Проект «Українці в світі»

НАВІЗІВСЬКИЙ Іван Матвійович (обидві УРЕ: Михайлович): н. 29. 09. 1888, с. Ворвулинці, тепер Заліщицького р-ну Терноп. обл. — + 25. 04. 1954,, вертаючись з СССР до Канади; поховано в Канаді?/ — діяч т. з. прогресивної укр. еміграції і робіт. Руху в Канаді. Закін. учит. семінарію; 1908 емігрував до США, з 1911 жив у Канаді, де разом з М. Поповичем відіграв керівну роль в укр. робіт. Русі в Канаді. По 2-й світовій війні очолював Канадсько-Українські видавничу спілку. В УЛЕ не представлено.

НАВРОЦЬКИЙ Борис Олексійович /н. 26. 04. 1894, Київ — + 10. 02. 1943, загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. літературознавець. По закін. 1917 Київ. ун-ту працював у ньому ж викладачем, завідував кафедрою рос. л-ри, пізніше — кафедрою укр. л-ри, читав лекції в ряді вузів. 1930—34 завідував кафедрою Ростовського ун-ту, тепер РФ; з вересня 1935 — наук. співробітник Ін-ту світової л-ри ім. М. Горького АН СРСР (Москва), професор Моск. консерваторії. Досліджував творчість Т. Шевченка: «Шевченко як прозаїк» (1925), «Проблеми Шевченкової поетики» (1926), «Гайдамаки» Тараса Шевченка» (1928), «Проблематика Шевченкових повістей», «Проблеми соціологічної аналізи Шевченкової поетики» (обидві — 1930) та ін. Автор праць «Мовна інтонація та музика» (1923 (, «Ораторське мистецтво та його сучасне значення», «Поезія і музика» (обидві — 1925). Репресовано 1936. Реабілітовано 1957.

НАВРОЦЬКИЙ Василь Васильович /н. 1861, Полтавщина — + травень 1911, Одеса; поховано там само/ — укр. видавець, редактор, громад. діяч. Походив з дворян Полтав. губ. Навч. у Полтав. гімназії, але не скінчив, оселився в Одесі, став працювати в друкарні Францова як експедитор, згодом заклав газ. «Одесский листок» і 38 років редагував її. Це була найпоширеніша в Україні газета. 1890 організував в Одесі притулок для інвалідів преси, пожертвував на це значні кошти. Був це тип самородка, котрий без належної освіти, лише завдяки своїій енергії, практичному розумові створив великий і впливовий орган преси. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

НАВРОЦЬКИЙ Володимир Михайлович /н. 18. 11. 1847, с. Котузів, тепер Теребовлянського р-ну Терноп. обл. — + 16. 03. 1882, Жешув, Польща; поховано там само; дня, місяця смерті УРЕ не вказує/ — укр. публіцист, економіст-статистик. 1871 закін. юр. ф-т Львів. ун-ту, до кінця життя працював у Жешуві; в своїх працях спирався на трудову теорію вартості й ін., теоретичні висновки А. Сміта й Л. Рікардо. Значний вплив на Н. мали твори Т. Шевченка.

НАВРОЦЬКИЙ Олександр Олександрович /н. 28. 07 (09. 08) 1823, с. Антипівка, тепер Золотоніського р-ну Черкас. обл. — + 10 (22). 10. 1892, м. Темір-Хан-Шура, тепер м. Буйнакськ, Дагестан; поховано там само/ — укр. поет, перекладач, громад. діяч. Закін. 1847 філософ. ф-т Київ. ун-ту. Брав уч. у діяльності Кирило-Мефодіївського братства, поділяв погляди його радикально-демократичного крила. Поширював у списках недруковані твори Т. Шевченка. Після розгрому Братства було ув»язнено у В»ятці, заслано до Єлабуги (Татарстан), згодом до Курська. Після 1858 служив урядовцем (у канцелярії генерал-губернатора Дагестану, казенній палаті та ін. У Темір-Хан-Шурі, Єревані, Новочеркаську, Миколаєві. Наприкінці життя повернувся до Закавказзя. Віршу опублікував у журн. «Основа» (1861, № 6, 8), «Русский архив» (1892, кн. 2), «Киевская старина» (1902, № 10), наводяться в праці «Нариси з історії української літератури 19 ст.» М. Петрова (К., 1884). Зробив бл. 140 перекладів укр. мовою класиків світової л-ри; майже все зберігається в рукописах.

НАВРОЦЬКИЙ Олександр Олександрович /н. 1839 — + 1914; поховано?/ — рос. письменник; літ. діяльність почав 1869 романом «Семейство Тарских»; 1879—82 видавав шовіністичний журнал «Русская речь». Автер вірша «Утес Степана Разина», якого написав 1870, а 1869 сам поклав на музику і який став нар. піснею Брат у перших кирило-мефодіївця Миколи Гулака, прийтель Т. Шевченка; літ. пс. — Н. Вроцький. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

НАГІРНИЙ Євген Васильович /н. 05. 08. 1885, с. Рудне біля Львова — + 08. 07. 1951, Львів; поховано там само, могила на Личаківському кладовищі/ — укр. архітектор. По закін. гімназії 1903 Н. вступає на архітектурний ф-т Львів. політехніки. Та як активного борця за укр. ун-т його заарештовує австр. поліція. Після звільнення продовжує навчання й 1912 закін. ін-т. Вирішальний вплив на формування мистця мали проф. І. Левинський та архітектор Дайчак, у чиїх майстернах він стажувався. Згодом на творчі погляди архітектора Н. безпосередньо вплинув сам біт ько Василь Степанович; з раннього дитинства осиротілий син селянина, завдяки незвичайній працелюбності й цілеспрямованості здобув освіту європейського рівня у Цюріхській політехніці, яку закін. 1875. Тут, ведучи активну громад. діяльність, він знайомиться з М. Бакуніним, П. Кропоткіним, М. Драгомановим, А. Суворіним та ін. відомими політ. діячами. 1882 повністю віддає себе укр. нац. відродженню, багато проектує, будує, організовує кооперативний рух, підтримує видатного письменника Ів. Франка. Ось за яких умов виростав і виховувався архітектурний талант Н., якого 1915 заарештовують уже угорські самодержавники. Після повернення із заслання Н. займається відбудовою зруйнованиї 1-ю світовою війною споруд. 1922 по бпатьковій смерті Н. повертається до Львова й засновує власне архітектурне бюро. В центрі Львова, на пл. Ринок, з 1922 по 1940 було створено основну частину творчого надбання зодчого. 1939, після входу Зх. України до складу СССР, Н. разом з молодим М. Микулою створює Львів. орг-цію Спілки архітекторів СССР, стає заступником голови, керує сектором охорони пам»яток архітектури у Львів. облвиконкомі, викладає В Політехніці, а з 1947 стає зав. кафедри Львів. держ. ін-ту прикладного й декоративного мистецтва; 1951 вчена рада цього вузу схвалює його книжку, присвячену пам»яткам архітектури м. Львова, та напередодні свого 66-річчя. Н. помер залишивши своїм нащадкам понад 450 спроектованих і бл. 300 споруджених об»єктів. Про Н. у 4 числі журналу «Дзвін» за 1991, стор 150, є стаття Б. Черкеса та Л. Грицюка.

НАГОРНИЙ Олександр Васильович /н. 29. 08. (10. 09). 1887, Харків — + 11. 05. 1953; там само й поховано/ — укр. фізіолог, чл. -кор. АН України з 1948, засл. діяч науки з 1943. Закін. Харків. ун-т 1912, де й працював до кінця життя (з 1924 — професор). Вивчав проблему передчасного старіння; з 1946 очолив Харкі. філіал т-ва фізіологів.

НАДАРОВ Іван Павлович /н. 03. 01. 1851, Костянтиноград — + після 1912; поховано?/ — військ. діяч, краєзнавець, письменник. Походив з полтав. дворян. Закін. Полтав. кадет. корпус, 2-е Костянтинівське військ. уч-ще, Академію генерального штабу (1878), брав уч. у рос. -турецькій війні; 1887 — начальник фортечного штабу Владивостока; 1898 — окружний інтендант, 1901 — військ. губернатор Забайкальської обл. ; під час війни — нач. тилу. 1908 вийшов у відставку генералом від інфантерії, був головою приамурського відділу Географічного т-ва; опублікував багато праць краєзнавчого змісту: писав оповідання. В довідниках не представлено.

НАДЕНКО Федір Миколайович /н. 13 (26). 02. 1902, Льгов, тепер Курська обл. РФ — + 02. 12. 1963, Київ, могила на Новобайковому цвинтарі, поруч з похованням І. Стешенка; у спільній залізній огорожі три могили, на одній напис: «Наденко Федор Николаевич, ск. 2. 12. 1963 на 62 г. жизни»/ — укр. композитор. Закін. у Києві Муз. -драм. шк. М. В. Лисенка (1914) і консерваторію (1921, клас фортепіано і композиції Б. Яворського). Працював гол. концертмейстром в оперних театрах Києва (1926—35), Ленінграда (1935—37), був худ. керівником Київ. філармонії (1938—40), муз редактором вид-ва «Мистецтво». Твори: для фортепіано (бл. 80), у т. ч. «Поема» (1953), «Танцювальна сюїта» (1959), «Акварелі» (1961); для хору і бандур — кантата (1948) тощо.

НАДЄЖДІН Олександр Іванович /н. 19. 06 (01. 07). 1858, с. Верхопєнє, тепер Івнянського р-ну Бєлгородська обл. РФ — + 06 (18). 06. 1886, Франценбан, тепер Франтішкові-Лазне, Чехія; поховано в Києві/ — укр. фізик. Закін. Київ. ун-т 1882; у 1882—86 викладав у 1-й київ. жін. гімназії. Наук. дослідження поча ще в студ. роки під керівництвом М. А. Авенаріуса. 1886 захистив магістерську дисертацію «Етюди з порівняльної фізики», в якій зробив критичний аналіз попередніх праць із властивостей рослин і пари та навів чималу кількість одержаних ним експериментальних даних. 1883 першим запропонував і застосував оригінальний спосіб визначення критичної температури рослин у непрозорих трубках.

НАДІЇН Дмитро Пименович / н. 16. 05. (за ін. даними: 21. 10) 1907, с. Володимирівка, тепер Казаниківського р-ну Миколаїв. обл. — + березень 1942, знищено енкаведистами під час прориву противника, безпідставно звинувачено у ворожій пропаганді, м. Батайськ Ростовської обл. РФ; поховано?/ — укр. поет. Закін. 1930 Миколаїв. ін-т нар. освіти. Був на журналістській роботі; з 1933 жив в Одесі, працював відповідальним секретарем журн. «Літературний Жовтень», водночас читав лекції з історії укр. л-ри в Одес. пед. ін-ті. Автор зб. «На світанні» (1929), «Втручання поета» 91931), «Прозоррість» (1933), «Я був бійцем» (опубл. 1958), «Пісня мужніх» (1960), «Пісня бійця» (опубл. 1966).

НАДОЙСЬКА-КОЛОМОЙЦЕВА Ганна Кирилівна /н. 1896 — + 1969, Ужгород? Поховано?/ — укр. артистка, працювала в складі Закарпатського муз. -драм. театру; понад 50 років віддала сцені. Останні роки була на пенсії. В УРЕ не представлено.

НАДЬ Гавриїл /н. 17. 04. 1913, м. Старий Врбас, Воєводина — _ 15. 10. 1983, с. Коцур; там само й поховано/ — укр. бачванський поет, мовознавець, перекладач і педагог у Воєводині. Закін. Бєлградський ун-т. Працював учителем у Руському Керестурі й Коцурі. Автор віршів «Пісня», «Літній вечір у полі», «Чуєте, браття», низки сонетів. Чимало писав для дітей.

НАДЬ Микола /н. до 1857 — + після 1862; поховано?/ — укр. закарпатський культур. -освітній діяч, був парохом уніатської церкви в Відні, з 1867 до 1862. В УРЕ та УЛЕ не представлено.

НАДЬ Митро /пс. — Мина; н. 04. 1896, с. Міклошевці, Воєводина — + 08. 02. 1961, с. Петровці; там само й поховано/ — укр. бачванський поет і культур. -освітній діяч у Воєводині. Мав початк. освіту. Працював кравцем, друкувався а русинських газетах, календарях, журналах, антологіях. На становлення поета вирішальний вплив мала нар. пісня, форму, образність і поетику якої він наслідував у своїх творах. Йому належить зб. «Бакарин дзвон за Дунайом» («Мідний дзвін за Дунаєм», 1957). Автор нац. -патріотичних і ліричних віршів.

НАДЬ Юліан /н. 1857, кол. Югославія — + 26. 04. 1989 трагічно загинув в автокатастрофі за 5 днів перед весіллям; поховано в Новому Саду, Югославія) — укр. журналіст і фольклорист в Югославії. Автор книжки «Польове страшидло»; приступи до опрацювання зб. «Рекрутські та військові пісні русинів Югославії», котру він планував як докторську дисертацію. Постійно популяризував у Югославії творчість укр. поетів Словаччини, виступав активним борцем за дружбу росинів Чехо-Словаччини і Югославії, працював редактором журналу «Шветлосц» і «Літературне слово» (Новий Сад), цікавився художника Е. Верголи. В УРЕ та УЛЕ не представлено.

НАЗАРЕВСЬКИЙ Олександр Іванович /н. 30. 11 (12. 12), м. Златопіль, тепер Новомиргород Кіровоград. обл. — + 30. 09. 1977; поховано там само/ — укр. літературознавець, бібліограф. Закін. 1910 Київ. ун-т, був уч. семінару професора В. Перетца; ще студентом опубл. наук. розвідку «… Хожденіє Богородицы по муках в нових українських списках 17—18 ст.», відзначену університетською золотою медаллю. З 1914 до останніх років життя викладав у Київ. ун-ті. Водночас (1928—50) — наук. співробітник різних установ АН України. Автор праць з історії укр. та рос. л-р «До студій над давньою українською піснею» (1928), «Із спостережень над листами Т. Г. Шнвченка» (1947), «Питання про жанрову природу „Слова о полку Ігоревім“ (1952, рос. мовою), „Пам“ятка російськох літератури 16—17 ст. в українських списках, перекладах і переробках» (1968, рос. мовою), з історії бібліографії «Бібліографія давньоруської повісті» (1955, рос. мовою). Н. належать також публікації з текстології, фольклористики, мистецтвознавства, пушкіністики. Брав уч. у текстологічній підготовці 10-томного видання творів Т. Шевченка (т. 1—2, 1939; т. 3—4, 1949; т. 5 (1051). 1967 в актовому залі Київ. ун-ту вітали Н. з 80-річчям з дня народження і 60-річчям наук. діяльності, вручено було ювілейну медаль Київ. ун-ту ім. Т. Шевченка.

НАЗАРЕНКО Юрій (Георгій) Іванович /н. 12 (25). 05. 1903, м. Конотоп, тепер Сум. обл. — + 21. 01. 1991, Київ; поховано там само/ — укр. перекладач, літературознавець. Закін. Вінн. ін-т спеціального виховання і 1939 — Київ. пед. ін-т. Викладав зарубіжну л-ру у Вінн., Черніг. та Бухарестському пед. ін-тах, у Київ. ун-ті; працював у пресі. Перекладав з нім. мови — драми «Підступність і кохання» Ф. Шіллера (1955), «Перед заходом сонця» Г. Гауптмана (1956); з франц. — романи «П»єретта Амабль» Р. Ф. Вайяна (1956), «П»ятнадцятирічний капітан» Ж. Верна (1957), «Чорним по білому» Е. Пермелен (1961, у співавторстві), п»єси «Марія Тюдор» В. Гюго та ін. Перекладав з л-р нар. СССР.

НАЗАРУК Осип /н. 1883 — + 1940; поховано?/ — укр. громад. і політ. діяч, журналіст і публіцист, керував пресовою квартирою УСС, з 1919 близький політ. співробітник диктатора Петрушевича. В УРЕ не представлено.

НАЗАРУК Юліан /н. 1898 — + 1916; поховано?/ — галицько-укр. художник і поет Січових Стрільців (УСС). Автор комічної стрілецької опери й кількох стрілецьких пісень. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

НАЙМАНОВИЧ Михайло /н. 16 ст. — + після 1608; поховано?/ — ватажок запорізьких козаків 1608; під його проводом запорожці взяли тоді Перекоп і Очаків. В УРЕ не представлено.

НАКОНЕЧНИЙ Микола Федорович /н. 25. 08 (06. 09. 1900, с. Новий Тагамлик, тепер Машівського р-ну Полтав. обл. — + 11. 11. 1981 у матеріальній скруті, Харків; поховано там само, могила на 13-у міському цвинтарі) — укр. мовознавець-діалектолог, батько укр. орфоепії, педагог, журналіст, редактор. Закін. 1923 Полтав. ІНО. Вчителював, викладав у всіх вузах Харкова, деякий час працював секретарем держ. і парт. діяча М. С. Скрипника. Під час 2-ї світової війни залишився в окупації й редагував укр. газету, що тоді виходила в Харкові. По війни було звинувачено в «буржуазному націоналізмі» і звільнено з роботи. З 1958 поновлено, але в ранзі ст. викладача, а не професора, яким він був ще за Скрипника. За умов жорстокого гоніння на укр. мову й культуру йому доводилося працювати й нести прапор невмирущості рідної мови. Був гідним продовжувачем славнозвісної школи харківських мовознавців, заснованої ще видатним О. О. Потебнею. Чимало виховав гідних учнів, серед яких Ю. Шевельов та Ол. Юрченко. Н. є автором численних статей на розмаїті мовознавчі теми, Зокрема, посібника «Українська мова» (1928), розділу «Фонетика» в «Курсі сучасної української мови» (1951), «Програма з української діалектололгії для університетів і факультетів мови й літератури педагогічних інститутів» (1941, 2-е видання, 1949), «До вивчення становлення й розвитку української мови» (Х., вид-во Харків. ун-ту, 1962, стор. 125; «Про основні етапи історичного розвитку української мови» (в співавторстві, там само, стор. 13). Досліджував орфоепію, культуру укр. мовлення («Українська літературна вимова», не опубл.), лексикорафію; є одним з укладачсів «Практичного російсько-українс — ького словника» (1926), наук. редактор «Російсько-українського словника», що друкувався в журн. «Прапор», а окремим виданням вийшов лише 2001 у вид-ві «Прапор», Харків. Його дуже цінували М. Рильський, І. Вирган, В. Мисик та ін. фахівці. Його науку треба ретельно досліджувати, вивчати й пропагувати серед загалу.

НАЛЕПИНСЬКА-БОЙЧУК Софія Олександрівна / н. 30. 07. 1884, м. Лодзь, тепер Польща — 1939 загинула в сталінсько-беріївських катівнях, Сибір, Сибір; поховано?/ — укр. графік. Навч. у худож. шк. Я. Ціонглінського в Петербурзі, Ш. Голлоші в Мюнхені, 1908, в академії Ронсона в Парижі у Ф. Валлотона і М. Дені (1909). Була чл. АРМу. Працювала в галузі станкової і книжкової графіки, переважно в техніці гравюри на дереві. Твори: станвові — «Фабзаєць» (1925), «Мені тринадцятий минало», «Молотьба», «На вакаціях» (усі — 1926), «Перед наступом білих», «Голодні діти» (обидва — 1927), «Пацифікація Західної України» (1930), «Робітфаківці» (1931) та ін. ; ілюстрації до творів Т. Шевченка, С. Васильченка, Д. Маміна-Сибіряка, Л. Толстого. З 1919 викладала в Миргородській худ. шк., з 1922 очолювала ксилографічну майстерню Київ. ін-ту пластичних мистецтв, 1925—29 викладала в Київ. худ. ін-ті. Дружина укр. художника М. Л. Бойчука, від якого мала сина Петра, котрий загинув на фронті під час 2-ї світової війни. Про це в УРЕ не сказано.

НАЛИВАЙКО В. /н. ? — + 1938, Прага, Чехія; тіло піддано кремації, урна з прахом загубилась/ — укр. громад. діяч, науковець, доктор медицини. В УРЕ не предсиавлено.

НАЛИВАЙКО Дем»ян /н. 2-а пол. 16 ст., м. Гусятин, тепер смт Тернопіл. обл. — + 1627, м. Острог? ; Поховано?/ — укр. церковний діяч, письменник, брат Северина Н. Закін. Острозьку шк… вважався високоосвіченою людиною. Брав уч. в антифеодальній селянсько-козацькій боротьбі проти польс. загарбників під проводом Северина Н. 1594—96. Згодом був священиком у м. Острозі і входив до гуртка викладачів Острозької шк., які виступали проти католицизму та унії. Автор ряду антиуніатських церковних творів («Проповіді про Івана Златоуста»), віршів і передмов до укр. видань, що виходили у Дермані й Острозі.

НАЛИВАЙКО Северин /Семен; н. 2-а пол. 16 ст., м. Гусятин, тепер смт Терноп. обл. — + 11 (21). 04. 1597 після тяжких тортур страчено у Варшаві, тіло четвертовано/ — укр. нар. герой, керівник боротьби укр. і білорус. народів проти польських загарбників 1594—96. Військовий гарт Н. здобув на Запоріжжі, беручи уч. у козацьких походах проти турецько-татарських завойовників. У м. Острозі вступив на службу до укр. магната К. Острозького сотником надвірної корогви. Навесні 1594 Н. залишив службу й під приводом потреби відсічі тур. -татарським агресорам створив козацбкі загони. Та, виданий зрадницькою частиною козацької верхівки поневолювачам, Н. 28. 05 (07. 06) 1596 було кинуто до варшавської в»язниці. Поширювалася легенда, що поляки спалили Н. у мідяному бикові; насправді ж йому привселюдно відрубали голову, потім тіло четвертували й криваві шматки останків розвезли по різних боках України й розвішали на стовпах. М. Вінграновський написав чудовий роман про Н. Тут ще треба додати, що Н. першим з українських месників підняв шаблю на ворога.

НАЛИВАЙКО Терентій Йосипович /н. 1899, м. Опішня на Полтавщині — + після 1969; поховано?/ — укр. майстер худож. кераміки, гончар. 1937 закін. Опішнянську художньо-керамічну шк. Вправно володів усякими видами декору: гравірування, ліплення, розпис, формування. В УРЕ не представлено.

НАЛЬОТОВА Катерина Василівна /н. 1787 — + 1869, Харків? Поховано?/ — укр. актриса; з 1813 виступала в аматорських виставах у Полтаві, якими керував автор «Наталки Полтавки» й «Енеїни» І. Котляревський. Була першою виконавицею ролі Наталки («Наталка Полтавка»). На професійній сцені виступала, крім того, в п»єсах І. Крилова, А. Коцебу, О. Шаховського та ін. 1821—22 працювала в трупі М. Щепкіна (зокрема, під час гастролей у Києві, де грала в «Наталці Полтавці». Пізніше виступала в Харкові.

НАМОРАДЗЕ Георгій Андрійович /пс. — Горський; н. 01 (13). 10. 1882, м. Горі, Грузія — + 16. 02. 1965, Тбілісі; поховано там само/ — груз. письменник, перекладач. Навч. 1907—11 у Київ. ун-ті та 1912 — у Київ. комерційному ін-ті. 1915—36 жив в Україні, був військ. лікарем, працював у Держ. вид-ві України (1924—28). Писав груз. та укр. мовами; з 1900 друкував у груз. періодиці вірші, оповідання, переклади (вступна частина балади Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий» Т. Шевченка, 1914), статті (в т. ч. про Б. Грінченка, 1910; М. Коцюбинського, 1913; Т. Шевченка, 1914). Укр. мовою переклав у 1930-х рр. бл. 20 груз. письменників: романи «Хізани Джако» (в перекладі — «Покидьки життя»), «Арсен з Марабди» та оповідання «Збірка оповідань» М. Джавахішвілі, роман «Зайві люди» і повість «Перша мати» К. Лордкіпанідзе, повість «Лютий Н. Міцишвілі, ряд оповідань Н. Лордкіпанідзе, Й. Татішвілі, Д. Сулашвілі та ін. Груз. мово. переклав „Муха, Макар і його помилка“ П. Панча (1931), книжку „Давид Гурамішвілі в Україні“ Д. Косарика-Коваленка (1857), повість „Кам“яний брід» В. Земляка, казку Лесі Українки, оповідання О. Гончара, Ю. Збанацького та ін. Чимало статей про Грузію та її діячів написав для УРЕ. Допомагав П. Тичині опановувати груз. мову. 1936 було репресовано.

НАНКЕВИЧ Андрій Андрійович /н. 21. 07. 1941, с. Дружелюбівка Солонянського р-ну Дніпропетровської обл. — + 21. 09. 1997 після автокатастрофи, Полтава; поховано?/ — укр. письменник. По закін. 1967 ф-ту журналістики Київ. ун-ту почав працювати в молодіжній газеті «Комсомолець Полтавщини», а з 1975 до останніх днів — зав. відділом, а потім заст. головного редакторра обласної газети «Зоря Полтавщини». 1966 присвоєно звання «Заслужений журналіст України». Його перу належать книжки повістей та оповідань «Червоний глуд», «Три тополі на вітрі», «Така тепла осінь», «Іронія», «Щасниця».

НАРАНОВИЧ Павло Андрійович /н. 1801, с. Чапліївка Кролевецького р-ну Черніг. губ., тепер Шосткинського р-ну Сум. обл. — + 02 (14). 01. 1874, Царське Село, тепер м. Пушкін Ленінград. обл. РФ; поховано?/ — укр. лікар, доктор медицини, засл. професор, брат Петра Андрійовича Н. Закін. петерб. Медико-хірургічну академію (1826; з 1837 — професор анатомії, а з 1843 — хірургії Харків. ун-ту. Праці Н. присвячені вивченню органів руху людини, питанням практичної хірургії, зокрема, оперативному видаленню каменів сечевого міхура тощо. Запропонував ряд нових хірургучних інструментів, було обрано почесним чл. петерб. Медико-хірургічної академії.

НАРБУТ Георгій Іванович /н. 26. 02. 1886, с. Нарбутівка, поблизу м. Глухова, тепер Сум. обл. — + 23. 05. 1920, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, по гол. алеї, ліворуч, біля могили Марії Заньковецької; 1962 на могилі була тільки благенька бляшана табличка з написом: «Нарбут Григорій Іванович 1886—1920», прикріплена на залізному прутові; 1964 могилу наново впорядковано, вигляд став пристойний, але й тепер замість надгробка отой залізний прутик з батличкою, а напис уже гласить: «Видатний укр. графік Нарбут Георгій Іванович 1886—1920»; посаджено скромні квіти. В Москві на Семенівському військ. цвинтарі є могила з написом: «Нарбут Петр Николаевич. Ро. 1819, ум. 14 февраля 1862 г. на 42 году»/ — видатний укр. художник-графік. Фахову освіту здобув самотужки; ранні твори під впливом Білібіна, згодом виробив власний стиль; у березні 1917 переїхав в Україну, був першим значним майстром укр. графіки, особливо книжкової. В нього вчились художники Р. Лісовський, М. Кирнарський, Л. Лозовський та ін. Є версія, що Н. отруїли чекисти.

НАРБУТ Данило Георгійович /н. 1916, Петербург, тепер РФ — + 1998, Черкаси? Поховано?/ — народний художник України, син Георгія Івановича Н. Початкову освіту з малювання здобув у приватній та дитячій студіях Київ. худож. ін-ту. 1936 репресовано на два роки, потім — війна, полон, членство в УПА; з 1945 — художник Чернівецького, Івано-Франківського і Черкас. театрів. До малярства прийшов уже в поважному віці, в останні 20 років. Широко відомими є з його доробку такі серії: «Київська Русь», «Базар», «Моє життя, мої вчителі, мої друзі», «Гетьмани України». Визначальними у творчій спадщині мистця є твори: «Страшний суд», «Вибори кошового», «Покрова Святої Богородиці», «Солдат». Своєрідним підсумком тврчого життя майстра стала серія «Квіти України». В історії малярства ім»я Н. тісно пов»язане з Добою укр. відродження.

НАРІЖНИЙ (Нарєжний) Василь Трохимович /н. 1780, с. Степанівка Миргород. пов. (УРЕ: с. Устиниця, тепер Великобагачанського р-ну Полтав. обл. — + 21. 06 (03. 07) 1825 Петербург; поховано там само/ — рос. письменник та етнограф українського козацького роду. Навч. у Черніг. бурсі, 1792—99 — у Моск. університетській гімназії, 1799—1801 — Моск. ун-ті; з 1801 — на службі в різних департаментах мфіністерств внутрішніх справ і військового. Перші твори — вірші, присвячені давньоруській історії, з»являються друком 1798. У книзі «Словенські вечори» (1809) відчутними є елементи преромантичнчої поетики. Був першим з рос. письменників укр. походження, які рос. мовою звернулися до укр. тематики; його романи користувалися успіхом. Та й потому.

НАУМЕНКО Володимир Павлович /н. 07 (18). 07. 1852, м. Новгород-Сіверський, тепер Черніг. обл. — + 03. 07. 1919, Київ; поховано там само/ — укр. громад… -політичний діяч, педагог, філолог, журналіст, етнограф, дійсн. чл. пд. -зх. відділу Рос. географічного т-ва, НТШ. Походив з родини педагога. Закін. 1873 історико-філол. ф-т Київ. ун-ту. Викладав у гімназіях Києва, з 1893 — у кадет. корпусі, 1906—14 був директором гімназії, знаної як «Гімназія В. П. Науменка — вважалась найпрогресивнішою в Києві. 1874 став чл. Старої громади, в кінці 19 — поч. 20 ст. — її фактичний керівник. Ініціатор та активний уч. ряду громадських і культур. акцій (підготовка й видання „Словаря української мови“, т. 1—4, 1990—09; створення фондів для видання укр. книжок і поширення освіти серед народу, організація заходів щодо скасування заборони укр. друкованого слова, заснування укр. періодики тощо). 1897—1906 — редактор, а 1902—06 і видавець журналу „Киевская старина“; з 1907 — редактор-видавець журн. „Україна“. . Був одним із засновників Українського наукового товариства, з 1907, його головою (1914—17), видавав „Записки Українського наукового товариства“ в Києві; редактор-видавець газети кадет. партії»Свобода і право» (1906 разом в І. В. Лучицьким). Один з фундаторів, а потім і голова Укр. федеративно-демократичної партії, програму якої він склав. Був чл. Центральної ради. 1918 — міністр освіти в уряді гетьмана П. Скоропадського; з поч. 1919 проацював в УАН над історією укр. л-ри поч. 19 ст. У роки громадян. Війни розстріляно більшовиками. Н. — автор численних статей з питань укр. л-ри й мови, опублікував, зокрема, в «Киевской старине» «Происхождение малорусской думы о Самуиле Кошке» (1883, № 6),»К истории газетно-журнального дела в Киеве» (1884, № 11), «Костомаров Н. И. как этнограф» (1885, № 5) та багато ін.

НАУМЕНКО Іван /н. ? п. ?; поховано?/ — укр. актор-самородок. Грав у побутовому театрі, за фахом швець. У довідниках не представлено.

НАУМЕНКО Микола Никифорович /н. бл. 1906 — + 10. 04. 1967; поховано?/ — укр. хімік, кол. гол. інженер Ризького хіміко-фармацевтичного з-ду № 3; 1950 закін. Київ. політех. ін-т, працював на підприємствах хімічної та хіміко-фармацевтичної промисловості. В УРЕ не представлено.

НАУМОВ (Заступець) Павло Степанович /н. 18 (30). 12. 1884, с. Козацьке, тепер Бобровицького р-ну Черніг. обл. — + 01. 02. 1942, Ленінград? Поховано?/ — укр. художник. З 19 років навч. у маляра-ремісника М. Буди в Ніжині; 1899 вступив до Київ. рисувальної шк. М. Мурашка, а після її закриття до 1904 вчився в Київ. худож. уч-щі. Далі — петербург. АМ, 1905 вернувся до Києва, викладав у шк. художника О. Світославського, згодом вернувся до петерб. АМ і 1911 дістав звання художника. Викладав у Петербурзі, але зв»язків з Україною не поривав. В УРЕ не представлено.

НАУМОВИЧ Андрій /н. 2-а пол. 16 ст. — + після 1624, Київ? Поховано?/ — укр. друкар і літератор 17 ст. Працював при Києво-Печерській друкарні. Брав уч. у виданні «Бесід Іоанна Златоустого на діяння апостолів» (1624).

НАУМОВИЧ Іван Григорович /пс. і крипт. — И. Н. Бужаненко, И. Гр. Наум, И. Г. Н., И. Н. Н. та ін. ; н. 14 (26). 01. 1826, с. Кізлів, тепер Буського р-ну Львів. обл. — + 04 (16). 08. 1891, Новоросійськ, РФ; поховано в Києві/ — укр. письменник, громад. діяч та освіт. діяч «москвофільського» напрямку. Закін. 1851 Львів. духовну семінарію, 1871—80 редагував тижневик «Русская Рада»; посмол до галицького сейму 1861—66, австрійського парламенту 1873—79; засновник «Общества им. Качковчького» (1878, на противагу «Просвіті»), діяльність якого було поширено також на Лемківщину. Москва на це щедро (як і тепер, 2007) платила гроші. 1884 Н. переїхав на Наддніпрянщину, 1885 був священиком у Києві. Погляди Н. різко критикував І. Франко. Автор багатьої п»єс, оповідань, віршів, що вийшли збірками: «Ластівка для руських дітей» (1860), «Повісті й пйсні для руських дітей»; друкувався у місцевій періодиці.

НАФАНАЇЛ (до чернецтва — Микола Кузнецький) / н. 1826, м. Теофіполь, тепер Теофіпольського р-ну Хмельниц. обл. — + 06. 01. 1887, Гусятинський монастир, біля Прилук; поховано там само; від давніх поховань у Гусятинському монастирі не лишилось і сліду, та й сам монастир на грані остаточної руїни (1966) / — укр. церковний діяч, письменник; походив з єврейських міщан, 1841 було відправлено до м. Вольська Саратов. губ. у батальйон військових кантоністів, тут вихрестився й став до цього підбивати багатьох євреїв, за що отримав 200 руб. І переведений у духовне звання для місіонерської мети; 1845 вступив у Казанську духовну академію, яку скінчив 1853; призначено місіонером у Полтав. єпархію, прийняв священий сан і став настоятелем Срітенської церкви; 1884 постригся в ченці з ім»ям Нафанаїла і призначений настоятелем Гусятинського монастиря, де й помер; опублікував праці з місіонерської діяльности.

НАХАБІН Володимир Миколайович /н. 8 (21). 04. 1910, с. Шарівка, тепер смт Богодухівського р-ну Харків. обл. — + 20. 10. 1967, Харків; поховано там само/ — укр. композитор, педагог, диригент, засл. діяч мистецтв України 1958; закін. 1932 Харків. муз-драм. ін-т (клас композиції С. Богатирьова). Був зав. муз. частиною Червонозаводського театру, худож. керівником Харків. театру опери та балету; з 1952 викладав у Харків. консерваторії (1963—67 — її ректор). Брав уч. у створенні гімну совєцької України. Автор муз. творів.

НЕБАБА Мартин / н. поч. 17 ст. — + 06. 07. 1651, Лоєве, тепер Білорусія; у бою з переважаючими силами польс. загарбників загинув смертю героя; поховано там само?/ — чернігівс. полковник, один з видатних укр. військ. діячів періоду Визвольної боротьби проти пльс. окупантів на Чернігово-Сіверщині, дипломат; брав уч. у Пилявицькій битві, в поході на Замостя, в Збаразькій облозі 1649, у Зборовській битві 1649, у поході на Молдавію 1650; виконував ряд важливих дипломатичних доручень Б. Хмельницького.

НЕВИЦЬКА Ірина Павлівна /пс. — Анна Новак, Анна Горняк; н. 10. 12. 1886, с. Збудська Біла, тепер Гуменського округу, Сх. Словаччина — + 21. 11. 1965, Пряшів; поховано на Міському цвинтарі/ — укр. письменниця в Словаччині. Навч. у Пряшів. учит. семінарії. У 1920-х — 30-х рр. брала активну уч. у громад. -культурному і літ. житті Закарпаття. 1931 видавала укр. газету «Слово народу» (Пряшів), відстоювала право на функціонування укр. мови на Закарпатті. Автор роману «Правда побідила» (1924), вільна переробка роману Г. Сенкевича, «зб. оповідань „Дарунок“ (1929), повісті „Матвій Куколка“ (1920-і рр.), присвячених істор. минулому і сучасному життю українців С. Словаччини. Писала також байки, драм. твори, вірші для дітей, публіцистичні статті.

НЕВИЦЬКИЙ Омелян /н. 1878, Закарпаття — + після 1930-х рр., США; поховано там само?/ — закарпатський укр. діяч, священик, відомий представник Староловнянської народної Ради, яка в січні 1918 обстоювала возз»єднання Закарпаття з Наддніпрянською Україною. Письменниця Ірина Павлівна Н. — його дружина. В УРЕ не представлено.

НЕГАЛЕВСЬКИЙ Валентин /н. ? — +? ; поховано?/ — перекладач Євангелії (1581) з польськомовної версії социніанина М. Чеховича (вид. 1577 в Ракові) на церковнослов»янську мову, в якій відбито діякі особливості укр. мови, а також польс. мовні ричи. Тому цей переклад ще називають «Негалевського Євангеліє», або названо Хорошівським, оскільки його знайдено в с. Хорошів на Волині. Текст, крім глав, поділених також на зачала, тобто призначався для потреб православної Церкви. Виконано скорописом кінця 16 ст. Рукопис нажелав б-ці Києво-Могилянської академії, тепер зберігається в ЦНТ ім. В. І. Вернадського в Києві.

НЕГРИЧ Іван /н. 2-а пол. 19 ст., с. Березова на Коломийщині — + 1-а пол. 20 ст., Канада; поховано?/ — укр. культур. -освітній діяч Канади, один з Березівської трійці (Геник Кирило, Бодруг Іван), яка відіграла значну роль у культурно-освітньому житті українців Канади в перших двох десятиріччяї 20 ст. В УРЕ не представлено.

НЕГРЮК Іван Ілліч /н. 15. 11. 1955 (УЛЕ: 1954), с. Іпотешти, поблизу Сучави, тепер Румунія — + 25. 11. 1998, Сучава; поховано там само?/ — укр. поет у Румунії. Закін. 1972 Індустріальний ліцей у м. Сучаві. Автор зб. «Металеві квіти» (1983), «Золотий браслет слова» (1986), «Балади і екстази» (1989). Писав переважно вільним віршем.

НЕДІЛКА Самійло Данилович /н. 1-а пол. 18 ст. — + після 1769, Київ; поховано там само, могила, певно, була в Києво-Печерській лаврі; тепер давні поховання там знищено й слідів не лишилося/ — укр. маляр. Худож. освіту здобув у малярській шк. Києво-Печерської лаври, був учнем видатного укр. маляра Алімпія Голика; бл. 1754 працював у Полтаві, повернувшись до Києва, зайняв посаду нач. малярської майстерні Софії Київської; тут, між іншим, створив портрети Наталії Долгорукової (тоді ігумені Флорівського монастиря в Києві на Подолі) та її сина-ченця Дмитра Долгорукого. Надія Долгорукова — донька графа Бориса Шереметьєва, вдова князя Івана Долгорукого. В УРЕ не представлено.

НЕДІЛЬСЬКИЙ Іван /н. 1895 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. композитор. Автор хорових, сольних та інструментальних творів. В УРЕ не представлено.

НЕДІЛЬСЬКИЙ Софрон /н. 10. 01. 1857 — + 08. 08. 1917, м. Коломия; поховано там само/ — укр. лексикограф, чл НТШ. Вчителював 1883—94 у гімназіях Золочева, Станіслава (тепер Івано-Франківськ). 1894—1917 був директором гімназії в Коломиї. Допомагав С. Желехівському у праці над «Малорусько-німецьким словарем»: написав передмову і подав список джерел до 1-го тому, а також підготував до друку (1886, по смерті автора) 2-й том словника. Переклав з рос. мови нарис Женьска доля посля малоруских пъсень» О. Боровиковського (1882), зробив огляд видань «Просвіти» від початку заснування («Зоря», 1894).

НЕДОЛЯ Леонід /справж. — Гончаренко Лук»ян Володимирович; н. 07 (19). 09. 1897, с. Цесарська Слобода, тепер с. Червона Слобода Черкас. р-ну Черкас. обл. — + 05. 07. 1963, Черкаси; поховано там само/ — укр. письменник. Закін. 1922 Комуністичний ун-т (Москва); з 13-и років працював на моск. з-дах токарем, брав активну уч. у революційних виступах, за що відбував заслання в Сибіру (м. Златоуст); з початком листопадових подій 1917 очолив у Москві загін червоногрвардійців. Був на парт. роботі, один з керівників «Нової генерації», чл. всеукраїнської Спілки пролетарських письменників. Автор п»єс «Хвобора» (1928), «Підзвемна хвороба» (1930) тощо.

НЕЖДАНОВА Анастасія Василівна /н. 04 (16). 06. 1873, с. Крива Балка, тепер у межах Одеси — + 26. 06. 1950, Москва; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі, стара частина, 3-я дільниця, ряд 23. Надгробка немає (1967), на таблиці підпис навскоси: «Натонина Нежданова»; поруч надгробок з написом: «М. И. Нежданова 1848—1924». Далі ще надгробок з написом: «Нежданова-Пароконная Нина Васильевна 1876—1957»; «Пароконный Антон Васильевич 1864—1943»/ — видатна рос. спывачка укр. походження (лырико-колоратурне сопрано), нар. артистка СРСР з 1936. Почала співати вдома з сестрою й братами. А потім вони співали в хорі однієї з церков Одеси, часто ходили на концерти в славнозвісний Одеський оперний театр. 1890 помер годувальник, батько, і Антоніна як старша донька взяла на себе левову частку турбот про утримання родини. 1891, закінчивши додатковий клас гімназії та набувши звання домашнього вчителя, Н. поступає на роботу в Одеське міське дівоче уч-ще. А 1899, скориставшись нагодою, зі своїми знайомими їде в Петербург, а потім у Москву, де пробує вступити в консерваторію. На той час прийом уже завершився, вільних місць не було. Та, ледь прослухавши дівчину, директор консерваторії В. Сафонов і відомий викладач співу, італієць, професор У. Мазетті, одноголосно прийняли рішення про зарахування її на перший курс. 1902 молода співачка закінчує консерваторію із золотою медаллю і вступає в трупу Великого театру. Так почалась її блискуча кар»єра в Росії і за її межами. Серед партій — Тетяна («Євгеній Онєгін» Чайковського), Парася («Сорочинський ярмарок» Мусорського), Джільда, Віолетта («Ріголетто», «Травіата» Верді); в репертуарі мала понад 300 рос. романсів та укр. нар. пісень; гастролювала за кордоном, зокремап, 1912 — у «Гранд-Опера», вела широку концертну діяльність, залюбки виконувала твори укр. композиторів — С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, К. Стеценка; з 1908 разом з М. Донцем, І. Непом»ящим, І. Алчевським та ін. укр. патріотами була засновницею укр. муз. -драм. гуртка в Москві «Кобзар», брала уч. у шевченківських вечорах. Ім»я Н. присвоєно Одеській консерваторії, мала держ. нагороди. Була патріоткою України.

НЕЖИВИЙ Семен /н. 1-а пол. 18 ст. — + після 1768 загинув на Нерчинських каторжних роботах, Забайкалля, РФ; поховано там само?/ — один з ватажків нар. повстання на Правобережжі 1768 (Коліївщина); очолював загін повстанців, що діяв у районі Сміли, Медведівки, Черкас, Крилова, Канева, Чигирина; рос. полковник Чорба по-зрадницькому захопив Н. і того було заслано до Сх. Сибіру, на Нерчинські рудні. Дальша доля невідома.

НЕЗАБИТОВСЬКИЙ Василь Андрійович /н. 1824, м. Радомишль, тепер Житомир. обл. — + 14 (26). 06. 1883, Ніжин? ; Поховано?/ — укр. учений-юрист, фахівець у галузі міжнародного права. Походив з родини службовця. По закінченні 1846 юрид. Ф-ту Київ. ун-ту викладав у Київ. гімназії, згодом — у Ніжин. ліцеї; з 1853 — у Київ. ун-ті, де протягом 8 років був деканом юрфаку й двічі — проректором.

НЕКРАШЕВИЧ Іван Георгійович /н. 1742, с. Вишеньки, тепер Борисопільського р-ну Київ. обл. — + після 1796; там само й поховано?/ — укр. письменник і проповідник. Закін. 1763 Київ. духовну академію, був священиком у рідному селі. 1796 київ. митрополит Єрофей призначив його своїм намісником і благочинним. Писав церковні проповіді з нагоди різних свят і подій укр. книжною і латин. мовами. Збереглися в рукописав поетичні твори Н.: філософсько-моралістичний діалог «Спор души и тъла» (1773, переписаний 1781), твір викривально-сатиричного змісту «Исповъдь» (1789), діалог «Ярмарок» (1790), п»ять дружніх віршованих листів-послань до різних осіб, у яких нібито конфлікт між народним і релігійним світоглядами, показано процес зрощення світської і духовної влади, спрямованих на фізичне й духовне закріпачення укр. селянства.

НЕЛІДОВ Габріель /н. 25. 07. 1897 — + 20. 07. 1965, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, дільниця 9; надгробка немає (1966), на мармуровій білій таблиці напис: «Заслуженный артист УССР Габриэль Нелидов (Дід Панас) 25. 7. 1897—20. 7. 1965»/ — укр. артист, пс. Дід Панас. У довідниках не представлено.

НЕМИРИЧ Юрій /н. бл. 1600 — + вересень 1659, убитий селянами під час нар. повстання, очолюваного І. Богуном, І. Сірком, І. Безпалим; поховано?/ — укр. магнат, походив з новгородського боярського роду, котрий у 15 ст. переселився в Литву і отримав великі маєтності в Україні. Навч. у Голандії, Франції, Англії, написав кілька трактатів з філософії і богословія; належав до релігійної секти соцініан. 1648 утік до Польщі від повсталої України, 1649, рятуючись від єзуїтів, пристав до Б. Хмельницького; з 1655 був послом Б. Хмельницького до Швеції і Трансильванії, від якого теж отримав великі маєтності на Лівобережжі України.

НЕМИРОВИЧ Іван Олексійович /н. 20. 02. 1928, Дніпропетровськ — + 16. 06. 1986, після тяжкої хвороби, Київ; поховано там само/ — укр. письменник. Походив з робітничої родини; трудову діяльність розпочав 1943 на Днупропетровському вагоноремонтному з-ді, де працював вантажником, столяром. Потім був солістом-бандуристом обласної філармонії. Тривалий час працював артистом Держ. заслуж. капели бандуристів, директором республіканського Будинку літераторів, старшим редактором вид-ва «Радянський письменник», з 1973 — у редакції журн. «Перець», де постійно друкував гострі, викривальні фейлетони, гуморески, памфлети… Автор романів і повістей «На білому коні», «Березневе моє свято», «Син раба», ьіографічно — документальні книжки про О. Білаша тощо.

НЕНАДКЕВИЧ Євген Олександрович /н. 17 (29). 12. 1882, с. Довгалівка, тепер Білогірського р-ну Хмальниц. обл. — + 30. 09. 1966, Житовир; поховано там само/ — укр. літературознавець і педагог. Навч. у Кременецькому духовн. уч-щі і Волинс. духовн. семінарії. Закін. 1907 Петерб. духовну академію (словесний ф-т). У 1907—17 — викладач укр., рос., зарубіж л-р у шк. Кременчука й Житомира; 1920—29 у Волин. ІНО, 1930—33 — професор укр. л-ри Ніжин. пед. ін-ту. В середині 1930-х рр. зазнав репресій: вислано за межі України (1939—47 викладав рос. л-ру в пед. ін-тах Саранська, Іванова, Москви). З 1947 — професор Житомр. пед. ін-ту. Відомим є насаперед своїми працями в галузі шевченкознавства: книги «Творчість Т. Г. Шевчсенка після заслання (1857—58), „З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. Редакційна робота над творами 1847—58“ (1959), ст атті „Про Москалеву криницю“ Шевченка (1932), „Шевченко в школі“ (1939), „Шевченко і російська революційна демократія“ (1948), „Шевченко і Щепкін“ (1957) тощо.

НЕРОВЕЦЬКИЙ Олександр Інокентійович /н. 05 (17). 03. 1884, Черкаси — + 31.12. 1950; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі/ — укр. учений у галузі технології та організації будівництва, чл. -кор. Академії архітектури СРСР з 1941, дійсн. чл. Академії архітектури УРСР з 1945. Закін. 1907 Київ. політехніку. Працював у будорганізаціях України, брав уч. у спорудженні і реконструкції великих промислових об»єктів, у т. ч. ХТЗ і Краматорського машинобудівного з-дів. Професор харків (з 1934) в Уиїв. (з 1944) інженерно-будівельних ін-тів. Очолював Укр. н. -д. ін-т у Харкові (1936—39), Ін-т буд. техніки в Києві (1945—48) і Відділення будівельно-наукової академії архітектури України (1947—50).

НЕРУНОВИЧ Інокентій (н. 2-а пол. 17 ст., Київ — + 26. 10. 1741, Іркурськ, тепер РФ; поховано там само?/ — укр. поет-драматург, церк. та освітній діяч. Закін. 1721 Київ. дукховну академію, 1725 прийняв чернецтво у Братському монастирі (Київ), 1724—25 і 1727—28 викладав в Академії поетику (Н. приписують курс цієї науки «Двогірний Парнас»); з 1728 — учитель риторики в Слов»яно-греко-латинській академії (Москва), з 1730 був тут професором; з 1732 — іркутський єпископ. Дбав про розвиток шкільництва, займався місіонерською діяльністю, зокрема навернув до християнства тунгусів (стали називатися нерунівцями).

НЕСВИЦЬКИЙ Олександр Олександрович /н. 21. 07. 1855, м. Кременчук, тепер Полтав. обл. — + після 1912, Полтава? Поховано?/ — укр. земський лікар. Навч. у Полтав. гімназії, Медико-хірургічній академії (Петербург), і в Київ. ун-ті; з 1882 до 1902 був земським лікарем у Кременчуцькому повіті, де організував земсько-медичну справу; 1902 переїхав у Полтаву й с тав міським лікарем; публікував чимало статей з лікарсько-санітарних питань у місцевій пресі; опублікував наук. праці з питань медицини.

НЕСТЕРЕНКО Максим /н. бл. 1600 — + після 1655; поховано?/ — корсунський полковник, Один із сподвижників Б. Хмельницького. Очолюючи Корсунський реєстровий полк, брав уч. у селянсько-козацькому повстанні 1637 під проводом Павлюка й Скидана. Разом з Б. Хмельницьким Н. брав уч. у підготовці нар. повстання проти польс. гноблення. На поч. Визвольної війни 1648—54 Н. очолював облоггу повстанцями Кодака. За дорученням Б. Хмельницького в грудні 1649 — березні 1655 вів у Варшаві переговори про затвердження Зборівського договору 1649. У 1655 разом з І. Богуном очолював загін козаків і московських ратний людей, які захищали район Немирова і Брацлава від кримських татар.

НЕСТЕРЕНКО Олексій Костянтинович /н. 1911 — + 1942 загинув на фронті під час 2-ї світової війни; поховано?/ — укр. маляр. Мистецьку освіту здобув у Київ. худож. ін-ті (1834—40) у Федора Кричевського. Працював у галузі історичного жанру.

НЕСТЕРОВСЬКИЙ Петро Петрович /н. 10. 03. 1914, Варшава, Польща — + 1999; там само й поховано/ — укр. драматург і театральний критик у Польщі. Закін. Київ. будівельний ін-т, уч. 2-ї світової війни, нагороджений орденами і медалями. Н. — автор п»єс «Гірська балада», «Сьогодні опівночі», «Микола Шибанов»; повістей: «Перо жар-птиці», «Ніч у червні»; сценарію художнього фільму «Юність Заньковецької»; театрознавчих нарисів тощо.

НЕСТОР (Нестор Печерський); н.1056—57, Київщина — +1114 (УРЕ: 1113; УЛЕ: 1116—21), Київ; поховано в печері Антонія Києво-Печерської лаври, слідів могили не збереглося/ — давньоруський агіограф, письменник і літописець, основоположник давньоукраїнської історіографії, чернець Києво-Печерського монастиря. Чернецтво прийняв у 17-річному віці, пізніше висвячено в сан диякона. Був високоосвіченою людиною, знав іноземні мови; найбільшу популярність здобув як імовірний автор та упорядник «Повісті временних літ»; на ознаку вшанування Н. у Києві було засновано 1873 історичне Т-ва Нестора-літописця. Як вважають дослідники, Н. — автор «Читання про житія і згублення… Бориса і Гліба (80-і рр. 11 ст.), церковно-історичного твору „Житіє Феодосія, ігумена Печерського“ (бл. 1091). У своїх творах поряд з проповіддю християнських ідей Н. підкреслював самостійність Руси-України відносно Візантії, закликав давньоруських князів боротися за єдність українських земель.

НЕСТУРХ (Нештурха) Федір Павлович /н. 10 (22). 06. 1857, Одеса — + 01. 05. 1036; там само й поховано/ — укр. архітектор. 1887 закін. петерб. АМ, 1888—1900 працював гол. міським архітектором м. Пскова, тепер РФ; з 1900 — на цій же посаді в Одесі. Спорудив: будинок швидкої допомоги (1903—05), міську публічку б-ку (тепер Одеська наук. б-ка ім. М. Горького), 1904—07.

НЕФЕЛІН (Нагорський) Василь Данилович /н. 13. 03. 1907, с. Сваром»я, Київщина — + 11. 06. 1968, м. Остер на Чернігівщині; поховано там само/ — укр. письменник. Закін. 1950 Черніг. учит. ін-т. Був чл. Спілки письменників «Плуг», пізніше працював у редакціях газет. Учителював, був директором шк. У зб. оповідань «Із глибин» (1930), повісті «Будні» (1930) відтворив соціальні колізії у пореволюційному селі. Зб. оповідань «Сулонські оповідання» (1959), «Золоте відерце» 91962) порушив проблему морального випробування людини в роки 2-ї світової війни, трудовими буднями тощо. 1937 репресовано, реабілітовано 1956.

НЕХОДА Іван Іванович /н. 11 (24). 06. 1910, с. Олексіївка, тепер Краснокутського р-ну Харків. обл. — + 17. 10. 1963, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, неподалік від входу по гол. алеї, ліворуч; надгробок — бюст на постаменті, оргскло, граніт; скульптори Ф. А. Коцюбинський, К. А. Кузнецова, встановлено 1965; дошка — мармур, барельєф — скульптурне погруддя, напис: «Іван Нехода 19—24 /6—10 — 19—17/ 10—63»; Н. встановлено меморіальну дошку в Києві на буд. № 15 по Хрещатику (Пасаж), де 1952—63 жив письменник./ — укр. поет. Закін. Харків. ІНО, Ін-т кінематографії в Москві (1940). Друкуватися почав 1925. Автор книг для дітей, кількох зб. віршів.

НЕЧАЙ Данило /н. бл. 1600 — + 20. 02 (02. 03). 1651 загинув смертю героя в нерівному бою з польс. загарбниками, між селами Красним і Черемошним (тепер Вінн. обл.); поховано біля Красного, де височить курган, у якому за нар. переказами й поховано Н. ; тут встановлено пам»ятник — обеліск з написом/ — герой Визвольної війни укр. нар. проти польс. поневолювачів 1648—51; відзначився в багатьох боях. Укр. нар. оспівав героїчну боротьбу і смерть Н. у багатьох історичних піснях.

НЕЧАЙ Михайло Потапович /н. 08. 11. 1919, с. Володимирівка, тепер Межівського р-ну Дніпропетр. обл. — + середина грудня 1995, Дніпропетровськ; поховано там само/ — укр. письменник. Закін. 1941 Дніпропетр. ун-т; по війні працював у пресі. Від зб. художніх нарисів про земляків-однополчан «Біля річки степової» 1967 почався творчий шлях письменника. По тому одна за одною з»являються друком романи й повісті: «Вірність», «Пора чарівних снів», «Кров на камені», «Третє літо», «Слово про майстра», «Діти землі», «Людина живе любов»ю» і таке ін. очолював Дніпропетровську орг-цію Спілки письменників України.

НЕЧАЇВСЬКА Віра Йосипівна /н. 1895, м. Умань — +? ; поховано?/ — укр. письменниця. Перший твір надруковано 1919. В УЛЕ не представлено.

НЕЧЕРДА Борис Андрійович /н. 11. 07. 1939, с. Ярешки Андрушівського р-ну Житомир. обл. — + 11. 01. 1998, Одеса; поховано там само; в «ЛУ» за 22. 01.1998 був некролог і тепле слово «Світло Бориса Нечерди» від Координаційної ради Асоціації українських письменників/ — укр. поет. Навч. в Одес. ін-ті інженерів морс. флоту. Працював у пресі, на Одес. телестудії та Одес. кіностудії, відповідальним секретарем Одес. організації СПУ. Автор зб. «Материк» (1963), «Лада» (1965), «Барельєфи» (1967), «Літак у краплі бурштину» (1972), «Танець під дощем» (1978), «Вежа» (1980), «Удвох із матір»ю» (1983), «Лірика» (1989). В останні роки Н. також працював як прозаїк. Зокрема, з-під його пера вийшли цікаві проблематичні романи й повісті. В його особі укр. л-ра має талановитого письменника, мужнє слово якого кликало на оборону рідної мови, культури, нац. духовності. На жаль, зловживав алкоголем. Ось і наслідок. А шкода!

НЕЧЕСА Павло Федорович /н. 1891, м. Чернявка Курської губ., тепер РФ — + 10. 06. 1969, Київ; поховано там само?/ — один з найстаріших працівників кінематографії України. 1912—17 — матрос Чорноморського флоту. У 1920-х рр — директор Ялтинської, Одеської, а потім Київ. кіностудій. Закін. Київ. індустріальний ін-т і знову очолив Київ. кіностудію. 1936—37 — заст. голови Раднаркому Бурят-Монгольської АРСР. В УРЕ не представлено.

НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ Іван Семенович /справж. — Левицький, ін. пс. і крипт. — Іван Нечуй, Іван Нечуй-Левицький, І. Баштовий, А. Глаголь, П. Криницький, А. Г-ов тощо; н. 13 (25). 11. 1838, містечко Стеблів, тепер Корсунь-Шевченківського р-ну Черкас. обл. — + 02. 04. 1918, Київ; поховано там само; меморіальну дошку встановлено на фасаді буд. № 17 по вул. Пушкінській на честь Н. -Л. Тут до 1974 стояв одноповерховий буд. (кол. Новоєлизаветинська № 19), де протягом 1889—1910 жив і працював Н. -Л. Дожив останні дні в Дехтярівській богодільні на Лук»янівці; спершу його було поховано в яру на Новобайковому цвинтарі; згодом перенесено на гол. алею і тепер могила поруч з похованнями Марії Заньковецької, М. Садовського; надгробок з написом: «Нечуй-Левицький Іван Семенович 1838—1918. Видатний український письменник». Відповідно до календаря ЮНЕСКО 1968 ювілей письменника відзначав увесь світ. По всій Україні відзначено 15. 04. 1968—50 років з дня смерті Н. -Л. Міністерство культури України замовило скульптору Галині Кальченко погруддя Н. -Л., яке встановлено в Стеблеві; Ін-т л-ри АН України порушив клопотання про створення кінофільму за повістю Н. -Л. «Кайдашева сім»я». У Стеблеві діє літ. -меморіальний музей Н. -Л./ — один з найвидатніших укр. прозаїків. Закін. Київ. духовну академію 1865, викладав у Полтав. духов. семінарії та в гімназіях Каліша, Седлеця, Кишинева (1873—84). Оселився в Києві 1885, коли вийшов у відставку й віддався літ. творчості. Почав літ. діяльність Н. -Л. 1865. У творах дано чимало реалістичних картин побуту різних верств укр. суспільства; звертався й до істор. теми. Н. -Л. розширив межі укр. прози 19 ст., створив колоритні типи людей з різного середовища, збагатив укр. мову лексикою, взятою з фольклору та живої розмовної мови. Джеякі твори екранізовано. Але невдало. Вони ще чекають свого режисера!

НЕЩАДИМЕНКО Марко Петрович /н. 02. 01. 1869, с. Сердегівка, тепер Шполянського р-ну Черкас. обл — + 01. 10. 1942, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч від гол. алеї, недалеко від поховання Клеопатри Кротевич і П. Житецького; надгробок-плита з написом: «Профессор Марк Петрович Нещадименко 2. 1. 1869—1. 10. 1942»/ — укр. мікробіолог, брат Рити Н. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту 1896; у 1896—1940 працював у Києві: в н. -д. ін-тах, завідував кафедрами в Київ. ун-ті. Автор розмаїтих за фахом праць. У другому виданні УРЕ не представлено.

НЕЩАДИМЕНКО Ріта (Катерина) Петрівна /н. 01 (13). 04. 1890, с. Сердегівка, тепер Шполянського р-ну Черкас. обл. — + 24 (за ін. даними — 25). 04. 1926 скінчила життя самогубством (два замахи), Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, на терасі, що нижче за могилу Марії Заньковецької, під великою тополею притулилась скромна могила в залізній огорожі, на білій мармуровій плиті напис: «Нещадименко Ріта Петрівна, артистка українського театру. В 1924 трагічно загинула на 27 році життя». У даті допущено помилку: не «1924», а 1926. У цій же огорожі могила кооператора Івана Осадчого/ — укр. актриса театру, сестра Марка Петровича Н. 1914—15 навч. у театральній студії Ф. Комісаржевського в Москві. 1918 вступила до Молодіжного театру, працювала й у 1-у театрі Української радянської республіки ім. Т. Шевченка. (1919—20 і 1921—22) та в «Березолі» 91922—26). Ролі: Перше слово поета («Гайдамаки» за Шевченком), Таня («Зіля Королевич» Васильченка), Люцілла («Адвокат Мартіан» Лесі Українки), Мотронька («Комуна в степах» М. Куліша), Едрітта («Горе брехунові» Ф. Грільпарцера), Дагні («Піанічні велетні» Ібсена), Ізабелла («Жакерія» за Меріме). Тодішній театрознавець Степан Бондарчук через рік після її трагічної смерті у 17-у числі журн. «Нове мистецтво» (Харків) за 1927 рік на 4-й стор. опублікував теплі спогади про Н. з гарною світлиною, відзначаючи її надзвичайну працьовитість і непересічний талант. Є підстави гадати, що причиною її самогубства, яке тоді буквально шокувало всю укр. інтелігенцію, стало нерозділене кохання. Сам П. Тичина присвячував їй вірші. То було поєднання чудової вроди й таланту.

НЕЩЕРЕТ Тетяна Іванівна /н. 25. 06. 1931, с. Халеп»я Обухівського р-ну Київ. обл — +? ; поховано?/ — укр. актриса й поетеса/ — театрознавчий ф-т Київ. ін-ту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого закін. 1967, а перед цим працювала в колгоспі рідного села, на Київ. 4-їй взуттєвій фабриці. До сценічного мистецтва звернулася зрізу ж по закін. середньої шк. На професійній сцені з 1954 до 2003. Окрім Запорізького муздрамтеатру, працювала в театрах Полтави, Луганська, Кам»янця-Подільського, у Хмельницькій філармонії. Заслужена артистка України з 1994. Перша зб. віршів Н. «Запізніле освідчення» вийшла в дніпропетровському вид-ві «Промінь». Потім виходили книги «Отчий дім», «Сльози і квіти», «В осені своя краса», «Дівич-гора» (1995), у Запоріжжі вийшов її нарис «Народнпий артист України Олександр Король», автобіографічні оповідки тощо.

НИЖАНКІВСЬКИЙ Амвросій Романович (у першому виданні УРЕ Н. по батькові теж Романович, а в другому — Юліанович; н. 08. 04. 1873, м. Коломия, тепер Івано-Фр. обл. — + 07. 02. 1943, Львів (друга УРЕ: Коломия); поховано там само/ — укр. актор. У 1892—1914 і 1923—24 працював в укр. театрі т-ва «Руська бесіда» у Львові, в укр. мандрівних трупах Ю. Косиненка (1896), В. Коссака, в Театрі І. Тобілевича (1929—32) та ін. Ролі: Потап («Ой, не ходи, Грицю…» Старицького), Нечипір, Сотник («Пошились у дурні», «Вій» Кропивницького), Омелько, Зеленський («Безталанна», «Хазяїн» Карпенка-Карого), Городничий («Ревізор» Гоголя), Актор, Тетерєв («На дні», «Міщани» М. Горького) тощо. Працював у театрах також балетмейстером.

НИЖАНКІВСЬКИЙ Богдан /н. ? П. ?; Поховано?/ — укр. письменник, закатований фашистами під час 2-ї світової війни. У довідниках не представлено.

НИЖАНКІВСЬКИЙ Нестор остапович /н.31. 08. 1893, м. Стрий, тепер Львів. обл. (УРЕ: Бережани Терноп. обл.) — + 10. 04. 1940, м. Лодзь, Польща; поховано там само, могила на тамтешньому цвинтарі, надгробок-ст елла з написом: «Проф. Др. Нестор Нижанківський, Композитор 31. 08. 1893 — + 10. 04. 1940. Україно, Україно, ось твої діти!») — укр. композитор, син О. Нижанківського. Закін. мистецьку шк. в Празі 1926; з 1928 жив у Львові, викладав, виступав як піаніст і композитор. Автор камерних, фортепіанних, хорових творів, романсів, обробок нар. пісень тощо; критика зараховує Н. до найобдарованіших композиторів 20-х — 30-х рр. 20 ст. ; хворіва на туберкульоз (сухоти); в січні 1940 виїхав до Німеччини, але в дорозі застудився й у Лодзі помер.

НИЖАНКІВСЬКИЙ Остап Йосипович /н. 05. 02. 1863, м. Стрий, тепер Львів. обл. — + 22. 04. 1919 солдати генерала Геллера без усякого суду розстріляли в с. Завадові, поблизу Стрия, де Н. був священиком; УРЕ місяць см. подає 05, а місце см. й поховання — Стрий; поховано в Завадові/ — укр. композитор, громад. діяч. Навч. у Дрогобицькій гімназії та Львів. духов. семінарії; музику вивчав самотужки; 1885 заснував муз. вид-во «Бібліотека музиканта», організовував концерти по Галичині 1889, 1892; заснував у м. Бережанах 1892 філію Львів. «Бояна». Автор багатьох хорових т ворів, солоспівів тощо. Вклад, що його зробив у скарбницю культури свого народу Н., дає повне право поставити його в перші ряди борців за розвиток укр. професійного мистецтва музики; він був одним з перших галицьких композиторів, котрі в своїй творчості пішли шляхом, вказаним М. Лисенком, і грав важливу роль у Галичині і всій Україні.

НИЖАНКІВСЬКИЙ Юліан /н. 1838 — + 1891; поховано?/ — галицько-український актор, грав у трупі Бачинського, опісля влаштовував аматорські вистави, переробляв п»єси для сцени. В УРЕ не представлено.

НИЖНИК-ВИННИКІВ Іванна /н. 08. 07. 1912, Львів — + січень 1993, містечко Мужен, Франція; поховано там само/ — укр. художниця-маляр, керамістка, килимарниця. Навч. у малярській шк. Олекси Новаківського. В 1930-і рр. брала уч. у роботі львів. мистецької групи: «РУБ», разом з Б. -І. Антоничем і В. Ласовським видавала зб. «Карби»; з 1946 мешкала у Франції. По смерті В. Винниченка (1951) познайомилася з його дружиною Розалією Яківною, а пізніше, виконуючи її останню волю, придбала в Мужені Винниченкову садибу «Закуток» і з великими зусиллями відновила її. 1992 передала Україні збережену в «Закутку» колекцію особистих речей В. Винниченка. А згодом, разом з художником Юрієм Кульчицьким, заповіла Україні всі мистецькі колекції, приватну книгозбірню, а також колекцію праць покійної художниці Софії Левицької. Твори Н. -В. виставлялися в Мюнхені, Баден-Бадені, Парижі; її керамікою цікавився білоруський єврей Марк Шагал; малярські роботи експонувалися в Мужені разом з полотнами іспанським євреєм Паблом Пікассо. Килими художниці прикрашають мерію Мужена.

НИКИФОР /н. 2-а пол. 11 ст. — + квітень 1121, Київ; поховано там само, могила, ймовірно, була в Києво-Печерській лаврі, але давні поховання там зруйновано й слідів не лишилося/ — митрополит київський 1104—21, родом грек. Лаврентіївський літопис сповіщає, що Н. «Прибув 6.12. 1104, інтронізований 18. 12. 1104.» Про це розповідає і Густинський літопис. Н. консекрував Амфілоха на єпископа Володимира 27. 8. 1105, Лазаря на єпископа Переяслава 12. 11. 1105… За наказом князя Ярополка Н. вписав Теодосія, ігумена Печерської лаври, до списків святих. Взяв уч. разом з єпископом Феоктистом Чернігова, Лазарем Переяслава, «попом» Никитою Білгорода та Данилом Юр»їва у перенесенні останків св. Бориса і Гліба. В УРЕ не представлено.

НИКИФОР (Дровняк-Криницький) /н. бл.1896, с. Поворозник, поблизу містечка Криниця на Лемківщині, тепер Польща — + після 1968; поховано там само/ — укр. художник-самоук, видатний примітивіст. Був глухо-нимим від природи, дитина жебрачки. Малювати почав у першому десятиріччя 20 ст. Після 2-ї світової війни його твори експонувалися на виставках у Кракові, Варшаві, Сопоті. Загальне визнання прийшло після виставок у Голландії, Бельгії, Англії, Франції, Італії. Серед його малюнків провідне місце займають архітектурні пейзажі, автопортрети. Про Н. написано чимало монографій у різних країнах світу; поляки твердять, що він їхній художник, зокрема в Кракові 1966 вийшла книга Е. та А. Банахів «Історія про Никифора». Цей твір має велике значення для аматорів лемківського мистецтва.

НИКОДИМ /н. 16 ст. — + у 2-й пол. того самого ст. ; поховано?/ — укр. етнограф; перший запис укр. нар. пісні зроблено на Лемківщині, записав її в селі Бенатки в околицях Шариша на Закарпатті якийся Никодим і передав чехові Янові Благославу (1522—71): «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?» В УРЕ не представлено.

НИТЧЕНКО / (Дмитро Чуб, Остап Зірчастий) Дмитро Васильович; н. 21. 02. 1905, м. Зіньків на Полтавщині — + 15 вересня 1999, Мельбурн, Австралія; поховано там само/-укр. письменник, який упродовж 50 років жив і працював на славу України. Член НСПУ, лауреат премії ім. Г. Сковороди. Він був центральною постаттю педагогічного і літературно-мистецького життя «української» Австралії. Йому довелося очолювати свого часу австралійську філію Об»єднання Українських Письменників «Слово», бути головою мистецького клубу в Мельбурні, видавати альманах «Нові обрії». Розвиткові шкільництва Н. віддав чи не найбільше енергії у 1950-х рр. Із 13 укр. шкіл у 1953 за сім років їх число перевищило цифру 50, у них навчалося 1200 учнів. Свій творчих шлях Н. почав як поет. Вірш 15-літнього юнака було надруковано в чтанці для другого класу, а перші зб. «Поезії індустрії» (1931) і «Склепіння» (1933) свідчили про появу в л-рі талановитої особистості. Але жорстокі 1930-і рр. змусили його замкнути літературний талант і повністю віддатися вчительській праці. 2-а світова війна забрала і його, де він побачив безглуздість радянсько-німецького кровопролиття, про що він пізніше описав у спогадах «В лісах під Вязьмою» (1958). Під час війни Н. ненадовго повертається до окупованого фашистами Харкова, а далі його дорога пролягла на Захід, до Львова. 1945—49 перебуває в таборі ДіПі в Німеччині, де знову виявляє себе як педагог, викладаючи в укр. гімназії в Новому Ульмі. Там же 1947 вийшла його невеличка книжечка «Шевченко в житті». Наступні книги, починаючи з 1953, виходили вже в Австралії. Їх було більше двадцяти. І твори для дітей, і мемуари, і наукові праці, і укр. словники (не просто перевидання, а солідні доповнення до відомої праці Гоолоскевича), і публікації епістолярію укр. письменників, з якими він проводив широке листування. Напевно, й листи самого Н. вмістилися б до кількох книг, і це дало б змогу відвторити його епістолярні діалоги з багатьма діячами укр. культури з різних континентів.

НИФОНТ /н. бл. 1130 — + 21.04.1156, під час очікування прибуття митрополита Константина, Київ, поховано там само, могила в Києво-Печерській лаврі, та слідів її не залишилось, бо старі поховання комуністами зруйновано/ — єпископ новгородський, був іноком, виступив проти елекції митрополита Клима Смолятича, якого було обрано митрополитом на синоді в присутності єпископів Онуфрія чернігівського, Теодора білгородського, Євтимія Переяславського, Дам»яна юр»ївського, Теодора володимирського, Нифонта новгородського та Мануїла смоленського. Національного походження Н. не вияснено, в усякому разі не підтверджено, що він походив з греків. Отже, був українцем? В УРЕ не представлено.

НИЧИПОРЕНКО Іван Іванович /н. 25. 09 (08.10) 1842, Межигір»я, поблизу Вишгорода, тепер у складі смт Вишгорода Київ. обл. — + 12 (25). 01. 1910, Київ; поховано там само/ — укр. педагог та освітній діяч. 1863 закін. Київ. ун-т, з 1865 до 1879 викладав історію і географію в гімназіях Полтави, Немирова, Мурома (тепер Владимирська обл. РФ). 1879—90 був директором Колегії Павла Галагана в Києві. Багато уваги приділяв активізації методів навчання самостійним роботам учнів.

НІКІТІН Тарас Григорович /н. 20. 07. 1947, с. Тен-Тек Талди-Курганської обл. Казахстану — + вересень 1993, Полтава; поховано там само/ — укр. поет і видавець. Життя прожив в Україні, в селі Кочубеївці на Полтавщині, а потім — у Полтаві. Після шк. працював вантажником, потім кореспондентом обласної молодіжної газети й заочно навч. у Полтав. пед. ін-ті; з 1939 — відповідальний секретар і голова правління Полтав. письменницької орг-ції, чл. ради СПУ. Будучизасновником і гол. редактором вид-ва «Криниця», він не видав жодної своєї книги, а друкував інших. Його вірші розсипані по газетах і журналах та зберігаються в приватному архіві.

НІКОВСЬКИЙ Андрій Васильович / н. 1885, Одещина — + 1941 загинув у сталінсько-беріївських катівнях (ці відомості подано за даними Ю. Меженка); було засуджено в справі «СВУ». Суд — 09. 03. — 19. 04. 1930 у Харкові; дальша доля невідома. Є версія, що він помер (1942—43) в Ленінграді під час облоги, ніби його 1939 звільнено й оселився в Ленанграді, працюючи в якійсь установі АН СРСР, звідки написав листа до АН УРСР, що підготував словника й просив дати йому працю в Києві, але настала війна й він залишився в блокадному місті. Але це версії. Поховано?/ — укр. письменник, перекладач, літературознавець, лексикограф професор, кол. петлюрівський мйнйстр закордонних справ, редактор газ. «Рада» (1913—14) і — «Наша рада» (1917—19) та журн. «Основа», Одеса, 1915; чл. Центральної Ради, перший голова Укр. нац. союзу 1918. Походив з убогої родини.

НІКОЛАЄВ Володимир Миколайович /н. 1847, Царське Село, тепер м. Пушкін Ленінград. обл. РФ — + 11. 11. 1911, Київ; поховано там само/ — укр. архітектор. 1870 закін. петерб. АМ, академіком якої був з 1892; з 1870 працював у Києві. За його проектом споруджено: театр Бергоньс, тепер Рос. драм. театр ім. Лесі Українки, 1873; приватний будиноу (тепер адміністративний, кін. 19 ст. ; будинок купецького зібрання (тепер філармонія, 1882), трапезну церкву в Києво-Печерській лаврі 91893—95), комплекс Дегтярівської богодільні (1902), Миколаївський собор Покровського монастиря (1902), ряд житлових будинків. Брав уч. у зведенні кількох видатних споруд Києва.

НІКОЛАЄВ Лев Петрович /н. 29. 01 (10. 02). 1898, м. Таганрог — + 10. 12. 1955, Харків; поховано там само/ — укр. антрополог і біохімік-ортопед, доктор мед. наук з 1934. Закін. 1916 природниче відділення Паризького ун-ту, а 1920 — мед. ф-т Харків. ун-ту. 1924—30 — зав. кафедрою анатомії, професор Харків. ін-ту нар. освіти (ІНО) і водночас (з 1928) — зав. антропологіним підвідділом Укр. н. -д. ін-ту ортопедії і травматології, де 1934 організував перший в СРСР відділ біомеханіки, яким керував до кінця життя. Праці присвячені антропологічним дослідженням насалення Лівобережної України, динаміці його фізичного розвитку.

НІКОЛЕНКО Надія Костянтинівна /н. 30. 09. 1909, м. Ковне, тепер Каунас, Литва — + 1995, Київ; поховано там само/ — укр. перекладачка. Закін. Корсунь-Шевченківський пед. технікум, філологічний ф-т Уральського ун-ту. Тривалий час учителювала на Полтавщині, працювала вчителем-вихователькою у Боярській шк. -санаторії на Київщині, викладала мову та л-ру на робітфаці в м. Зуєвка. Переклала рос. мовою твори І. Сенченка, Д. Ткача, М. Рудя, Ю. Дольд-Михайлика, В. Минка, П. Загребельного тощо. Українською — твори В. Федорова, І. Лаврова, Л. Соболєва, А. Калініна, А. Саксе, М. Наджмі.

НІКОЛИШИН Дмитро /н. 1887 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — галицько-український письменник. Переклади з римських та нім. класиків. В УРЕ не представлено.

НІКОЛЬСЬКИЙ Олександр Михайлович /н. 20. 02 (04. 03). 1858, м. Астрахань, тепер РФ — + 08. 12. 1942, Харків; поховано там само/ — укр. зоолог. академік АН України з 1919. Закін. Петерб. ун-т 1881, з 1806 — зав. відділом риб, амфібій і рептилій Зоол. Музею в Петербурзі. 1903 20 — професор Харків. ун-ту; 1921—31 — зав. н. -д. кафедрою зоології Харків. ін-ту нар. освіти (ІНО), одночасно 1921—26 — професор Харків. мед. ін-ту. Праці присвячені вивченню тваринного світу різних областей Росії, зокрема, Криму та прилеглих пд. країн. Н. описав 68 нових видів і 16 підвидів хребетних тварин. Провадив науково-промислові дослідження риб річок Мурмані, Волзі та в Чорному морі. У перекладах Н. та за його редакцією вийшло чимало цікавих книжок.

НІКОЛЬСЬКИЙ Петро Васильович /н. 01. 04. 1858, с. Усмань Тамбов. губ., тепер РФ — + 17. 03. 1940; поховано?/ — укр. дерамто-венеролог. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту 1884; 1885—99 працював у Київ. віійськ. Шпиталі і Київ. ун-ті; 1899—1915 — професор Варшав. ун-ту; 1915—30 — в ун-ті Ростова-на-Дону; багато уваги приділяв фізіотерапії, склав ряд росібників з дермато-венерології. В УРЕ не представлено.

НІКУЛІНА Наталка /Наталя Петрівна; н. 07. 07. 1947, м. Макіївка на Донеччині — + липень 1997 трагічно загинула, Дніпропетровськ (Січеслав); поховано там само?/ — укр. поетеса. Все її свідоме життя пов»язане з Дніпропетровщиною. Тут, у Січеславі, вона закін. ун-т, захистила дисертацію кандидата філологічних наук, тут побачила світ перша зб. віршів «Вишневий спалах»; тут вона працювала радіожурналістом, завоювавши симпатії слухачів. Та поезія була її першою і ранньою любов»ю. Її вірші відразу ж привернули увагу як фахівців, так і читацького загалу. Вона друкувалася в періодиці, а вже потім видавала книжки. Їх не так і багато, та для української поезії вони становлять неоціненний скарб. Це зб. «Вишневий спалах», «Червоний кетяг», «Житом перейти», «Тиха бесіда».

НІС Степан Данилович /пс. — С. Волошин та ін. ; н. 24. 04 (06. 05). 1829, с. Понори, теперТалалаївського р-ну Черніг. обл. — + 29. 07. 1900, м. Городня; поховано там само/ — укр. етнограф і фольклорист. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту 1854. Працював земським лікарем в Україні (зокрема, в Чернігові), в Росії та Білорусі. Забрав багато пісень, приказок і прислів»їв, яку частково опублікував у «Черниговских гебернских ведомостях» (1859—60), зб. А. Метлинського, П. Чубинського та ін. Автор оповідань з життя селян та козаків. Був одружений з Устиною Назарівною, колишньою покоївкою в панів, була вона гарна й розумна, але без усякої освіти. Було в них два сини: Ростислав — студент Петерб. ун-ту, загинув під Крутами в боротьбі з північним компартійними нападниками. І Вячеслав, помер у Києві. Устина померла теж у Києві; поховано на Новобайковому цвинтарі.

НІС Сергій Євдокимович /н. 12. 08. 1843, Полтавщина — + 05. 08. 1886; поховано?/ — військ. історик. Закін. військ. уч-ще 1866, дослужився до підполковника, працював над воєнною історією, але не встиг нічого надрукувати, видав кілька брошур. У довідниках не представлено.

НІЦЕНКО Дмитро /н. ? — закатований фашистами під час 2-ї світової війни; поховано?/ — укр. письменник. В УРЕ не представлено.

НІЩИНСЬКИЙ Петро Іванович /пс. — Петро Байда; н. 09 (21). 09. 1832, с. Неменка, тепер Іллінецького р-ну Вінн. обл. — + 04 (16). 03. 1896, с. Ворошилівка, тепер Іллінецького р-ну Вінн. обл. ; поховано там само, будинок, де жив Н. останні дні, зберігся й досі (1963/ — укр. композитор і поет-перекладач. Навч. у Київ. духовній семінарії; 1856 закін. ун-т в Афінах (Греція) і захистив дисертацію на ступінь мігістра наук; 1857 повернувся додому, працював у Петербурзі, з 1860 — в Одесі: викладав, виступав у пресі як публіцист, збирав та обробляв укр. нар. пісні, підтримував зв»язки з А. Жедябовим, М. Кропивницьким, з Тобілевичем; 1875 уперше виставлено «Вечорниці» — одне з вищих досягнень тогочасної укр. хорової музика; перекладав античних класиків; переклав грецькою мовою «Слово о полку Ігоревім»; основоположник укр. професійної театральної музики.

НОВАКІВСЬКИЙ Олекса Харлампійович / н. 02 (14). 03. 1872, с. Слободо-Ободівка Ольгопільського пов. Кам»янець-Подільської губ. — + 29. 03. 1935, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі/ — укр. маляр. Почат. худож. освіту здобув в Одесі у Ф. Клименка. 1892—1900 навч. у Краківській академії красних мистецтв у Л. Вичулковського та ін. Довгий час працював у с. Могилі поблизу Кракова, жив у Львові. Твори: «Діти» (1905), «Коляда» (1907—10), «Весна в селі Могила», «ватопортрет» (обидва — 1911), «Народне мистецтво», «Наука» (обидва — 1915—16), «Пробудження», «Гора Грегіт», «Автопортрет з дружиною», «Революціонерка» (1924), «Дзвінка», «Довбудш» (обидва — 1931), натюрморти, пейзажі. Картини Н. зберігаються в ДМУОМ, Львів. музеї укр. мистецтва та ін. Заснував у Львові худож. шк., де навчалися С. Гебус-Баранецька, В. Іванюх, Г. Смольський, Р. Сельський та ін. У Львові відкрито худож. -меморіальний музей Н.

НОВАКІВСЬКИЙ Михайло /н. 1872 — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — галицько-український політ. діяч і письменник, за фахом адвокат. В УРЕ не представлено.

НОВАЧЕНКО Микола Петрович /н. 05 (17). 12. 1898, с. Буринь Курськ. губ., тепер м. Буринь Сум. обл. — + 20. 10. 1966, Харків; поховано там само/ — укр. ортопед-травматолог, чл. -кор. АМН СРСР з 1957, засл. діяч науки України з 1952. Закін. Харків. мед. ін-т 1922, з 1940 — директор Укр. н. -д. ін-ту ортопедії і травматології; запропонував низку ефективних операцій, ряд апаратів.

НОВАШИН Сергій Гаврилович /н. 1857 — + 1930, Москва? ; Поховано?/ — укр. біолог, фахівець у галузі цитології та ембріології рослин, кадемік АН України з 1919. Закін. Моск. ун-т, професор Київ. ун-ту 1894—1915, Тбіліського — 1918—23; з його уч. 1923 організовано біологічний ін-т ім. Тимірязєва в Москві, директором якого був до 1929. В УРЕ не представлено.

НОВИКОВ Микола Іванович /н. 27. 04. (08. 05). 1744, родовий маєток Тіхвінське-Авдотьїне, поблизу села (тепер міста) Бронниці під Москвою — + 31. 07. (12. 08) 1818; там само й поховано. 18. 05. 1969 там відбулось відзначення 225-річчя з дня народження Н., у меморіальних приміщеннях Н. організовано виставку в його пам»ять/ — рос. письменник, журналіст, просвітитель, книговидавець. Діяльність Н. мала значний вплив на укр. культуру. За його допомогою Відкрито цивільну друкарню при Київ. духовній академії. 1787 створено в Глухові просвітницький центр. У зб. «Полное новое собрание русских песен» Н. опублікував 17 укр. нар. пісень, а в «Стародавній російській бібліотеці» — щоденник укр. письменника і церковного діяча Дмитрія Ростовського (Дмитра Тупталенка — Данила Савовича Туптала). Н. видавав сатиричні журнали, 1772 було засуджено до 15 років ув»язнення в Шліссельбурзькій фортеці. Звільнено 1796. Декабрист Михайло Миколайович Новиков, який прийняв у тамємне т-во П. Н. Пестеля, був племінником Миколи Вановича Н. і вихований на його ідеях.

НОВИКОВ Михайло Миколайович / н. 2-а пол. 18 ст., Петербург, тепер РФ — + 20-і рр. 19 ст., Полтава; поховано там само/ — декабрист, небіж відомого письменника і масона 18 ст. Миколи Івановича Н. ; до 1816 жив у Петербурзі, був чл. масонської ложі «Михаих»; третій укр. генерал-губернатор князь Рєпнін привіз його із собою і став працювати правителем канцелярії; зв»язаний з декабристами і коли б учасно не помер, то мав би долю Пестеля та ін. ; у Полтаві заклав ложу «Любовь к истине», але за наказом царя її було закрито, бо масони якраз і полювали на царів, оскільки ті стояли на заваді їхніх екстремістських планів.

НОВИЧЕНКО Леонід Миколайович /н. 31. 03. 1914, с. Русанівка на Сумщині — + початок серпня 1997, Київ; поховано там само, могила на центральній алеї Байкового кладовища з погруддям/ — укр. літературний критик. 1932 закін. Гадяцький педтехнікум, 1939 філфак та аспірантуру Київ. ун-ту. Два роки працював у редакції районної газети й звідтоді «редакторствував» і в «Літературній газеті» («Літературна Україна»), журн. «Радянська література», газ. «Радянська Україна», «Література і мистецтво», зав. відділом л-ри і мистецтва ЦК КПУ; з 1954 по 1959 — заступник голови правління СПУ, 1959 по 1986 — секретар правління Спілки письменників СРСР. Одночасно з 1949 працює в Ін-ті л-ри ім. Т. Шевченка АН України. Витончений тактик і вправний стратег у влаштуванні власної кар»єри. Це він був першим (зі Степаном Крижанівським), настирливим і послідовним погромником українських неокласиків на чолі з М. Зеровим та М. Рильським. Варто було Рильському вже в новітніші часи щось таке сказати про неокласиків, як тут же вистрибував, мов сатана із табакерки, всюдисущий Н. зі своїм двійником-партнером С. Крижанівським і буквально колов очі, мовляв, ви ж не заперечуєте, що були неокласиком і що отой «неокласицизм» хоч і не боровся проти совєцької влади, але й не підтримував її. Переслідував їх навіть після того, як їх усіх фізично винищили. Сумнівно, що він був щирим комуністом, скоріше він був еквілібристом-пристосуванцем. І вже перед самою смертю, відчувши, що імперія зла рухнула й що неминуче настануть новітні часи, він якось мляво, ніби вже з могили виступив десь у пресі з якоюсь невиразною покаянною, мовляв, хлопці, то ж не я винен, то часи були такі непевні. Словом, на його совісті вкупі зі Степаном Крижанівським багато не лише окремих людських доль, а й цілі літературні течії, загублені ними. Автор численних ловко сплетених книжок, спрямованих на совєцьке підлабузництво. Він виступав на всіляких зібраннях виважено, грунтовно, ніби за ним було останнє слово. Його нагороджено орденами та грамотами найвищих іністанцій. Ну й лауреат же всіляких премій від Шевченківської (1968) до премії відомого україножера В. Бєлінського (1958). От і все. В могилу з собою нічого не взяв, а води накаламутив на лоні укр. культури забагато.

НОВИЦЬКИЙ Григорій Ілліч /н. 2-а пол. 17 ст. — + після 1727, Сибір; поховано? Н. було вбито під час заколоту місцевого населення в Сибіру/ — укр. етнограф, дослідник Сибіру. Походив з укр. козацько-старшинської родини. Автор праці «Короткий опис про народ остяцький» (1715). Цю працю 1721 було видано (без зазначення автора) німецькою, 1884 — рос. мовами. Під час війни Росії зі шведами Н. пристав до великого гетьмана Ів. Мазепи, та повернувся. Цар ніби простив його, але потім заслав у Сибір чи то в с. Березове, чи до Тобольська. Н. був одним із піонерів садівництва та хліборобства в Сибіру.

НОВИЦЬКИЙ Іван Петрович /н. 1844, м. Тараща, тепер Київ. обл. — + 31. 07 (12. 08) 1890, Київ; поховано там само/ — укр. історик, етнограф і журналіст. Походив з родини чиновника. Навч. на історико-філологічному ф-ті Київ. ун-ту. Автор праць «Нарис історії селянського стану Південно-Західної Росії в 15—18 ст.» (1876), «Адам Кисіль — воєвода київський» (1885), «Довідковий словник юридичних термінів давньої актової мови Південно-Західної Росії» («Университетские известия», К., 1871, № 8; 1872, № 3). В своїх працях указував на помірковано-ліберальний характер нац. руху укр. буржуазії, відстоював ліберальні методи «умиротворення краю». Опублікував бл. 5 тис. записів укр. нар. пісень.

НОВИЦЬКИЙ Михайло Михайлович /н. 8 (20). 09. 1892, м. Ніжин — + 29. 03. 1964, Київ; поховано там само/ — укр. літературознавець. Закін. Петроград. ун-т 1919. Автор праць про життя і творчість Т. Шевченка: «Арешт Шевченка в 1859 р.» (1924), «Шевченко в прроцесі 1847 р. і його папери», «До історії арешту Шевченка 1850 р.» (обидві — 1925) та ін.

НОВИЦЬКИЙ Олекса Миколайович /н. 20. 04. 1914, с. Пия Миронівського р-ну на Київщині — + 1991, Київ; поховано там само, могила на новобайковому цвинтарі/ — укр. поет, перекладач. Учителював, працював у газетах, навч. у Літ. ін-ті в Москві. Автор зб. «Ми йдемо на бій», «Живи, Україно!» І далі в такому ж дусі…

НОВИЦЬКИЙ Олексій Петрович /н. 20. 04. 1862, м. Симбірськ — + 24. 09. 1934, Київ; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі, по гол. алеї, праворуч навскоси за могилою Миколи Тимошенка, надгробок — низенький кам»яний хрест з написом: «Академик Алексей Петрович — Юлия Ивановна Новицкие 1862—1934 — 1867—1931»/ — укр. історик мистецтва, академік АН України з 1922, у 1887 закін. Моск. ун-т, водночас вивчав історію мистецтва, зробив опис Румянцевського музею і галереї П. Третякова в Москві, розпочав вивчення худож. спадщини Т. Шевченка і продовжував до кінця свого життя. В Москві жив на М»ясницькій, 21.

НОВИЦЬКИЙ Орест Маркович /н. 25. 01. 1806, с. Пилипи, тепер Чуднівського р-ну Житомир. обл. — + 04. 06. 1884, Київ; поховано там само?/ — укр. філософ, психолог, представник «філософії неортодоксального православія». Походив з родини священика. Закін. Київ. духовну академію4 1834—50 — професор Київ. ун-ту, викладав філософію, психологію і логіку. За філософськими поглядами — дуаліст, прихильник апріоризму в теорії пізнання. В «Настановах з досвідної психології» (1840) та ін. творах намагався довести потребу примирення науки й релігії.

НОВИЦЬКИЙ Яків Павлович /н. 14. 10. 1847, с. Аули, тепер Криничанського р-ну Дніпропетровс. обл. — + 19. 05. 1925, Запоріжжя; поховано там само/ — укр. фольклорист, етнограф і педагог. Працював учителем з 1869, з 1881 — попечитель земських шк. у м. Олександрівську (тепер Запоріжжя). За совєтів працював в органах освіти. Зібрав на Катеринославщині величезні фольклорні, етнографічні й краєзнавчі матеріали. Їх опублікував частково в зб. М. Драгоманова «Малоруські народні перекази та оповідання» (1876) тощо. Основні праці: «З берегів Дніпра» (1905), «Малоруські історичні пісні, зібрані в Катеринославщині з 1874 по 1903 рр.» (1908), «Народна пам»ять про запоріжжя» (1911).

НОВИЦЬКИЙ Ізмаїл Орестович /н. 1854, Київ — + 1918; там само й поховано?/ — укр. громад. -культурний діяч, чл. Старої Громади, її скарбник. Чи не Ореста Макаровича Н. син? В УРЕ не представлено.

НОВОДВОРСЬКИЙ Андрій Осипович / пс. — А. Осипович; н. 1853, Липовецький пов. Київ. губ. — + 2 (14). 04. 1882, Ніцца, Франція; поховано там само?/ — рос. письменник укр. походження. 1870 закін. Немирівську гімназію, навч. у Київ. ун-ті (1872—74). У його творчості відображено добу 1870-х рр., створив образи революційної молоді в Україні.

НОВОСАДСЬКИЙ Борис /н. ? — + після 1930-х рр. ; поховано?/ — укр. композитор і муз. критик. У довідниках не представлено.

НОМИС М. /пс. Симонова Матвія Терентійовича; н. 17 (29). 11. 1823, с. Заріг, тепер Оржицького р-ну Полтав. обл. — + 26. 12. 1900 (08. 01. 1901), м. Лубни; поховано там само/ — укр. етнограф, фольклорист, письменник і педагог. Закін. Київ. ун-т 1848. Учителював у Ніжин. та Немирів. Гімназіях; з 1855 служив чиновником у Петербурзі, Пскові, катеринославі, Житомирі; з 1873 був у Лубнах директором гімназії, з 1877 — голова земства, мировий суддя, займав ін. посади. Друкуватися почав 1858, опублікував кілька статей про нар. звичаї та обряди; найважливіша праця — «Українські приказки» — понад 14 тис. прислів»їв і понад 500 загадок.

НОСАЛЕВИЧ Олександр Модестович /н. 21. 03. 1874, с. Біличі, тепер Білич Старосамбірського р-ну Львів. обл. — + 19. 01. 1959, Вісбаден, ФРН; поховано там само?/ — укр. співак (бас). 1898 був солістом оперних театрів Штутгарта (1898—99), Альтенберга (1901—02), Гамбурга (1902—03), Нюрнберга (1907—08), Відня (1911—20), Вісбадена (1920—32) та ін. європейських міст. Партії: Фігаро («Севільський цирюльник» Россіні), Мефістофель («Фауст» Гуно), Рокко («Фіделіо» Бетховена), ескамільйо («Кармен» Ж. Бізе), Герман («Тангейзер» Вагнера). Концертував у Львові, Перемишлі, Станіславі, Коломиї, Золочеві, за кордоном. Виконував укр. нар. пісні й романси укр. композиторів.

НОСАЧ Павло Варламович /н. 10 (22). 09. 1890, с. Бовкун, тепер Таращанського р-ну Київ. обл. — + 20. 10. 1966, Київ; поховано там само, могила на Звіринецькому цвинтарі, ще (1967) не було ні надгробка, ні навіть напису; поблизу від могили Н. Ф. Овчаренка, міститься на нижчій терасі, вище за військ. ділянку/ — укр. кобзар, під час 1-ї світової війни втратив зір, 1928 навчився гри на кобзу у кобзаря О. А. Маркевича. Автор багатьох пісень на теми сровєцької дійсності, нар. співець, композитор-фольклорист. І фото є його в УРЕ, а могилу, бач, не спромоглися опорядкувати по-людському.

НОТА Володимир /н. Руський Керестур, кол. Югославія — + 09. 06. 1990, Загреб, кол. Югославія; поховано там само/ — укр. редактор і суспільно-культурний діяч у кол. Югославії. Закін. основну шк. в Руському Керестурі, середню — в Ужгороді, через «брежнєвщину» був змушений виїхати здавати іспити до гімназії в Загреб, потім закін. там вищу комерційну шк. Працював статистом, книгознавцем у фірмі «Загребтекстиль». Автор численних статей у місцевій пресі, даріо; писав і друкувався рідною мовою, активний уч. культурних імпрез русинів-українців Хорватії, публіцист, журналіст, лектор, перекладач з укр. мови на хорватську. Співпрацював у тижневику «Руське слово»Ю журн. «Швєтлосьц»; з самого поч. видання журн. «Нова думка» був його співробітником, чл. редколегії. В довідниках не представлено.