-О-
ОБАЛЬ Петро Авлович /н. 1879 (УРЕ: 07 (19). 1900, с. Ободівка, тепер у складі с. Лозівка підволочиського р-ну Терноп. обл. — + після 1969; поховано?/ — галицько-український художник-маляр і гравер. 1920—26 навч. у краків. АМ у Т. Аксентовича та В. Яроцького. Жив і вчителював у Польщі, з 1942 — у м. Стрий Львів. обл. Твори: малярські — «Автопортрет» (1926), «Золоте Поділля» (1931), «Портрет дружини» 91932), «Лемківські ниви» (1940), «Жертви війни» (1945), «Карпатські верби» (1958); графічну — «На базар» (1926), «Безробітні» (1933), «Каменяр» (1935), «Знайомство з Карпатами» (1964), «Квітень» (1966). Картини О. Зберігаються у Львів. музеї укр. мистецтва. 1925—56 викладав малювання в середніх навч. закладах.
ОБОЛЕНСЬКИЙ Євген Петрович /н. 09 (20). 04. 1796, Новомиргород, тепер місто Кіровоград. обл. — + 02. 02 (10. 03) 1865, м. Калуга, тепер РФ; поховано там само/ — декабрист, поручик лейб-гвардії Фінлядського полку, чл. «Союузу порятунку», «Союзу благоденства», один із засновників Північного т-ва декабристів. Додержував республіканських поглядів. Активний уч. повстання в Петербурзі 14 (26). 12. 1825. Засуджено до смертної кари, заміненої 20 роками каторги. Покарання відбував у Нерчинську (Забайкалля); з 1839 — на поселенні в Сибіру. Після амністії жив у Калузі.
ОБРАЗЦОВ Василь Парменович /н. 01 (13). 01. 1849 (за ін. відомостями — 1851), м. Грязовець, тепер Вологодська обл., РФ — + 14. 12. 12. 1920, Київ; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі, біля могили академіка Стражеска; спершу О. Було поховано на цвинтарі Фролівського монастиря, а згодом тлін перенесено на Лук»янівський цвинтар, могила в залізній огорожі, без надгробка, на білій мармуровій таблиці напис: «Профессор В. П. Образцов 1850—1921». На відзначенні 100-річчя з дня народження О. на території Жовтневої лікарні (кол. Олександрівська лікарня, вул. Карла Лібкнехта № 39/1) у Києві йому споруджено пам»ятника, скульптор М. К. Вронський/ — укр. терапевт. Закін. петерб. Медико-хіріргічну академію 1893, потім працював земським лікарем, лікарем у Києві, з 1893 — професор Київ. ун-ту. 1880 захистив докторську дисертацію; користвуався великою популярністю як учений і лікар-практик, створив київську терапевтичну шк., яка впливала на дальший розвиток терапії.
ОБРОЦЬКИЙ Ян /Іван; н. бл. 1730, Львів? — + бл. 1800, Львів; поховано там само?/ — укр. скульптор, жив і працював у Львові. Автор скульптур і декоративних оздоб з каменю й дерева, а також виліплених по алебастру (Латинський кафедральний собор у Львові). В творах О. Риси стилю рококо поєднуються з елементами класицизму.
ОВДІЄНКО Іван /н. бл. 1892 — + після 1915; поховано?/ — укр. артист, співак, мав ліричний тенор, вступив до складк трупи М. Садовського як хорист 1915; побутовий коханець, уславився своїм неперевершеним заспівом у хорі «Гей, не тумани…» 1912—14 був пощтовим урядовцем у Лінцях Липовецького пов., брав уч. в аматорських виставах, добре співав і зловживав спиртним. В УРЕ не представлено.
ОВРУЦЬКА Марія Яківна /н. 09. 04. 1895, Київ — + 07. 09. 1096; там само й поховано/ — укр. письменниця. Працювала бухгалтером у Київ. відділенні держбанку, редактором і зав. відділом вид-ва «Радянська школа»; з 1930 постійно працювала в галузі худож. перекладу. На нім. мову переклала твори М. Коцюбинського, І. Франка, Ю. Яновського, А. Головка, О. Вишні, С. Скляренка тощо. Водночас ознайомила укр. читача з кращими творами Б. Шоу, Р. Роллана, Ф. Шіллера, Л. Фейхтвангера, О. Бальзака та ін.
ОВСЯНИКО-КУЛИКОВСЬКИЙ Дмитро Миколайович /н. 23. 01 (04. 02). 1853, містечко Каховка, тепер місто Херсон. обл. — + 09. 10. 1920, Одеса; поховано там само/ — укр. літературознавець і мовознавець, почесний академік петерб. АН з 1907. Навч. у Петерб. (1871—73) та Новоросійському в Одесі (1873—76) ун-тах. Професор Новорос., Харків., Петерб. ті ін. ун-тів. В Україні найпліднішим був період О. -К. у Харків. ун-ті (1888—1905). Представник психологічної шк. в літературознавстві, послідовник О. Потебні, приятель М. Сумцова. Досліджував психологію творчості, вважав, що існує пряма залежність худож. манери письменника від особистостей його духовного складу. Осн. праці присвятив синтаксисові рос. мови, теорії та історії л-ри, редактор «Історії російської літератури 19 ст.» (т. 1—5, 1908—10). Значну увагу приділявпитанням укр. культури. Автор статей «Пам»яті Т. Г. Шевченка» (1911), «Національні й загальнолюдські (1914), підтримував дружні стосунки з М. Драгомановим, Христею Алчевською тощо.
ОВСЯНИКО-КУЛИКОВСЬКИЙ Микола Дмитрович /н. 1788, с. Бехтери Херсон. губ., тепер Голопристанського р-ну Херсон. обл. — + 1846, Одеса? Поховано?/ — укр. композитор. Гадають, що він є автором однієї з перших укр. симфоній, яка є видатним явищем не лише укр., а й світової симфонічної творчости. О. -К. — поміщик, мав симфонічний оркестр з кріпаків, яким диригував сам; з 1810 оркестр виступав в Одесі, а 1820 передано Одеському міському управлінню. Відомою є симфонія «На відкриття Одеського театру» (1809), її рукопис знайдено лише 1948 в Одесі. 1951 її вперше видано в Москві. В УРЕ не представлено.
ОВЧАРЕНКО Микола Іванович /н. 1914, — + 25. 02. 1965, Вінниця; поховано там само/ — укр. актор, засл. артист України. Закін. театральний технікум і муз. уч-ще; з 1948 працював у Вінницькому театрі ім. М. К. Садовського; брав активну уч. у громад. роботі. В УРЕ не представлено.
ОВЧАРЕНКО Михайло Полікарпович /н. 1944, Донеччина — + кінець листопада 1993, м. Березівка Одес. обл. ; поховано там само?/ — укр. поет. Друкувався в періодичній пресі. Невдовзі перед смертю мала вийти зб. його віршів, став чл. НСПУ; працював інженером-дорожником.
ОВЧАРОВ Григорій Філатович /н. 08. 02. 1904, с. Могилів Царичанського р-ну Дніпропетровс. обл. — + березень 1943, Київ; поховано там само?/ — укр. критик, літературознавець. Закін. аспірантуру в Укр. ін-ті червоної професури; працював старшим наук. співробітником кафедри л-ри Всесоюзної асоціації марсистсько-ленінських науково-дослідних ін-тів, професор філософії та зав. кафедрою основ марксизму-ленінізму у вузі, редактором журн. «Критика»; з червня 1931 по квітень 1933 виконував обов»язки при наркомі М. Скрипнику, книжка про якого «Микола Скрипник і радянська література» (1933) спричинилася до його арешту 3 квітня 1933. Особлива нарада НКВС СССР 26 квітня 1935 винесла йому вирок: три роки ув»язнення в трудово-виправних таборах. Реабілітовано посмертно.
ОГІЄВСЬКИЙ Анатолій Володимирович /н. 31. 08. 1894, м. Стародуб Черніг. губ., тепер Боян. обл РФ — + 03. 04. 1952, Київ; поховано там само/ — укр. гідрогеолог, доктор техн. Наук. з 1916, професор з 1937; у 1937 закін. Київ. політехнічний ін-т; з 1926 працював в Ін-ті водного господарства АН України, з 1933 — зав. відділом гідрології цього ін-ту. Автор понад 120 наук. праць, підручників для вузів.
ОГІЄВСЬКИЙ-ОХОЦЬКИЙ Петро /н. 1814 — + 1888, Чернігівщина; поховано?/ — укр. письменник, фольклорист. Був сільським священиком на Чернігівщині. Збирав матеріали про нар. побут, обряди, звичаї, записував фольклор. Автор статей «Народні звичаї» (1873) та ін. Як письменник та етнограф публікувався в «Черниговских гебернських ведомостях». Фольклорні записи О. -О. Частково використано у виданнях Б. Грінченка. Йому належить і зб. поезій та байок «Думки на могилі», 1854 та ін.
ОГІЄНКО Іван Іванович / Іларіон; н. 15 (20. 01. 1882, с. Брусилів, тепер Коростишівський р-н Житомир. обл. — + 29. 03. 1992, Вінніпег, Канада, на руках своїх синів Анатолія і Юрія і секретаря Івана Похильчука; поховано там само/ — укр. учений, педагог, богослов, письменник, держ. і релігійний діяч. Походив із селянської родини Івана і Єфросинії (з дому Петриченко) Огієнків. Рано втратив батька. Був змушений рано працювати й навч. у початковій шк., яку закінчив 1896. Вступив до військ. -фельдшерської шк. в Києві. Працював у психіатричному відділенні київ. військ. шпитал. Скалав іспити в Острозькій гімназії. 18-річний О. Мріяв про історик-філологічний ф-т Київ. ун-ту. Та йому дозволили вступити до ун-ту лише на мед. ф-т, що дало змогу опанувати грецьку й латин. мови, а через 30 років — приступити до перекладу Біблії з давніх мов на українську. Та згодом О. Вдалося превестися на історико-філологічний ф-т, який успішнл закін. 1909, а через кілька років захистив магістерську дисертацію про творчість видатного укр. полеміста 17 ст. Йоаникія Галятовського. Кілька років О. Вчителює в Київ. комерційній шк. Одночасно закін. Вищі пед. курси 1912. Уже як доцент Київ. ун-ту О. Впродовж 1917—18 видає посібники, методички, підручники для шк. і для самоосвіти: «Українська граматика для навчання в народних школах», «Порадник студентам, учителям і всім тим, хто бажає навчатись української мови», «Вчимося рідної мови». В міністерстві освіти УНР він очолює Правописну комісію і разом з академіком А. Кримським та професором Є. Тимченком підготував «Проект правопису української мови», який прийняла й затвердила ВУАН, на основі якого Мін-во освіти України 17. 01. 1919 ухвалило й розіслало обіжник (циркуляр) «Про головні правила українського правопису для обов»язкового шкільного вжитку по всій Україні». За Директорії О. Призначено міністром нар. освіти; 1919 О. Призначено в уряді УНР міністром віросповідань; з 1920 за дорученням С. Петлюри О. Виконує обов»язки керівника держ. апарату. Після поразки Визвольних змагань О. Змушений був емігрувати до Польс. міста Тарнов, неподалік Кракова, де засновує вид-во Української Автокефальної Церкви (УАЦ). 1018—20 О. Був ректором та професором Кам»янець-Подільського ун-ту. В Тарнові організовує низку установ: укр. ар. Ун-т, гімназію, укр. пресове бюро, центральне бюро біженців, відділення укр. Червоного Хреста. О. Частий гість у Львові, Перемишлі, Холмі, Кракові, Варшаві. Відвідував з лекціями також Прагу. Видає багато церковної і огослужебної л-ри. Знайомиться з роботою греко-католицької церкви й тісно співпрацює з нею. У Жовкві видає двотомну монографію «Повстання азбуки і літературної мови у слов»ян» (1937). У Винниках під Львовом 1921—24 жила родина О. — дружина Домініка з трьома дітьми: Анатолієм, Юрієм і Лесею. 1924—26 О. Викладає укр. мову й л-ру в учит. семінарії у Львові, а 1926 став професором відділу православної Богословії Варшавського ун-ту, з якого було звільнено у розпалі «пацифікації». У травні 1937 він пережив велику драму — упокоїлася його дружина. Того ж року у Львові виходить «Новий Заповіт» — частина його семирічної праці. Повністю переклад Біблії, або книг Св. Письма Старого й Нового Заповіту опубліковано Британським біблійним товариством у Лондоні 1962 на 1529 сторінках. Відтоді Біблію передруковують досить часто. 16 вересня 1944 він стає митрополитом холмсько-підляським. У Лозанні О. Перебував з 30 квітня 1945 до 16 вересня 1947. Їде до Швейцарії, а потім — до Канади, де до кінця життя вів подвижницьку роботу на ниві нашої духовності. В київському міжрегіональному Ін-ті вдосконалення вчителів засновано Всеукраїнське т-во Івана Огієнка.
ОГЛОБЛИН Олександр /н. 08. 12. 1899, Київ — + 16. 02. 1992, Лудлов, США на 93-у році житті; поховано там само; похорон відбувся 19. 02. 1992 у Спрінфільд, Массачусетс/ — укр. професор історії і почесний доктор УВУ, дійсний чл. НТШ, дійсн. чл. і довголітній президент і почесний президент УВАН, професор Української Православної богословської академії (1946—51), почесний голова Укр. істор. т-ва та численних ін. наук. установ. В Україні О. Був професором декількох відомих вищих шкіл (1921—43) Київ. (1938—40) Одес. ун-тів, Археологічного ін-ту,! н-ту нар. господарства, був ст. наук. співробітником УАН (1926—43), а також виконував керівні функції в архівних та музейних установах України, історіографії, археології і споріднених ділянок. Залишив низку ще не опублікованих праць.
ОГЛОБЛІН Микола Васильович /н. 1881, Київ? — + 1935; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, біла мармурова таблиця з написом: «Профессор Николай Васильевич Оглоблин 1881—1935»/ — укр. історик. У 1920-х роках викладав у Київ. ін-ті нар. освіти (ІНО); досліджував історію розвитку промисловості в Україні. В УРЕ не представлено.
ОГОНОВСЬКИЙ Іларій Михайлович /н. 06. 12. 1854, с. Чагрів, тепер Рогатинського р-ну Івано-Фр. обл. — + 10. 07. 1929, Львів; поховано там само/ — укр. філолог і педагог. Закін. Львів. ун-т 1884; працював викладачем гімназії у Львові. Автор досліджень: «Про 1Y еклогу Вергілія», «Про вплив Ізая на промови Демосфена» тощо. Написав «Методичну граматику…» (1894, у співавторстві). Уклав «Словар до Гомерової „Одісеї“ та „Іліади“ (1900). Перекладав твори давньогрец. і римс. письменників.
ОГОНОВСЬКИЙ Омелян Михайлович /Омелян з Григорова; н. 03. 08. 1833, с. Григорове, тепер Рогатинського р-ну Івано-Фр. обл. — + 28. 10. 1894, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі, надгробок — хрест з відповідним написом/ — укр. літературознавець, брат Іларія Михайловича О. Був головою т-ва «Просвіта» у Львові (1877—94), професором Львів. ун-ту (з 1888). Автор шеститомної «Історії літератури руської» (1887—94), перекладу «Слова о полку Ігоревім» і приміток до нього. Писав також вірші, оповідання, драми («Гальшка Острозька», «Федір Острозький»), складав шкільні підручники, досліджував історію укр. мови. Видав Шевченків «Кобзар» (т. 1—2, 1893) /.
ОГОРОДНИК Іван /н. 1908, с. Вербіж Сокальського р-ну Львів. обл. — + 10. 09. 1994, Кенштин, Польща; поховано 12. 09. 1994 на цвинтарі в Новій Всі, Польща/ — укр. громад. -політичний діяч. Як вояк УГА брав уч. у збройних змаганнях за визволення України. З наймолодших років у рідному Вербіжі був активним діячем різних укр. т-в, особливо в «Просвіті», працював довголітнім солисом у рідному селі. 1947 родину О. За акцією «Вісла» насильно переселено на Ольштинщину в Польщі, в с. Гудзікі, а 25. 09. 1948 заарештовано й після брутального слідства засуджено військ. трибуналом на 10 років ув»язнення. Після повернення як пенсіонер мешкав у Кенштині в сина Євгена. В УРЕ не представлено.
ОДРЕХІВСЬКИЙ Павло /н. 1899, с. Вілька кол. Сяніцького пов. на Лемківщині, тепер Польща — + 1873, Львів; поховано там само/ — лемківський нар. різбяр, батько засл. діяча мистецтв України, скульптора Василя О. Боровся на фронтах 1-ї і 2-ї світових воєн. Рязбярством захопився ще малим хлопцем. 1945 з родиною переселився до Львова. Тут повністю присвятив себе різбі на дереві. Працював переважно в стилі плоскої пластичної різьби, вирізував тарілки з рослинним орнаментом, завершуючи ручки стилізованою голівкою собаки.
ОЗАРКЕВИЧ Євген Іванович /н. 08. 06. 1861, с. Белелуя, тепер Снятинського р-ну Івано-Фр. обл. — + 21. 09. 1916, Львів; поховано там само/ — укр. лікар. Мед. освіту здобув у Віденському ун-ті; працював лікарем у Боснії з 1888 та різних місцях Галичини, а з 1897 — у Львові, де заснував лікарню «Народна лічниця». О. Очолював укр. т-во лікарів у Львові й редагував журнал «Здоровлє», що його видавало це т-во. Праці О. Присвячені питанням гігієни, курортології, укр. мед. термінології; популяризував мед. знання серед населення Зх. України.
ОЗАРКЕВИЧ Іван /н. 1826 (друга УРЕ: 1795), Галичина — + 1903, м. Болехів, тепер Івано-Фр. обл. ; поховано там само (УРЕ: 1854), м. Коломия тієї ж обл./ — укр. письменник. Закін. Львів. духовну семінарію. Для аматорського театру в Коломиї (1848—50) переробив п»єси кількох укр. класиків, надавши їм місцевого покутського колориту. У 50 — рр. 19 ст. писав вірші й драматичні твори «язичієм». Батько письменниці Наталії Кобринської і лікаря Євгена Івановича О.
ОКОЛЬСЬКИЙ Симерн /Шимон; н. 1580, Кам»янець-Подільський — + 10. 06. 1653, Львів; поховано там само/ — польс. історик, геральдик. Був домініканським ченцем. Залишив два щоденники (видано в Замості 1638 і 1639), у яких з ворожих до укр. нар. позицій описав селян. -козацькі повстання 1637—38 під проводом П. М. Павлюка, Я. Остряниці та Д. Т. Гуні. В щоденниках є відомості про хід ряду ьитв, воєнну тактику повстанців, соціальний склад селянсько-козацьких військ, про зв»язки між запорізькими й донськими козаками, наведено документи, підписані Б. Хмельницьким.
О»КОННОР-ВІЛІНСЬКА Валерія /н. 1866 — + 1930; поховано?/ — укр. письменниця, авторка віршів, романів, драм. творів. Родичка м. Лисенка. Її некролог написала Софія Русова («Життя і знання», 1931, ч. 5, стор. 143.
ОКСІЮК Йосиф Федорович /н. 09. 09. 1894, Кам»янець-Подільський — + 23. 04. 1933? ; Поховано?/ — укр. церковний діяч, архієпископ кам»янецький (1922—23); лубенський (1923—28); полтавський (1928—33). Один з визначних соратників митрополита Василя Липківського. Навч. у духовній шк., напередодні 1-ї світової війни закін. Холмську духовну семінарію, Київ. духовну академію. Здобув звання кандидата богословія. 1918 увійшов до Кирило-Мефодіївського братства. У Кам»янець-Подільському ун-ті викладав на богословському ф-ті. 1922 О. прийняв священство, а 04 травня того ж року митрополит В. Липківський та єпископ Іван Теодорович висвятили на єпископа Кам»янець-Подільського. Після кількамісячного перебування в Харкові він переїхав до Лубен, де став архієпископом лубенським і полтавським, а згодом і миргородським. 1926 О. разом В. Липківським та В. Чехівським було заборонено свободу пересування. 1928 О. обрано до комісії, що мала готувати об»єднання УАПЦ зі Старослов»нсько. І Синодальною церквами. Коли на 2-му Всеукраїнському православному церковному Соборі замість В. Липківського на домагання ГПУ запропонували О., то він відмовився. УАПЦ тоді діяла напівлегально. Влада рік у рік відмовлялася реєструвати її. А 1930 відбувся начебто саморозпуск Церкви. Насправді всі головні події відбувалися за лаштунками. 1935 О. бело заарештовано й заслано на Колиму. Минули довгі гулагівські роки, коли він раптом отримав телеграму: «Телеграфируй согласие прибыть в мое братское расположение — Макарий Львовский». Це його брата призначили на львівську православну кафедру, а він поставив умову (чи попросив): секретарем має бути Йосиф. 1961 О. перебрався з родиною до Києва, видавав «Православний вісник». О. стояв на загальнохристиянських засадах, хоч і був, за твердженням С. Білоконя, проти унії.
ОКУНЕВСЬКА-МОРАЧЕВСЬКА Софія Дмитрівна /н. 12. 05. 1865, с. Сторожинець на Буковині, тепер м. Сторожинець Чернівец. обл. — + 24. 02. 1926, Львів; поховано там само/ — укр. лікар. 1894 закін. мед. ф-т ун-ту в Цюріху (Швейцарія), після чого працювала акушером-гінекологом у Львові та ін. населених пунктах Зх. України. Була першим лікарем у Галичині. Пацю О. -М. «Вплив температури на осмотичний тиск еритороцитів» опублікувала в лікарському зб. (т.1, 1898) наук. т-ва ім. Т. Шевченка у Львові. Працювала з Ольгою Кобилянською.
ОКУНЕВСЬКИЙ Теофіл /н. 1858 — + 1937; Поховано?/ — укр. політ діяч, адвокат, співзасновник Укр. радикальної партії, з 1899 — чл. Укр. нац-демократичної партії, посол до австрійського парламенту 91897—1900; 1907—18) і галицького сейму (1889—1900; 1913—14). Наприкінці березня 1917, перебуваючи в Києві, взяв уч. у нараді, скликаній Пл. Линниченком, що обмірковувала устрій Галичини й Буковини; чл. Укр. нац. ради за ЗУНР. Відомим є його лситування з М. Драгомановим. В УРЕ не представлено.
ОКУНЕВСЬКИЙ Ярослав н. 1860 — + 1929; поховано?/ — укр. громад. -політичний діяч, письменник, лікар австрійс. Воєнного флоту, адмірал. За часів ЗУНР — організато і керівник Укр. санітарної миісії у Відні. Автор змістовних «Листів з чужини». Чи не брат Теофіла О. ? В УРЕ не представлено.
ОЛЕВСЬКИЙ Лев Борисович /н. 15. 05. 1913, м. Київ — + 1991; поховано там само/ — укр. письменник-перекладач. В дитячі та юнацькі роки жив у Мексиці, де його батько працював як представник радянського торгпредства. Повернувшись до Києва, з 1935 по 1940 навч. у консерваторії, працюючи перекладачем і вчителем у Святошинському дит. Будинку для іспанських дітей. Літ. діяльність почав 1958, переклав понад 20 книг з іспанської і португальської мов. Також переклав іспанською шедеври лірики І. Франка, Т. Шевченка та новели Л. Первомайського.
ОЛЕГ Віщий /н. 2-а пол. 09 ст. — + 912, Київ; поховано там само; за нар. переказами могила О. була на горі Щекавиці над Подолом, гора з такою назвою збереглась і досі. Цариця Катерина II наказала вибити медаль з написом: «Олег скончался в 912 году, погребенъ на горъ Щекавицъ. Слава не исчезнетъ». Цю бронзову медаль один з укладачів даного Некрополя М. Кутинський бачив у київ. колекціонера С. М. Данильченка/ — давньокиївський князь, з 879 князював у Новгороді, був вихователем і правителем при малолітньому Ігорі; 882 оволодів Києвом, убивши аскольда і Діра; вчинив вдалі походи проти хозар і Візантії 9907); про О. існувало багато фольклорних легенд і переказів, які часом підхоплювали поважні історики й приписували О. як дійсні факти з його життя, про що може свідчити Пушкінова казка про Віщого Олега.
ОЛЕГ СВЯТОСЛАВОВИЧ /н. середина 11 ст. — + 01. 08. 1115, Новгород-Сіверський; поховано там само?/ — давньоукраїнський князь, син київського князя Святослава Ярославовича. Після батькової смерті дістав у спадок (1076) м. Володимир-Волинський, але 1077 його вигнав звідти князь Ізяслав Ярославович. 1078 утік до Тмутаракані. Там його взяли згодом у полон хозари й передали Візантії. До 1083 О. С. перебував у засланні на о. Родос; 1063—94 князював у Тмутурукані. 1094 в союзі з половцями відібрав у Володимира Мономаха Чернігівське князівство, але 1096 був змушений віддати його батькові Давиду. За рішенням Любецького з»їзду 1097 О. С. отримав новгород-Сіверське князівство, де князював до кінця життя. За розпалювання князівських міжусобиць О. С. названо в «Слові о полку Ігоревім» Гориславичем.
ОЛЕГ СВЯТОСЛАВОВИЧ /н. бл. 950 — загинцув у бою під Овручем; поховано там само, могила — високий курган, який існує й досі, так і зветься — Олегова могила/ — князь овруцький? В УРЕ не представлено.
ОЛЕКСІЄНКО Олексій Михайлович /справж — Алексєєв; н. 1876, Харків — + 31. 01. 1942; поховано там само?/ — актор дожовтневого укр. театру, один з перших укр. кінорежисерів; з 1896 грав у драм. трупі Д. Гайдамаки. Першим звернувся в кіно до творів укр. л-ри. 1909 випустив на екрани програму кіноводевілів («Як вони женахалися, або Три коханця в мішках» за повістю М. Гоголя «Ні перед Різдвом»; «Бувальщина» за Велисовським і «Москаль-чарівник» за І. Котляревським; у яких виконував різні ролі.
ОЛЕКСАНДР (Александренко) Василь /н. 1861 — + 1909, Варшава? ; Поховано?/ — укр. юрист, професор міжнародного права у Варшаві (1888 — + 1909), досліжник держ. установ світової та рос. диплолматії; 1916 у «Сборнику киевского комитета для разбора древних актов» опублікував матеріали, вибрані в закордонних архівах, про діяльність мазепаинців на еміграції. В УРЕ не представлено.
ОЛЕКСИНСЬКИЙ / н. поч. 18 ст. — + 2-а пол. 18 ст., Львів; поховано там само?/ — укр. художник-портретист, жив і працював у Галичині (Львів?); портрети його роботи є в б-ці Баворовських у Львові, є і в Підгайцях. В УРЕ не представлено.
ОЛЕКСІЄВИЧ Тимофій /н. ? — +? ; поховано?/ — стародубський полковник. В УРЕ не представлено.
ОЛЕЛЬКО ВОЛОДИМИРОВИЧ /Олександр Володимирович; н. поч. 15 ст. — + 1455, Київ; поховано там само, могила в Успенській церкві Києвіо-Печерської лаври, яку енкаведисти 1941 зруйнували, зіпхнувши цей гріх на фашистів/ — удільний київ. князь (1443—55) з литовської династії Гедиміновичів, Ольгердів небіж; значну увагу приділяв захистові південних рубежів Київського князівства від набігів татар.
ОЛЕЛЬКО Софія Андріївна /н. 1405 — +? ; Поховано?/ — донька Андрія Олельковича, київ. князя, четверта дружина польс. короля Владислава Ягелло, з яким одружилася, маючи 17 років, а йому було 70, від якого мала двох синів: Владислава й Казімежа. Сам Ягелло помер і червня 1434 поблизу Львова, маючи 82 роки.
ОЛЕСЬ Олександр /справж. — Олександр Іванович Кандиба; н. 23. 09 (05. 12) 1878, хутір Кандиби біля села Білопілля, тепер Сум. обл. — + 22. 07. 1944, Прага, Чехія, могила на Ольщанському цвинтарі, надгробок — хрест з написом, за похованням доглядав інженер Павло Макаренко; скульптор Н. Левитська подарувала музеєві укр. культури в Свиднику (Сх. Словаччина) посмертну маску О., копію бюста і відлиток правої поетової руки; за ін. даними О. народився в с. Верхосулля на Сумщині 12. 08. 1878/ — укр. поет-лірик. Закін. Харків. ветеринарний ін-т (1902). До 1911 жив у Харкові, потім переїхав до Києва, де працював ветлікарем, згодом редагував журн. «Літературно-науковий вісник» (ЛНВ). Літ. діяльність почав 1903; перша зб. поезій «З журбою радість обнялась» (1907); вірші свідчили про великий ліричний талант поета, привертали увагу майстерністю змісту й форми; совєцької влади не сприйняв і 1919 виїхав до Будапешта, з 1823 — в Чехословаччині; окремі твори композитори поклали на музику. Батько легендарного укр. героя й чудового поета Олега Ольжича.
ОЛІЗАРИ — старовинний укр. шляхетний рід, який спольщився в 16 ст. Володіли великими маєтками на Київщині й Волині, займали високі урядові посади в тодішній Польщі (16—18 ст.). Прізвище дістали від чорнобильського старости О л і з а р і я В о л к о в и ч а (рр. народження, смерті й місце поховання невід.) — одного з організаторів Люблінської унії (1569); Ф р а н ц К а е т а н О. (рр. народження, см ерті й місце поховання невід.) — магнат, коронний стольник, прихильник феодальної анархії; Г у с т а в О. (н. 03. 05. 1798, Коростишів, тепер місто Житомир. обл. — + 02. 01. 1865, Дрезден, тепер ФРН; поховано там само) — поміщик, губернський предводитель дворянства Київ. губ. 1826 заарештовано в справі «Патріотичного товариства».
ОЛІЗАРОВСЬКИЙ Томаш Август /н. 1811 або 1814, с. Войсловичі, тепер с. Волинське Сокальського р-ну Львів. обл. — + 03. 05. 1879, м. Іврі (Франція); поховано в м. Монморансі поблизу Парижа/ — польс. поет, представник «української шк.» в польс. л-рі. Навч. у Кремегецькому ліцеї, брав уч. у польс. повстанні 1830 31, після поразки якого емігрував. Автор ліричних віршів, повістей, драм. З любов»ю писав про Україну, її людей і природу.
ОЛІЙНИК Марія Леонідівна, дівоче прізв. — Затирка /н. 26. 10. 1912 на Лемківщині, тепер Польща — + 10. 07. 1987, Тернопіль; поховано в Гримайлові?/ — укр. поетеса, почат. шк. закін. у Гримайлові на Тернопільщині, 1930 закін. Терноп. гімназію, 1938 переїхала до Польщі, де одружилася з Петром Олійником, уродженцем Лемківщини, майбутнім командиром УПА-Північ, відомого під псевдо «Еней». Деякий час перебувала з чоловіком у підпіллі, а згодом вагітною її вдало переведено на легальне становище й виховувала сина, жила в Гримайлові, викладала в шк. нім. мову, а з 1948 працювала на Гримайлівському й Скалатському консервних з-дах. Окремі вірші, оповідання й нариси О. друкувалися в районній та обл. пресі. Автор багатьох неопублікованих творів, а також повісті про події 1944 «Двоє під синім небом», написаної 1973—74.
ОЛІЙНИК Анатоль Андрійович /н. 09. 11 (27. 10). 1902, м. Борзна на Чернігівщині — + 24. 08. 1936; там само й поховано/ — укр. поет. Походив з інтелігентної родини. Батько Андрій Андрійович працював службовцем, мати Олена Павлівна з роду Силич, походила із збіднілої дворянської родини. 1914 О. закін. початкове уч-ще і вступив до Борзнянської гімназії, а з 1920 навч. у Борзненському педтехнікумі, який закін. 1924. Влітку 1919 чекісти заарештували групу гімназистів, а серед них і О., якому поталанило втекти прямо з-під розстрілу. Нахил до л-ри в О. виявився ще гімназистом. Вчився л-рі самотужки, читаючи Шевченка, Олеся, Чупринку, Тичину; з 1924 жив і викладав у Конотопі укр. мову й л-ру і одночасно працює коректором газети «Сільські вісті»; 1926 призвали до війська, та через поганий стан здоров»я демобілізовано й він повернувся в Конотоп. Заочно навч. в Ін-ті соц. виховання; з 1927 систематично друкується в журн. «Молодняк», «Червоні квіти», знайомиться в Харкові з В. Сосюрою, П. Усенком та ін. молодими літераторами. 28 листопада 1929 О. заарештовано знову. Та ув»язнення тривало лише 33 дні. Але він уже не міг не лише друкуватися, а й жити в Конотопі; з 1930 він їде вчителювати на села. 1932 живе і вчителює в Житомирі. Заарештовано молодшого поетового брата, де він помер в ув»язненні й О. переїздить до Середньої Азії в добровільне заслання. За життя О. не видав жодної книжки, лише 1968 СПУ з ініціативи С. В. Тельнюка утворила комісію з творчої спадщини О. під головуванням П. Усенка. Друга зб. «Амурова декада» вийшла завдяки сприяння поетового сина Олега Анатолійовича О. в Москві 1998. В УРРе та УЛЕ не представлено.
ОЛІЙНИК Микола Якович /н. 09. 03. 1923, с. Бишів на Київщині — + початок січня 1887, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. письменник. Закін. Київ. пед. ін-т, був на фронтах 2-ї світової війни, дістав поранення. Ще в шк. О. захопився л-рою, надрукувавши в районній газеті перші вірші. Автор книжок новел «Волинські оповідання», «Чуєш, брате мій», «Снігоцвіт», «Одержима», повісті про Лесю Українку «Леся», романів «Жилюки» (трилогія), «Пролог» (трагедія) тощо.
ОЛІЙНИК Михайло Устимович /н. 22. 09 (05.12). 1910, Одеса — + 11. 05. 1942 загинув у сталінсько-беріївських катівнях? Поховано?/ — укр. поет, журналіст. Працював на шахтах Криворіжжя, був на комсомольській роботі, літ. працівником редакцій газет «Червоний гірник» (Кривий Ріг) та «Літературна газета» (Київ). У зб. поезій «З рудяних надр» (1932), «І так ростемо» (1934) оспівав працю шахтаря.
ОЛІЙНИЧУК Семен Микитович /н. 1798, за ін. даними — 1800, с. Антонопіль, тепер Калинівського р-ну Вінн. обл. — + 27. 07. (08. 08) 1852, Щліссельбурзька фортеця, С. -Петербург; поховано там само/ — автор антикріпосницького твору, сам кріпак, таємно здобув освіту у Вінн. гімназії; під чужим прізвищем учителював (1834—39); вернувся в Україну, де його знову заарештовують і кілька років тримали в ув»язненні; 1845 звільнився від кріпосницької залежності. Автор незакінченого твору «Історична розповідь…», де критикував кріпацтво й панів. 1849 знову заарештовано в Чернігів. губ., ув»ячзнено в Київ. фортеці, в грудні того ж року за наказом царя Миколи I переведено до Шліссельбурзької фортеці, де й помер.
ОЛІМПІЙ (див. Аліпій).
ОЛЬГА /після хрещення — Олена; н. поч. 10 ст., Псков, тепер РФ — + 969, Київ; поховано там само; спершу — в дерев»яній цнркві, яку сама наказала збудувати на аскольдовій Могилі 929. Згодом князь Володимир переніс її тлін до Десятинної церкви, Тепер у Київ. Софії є саркофаг із чорного овруцького пісковика, перенесений із Десятинної церкви, якого вважають за саркофага Ольги; за формою він трохи схожий на саркофага Ярослава Мудрого; зроблено його з великих суцільних плит овруцького чорного шиферу; про місце виготовлення його свідчить не лише матеріал, а й характер самого різблення, яке має багато аналогій серед ін. виробів коїв. Майстрів; саркофаг княгині Ольги також завершується дахом, але без акратеріїв, розмір його значно менший за інші (довжина віка — 1,95 м., ширина — 0,6 м); на одеій плиті віка вирізблено четверо, поєднаних між собою, кіл із власними в них розетками, на другій — чотири хрести; на поздовжніх стінах саркофага — різблення у вигляді аркади, в якій чергуються зображення хрестів і кипарисів; на обох коротких стінах зображено великі розквітлі хрести. В києві було знайдено і кілька мармурових саркофанів, один з ниХ на думку вчених, належить Володимирові Мономаху/ — велика княгиня київська (945—57), дружина князя Ігора. Після древлянського повстання 945, під час якого повсталі вбили її чоловіка, о. жорстоко розправилася з древлянами. Управляла Руссю-Україною в роки неповноліття свого сина Святослава Ігоровича і значною мірою пізніше, оскільки Святослав майже все життя провів у похода. Побоюючись нових нар. заворушень, О. регламентувала стягування данини: встановила її розмір і пункти збирання. Прагнучи зміцнити торговлеьні й політичні зв»язки з Візантією, О. (за нашими джерелами — 955, за візантійськими — 957) їздида до Константинополя. Перед поїздкою (або в Константинополі) прийняла християнство. Мала також політичні зв»язки з німецьким королем Оттоном I, з яким обмінялася посольствами. Канонізовано руською православною церквою. В Києві за часів перебудови відновлено їй пам»ятника роботи видатного укр. скульптора Івана Кавалерідзе.
ОЛЬГЕРД, Альгірдас Гедімінович /н. бл. 1296, Литва — + травень 377, Вільнюс? ; Поховано?/ — великий князь литовський (1345—77) Правив разом зі своїїм молодшим браьом Кейстутом. Розширив володіння Великого князівства литовського за рахунок пд. -зх і зх. укр. земель. Боровся проти Тевтонського ордену і Золотої орди. В Києві посадив удільним князем свого сина Володимира. Вів тривалу боротьбу проти Польщі за Волинську землю, внаслідок чого до Литви 1377 було приєднано Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. Здійснив три походи на Москву (1368, 1370, 1372), що були невдалими.
ОЛЬЖИЧ, Кандиба Олег Олександрович, «Доктор» /н. 1707, Київ — + 09. 04. 1944 (оберштурмбанфюрер Вольф, гауптштурмбанфюрер Шульц та прибалтійський німець Вірзінг) замордували, концтабір Заксенгаузен неподалік Орієнбурга, тепер ФРН; поховано там само?/ — видатний укр. поет, учений-археолог, політ. діяч, національний герой України, син укр. поета-лірика Олександра Олеся. Виховувався під безпосереднім впливом батького патріотизму й аристократизму. Закін. філософський ф-т Карлового ун-ту в Празі, одночасно відвідуючи літ. -історичний ф-т Укр. пед. ін-ту ім. М. Драгоманова, де захистив дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Очолював «Культурну референтуру», не сподіваючись на будь-чию допомогу. Поет поєднав свою долю з нац. -визвольним (націоналістичним) рухом, продиктованим трагічною укр. ситуацією та принципами героїчного епосу, творчем і героєм якого був сам. ; О. був орієнтиром для тодішньої патріотичної молоді зх. областей України та еміграції. Його книжки «Рінь» (1935) і «Вежі» (1940) засвідчили високу потугу поетового таланту. О. швидко розпізнав антилюдську суть комуністичних і фашистських доктрин. У 2-у світову війну під псевдо «Доктор» за дорученням А. Мельника керував похідною групою ОУН на східно-українських землях, призначеною для боротьби з німецькими окупантами; організовував не тільки пропагандивні структури, а й став епіцентром націотворчих тенденцій, зокрема Укр. нац. ради, яку мав би очолити академік А. Кримський, рересований енкаведистами ще 1941, звідси можна припустити, що серед патріотів були провокатори. 25 травня 1944 гестапо вистежило його у Львові й заарештувало. Письменник Л. Череватенко написав сценарій до фільму про О., який втілено в життя в трьохсерійному варіонті. Документів про О. тепер багато й завдання полягає в тому, аби його художня творчість і політична діяльність стали набутком сьогоднішнього й прийдешніх поколінь. Не в кожної нації є такі звитяжці. В УРЕ не представлено.
ОЛЬШАВСЬКИЙ Михайло Мануїл /н. ? — + 24.12. 1737, Мукачів, поховано там само/ — укр. церковний діяч, єпископ мукачівський, педагог. 05.09. 1743 папське бреве про затвердження на адміністратора Мукачева, висвячено в сан 1725, затверждено Римом 06. 09. 1743. Висвячено на єпископа 09. 12. 1743, обрано духовенством. Номінований імператором. Брат єпископа Семена Ольшавського. Навч. у Тирнові. Мукачівську загальноосвітню шк. перетворив на духовну семінарію, організуючи її на зразок західноєвропейських навчальних закладаі; у м. Коложварі видав підручник з латинської мови; 1754 у Великому Каролі заснував друкарню, де було надруковано мадярсько-укр. катехизис і буквар. В УРЕ не представлено.
ОЛЬШАНЕЦЬКА (Кулинич) Ольга Йосипівна /н. 21. 03. 1905, м. Борислав, тепер Львів. обл. — +? ; Поховано у Львові?/ — укр. композитор, Музикою почала цікавитися з дитинства, навч. у місцевої піаністки, потім після почат. шк. вступає до Стрийської учит. гімназії. Тяжко захворіла, чому й перервала навч. 1926 одружується з банківським урядовцем Осипом Ольшанецьким, а через два роки екстерном складає іспити в гімназію й отримує диплома. Бере уроки з композиції у видатних майстрів В. Барвінського, Л. Лиська та Р. Сімовича. Після визволення Львова від фашистів вступає до тамтешньої консерваторії, де вчиться у відомих педагогів А. Солтиса та Р. Сімовича (композиція) і Т. Маєрського (фортепіано). О. багато малювала, вишивала, складала вірші, захоплювалась ботанікою. У творчому доробку О. багато творів великих форм, не кажучи вже про малі. Та за життя її твори так і не виконувалися. До 70-річчя з дна її народження було виконано й писано на магнітофонну стрічку Струнний квартет, Фортепіанну сонату, Прелюдію і фугу. В УРЕ не представлено.
ОЛЬШАНСЬКИЙ Михайло /н. 1863, Львів — + 25. 05. 1908, за ін. даними — 1911, Чернівці; поховано там само/ — укр. актор і режисер. Закін. Львів. реальну шк. Сценічну діяльність почав 1882 у польс. трупі, а 1888 вступив до укр. театру «Руська бесіда» у Львові, в якому працював до кінця життя. Мав прекрасні зовнішні дані й лобрий тенор. З початку 90-х рр. до 1907 з незначними перервами керував трупою «Руської бесіди».
ОМЕЛЬЧЕНКО Григорій /н. 1884, Кубань — + після 1930-х рр., еміграція, Прага; поховано там само?/ — укр. громад. -політичний діяч на Кубані. На еміграції — доцент слов»янських л-р в Укр. вищому пед. ін-ті в Празі. В УРЕ не представлено.
ОМЕЛЬЧЕНКО Петро /н. 1894 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. художник-графік і гравер. В УРЕ не представлено.
ОМЕЛЬЧЕНКО Федір Захарович /н. 09 (21). 02. 1865, м. Кролевець, тепер Сум. обл. — + 04. 02. 1924, Київ; поховано там само/ — укр. патоморфолог і мікробіолог, академік АН України з 1921. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту 1890. Працював військ. лікарем і викладачем патологічної анатомії і бактеріології (з 1883 у Києві, згодом у Варшаві й Петербурзі; з 1918 — знову в Києві). Організував власну лабораторію, яку подарував Укр. наук. т-ву (це Т-во 1921 було підпорядковано АН України); з 1921 О. працював в організованому ним Біологічному ін-ті АН України, а з 1922 — у Київ. ветеринарно-зоотехнічному ін-ті (професор, ректор). Праці О. присвячені вивченню сперматогенезу, питанням антропології, цитології, патологічної анатомії, мікробіології тощо.
ОМЕЛЬЧЕНКОВА М… /н. 1874 — + 1956, Прага; було піддано кремації, місце зберігання урни загублено/ — визначна укр. діяячка, письменниця, Разом зі всоїм чоловіком Григорієм Омельченком, доцентом, ціле життя присвятила зміцненню чехословацько-української дружби. В УРЕ не представлено.
ОНАЦЬКИЙ Никифор Харитонович /н. 09. 01. 1875, с. Хоменкове, тепер Липово-долинського р-ну Сум. обл. — + 02. 07. 1940; поховано?/ — укр. маляр і поет. 1899 навч. у Строгановському уч-щі технічного малювання в Москві, 1900—05 — в Одес. худож. уч-щі, деякий час — у Вищому худож. уч-щі при петерб. АМ у І. Рєпіна; з 1929 був чл. АХЧУ. Твори: «Місячна ніч» (1908), «Перед грозою» (1914), «Біля прядки» (1915), «Осінній клен» (1919), «Бузок» (1935), «На пасіці» (1937) та ін. 1906—32 викладав креслення в різних навч. закладах Лебедина й Сумах. Поезії О. друкувалися в альманахах і зб. Терновий вінок», «З неволі» (обидва — 1908) та ін.
ОНИШКЕВИЧ Гнат /н. 1874 — + 1883; поховано?/ — галицько-український філолог, професор укр. мови і л-ри в Чернівецькому ун-ті 1877—83; видавав «Руську бібліотеку» (3 томи), зб. творів перших укр. письменників нової укр. л-ри. В УРЕ не представлено.
ОНИШКЕВИЧ Михайло Йосипович /н. 25. 03. 1906, с. Бісковичі, тепер Самбірського р-ну Львів. обл. — + 13. 03. 1971, Львів; поховано там само/ — укр. мовознавець. Закін. Львів. ун-т 1933, працював у ньому з 1940 (з перервою), з 1970 — професор, 1956—68 завідував кафедрою слов»ян. філололгії. Осн. праці: «Слова східнослов»янського походження в польській мові» (1955), «Словацько-українські мовні зв»язки» (1962), «Нариси з лексикографії і лексикології Бойківщини за даними бойкеівського діалекту» (1968).
ОНИЩУК А. І. /н. бл. 1895, Галичина — + після 1927; поховано?/ — укр. етнограф, у 1920-х рр. 20 ст. працював у Київ. істор. музеї; коли Данило Щербаківський покінчив самогубством, то громадська опінія обвинувачувала О., що він доклав рук у цій справі. В УРЕ не представлено.
ОННО Фердинанд /справж — Вл. Онопрійчук; н. ? — +? ; Поховано?/ — актор у Відні (Австрія) буковинсько-українського роду, вважався за наступника Кайнця. В УРЕ не представлено.
ОНУФРІЙ /н. бл. 1650 — + після 1706, Преображенський монастир біля Харкова; поховано там само/ — укр. письменник, був 1693—96 і 1705—06 архімандритом Преображенського монастиря поблизу Харкова. Автор численних віршів. В УРЕ не представлено.
ОПАРА Степан /н. 1-а пол. 17 ст. — + після 1665, Польща? Поховано?/ — гетьман Правобережної України (1665), був сотником Медведівської сотні Чигиринського полку, належав до антимосковської орієнтації; 1665 захопив Чигирин і оголосив себе гетьманом, але через два місяці мусив утікати в Крим; П. Дорошенко викупив його в кримського хана й передав полякам, які ув»язнили його в Марієнбурзькій фортеці. Дальша доля невідома.
ОПАТОВИЧ Степан /н. 1831, Гориньград, тепер Рівненський р-н Волин. обл. — + 12. 04. 1892, Петербург; поховано там само, могила на Смоленському православному цвинтарі/ — укр. письменнник, спілкувався з Т. Шевченком, М. Костомарович, П. Кулішем та ін. діячами укр. культури; помагав молодим землякам з України; 34 роки був священиком у церкві на Смоленському православному цвинтарі, де й поховано. В УРЕ й «Шевченківському словникові» не представлено.
ОПІЛЬСЬКИЙ Юліан — пс. укр. письменника Юрія Львовича Рудницького /н. 01. 10. 1884, Тернопіль — + 09. 02. 1937, Львів; поховано там само/ — укр. письменник. Походив з родини гімназіяльного вчителя. Семирічним хлопцем О. з батьком виїхав до Львова, в якому, за винятком кількох років, навч. в ун-ті м. Грац (Австрія). Був учителем укр. гімназії у Львові. Автор трилогії, до якої ввійшли романи: «Іду на вас» (1918), «Ідоли падуть» (1928) і «Сумерк» (1929) — про польсько-шляхетську експансію на зх. українчських землях. У Тернополі на буд. № 1 по вул. Камінній встановлено меморіальну дошку округлого вигляду з портретним барельєфом і написом: «У цьому будинку народився український письменник Юліан Опільський (Юрій Львович Рудницький), 1884—1937».
ОПОКОВ (Оппоков) Євген Володимирович /н. 01. 02. 1869, сс. Руда, тепер у складі с. Шамраївки Сквирського р-ну Київ. обл. — + 01. 09. 1938 загинув у сталінсько-беріївських катівнях, про що УРЕ скромно мовчить; поховано?/ — укр. гідролог і гідрогеолог, один із засновників укр. гідрології, академік АН України 1929, дійсн. чл. ВАСГНІЛ з 1935. Навч. у Київ. ун-ті (1886—87). Закін. Петерб. Технологічний ін-т 1892; з 1894 працював у Західній експедиції по осушуванню укр. та білолрус. Полісся; з 1915 викладав у Київ. політехн. Ін-ті; з 1922 очолив першу в Україні кафедру гідрології; учений широкого профілю, йому належить відоме рівняння Пенка-Опокова.
ОРЕЛ Василь /н. 1927, Кубань — + 31. 08. 1987, Миколаїв; поховано там само/ — укр. літературознавець, журналіст-дослідник українських слідів нам Кубані. Закін. у Краснодарі педагогічний ін-т. Усвідомивши себе українцем, нащадком козацького роду, став пильно приглядатись навколо себе. Зорганізував при середній шк., в якій учителював, першу і єдину в уьому краї укр. Б-ку. Слава про неї сягнула за межі Кубані. Його знали й шанували класики укр. л-ри: Рильський, Сосюра, Тичина… Б-ка поповнювалась дарами укр. письменників. Сам О. часто друкувався в укр. періодиці, зокрема в «ЛУ», «Радянське літературознавство», «Архіви України», «Наука і суспільство», «Знання та праця», «Україна», у варшавській газ. «Наше слово». Така дільність укр. патріота з Кубані не могла не привернути хижацької уваги кадебістів, які розгорнули проти нього справжнє цькування. Розформували Б-ку. Доля його кидала з одного міста України в інше. Останні роки жив у Миколаєві, працював методистом обласного Будинку нар. творчості. Безпідставні звинувачення остаточно його пригнітили. Й так непомітно пішов у вічність, бо духовно, морально й матеріально підтримати тоді ніхто з нас не зміг.
ОРИСИК Михайло Васильович /н. 1885, с. Вілка на Лемківщині — + 1946, с. Гутиська на Тернопільщині; поховано там само/ — лемківський майстер різьби по дереву; тематика — побутові речі, птахи, звірі, мисливці; подготовлював молодих мистців. Май п»ятеро синів: Івана, Онуфрія, Василя, Андрія та Степана, з яких Іван, Онуфрій і Василь загинули під час 2 =ї світової війни. Родину О. було переселено до с. Гутиська Бережанського р-ну на Тернопільщині. В УРЕ не представлено.
ОРЛАЙ Іван Семенович /н. 1771 (УРЕ: 1770), м. Хуст (УРЕ: с. Паладь, тепер Комаришинці Ужгород. р-ну Закарпат. обл.), цю версію «підказав» на підставі виявленого сумнозвісного документа угорський учений Тарді — + 27. 02. 1829, Одеса; поховано там само/ — укр. учений-медик, педагог та освітній діяч. Вищу освіту здобув у Львів. і Пештському ун-тух, 1790 переїхав до Росії; 1793, закінчивши Медико-хірургічне уч-ще в Петербурзі, працював медиком; 1821—26 — директор гімназії (з 1824 — ліцею) в Ніжині, де иоді навч. М. Гоголь; 1826—29 очолював Рішельєвський ліцей в Одесі, був чл. багатьох наук. т-ств у Росії та за її межами. Автор праць з медицини, історії, педагогіки. Цм»я О. занесено в книгу почесних чл. АН Росії, і Ніжинському пед. ін-ті зберігається його портрет.
ОРЛИК Григорій Пилипович /н. 1702, Батурин — + 14. 11. 1759 під Мінденом (Німеччина) загинув у бою; поховано?/ — + укр. військ і політичний діяч, син укр. гетьмана і соратника Ів. Мазепи Пилипа О. Разом з батьком і кошовим отаманом Запорізької Січі Костем Гордієнком продовжував батькову патріотичну політику. Після поразки Туреччини у війні з Росією 1735—38 виїхав до Франції, намагався схилити франц. уряд до ворожої політики щодо Москви, але без успіху; служив у франц. війську, де дістав титул графа і чин генерал-поручника. Кавалер шведських орденів Меча і Св. Люї. В УРЕ про це соромно читати.
ОРЛИК Петро Іванович /н. 07. 07. 1929, с. Володарка на Київщині — + липень 1993, Київ; поховано там само/ — укр. літературознавець і педагог. Після закін. філфаку Київ. ун-ту працював спочатку в середній, а потім у вищій шк. Майже сорок літ працював у Пед. ін-ті ім. М. Драгоманова. Автор монографії про укр. поезію кінця 19 — початку 20 ст. ; про творчість Агати Турчинської, А. Головка та ін. Йому належать численні статті про П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінку, Лесю Українку, В. Самійленка, В. Еллана-Блакитного, С. Пилипенка, І. Микитенка.
ОРЛИК Пилип /н. 1672, Україна — + генеральий писа за гетьмана Ів. Мазепи (з 1702), один з активних спільників великого гетьмана. Походив з укр. шляхетського роду, служив у Генеральній військ. канцелярії; після 1709 виїхав до Туреччини, з 1741 жив у Швейцарії, потім у Німеччині, Польщі, Франції, володів кількома мовами; підмовляв уряди європейських країн на інтервенцію проти Москви, але невдало. Живши у Франції, написав трактак франц. мовою (перша Конституція в Україн і в світі) «вивід прав України», якого Ілько Борщак у 1950-х рр. виявив в одному із замків Франції. В УРЕ про це читати соромно.
ОРЛІВНА Галина Іванівна /справж. — Поліщук; н. 18. 11. 1895, с. Калайдинці біля Любен на Полтавщині — + 21. 03. 1955 о 5 годині 15 хвилин ранку; поховано 22. 03. 1955 о 6—7 годині вечора, с. Голуби, тепер Дубнівського р-ну Шепетинської сільради Рівненської обл. На могилі скромний обеліск, п»ятикутна зірка нагорі, на обеліску — розкрита книга, перо, напис: «Орлівна Галина, 18. 11. 1895 — + 21 03. 1955, письменниця, вчителька, дружина Возного Я. З.»/ — укр. письменниця, вчителька, актриса. Походила з сільських інтелігентів. Навч. на Вищих пед. курсах у Москві, 1917 повернулася до Києва, де продовжує навчатися в Ольгинському ун-ті; з 1918 виступає на кону київ. Молодіжного театру; перші новели датовані тим самим роком. 1919 працює у Вінниці, в театрі ім. І. Франка під орудою Г. Юри, потім (1920—25) — Галичина; працює в мандрівних театрах, зупиняється у Львові. Тут знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком, укр. письменником Костем Поліщуком. Це був найплідніший творчий період О. Її оповідання й новели друкувалися в часописах Львова, Відня, Праги тощо. 1926 О. разом з донькою Лесею і чоловіком переїздить до Харкова, де продовжує письменницьку діяльність, бере активну уч. у літ. житті тодішньої столиці України, яка стала для багатьох емігрантів справжньою пасткою, з якої вирватись поталанило небагатьом. 1929 О. стає чл. спілки селян. письменників «Плуг», товаришує з П. Тичиною, В. Сосюрою, П. Панчем, Валерією Чередниченко, В. Юрезанським та ін. Але її творчість піддає гострій критиці професійний стукач А. Клоччя. Настає вимушений розрив з чоловіком. За наклепом того єврея В. Юрезанського О. заарештовано й засуджено до в»язниці в Алма-Аті, згодом переведено на пд. Казахстану, в м. Жаркет, де вона познайомилася з другим чоловіком Я. З. Возним; потім О. вілправлено на спецпоселення до м. Мартук Актюбинської обл. Казахстану. 1936 термін заслання закінчився й вона працює викладачем рос. л-ри в місцевій середній шк., навіть її нагороджено медаллю та всілякими грамотами. Але О. проситься в Україну й чоловік перевозить її туди, в с. Голуби на Волині, де вона й померла. Залишила чималу творчу спадщину, яку ще слід пильно й ретельно досліджувати.
ОРЛОВ Єгор Іванович /н. 24. 01. 1865 (УРЕ: 02/14/. 02), с. Покров Княгинігського р-ну Нижньогородської обл. РФ — + 14. 10. 1944, Москва; поховано там само/ — укр. хімік-технолог, академік АН України з 1929. По закін. Моск. ун-ту 1894 керував лабораторією в Костромському хім. -технічному уч-щі; 1911—27 — професор Харків. технологічного ін-ту ім. Менделєєва. Автор бл. 130 наук. праць.
ОРЛОВ Михайло Хрисанфович /н.26. 12. 1899 (07. 01. 1900), Київ — + 17. 10. 1936 загинув трагічно; там само й поховано; 1967 виявлено еа Еовобайковому цвинтарі (дільниця 8-а), поблизу могили М. Руданського, 2-й ряд, надгробок з чорного каменю й написом: «Член-корреспондент АН УССР доктор физико-математических наук профессор, чл. КПСС 1919 г. Орлов Михаил Хрисанфович 7. 1. 1900—1936», нижче напис: «Профессор член КПСС 1927 г. Машкевич Стефан Гаврасиевич 1. 1. 1892—1937, безвременно и трагически погибшим горячо любимым брату и мужу, отцу, дяде». Очевидно, це могила символічна, бо 1936—37 тут був ярок і поховань не було/ — укр. математик, чл. -кор. АН України з 1934. Закін. Київ. ІНО 1924; працював у вузах Києва 1924—29; з 1929—34 — директор Харків н. -д. ін-ту математики, з 1934 — професор Київ. ун-ту; брав уч. у перебудові вищої шк., опублікував наук. праці.
ОРЛОВ Олександр Якович /н. 26. 03 (06. 04) 1880, м. Смоленськ, тепер РФ — + 28. 01. 1954, Київ (УРЕ: Москва); поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі, по гол. алеї, праворуч; надгробок з написом: «Действительный член АН УССР, член-корреспондент АН СССР Александр Яковлевич Орлов 1880—1954». Над написом малюнок у вигляды спіралі з текстом: «Путь земного полюса»/ — укр. астроном, чл. -кор. АН СССР з 1927, АН України з 1938, засл. діяч науки України з 1951. Закін. Петерб. ун-т 1902; у 1913—34 — професор в Одесі, 1938—51 — директор обсерваторії в Полтаві, а потім директор Головної обсерваторії АН України. Автор понад 130 наук. праць.
ОРЛОВ Олександр /н. 1899 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. мінералог і петрограф. На еміграції — доцент Укр. вищого пед. ін-ту Карлового ун-ту в Празі (Чехія), чл. НТШ; петрграфічні праці укр., чес., нім., франц. мовами. В УРЕ не представлено.
ОРЛОВСЬКИЙ Володимир Донатович /н 20. 01 (01. 02). 1842, Київ — +06 (19). 02. 1914 (за ін. даними: 12. 03), м. Нерві, Італія; поховано в Києві, могила на Лук»янівському цвинтарі, по гол. алеї, ліворуч, майже навпроти могили М. Пимоненка — його зятя; на надгробкові довгі роки була маленька художня скульптурка жінки, яка згодом опинилась на могилі академіка М. Д. Стражеска/ — укр. художник-пейзажист, академік петерб. АМ з 1974, професор з 1878. Початкову художн. Освіту здобув у Київ. гімназії в художника Іавана Сошенка, того самого, який зустрів юного Т. Шевченка в Літньому саду Петербурга й посприяв про викуп з неволі Тараса Григоровича. Свої картини О. присвятив зображенню рідної природи. О. брав уч. у діяльності київ. малювальної шк. і був одним з організаторів Київ. художн. уч-ща.
ОРЛОВСЬКИЙ Олексій Миколайович /н. 12. 02. 1821, м. Прилуки, тепер Черніг. обл. — + 16. 11. 1856, Москва; поховано там само, могила на Ваганьковому цвинтарі, надгробок з написом: «Орловский Алексей Николаевич, ум. 22 ноября 1856 г. Другу человечества от пациентов»/ — укр. лікар. Закін. мед. ф-т Моск. ун-ту, 1854; працював при цьому ж ун-ті, разом з О. М, Разом з О. М. Філомафітським брав уч. у розробці проблем переливання крові й наркозу. Автор наук. праць. В УРЕ не представлено.
ОСАДЧИЙ Іван /н. 01. 07. 1888 — + 30. 11. 1919, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі в спільній огорожі з могилою актриси Ріти Нещадименко. Надгробок чорного мармуру з написом: «Український кооператор Іван Осадчий 1. 7. 1888—30. 11. 1919»; з тильного боку: «Дяка і шана робітникам щирим. Центральний український сільсько-господарський кооперативний союз „ЦЕНТРАЛ“. Літери виконано нарбутівським шрифтом, як і на надгробкові Григорія Шерстюка. Могила не доглянута, як і Ріти Нещадименко/ — укр. кооперативний діяч. В УРЕ не представлено.
ОСАДЧИЙ Михайло Григорович /н. 22. 03. 1936, с. Курмани на Сумщині — + 05. 07. 1994; поховано там само/ — укр. /н. 22. 03. 1936, с. Курмани на Сумщині — + 05. 07. 1994; поховано там само/ — укр. письменник, громад. діяч, доцент Львів, ун-ту, політв»язень совєцьких таборів. По закін. середньої шк. навч. на ф-ті журналістики Львів. ун-ту. 1965 захистив дисертацію і здобув звання кандидата філолог. наук; працював редактором Львів. студії телебачення, асистентом і ст. викладачем кафедри журналістики ЛДУ, інструктором Львів. обкому КПУ, редактором багатотиражки і редактором обласного управління по пресі. 1965 і 1972 заарештовувався органами КГБ і відбував у політичних таборах 2 роки суворого режиму, сім років особливого режиму, три роки заслання, три роки домашнього арешту. Після цього був безробітним, працював чорноробом-вантажником, кочегаром. Автор поетичних книг: «Місячне поле» (1865, весь наклад було знищено), «Квос его» (1975), «Скитський олтар» (1990), «Ирій» (Львів, 1993), низки повістей; почесний чл. швейцарського відділення ПЕН-клубу, лауреат премії ім. І. Франка в діаспорі (1978). Останнім часом був чл. Львів. письменницької організації, працював доцентом кафедри Львів. ун-ту.
ОСАДЧИЙ Тихін Іванович /н. 30. 06. 1866, с. Будище Звенигородського р-ну Черкас. обл. — + 24. 12. 1945, Чернігівщина? ; Поховано?/ — укр. економіст і земський статистик ліберально-народницького напрямку, кооператор. Автор багатьох праць з питань землеволодіння і землекористування, в яких зібрано великий фактичний матеріал, зокрема з питань диференціації селянства. Праці О. «Щербановська волость Єлисаевтградського повіту Херсонської губ.» Сам В. Лєнін, кажуть, дав позитивну оцінку. Після перевороту 1917 учителював на Чернігівщині.
ОСЕЦЬКИЙ Олександр /н. 1873 — + 1936, Париж, Франція; поховано там само/ — генерал-майор рос. армії; після 1917 — генерал-хорунжий Армії УНР, згодом — військ. міністр у першому уряді Директорії. В УРЕ не представлено.
ОСИНСЬКИЙ Антін /н. бл. 1729, Львів — + 1765; там само й поховано/ — укр. скульптор. Жив і працював у Львові, учень Х. Гуттера. Автор головного й двох бічних вівтарів костелу в с. Лешневі, тепер Бродівського р-ну Львів. обл. ; 1754—35, згорів 1944, скульптурного декору 9 вфівтарів костелу в м. Збаражі (1756—59). Ймовірно, що він є автором жіночих постатей на бічних вівтарях костелу в с. Наварії (тепер Пустомитівського р-ну Львів. обл., 1760—65).
ОСИНЕВИЧ Володимир Васильович /н. 28. 06. 1874, Київ — + 10. 1969; там само й поховано, могила но Новобайковому цвинтарі, дільниця 8-а, надгробок — бронзовий бюст на високому чорному постаменті, напис: «Конструктор Осиневич Владимир Васильевич 1874—1959»/ — укр. механік-винахідник; 1891 закін. Київ. технічне залізничне уч-ще, 1892—94 і 1906—07 — на еміграції в США, 1914 працював механіком П. М. Нестерова, після 1917 — інструктор профтехшкіл Києва, уч. багатьох виставок; отримав понад 10 авторських свідоцтв і дипломів. В УРЕ не представлено.
ОСІНЧУК Михайло /н. 1890 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — галицько-український художник-монументаліст і графік. В УРЕ не представлено.
ОСІЧНИЙ Дмитро Павлович /н. 20. 09. 1885, с. Кобака, тепер Косівського р-ну Івано-Фр. обл. — + 26. 11. 1962; там само й поховано/ — укр. письменник, «гуцул-пісняр», приятель В. Стефаника та М. Черемшини. Перші новели надруковано 1899; уч. 1-ї світової війни, був у полоні в Росії, 1919 повернувся додому, з 1927—30 друкував вірші в журн. «Вікна», 1955 вийшла зб. «Де шум потоків і смерек», 1962 — зб. «Думи верховинця»; працював у с. — г. артілі.
ОСТАПЕНКО Зиновій Трифонович /н. бл. 1895 — + 1955, Київ; поховано там само?/ — укр. композитор. Виявив здібності як диригент сомодіяльного сільського хоу. 1929 призначено зав. муз. частиною Укр. драм. театру ім. М. Коцюбинського; один з організаторів ансамблю пісні й танцю Закавказького фронту, що згодом перетворився на ансамбль пісні і танцю України. Останнім часом працював як диригент-хормейстер у театрі ім. І. Франка в Києві, засл. артист України. В УРЕ не представлено.
ОСТАПЕНКО Олександр Петрович /н. 1854, м. Зіньків Полтав. губ. — + після 1912, Харків; поховано?/ — укр. ветеринарний лікар, професор. Навч. у Роменському двокласному уч-щі, а потім у Полтав. гімназії; 1872 вступив до Харків ветеринарного ін-ту, дістав звання ветлікаря й залишився при ін-ті (1876); мав ступінь магістра вет. наук, з 1877 — професор цього ж ін-ту; з 1906—12 — директор. Коли вийшов у відставку, при Харків. ун-ті склав іспит на повітового лікаря; громад. діяч, опублікував наук. праці з ветеринарії, перекладав з французької. В УРЕ не представлено.
ОСТАПЕНКО Сергій /н. ? — + після арешту в 1930-х рр. загинув у сталінських катівнях; поховано?/ — укр. економіст, чл. Центральної Ради, міністр торгівлі і промисловості в уряді Директорії, а в лютому-квітні 1919 — голова уряду УНР. У роки совєцької влади часто виступав у періодиці з еаук. Статтями. В УРЕ не представлено.
ОСТАПЧУК-НАУМЕНКО (УРЕ другої частини прізвища не подає) Анна Яківна (пс. — Оста; н. 15. 04. 1896, с. Тарасівка, тепер Збаразького р-ну Терноп. обл. — + 08. 02. 1949 (УРЕ подає тільки рік смерті), Братіслава, Словаччина; поховано там само/ — укр. (УРЕ: і чес.) співачка (меццо-сопрано). Скінчила консерваторію у Відні (Австрія) у професора Форстена (1918—20) і вже тоді виступала в усіх концертах пам»яті Франка, Шевченка та ін. Батько її Яцько Остапчук був депутатом да австр. парламенту. Після розпаду Австро-Угорщини родина О. -Н. опинилась у Сх. Словаччині, в с. Вишня Радвань. Усі Остапчуки прислужились культурно-освітній праці, батько — популярний декламатор, син Дмитро (1939 убито угорськими фашистами) — учитель і кульиурно-освітній діяч; другий син Володимир — учитель; доньки: Ольга, Ірина, Одарка — культурні працівники серед жіноцтва й молоді. Анна аж до окупації Завкарпаття була концертною та оперною співачкою, згодом увійшла до складу трупи «Руського театру» в Ужгороді; популярна співачка в опері й концертах, мала гарний голос і велику співацьку техніку; її піаніссімо на високих тонах були чарівні, фольклорний спів блищав дорогими самоцвітами меццо-сопрана. Трагедія Закарпаття й важка хвороба довели до сумного кінця «карпатського соловейка» (В. Гренда-Донський).
ОСТАП»ЮК Богдан /н.20. 12. 1907, Тернопіль — + 14. 01. 1988, Маямі, США; поховано там само/ — укр. фармацевт і громад. діяч. Навч. у Терноп. гімназії; вищу освіте здобув в ун-тах Кракова й Граца, слухав лекції у професора Богдана Лепкого, був активним чл. «Студентської громади», належав до п»ятірки УВО (Української військової організації), 1944 був у таборах для переміщених осіб у Німеччині, 1950 емігрував до США. Був там секретарем і головою Комітету укр. громад. організацій, співробітник зб «Шляхами золотого Поділля». Автор книги «Давній Тернопіль» (1884). В УРЕ не представлено.
ОСТАШЕНКО-КУДРЯВЦЕВ Борис Павлович /н. 28. 12. 1876 (09. 01. 1877), Петербург — + 01. 10. 1956, Харків; поховано там само/ — укр. австроном і геодезист. Герой Праці з 1922, засл. діяч науки України з 1952. По закін. Петерб. ун-ту працював на Пулковській обсерваторії; з 1909 працював у Миколаївській морській обсерваторії, з 1923 — ст. астроном Харків. обсерваторії; викладав у вузах України, професор з 1935. Автор понад 90 наук. праць.
ОСТРОВСЬКИЙ Володимир /н. 06. 06. 1881, м. Рейонц на Холмщині, тепер Польща — + 07. 04. 1850, Львів? Поховано?/ — укр. письменник, педагог. Почат. освіту здобув у місцевого священика Д. Волковича, 1898 вступив до Холмської учит. семінарії; по закін. вчителював у Томашівському та Холмському повітах, 1905 його переводять до Варшави, звідки 1911 повертається в Холмс, де вчителював у зразковій шк. Згодом став редактором газ. «Холмська Русь»; з поч. 1-ї світової війни Холдмська вчительска семінарія евакуювалася до м. Суража, що на Чернігівщині. Прибувши до Вінниці 1917, О. поринає в громад. життя, організовує укр. літ. і театр. гуртки, закладає в Україні «шкільні кооперативи», лікнепи, викладає в приватній гіиназії для дорослих, працює над уорядкуванням етнограф. Та фольклорного матеріалу, пише велику працю «Життя Холмщини в піснях», які так і не встиг видати. 1919 О. стаж редактором вінницької газети «Шлях», а після поразки УНР переїздить до Варшави, де повністю присвячує себе редакторській, педагогічній і письменницькій діяльності. Одночасно редагуж журн. «Українська трибуна», часописи «Духовна бесіда», «Українська громада», «Нова скиба», «Наш світ» і «Нарід»; у Луцьку — «Наш світ» і тижневик «Наша доба». 1921 львівське вид-во «Русалка» випустило в світ першу книжку О. «Хома Дубило»; того ж року варшавське вид-во «Русалка» видало нову книгу оповідань, присвячених подіям на Холмщині під назвою «Вівці і пастухи»; 1923 у Львові виходить книжка «Холмські оповідання». Його книжки в різних вид-вах виходили одна по одній; 1928 О. переїжджає до Луцька, де працює керівником майже всіх тамтешніх укр. просвітніх організацій. Побіл Уласа Самчука О. стає одним з найпомітніших письменників Волині. Його талант та авторитет намагалися використати совєцькі власті в особі гооловного редактора газети «Радянський Львів» пристосуванця Олекси Десняка, та не до кінця їм це вдалося зробити й почали письменника переслідувати й зовсім виключили з літпроцесу. Помер О. загадковою смертю. Могила без догляду загубилася. Журнал «Дзвін» в 11 числі за 1991 присвятив йому статтю Р. Горака й опублікував повість «Сміх землі». В УРЕ не представлено.
ОСТРОВСЬКИЙ Едуард Андрійович /н. 14. 06. 1816, с. Покоршаж Трокського пов. Віленської губ. — + 05. 09. 1859, Харків; поховано там само/ — укр. учений у галузі ветеринарії. Закін. 1838 ветеринарне відділення Віленського медико-хірургічної академії; з 1814 — викладач і директор Варшавської ветеринарної шк. Автор оригінальних наук. праць і підручників з ветеринарії. В УРЕ не представлено.
ОСТРОВСЬКИЙ Олесько /н. ? — + 1920 розстріляно червоними бандитами; поховано?/ — укр. письменник. Автор історичних оповідань «Руйнування Батурина», «Берестечко», «Атакування Нової Січі», «Жовті Води», «Руйнування Чортомлицької Січі», «Іван Богун» та п»єси «Гетьман Іван Мазепа» тощо. В УРЕ не представлено.
ОСТРОГРАДСЬКИЙ Василь Олександрович /н. 1857 — + 1-а пол. 20 ст. ; поховано? У Києві на Новобайковому цвинтарі праворуч від головної алеї є надгробок з написом: «Остроградские: Николай Николаевич и…»/ — укр. поміщик, товариш (помічник) міністра торгівлі й промисловості Росії, 1-й депутат 30-ї державної Думи. Походив з укр. поміщицько-старшинського роду, відомого з середини 17 ст., який був власником великих земельних маєтностей на Полтавщині й Катеринославщині. В УРЕ не представлено.
ОСТРОГРАДСЬКИЙ Матвій Іванович /н. 2-а пол. 17 ст. — + після 1738; поховано?/ — миргородський полковий суддя, брав уч. у Північній війні 1700—21, російсько-турецькій війні 1735—39; належав до укр. поміщицько-старшинського роду. В УРЕ не представлено.
ОСТРОГРАДСЬКИЙ Михайло Васильович /н. 12 (24). 09. 1801, с. Пашенна, тепер с. Пашенівка Козельщинського р-ну Полтав. обл. — + 20. 12. 1861) 01. 01. 1862), Полтава; поховано в селі Пашенівці, надгробок з написом/ — видатний укр. математик, академік петерб. АМ з 1830. Навч. 1817—20 у Харків. ун-ті; 1822—27 слухав лекції А. М. Ампера, О. І. Коші, П. С. Лапласа, С. Д. Пуассона, Ж. Б. Ж. Фур»є в Парижі. Там же здружився з В. Я. Буняковським; з 1823 — професор вищих навч. закладів Петербурга, де познайомився й товаришував з Т. Г. Шевченком. Основні праці О. стосуються математичної фізики, математичного аналізу, теорії механіки; відомими є його також праці з теорії чисел, алгебри і теорії імовірностей. У галузі маематичної фізики О. розв»язав задачу про поширення хвиль на поверхні рідини в басейні, що має форму круглого циліндра; отримав диференціальне рівняння поширення тепла в твердих тілах і в рідинах. У галузі математичного аналізу О. знайшов формулу зв»язку інтеграла по об»єму з інтегралом по поверхні; запропонував поняття спряженого диференціального оператора, довів ортогональність власних функцій даного оператора та спряженого з ним; встановив принцип розкладносмті функцій в ряд за власними функціями і принцип локалізації для тригонометриних рядів: подав правило перетворення змінних у подвійних і потрійних інтегралах; отримав результати, пов»язані з інтегруванням раціональних функцій. У теоретичній механіці О. належать фундаментальні результати, пов»язані з можливих переміщень принципом та варіантами принципами механіки. В Полтав. гімназії була стипендія його імені, а початкова шк. в Полтаві носить його ім»я. Походив з укр. поміщицько-старшинського роду, відомого з половини 17 ст.
ОСТРОГРАДСЬКИЙ Федір Матвійович /н. 2-а пол. 17 ст. — + після 1739; поховано?/ — укр. війсьовий, миргородський полковник, уч. Прутського походу 1711, російсько-турецької війни 1735—39; походив з укр. поміщицько-старшинського роду, що володів значними маєтками, В УРЕ не представлено.
ОСТРОЗЬКИЙ Данило /н. бл. 1300 — + після 1341; поховано?/ — князь; походив з укр. магнатів 16 — поч. 17 ст., які були власниками великих маєтностей на Волині, Київщині, Поділлі, зокрема, Острога, Ізяслава, Корця тощо; займали високі урядові посади у феодальній Литовсько-українській державі й Польщі; Данило О. брав уч. у повстанні литовських феодалів проти польс. короля Казиміра III (1341).
ОСТРОЗЬКИЙ Клірик /н. 2-а пол. 16 ст. — + 1-а пол. 17 ст. ; поховано?/ — нерозгаданий псевдонім одного з українських письменників кінця 16 — поч. 17 ст. Входив до Острозького гуртка діячів, які гостро виступили проти Брестської унії 1596. Йому належать публіцистичні твори, спрямовані проти поборника унії Іпатія Потія та православних ренегатів: «Отпис на лист… Іпатія», виданий однією книжкою з ін. твором О. «Історія о листриккійском, тобто о разбойническом, Ферарском або флоренском Синоді» (Острог, 1598), «На другий лист велебного отця Іпатія» (1599), що свого часу не було надруковано (опубо. 1906). Твори О. К. написано образною мовою, близькою до укр. народної.
ОСТРОЗЬКИЙ Костянтин Іванович /н. бл. 1460 — + (за версією УРЕ: 1530, а на надгробкові написано: 1533); поховано в Києві, напис на надгробкові: «Константин Иванович князь Острожскій, воєвода Троцкій, гетман Великого княжества Литовского, послі многих побід, одержаных им побіжден смертію и здісь погребен літа от Рождества Христова 1533, имія 70 літ от роду, виграв 33 сраженія». Надгробок виконано 1579, був видатним пам»ятником укр. скульптури (тепер не існує), зруйновано разом з Успенським собором енкаведистами під час 2-ї світової війни, цей вандалізм совєти приписали фашистам. В 16 ст. усипальницею Острозьких була велика Успенська церква Києво-Печерської лаври; тут 1533 поховано й Костянтина О. ; а 1579 на могилі було поставлено високохудожній гіпсовий надгробок з написом: «Константін Іванович князь Острозкій, Гетман великого князства Литовского защищенієм вотсочного Благочестія и храбростію во бренех пресловутій, многія церкви Божія, ради отроков училища, страннопріємницы нем ощних ради в княжениый своем Острозком, и в столном граде литовском Вилне создавши Вторую Гефсиманыю пресвятыя богородицы Печерскія дом ущедрил пребогатищ, в нем же яко ктитор именитій по представленіи своем сподобился положен быти АФЛГ (1533) роду». Гробниця містилась ліворуч від західного входу, навпроти гробниці Феодосія; тепер собор зруйнований і слідів старих поховань не залишилось/ — брацлавський староста, великий литовський гетьман, здійснив ряд походів проти кримських татар. Походив з укр. магнатів, які вийшли з пінських і турівських удільних князів.
ОСТРОЗЬКИЙ Костянтин (Василь) Костянтинович /н. 1526, Острог — + 13. 02. 1698; там само й поховано, могила в замковій церкві/ — князь, укр. магнат, київ. воєвода, культурний та освітній діяч. Походив з роду укр. магнатів, нащадків пінських і турівських удільних князів, щороку мав прибутку понад мільйон золотих; брав активну уч. у придушенні повстань Косинського і Северина Наливайка, проте виступав на захист православія, проти католиків та унії. З його ініціативи було створено гірток укр. літераторів; заснував школи в Турові 1572, Володимирі-Волинському 1577, школу і славнозвісну друкарню друкарню в Острозі.
ОСТРОЗЬКИЙ Федір Данилович /н. 2-а пол. 14 ст. — + 1-а пол. 15 ст. ; поховано/ — князь, луцький староста, походив з роду Острозьких, нащадків удільних князів пінських і турівських; підтримував Свидригайла в боротьбі проти Вітовта.
ОСТОРЗЬКИЙ Януш Костянтинович /н. 1554, Острог? — + 1620; поховано?/ — князь, волинський воєвода, походив з роду князів Острозьких, нащадків удільних князів пінських і турівських; перейшов у католицтво, помер бездітник, по його смерті рід князів Острозьких припинивсся, а маєтності перейшли до князів Заславських.
ОСТРЯНИН (Остряниця) Яків /н. бл. 1600, Київ? — + 26. 04 (06. 05) 1641, Чугуївське городище, тепер райцентр Харків. обл. убито під час заворушення, що виникли між рядовим козацтвом і старшиною; поховано там само/ — один з керівників селянсько-козацького повстання. Вперше згадується в документах 1633 як полковник реєстрових козаків. Після придушення Павлюка повстання 1637 О. прибув на Січ, де на поч. 1638 було обрано гетьманом нереєстрового козацтва; О. і частина повстанців відступила на Слобідську Україну й оселилася в Чугуївському городищі, де й було убито.
ОСЬМАК Василь Олександрович /н. 1870, с. Гоголів, тепер Броварського р-ну Київ. обл. — + 1942, Київ; поховано там само?/ — укр. архітектор. 1888—90 навч. на математичному ф-ті Київ. ун-ту. 1895 закін. Петерб. ін-т цивільних інженерів. Основні споруди в Києві: кол. Троїцький нар. будинок (тепер театр оперети, 1902); буд. б-ки (тепер Центр. наук. б-ка НАН України, 1929—30; стадіон «Динамо», з 16. 05. 2002 ім. Валерія Лобановського, 1935—38 тощо.
ОСЬМАЧКА Тодось Степанович /н.03. 05. 1895, с. Куцівка на Черкащині — + 07. 09. 1962, поблизу Нью-Йорка, США; поховано там само, могилу забуто, забур»янена/ — укр. поет і прозаїк, походив із селянської родини. Закін. Київ. ІНО; вчителював у Києві, писав вірші. Перша книжка «Круча» вийшла 1922, потім: «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929), усі ін. його праці виходили за кордоном; належав до літ. групи «Ланка» (згодом — МАРС — майстерня революційного слова), з якиї вийшли В. Плужник, Г. Косинка, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович та ін. У 1930-х рр. не без підстави захворв манією переследування, ховався по різних київських гротах, зрештою було заарештовано при спробі перейти кордон і опинився в Кирилівській психіатричній лікарні; з поч. 2-ї світової війни хворі розбіглися, а з початком окупації фашистами О. Потрапляє до Львова; ховався від «демона переслідування» в Карпатах, далі — в Німеччині, курсував із тих же причин між США і Канадою, не знаходячи спокою; знову опинився в Європі й з»являвся у Франції, Югославії; у липні 1961 його відвезли до психіатричної лікарні під Нью-Йорком, де він і помер. За ін. відомостями те божевілля було удаване, захисна маска від кагебістських переслідувавнь і гонінь та арештів; перекладав з англ., франц., нім. мов. Автор роману «Ротонда душогубів».
ОХОТА Павло /пс. — Остап; н. 1917, с. Селиська на Перемищині, тепер Польща — + 30. 04. 1992; поховано там само/ — командир-інструктор УПА; 1947 його заарештовано й перевезено до Ряшева, де військ. суд засудив його на 15 років ув»язнення. Покарання відбував у Штумі (Польща), просидів 9 років, звідки повернувся на рідну землю й там жив до кінця своїх днів. В УРЕ не представлено.
ОХРИМОВИЧ В… Ю… /н. 2-а пол. 19 ст. — + після 1899; поховано?/ — знавець побуту й культури карпатського населення, збирав етнографічні матеріали на Стрийщині, написав працю «Про останки первісного комунізму у бойків-верховинців у Скільському й Долинському судових повітах». В УРЕ не представлено.
ОХРИМОВИЧ Іван /н. 1894, с. Велдіж біля Долини на Львівщині — + 1943, Львів; поховано там само?/ — укр. економіст, директор банку, довголітній диригент хору в соборі св. Юра у Львові, деякий час диригкнт академ. хорів «Бандурист», «Сурма» і — другий диригент львів. «Бояна». В УРЕ не представлено.
ОХРІМЕНКО Вадим /н. ? — + 1941 скінчив життя самогубством, застрелився; поховано?/ — укрїнець, котрий писав рос. мовою, жив у Києві, приятелював з М. Рильським. У довідниках не представлено.
