Проект «Українці в світі»

ПАВЕНЦЬКИЙ Антін /н. 1818 — + 1889, Львів? Поховано?/ — укр. культур. -політичний діяч у Галичині, правник, журналіст, один із засновників «Галицької руської Ради», перший редактор часопису «Зоря галицька» (1848—50). В УРЕ не представлено.

ПАВЛЕНКО Леонід Оксентійович /н. 27. 10. 1924, с. Семенівка Семенівського р-ну Полтав. обл. — + початок жовтня 1998, Киїів; поховано там само/ — укр. письменник. Закін. Крюківське ФЗУ. Автор широко відомих книжок «Цілющі скарби землі», «Біла лілея» та численних статей у періодиці.

ПАВЛЕНКО Оксана Трохимівна /н. 30. 01. 1898, с. Валява, тепер Городищенського р-ну Черкас. обл. — + 1991, Москва; поховано там само/ — укр. маляр-монументаліст, графік; 1914—17 навч. у Київ. художн. уч-щі майстерні монументального малярства М. Бойчука (обидві УРЕ цей факт оминули), 1919 у складі колективу під керівництвом М. Бойчука розписували казарми 165 піхотного полку в Києві, 1922—29 викладала малярство, рисунок і кераміку в Межигірському технікумі й працювала заступником директора з навч. частини. 1929 запрошено до Москви на посаду декана керамічного ф-ту і вченого секретаря ВХУТЕІН у, з 1930 працювала на такій самій посаді в Ін-ті силікатів, куди було переведено керамічний ф-т; 1931—33 — професор Моск. поліграф. ін-ту, 1933—35 працювала над фрескою «Фізкультура і спорт» у кол. Червонозаводському татрі в Харкові (пізніше — Палац культури з-ду ім. Малишева); 1936—38 з Белою Уітц створила фрескові композиції в Будинку уряду м. Фоунзе (тепер Бішкек, Киргизія), брала уч. у створенні герба Киргизької РСР, 1938—40 працювала над розписом павільйонів ВДНГ в Москві, 1940—49 — у майстерні монументального фрескового малярства на зведенні Палацу Рад у співавторстві з Белою Уітц виконала ескізи і картони фрески «Сталінградська епопея» й кілька фресок на тему 2-і світової війни; 1950 — викладач фрескового малярства в Моск. вищому художн-промисловому уч-щі (кол. Строгановка), 1952—54 виконала фрески в павільйонаї Білорусії та Росії на Всесоюзній с. -г. виставці; чл. правління МОСХ, чл. худож. фонду Росії; з 1960 займаласб тільки творчою працею, брала уч. у численних зарубіж. і вітчизняних виставках (Київ, Харків, Львів, Одеса, Москва, Фрунзе, Париж, Варшава, Стокгольм, Брюссель, Антверпен тощо). В Третьяковській галереї Москви зберігаються такі її твори; «Трудівниця» (1027), «Дівчата на човні» (1928), «Портрет Антоніни Уванової» (1929), «Польові роботи» (1929) — 31), «Юність» (1936) тощо. В «ЛУ» була посмертна згадка про П. групи авторів на чолі з С. Білоконем «Схилімо голову, друзі!»

ПАВЛИК Ганна Іванівна /н. 26. 01. 1855, с. Монастириська, тепер у складі м. Косова Івано-Франківської обл. — + 13. 10. 1920, Львів? Поховано там само?/ — укр. громад. -політична діячка Галичини, сестра Михайла Івановича П. Перша жінка в Галичині, яка проводилв соціалістичну агітацію серед селян, виступала в галицькій пресі зі статтями, була чл. Русько-української радикальної партії, була не раз заарештована австрійською владою. Грамоти навчалась самотужки.

ПАВЛИК Михайло Іванович /н. 17. 09. 1853, с. Монастирське, тепер у складі м. Косова Івано-Фр. обл. — + 26. 01. 1915, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі/ — укр. письменник, публіцсит і громад. діяч революційного напрямку; з 1874 навч. у Львів. ун-ті, брав діяльну уч. у визвольному русі, багаторазово був під арештом і сидів у в»язниці, разом з І. Франком видавав журнали, бато допомагав у поширенні революційної преси, листував й товаришував з Соломією Крушельницькою.

ПАВЛИЧКО Соломія Дмитрівна /н. 15. 01. 1958, Львів у родині талановитого письменника Дмитра Васильовича П. — + 31. 01. 1999 «внаслідок трагічної випадковості (так писала 6 січня 2000 „ЛУ“) померла Соломія Павличко, талановита дослідниця української і зарубіжної літератур, доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, професор Національного університету „Києво-Могилянська академія“. Подейкують, що вона зловживала наркотою і як наслідок — смерть. Жах! Діставши добре виховання в сім»ї, з раннього дитинства виявила зацікавленість словом, мистецтвом, художньою творчістю. Закін. Київ. держ. ун-т ім. Т. Шевченка і 1984 захистила кандидатську дисертацію з американської л-ри, а 1985 стала наук. співробітником Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка, спочатку у відділі зарубіжних л-р, а пізніше — у відділі теорії л-ри. 1995 захистила докторську дисертацію на тему «Теоретичний дискурс українського модернізму», останнє й доповнене видання цієї праці вийшло 1999, тобтио за рік до смерті. П. відзначалася винятковою творчою активністю, Їй належать десятки публікацій у наукових та літературних, а також монографії «Філософська поезія американського романтизму» (1988), «Байрон. Нарис життя і творчості» (1989), «Litters from Kiev» (1992, вид. США), «Лабіринти мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великобританії» (1993). Блискуче володіючи англ. мовою, виступала як перекладач художн. творів, серед яких романи «Володар Мух» В. Голдінга, «Коханець леді Чатерлей» Девіда Г. Лоуренса та ін. Викладацьке обдаровання П. високо цінували студенти Київ. Нац. ун-ту ім. Т. Шевченка та Нац. ун-ту «Києво-Могилянська академія», де вона працювала, виховуючи аспірантів і студентів, дбайливо підтримуючи молоді таланти. П. плідно діяла як голова видавничо-редакційної ради «Основ», чл. редколегії журналів «Слово і час», «Критика». Була чл. Національної Спілки письменників України, пізніше — новоутвореної Асоціації українських письменників. Завдячуючи її перекладацькій діяльності, численні укр. читачі мали змогу ознайомитися із творами Е. Гемінгвея, С. Сови, І. Окпевхо, Л. Хеллман, Марка Твена та ін. П. багато зробила як видавець та упорядник різних наукових та художніх збірників. У її особі Україна передчасно втратила одну з найкращих своїх доньок. Вона дуже була схожою на свого видатного батька, Дмитра Васильовича Павличка.

ПАВЛИЩЕ Степан /н. 1941 — + 24. 09. 1993. Кшепіце біля Ченстохови, Польща, на 52 році життя; поховано там само/ — укр. письменник, співзасновник і голова клубу укр. юристів при ГУ ОУП, чл. Головного товариського суду ОУП, чл. керівної ради Світового конгресу укр. юристів у Києві. Автор численних публікацій у газеті «Наше слово» (Варшава), було заарештовано польс. владою 1965, а також інтерновано сумнозвісною акцією «Вісла». В УРЕ не представлено.

ПАВЛОВ Капітон Степанович /н. 1792, м. Ревель, тепер Таллін (Естонія) — + 01. 02. 1852, Київ; поховано там само/ — укр. маляр. Навч. 1800—15 у петерб. АМ, після чого переїхав в Україну. Автор численних портретів, пейзажів; його твори зберігаються в ДМУОМ та ДРМ; 1920—39 викладав у Ніжинському ліцеї, де в нього навч. М. Гоголь, брати С. та М. Гребінки, А. Мокрицький; 1839—46 — у Київ. ун-ті; був знайомий з Т. Шевченком. У повісті «Близнецы» Т. Шевченко пише про нього як про нарного художника.

ПАВЛОВИЧ Олександр Іванович /пс. — Маковецький, Черняк; н. 19. 09. 1819, с. Шариське Чорне, тепер Словаччина — + 25. 12. 1900, с. Вишній Свидник, тепер Сх. Словаччина; поховано там само; 11 січня 1955 у Свиднику відбулося свято в пам»ять 65-річчя з дня смерті П. ; з ініціативи КСУТ було поновлено могилу П./ — укр. поет. Закін. 1847 духовну академію, був уніатським священиком, писав вірші укр., рос. та ін. мовами; громад. діяч і самовідданий захисник нар. інтересів, відновлював сх. церковність; за життя опублікував лише зб. «Песник для маковицкой русской детвы» (1860), зб. «Венец стихотворений» вйшла по його смерті (1920).

ПАВЛОВСЬКИЙ Андрій Федорович /н. 08 (19). 11. 1789, м. Валки, тепер Харків. обл. — + 12 (24). 01. 1857, Харків; поховано там само/ — укр. математик. 1806—09 навч. у Харків. ун-ті, з 1910 — викладач цього ж ун-ту (професор з 1819), з 1837 по 38 — ректор. Серед учнів П. був М. В. Остроградський. основні праці з теорії інтегрування диференціальних рівнянь з частинними похідбними й алгебраїчних кривих. Праця П. «Про імовірності» (1821) була першим твором з теорії імовірностей у царській Росії.

ПАВЛОВСЬКИЙ Іван Францович /н. 09 (21). 01. 1851, с. Боброве Калузької губ., тепер РФ — + 27. 05. 1922, Полтава; поховано там само/ — укр. історик-архівіст, Закінчивши 1874 історико-філологічний ф-т Київ. ун-ту, бл. 40 рооків викладав історію в Полтав. кадетському корпусі; 1903—07 — секретар Полтав ученої архіної комісії; був організатором і завідував Музеєм полтавської битви (1910—18). Основні праці: «Битва під Полтавою 27 червня 1709 р. та її пам»ятники» (1908), «Малоросійське козацьке ополчення в Кримську війну» (1910), «До історії Кирило-Мефодіївського товариства в Києві2 („Русская старина“ 1911, № 12), „З минулого Полтавщини. До історії декабристів“ (1918) та ін.

ПАВЛОВСЬКИЙ Олексій Павлович /н. 1773, с. Соснівка, тепер Глухівського р-ну Сум. обл. — + після 1822, Петербург? Поховано?/ — укр. мовознавець. Закін. Київ. духовну академію і Петерб. учит. семінарію 1793. Автор першої друкованої граматики живої укр. мови «Грамматика малороссийского наречия» (СПБ, 1818, подано до друку 1805), у яній дано опис найважливіших фонтичних і морфологічних рис. Укр. мови, короткий словник і зразки укр. поетичних творів. Ця граматика поклала початок фонетичному правописові укр. мови. У відповідь на реценію М. Церетелєва опублікував «Прибавление к грамматике малороссийского наречия» (СПБ, 1808), писав вірші, оди «Чудо з чудес», 1813, робив переклади.

ПАВЛОВСЬКИЙ Феоктист /Язловський; н. 1706, с. Лютенька, тепер Гадяцького р-ну Полтав. обл. — + 28. 11. 1744, Київ; поховано там само/ — укр. маляр. Навч. у Київ. духовній академії, з 1730 працював разом з І. Максимовичем у лаврській іконописній майстерні. Писав ікони, пейзажі й портрети.

ПАВЛОВСЬКИЙ Феофан Венедиктович /н. 29. 12. 1880 (10. 01. 1881), с. Кам»янка, тепер Новопсковського р-ну Луганської обл. — + 13. 06. 1936, Каунас, Литва: поховано там само/ — укр. оперний співак (баритон) і режисер. 1905 закін. Петерб. консерваторію, був солістом оперних театрів Києва (1906—07; 1909—10, у М. Садовського працював на разових виступах), Тбілісі (1907—08), Москви (театр С. Зиміна, 1908 09, Великий Театр, 1910—21. У 1921—28 — режисер Бєлгородського, 1928—36 — Каунаського оперних театрів. Партії: Султан («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Мазепа («Мазепа» П. Чайковського), Голова, Каленик («Ніч під різдво», «Майська ніч» Римського-Корсакова), Ріголетто) «Ріголлето» Верді), Скарпіа («Тоска» Пучінні) тощо.

ПАВЛУЦЬКИЙ Григорій Григорович /н. 1861, Київ — + 15. 03. 1924; там само й поховано/ — + укр. мистецтвознавець. Закін 1886 Київ. ун-т; багато років викладав у ньому історію мистецтва; професор з 1897. Основні праці присвячено аналізові київських та чернігівських пам»яток старовини. В УРЕ не представлено.

ПАВЛЮК Антін /н. 1899, м. Острог на Волині — + після 1967; поховано?/ — укр. поет; з Волині прибув до Праги 1923; до ього в Острозі вже видав дві зб. поезій: «Сумна радість» та «Вінок». У Празі видав зб. «Життя» (1925), «Останні вири» (1928), «Біль» (1926), «Пустеля любові» (1928), «Лірика» (1928), «Полин» (1930) тощо. На переломі 1928—29 знеохочений невизнанням критики, вирішив зовсім відійти від поезії, а 1932 виїжджає до Радянського Союзу. Його сліди губляться десь у Поволжі. Велика поетична спадщина П. має подвійне обличчя: перше — захопленість революцією і віра в її визвольну силу. Його поезія лунає єдиною тональністю з творчістю його друзів і знайомих — численних поетів. Якорем світу П. є любов до всього земного. Кожна жінка — сестра землі. В укр. поезії він — попередник О. Влизька, Б. Ігоря-Антонича, але поступається талановитістю. Хоч це й не перша зірка в укр. позії, але значна. В УРЕ не представлено.

ПАВЛЮК Іван / н. ?, с. Старі Кути на Івано-Франківщині — +? ; Поховано?/ — укр. майстер худож. різьби по дереву з с. Старі Кути Кутського р-ну Івано-Фр. обл. Праці його є в Коломийському держ. музеї нар. мистецтва. В УРЕ не представлено.

ПАВЛЮК /Павло Михнович Бут; н. 2-а пол. 16 ст. — 1638 страчено польськими катами у Варшаві; поховано? 1635 за зруйнування польс. фортеці Кодак П. було засуджено ляхами до страти, але врятувався від смерті; 1637 на чолі козацького загону приєднався до повстанців, після поразки було видано земляками в пазурі польс. гетьмана М. Потоцького і страчено у Варшаві/ — гетьман запорізького козацтва, керівник селянсько-козацького повстання 1537 в Україні; про П. збереглося мало згадок в історичних документах; разом з І. Сулимою брав уч. у зруйнуванні Кодака, на поч. 1637 вирушив у похід на допомогу кримському ханові в боротьбі проти турецької залежності; повернувшись, очолив повстання в Україні разом з Гунею; після Кумейського бою відступив і з»єднався з повстанцями; після поразки — полон і страта.

ПАДАЛКА Іван Іванович /н. 15 (27). 10. 1894, с. Жоронокльови, тепер Драбівського р-ну Черкас. обл. — 10. 08. 1928 загинув у сталінських катівнях; поховано?/ — укр. маляр і графік, 1910—12 навч. у худож. -промисловій шк. ім. М. Гоголя в Миргороді, 1912—17 — у Київ. худож. уч-щі в І. Селезньова, 1917—20 — у Держ. укр. АМ у М. Бойчука, чл. АРМУ, 1920—21 викладав у Миргородському керамічному технікумі ім. М. Гоголя, 1921—25 — Харків. худож. ін-ті, 1834—36 — у Київ. худож. ін-ті; твори: розписи в т. з. Луцьких казармах у Києві (в співавторстві, 1919), фреска «Відпочинок» у Червонозаводському театрі в Харкові (тепер БК з-ду ім. Малишева), 1933—35, картони тематичних килимів «В. І. Лєнін», «Яблуня» (обидва — 1936), картини — «Атака червоної кінноти», «Фотограф на селі», «Молочниці» (всі — 1927), «Збирання яблук»; графічні — «Яблуко» (1926), «Полільниці» (1928), серія «Дніпрельстан», цикл малюнків до «Слова о полку Ігоревім», ілюстрації до книг тощо.

ПАДАЛКА Лев Васильович /н. 1859, с. Чорнухи, тепер смт Чорнухинського р-ну Полтав. обл. — + 1922, Полтава? ; Поховано?/ — укр. історик, статистик; походив з родини священика. Навч. у Лубенському духовн. уч-щі (1869—75), потім — у Полтав. семінарії (1875—79). Закін. 1884 історико-філологфчний ф-т Київ. ун-ту. Працював у Полтав. і Херсон. земствах, харківській міській і полта вській губернських управах, співпрацюав у Полтав. ученій архівній комісії. Автор праць: «Минуле Полтавської території і її заселення» (1914), «Карта козацьких полків на полтавській території» 91914), «До питання про існування Запорізької Січі в перші часи Запорізького козацтва» («Киевская старина», 1894 № 5—6) та ін.

ПАДУРА Тимко /Падура Томаш; н. 21. 12. 1801, містечко Іллінці, тепер смт Вінн. обл. — + 20. 09. 1871, с. Козятин, тепер Козятинського р-ну тієї самої обл.: поховано в с. Махнівці, тепер с. Комсомольське Козятинського р-ну тієї самої обл./ — укр. і польс. поет. Закін. Кременецький ліцей 1825, подорожував по Україні, вивчав нар. творчість, пи сав здебільшого укр. мовою, алк польс. літерами. Пісні П. поширював по Україні торбаніст Г. Відорт.

ПАЄВСЬКИЙ Іван /н. бл. 1650 — + бл. 1700; поховано?/ — укр. художник кінця 17 ст. ; найвідоміший твір — груповий портрет стародубської полковничихи Євдокії Журанко з трьома дітьми; твори зберігались у Черінгівському музеї, загинули під час 2-ї світової війни. В УРЕ не представлено.

ПАЗЯК Михайло /н. 29. 09. 1930, с. Илем»я Долинського пов. Станіславського воєводства (тепер Ілемня Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл.) / — укр. фольклорист. З 1951 до 1956 П. — студент Чернівецького ун-ту ім. Ю. Федьковича (учитель укр. мови та л-ри). Зі своїми товаришами об»Їздив майже всю Буковину, записуючи нар. пісні й легенди. Пізніше вчителював на Поділлі; з 1959 до 1961 П. — аспірант Київ. педінституту (тепер Національний педуніверситет ім. М. Драгоманова). Написав працю про народнопісенну основу поезії Ю. Федьковича. Працюючи у вид-ві «Дніпро», редагував «Біо-бібліографічний словник. Українські письменники» (т.2—5) й укладений поетои і вченим-енциклопедистом М. Терещенком «Літературний щоденник» — працю, якій немає аналогів і сьогодні.

ПАЛАМАРЧУК Дмитро Хомич /н. 16. 08. 1914, с. Івангород Христинівського р-ну Черкас. обл. — + 15 листопада 1998, Київ; поховано там само/ — укр. поет і перекладач, лауреат премії М. Рильського «За кращий художній переклад творів світової літератури». Його батько був уч. Визвольних змагань, знав В. Винниченка, М. Міхновського, С. Петлюру, було 1934 вислано до Сибіру, звідки втік у рідні місця, але його було схоплено і 1937 страчено енкаведистами. По закін. середньої шк. навч. у Одес. пед. ін-ті, де вже ходив у літераторах-початківцях. На нього звернув увагу В. Сосюра й подарував йому зб. своїх творів і рукопис поеми «Слово». 1930 П. мобілізовано в армію. Разом з танковою колоною потрапив у полон, звідки втік. Та в полоні познайомився з оунівцями, які дали йому завдання передислокуватися в район партизанських дій. Працював у пропагандистському відділі, писав статті, заклики, пісні. Був секретарем з»їзду поневолених народів Азії і Східної Європи. На поч. 1944 біля Дерманя совєцька фронтова частина заарештувала П. Слідство тривало майже рік. Внаслідок він дістав 10 років таборів суворого режиму. Відбував ув»язнення спершу в Київській колонії, а потім — на Інті (Печора). В таборі познайомився з Г. Кочуром, Ю. Лісняком, І. Савичем, А. Хименком, єгиптологом М. Коростовцевим, істориком мистецтва В. Василенком, грузин. прозаїком Р. Кабідзе, укр. актором С. Гриньком та ін. Саме там і оволодів кілкома мовами, розпочавши свою перекладацьку діяльність. Після повернення отримав матеріальну підтримку В. Сосюри, М. Рильського, Г. Кочура; з-під його пера виходять переклади творів Ю. Тувіма, А. Асника, А. Міцкевича, леконт де Ліля, Ш. Бодлера, С. Меларме, А. де Реньє, Д. Кардуччі, Д. Леопарді, Ф. Петрарки, Д. -Г. Байрона, Н. Ріцоса, О. Блока та багато ін. Перекладав і прозу письменників світу. Значну цінність становлять і його літературознавчі праці.

ПАЛАМАРЧУК Олекса /н. бл. 1905 — + після 1936 загинув у сталінських катівнях; поховано?/ — укр. актор, рересований у 1930-х рр. ; під час ув»язнення працював з репресованим Лесем Курбасом у театрі для в»язнів у Соловецькому кремлі 1935—36. Дальше доля невідома. В УРЕ не представлено.

ПАЛІЄНКО Микола Іванович /н. 25. 11. 1869, Київ — + 11. 09. 1937 загинув у сталінських катівнях? ; Поховано?/ — укр. юрист, академік АН України з 1030, фіхівець у галузі держ. права. Закін. Київ. ун-т 1892, з 1906 — професор Харків. ун-ту, з 1918 — професор різних навч. закладів Харкова, 1930—37 — зав. кафедрою держ. права АН України. Автор багатьох праць, зокрема «Правова держава і конституціоналізм» (1906), «Обласна автономія і федерація» (1917), «Право громадянства в сучасних федервціях і в Союзу РСР» (1926), «Проблеми суверенітету сучасної держави» (1929).

ПАЛІЙ Семен Пилипович /справж. — Гурко; н. 40-і рр. 17 ст., м. Борзна, тепер Черніг. обл. — + січень 1710 під києвом; поховано в Межигірському монастирі, могила не збереглась/ — білоцерківський (фастівський) полковник, керівник Визвольної боротьби на Правобережжі проти польс. загарбників у кінці 17 — на поч. 18 ст. Походив з козацької родини. Навч. у Києво-Братській колегії. У 70-х рр. 17 ст. перебував на Запорізькій Січі, де пройшов шк. мужності і звитяги. На поч. 80-х рр. кілька сотень запорожців на чолі з П. перейшли на південну Київщину. Сюди на паліїв заклик почали переселятися селяни-втікачі й козаки з різних місцевостей України. Опорним притулком їх став Фастів (тепер місто Київ. обл.). Під проводом П. козаки успішно відбивали напади турків і татар. У кінці 80-х рр. 17 ст. поляки зробили спробу підкорити козаків. П. і його соратники С. Самусь, З. Іскра, А. Абазин (див. цей «некрополь…») очолили повстанський рух проти загарбників. У жовтні 1659 П. підступно заарештовано поляками, але в квітні 1690 втік з в»язниці. На поч. 18 ст. на Правобережжі вибухло Палія повстання 1702—04 проти польс. окупантів. Але 31. 07 (11. 08) 1704 П. було підступно заарештовано, позбавлено посади білоцерківського полковника і 1705 за царським указом заслано до Сибіру. Та після 1708 П. було звільнено й призначено полковником Білоцерківського полку. Образ П. оспівано в нар. творчості, відтворено Т. Шевченком у поеммі «Чернець» і вірші «Швачка», Ю. Мушкетик написав повість «Семен Палій».

ПАЛЬМОВ Віктор Никандрович /н. 10. 10. 1888, м. Самара, тепер РФ — + 07. 07. 1929, Київ; поховано там само/ — укр. художник-маляр. Закін 1910 Пензенську худож. шк., 1910—14 навч. у Моск. уч-щі малярства, скульптури й архітектури; з 1925 жив і працював в Україні. В 20-х рр. був чл. АРМУ, пізніше — один із засновників ОСМУ. Твори: «Робітники», «Дачник» (1920), «Кузня» (1923), «Коваль» (1926), «За владу Рад», «Каменярі», «Червоний прапор», «Мати з дитиною», «На селі» (всі — 1927); викладав у Київ. худож. ін-ті (професр — з 1925).

ПАНАС Мирний /літ. пс. Рудченка панаса Яковича; н. 13. 05. 1849 — + 28. 01. 1920/.

ПАНІВ Андрій Степанович / справж. — Панов; пс. — А. Неліра, А. Селянин, Анд, та ін. ; н. 30. 09. 1899, с. Проруб Харків губ., тепер у складі м. Білопілля Сум. обл. — + 09. 10. 1937 трійка УНКВС по Ленінградській обл. засудила П. до розстрілу; поховано?/ — укр. оет і прозаїк. 1918 закін. Курську вчительську семінарію. Працював спостерігачем у курській метеорологічній обсерваторії, вчителював у сільсьбкій та залізничних школах на станціях Лиман, Ізюм пд-Донецької залізниці, 1921—25 навч. у Харків ІНО, чл. жодної політ. партії не був, але поділяв погляди боротьбистів, По закін. навчання працював у редакціях гавзет «Селянська правда», журналів «Сільськогосподарський пролетар», «Плуг», «Трактор», у кооперативному вид-ві «Плужанин», викладачем ІНО, наук. співробітником Ін-ту л-ри ім. Т. Шевченка. Вірші, новели, літ. критичні статті друкував у газ. «Селянська правда», «Вісті ВУЦВК», «Культура і побут», «Комуніст», журналах «Плуг», «Плужанин», «Шляхи мистецтва», «Комунарка України», «Сільськогосподарський пролетар», «Сількор України»; ще смтудентом ІНО часто друкувався в журн. «Студент революції». Окремими виданнями вийшли зб. віршів «Вечірні тіні» (1927), «Без межі» (1933), книжечка для дітей «Як звірі хату будували» (1925), зб. ліричних новел «Село» (1925), «Христя» (1928), кілька дитячих підручників. Після вбивства Кірова оперативний уповноважений ДПУ УРСР єврей Бордон, розглянувши матеріали, які звинувачували П. як чл. терористичної групи, що ставила за мету організацію замахів на керівників партії та уряду, ухвалила «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства — утримання його під вартою в спецкорпусі тюрми». Арешт П. і трус у його помешканні будинку «Слово» було проведено вночі з 5 на 6 грудня 1934. За визначені ЦВК СРСР десять днів закінчити слідство в справі П. не вдалося, тому 17 грудня співробітникам УБД довелося клопотати про продовження строків слідства. Допити вів начальник 2-го відділення таємно-політичного відділу єврей Лисицький у присутності військового прокурора Сафронова. Лише 29 грудня 1934 П. змушений був «визнати» приналежність до контрреволюційної організації. Проте заперечував участь у підготовці терактів. Тільки під натиском військового прокурора Укр. військ. округу Перфільєва 19 січня 1935 П. визнав себе винним. На закритому засіданні виїзної сесії військ. колегії Верховного суду СРСР позбавило П. волі на 10 років з конфіскацією належного йому майна. Покарання відбував у концтаборах на Півночі.

ПАНАСЮК Мар»ян /н. бл. 1898 — + після 1930-х рр. загинув у сталінських катівнях; поховано?/ — укр. скульптор монументально-синтетичної форми. Твори: погруддя І. Франка, дм. Загула тщо. В Уре не представлено.

ПАНКЕВИЧ Юліан Іванович /пс. — Простен, Добромисл; н. 1863, с. Устя-Зелене, тепер Монастириського р-ну Терноп. обл. — + 1933, Харків; поховано?/ — укр. маляр і графіу. Навч. у віденській (Австрія) АМ. Писав картини релігійного змісту, жанрові композиції) Т. Шевченко на тлі Дніпра», 1904); портрети («Т. Шевченко», 1904; І. Франко», 1910); пейзажі («Водоспад у лісі»); графічні твори: малюнки — «Група дітей біля тину», «Жінка за шивом»; оформлення антології укр. лірики «Акорди» (1903), впорядковані І. Франком. П. брав активну уч. у мистецькому житті Галичини.

ПАНОЧІНІ Алоїз Йосипович /справж. — Паноцний; н. бл. 1820, Чехія — + 11 (23). 1863, Київ; поховано там само, могила на Старобайковому цвинтарі/ — укр. музикант і педагог, з походження чех. Закін. Головне уч-ще в Пльзені, з 1852 викладав музику в Ін-ті шляхетних дівчат, з 1854 — нім. мову в Першій гімназії (обидва заклади — в Києві). 1852—55 у П. навчався гри на фортепіано в пансіонаті Гедуена М. В. Лисенко. П. — автор фортепіанних п»єс.

ПАНОЧІНІ Сергій Сергійович /н. 2-а пол. 19 ст. — + після 1930-х рр. репресовано? ; поховано?/ — укр. літератор, вміщував рецензії в «Книгарі». Автор «Словника біологічної термінології» (видання «Радянська школа», Харків, 1931). В УРЕ не представлено.

ПАНОЧІНІ Олександр /н. 31. 10. 1854 — + 24. 04. 1866, Київ; поховано там само, могила на Старобайковому цвинтарі, на дільниця за пам»ятником художникові Фотію Красицькому, чорний мармуровий надгробок у залізній огорожі під двома старезними деревами; на могилах купа сміття, на надгробкові напис: «Александр Паночини 31 октября 1854—24 апреля 1866 г.»; «София Даниловна Паночини ум. 3 декабря 1954 на 58 году жизни»/ — чи не брат це Алоїза Йосиповича П. ? В УРЕ не представлено.

ПАНТЮХОВ Іван Іванович /н. 19 (31). 07. 1836, Новгород-Сіверський, тепер Черніг. обл. — + 15 (28). 06. 1911, Київ; поховано там само/ — укр. лікар. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту, з 1872 — ординатор Київ. військ. госпітелю. Праці П. присвячені питанням антропології, історії медицини та сан. Статистики, зокрема П. видав брошуру «Досвід топографії і статистики Києва» 91877). Популяризатор мед. знань серед населення Києва.

ПАНЧЕНКО Платон Миколайович /пс. П. Таїсич; н. 16 (28). 02. 1856, с. Каменка Новоархангельського р-ну Орловської обл., тепер РФ — + у тяжких злиднях,1911, Ростов-над-Доном, РФ; поховано там само/ — укр. поет. Навч. у Ризькому ун-ті. Працював в Астрахані, Катеринодарі. За демократичні переконання переслідувався поліцією. Починаючи з 1880-х рр., друкував вірші в журн. «Зоря», «Літературно-гауковий вісник», альманахах «Нива», «-над хмар і долин», антологіях «Акорди», «Українська муза» тощо.

ПАНЬКЕВИЧ Іван Артемовмич /н. 06. 10. 1887, с. Цеперів, тепер Кам»янсько-Бузького р-ну Львів. обл. — + 25. 02. 1958, Прага, Чехія; поховано там само/ — укр. мовознавець. Навч. у Львів. та Віденському (закін. 1912) ун-тах; з 1919 працював в Ужгороді редактором журн. «Учитель», «Підкарпатська Русь» та ін. 1939 виїхав до Братіслави (Словаччина), потім до Праги; пофесор укр. мови та л-ри Празького ун-ту (1947—58). Основні праці: «Українські говори Підкарпатської Русі і суміжних областей» (1938), «Нариис історії українських закарпатських говорів», «До питання генези українських лемківських говоріів» (обидві — 1958).

ПАНЬКЕВИЧ Юліан Іванович (н. 04. 07. 1863, с. Усть-Зелене на Рогатинщині Івано-Фр. обл. — + після 1933, Харків; поховано там само/ — укр. маляр. Походив з родини художника Івана Артемовича П… Перші уроки малювання ще в дитинстві він брав у батька Івана, малюючи вугіллям і крейдою. По закін. Рогатинської нар. шк. навч. у Бережанській гімназії, де вивчив грецьку, латинську, німецьку та польську мови. Захоплювався античною л-рою та історією, а малярство було його улюбленою справо. Ще в бережанський період створив кілька цікавих картин, серед яких виділяються «Матура» і портрет Т. Шевченка. 1884 закін. гімназію і став студентом АМ у Кракові (Польща), де свого часу вичвся Я. Струхманчук; з ініціативи І. Франка П. організував екскурсію з Тернополя до Чернівців, де художник намалював руїни монастирі в Семенові, монастиря Василіан під Теребовлею, Теребовлянський замок та вдало виконав олівцем у с. Угринові портрети парубка й дівчини, на яких майстерно відвторно тодішній молодіжний одяг. У багатому доробку П. є олійні та акварельні пейзажі, портрети, жанрові полотна на селянську тематику; пастелі, рисунки вуглем, олівцем і пером, численні книжкові ілюстрації тощо. За життя в галицькій періодиці друкував свої вірші, байки, оповідання, змістовні теоретичні статті про мистецтво та переклади, котрі, очевидно, зацікавили б і сучасного читача. Митець був ілюстратором книг В. Гнатюка, В. Щурата, А. Крушельницького, Г. Хоткевича, Франкової поетичної антології «Акорди» (1903); про П. у вид-ві «Мистецтво» 1986 Я. Наковський видав монографію, на жаль, дуже малим накладом. В УРЕ не представлено.

ПАНЬКІВСЬКИЙ Кость Федорович /н. 15. 04. 1855, с. Ришкова Воля Ярославського пов., тепер Польща — + 16. 11. 1915, Київ; поховано там само/ — укр. громад. діяч, журналіст. Закін. 1883 Академію землеробства у Відні (Австрія). За поширення соціалістичних ідей і зв»язки з І. Франком 1878 було ув»язнено властями. Пізніше прилучився до народовців, був чл. НТШ «Просвіта» у Львові. Редагував журн. «Зеркало», «Зоря» (1869), «Економіст» (1904—97), видавав у Львові «Бібліотеку Батьківщини» (1892—96), «Дрібну бібліотеку» (1894—96) тощо, в яких окремими випусками вийшли твори Є. Гребінки, П. Грабовського, О. Маковея, Б. Грінченка, В. Щурата.

ПАНЬКІВСЬКИЙ Северин Федорович /н. 24. 04. 1872, с. Ришкова Воля Ярославського пов., тепер Польща — + 10. 01. 1943, Львів; поховано там само/ — укр. актор і перекладач. Брат Костя Федоровича П. Працював у театрі т-ва «Руська бесіда» у Львові (1891—93, 1905—06), в трупах М. Кропивницького (1907—98, 1900—03), М. Старицького (1899), братів Тобілевичів (1903—05), у театрі М. Мадовського (1906—17), у Першому театрі Української Радянської Республіки імені Шевченка (1919—21), в укр. драм. театрі в Ромнах (1921—22); у 1924—29 — на науково-дослідній роботі а АН України. Ролі: Микола («Украдене щастя» Франка), Возний («Наталка Полтавка» Котляревського), Дядько Лев («Лісова пісня» Лесі Українки), Феноген («Хазяїн» Карпенка-Карого). Осип («Ревізор» Гоголя), «Дрейсігер („Ткачі“ Гауптмана) та ін.

ПАНЧИШИН Маріан /н. 1882 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — галицько-український діяч, лікар, дійсн. чл. НТШ, ректор Укр. ун-ту у Львові. Автор низки спеціальних праць укр., польс., нім. мовами. В УРЕ не представлено.

ПАРАДЖАНОВ Сергій /н.1924, Бтілісі, Грузія — +? :Поховано у Вірменії/ — кінорежисер, якого не без підстави вважають і українським. Він був вірменином по крові, якого виплекала культура старого Тифліса — унікального осередка грузинської столиці, де зійшлися до купи різні вірування, способи життя й мислення. Тому-то так легко й природно увійшов він в укр. культуру, де став одним з натхненників оновлення національного мистецтва 1960-х рр… Закін. Всесоюзний ін-т кінематографії 1951 у відомого режисера Ігоря Савченка. А диплома про закінчення отримав з рук самого О. Довженка! Значна частина його біографії пов»язана з Україною, адже на Київській кіностудії, де працював 10 років, П. створив ряд фвльмів, серед яких далеко за межами України відомою є «Тіні забутих предків», поставлений на основі однойменної повіств М. Коцюбинського. Шедевр укр. кінематографу 1960-х рр. захоплював незвичайною силою проникнення в сутність нар. життя, його трагізмом і природним довершенням. П. — режисер ще таких фільмів, як «Колір граната», «Легенда про Сурамську фортецю», «Ашик-Кериб», створених на кіностудіях Тбілісі та Єревану. Йому, звичайно, після «Тіней…» знімати не давали, двічі засуджували до ув»язнення за… нібито педофілію. Тут ст ався збіг обставин. Українську культуру душили за інерцією. На Киїіській кіностудії давали знімати кому завгодно, тільки не українцям, а коли й українцям, то лише яничарам. А тут якийся вірменин. Що він може утнути з укр. тематикою? І спустили гальма. А його тоді оточувала найпрестижніша еліта, цвіт нації: І. Драч, Ю. Іллєнко, Ліна Костенко, Алла Горська, М. Вінграновський, І. Дзюба, Ів. Марчук, І. Миколайчук, Ніна Матвієнко… І створили йому таку ауру, що митець розійшовся на весь свій потужний талант. Іван Дзюба писав: «… його вбивали довго, систематично і невідступно. Як? Найефективнішим способом. Коли мають справу з генієм, цей спосіб простий до іділізму: не давати йому працювати, не давати реалізувати себе. І не давали. Роками. Великий режисер світової слави, кожен кадр і кожну думку якого фахівці ловили на вагу золота, ходив без роботи, метався між кіностудіями країни, пропонуючи свої послуги, свої сценарії та режисерські задуми і лише зрідка добиваючись дозволу на постановку.» Так само, як відомо, вбивали О. Довженка. В УРЕ не представлено.

ПАРАНКЕВИЧ Ірина /н. 1893 — + загинула трагічно 1931; поховано?/ — галицько-український фізик. Ін. відомостей нема. В УРЕ не представлено.

ПАПІН Іван Іванович /н. 1-а пол. 19 ст. — + після 1960; поховано?/ — урядовець у Петербурзі укр. роду, близький до петерб «Громади». Узявся за видавничу справу л. 1860, щоб об»єднати укр. письменників. Почав з видання творів Марка Вовчка в трьох томах… В УРЕ не представлено.

ПАРАЩЕНКО-ТУТКІВСЬКА Людмила Семенівна /н. 1867, Поділля? — + 22. 07. 1943, Київ; поховано там само, могила на Старобайковому цвинтарі, недалеко від могили Миколи Тутківського; огорожа, залізний хрест, на бляшаній табличці напис: «Паращенк0 Тутковская Людмила Семеновна. Умерла 22. 7. 1843»./ — укр. піаністка. Навч. у Муз. шк. М. Тутківського, виступала з концертами, згодом одружилася зі своїм учителем. У неї біла сестра, чолвік якої був землевласником на Поділлі, близько від австрійського кордону й звався Йосип Юркевич. Одружилися, коли їй було понад 50 років. В УРЕ не представлено.

ПАРАЩУК Михайло Іванович /н. 16. 11. 1878, с. Варваринці, тепер Теребовлянського р-ну Терноп. обл. — + 24. 12. 1963, Софія, Болгарія; поховано там само, могила на цвинтарі поруч з могилою Михайла Драгоманова; дружина П. Цвітана Іорданівна (1966) розповідала: «Паращук помер несподівано навіть для лікаря, хоч і хворів на легені в будинку-відпочинку»/ — укр. скульптор. Почат. худож. освіту здобув у Краків. шк. красних мистецтв. Пізніше працював під керівниутвом А. Попеля у Львові. 1910 закін. академію Жюльєна в Парижі, деякий час удосконалював свою майстерність у геніального скульптора Огюста Родена. 1911—13 жив у Києві; з 1924 оселився в Софії. П. — автор численних портретів діячів укр. культури, зокрема В. Стефаника, С. Людкевича (обидва — 1906), Т. Шевченка (1912), І. Франка й М. Лисенка (обидва — 1913), болгпр. Революціонера Христо Ботєва (1922), Л. Благоєва (1922), Г. Димитрова (1927); жанрових композицій — «Танок» і «Скрипачка» з циклу «Поневолені» (обидві — 1905—07; пам»ятників А. Міцкевичу у Львові (1905—06, в сівавиторстві з А. Попелем), М. Драгоманову в Софії (1932) тощо.

ПАРНАС Яків оскарович /н. 16 (28). 01. 1884, с. Мокряни, тепер Дрогобицького р-ну Львів. обл. — + 29. 01. 1949, Москва; поховано там само/ — укр. біохімік, академіу АН СРСР з 1942, дійсн. чл. АМН СРСР з 1944. Закін. Вище техн. Шк. в Берлін-Сарлоттенбурзі 1904; у 1920—41 — професор і директор Ін-ту мед. хімії Львів. ун-ту; 1944—48 — директор Ін-ту біохімії АМН СРСР; 1943—49 — зав. організованої ним лабораторії фізіологічної хімії АН СРСР. Основні наук. праці присвячено вивченню обміну вуглеводів та ферментативних процесів, що лежать в основі м»язового скорочення. П. встановив закономірності утворення глігогену з гліцеринового альдегіду в печінці; вивчав питання утворення аміаку в крові та м»язах тощо.

ПАРПУРА Максим Йосипович /н. 1763, м. Конотоп, тепер Сум. обл. — + 11 (23). 06. 1828, Харківщина: поховано?/ — укр. культурно-освітній діяч. Навч. спочатку в Київ. духовній академії; з 1783 — у петерб. Медико-хірургічніому ін-ті; працював у Петербурзі в ряді мед. закладів, завідував друкарнею мед. Колегії 1903. В кінці 1780-х рр. почав літ. -перекладацьку діяльність. Переклав праці І. Еллізена «Фармакология или описание лекарств» (СПБ, 1797, Йозефа Жакена «Начальные основания всеобщей и врачебной химии» (ч. 1—2, вид. 2-е, СПБ 1800) та ін. 1798 підготував і видав своїм коштом у Петербурзі «Енеїду» І. Котляревського без відома автора, на що сам Котляревський дуже обурився й несправедливо висміяв П. у дальших виданнях тієї ж таки «Енеїди». Ця характеристика П. в «Енеїді» зовсім незаслужена й несправедлива, бо то було перше видання сучасною укр. мовою видатного твору, звідки й започатковано сучасну укр. мову. А це 1 сторичний момент для всієї нації. П. заповів значні кошти на лікарні й школи Харківщини, а також на заснування Харківського університету.

ПАРТИЦЬКИЙ Омелян Осипович /н. 1840, с. Тейсерів, тепер Жидачівського р-ну Львів. обл. — + 20. 01. 1895, Львів; поховано там само/ — укр. мовознавець, фольклорист, історик і педагог. Один з ідеологів партії «народовців». 1864 закін. філософ. ф-т Львів. ун-ту. 1871—95 — професор укр. мови в учит. семінарії Львова. Автор «Німецько-руського словаря» (1967), у якому подав 50 тис. слів. Склав ряд підручників з укр. мови й л-ри для нар. шкіл. Брав активну участь у діяльності т-ва «Просвіта», досліджував «Слово о полку Ігоревім» (1867), вивчав найдавніший період історії України-Руси. Редагував засновані ним «Газету школьну» (1875—79) та журн. «Зоря» (1880—85). Опублікував кілька статей і заміток про Т. Шевченка. У брошурі «Провідні ідеї в письмах тараса Шевченка» (ч. 1, Львів, 1872) стояв на патріотичних позиціях у розумінні творчого процесу й філософських поглядів Шевченка. Суспільно-політичні поетові переконання показував у патріотичному дусі.

ПАРФАНОВСЬКА-ВОЛЧУК Софія /н. 1989, Бойківщина — + 1968, США? : Поховано там само?/ — укр. лікар-геніколог, письменниця. Під час 2-ї чвітової війни короткий час була в Києві, та змушена була емігрувати спочатку до Німеччини, а потім — за океан. У л-ру увійшла зб. оповідань «Ціна життя» (1936), пізніше вийшли оповідання «Загоріла полонина» (1948), «У лісничівці» (1964), «Люлю діброву» (1959), «Чарівна діброва» (1964), репортаж «У Києві в 1940 році» (1959), повісті «Вірний приятель» (1961), «На схрещених дорогах» (1963), «Такий він був» (1964), «Карусь іми» (1966). Теми й сюжети творів здебільша автобіографічні: з переживань жінки-лікаря, бойківського життя, зі спогадів про улюблених тварин. В УРЕ не представлено.

ПАРФЕНІЙ /до чернецтва — Памфил Левицький; н.28. 09. 1858, с. Плішивець Гадяцького р-ну Полтав. обл. — + після 1912, м. Тула, тепер РФ: поховано там само/ — укр. церковний діяч, історик. Скінчив Київ. духовну академію 1884; постригся 1894, ректор Моск. духовної семінарії 1897; єпископ Кам»янець-Подільський (1904), з 1908 — тульський. Писав історичні розвідки про полтавську єпархію, про Данила Кушніра — ктитора мліївського тощо. Редагував укр. переклад Євангелії. На власний кошт спорудив у с. Плішивець гарну муровану церкву. В УРЕ не представлено.

ПАРХОМЕНКО Володимир Олександрович /н. 09. 09. 1880, с. Сміле Роменського пов. на Сумщині — + 1942, Ленінград, тепер Петербург РФ; поховано там само/ — укр. історик, письменник. Закін. Полтав. духовну семінарію, Петерб. духовну академію (1905). Викладав у Полтав. духовній семінарії; чл. Археологічного т-ва, фахівець з історії України-Руси, професор Дніпропетр. ІНО та Ленінград. ун-ту. У працях «Біля джерел руської державности» (1924), «Русь у 9-му столітті» (1917), «Перша відома дата існування держави Русі» (1938) та ін. праці, розвинув оригінальну концепцію походження Русі, заперечував нормнську теорію, розробляв питання історії відносин України-Руси з кочовиками, Хозарією, Візантією.

ПАРХОМЕНКО Іван Кирилович /н. 21. 07 (02. 08) 1970, с. Семенівка, тепер Черніг. обл. — + 21. 01. 1940, Харків; поховано там само/ — укр. маляр і письменник. Деякий час навч. у Київ. рисувальній шк. М. Мурашка, з 1894 — у петерб. АМ, 1906—08 — у паризьк. Академії Жюльєна, Жив у Ромнах, Москві, Ярославлі й Харкові. Працював переважно як портретист; написав понад 90 портретів, надрукував кілька зб. своїх віршів; пісзніше співпрацював з різними газетами.

ПАРХОМЕНКО Олександр Іванович /н. 09. 09. 1923, с. Новосілки Дніпрові Київ. обл. — + початок січня 1995, Киїі; поховано там само/ — укр. письменник. По війні закін. філологічний ф-т Київ. ун-ту; працював у редакції літературно-драматичного мовлення Укр. радіо, завідував редакцією дошкільної л-ри іид-ва «Веселка», літ. відділом журн. «Барвінок». Серед кращих — зб. віршів, поем ті дум «Ранок», «Навпаки», «Панько занеміг», «Калач та зернина», «Орисине диво», «Шумлять тополі в Шумську», «Дума про Київ», тощо.

ПАРХОМЕНКО Терентій Макарович /н. 28. 10. 1872, с. Волосківці, тепер Менського р-ну Черніг. обл. — + 23. 03. 1910; там само й поховано, на могилі встановлено меморіальну відзнаку: цегляну тумбу з написом, який уже (1963) розмили дощі/ — укр. кобзар і лірник, брав уч. у XII археологічному з»їзді (1902), яким опікувався тодішній поофесор Харківського ун-ту М. Сумцов; багатий репертуар, вправна гра, приємного тембру теор і виконання срияли його популяризації; П. перший запровадив у репертуар кобзарів історичну пісню про Морозенка; П. — батько бандуристки Євдокії П.

ПАСІЧНА Воліна Петрівна /н. 25. 05. 1928, с. Красилівка Броварського р-ну Київ. обл. — + наприкінці березня 1994, Київ; поховано там само/ — укр. письменниця-перекладачка. Походила з учительської родини. Навч. у місцевій середній шк., а по її закін. здобула вищу освіту в Київ. ун-ті. Згодом там же викладала слов»янську філологію, а з 1959 працювала завідуючою відділом худож. л-ри журн. «Всесвіт». Вона переклала чимало авторів з чес., словац. та польс. л-р.

ПАСКЕВИЧ Іван Федорович /н. 08 (19). 05. 1782, Полтава — + 20. 01 (01. 02). 1856, Варшава; поховано там само?/ — рос. військ. діяч, генерал-фельдмаршал з 1829. Був однією з наближених до царя Миколи I осіб, чл. Верховного суду в справі декабристів; з 1826 — командуючи військами в Закавказзі, з брезня 1827 — намісник на Кавказі. Керував придушенням польс. повстання 1830—31, після чого було призначено намсником Царства польського. 1849 командував військами, які придушували революцію 1848—49 в Угорщині. Під час Кримської війни 1853—54 — головнокомандувач військами на зх кордонах Росії і 1853—56 на Дунаї.

ПАССЕК Вадим Васильович /н. 20. 03 (02. 07) 1808, Тобольськ, тепер РФ — +25. 10 (06. 09) 1843, Москва; поховано там само, могила на цвинтарі Сімоновського монастиря, надгробок з написом: «Пассек Вадим Васильевич, р. 20 іюня 1808, ум. 25 октября 1842»/ — укр. історик, етнограф, археолог; походив з дворян. Закін. Моск. ун-т; 1842—34 учасник гуртка О. Герцена та М. Огарьова. Живучи в Україні (Харків. губ.), П. вивчав укр. старовину. Видав «Нариси Росії» (кн. 1—5, 1838—42) — наково-популярний зб. з історії, археології, етнографії. Автор праць «Історико-статистичний опис Харківської губернії 1836 року», «Міста Харківської губернії»; розробляв широкий план долідження археологічних пам»яток на території Росії, здійснив опис городищ і курганів кількох повітів харківської губернії.

ПАСТЕЛІЙ Іван /н. 27. 01. 1741, с. Мала Пастіль Ужгородської жупи — + 1799, Ужгород; поховано там само?/ — укр. релгійний поет. Автор «Пісні пастиря душевного», що є сатирою на неуцтво й лиху поведінку священиків. Освіту здобув в Ужгороді, Будапешті, Ягеру; професор Мукачівської богословської шк. ; з 1765 був священиком по селах, каноником у Мукачеві; 1787 його призначено єпископським намісником у Кошицях. Автор сатиричних віршув та ряду історичних праць, писаних латинською мовою, які залишилися в рукописах. В УРЕ не представлено. /Ці дані взято з довідника Д. Блажейовського «Ієрархія Київської Церкви 861—1966, Львів, „Каменяр“,1996»: П. н.10. 05. 1826 — + 05. 04. 1891, Мукачів? ; Поховано там само?/ — укр. церковний діяч. Мукачівський єпарх. Номіновано 25. 11. 1874; Поставлено 09. 05. 1875. Папське бреве про затвердження 15. 03. 1875. Висвячено у сан 01. 07. 1849.

ПАСТЕРНАК Северин Іванович /н. 2-а пол. 19 ст. — + після 1930-х рр. ; репресовано? Поховано?/ — укр. культурно-освітній діяч. У 1920-х — 30-х рр. був директором ВБУ (Всенародної бібліотеки України) в Києві. 1926 на ювілейному святі вітав М. С. Грушевського. Ін. даних немає. В УРЕ не представлено.

ПАСТЕРНАК Ярослав /н. 1892, Галичина — + 12. 12. 1969, Торонто, Канада, поховано там само?/ — укр. учений-історик, археолог,, дослідник праісторії княжої доби Галичини й Чехословаччини, зокрема Лемківщини, про шляхи українців в Угорщині (1937 нім мовою в Будапешті) тощо. Навч. у Львів. і Карловому (Прага) ун-тах; 1929—39 — директор музею НТШ у Львові, згодом — наук. співробітник Ін-ту археології АН України; з 1944 — на еміграції, з 1949 працював у Торонто (Канада). 1961 видав працю «Археологія України», навіть совєцькі науковці часто посилалися на праці П. Автор багатьох наук. праць з археології Карпатського регіону, наприклад, чесю мовою «Руські Карпати в археології», Прага, 1928; Коротка археологія західноукраїнських земель» (відбитка Богословії, Львів, 1932); «Найстарші часи Карпатської України» («Карпатська Україна», Львів, 1939); «Лемківщина в сивій давнині» («Аннали». Ч. 1, Камілюс, 1974) та ін. Разом з полс. Та словац. археологами на основі археологічних знахідок відносить сліди перебування людини на території Лемківщини до доби мезоліту (08—05 тис. до нашої ери). В УРЕ не представлено.

ПАСЮГА Степан Артемович /н. 28. 11 (11. 12) 1862, с. Велика Писарівка, тепер смт Сум. обл. — + 1933; там само й поховано/ — укр. кобзар. Відзначався артистичнісю виконання пісень і особливо нар. дум. Репертуар П., який успадкували його учні І. Кучугура — Кучеренко та С. Мовчан, складався з дум і багатьох історичних, побутових і жартівливих пісень.

ПАТА Тетяна Якимівна /н. 20. 02 (04. 03) 1884, с. Петриківка, тепер Царичанського р-ну Дніпропетр. обьл. — + 07. 12. 1976; там само й поховано/ — укр. майстер нар. декоративного розпису і нар. декоративної графіки, засл. майстер нар. творчості України з 1962. творчу роботу почала з хатніх розписів та з розписів скринь («Зелена скриня», 1928), які були традиційною основою мистецтва П. ; створювала орнаментальні рослинні композиції у вигляді фризів і декоративних панно. Автор ескізів рушників, килимів, розписів коминів. Серед декоративних панно — «Калина» (1913), «Червона калина» (1919), «Рушник» (1930), «Букет» (1936), «Перець» (1937) та багато ін.

ПАТЛАЄВСЬКИЙ Інокентій Юстинович /н. 1839, Золотоноша, тепер місто Черкас. обл. — + 10. 08. 1883, Одеса; поховано там само/ — укр. юрист, педагог. Навч. у Золотоніському пов., але під час ревізії А. А. Глушановський звернув на нього увагу і взяв його до Полтав. гімназії, яку й скінчив 1858 із золтою медаллю; 1862 закін. Київ. ун-т; викладав у Ніжин. ліцеї, згодом — в Одес. ун-ті, де працював до смерті; доктор фінансового права; опублікував праці з фінансового права, видано його курс лекцій тощо.

ПАТОКА Захар /н. 2-а пол. 17 ст., м. Лубни? — + після 1724 у в»язниці Соловецького монастиря; поховано там само?/ — козацький писар. 19 травня 1724 за вироком «правительствующего Сената» і Синоду лубенському козацькому писареві Захару Патоці відрізано язика й заслано навічно в Соловецький монастир за те, що 8 лютого 1724 намагався прилюдно розповісти про антидержавні дії петербурзьких вельмож графа Гаврила Головкіна і барона Петра Шафірова, які потурали гетьманові Івану Мазепі, себто П. був зрадником укр. народу.

ПАТОН Євген Оскарович /н. 20. 02 (04. 03) 1870, Ніцца, Франція — + 12. 08. 1953, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч по гол. алеї, надгробок — скульптурне погруддя на високому постаменті з відповіним написом. Київ, вул. Горького, 69, дошка з білого мармуру на фасаді б-ку Інту електрозварювання ім. Є. О. Патона; напис позолочено: «Тут протягом 1929—1953 працював видатний радянський вчений, засновник та керівник Інституту електрозварювання імені Є. О. Патона Академії наук УРСР, Герой Соціалістичної Праці, дійсний член Академії наук УРСР Євген Оскарович Патон. Народився в 1870 році. Помер в 1953 році». Урочисте відкриття дошки відбулося 28 грудня 1953 року. Виготовлена за проектом архітектора І. Л. Шмульсона». Київ, вул. Михайла Коцюбинського, 11/13, таблиця з білого мармуру на фасаді; напис позолочено: «В цьому будинку з 1938 до 1953 року проживав видатний радянський учений та громадський діяч Герой Соціалістичної Праці дійсний член Академії наук УРСР Євген Оскарович Патон. Народився в 1870 році, помер в 1953 році. Урочисте відкриття таблиці відбулося 28 грудня 1953 року. Виготовлена за проектом архітектора І. Л. Шмульсона»/ — видатний укр. учений у галузі електрозварювання і мостобудування, громад. діяч, академік АН України з 1929; 1946—55 — її віце-президент, засл. діяч науки України з 1940. Закін. Петерб. ін-т інженерів шляхів (1896) і почав інженерну й наук. працю; викладав у Київ. полтех. Ін-ті; за його ініціативи при АН України організовано Ін-т електрозварювання, яким він керував до смерті; створив шк. зварників. Автор багатьох наук. праць.

ПАТОРЖИНСЬКИЙ Іван Сергійович /н. 03. 03. 1896, с. Петро-Свистунове Запорізької обл. — + 22. 02. 1960, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, праворуч від дороги на схід (за церквою), поблизу могили П. Козицького; на могилі чудесний пам»ятник роботи скульптора Ю. М. Фрідмана та архітектора Іванченко з написом: «Народний артист СРСР Іван Паторжинський». Київ, вул. Заньковецької, 4, меморіальна дошка на фасаді будинку. Викарбувано барельєфного портрета П. і напис, а також контурне зображення актора в ролях Тараса Бульби з одноіменної опери М. Лисенка, Виборного з опери «Наталка Полтавка» М. Лисенка, дяка Гаврила з опери «Богдан Хмельницький» К. Данькевича, Карася з опери «Запорожець за Дунажм» С. Гулака-Артемовського, Івана Сусаніна з одноіменної опери М. Глинки, Кончака з опери «Князь Ігор» О. Бородіна та ін. «У цьому будинку в 1951—1960 рр. жив народний артист СРСР професор паторжинський Іван Сергійович. Урочисте відкриття дошки відбулось 6 квітня 1963. Виготовлена за проектом архітектора В. І. Корнєєва і скульптора В. І. Зноби»/ — укр. співак (бас), нар. артист СРСР з 1944, педагог, професор з 1946. Навч. у Бахмутському духрвному уч-щі і Катеринославській семінарії; 1922 закін. Катеринослав. консерваторію, з 1925 — соліст харківського оперного театру, 1935 — Київ. опери. Мав сильний соковитий голос, володів високою вокальною технікою та мистецтвом перевтілення; з однаковим творчим успіхом виступав у драматичних і комедійних партіях; одночасно виступав і в концертах як камерний співак.

ПАТРУС-КАРПАТСЬКИЙ Андрій Михайлович /н. 29. 03. 1917, с. Теребовля Тячівської округи на Закарпатті — + 19. 04. 1980, Ужгород; поховано там само/ — укр. поет. Закін. Мукачівську реальну гімназію 1937; до Совєцького Союзу емігрував 1939; під час 2-ї світової війни — в лавах Червоної армії та в складі 1-го Чехословацького корпусу, організованого совєтами. По війні очолював Закарпатську організацію СПУ, працював у редакціях газет. Але в жовтні 1947 його заарештували кадебісти й дали 10 років ув»язнення в таборах особливого режиму. Покарання відбував у районі Воркути, потім переведено в Озерлаг (Тайшет), де став лісорубом. На поч. 1956 було звільнено, за що виплатили йому 6000 відкупних. П. — К. — автор таких поетичних збірок: «Платю по совести» (1937), «Батьківщина кличе до бою» (1943), «У сім»ї радянській» (1947), «Що в серці найсвятіше» (1958), «Іду життям» (1960), «Бескиде, відрадо моя» (1961), «Колиска орлина» (1963), «Малиново цвітуть ялини» (1966) тощо. Перекладав з чеської та угорської. Про вартість віршів П. -К. говорять назви збірок.

ПАТЯК Анатолій Федорович /н. 19. 02. 1898, с. Юліївка біля Запоріжжя — + 25. 10. 1937 загинув у сталінських катівнях; поховано?/ — укр. письменник. Через нестатки зразу після шк. змушений був іти на заробітки; з лютого 1918 — чл. більшовицької партії, уч. громадянської війни. Перші літ. спроби (новели «Тривога», «Прорив», «Кіннотники», «Втеча з-під шаблюк» та ін., що склали зб. «Динаміт», П. видрукував у армійській пресі й республіканській періодиці. За лічені роки вийшли друком його прозові книжки: «Рейд» і «Червоні козаки» (1932), «Закривавлене життя» і «Нотатки про геройство та героїв» (1933), «Ніна Суща» (1934), «Іспит» (1936), які зажили неабиякої популярності у військового читача. В березні 1935 П. переходить на роботу до Спілки письмеників України. Заступник відповідального секретаря СПУ і заст. головного редактора «Літературної газети» (тепер «Літературна Україна). 13 вересня 1937 оперуповноважена IY відділу НКВС УРСР єврейка Гольдмач винесла постанову про притягнення П. до відповідальності зв ст. 54-YIII і 54-Х1 Карного кодексу УРСР. І вже наступного дня його схоплено без ордера на арешт у власнім помешканні будинку „Роліт“ по вул. Леніна, 6 і запроторено до спецкорпусу київ. тюрми. На допитах слідчий Алімов (єврей Егідес) домагався одного: аби П. визнав себе активним уч. укр. антирадянської націоналістичної терористичної організації, верховне керівництво якої здійснювали відомі діячі П. Любченко та А. Хвиля. 22 жовтня 1937 слідчий у супрязі зі своїм начальником капітаном євреєм Хатеневером подали на затвердження норкомові внутрішніх справ УРСР євреєві Леплевському і генеральному прокуророві СРСР Вишинському Андрію Януаровичу (єврей) обвинувальний висновок у справі П. А вже 24 жовтня 1937 виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням дивізійного військюриста Орлова на закритому засіданні винесла ухвалу: застосувати до Патяка А. Ф., як до особливо небезпечного державного злочинця, найвищу міру соціального захисту — розстріл із конфіскацією належного йому майна. Як засвідчує тюресна довідка, що зберігається в судово-слідчій справі письменника, вирок цей виконано 25 жовтня 1937. В УРЕ ж не представлено.

ПАХАРЕВСЬКИЙ Леонід Андрійович /пс. — Л. Чулий, Л. Свіровський; н. 04 (16). 09. 1883, с. Щербишинці, тепер Богуславського р-ну Київ. обл. — + 1938? Поховано?/ — укр. письменник, актор, режисер, перекладач, Закін. Київ. ун-т, муз. -драм. шк. М. Лисенка. Друкуватися почав 1905, У кращих оповіданнях П. «Чужий», «Дівчина», «Над Дунаєм», «Батько» звучить протест проти міщанського існування й покірності, заклик до боротьби за краще життя. Автор п»єс «Нехай живе життя!» (1907), «Тоді, як липи цвіли» (1914); переклав укр. мовою твори Г. Гауптмана, А. Шнідлера та ін.

ПАХУЧИЙ Олексій Олексійович /н. 30. 03. 1931, м. Запоріжжя — + середина березня 1996, Київ; поховано там само/ — укр. письменник. Закін. Моск. елекротехнічний ін-т інженерів транспорту. Працював у системі АН України, зокрема в Ін-ті проблем литва, на виробничому об»єднанні «Кристал». Літ. діяльністю зайнявся давно, пишучи історичні романи про нац. -визвольну боротьбу укр. нар. за доби Богдана Хмельницького. Та лише 1993 у видавництві «Український письменник» вийшов його роман «Тиміш Хмельницький, син Богдана». Лишились неопубліковані твори.

ПАЧОВСЬКИЙ Василь Миколайович /н.12.01.1878, с. Жуличі, тепер Золочівського р-ну Львів. обл. — + 05. 04. 1942, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі, де встановлено мармурового пам»ятника з написом з його поеми «Золоті Ворота»: «О Золоті Ворота! Стояти вам ще там, де ви стояли»/ — укр. поет. Навч. у Львів. і Віденському ун-тах. Кчителював у гімназіях. Перші вірші надрукував 1900. Належав до літ угруповання «Молода муза»; зб. «Розсипані перли» (1901) прихильно оцінив І. Франко, відзначивши в ній елементи реалістичного світосприйняття. У 1920-х рр. з релігійно-патріотичною поемою «Пекло України», яку комуністи назвали декларативною; виступав проти совєцької влади в Україні. Окремі вірші покладено на музику С. Людкевича та Я. Ярославенка.

ПАЧОВСЬКИЙ Михайло Іванович /пс. — Михань Лопач; н. 20. 09. 1861, с. Добростани, тепер Яворівського р-ну Львів. обл. — 13. 03. 1933, с. Долина Кам»янсько-Бузького р-ну Львів. обл. ?; Поховано там само?/ — укр. письменник, педагог, композитор-аматор. Закін. Віденський ун-т (1887), учителював у Львові, Коломиї, Долині. Був деякий час редактором дитячого журн. «Дзвінок». Перший друкований твір — повість «Вечорниці». Автор кількох розвідок з фольклору («Дещо про рські билини і думи», 1893; «Народний похоронний обряд на Русі», 1903, статей про Т. Шевченка, І. Котляревського, М. Шашкевича, підручників для шкіл. Створив пісні для мішаного хору «Ой, не гаразд, запорожці», «Чумаки».

ПАЧОВСЬКИЙ Юзеф /Йосип Конрадович; н. 08. 12. 1864, с. Білогородка, тепер Дубнівського р-ну Рівненьської обл. — + 12. 02. 1942, Познань, Польща; поховано там само?/ — укр. ботанік. Навч. в Уманському рільничому уч-щі та Київ. ун-ті (закін. 1894); у 1897—1920 — директор Херсон. природничого музею; 1918—22 — професор Херсон. політех. ін-ту, з 1923 — співробітник заповідника Біловезька Пуща (Польща), з 1925 — професор Познанського ун-ту. Автор бл. 200 наук. праць, присвячених вивченню флори й фауни України та сх. Польщі, містить цінний фактичний матеріал. В УРЕ не представлено.

ПАШИНО Петро Іванович /н. 05. 02. 1836, м. Ірбіт, тепер Свердловської обл. — + 03. 09. 1891, Петербург; поховано там само/ — сходознавець, мандрівник укр. походження. Його батько — співак, родом з Полтавщини; 1856 закін. сходознавчий ф-т Петерб. ун-ту; 1857—72 — перекладач Азіатського департаменту міністерства закордонних справ Росії, співробітник журн. «Соврменник»; з 1869 — чл. Рос. географічного т-ва; двічі відвідав Іран, тричі — Індію, здійснив подорож навколо світу. В УРЕ не представлено.

ПАШКОВСЬКИЙ Василь /н. 1-а пол. 18 ст. — + 2-а пол. 18 ст. ; поховано?/ — укр. автор духовних пісень-віршів. Інших відомостей немає. В УРЕ не представлено.

ПАШКОВСЬКИЙ Іоанн /Іван; н. 1-а пол. 18 ст. — + після 1764, с. Мишків, тепер Заліщицький р-н Терноп. обл.: поховано там само?/ — укр. поет 18 ст. Був священиком на Тернопільщині, писав духовні та світські пісні-вірші. Найраніша відома дата його творів — 1742. Духовні пісні його поширювались у рукописних зб. 18 ст., зокрема було вміщено у «Богословнику». Популярними були пісні «Тяжкая річ любити», «Ох, мені жаль непомалу» (ця пісня й досі є популярною серед українців: «Ой, жаль-жаль. Візьмуть її люди, візьмуть її люди — моя не буде», ще автор скаржиться тут на злидні й зневагу, що її терпить біднота від багачів), «Поки ж думати?» (1764).

ПАЩЕНКО Андрій /н. 1888 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — рос. композитор укр. походження. Оркестрові та хорові твори, музика до драми «Пугачов». Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлено.

ПАЩЕНКО Василь /н. 1822 — п. 24. 01 (05. 02). 1891, с. Буда Горобіївська, тепер Канівського р-ну Черкас. обл. ; поховано там само/ — укр. композитор. Жив в Одесі. Автор творів для фортепіано (полонези «На смерть Т. Шевченка», 1861 і «Дума про Україну», транскрипція укр. нар. пісні «За Німан іду», болгарський марш, польська мазурка, полька), романсів на слова укр. та рос. поетів.

ПАЩЕНКО Дмитро Романович /н. 1759, Полтавщина — + 1809, Городня, тепер Черніг. обл. ; поховано там само?/ — укр. історик. Походив з родини військ. товариша Гадяцького полку. Склав «Опис Чернігівського намісництва» (1779—81) — цінне джерело для вивчення соціально-економічного стану селян і козаків Лівобережної України в 2-й пол. 18 ст.) виявив і частково опублікцував його 1868 О. М. Лазаревський). На зібраних П. матеріалах О. Ф. Шафонський написав «Чернігівського намісництва топографічний опис з коротким географічний та історичним описом Малої Росії…» (1851).

ПАЩЕНКО Олександр Сафонович /Софронович; н. 1 (14). 09. 1906, с. Лука, тепер Немирівського р-ну Вінн. обл. — + 13. 06. 1963, Київ; поховано там само/ — укр. графік, нар. художник України з 1960, чл. АМ СРСР з 1954. Навч. у Київ. худож. ін-ті 1928—32. Твори: серії кольорових ліногравюр, офортів і малюнків — «Київська сюїта» (1936—60), «Києво-Печерська лавра» (1944—45), «Відбудова Дніпрогесу» (1954—46), «Київ — Дніпро», «Судноремонтний завод на Дніпрі» (обидва — 1951), «Народження Кременчуцької ГЕС» (1961); альбом, присвячений 100-річчю з дня смерті Т. Шевченка (1961). Автор ескіза ордена «Богдана Хмельницького» 1946—63 викладав у Київ. художн. ін-ті (професор з 1947, ректор — 1955—63).

ПЕВНИЙ Аполлон /н. 1888 — + після 1930-х рр., Соловки? Поховано?/ — укр. громад-політичний діяч, агроном, чл. укр. військ. Генерального комітету при Центральній Раді 1917; у 1919 — заступник головного іеспкутора армії УНР. За совєтів заслано на Соловки. В УРЕ не представлено.

ПЕВНИЙ Петро Павлович /н 2-а пол. 19 ст. — + після 1914; поховано?/ — укр. артист, мав прекрасні сценічні дані, добре грав «салонні» ролі, працював у М. Садовського з 1906 до 1909, а 1914 М. Садовський запросив його на амплуа коханців. В УРЕ не представлено.

ПЕВНИЙ Петро /н. 1970-х рр. — + після 1914; поховано?/ — укр. громад. -політичний діяч, чл. парії соціалістів-федералістів. За його кошт збудовано в Полтпаві пам»ятника І. П. Котляревському, відновлено будинок, де жив автор «Енеїди»; допомагав укр. театрам. В УРЕ ж не представлено.

ПЕДА Панько /Педа Пантелеймон Михайлович; н. 23. 12. 1907, с. Тростянець, тепер Тиврівського р-ну Вінн. обл. — + 27. 12. 1937 розстріляно енкаведистами, Одеса; поховано там само?/ — укр. поет. Закін. літ. ф-т Одес. ІНО. Викладав укр. мову й л-ру в середній шк. та С. -г. ін-ті; працював зав. літ. частиною Одес. оперного театру. Належав до літ. органзації ВУСПП, а потім — до Спілки письмнників СРСР. Автор поетичної зб. «Перший рейд» (1931). Арештовано 17 грудня 1937 в Одесі. Обвинувального висновку в його судово-слідчій справі немає, але є постанова, підписана оперуповноваженим НКВС УРСР по Одес. обл. євреєм Козакевичем, у якій зазначено, що П. Педа активний уч. контрреволюційної укр. терористичної організації, мав зв»язки з петлюрівськими елементами та автокефальною церквою. Останнє, як зафіксовано в постанові, відноситься до 1921—22 років, коли обвинуваченому було 14—15 років (він співав тоді в церковному хорі). 23 грудня 1937 трійкою НКВС УРСР по Одес. обл. засуджено до розстрілу. Вирок виконано 27. 12. 1937. В УРЕ не представлено.

ПЕЛЕХАТИЙ Кузьма Миколайович /н. 11. 11. 1886, с. Опори, тепер Дрогобицького р-ну Львів. обл. — + 28. 03. 1952, Львів; поховано там само/ — уч. революційного руху на Зх. Україні; журналіст, москвофіл, комуняка.

ПЕЛЕХІН Павло Петрович /н. 1842, Петербург — + 1917; там само й поховано/ — ліка-хірург, українець родом, син Петра Павловича П. Закін. пертерб. Медико-хіріргічну академію (1863); з 1877 — професор цієї академії; опублікував бл. 30 наук. праць з питань хірургії; 1899 передав НТШ ім. Т. Шевченка у Львові значну грошову суму для створення фонду ім. свого батька «на науковий розвиток українського народу»; висловлював побажання щодо створення у Львові Укр. ун-ту. В УРЕ не представлено.

ПЕЛЕХІН Петро Павлович /н. 1790, с. Макіївка, тепер Смілянського р-ну Черкас. обл. — + 21. 09 (03. 10) 1871, Київ; поховано там само/ — укр. лікар. Навч. у Київ. духовній академії (1801—13). У 1824 закін. петерб. Медико-хірургічну академію. Докторська дисертація присвячена неврозам (1829, Едінбург). Професором петерб. Медико-хірургічної та Київ. (1849—70) академій. Викладав історію медицини, офтальмологію та судову медицину. Заповів грошову суму на підготовку лікарів Зх. України. Батько Павла Петровича П.

ПЕЛИПОВСЬКИЙ Іван /н. 1-а пол. 19 ст. — +? ; Канада; поховано там само?/ — українець, котрий одним з перших з українців переселився до Канади, там обжився й у старості помер. В УРЕ не представлено.

ПЕНИК Альбрехт /н. 1858 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — нім. географ і геолог. Один з найбільших свого часу геоморфологістів, чл. НТШ. Автор теоретичних географічних праць і цілої низки монографій, між іншим, і про Україну. Праця про Україну відіграла видатну роль при укладанні Брестського миру.

ПЕРВУХИН Петро /н. 21. 02. 1901, Харківщина — + 04. 03. 1991, м. Перті, пд. -зх. Австралія; поховано там само/ — укр. військовий і громад. -церковний діяч, хорунжий Армії УНР, уч. Визвольних змагань у полку К. Гордієнка; у серпні 1919 брав уч. у поході на Київ, а в грудні 1919 — у Зимовому поході. Після інтернування в Польщу жив у Чехословаччині, боровся в лавах Карпатської Січі в боях під Хустом; після 2-ї світової війни опинився в Німеччині, а в 1950 виїхав до Вістралії; в м. Петрі був громад. і церковним діячем. В УРЕ не представлено.

ПЕРЕБИЙНІС Василь /н. кінець 19 ст. — + після 1930-х рр., Париж; поховано там само?/ — укр. хдожник. Довго жив і працював у Парижі. Писав театральні декорації («Олеся» та ін. спектаклі), костюми оформлення кіно. «Автопортрет». В УРЕ не представлено.

ПЕРЕБИЙНІС Максим (див. Кривоніс Максим).

ПЕРЕВЕРЗЄВА Анастасія Андріївна /н. бл. 1836 — + 15 (27). 02. 1894, Москва; поховано там само/ — укр. актриса. В 1860—70 працювала в рос. провінційних театрах (пс. — Васильєва), зокрема в трупі Шенката. Грала в трупах М. Кропивницького (1885—88), М. Садовського (1883—93). Ролі: Шкандибиха («Лимерівна» П. Мироного), Анна Петрівна («Не судилось» Старицького) тощо.

ПЕРЕВЕРТУН Петро Павлович /н бл. 1896 — +? : Поховано?/ — укр. «професр роялів»; ще в дитинстві «збагнув таємниці» будови й настроювання розмаїтих муз. інструментів; син майстра по виготовленню піаніно; змалку виявив надзвичайно витончений слух; 1957 уже було 25 років, як П. працював в Укр. республіканській філармонії, підготував багато учнів; 1966 святкував своє 70-річчя. В УРЕ не представлено.

ПЕРЕЛІСНА Катерина Федорівна/ справж. — Попова Катерина Федорівна; н. 1902, Харків — +? ; Поховано?/-укр. письменниця. Закін. факультут соціального виховання, вчителювала. Друкувалась з 1919: оповідання, статті, рецензії. В УРЕ не представлено.

ПЕРЕМЕЖКО Петро Іванович /н. 12 (24). 07. 1833, с. Риботин Кролевецького пов. Черніг. губ., тепер Коропського р-ну тієї самої обл. — + 27. 12. (08. 01) 1894, Київ; поховано там само/ — укр. гістолог. Закін. Київ. ун-т (1859). У 1859—65 працював лікарем у Казані, де одночасно провадив наук. роботу в галузі гістології при ун-ті (під керівництвом П. В. Овсянникова); 1868—91 — професор Київ. ун-ту, в якому організував першу кафедру гістології. Праці з питань розвитку і регенерації поперечносмугастих м»язів, будови селезінки, питань про зародкові листки. Вивчав та описав мітоз.

ПЕРЕТЦ Володимир Миколайович /н. 19 (13). 01. 1870, Петербург — + 24. 09. 1935, Саратов; поховано там само/ — укр. літературознавець, академік петерб. АМ з 1914 і АН України з 1919. Закін. Петерб. ун-т 1893; у 1903—14 — професор Київ. ун-ту. Був головою філологічної секції Укр. наук. т-ва в Києві з 1908. Керував семінарами рос. філології в Києві й Ленанграді. П. — дослідник давньоруської (давньоукраїнської), білоруської, російської і польської л-р і театру та нар. пісні, російсбклї нар. словесності інших фольклорних жанрів, рос. драматургії 18 ст. Досліджував рос. -українські літературні зв»язки («Гоголь і малоросійська літературна традиція», 1902 та ін. Зібрав матеріал про поширення давньоруських (українських) повістей в Україні. Писав про Феофана Прокоповича, івидав вірші Климентія Зизанія («Пам»ятки українсько-руської мови й літератури», т. 7, Львів, 1922). П. належить «Нарис бібліотеки Києво-Софійського собору», 1901. автор праць з джерелознавстяв, історіографії, археографії, текстології, палеографії.

ПЕРЖИЛО Володимир /н.1916, с. Диків-Старий на Люблінщина, тепер Польща — + 10. 05. 1988, Ельблонг, Польща; поховано там само/ — укр. громад. -культурний діяч у Польщі, довголітній голова правління гутрка УСКТ в Ельблонзі, активіст і засновник колективу «Свояки»; нагороджено відзнакою «Заслужений для розвитку Ельблонга». В УРЕ не представлено.

ПЕРФЕЦЬКИЙ Євген Юліанович /пс. — Віктор Домонтович; н. 11. 04. 1888, с. Носове Холмської губ., Польща — + 18. 08. 1947, Бардіїв, Словакія, могила на т. з. Євангельському цвинтарі, недалеко від його кол. помешкання/ — укр. історик. Більшість свого життя присвятив дослідженню найдавнішого минулого Закарпаття. Походив з родини православного священика Холмщини. Закін. рос. гімназію в Холмі 1908, Петерб. ун-т кінчив 1912, габілітувався в Київ. ун-ті 1919 і деякий час читав тут лекції. 1921 виїхав до Чехословаччини, де й помер. З Холмщини походив і Михайло Грушевський, а також фольклорист В. Петров, котрий вважав себе за єдиного прозаїка-неокласика. В УРЕ не представлено.

ПЕРФЕЦЬКИЙ Леонід /н. кінець 19 ст. — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. художник-баталіст. Полотна з укр. Визвольної війни проти польс. загарбників. В УРЕ не представлено.

ПЕТЛІШЕНКО Марко Олександрович /н. 30. 12. 1880, хутір Сочеванів, поблизу с. Мар»янівки, тепер Бобринецького р-ну Кіровоград. обл. — + 20. 04. 1938, Харків? Поховано?/ — укр. актор і режисер. Брат І. О. Мар»яненка, племінник М. Л. Кропивницького. 1900—07 грав у трупі П. К. Саксаганського, потім — у «Товаристві артистів за уч. Марії Заньковецької та П. К. Саксаганського під орудою І. О. Мар»яненка» в пролетарському театрі «Рух», Театрі ім. Ф. Франка, в Червонозаводському укр. драм. театрі (всі — Харків) та ін. Ролі: Возний («Наталка Полтавка» Котляревського), Бичок («Глитай, або Павук» Кропивницького та ін.

ПЕТЛІШЕНКО Олександр Лукич /н. 1848 — + після 1910; поховано?/ — рідний брат Марка Лукича Кропивницького по батькові (позашлюбний, а тому прізвище мав материне). Невдаха, схильний до алкоголю. Мав дітей: Івана, Марка, Ганну, Андрія, Павла; з них пізніше Іван (на сцені Мар»яненко) став нар. артистом СРСР, добрим артистом був і Марко, який був одружений зі співачкою Оксаною Петляш. В УРЕ не представлено.

ПЕТЛЮРА Симон Васильович /пс. і крипт. — В. Марченко, Г. Рокитний, С. Ряст, Святослав Тагон, Симон, В. М., О. Р., П., С. П. та ін. ; н. 10. 05. 1879, Полтава — + 25. 05. 1926 загинув від рук єврея-сіоніста, прислужника московських комуністів, агента ВЧК-ДПУ Шолома Шварцбарда на вул. Расін у Парижі, Франція; поховано на тамтешньому цвинтарі; на могилі пам»ятник з написом/ — укр. політ., культур., військовий діяч, літературознавець, театральний і кіно критик, чл. Революційної української партії (з 1906 — УСДРП), голова Укр. генерального військ. комітету, генеральний секретар військ. справ Центральної Ради, організатор Гайдамацького коша Слобідської України, голова Всеукраїнського союзу земства, Гоовний отаман Директорії, Син простого полтавського козака. Не міг закін. зрусифікованої Полтав. семінарії, виключено за цікавість до забороненої укр. книжки з вищих богословських курсів. Навч. у Львів. ун-ті; вчителював, титмчасово виконівав обов»язки бухгалтера. Захопившись журналістикою, працював в укр. період. виданнях, що виникли після революції 1905 («Селянин», «Громадська думка», «Вільна Україна», був секретарем газ. «Рада», з 20 жовтня 1907 — секретар редагованого С. Корольовою тижневика «Слово», редактором (після С. Селіковського) журн. «Украинская жизнь», що виходив у Москві (1912—17), у якому друкувалися, зокрема А. Кримський, Ф. Франко, М. Сумцов, М. Горький та ін. Перші публікації з»явилися 1903 в «Літературно-науковому віснику» у Львові; писав статті, огляди, рецензії, літ. -критичні мініатюри. На еміграції в Парижі редагував патріотичний журн. «Тризуб», у якому вміщено деталі вбивства П. й присвячено його пам»яті тр останні числа цього часопису. Про П. література багата. В Парижі є Б-ка ім. Симона Петлюри. Його пам»ять вшановує вся патріотична укр. громадськість у всьому світі. Ненавидять його вороги укр. народу.

ПЕТЛЯШ Олена Діонисівна /Петляш-Барілотті; н. 28. 06 (11. 07) 1890, Харків — + 04. 10. 1971, Київ; поховано там само/ — укр. співачка (драматичне сопрано). Донька М. Садовської. Муз. освіту здобула приватно в О. Муравйової (Київ, 1910—13) та Л. Котомі в Римі (1913—16). Сценічну діяльність почала 1907 у Театрі М. Садовського як драматична, згодом — оперна артистка; з 1913 виступала на оперних сценах Києва (1926—27), Житомира. Одеси (1916—18, 1923—24), Петрограді, Саратові, Єревані, Тбілісі, Казані та ін. містах. Створила яскраві образи в шевченківському репертуарі: («Катерина» Аркаса), Настя («Пан сотник» Козаченка), Галя («Назар Стодоля» Шевченка), всі — Театрі Садовського (1910—13) та багато ін.

ПЕТР /н. 2-а пол. 13 ст., Галичина — + 21 12. 1326, Москва; поховано там само, спочатку в першій церкві Успенія на майдані в Кремлі, а 1473 тлін перенесено в нову церкву — Успенський собор, споруджений за чотири роки болонським (Італія) зодчим Арістотелем. Собор посвячено 1479; у 1812 французи розкривали раку з тліном П., шукаючи скарбів/ — митрополит київський і всієї Руси-України, згодом — митрополит московський, якого називали чудотворцем, великим назнаменова-телем Московії, правозвісником моск. самодержавства. Був монахом з 13 років життя, навчався іконостасу, пізніше місце на ріці Раті й заклав монастир, де став ігуменом. 1308 їздив до Константинополя і висвячений патріфархом афанасієм на митрополита; з князем Митхаїлом Ярославовичем їздив у Орду й дістав від хана Узбека ярлик на пільги для православного духівництва. В пам»ть 600-ліття його народження І. М. Гумецький склав книжку про П. під назвою «Великий сын Галича» (С. -Петербург, 1909). Сучасні московські церковники вважають його лише своїм і квит. В УРЕ не представлено.

ПЕТРАЖИЦЬКИЙ-КУЛАГА Іван /н. 2-а пол. 16 ст. — + взимку 1632 страчено як зрадника, Канів; поховано там само?/ — гетьман реєстрових козаків (1631—32), очолював верхівку старшини угодовську щодо Польщі; вороже ставився до Запорізької Січі; у вересні 1632 на козацбкій Раді в Масловому Ставі козаки позбавили його гетьманства як зрадника, а через деякий час стратили в Каневі. В УРЕ не представлено.

ПЕТРАХНОВИЧ (Мороховський) Микола /н. бл. 1600 — + після 1666, Львів; поховано там само?/ — укр. маляр. Жив у Львові. Навч. і працював у майстерні Ф. Сеньковича, згодом став його спадкоємцем. 1666 П. призначено старшиною Львів. малярського цеху. Виконав ікону Богоматері над вхідними дверима (1635) Успенської церкви у Львові та іконостас церкви в с. Великі Грибовичі (тепер Нестеровський р-н Львів. обл., 1638); П. вважають автором портретів Варвари Лангиш (1635), К. Корнятка та його синів Костянтина й Олександра (всі — Львів. істор. музей).

ПЕТРАШІВ Петро Васильович /н. 19. 03. 1772 (УРЕ дня і місяця н. не подав, а рік н. — 1738) — + 19. 03. 1772, Запорізька Січ? Поховано?/ — укр. художник, який працював на Запорізькій Січі. Батько запорізький козак. Твори: розпис іконостасу Успенської церкви в Кременчуку (1767), картини для будинку генерала Ісакова в Кременчуку (1768); портрети та ікони на замовлення генерального писаря і генерального судді Лівобережної України зрадника В. Л. Кочубея (1640—1708) в с. Диканці, тепер Полтав. обл. ; іконостас собору в м. Лохвиці (1770), виконаний на замовлення видатного гетьмана-страдника, мучена московського дурисвіта царя Петра I Петра Калнишевського; ікона «Покрова», на якій П. зобразив козаків і укр. духівництво (1772, Дніпропетровський хулож. Музей).

ПЕТРЕНКО Михайло Миколайович /н. 1817, м. Слов»янськ, тепер Донец. обл. — + після 1848; там само й поховано/ — укр. поет-романтик нац. -патріотичного напрямку. Закін. Харків. ун-т 1841. Деякі його вірші стали нар. піснями («Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…»). Твори друкувалися в альманахах «Сніп», «Молодик» та ін. Драма «Панська любов» не збереглась.

ПЕТРЕНКО Юрій Петрович /н. 20. 11. 1928, с. Барахти Васильківського р-ну Київ. обл. — + 1989, Київ; поховано там само?/ — укр. письменник. Походив з родини вчителів. 1953 закін. філфак Київ. ун-ту. Працював редактором відділу сучасної л-ри Держлітвидаву України, а з 1857 — старшим редактором, зав. редакцією поезії, заст. гол. редактора вид-ва «Радянський письменник». Автор зб. «Журавлі» (1957), «День починається» (1961), «Ритми серця» (1964), «Рубіж» 91970), «З екрана пам»яті» (1976), «Рівнодення» (1978), книжки віршів для дітей тощо.

ПЕТРЕНКО Юрко Васильович /н. 2-а пол. 19 ст. — + 1919, Черкащина, денікіеські москалі зарубали його за нац. -патріотичні пісні; поховано?/ — укр. співак-мандрівник, иав чудесний голос, мандрував по всій Україні, незмінний уч. весільних свят; за своє життя дав по селах понад 50 тисяч концертів, був гостем М. Д. Леонтовича, Панаса Мирного, Втнпана Васильченка, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Агатангела Кримського та ін. укр. діячів; зустрічався з відомими співаками у славетного садівника Симиренка. В УРЕ не представлено.

ПЕТРЕНКО-КРИТЧЕНКО Павло Іванович /н. 27. 06 (09. 07) 1866, Херсон — + 21. 01. 1944, Одеса; поховано там само?/ — укр. хімік-органік, чл. -кор. АН СРСР з 1932. Закін. 1888 Новороссійський (Одеса) ун-т, у чкому працював до кінця життя (з 1903 — професор). Наук. праці присвячені гетероциклічним сполука. Втвчав здатність органічних замінників на реакційну здатність органічних сполук, зокрема кетонів. Досліджував також періодичність зміни деяких властивостей органічних сполук при нагромадженні в молекулах вуглеводних редикалів, простих зв»язків, функціональних або нефункціональних замісників.

ПЕТРЕНКО Пантелеймон Антонович /н. 1908, Україна — + 1936 потонув у р. Кура (Грузія), тіло не знайдено, могили немає/ — укр. поет, перекладач, 1932 жив у Грузії (Тбілісі). Перекладав укр. мовою твори франц. поетів (П. Верлен, Ш. Бодлер, М. Жакоб, А. Рембо, Е. Косто); рос. мовою — груз., вірмен., азерб. Поетів (Бесікі, Саят-Нова та ін.). Спільно з К. Чичинадзе переклав рос. мовою поему Ш. Руставелі «Витязь в тигровой шкуре» (М. -Л., 1938). Поетова мати Гання Тихонівна Куделенко-Петренко померла в Тбілісі, поховано на цвинтарі Петра-Павла, 1969 на могилі був напис: «Тут спочиває Ганна Тихонівна Петренко, мати перекладача поеми Руставелі поета Пантелеймона Петренка».

ПЕТРИК Павло /н. 18. 09. 1904, Пряшівщина, Словаччина — + 1933; поховано там само?/ — талановитий хормейстар Прашівщини, ін. відомостей немає. В УРЕ не представлено.

ПЕТРИК /Іваненко Петро Іванович; н. 2-а пол. 17 ст., Україна — + після 1708, Туреччина; поховано там само?/ — політ. авантюрист 17 ст., походив із старшинського роду Полтавського полку; служив старшим військ. писарем у Генеральній військ канцелярії; 1691 утік до Криму, де незабаром оголосив себе «гетьманом» України; загони П. та кримсько-татарські набіги в Україну відбулися 1692, 1694, 1696; був під султанською владою, Востаннє П. згадується в документах 1708.

ПЕТРИЧЕНКО Степан Максимович /н. ? — + 21. 03. 1945 передано властями Фінляндії СМЕРШУ Червоної армії й привезено до Москви, де його заседжено на 10 років таборів, що згодом було замінено в»язницею на той самий термін і запроторено у Володимирську тюрму ВМС СРСР, рік смерті невідомий; поховано?/ — керівник повсталого Кронштадту 1921. Був старшим писарем лінкору «Петропавловськ» з пропискою в Кронштадті, обрано керівником Тимчасового революційного комітету, створеного повсталими моряками Балтфлоту 2 березня 1921 проти драконівських умов служби й життя, створених совєцьким урядом на чолі з Лєніним. Дізнавшись про події в Кронштадті, Лєнін виступив на Х з»їзді РКП (б) і поставив усе з ніг на голову, звинувативши «французьку розвідку й білогрвардійських генералів у підривній діяльності й заколоті», щл зовсім не відповідало дійсності. Повстання почалося знизу й мало зовсям мирний характер. Тимчасовий революційний комітет на чолі з П. пропонував комуністичним властям провести вільні вибори, але ті на таке піти не могли, бо знали, що народ за них не проголосує. Тому Х з»їзд РКП (б) на чолі з Лєніним проголосив заколотника війну. І вранці 18 березня 1921 7-а армія під командуванням єврея М. Тухачевського увірвалася в Кронштадт і потопила повстання в крові. З основною масою гарнізону П. вдалося перебратися до Фінляндії, де він перебував до закін. 2-ї світової війни, а потім потрапив до лабет сталінсько-беріївських катів. Дальше доля невідома. В УРЕ не представлено.

ПЕТРИЦЬКИЙ Анатолій Галактіонович /н.31. 01 (12. 02). 1895, Київ — + 06. 03. 1964; там само й поховано, могила на Новобайковому цвинтарі, по гол. алеї ліворуч, близько від могили Зінаїди Тулуб; біла мармурова таблиця з написом: «Петрицький Анатолій галактіонович, народний художник СРСР 1895—1964»/ — укр. художник. Бог обдарував його багатьма талантами, що послідовно проростали в усіх сферах його художньої діяльності: в театральнгій декорації — ця його мистецька спадщина чи не найширша; він був і колористом, і монументалістом, і майстерним рисувальником, а в своїх станкових роботах, зокрема в протретах, демонстрував масшатбність мислення художника сцени, далекого від камерності. Нар. художник СРСР з 1944, професор з 1947. Навч. у Київ. худож. уч-щі 1912—17; у ВХУТЕМАСі — 1922—24; творчу діяльність у театрах почав 1914, оформлював вистави в Києві та в моск. театрах Корша й Зиміна. Автор станкових тематичних картин, портретів, пейзажів, монументальних розписів, політичних плакатів, графічних аркушів тощо; один з фундаторів укр. театрально-декоративного мистецтва.

ПЕТРО ІТАЛІЄЦЬ /н. поч. 16 ст., м. Лугано (Швейцарія) — + після 1559, Львів? : Поховано?/ — укр. архітектор 16 ст. Жив і працював у Львові. Будував первісну Успенську церкву (закін. 1559, зруйновано 1571) і житловий будинок по Вірменській вул., 20 у Львові, а також костел у Бистричку; для творчості П. І. характерним є використання мотивів італійської архітектури доби Відродження.

ПЕТРОВ Артемій Іванович /н.31 (20). 10. 1779, с. Хомутець, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл. — + 15 (3). 10. 1849 від холери, Москва; поховано там само, могила на Ваганьковому цвинтарі, надгробок з написом: «Петров Артемий Иванович, заслуженный профессор, доктор медицыны, академик, ст. сов. и кавалер р. 20 октября 1779, ум. 3 октября 1849, 69 л. 17 д. Дети»/ — укр. учений у галузі ветеринарії, лікар. Навч. у Київ. духовній академії; 1807 скінчив петерб. Медико-хірургічну академію і залишено репетитором; з 1809 — професор, з 1827 — засл. професор, академік і вчений секретар (1829—33), з 1837 — заслуж. професор. Праці з питань ветеринарії і медицини. Звільнено, коли закрито академію.

ПЕТРОВ Йосип Панасович /н.03 (15). 11. 1807, Єлисаветград, тепер Кіровоград — + 27. 11 (11. 03) 1878, Петербург; поховано там само, могила наСмоленському православному цвинтарі, надгробок з написом: «Петров Осип афанасьевич, р. 3 ноября 1807, ум. 27 февраля 1878», бронзовий бюст; там же могила М. О. Петрової і А. Я. Петрової-Воробйової / — рос. співак-бас укр. походження. З юнацьких років працював у мандрівних трупах, 1830 переїхав до Петербурга, став солістом оперного театрі; виконавська майстерність П. характеризувалася винятковими вокальними і сценічними даними; перший виконавець партії Сусаніна та Руслана, Мельника і Лепорелло, Варлаама.

ПЕТРОВ Віктор Платонович /пс. — Домонтович Віктор; н. 10 (22). 10. 18943, Катеринослав — + 08. 06. 1969, Київ; поховано там само/ — укр. археолог, літературознавець, етнограф, доктор філологічних наук з 1966. Закін. Київ. ун-т 1918, з 1919 працював в установах АН України; з 1950 — ст. наук. співробітник Ін-ту археології АН України. Досліджував археологічні пам»ятки ранніх слов»ян; вважав себе за єдиного прозаїка-неокласика. Автор романів про П. Куліша та М. Костомарова і роману «Дівчина з ведмедиком» тощо. Писав про Г. сковороду, М. Гоголя, Т. Шевченка та ін. У 1926 — секретар ВУАН, другий чоловік С. Ф. Зерової, котра одружилася після заслання першого — Миколи Костьовича Зерова.

ПЕТРОВ Микола Іванович /н. 31. 03 (12. 04). 1840, с. Вознесенське, тепер Макар»євського р-ну Костромської обл. РФ — + 20. 06. 1921, Київ; поховано там само/ — укр. літературознавець, чл-кор. АН України з 1919. Закін. Київ. духовну академію 1865; викладав словесність у Волинській духовн. семінарії, з 1870 — теорію словесності, рос. і зарубіжну л-ру в Київ. духовн. академії, з 1870 — професор. Автор «Нарисів з історії української літератури 17 ст.» (1880) та «Нарисів історії української літератури 19 ст.» (1884); вивчав творчість Г. Сковороди, І. Котляревського та ін. письменників. Досліджував історію Київ. духлвнлї академії. Йому належать праці з археології, етнографії, музейної справи, образотворчого мистецтва.

ПЕТРОВ Микола Олександрович /н.1875, м. Єлець, тепер Липецьк. Обл. РФ — + 09. 06. 1940, Київ; поховано там само?/ — укр. учений у галузі фотографії. Закін. 1900 Ризький політех. ін-т. Викладав у Київ. політех. ін-ті (1905—20); професор Київ. художн. (1924—30) ін-ту, Ін-ту кінематографії (з 1930). Зав. відділом Київ. Ін-ту судових експертиз (1916—39). Голова (1906—12) т-ва «Дагер». Автор праць з теоретичної і художньої фотографії. Розробив і вдосконалив деякі процеси худож. друку фотографій.

ПЕТРОВ Сергій Денисович /н. ? — +? ; Поховано?/ — укр. оперний співак, син Марії Кирилівни Садовської-Тобілевич; мав чудовий тенор дуже приємного тембру; працював у Ленінграді під пс. Знаменський. В УРЕ не представлено.

ПЕТРОВ Олекса /н. 1887 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. інженер. Праці про мостобудування та з лісового інженерного будівництва. В УРЕ не представлено.

ПЕТРОВ Олексій Іванович /н. 11. 03. 1906, Москва — + 28. 09. 1960, Київ; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі, по гол. алеї, правий бік; надгробок сіфрого граніту з бронзовим барельєфом-портретом, напис: «Профессор Алекснй Иванович Петров 1906—1960 от друзей и товарищей»/ — укр. економіст, професор з 1939. Закін. Ін-т червоної професури в Москві; з 1937 — зав. кафедрою Київ. пед. ін-ту. Автор монографії та ін. наук. праць. В УРЕ не представлено.

ПЕТРОВА Ольга Денисівна /н. ? — +?, Одеса; поховано там само/ — актриса дожовтневого укр. театру, донька укр. артистки Марії Карпівни Садовської-Тобілевич від першого чоловіка Барілотті. В театрі працювала недовго, одружилась з Орловим, працювала медсестрою в клініці професора Філатова в Одесі, де й померла. В трупі М. Садовського співала партію Венери в опері «Енеїда». Ліричне сопрано невеликлгл діапазону. В УРЕ не представлено.

ПЕТРОВА-КРУШЕЛЬНИЦЬКА Євгенія Олексіївна /н. 06. 01. 1903, Київ — + 12. 01. 1989; там само й поховано/ — нар. артистка України. ; з 1919 брала уч. у виставах самодіяльного колективу клубу київ. транспортників. 1922 стала актрисою укр. професійного театру «Каменярі» під керівництвом режисера Василя Василька, 1923 — актрисою театру «Березіль» під керівництвом Л. Курбаса (з 1935 — Харківський театр ім. Шевченка). Закін. драм. студію театру «Березіль»; з 1952 до 1959 працювала актрисою Київ. академічного театру ім. І. Франка. Її сценічний талант розвивався і міцнів у численних ролях сучасного й класичного репертуару.

ПЕТРОВИЧ Василь /справж. — Сеник; н. 01. 01. 1880, с. Іванівці, тепер Жидачівського р-ну Львів. обл. — + 31. 10. 1914, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі/ — укр. драм. актор і співак (тенор). Чоловік Л. М. Петровичевої; 1897—1914 працював в укр. Театрі т-ва «Руська бесіда» у Львові. Ролі: Микола («Наталка Полтавка» Котялревського), Гнат («Назар Стодоля» Шевченка), Гриць («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Старицького), Золотницький («Хазяїн» Карпенка-Карого) тощо.

ПЕТРОВСЬКИЙ Георгій Олексійович /н.24. 11 (07. 12) 1901, с. Великі Сорочинці, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл. — + 15. 08. 1957, Львів; поховано там само/ — укр. фармаколог і терапевт, засл. діяч науки України з 1954. Закін. 1926 Харків. мед. ін-т; 1932—41 — професор Дніпропетр., з 1945 — Львів. мед. ін-тів. Праці присвячені питанням фізіології печінки, клінічної фармакотерапії тощо. Запропонував класифікацію жовчогінних ліків.

ПЕТРОВСЬКИЙ Григорій Іванович /н. 23. 01 (04. 02) 1878, Харків — + 1958, Москва; поховано там само, урну з прахом встановлено в ніші кремлівської стіни, ще 1926 місто Катеринослав перейменовано на Дніпропетровськ, в деяких містах України були вулиці й майдани його імені, в Києві по вул. Кірова біля буд. Бібліотеки Верховної Ради встановлено пам»ятника П. ; в Москві на фасаді т. з. будинку на набережній, поруч з кінотеатром «Ударник» була меморіальна мармурова дошка з барельєфом П. / — совєцький і партійний діяч, прислужник Лєніна, з 11 років (як пишуть) працював учнем слюсаря, згодом токарем у Харкові, Катеринославі. В революц. русі з 1895, в кінці 1897 став чл. катеринославського «Союзу борьбы за освобождение рабочего класса». Був чл. Держ. думи, критично ставився до діяльності Сталіна, за що зазнав нагінок.

ПЕТРОВСЬКИЙ Микола Неонович /н. 14 (26). 11. 1894, с. Кудрівка, тепер Сосницького р-ну Черніг. обл. — + 20. 07. 1951, Київ; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі, неподалік від могили М. Я. Калиновича, надгробок з написом: «Профессор Николай Николаевич Петровский, родился 14 ноябра 1894 г., умер 20 ибля 1951 г.»/ — укр. історик, чл. -кор. АН України з 1945. Закін. 1919 Ніжин. істор. -філологічний ін-т; 1924—38 викладав у Ніжин. і Київ. ін-тах нар. освіти; 1934—36 — на наук. роботі в Б-ці АН України в Києві, а зх 1937 — в Ін-ті історії АН України (1941—47 — директор цього Ін-ту). Одночасно був зав. кафедрою історії України Київ. ун-ту. Багато друкованих праць, був чл. усіляких офіційних делегацій. Довіряли.

ПЕТРОВСЬКИЙ Іван Юхимович /н. 1890 — + 1963, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, праворуч від дороги (за церквою), в глибині ділянки; надгробок з написом: «Профессор Петровский Иван Ефимович 1890—1953». Інших відомостей немає. В УРЕ не представлено.

ПЕТРОВСЬКИЙ Юрій Олександрович /н. ? — +? ; Поховано?/ — укр. диригент, керував капелою «Думка» з 1944 до 46; йому було доручено відновити діяльність «Думки» по 2-й світовій війні, але 1946 керівником «Думки» раптом став диригент Сорока. В УРЕ не представлено.

ПЕТРУСЕНКО Оксана Адріївна /справж. — Бородавкіна; н. 05 (18). 02. 1900, с. Балаклія, тепер райцентр Харків. обл. — + 15. 07. 1940, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, між могилами В. Косенка та М. Грушевського, надгробок з художнім барельєфом, напис: «Народна артистка СРСР Оксана Андріївна Петрусенко 1901—1940»/ — укр. співачка (лірико-драм. сопрано), нар. артистка України з 1939; артистичну діяльність почала 1917 у Херсоні в трупі І. Сагатовського, згодом училась у П. Саксаганського та в Київ. муз. -драм. ін-ті; з 1934 — у Київ. опері; поєднувала виняткові вокальні дані з людяністю й психологічною глибиною виконання. Здобула народну любов як неперевершена виконавиця укр. нар. пісень і романсів.

ПЕТРУСЬ /н. бл. 1886 — п + після 1930-х рр. ; поховано?/ — декан Київ. ІНО в 1920-х рр., викладав укр. мову й л-ру. Засудженов справі СВУ на три роки таборів, відбував у Комі РСР, захворів на сухоти. Після відбуття т ерміну повернувся до Києва і працював як рахівник. Дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.

ПЕТРУШЕВИЧ Анатолій Степанович /н. 1821, Львів? — + 1913; там само й поховано?/ — укр. історик, філолог та етнограф; жив у Львові, збирав і вивчав архівні матеріали з історії Зх. України; основна праця «Зведений Галицький руський літопис 1500—1772». Автор ряду розвідок з історії церкви галичини; склав етимологічний словник усіх слов»янських мов у порівнянні з мовами індоєвропейськими.

ПЕТРУШЕВИЧ Євген Омелянович /н. 03. 06. 1863, м. Буськ, тепер Львів. обл. — + 29. 03. 1940 на 77 році життя, Берлін, Німеччина; поховано там само, могила на католицькому цвинтарі св. Ядвіги при Лізенштрассе-Пфлюгштрассе, 9/10, ділянка 5, ряд 11, могила 4; могилою опікується головгна управа братства «Броди-Лев» у Нью-Йорку через свого уповноваженого на країни Зх. Європи/ — президент і диктатор зх. областей УНР. Походив з родини священика, був провідником Січових Стрільців, виразником їхніх спрямуванью Забутий як у діаспорі, так і в краю. В УРЕ, звісно, не представлено.

ПЕТРУШЕВИЧ Іван /н. 1875 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — галицько-український громад. діяч, кооператор, піонер кооперативного руху в Україні. організатор рочдельських споживчих спілок у Галичині. Перекладач англ. авторів: Е. По, Дж. Джерома тощо. Емігрував до Канади, представник канадських українців на світову Конференцію 1919. Пропагандист укр. справи в Англії з 1922. Автор кіносценаріїв у Голлівуді. В УРЕ не представлено.

ПЕТРУШЕВИЧ Степан /н. 1772 — + 1860; поховано?/ — укр. громад. діяч і письменник; брав уч. у нац. відродженні. Батько Антона Петрушевича. В УРЕ не представлено.

ПЕТРУШЕНКО Федір /н. бл. 1885, м. Шостка, тепер Сум. обл. — + після 1908; поховано?/ — укр. поет. Навч. у с. -г. шк. Вперше вірш надруковано 1908. В УРЕ не представлено.

ПЕТУСЬ Андрій Юхимович /н. 02. 07. 1884, м. Березне, тепер Менського р-ну Черніг. обл. — + 28. 12. 1960, Чернігів; поховано там само/ — укр. художник, педагог. По закін. початк. шк. вчився в іконописних майстернях Березного і Слобідки; переїхав до Києва, 1910 вступив до Худлж. уч-ща; працював і навчався, Закінчив 1914. Викладав малювання в школах: Маріуполя (1914—22) і Чернігова (1922—35); до 2-ї світової війни — м. Істра Моск. обл. РФ. Під час війни викладав у шк. мюДжамбула (Казахстан), з 1944 — в Чернігові. Брав уч. у виставках в кількох містах України. В УРЕ не представлено.

ПЕТУСЬ Зоя Василівна /уроджена — Данилевич; н. 26. 12. 1888 (07. 01. 1889), с. Козел під Черніговом — + після 1869, Чернігів; поховано там само/ — укр. педагог. Закін. Черніг. жіноч. гімназію 1908, а 1918 скінчила в Петербурзі Бестужівські вищі жіночі курси; 1914—22 учителювала в Маріуполі, з 1922 по 1935 — у Чернігові, а потім до 1941 в місті Істрі під Москвою. Під час війни 1941—44 у Казахстані, 1944 до 1956 икладала мовознавчі дисципліни в Черніг. пед. ін-ті; з 1956 — на пенсії. Брала уч. у громад. життя. Дружина художника Андрія Петуся. В УРЕ не представлено.

ПЕЧЕНІЖСЬКИЙ Микола Іванович /н. 18. 12. 1925, Харків — + початок липня 1998; там само й поховано?/ — укр. драматург. 1958 закін. Харків. бібліотечний ін-т. Був на педагогічній роботі, працював зав. відділом культури Дворічпнського райвиконкому на Харківщині. Автор п»єс «Безсмертні», «На вулиці Широків», «Процес відбудеться», «Космонавт у Витрибеньках»; «Дивачка», «Ех, куме, куме!», «Останні могікани».

ПЕЦУХ Михайло /н. 1937 — + 25. 08. 1990 від тяжкої недуги нирок на 53 році життя; похорон відбувся 30. 08. 1990, Гожове, Польща; поховано там само/ — укр. культурно-освітній діяч у Польщі, активіст гуртка ОУП у Гожові. В УРЕ не представлено.

ПЕЦОЛЬД Альфонс /н. 1882, Австрія — + 1923; там само й поховано/ — австро-німецький поет, шанувальник укр. поезії. Зб. «Спів від ранку до полудня»; написав романи «Земля», «Вогнистий шлях», «Усміх бога» тощо. ВУРЕ не представлено.

ПИВОВАРНИК Іван /н. 27. 09. 1910, с. Луків Бардіївської округи, Чехословаччина — + 26. 08. 1967, м. Кошиці, тепер Словаччина; поховано там само/ — укр. культурно-освітній діяч Пряшівщини, методист крайового світнього осередку в Кошицях; з 1929 учителював у різних укр. шк. по селах сх. Словаччини. В УРЕ не представлено.

ПИВОВАРОВ Григорій Леонтійович /н. 09 (22). 03. 1908, м. Лохвиця, тепер Полтав. обл. — + 15. 05. 1942 загинув на фронті під час 2-ї світової війни, Керч, поховано там само?/ — укр. скульптор. 1926—31 навч. у Київ. худож. ін-ті; працював у галузі станкової та монументальної скульптури. Твори: портрети — Т. Шевченка (1936), О. Пушкіна (1937), І. Франка (1939), О. Довженка (1940). У співавторстві з Ю. Білостоцьким та Е. Фрідманом створив багатофігурні композиції «Соціалістична індустрія» та «Соціалістичне сільське господарство» для павільйону «Україна» на ВДНГ у Москві (1937); пам»ятники-обеліски героям-комсомольцям у с. Трипілля Обухівського р-ну Київ. обл., героям-стратонавтам (1938, встановлено в Донецьку, 1953), М. Щорсу в м. Щорс (1939) тощо.

ПИВОВАРОВ Микла Пилипович/н. 07. 12. 1910, с. Військове на Дніпропетровщині — + середина вересня 1986, Київ; поховано там само/ — укр. письменник. По закін. ремісничої шк. працював на з-ді в Одесі слюсарем; вищу освіту здобув у Київ. ун-ті. Після 2-ї світової війни, в якій був уч., працював в Ін-ті л-ри ім. Т. Шевченка АН України. Вагомим внеском в укр. літературознавство стали його книги і монографії «Панас Мирний — великий письменник-реаліст», «Літературний рух у Галичині в 30-х — 40-х рр. 19 ст.», «Юрій Фкдькович — життя і творчість», «Панас Мирний. Життя і творчий шлях». П. належить книга критичних статей «З літопису взаємозбагачення братніх літератур». Працював завідуючим редакції л-ри УРЕ. Он воно що!

ПИЛИНСЬКА Марія Михайлівна /н. 1898, м. Кам»янець-Подільський, тепер Хмельницької обл. — + після 1969,, Харків; поховано там само, могила на 13-у міському цвинтарі/ — укр. письменниця, перекладач з рос. л-ри, мовознавець-лексиколог і фольклорист. 1917 скінчила учит. семінарію, вчителювала. Дружина укр. драматурга Івана Дніпровського, автора чудової п»єси «Яблуневий полон», репресованого й розстріляного комуно-фашистами. Разом з відомим поетом і прозаїком, великим знавцем укр. мови Іваном Оникійовичем Вирганом уклала унікальний Російсько-український фразеологічний словник за редакцією батька укр. орфоепії професора Миколи Федоровича Наконечного, що 10 років друкувався в харківському журн. «Прапор» (тепер «Березіль»), а окремим виданням вийшов у Харкові 2000 року у вид-ві «Прапор», літ. редактор Ольга Миколаївна Уліщенко.

ПИЛИПЕНКО Михайло Харлампійович /н. 26. 09 (08. 10) 1888, с. Носачів, тепер Смілянського р-ну Черкас. обл. — + 27. 07. 1952, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, надгробка немає, біла мармурова дошка з написом: «Заслужений артист УРСР Пилипенко М. Х. 1888—1952», а УРЕ рік смерті подає — 1953/ — укр. актор, засл. артист України з 1936. Навч. у Муз. -драм. ін-ті ім. М. Лисенка, Київ (1917—20). Творчу діяльність почав 1919 у Першому театрі Української Радянської Республіки ім. Т. Шевченка, 1921—52 — актор укр. драм. театру ім. І. Франуа (з 1926 театр — у Києві). Ролі: Акіл Акілович, кум савка («Суєта», «Сто тисяч» Карпенка-Карого), Таратута («Майстри часу» Кочерги), дяк Гаврило («Богдан Хмельницький» Корнійчука) та ін.

ПИЛИПЕНКО Сергій Володимирович /пс. — Сергій Сліпий, Плугатар, Книгочій та ін. ; н. 22. 07. 1891, Київ — + 03. 03. 1934 розстріляно енкаведистами; поховано? УРЕ подає інший термін см.: 1943/ — укр. пиьменник, журналіст. Походив з родини нар. учителя. Закін. 1909 Першу київ. гімназію. Брав уч. у гуртках Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), чл. якої вважав себе з 1908. Навч. на історико-філологічному ф-ті Київ. ун-ту (відділ славістики). 1912 за революц. діяльність виключено з ун-ту. Вчителював у Броварах. Влітку 1914 мобілізовано в царську армію і відправлено на фронт де він пройшов шлях від рядового до капітана, вів революц. -пропагандистську агітацію, редагував у Ризі фронтову газ. «Український голос». 1918 повернувся до Києва, примкнув до місцевої групи УПСР, що гуртувалася навколо газ. «Народна воля»; 1919 вийшов з УПСР і вступив у компартію. Працював редактором газ. «Більшовик», «Голос», «Комуніст», завідував вид-вом ЦК КП (б) У «Космос», командував бригадою Червоної армії, Після громадянської війни редагував газ. «Селянська правда», працював у вид-ві «Книгоспілка», ДВУ, був головою літ. організації «Плуг», директором Ін-ту л-ри ім. Т. Шевченка. Видав 30 книжок оповідань і байок. Серед них зб. оповідань «Скалки життя» (1925), «Кара», «Під Черніговом» (1927), зб. байок. «Байківниця» (1922), «Байки» (1927), «Свині на дубі» (1932), «Байки та оповідання» (1933). 21 серпня 1933 П. виключено з партії «як небільшовика за спотворення національної політики, ідеологічну нестійкість і примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів». Після трусу в помешканні будинку «Слово» 29 листопада 1933 заарештували. Уповноважений секретно-політичного відділу ДПУ УРСР москаль Проскуряков добачив у П. такі злочини: був активним учасником української контрреволюційної організації — національний блок УВО, яка прагнула повалити ралянську владу в Україні шляхом збройного повстання. І належав до терористичної групи, особисто очолював терористичну тріцку в організації замаху на голову раднаркому УРСР тов. Чубаря. Судова трійка 23 лютого 1934 порушила клопотання перед олегією ОДПУ застосувати до Пилипенка С. В. «найвищу міру соціального захосту — розстріл». Колегія ОДПУ УРСР 3 березня 1934 затвердила цю постанову.

ПИЛИХОВСЬКИЙ Антін /н. 25. 05. (06.06). 1880, с. Нова Гребля Ярославського пов., поблизу м. Перемишля, тепер Польща — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. маляр і графік. Навч. у Краків. шк. красних мистецтв (1877—80) у Я. Матейка, пізніше — у Флоренції; з 1882 подорожував по Україні, Білорусії, Росії. Жив у Галичині. Автор портре тів (Б. Хмельницького, 1895, Львів. картинна галерея), полотен на історичні («Хрещення Русі», «Папські посли у князя Данила Галицького», «Бій в татарами біля Десятинної церкви» та ін.). Твори П. репродуковано в численних літографіях. Разом з І. Трушем був організатором «Товариства для розвою руської штуки» у Львові; брав уч. у місцевих виставках.

ПИЛЬНЕНЬКИЙ Сергій Олексійович /н. 25.10. 1924, с. Хмельове Маловисківського р-ну Кіровоград. обл. — + 1999, Київ; поховано там само?/ — критик і літературознавець. Закін. Київ. медінститут, факультет журналістики Київ. ун-ту й аспірантуру. Уч. 2-ї світової війни, воював у партизанах. Тривалий час був на редакторській роботі. Автор книги «Крізь десятиліття», багатьох статей та рецензій у пресі. Працював у вид-вах «Дніпро» і «Здоров»я», де виявив високий професіоналізм. У часи тоталітаризму зазнав різних гонінь і наклепів за своє героїчне партизанське минуле. Одначе вистояв, виявивши неабияку мужність.

ПИЛЬЧИКОВ Дмитро Павлович /н. 28. 10 (07. 11). 1921, Херсон. губ. — + 05 (17). 10. 1893, Харків; поховано там само/ — укр. громад. і культур. діяч, педагог. 1843 закін. Історико-філологічний ф-т Київ. ун-ту. 1846—64 викладав у Полтав. кадет. корпусі, 1846 познайомився з Т. Шевченком і вступив до Кирило-Мефодіївського товариства, але не було його притягнуто до відповідальності. П. попросив у заможної поміщиці Лизавети Іванівни Милорадович (уроджена Скоропадська, донька губерніального маршалка) 6000 рублів. І сам відвіз їх у Гличину 1873 для заснування Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). Отже, разом з Л. Милорадович П. можна вважати фундаторами НТШ. Пізніше переїхав у Харків до сина, де й помер. Про П. писав М. Ф. Сумцов.

ПИЛЬЧИКОВ Микола Дмитрович /н. 09 (21). 05. 1857, Полтава — + 06 (19). 05 1908, Харків; поховано там само/ — укр. фізик, син Дмитра Павловича П. Після закін. 91880) Харків. ун-ту працював там же (з 1889 — пролфесор). Професор Новорос. ун-ту (Одеса, 1894—1902) і Харків. технологічного ін-ту (1902—08). Наук. праці з оптики, електротехніки, рентгенології, геофізики, метрології. 1883 провів геофізичні дослідження Курської магнітної аномалії і відкрив низку нових районів. Одним з перших застосував комбінацію оптичного і гальванометричного методів при ивченні електролізу.

ПИМЕНОВА Ніна Василівна /н. 16. 07 (27. 12). 1888, Пултуськ, тепер Польща — + 14. 04. 1941, Київ; поховано там само/ — укр. геолог і палеоботанік, доктор геолого-мінералогічних наук з 1041. Закін. Вищі жін. природничі курси в Петербурзі (1910). Викладала природознавство і географію у серед. навч. закладах Варшави (1911—14), Москви (1914—19), Києва 91920—23); з 1824 — наук. співробітник кафедри геології АН України, з 1926 — Інту геологічних наук АН України. Одночасно викладала палеонтологію в Київ. ун-ті. Основні праці з питань викопної флори і стратиграфії верхньокрейдових, палеогенових і неогенових відкладів.

ПИМОНЕНКО Микола Корнилійович /н. 25. 02 (09. 03) 1852, Київ — + 13 (26). 03. 1912; там само й поховано, могила на Лук»янівському цвинтарі, праворуч по гол. алеї, ділянка 2, надгробок — художня скульптура ангела, напис: «Академик живописи Николай Корнилиевич Пимоненко 9 марта 1862 г. — + 26 марта 1912». У спільній огорожі могилки з написами: «Муза Вильгельмовна Пимоненко 1904—1961»; «Александра Владимировна Пимоненко 1873—1953»; Київ, вул. Гоголівська, 28, меморіальна дошка з білого мармуру на фасаді, напис позолочено: «У цьому будинку жив і працював видатний український художник Микола Корнилійович Пимоненко 9. 3. 1862—26. 3. 1912. Встановлено 15 грудня 1952 року, виготовлена за проектом архітектора М. М. Говденка» / — укр. маляр, походив з родини іконописного м айстра. Художню освіту здобув у Київ. рисувальній шк., 1882—84 — переб. АМ у В. Орловського, академіком якої став 1904. В численних жанрових полотнах показав життя і побут укр. села, рідну природу. Глибоким знанням нар. звичаїв позначені твори П. «Весілля в Київській губернії» (1891), і «свати» (1892); з 1893 — експонент, з 1899 — чл. Т-ва передвижників. У цей період поряд з картинами на побутові теми («Ворожіння», 1893, «Ярмарок», 1898; «Дівчина з гусьми»), з»явилися твори, сповнені соціального звучання («Проводи рекрутів», 1893, «Жертва фанатизму», 1899). З великим поетичним почуттям, ліричністю й емоційною піднесеністю відвторив П. укр. селянське життя («Брід», 1901; «Продавщиця полотна», 1902; «Біля річки», 1905; «Перед грозою», 1906; «Збирання сіна», 1907; історією та повсякденним життям навіяні й теми картин «Ревнощі» (1901), «У похід» (1902), «Зустріч з земляками» (1908); «Суперниці. Біля колодязя» (1909) та ін. П. є відомим і як майстер портретів («Портрет художниковго батька», 1880; «Автопортрет», «Молодиця», «Художник В. Орловський на етюдах»). У 1884—1900 викладав у Київ. рисувальній шк. Твори П. зберігаються в ДМУОМ. Голосна й цікава дискусія спалахнула була в 1970-і рр. на сторінках моск. газеті «Известия», котру спровокував відомий на той час російськомовниї прозаїк К. Паустовський, а відповів йому М. Рильський. Паустовський стверджував, що в Україні, сказати б, глибокого мистецтва не існує. І заторкнув він якраз ім»я видатного укр. маляра М. Пимоненка, мовля, є там якийся художник Пимоненко, та й той «помішався» на антисемітизмі, маючи на увазі його вражаючу картину «Жертва фанатизму». На ній реалістично зображено життя містечкових євреїв Полісся. Роззлючені юдеї каменували молодесеньку і вродливу єврейку за зв»язок з неєвреєм. Це й обурило К. Паустовського. Рильський уому гідно відповів. Але на українського класика з усіх усюд посипалися листи-прокляття, що й стало відомо широкій громадськості. Юдеї підтримувала Паустовського, українці — Рильського.

ПИНОВСЬКИЙ Сильвестр /н. ? — +?, Київ? ; Поховано?/ — відомий діяч укр. культури, професор Києво-Могилянської академії. Автор рукописного філософського трактату. В УРЕ не представлено.

ПИПІН Олександр Миколайович /н. 25. 03. (06. 04) 1833, Саратов РФ — + 26. 11. 1904, Петербург; поховано там само/ — рос. літературознавець, фольклорист, академік петерб. АН з 1898. Закін. Петерб. ун-т 1853; з 1863 півпрацював з журн. «Современник», з 1867 — у журн. «Вестник Европы». П. — представник культурно-історичної шк. в рос. літера турознавстві. Друкуватися почав 1853. Праці з питань давньої і нової рос. л-ри, рос. нар. словесності, історії слов»ян. л-р, «Історія російської літератури» (вид. 4. т. 1—4, 1911—13). П. досліджував проблеми розвитку укр. л-ри і нар. творчости. Автор нарису з історії укр. л-ри і книзі «Історія слов»янських літератур» (т. 1—2, 1879—81, у співавторстві), статей про укр. літ. процес, про російськомовні твори Т. Шевченка 91888) та рецензії на праці з укр. л-ри. Третій том його «Історії російської етнографії» (т. 1—4, 1890—1902) прис вячено Україні, Праці П. з укр. л-ри та етнографії високо цінували І. Франко, М. Драгоманов та М. Сумцов. Почесний чл. НТШ з 1903.

ПИРОГОВ Микола Іванович /н. 13 (25). 11. 1810, Москва — + 23. 11 (05. 12) 1881, с. Вишня, тепер у межах м. Вінниці; тіло П. збальзамовано, зберігається в склепі при музеї, організованому 1947; стоїть пам»ятник/ — рос. хірург, анатом і педагог, члю-кор. петерб. АН з 1847. Закін. мед. ф-т Моск. ун-ту 1828, захистив докторську дисертацію 1832; в 1841—56 — зав. кафедрою хірургії петерб. Медико-хірургічної академії; здобув всесвітню славу після виходу в сівт «Топографічної анатомії»; з 1866 жив переважно в Україні в своєму маєтку Вишня, село Пирогове (до 1950 — Шереметка) Калинівського р-ну Віннн. обл. Тепер музей-садиба там.

ПИСАРЕВСЬКА Марта Іванівна /уроджена Гевліч; н. 1799, Харківщина — + бл. 1847, с. Вовча, тепер райцентр Харківської обл. — Вовчанськ; поховано там само/ — укр. поетеса, дружина Степана Писаревського, мати Петра писаревського. В альманасі «Сніп» (Харків, 1841) надрукувала вірша «Петрарчина пісня», який дістав схвальну рецензію фахівців. В УРЕ не представлено.

ПИСАРЕВСЬКИЙ Петро Степанович /н. бл. 1820, с. Дворічна, тепер смт Харків обл. — +? ; Поховано?/ — ур. поет, син Стпана Писаревського і матері Марти Іванівни П. Закін. Харків. духовну семінарію. Автор бурлескних віршів («Стецько», «Пан», «Панське слово» та ін.), у яких прагнув відтворити життєві явища в реалістичному дусі. Текст байки «Собака та злодій» власноручно відредагував Т. Шевченко для альманаху «Ластівка».

ПИСАРЕВСЬКИЙ Степан /пс. — Стецько Шереперя; н. 80-і рр. 18 ст. — + 22 (01). 02. 1839, с. Вовча, тепер райцентр Вовчанськ Харків. обл. ; поховано там само, могила на старому місцевому цвинтарі і з давньою зруйнованою церквою (1970) / — укр. письменни к. Навч. у Харків колегіумі; займав різні духовну посади в Харкові, Богодухові, Вовчій. Початок літ. творчості припадає на 1813. Деякі зі своїх віршів поклав на музику, і вони стали народними («Де ти бродеш, моя доле?», «За Німан іду»). Друкувався в альманахах «Сніп», «Ластівка». Під впливом П. писала Марта (дружина) і Петро (син) Писаревські. Навколо родини П. гуртувались молоді письменники. Оперету П. «Купала на Івана» (1840) переробив І. Озаркевич («Весілля, або Над цигана Шмагайла нема розумнішого», 1849), музику до неї написав М. М. Вербицький. На сюжет вірша «За Німан іде» В. Александров написав однойменну оперету (1872).

ПИСАРЕВСЬКИЙ Лев Володимирович /н. 01 (13). 02. 1871, Кишинів — + 23. 03. 1938, Дніпропетровськ; поховано там само/ — укр. хімік, академік АН СРСР з 1930. академік АН України з 1925. Закін. 1896 Новорос (Одеса) ун-т; професор Юр»євського (Тартуського, Естонія) ун-ту (1904—08), Київ. політехн. Ін-ту з 1908, роботу в якому залишив 1911 на знак протесту проти реакційної політики міністра освіти Л. Кассо. З 1913 — професор катеринославських (дніпропетровських) вузів; з 1927 — директор створеного за його ініціативою Укр. ін-ту фізичної хімії (тепер Ін-ту фізичної хімії ім. Л. В. Писержевського АН України). Основні наук. праці присвячено вивченню властивостей і будови пероксидів та надокислот, дослідженню впливу розчинника на хім. рівновагу й вільну енергію хім. реакцій, проблемам хімії з точки зору електронних уявлень. Праці П. сприяли утвердженню висунутих ним загальноприйнятних тепер поглядів на роль електронів у хім. реакціях і поклали сучасній електронній теорії гетерогенного катаклізму.

ПИСЕМСЬКИЙ Григорій Федорович /н. 26. 01 (07. 02). 1862, м. Пирятин, тепер Полтав. обл. — + 25. 07. 1937, Київ; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі, недалеко від могили М. Стражеска, надгробок — циліндрична колона, цоколь-куб, на якому фарфоровий портрет, напис: «Григорий Федорович Писемсикй»/ — укр. акушер-гінеколог, засл. діяч науки України з 1935; у 1888 закін. мед. ф-т Київ. ун-ту. Професор Моск. ун-ту (1913—15), Київ. мед. ін-ту (1921—30), Київ. ін-ту вдосконалення лікарів (з 1930) і водночас (з 1930) — наук. керівник Київ. ін-ту охорони материнства й дитинства. Праці П. присвячені вивченню іннервації, онкології післяродових ускладнень тощо. П. рганізував у Києві першу консультацію для вагітних, приділяв багато уваги організації родопомочі в сільс. місцевості України; очолював Укр. та Київ. наук. т-ва а кушерів-гінекологів.

ПИСКУНІВ Фортунат /н. 1-а пол. 19 ст. — + після 1882; поховано?/ — укр. лексикограф та етнограф. 1873 видав «Словниця української мови»; 1882 вийшло друге видання під назвою «Словарь живого народного письма т активного языка русских южан». Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлено.

ПИСЧЕКОВ Данило Якович /н. січень 1755, м. Новий Оскіл на Слобожанщині, тепер Бєлгород. обл. РФ — + січень 1825; поховано там само/ — укр. лікар. Навч. у Харків. колегіумі та в Моск. і Петерб. госпітальних школах. 1784 в Англаї (Абердін) захистив докторську дисертацію про лікування корости. Акушер Новоросійської (Одеса) лікарської управи і карантинний лікар Таганрога. Видав інструкцію по боротьбі з цингою а Тираспольському та Ольвоопільському повітах. Переклав з англ. мови лікарський «Порадник» з додтаком своїх поправок.

ПИСЬМЕННА Лариса Михайлівна /н. 11. 02. 1914, с. Чоповичі Малинського р-ну Житомир. обл. — + 1992, Киїа; поховано там само/ — укр. письменниці. Закін. у Білій Церкві семирічку, фінансово-статистичний технікум. Навч. у Киїа. лісовому ін-ті. 1945 закін. Пед. уч-ще, завідувала дитячими садками в Київ. та Черкас. областях. 1963—64 очолювала редакцію л-ри для дітей дошкільного віку у вид-ві «Дитвидав» («Веселка»). Автор книжок казок, оповідань і повістей для дітей «Томка з Боготола», «Оповідання», «Золотогривий», «Скарб Вовчої криниці», «Богатир Жовте Око», «Півень Золоте Колесо» та ін.

ПІВНЕНКО Костянтин /н. бл. 1900—1934 загинув у сталінських катівнях; поховано?/ — укр. літ. критик. Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлено.

ПІГРОВ Костянтин Костянтинович /н. 26. 10 (07. 11) 1876, с. Мала Джалга, тепер Апанасенківського р-ну Ставропольс. краю РФ — + 22. 12. 1962, Одеса; поховано там само/ — укр. хоровий диригент і педагог, засл. діяч мистецтв України з 1956. Закін. 1901 регентські класи Петерб. співацької капели, де навч., зокрема, в А. Лядова (гармонія). Був учителем співів і церковним регентом у містах Росії та України. П. — засновник і художній керівник (1930—40, молдав. хорової капели; з 1936 — «Дойна»). В 1920—31 і 1936 — викладач Одес. консерваторії (з 1946 — професор), де організував і очолив кафедру хорового диригування і хор студентів (1944).

ПІГУЛЯК Юстин Григорович /н. 1845, с. Нові Мамаївці, тепер с. Новосілка Кіцманського р-ну Чернівецької обл. — + 02. 06. 1919, Чернівці; поховано там само/ — укр. маляр. 1874 закін. Віденську акад. образотворчого мистецтва. Автор портретів: «Автопртртет», 1885; Ю. Федьковича, 1886; Б. Хмельницького, кінець 19 ст. ; С. Воробкевича 1887; Т. Шевченка, 1889; Ольги Кобилянської, 1916; творів побутового жанру («Гуцули», «Любов і вірність», «На перелазі»); пейзажів, творів за мотивами поезії Т. Шевченка.

ПІДВИСОЦЬКИЙ Володим ир Васильович /н. 24. 05 (05. 06) 1857, с. Максимівка, тепер Ічнянського р-ну Черніг. обл. — + 22. 01 (04. 02) 1913, Петербург; поховано там само?/ — укр. педагог. Закін. 1884 мед. ф-т Київ. ун-ту. Професор Київ. ун-ту (1887—1900) та ун-ту в Одесі (1900—05); у 1905—13 — директор Ін-ту експкериментальної медицини в Петербурзі, Праці присвячено вивченню мікроскопічної будови підшлункової залози, процесц регенерації (зокрема, залоз), проблемам загальної патології, інфекції та імунітету, етілогії, мікробіології тощо. З наук. шк. П. вийшлли відомі вчені: Д. К. Заболотний, Л. О. Тарасевич, С. М. Щасний та ін. П. брав уч. у боротьбі з епідемією холери в Києві (1892), в організації мед. ф-ту в Одесі (1900).

ПІДВИСОЦЬКА Емілія /н. 08. 02. 1856, м. Хирів, тепер Старосамбірського р-ну Львів. обл. — + 1920-і рр., Одеса; поховано там само/ — укр. актриса, дружина Костя Осиповича П. ; 1876—1905 працювала в Театрі т-ва «Руська бесіда „у Львові, 1889—92 — в трупі М. Кропивницького і М. Старицького, 1905—17 — у трупах П. Прохоровича, Л. Сабініна. Ролі: Горпина („Шельменко-денщик“ Квітки основ“яненка), Стеха („Назар Стодоля“ Шевченка), Настя, Марина Пас ічна („Украдене щастя“, «Учитель «І. Франка) та ін.

ПІДВИСОЦЬКИЙ Кость Осипович/н.23.06.1851, с. Коржова, тепер Монастириського р-ну Терноп. обл. — + 12. 06. 1904, с. Медуха, тепер Галицького р-ну Івано-Франк. обл. ; поховано там само/ — укр. актор, режисер і драматург. Чоловік Емілії П. 1875—81, 1882—85 виступав в укр. -польській трупі О. Бачинського; 1881—82; 1886—89 — катор, 1893—97, 1900—02 — катор і режисер укр. театру «Руська бесіда» у Львові. 1889—92 грав у трупах М. Ярошенка, О. Суходольського. Ролі: Бичок («Глитай, або ж Павук» Кропивницького), Іван («Безтеланна» Карпенка-Карого), Осип («Ревізор» Гоголя) та багато ін.

ПІДГІРЯНКА Марійка /справж. — Ленерт-Домбровська Марія Омелянівна; н. 29. 03. 1881, с. Білі Ослави, Надвірнянського р-ну Івано-Франк. обл. — + 20. 05. 1963, Львів; поховано там само/ — укр. поетеса. По закін. учительської семінарії (1909) учителювала (до 1941). Авторка зб. «Відгуки душі» (1803), поеми «Мати-страдниця» 91919), віршів для дітей.

ПІДГОРЕЦЬКИЙ Борис Володимирович /н. 25. 03 (06. 04) 1873, м. Лубни, тепер Полтав. обл. — + 19. 02. 1919, Москва; поховано там само, могила на Ваганковому цвинтарі/ — укр. композитор, етнограф, муз. критик, педагог. Закін. Варшав. муз. ін-т; з 1900 жив у Москві. Виїздив в Україну, де записав понад 120 пісень; з 1916 викладав хорове диригування у Моск. народ, консерваторії, працював як муз. критик (1918—19, газ. «Известия ВЦИК»). Автор опер «Купальська іскра» (вперше пос тавлено в Києві 1901), «Бідна Ліза» (1916), хорів, творів для романсів (на слова Т. Шевченка, І. Франка, О. Пушкіна, Г. Гейне). Серед критичних праць — дослідження про творчість тепер забутого укр. композитора П. Сениці.

ПІДДУБИК-СУЩЕВСЬКИЙ Петро Карпович /н. 04. 09. 1756, Чернігівщина — + 1811, Чернігів? ; Поховано?/ — укр. лікар. Закін. Черніг. колегіум та шк. при Петерб. адміралтейському шпиталі (1781); після військ. служби був оператором Чернігів. лікарської управи (з 1797). Автор наук. праць. В УРЕ не представлено.

ПІДДУБНИЙ Іван Максимович /н. 26. 09. (08. 10) 1871, с. Богодухівка, тепер Золотоніського р-ну Черкас. обл. — + 08. 08. 1949, м. Єйськ, тепер Краснодарського краю РФ; поховано там само, могила в міському парку, надгробок з барельєфом, з переднього боку напис: «Русский богатырь Иван Максимович Поддубный. Заслуженный мастер спорта, чемпион мира по борьбе 1871—1949»; з тильного боку напис: «К себе любви народной полон Здесь русский богатырь лежит, Ни разу не был побежден он, Победам же и счет забыт. Пройдут года… не увядая в сердцах наших будет жить, себе соперников не зная. Лишь смерть не мог он победить!»/ — видатний укр. спортсмен, професіональний борець, засл. артист РРФСР з 1939, засл. майстер спорту з 1945; з 1897 почав виступати на цирковій арені як атлет-гирьовик та борець. 1905—08 завоював звання чемпіона з класичної боротьби серед професіоналів. За 40 рокіфв виступів П. не прогрвав жодного чемпіонату; здобув світове визнання як «Чемпіон чемпіонів», «русский богатырь». Про П. написано чимало книг, а єврейсько-російський поетик Є. Євтушенко присвятив йому вірша. Однак Іван Максимович був справжнім українцем, навіть не володів рос. мовою. Подейкують, що за німців торгував своїми медалями, бо нічого було їсти. Совєти й москалі на старість його забули. А ми — «раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття…» От і все.

ПІДКОВА ІВАН (див. Іван Підкова).

ПІДМОГИЛЬНИЙ Валеріан /н. 02. 02. 1901, с. Чаплі під Катеринославом, тепер Дніпропетр. обл. — + 03. 11. 1937 розстріляно енкаведистами, Соловецький табір особливого призначення; поховано? УРЕ подає таку дату смерті: «19. 12. 1941». Конспірація!/ — укр. письменник. Закінчивши з похвальною грамотою Катеринославське реальне уч-ще, вступив на математичний ф-т Київ. ун-ту, але матеріальна скрута змусила облишити навчання і йти працювати в школу. 1920 виходить перша книжечка П. з 9-и оповідань. 20-річним хлопцем П. переклав філософський роман А. Франса «Таїс», а згодом — цілу бібліотечку франц. майстрів слова останніх двох століть (Дідро, Вольтер, Мопассан, Гюго, Бальзак). Навіть рання проза засвідчувала, що він розв»язав для себе проблему національного і вселюдського. Всупереч офіційному твердженню про верховенство змісту над формою, він утверджував для укр. прози національність змісту і європейські форми. П. рішуче заявив про себе як прихильник інтелеетуальної прози. Особливо яскраво розкрився письменників талант у романі «Місто» (1928). Не менш гострим був і наступний його роман «невеличка драма» (1930). Який зміг вийти лише в журналі. Переслідування «попутництва» набирало вже фіскальних форм, надто після процесу СВУ. А П. був у дружніх взаєминах з С. Єфремовим, Людмилою Старицькою-Черняхівською, М. Іванченком, які пройшли через те пуюлічне судилище. Самого його заарештовано 8 грудня 1934 у письменницькому будинку творчості поблизу Харкова, де працював над останнім ссвоїм твором «Повість без назви». І нкримінувалося йому, ніби брав уч. у роботі терористичної організації, що ставила за мету влаштування терору проти керівників партії. Слідство в Харкові, а потім у Києві велося по групі «контрреволюційної терористичної організації», до якої було приписано Є. Плужника, М. Куліша, В. Вражливого, М. Любченка (Кость Котко), О. Ковіньку, Г. Майфета — усього сімнадцять чоловік. На всії допитах П. відповідав однією фразою: «Винним себе не визнаю». Коли тиск посилився, написав офіційну заяву слідчому єврею Бліску, в якій зазначав: «Беручи до уваги, що Вашою заявою матеріалу в моїй справі досить для віддання мене досуду… я даю таке сумирне зізнання: 1. Ніколи ні до якої терористичної оргнізації я не належав і не належу. 2. Ніколи ніякої терористичної діяльності я не проводив. № . Про існування подібних організацій, про їх діяльність або про діяльність осіб, зв»язаних з ними, я ніколи нічого не згав. Інакше, як з виступів представників Радвлади й партії в пресі й на прилюдних зборах. 4. тому всякі зізнання інших осіб та обвинувачення мене в приналежності до терористичної організації і в терористичній діяльності я рішуче відкидаю як брехливі й наклепницькі». Та це був глас волаючого в пустелі. За вироком виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР 27—28 березня 1935 П. засуджено на десять років позбавлення волі; покарання відбував у Соловецькому таборі особливого призначення, де й розстріляно 3 листопада 1937.

ПІДРІЗ (Подрєз) Аполлінарій Григорович /н. 18 (30). 11. 1852, кол. Куп»янський повіт Харків. губ. — + 09 (22). 11. 1900, Харків; поховано там само?/ — укр. хірург. 1875 закін. мед. ф-т Харків. ун-ту, з 1837 — професор цього ж ун-ту. Праці присвячено питанням воєнно-польової хірургії, хірургії серця, урології, кістково-суглобового туберкульозу тощо. Вперше в Росії здійснив видалення селезінки (1887) та операцію на пораненому серці (1897).

ПІДСУХА Олександр Миколайович /н. 16. 10. 1918, с. Ніжиловичі, тепер Макарівського р-ну Київ. обл. — + вересень 1989, на 72 році життя трагічно загинув в автомобільній катастрофі поблизу Києва; поховано в Києві, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. поет і прозаїк, дослідник укр. культури. Закін. англ. ф-т Харків. пед. ін-ту іноземних мов (1939). Викладав у Донецьк. індустр. Ін-ті, в Київ. пед. ін-ті; з 1953 по 1958 — відповідальний редактор журн. «Дніпро», згодом — заст. голови правління СПУ, зав. редакцією серії «Романи й повісті» вид-ва «Дніпро»; з 1973 по 1979 — голова правління культури Т-ва культурних зв»язків з українцями за кордоном. Автор поетичних зб. «Солдати миру» (1948), «Я хочу миру» (1949), «Життя за нас» (1950), «Героїка», «Слово про наших друзів» (1951), «Услід за нами» (1953), «Поеми» (1954) та багато ін. На поч. осені 1989 газ. «Культура і життя» проводила Круглий стіл, присвячений дол архіву і творчої спадщини О. Довженка. Активну уч. узяв П. — один з кращих дослідників і пропагандистів видатного кіномистця, про що тоді й писала в № 39 газ. «Культура і життя». Проблема Довженкового архіву й, зокрема, його «Щоденника» кровно зачипала долю Юлії Солнцевої. П. ж у свою чергу пообіцяв у наступних публікаціях розповісти, хто ж виривав сторінки того нетлінного «Щоденника» І тоді сталася фатальна автомобільна катастрофа. Кінці, як то кажуть, у воду.

ПІКСАНОВ Киріякович /н. 31. 03 (12. 04) 1878 с. Дергачі, тепер Дергачівського р-ну Саратов. обл. РФ — + 10. 02. 1969, Ленінград; поховано там само/ — рос. літературознавець, чл. -кор. АН СРСР з 1931. Друкуватися почав 1902; дослідник давньої рос. л-ри, творчості О. Грибоєдова, І. Тургенєва, М. Горького («Про класиків» 1933; «Горький — поет», 1940; «… Лихо з роззуму» в історії реалізму», 1947 та ін. Вивчав процес єднання л-р народів СРСР («Горький і національні літератури», 1946; «Проблеми вивчення літератур народів СРСР», 1948), питання укр. л-ри («Дві книжки про Шевченка», «Шевченко в моєму житті», 1939). Був другом укр. культури.

ПІЛЬГЕР Федір Васильович /н. 05. 06. 1761, м. Вецлар, Німеччина — + 13 (25). 04. 828, Харків; поховано там само?/ — один з перших в Україні професорів ветеринарії. Закін. 1779 Берлін. ун-т. За праці по застосуванню у вивченні хвороб людей і тварин порівняльного методу 1802 П. присвоєно звання професора Гісенського ун-ту. 1806 преїхав в Україну і працював у Харків. ун-ті зав. кафедрою лікування тварин. 1817 заснував перший у Росії журнал «Украинский домовод»; 1801—03 видав нім. мовою двотомник «Систематичний посібник з теоретичної і практичної ветеринарії».

ПІОНТЕК Люціана Карлівна /н. 01. 07. 1899, м. Лубни, тепер Полтав. обл. — +25. 09. 1937 загинула в сталінських катівнях; поховано?/ — укр. письменниця, за національністю німкеня. Закін. Полтав. гімназію, навч. у Харків ІНО; вчителювала, працювала журналісткою, літредактором у вид-ві «Мистецтво». Друкуватися почала 1917; видала зб. поезій «Тихим дисонансом» та оповідань — «балаклава». 1923—27 разом зі своїм чоловіком І. Куликом жила в Канаді, де брала уч. у роботі укр. колонії, викладала в робітн. школі. Належала до заокеанської філії «Гарту» в Канаді, затим ВУСППу, була чл. ВКП (б). Заарештовано 5 серпня 1937, оскільки опреуповноважений III НКВС УРСР сержант держбезпеки москаль Давидов «знайшов», що вона є «агентом англійської, німецької та польської розвідок». 19 серпня П. зі зрозумілих причин «зізналася».

ПІРАДОВ Володимир Йосипович /н. 02 (14). 02. 1892, Варшава, Польща — + 20. 04. 1954, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, надгробок з написом: «„Дирижер, профессор Владимир Иосифович Пирадов 1892—1954, от жены и дочери“/ — укр. диригент. Нар. артист Казах. РСР з 1943 та України з 1947. Муз. освіту здобув у Тбіліському відділенні імператорського рос. муз. т-ва по класу теорії і композиції профеора М. Ніколаєва і співу — в професора В. Зеленого (1914); з 1916 П. працює спершу як співак, а потім як диригент в оперних театрах Тбілісі, Баку, Казані, Нижнього Новгорода, Алма-Ати, Єревана, Мінська, Владивостока, а також у Великому театрі в Москві. 1944—47 П. очолює худож. керівництво Харків., а з 1950 — Київ. театрів опери та балету Ім. Шевченка й займає кафедру оперного диригування в консерваторії. На київ. сцені поставив опери „Продана наречена“ Б. Сметани та „Даїсі“ З. Паліашвілі, диригував виставами „Аїда“ Д. Верді, „Івн Сусанін“ М. Глинки, „Борис Гоуднов“ М. Мусоргського, „Пікова дама“ П. Чайковського, „Царева наречена“ Римського-Корсакова, „Богдан Хмельницький“ К. Данькевича та ін. Серед учнів його слід назвати С. Душенка, П. Дроздова, А. Дугащева, В. Вітковського та ін.

ПІСКОРСЬКИЙ Володимир Костянтинович /н. 29 07 (10. 08) 1867, Одеса — + 03 (16). 08. 1910, Київ (УРЕ: Казань); поховано там само, могила на Звіринецькому цвинтарі, неподалік від могил Тарновських; певно, тлін перенесено з цвинтаря на Аскольдовій могилі/ — укр. історик. Закін. 1890 Київ. ун-т. Учень І. В. Лучицького; з 1893 викладав у Київ. ун-ті, з 1901 — професор Ніжиню істор. -філологічного ін-ту, з 1906 — професор Казанск. ун-ту. Автор праць з історії середньовічної Італії, Іспанії й Португалії.

ПІСНЯЧЕВСЬКИЙ Віктор /н. ? — + 1933, Братіслава, Словаччина; поховано там само (за відомостями на 1967) загубилася./ — укр. лікар, визнаний долідник-науковець, доктор медицини, журналіст, співробітник газети «Рада», редагував у Відні тижневик «Воля». Навч. у Подільській семінарії та Петерб. військово-мед. академії. В УРЕ не представлено.

ПІТАЄВСЬКИЙ (? — ? ; поховано?/ — укр. інженер, мав добрий голос, навчав співів, близько приятелював з відомим співаком М. І. Донцем. Після 2-ї світової війни виїхав до Італії, знав деталі арешту М. Донця. Ін. відомостей немає. В УРЕ не представлено.

ПІЧЕТА Володимир Іванович /н. 09 (21). 10. 1878, Полтава — + 23. 06. 1947, Москва; поховано там само?/ — укр. російськомовний історик, академік АН наук СРСР з 1946, академік АН БРСР з 1928. По закінченні історико-філологічного ф-ту Моск. ун-ту (1901) викладав історію в Коростишеві, Катеритнославі; з 1905 — у Москві. 1021—29 — ректор Білорус. ун-ту; з кінця 1930-х рр. працював в Ін-ті історії АН СРСР і в Моск. ун-ті. Автор праць з історії Росії, Білорусії, Польщі, Литви. П. приділяв велику увагу проблемам періодизації історії України, етногенезу українців, народно-визвольній війні проти польс. загарбників 1648—54.

П»ЄХ Любомир /н. 1930, с. Лосє біля Криниці, тепер Польща — + 10. 03. 1989, США; поховано на цвинтарі св. Андрія в бавн Бруку Нью-Джерсі/ — укр. сіспільний і громад. діяч. Почат. шк. закін. у рідному селі; 1947 внаслідок акції «Вісла» родину примусово вивезено в околиці Вроцлава. Так закін. мех. Технікум і здобув диплома майстра техн. Знань. 1955 одним з перших включився в працю УСКТ у Вроцлаві, організував пункти відділів, був секретарем гуртка УСКТ. 1979 виїхав до США, де активно включився до суспільної праці в Організації оборони Лемківщини (ООЛ). 1983—88 був головою 5-го відділу ООЛ, перед кінцем виконував функції організаційного референта в Крайовій управі ООЛ. В УРЕ не представлено.

ПЛАТОНОВ Харитон Платонович /н. 1842, с. Ворона Молозького пов. Ярославс. губ. РФ — + 05. 09. 1907, Київ? ; Поховано?/ — укр. маляр. 1859 оседився в Києві, близький до передвижників. У його картинах відтворено селянське горе («Жебрак», 1874; «Погорільці», 1876), поневіряння дітей «Наймичка», 1880) тощо. П. — автор портрета кобзаря Вересая (1885).

ПЛЕВАКО Микола Антонович /н. 27. 11. (09. 12) 1890, с. дворічне, тепер смт Харків. обл. — + 11. 04. 1041 загинув у сталінських катівнях? Поховано?/ — укр. літературознавець і бібліограф. Закін. Харків. ун-т 1916. Викладав укр. л-ру у вузах Харкова, Києва; з 1926 — керівник кабінету бібліографії Шевченка Тараса Інституту (Харків). Автор праць про творчість Т. Шевченка «Шевченко й критика», «Шевченків „Щоденник“, його історія, зміст і значення» (обидві — 1924). Досліджував творчість Г. Квітки-основ»яненка, М. Шашкевича, Б. Грінченка. Упорядник двотомної «Хрестоматії української літератури», де вміщено біографії 75 письменників з докдладними біографіями. У Москві був відомий адвокат-дворянин Федір Никифорович Плевако. Чи не рідня це?

ПЛЕТЕНЕЦЬКИЙ Єлисей Михайлович /н. бл. 1554, с. Плетеничі, тепер Перемишлянського р-ну Львів. обл. — + 29. 10. 1624, Київ; поховано там само, могила в Успенському соборі Києво-печерської лаври, який зруйнували енкаведисти 1941, зіпхнувши свій гріх на німецьких фашистів/ — укр. церковний, культурний і громад. діяч; походив з дрібношляхетської родини. Як архімандрит (з 1595) пінського Ліщинського монастиря брав уч. у православному соборі в Бресті (1596), де засудив Брестську унію 1596. Ставши архімандритом Києво-Печерської лаври 9 з 1999), повернув лаврі земельні володіння, відібрані у неї польс. королем Сигізмундом III і віддані уніатам. Відкрив Києво-Печерську друкарню (1615), в Радомишлі заснував аперову фабрику і сприяв будівництву шкіл. Запросив до Києво-Печерської лаври видатних культурно-освітніх діячів (З. Копистенського, П. Беринду, С. Беринду, Т. Земку, Л. Зизанія, Г. Дорофієвича та ін.), організував видавничу діяльність, яка сприяла перетворенню Києва на поч. 17 ст. на великий культурний центр, оплот боротьби проти польс. агресії.

ПЛЕЩИНСЬКИЙ Іларіон Миколайович /н. 28. 04. 1892, Дошкинці, тепер м. в Білорусії — + 06. 02. 1961, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ділянка 42, ряд 6; надгробок з чорного мармуру, викарбувано барельєфного портрета, напис: «1892—1961 художник Илларион Плещинский»/ — укр. графік. Навч. 1919—21 у Казан. худож. ін-ті; в 1920-х рр. переїхав до Києва. Працював переважно в галузі ліричного пейзажу, а також плаката, книжкової та промислової графіки. Створив серії літографій, офортів і малюнків: «Київ. Краєвиди на березі Дніпра» (1927), «По шевченківських місцях», «Шевченківський заповідник у Каневі» (1936—38) тощо.

ПЛИХАНЕНКО Сава /н. 1-а пол. 18 ст., Білоцерківщина? — + 1768 страчено польс. загарбниками за уч. у повстанні, Кодня, тепер Житомир. р-ну Житомир. обл. ; поховано там само?/ — укр. повстанець, автажок гайдамацького загону, уч. Коліївщини. Весною 1768 організував із селян с. Малополовенького (тепер Фастівського р-ну Київ. обл.) і сусідніх сіл гайдамацький загін. Очолювані П. гайдамаки разом із загоном, яким керував А. Журба, діяли поблизу білої Церкви. П. було захоплено в полон польс. карателями й страчено.

ПЛОТНИКОВ Володимир Олександрович /н. 07 (19). 05. 1873, м. Орел, тепер РФ — + 11. 09. 1947, Київ; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі, ділянка 26, ряд 8, надгробок з лабрадориту, напис: «Действительный член Академии наук УССР Плотников Владимир Александрович 22. 6. 1874—9. 9. 1947». Могилу (1966) занедбано. Впадає в око, що дати народження й смерті в УРЕ і на надгробкові розходяться. Проте в «СЭС» такі самі, як і тут. Де істина?/ — укр. фізико-хімік, чл. -кор. АН СРСР з 1932, академік АН України з 1920. Закін. 1895 Моск. ун-т; 1899—41 працював у Київ. політех. ін-ті (1910 — професор). Одночасно 1931—41 — директор Ін-ту хімії АН України. З 1945 — зав. лабораторією Ін-ту загальної та неорганічної хімії АН України. Основні наук. праці присвячено неорганічній хімії, хімії комплексних сполук алюмінію та його солей і електрохімії неводних розчинів. Довів існування тісного зв»язку між електролітичною дисоціацією і комплексоутворенням у розчинах.

ПЛОХИНСЬКИЙ Михайло Мелетійович /н. 1864, курська губ., терер РФ — + 1906, Харків; поховано там само?/ — укр. історик-архівіст. По закін. Харків. ун-ту працював викладачем історії в гімназіїї й одночасно архіваріусом Харків. істор. архіву (1888—97). Досліджував головним чином соціально-економічні відносини в Україні 2-ї пол. 17—18 ст. У праціх П. «Іноземці в Старій Малоросії» (ч. 1. Греки, цигани, грузини, М., 1905), «Матеріали для історії внутрішнього життя Лівобережної України» (Х., 1891) та в деяких ін. статтях, олпублікованих у «Сборнике Харьковского историко-филологиического общества» є багато документальних матеріалів.

ПЛРОЩЕВСЬКИЙ Владислав Казимирович /н. 1858, с. Нижанковичі, тепер смт Старосамбірського р-ну Львів. обл. — + 17 (19). 01. 1892, Львів; поховано там само 19 (31). 01. 1892/ — укр. актор і теат ральний художник-декоратор. Дебютував на польс. сцені у Львові; 1874 вступив до укр. театру т-ва «Руська бесіда» у Львові. Талант П. яскраво виявився в ролях трагчного плану; виступав у комедіях та оперетах.

ПЛОЩАНСЬКИЙ Венедикт Михайлович н. 1834, Галичина — + 1902, Москва? Поховано там само чи у Вільно?/ — історик Галичини й публіцист, «москвофіл2. 1871—87 редагував у Львові газ. „Слово“, що заперечувала право укр. нар. на самостійний нац. розвиток. ; 1887 емігрував до Росії. Автор праць з історії зх. -українських земель.

ПЛУЖНИК Євген Павлович /н. 26. 12. 1898, слобода кантемирівка, тепер смт Воронезької обл. РФ — + 02. 02. 1936 у тюрмі лікарні на Соловках; поховано там само в братській могилі/ — укр. письменник. Навч. у сільс. шк., потім у Воронежськйй гімназії, звідки було виключено за уч. у політ. гуртках. Навесні 1919 приїхав до Києва працювати і вчитися, але вир громадянської війни змусив повернутися додому. Лише влітку 1921 вступив до Київ. муз. -драм. ін-ту ім. М. Лисенка, але не закінчив його, бо професійно зайнявся літературою. Публікувати свої вірші П. почав 1924. Та, будучи надто вимогливим до себе й до слова, за десять років творчої праці видав лише дві поетичні зб. «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927). А третя — «Рівновага» вийшла друком уже після поетової см ерті. Щоправда, він ще був автолром і роману «Недуга» (1928) й трьох п»єс: «Професор Сухораб», «У дворі на передмісті» (обидві опубліковано 1929). На поч. творчого шляху П. перебував у літорганізації «Ланка», потім — МАРСІ. Ордер на раешт і трус у його квартирі було виписано 1 грудня 1934. А 2 грудня уповноважена секретно-політичного відділу НКВС УРСР єврейка Гольдман скомпонувала постанову, в якій П. звинувачувано в тому, що він «є членом контрреволюційної організації, був зв»язаний з націоналістичною групою письменників, вів контрреволюційну роботу в Київському інеституті ім. Шевченка. Знав про практичну діяльність організації по підготовці терактів». У ті ж дні одночасно було заарештовано в Харкові Г. Епіка, В. Підмогильного, М. Куліша та ін. ; у Полтаві — Г. Майфета, П. Ванченка, О. Ковіньку та ін. У січні 1935 усіх їх приконвоювали в спецкорпус НКВС у Києві, в 27—28 березня організували судовий процес виїзної військової колегії Верховного суду СРСР. Вирок П., як і ін. в»язням — 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у словецьких таборах. Як видно з протоколів, звинувачуваний підписував те, що йому підсовував слідчий єврей М. Хаст. На Соловках він в основному перебував у лікарні, зрідка писав листи в Україну. Останнього листа датовано 26 січня 1938. У липні 1994 в Києві на Прорізній вул., 18, де 1921—23 жив і творив поет, відкрито меморіальну дошку з барельєфним портретом, а центральній б-ці Старокиївського р-ну присвоєно ім»я Євгена Плужника.

ПЛЮЩ Олексій Львович /н. 13 (25). 05. 1837, с. Оленівка, тепер Вознесенського р-ну Черніг. обл. — + 13 (25). 05. 1907 вкоротив собі життя — застрелився; поховано там само, могила в батьковому садку села Оленівки/ — укр. письменник. Смкінчив гімназію у Варшаві (Польща), навч. у Ніжинському історико-філологічному ін-ті (1906—07). Друкуватися почав 1905. За 20 років життя встиг виявити себе як прохаїк, драматург і поет. твори П. (оповідання «Плач шаленого», «Сповідь», «Страшна помилка», «Записки недужої людини», повість «Великий у малім і малий у великім»). Захоплювався громадською роботою, організував у Ніжині укр. гурток, працював у місцевій «Просвіті» як книгар і діловод; людина неврастенічної вдачі; належав до найчистіших серцем свого підлого часу. 1911 і 1912 заходами І. Л. Липи й коштом Одеської літературної спілки видано два томи його творів, залишилися рукописи, що зберігаються у великому архіві Івана Липи. В УРЕ не представлено. В УРЕ не зазначено причину, місце смерті й поховання Л.

ПЛЮЩ Охрім /н. 1872 — + після 1930-х рр; репресовано? Поховано?/ — укр. інженер, знавець залізничної справи. Автор спеціальних праць із ділянки залізничного будівництва. В УРЕ не представлено.

ПО Ліна /справж. — Горенштейн Поліна Михайлівна; н. 18. 01. 1899, м. Катеринослав, тепер Дніпропетровськ — + 26. 11. 1948; поховано там само/ — укр. скульптор. 1920—24 навчалася у Вищих хореографічних майстернях і водночас на скульптурному відділі ВХУТЕМАСу в Москві. 1934 втратила зір і відтоді працювала як скульптор. Автор статуеток на хореографічні теми, портретів, тематичних скульптур, композицій.

ПОБУВАЛЕЦЬ Володимир /н. 1898 — + 1929; поховано?/ — укр. скульптор. Твори: «Заповідник», «Портрет І. Франка», «Лада», «Танцюристка» тощо. В УРЕ не представлено.

ПОГОРЕЦЬКИЙ Петро Іванович /н. 1740 (УРЕ: 1734), с. Чорногородка, тепер Макарівського р-ну Київ. обл. — + 1780, Москва; поховано там само?/ — укр. лікар. Закін. 1757 Київ. духовну академію, Петерб. мед. шк. при адміралтейському шпиталі (1759) та Лейденський ун-т у Голландії (1765), де захистив докторську дисертацію «Про напівметал нікель». У Моск. мед. госпітальній шк. викладав 1765—69 фармакологію і діагностику. Його переклади мед. книг і статей з франц. «Енциклопедії» Д. Дідро сприяли створенню укр. і рос. мед. термінології. Активний уч. боротьби з чумою в Москві 1771 разом зі своїм земляком Самойловичем.

ПОГРЕБЕЦЬКИЙ Михайло Тимофійович /н. 23. 12. 1892, м. Ялуторовське кол. Тобольської губ., тепер Тюменська обл. РФ — + 16. 08. 1956, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі по гол. алеї, за церквою, надгробок з написом: «Ученый. Исследователь. Альпинист. 1902—1956». Зверху факсиміле «М. Погберецкий»/ — укр. альпініст, лікар, засл. майстер спорту СРСР з 1939; з 1921 жив в Україні; 1926—36 керував двадцятьма вперше проведеними сходженнями на безіменні вершини Тянь-Шаню (під час подорожі було відкрито і занесено на карту невідомі доти долини, льодовики, хребти. 1938 організував першу Українську альпініаду. Його ім»ям названо дві вершини Тянь-Шаню і одну на Памірі. В УРЕ не представлено.

ПОГРЕБНЯК Яким /н. 1-а пол. 18 ст., с. Нова Водолага на Харківщині, тепер смт Нововодолазького р-ну тієї самої обл. — + під кінець 18 ст. ; поховано?/ — укр. нар. майстер-будівничий 18 ст. На замовлення запорізьких козаків збудував Троїцький собор у Новомосковську (кол. Новоселиця); 1773—79, перебудовано 1888. Собор цей — один з найвизначніших зразків укр. нац. дерев»яної архітектури; спершу П. зробив модель собору з очерету, яку замовники-козаки ухвалили для здійснення в натуральному вигляді.

ПОДЖІО Олександр Вікторович /н. 27. 04 (08. 05) 1798, Чигиринський пов. Київ. губ. (УРЕ: Миколаїв) — + 06 (18). 06. 1873, с. Вороньки, тепер Бобровицького р-ну Черніг. обл. ; поховано у с. Вороньках, там же поховано й С. Волконського та його дружину Марію Волконську/ — декабрист, підполковник у відставці; батько — виходець з Італії; 1814—25 служив у війську; 1921 вступив до Північного т-ва декабристів; з 1923 — чл. південного т-ва декабристів. Здійснював зв»язок з обома ними, виконував важливі конспіративні доручення. Найближчий сподвижник П. І. Пестеля, висловлювався за знищзення царської родини і встановлення республіки. В грудні 1825 спонукав С. Г. Волконського та ін. декабристів підняти повстання в Тульчині. Засуджено до смертної кари, заміненої 20-а роками каторги. Відбував її в Нерчинських руднях (тепер забайкалля). З 1839 — на поселенні в Іркутській губ. ; з 1863 кілька років жив за кордоном, де зблизився з О. Герценом. Автор «Записок декабриста».

ПОДОБАЙЛО Степан н. поч. 17 ст. — + 1654, Старий бихів, убито під час війни з польк. окупантами; могила в Іллінському монастирі в Чернігові/ — чернігівський полковник, уч. Визвольної війни укр. нар. 1648—54 з польс. окупантами; служив драгуном у польс. війську, 1848 перейшов до Б. Хмельницького; брав уч. у ряді битв, у серпні 1651 керував наступом козацьких військ на Лівобережжі, брав уч. у Переяславській раді, очолював Чернігівський полк у війну 1654—55. В УРЕ не представлено.

ПОДОЛИНСЬКИЙ Сергій Андрійович /н. 19. 07. 1850, с. Ярославка Звенигородського пов., тепер Шполянського р-ну Черкас. обл. — + 30. 06. 1891, Київ; поховано там само, спершу було поховано на цвинтарі Аскольдова могила, а при ліквідації там поховань у 1930-х рр. тлін перенесено на Звіринецьке кладовище; могила тепер (1967) у 1-у ряду через одну могилу від оховань Тарновських; на надгробку напис: «Сергій Андреевич Подолинскій. Родился 19 июля 1850 г., скончалася 30 июня 1981 г.» Поховання вкрай занедбане (1967) / — видатний укр. мислитель, учений, журналіст і видавець. Про нього марксистські пропагандисти в усіляких довідниках наговорили багато побрехеньок і зарахували до свого табору. Такі брехні вони вели про багатьох укр. діячів і, зокрема, про І. Франка, М. Драгоманова, М. Павлика, з якими П. плідно спфвпрацював. 1871 П. закін. Київ. ун-т, де знайомиться зх В. Антоновичем, М. Зібером, О. Русовим. Вирушивши цього ж року за кордон, різко змінює напрямок своїх студій — вивчає в провідних ун-тах Європи медицину, фізіологію, соціологію, економіку, бажаючи прислужитися своєму народові як теоретично, так і практично. В цей же час співпрацює у відомому журналі П. Л. Лаврова «Вперед», де друкує низку статей на соціальні, медико-гігієнічні та національні теми. Він надає особливої уваги станровленню національно-визвольного руху, сприяючи творенню національно-культурних громад, часописів тощо. Зокрема, спільно з М. Драгомановим та М. Павликом зорганізовує укр. часопис «Громада», який друкувався в Женеві. Орієнтація видання була на вільну Україну — демократичну державу. П. розробляє методологічні підвалини і створює оригінальну теорію еколого-економічного розвитку людства, яку викладає в низці праць, які, крім української, з»являлися 1880-х рр. англійською, французькою, німецькою, італійською та рос. мовами. Він передбачав сучасні концепції про біосферу та ноосферу. Його праці краще були відомими в Європі, ніж у себе вдома.

ПОДОЛИНСЬКИЙ Андрій Іванович /н. 01 (13). 07. 1806, Київ — + 04 (16). 01. 1886; там само й поховано; спочатку поховали на цвинтарі Аскольдова могила, а в 1930-х рр. тлін перенесено на Звіринецький цвинтар, поховання в одній огорожі з могилою Сергія Андрійовича П. Надгробок чорного каменю, лежав повалений, на ньому напис: «Андрей Иванович Подолинский род 1 июля 1806, сконч. 4 января 1886 г.»/ — російськомовний поет, українського роду, служив чиновником, почав друкуватися 1826. Закін. пансіон при Петерб. ун-ті 1824; є твори на матеріалах укр. нар. порбуту і нар. повір»їв.

ПОДОЛЯКА Іван /н. поч. 18 ст., містечко Кропивни, тепер село Золотоніського р-ну Черкас. обл. — + після 1750; поховано?/ — керівник гайдамацького загону, уч. гадамацького руху 1740—50-х рр. Пішов на Запорізьку Січ, у кінці 1740-х рр. вступив до гайдамацького загону, що діяв поблизу Чигирина й Сміли; очолювані П. гайдамаки розгорнули боротьбу в Київ. воєвідстві; влітку 1750 у бою під Радомишлем П. було поранено й захоплено поляками. П. було передано царському урядові Росії для покарання. Дальша доля невідома.

ПОДРАВСЬКИЙ П. /н. 2-а пол. 19 ст. — + після 1904, Словенія; поховано там само?/ — югославський літератор. Автор статті про «Енеїду» І. П. Котляревського в словенських тодішніх часописах. В УРЕ не представлено.

ПОДУШКО Зиновій /н. 29. 10. 1837, селище Очеретин, тепер смт Очеретине Ясинуватського р-ну Донец. обл. — + 29. 10. 1963, м. Лодзь, Польща; поховано там само?/ — укр. художник. Закін. 1911 Київ. худож. уч-ще, 1917 — петерб. АМ, де навчався у Ціонглінського, з 1919 жив у Польщі (з 1921 — у Лодзі). Працював художником у міськ. театрі, в міськ. архітектурно-проектному бюро. П. — майстер суто українського національного пейзажу («Захід сонця», «На пасовиську», «Чумацький табір», «Степове село», «Вечір у степу», «Лани збіжжя», «Вітряки», «Оранка», «На Дніпрі» тощо.

ПОЖАРСЬКИЙ Сергій /н. кінець 19 ст. — + після 1930, репресовано? Поховано?/ — укр. художник-графік4 у 1930-х рр. працював у Ленанграді в поліграфії: ілюстрації, обкладинки книг, еклібриси. В УРЕ не представлено.

ПОЗЕН Леонід Володимирович /н. 10 (22). 07. 1849, с. Оболонь, тепер Семенівського р-ну Полтав. обл. — + 08. 01. 1921, Петроград; поховано там само, могила на Смоленському православному цвинтарі/ — укр. скульптор. Фахової освіти не мав; з 1880 — експонент, з 1891 — чл. Т-ва передвижників; з 1894 — дійсн. чл. петерб. АМ. Автор численних скульптурних груп і статуеток на теми з життя й історії укр. народу. Значне місце в творчості П. належить портретові. Автор пам»ятників І. П. Котляревському та М. В. Гоголю в Полтаві. Скінчив Полтав. гімназію і Петерб. ун-т по юр. ф-ту; був товаришем (помічником) прокурора в Полтаві, чл. петерб. Судової палати, 1912 — сенатор і тамьтешній радник.

ПОЗДНИЦЬКИЙ Євген Федорович /н. бл. 1900 — +? ; Поховано?/ — російськомовний талановитий поет, писав на укр. тематику. Навч. у Новгород-Сіверській гімназії, подавав великі надії. Та після 1918 його сліди загубились.

ПОЗНАНСЬКА Марія Авакумівна /н. 15. 07. 1917, с. Петрашівка Київ. обл. — + квітень 1995 на 78 році життя, Київ: поховано?/ — укр. поетеса. Після шк. трудилася в колгоспі. Згодом закін. Київ. пед. ін-т. Перша книжка «Мій квітник» одразу вийшла після 2-ї світової війни. Потім були книги «Де сонце й квіти», «На рідній землі» та багато інших.

ПОЗНАНСЬКИЙ Борис Станфіславович / н. 1841 м. Стародуб Чернігів. губ., тепер Брянська обл. РФ — + 10. 10. 1906; поховано?/ — укр. етнограф. 1859—61 навч. у Київ. ун-ті; зазнавав переслідувань з боку рос. царату за нац. діяльність. Працював у Київ. губ., Катеринославі, Воронезькій губ., на пн. Кавказі, де провадив етнографічні дослідження. В УРЕ не представлено.

ПОЗНЯЧЕНКО Іван /н. 1858—1904; поховано?/ — укр. актор. На укр. сцені виступав у першій трупі Марка Кропивницького (1882). Кращі ролі: Кочубей у «Мазепі», Герцика в «Бондарівні». В УРЕ не представлено.

ПОЗЬНЯК Януар /н. бл. 1850 — + після 1877; поховано?/ — укр. поет, з походження поляк, галицький патріот, ідеалізував Люблінську унію, на її основі хотів здружити українця з поляком. Автор «Пісні з давніх літ» (Львів, 1877); Цю книжку друковано латинським алфавітом, а вірші українські. Писав і польс. мовою. В УРЕ не представлено.

ПОКОС Юрій Якович (див. Будяк Юрій — 1878—1943).

ПОКОТИЛО Кость /н. 2-а пол. 17 ст. — + 1739; поховано?/ — кошовий отаман Запорізької Січі (1739). Діяльність П. пов»язана із заснуванням і будівництвом укріплень для оборони від грабіжницьких нападів крим. татар. При цьому загострилась класова боротьба в Новій Січі, занепало значення козацької ради і зросла влада козацької старшини.

ПОКРОВСЬКИЙ Василь Тимофійович /н. 1839, поблизу м. Калуги, тепер РФ — + 09 (31). 01. 1877, Київ; поховано там само/ — укр. лікар-терапевт. Закін. петерб. Медико-хірургічну академію 1861; доцент цієї академії — 1866—67; з 1867 — професор Київ. ун-ту і ординатор військ. шпиталю. Сприяв поширенню в Україні терапевтичних ідей С. П. Боткіна, вів наук. працю; з 1877 очолив боротьбу з тифозними епідеміями в Києві. Захворів сам на тиф і помер.

ПОЛЕЙОВСЬКИЙ Матвій /н. бл. 1720 — + бл. 1800; поховано?/ — укр. архітектор і скульптор, представник стилю рококо (УРЕ: барокко), брат Петра П. ; працював у Львові, Сандомирі, Почаєві. Автор багатьох статуй у Латинському кафедральному соборі Львова.

ПОЛЕЙОВСЬКИЙ Петро /н. 1-а пол. 18 ст. — + бл. 1780, Львів? ; Поховано?/ — укр. архітектор і скульптор, представник стилю рококо (УРЕ: барокко). Працював у Польщі та в Україні (переважно а Почаєві та Львові). Найвизначнішою роботою П. була перебудова Латинського кафедрального костьолу Львова (1765—76). Разом з братом Матвієм П., Г. Гофманом та Ф. Кульчицьким збудував Успенський собор у Почаївській лаврі (1771).

ПОЛЕТИКА Андрій Андрійович /н. 1-а пол. 18 ст. ? Чернігівщина? — + 2-а пол. 18 ст. ; поховано?/ — чернігівський намісник і губернський маршалок. Його «Щоденник перебування Катерини II в Києві в 1787 р.» надруковано в «Памятной книге Киевской губернии за 1868 г.» В УРЕ не представлено.

ПОЛЕТИКА Василь Аполлонович /н. 1-а пол. 19 ст., Саратовська губ., тепер РФ — + 1888; поховано?/ — російськомовний письменник і гірничий інженер. Походив з полтав. дворян. 25 років служив у Зх. Сибіру уравителем рідень Алтайської округи: організував механічний завод і верф для суднобудування; багато писав статей у газетах і журналах з питань промисловости й торгівлі. В УРЕ не представлено.

ПОЛЕТИКА Василь Григорович /н. 1765, Петербург — + 1845, с. Коровинці, тепер Недригайлівського р-ну Сум. обл. ; поховано там само, поблизу церкви/ — дбайливий збирач документальних мат еріалів з історії України 16—18 ст. Син Григорія Андрійовича П. Закін. Віленський ун-т; до 1790 був на військ. службі. Написав компілятивну працю зі стародавньої історії Єгипту, Ассірії, Мідії, Персії. На думку О. М. Лазаревського, П. та його батько були авторами широко знаної, хоч і загадкової «Історії Русів».

ПОЛЕТИКА Григорій Андрійович /н. 1725, м. Ромни, тепер Сум. обл. — + 27. 11 (08. 12) 1784, Петербург; поховано там само, могила в Олександро-Невській лаврі/ — укр. політичн. Діяч, брат лікаря Івана Андрійовича П. ; походив з козацько-ст — аршинського роду. 1745 закін. Київ. духовну академію, працював перекладачем з латин. та нім. мов у петер. АН. 1764—73 — головний інспектор шляхетського корпусу; 1767 обрано від шляхетства Лубенського козацького полку для складання нового «уложення» при Катерині II; подав дві записки, в яких захищав Україну й добивався затвердження кол. прав та привілеїв укр. шляхетства; написав статтю «О начале возобновления и распространения учения и училищ в России и о нынешнем их состоянии», яку М. Ломоносов, котрий навч. у Києво-Могилянській академіїї, перш ніж відкрити Моск. ун-т, та академічна канцелярія визнали «не пристойной для печатания», бо там нічого не було про рос. школи до 18 ст, оскільки їх тоді в Росії просто не існувало. П. багато перекладав з грецької; уклав словника шістьма мовами: рос., латин,, грец., франц., нім. та англійською. Історики (М. О. Лазаревський) вважали його одним з авторів «Історії Русів».

ПОЛЕТИКА Іван Андрійович /н. 18 (29). 08. 1726, м. Ромни, тепер Сум. обл. — + 22. 04 (03. 05) 1783, Київ; поховано там само/ — укр. лікар і вчений. Брат Григорія Андрійовича П. Після навч. у Київ. духовній академії 91736—46) поступив у Кільський ун-т (Німеччина). 1754 захистив докторську дисертацію «Про спадкові хвороби» у Лейденському ун-ті; 1754—56 — професор Кільського ун-ту. 1756 очолив Петер. Сухопутний шпиталь та мед. шк. ; 1763—83 — керівник природничої мед. каратнинної служби в Україні. Автор праць з інфекційних хвороб. Був активним уч. боротьби з епідемією чуми в Києві й Василькові (1770—71).

ПОЛЕТИКА Михайло /н. 1786 — + 1824; поховано?/ — укр. філософ. Написав франц. мовою працю «Про призначення людини». В УРЕ не представлено.

ПОЛИНОК (Іваненко) Валентина Семенівна /н. 06. 11. 1944, Київ — + трагічно загинуа в лютому 1977; там само й поховано/ — укр. письменниця. Закінчивши середню шк. та Укр. політграфічний ін-т, працювала в пресі, а також була на видавничій роботі. Друкуватися почала ще наприкінці шістдесятих років 20 ст., виявивши в своїх творах м»який ліризм і ніжність. Вона — авторка поетичних книжок для дітей і дорослих: «Квітнева брость», «Романко та ромашки», «Барви»; крім того, — багатьох публікацій у періодиці.

ПОЛІКАРП /н. 2-а пол. 12 ст. — + після 1233, Київ; поховано в Києво-Печерській лаврі?/ — давньоруський (український) письменник, один з фундаторів Києво-Печерського «Патерика», в основу якого покладено Полікарпові оповідання; «Патерик» — зб. житій святих, яка містила чимало нар. переказів. Чернець Києво-Печерської лаври; його оповідання написано 1223—33. В УРЕ не представлено.

ПОЛІЩУК Валер»ян Львович /пс. — Микита Волокита, Сонцецвіт Василь та ін. ; н. 01. 10. 1897, с. Білче Дубненського пов. на Волині, тепер Михайлівський р-н Рівненської обл. — + 17. 03. 1942 (версія КДБ та УРЕ) загинув у сталінських катівнях; поховано?/ — укр. письменник. Після сільс. шк. та міськ. уч-ща 1917 закін. гімназію в Катеринославі. Вступив до Петроградського ін-ту цивільних інженерів, але захопившись літературою, перейшов на історико-філологічний ф-т тодішнього Кам»янець-Подільського ун-ту. Багато подорожував по Україні, Середній Азії, Кавказу. Був у творчих відрядженнях у Франції, Німеччині, Чехословаччині, Скандинавії. Друкуватися почав 1918. Належав до літ. організації «Гарт». 1925 заснував у Харкові модерністську групу «Авангард», яка обстоювала програму конструктивного динамізму (за нею поезії належало оспівувати модерну цивілізацію і світ технічної революції). Висчтупав у пресі як поет, прозаїк, критик і теоретик л-ри. Окремими виданнями побачили світ понад 60 книжок, серед яких найпомітнішими є: «Сказання давнє про те, як Ольга Коростень спалила» (1918), «Книга повстань» (1922), «Дума про Бурмашиху» (1922), «Розкол Європи» (1925), «Пульс епохи» (1927), «Григорій Сковороад» (1929) та ін. У кінці 1934 П. заарештовано разом з М. Любченком, М. Кулішем, Г. Епіком, В. Підмогильним, В. Вражливим, Є. Плужником, В. Штангеєм, П. Ванченком, Г. Майфетом, О. Ковінькою, котрих було звинувачено в приналежності до т. з. «Центру антирадянської боротьбистської організації». Виїзна сесія військ. Верховного суду СРСР на закритому засіданні 27—28 березня 1935 винесла П. вирок — 10 років ізоляції в концтаборах, з яких він так і не вийшов на волю. Ось чому дата смерті за версією УРЕ, а отже й КДБ, ймовірно, є стандартною вигадкою. Виникає запитання: хіба ж можна слабенькі й просовєцькі вірші П. порівняти з потужною поезією Є. Плужника, вишуканою прозою В. Підмогильного, видатною драматургією М. Куліша? Він же про Лєнина шпарив такі недолугі стішки, що навіть дивно, за що ж і його туди? Хіба тільки за те, що писав українською?

ПОЛІЩУК Клим Лаврінович /н. 25. 11. 1891, с. Краснопіль, тепер Коростенського р-ну Житомир. обл. — + після 1930-х рр. загинув у сталінських катівнях; поховано?/ — укр. письменник. Читати навч. від батька. З дитинства виявив малярський хист. Освіту здобув самотужки. Учитель О. О. Максимович допоміг Климові виїхати до Петербурга, куди його звала й тамтешня укр. «Громада». Вступив до худож. -рисувальної шк. при ПМ, слухав лекції у Психоневропатологічному ін-ті. Згодом мусив вернутися до Житомира. З 1912 до 1-ї світової війни служив у земстві. Його тоді заарештовано як «мазепинця» й вислано з Волині. Працював за межами України, знову опинився в Петербурзі, завідував там укр. книгарнею т-ва «Громада». За часів революції був редактором «Українського голосу», «Народної волі», чл. редколегії «Народної справи», «Мистецтва». Складати вірші почав рано. Першого вірша було надруковано в газ. «Волинь» без відома автора. Вірша передрукував «Рідний край» у Полтаві, що його редагувала мати Лесі Українки Олена Пчілка. А в Києві — «Громадська думка». За початок літ. роботи П. вважав 1909, коли було надруковано його перше оповідання. Київський видавець Губанов видав кілька його казок та зб. укр. нар. пісень, що їх записував П. Належав до угруповання «Музагет». Був одружений з укр. письменницею та актрисою Галиною Орлівною. В УРЕ не представлено.

ПОЛОВКО Іван Кирилович /н. 25. 02. 1904, Київ — + після 1969; поховано?/ — укр. письменник. 1920 скінчив Вищу початкову шк., вступив до Київ. політех. ін-ту, але не скінчив. Перший друкований твір 1914. Вміщував статті на публіцистичні теми, чл. літ. організації «Плуг»; з 1926 до 1941 був редакційним працівником газ. «Комуніст» і «Советская Украина»; 1959—63 — при Раді міністрів УРСР, з 1963 — заст. головного редактора вид-ва «Дніпро»; написав багато сценаріїв, п»єс. В УРЕ не представлено.

ПОЛОНСЬКИЙ Михайло Лазарович /н. 19. 10. 1908, Київ — + вересень 1966; там само й поховано?/ — укр. композитор єврейського походження, громад. діяч. Закін. 1918 Київ. консерваторію; з 1929 по 1944 очолював муз. частини драм. театрів Ашхабада, Смоленська, Красноярська, Полтави, Ташкента тощо. 1944 повернувся до Києва й став працювати над муз. творами: кантата «Клятва», музкомедія «Співай, Марино». Атор понад 200 оформлень драм. п»єс. В УРЕ не представлено.

ПОЛОНСЬКИЙ Федір Михайлович /н. бл. 1887 — + жовтень 1951, с. Абольськ Красноярського краю, тепер РФ, від крововиливу в мозок; поховано на сільському цвинтарі/ — укр. геолог, громад. діяч, чл. одного з укр. кооперативних видавництв. Був репресований у 1930-х рр. Вернувся 1938, працював геологом, але 1949 заарештовано вдруге й заслано в Красноярський край безстроково. Працював у колгоспі с. Абольська Бірілюського р-ну. В УРЕ не представлено.

ПОЛОЦЬКИЙ Симеон /світське — Петровський-Ситніанович Самійло (Самусь) Омелянович; н. 1628 (СЭС: 1629), м. Полоцьк, тепер Білорусія — + 25. 08 (04. 09) 1680/ — білоруський (моск. довідники пишуть «и русский) громад. діяч, письменник, педагог. 1640—50 навч. у Києво-Могилянській академії (про що москалі мовчать); з 1656 викладав у Полоцькій братській шк. (про що москалі теж помовчують). 1664 на запрошення царя Олексія Михайловича переїхав до Москви, де вчив царських дітей. Провадив тут широку культур. -освітню і літературну діяльність. Організував у Кремлі друкарню, брав цч. У складанні проекту Слов»яно-греко-латинської академії в Москві. П. поклав початок силабічної поезії в Московії. Автор рукописних зб. віршів («Вертоград многоцвітний» і «„Римологія“), шкільних драм („Комедія притчі про блудного сина“, 1685 та ін.), проповідей, трактатів. Виступав за поширення світської освіти. Свої педагогічну погляди виклав у зб. „Обід душевний“ (1681) і „Вечеря душевна“ (1683).

ПОЛТАВА Петро /н. ? — +? ; поховано?/ — укр. військ. і політичний діяч УПА, публіцист. Воював і діяв у глибокому підпіллі під час 2-ї світової війни на теренах Зх. України. Підпілля так було законспіровано, що ні прізвища, ні імені справжнього П. ніхто не знає й нині, лише відомо, що 1939 у званніф майора совєцької армії П. брав уч. у війні з фінами, а з поч. 2-ї світової війни — у підпіллі. Автор численних публікацій. В УРЕ ж не представлено.

ПОЛТОРАЦЬКИЙ Іван /н. 1878 — + 1914; поховано?/ — укр. громад. діяч, кооператор. В УРЕ не представлено.

ПОЛТОРАЦЬКИЙ Марко Федорович /н. 17 (28). 04. 1729, м. Сосниця, тепер смт Сосницького р-ну Черніг. обл. — + 13 (26). 04. 1795, Петербург; поховано там само, могила на Лазаревському цвинтарі Олександро-Невської лаври, надгробок з написом: «Полторацкий Марк Федорович, д. ст. сов., р. 17 апреля 1729, ум. 13 апреля 1795»; у Сергієвій пустині є могила з написом: «Полторацкий Константин Маркович, ген. -лейтенан., р. 21 мая 1782, ум. 15 марта 1858»; тут же: «Б. К. и С. Б. Полторацкие»/ — укр. співак (баритон) і муз. діяч, родом українець; 1746—62 — соліст і диригент Придворного хору, 1750—70 — соліст Імператорської італійської опери; учнями П. були видатні укр. композитори М. Березовський, Д. Бортнянський, К. Давидов.

ПОЛУБЕНСЬКІ — укр. князі 16 ст., їхньою усипальницею була велика Успенська церква Києво-Печерської лаври, яку совєти знищили, списавши цей гріх на нім. фашистів. В УРЕ не представлено.

ПОЛУБОТОК Леонтій Артемович /н. 1-а пол. 17 ст. — + 2-а пол. 17 ст. ; поховано?/ — переяславський полковник, генеральний бунчужний, батько чернігівського полковника Павла П. ; був і генеральним осавулом. В УРЕ не представлено.

ПОЛУБОТОК Павло Леонтійович /н. бл. 1660 — + 18 (29). 12. 1723, Петербург; поховано там само, могила була на Самсонівському цвинтарі, але місце загубилося, бо деспот Петро I не дозволив навіть будь-якого каменю на могилі покласти/ — черніг. полковник (1706—22), наказний гетьман Лівобережжя (1722—23). Син переяславського полковника Леонтія Артемовича П. Як пише укр. історик Д. М. Бантиш-Каменський, могила якого знаходиться на цвинтарі Донського монастиря в Москві, «… слава, гордість своєї батьківщини, мав перше місце в історії України». 1692 відкрив Ів. Мазепі зловорожі наміри М. Самойловича проти гетьмана, проте позбувся маєтків і було спершу закуто в кайдани, а потім жив у невідомості; його «провина» була в тому, що застеріг Маззепу не безпосередньо, а через гетьманського улюбленця, пізнішого гетьмана Данила Апостола; згодом П. було призначено чернігівським полковником, але маєтків не повернуто. 1798 П. лагодив фортецю в Чернігові, перший з гроиадян одважився спорудити двоповерховий цегляний будинок над річкою Стрижнем (потім — семінарія), бо решта громадян будувались тільки у фортеці. Після Ів. Мазепи П. міг бути гетьманом, але Петро I, наляканий Мазепиною рішучістю, боявся дати владу авторитетним українцям. Сам Скоропадський рекомендував, а за свого гетьмана дослухався до думок П. Вони разом не підписали вирок, яким засуджувано царевича Олексія. Тому Петро I довіряв П., а 1721 наказав йому йти з 12-а тисячами козаків рити Ладозький канал. Це мучило П., бо земляки нарікали, а деспот гнівався. У дорозі бачив смерть свого побратима Івана Сулими. 1722 помер гетьман Скоропадський, добрий, але слабкий і безпечний. Тоді П. обрано наказним гетьманом. Петро I був у поході на Персію, сенат наказав П. у всьому радитися з Вельяміновим. Гетьманську владу було обмежено Малоросійською колегією. І знову наказано послати 5 тисяч козаків на Ладогу, 10 тисяч — на р. Сулак будувати фортецю св. Христа. Україна знемагала від тягарів. П. із старшиною наполягали перед деспотом ліквідувати Малоросійську колегію. Петро I викликав П. зі старшиною до Петербурга. Спершу їх зустріли привітно, але згодом викликали в таємну канцелярію у фортеці. За «дерзкие речи государю» П. було ув»язнено в Петропавловській фортеці, а зни Черниша, Савича, Корецького і взагалі всії українців, котрі прибули з П. Маєтки забрано в казну. Полуботок у фортеці захворів, до нього навідувався деспот Петро, хотів прислати лікаря, але П. категорично відмовився й невдовзі помер. П. сказав цареві й таке: «Ти не матимеш і найменшої користі від пригноблення моїх співвітчизників, для тебе не так корисно повелівати ними силою і владою, як бути головою і отцем народу». На це московський деспот страшенно розлютився.

ПОЛУСМАКОВА (Полусмак: за чоловіком — Яковлева) Ликера Іванівна /н. 1840, с. Безуглівка, тепер Ніжин. р-н, Черніг. обл. (за ін. даними: 1840, с. Липовроги Ніжин. пов. Черніг. губ.) — + 17. 02.1917, Канів; поховано там само? Слідів могили не виявлено/ — Шевченкова наречена. Колишня кріпачка М. Макарова, який і вивіз її до Петербурга. Після волі працювала покоївкою. Т. Шевченко присвятив їй кілька віршів і олівцем нарисував 1860 її гарного портрета. Отже, в його душі вона залишила певний теплий слід. Спасибі їй за це!

ПОЛЮТА Георгій Антонович /н. 1820, м. Гродне, тепер Білорусь — + 15 (27). 04. 1897, Харків; поховано там само, могила на старому Міському цвинтарі/ — укр. учений у галузі ветеринарії, один з перших у Росії ветеринарних фармакологів-експериментаторів. 1839 закін. фарм. відділення Віден. медико-хірургічної академії, 1844 — вет. шк. при Харків. ун-ті, а 1849 — мед… ф-т Харків. ун-ту1851—81 — викладач фармакології спочатку в Харків. вет. уч-щі, згодом — у Харків. вет. ін-ті; з 1859 — професор. Брав уч. у боротьбі з чумою і холерою людей. Один з організаторів вет. освіти в Росії. Праці з питань ветеринарії, ботаніки, зоології, медицини. Був чл. Харків., Варшав., Віден., Вілен., Вятського мед. т-в і паризького Ботанічного т-ва. Автор підручника «Ветеринарна фармакологія з загальною терапією і рецептурою» (1873).

ПОЛЯНСЬКА-КАРПЕНКО Ольга Петрівна /н. 1869, м. Новочеркаськ, тепер Рос — товської-на-Дону обл. — + 1943, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, на нижчій терасі, з тилу за корифеями; залізний хрест, бляшана табличка з написом: «Артистка украинского театра Ольга Петровна Полянская». У цій же огорожі ще є могила з написом: «Безуглый Филипп Максимович, ск. 2. 12. 1956 г. на 63 г. жизни». Полянська — перша дружина укр. актора Ів. Мар»яненка, Безуглий — чоловік Олени Петляш/ — укр. актриса. Артистичну діяльність почала 1884 в трупі М. Кропивницького; працювала в трупах Суслова, М. Садовського, П. Саксаганського, держ. драмі в Києві. В УРЕ не представлено.

ПОЛЯНСЬКИЙ Іван /н. 1921, с. Чистогорб Сяніцького пов. на Лемківщині — + 26. 11. 1988, США; поховано там само, могила на укр. цвинтарі в Бавн Бруку Нью-Джерсі/ — укр. громад. діяч серед лемків на еміграції. 1942 його вивезено на примусові роботи до Німеччини. 1954 переїхав до США в місто Елізабет Нью-Джерсі, де включився в активну роботу. Був чл. 4-го відділу Організації охорони Лемківщини, довголітнім його головою, займався реалізуванням журн. «Лемківщина» та ін. лемківських видань; працював референтом місцевого Укр. нар. дому. Був автором численних статей, інформацій і дописів у періодичній пресі. В довідках немає.

ПОЛЯНСЬКИЙ О. /н. ? — + 1952, Прага, Чехія; поховано там само, але могила вже зникла, бо за неї ніхто не платить грошей/ — укр. політ., культурн-освітній діяч, педагог, кол. гол. редактор «Учительського голосу» Підкарпаття. В УРЕ не представлено.

ПОЛЯНСЬКИЙ Фома /н. 1796, Лемківщина — + 1914; поховано?/ — укр. письменник Лемківщини. Автор творів на релігійну тематику. В довідниках немає.

ПОЛЯНСЬКИЙ Ярослав /н. 1930, с. Поляни біля Криниці, Лемківщина, тепер Польща — + 15. 03. 1994, Варшава; поховано там само, могила на Отвоцькому цвинтарі/ — укр. диригент, музикознавець, композитор, фольклорист, педагог, організатор і перший керівник Хору українців у Польщі «Журавлі»; опублікував сотні лемкеівських пісень на шпальтах газ. «Наше слово» та різних додатків до нього. Закін. Муз. академію ім. Ф. Шопена у Варшаві; після відходу з керівництва хором «Журавлі» керував молодіжним хором «Тисячоліття», займався популяризацією укр. церковної та світської музики, здобувши широке міжнародне визнання. Видав чудову платівку укр. лемівських пісень На сьогодні (2007) це унікальна рідкість.

ПОЛЬ Олександр Миколайович /н. 20. 08 (01. 09) 1832, с. Малоолександрівське, тепер Малоолександрівка Верхньодніпровського р-ну Дніпропетр. обл. — + 26. 07 (07. 08) 1890, Катеринослав, тепер Дніпропетровськ: поховано там само/ — укр. краєзнавець. 1854 закін. юр. ф-т Дерптського (тепер Тарту, Естонія) ун-ту. П. провадив археологічні розкопки на території кол. Катеринославської губ., зібрав цінну колекцію старовини (бл. 6 тис.), що стала основою для створення Музею його імені в Катеринославі (матеріали Музею згодом увійшли до колекції Дніпропетровського історичного музею). Сприяв розвиткові гірничої справи, зокрема, залізорудної промисловості в Криворіжжі.

ПОМЕЛЯЙКО Сергій Славомир /н. 21. 11. 1903, Старобільщина на Донбасі — + 04. 05. 1990, станиця ім. гетьмана Ів. Мазепи, Англія, засновником якої називають Левка Силенка, а той, у свою чергу, ніби поцупив у Володимира Шаяна. П. мав середню освіту, 18 років був визнавцем РУНВІРИ, прочитав Мага Віру», автором якої є все той же Л. Силенко; жив окремо, своєї хати не мав, був самітнім, намогильник поставив сам за 15 років до смерті. Це мармурова плита з написом: «Сергій Помеляйко, рік народження 21 нов. 1903, відійшов у вічність. Україніан». У довідниках немає.

ПОНОМАРЬОВ Михайло /н. 02. 11. 1845, Костянтиноградський повіт — + після 1912, Харків; поховано там само?/ — укр. заслуж. ординарний професор. Закін. Другу харків. гімназію, 1863 — Харків. ун-т; був ординатором акушерської клініки, коли 1872 його запросили вивчати кавказькі мінеральні води, то відкрив нове сірчане джерело, що дістало назву «Понопарьовське»: 1873 склав іспит на ступінь доктора медицини, 1900 дістав звання засл. професора за 25 років вислуги; опублікував наук. праці мед. змісту, з яких дві нім. мовою. В УРЕ не представлено.

ПОНОМАРЬОВ Степан Іванович /н. 03 (15). 08. 1828, м. Конотоп, тепер Сум. обл. — + 31. 10 (13. 11) 1913; там само й поховано/ — укр. філолог і бібліограф. Закін. Київ. ун-т (1852). Поєднував пед. і наук. -бібліографічну діяльність. Працював у Полтаві, з 1872 — в Конотопі. Друкуватися почав 1850. Співробітничав у журналах «Отечествинные записки», «Киевская старина», газеті «Киевлянин» та ін. виданнях. Редактор першого повного зібрання творів М. О. Некрасова (СПБ, 1879), започаткував літ. календарі у виданнях О. С. Суворіна. Автор або співавтор (разом з Я. К. Гротом, М. М. Лісовським, В. І. Межовим та ін.) бібліографічних покажчиків праць укр. та рос. учених і письменників; укладач краєзнавчих покажчиків, у т. ч. про Київ і Дніпро (в зб. «Киев в русской поэзии», К., 1878), а також бібліографічного словника укр. письменників — уродженців Київ., Полтав., Черніг., Подільської та Волнської губ. (видано»Земляки. Достопамятные уроженцы Черниговской земли», Чернігів, 1898). Автор праць «М. О. Максимович», СПБ, 1872; розвідки про Л. І. Боровиковського, про зв»язки М. В. Гоголя з Україною та ін. Склаа словник псевдонімів.

ПОПАДЮК Василь Іванович /н. 26. 01. 1940, с. Мишин Коломийського р-ну Івано-ранківської обл. — + 27. 09. 1991, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі/ — нар. артист України, керівник ансамблю, викладач Муз. уч-ща, музикант заслужених колективів України. 15-річним юнаком П. прийшов на проф. сцену, де розкрився його талант. З кожним роком його майстерність удосконалювалась. 1969 відмінно закін. Львівську держ. консерваторію ім. М. Лисенка. Багато гастролював по Америці, Канаді, Франції, Німеччині. Мав великий успіх.

ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ Олексій Захарович /н. 12. 02. 1850, с. Забешці, Нова Прага Єлисаветського пов., нині Олександрівського р-ну Кіровоградської обл., — + 02. 06. 1929 у лікарні від запалення легенів на 80 році життя, Київ; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі, над якою було поставлено скромного дерев»яного хреста/ — укр. правник, фахівець у селянському питанні, педагог, книгознавець. Походив з родини священика. Спочатку навч. у духовному уч-щі, а потім у Херсон. духовній семінарії. Та з четвертого класу семінарії вступає на юр. ф-т Новорос. ун-ту в Одесі. 1873 П. закін. уун-т із званням кандидата права. Його зб. книг, газет, документів, рукописів тощо була повнішою, ніж побідні зібрання столичних бібліотек. Деякий час працював учителем у приватних школах Швейцарії, згодом повернувся в Росію й викладав по різних губерніях. 1881 П. заарештовують, звинувативши в уч. в одес. революц. гуртках. У Полтаві за ним встановлено нагляд. Деякий час працював секретарем редакції газ. Земський огляд». 1890 їде до Петербурга, посилено працює в різних архівах. Друкується у виданнях «Слово», «Быль», «Голос минушвего», «Знание», «Современный мир», «Земский обзор» та ін. Деякі свої псевдоніми він підписував «А. Пражский», Алексей Народоволец». Працю П. «Значення переоцінки повинностей у селянській справі» вивчив та законспектував Ф. Енгельс. 1908 П. виходить у відставку й продовжує посилено працювати в різних архівах, а особливо в архіві Державної ради в Петербурзі. 1917 переїздить у Нову Прагу й перевозить більшу частину своєї б-ки. В голодні 1920-і рр. він учителює, та місцева влада чинить йому утиски. Частину книжкових зібрань довелось продати в нечисті руки, а в грудні 1926 до нього приїхав книгознавець з Києва Федір Пилипович Максименко. Влітку 1929 з Нової Праги на залізничну станцію Пантаївку потяглася велика валка селянських возів, з верхом навантажених ящиками з книгами. Так вони опинилися в Центральній науковій б-ці АН України. На жаль, у Новій Празі його ім»я, його діяння та заслуги перед укр. народом поросли травою забуття. В УРЕ не представлено.

ПОПИКОВ-ДОЛИНА Павло Трохимович /н. 1888 — + 15. 09. 1955, Київ; поховано там само?/ — один з найстаріших діячів укр. театру й кіно; буа катором і режисером у театрах Києва й Одеси, режисер студії «Техфільм»; з 1947 до смерті — директор Держ. музею театрального мистецтва УРСР. В УРЕ не представлено.

ПОПКО Іван Діомидович /н. 1819, Пн. Кавказ, Кубань — + 1893; там само й поховано?/ — укр. історик, етнограф. Походив з родини священика, який у свою чергу походив з укр. козаків, переселених з України на Кубань у 90-х рр. 18 ст. По закіньченні Моск. духовної академії вступив у Чорноморське козацьке військо й дослужився до генерал-лейтенанта. Гол. праці: «Статистичний опис Черноморського козацтва» (1840); «Чорноморські козаки в їхньому цивільному й військовому побуті» (ч. 1—2, 1858).

ПОПОВ Павло Миколайович /н. 16 (28). 07. 1890, с. Миколаївка, тепер Буринського р-ну Сум. обл. — + 04. 04. 1971, Київ; поховано там само?/ — укр. літературознавець, мистецтвознавець, фольклорист, чл. -кор. АН України з 1939. Закін. 1916 Київ. ун-т; з 1920 — на наук. роботі в АН України, з 1934 _ одночасно професор Київ. ун-ту. Наук. праці присвячено проблемам історії укр. л-ри, книгодрукування, історії й теорії фольклору. Автор книг6 «Матеріали до слдовника українських говорів» (1926), «Про деякі питання теорії народно-поетичної творчості» (1955), «Григорій Сковорода. Життя і творчість» (1960), «Шевченко і Київський університет» (1964).

ПОПОВ Федір Тимофійович /н. 01 (13). 03. 1857 — + 19. 01. 1921, Харків; поховано там само?/ — укр. вет. токсиколог. 1884 закін. Харків. ветеринарний ін-т, у якому потім працював до кінця життя; з 1913 — професор. Вперше в Росії П. створив при вет. ін-ті кафедру судової ветеринарії і токсикології; є автором єдиного в дореволюційний період «Короткого курсу судовоїї ветеринарії для студентів і лікарів» (1907). Заслуговують на увагу також праці «Кількісне визначення сірої і білої речовини головного мозку в свійських тварин» (1889) та «Методи експертизи сіна і зернового фуражу» (1914).

ПОПОВА Віра Петрівна /н. ? — + 28. 10. 1904, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, на нижчій терасі за церквою, де могили Фортинських. У залізній огорожі імпозантний обелсік на кілька метрів, тут же кам»яний саркофаг з написом: «Вера Петровна, урожденная Скоропадская, скончалась 1904 г. октября 28-го дня». В цій же огорожі: а) залізний хрест з написом: Вера… Пржевальская…»; б) залізний хрест з написом: «Павел Петрович Панафидин»; г) залізний хрест, бляшана табличка з написом: «Дмитрий Георгиевич Мартос»/ — сестра Павла Павловича Скоропадського, дружина рос. офіцера; П. Скоропадський, рос. генерал, 1918 був проголошений німцями гетьманом України і втік разом з ними з України того ж 1918 року. В довідниках не представлено.

ПОПОВА Катерина Федорівна (див. Перелісна Катерина).

ПОПОВИЧ Іван /н. 1-а пол. 17 ст., с. Ходорків, тепер Попілнянського р-ну Житомир. обл. — + 1663, с. Паволоч, тепер Попілнянського р-ну Житомир. обл. ?; поховано там само?/ — паволоцький полковник, один з керівників народно-визвольного руху; 1662 почав підготовку нар. повстання проти Польщі; заарештовано, засуджено до страти гетьманом Павлом Тетерею, але Юрій Хмельницький виклопотав помилування. П. виключили з козацького війська й зробили священиком. Проте він через кілька місяців підняв повстання й захопив Паволоч, але вороже військо перемогло і П. захлплено в полон і після нелюдських тортур за наказом гетьмана П. Тетері було страчено. В УРЕ зовсім інша версія, підігнана під московський стандарт.

ПОПОВИЧ Матвій /н. 1890, с. Луб»янки, тепер Вищі Луб»янки Збаразького р-ну терноп. обл. — + 19. 08. 1943, Канада; поховано там само/ — укр. діяч робітничого руху в Канаді. Навч. у семінарії, 1910 емігрував до США, 1911 переїхав до Канади, очолював комітет ТУРФД-ім у провінції Квебек. 1940 кинуто в концтабір. Автор низки нарисів.

ПОПОВИЧ Омелян Олексійович /н. 1856, Буковична — + 22. 03. 1930, Заліщики, тепер Терноп. обл., пад час відвідин дочок; поховано там само 24. 03. 1930/ — укр. педагог, склав «Словник українсько-німецьких шкіл». Автор спогадів, опублікованих 1933. В УРЕ не представлено.

ПОПОВИЧ-БОЯРСЬКА Климентина Карлівна /н. 03. 02. 1863, с. Велдіж, тепер с. Шевченкове Долинського р-ну Івано-Фр. обл. — + 07. 05. 1945, с. Бабинці, тепер Борщівського р-ну Терноп. обл. ; поховано там сам о/ — укр. письменниця і громад. діячка; вчителювала. Літ діяльність почала у 1880-х рр. під впливом Ів. Франка, брала активну уч. в жін. русі разом з Уляною Кравченко та Наталією Кобринською; друкувалася в альманасі «Перший вінок», у тогочасній періодиці. Їй належить також спогади про Ів. Франка. Особисте життя склалося трагічно, бо 1890 одружилася з попом, людиною авморальною, знущання якої довели письменницю до першого захворювання. Ці обставини спричинилися до того, що творчий доробок П. -Б. не був рясним, хоч прожила вона довго. Для сучасного читача вона майже невідома.

ПОПОВСЬКА Ярослава /н. 1914, Перемишль, тепер Польща — + 31. 05. 1995; там само й поховано/ — укр. муз. диригент, педагог, професор музики. Укр. пісні, музику й танець прищеплювала наймолодшим українцям Польщі. В довідниках немає.

ПОПОВСЬКИЙ Інокентій /н. ? — — +?, Київ; поховано там само?/ — поважний діяч укр. культури, професор Києво-Могилянської академії, автор рукописного філософського трактату. В УРЕ не представлено.

ПОРОСНИЙ Василь Васильович /н.1873, Міські Млини, тепер Зіньківського р-ну Полтав. обл. — + 1942, Москва; поховано там само?/ — укр. нар. майстер художн. кераміки. Працював в Опішні, з 1927 — у Москві. Виготовляв гончарний посуд (миски, тарілки, глечики, куманці, барильця, вази тощо), розписував його в техніці фляндрування й ріжкування росилинним орнаментом у поєднанні із зображеннями птахів. Статуетка «Т. Г. Шевченко» роботи П. зберігається в ДМУНДМ у Києві. Його твори експонувалися в Полтав. краєзнавчому музеї та Музеї етнографії народів СРСР у Ленінграді.

ПОРТЕНКО Андрій Панасович /н. 1910, м. Одеса — + 24. 12. 1943, Тбілісі, Грузія; поховано там само/ — укр. письменник. Скінч. Одес. мед. ін-т, деякий час працював лікарем. Перші вірші надруковано 1930, з 1934 — чл. НСПУ, саме тоді й вийшла його ерша книжка віршів. З почат. 2-ї світової війни евакуювався до м. Орджонікідзе, де тяжко хворів, переїхав до Тбілісі, де й помер.

ПОРТУГАЛОВ Веніамін Осипович /н. 1835, Полтава — + 19. 10. (01. 11) 1896, м. Самара, тепер РФ; походив з багатоїєврейської родини. 1854 навч. у Харків. ун-ті, 1856 вступив до таємного т-ва і 1858 його виключено з ун-ту, а 1859 ступив на мед. ф-т Київ. ун-ту. За поширення своїх ідей 1860 заарештовано й заслано в Казань; 1861 переїхав до Пирятина, де 1862 знову заарештовано, обвинувачено в розповсюдженні малоросійської пропаганди (в Полтаві) й заслано в Пермську губ. (спершу до Шадринська, згодом до Чердині); відійшов від революційного руху; з 1870 працював лікарем у Камшилові, Вятці, Самарі, на Уралі. Опублікував праці «Гигиена рудокопов»; вміщував багато статей у періодиці, опублікував популярні праці з медицини.

ПОРШ Микола Володимирович /н. 1879 — + 1944, Німеччина; поховано там само?/ — укр. політ. і громадський діяч, учений економіст, провідний чл. РУП, чл. гімназичного гуртка в Лубнах (засновано бл. 1896), після 1917 — активний чл. Центральної Ради, в першому уряді В. Винниченка — секретар праці, із січня 1918 — міністр праці і військових справ УНР; 1919—20 — посол УНР у Німеччині, де жив до кінця життя. Переклав укр. мовою 1-й том «Капіталу» К. Маркса. Основні праці: «Україна в державному бюджеті Росії», «Автономія України», «Українська соціал-демократія» тощо. В УРЕ не представлено.

ПОСТЕРНАК Степан /н. ?, Чернігівщина — + 1937 розстріляно енкаведистами; поховано?/ — організатор бібліотечної справи в Україні, був директором Всенародної б-ки України до 1930, коли його заарештовано в зв»язку зі справою «Братства укр. державності», покаявся, ще деякий час керував справами Бібліографічної комісії Всеукраїнської АН; 1933 після другої чистки АН переїхав до Харкова, де працював у технічній б-ці, звільнено 1937, незабаром заарештовано й розстріляно. В УРЕ не представлено.

ПОСТОЛОВСЬКИЙ Антін /н. 1890, с. Чорнокозинці біля Волочиська, тепер Хмельницька обл. — + квітень-травень 1991, буенос-Айрес, Аргентина; поховано там само?/ — укр. громад. -політичний діяч, один із секретарів Центральної Ради. Мати його була галичанка, батько — з наддніпрянців. 1908 закін. Вінн. учит. семінарію; учителював на селі. Ще в семінаріх почав писати вірші, яку друкував у журн. «Рідний край», «Літературно-науковому віснику», газет. «Рада»; 1909 зб. віршів конфіскувала цензура, автора судили за держ. зраду; з поч. 1-ї світової війни П. з тюрми вислали на фронт, 1917 — фейсверкер 49-ї артилерійської бригади 9-ї армії; делеговано на військ. з»їзд разом із 130 ма делегатами; 3-го липня 1917 увійшов до складу Центральної Ради, разом з ним секретарями були: М. Чечель, Л. Чикаленко, Я. Левченко; 6-го січня 1918 П. разом із заступником ЦР М. Шрагом підписав закон про випуск кредитних білетів УНР; 1919 більшовики його заарештували й везли на розстріл, але його врятував загін повстанців. П. емігрував до Польщі, де працював бухгалтером та економ лісничих дібр. До Аргентини прибув 17 січня 1949, став там чл. -засновником парохії управи Укр. центральної репрезентації в Аргентині представництва Держ. центру в Аргентині й т-ва «Відродження», де був бібліотекарем; 1960—69 працював коректором тижневика «Наш клич»; П. опрацював київський переклад літургії на укр. мову. По 2-й світовій війні на еміграції розшукувалося 12 кол. чл. ЦР. Про цю подію укр. архівіст, професор С. Білокінь розповів докладніше в «ЛУ» № 20 за 16 травня 1991. В УРЕ не представлено.

ПОСЯДА (Пасяда, Посяденко) Іван Якович /н. 28. 03. (09. 04) 1823, м. Зіньків, тепер Полтав. обл. — + 12 (24). 10. 1894, Коростишів, тепер місто Житомир. обл. ; поховано там само?/ — укр. громад. і культурний діяч, педагог; з 1843 навч. на філософ. ф-ті Київ. ун-ту. Весною 1846 вступив до Кирило-Мефодіївського братства, належав до революційного (тобто національного) крила, очолюваного Т. Шевченком. 1847 заарештовано й заслано в Казань. Протягом 1847—49 П. навч. у Казан. ун-ті; 1849—56 працював урядовцем у Рязані, Петербурзі; з 1865 — на пед. роботі в Петербурзі, Києві, Коростишеві.

ПОТАПЕНКО Вячеслав Опанасович /н. 21. 12. 1863 (02. 01. 1864), с. Веселий Кут (Березень), поблизу м. Миколаєва — + 20. 10. 1942, Краснодар, тепер РФ; поховано там само?/ — укр. письменник і актор. Навч. у юнкерській шк. в Петербурзі. 1883—1900 був актором у трупах М. Кропивницького та М. Садовського; з 1904 жив у Катеринодарі (Краснодар, Кубань), видавав там газ. «Нова зоря». Друкуватися почав 1888. Писав укр. та рос. мовами. Автор кількох п»єс, деякі з них ставились на укр. сцені. Реалістичні оповідання П. про тяжке життя селян позитивно оцінював І. Франко («На нові гнізда» та ін.).

ПОТЕБНЯ Андрій Олександрович /н. 11 (23). 05. 1870, Харків — + 07. 03. 1919; там само й поховано?/ — укр. ботанік, син видатного укр. лінгвіста О. О. Потебні. Закін. Харків. ун-т 1894; з 1898 по 1903 — ботанік-садівник у Нікітському ботанічному садку; з 1903 — викладач Харків. ун-ту; одночасно з 1913 — зав. відділом фітотерапії Харків. обл. с. -г — дослідної станції. Осн. наук. праці присвячені вивченню біології, морфології і систематиці паразитивних грибів, зокрема, аскоміцентів. Вивчаючи генетичні зв»язки між незавершеними та сумчастими грибами. П. вперше в Росії при проведенні дослідів з плеоморфізму аскоміцетів застосував метод чистих культур. Брав участь у війні Росії з Японією.

ПОТЕБНЯ Андрій Опанасович /н. 19 (31) 08. 1838, м. Ромни, тепер Сум. обл. — + 20. 02 (04. 03) 1863 поранено в бою з рос. військами поблизу Піщаної Скелі (Польща) вкоротив собі життя; поховано там само; незнані руки кожної весни кладуть квіти на його могилу. Спершу було поховано в м. Скелі, а 1953 урну з прахом урочисто перенесено до гробниці на узбіччі замка в Піщаній Скелі/ — укр. революційний демократ, брат видатного укр. видатного укр. лінгвіста О. Потенбні. Їхній батько родом із запорізьких козаків, дослужився у царській армії до звання штабс-капітана. Родина, в якій виховувались Андрій і Олександр, відзначалася досить високим культурним рівнем серед ін. поміщиків-дворян і, як писав про неї історик Дм. Багалій, «виділялася прагненням до освіти… В родині П. були досить яскраво виявлені симпатії щодо самої України і щодо її селянського населення». 1856 закін. Константиновський кадет. корпус (Петербірг), там потоваришував з Ярославом Домбовським і Зигмундом Палевським — згодом відомими керівниками польс. нац. -визвольного руху. 1856 П. дістав звання прапорщика і його було послано для проходження служби в Шліссельбурзький піхотний полк, розташований на території Королівства Польського. Незабаром він став одним з головних організаторів і керівників таємної революц. організації — Комітету рос. офіцерів у Польщі, який налічував бл. 200 чл. Ця організація ввійшла до складу таємного т-ва «Земля і воля», яке виникло в Росії на поч. 1860-х рр. у колі рос. революц. демократів і журн. «Современник». Вони підтримували на польс. земляхгасло «За вашу і нашу свободу!» 1862 П. стрялів у намісника Королівства Польського. Пелагія Домбровська, маючи зв»зки із залізничниками, ивезла П. дрезиною на кілька верст за Прагу (передмістя Варшави). З того часу П. перейшов на нелегальне становище. П. переїхав до Лондона, де співпрацював з Герценом. Керівником укр. осередку був П. Повернувшись до Польщі, П. пристав до повстанського загону. В сутичці під Скелею і ніч з 3 на 4 березня 1863 П. впав, смертельно поранений, атакуючи царську піхоту.

ПОТЕБНЯ Олександр Опанасович /н. 10 (22). 09. 1835, с. Гаврилівка (за ін. даними — хутір біля Гарилівки), тепер с. Гришоне Роменського р-ну Сум. обл. — + 29. 11 (11. 12) 1891, Харків; поховано там само, могила на Міському цвинтарі, пам»ятник з білого мармуру/ — видатний укр. (моск. довідники: і рос.) філолог, чл. -кор. петерб. АН з 1875. Основоположник т. з. психологічного напрямку в мовознавстві. Брат Андрія Опанасовича П. Закін. Харків ун-т 1836, професор цього ж ун-ту з 1875. Автор праць із загального мовознавства, фонетики, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклолру, етнографії, досліджень проо походження мови, взаємозв»язок мови й мислення тощо. Світогляд П. формувався під впливом укр. нар. нац. демократії, а також світової науки. Досконало знав тогочасні зх. -європейські філософські вчення. У працях «Думка і мова» (1862), «Мова і народність» (опубл. 1895) та ін. він засудив учення Г. Штейншталя, А. Шлейхера та ін., а також твердження М. Мюллера про нерівноправність мов і народів. Послідовно й доказово обстоював право укр. мови на її законне існування серед мов народів світу; довів, що укр. мова — не чийсь там діалект, а найдавніша гілка серед усіх слов»янських мов. Він зазначав, що наша мова має невичекрпні внутрішні можливості для свого розвитку. Граматична система П. відбилася на працях Д. М. Овсянико-Куликовського, М. Ф. Сумцова, В. Ягича, О. С. Шахматова та ін. мовознавців та культ урологів світового рівня. Різні питання історичного розвитку укр. мови всебічно висвітлено в працях «Про звукові особливості руських наріч» (1865), «Два дослідження про звуки руської мови» (1864—65), «Нотатки про малоруське наріччя» (1870), «До історії звуків руської мови» (1876—83), «Значення множини в руській мові» (1888). П. відкрив т. з. новий ять (ъ), обгрунтував дифтонічний перехід давньоукраїнського О, Е в І в новозакритих складах у сучасній укр. мові, досліджував явище т. з. другого повноголосся тощо. Велику увагу приділяв П. дослідженню психології словесно-духовної творчости («З лекцій по теорії совесності», опубліковано 1894; «Із нотаток з теорії словесності», опубл. 1905). Він є творцем лінгвістичної поетики. Теорія поезії у П. базується на наналогії між поетичним твором і словом. Поетичний твір, як і слово, грунтується на образі і є знаряддям пізнання. Значний внесок зробив П. у вивчення нар. поетичної творчости в етнографії («Пояснення малоруських і споріднених народних пісень», т. 1—2, 1883—87 та ін.). За його редакцією виходили твори Г. Квітки-Основ»яненка, П. Гулака-Артьемовського, І. Манжури… Ім»я П. надано мовознавства Інститутові НАН України в Києві, у с. Гришиному відкрито музей О. О. Потебні, встановлено йому пам»ятник. Про П. вичерпно писав академік М. Ф. Сумцов.

ПОТІЙ Іпатій (Адам Львович Потій, Поцій; н. 1541, с. Рожанці Володавського (у довіднику «Адміністративно-територіальний поділ. Українська РСР», К., 1969 такого населеного пункту не зазначено, с. Рожанки Львів. обл. та Рожанівка Терноп. обл.), УРЕ цих питань узагалі не торкається — + 18. 07. 1613, Київ? ; Поховано там само?/ — уніатський митрополит (1600—13), один із засновників уніатської церкви в Україні. Походив з православних українців, Вирісши в придіворній сфері, П. здобув дуже гарну освіту, в дитинстві навч. у кальвіністській шк. князя Радзівіла, пізніше — в Краків. академії. Підпавши під вплив протестантизму, був його віросповідником до 33 років життя, коли вернув назад до православної віри. Ще перед тим покнинув службу в Радзівіла та став королівським секретарем; з 1580 він уже земський суддя в Бересті (Брест), а 9 літ пізніше — на посаді берестейського каштеляна, через що увійшов до сенату. Глибоко освіченою людиною в 54 роки вступив у релігійну полеміку пером, написав Унію, переклав Берестейський Синод Скарги, зладив Справедливе описання поступу й справи берестейсь кого синоду, відповів на Відпис Клірика Острозького й на Апокрисис, 1603 видав Оборону св. синоду флорентійс ького польс. мовою, через рік (1605) видав посланіе Мисаїла, а ще через рік по-польськи видав Права та привілеї від найясніших королів польських. Здобув славу талановитого проповідника. Залишив по собі кільасот промов та поучень. Перше видання його 74-х проповідей вийшло 1674 тодішньою укр. літ. мовою; з 1593 — володимирський єпископ (Волинь), 1595 — луцький. Єпископ Кирило Терлецький з П. їздили до Риму, присягнули папі й домовились про церковну унію; 1600 П. став уніатським митрополитом.

ПОТОЦЬКИЙ Андрій /н. 1861 — + 12. 04. 1908, Львів; поховано там само?/ — намісник Галичини 1902—08, ставленик австро-угорських загарбників. Походив з родини польських магнатів Потоцьких. Нещадно придушував Визвольний рух у Галичині. Убито в своєму намісницькому кабінеті у Львові укр. патріотом Мирославом Січинським.

ПОТОЦЬКИЙ Микола (Василь?); н. бл. 1600 — + 20. 10. 1651 від апоплексії; поховано?/ — польс. держ. і військ. діяч. Походив з магнатського роду Потоцьких; 1646 — великий коронний гетьман. Керував придушенням селянсько-козацьких повстань в Україні, що їх очолювали Павлюк, К. Скидан, Д. Гуня, Я. Острянин (Остряниця). Під час Коруснської битви 1648 разом з М. Калиновським було захоплено козаками в полон. Виданий Б. Хмельницьким кримському ханові, визволено за великий викуп татарам. Отак! Командував польс. військом у Берестецькій (Берестечко) битві 1651. Брав уч. у підписанні Білоцерківського договору 1651.

ПОТОЦЬКИЙ Микола Платонович /н. 2-а пол. 19 ст., Кобеляцький пов., тепер Полтав. обл. — + 1911, Петербург? Поховано там само? / — рос. професор гарматної справи. Походив з полтавських вдорян. Закін. Полтав. кадет. корпус і Михайлівську гарматну академію, був у ній професором до 1906, коли вийшов у відставку. Наук. праці з гарматної справи; друкувався в журналах.

ПОТОЦЬКИЙ Стефан Миколайович /н. 1-а чверть 17 ст. — _ 1648 загинув під Жовтими Водами в битві з козаками; поховано?/ — польс. магнат, син миколи Потоцького; командував авангардом польс. війська, розгромленого козацьким військом. В УРЕ не представлено.

ПОТОЦЬКИЙ Станіслав Щенський, Фелікс /н. 1751 — + 1805, м. Тульчин, тепер Вінн. обл. ; поховано там само/ — галицький воєвода 1782—88, генерал-аншеф, був одним з керівників Торговицької конфедерації 1792, учасники якої пітримувала шляхетську анархію і призвели Польщу до розпаду. 1793 прийнято на рос. службу, 1795 оселився в Умані, 1795—96 заклав парк «Софіївку», урочисто відкритий 15 травня 1800 в день іменин дружини. В тому дендропарку штучно зроблено укр. кріпаками озера, водоспади, скелі тощо. Парк названо на честь його дружини Софії.

ПОТОЦЬКИЙ П. П. /н. 2-а пол. 19 ст. — + 1-а пол. 20 ст. ; поховано?/ — колекціонер укр. старовини. Свою зб. подарував НКОУРСР; завідував музеєм у Лаврському заповіднику Києва. В УРЕ не представлено.

ПОТОЦЬКА Софія (уроджена Гляване); н. 1761, Греція — + грудень 1822 від раку, Берлін (Німеччина); поховано м. Тальне, тепер Черкаської обл. Згідно із заповітом Софію П. поховано в Умані в православній церкві. В Умані був землетрус і дещо пошкодив церкву. Тоді Софіїн зять П. Шувалов на бажання своєї дружини звернувся по дозвіл перенести тлін до церкви, спеціально для цього збудованої в його маєтку в м. Тальному. Справу зволікали, аж доки не пройшла через Синод. Вретші за втручанням міністра дозвіл дали, але й саме перенесення гальмувалось: то волів мало було, то розкопувати могилу нікому. Зрештою розкопали солдати, вони ж і труну поставили на мажу (родичів не було) й на волах відвезли тлін до Тального. В якому стані гробниця тепер (2007) відомостей немає. Графиня, дружина польс. магната Фелікса П., грекиня з походження, надзвичайна красуня. Прибула в Україну з Константинополя. На її честь Ф. Потоцький і заклав парк «Софіївку» в Умані в кінці 18 ст, В УРЕ не представлено.

ПОТУШНЯК Федір Михайлович /пс. — Ф. Вільшицький, Ф. Пасічник; н. 27 (14). 02. 1910, с. Осій, тепер Іршавського р-ну Закарпат. обл. — + 12. 02. 1960, Ужгород; поховано там само/ — укр. письменник. Закін. Празький ун-т, учителював у шк. Закарпаття; з 1946 — викладач Ужгородського ун-ту. Першого вірша надрукував 1928 у журн. «Пчілка»; 1934—46 видав тринадцять книг поетичних, прозових і драм. творів.

ПОТЬОМКІН Тврійський Григорій Олександрович /н. 30 (УРЕ: 13 /24/. 09. 1739, с. Чижове, тепер Рославльського р-ну Смоленськ. обл РФ — + 05. 10. 1791 на шляху між Яссами й Миколаєвом; поховано в Херсонському соборі 25 листопада 1791; у Яссах П. вів переговори з Туреччиною, захворів на малярію й виїхав до Миколаєва, але по дорозі помер; на надгробкові напис: «Фельдмаршалъ Светлейшій князь Григорій Александровичь Потемкинь-Таврическій. Родился 30 сентября 1736 года, умер 5 октября 1791 г. Здесь поргебень 25 ноября 1781 г. Основателю Херсона благородные граждане 5 октября 1891 г.»/ — рос. держ. діяч, дипломат, генерал-фельдмаршал з 1784, граф з 1774. В 1762 перебував на службі в гвардії, брав уч. у двірцевому перевороті, внаслідок чого цариця Катерина II здобула рос. престол. Ставши її фаворитом, П. набув вирішального впливу на держ. справи. 1774 організував каральні походи проти повстанських загонів О. І. Пугачова (Пугача). 1775 з ініціативи П. було підступно зруйновано Запорізьку Січ. 1776 П. призначено новоросійським, азовським і астраханським генерал-губернатором. За приєднання 1783 Криму до Росії П. дістав титул князя таврійського. Сприяв освоєнню Пн. Причорномор»я і будівництву в цьому краї міст Херсона, Миколаєва, Севастополя і Катеринослава. 1784 П. призначено президентом військ. колегії. Дістав у подарунок від цариці тисячі кріпаків-українців, став одним з найбільших у Росії землевласником. Лютий ворог України.

ПОХИЛЕВИЧ Леонтій Іванович /н. 1816 — + 1893, Київ? ; поховано там само?/ — укр. краєзнавець. Походив з родини священика. Працював у Київ. духовній семінарії. Автор праць «Сказання про населені місцевості Київської губернії…» (1864); «Повіти Київський і Радомисльський. Статистичні та історичні нотатки…» (1887).

ПОХИТОНОВ Іван Павлович /н. 27. 01 (08. 02) 1850, с. Мотронівка, тепер Знам»янського р-ну Кіровоград. обл. — + 22 (УРЕ: 12) 12. 1923, Брюссель, Бельгія; поховано там само?/ — укр. маляр, дійсн. чл. петерб. АМ з 1904, чл. Т-ва передвижників з 1905. Його дід Данило Похитон був запорізьким козаком; п. з 1877 жив за кордоном, переважно у Франції та в Бельгії. Твори — невеликі за розміром пейзажі, які ввдзначаються мініатюрною технікою виконання, гармонійним колоритом.

ПОЧАСЬКИЙ Софоній /світське — Степан; н. 2-а пол. 16 ст. — + після 1640, Молдавсько-Ясський монастир; поховано там само/ — укр. освітній і культурний діяч, письменник. Навч. у Київ. братській шк., був пролповідником Києво-Печерської лаври, професор лаврської шк. і Києво-Могилянської академії, ректор цієї академії 1638—40; брав уч. у створенні в Яссах (Молдавія) православної шк. ; з 1640 — ігумен Молдавсько-Ясського монастиря, де згодом і помер. Автор панегірика митрополитові Петрові Могилі. В УРЕ не представлено.

ПРАВДИЧ-НЕМИНСЬКИЙ Володимир Володимирович /н. 1879, Київ — + 17. 05. 1952, Москва; поховано там само/ — укр. фізіолог, доктор біологічних наук з 1935. Закін. фізмат (1907) і мед. (1917) ф-ти Київ. ун-ту. Праці П. -Н. присвячено переважно проблемам електрофізіології; він розробив методику реєстрації біоелектричних потенціалів і вперше записав біотоки головного мозку; низка праць П. -Н. стосується питань вивільнення аміаку при збудженні нервової тканини, антагонізму між іонами амонію і магнію в організмі, фагоцитарної активності крові тощо.

ПРАХОВ Адріан Вікторович /н. 04 (16). 03. 1846, м. Мстислав, тепер Білорусія — + 01 (14). 05. 1916, Ялта; похвано там само/ — укр. мистецтвознавець і художн. критик. 1867 закін. Петерб. ун-т. Викладав історію і теорію мистецтва стародавнього Єгипту, Греції, Київ. Руси-України та давніх пам»яток церковної архітектури на Волині (1886), а також однієї з перших публікацій про мистецьку спадщину Т. Шевченка. Редагував також худож. відділи журн. «Пчела» (1875—78) та «Художественные сокровища России» (1904—07). П. відкрив фрески 12 ст. у Кирилівській церкві Києва, для відновлення яких запросив М. Врубеля; керував будівництвом і внутрішнім оздобленням Володимирського собору в Києві.

ПРАХОВ Микола Адріанович /н. 18. 05. 1873, Рим, Італія — + 25. 11. 1867, Київ; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі, поруч з гол. алеєю, надгробок з написом: «Художник Николай Адрианович Прахов 1873—2957»/ — укр. художник і мистецтвознавець, син Адріана Вікторовича П. ; 1883 жив у Києві, з 1896 працював як художник у галузі декоративно-ужиткового мистецтва; один з організаторів АХЧУ, т-ва Київський художник». Автор спогадів і статей.

ПРЕП»ЯТИЦЬКИЙ Пахомій (рр. н. і см. ? Поховано?/ — укр. художник, розмалював способом альфреско баню Почаївської церкви в Києві. В УРЕ не представлено.

ПРЕХТЛЬ (Прагтль) Йосип /н. 1737, Відень, Австрія — + 1799, Україна; поховано?/ — укр. художник-монуманталіст. Австрієць за походженням; багато років працював в Україні, виконав фрески в костелах Кам»янця-Подільського, Берестечка, Браїлова, а пралаці Чацьких у с. Боремлі на Волині; його фрески виконано в стилі пізнього бароко. В УРЕ не представлено.

ПРИБИЛОВИЧ Степан /рр. н., см. ? Поховано?/ — укр. філософ. На поч. 18 ст. — професор Духовної академії в Москві. В УРЕ не представлено.

ПРИГОДА Йосиф /н. 20. 04. 1930, с. Петровани Пряшівського округу, Сх. Соваччина — 29. 96. 1987; поховано там само/ — укр. соліст Піддуклянського укр. нац. ансамблю (ПУНА), культурний діяч Словаччини; з 1956 до 1979 працював солістом ПУНА Укр. нац. театру в Пряшеві. Відомим є і за межами Словаччини к співак і нар. оповідач. ; 1979 перебував на пенсії як інвалід. Відзначено численними держ. нагородами. В УРЕ не представлено.

ПРЖЕВАЛЬСЬКИЙ Микола Михалович /н. 31. 03 (12. 04) 1839, с. Кімборове, тепер Смоленської обл. РФ — + 20. 10 (01. 11), 1888, Каракол, тепер Пржевальськ, Киргизія; поховано там само/ — видатний рос. мандрівник укр. походження, дослідник Центральної Азії, почесний чл. петерб. АН з 1878 та Рос. географічного т-ва з 1880, генерал-майор. Далеким предком П. був паровальський Корнилій Онисимович, який був українцем у 1-й пол. 16 ст., помер у Польщі в 2-й пол. 16 ст., осавул козацького війська. Паровальський за польс. короля Стефана Баторія перейшов на службу до польс. уряду, став польс. дворянином і почав іменувати себе Пржевальським. Микола Михайлович П. по закін. 1864 Академії генерального штабу викладав у Варшав. юнкерському уч-щі; 1866 за власним бажанням перейшов на службу до сідного Сибіру; 1867—69 подорожував Уссурійським краєм, 1870 протягом 18 років досліджував Азію; вперше засвідчив існування в Центральній Азії дикого коня (кінь Пржевальського), дикого верблюда; відомий і як географ-письменник, котрий створив класичні зразки географічних описів. На честь мандрівника Рос. геораф, т-во встановило медаль та премію Превальського.

ПРИДАТКЕВИЧ Роман /н.1895 — + після 1930-х рр., США; поховано там само/ — галицько-український композитор, скрипаль, муз. редагог, директор консерваторії в Нью-Йорку, США. В РЕ не представлено.

ПРИЖОВ Іван Гаврилович /н. 22. 09. (04. 10) 1872, Москва — 27. 07 (08. 08) 1885, Петровський Завод, тепер Петровськ-Забайкальський Читинська обл. РФ; поховано там само?/ — рос. письменник-публіцист, історик, етнограф, учасник революц. руху 1860-х рр. 1869 заарештовано, а 1871 засуджено на 12 років каторги й довічне заслання в Сибір. Літ. і наук. діяльність почав у кінці 1850-х рр. Першу твори надруковано 1860. Автор праць «Світлий бік поетичних стосунків природи й людини. Лірична поезія» (1862, опубл. 1958), «Кобзарь Тараса Шевченка» (1867), «Побут Малоросії за пам»ятками літератури з 11 по 18 ст.», укр. мовою цю працю переклав І. Нечуй-Левицький, позитивно оцінили М. Драгоманов та І. Франко. Уо укр. народу П. звернувся з революційною прокламацією «Лист до громади» (укр. мовою «Колокол», 1870). З високою повагою писав про укр. мову, пропагував творчість Т. Шевченка, листувався з О. Бодянським.

ПРИМАКОВ Віталій Маркович /н. 18 (30). 12. 1897, за ін. даними: 01. 01. 1898 (20. 12. 1897), с. СеменівкаНовозиьківського пов., тепер Черніг. обл. ; ще: с. Шумани в межиріччі Дніпра й Десни — + 12. 07 (УРЕ: 11. 06) 1937 загинув у сталінських катівнях; поховано?/ — совєцький ійськ. Діяч, комкор (1935), чл. компартії з 1914. Походив з родини вчителя. За антивоєнну агітацію 1915 засуджено на довічне заслання в Сибір, звідки повернувся в квітні 1917 і став чл. Київ. комітету РСДРП (б). Брав уч. у жовтневому перевороті в Петрограді; з січня 1918 організував у Харкові Червоне козацтво України, на чолі якого брав уч. у боях проти австро-німецьких окупантів, петлюрівців, денікінців, врангелівців, військо Польщі, за що згодом будо розстріляно тими ж комуністами. Був одружений з дочкою Михайла Коцюбинського Оксаною Михайлівною. Та помішався на компартійній утопії і приніс багато горя своєму народові й родині Коцюбинських.

ПРИСЛОВСЬКИЙ Іван /н. 1831 — + 1909; поховано?/ — укр. історик-краєзнавець, свящаник села Кам»янки Грибівського р-ну Одес. обл. Доводив, що лемки — корінне населення Карпат; у праці Сандецька Русь» (Львів, 1893). В УРЕ не представлено.

ПРИХИЛЬНИЙ Амвросій /н. 2-а пол. 16 ст., Італія — + 1641, Львів? Поховано?/ — укр. архітектор, за походженням італієць. 1598 дістав право громадянина Львова. У львів. цеху будівничих багато разів обирався цехмайстром. 1588 був підмайстром у П. Барбона. Разом з П. Римлянином та В. Купиносом будував Успенську церкву у Львові (1591—1629), брав уч. у спорудженні будинків Львівського братства. Після смерті П. Римлянина закінчував будівництво Львів. костелу бернардинців (1630), Споруди: житл. Будинок (кол. вул. Фрунзе, 34), костел св. Лазаря у Львові (у співавторстві з Я. Боні). Брав уч. у будівництві замку Острозьких у Старому Селі (тепер село Пустомитвського р-ну Львів. обл.). Працював у Жовкві, де будував міський костел (1605) з дзвіницею-бештою. У творах П. є риси архітектури італійського Відродження з місцевими архітектурними мотивами.

ПРИХОДЬКО Олекса Кіндратович /н. 18. 10. 1887, с. Княжполе на Поділлі — +? ; Поховано?/ — дідич хорового мистецтва Закарпаття, педагог, диригент, основоположник укр. хорових колективів у Чехословаччині, які стимулювали створення багатьох хорів на Закарпатті і Пряшівщині. Закін. духовне учи-е й духовну семнінарію на Поділлі (1908) у Кам»янці-Подільському. Закін. Варшав. ун-т і викладав у гімназії українській у Варшаві, яку 1915 евакуйовано до Чернігова. 1917 організував у Києві Укр. республіканську капелу, з якою виїхав у турне на Захід. У липні 1920 капела розпалась і частина на чолі з П. прибула на Закарпаття, заснувала там муз. -драм. т-во «Кобзар». 1967 П. відсвяткував своє 80-річчя. В УРЕ не представлено.

ПРОВОРА Хома Васильович /н. бл. 1840, хутір Богодар, тепер село Богодарівка Покровського р-ну Дніпропетр. обл. — +? ;Поховано там самр?/ — укр. нар. оповідач, виконавець пісень, балад; у дитинстві осліп. Майстернограв на сопілці; у 1880-х рр. Д. І. Яворницький записав від П. багато істор., ліричних, побутових пісень, примовок, прислів»їв, чимало казок, переказів тощо. Частину цих матеріалів він опублікував у своїй праці «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (ч. 1—2, СПБ, 1888). У праці «По следам запорожцев» (СПБ, 1898) Яворницький присвятив окремий розділ, пізніше надрукував про нього кілька нарисів. Частину матеріалів від П. опубліковано в різних укр. фольклорних збірниках.

ПРОКОПЕНКО Зиновій Іванович /н. 23. 10. 1918, с. Мала Попівка, тепер Хорольського р-ну Полтав. обл. — + 26. 11. 1952, Чернівці? ; поховано?/ — укр. письменник. Був учителем з 1936. Літ. діяльність почав з 1945; написав кілька драм. творів, працював у редакції газ. «Радянська Буковина». В УРЕ не представлено.

ПРОКОПЕЦЬ Юрій /н. 1892 — + 1963, Київ; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі, ліворуч від дороги за церквою, до військових поховань; надгробок з написом: «Члену ліги американських українців Юрію Прокопцю 1892—1963. Від українського товариства дружби і культурного зв»язку із зарубіжними країнами та ліги американських українців». Могила майже на розі гол. алеї та дороги до військ. поховань/ — укр. діяч у США, чл ліги американських українців.

ПРОКОПІЙ /н. поч. 17 ст. — + після 1678, Київ? Поховано в Києві, могила, ймовірно, в Києво-Печерській лаврі, давні поховання зліквідовано комінистами, слідів не лишилося/ — укр. гравер по дереву 4 — — 70-х рр. 17 ст. ; ілюстрував алегоричними малюнками аполіпсис (1646—72/, створив побутові малюнки до перших видань «Києво-Печерського патерика» (1661 і 1678).

ПРОКОПОВИЧ Вячеслав Костянтинович /пс. — Волох; н. 10. 06. 1881 — + 07. 06. 1942, Бесанкур, поблизу Парижа, Франція; поховано там само/ — укр. громад. і політичний діяч, бібліотекар Київ. музею, радегував пед. місячник «Світло», чл. Центральної Ради від партії соціалістів-федералістів, міністр освіти в Кабінеті В. Голубовича 1918, голова ради міністрів УНР (Вінниця, 3 травня 1920, потім 1926—39), заст. голови Директорії і головного отамана УНР з осідком у Парижі (10. 1939—05. 1940); 1925—39 редагував тижневик «Тризуб» у Парижі. Автор праць із сфрагістики та історії Києва. В УРЕ не представлено.

ПРОКОПОВИЧ Петро Іванович /н. 29. 06 (10. 07) 1775, с. Митченки, тепер Бахмацького р-ну Черніг. обл. — + 22. 03 (03. 04) 1850, с. Пальчики того самого р-ну та обл. ; поховано там само, могилу обступили липи, пам»ятником поставлено того самого вулика, якого зробив П. власними руками 1814. У Чернігів. історичному музеї є куточок П., де його, всупереч історичній правді, названо «російським пасічником»/ — укр. бджоляр-експериментатор. Закін. Київ. духовну академію, після чого 1794 служив у війську, відзначився при взятті Праги, 1798 вийшов у відставку, вернувся в Митченки і захопився бджолярством; 1814 винайшов рамковий (втулковий) вулик; першим у світі одержав чистий стільниковий мед без розплоду й без попереднього знищення бджіл; створив і очолив (1828—50) першу в Росії шк. бджільництва, яку 1830 було переведено з с. Митченок у сусіднє с. Пальчики; 1843 в гостях у П. був Т. Шевченко, у шк. викладання провадилось укр. мовою; пасіка зросла до 6000 вуликів і тяглася на 20 км.

ПРОКОПОВИЧ Феофан /н. 29 (УРЕ: 08 (18). 06. 1681, Київ — + 19. 09. 1736, Петербург; поховано в Новгороді, тепер РФ, в Софійському соборі, в різничній палаті; на надгробкові вирізано напис: «По благословению Весильного Бога Святейшего Преосвященный Феофан (в мире Елеазар Прокопович), архіепископ Великоновгороскій и Великолуцкий от временного жития сего на вечное преставися в царствующем граде Санктпетербурге церемониально препровожденное, в Троицком Алекандро-Невском монастыре по церковному чиноположению соборне отпето и во гробе скутано того же сентября 12-го числа и по отпетіи водяным путем оттуда привезено в Великій Новгород и в престольной своей святой Софіи церкви, юже пасяще 11 лет и два месяца, на сем месте подле антецессора своего Проесвященного Іова митрополита освященным чином, при многолюдном всякого чина людей собраніи погребено с подобающей честію показанного сентября 20 дня 1736 года». Помер П. від «кам»яної хвороби», зберігся переказ, ніби він перед смертю приставив до лоба вказівного пальця й сказав: «главо, главо. Розума упившись, куда ся приклониш?»/ — укр. письменник, учений, культурний діяч. Закін. Києво-Могилянську академію, навч. у польс. шк. та в Римському колегіумі; бл. 1704 вернувся в Київ, постригся в ченці й став професором риторики й піїтики в Київ. духовній академії; 1716 за викликом московського сатрапа Петра I виїхав до Петербурга, фактично став на чолі рос. православної церкви, хотав стати патріархом, але сатрап йому відповів: «Как не бывать Петру богом, так не бывать Феофану патриархом». Саме Прокопович підказав московському деспотові Великое московское княжество назвати Росією. Бо «там» Київська Русь, вікові династії, без чого в Європі монархів не визнавали. А тут — тінь Івана Грозного. П. вистапув пристрасним публіцистом, пропагандистом деспотівських реформ; по смерті Петра I продовжував відстоювати його чорну справу, організував гурток «учена дружина», написав трагікомедію «Володимир» (1705), що вважають одним з кращих творів шкільної драми; писав ліричні твори, елегії, патріотичні оди. Автор низки юридичних та ін. праць. Переклав кілька іноземних книг: з 1720 був новгородським архієпископом, його не без підстави називали «руським Золотоустом»; служив вінопіддано й затято, відзначався гострим розумом, колосальною пам»яттю, великим даром слова, прекрасно володів жестами й мімікою. Характер був хитрий, властолюбний, мстивий, жорстокий; брав уч. у придворних інтригах, перший послав у Курляндію ганні Іоанівні повідомлення, що її обрано на престол. Згодом попереджав нову царицю, що рада має намір обмежити її владу, але що акта цього можна буде знищити. Цю свою заяву П. і здійснив разом із спільниками, передавши цариці план дій, схований у великому годинникові для царської їдальні, якого він подарував цариці. 1777 в «Ученых ведомостях» надруковано «похвальні слова» Прокоповичу. Ось одно з них: «Великого Петра дел славных Проповедник; Витійством Златоуст, Муз чистых собеседник; историк, богослов, мудрец Россійских стран. Таков был пастырь стад словесных Феофан». За походженням був сином крамаря в Києві.

ПРОКОПОВИЧ-АНТОНСЬКИЙ Антон Антонович /н. бл. 1760, Полтавщина — + 19 ст., Мос ква; поховано?/ — ректор Моск. ун-ту часів осипа Бодянського, входив у тодішню моск. укр. громаду, був знайомий з Т. Шевченком. В УРЕ, СЭС і в «Шевченківському словникові» не представлено.

ПРОКОПОВИЧ-АНТОНСЬКИЙ Михайло Антонович /н. 08. 11. 1760, Полтавщина? — + 29. 05. 1844, Москва; поховано там само, могила на цвинтарі Донського монастиря/ — рос. перекладач. Навч. у Моск. ун-ті, очевидно, брат Антона Антоновича П. -А. Ще студентом брав уч. у журн. Новікова «Вечерняя заря»; перекладав з латин. та франц. мов; 1601—02 — обер-секретар 6-го департаменту Сенату, а згодом — загальних зборів Москви; вийшов у відставку й жив у Москві, де й помер. В УРЕ не представлено.

ПРОКОПЧАК Петро Данилович /н. 12. 11. 1903, с. Вапенне, тепер Польща — + 31. 10. 1981, Торонто, Канада; поховано там само/ — діяч т. з. укр. прогресивної організації в Канаді, жерналіст. 1926 емігрував до Канади. 1933 — редактор журн. «Робітниця», з 1835 — газ. «Українські робітничі вісті», згодом — «Народної газети». Був активним діячем Т-ва допомоги визвольному рухові на Зх. Україні. 1940—42 перебував в ув»язненні; з 1961 — секретар Т-ва об»єднаних українських канадців (ТОУК), чл. ради директорів Робітничого запомогового товариства. 1972—78 — голова крайового виконкому ТОУК, з 1978 — його почесний президент.

ПРОКОПЧИЦ Євстахій /н. 1806 — + 19. 09. 1856, Тернопіль; поховано там само?/ — галицько-укр. діяч, педагог, літератор; з 1837 викладав по 1848 у Станіславській держ. гімназії. Брав активну уч. у революц. подіях 1848. І. Франко високо оцінив діяльність Євстахія, написав вірша «До люду руского», який можна вважати гімном демократични х сил того часу. У Тернополі був директором гімназії. В УРЕ не представлено.

ПРОКОФ»ЄВ Сергій Сергійович /н. 11 (23). 04. 1891, с. Сонцівка, тепер с. Красне Красноармійського р-ну Донец. обл. — + 05. 03. 1953, Москва; поховано там само/ — рос. композитор і піаніст укр. походження. 1909 закін. Петерб. консерваторію як композитор, 1914 — як піаніст і диригент. 1918—32 жив у США й Франції. Вернувшись в СРСР, став активним будівником совєцької муз. культури. Його музична спадщина налічує понад 130 композицій. Опери: «Любов до трьох апельсинів», «Війна і мир» тощо. Балети: «Біля Дніпра», «Попелюшка» та ін. Залюбки використовував укр. нар. тематику й укр. муз. мотиви. Свого часу І. Драч його обожнював.

ПРОНЧЕНКО Михайло /н. ? — + загинув під час 2-ї світової війни від лап фашистів; поховано?/ — укр. поет. В УРЕ не представлено.

ПРОСКУРА Георгій Федорович /н. 16 (28). 04. 1876, Сміла, тепер Черкас. обл. — + 30. 10. 1958, Харків; поховано там само/ — укр. учений у галузі гідромеханіки, гідромашинобудування й авіації, академік АН України з 1929, засл. діяч науки й техніки України з 1944. Закін. 1901 Моск. вище техн. Уч-ще; з 1902 викладав (з 1911 — професор) у Харків. технологічному (тепер — політехн.) ін-ті, де читав з 1909 курс «Повітроплавання й авіація» (1904—06 працював на Петерб. судноремонтному з-ді); з 1932 — зав. кафедрою Харків. технологічного, з 1930 — і Харків. авіаційного ін-тів. 1945—55 — водночас директор Лабораторії проблем швидкохідних машин і механізмів (згодом Ін-т проблем машинобудування). Основні праці з теорії гідроаеродинаміки, газових і водяних турбін, помп, компресорів, теорії повітряних гвинтів. Один із творців потужних осьових помп для каналу ім. Москви. Керував спорудженням першої в СРСР гідродинамічної труби для дослідження гідродинамічних граток. Працював над проблемами газотурбобудування, зокрема авіаційного, над застосуванням гідротрансформаторів у нар. господарстві, удосконаленням гідротурбін і підвищення їхньої потужності тощо.

ПРОЦЕНКО Гаврило /н. ? — + у 1930-х рр. загинув під час культу Сталіна; поховано?/ — укр. літ. критик. В УРЕ не представлено.

ПРОСКУРІВНА Марія /справж. — Семенко Марія Степанівна: н. 03 (15). 06. 1863, с. Кибинці, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл. — + 19. 10. 1045, Київ; поховано там само/ — укр. письменниця, мати Михайля Семенка. Друкуватися почала в журн. «Рідний край», редагований Оленою Пчілкою в Полтаві. В оповіданнях «Од сіна до соломи», «Уляся», «Пані писарка» (всі — 1914) реалістично показала долю селян, роль релігії в їхньому житті.!925—27 публфікувалася в журналах «Червоний шлях», «Всесвіт», «Глобус» тощо.

ПРОТОПОПОВ Віктор Павлович /н. 10 (22). 10. 1880, с. Юрки, тепер Козельщинського р-ну Полтав. обл. — + 29. 11. 1857, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. психіатр, академік АН України з 1945, засл. діяч науки України з 1934. Закін. 1906 петерб. Військово-медичну академію, де залишився працювати. 1921—23 — професор Пермського ун-ту, Харків. мед. ін-ту — 1923—44. Одночасно — директор Інту клінічної психіатрії і соціальної психогігієни 1926—29, зав. психіатричною клінікою психоневрологічного ін-ту Нарковмздоров»я України 1932—41 у Харкові; з 1944 — професор Київ. ін-ту вдосконалення лікарів, одночасно (1944—57) зав. відділом Фізіології ін-ту ім. О. О. Богомольця АН України. Був головним психіатром і головою вченої ради міністерства охорони здоров»я України. Праці П. присвячено проблемам фізіології і патології вищої нервової діяльності, психіатрії. П. створив патофізіологічний напрям у психіатрії, оснований на застосування біохімічних і фізіологічних методів дослідження хворих. Впровадив учення І. П. Павлова в психіатрію, вперше в СРСР застосував лікування сном. Запропонував методи лікування шизофренії, маніакально-депресивного психозу та ін.

ПРОХОРЕНКО Кость Якович /н. 16. 06. 1921, с. Бобрик Роменського р-ну Сум. обл. — + кінець жовтня 1993, Київ; поховано там само/ — укр. письменник і журналіст. Закін. філологічний ф-т Харків. ун-ту. Працював у журн. «Дніпро», вид-вах «Мистецтво», «Урожай», редакціях газет. Автор балету «Оргія» за однойменною драм. поемою Лесі Українки, п»єси «Нащадки Прометея», кіносценарію «Червоні короговки», повісті «Зброя жде борця» — усі присвячено Лесі Українці і Сергію Мержинському; зб. «Вітрила доблесті».

ПРОХОРОВ Семен Маркович /н. 30. 01 (11. 02) 1873, містечко Малоярославець Калузької обл. РФ — + 23. 07. 1948, Харків; поховано там само/ — укр. маляр, засл. діяч мистецтва України з 1941; Закін. Моск. уч-ще малярства та архітектури 1904 Навч. у петерб. АМ 1904—09 у І. Рєпіна. Твори: «Хвора дитина» (1909), «Портрет О. М. Горького» (1910), цикл «В колонії» (1915—18), «Жниці» (1922—23), «Жінвідділ», «Корабель революції», «Робітфаківці», «Сільська комуна», «На Дніпробудові» (1929) тощо.

ПРОЦЕНКО Андрій Федорович /н. 1902, Ніжин на Чернігівщині — + 1984, Київ; поховано там само/ — укр. музикант-флейтист, педагог; починаючи з 1926 і до останніх днів працював педагогом, а потім — професором Київ. консерваторії. Він розробив курс методики гри на духових інструментах, де фактично вперше сформулював усі прийоми, пов»язані з технікою гри, ввів новий розділ — етика музиканта. До його 90-річчя в грудні 1992 газета «Культура і життя» висловила побажання, аби встановити меморіальні дошку на будинку № 4 по Чеховському провулку, де він проживав з 1924 по 1984.

ПРУДКИЙ Никін Іванович /н. 05. 04. 1890, Канів — + 08. 12 1982, Черкаси; поховано там само/ — укр. кобзар. У 1920-х — 30-х рр. був постійним доглядачем музею на Шевченковій могилі в Каневі, багато років виступав там з бандурою. У 1950-х рр. керував самодіяльнім ансамблем бандуристів у Черкасах. У репертуарі П. — пісні з життя укр. народу, пісні та думи, пісні на слова Т. Шевченка, власні композиції.

ПСТРАК Ярослав Васильович /н. 24. 03. 1878, містечко Гвіздець, тепер смт Городенківського р-ну Івано-Фр. обл. — + 1920 (УРЕ: 1916), Харків; поховано там само?/ — укр. маляр і графік. 1895—99 навч. у мюнхенській (Німеччина) АМ. Виконав чимало портретів («Голова жінки», 1900; портрети А. Русина, 1901, Б. Хмельницького, 1906, Т. Шевченка, 1914), композицій на історичні й побутові теми («Козак веде полоненого яничара», «У літній день», «Гуцулка зі свічкою», «Каменяр», 1904; «Помста», 1907; «Під конвоєм», 1914 та ін.); ілюстрації до повісті І. Франка «Захар Беркут» (1902), до читанки А. Крушельницького (1905), повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» (1907); робив карикатури до сатирично-гумористичних двотижневиків «Комар» та «Зеркало» (між 1900—08). Твори П. зберігаються в Коломийському музеї укр. мистецтва і Львів. історичному музеї.

ПСЬОЛ (за чоловіком Дуніна-Борковська) Глафіа Іванівна /н. 24. 10. 1823, с. Псьолівка, тепер Псільське Великолбагачанського р-ну Полтав. обл. — + 26. 04. 1886; поховано?/ — укр. художниця. Малярства навчалася вдома. 1843 в Яготині познайомилася з Т. Шевченком і користувалася його порадами щодо малярства. Написала портрет В. О. Рєпніної, М. Г. Рєпніна, В. М. Рєпніної (1839, Київ. Музей Т. Г. Шевченка), П. Д. Дуніна-Борковського. Відомо, що П. працювала над портретом Т. Шевченка.

ПСЬОЛ Олександра Іванівна /н.1817, с. Псьолівка, тепер Псільське Великобагачанського р-ну Полтав. обл. — + 15 (27). 10. 1887, Москва; поховано там само/ — укр. поетеса. Сестра Глафіри Іванівни П. У 1830-х — 40-х рр. жила в Яготині в родині М. Рєпніна-Волконського, де 1843—44 зустріла Т. Шевченка. Пізніше разом з Варварою Рєпніною жила в Одесі (1848—55) і в Москві (1855—87), Вся її діяльність пов»язана з Т. Шевченком. Листувалася з поетом і підтримувала його, коли він був на засланні. Т. Шевченко позитивно оцінив один з її раннії віршів «Свячена вода». Поетичний цикл П. «три сльози дівочі» був відгуком на розправу над учасниками Кирило-Мефодфіївського братства. Ці вірші надруковано без підпису в альманасі «Хата». Твір П. «До сестри» помилково приписували Т. Шевченкові. І він увійшов до кількох видань «Кобзаря».

ПТИЦЯ Іван /н. 1895 — + 1931; поховано?/ — укр. оперний співак (бас), культурний діяч, співробітник СВУ під час полону. Був у групі Гайдамаки, пізніше організатор табірних театрів у Чехословаччині. В УРЕ не представлено.

ПТУХА Михайло Васильович /н. 07. 11 (26. 10) 1884, м. Остер, тепер Козелецького р-ну Черніг. обл. — + 03. 10. 1961, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі по гол. алеї (за церквою) праворуч. Надгробок — обеліск з написом: «Академік Птуха Михайло Васильович 1884—1961». Внизу обеліска на крилі праворуч напис: «Птуха Богдан Михайлович 1924—1945»/ — укр. економіст, статистик і демограф, академік АН України з 1920, чл. -кор. АН СРСР з 1943; у 1810 закін. юр. ф-т Петерб. ун-ту. 1919—38 — директор Ін-ту демографії Ан України (до 1934 — Демографічний ін-т). П. організував статистичні дослідження населення України, розробив низку нових методів аналізу смертності й шлюбности, працював у галузі вивчення демографічних перспектив республіки. 1919—38 — секретар Соціально-економічного відділення АН України. 1945—50 — голова Відділення суспільних наук і чл. Президії АН України.

ПУЖИК Андрій /н. 02. 11. 1923, с. Карликів Сяніцького пов. на Лемківщині, тепер Польща — + 07. 10. 1986, м. Менвіл, США; поховано там само/ — укр. суспільний діяч серед лемків у США. Під час німецької окупації було заарештовано і вивезено до табору смерті в Яважні поблизу Кракова, де перебував разом з двома братами. Після звільнення проживав на зх землях Польщі. 1958 виїхав до США (м. Менвіл). Працював чл. управи 1-го відділу Організації оборони Лемківщини (ООЛ) та ін. укр. організаціях. В УРЕ не представлено.

ПУЗИНА Костянтин /світське — Філадельф; н. 1790, Полтавщина — + 1850, Київ; поховано там само, Видубицький монастир, сліди могили втрачено/ — укр. поет, церковно-освітній діяч. Закін. Духовну академію в Петербурзі 1814. Був професором духовних семінарій в Україні та Росії, ректором Кишинівської духовної семінарії, а також настоятелем ряду монастирів. Основний літ. твір — сатирична ода «Малоросійський селянин», у якій виражено ідею захисту знедоленого селянства. Викриваючи соціальну нерівність, П. продовжував традиції Г. Сковороди та І. Котляревського. Написав кілька віршів рос. мовою.

ПУЗИНО Полікарп Іванович /н. 1781, Полтавщина — + бл. 1766, м. Новгород, тепер РФ; поховано там само?/ — відомий лікар. Походив з дворян Хоролського повіту. Навч. у Медико-хірургічній академії (Петербург), був військ. лікарем, брав уч. у походах. 01. 01. 1817 вийшов у відставку, служив по виборах дворянства; з 08. 06. 1845 — голова новгородської палати цивільного суду; 16. 08. 1851 залишив службу, опублікував твори з медицини тощо. В УРЕ не представлено.

ПУЗИРКОВ Віктор Григорович /н. 04. 10. 1918, Дніпропетровськ — + 1990, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — народний художник України, лауреат Держ. премії України ім. Т. Г. Шевченка, лауреат Держ. премій кол. СРСР, професор Нац. Академії образотворчого мистецтва та архітектури України. Закін. Дніпропетр. худож. уч-ще,, вступив до Київ. художн. ін-ту, де вчився маляра Ф. Кричевського. Війна перервала навчання, після важкого поранення на фронті продовжує навчання спочатку в Самарканді, потім у Москві, а завершуж в Києві, у майстерні професора О. Шовкуненка. Водночас бере уч. республіканських та всесоюзних виставках. 1946 стає чл. Спілки художників. 1948 уперше одержує звання лауреата Держ. премії — за картину «Чорноморці». Тоді ж його запрошують на викладацьку роботу до Київ. художн. ін-ту. Видатний маляр, баталіст, і мариніст, майстер пейзажу, він за 55 літ натхненної праці створив чимало талановитих картин, які за рівнем майстерності, за глибиною розвриття людських характерів вважаються взірцем, увійшли до скарбниці укр. мистецтва.

ПУЛЮЙ Іван Павлович /н. 02. 02. 1845, с. Гримайлове, тепер Підволочиського р-ну Терноп. обл. — + 31. 01. 1918 у буд. № 15 по вул. Матовила, де на фасаді встановлено пам»ятну таблицю, Прага, тепер Чехія; поховано там само/ — укр. учений-фізик та електронік, публіцист, письменник, перекладач. Закін. гімназію в Гримайлові 1863, технологічний (1869) і філософський (1872) ф-ти Віденського ун-ту, удосконалював знання в Страсбурзькому ун-ті (1875), де 1876 здобув ступінь доктора філософії; 1884—1916 — професор Празького політехн. Ін-ту. Винахідник багатьох електротехнічних приладів. Автор бл. 50 наук. та науково-популярних праць, відкрив Х-промені, які пізніше названо рентгеновими, бо П. вчасно не опублікував свого винаходу; знавець стародавніх мов, робив з них переклади, переклав разом з П. Кулішем з давньоєврейської «Псалтир» укр. мовою. Приятелював з ученим Іваном Горбачевським. Їхні учні згадують про них такими словами: «Хоч вони кілька десятків років не мали можливості побувати на рідній землі, все ж були взірцевими патріотами своєї батьківщини, свого народу й рідної мови». В УРЕ не представлено. Про що тут говорити?

ПУРІЄВИЧ Костянтин Адріанович /н. 28. 05. 1866, Житомир — + 31. 08. 1916, Київ; поховано там само?/ — укр. фізіолог рослин. 1890 закін. Київ. ун-т, у якому працював з 1898 приват-доцентом, а з 1900 до кінця життя — професором. Автор наук. праць, посібників з ботаніки. В УРЕ не представлено.

ПУСТОВІЙТ Гаврило Михайлович /н. 13 (26). 07. 1900, с. Межиріч, тепер Канівського р-ну Черкас. обл. — _ 20. 03. 1947, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ділянка 1, надгробок — бляшана табличка з написом: «Пустовийт Гавриил Михайлович 1900—1947». Це навпроти других воріт, близько від монумента з латинським написом: «Antonin Weska», за пам»ятником Гурського/ — укр. графік. 1915—17 навч. у Київ. художн. уч-щі, 1923—30 — у Київ. художн. ін-ті у І. Плещинського та С. Налепинської-Бойчук. Працював у галузі книжкової та станкової графіки, переважно в техніці малюнка і літографії. Твори: обкладинки до творів Дж. Лондона «Залізна п»ята» (1 ё928), І. Франка «Перехреснфі стежки» (1928—29), М. Ремарка «На західному фронті без змін» (1929); ілюстрації до творів І. Гончарова «Обломов» (1935). Т. Шевченка «Наймичка» (1938), І. Франка «Захар беркут» 91946); серії літографій «Колгоспна Молдавія», «Індустріальний Дніпро» (обидві — 1937); цикли малюнків «Львів», «Гуцульщина» (обидві — 1939—41); портрети Ю. Яновського, В. Сосюри, О. Копиленка, О. Довженка, А. Малишка та багато ін. Автор зворотної сторони бронзової медалі, присвяченої 125-й річниці з дня народження Т. Г. Шевченка.

ПУТЯТА ВИШАТИЧ /н. 1-а пол. 11 ст. — + після 1113, Київ; поховано там само?/ — воєвода київський, тисяцький, начальник міського ополчення та міський суддя. Походив із знатного новгородсько-київського роду, початок якому поклав воєвода князя Ігоря свенельд; як врєвода великого князя Святополка Ізяславовича брав уч. у феодальних міжусобицях, у боротьбі протми половців (1106); під час нар. повстання 1113 у києві двір П. В. розгромили повстанці.

ПУТЯТИН Євфимій Васильович /н.07.11.1803, Петербург — + 16. 10. 1883, Київ (Париж?); поховано там само, могила в Києво-Печерській лаврі, поблизу Дальніх печер. Москалі на могилі П. звели пам»ятника чорного мармуру в класичному стилі/ — рос. держ. діяч, граф, адмірал-ад»юнкт; 1855 підписав з Японією вигідний трактат, 1858 уклав трактат з Китаєм, 1861 — міністр освіти, чл. держ. ради; 1822—24 здійснив навколосвітнє плавання на фрегаті «Крейсер». У путівникові «И до нбес рукой подать…» (К., 2002) Людмили Проценко є. В УРЕ не представлено.

ПУХАЛЬСЬКИЙ Володимир Вячеславович /н. 21. 03 (02. 06). 1848, Мінськ, тепер білорусія — + 23. 02. 1933, Київ; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі/ — укр. піаніст, композитор, педагог, професор з 1913. Закін. 1874 Петерб. консерваторію, викладав там до 1876, а з 1876 — директор і викладач Муз. уч-ща в Києві; 1913—33 — професор Київ. консерваторії; виступав як соліст-піаніст, написав опру «Алерія», «Українську фантазію» для оркестру.

ПУСТОВОЙТОВА Ганна Теофілівна /н.15 (27). 07. 1843, містечко Верховишки біля Житомира (в «Адміністративно-теротеріальному поіділі Увкраїнськоїв РСР» цього пункту не зазначено) — + 02. 05. 1881, Париж; поховано там само, на одному з цвинтарів/ — укр. (УРЕ: рос.) революціонерка. Донька рос. генерала. 1853—39 навч. в Ін-ті шляхетних дівчат у Пулавках (тепер Польща). Учасниця польс. повстання 1863—64. Після поразки повстання жила в еміграції в Австрії, швейцарії і Франції. Уч. паризької комуни 1871, працювала сестрою-жалібницею у військ. шпиталі. Пісял розгрому Комуни її було заарештовпано. Визволено з в»язниці разом з ін. мед. працівниками завдяки міжнародного т-ва «Червоного Хреста». Останні роки життя П. прожила в Парижі, де брала уч. у робітничому русі. За ін. даними вона була ад»дюнктом у ген. Домбровського на барикадах Паризької комуни і дістала поранення. А рос. влада її засилала до Великого Устюга, звідки вона емігрувала до Швейцарїі.

ПУШКАР Мартин /н. бл. 1600 — + 11. 06. 1658 загинув у кривавому бою з татарами під Полтавою; місце поховання невід./ — полтав. полковник (1648—58). Належав до тієї частини козацької старшини, котра виступала за визволення України від польс. панування. Був одинм із сподвижників Б. Хмельницького. Разом з кошовим запорізьким я. Барабашем очолив повстання проти гетьмана Ів. Виговського і в цій бортьбі загнув. Це повстання оспівано в нар. думах і піснях.

ПФЕЙФЕР Георгій Васильович н. 12 (23). 11. 1872, с. Сокиринці, тепер Срібнянського р-ну Черніг. обл. — + 10. 10. 1946, Київ; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі, професорська дільниця; у спільній залізній огорожі три могили, перша з написом: «Академик и профессор Георгий Васильевич пфейфер. Род. 24. 10. 1872 г., умер 10. 09. 1946 г. Дорогому мужу и другу любящая жена»; друга могила з написом: «Врач Дзюбинский Климент Иванович, род. 21. 1. 1854, ум. 17. 4. 1984». Всі могили доглянуто зле/ — укр. математик, академік АН України з 1920. Закін. 1896 Київ. ун-т. Працював у Київ. політех. ін-ті (1899—1909) та Київ. ун-ті (1900—46). Основні праці П. присвячено теорії диференціальних рівнянь з частинним и похідними. Він створив загальний спосіб формального інтегрування нелінійних рівнянь та повних систем нелінійних рівнянь з частинними похідними першого порядку, а також одержав багато ін. важливих результатів.

ПУЧКІВСЬКИЙ Олександр Митрофанович /н. 06 (18). 06. 1881, м. Батурин, тепер Черніг. обл. — + 14. 02. 1942, Київ; поховано там само/ — укр. оториноларинголог. Закін. петерб. Військово-медичну академію (1905); працював військовим лікарем. 1920—22 — професор Одес. ун-ту. Водночас (1921) працював в Одес., а з 1922 — в Київ. мед. ін-тах, у яких заснував кафедри оториноларингології. Праці присвячено вивченню склероми верхніх дихальних шляхів, туберкульозу гортані, питанням історії оториноларингології та ін. Запропонував кілька методів оперативного втручання, зокрема кістковопластичну операцію лобних пазух, створив перший укр. посібник з оториноларингології.

ПЧІЛКА Олена / пс. Косач Ольги Петрівни, уродженої Драгоманової; н. 17 (29). 07. 1849, м. Гадяч, тепер Полтав. обл. — + 04. 10. 1930, Київ; поховано там само, могила на Старобайковому цвинтарі в одній огорожі з могилою Лесі Українки; на мармуровій таблиці напис: «Олена Пчілка Ольга Петрівна Косач 1852 р. — 1930 р.»/ — укр. письменниця, мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова; фольклорист, етнограф, видавець і редактор, громад. -культурний діяч, чл. -кор. АН України з 1927. Закін. Київ. ін-т шляхетних дівчат. Друкуватися почала у 1880 рр. Разом з Наталією Кобринською видавала альманах «Перший вінок» (1887), була редактором-видавцем журналу «Рідний край» та додатку до нього «Молода Україна» (1908—14); з 1821 постійно жила й працювала в Києві. П. — автор поетичних творів (зб. «Мумки-мережанки», 1886), повістей, оповідань, п»єс («Світла ніч», 1908 та ін.). Їй належать спогади про М. Старицького (1904), М. Лисенка (1912—28), М. Драгоманова (1926). Перекладала зі слов»янських л-р, писала твори для дітей; з етнографічних праць найвідомішими є «Український орнамент» (1876) та «Українські узори» (1912, 1927). Це була жінка, яка своєю постаттю символізувала й символізує все найкраще, що зветься Україною Саме вона спородила й виховала безсмертну Лесю Українку. Її з повним правом можна назвати тит аном України. Як мало ми зеажмо про Олену Пчілку!

ПШЕПЮРСЬКА Ірина /н. 14. 01. 1893, Львівщина — + березень 1965, с. Срокове Кенштинського пов. на Ольштинщині, тепер Польща; поховано там само/ — країнський освітній і громадсько-культурний діяч у Польщі. Закін. учительську семінарію, вчителювала в с. Наконечне біля Яворова, керувала хором, ставила п»єси, провадила курси для сільських господинь, 1947 переселилась до с. Срокова, працювала в б-ці, яка стала однією з кращих у воєвідстві; була організатором худож. колективу УСКТ і вчителькою укр. мови. П. була взірцем громад. діяча, популяризатора рідної мови й культури. В довідниках не представлено.

П»ЯДИК Юрій Васильович /н. 04. 06. 1908, Київ — +?, Київ; поховано там само/ — укр. літературознавець. Навч. у Шостій київ. гімназії, яку очолював визначний педагог Володимир Дурдуківський, закін. Київ. політехнічний ін-т. У 1920-х рр. працював у вид-ві «Книгоспілка» і в «Українській книгарні», до познайомився з багатьма відомими діячами укр. культури. Уклав «Словник українських поетів» (близько 5 тис. персоналій), опублікував чимало цікавих досліджень. 2004 після двадцятирічного «пробивання» побачила світ монографія «Юхим Михайлів. Життя і творчість» — про репресованого художника, мистецтвознавця, поета і педагога.

П»ЯСЕЦЬКИЙ Опанас /н. 1867 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. історик та економіст. Автор нарисів з історії Полтавщини, про сільське господарство. В УРЕ не представлено.

П»ЯТАКОВ Юрій /н. 1890 — +? ; Поховано?/ — рос. політичний діяч укр. походження; 1917 — чл. Центральної Ради, при кінці 1918 — голова радянського уряду в Україні. Лютий ворог політичного і національно-культурного відродження України. В УРЕ не пресдставлено.

П»ЯТНИЦЬКИЙ Порфирій Петрович /н. 15. 09. 1859, Рига, латвія — + 30. 12. 1940, Київ? ; Поховано там само?/ — укр. геолог-петрограф. 1896 закін. Харків. ун-т, з 1903 — професор, з 1918—20 — ректор Харків. ун-ту, з 1922 — в Москві, з 1926 — Ленаграді; з 1932 жив у Києві, з 1938 працює в Ін-ті АН України. Наук. праці присвячено вивченню кристалічних сланців. В УРЕ не представлено.