (з 1910 — директор). З 1919 — професор, потім ректор Одес. політех. ін-ту. Осн. праці присвячені аналітичній механіці: питанням можливості переміщення систем із зв’язками найбільш заг. Виду, узагальненню принципу Гамільтона-Остроградського на випадок неголономних систем, динаміці твердого тіла. С. вів велику педагогічну й організаторську роботу в Києві й Одесі. Був головою Київ. фіз. -математичного т-ва. З його ім’ям пов’язаний розвиток матем. освіти в Україні.

СУСЛОВ Онисим Зиновійович /справж. — Рєзников; н.1857, Єлисаветград, тепер Кіровоград — п.2. XII 1929, Одеса; похований там само/ — укр. актор і режисер дореволюц. і пореволюц. театру. За уч. в орг-ції «Народна воля» 1882—87 був на засланні. Виступав у трупах М. Кропивницького (1888—92), П. Саксаганського (1892—93), Г. Деркача (1893—94). В 1894—1909 очолював власну трупу. Згодом виступав як антрепренер та актор різних укр. і рос. труп. 1918—19 керував сел. пересувними театрами і заводськими драм. гуртками, викладав у драм. студії при Одес. держ. драм. театрі. Серед ролей — Виборний («Наталка Полтавка» Котляревського), Степан («Невольник» Кропивницького), Карась («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Явтух («Майська ніч» за М. Гоголем) та ін.

СУСЛОВА Уляна /рр. н., см. і місце поховання невід./ — укр. акторка. Дружина Онисима Зиновійовича С… На ролях спочатку наївних, потім досить поважних. Найбільше грала в трупі П. Спксаганс ького. В УРЕ не предс тавлена.

СУХАРОВСЬКИЙ Марцелій Гаврилович /н.1840, Галичина — п.1908; похований?/ — укр. художник. Закін. петерб. АМ. В УРЕ не представлений.

СУХЕНКО Віктор Васильович /н.21. IV 1941, Полтавщина — п.21. Х 1998, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. скульптор, чл Національної Спілки художників Академії образотворчого мистецтва України, лауреат Держ премії України ім. Т. Шевченка. Мистецтво скульптури навч. у Республіканській худож. шк. ім. Шевченка та Київ. худож. ін-ті в майстерні професора М. Лисенка. З 1966 С. — викладач кафедри скульптури худож. ін-ту. Його мистецький доробок складають десятки скульптурних творів, серед яких є широко відомими «Бабин Яр», пам’ятник Т. Шевченку в м. Шевченко (Казахста) і нкомпозиція «Перемога» та багато ін. Він виховав цілу плеяду молодих скульпторів. Був чл. Комітету по присудженню Держ. премій України ім. Т. Шевченка. В УРЕ не представлений.

СУХИЙ Олексій Йосипович /н.25. III 1904, с. Гостовиці під Бескидами — п.22. XII 1950, с. Збудська Біла, тепер Сх. Словаччина; похований там само/ — укр. муз. діяч. Скінчив учит. семінарію в Пряшеві, вчителював у Збудській Білій, організував у Меджілабірцях окремий учительський хор; записував та обробляв місцевий лемківський фольклор; талановитий композитор-самоук, просвітитель народу. В УРЕ не представлений.

СУХИНОВ Іван Іванович /н. бл. 1795, с. Краснокам’янка, тепер с. Червона Кам’янка Олександрійського р-ну Кіровогр. обл — 1 (13). XII 1828 скінчив життя самогубством у в’язниці на Нерчинських руднях (Сх. Сибір); похований?/ — декабрист, поручик. З дворян. Уч. рос. -франц. війни 1812 і закордонних походів рос. армії 1913—14; з 1819 служив у Черніг. полку; 1925 зблизився з чл. Товарис тва об’єднаних слов’ян. У вересні 1825 прийнятий до Південного т-ва декабристів. Один з організаторів і керівників Чернігівського полку повстання. Заарештований у лютому 1826 у Кишиневі. Військ. суд засудив його до страти, яку було замінено довічною каторгою. Покарання відбував на Нерчинських руднях. 1828 зробив спробу підняти повстання в Зерентуйській тюрмі з метою звільнення всіх ув’язнених декабристів. Змову було розкрито, і С. засуджено до розстрілу. Напередодні страти покінчив життя самогубством.

СУХОВЕРСЬКИЙ Тарас /н.20. IX 1910, с. Кучирів Великий, Буковина — п.29. III 1985, Сідней, Австралія; похований там само/ — укр. підприємець, громад. -політичний діяч. По закін. Чернівецького ун-ту (1935) працював за фахом на урядових посадах у Черпнівцях (1936—39), Львові і Сяноці (1939—44), а згодом у Лінці, Австрія (1944—49). До Австралії прибув 1949 і поселився в Сіднеї. Співвласник фірми Baro Timber (1958—81). З 1950-х рр. був чл. екзекутиви і теренового проводу ОУН А. Мельника, гол. госп. -фін. Комісії (до 1974) і тереновим провідником ОУН (1974—76). Займав посаду гол. Об’єднання Мистецьких Сил зх. Сіднею (1956), гол. Укр. громади-кооперативи в Сіднеї (1966) і гол. спортклубу «Київ» (1980—82). В УРЕ не представлений.

СУХОВЕРХА Оксана /уроджена — Федева; н.1891 — п. після 1930-х рр. ; похована?/ — галицько-українська пропаґаторка ритмічної гімнастики. Написала «Підручник ігор і забав для дітей». В УРЕ не представлена.

СУХОВІЙ Петро /н.1-а пол. XVII ст. — п. після 1674, Крим? Похований?/ — кошовий отаман Запорізької Січі, раніше був військовим писарем; 1668 обраний кошовим отаманом, навесні 1669 оголосив себе гетьманом Правобережної України, але восени втік до Криму; його поплічники з татарськими загонами набігали в Україну, зокрема 1674 на м. Лисянку; пізніше С. не згадується. В УРЕ не представлений.

СУХОДОЛЬСЬКИЙ Володимир Олексійович /н.4 (16). VI 1889, м. Ромни, тепер Сум. обл. — п.13. XI (перша УРЕ: 20. XI, друга:13.), Київ; похований там само/ — укр. драматург. Закін. Петрогр. Політех. ін-т (1917). Працював у Ленінграді та в Україні як інженер-гідроенергетик. Перші п’єси («Напередодні», «Сеп чекає») опублікував 1930. Автор п’єс, зокрема «Устим Кармалюк» (1937) 1 «Тарасова юність» (про Т. Шевченка, 1938). З післявоєнних п’єс відомими є «Дальня Олена» (1948) та «Арсенал» (1957). Виступав і як кінодраматург.

СУХОДОЛЬСЬКИЙ Олексій Львович /н.28. III 1863, 1863, Київ — п.15. IV 1936, Москва; похований там само/ — укр. актор, режисер; з 1879 працював у рос. театрі Бергоньє в Києві. В укр. театрі з 1891 (трупа О. Василенка). Пізніше грав у тркпах М. Кропивницького, Г. Деркача. 1894—98 очолював укр. трупу разом з О. Сусловим, 1898—1918 — власну трупу. 1920—28 працював у Югославії як актор укр. трупи та помічник режисера в Бєлградському оперному театрі. 1929 повернувся до СССР. 1930—32 — керівник пересувного укр. театру «Гарт», 1932—33 — актор Держ. укр. театру РРФСР (Москва). Серед ролей — Панас («Циганка Аза» Старицького), Карпо («Лимерівна» Панаса Мирного), Хома («Назар Стодоля» Шевченка) тощо.

СУХОМЕЛ Сергій Йосипович /н.30. VIII (11. IX).1888, с. Миколаївка, тепер Козятинського р-ну Вінн. обл. — п.18. VII 1966, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. учений у галузі гідравліки й гідромеханіки, акад. АН України з 1951, засл. діяч науки й техніки України з 1957. Закін. 1913 Київ. політех. ін-т, 1914—48 викладав у цьому ж вузі (з 1927 — професор), з 1916 — одночасно у Київ. гідромеліоративному ін-ті. У 1940—58 — директор Ін-ту гідрології (1944—63 — Ін-т гідрології і гідромеханіки) АН України. Розвинув теорію різнорозмірного руху рідини з вільною поверхнею у відкритих водотоках, експериментально виявив і теоретично довів можливість двох форм руху води у відкритих річищах і гідротех. Спорудах. Досліджував проблеми інженерної гідравліки.

СУХОМЛИНСЬКИЙ Василь Олександрович /н.28. IX 1918, с. Василівка, тепер Онуфріївського р-ну Кіровоград. обл. — п.2. IX 1970, смт Павлиш, тих самих р-ну та обл. ; похований там само, на могилі встановлено памєятника/ — укр. педагог, чл. -кор АПН РРФСР з 1957, АПН СССР з 1968, засл. учитель України з 1958, Герой Соц. Праці з 1968. Уч. 2-ї світової війни. Закін. Полтав. пед. ін-т 1939. Пед. діяльність 1935. Працював учителем у Василівській шк. Онуфріїв. р-ну, учителем і зав. нав. частиною в Онуфріїв. середній шк.1947—70 — директор Павлиської середньої шк. З 1955 — кандидат пед. наук, автор багатьох книг, статей, брошур, худож. творів для дітей. Розробляв питання теорії та методики, як сказано в УРЕ, комуністичного виховання в шкільному і сімейному колективах, всебічного розвитку особистості учнів, пед. майстерності. Сов. пропаґанда в 70-і рр. методику виховання С. підняла на щит, припасовуючи його джерельну науку до своїх меркантильних цілей. Вони намагалися протиставити погляди С. поглядам укр. патріотів, або ж, за їхньою термінологією, українських дрібнобуржуазних націоналістів. От і писали в УРЕ: «Особливу увагу приділяв вихованню дітей і молоді в дусі рад. патріотизму й пролет. інтернаціоналізму та соціалістичного гуманізму, проблемам розумового, морального, естетичного та трудового виховання школярів.» А коли викинути з цього контексту компартійну полову, то буде все вірно: С. навчав дітей бути справжніми людьми й патріотами рідної землі. Не замикати їх у приміщеннях, а виводити на природу, до життя. Хоч і йому тоді було неможливо прорватися «в люди» без отієї компартійної полови. Держ. премія УРСР (1974) за книгу «Серце віддаю дітям» (1969). Виходить, що книги ще не було, а премію вже дали за неї.

СУХОРАДА Павло Федорович /н.9. VI 1940, с. Велика Павлівка Зіньківського р-ну Полтав. обл. — п. липень 1994; там само й похований, могила на сільському цвинтарі/ — укр. письменник-гуморист. 1957 закін. Великопавлівську середню шк., а 1959 — Зіньківське ремісниче уч-ще № 1 механізаторів сільського господарства. По закінченні десятирічки працював причіплювачем, трактористом, а пізніше — теслею у своєму рідному селі.1981 вид-во «Молодь» випустило в світ першу книжку гуморесок «Антивиховання», а 1988 — у «Радянському письменнику» вийшла друга — «Смалений вовк».

СУШИЦЬКИЙ Феоктист Петрович /н.1883, Київ — п. поч. 1920 по дорозі на Уманщині, був у службовому відрядженні, захворів на висипний тиф і помер; тіло відвезено до Умані, де й поховано/ — укр. історик л-ри, ректор Київ. ун-ту (1917—18). Середню осмвіту здобув у Київ. духовній семінарії, вищу — в Київ. духовній академії, яку закінчив 1907 і тоді ж вступив до Київ. ун-ту. Працював тут під керівництвом професора, а згодом академіка В. М. Перетца та А. М. Лободи; надрукував у цім часі кілька наук. працб; 1914 читав лекції з історії л-ри на Вищих жіночих курсах; склав маґістерські іспити і з 1915 став доцентом при Київ. ун-ті; після 1917 читав лекції з історії л-ри, був ректором ун-ту, керував роботою Археографічної Крмісії при ВУАН. В УРЕ не представлений.

СУШКЕВИЧ Антін Казимирович /н:22. I 1889, м. Борисоглібськ, тепер Ворон. обл. РФ — 30. VIII 1961, Харків; похований там само/ — укр. математик, доктор фіз. -матем. наук з 1926. Закін. Петерб. ун-т 1913; з 1916 працював у навч. закладах Харкова, 1921—29 — професор Воронезького ун-ту; з 1929 — в Укр. н. -д. ін-ті математики та механіки (Харків), з 1933 — професор Харків. ун-ту. Осн. праці стосуються гол. чином алгебри, зокрема узагальнених груп. У цій галузі найважливішою його працею є «Теорія узагальнених груп» (1937). С. — автор підручників з вищої алгебри, теорії чисел, стат ей з історії математики.

СУШКЕВИЧ Кирило /н.1840 — п.1885; похований?/ — галицько-український громад. діяч, один з провідників народницької громади 60-х рр. Засновник і перший голова НТШ. В УРЕ не представлений.

СУШКО Олександр /н.1880 — п. після 1930-х рр., похований?/ — галицько-український історик, доцент істрії слов’янського мистецтва в Чікагському ун-ті (США). 1918 — редактор журн. «Україна» у Вінніпегу (Канада.) Праці з польс. -української церковної історії XVI ст. В УРЕ не представлений.

СУШКО Роман /н. 1894, с. Ременів на Львівщині — 30. VIII 1941 убитий більшовицьким аґентом разом з Миколою Сціборським, Житомир; похований там само, могила біля катедрального собору, члени обласної ор-ції УРП 1991 відновили могилу, встановили гранітну плиту й поставили дубового хреста; там відбулась панахида, яку відправили три священики УАПЦ за уч. багатьох громадян Житомира/ — укр. військ. та політичний діяч, офіцер армії УНР. Під час 1-ї світової війни — офіцер УСС. 1916 потрапив у рос. полон. Допомагав організовувати підрозділи УСС у Києві. 1921 як командир бригади брав уч. у Другому Зимовому поході. Потів був співзасновником УВО (в 1927—31-її керівником). Брав уч. в організації військ. відділу ОУН. Був редактором військ. відділу ґазети «Сурма». 1939 допомагав організовувати Леґіони укр. націоналістів.1939—41 жив у Кракові, де був головою ОУН у ґенерал-губернаторстві. Після розколу ОУН пристав до організації А. Мельника. 1941 подався з похідною групою групою на Схід, де й загинув героїчною смертю. В УРЕ не представлений.

СЦІБОРСЬКИЙ Микола /н.28. III 1897, Житомир — 30. VIII 1941 був убитий більшовицьким аґентом разом з Р. Сушком, Житомир; похований там само, могила біля катедрального собору, чл. обласнох орг-ції УРП 1991 відновили могилу, встановили гранітну плиту й поставили дубового хреста; там відбулась панахида, яку відправили три священики УАПЦ за уч. багатьох громадян Житомира / — укр. публіцист, політичний діяч, підполковник армії УНР, чл. Проводу ОУН та один з її організаторів. 1922 еміґрував до Німеччини. 1925—29 був одним з провідників Ліги укр. націоналістів. Вивчав інженерну справу в Укр. с. -г. в академії в Подебрадах; організовував відділі ОУН у Зх. Європі. Автор численних статей у періодиці ОУН, книг з питань нац. ідеології, зокрема «Націократія» (1935), присвячених підсовєцькій дійсності. Перебуваючи в Кракові з 1939, С. уклав Білу кни гу ОУН і прим кнув до ОУН (м). 1941 організовував і брав уч. у похідних групах ОУН на Схід, де разом з Р. Сушком і г ероїчно загинув. В УРЕ не представлений.