Проект «Українці в світі»

РАБИНОВИЧ Іосиф Аронович /н. 14. 01. 1818, Кобеляки, тепер Полтав. обл. — + 16. 10. 1869, Одеса; поховано там само?/ — перший з євреїв, хто став рос. письменником. Навч. у Харків. ун-ті, але не скінчив через матеріальні нестатки; преїхав до Одеси, де працював як присяжний страпчий Одес. комерційного суду, дістав звання «публічного нотаріуса»: 1847 виступив як літератор, переклав з євреської поему Ейхенбаумана «Гекраб», писав оповідання з єврейського життя; друкувався в багатьох журналах. В УРЕ не представлено.

РАВА Олександр /н? — +? ; Поховано?/ — укр. фізіолог, професор Київ. ун-ту; зшивав нерви. В УРЕ не представлено.

РАВИЧ Іван Андрійович /н. 1677, Київ — + 1762; там само й поховано, ймовірно, могила була в Києво-Печерській лаврі, але давні поховання зліквідовано й слідів не лишилося/ — укр. майстер-золотар. Жив і працював у Києві, де мав власну майстерню. 1740 знайомився із золотарською справою в Німеччині, 1745 — у Москві. Виконував замовлення монастирів, козацької старшини, укр. гетьманів, а також московських вельмож. Твори Р. виготовлено в стилі барокко, оздоблювалися пишним акантовим орнаментом, сюжетними композиціями, картушами, медальйонами тощо. Збереглося понад 60 виробів Р. Серед них — кклихи, чарки у формі ковпачка, потири, срібні оправи до книжок, шати на ікони, свічники, водосвятна чаша у вигляді великого келиха (1720), блюдо (1723), дарохранительниця (1743). Твори Р. зберігаються в історичному музеї ДМУОМ у Києві, Києво-Печерському держ. історично-культурному заповіднику та ін. музеях.

РАВЛЮК Микола Тимофійович /н. 1881, с. Орелець, тепер Снятинського р-ну Івано-Франк. обл. — + 1933, Чернівці; поховано там само/ — укр. педагог і методист. Закін. Чернівецький ун-т 1908; викладав укр. і латин. мови в Кіцманській гімназії. Під час 1-ї світової війни був у таборі полонених у Ташкенті, в роки громадянської війни брав уч. в організації шкіл у Фергані, викладав рос. мову; з 1920 учителював у чернівецьких гімназіях. Видав посібник «Дієприкметники і дієприслівники в українській мові» (1912), «Читанка для 1 і 2 класів гімназії» (1924) та ін.

РАВЛЮК Микола Трохимович /н. 21. 12. 1921, с. Грушка, тепер Бобринецького р-ну Кіровоград. обл. — + поч. листопада 1993 на 72 році життя, Київ; поховано там само, могила на Байковому цвинтарі/ — укр. письменник. За комсомольським відрядженням працював на Далекому Сході. Під час походу на Амур тяжко обморозився, що спричинило каліцтво рук і ніг. По війні, 1947 закін. Пед. ін-т, працював у редакції газ. «Радянський селянин», у вид-ві «! Радянська школа»; з 1955 завідував редакцією критики й літературознавства Держлітвидаву України. 1960 вийшла друком книжка «Народ у творчості Олеся Гончара», згодом книга «Шевченко і сучасність» тощо.

РАГОЗА Михайло /н. 1-а пол. 16 ст., Мінський пов., тепер Білорусія — + вересень 1599, Київ; поховано там само, найімовірніше, що його могила в Києво-Печерській лаврі, але тепер давні лаврські поховання зліквідовано й слідів не лишилось/ — київ. митрополит, один з організаторів Брестської унії 1596. Походив з білорус. шляхетного роду. Належав до верхівки православного духівництва, яка спиралася на шляхетську Польщу. 1589 Р. з частиною православних єпископів почав таємні переговори з польс. королем Сигізмундом III про об»єднання (унію) православної церкви з католицькою. 1596 Р. та його прибічники скликали в Бресті церковний собор офіційного проголошення унії. За королівським наказом 02. 12. 1596 Р. став уніатським митрополитом у Києві, Р. за допомогою польс. окупантів силоміць захопили в Україні і Білорусії ряд православних монастирів та церков і перетворив їх на уніатські.

РАГУЇЛ Добринович /н. бл. 1150, Чернігівщина — + 1167; поховано?/ — гіпотетичний автор «Слова о полку Ігоревім», Ігорів дружинник. Цю версію висунув В. Г. Федоров уматерівлі «Кто был автором „Слова о полку Игореве и где расположена река Каяла?“, М. 1956, стор. 175, „Молодая гвардия“. В УРЕ не представлено.

РАДАКОВА Олена /н. 2-а пол. 19 ст. — + 1-а пол. 20 ст. ; поховано?/ — укр. історик і етнограф. Опублікувала розвідку «Українські козаки на Ладозькому каналі» (1896). В УРЕ не представлено.

РАДВАНСЬКИЙ Андрій /н. 1711 — + 1788; поховано?/ — укр. художник. Писав церковні образи, настінний розпис. В УРЕ не представлено.

РАДЗИВІЛЛИ — князівський рід Великого князівства Литовського (з 14 ст.), потім Речі Посполитої; у 18—20 ст. — Росії і Прусії. Великі земельні магнати, займали вищі державно-адміністративні і військ. посади; в 16—18 ст. користувалися привілеями удільних князів, мали надвірне військо (бл. 6 тисяч осіб), власні фортеці. Підтримували агресію Литви й Польщі на укр. землі, брали в ній безпосередню участь. Найвідоміші: А л ь б р е х т С т а н і с л а в Р. (1595 — + 1656; поховано?/ — великий литовський канцлер (з 1623). Насаджував католицизм в Україні. Автор «Мемуарів» (т. 1—2, 1839), що охоплюють період історії Польщі з 1632 по 1656. «Мемуари» містять відомості про Визвольну війну укр. нар. 1648 — + 54; Я н у ш Р. (н. 1612 — + 1655; поховано?/ — литовський коронний гетьман. Нещадно придушував повстання в Білорусі 1648—54; у 1651 очолене ним військо захопило Київ і жорстоко розправилося з населенням. 1654 його загони було розгромлено українським козацтвом у Білорусі; К а р о л ь С т а н і с л а в Р. /н. 1734 — + 1790; поховано?/ — литовський коронний гетьман, уч. Барської конфедерації 1768, після поразки якої перейшов на бік царського уряду. Пізніше брав уч. у боротьбі магнатів за владу, яка знесилила Польщу й призівела в кінці 18 ст. до втрати неою державности.

РАДЗИКОВСЬКИЙ Борис Євгенійович /н. 1894 — + 1955, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч від гол. алеї; надгробок з написом: «Радзиковский Борис Евгеньевич профессор 1894—1955. Дорогому мужу»/ — укр. педагог, професор, викладав у вузах Києва. В УРЕ не представлено.

РАДЗІЄВСЬКИЙ Олексій Григорович /н. 02 (14). 04. 1864, м. Васильків, тепер Київ. обл. — + 22.09. 1934, Київ; поховано там само?/ — укр. хірург та уролог. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту (1890), де й залишився працювати. 1903—20 — професор Київ. вищих жін. курсів, з 1921—30 — Київ. мед. ін-ту. Праці Р. стосуються питань оперативної хірургії, урології (зокрема. хірургічного лікування хворих з гіпертрофією передміхуркової залози і хворих з явищем уремії), а також бактеріології. Племінник укр. письменник І. С. Нечуя-Левицького.

РАДИВИЛОВСЬКИЙ Антоній /н. 1620 (УРЕ дати н. не подає) — + 10 (20). 12. 1688, Київ; поховано там само, могила була в Києво-Печерській лаврі, але тепер давні поховання зліквідовано й слідів не залишилось/ — укр. літератор і церковний діяч. У 1640-х рр. навчався в Києво-Могилянській академії, після закін. якої прийняв чернечий сан і деякий час був архідияконом у Чернігові; з половини 1650-х рр. його діяльність проходила в Києві; 1671 — наміснік Києво-Печерської лаври, з 1683 — ігумен київ. Михайлівського монастиря. Проповіді Р. написано книжною укр. мовою, ввійшли до зб. «Огородок Марії Богородиці» (1676) і «Вінець Христов» (1688). Збереглись рукописні варіанти циз зб. (1671 і 1776—83). Проповіді Р. — яскраві зразки культової ораторської прози стил. Барокко. Вони насичені новелістичними прикладами різних жанрів (легендами, апофегмами, фацеціями, міфами, казками, байками, параболами тощо); в них чується відлуння тогочасного нар. життя.

РАДИЛОВСЬКИЙ (Радивиловський), УРЕ: Радивилівський Юрій; н. поч. 18 ст. — + після 1670-х рр., Львів? Поховано?/ — укр. маляр середини 18 ст. Жив і працював у Кам»янці-Подільському. 1749 приїжджав до Львова малювати ікони в соборі Св. Юра. 1743 в м. Дубному (по-укр. Дубне, росіяни на власний манер писали Дубно) виконав кілька портретів князя Любомирського та його дружини.

РАДИШ Мирослав Дмитрович /н. 21. 10. 1920, с. Ілинці, тепер Снятинського р-ну Івано-Франківської обл. — + 07. 06. 1956, Нью-Йорк; прах перевезено в Україну, рідне село Ілинці, на могильній плиті напис: «Спи з миром, ближчий до воскресіння, ніж ми дніючі» — слова його побратима по еміграції письменника Василя Барки/ — укр. маляр, оформлювач інтер»єрів та вітрин, сценограф. Закін. Коломийську гімназію, де й розпочав свою мистецьку діяльність. Тоді бл. 20 його праць придбала управителька шк. з Городещини пані Цюцюрова. Р. подався до Познані, де тоді вивчав технічні науки його брат Омелян. 5 років навчався Р. у Познанській шк. мистецтв. Тут його визнали як здібного дизайнера. За рекомендацією дирекції школи Р. пішов навчатися до Краків. АМ, але там місць не було й він вступив на відділ красного малярства Віленського ун-ту, де вчився два роки (1937—39); з осені 1940 повинається новий злет у творчості Р. Він став, по суті, реформатором укр. сценографії та основоположником цього виду мистецтва в Зх. Україні. За 5 неповних років Р. підготував мистецький кін для 39 постановок Льві. театру опери, балету і драми, художн. керівником якого був Володимир Блавацький. Він оформив такі спектаклі, як «Степовий гість» Б. Грінченка, «Ніч під Івана Купала» М. Старицького, «Ворог» Ю. Косача, «Мина Мазайло» М. Куліша і його ж «Народний Малахій», «Йоганна жінка Хусова», «Камінний господар», «На полі крові» Лесі Українки; «Украдене щастя» І. Франка, «Аїда» Д. Верді, «Кармен» Ж. Бізе, «Мадам батерфляй» і «Тоска» Д. Пуччіні, «Фауст» Ш. Гуно, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Пер Гюнт» Е. Гріга ьощо. Але не полишив Р. і станкового малярства, виставляв свої твори на виставках Об»єднання мистців у Львові, його олія «Гірський краєвид» здобула перше місце на 5-й виставці Об»єднання. Полтім було чимало виставок за життя й після смерті мистця, що їх організовувала дружина Оксана з роду Міяківських. А в Україні виставка відбулась лише 25 липня 1995 у Держ. музеї Т. Шевченка в Києві. В УРЕ ж не представлено.

РАДИШЕВСЬКИЙ Онисим /н. бл. 1550, Волинь — + після 1610, Москва; поховано там само?/ — укр. друкар і палітурник; з 1584 викликано до Москви царем Олексієм Михайловичем для роботи в «Печатному дворі», де 1606 надрукував «Євангеліє», а 1610 — «Устав». Тоді в Москві працювала в «Печатному дворі» ціла школа друкарів з Галичини. Саме тоді ж і започаткували українці в Москві церковні співи, бо до цього там було невиразне скиглиння, за висовом арабського мандрівника Аллепського.

РАДЧЕНКО Володимир Григорович /н. 10. 04. 1916, с. Черкас Білоцерківського р-ну Київ. обл. (у цьому р-ні є два населених пунки з назвою Черкас) — + 22. 05. 1969, Київ? Поховано там само?/ — укр. історик л-ри. 1932 скінчив шк. ФЗО в Білій Церкві, 1934 закін. учит. курси і кілька рокеів учителював, брав уч. у 2-й світовій війні, потім закін. ун-т і дістав звання кандидата філолог. наук. Викладав в ін-тах. Автор книги про О. Гончара, багатьох статей, брав активну уч. у написанні «Нарису історії української літератури», «Історії української літератури». В УРЕ не представлено.

РАДЧЕНКО Петро Андрійович /н. 01 (14). 07. 1902, за ін. даними: 1912, Білоцерківщина? — + 19. 07. 1942 закатовано гестапівцями; поховано там само?/ — укр. письменник, педагог. Закін. пед. курси в Києві (1922). Належав до літ. організацій «Молодняк» і ВУСПП; з перших днів 2-ї світової війни — на фронті. Потрапивши в оточення, брав уч. партизанському русі, потрапив у полон. Окремими виданнями вийшли книги оповідань і повістей: «Скрипка» (1928), «Чорний хліб!» (1931), «Залізні шори» (1932) та ін.

РАЄВСЬКА-ІВАНОВА Марія Дмитрівна /н. 1840, с. Гаврилівка, тепер Ізюмського р-ну Харків. обл. — + 1912, Харків; поховано в селі Гаврилівці на сільс. цвинтарі/ — укр. маляр і педагог. Малярства навч. у Дрездені (Німеччина). Перша жінка в Росії, якій петерб. АМ присвоїла звання художника (1868). Твори відзначаються чіткістю малюнка й відчуттям колориту. Автор «Абетки малювання для сійм»ї і школи» (1879); 1869 відкрила в Харкові приватну малювальну шк., перетворену 1896 у міську шк. малювання, з 1912 — Худонє уч-ще.

РАЄВСЬКИЙ Аркадій Олександрович /н. 1848, м. Воронеж, тепер РФ — + 15 (28). 11. 1916, Харків; поховано там само/ — укр. ветеринарний лікар, один з організаторів ветеринарної справи в Росії. 1871 закін. петерб. Медико-Хірургічну академію, з 1879 був професором, з 1884 — професор і директор Харків. вет. ін-ту (тепер — Харків. зоовет. ін-т.). Праці з питань вет. мікробіології та гістології. Заснував при Харків. вет. ін-ті (разом з Л. С. Ценковським) вет. бактеріологічну станцію, де виготовлялись вакцини проти сибірки та ін. інфекційних хвороб тварин, зоологічну лабораторію, а також курси доя вдосконалення земських вет. лікарів.

РАЄВСЬКИЙ Микола Миколайович /н. 14 (25). 09. 1771, Петербург — + 16 (28). 09. 1829, с. Бовтишка; поховано в Розумівці, тепер обидва села Олександрівського р-ну Кіровоград. обл. ; тлін у родинному склепі, на надгробкові напис: «Генералъ — отъ кавалеріи Членъ Государственного Совета Николай Николаевичъ Раевскій. 14 сетнября 1771 г. — 16 сентября 1829 г.»/ — рос. військ. діяч, герой війни 1912 р., генерал від кавалерії; співчував декабристам. Донька Марія була дружиною С. Г. Волконського й поїхала до нього в Сибір, де прожилв 30 років.

РАЄВСЬКИЙ Петро Іванович /н. 1846 або 47, Бориспіль — + 20. 01. 1886; там само й поховано?/ — укр. письменник. Закін. Полт. духовн. уч-ще, а 1867 — Люблінську гімназію. Далі не вчився, бо померли батьки. Вернувшись в Україну, познайомився з П. П. Чубинським і взяв уч. у розробці фольклорних матеріалів, зібраних на пд. -зх. Україні. 1875 залишив службу, оселився в Борисполі, працюючи літератором. До 1881 умістив у «Киевлянине» бл. 40 повістей, оповідань та билиць розмаїтого характеру, виявивши себе як витонченого й дотепного спостерігача укр. нар. життя. В У РЕ не представлено.

РАЙЦИН Єфрем Хананійович /н. 26. 06. 1903, с. Бровки, тепер Бровки Перші Андрушівського р-ну Житомир. обл. — + 1969, Київ? ; Поховано? Там само?/ — укр. письменник і перекладач. 1919 закін. Бердичивську комерц. шк., 1919 переїхав до Києва, працював на журналістській роботі. Писав і рос. мовою. Оповідання «Над Бірою», «Біробіджан» тощо; п»єси та ін. Перекладав з єврейської та рос. мов. В УРЕ не представлено.

РАКОВСЬКИЙ Іван Іванович /н. 05. 03. 1815, с. Ставне, тепер Великоберезнянського р-ну Закарпат. обл. — + 03. 12. 1885, с. Іза Хустського р-ну тієї самої обл. ; поховано там само/ — закарпато-укр. освітній діяч, публіцист. Почат. освіту здобув у батька. 1824—30 навч. в Ужгороді, 1844—50 викладав у вчительській семінарії; редагував «Церковну газету», «Земський православний вісник». Спершу орієнтувався на «язичіє» та рос. л-ру, а згодом змінив орієнтацію, став закарпатоукраїнським будителем, як Духнович, Добрянський та ін. В УРЕ не представлено.

РАКОЧІЙ Михайло Миколайович /н. 23. 03. 1898, с. Настасів, теперТерноп. Р-ну Тернопільської обл. — + 24. 03. 1954, Клівленд, США; поховано там само/ — діяч т. з. прогресивної, тобто просовєцької, еміграції та робітничого руху в США. Походив з селянської родини, 1912 емігрував до США; з 1915 — чл. соцпартії, з 1919 — чл. компартії США. Вів організаційну роботу від Союзу укр. робіт. Організацій (з 1932 — Ліга американських українців) у містах Гудзоні, Скрентоні, Клівленді; з 1934 — крайовий секретар ліги і водночас заст. адміністратора газ. «Українські щоденні вісті». В роки 2-ї світової війни був керівником укр. комітету мед. допомоги Совєцькому Союзу в США.

РАКУША-РОМАНОВСЬКИЙ Роман Онисимович /Ракушенко; н. 1923 (25?), м. Ніжин, тепер Черніг. обл. — + після лютого 1703, Стародуб, тепер Середино-Будський р-н Сум. обл. ; поховано там само, могила біля Миколаївської церкви/ — імовірний автор «Літопису Самовидця». Походив з ніжинських реєстрових козаків. Брав уч. у Народно-Визвольній війні укр. нар. проти паольс. загарбників 1648—54; у 1658—63 — ніжинський сотник, 1663—68 — генеральний підскарбій. Через вороже ставлення до нього гетьмана Д. Многогрішного Р. -Р. змушений був переселитися в м. Брацлав, де був протопопом міської церкви. 1672 повернувся на Лівобережжя й до кінця життя був священиком Миколаївської церкви в Стародубі.

РАРАГОВСЬКИЙ Дмитро Костянтинович /н. 04. 11. 1878 — + 22. 01. 1957, Канада; поховано там само/ — укр. канадський робітничий поет. В УРЕ не представлено.

РАТМИРОВ (справж. — Тимківський) Андрій Юхимович; н. 02 (14). 10. 1884, Єлисаветград, тепер Кіровогорад — + 26. 02. 1967, Ужгоро; поховано там само/ — укр. актор і режисер, засл. артист України з 1955. Закін. 1908 Новоросійський (Одеса) ун-т. Сценічну діяльність почав 1904 авктором Одес. рос. театру. 1917 перейшов на укр. сцену до «Товариства українських артистів під орудою І. Мар»яненка, за уч. Марії Заньковецької і П. Саксаганського». Режисер і актор Третього виоішального Правобережного театру (1930—35, Вінниця), Київ. обл. муз. -драм. театру (1943—47, Кіровоград. укр. муз. -драм. театру ім. М. Кропивницького (1947—49), Закарпатського укр. муз. -драм. театру (1949—59). Серед ролей — Омелько («Мартин Боруля» Карпенка-Карого), Гайдай («Загабель ескадри» Корнійчука), Забєлін («Кремлівські куранти» Погодіна) тощо.

РАТМИРОВА Олена Павлівна /н. 1869, м. Новохоперськ, тепер Воронез. обл. РФ — + 1927, м. Новочеркаськ, тепер Ростов-на-Дону обл. РФ; поховано там само/ — укр. співачка (меццо-сопрано) і драм. артистка. Вокальну освіту здобула 1892 у Київ. муз., пізніше — в Моск. філармонічному уч-щах. Творчу діяльність почала 1883. Працювала в трупах М. Кропивницького (1884—1903, з перервами), М. Садовського (1888—93), Г. Деркача (1894—95) та ін. У 1900—01 мала власну трупу. Співала в Київ. (1906—09), Харків. (1910—12), Одес. (1912—14) оперних театрах. Виконувала класичні партії укр. опер.

РАФАЛОВИЧ Артем Олексійович /н. 13 (25). 11. 1816, Поділля — + 03 (15). 05. 1851, Одеса? Поховано?/ — укр. лікар, долідник країн пд. Африки та пд. -зх. Азії. Закін. Одеську гімназію і мед. ф-т Берлінського ун-ту. Докторську дисертацію про лікування сифілісу захистив у Дерптському (тепер Тартуський, Естонія) ун-ті 1838: з 1840 — професор судово-мед. юридичного відділу Рішельєвського ліцею в Одесі. 1846—48 відвідав Туреччину, Сірію, Палестину, Єгипет, Туніс, Алжір з метою епідеміологічних досліджень. Р. провів цінні етнографічні спостереження. Рос. географ. т-во 1849 обрало Р. своїм дійсн. чл. Праці Р. присвячено боротьбі з чумою, медичній географії, санаторній статистиці й курортології.

РАЦ Дмитрій /е. 1-а пол. 18 ст. — + після 1772, м. Мукачів Закарпат. обл. ; поховано там само, могила на крипті (підземна каплиця) під собором Миколая в монастирі на Чернечій горі/ — укр. архітектор. 1766—72 збудував корпуси монастиря на Чернечій горі в Мукачеві. В УРЕ не представлено.

РАЦ Микола Дмитрович /н. ? — + 1969, Київ? ; Поховано?/ — активний діяч укр. кіномистецтва, чл. Спілки кінематографістів України. В УРЕ не представлено.

РАЧИНСЬКИЙ Андрій Андрійович н. 24. 11. 1724, м. Великі Мости, тепер Сокальського р-ну Львів. обл. — + 1794, м. Новгород-сіверський, тепер Черніг. обл. ; поховано там само?/ — укр. музикант. Навч. у Львів. колегіумі. Був регентом капели львів. архієпископа Л. Мелецького. В 1750-х рр. — на службі в гетьмана Кирила Розумовського; 1763 — новгоро-сіверський сотник, пізніше — камер-музикант при дворі царя Петра III в Петербурзі. 1790 відбирав у Глухові співаків для Привдорної капели з укр. кріпаків. Писав духовну музику.

РАЧИНСЬКИЙ Гаврило Андрійович /н. 1777, м. Новгород-Сіверський, тепер Черніг. обл. — + 30. 03 (11. 04) 1843; там само й поховано/ — укр. скрипаль, гітарист і композитор. Син Андрія Андрійовича Р. Навч. у Київ. духовній академії (1789—95) та в гімназії Моск. ун-ту (1795—97). До 1805 був учителем вищого муз. класу цієї гімназії. 1817—23 жив у Новгороді-Сіверському, 1823—40 — уМоскві, з 1808 концертував у різних містах Росії та України (Київ, Полтава, Харків тощо) Його варіаціям на теми нар. пісень (укр., рос., польс.) властивим є темброво-колористичне багатство. Серед варіацій — «За горами, за долами», «Віють вітри, віють буйні», «Среди долины ровныя». Автор пісень, романсів, творів для 7-струнної гітари (зокрема, фантазії «На березі Десни»).

РАШЕВСЬКИЙ Іван Григорович /н. 1849, м. Чугуїв, тепер Харків. обл — + 1921, Чернігів; поховано там само, могила на цвинтарі біля церкви, але тепер слідів немає, бо поховання всі ліквідовано; УРЕ місце смерті й поховання не вказує/ — укр. маляр і скульптор. Закін. Київ. ун-т. Малярства навч. у Петербурзі в художника Л. Лагоріо. Твори: картини — «По Десні» (1889). «Ставок у садку», «До іспиту», «Десна» (всі — 1892), «В селянській хаті», На Спаса» (1900); скульптури — «Портрет музиканта Длуського» (1899), «Поприщин» (1892), проекти пам»ятника Т. Шевченкові (1921). Зберагіються в ДМУОМ, Чернігів. істор. музеї, Київ. музеї Т. Г. Шевченка. Більшість творів Р. загинула під час 2-ї світової війни.

РЕВЕС Імре (справж. — Чебраї) /н. 21. 01. 1859, Шатораляуйгей — + 03. 02. 1945, м. Севлюш, тепер Виноградів Закарпат. обл. ; поховано там само, могила на міському цвинтарі/ — угорськ. Маляр. 1875—80 навч. у віденській АМ, 1882—64 — у М. Мункачі в Парижі. Багато картин по музеях. Створив ілюстрації до віршів Ш. Петефі. Останні роки жив у Виноградові. Тут жила і його дочка, яка передала в Ужгород на виставку батькові твори: «Петефі серед народу» (1884), «Дезертир» (1887). «Вимагаємо хліба!» (1899), «Під шатром» (1903), «Старі» (1910—20-і рр.); пейзажі та ін. зберігаються в Угорській нац. галереї в Будапешті, Закарпатському художн. музеї, Київ. музеї зх. та сх. мистецтва. В Петербурзі у нього навч. укр. художники Й. Бокшай та А. Ерделі.

РЕВУХА Вацлав (див. Ржевуський Вацлав).

РЕВУХА Віктор Семенович /н. 13. 06. 1943, с. Богутич на Холмщині, тепер Польща — + лютий 1995, м. Луцьк; поховано там само/ — укр. письменник-перекладач, доцент Волинського держ. ун-ту ім. Лесі Українки. 1939 разом з батьками переселився на Волинь. Після навч. на романо-германському ф-ті Харків. ун-ту працював викладачем нім. мови у школах Луцька, на загальнонауковому ф-ті Львів. ун-ту, в Луцькому пед. уч-щі. До останніх років життя трудився у Волинському ун-ті. Був головою т-ва «Холмщина». Завдяки перекладацькому таланту Р. укр. читач мав змогу познайомитися з творами Германа Канта, Бруно Апіца, Фрідріха Дюрренматта, Узе Бодо, Стефана Гармліна, Гюнтера Герліха, Ебергарда Паніца, Карла-Гейнца Вебера та ін. відомих письменників зарубіжжя. Був лауреатом премії ім. Агатангела Кримського.

РЕВУЦЬКИЙ Дмитро Миколайович /н. 24. 03 (05. 04) 1881, с. Іржавець, тепер Ічнянського р-ну Черніг. обл. — + 29. 12. 1941 разом з дружиною загинув від ножів незнайомих людей у своїій квартирі вдень; за всіма параметрами цей злочин скоєно енкаведистами, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, недалеко від могили М. Волковича й давньою усипальницею, надгробок — монументальна плита чорного мармуру з написом: «Ревуцкие М. О. и Д. Н.». Дат жодних немає. 1965 на огорожі в головах печеплено металевого вінка зі стрічкою, на ній написано: «Дмитру Миколайовичу й Марії Олімпієвні від Українського товариства Дружби». В УРЕ про це — ні слова/ — укр. музикознавець, фольклорист, літературознавець, один з основоположників укр. рад. музикознавства, брат Левка Миколайовича Р. Він змалку почав вивчати музику. Першою його вчителькою була мати, пізніше брав приватні лекції у Миколи Лисенка. Після закін. Прилуцької гімназії вступив до Київ. ун-ту на історико-філологічний ф-т. По закін. ун-ту 1906 їде вчителювати до Естонії, у м. Ревель (Тллін), але через три роки повертається до Києва, де продовжує пед. практику. Стає педагогом Київ. муз. -драм. ін-ту ім. М. Лисенка (був одним з його організаторів), працює старшим наук. співроібником Ін-ту фольклору та етнографії АН України в Києві. Як філолог і музикознавець Р. вивчав поетичний і мелодичний компоненти нар. творчости. Понад 50 друкованих наук. праць з різних галузей мистецтва й л-ри залишив у спадок Р. Ось лише кілька з них: «Українські думи та пісні історичні» (вперше було видано 1919, а 1930 перевидано її друге, але із значними змінами після т. з. перечистки), «Живеслово». Це була перша книжка в галузі мистецького читання (1923, а 1930 її вилучено з бібліотек за… український характер. «Золоті ключі» — тритомна зб. укр. нар. пісень (1926), яку 1935 «розгромив» за «Ідеалізацію чумацтва» керівник Комітету мистецтва при НКО УРСР Андрій Хвиля. І цього вже вистачило, щоб «знати її з полиць». У роках 1926—29 за редакцією Р. вийшли такі праці: «Бетховен» (де біли переклади вокальних творів композитора укр. мовою у трьох збірках, «Дуети М. Лисенка», «Козацькі пісні», «Вісім галицьких пісень» (в обробці Л. Ревуцького), «Франц Шуберт» (переклади вокальних творіа композитора), «4 автобіографії М. Лисенка». 1935 вийшла праця Р. «С. Гулак-Артемовський та його опера „Запорожець за Дунаєм“, Р. уперше встановив дату народження С. Гулака-Артемовського. Незакінченими залишилися такі праці Р., як Українська рогова музика у 18 столітті», «Біографія М. Лисенка» (з аналізом творчости). Під час 2-ї світової війни вімовився евакуювати з Києва, який він любив над усе. І 19 грудня 1941 «невідомі» зарізали Р. разом з дружиною. Така доля спіткала б і їхнього єдиного сина Валеріана, та він на той час був у селі, добуваючи шматок хліба для своїх літніх батьків, бо Київ на той час, як і вся Україна, переживав жахливий голод. Тепер (1990-і рр.) той син проживає в Канаді й через київського музикознавця М. Головащенка опублікував у газ. «Культура і життя» (№ 13 за 30 березня 1991) спогад про свого батька.

РЕВУЦЬКИЙ Левко Миколайович /н. 08 (20). 02. 1889, с. Іржавець, тепер Ічнянського р-ну Черніг. обл. — + 30. 03. 1977, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. композитор, педагог і муз. -громадський діяч, нар. артист СРСР з 1944, академік АН України з 1957; з 1903 навч. у шк. М. Тутковського в Києві (клас фортепіано М. Лисенка), Згодом — у Муз. -драм. шк. М. Лисенка. 1907 вступив до Київ. ун-ту і одночасно вчився на фортепіанному відділі Київ. муз. уч-ща. 1916 закін. ун-т і консерваторію (клас композиції). Пед. діяльність почав у Муз. -драм. ін-ті ім. М. Лисенка (1924—34), консерваторії (1934—41 та з 1944; з 1935 — професор). 1941—44 — професор ташкентської консерваторії; 1944—48 — голова Спілки композиторів України. Багато мав учнів і чимало написав муз. творів.

РЕДЬКІН (Родькін) Петро Григорович /н. 04 (16). 10. 1808, м. Ромни, тепер Сум. обл. — + 07 (19). 03. 1891, Петербург; поховано там само/ — укр. філософ-ідеаліст, один з перших у Росії послідовників Г. Гегеля, правознавець. Походив з поміщицької родини. 1826 закін. гімназію вищих наук у Ніжині, продовжував освіту в Моск, Дерпт. Та Берлінському ун-тах. Був професором Моск. (1835—48) і Петерб. (1863—78) ун-тів; викладав історію філософії й права, ректор Петерб. ун-ту (1873—76).

РЕЙНГАРДТ Людвіг Васильович /н. 06. 03. 1847, с. Войтенці Полтав. губ., тепер населеного пункту з такою назвою на Полтавщині не існує — + після 1912, Харків; поховано там само?/ — укр. ботанік, професор. Закін. 1871 Харків. ун-т, дістав ступінь доктора ботаніки, був професором Одес. ун-ту, а з 1886 — Харківського; опублікував наукові праці, частина яких нім. мовою. В УРЕ не представлено.

РЕЙПОЛЬСЬКИЙ Іван иколайович /н. 1789, Україна — + 03. 10. 1863, Харків? Поховано там само?/ — укр. лікар. Закін. Харків колегію 1810 і моск. Медико-хірургічну академію 1814; був військови лікарем, з 1823 — викладач Харків ун-ту (1830 — професор); наук. праці, 1823 видав у Харкові посібник з ветеринарії.

РЕКАНОВСЬКИЙ Петро /н. поч. 19 ст. — + 2-а пол. 19 ст. ; поховано?/ — укр. актор с ередини 19 ст., антрепренер, власник театральної контори в Києві, викладач драм. мистецтва. В УРЕ не представлено.

РЕКЛІНСЬКИЙ Іван /н. бл. 1650 — + 1-а пол. 18 ст., Київ; поховано там само?/ — укр. гравер кінця 17 — початку 18 ст. Працював у друкарні Києво-Печерської лаври. Створив алегоричні за змістом заголовні аркуші книги проповідей Антонія Радивиловського «Вінець Христовий» (1688) і «Служебника» (162), виконав зображення царя Давида до Псалтиря.

РЕПАЙ Андрій Іванович /рр. н., см. і місце поховання невід./ — укр. автор першої друкованої книги в Ужгороді на світську тему — «Народне господарство» (1864), редактор першого педагогічного часопису, який 1867 викдавався в Ужгороді під назвою «Учитель». В УРЕ не представлено.

РЕПАЙ Іван /рр. н., см. й місце поховання невід./ — один з давніх закарпатських поетів, який часом виступав під всевдонімом Співець Гажинський. В УРЕ не представлено.

РЕРІХ Микола Костянтинович /н. 27. 09 (09. 10). 1874, Петербург — + 13. 12. 1947, Нагар, долина Кулу, шт. Пенджаб, Індія; поховано там само/ — рос. маляр, археолог, мандрівник, релігієзнавець, філософ, громад. діяч, дійсн. чл. петерб. АМ з 1909. Навч. у петерб. АМ в Архипа Куїнджі 1893—97, а 1900—01 — у студії Ф. Кормона в Парижі. Був чл. «Мир искусства» 91910—19 — його голова). В ранній період творчости захоплювався давниною, особливо культурою Руси-України (зокрема, «Похід Ігоря», темпера, 1941, приватна зб.); з 1916 жив уФінляндії, з 1920 — у США та Індії. В цей час створив монументальні екоративні пейзажі. Відомим є також як театральний художник (декорації до опери О. Бородіна «Князь Ігор», 1908; до драми Г. Ібсена «Пер Гюнт», 1912; балету І. Стравинського «Весна священика», 1913 та ін.). Виставки творів Р. не раз демонструвалися в СРСР, зокрема в Києві. Р. добре знав укр. мистецтво, музику й театр. У часи навчання в петерб. АМ на укр. вечорі за ескізами М. Микешина Р. створив «живі картинки» з «Кобзаря» Т. Шевченка. Відвідав Київ. За ескізами Р. було виконано мозаїки в церкві села Пархомівка (тепер Володарського р-ну Київ. обл., 1903—06) і а Троїцькому соборі Почаївської лаври (1910). Про Р. існує чимало легенд, про його якусь надприродну силу Добра, ніби він був посланцем Неба для проповідування миру на землі, неначе він був рос. розвідником у Центральній Азії тощо.

РЕРІХ Юрій Миколайович /н. 16. 08. 1902 — + 1960, Москва; поховано там само, могила на новодівичому цвинтаріЮ недалеко від стіни з пам»ятником загиблому дирижаблю. Монумент з написом: «Выдающийся востоковед профессор Юрий Николаевич Рерих 16. 8. 1902—1960. 21. 5.»/ — видатний рос. сходознавець. Праці з тібетології, буддизму, філософії та релігії. Старший син Миколи Костянтиновича Р. Подейкують, що ніби молодший син Святослав Миколайович, користуючись якоюсь надприродною силою, сприяв ранній братовій смерті як помсту за його «віровідступництво» від родинних традицій. Але це лише чутки. В УРЕ не представлено.

РЄДІН Єгор Кузьмия /н. 02 (14). 11. 1863, с. Старше Дмитровського пов. Курської губ. — + 27. 04 (10. 05) 1908, Харків; поховано там само, могилу перенесено харківськими компартійцями в 1970-і рр. з Центральноно міського цвинтаря, де влаштували майданчик для вигулу собак, на т. з. 13-й цвинтар, де тепер покоїться тлін багатьох харківських видатних діячів, це неподалік села Велика Данилівка Харків. р-ну/ — укр. мистецтвознавець та історик. Походив з убогої рос. родини курських селян. Та завдяки видатному укр. фольклористу й етнографу М. Ф. Сумцову Україну полюбив усією душею й віддав їй чимало свого наук. таланту. Закін. Новорос. ун-т в Одесі, де навч. у Н. Кондакова. Жив і працював у Харкові з 1893 (з 1907 — професор Харків. ун-ту). Автор фундаментальних досліджень з історії художн. культури України-Руси, археології періоду раннього християнства, італійського мистецтва доби Відродження, архітектурно-художніх пам»яток Києва, Харкова; зібрав фотосвітлини храмів Харків. губернії, багато з яких поруйновано компартійним мародерами. Один з фундаторів ур. мистецтвознавства і бібліографії мистецтва і якого дуже цінував як видатного українознавця.

РЄЗАНОВ Володимир Іванович /н. 28 08. (09. 09) 1867, с. Любаче, тепер Обаянського р-ну Курської обл. РФ — + 31. 12. 1936, Ніжин; поховано там само/ — укр. літературознавець, чл. -кор. АН СРСР з 1923. Закін. Ніжин. історико-філологічний ін-т (1890), де з 1899 був викладачем (з 1910 — професор). Написав бл. 70 наук. кпраць, значна частина яких прсвячена укр. л-рі. Р. в основному вивчав і публікував тексти укр. і рос. драми 16—18 ст. («Екскурс в галузь єзуїтського театру», 1910; «Шкільні дійства 17—18 ст. і театр єзуїтів!, 1910 тощо). Протягом 1925—29 видав тексти укр. драм періоду феодалізму („Українська драма. Старовинний театр український“) та розвідки про них. Вийшло 6 випусків. Автор наук. праць про Т. Шевченка, Лесю Українку, В. Жуковського та ін.

РЄПІН Ілля Юхимович /н. 24. 07. (05. 08) 1844, м. Чугуїв, тепер Харків. обл. — + 29. 02 (УРЕ: 29. 03) 1930 Куоккала, Фінляндія, тепер смт Рєпіне Ленінград. обл. ; поховано там само/ — відомий художник укр. походження. Народився й виріс в Україні, в яку був дуже закоханий і якій присвятив чимало малярських шедеврів, це «апорожці, що пишуть листа турецькому султанові», «Вечорниці», низка портретів і серед них портрет С. М. Драгомирової, «Коак у степу» й безліч найрозмаїтіших начерків, ескізів, етюдів і великих полотен. Початкову худож. освіту здобув у невідомого нині укр. художника, олійний пейзаж якого перебуває в Музеї І. Рєпіна в тій самій хат, в якій і виріс м айбутній майстер пензля. До 125-річчя художника в Чугуєві на Осинівці по вул. Рози Люксембірг (до чого тут ця Роза?), 8, де мешкала родина Ріпиних по кол. вулиці Нікіітінській, створено музей у реставрованій хаті. При в»їзді в місто встановлено ст енд з написом: «Чугуїв — батьківщина великого російського художника І. Ю. Рєпіна». Ще 1914 чугуївці прагнули віддати належне своєму видатному землякові. Вони мали на меті відкрити художн. шк. його імені, картинну галерею. Р. склав план побудови майстерень, назвавши їх «Діловий двір». Та царські чиновники перешкодили здійсненню цього задуму. Музей Р. відкрито 1936, але під час 2-ї світової війни багато оригінальних полотен майстра загинули. Навесні 1966 міські організації винесли рішення про створення в Чугуєві нар. музею художника. Зібрано кошти й підібрано експонати.

РЄПНІНА Варвара Миколаївна /н. 19 (31). 07. 1808, Москва — + 27. 09. (09. 12) 1891; там само й поховано/ — рос. письменниця, донька М. Рєпніна-Волконського. В 1840-х рр. жила в Україні (містечко Яготин), де 1843 зустрілася з Т. Шевченком і закохалася в нього. Їй поет присвятив поему «Тризна». Р. була Шевченковим другом, високо цінувала його талант, клопоталася про полегшення його долі під час заслання, листувалася з ним. У незакінченій повісті Р. (опубліковано в уривках 1916) гол. персонажем є Т. Шевченко. Під псевдонімом Лізварський видала «Листи до молодої жінки про виховання» (1866). Ряд статей («До біографії Шевченка», «Із спогадів про Гоголя», «Спогади про бомбардування Одеси в 1854 р.» та ін.) було опубліковано в журн. «Русский архив».

РЄПНІН-ВОЛКОНСЬКИЙ Микола Григорович /н. 1778 — + 06 (18). 01. 1845, Яготин, тепер місто Київ. обл. ; поховано там само, могила в Трапезній церкві Густинського монастиря (в шести км. від Прилук Чернігів. обл.); всі давні поховання при монастирі зліквідовано й нині (1960) жодних слідів не залишилось, увесь монастир жахливо зруйновано часом і людьми/ — рос. військ. і держ. діяч, генерал від кавалерії (1828). Брат декабриста С. Г. Волконського. Після закін. кадетського корпусу (1792) служив в армії. 1809—12 — посол у Вестфальському герцогстві. Уч. вітчизняної війни 1812; у 1813—14 — генерал-губернатор Сакссонії, 1816—34 — малоросійський генерал-губернатор (Полтав. і Черніг. губ.). Р. -В. був близько знайомий з Т. Г. Шевченком, який 1843—44 не раз бував у його маєтку в Яготині. Т. Г. Шевченко зробив дві копії портрета Р. -В. роботи швейцарського художника Й. Горнунга.

РЖЕВУСЬКИЙ Вацлав Северинович /н. 1785 — + 1831; поховано?/ — відомий авантюрист, син коронного гетьмана Северина Ржевуського. Щоб поліпшити європейську породу коней арабськими скакунами, виїхав до сірії, де здобув славу нереревершеного верхівця й прізвисько «Емір — золота борода». Повернувшись додому, захопився укр. піснею, заснував у Саврані (тепеер Київ. обл.) шк. лірників і бандуристів, що мала створити якусь нову пісенну літературу.

РЖЕГОРЖ Франтішек /н. 16. 12. 1857, с. Стежери поблизу м. Градець-Кралове, тепер Чехія — + 06. 10. 1899, Прага; поховано там само/ — чеський етнограф. Походив з селянської родини. 1877—90 жив у Галичині, де вивчив побут, звичаї, нар. медицину українців (зокрема, гуцулів, бойків, лемків…) основні праці: «Календарик з народного життя бойків», «Русинське весілля лмків у Карпатах,» «Народне лікування галицьких малорусів», «З етнографічного природознавства галицької Русі». Діяльністьь Р. високо цінував І. Франко.

РЖЕПИШЕВСЬКИЙ Порфирій Степанович /н. 1855—09. 01. 1918, с. Сабатинівка, поблизу м. Саврані на Поділлі; поховано там само, могила біля церкви в мурованому гробі, якого сам заготував заздалегідь, вимурувавши з цегли; поруч з похованням укоханої дружини, яка померла від перших пологів; у своїй могилі наготовив пляшку горілки й червінця для робітників-гробарів/ — укр. письменник, парох с. Сабатинівки, друкованих творів не виявлено; в рукописах збереглись в одного з укладачів «Некрополя України» «Казки баби Левчихи» в 42 розділах та понад 50 віршованих задач для кмітливих дітей; знавець побуту укр. селян. У довідниках не зазначено.

РИБЧИНСЬКИЙ Євген /рр. н., см. і місце поховання невід.) — укр. артист, співак, мав невеликого тенора; характерний актор у М. Садовського. В УРЕ не представлено.

РИЗОЛЬ Іван Іванович /н. ?, Кременчук, тепер Полтав. обл. — +? ; Поховано?/ — укр. музикант, викладач по класу баяна в Київ. консерваторії. Скінчив Київ. консерваторію, композитор, видав низку зб. танців, зб. з 73 укр. нар. пісень, які оранжував для баяна. В УРЕ не представлено.

РИКОВ Валеріан Микитович /н. 1874, Тбілісі, Грузія — + 25. 03. 1942, Київ? ; Поховано?/ — укр. архітектор. 1902 закін. петерб. АМ. Автор проектів багатьох житл. І громад. споруд у Києві: будинок нар. аудиторії (1909, тепер Ін-т «Дніпрпоцивільпромбуд»), будинок Маріїнської общини Червоного хреста (1913, тепер Н. -д. ін-т), будівлі старого іподрому (1916), кінофабрика (1927—30, тепер кіностудія худож. фільмів ім. О. Довженка), надбудови Держбанку України (1930-ї рр., разом з Кобелєвим) та ін. 1904—10 викладав у Київ. політехніці, 1934—39 — зав. кафедрою архітектури Київ. художн. ін-ту.

РИЛЄЄВ Кіндрат Федорович /н. 18 (29). 09. 1795, с. Батове, тепер гатчинського р-ну Ленінград. обл. — + 13 (25). 07. 1826 страчено з ін. декабристами, Петербург; поховано?/ — рос. поет, декабрист. Один з керівників Пн. т-ва декабристів. Разом з О. Бестужевим видавав альманах «Полярная звехда» (1823—25). Спочатку був конституційним монархістом, згодом — республіканцем. Відіграв значну роль в організації повстання. Друкуватися почав 1820. Утвердився як поет революційно-романтичного спрямування. Автор сатиричного вірша «К временщику», поезій «Громадянська мужність», «Бестужеву», «НА смерть Чернова», «Громадянин», історичних дум («Волинський», «Державін», «Іван Сусанін» та ін./. Твори Р. пройняті гострим відчуттям сучасності, закликами до свободи, високою громадською активністю.1817—20 жив на Слобідській Україні (в м. Острогозькому,

Тепер Воронезька обл. РФ), бував у Києві, Харкові, знав укр. мову, побут, звичаї, укр. нар. поезію, вивчав історію України. Був знайомий з багатьма діячами укр. культури (М. Маркевичем, О. Сомовим, О. Корниловичем). Автор думи «Богдан Хмельницький», поем «Войнаровський», «Наливайко» (незакін.), «Мазепа» (незакін.). Р. не раз згадував у листах і в «Щоденнику» Т. Шевченко. Вірші Р. укр. мовою перекладали П. Грабовський, О. Кониський, П. Тичина, М. Рильський, А. Малишко, М. Трещенко та ін.

РИЛЬСЬКА Катерина Миколаївна /н. 26. 11. 1886 — + 04. 01. 1958, Кихв; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч від церкви, за усипальницями, в спільній огорожі з Квашніними; мармурова біла таблиця з написом: «Катерина Миколаївна Рильська 26. 11. 1886—4. 1. 1956»/ — дружина Максима Тадейовича Рильського, наук. співробітник. В УРЕ не представлено.

РИЛЬСЬКИЙ Богдан Тадейович /н. ? — + від сухот навесні 1939, Ірпінь Київ. обл. ; поховано в с. Романівці поруч з могилою матері, місце вибрав сам і заповів тут поховати/ — брат Максима Тадейовича Р. Скінчив Київ. ун-т, але тяжко хворий на сухоти не міг працювати систематично; з ним загинула неабияка сила. Був гарний, л. бив чепурно зодягатись, мав добрий голос, запальний характер, любив сцену; улюблені його пісні: «Чуєш, брате мій, товаришу мій…», «Дуб на дуба похилився», «Розпрягайтп, хлопці, коні». На вдачу був весеий, хоч доля склалася трагічно. В УРЕ не представлено.

РИЛЬСЬКИЙ Богдан Максимович /рр. н., — + 1991, Київ; поховано?/ — син Максима Тадейовича Р., директор Київ. літ. -меморіального музею М. Рильського, засл. працівник культури України. 1966, коли було засновано музей М. Рильського (для цього брати Богдан і Георгій передали в дарунок державі батькову садибу в Голосієві з умеблюванням та бібліотекою), Р. очолив його колектив. За 25 літ музей став відомим далеко за межами України осередком культури, де сконцентровано матеріали про видатного поета, вченого і громад. діяча. За найактивнішої участі музею вид-во «Наукова думка» 1983—90 здійснило «Зібрання творів у двадцяти томах» М. Рильського (Богдан Р. був чл. редколегії цього видання і співредактором двох останніх томів, у яких подано автобіографічні матеріали поета і його листи). Богдан Р. — упорядник кількох книг творів Максима Р. та спогадів про нього. Його перу належить низка розвідок про життя і творчість та літературне оточення батька. Останнім часом він публікував фрагменти цікавих і цінних матеріалів «В сосновім Ірпені». Літ. спадщина Б. Рильського чекає на свого уважного видавця й має стати набутком широкої громадськості. Будучи паростю уславленого роду Богдан Максимович з честю плекав притаманні Рильським риси — любов до України і її народу, щедрість душі і чисте сумління, працьовитість, скромність, інтелігентність. В УРЕ не представлено.

РИЛЬСЬКИЙ Іван Тадейович /н. 1879, с. Романівка, тепер Попілнянського р-ну Житомир. обл. — + після 1933, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, недалеко від Катерини Рильської; на бляшаній табличці напис: «Іван тадейович Рильський», дат немає./ — брат Максима тадейовича Р., перекладач з польс., франц. мов, вдалі його переклади Мопассана, вчителював, господарював у Романівці, був і бухгалтером. Скінчив Київ. ун-т юр. ф-т; одружився з сільською дівчиною с. Реманівки. Мав доньок Марію, Любу. Дружив з Максимом, користувався поетовою пошаною. В УРЕ не представлено.

РИЛЬСЬКИЙ Максим Тадейович /н. 07 919). 03. 1895, Київ, за ін. даними — с. Романівка, тепер Попілнянського р-ну Житомир. обл. — + 24. 07. 1964, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч по гол. алеї, за могилою П. Саксаганського. на білій мармуровій таблиці напис: «Рильський Мксим Тадейович 19. 3. 1895—24. 7. 1964». По вул. Леніна, 68 у Києві на фасаді будинку висить меморіальна таблиця, виготовлена з чорного граніту з викарбуваним портретом Р. і написом: «У цьому будинку в 1934—1964 рр. жив в працював Максим Рильський». Урочисте відкриття таблиці відбулося 19 березня 1965 з нагоди 70-річчя від днародження поета. Виготовлено за проектом скульптора П. П. Остапенка, виконав у матеріалі С. Ф. Тимофєєв; у дворі Літературно-меморіального музею стоїть пам»ятник Р. роботи скульптора О. О. Ковальова, архітектор В. М. Костін, встановленно 1968; Ін-т фольклору та етнографії НАН України названо іменем Р./ — видатний укр. поет, культур. -освітній і громад. діяч, академік АН СРСР з 1958 та АН України з 1943. Син укр. культурно-освітнього діяча, фольклориста та етнографа тадея Розеславовича Р. Навч. у Київ. ун-ті (1915—18); з 1919 до 1929 учителював; з 1929 перейшов на літ. роботу. Першого вірша надрукував 1907, а 1910 вийшла перша зб. поезій «На білих островах». Книга «Під осінніми зорями» 91918) та ідилія «На узліссі» (1917, окреме вид. 1918) засвібчили зростання худож. майстерності Р. Компартійний критик Л. Новиченко, а згодом і С. Крижанівський гнули, що Р. «відривався від революційної сучасности». І все життя докоряли майстрові за його «неокласицизм», маючи на увазі під цим «український дрібнобуржуазний націоналізм». І Максима Тадейовича пси й псарі переслідували до амого його кінця, а якийся Л. Хінкулов по війні шпарив на Р. Такі доноси, що жах було їх читати в тодішнійратурній газеті». Рильського заарештовували й виганяли з роботи. Він запив і, за приватними розповідями П. Воронька, одного разу на вулиці валявся Р. у грязюці, аж тут його випадково здибав сталінів приятель мовознавець Симон Чіковін (1903—66), довідавшись, у чому справа, написав Сталінові листа, в якому розповів, що пісню про Ситаліна співає весь народ, переслідується місцевими властями й доведено до відчаю, навіть з думкою про самогубство. І тоді Сталін надсилає Р. поздоровчу телеграму з днем народження. І відразу Р. став академіком АН України. Але переслідування тривало до самої поетової смерті. Вірші його змшували виривати з підручників, ніби поет був американським шпигуном, хоч пісню про Сталіна! Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить…» Р. написав саме за порадою кадебістів перед тим, як його придуть заарештовувавти. Так і вийшло. Р. належав до літ. угруповання «неокласиків» (це все той же Л. Новиченко в УРЕ), позиція якого в цілому характеризувалася естетською відстороненістю від революц. сучасности. І хоч Р. у иворчості йшов шляхом дедалі більшого зближенняі з життям народу, з ідеями Жовтня, однак у зб. «Синя далечінь» (1922) ще помітними є загблиблення в світ книжних образів, культ мистецтва як джерело амодостатності естетичної насолоди. Вжк в цих словесах літ. критики видно, до якої ж віртуозності компартійні словоблуди доходили в змаганні «культурно» облити брудом свого ж побратима по перу, колегу й щирого земляка, аби заробити собі на шматок хліба з маслом. Далі «авторитет» сокоче в тій таки УРЕ: «та вже в ряді творів, що вийшли в зб. „Тринадцята весна“ (написана 1922—24, видана 1926) і особливо „Крізь бурю й сніг“ (1925) з»являються виразні ознаки ідейної співзвучности з радянською дійсністю». Був директором Ін-ту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України (1944—64), один з редакторів рос. -українського та укр. -російського словників; головою правління СПУ (1943—46). Видав понад сто книжок, які перекладалися багатьма мовами світу. Сам Р. був взірцем перекладацького мистецтва, був справжнім поліглотом і витонченим мовознавцем. Остання книжка віршів за життя «Зимові записи», К., 1964.

РИЛЬСЬКИЙ Тадей Розеславович /н. 21. 12. (02. 01). 1841, с. Ставище, тепер Ставищенського р-ну Київ. обл. — + 25. 09) 07. 10). 1902, с. Романівка, тепер Попілнянського р-ну Житомир. обл. ; поховано там само/ — укр. кільтурно-освітній діяч, етнограф, економіст, народознавець, батько видатного поета Максима Тадейовича Р. Закін. Київ. ун-т 1862. Належав до Старої Громади. Підтримував тісні зв»язки з М. Лисенком, М. Старицьким, П. Житецьким, Оленою пчілкою, Лесею Українкою, товаришував з В. Б. Антоновичем. Перші статті з»явилися в журн. «Основа» 1861: «З правого берега Дніпра», «Кілька слів про дворян правого берега Дніпра». Пізніше в «Киевской старине» він опублікував велике дослідження «До вивчення українського народного світогляду», а в «Записках Львівського наукового товариства ім. Шевченка» — «Студії над основами розкладу достатку», видав брошуру «Дім заробітковий і сучасний економічний порядок». Дві його праці — «Про сільські випаси» та «Про херсонські заробітки» вийшли, подолавши значні цензурні перепони. Одружився з дівчиною хліборобського роду Меланією Чуприною. 1876 Київ. Громаду було заборонено й генерал-губернатор Васильчиков наказав своїм підлеглим пильно стежити за братами Рильськими. Р. супроводжував домовину Т. Шевченка до Чернечої гори. Був чл. літ. артистичного т-ва в Києві. Совєти завжди його трактували як націоналіста. Не інакше!

РИМЛЯНИН Павло /н. бл. 1550, Рим, Італія — + 1618, Львів; поховано там само/ — укр. архітектор кінця 16 — поч. 17 ст. ; походженням італієць, працював у Львові. Вперше згадується в цехових книгах Львова 1585; будував за власним проектом Волоську (Успенську) церкву (1591—98), закінчували спорудження 1598—1631 В. Купинос та А. Прихильний. Р. збудував у Львові каплицю Кампіанів та ін. ; для його творчости характерними є прийоми архітектури італійського Відродження в поєднанні з мцсуевими традиціями. Бюрав уч. у будівництві костелу бернардинів (1600—30).

РИХЛІЇВСЬКИЙ Данило Степанович /прізвиська — Данило, Бандурка, Малий; н. бл. 1738, Київ — +? ; Поховано?/ — укр. козак-бандурист. У десятирічному віці гнавчився грати на бандурі. Юнаком помандрував на Запорізьку Січ і став козаком Корсунського куреня. За уч. у гайдамацьких збройних походах його було заарештовано. Матеріали дописів Д. Бандурки опублікував В. Ястребов у статті «Гайдамацький бандурист» («Киевская старина», 1886, т. 16.).

РИХВАДСЬКИЙ Степан /н. поч.17 ст., Лемківщина — + після 1868; поховано?/ — лемківський перекладач. Автор перекладу лемківським діалектом «Учительного євангелія,1666» з болгарської мови. В УРЕ не представлено.

РІГЕЛЬМАН Олександр Іванович /н. 1720, Німеччина? — + 23. 10 (03. 11) 1789, с. Андріївка, тепер Черніг. р-ну Чернігівської обл./ — рос. історик, військ. інженер і топограф, генерал-майор (1771). Походив з нім. дворянської родини, яка в 1730-х рр. переїхала до Росії. Закін. Шляхетський корпус у Петербурзі (1738); у 1741—43 в зв»язку з розмежуванням рос. -турецьких кордонів перебував на Запоріжжі; уч. рос. -турецьких воєн 1735—39 і 1768—74; брав уч. у спорудженні украплених ліній на півдні України, узбережжі Азовського моря; з 1783 — у відставці. Автор компілятивної праці «Літописну повіствування про Малу Росію, її народ і козаків узагалі…») ч. 1—4, 1874), що включає також авторові спостереження й документальні матеріали. Незважаючи на вороже ставлення до укр. козацтва, праця Р. містить цінні відомості про побут і звичаї запорізьких козаків.

РІЗНИЧЕНКО Василь /рр. н., см. і місце поховання невід./ — укр. історик-краєзнавець, котрий свої праці друкував у журн. «Ілюстрована Україна», що виходив з 1913 по 1914. Це була т. з. серія «Книжки про батурин». Ось назв з неї: «На руїнах минулої слави Батурина» (матеріали для бібліографії Батурина); «Проект українського університету в Батурині (сторінка з історії просвітних заходів останнього Гетьмана України»); «З минулого Батурина (історичні нариси) «; „На могилі придворного гетьманського лікаря Хоми Дуссика біля Батурина. Виданє перше“); «Батуринське пасішництво (сторінка з історії українського пасішництва) «; „Петр Иванович Прокоповичь, отец украинского раціонального пчеловодства (Къ столети. Со времени изобретения первого разобраного улья)“. Крім того, відомими є його пштові картки на цю тематику: „Руїни палацу ост — аннього Гетьмана України Кирила Розумовського в Батурині“ та „Могила придворного гетьманського лікаря Хоми Дуссика біля Батурина“. В УРЕ не представлено.

РІЗНИЧЕНКО Веніамін Іванович /н. 1901, слобода Червоний Оскіл Ізюмського р-ну Харків. обл. — + після 1922; поховано?/ — укр. письменник. Скінчив 7 класів гімназії, навч. у Харків. ІНО. Учителював. Перший друкований твір — 1922; чл. літ. організації «Плуг» з 1922. В УРЕ не представлено.

РІЗНИЧЕНКО Володимир Васильович /н. 06 (18). 10. 1870, хутір Велентіїв, тепер село Велентіїв Ніжинського р-ну Черніг. обл. — + 01. 04. 1932, Київ; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі, поруч з могилою хіміка-органіка С. М. Реформатського (1860—1934); надгробка немає, на білій мармуровій плиті напис: «Академік Володимир Васильович Різниченко 1870—1932/ — укр. геолог, академік АН України з 1929. Закін. Харків. у-нт 1896. Провадив геол. і географ. дослідження на Тянь-Шані, Алтаї, Тарбагатаї. За дослідження зледеніння пд. Алтаю його нагороджено медаллю ім. М. М. Пржевальського (1839—1888); з 1916 працював в Україні. Був директором Укр. геолог. комітету, 1930—32 — директором Н. -д. геолог. ін-ту АН України. Вивчав Лівобережжя України, середнє Придніпров»я, зокрема Канівські гори. Дав нове грунтовне висвітлення стратиграфії і тектоніки цього району, вперше в Україні встановив дислокації антропогенного віку. Досліджував гідрогеологічні умови Волині. Організував і очолив комплексну експедицію в район Дніпробуду. Р. — організатор комісії з вивчення антропогенного (четвертинного) періоду в Україні, яку очолив 1930—32. Наук. праці з питань загальної, динамічної та регіональної геології, гідрогеології, географії, археології. Р. відомим є також як художник і поет (пс. — Велентій, Гайд, в-й). Працював у галузі політичної карикатури, спрямованої протит реакційних партій, ідеологів та захисників царизму («Геть з царизмом! Хай живе революція!», «Після скасування кріпацтва», «Обніміте, брати мої, найстаршого брата! …», «Біля пам»ятника Шевченкові»). Карикатури вміщував в ілюстрованому додаьку до ленінської «Искры» (1902), сатиричному журналі «Шершень» (1906), газ. «Рада» (1909—12). Поезії друкував у літ. -артистичному альманасі «Терновий вінок» (К.,1908). Переклав укр. мовою «Пісню про Буревісника» М. Горького.

РІЛЬКЕ Райнер Марія /н. 04. 12. 1875, Прага, Чехія — + 29. 12. 1926, санаторій Валь-Мон, Швейцарія; поховано там само/ — австрійський письменник. Перші зб. віршів «Життя й пісні» (1894), «Увінчаний снами» (1897), «Переддень Різдва» (1898), «Мені на свято» (1900), написані в річищі неоромантизму, що поєднувався із символізмом. 1900 перебував в Україні, відвідав могилу Т. Шевченка. Славу здобув зб. «Часослов» (ч. 1—3, 1899, 1901, 1903), у появі якої особливу роль відіграли київські враження. Автор романів та п»єс. Захоплювався укр. л-рою, переклав «Слово о полку Ігоревім». Цікавився поезією Т. Шевченка, укр. фольклором, що відбилося в поетичній зб. «Книга картин» (1902), в оповіданні «Пісня про правду» тощо. Укр. мовою твори Р. перекладали П. Тичина, М. Зеров та ін.

РІПІНСЬКИЙ Петро /н. 1846, Тернопіль — + 1918; там само й поховано/ — укр. педагог, викладач грецьк. і латин. мов у Тернопільській гімназії (1898), перший її диоектор у 1898—99. В УРЕ не представлено.

РІТТЕР Павло Григорович /н. 05. 04. 1872, с. Чутове, тепер Полтав. обл. — + 17. 04. 1939, Харків; поховано там само?/ — укр. літературознавець, мовознавець. Закін. Харків. ун-т 1894; працював у ньому з 1897 (з 1921 — професор). Один із засновників і чл. редколегії «Східний світ». Автор праць з давньоіндійських і новоіндійських мов. Р. належать переклади укр. мовою творів індійського поета й драматурга (прибл. 5 ст. н. е.) Калідаси (зокрема, «Хмара-вістурн»), гімнів Рігведи, віршів і прози Р. Тагора. 1893 одержав медаль «За дослідження гімнів Рігведи…», 1914 видав рос. мовою переклад поеми Калідаси «Хмара-вістун».

РІЧИЦЬКИЙ Андрій /н. бл. 1900—1934 загинув у сталінських катівнях, Харків; поховано там само?/ — укр. літ. критик, літературознавець; біографічних даних не збереглось; першим розглянув творчість Т. Г. Шевченка за марксистською методологією. В УРЕ не представлено.

РІЧИЦЬКИЙ П. Н. /н. 2-а пол. 19 ст. Біографічні відомості скупі. Був учителем-інспектором трьохкласного міського уч-ща (Полтава?). Друкувався в «Складці» В. Александрова (1887—98) і К. Білиловського (1896—97), в укр. декламаторах «Розвага» і «Досвітні вогні» (1908). В «Українській музі вміщено його вірші „Цар Мідас“, „Гульня“, сатиричний — „Любіте своїх ворогів“. В УРЕ не представлено.

РІШКО Микола І (ванович?) /н. 1906, Закарпаття — + після 1966; поховано?/ — укр. поет Закарпаття. Написав: «Заграли струни», «Втеча з темряви». В УРЕ не представлено.

РКЛИЦЬКИЙ Михайло Васильович /н. 10. 09. 1864, с. Погребки Новгород-Сіверського пов. Черніг. губ., тепер с. Погребець Ніжинського р-ну Черніг. обл. — + 1927, Київ, могила на Лук»янівському цвинтарі/ — укр. культурний діяч, письменник, краєзнавець, статистик. Навч. у Чернігів. духовній семінарії, яку скінчив 1884. Навч. у Харків. ун-ті, але за учс. У студентських заворушеннях вислано, де пробув 5 років. Повернувшись із Сибіру в Україну, працював у Новгород-Сіверському як приватний повірений; 1898 прейшов на службу в Полтав. земську управу, з 1902 по 1912 був статистиком у полтав. статистичному бюро. Опублікував історичні розвідки про Україну, писав оповідання, частково з сибірського життя; 1925—27 працював в Осетії у Н. -д. ін-ті краєзнавства. В УРЕ не представлено.

РОВИНСЬКИЙ Дмитро Діомидович /Демидович; н. 08. 11. 1888, м. Зіньків, тепер Полтав. обл. — + 28. 03. 1942, Ленінград? ;Поховано?/ — укр. актор, режисер і театральний діяч. На професійній сцені почав у мандрівних укр. трупах. Працював у театрі М. Садовського (1916—18), Держ. драм. театрі (1918—19), Першому театрі Укр. рад. респібліки ім. Шевченка (1919—29, з 1923 — театр пересувний, з 1927 — Дніпропетров. укр. драм. театр ім. Шевченка). Засновник і художн. керівник укр. драм. театру «Жовтень» у Ленінграді (1929—32). Серед ролей: Перелесник, Юда («Лісова пісня», «На полі крові» Лесі Українки), Хвенько («Сорочинський ярмарок» Старицького), Осип («Ревізор» М. Гоголя), Грозной («Любов Ярова» Треньова), Старий Вітіг («Візник Геншель» Гауптмана). Вистави — «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Гайдамаки» Т. Шевченка в інсценізації Л. Курбаса, «Вій» Остапа Вишні за М. Гоголем та М. Кропивницьким, «97» М. Куліша, «Мандат» Ердмана, «Моральність пані Дульської» Г. Запольської та ін.

РОГАТИНЕЦЬ Юрій /Юрій Козьмич Рогатинець; н. ?, Рогатин — + 1605, Львів; поховано там само?/ — укр. письменник, громад. і освітній діяч. Бл. 1580 оселився у Львові, де працював ремісником-сідлярем. Один із засновників та керівників Львівського братства і Львів. братської шк. Як представник братства на церковсному соборі 1596 рішуче виступив проти Брестської унії 1596. Автор публіцистисних листів. Згідно з гіпотезою І. Франка, Р. був також автором «Перестороги» і співавтором статуту Львів. братства.

РОГАЧКА Степан /н. бл. 1750, с. Турбаї, тепер Глобинського р-ну Полтав. обл. — + після 1794; поховано?/ — вкупі з братом Леонтієм та Помазаном Семеном Р. був керівником одного з найбільших на Лівобережжі турбаївського повстання, яке вибухло 1789. Повсталі турбаївці вбили поміщиків, створили своє самоврядування за козацьким звичаєм з отаманом на чолі, і кілька років не корились царській владі. 1794 почалась розправа над повсталими: 183 учасники закатовано батогами й заслано в Сибір на каторгу; всіх турбаївців виселено під військ. конвоєм у пд. безводні степи, козаків — під Одесу (тепер села Яськи та Білявка), селян — під Херсон (тепер хутір Беркути Голопристанського р-ну й села Чорна Долина і Чаплинка Херсон. обл.). В УРЕ не представлено.

РОГОВИЧ Микола /рр. н., см. і місце поховання ненвід./ — укр. фізіолог, професор Київ. ун-ту; відомою є контрактура Роговича — зникнення м»язів обличчя після пошкодження лицевого нерва. В УРЕ не представлено.

РОГОВИЧ Опанас Семенович /н. 18 (30). 01. 1812, хутір Рогівлі Стародубського пов. Чернігів. губ., тепер Брянська обл. РФ — + 1878, Київ; поховано там само; в травні 1967 С. М. Даниленко виявив на Стиаробайковому цвинтарі надгробок О. Роговича, могила і районі поховань лікарів Милорадовичіі; Київ. ун-т брався відновити надгробок, та чи ж зробив це?/ — укр. ботанік і палеонтолог, доктор природничих наук з 1853; у 1838 закін. Київ. ун-т, 1852 — директор Ботанічного саду Київ. ун-ту. Р. перший подав грунтовні списки рослин Лісостепу й Полісся, забрав гербарій (10 тисяч аркушів) рослин України, описав нові види рослин, досліджував викопні рослини, викопних риб, ссавців, птахів, морських їжаків. Збирав також матеріали з етнографії укр. народу.

РОГОЗА Борис Петрович /н. 16. 02. 1934, с. Стави Кагарлицького р-ну Київ. обл. — +? Поховано в Києві, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. письменник, журналіст. 1957 закін. ф-т журналістики Київ. ун-ту; працював у редакціях районної газ. «Правда Прилуччини», обласних — «Комсомолець Полтавщини», «Київська правда», республіканської — «Молодь України», в журналі «Дніпро», в апараті ЦК ЛКСМУ, директором вид-ва «Радянський письменник», гол. редактором газети «Літературна Україна». Автор книжок повістей «Слово про полк Таращанський» (1966), «Рожевий сніг» (1970); зб. нарисів та перекладів з російської; чл. СП СРСР з 1976.

РОГУЛЯ Петро /н. бл. 1725, хутір Рогулі біля села Голінка, тепер Бахмацького р-ну Черніг. обл. — + бл. 1800; поховано?/ — художник Запорізької Січі, син військ. писаря; з кінця 1730-х рр. значиться в списках малярської шк. Києво-Печерської лаври, навч у Феоктиста Павловського та Алімпія Голика, жив у м. Котельва, тепер Зіньківського р-ну Полтав. обл., де в домі своєї дражини Параски Петрівни Верценко мав малярську майстерню; малював поррети козаків, селян; писав ікони. Відомим є його роботи портрет моск. царя — садиста Петра I в латах; створив збірнаний образ козака в степу (Мамай). Ікони писав для Охтирського монастиря 1744 та Покровської церкви села Котельви 1749. В УРЕ не представлено.

РОДЗЕВИЧ Сергій Іванович /н. 16 (28). 08. 1888, м. Лодзь, тепер Польща — + 29. 01. 1942; поховано там само?/ — укр. літературознавець і педагог. Закін. Київ. ун-т 1913, де потім викладав. Одна з перших праць Р. присвячена розглядові творчості І. Тургенєва. Автор наук. праць з історії укр. л-ри: «Сюжет і стиль у ранніх поемах Т. Шевченка» (1927), «Романтизм і реалізм у ранніх творах Т. Шевченка» (1939). Виступав проти вульгарного соціалізму в оцінці творости О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя. Р. належить багато передмов до видань творів світової класики в укр. перекладах (У. Шекспіра, Д. Дідро, Вольтера), а також оглядів гарубіж. л-ри (статті про Р. Ролана, А. Франса, Л. Арагона).

РОДЗІН Микола Іванович /н. 28. 03. 1924, с. Новоселівка, тепер Харків. обл. — + 02. 03. 1978, Днівпропетровськ; поховано там само?/ — укр. графік, засл. художник України з 1927. Закін. 1955 Харків. худож. ін-т, де навчався у В. Мироненка та Й. Дайця. Твори: «Індустріальні мотиви» (1955), «Каховська ГЕС» (1956—57), «Партищзанська землянка» (1968), триптих «Врятування Севастопольської панорами» (1967—70), «Заовдська симфонія» (1971), «Сталеві шеренги» (1974).

РОДЗЯНКИ — укр. поміщицький рід, що походив з укр. козацької старшини; у 18—20 ст. Р. володіли значними меєтностіми в Полтав. і Катеринославської губерніях.

РОДЗЯНКО Андрій Платонович /н. 03 (15). 12. 1839, с. Платонівка, тепер у складі с. Пузикове Глобинського р-ну Полтав. обл. — + р. см. і місце поховання невід./ — укр. піаніст. 1861 закін. Київ. ун-т. Навч. гри на фортепіано у чес. піаніста Костлера, 1860 удосконалював майстерність у Ференца Ліста у Веймарі. Концертував у Києві, Москві, Петербурзі. Мистецтво Р. високо цінували О. Сєров та О. Даргомижський. У кінці 1860-х рр. повернувся в Україну.

РОДЗЯНКО Аркадій Гаврилович /н. бл. 1793, с. Веселий Поділ, кол. село Родзянки, тепер Семенівського р-ну Полтав. обл. — + 1846; там само й поховано?/ — рос. поет укр. походження. Походив із старовинного козацького роду, Виховувався в Моск. благородному пансіоні; з 1814 служив у лейб-гвардії. 1821 вийшов у відставку в чині капітана й жив на Полтавщині, де мав великі маєтності. Друкувався в журналах та альманахах. Належав до «Общества любителей словесности, наук и художеств». У село Веселий Поділ до Р. приїздив1845 Т. Шевченко, де познайомився з музикантом і фольклолристом А. Єдлічкою

РОДЗЯНКО Семен Гаврилович /н. 2-а пол. 18 ст. — + 1-а пол. 19 ст. ; поховано?/ — письменник початку 19 ст., перекладач. Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлено.

РОДІОНОВ Сергій Петрович /н. 26. 09 (08. 10), 1898, м. Сергієв Посад, тепер Моск. обл. — + 02. 05. 1961, Київ; поховано там само?/ — укр. геолог-петрограф, чл. -кор. АН України з 1951. Закін. Дніпропетровс. гірничий ін-т 1929; 1931—35 — зав. кафедрою Криворізького гірничого ін-ту; 1935—38 — начальник н. -д сектора Укр. геолог. управляння в Києві; з 1938 працював в Ін-ті геологічних наук АН Ураїни; 1945—52 — зав. кафеедрою Київ. ун-ту (за сумісництвом). Наук. праці з питань петрографії Українського щита і проблем ролзміщення залізорудних формацій докембрію України.

РОСВИЧ Дем»ян /н. бл. 1650, Жовква (населеного пункту з такою назвою в «Адміністративному поділі», Українська РСР немає)? — + там само й поховано?/ — укр. маляр. Жив і працював у Жовкві. Твори: «Старозавітна трійця» (1667) ті «Івае Предтеча» зберігаються у Львів. музеї укр. мистецтва. В УРЕ не представлено.

РОЖАЛІН Кузьма Федорович /н. 1740, с. Вовківці, тепер Роменського р-ну Сум. обл. — + 1795, Москва; поховано там само/ — укр. лікар. Навч. у Київ. медичній академії (1751—58), петерб. Мед. шк. (1758—60), Лейденському і Бірлінському ун-тах (1761—65). Після захисту дисертації, темою якої було вивчення цинги, викладав фізіологію і фармакологію в госпітальних школах Петербурга. Під час рос. -турецької війни (1769—74) очолював Єлисаветградський госпіталь. Керував боротьбою з епідемією чуми в Єлисаветграді, Новомиргороді й Харкові (1771—75); у 1776 призначено лікарем Новорос. (Одеса) губ. Був у дружніх стосунках з Й. В. Гете.

РОЖДЕСТВЕНСЬКИЙ Микола Миколайович /н. 22. 03. 1878, м. Новочеркаськ, тепер Ростов. обл. РФ (УРЕ: Москва) — + 02. 02. 1952, Дніпропетровськ (УРЕ: Донецьк); поховано?/ — укр. хімік, засл. діяч науки України з 1945. Закін. Харків. технологічний ін-т 1904. Працював у Київ. ун-ті під керівництвом С. М. Реформатського (з 1904); у 1916—18 — у лабораторії І. І. Остромисленського в Москві, де вперше одержав ебоніт. Професор Донецьк. технікуму (з 1922) і Хім. ін-ту 1933—50; реорганізовано 1936 у Донецький індустріальний ін-т. Праці присвячені органічній хімії і методиці викладання хімії.

РОЖДЕСТВЕНСЬКИЙ Борис Миколайович /н. 02 (14). 12. 1874, м. Перм, тепер РФ — + 11. 01. 1943, Харків; поховано там само/ — укр. учений у галузі агрономії, дійсн. чл. ВАСГНІЛ з 1935. Закін. 1897 Новоалександрівський ін-т с. -г. і лісництва (тепер м. Пулави, Польща). Працював на Іванівській дослідній станції (1902—07), в Українському н. -д. ін-ті землеробства (Харків) і Харків. с. -г. ін-ті (1931—41); з 1943 — професор. У 1910—12 організував Харківські обласну с. -г. дослідну станцію (тепер Український н. -д. ін-т рослинництва, селекції і генетики ім. В. Я. Юр»єва), якою керував протягом 18 років. Провадив дослідження (з питань обробітку грунту, застосування добрив, технології вирощування с. -г. культур), спрямовані на удосконалення системи землеробства, методики дослідної справи.

РОЗАЛЬОН-СОШАЛЬСЬКА Анна Карлівна /н. 1831 — + 28. 04. 1902, Полтава; поховано там само?/ — укр. лікар, довго жила й працювала в Полтаві; опублікувала різні праці: «О разведении и возделывании табака махорки в Харьковской губернии», «Руководство к массажу», «Массаж в геникологии»; писала оповыдання, перекладала з польс. романи Г. Сенкевича. В УРЕ не представлено.

РОЗВАДОВСЬКИЙ Вячеслав Костянтинович /н. 1878, Одеса — + 18. 01. 1943, Ташкент, Узбекистан; поховано там само, 1912 царат вислав Р. До Середньої Азії за укр. патрыотизм, де вын прожив до кынця життя, працюючи педагогом ы дослыдником народно-декоративного мистецтва/ — укр. художник і педагог. Походив з родини службовців-залізничників. Спочатку навч. малювання у К. Костанді, а згодом (1894—1900) у петерб. АМ по класу А. Кіїнджі. 1900 за полотно «На Україні» здобув перемогу в творчому конкурсі АМ і звання художника. Багато подорожував Україною, а 1904 влаштував народну виставку в Києві, яка мандрувала Україною до Кам»янця-Подільського, де Р. оселився й жив до 1912, доки його не вислано в Ташкент. Був неабияким колористом та укр. патріотом. 1905 організував у Кам»янці-Подільському художн. шк. з інтернатом для сільських дітей. Малював пейзажі та жанрові картини з життя укр. селян. («Над Дніпром», 1900; «Жнива»; «Катерина»; «Ой, не світи, місяченьку», 1904; «Подруги», «Млин», дві останні — 1905). На середньоазіатські теми є такі полотна: «Каракулівництво» і «Старий туркмен».

РОЗДОЛЬСЬКИЙ Данило Іванович /н. 1875 — + 22. 97 (04. 08). 1902; поховано?/ — укр. -галицький композитор, греко-католицький священик у приході Стихів (поблизу Львова), брат Йосип Р… Автор церковної музики та чоловічого хору а капела «Сонце заходить» на слова Т. Шевченка.

РОЗДОЛЬСЬКИЙ Осип Іванович /н. 17 (29). 09. 1872, с. Доброводи, тепер Збаразького р-ну Терноп. обл. — + 27. 02. 1945, Львів; поховано там само, могила на Личаквіському цвинтарі, 1963 родичі упорядкували її, посадили квіти/ — укр. фольклорист, педагог і перекладач. Закін. Львів. ун-т 1897; працював викладачем гімназій у Коломиї, Перемишлі, Львові. Під впливом І. Франка з 1892 почав збирати фольклор, з 1900 — записував пісні на фонограф; з 1926 був чл. Етнографічної комісії АН України. Керував фольклорною експедицією АН України на Львівщині (1940—41). Основні фольклорні видання: «Галицькі народні казки» (ч. 1—2, 1895—99), «Галицькі напрдні новели» (1900); «Галицько-руські народні мелодії» (ч. 1—2, 1906—07). Фольклористичну діяльність Р. високо цінував І. Франко. Переклав укр. мовою «Евтифон» Платона (опублікував 1906), нім мовою — новели В. Стефаника і Леся Мартовича.

РОЗЕНБАУМ Соломон Аронович /н. 19) 31). 12. 1885, Полтава — + 1941, загинув під час 2-ї світової війни; поховано там само/ — укр. маляр. 1901—08 навч. в Одес. художн. уч-щі, 1908 — петерб. АМ, 1915—17 працював у майстерні укр. художника І. Мясоєдова в Полтаві, був чл. АХЧУ і АХРР. Автор ліричних та індустріальних пейзажів («околиці Полтави», 1926; «На Дніпрельстані», 1928; «Полтавський краєвид», 1939; «Дніпрогес», «Домни в Макіївці», «Зима», всі — 1940), портретів («Портрет вантажника», 1926), жанрових полотен і натюрмортів. Викладав у навч. закладах Полтави (1909—41), в обл. Будинку творчості (з 1939). Твори Р. зберігаються в музеях Полтави, Києва, Дніпропетровська.

РОЗІН Наум Йосипович /н. 1907, м. Сенча, тепер Лохвицького р-ну Полтав. обл. — + 1942; поховано?/ — укр. письменник; 1927—28 навч. у Ставропольськім пед. технікумі; працював на комсомольській роботі; виступав із статтями та оповіданнями в періодиці 20-х — 30-х рр. ; під час 2-ї світової війни був редактором газети. В УРЕ не представлено.

РОЗОВ Володимир Олексійович /н. 15. 07. 1876, Київ — + 21. 05. 1940, Загреб, кол. Югославія; поховано там само/ — укр. мовознавець. Закін. Київ. ун-т; у 1906—16 видавав у Київ. ун-ті філоллогічні дисципліни, в т. ч. історію укр. мови й діалектологію. 1916—18 — професор Ніжин. історико-філологічного ін-ту. В 20—30-х рр. жив у Югославі; працював в ун-тах Скоп»є (Скопле) та Загребі. Автор праць: «Значення грамот 14—15 ст. для історії малоруської мови», «До староруської діалектології» (обидві — 1907), «Мова південноруських грамот 14—16 ст. (1929), розвідок про укр. шкільну драму, про староболгарські та старосербські пам»ятки. Опублікував зб.:»Українські грамоти, т. 1, 14 ст. і перша половина 15 ст.» (1928).

РОЗСОЛОДА Іван Гнатович /н. 1771, м. Нікополь, тепер Дніпропетровс. обл. — + р. см. і місце поховання невід./ — укр. нар. оповідач. Син запорізького козака. В 1780-х рр. Д. І. Яворницький записав від 116-літнього Рю багато переказів, легенд, билиць та оповідань, уривків пісень (історичних, побутових), цікавих даних про запорізьких козаків — побут, звичаї, одяг, зброю, різні обладунки, муз. інструменти, звичаєве право козаків-січовиків, про особливості господарського життя, знарядда праці, одяг, їжу, житло, хатнє начиння, звичаї та обряди сільських козаків 9 т. з. гніздюків чи сиднів) тощо. Ці матеріали Д. Яворницький подав окремим розділом у своїй праці «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (ч. 2, СПБ, 1888) /.

РОЗСУДОВ-КУЛЯБКО Василь Іванович /рр. н., см. і місце поховання невід./ — авторитетний артист дожовтневого укр. театру; працював у трупі М. Л. Кропивницького. В УРЕ не представлено.

РОЗУМ Григорій Якович /н. 2-а пол. 17 ст., хутір Лемеші, тепер село Козелецького р-ну Черніг. обл. — + бл. 1730; поховано там само, могила під плитою церкви в Лемешах; той храм збудувала Наталія Розумиха над тліном першого чолоыіка/ — укр. козак, батько останнього гетьмана України Кирила Григоровича Розумовського. Дістав прізвисько Розум, бо напідпитку любив повторювати про себе: «Що то за голова! Що то за розум!» В УРЕ не представлено.

РОЗУМИХА Наталя Дем»янівна /з дому Лемешко, за другим чоловіком — Стрешенцова; н. кінець 17 ст., бл. 1690, с. Адамівка Козелецького пов., але ні в Козелецькому р-ні Полтав. обл., ні в Козелецькому Черніг. обл. за довідником «Адміністративно — територіальний поділ. Українська РСР», К., 1969 таких населених пунктів не зазначено — + 12. 09. 1762, Козелець, тепер смт Черніг. обл. ; поховано там само, могила в соборній церкві, яку збудовано коштом Розумихи, в напвіпідвальному поверсі Коелецького собору, збудованого її синами Кирилом та Олексієм; тут гробниця Розумовських, у ній праворуч покоїться прах матері Розумовських Наталії Розумихи/ — донька укр. козака, дружина Григорія Яковича Розума, мати останнього гетьмана України Кирила Григоровича Розумовського; відзначалась обдарованістю, користувалась великим авторитетом у місцевого населення; вдруге одружилася з полковником Страшенцовим; з 1742 — статс-дама, 1744 — графиня Розумовська; дбала за спорудження церков; на її кошти сини збудували Козелецький собор, де й похована, а також церви в Лемешах та в Миколо-Крупецькому монастирі. В УРЕ не представлено.

РОЗУМОВСЬКА Катерина Іванівна /н. 11. 05. 1729, Петербург — + 22. 07. 1771; там само й поховано, могила в Благовіщенській церкві Олександро-Невської лаври, надгробок з написом: «Екатерина Ивановна разумовская, рожденная Нарышкина, Дворя Ея императорськаго Величества всероссийская действительная статс-дама, ордена св. Екатерины кавалер, р. 11 мая 1729, ум. В С. -Пеетрбурге 23 июля 1771. Жила 42 г. 2 м. 12 д. Сей монумент сооружен в знак супружеской и братской любви и незабвенной памяти генерал-фельдмаршалом графом Кириллом Разумовским». Тут же могила з написом: «Разумовская, графиня София Степановна, рожденная Ушкова, д. тайн. сов., р. 11 сентября 1746 г., ум. 26 сентября 1803 г.»/ — ронька капытана рос. флоту Наришкына, дружина останнього гетьмана Украъни Кирила Григоровича Розумовського. В УРЕ не представлено.

РОЗУМОВСЬКИЙ Андрій Кирилович /н. 10 (21). 11. 1759, Петербург — + 03 (15). 1837, маєток Рудолець, Австрія; поховано там само. Москва, Донський монастир, є могила Л. К. Розумовського, чи не родич Розумовських?/ — один з перших у Росії геологів, почесний чл. рос. АН та низки іноземних академій. Шостий син Кирила Григоровича Р. Навч. у Лейдені (Нідерланди) та ін. містах Європи, багато мандрував. Автор кількох опублікованих (присвячених вивченню мінералів) і багатьох ненадрукованих праць. Відкрив новий мінерал, названий на його честь розумоскіт.

РОЗУМОВСЬКИЙ Дмитро Васильович /н. 1818 — + 1889, Москва? ;Поховано?/ — укр. історик церковних співів, протоієрей, професор церковних співів Моск. консерваторії. Автор ряду істор. творів на цю тематику. В УРЕ не представлено.

РОЗУМОВСЬКИЙ Кирило Григорович /н. 18. 03. 1728, хутір Лемеші, тепер село Козелецького р-ну Черніг. обл. — + 03 (15). 01. 1803, Батурин, тепер смт Черніг. обл. ; поховано там само, могила у Вознесенській церкві, що була усипальницею; на могила був еадгробок, під час 2-ї світової війни його зруйновано; 1946 співробітники Чернігів. краєзнавчого музею перевезли залишки цього пам»ятника з Батурина в Чернігів. Отже, надгробна плита з вазою і берельєфним портретом Р. тепер (1965) зберігається в Чернігів. музеї. На плиті, розбитій на два шматки, написано: «Здъсь покоится тъело Его Сиятельства господина Генерал-Фельдмаршала, Сенатора, действительного кавалера и Орденовъ Россыйских Святого Апостола Андрея Первозваннаго, Святого Александра Невского, Польского бълого орла, Гольдстинскаго святыя Анны кавалера графа Кирила Григорьевича Разумовскаго, родившегося в 1728-мъ году Марта 18-го дня, а скончавшегося в Батуринъ 1803 г. генваря 9-го в два часа по полуночи. Жития его было семьдесять четыре года девять месяцевъ и двадцать два дня»/ — останній гетьман Лівобережжя (1750—64), син реєстрового козака Розума Григорія Яковича, брат фаворита моск. цариці Єлизавети Петрівни Олексія Григоровича Р. 15-річним його викликали в Петербург і послали вчитися за кордон; від природи Р. мав добрий розум, був із себе ставний, тільки не мав лоску; здобув широку освіту, в 1743—45 навч. в ун-тах Кенінсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга, подорожував по Франції, Італії; щастя посипалось на юнака після повернення з закордону: камер-юнкер, граф, президент рос. АН у 19 років! І нарешті — гетьман України (1750), а 1744 — дістав титул графа, 1746 — президент рос. АН. У лютому 1750 в Глухові старшина за попередньою згодою царського уряду проголосила Р. гетьманом. Став одним з найбільших землевласників із званням фельдмаршала, йому ж була підпорядкована й Запорізька Січ, та царський уряд обмежив гетьманську владу; 1762 Р. брав уч. у двірцевому перевороті на користь Катерини II/. Спроба Р. перетворити гетьманську владу на спадкову зустріла рішучий спротив царського уряду. Злим генієт Р. був його наступник Гр. Теплов — син грубника в домі псковського архієрея, якийц освіту здобув у Німеччині, працював перекладачем при рос. АН. Коли Р. став її президентом, Теплов зробився її фактичним головою. 1764 Р. змушений був зректися гетьманської посади, одержавши дожиттєве гетьманське утримання 60 тисяч рублів на рік. Згодом відійшов від держ. справ. Родина Розумовських залашали в Україні численні архітектурні пам»ятки в Бикові, Витовці, Почепі, Батурині… Вознесенська церва в Батурині служила усипальницею; цей храм недалеко від Кочубеєвого будинку, він ніби один 400 церков, збудованих і реставрованих великим гетьманом Ів. Ст. Мазепою; тільки одна вона й збереглась під час нищення підніжком Меншиковим Батурина 1709; тлін Кирила Р. знаходився під підлогою церкви, а назовні стоїть надгробок білого каррарського мармуру; напис подає дати народження й смерті, ранги й ордени генерал-фельдмаршала (1892). Немало побудов, споруджених Розумовськими, зникло зовсім: у Глухові згорів палац (архітектор Андрій Квасов), дуже схожий з будинком у Перові (Москва), архітектор Растреллі; зруйновано дощенту дім з церквою в с. Олексіївці поблизу Козельця; загинули палаци в Гостилицях, Перові, Тимохові та багатьох ін. маєтках Олексій Григоровича Р. Забуто Бакланський палаць, Гадяцький замок, дім у Ямполі, а також дім і церкви в Яготині, оточені кололнадою (зодчий Менелас). Та хіба все згадаєш? А треба!

РОЗУМОВСЬКИЙ Кирило /Кирилович? ; н. до 1808 чи бл. 1770 — + після 1822; поховано?/ — що це за Кирило Розумовський, які його стосунки до родини Розумовських? Ось що пище А. С. Пругавкін про суздальський Спасо-Єфімієв монастир-в»язницю: «Під № 14 записано: „Дійсний камергер граф Кирило Розумовський 1809 року травня 20 дня присланий за Височайшим повелінням при таємного відношенні з комітету, створеного указом 13 січня 1807, за нездержливе життя й вільні думки щодо моралі й релігії, жити в цьому монастирі під наглядом. 1822 р., серпня 22 дня, за Височайшою волею з цього монастиря звільнено в губернське місто Владимир під особливий нагляд пана губернатора“. Очевидно, це один із синів гетьмана Кирила Григоровича Р. Цілий роман. Та хто ж його напише?

РОЗУМОВСЬКИЙ Олексій Григорович /н. 17 (28). 03. 1709, хутір Лемеші, тепер Козелецького р-ну Черніг. обл. — + 06 (17). 07. 1771, в Анічковому палаці; Петербург; поховано там само, могила в Благовіщенській церкві Олександро-Невськоїлаври, на надгробокові напис: «Разумовский Алексей Григорьевич, Римский и Российский граф, Российских войск генерал-фельдмаршал, оберегемоейстер, Лейцб-компании капитан-поручик, первый камергер, л. -гв. Конного полка подполковник, орденом Российских св. апостола Андрея, св. Александра Невского, польского Белого Орла и с в. Анны кавалер, р. 17 марта 1709 г., ум. В С. -Петербурге 6 июля 1771 г. Жил 62 г. 3 м. 19 д.» Тут же могила Катерини Іванівни Розумовської/ — син укр. реєстрового козака, фаворит імператриці Єлизавети Петрівни, граф з 1744; був із себе гарний, мав добрий голос, попав у придворниі півчі; Єлизавета звернула на нього увагу, доручмла управляти маєтками, а коли стала царицею, в чому допоміг і Р., то на фаворита посипались дари й чини, а через нього полегшення для всієї України. Освіти Р. не мав, говорив завжди укр. мовою, не став гордим, завжди привітливий, заступався зав знедолених, користувався любов»ю, часом навмисне програвав у карти тим, хто був у скуртному становищі, тільки як добре вип»є, то становився бешкетником. Відомим є такий випадок. Якось митрополит Платон виголошував промову під час Божої служби на честь царя Петра I риторично звернувся до гробниці його зі словами: «Встань, подивися, як щасливо ми продовжуємо твою справу.» На що Р. пошепки звернувся по-вкраїнському до найближчого царедворця: «Що він, дурний говорить? Та коли б справді Петро підвівся, то насамперед своїм бучком геть би нас розігнав». Р. дістав великі маєтки і понад 10. 000 кріпаків, офіційних постів в уряді не займав, але мав великий вплив при дворі, підтримуючи тісні зв»язки з козацькою старшиною. Р. не раз добивався для неї пільг і привілеїв, сприяв відновленню Гшетьманства в Україні; після смерті Єлизавети Петрівни, з якою, кажуть, був одружений церковним шлюбом, полтітичної ролі не відігравав. Р. мав побічних дітей; донька Олександра Богданівна Умська одружилася з Яковом Осиповичем Кафтирьовим, рязанським поміщиком. Їхня донька Наталія Яківна була одружена з Петром Григоровичем Полонським, батьком відомого рос. поета Якова Петровича Полонського.

РОЗУМОВСЬКИЙ Олексій Кирилович /н. 12 (23). 09. 1748, Петербург — + 05 (17). 04. 1822, м. Почеп, тепер Брянської обл. РФ; поховано в Новгород-Сіверському; спочатку було поховано в Почепі, а згодом тлін перенесено в Преображенський монастир у м. Новгород-Сіверському/ — рос. держ. діяч, граф, син останнього гетьмана України Кирила Григоровича Р. ; 1769—75 служив при дворі цариці Катерини II; з 1786 — сенатор, з 1795 — у відставці. Заснував під Москвою Ботанічний садок; 1810—16 — міністра освіти, сприяв збільшенню кількості нижчих і середніх шкіл, заборонив прийом у гімназії дітей кріпаків, був прихилдьником русифікації, зокрема, в Україні. Так деградують козаки!

РОЗУМОВСЬКИЙ Петро Кирилович /н. 15. 01. 1751, Петербург? — + 14. 12. 1823, Петербург; поховано там само, могила на Лазаревському цвинтарі Олександро-Невської лаври, надгробок з написом: «Разумовский, граф Петр Кириллович, обер-камергер, д. тайный сов. и кавалеръ, р. 15 января 1751, умеръ 14 декабря 1823»/ — очевидно, це один ыз синыв останнього гетьмана Украъни Кирила Григоровича Р. В УРЕ не представлено.

РОЙТЕР Володимир Андрійович /н. 14 (26). 07. 1903, с. Нижньодніпровськ, тепер у межах Дніпропетровська — + 08. 08. 1974, Київ; поховано там само/ — укр. фізикохімік, академік АН України з 1961, засл. діяч науки України з 1964. Закін. Дніпропетровський ін-т нар. освіти 1926; з 1929 і джо кінця життя працював в Ін-ті фіз. хімії АН України; одночасно — у вищих навч. закладах Дніпропетровська (прпофесор з 1934). Осн. наук. напрям досліджень — теорія і практика гетерогенного каталізу, зокрема дослідження механізмів каталізу аміаку, каталітичного окислення ацетилену. Один з творців нової галузі фізичної хімії — макрокінематики — науки про роль процесів перенесення речовини на простих каталізаторах. Заклав основи єдиної теорії електродних процесів.

РОКАЧЕВСЬКИЙ Опанас Юхимович /н. 1830, Київ — + 25. 01. 1901; там само й поховано, могила, певно, була в Києво-Печерській лаврі, але тепер усі давні поховання зліквідовано й слідів не залишилось/ — укр. маляр-портретист. У 1852—57 навч. у петерб. АМ (з 1860 — академік). Твори: «Портрет селянки», «Портрет ліцеїста», «Портрет доньки», всі — ДМУОМ у Києві; з 1860 очолював Малювальну шк. при Києво-Печерській лаврі.

РОКИЦЬКИЙ Микола Андрійович /н. 06 (19). 04. 1901, с. Заріччя, тепер Ковельського р-ну Волин. обл. — + 11. 02. 1944, Київ; поховано там само/ — укр. маляр. 1927 навч. у Київ. художн. ін-ті в М. Бойчука. Був чл. АРМУ. Твори: «Яблуні» (1925), цикл «Доменний цех» (1929), «Оборона Луганська» (1932), «Похорон бойового товариша» (1935); монументальні праці — фреска «Зміна» (1927), розписи селянського санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928, у співавторстві), картини для гобеленів 1930-х рр.

РОКСОЛАНА /Лісовська Настя; н. 1505, м. Рогатин, тепер Івано-Франківської обл. — + 1561, Стамбул, Туреччина; поховано там само, могила на жіночому дворі, де султан Сулейман I збдував мечеть / — дружина турецького султана Сулеймана II, українка за походженням. 1520 під час нападу кримських тавтар її захопили в полон і продали і султанський гарем. За свідченням сучасників, Р. відзначалась вродою, розумом і муз. талантом. Ставши дружиною сультана, відігравала значну роль у політичному житті Османської імперії 20—50-х рр. 16 ст. Через неї було страчено візира Ібрагіма (1536) і сина Сулеймана II від першої дружини Мустафу, який мав наслідувати престол. Після смерті Сулеймана II зайняв Роксоланин син Алім II — виродок-алкоголік, лютий деспот, з якого почався занепад Туреччини. Українські бранки, що з невільниць ставали султаншами, відомими є й пізніше: улюблена дружина султана Османа II (1618—22) була українкою; дружина Мустафи II (1695—1703) — українка, яка породила майбутнього султана Османа III; з ім»ям Р. пов»язано спорудження в Стамбулі ряду архітектурних пам»яток; її портрет зберігається у Львів. музеї; в Туреччині також віднайдено її прижттєвий портрет, з якого вона постає справжньою красунею. Образ Р. виведено і низці творів укр. дожовтневої л-ри, в романі П. Загребельного «Роксолана» (К., 1979), однойменній опері Д. Січинського (1909); київські кінопартачі зліпили й бездарного телефільма, в якому проте грають і непогані актори. Її, певно звали Олександрою, а в турків — Хуррем-Султан. Була донькою священика. УРЕ помилково називає султана Сулеймана II. Такого в природі не існувало. Був Сулейман I Кануні. Він і був Роксоланиним чоловіком. У європейській л-рі — Сулейман Пишний, за володарювання якого Османська імперія досягла найвищої могутності.

РОЛЛ Яків Володимирович /н. 21. 10 (02. 11) 1887, м. Луганськ — + 03. 11. 1961, Київ; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі, біля колишньої церкви, надгробок чорного каменю з білим барельєфом-портретом, напис: «Член-корреспондент АН УССР Яков Владимирович Ролл 1887—1961; Вадим Росс 1917—1931. Дорогому незабвенному горячо любимому другу и мужу и дорогому сыну»/ — укр. ботанік і гідробіолог, чл. -кор. АН України з 1939, засл. діяч науки України з 1948. Закін. Харків. ун-т 1913; з 1920 — професор Харків. лісогосподарчого і с. -г. ін-ту; з 1934 працював на Гідробіологічній чтанції в Києві, реорганізованій 1939 в Ін-т гідробіології АН України (у 1939—59 — директор Ін-тту); одночасно — професор Київ. лісогосподар. Ін-ту (1930—59) і Київа. Ун-ту (1945—53). Праці присвячено вивченню флори прісноводних водоростей і фітопланктону річок України. Описав нові роди десмідієвих водоростей.

РОЛЛЕ Йосип Антоній /пс. Д-р Антоній I; УРЕ представляє його як польс. історика буржуазно-ліберального напрямку, а тому ім»я пишуть «Юзеф»; н. 1830, с. Генріхівка, тепер селище Рола Шаргородського р-ну Вінн. облю — + 21. 01. 1894, м. Кам»янець-Подільський; поховано там само/ — укр. історик, лікар. Батько французький емігрант. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту; з 1860 — лікар у Кам»янці-Подільському, де організував безплатну лікарню. Автор бл. 80 наук. праць з історії Правобережної України, зокрема, Поділля. Записав з уст укр. народу цікаві відомості. Писав і польс. мовою

РОМАН МСТИСЛАВОВИЧ /н. бл. 1150 — + 25. 06. 1205, під Завихвостом (населеного пункту з такою назвою в довіднику «Адміністративно-територіальний поділ. Українська РСР» не подає); поховано у Володимирі-Волинському; битва під Завихвостом відбулась між Романом мстиславовичем і загонами Лешка Білого та Конрада Мазовецького, керованих воєводою мазовецьким Кристином. Роман загинув під час утечі, його тіло захопили поляки й поховали в Сандрмирі, пізніше українці викупили тіло за велику ціну срібла, перевезли до Володимира-Волинського й тут поховали. Р. М. — батько Данила й Василини — князів галицько-волинських/ — галицько-волинський князь, видатний держ. діяч і полководець давньої України-Руси. Син волинського князя мстислава Ізяславовича та доньки польс. князя Болеслава III Кривоустого. 1199 об»єднав Галичину з Волинню в могутнє князівство; вів успішну боротьбу з польс. и литовськими загарбниками; загинув під час походу на Польщу в битві з поляками під Завихвостом.

РОМАНЕНКО Іван Іванович /н. 1794 — + 1854; поховано?/ — укр. кобзар і лірник. Жив у м. Борзні. В репертуарі Р. були нар. пісні та думи «Проводи козака», «Федір Безродний, Бездольний», «Козак Голота», «Втеча трьох братів з города Азова». Думи від Р. записував М. Білозерський (перші три опубліковано в зб. А. Метлинського «Народные юнорусские песни», 1854). Син сліпого жебрака — кобзаря, був муз. обдарований, але гіркий п»яниця, не був одружений.

РОМАНЕНКО Ілля Никанорович /н. 20. 07 (02. 08) 1909, с. Майданівка, тепер Бородянського р-ну Київ. обл. — + 28. 09. 1982, Киїав; поховано там само/ — укр. економіст, чл. ВАСГНІЛ з 1956. Закін. 1932 Зоотехнічний ін-т; з цього ж року — на наук. роботі у вищих навч. закладах і н. -д. установах. 1966 до 1977 — директор Укр. н. -д. ін-ту економіки та організації с. г., з 1966 до 1977 — зав. кафедрою економіки Укр. с. -г. академії, 1977 — консультант. Наук. праці з питань економіки с. г. та історії нар. господарства СРСР.

РОМАНЧУК Богдан /рр. н., см. і місце поховання невід./ — укр. літературознавець на еміграції, і США, у праці «До проблеми естетичних поглядів Івана Франка» намагався зробити з Франка ідеаліста, хоя у нього й були «вагання». В УРЕ не представлено.

РОМАНЕЦЬ Володимир Іванович /н. 05. 07. 1939 — + липень 1989, Лондон, Англія; поховано, ймовірно, в Києві/ — укр. письменник-перекладач, патріот-шістдесятник, з когорти відважних і самовідданих укр. патріотів. Виготовляв і поширював самвидав не лише в Україні, а й за її мажеми, зокрема, в Москві. Кадебісти за ним стежили невідступно; своїх зв»язків він не поширював і не рекламував, до нових знайомих пильно придивлявся, а переконавшись у надійності, довіряв повністю. Володів багатьма мовами світу, укр. мову знав досконало. По закінченні восьмирічки продовжував навчатись у середній шк. робітничої молоді, працював на з-ді «Київпродмаш» фрезерувальником, взуттьовим на 4-й Київ. взуииєвій фабриці; 1968 закін. перекладацький ф-т Моск. ін-ту іноземних мов ім. М. Тореза. Згодом виїхав до Ефіопії, де був перекладачем у барк-Дарському політех. ін-ті; працював редактором у вид-ві «Радянська школа», у Київ. філіалі Всесоюзного центру патентних послуг. Протягом десяти років був редактором вид-ва «Веселка». Останнім часом перебував за кордоном, будучи співробітником радіостанції Бі-Бі-Сі. Якою тоді пишною була укр. мова на цій хвилі! Перекладав з англ., нім., франц., слов»нських (включно з лужицькою), ахмарських письменників, згодом — твори з норвезької та ісландської мов. Завдяки його талановитій праці укр. читач ознайомився рідною мовою з творами О. Кондаша «Хвилювання — страх перед виспробуванням», І. Томана «Мистецтво говорити», Г. Даукурта «Що таке квазари», П. Маара «Що не день, то субота», К. Вілсона «Паразити свідомості», З. Патрасинського «Пізнай себе», Р. Гейла і Т. Гаузер «Останнє попередження», І. Мелішека «Мій приятель — мільйонер»; віршами лужицьких та ефіопських поетів, романом Б. Щепановича «Покута», книгою Р. Конквеста «Жнива розпачу». В УРЕ не представлено.

РОМАНИК Володимир /н. 22. 05. 1915, Перемишлянщина, тепер Польща — + 17. 04. 1988, м. Краків, Польща; поховано там само, могила на Раковицькому цвинтарі в родинній гробниці/ — укр. громад. і культурно-освітній діяч у Польщі. Закін. Укр. гімназію в Перемишлі, далі навч. у Італії (Піза) на політехніці, працював уХожуві біля Катовиць начальником коксового відділу в гуті «Костюшко»; за заслуга відзначено Срібним Хрестом. З перших років існування УСКТ Р. включився в громад. працю, було обрано чл. правління гуртка та головою ревізійної комісії, брав уч. у всіх громад. -культурних починаннях та в церковному житті громади. В УРЕ не представлено.

РОМАНИК Теодозій /рр. н. й см. невідомі, с. Угринів, Грубешівщина, тепер Польща — + січень 1994, Ельблонг, Польща; поховано там само/ — укр. культурно-освітній діяч у Польщі, чл. УСКТ, опісля ОУП і Спілки політ»язнів брав активну уч. у діяльності т-ва «Просвіта», спортивному т-ві «Сокіл»; написав цікаву хроніку темтешньої (Ельблонг) церкви, був постійнив автором газ. «Наше слово» (Варшава). В УРЕ не представлено.

РОМАНИЦЬКИЙ Борис Васильович /н. 01. 03 (УРЕ: 19) 1891, с. Чорнобай, тепер смт Чорнобаїв. Р-ну Черкас. обл. — + 24. 08. ?, Львів; поховано там само, могила на Личаковому цвинтарі/ — укр. діяч театральної культури, нар. артист СРСР з 1944, режисер. Акторську діяльність почав 1913 у трупі П. Саксаганського. Його батько о. Василій був священиком, чолював Золтоніське повітове відділення Полтав. єпархії, дбав про розвиток нар. освіти в Україні. Саме він прищепив освоєму синові любов до театру, мав гарний голос і виступав у хорі в трупі М. Кропивницького в Полтаві. Брав уч. у виставах Кропивницького й Борисів дядько Петро. Під його опікою і починав майбутній актор опановувати театральне мистецтво в домашніх виставах. Після закін. Муз. -драм. шк. М. Лисенка в Києві (1915) Р. грав у «Товаристві українських артистів під орудою І. О. Мар»яненка, за уч. Марії Заньковецької та П. К. Саксаганського (1915—16); катор і режисер укр. Народного театру (1918—22) під керівництвом П. Саксаганського. 1922 став одним із засновників і худож. керівником (1922—49) Театру ім. Марії Заньковецької (засновано 1922 в Києві, згодом — пересувний; з 1944 — Львівський український драматичний театр ім. Марії Заньковецької. Актор цього театру. Серед кращих ролей — Микола Задорожний («Украдене щастя» І. Франка), Сава Чалий («Сава Чалий» Карпанка-Карого), Цвіркун («Чорноморці» М. Старицького), Стефан Граса («Маклена Граса» М. Куліша), Храпов («Вассе Желєзнова» М. Горького), «97» М. Куліша (грав роль Копистки), «На велику землю» А. Хижняка. Автор праць з історії укр. театру, один із засновників Укр. театрального т-ва. Марія заньковецька завжди підтримувала Р., разом вони виступали в 30 ролях. 1927 Р. присвоєно звання засл. артиста України, то вона писала: «Я щиро зраділа, що Ти одержав звання заслуженого артиста республіки. Ти ж моє дітище любиме й найталановитіше. Ти ж орлятко з мого гнізда…»

РОМАНИШИН Михайло Миколайович /н. 16. 08. 1933, смт Великий Березний, тепер Закарпатської обл. — +?, Київ, поховано там само/ — укр. художник-маляр. Навчаючись в Ужгородському уч-щі прикладного мистецтва, а пізніше — в Київ. художн. ін-ті, Р. студіював у славетних художників-педагогів а. Ерделі, Н. Бокшая, Ф. Манайла та ін. По закін. Ін-ту 1960 уже в перших малярських полотнах виявив різнобічність творчих уподобань та яскраву образність. Його «Лісоруб» (1963), «Вівчар» (1968—71), «Київ святковий» (1976). «На косовиці» (180—81) «Мати» (1988) та багато ін. Був генеральний директором Національного художнього музею України. 1991 присвоєно звання «Народний художник України».

РОМАНОВА Дарія Володимирівна /Одарка Іванівна? ; н. бл. 1870, Київ? — + після 1920-х рр. ; поховано?/ — укр. письменниця, жила в Києві, друкуватись почала з 1887. Приятелювала з родинами Старицьких, Лисенків, Косачів. 1896 вийшла зб. поезій «Пісні, думи, легенди». Друкувалась у журналах і газетах, перекладала. Багато писала віршів для дітей, писала прозові твори. В УРЕ не представлено.

РОМАНОВИЧ Марія Федорівна /справж. — Рожаковська; н. 01. 07. 1852, с. Довгопілля, тепер Путильського р-ну Чернів. обл. — + 1930 (УРЕ: бл. 1933), м. Вижниця, тепер Чернів. обл. ; поховано там само/ — укр. драм. артистка і співачка. Дебютувала 1873; у 1881—82 виступала в укр. трупі своєї сестри Теофіли Федорівни Р. 1883—80 працювала в Театрі товариства «Руська бесіда» у Львові; 1883—85 — аматорському драм. театрі в Чернівцях. Серед ролей — Наталка («Наталка Полтавка» Котляревського), Галя («Назар Стодоля» Шевченка), Уляна («Сатання на Гончарівці» Квітки-Основ»яненка), Стеха («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Кабаниха («Гроза» О. Островського), Арина («Одруження» М. Гоголя), Тетяна «Підгіряни» Гашалевич).

РОМАНОВИЧ-СЛАВАТИНСЬКИЙ Олександр Васильович /н. 14. 07. 1832, с. Войкове, тепер Баришівського р-ну Київ. обл. — + 07. 09. 1910, Київ; поховано?/ — укр. (УРЕ: вітчизняний) юрист, професор Київ. ун-ту. Походив з укр. дрібнопомісних дворня. По закін. юридичного ф-ту Київ. ун-ту з 1856 викладав держ. право у цьому ж ун-ті. Йому належить ряд праць (зокрема, «Дворянсько в Росії з початку 18 століття до скасування кріпацтва», 1870), у яких він виступив проти формально-юридичної юристпруденції. В галузі держ. управління Р. -С. відстоював ліберальні ідеї місцевого самоврядування тощо.

РОМАНОВИЧ-ТКАЧЕНКО Наталія Данилівна /н. 1884, м. Сквира, тепер Київ. обл. — + восени 1933 з голоду, Київ; поховано?/ — укр. письменниця. Навч. у Златополі і Києві; уч, революційних гуртків. 1903—06 перебувала в еміграції у Львові, де познайомилася з І. Франком. Друкуватися почала 1905 у журн. «Літературно-науковий вісник». У своїх оповіданнях закликала до революц. боротьби («Богиня революції», 1904), викривала лібералів і ренегатів («На баплконі», 1909, «Біля родинного вогнища», 1911). У 1920-х рр. друкуваалася в журн. «Червоний шлях». Належала до літ. організації «Плуг».

РОМАНОВСЬКИЙ Дмитро /н. 1861, Одеса — + 1921; там само й поховано?/ — укр. хімік, професор Одес. ун-ту; відкрив спосіб забарвлення клітинних елементів у крові — фарбування за методом Гемзи-Романовського. В УРЕ не представлено.

РОМАНЧЕНКО Микола Захарович /н. 29. 08. 1921, м. Дзержинськ Житомирськ. обл. — + 1990, Львів; поховано там само/ — укр. письменник. 1940 по закін. Харків. ін-ту журналістики було мобілізовано до армії. Був секретарем, а потім редактором дивізійної газети, згодом — кореспондентом газети 1-го Українського фронту «За честь Батьківщини». Після війни працював спецкором Прикарпатського військ. округу. Вперше надрукував свої вірші в студент. літа. Автор зб. поезій «Зоря моя», «Пісню іду шукати», «Грім і колос», «Дозорці», «Для праці жить». Р. обирано заступником голови Львів. письменницької організації, з 1966 — на посаді заступника, а з 1968 по 1976 гол. редактор журн. «Жовтень» (тепер «Дзвін»).

РОМАНЧЕНКО Трохим Миколайович /н. 23. 07 (04. 08). 1880, Полтава — + 11. 06. 1930, Дніпропетровськ; поховано там само/ — укр. письменник-робітник. Освіту здобув самотужки. 1893—1910 був робітником у друкарні. Захворівши на сухоти, залишив цю роботу. Після 1917 працював зав. книгарнею, бібліотекарем у Катеринославі. Тривалий час був хранителем Дніпропетровського істор. музею. Друкуватися почав 1905 в альманасі «Перша ластівка». Публікував свої твори в журналах, антологіячх, за совєтів — у журналі «Зоря». Автор віршів на робітничу тематику («Борцеві», 1907; «Пісня робітників», 1908; «Барикади», 1910 і далі в такому ж дусі), оповідань, літературознавчих (зокрема, про І. Манжуру) та публіцистичних статей.

РОМАНЧУК Тит Романович /н. 1865, Галичина — + 1911, м. Лавран, кол. Югославія; поховано там само?/ — укр. маляр. Навч. у Львів. пром. шк. та приватній худож. майстерні С. Грохольського в Мюнхені. Писав картини з життя укр. нар. («На водопої», 1893; «З дороги», 1898; пейзажі («Узлісся», 1890), портрети (письменника Ю. Федьковича, 1891). Твори Р. зберігаються у Львів. музеї укр. мистецтва. Автор сатиричних малюнків для журналів.

РОМАНЧУК Юліан Семенович /Юрій; н. 24. 02. 1842, с. Крилос, тепер Галицького р-ну Івано-Франківської обл. — + 1932, Львів? ; Поховано?/ — укр. літературознавець, досліджував творчість Т. Шевченка. Укр. патріот і борець за права укр. народу, посол до віденського парламенту; 1907 підписав інтерпеляцію з приводу конфіскації брошури москвофіла Пилипа Івановича Свистуна (1844—1916) про Т. Шевченка. Совєти його називали ще одним з лідерів укр. буржуазного націоналізму, одним із засновників партії «народовців».

РОМЕНЕЦЬ Василь Васильович /н. 1889, м. Кролевець, тепер Сум. обл. — + 16. 01. 1957, Москва; поховано там само/ — уч. боротьби за совєцьку владу в Україні, чл. КПСС з 1917, походив з родини ремісника. Після Лютневої революції 1917 — голова матроського комітету Севастопольської ради військ. та робітничих депутатів, чл. Центрофлоту. 1917—18 — головний комісар по мобілізації і демобілізації, тимчасовий командуючий Чорноморським флотом, пом. комфісара Кубано-Чорноморської радянської республіки, керівник партизанського загону на Кубані. 1919—20 брав уч. у боях проти білогвардійців в Україні; з 1921 — нап військовій, партійній та гролмад. Роботі; з 1941 — персональний пенсіонер.

РОМЕНСЬКИЙ Михайло Даміанович /н. 09 (21). 12. 1887, м. Курськ, тепер РФ — + 21. 11. 1971, Київ; поховано там само/ — укр. співак (бас), нар. артист України з 1946. Навч. у Моск. консерваторії (1913—16); у 1917—34 працював в оперних театрах Росії, з 1934 — соліст Харків. (1934—42) і Київ. (1942—58) театрів опери та балету. 1947—52 викладав у Київ. консерваторії. Партії: Виборний («Наталка Полтавка» Лисенка), Карась («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Сусанін і Руслан («Іван Сусанін», «Руслан і Людмила» Глинки), Мельник («Русалка» Даргомижського) дяк Гаврило («Богдан Хмельницький» Данькевича), Валько («Молода гвардія» Мейтуса). Р. — виконавець камерних творіва укр. та рос. нар. пісень.

РОММЕР Павло Емілійович /н? — +? ; поховано в Києві, могила на Новобайкоівому цвинтарі, на терасі внизу за церквою, де поховання професора Феофілактова, Фортинських; надгробок — плита з відповідним написом/ — професор Київ. ун-ту. В УРЕ не представлено.

РОМОДАНОВСЬКИЙ Григорій Григорович /н. ? — + 15 (25). 05. 1628 убито під час московськї смути 1682; поховано в Москві?/ — рос. держ. і військ. діяч, боярин, князь, лютий ворог України. Брав уч. у Земському соборі 1653, у складі рос. посольства, що його очолював рос. шовініст В. В. Бутурлін, Р. брав уч. у Переяславській змові (раді) 1654, а вже того ж року був воєводою (тобто окупантом) в Україні. Після смерті Б. Хмельницького Р. улаштовував суперечки між старшинськими угрупованнями й домагався виборів гетьманів, угодних Москві (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та ін.). Люто воював проти укр. патріота й видатного гетьмана Петра Дорошенка. Потім служив при царському дворі.

РОПСЬКА Олександра Дмитрівна /н. 11 (23). 04. 1897, с. Ширяєве, тепер Калачаєвського р-ну Вороне ж. обл. РФ — + 20. 04. 1857, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, надгробок — скульптурне погруддя, могила в районі поховання Ів. Паторжинського, надгробок з написом: «Народная артистка А. Д. Ропская 1897—1957»/ — укр. співачка (меццо-сопрано), нар. артистка України з 1941; закін. Саратовську консерваторію 1919. Творчу діяльність почала в Полтаві. Працювала в Одес. (1926—27), Харків. (1927—28), Київ. (1928—57) театрах опери та балету; з 1944 викладала в Київ. консерваторії. Партії: Наста («Тарас Бульба» Лисенка), Ганна («Вибух» Б. Яновського), Аксинья («Тихий Дон» Дзержинського), Лель, Любаша («Снігуронька», «Царева наречена» Римського-Корсакова), Ольга («Євгеній Онєгін» Чайковського), Кармен («Кармен» Бізе).

РОСКОВШЕНКО / (Розковшенко) Іван Васильович; н. 1809, с. Штепівка, тепер Лебединського р-ну Сум. обл. — + 25. 04 (07. 05) 1889, Харків? ; поховано там само?/ — укр. (УРЕ: і рос.) письменник, педагог. По закін. Харків. ун-ту служив у мін-ві юстиції, був пом. редактора «Журнала Министерства народного просвещения»; з 1839 — директор гімназій на Кавказі, згодом на Поділлі й Волині. Перебуваючи на Кавказі, дружив з Х. Абовяном, належав до літ. гуртка Ізмаїла Срезнєвського, був одним із видавців першого в Україні літ. -художнього альманаха «Украинскаий альманах» (1831). Віршу Р. у 1830-х рр. пов»язані з укр. тематикою. Перекладав твор У. Шекспіра рос. мовою під пс. Мейстера.

РОСЛАВЕЦЬ Петро /рр. н., см. і місце поховання невід., а помер у Сибіру/ — з протопопом Адамовичем зробив донос на гетьмана Івана Самойловича в Москву, але звинувачень не довели й обох заслано в Сибір. В УРЕ не представлено.

РОСНЯНСЬКИЙ (Сученко) Сергій /н. ? — + 1942, репресовано? Поховано?/ — укр. письменник, ін. відомостей немає. В УРЕ не представлено.

РОССІНА Юлія Вікторівна /н. 24. 06. 1877, Одеса — + 30. 09. 1960, Київ; поховано там само/ — укр. актриса, засл. артистка України з 1943, Сценічну діяльність почала 1892 у трупі П. Саксаганського; з 1929 — артистка Харків., 1036—49 — Київ. театрів муз. комедії. Ролі: Наталка («Наталка Полтавка» Котляревського), Кулина, Аза, Маруся («Чорноморці», «Циганка Аза», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Старицького), Харитина («Наймичка» Карпенка-Карого).

РОССОЛІМО Григорій /н. 1860, Одеса — + 1928; поховано?/ — укр. невропатолог, представник моск. шк. невропатологів і психіатрів, грек за походженням. В УРЕ не представлено.

РОТАЧ Петро Петрович /н. 24. 01. 1925, хутір Калениківщина на Полтавщині (тепер у складі с. Слобідка Талалаївського р-ну Чернігів. обл. — + 13. 06. 2007 на 82-му році життя, Полтава? ; поховано?/ — укр. письменник, публіцист, літературознавець і фольклорист. 1942—45 перебував у Німеччині як «остарбайтер». У травні 1945 опинився в англійській зоні окупації, а потім у радянській, де було призвано в армію. Повернувся через два роки й майже 40 років перебував під постійним наглядом КДБ. Закін. 1951 учительський. А 1954 — педагогічний ін-т у Полтаві. Працював учителем, шкільним бібліотекарем, методистом культуросвітньої роботи. З ліричними віршами та оповіданнями про голод в Україні 1933 і розкуркулення виступив 1943—45 у журналах «Пробоєм» (Прага), «Дозвілля» Німеччина) та в газ. «Земля» Саксонія). Виступав під псевдонімами і пресі Польщі та Югославії. Протягом 1965—71 опублікував матеріали до Українського біолграфічного словника «Літературна Полтавщина» (журнал «Архіви України», 577 статей-персоналій). 1967 спільно з проф. С. Крижанівським підготував Повне зібрання творів Л. Боровиковського, упорядкував зб. «Поезії» О. Вафанасьєва-Чужбинського (1972), скрупульозно вивчав творчість Т. Шевченка, присвятив дослідженню життя і творчості багато років І. Котляревського, М. Старицького, П. Грабовського, Лесі Українки, М. Лисенка, М. Драгоманова, В. Симоненка та інших.

РОТМІСТРОВ Володимир Григорович /н. 04 (16). 06. 1866, с. Гензерівка, тепер Яготинського р-ну Київ. обл. — + 24. 10. 1941, Харків; поховано там само?/ — укр. агроном, один із засновників дослідної справи в Росії загалом і в Україні, зокрема, дійсн. чл. ВАСГНІЛ з 1035. Закін. Київ. ун-т 1889. Працював на Деребчанському (з 1892) й Одеському (1894—1917) дослідних полях, в Укр. н. -д. ін-ті рослинництва в Харкові (з 1928) та ін. Основні праці присвячено вивченню водного режиму чорноземних грунтів, кореневої системи с. -г. рослин, методики польового досліду, системи обробітку й удобрення грунтів тощо.

РОШКЕВИЧ Ольга Михайлівна /н. 1858, с. Лоліні, тепер Лолин Долинського р-ну Івано-Франківської обл. — + 01. 06. 1935, с. Миклашів, тепер Пустомитівського р-ну Івано-Франківської обл. ; поховано там само/-наречена і близький друг Івана Франка; з волі батьків вийшла за священика; перекладала роман Еміля Золя «Довбня» під впливом І. Франка; зібрала весільні пісні в с. Лолині; Франко присвятив їй чимало творів. Оостанні роки жила в Миклашах у своєї доньки. В УРЕ не представлено.

РОШКОВИЧ Гнат Гнатович /н. 28. 09. 1854, с. Салок, тепер на території Угорщини — + 29. 11. 1915, Будапешт; за ін. даними — с. Словаковце, тепер Сх. Словаччина — +?, Ужгород; поховано там само/ — укр. маляр. Навч. у Будапешті й Мюнхені. Р. створив жанрові полотна з життя селян («Особлива пристрасть», «Червоне яблучко», «Тільки тобі»), настінні розписи з церквах Закарпаття (с. Красношори, с. Велика Копаня, тепер Виноградівського р-ну) й Угорщини (міста Будапешт і Кечмет), а також ілюстрації до книжок. Твори зберігаються в музеях Будапешта й Ужголрода. («Святий Кирило та Мефодій», 1876).

РОЩИБ»ЮКИ — родина укр. майстрів художн. кераміки. Г а н н а Й о с и п і в н а (н. 17.11. 1903, Старий Косів, тепер Косівського р-ну Івано-Франк. обл. — + 29. 01. 1981, Коломия; поховано там само/ — гончарства навч. у Йосипа овіздранюка. Виготовляла декоративні тарілки, вази, підсвічники, штофи, які оздоблювала контурним малюнком та розписом коьоровою поливою. М и х а й л о І в а н о в и ч (н. 12. 03. 1903, Коломия — + 20. 01. 1972; там само й поховано) — виготовляв декоративні тарілки, калачі, глечики, свічники, сувеніри, сервізи. Роботи Р. зберігаються в музеях Києва, Львова та ін. міст України.

РОЩИН-ІНСАРОВ (справж. — Пашенний) Микола Петрович /н. 1861, кол. Ардатовський пов. Симбірська обл., тепер РФ — 20. 01. 1899 завгинув трагічно, було вбито з ревнощів чоловіком артистки Пасхалової; убивця за це дістав кару — церковне каяття, не більше, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч по гол. алеї, надгробок з написом: «Актер Николай Петрович Рощин-Инсаров (Пашенный) 8 января 1899 г.»/ — рос. актор, батько відомої рос. актричи В. М. Пашенної, брав уч. в аматорських виставах; професійну театрільні діяльність почав 1883 в Астрахані, працював у Москві, а з 1895 до кінця життя працював у Києві, а театрі «Соловцов».

РУБАН Василь Григорович /н. 14 (25). 03. 1742, м. Бєлгорорд, тепер РФ — + 24. 09 (05, 10), Петербург; поховано там само?/ — укр. (УРЕ: і рос.) видавець, історик і поет. Навч. у Київ. духовній академії (в Георгія Кониського), в Моск. духовн. академії (бл. 1754—55) та Моск. ун-ті (1759—61); у й761 виступав з перекладами в журн. М. Хераскова «Полезное увеселение». Друкував ліричні вірші та один. Видавав у Петербурзі журнали «Ни то, ни се» (1769), «Трудолюбивый муравей» (1771), збірники «Старовина та новина», ч. 1—2, (1772—73), путівники, описи Петербурга (1779) і Москви (1782). Видавав подорожні записки Василя Григоровича-Барського (1778), кілька наук. праць: «Короткі географічні, політичні та історичні відомості про Малу Росію» (1777), «Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік» (1777) та ін.

РУБАЧ Михайло Абрамович /н. 08 (20). 11. 1899, с. Червона Слобода, тепер Буринського р-ну Сум. обл. — + 17. 01. 1980, Київ; поховано там само/ — укр. історик, доктор історичних наук з 1943, професор з 1945, редактор журн. «Літопис революції» в 1923—24. Закін. 1927 Ін-т червоної професури в Москві; 1929—32 — директор Ін-ту історії партії при ЦК КП (б) У, потім — наук. співробітник ВУАМЛІНу та Ін-ту історії комуністичної академії, зав. кафедрою Історії СРСР Харків. ін-ту червоної професури. Працював в Ін-ті історії АН України з 1942; у 1957—69 одночасно — професор кафедри історії КПРС Ін-ту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при Київ. ун-ті. Досліджував історію аграрних відносин в Україні поч. 20 ст.

РУБАШКІН Володимир Якович /н. 17. 04. 1876, м. Новочеркаськ Ростов. обл., тепер РФ — + 24. 06. 1932, Харків? ; Поховано?/ — укр. гістолог. Закін. Військово-медичну академію в Петербурзі 1900, а з 1906 — викладач цієї ж академії, 1918 — Харків. ун-ту; з 1922 — професор Харків. мед. ін-ту, з 1923 — директор Укр. протозойного ін-ту, з 1930 — заступник директора Всеукраїнського ін-ту ім. Мечнікова; Р. широко опрацював питання про групи крові й заснівав журнал «Український вісник кров»яних угруповань». Автор підручника з гістології та ряду монографій, у тому числі й науково-популярних. В УРЕ не представлено.

РУБАШОВ Михайло Борисович /н. 17 (30). 10. 1912, с. Старий Чуднів, тепер смт Чуднів Житомир. обл. — + 05. 01. 1974, Київ; поховано там само/ — укр. письменник. Закін. Київ. пед. ін-т 1940. Друкуватися почав 1940. Окремими виданнями вийшли зб. оповідань «Срібна підківкуа» (1958), «Іскристе стремено», «Кам»яне свічадо» (обидві — 1961), повісті «Плачуть берези» (1963), «Згага» (1968), «Копищанська трагедія» (1970). Юнацьким рокам Т. Шевченка Р. присвятив повість «Багряні тіні» (1962).

РУБЕРОВСЬКИЙ Микола Олександрович /н. 25. 07. 1845 — + бл. 1914; поховано?/ — укр. лексикограф і педагог. Автор «Словника маллруського наріччя» — найбільшого з дореволюційних укр. -рос. словників (понад 1000 000 реєстрових слів, рукопис зберігається в Б-ці АН СРСР у Петербурзі). В Словникові Р. використано твори укр. письменників, етнографічні й фольклорні джерела. Широко зафіксовано слова на позначення абстрактних понять, іншомовні запозичення, книжну лексику, нар. ботанічні назви тощо.

РУБЕЦЬ Олександр Іванович /н. 01 (13). 10. 1838, м. Чугуїв, тепер Харків. обл. — + 28. 04 (11. 05) 1913, м. Стародуб, тепер Стародуб Брянської обл. РФ; поховано там само/ — укр. (УРЕ: та рос.) муз. теоретик, фольклорист, педагог, хоровий диригент, композитор. Закін. Петерб. консерваторію (клас М. І. Заремби), де пізніше викладав теорію музики та хорових співів (1879—95 — професор). У 1890-х рр. втратив зір і оселився в Стародуб»ї. Видав зб. «216 українських народних пісень» (1872), «Збірка українських народних пісень» (5 випусків по 20 пісень); «60 народний пісень». Автор музично-педагогічних посібників і статей, муз. творів, серед яких романс на слова Т. Шевченка «Думи мої» (видано 1960).

РУБІН Павло Германович /н. 17. 11. 1874, Вільнюс, Литва — + 30. 07. 1960, Харків; поховано там само?/ — учений-металург, засл. діяч науки й техніки з 1941. Закін. 1898 Петерб. гірничий ін-т; у 1900—31 — викладач (з 1906 — професор) у Катеринославському вищому уч-щі (тепер ін-т); з 1932 — зав. кафедрою Сибірського металургійного ін-ту, з 1959 — зав. кафедрою Харків. інженерно-економічного ін-ту. Основні праці стосуються виробництва коксу, доменного виробництва тощо. В УРЕ не представлено.

РУБО Франц Олексійович /н. 05 (17). 06. 1856, Одеса — + 13. 03. 1928, Мюнхен, Німеччина; поховано там само/ — відомий маляр-баталіст нім. походження, дійсний чл. петерб. АМ з 1910. Навч. у Рисувальній шк. Одеси, з 1877 — в АМ у Мюнхені в Ю. Брандта. Жив то в Петербурзі, то в Німеччині. Серед творів — панорама «Штурм аулу Ахульго» (1896, не збереглася), «Оборона Севастополя» (1902—04, Севастополь, відкрито 1905; 1914—42 пошкоджено при обороні Севастополя під час 2-ї світової війни; відновлено й знову відкрито 1954), «Бородінська битва» (1911, відкрито 1912 у Москві; реставровано після пожежі й розміщено на Кутузовському просапекті в Москві; реставровано після пожежі й розміщено на Кутузовському проспекті в Москві і спеціально збудованому круглому приміщенні 1962). Автор картин, серед яких чимало присвячених укр. тематиці («Атака запорожців у степу», 1881; «Таврійська губернія», 1883 та ін.).

РУБЧАК Іван Дем»янович /н. 07. 03. 1874, м. Калуш, тепер Івано-Франк. обл. — + 11. 05. 1952, Львів. ; поховано там само, могила на Личаковому цвинтарі, поблизу від могили Соломії Крушельницької; на надгробкові написано: «7. 3. 1824 — + 11. 5. 1952 Іван Рубчак заслужений артист УРСР»/ — укр. драм. актор і співак (бас), засл. артист України з 1945, чоловік Катерини Андріївни Рубчакової, батько Ольги Іванівни Рубчаківни. Працював у Театрі т-ва «Руська бесіда» у Львові 1894—1914, у трупі «Тернопільські театральні вечори» 1916—17, у Новому львівському театрі ім. Лесі Українки, 1844—52 — у Львівському укр. драм. театрі ім. Марії Заньковецької. Серед ролей: драматичні — Омелько («Мартин Боруля» Карпенка-Карого), Водяник («Лісова пісня» Лесі Українки), чернцеь Альбрехт («Навіки разом» Л. Дмитерка), Медведєв («На дні» М. Горького); оперні партії — Возний («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Карась («запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського, Герман («Євгеній Онєгін» П. Чайковського, Мефістофіль («Фауст» Гуно), Ескамільйо («Кармен» Бізе). Виступав у концертах.

РУБЧАКІВНА Ольга Іванівна /за чоловіком — Юра; н. 10. 05. 1903, Чернівці — + 21. 09. 1981, Київ; поховано там само/ — укр. актриса, засл. артистка України з 1940. Донька Івана Дем»яновича Рубчака та Катерини Андріївни Рубчакової, дружина Гната Юри. Навч. у Драм. шк. в Києві. Творчу діяльність почала в Новому львівському театрі 1919 та Укр. драм. театрі ім. І. Франка (1920—60, з 1926 — у Києві). Серед ролей — Стеха («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Ганнулька («Зимовий вечір» М. Старицького), Олена («Пошились у дурні» М. Кропивницького), Русалка («Лісова пісня» Лесі Українки), Мірандоліна («Мірандоліна» Гольдоні).

РУБЧАКОВА Катерина Андріївна /н. 29. 04. 1881, м. Чортків, тепер Терноп. обл. — + 22. 11. 1919, с. Зіньківці, тепер Кам»янець-Подільського р-ну Хмельниц. обл. ; поховано в Тернополі/ — укр. драм. артистка і співачка (ліричне сопрано). Дружина Івана Дем»яновича Рубчака, мати Ольги Іванівни Рубчаківни. Навч. співу у М. Коссака та Соломії Крушельницької (Львів). Працювала в Театрі т-ва «Руська бесіда» у Львові 1896—1918; 1917—18 — директор; у Чернівецькому укр. театрі 1919, у Новому львівськомк театрі 1919. Сценічна майстерність Р. відзначалась емоційністю, драматизмом, глибиною психологічного трактування образів, багатством голосових модулей, поєднаних із неперевершеною вродою і внутрішньою шляхетністю. Кращу драм. ролі: Галя («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Маруся («Маруся Богуславка» М. Старицького), Ярина («Невольники» М. Кропивницького), Анна («Украдене щастя» І. Франка), Софія («Безталанна» Крапенка-Карого), Марина («Влада темряви» Л. Толстого), Тетяна («Міщани» М. Горького), Регіна («Примари» Ібсена). Серед оперних партій — Оксана («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Дідона («Еней на мандрівці» Лопатинського), Галька («Галька» Монюшка), Маженка («Продана наречена» Бедріха Сметани), Баттерфляй («Чіо-Чіо-Сан» Пуччіні). Концертна діяльність. За рішенням ЮНЕСКО 100-річчя з дня народження (1981) відзначалось у міжнародному масштабі.

РУДАВСЬКИЙ Іван Васильович /н. 08. 09. 1921, Горлиці, Лемківщина, тепер Польща — + 21. 01. 1986, штат Іллінойс США; поховано там само/ — укр. ветеринарний лікар і співак, а також громад. -культурний діяч у США. Початкову шк. закін. у Вєлічці, а середн ю — в гімназії Нового Санча, свідоцтво зрілості отримав у Бучачі 1939. До Академії ветеринарної медицини вступив у Львові 1942, слухав також лекції в Муз. ін-ті ім. М. Лисенка; через воєнні дії 2-ї світової війни змушений був перевестися на навч. до Відня (Австрія), де продовжував ветеринарне й муз. навчання. Диплома ветеринарного лікаря отримав 1946. В УТГІ захистив кандидатську дисертацію на тему: «Порівняльна патологія лихих новотворів у тварин» під керівництвом Івана Розгана і здобув звання доктора медицини (1948). Того ж року закін. Муз. консерваторію в Мюнхені; 6 вересня 1949 емігрував до США. Спочатку на різних роботах, готуючись до іспитів за фахом. Згодом відкрив власну амбулаторію для малих тварин. І став відомим у професійних колах. Його було запрошено до штату екзаменційної Ветеринарної медичної ради і штаті Іллінойс. Був постійним чл. лемківської «Ватри», а з 25 04. 1950 — її головою. Р. завжди залюбки виступав з концертами перед земляками, які дякували йому за це бурхливими оплесками. Концертував по містах США й Канади. В першу річницю його смерти Ін-т модерного миствецтва, меценатом якого був Р., та Об»єднання укр. ветеринарних лікарів улаштували вечір пам»яти Р. у суботу 24 січня 1987. Були гості не лише з Америки й Канади, а й з Європи, де свого часу виступав з концертами покійни. На вечорі виступила визначна укр. півнітеса в еміграції доктор Юліана Осінчук. В УРЕ не представлено.

РУДАНСЬКИЙ Василь /н? — + 08. 01. 1861, с. Хомутинці, тепер Калинівського р-ну Вінн. обл. ; поховано там само/ — бітько Степана Руданського. Мав синів: Григорія, Степана, Юхима, Олександра. Від Степана вимагав не писати «мужичою мовою», бо це виявляє «непоштивість» до батька. В УРЕ не представлено.

РУДАНСЬКИЙ Степан Васильович /н. 25. 12. 1833 (06. 01. 1834), с. Хомутинці, тепер Калинівського р-ну Вінн. обл. — + 21. 04 (03.05) 1873, Ялта; поховано там само, могила на старому Массандрівському цвинтарі; поховано на міський кошт; у нього була родина, одружився в Ялті з простою дівчиною Явдохою, від якої мав двоє дітей (сина й доньку). У «Зорі» № 2 за 1892 вміщено нотатку Івана Степовикк про занедбаний стан могили Р. у Ялті. Степовикові могилу показав дід-сторож, не було на ній жодного надгробка, хоч ішов уже тридцятий рік після поетової смерті. Ця нотатка викликала активність одеських поетових земляків і 1892 на могилі споруджено пам»ятника, описаного в «Зорі» так: «Поки буде зроблено для „Зорі“ малюнок пам»ятника, подаємо хоч коротенький його опис. Пам»ятник поставлено на могилі поета; поверх міцного мурованого цоколю лежить плита з дикого каменю, а на плиті поставлено пам»ятника, зробленого з рожевого з білими жилками мармуру, з мармуровим хрестом, обробленим під дерево; пам»ятник має вигляд скелі і заввишки буде від цоколя до хреста 1 сажень і 5 вершків; на скелі зверху вниз навкосу відполіровано довгеньку і широченьку хартію, на котрій вирубано і залито чорною фарбою такий напис: «Степан Руданський Малоруський поет. Помер квітня 21 дня 1873 року, 39 літ». вгорі над цими меншими літерами виписка з віршів Руданського: «На могила не заплаче ніхто в чужині, хіба хмаронька заплаче дощем по мені», а внизу: «„1892 р.“, коли поставлено пам»ятника. Збоку біля хартії зроблено круглу нішу, куди буде вправлено поетового бюста, що мав зробити приятель його В. Ковалев, а до того часу буде вправлено під шклом фотографічний портрет поета; могила стоїть на чималому горбочку, відкіля дуже гарний краєвид на Ялту і на море». Підписано нотатку «М. К.» Інший лаконічний опис: «Пам»ятник з конгломерату на цоколі в дві сходинки. Епітафія — вірш у чотири рядки. Напис: «Степан Руданський. Малоруський поет. Помер року 1873 квітня 21. 39 літ». Дім, де жив Р., по вул. Комунальній під № 16/ — укр. поет-демократ, син священика. Закін. петерб. Медико-хірургічну академію 1861. У Петербурзі захворів на сухоти і на його прохання було призначено лікарем у Ялту. 1872 у Криму спалахнула епідемія холери. Р., нешкодуючи себе, вів боротьбу з пощестю; сам захворів на холеру. В цей час унаслідок інтриг почалося переслідування поета з боку начальства. Фізичне знесилення, моральна травма призвели до загострення туберкульозу. За кілька місяців Р. помер. Друкуватися почав 1859—61 у журналах «Русский мир» та «Основа». Перші літ. спроби в жанрі балади («Розбійник», «Вечорниці», «Упир») написано 1851—54. У ліричних віршах Р. відчутним є вплив нар. пісні. Виступав проти кріпацтва («Над колискою», 1857; «Гей, бики», 1859; «Не кидай мене», 1860). Протиставляв два види моралі — обивательське пристосовництво та активну боротьбу за кращу долю народу. Тип нової людини-борця змальовано в алегоричному образі могутнього дуба («Нехай гнеться лоза», 1859). Р. — автор пісні «Повій, вітре, на Вукраїну», що стала народною. Написав кілька історичних поем, поему-казку «Цар-Соловей» (1857) і космогонічну поему «Лірникові думи» (1856), яку було заборонено цензурою. Визначне місце в літ. спадщині Р. посідають співомовки, написані 1857—59. Це коротенькі гумористично-сатиричні мініатюри у формі коломийкового вірша. В них, за висловом І. Франка, поет виявив себе «найоригінальнішим і разом з тим найбільш народним». Р. гостро викривав хабарництво, порочність усієї самедержавно-кріпосницької системи. В співомовках показано моральну перевагу простих людей над панами. («Добре торгувалось», «Почому дурні?», «Пан і Іван у дорозі» та ін.). Значна частина співомовок має антиклерикальний, антирелігійний характер («Пекельна смола», «Страшний суд», «Піп на пущі», «Сповідь», «Чорт» та ін.). Р. переклав сучасною укр. мовою «Слово о полку Ігоревім», уривки з «Кларедворського рукопису», Гомерові «Іліаду», Вергілієву «Енеїду», частини поеми «Демон» М. Лермонтова, «Сни» Г. Гейне.

РУДЕНКО Іван /н. 1873 — + після 1930-х рр. загинув у сталінських катівнях; поховано?/ — укр. актор, організатор укр. вистав, у яких виявив великий хист коміка. В УРЕ не представлено.

РУДЕНКО Лариса Архипівна /н. 15 (28). 01. 1918, м. Макіївка, тепер Донец. обл. — + 18. 01. 1981, Київ; поховано там само, могила на Байковому цвинтарі з пам»ятником/ — укр. співачка (меццо-сопрано), нар. артистка СРСР з 1960. Закін. Київ. консерваторію (клас О. Муравйової) 1940. Солістка Київ. театру опери та балету ім. Т. Шевченка в 1939—70) — у Київ. ін-ті театральноно мистецтва. Мала м»якого тембру, рівний в усіх регістрах голос, високу співацьку культуру. Серед партій (бл. 50) — в укр. оперному репертуарі: Настя, Юнона («Тарас Бульба», «Енеїда» М. Лисенка; Настя («Наймичка» Вериківського); Соломія, Стеха («Богдан Хмельницький», «Назар Стодоля» Данькевича), Уляна Громова («Молода гвардія» Мейтуса), Мати, Ярина («Арсенал», «Тарас Шевченко» Майбороди); Оксана («Загибель ескадри» Губаренка); в рос. класичних операх — Любаша («Царева наречена» Римського-Корсакова), Марфа, Марина Мнішек («Хованщина», «Борис Годунов» Мусоргського), Графиня, Любов («Пікова дама»,»Мазепа» П. Чайковського), Кончаківна («Князь Ігор» Бородіна); в творах зх-європейських композиторів — Кармен («Кармен» Бізе), Амнеріс («Аїда» Верді). Концертна діяльність. Знімалася в кіно («Наймичка» за однойменною оперою Вериківського, 1964).

РУДИК Дмитро Петрович /н. 1893, с. Стрільче, тепер Городенківського р-ну Івано-Франк. обл. — + 30. 05. 1955, Київ; поховано там само, могила на Байковому цвинтарі/ — укр. письменник, педагог. Походив з багатодітної селянської родини. Початкову освіту здобув у рідному селі, продовжив навчання в місті Городенці, а з 1906 став учнем Коломийської укр. гімназії, яку успішно закін. 1915. Провів в шанцях усю імперіалістичну війну, а з 1917 опинився на Сх. Україні, оселився в Умані. Саме тут почав свою трудову й творчу діяльність. Разом з передовою нац. -культурною громадою міста добився відкриття першої в Умані укр. гімназії, у якій мали змогу вчитися діти селян. Викладав у ній укр. мову і л-ру. Після реформи шкільництва в Україні ця гімназія стала трудовою, загальноосвітньою шк. № 1 ім. Б. Грінченка. Р. розробив основні принципи нвої системи навчання, яку було прийнято Другим уманським учительським з»їздом. Водночас активно займався літ. творчістю. 1919 в умн. Журн. «Громадське життя» видрукував низку статей. У тому ж році виходить перша книжка Р. «От це людина. Борис Дмитрович Грінченко». А 1920 побачив світ підручник «Короткий огляд українського письменства для середніх шкіл та самоосвіти». Наприкінці 1923 Р. запрошують на роботу до Києва. Тут він стає викладачем укр. л-ри в шк. № 71, а з 1926 стає її директором і розпочинає будівництво нового приміщення, яке було завершено 1931. Одночасно активно працює і на літ. ниві. Був чл. літ. організації «Пліг», входив до Спілки революц. письменників «Західна Україна». Друкувався в журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», «Зоря», «Робітниця» (Вінніпег, Канада). Р. готував до друку книжку «Етюди західноукраїнської літератури». Але 2 лютого 1933 його заарештовано органами ДПУ УРСР, звинувативши в участі контрреволюційної змови. 9 травня 1933 судова трійка винесла йому вирок: десятилітнє заслання на Далекий Схід. Там справу Р. знову переглянуто позасудовими органами й відправлено його на Колиму. 1953 тяжко хворого Р. привезено до Києва, де він прожив лише два роки. В УРЕ не представлено.

РУДИКОВСЬКИЙ Євстафій (Остап) Петрович /пс. — Остап Київський; н. 21. 09 (02. 10), 1784, с. Вільшанка, тепер Велика Вільшанка Васильківського р-ну Київ. обл. — + 1851, Київ; поховано там само/ — укр. письменник. Навч. у Київ. та петерб Медико-хірургічних академіх (1806—10). Брав уч. у війні 1812. Потім жив у Києві, працював лікарем у психіатричній лікарні. Був знайомий з М. Максимовичем, О. Грибоєдовим, О. Пушкіним, декабристами. Перші літ. спроби («хрестовидні епіграми») відносяться до 1805—06. Писав байки на морально-побутові теми («Климова капуста», 1840; «Мужича казка», 1841; «Вибір женихів» та ін.), казки, пісні, вірші про козаччину. У вторах Р. відчувається вплив І. Котляроевського, їм притаманними є гумор, проста образна мова. Твори Р. опубліковано посмертно в журн. «Киевская старина» (№ 5—7, 1892).

РУДИНСЬКИЙ Михайло Якович /н. 02 (14). 10. 1887, м. Охтирка, тепер Сум. обл. — + 23. 07. 1958, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, надгробок сірого каменю з написом: «Михайло Рудинський. Археолог, 1887—1958», з другого боку — барельєф роботи скульптора В. В. Машкари, на цоколі напис: «З тобою в серці до останнього зітхання»; по гол. алеї (за церквою), праворуч між могилами Герасимчук і Петрусенко/ — укр. археолог, доктор істор. наук з 1949. Закін. історико-філологічний ф-т Харків. ун-ту 1910. Працював викладачем середніх навчальних закладів Путивля, Переяслава, Петрограда (190—17), у музеях Полтави, Києва (1917—23), Вологди (1940—44), в археологічних установах АН України (1925—33), з 1944 — в Ін-ті археології АН України. Досліджував пам»ятки палеоліту, неоліту доби міді-бронзи, скіфського та ранньослов»янського часів. У Полтаві Р. переклав і видав «Пісні про нібелунгів» (1919); у 1924 переїхав до Києва, працював в АН, а 1934 було репресовано, заслано на Північ, згодом працював у Вологодському музеї. 1944 повернувся в Україну. 1946 провадив розкопки в Тарановому Яру поблизу Полтави. 1950 організував Постійну експедицію на новобудови Півдня. Сім років досліджував Кам»яну могилу на Мелітопольщині з наскельними малюнками. Залишив 50 друкованих праць і стільки ж у рукописах. У всіх починаннях Р. допомогала сестра Євдокія Яківна Рудинська.

РУДНЄВ Семен Васильович /н. 15 (27). 02. 1899, хутір Мойсеївка, тепер с. Руднєве путивльського р-ну Сум. обл. — + 04. 08. 1943 загинув у бою під час т. з. Карпатського рейду, коли бандерівці з ковпаківцями разом громили фашистів, а при відступі було дано Ковпакового наказа стріляти в спини бандерівців, на що Р. як комісар об»єднаного загону категорично заборонив це робити, у відповідь одержав кулю в лоб біля смт Ділятина Надвірнянського р-ну Івано-Франк. обл. ; поховано там само?/ — один з організаторів і керівників партизанського руху на окупованій території України під час 2-ї світової війни 1941—45, генерал-майор (1943), Герой Радянського Союзу (1944), чл. компартії з 1917. Працював столярем (1914) на Російсько-Балтійському з-ді в Петрограді. 1916 за революц. діяльність було заарештовано. 1917 уже червоноармійцем брав уч. у жовтневому перевороті в Петрограді. В красній армії з 1918, уч. громадянської війни, воював на Пд. і Пд. -Зх. фронтах, тобто в Україні. Після закін. 1929 Військ. -політичної академії ім. В. Лєніна перебував на відповідальній роботі в Рад. армії. Під час 2-ї світової війни з вересня 1941 очолив один з партизанських загонів сумської області, який у жовтні об»єднався з путивльським загоном московського прислужника Сидора Ковпака. Р. став комісаром Об»єднаного загону, згодом партизанського об»єднання, яке провело низку значних операцій, завдало нищивних ударів по найважливіших комунікаціях ворога. А далі Р. не послухав Сидора й поплатвися життям. В УРЕ про це — ні слова.

РУДНЄВ Микола Олександрович /н. 29. 10 (10. 11). 1894, с. Люторичі, тепер Узловського р-ну Тульс. Обл. РФ — загинув у бою 16. 10. 1918 у районі ст. Бекетовська, тепер Волгоград. обл. РФ; поховано в Царицині, потім прах перевезено до Харкова, де на чудовому майдані його імені поставлено гожого пам»ятника на монументальному гранітному постаменті, ніби молодецький москаль господарем зайшов у чужу хату й заявив на неї свої права/ — герой громадянської війни, чл. компартії з 1917. Походив з родини священика. 1916 бело мобілізовано й направлено в Олександрівське військ. уч-ще, по закін. якого служив (з грудня 1916) у 30-му піхотному полку в Тулі. 1917 — депутат Тул. ради робітничих і солдатських депутатів, чл. полкового комітету, очолював бюро секції військ. організації РСДРП (б) Тул. гарнізону, а з червня — чл. Тул. комітету РСДРП (б). І після дислокації 30-го полку до Харкова, з серпня 1917 був чл. Харків. ради робітничих і солдатських депутатів, чл. більшовицького військ. -революційного комітету, одним з керівників військ. організації РСДРП (б) і червоної гвардії в Харкові. В листопаді 1917 обрано командиром 30-го полку, а з лютого 1918 — заст. парткому у військ. справах Донецько-Криворізької рад. республіки; з березня — чл. Надзвичайного штабу по обороні від австро-німецької окупації; з квітня — нач. штабу 5-ї Укр. армії, з липня — нач. штабу Царицинського фронту, з серпня — зав. відділом формування і навчання Північно-Кавказького військ. округу. Виникає справедливе запитання, чому ж Р. поховано саме в Харкові, а не, скажімо, на його батьківщині, в Тулі? А щоб, як то кажуть, забити кілочок на чужій землі, щоб згодом привласнити її. Не даремно ж сьогодні (2007) рос. шовіністи хочуть привласнити Крим на тій лише підставі, що там багато крові російської пролилось. А де її не проливалось? У Порт-Артурі хіба менше? А чи українська кров лилась менше, до тогож, як правило, не за інтереси України, а саме Росії. Чи не на українських кістках, скажімо, зведено Петербург? То тепер що, нам треба його привласнювати?

РУДНИК Сергій Сергійович /н. 05 (17). 06. 1892, Рига, Латвія — + 22. 07. 1967, Київ; поховано там само, могила на Байковому цвинтарі/ — укр. учений у галузі обробки металів різянням, доктор тех. наук з 1958. Професор з 1934, засл. діяч науки й техніки України з 1964. Закін. 1923 Київ. політех. ін-т, викладав (1927—67) у ньому. 1941—44 працював у Середньоазіатському індустріальному ін-ті. Основні праці з теорії різання металів і різальних інструментів.

РУДНИЦЬКИЙ Антін /н. 07. 02. 1902, с. Лука біля Самбора, однак в «Адміністративно-територіальному поділі. Українська РСР» за 1969 такого населеного пункту не значиться в тому районі — + 1928; поховано?/ — укр. піаніст, композитор, музиколог, диригент симфонічних оркестрів. Навч. 1912—20 у Консерваторії польс. муз. т-ва у Львові; 1920—22 — диригент укр. хору т-в «Боян» і «Бандурист»; 1922—26 продовжив муз. освіту в Берліні. Повернувся в Україну, де 1927—31 був диригентом опер у Харкові й Києві, в 1932 переїхав до Львова, де 1932—34 був диригентом хору польс. т-ва «Лютня-Мацєж»; 1934—37 — диригент опери у Варшаві; з 1939 емігрував до США; в Нью-Йорку працював як диригент, композитор, критик. В УРЕ не представлено.

РУДНИЦЬКИЙ Михайло Іванович /н. 07. 01. 1889, м. Підгайці, тепер Бережанського р-ну Терноп. обл. — + 01. 02. 1975, Львів; поховано там само, могила на Личаковому цвинтарі/ — укр. письменник і педагог. Закін. 1912 Львів. ун-т; 1922—25 — професор підпільного укр. ун-ту у Львові, співробітничав, як тоді казали, з націоналістично-бержуазною пресою (читай — патріотичною). 1923—39 працював у львів. газ. «Діло»; з 1939 до кінця життя — професор Львів. ун-ту. Літ. діяльність почав 1917. Автор оповідань («Нагоди і пригоди», 1929), поезій, театральних рецензій, критичних розвідок з історії укр. і зарубіжної літератур. Йому належить книга памфлетів, написаних у співавторстві з україножером і вбивцею Я. Галана В. Бєляєвим «Під чужими прапорами» (1954), що, як пише УРЕ, т. 9, стор. 508, викриває укр. буржуазних націоналістів; спогади «Письменники зблизька» (т. 1—3, 1958—64), «Змарнований сюжет» (1960) — про укр. літераторів кінця 19 — початку 20 ст. Переклав укр. мовою деякі твори О. Бальзака, П. Меріме. Якщо Р. був змушений піти на авторську співпрацю з самим В. Юєляєвим, то це означає, що кадебісти Р. притисли таки добряче.

РУДНИЦЬКИЙ Степан Львович /н. 03. 11. 1877, м. Перемишль, тепер Польща, за ін. відомостями — Тернопіль — + 03. 10. 1937 розастріляно органами НКВД на Соловках; поховано?/ — укр. географ, з 1929 обрано академіком ВУАН, де він очолив кафедру географії та етнографії ім. Хведора Вовка. Походив з родини вчителя гімназії. Закін. Львів. ун-т 1899, того ж року вступає на географічне відділення Віденського ун-ту, де вивчає геологію, гідрографію, геоморфологію; з 1900 працює викладачем у гімназіях Львова. Багато мандрував пішки Україною та країнами Зх. Європи. Першою книгою його стала «Нинішня географія» (Львів, 1906); захищає магістпрську дсертацію 1908 і стає доцентом Львів. ун-ту; незабаром видає науково-популярну «Коротку географію України» в двох томах. Р. належить велика заслуга в створенні укр. наукової термінології, його «Начерк географічної термінології» (1908) не втратив значення й тепер. 1914 Р. повернувся з Відня й видав перший том своєї фундаментальної праці «Україна й українці» нім. мовою, другий том якої вийшов у Берліні наступного року — 1915. Згодом вийшла теж нім. мовою досить важлива праця «Розселення українців», яка разом з попередньою стала підготовчою до монографії «Україна, країна, народ». Видана нім. та англ. мовами, вона відіграла значну роль у введенні регіону України до світової географічної науки. 1920—21 він викладав економічну географію у Віденській академії світової торгівлі. 1921 переїхав до Праги, де став ординарним професором географії в Українському вільному ун-ті й Вищому пед. ін-ті. Спокушений компартійною пропагандою, як і чимало його земляків, приїхав до тодіщнього Харкова й став професором Харків. ІНО, де заснував і очолив кафедру географії, 1929 навіть було обрано академіком ВУАН. А 03. 10. 1937 розстріляно як ворога народу.

РУДНИЦЬКИЙ Юрій Львович (1884—1937) — укр. письменник (див. — Опільський Юліан).

РУДЧЕНКО Іван Якович /пс. — Іван Кивайголова, Іван Руїна, І. Яковенко, Іван Білик; н. 1846 (УРЕ: 21. 08 (02. 09) 1845), Миргород, тепер Полтав. обл. — + 18. 09. 1905, Петербург (УРЕ: 19. 05 (01. 06) 1905, Київ); поховано там само, могила на Нікольському цвинтарі, надгробок з написом: «Рудченко Иван Яковлевич, член Совета министров финансов, тайн. сов., защитник чиншевиков, р. 21 августа 1845, ум. 18 сентября 1905» (Олександро-Невська лавра). Як бачимо, УРЕ помилилася в датах, місці смерті й місці поховання Р./ — укр. фольклорист, критик і письменник. Брат Панаса Мирного. Навч. у Миргородському й Гадяцькому повітових уч-щах. 1860—65 працював дрібним урядовцем у Гадячі й Полтаві. 1865—67 був вільним слухачем історико-філоллгічного ф-ту Київ. ун-ту; з 1867 знову вступив на службу. Друкуватися почав 1862 в журн. «Основа». Зібрав і опублікував «Народні південноруські казки» (1868, 1870), «Чумацькі народні пісні» (1874) та ін. Як літ. критик стояв на демократичних позиціях, обстоював принципи реалізму й народности. Р. — співавтор роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Виступав як поет, перекладав укр. мовою твори І. Тургенєва, М. Чернишевського, А. Міцкевича, Г. Гейне, Дж. Байрона та ін.

РУДЧЕНКО Лука Якович /н. бл. 1850 — + 1-а пол. 20 ст. ; поховано?/ — брат укр. письменника Панаса Мирного та Івана Яковича Рудченка. 1912 був нач. третього відділення казенної палати в Києві; з підлеглими поводився «демократично», наказав себе звати Павлом, бо почув, що співроібтники до імені Лука додають прізвище з непристойної поеми; взагалі відзначався як «самодур». В УРЕ не представлено.

РУДЧЕНКО Панас Якович /справж. Прізвище письменника Панаса Мирного. Див. — Панас Мирний.

РУДЬ Дмитро Пилипович /н. 1886, м. Луганськ — + 09. 08. 1919 загинув у бою, станція Користівка, тепер Кіровоград. обл. ; поховано?/ — уч. громадянської війни в Україні, чл. компартії з 1917; того ж року став одним з організаторів красної гвардії в Луганську. На чолі бронезагону брав уч. у розгромі каледінщини. В червні-грудні 1918 — уч. оборони Царицина (тепер Волгоград). У лютому 1919 сформував Р. сформував у Луганську бронезагін, очоливши який, брав уч. у розгромі денікінців під Луганськом, а в боях у районі Запоріжжя-Синельникове загинув у боях за Катеринослав. Імовірно, бився з махновцями.

РУДЬ Пилип Сергійович /н. 22. 11 (05. 12) 1910, с. Бистрик, тепер Кролевецького р-ну Сум. обл. — + 06. 10. 1942 загинув у бою з фашистами, перебуваючи в Путивльському партизанському загоні, яким керував Сидор Ковпак; поховано біля села Лукашенки, на могилі надгробок, поруч берези, були квіти/ — укр. поет, чл. компартії з 1936. Працював на комсомольській роботі; з 1928 працював журналістом. Вірші почав друкувати з 1928. Під час 2-ї світової війни був у партизанах. Там і написав «Партизанську пісню», яку й надрукувала газ. «Правда» 12. 09. 1943. Сумський обком ЛКСМУ встановив премію ім. П. Рудя, а в Кролевці встановлено 1981 пам»ятника поетові.

РУЖИНСЬКІ — литовський князівський рід, який дістав великі маєтності в Україні, згодом — укр. магнати. О с т а ф і й Р. (рр. н., см. й місце поховання невід.) — намісник польс. воєводи в Києві 1575—81; М и х а й л о О с т а ф і й о в и ч (рр. н., см. й місце поховання невід.) — гетьман реєстрового козацтва (1585); К и р и к О с т а ф і й о в и ч (р. н. ? — + бл. 1601; поховано?) — черкаський підстароста, очолював авангардний загін польс. загарбницького війська, яке придушувало Северина Наливайка повстання; Р о м а н К и р и к о в и ч (н.1575 — + 18. 04. 1610; поховано?/ — політичний авантюрист, очолював 1608 військо Лжедмитрія II. Брав уч.1610 у поході польсько-литовського війська проти Московії.

РУЛІН Петро Іванович /н. 12. 09. 1892, Київ — + 23. 12. 1940 (дату смерті, її причину й місце похова ще треба встановлювати). Чорне озеро Далекосхідного краю, тепер Магаданська обл. ; поховано?/ — укр. театрознавець і музмкознавець, педагог. З походження швед по ьатькові, по матері — з родини українців Григоровичів-Барських. 1916 закін. Київ. ун-т, 1920—34 — професор Київ. муз. -драм. ін-ту ім. М. Лисенка, 1934—36 — Київ. театрального ін-ту, де викладав історію укр., рос. зх. -європейського театру, теорію драми. 1926—36 — директор Укр. театрального музею в Києві. Автор праць з історії театру й драматургії 19 — початку 20 ст.: «Шевченко і театр» (1925), «Шевченко і Щепкін» (1926), Іван Котляревський і театр його часу» (1927), Марія Заньковецька» 1928), «Життя і творчість М. Л. Кропивницького» (1929), М. П. Старицький» (1931), «Гоголь про театр» (1936). Енкаведисти заарештували його 30 вересня 1936, коли Р. виповнилося 44 роки. Арештовіі передував трирічний період публічного шельмування: у грудні 1933 його «проробляли» на трьох засіданнях кафедри соціальео-економічних дисциплін і на двох партійних зборах Муз. -драм. театру ім. М. Лисенка, в якому працював професором, а в травні 1934 — ще й на комсомольських зборах ін-ту. Тоді 15 вересня 1934 Р. виступає на сторінках багатотиражної газети «За радянську академію» з самокритичною статтею «Остаточно викеренити націоналізм з українського театрознавства». Але й це не рятує Р., навпаки — додає аргументів для зхвільнення з роботи в ін-ті (у листопаді 1934). До арешту він працював тільки на посаді тимчасово в. о. директора Укр. театрального музею. Доля йому відпстилв всього 21 рік на наукову діяльність. Дебютував у науковій пресі 1915, ще бувши студентом історико-філологічного ф-ту Київ. ун-ту, який закінчив 1916. Остання публікація вийшла за два з половиною місяці до арешту, в липні 1936. Досить переглянути бібліографію Р., складену ним і вміщену до посмертного видання його наук. праць (Рулін П. «На шляхах революційого театру», К., «Мистецтво», 1972, щоб переконатися в широті наук. інтересів цього вченого: від найперших рецензій 1915—18 на праці рос. учених з історії рос. л-ри та з історії театру італійських комедіантів 16—18 ст., він з 1919 переходить до тем історії укр. л-ри, фольклору, етнографії, а з 1921 панівним у наук. інтересах Р. стає укр. театр. Увесь бібліографічний список Р. налічує 155 позицій. В автобіографічних матеріалах Р. збереглися свідчення, що він працював над капітальною монографією про М. Кропивницького, рукопис якої досі (2007) не знайдено. Однак існує стала думка, що саме цей рукопис покладено в осснову монографії «Марко Лукич Кропивницький» М. Йогансена. В архівах служби безпеки України збереглася слідча справа № 46802, з якої багато чого можна почерпнути бля пізнання біографії Р. Як усі подібні документи, справа Р. вражає страшним цинізмом сталінської правової системи. Р. «визнав» себе винним у причетності до неіснуючої контрреволюційної націонал-фашистської організації. Усе це були вигадки слідчих. Ті для тоголчасного совєцького режиму небезпечною була вся діяльність Р. — людини високого інтелекту, широких знань, людини, яка все своє життя присвятила укр. культурі, в яку щиро вірила і якій бажала далього розквіту й уявляючи собі ту культуру в прийдешньому як культуру незалежної, вільної держави в колі вільних європейських народів. До 100-річчя з дня народження Р. у газ. «Культура і життя» № 37, 12 вересня 1992 є чудова стаття Ростислава Пилипчука про нього, звідки й почерпнуто цей матеріал.

РУМЯНЦЕВ-ЗАДУНАЙСЬКИЙ Петро Олександрович /н. 04 (15). 01. 1725, Москва — + 08 (19). 12. 1796, с. Ташань, тепер Переяслав-Хмельницького р-ну Київ. обл. ; поховано в Києві, могила в Успенському соборі Києво-Печерської лаври під підлогою, пам»ятник — надгробок (погруддя) поставлено біля зх стіни Богословського притвору в тій же церкві на лівому боці й на самому лівому криласі віід пн. боку, на прибитій мідній таблиці чорними літерами написано: «1799 года месяца генваря 8 дня на сме месте под спудом в каменной палате для вечного покоя положено тело представльш егося мудрого и славного Российских войск полководца, фельдмаршала Петра Александровича Румянцева-Задунайского, родившегося 1725». Успенський собор зруйновано коміністами й члідів давніх поховань не залишилось/ — рос. полководець, граф, генерал-фельдмаршал, окупант України, де з 1736 жив. Звідки 1739 його відправлено в Берлін служити в посольстві: 1740 перейшов на службу в армію і швидко пішов угору, в 19 рокув уже був полковником; з 1764 до кінця 1790-х рр. — президент Малоросійської колегії і генерал-губернатор Малоросії; на цих посадах ретельно здійснював колонізаторську політику рос. царизму, запекло викорінював рештки автономного устрою України; заведено поділ на намісництва (1782), встановлено подушний податок, остаточно закріпачено укр. селянство (1783); під час рос. -турецької війни 1768—74 командував рос. військами, де було море українців; 1776 знову Україна під його загарбницьким чоботом; 1787 — головнокомандувач укр. армії проти турків; після 1788 жив поблизу Києва, займався сільським господарством; полюбляв бувати на лоні природи, рибалити; царський двір не забував про нього. З себе Р. -З. був кпоазний, на зріст високий, відзначався відвагою («удалью») И вигляду поважного, обличчя приємне, поважна хода надавала гордості; полум»яно любив прекрасну стать, жінки віддячували йому на те; щодо жінок перешкод не знав, коли траплялись зеперечення, добивався свого і часто привселюдно, як і його попередник і кумир усіх росіян цар Петро I; перед солдатамитріумфував свою перемогу над непокірними; відзначався глибокою 1 широкою пам»яттю, був фізично міцний; любив читати й завжди пам»ятав прочитане або побачене; був набожний, любив солдат; помер від параліча. А поховано цього деспота в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, а не, скажімо, на його ж батьківщині, в Москві.

РУСЕНКО Іван /н. 19. 01. 1890, с. Красне на Тернопільщині — + 10. 01. 1960; поховано?/ — укр. поет-байкар, художник, який майстерно оформлював усі газети Вислоцького-Гуняшки, календарі, книги. Його вірші були популярними між селян. працював на ниві нар. освіти на Тернопільщині. Багато творів залишилось у рукописах. У довідниках не представлено.

РУСИН Павло /н. 1470, м. Красне, тепер Польща — + 1517, м. Санч; там само й поховано/ — укр. письменник і культурно-освітній діяч доби Відродження. Народився, ймовірно, в одному з русинських сіл біля містечка Кросна, бо на той час за умов польсько-німецької колонізації Прикарпаття навряд чи могла проживати в місті русинська родина. Польс. дослідники, виходячи з того, що Р. писав латинською мовою (на той час не міг чинити інакше), трактують його як польського літ. і культурного діячв. Та нам до цього не звикати! Щоправда, рос. славіст (спасибі йому) І. Голеніщев-Кутузов визнав, що в своїх книгах магістр Павло незмінно називав себе русином («Славянские литературы», Москва, 1973). Навіть польс. дослідниця А. Сліч стверджувала, що Р. «вважав себе за русина й підписувався „Павло Русин“ („Антологія польсько-латинської поезії“, Щецин, 1985). Навч. у Грейсвальдському ін-ті в Померанії, де 1499 здобув ступінь бакалавра. 1506—16 — професор Краківського ун-ту. Вчив Миколу Коперника, латиномовних слов»ян, поетів Яна Вислицького (Яна з Висліці), Яна Дантишека ті ін. За висловом того ж Голеніщева-Кутузова, Р. був перший гуманістичним поетом в укр. л-рі. Р. видав у Відні (1509) том своїх творів. Займався вивченням і тлумаченнім Овідія, Персія, Клавдія та Сенеки. Любов визначного вченого й поета до рідного краю підкреслюють у своїх творах поети Р. Лубківський (Львів) та Петро Мурянка (Польща). За свідченням дослідників Р. помер на Лемківщині (в Сяноці або Новому Санчі). Залишив бл. 4 тис. віршів! Один з них «Похвала поезії» надруковано у випуску «Голос ватри», № 4, 1987.

РУСНАК Орест Маноїлович /пс. — Герлах; н. 24. 08 (05. 09) 1895, с. Дубівці, тепер Кіцманського р-ну Черніг. обл. — + 23. 01. 1960, Мюнхен, Німеччина; поховано там само/ — укр. співак (тенор). 1924 закін. Празьку консерваторію, 1925 вдосконалював майстерність в Італії. Співав в оперних театрах Австрії та Німеччини (Берлін, 1930—31; Мюнхен, 1931—38); з 1938 виступав як камерний співак у містах Європи й Америки. 1926—33 гастролював у Галичині (Чернівці, Львів та ін.), 1929—30 — в СРСР (зокрема, Київ, Харків, Одеса, Запоріжжя, Миколаїв, Дніпропетровськ). Партії: Ліонель («Марта» Флотова), Йонтек («Галька» Монюшка), Герцог, Манріко («Ріголетто», «Трубадур» Верді). В концертах виконував твори М. Лисенка, Д. Січинського, С. Людкевича, Н. Нижанківського, Я. Лопатинського, а також укр. нар. пісні.

РУСОВ Олександр Олександрович /н. 07. 02. 1874, Київ — + 08. 10. 1915, м. Саратов, тепер РФ; поховано в Києві, могила на Байковому цвинтарі, на скромному надгробкові викарбувано Шевченкові слова: «Раз добре зігріте серце ввік не прохолоне», Сліди могили втрачено/ — укр. земський статистик, етнограф і фольклорист, громад. діяч, патріот. 1868 закін. Київ. ун-т. Працював викладачем, займався етнографією і видавничою діяльністю. 1874 брав уч. у підготовці перепису населення Києва. Р. проводив оціночно-статистичну роботу в Харків., Херсон. і Полтав. губерніях, розробляв економічний баланс Черніг. губернії 1899—1902, працював зав. статистичним бюро Полтав. губернського земства; 1902—08 — зав. статистичним відділом Петерб. страхової контори і в статистичній комісії Вільного економічного т-ва. 1908—15 викладав статистику в Київ. комерційному ін-ті. Автор праць у галузі статистики та етнографії, зокрема «Опису Чернігівської губернії» (2 тт., 1898—99). Йому належить також праця про творчу діяльність М. В. Лисенка («Киевская старина», 1903). Р. написав низку розвідок з укр. фольклористики («Кобзар Вересай; його музика й пісні, що виконуються ним», 1874, про торбаністів, 1892, про колядки, 1907. Разом з дружиною Софією Федорівною видали в Празі повний «Кобзар» Т. Шевченка. Останні роки життя — професор статистики в Київ. комерц. ін-ті.

РУСОВА /дівоче — Ліндфорс Софія Федорівна; н. 18. 02. 1856, с. Олешня, тепер Ріпкинського р-ну Черніг. обл. — + 05. 02. 1940, Прага, Чехія; поховано там само, за відомостями 1967 могила занедбана, щоправда, був ще хрест з написом/ — укр. громад. і культурно-освітня діячка, педагог укр. патріотичного напрямку. Дружина Олександра Олександровича Р. Після закін. гімназії в Києві (1871) працювала в освітніх і виховних закладах. Брала уч. у русі укр. земляцтва в Петербурзі. Не раз зазнавала арештів. Піонер жіночого демократичного руху в Україні 1870—60-х рр. Автор низки праць з питань мистецтва, л-ри (про творчість Г. Сковороди, Т. Шевченка, Р. Тагора), шкільних підручників, досліджень з педагогіки, історії, географії тощо. В період громадянської війни — таборі укр. патріотів, працювала в секретаріаті Центральної Ради. 1921 емігрувала за кордон. Викладала на Вищих жіночих курсах А. Жакуліної та у Фребелівському ін-ті; співзасновник і співредактор журн. «Світло» (1910—14); з 1923 — у Празі.

РУСТИЦЬКИЙ Йосип Олександрович /н. 31. 03 (12. 04) 1839, Україна — + 13 (26). 04. 1912, Київ; поховано там само?/ — укр. хірург. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту 1861. Працював лікарем у Києві, згодом у Петербурзі (помічником у П. Ф. Лесгафта); з 1874 — співробітник Київ. ун-ту, з 1889 — професор Казан., а з 1898 — Київ. ун-тів. Основні праці присвячено вивченню поранень рогівки, нагноювальних процесів у кістках, злоякісних пухлин (зокрема, пухлин твердої мозкової оболонки), питанням історії хірургії тощо.

РУТА Іван /н. 1947, с. Рудута на Більщині, тепер Польща — + 22. 04. 1988, Більське-Підляське, Польща; поховано там само/ — укр. громад. -культурний діяч у Польщі, чл. більського гуртка УСКТ; тамтешній поет І. Киризюк так відгукнувся на наглу смерть укр. патріота, який помер на 41 році життя: «Кладуть тебе, брате, Кладуть в домовину, В глибоку могилу… Будеш ти лежати у сирій землиці, Не почуєш пташок Та дзвонів церквиці, Тільки вітер буйний Над рідним селом Разом з твоїм духом… Сипоне дощем. Не потиснеш ручок… Дітям сиротам. Нині — Тільки спомин Та гіркії сльози Залишились нам».

РУТКОВИЧ Іван /н. 1-а пол. 17 ст., Жовква, тепер Нестеров Львів. обл. — + після 1708; поховано там само?/ — укр. маляр 17 ст. ; бл. 1667 жив і працював у містах Жовкві і Варшаві. Найвідомішими є його твори з підписом автора: іконостас у Волиці-Висоцькій (1688—89); монументальний іконостасний комплекс із Сквиряви (1697—99, Львів, музей укр. мистецтва). Автор окремих ікон з Потелича («Моління», 1683) та Вижлова. Традиційні релігійні сюжети художник трактував у побутовому, майже світському плані. Його творам притаманними є риси реалізму, декоративність. Вони напрочуд мальовничі й глибоко змістовні, як живі!

РУТКОВСЬКИЙ Тадей /рр. н., см. і місце поховання невід.) — укр. актор-комік; постійно виступав у Кам»янці-Подільському. Автор укр. п»єси «Нечиста сила». В УРЕ не представлено.

РУФ Григорович /н. бл. 1700, Україна — + 05. 02. 1758, Сергієв Посад Моск. обл. ; поховано там само, могила в Троїце-Сергієвій лаврі при Успенському соборі з пн. боку, на північний захід від ганку/ — гробовий ієромонах, братський духівник; спершу був Чернігівській єпархії ігуменом Клюсовського Успенського монастиря, з якого в березні 1746 витребувано в лавру й призначено гробовиком. У довідниках не представлено.

РУХЛЯЖЄВ Олексій Михайлович /н. 1889 — + 1946, Київ; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі/ — укр. художник-архітектор. В УРЕ не представлено.

РУЦЬКИЙ Ілля Васильович /н. 1744, с. Високе Черніг. обл. — + 02 (13). 10. 1786, Москва; поховано там само/ — укр. лікар. Навч. у Київ. медико-хірургічній академії (1753—61), Петерб. мед. школі (1761—66) та у Франції в Страсбурському ун-ті (1778—81), де захистив дисертацію, в якій узагальнив досвід боротьби з чумою в Єлисаветграді (тепер Кіровоград, 1770—74), де служив військ. лікарем; з 1781 викладав акушерство в Петерб. мед. шк., а з 1782 — професор Моск. мед. школи.

РУЧКІВСЬКИЙ Сергій Никифорович /н. 07 (19). 01. 1888, м. Тараща, тепер Київ. обл. — + 08. 04. 1967, Київ; поховано там само? Дату смерті УРЕ не подає/ — укр. епідеміолог, чл. -кор. АМН СРСР з 1946. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту (1914); у 1929 — —39 — зав. відділом Київ. бактеріологічного ін-ту; водночас (1929—58) — доцент і професор Київ. ін-ту вдосконалення лікарів, а також (1948—58) зав. кафедрою мед. ін-ту; з 1958 працює в Київ. н. -д. ін-ті епідеміології, мікробіології та паразитології. Праці Р. присвячено тифу, бактеріальної дизентерії, ботулізму, харчових токсикоінфекцій паратифозної групи, епідеміології параксизмального рикетсіозу (вперше описаний Р.), питанням діагностики низки інфекційних захворювань.

РУЧКО Гнат Омелянович /н. 08 (20). 01. 1883, с. Великі Сорочинці, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл. — + 02. 12. 1938, Київ; поховано там само/ — укр. мікробіолог, чл. АН України з 1934. Закін. Харків. мед. ін-т 1925. Працював у Харків. н. -д. санітарно-бактеріологічному ін-ті (1926—29), Берлінському н. -д. ін-ті гігієни та імунології (1930—32). Директор та зав. відділом Ін-ту мікробіології та епідеміології АН України (1932—37). Р. заснував «Мікробіологічний журнал» (1934); був організатором першої в СРСР наук. конференції з бактеріології та мінливості мікроорганізмів (1936). Основні праці присвячено вивченню мінливості бактерій та бактеріофагії.

РЮЛІЄР Клод Шарльмань /н. 1735 — + 1791; поховано?/ — франц. дипломат, академік. Автор голосної документальної праці проо зносини мазепинців з Францією (Пилип Орлик, зокрема). Працю було написано для майбутнього франц. короля Людолвіка ХУI — «Історія анархії в Польщі». Але вона викликала незадоволення, а то й2 обурення як у Польщі, так і в Московщині. Саме тому в УРЕ Р. не представлено.

РЮРИК, СИНЕУС І ТРУВОР — за давньоруською (українською) легендою, три брати-конунги, ватажки варязьких дружин, яких новгородці нібито покликали «з-за моря» князювати на Русь-Україну. Рюрик (р. н. ? — + 879, Київ? Поховано?), скориставшись внутрішніми міжусобицями, 862 захопив владу в Новгороді й поклав династію Рюриковичів (спадкоємцем Р. був князь Ігор). Проти варягів повстало одне з угруповань новгородців на чолі з Вадимом Хоробрим. Р. стратив Вадима та його «радників», решта новгородців утекла до Києва. Легенда про заклинання Р. з братами є головною підставою для антинаукових поглядів істориків-норманістів про створення давньоруської держави. Більшість істориків вважає Р. реальною особою. Синеуса й Трувора вважають за міфічних осіб. Згадка про них — результат неправильно прочитаного руським (українським) літописцем іноземного тексту, який повідомляє, що Р. прийшов у землю слов»ян (українців) зі своїм домом («синс-хус») і вірною військовою дружиною («труворинг»). Деякі вчені ототожнюють Р. з ватажком військової дружини вікінгів Реріком Данським, відомим своїми нападами на зх. — європейські країни.

РЮРИКОВИЧІ — вживана в історичній л-рі назва нащадків великого київського князя Ігоря, який, за літописною легендою, вважався сином Рюрика (див. Рюрик, Синеус і Трувор). Р. стояли на чолі давньоруської держави, а також великих і малих князівств періоду федальної роздрібненості. В 12—13 ст. деяких Р. називали також іменами родоначальників відгалужень роду Р.: Мономаховичі, Ольговичі та ін. Р. вважались також правителями Російської централізованої (імперської) держави (нащадки владимиро-суздальських Мономаховичів). Останній цар династії Р. Федір Іванович (син Івана Лютого, Грозного) помер 1598. Ось чому наш землячок Феофан Прокопович, чистячі чоботи (чи лапті) біснуватому московському цареві Петрові I, порадив переіменувати Велике московське князівство на Росію. Таким чином, укрїнську історію було привласнено північними сусідами з допомогою землячків.

РЯБОВ Олексій Пантелеймонович /н. 05 (17). 03. 1899, Харків — + 18. 12. 1955, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі по головній алеї, ліворуч/ — укр. композитор, засл. діяч мистецтв України з 1951. Закін. 1918 Харків. консерваторію; 1919—23 — концертмейстер симфонічних оркестрв в Острозьку, Харкові, Армавірі. 1924—41 — диригент симфонічних оркестрів у різних містах СРСР. 1941—55 — зав. муз. частиною, композитор і диригент Київ. театру муз. комедії (1941—44 — в Алма-Аті та Чимкенті). Твори: 25 оперет, у т. ч. «Сорочинський ярмарок» (1936), «Весілля в Малинівці» (1938), «Чудовий край» (1950), «Червона калина» (1954) тощо.

РЯБОВОЛ Микола /н. 1883, Кубань — 1919 підступно вбито агентом денікінської контррозвідки в Ростові-на-Дону; місце поховання невідоме/ — укр. патріотичний політичний діяч на Кубані, інженер. 1917 очолив кубанський суспільно-національний рух. 1918—19 — голова Кубанської законодавчої Ради. В УРЕ не представлено, хоч преса західної діаспори про нього чимало писала й публікувала фотосвітлини з нього.

РЯБОВА-КРОПИВНИЦЬКА Ольга Марківна /н. ? — + 10. 02. 1967, Київ? ; Поховано?/ — донька корифея укр. театру Марка Лукича Кропивницького. В УРЕ не представлено.

РЯБЧИНСЬКА Юлія Петрівна /н. 21. 01. 1947, смт Піщанка Піщанського р-ну Вінниц. Обл. — + 13. 01. 1973, м. Поті, Грузія; поховано?/ — укр. спортсменка, майстер спорту з 1972; веслування на байдарках. Олімпійська чемпіонка (1972), чемпіон світу й СРСР 1971.

РЯЗАНЕЦЬ /рр. н., см. і місце поховання невідомі/ — укр. співак (баритон); у Миколи Садовського працював на разових виступах, пізніше працював в Оперному театрі Зиміна в Москві. В УРЕ не представлено.

РЯППО Ян Петрович /н. 30. 03. (11. 04). 1880, Верроський повіт, тепер Вируський р-н, Естонія — + 14. 04. 1968, Київ (УРЕ: Таллін); поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, на горі, ліворуч від головної алеї; надгробок з написом: «Старий більшовик, учасник трьох революцій Ян Петрович Ряппо 12. 4. 1850—14. 4. 1958. Від виконкому Київської міськради депутатів трудящих 1958»/ — укр. педагог і діяч нар. освіти, родом естонець. 1909 закін. Петерб. ун-т, викладач в Естонії і Петербурзі; з 1917 — на керівній совєцькій посаді в Україні (Миколаїв, Одеса, Київ); 1921—28 — заступник наркома освіти УРСР, один з організаторів (русифікатолрів) освіти в Україні. Як Лєнін казав, «обрусевший инородец хуже всякого великорусского держиморды».

РЬОРІНГ Арнольд Кароль /н. бл. 1845 — + 1918, Львів; поховано там само?/ — укр. архітектор паркового мистецтва, садівник. Заснував у Львові 1876—94 Стрийський парк, відкритий для відвідувачів 1887. В УРЕ не представлено.