Проект «Українці в світі»

МАГАДИН Трихон /н. бл. 1801, с. Бубни, тепер Чорнухинського р-ну Полтав. обл. — + після 1876; поховано?/ — укр. кобзар. У репертуарі М. були укр. нар. пісні та думи: «Втеча трьох братів з города Азова», «Буря на Чорному морі, „Івась Коновченко, вдовиченко“ та ін. П. Мартинович, крім дум і пісень, записав 1876 від М. обряд посвяти кобзарського учня в майстри (т. з. одклінщини, або візвілок).

МАГАЛЕВСЬКИЙ Юрій /н. 1877 — + після 1930-х рр. Репресовано? ; поховано?/ — укр. художник. В УРЕ не представлено.

МАГОМЕТ Йосип Якович /н. 01 (13). 01. 1880, с. Корнин, тепер смт Попільнянського р-ну Житомир. обл. — + 27. 09. 1973, м. Сквира Київ. обл. ; поховано там само/ — укр. селекціонер, освіту здобув самотужки; з 1919 ппрацював на Сквирському дослідному полі (з 1946 — зав. відділом селекції і насінництва). Вивів і поліпшив понад 100 сортів овочево-баштанних, плодоягідних та квіткових рослин.

МАЗАЛЕВСЬКИЙ Микола /? — + 1793, с. Красилівка, тепер Козелецького р-ну Черніг. обл. ; поховано там само?/ — укр. поет, був дяком; його вважають автором саричних віршів, зокрема «Великоднього сну» (1786).

МАЗЕПА (Мазепа-Колядинський) Іван Степанович /н. 20. 03. 1639, за ін. даними 1629, 02. 10. 1639 або 1644, с. Мазепинці, тепер Білоцерківського р-ну Київ. обл. — + 22. 09. 1709, м. Бендери, тепер Молдова; поховано в м. Галаці, тепер Румунія; 1999 перенесено в Україну; помер М. від старості й хворості, хоч була версія, що він отруївся; за розпорядженням Войнаровського полковник Г. Герцик перевіз тіло М. до Галацу й поховав у монастирі; за шведськими джерелами труну М. перевезено в Ясси й там урочисто поховали, на похоронах був присутній і шведський король Карл XII, попереду похоронної процесії грали королівські сурмачі; труну, оббиту червоним оксамитом з широким золотим позументом, везли на повозі, запраженім 6-ма білими кіньми, з обох боків ішли козаки з шаблями наголо, перед труною бунчужний ніс гетьманську булаву, яка блищала перлами й дорогим камінням, за труною ішов гурт українок — родичок Мазепиних козаків — і «голосили» за нар. звичаєм; позаду їхав Пилип Орлик і гетьманів небіж Войнаровський; козаки йшли зі спущеними прапорами і зброєю; труну опустили в могилу, приготовлену в церкві, що була за містом, козаки зробили з мушкетів салют; трималась легенда, що М. не помер і не похований у Молдавії, похорон нібито був фіктивний, а М. потай прибув до Києва й під чужим ім’ям став схимником Києво-Печерської лаври, де й помер. Перше поховання було у Варниці, поблизу Бендер. Петро I сподівався дістати М. до своїх лабет, у липні 1709 він наказав викарбувати чотирикілограмову монету й надіслав з-під Полтави указ: «Повелеваем сделать тот час монету серебрянную весом в десять фунтов, а на ней вырезать Иуду на осине повесившегося, а внизу тридцать серебреников лежащих и при них мешок, а назади надпись: „Треклят сын погибельный Иуда, еже за сребролюбие давится“; цю величезну монету за задумом самодура-царя мав носити на шиї гетьман Ів. Мазепа, та не так сталося/ — видатний гетьман і нар. герой України, боровся проти польс. і моск. поневолення, за що проклято моск. церквою, між іншим, за вказівкою божевільного царя анафему виголошував кол. друг М. Стефан Яворський; з походження укр. шляхтич. Навч. у Києво-Могилянській академії, у Варшав. єзуїтс. колегії, проходив рицарський вишкіл при дворі польс. короля Яна Казимира, завершив освіту за кордоном (1656—59) — Німеччина, Італія, Франція, Голландія; вивчив кілька, мов 1663 повернувся на Батьківщину. Предка М. було страчено польс. загарбниками разом з гетьманом Северином Наливайком; з 1669 М. був ротмістром гетьманської надвірної хоругви, потім генеральним осавулом, генеральним писарем; 1674 гетьман П. Дорошенко послав його в Крим, але Ів. Сірковзяв М. у полон і віддав Ів. Самойловичу, який зробив М. учителем своїх дітей… 1681 Самойлович підвищив звання М. до знатного військового товариша, а коли Самойловича було заслано на Сибір, М. обрано гетьманом. М. був середній на зріст, смаглявий, худорлявий, очі мав невеликі, чорні, вогненні, брови густі, погляд гордий і суворий, посмішку ущипливу, вуса надавали йому войовничого, а разом з тим і грізного вигнляду, був задумливий, але схильний до сміху й жартів. За свого гетьманування М. сприяв розвиткові укр. науки й культури, зокрема на власні кошти багато будував церков стилю козацького барокко в Києві: Богоявленський храм Братського монастиря на Подолі, Миколи, дві церкви на теритиорії Києво-Печерської лаври, Вознесенська церква в Переяславі, кілька кам’яниць у Москві роботи його молодшого товариша й земляка архітектора Ів. Зарудного та ін. містах. За М. було відновлено Софійський собор у Києві, споруджено приміщення Академії. Для храмів жертував коштовний посуд і всіляке обладнання, був надто заможною людиною, мав поетичну й музичну натуру. Кілька його пісень стали народними, зокрема „Ой, горе тій чайці та й горе небозі, що вивела чаєнят при битій дорозі…“; „Всі покою щиро прагнуть“, „Ей поповичу-гетьмане!“, псалма „Біда моя головонько…“ та ін. Постать М. привертала увагу багатьох історииків, письменників, художників, музикантів, кінематографістів. Фільм Ю. Іллєнка „Молитва за гетьмана Івана Мазепу“ в Росії заборонено євреєм Швидким для показу. Екзальтований цар поважав його своєю звірячою любов’ю — намагався з ним надміру пиячити, а М. не вживав алкоголю, хапав гетьмана за вуса й кричав: „Ты мой хохол!“. А головне, що північний узурпатор немилосердно знущався з українського народу, посилаючи його то на нелюдські роботи, то на непотрібні нашому народові війни, здираючи з України все до канцура. Це й стало причиною, що в жовтні 1708 М. з частиною козаків перейшов на бік шведського короля Карла XII проти моск. царя та його загарбницької політики. 6 листопада 1994-го в с. Мазепинці врочисто відкрито пам’ятика М., де були присутніми кол. президент Л. Кравчук, посли США У. Міллер і Швеції М. Халлквіст, укр. письменники, численна громадськість.

МАЗЕПА Ісаак /н.1884 — п. 1952, Прага, Чехія; поховано там само/ — укр. громад. -політичний і культурний діяч. єврейс. походження, чл. УСДРП з 1905, з 1917 бере активну уч. у нац. держав. відродженні України (міністр внутрішніх справ, а з 1919 — голова уряду УНР), з 1920 перебуває на еміграції в Празі, де викладав в Укр. технологічно-господарчому ін-ті. Автор багатьох друкованих прац. В УРЕ не представлено.

МАЗЕПА (Мазепова) Марія Магдалина /н. бл. 1630 — п. після 1705, Фролівський монастир; поховано там само, але тепер слідів могили не збереглося/ — мати видатного гетьмана України Ів. Мазепи; ігуменя жіночого Печерського монастиря в Києві (1691); моск. цар Петро I перевів цей монастир на Поділ і злив з Фролівським, а на території Печерського побудував арсенал. Марія М., будучи ігуменею Фролівського монастиря, побудувала там церкву, яка з 1712 стала приходською. Розібрали її вже за царювання лютої цариці Катерини II. В УРЕ не представлено.

МАЗОН Андре /н. 07. 09. 1881, Париж — п. 13. 07. 1967; там само й поховано/ — франц. філолог-славіст, літературознавець, чл. Франц. академічних написів і красного письменства з 1941, чл. НТШ у Львові, іноз. чл. АН СРСР з 1928, чл. -кор. ряду зарубуж. академій. Навч. у Париз. ун-ті, викладав франц. мову в Харків. ун-ті (1905—09). Після повернення до Франції М. — учений секретар Ін-ту живих слов’ян. мов (1909—14). Професор слов’ян. філології Страсбур. ун-ту (1919—23), Колеж де Франс (1924—51), директор Париз. Ін-ту слов’янознавства (1937—39), віце-президент Міжнар. к-ту славістів (1958—67). Разом з А. Мейє та П. Ж. Буайє 1921 засн. журн. «Огляд слов’янських студій» і був його редактором понад 45 років. Досліджував давньоукр. л-ру — розвідка про «Слово о полку Ігоревім» (1940), де висловив припущення, яке спростував М. Гудзій, що пам’ятку написано у 18 ст. Опублікував кілька статей з істор. укр. л-ри: «Марко Вовчок в Італії» (1928), «Про Шевченка» (1962), відгук на книгу Є. Шабліовського «Народ і слово Шевченка»; М. цікавився укр. фольклором. Бував в Україні, підтримував дружні зв’язки з такими мовознавцями, як І. Білодід, Л. Булаховський, ймовірно, знав М. Сумцова. Разом з М. Шеррер 1965 доклав зусиль, щоб Ін-т мовознавства АН України отримав фотокопію рукопису Граматики Івана Ужевича, першої відомої граматики староукр. літ. мови 16—17 ст., написаної у Франції латин. мовою 1643 (опубл. 1970).

МАЗУРАК Любомир /н. 1932, Варшава, Польща — п. 03. 11. 1998 по дорозі до Риму на ювілейні урочистості 1000-ліття хрещення України-Руси; поховано у Варшаві/ — активний чл. варшавської ланки Укр. суспільно-культурного т-ва, ад’юнкт Ін-ту енергетики, фахівець у галузі прикладної інформатики. В УРЕ не представлено.

МАЗУРЕНКО Семен /н. 1879 — п. ?; поховано?/ — укр. революц. діяч початку 20 ст. Після жовтневого перевороту 1917 брав активну уч. у відродженні України. За дорученням уряду Директорії очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР до Москви, де вів переговори в справі миру й унормування стосунків між Україною і Росією. В УРЕ не представлено.

МАЗУРКЕВИЧ Олександр Романович /н. 27. 08. 1913, с. Жабокрич, тепер у складі с. Торків Тульчин. р-ну Вінн. обл. — п. 1995, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. літературознавець, доктор пед. наук з 1964, академік АПН СРСР (1968—91), академік АПН України з 1992. Закін. 1941 Вінн. пед. ін-т; учителював, 1945—50 — проректор Вінн. пед. ін-ту, 1950—51 — Київ. ун-ту та Пед. ін-ту; 1950—58 — гол. редактор журн. «Радянська школа», з 1951 в Н. -д. ін-ті педагогіки України, з 1956 — редактор зб. «Методика викладання української мови й літератури», з 1986 — гол. наук. співробітник Н. -д. ін-ту педагогіки України. Нахил до укр. слова, його впливу на формування свідомості людини М. виявив ще в молодому віці.

МАЙБОРОДА Георгій Іларіонович /н. 18. 11 (01. 12). 1913, хутір Пелехівщина, тепер село Глобинського р-ну Полтав. обл. — п. 06. 12. 1992, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі; за розпорядженням Кабміну України вдові М. — Т. П. Давиденко надано матеріальну допомогу в розмірі 50 тис. купонів ля впорядкування могили та спорядження надгробка покійному, київс. міській адміністрації доручено спорудити надгробок на могилі М./-відомий укр. композитор і визначний муз. -громадський діяч, нар. артист СРСР, лауреат Держ. премії України ім. Т. Шевченка і респуб. Премії ім. М. Лисенка. 1941 закін. Київ. консерваторі. (клас композиції Л. Ревуцького). У творчості М. пертеважала героїко-патріотична тематика, монументальні симфонії і муз-драм. форми. Характерними для нього є світле лірико-романтичне відчуття, замилування крсою життя. Вірність гуманістичним і демократичним традиціям класики, помножені на глибоке знання та органічне відчуття нар. мелосу, рідної мови, поезії, драматичних сторінок історії. Робітник-будівельник Кременчуцького Днапрозаводбуду, стихійно обдарований, як і його молоджший брат Платон, закінчивши Київ. консерваторію, пішов на фронт 2-ї світової війни, звідав гіркоту полону. Тільки згодом, завершивши навчанні в аспірантурі, М. зміг розкрити своє обдаровання, здійснити творчі наміри. Широке й с тійке визнання здобули його симфонічні композиції різних жанрів («гуцульська рапсодія», 2-а весняна симфонія, сбїта «Король Лір») кантати, хори, романси на слова класиків укр. і світової поезії. Надто цінним і вагомим є його несок у розви ток нац. опери: «Милана», «Арсенал», «Тарас Шевченко», «Ярослав Мудрий» тощо.

МАЙБОРОДА Платон Іларіонович /н. 01. 12. 1918, хутір Пелехівщина, тепер село Глобинського р-ну Полтав. обл. — п. Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — видатний укр. композитор, брат Георгія М., нар. артист СРСР з 1979. Навч. у Київ. консерваторії (клас Л. Ревуцького) 1939—41, яку скінчив 1947. Твори: для симфонічного оркестру — «Героїчна увертюра» (1947); вокально-симфонічні — ораторія «Дума про Дніпро» (1954), поема «Тополя» (1966, за Шевченком), кантата «Полтава» (1974), думи — «Кров люджськая — не водиця» (1960), «Партизанська дума» (1963), хори та масові пісні. Особливо популярними є його пісні «Розляглися тумани», «Пісня про Дніпро», «Любов моя», «Білі каштани», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі», «Рідна мати моя» та багато ін.

МАЙЄР Юнія Григорівна /н. бл. 1900 — п. 30. 04. 1967, Київ; поховано там само/ — укр. художниця кіно, одна з ветеранів укр. кіномистецтва. В УРЕ не представлено.

МАЙ-ДНІПРОВИЧ (справж. — Майборода) Дмитро Артемович /н. 24. 02. 1895, Черкаси — п. 04. 01. 1930, м. Тирасполь, тепер Молдова; поховано там само/ — укр. поет. По закін. двокласнорї шк. працював на залізниці, з 1924 — на шахтах Донбасу, з 1928 — співробітник молод. газ. «„Полугатарул рошу“ („Червоний плугатар“). Належав до Всеукраїнської спілки пролетарських письмиенників. Автор зб. поезій „Залізний тон“ (1928) і поеми „Грабарі“ (1929).

МАЙСТРЕНКО Яків Васильович /н. 12. 10. 1903, м. Опішня, тепер Полтав. обл. — п. 04. 04. 1987, Київ; поховано там само/ — укр. письменник, Закін. вище початкове уч-ще, педкурси, а 1926 юр. ф-т Харків. ін-ту нар. господарства. Завідував підвідділом економіки праці при кондитерському тресті; працював нар. слідчим прокуратури, інструктором Харків. окружкому партії. 1930 вступив до аспірантури при Ін-ті л-ри ім. Т. Шевченка АН УРСР. Після закін. займав різні посади, а 1935 на підставі доносу (наклеп) кол. колеги по аспірантурі було виключено з партії. Невдовзі поновлено парткомісією, але знову виключено «за націоналізм». М. — відомий укр. драматург, котрий створив два десятки п’єс. Заарештовано його 9 січня 1949. У постанові про арешт старший уповноважений 5-го управління МВД УРСР майор Єгоров стверджував: «Майстренко в минулому був учасником антирадянської організації під назвою „Українська націоналістична юнацька спілка“ У період 1928—33 працюючи секретарем редакції журн. „Більшовик України“, виявив себе українським націоналістом. У цей період він перебував у близьких зв’язках з вортогами народу Любченком та Хвильовим, усіляко сприяв їхньому прагненню використати цей журнал для протягування антирадянських націоналістичних установок…» Відбував покарання в Прибайкаллі. 19 грудня 1955 Центральна комісія для перегляду справ ухвалила звільненити з ув’язнення. Діяльну уч. у цьому взяв М. Рильський.

МАЙСЬКИЙ (справж. — Булгаков) Михайло Семенович /н.22. 05 (03. 06). 1889, м. Гайворон, тепер Курськ. обл. РФ — п. 31. 12. 1960, Харків; поховано там само/ — укр. письменник. Закін. сільс. шк. на Харківщині, уч. громад. війни. Працював у газ. «Вісті», в 30-х рр. — на виробництві, після 2-ї світової війни — в буд. орг-ціях, Харків вуглехім. ін-ті. Належав до Спілки пролетарських письменників «Гарт», ВАПЛІТЕ. Автор зб. оповідань «Ніч» (1925), «Творці білого міста» (1927), «Індустріальні етюди», «Іспит», «Новели» (всі — 1930), «Злочин старого майстра» (1931) та ін.

МАЙФЕТ Григорій Йосипович /н. 19.07 (01. 08). 1903, м. Ромни Сум. обл. — 17 (УЛЕ: 13). 09. 1975 покінчив життя самогубством на засланні, с. Канін Комі РФ; поховано там само/ — укр. літературознавець. Походив з родини священика. Навч. у Полтав. духовн. семінарії. 1924 закін. ІНО в Полтаві, вчителював, викладав зхєвроп. л-ру в Полтав. пед. ін-ті. Досконало знав англ., франц., нім., італ. та іспан. мови. За час з 1925 по 1934 написав понад сто літ-критичних праць з укр. та зарубіж. л-р. Його перу належить одна з перших узагальнюючих монографій про П. Тичину «Матеріали до характеристики творчості П. Г. Тичини» (1926). Але найбільший авторитет молодому дослідникові принесла розвідка «Природа новели» в двох томах (1928—29). Та 5 серпня 1934 Полтав. відділенні НКВС виписав ордер на арешт письменника. 27—28 березня 1925 він постав у Києві перед виїзною Військовою колегією Верховного суду СРСР. Вирок — 10 років концтаборів. Спочатку покарання відбував у районі Медвежегорська на Білому морі (до 1939), потім було етаповано у табори Воркути, де гибів до звільнення 1946. За приписом властей поселився в селищі Канін на Печорі. А 25 грудня 1950 управління ВДВ Печорської залізниці винесло постанову про арешт М. і заслання його в Сиктивкар. 1963 він повернувся до Полтави, тільки місцеві власті не дали йому ні роботи, ні життя. От і змушений був М. повернулись на місця заслання, де й покінчив життя самрогубством. В УЛЕ — докладніше, але сказано лаконічно: «Незаконно репресований».

МАК Ольга Нилівна /н. 21. 07. 1913, м. Кам’янець-Подільський, тепер Хмельн. обл. — п. лютий 1998, Торонто, Канада; поховано там само/ — укр. письменниця. Закін. 1938 Ніжин. пед. ін-т. Під час 2-ї світової війни емігрувала до Німеччини, а згодом — до Канади, де й розкрився її небуденний талант письменниці. Автор багатьох оповідань, фейлетонів, скетчів, спогадів, що друкувалися в «Свободі», «Гомоні України», «Визвольному шляху», «Нашому житті», «Авангарді», «Америці», «Весельці» та альманахах. Твори М. було відзначено на конкурсах: укр. літ. фундації в Чікаго («Чудасій»), фундації Марусі Бок («Лебідка»), Союзу українок Канади в Едмонтоні («Дала дівчина хустину). Роман „Чудасій“ у перекладі о. Методія Нички нім. мовою висувався на здобуття Нобелівської премії. Останні її твори „Слово про людину, не варту слова“ (на захист мовознавця Лариси Масенко) та „Катедра малоросійства“ друкувалися в багатьох часописав України й діаспори. Чл. НСПУ. Та ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

МАКАР Володимир /пс. — Вадим; н.04. 01. 1911, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ — п. 26. 12. 1993, Торонто, Канада; поховано там само/ — укр. політв’язень, страдник і борець за визволення України, довголітній секретар президії вид-ва, чл. редколегії і видавничої колегії та фундатор «Літопису УПА». В УРЕ та УЛЕ не представлено.

МАКАРА-ГАЙСАК Марія /н. 02. 08. 1900, с. Висова Горлицького пов., на зх. Лемківщині, тепер Польща — п. 12. 04. 1993; там само й поховано/ — найвизначніша лемківська співачка. Ще влітку 1912 в її виконанні за допомогою фонографа записував пісні відомий укр. муз. фольклорист Філарет Колесса. Саме її піснею «Ой, приїхали козаки з обозу» відкривається його зб. «Народні пісні з Галицької Лемківщини» (Львів, 1929). Пізніше від неї записували пісні: Р. Ройнфусс, О. Гижа, Я. Полянський, П. Стефанівський та ін. збирачі фолькору. Понад 300 лемківських пісень записав від М. -Г. і відомий українознавець зі Сх. Словаччини Микола Мушинка. Він же й присвятив їй некролог у варшавській газеті «Наше слово». М. провела нелегке життя, проте брала активну уч. в укр. культурному житті польс. українців, зокрема була чл. «Просвіти» у Висовій, чл. сільс. церковного хору і драм. гуртка, постійною свашкою на весіллях. Зазнала депортацій з боку польс. властей, але зуміла повернутися на рідну землю. Назавжди. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

МАКАРЕНКО Андрій /н. 1885 — п. 1963, США; поховано там само?/ — укр. політ. діяч, служив в управлінні Пд. -Зх. залізниць, директор департаменту в мін-ві залізниць УНР, один з організаторів повстання проти гетьмана П. Скоропадського, чл. Директорії УНР; в роки еміграції жив в Австраії, Чехословаччині й США, де й помер. В УРЕ не представлено.

МАКАРЕНКО Антон Семенович /н. 01 (13). 03. 1888, м. Білопілля, тепер Сум. обл. — п. 01. 04. 1939, Москва; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі/ — російськомовний письменник укр. походження, сов. педагог. Закін. 1917 Полтав. учит. ін-т; 1920 очолив трудову колонію ім. М. Горького для неповнолітніх правопорушників (побл. Полтави), з кінця 1927 керував комуною ім. Ф. Дзержинського в Куряжі (під Харковом). 1935—36 працював у Києві пом. нач. відділу труд. колоній НКВС УРСР, 1936 — поч. 1937 керував труд. колонією в м. Броварах (пад Києвом); з 1937 жив у Москві, займався літ. і громад. -пед. роботою. Автор кількох книжок і серед них «Педагогічна поема», широко розрекламована сов. пропагадною.

МАКАРЕНКО Микола Омелянович /н. 04. 02. 1877, с. Москалівка, тепер Роменського р-ну Сум. обл. — 1936 закатовано сталіністами, Київ; поховано?/ — укр. мистецтвознавець та археолог. Закін. Центр. уч-ще технічного малювання Штігліця в Петербурзі і петерб. Археологічний ін-т (1902). В 1902—19 працював в Ермітажі, 1920—25 — директор Київ. музею зх. і сх. мистецтва; 1920—29 — спрівробітник історико-філологічного відділу АН України. Основні праці: «Художні скарби Ермітажу» (1916), «Музей мистецтва Української Академії наук» (1924), «Орнам е нтація української книжки 16—18 ст.» (1926), «Борзненські емалі і старі емалі України» (1928), «Скульптура й різбярство Київської Руси перед монгольських часів» (1930), «Малоазійська миска в Києві» (1930), «Маріуполський могильник» (1933). Починаючи з 1900, М. опублікував понад дві тисячі рисунків з предметів ст аровини для археологічних видань, опублікував чимало цінних наук. праць.

МАКАРЕНКО Юрій Омелянович /н. 21. 02. 1882, с. Москалівка, тепер Роменського р-ну Сум. обл. — п. після 1912 чи 1928; 1928 агроном Макаренко жив на Далекому Сході, поблизу Владивостока (Седанка?); може, це й був М. ?; поховано?/ — укр. агроном, брат Миколи Омеляновича М., 1902 скінчив Лубенську с. -г. шк., брав уч. у японській війні, працював як дільничний агроном у земстві; з 1909 — пом. агронома у Воронезькому земстві. Ще в шк. друкувався в журналах, писав статті з сільс. господарства, багато друкувався в укр. журналах, видавав брошури з агрономії. В УРЕ не представлено.

МАКАРІЙ /н. бл. 1450, Україна — п. після 1512, Волощина; поховано?/ — один з укр. (УРЕ: південнослов’янських) першодрукарів 15—16 ст., церковн. діяч, ієромонах. Друкарству навч. у Венеції; 1493 заснував у м. Цетіньє, столиця Зати (стара назва Чорногорії) друкарню, в якій було надруковано «Осмоглавник» (1493—94), примірник якого є в ЦНБ АН України в Києві, «Псалтир» (1495) і «Молитовник» (1493—95). М. другим після Ш. Фіоля друкував слов’янським шрифтом — кирилицею. Переїхав до Валахії і став тамтешнім друкарем, де видав «Служебник» (1508), «Октоїх», або «Осмогласник» (1510) і «Четвероєвангеліє». В УЛЕ не представлено.

МАКАРІЙ /н. бл. 1700 — п. 2-а пол. 18 ст., Київ, ймовірно, що могила М. була в Києво-Печерській лаврі, але тепер давні поховання всі зліквідовано совєтами й слідів не залишилось/ — укр. художник 18 ст. ; працював при Київ. лаврській друкарні в 30-х — 50-х рр., відомими є підписані М. твори в книгах лаврського друку, зокрема — титульна сторінка до Требника 1736 та ін. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

МАКАРІЙ І СИЛЬВЕСТР /н. ? — п. після 1704; поховано?/ — укр. церк. діячі, ченці Спасового монастиря в м. Новгороді-Сіверському; 1704 відбули подорож до Єрусалима й залишили подорожні нотатки. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

МАКАРОВ Микола Якович /н. 18. 04. 1828, Полтавщина — п. 25. 01. 1892, Петербург; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі, надгробок з написом: «Макаров Николай Яковлевич, р. 6 апреля 1828, ум. 13 января 1892»/ — укр. культурно-освітній діяч, жуналіст («Шевченківський словник»: чиноівник), співробітник у журн. «Современник» та «Основа». Шевченко познайомився з ним весною 1858 у Петербурзі. М. відпустив на волю свою кол. кріпачку Ликерку Полусмакову, з якою хотів одружитися Шевченко. Про М. поет 12. 05. 1858 згадав у «Щоденнику». 1860 присвятив йому вірша «Барвінок цвів і зеленів» — «Н. Я. Макарову на пам’ять Т. Шевченко 1860 квітня 12». У М. був також пробний відбиток офорта Т. Шевченка «Свята родина». В квітні 1860, коли М. їхав за кордон, Шевченко передав через нього «Кобзаря» О. Герценові. В «Основі» М. вм істив статтю про М. А. Марковича; походив з дворян Полтавщини, служив по мін-ву фінансів, був чл. ради міністра фінансів. В УРЕ не представлено та УЛЕ не представлено.

МАКАРОВА Антоніна Семенівна /н. 1868 — п. ?; поховано?/ — укр. педагог, учителька з м. Гадяча, близька знайома Лесі Українки; написала спогади, що зберігаються в рукописному відділі Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка НАН України. В УЛЕ та УРЕ не представлено.

МАКАРОВСЬКИЙ Михайло Михайлович /н. 1783, с. Галицьке, тепер Білопільського р-ну Сум. обл. — п. 07. 10 (УРЕ й УЛЕ: 19. 09) 1846, м. Гадяч, тепер Полтав. обл. ; поховано там само/ — укр. поет, походив з родини флотського священика. В 1810-х рр. закін. Полтав. семінарію; досконало володів лат., франц. та нім. мовами. Був домашнім учителем у полтав. поміщиків (Кодинець, Кулябко), з 1818 викладав історію, географію, лат., рос. мови і закон Божий у Гадяц. Повіт. уч-щі, пізніше працював у ньому доглядачем. 1848 в «Южном русском сборнике» А. Метлинський, який був тоді вчителем у повітовому уч-щі, опублікував дві його поеми. В першій «Наталя, або Дві долі разом» (наисав 1844), що є своєрідним укр. варіантом поеми «Герман і Доротея» Й. В. Гете, уславлюються працелюбність, хазяйновитість, висока моральність укр. селян. Друга — «Гараська, або Талан і в неволі» (складено бл. 1846) якоюсь мірою є переспівом «Кавказького бранця» О. Пушкіна. Твір позначено травестійними рисами, водночас у ньому в романтичному дусі зображено побут, звичаї народу, мораль та етика. В зб. «Мова з України» (Полтава, 1864) вміщено поезії М. «Полтавська різанина» і «Полтавська могила».

МАКАРУШКА Остап /крипт. і пс. — О. М., Остап М… ка, О. Василенко; н. 09.08. 1867, М. Яворів, тепер Львів. обл. — п. 24 (УЛЕ: 21). 11. 1931, Львів; поховано там само/ — укр. філолог і педагог, чл. НТШ у Львові. Закін. 1894 Львів. ун-т; працював 1894—1905 у гімназіях Львова й Коломиї, з 1910 — директор жін. учит. семінарії у Львові. Уклав кілька посібників з лат. і старогрец. мов для дітей. Друкувався в «Записках наукового т-ва ім. Шевченка», журн. «Правда» й «Дзвінок», зб. «Для всіх», «… Не вмре, не загине» та ін. Власним коштом видав Шевченкову поему «Гайдамаки» (Львів, 1895), спорядивши її вступною статтею «Дещо про гайдамаччину» й коментарями. Праці М. з мовознавства: «Складня причастників у Галицько-Волинській літописі» (1896), «Життя і значення О. Потебні» (1901), «Граматика» Мелетія Смотрицького (1908). Автор ряду наук. -популярних нарисів «Омелян Огоновський. Його життя і діяльність» (1895), багатьох рецензій тощо.

МАКІВКА Степан Адамович /н. 11. 11. 1889, с. Коденець Влодавського пов. Люблін. воєводства, тепер Польща — п. 25. 01. 1966, Львів; поховано там само/ — укр. письменник і громад. діяч. Закін. Бєльську учит. семінарію, 1915 мобілізовано до рос. армії; 1921—27 — депутат до польс. Сейму від блоку нац. меншин. Один з організаторів «Сельробу» (1926), редактор його органу — газ. «Наше життя» (з 1928 — «Нове життя», м. Холм). 1929—36 у польс. в’язниці; під час 2-ї світової війни — уч. підпільної антифашистської орг-ції «Народна гвардія ім. Івана Франка» (Львівщина). Після визволення працював у системі освіти, був на керівній сов. роботі, журналістом. Автор зб. оповідань і нарисів «У наші дні» (1927), «Виборчий порадник» (1928), спогадів «Нескорені креси» (1954), «Народна гвардія ім. Івана Франка» (1959), «Це було темної ночі» (1963), «На крутих поворотах», (1964), «Тривожні дороги» (опубл. 1967).

МАКОВ Костянтин Іванович /н. 07. 01. 1911, м. Вороніж, тепер РФ — п. 15. 08. 1948, Київ; поховано там само/ — укр. гідрогеолог, чл. -кор. АН УРСР з 1948; закінчивши Київ. вищі геологорозвідувальні інженерні курси (1933), працював в Укр. геол. управлінні та Ін-ті геології АН УРСР; з 1944 — зав. відділом, з 1945 — заступник директора цього Ін-ту, одночасно зав. кафедрою Київ. ун-ту. Основні праці з теорії формування підземних вод, руйнування підземних вод України та Башкортостану. Розробив метод структурно-геологічного аналізу.

МАКОВЕЙ Осип Степанович /пс. і крипт. — Євмен, Омікрон, Стефан Ярошенко, О. Степанович, О. М., М-ей, Ом., Явор, Осип з Буковини, Соколик та ін. ; н.23. 08. 1867, м. Яворів, тепер Львів. обл. — п. 21. 08. 1925, м. Заліщики, тепер Терноп. обл. ; поховано там само, на могилі 1957 установлено пам’ятника рорботи скульптора В. І. Мудрого, в будинку, де жив письменник, організовано музей/ — укр. письменник, критик, історик, л-ри, публіцист, перекладач, громад. діяч. Закін. 1893 Львів. ун-т, 1899 вивчав слов’ян. мови та л-ри у Віденському (Австрія) ун-ті; був редактором журн. «Зоря» (1894—95), газ. «Буковина» (1895—97), одним з редакторів «Літературно-наукового вісника» (1898—99); з 1899 викладав укр. мову в учит. семінаріях Чернівців, Львова; з 1913 — директор Заліщиц. учит. семінарії. Двічі приїздив до Києва (1897, 1905) налагоджувати взаємини з діячами культури Наддніпрянської України. Літ. творчість почав у середині 80-х рр. 19 ст., перша зб. поезій — 1895. Автор численних творів і видань.

МАКОВСЬКИЙ Володимир Матвійович /н. 15 (27). 07. 1870, м. Єйськ, тепер Краснодарський край РФ — п. 03. 01. 1941, Харків; поховано там само/ — укр. учений у галузі турбобудування. Закін. 1894 Харків. технологічний ін-т; з 1896 працював у Головних паровозних майстернях Харкова; за уч. у революц. русі було вислано (1899) у м. Грозний, Чеченія, тепер РФ; 1904—30 викладав у Катеринославському (Дніпропетровському) гірничому ін-ті, з 1930 — у Харків. механіко-машинобудівному (тепер політехнічний) ін-ті, де організував кафедру турбобудування. 1933 створив першу в СССР газотурбінну лабораторію; за проектом М. на Харків. турбогенераторному з-ді було споруджено (1940) стаціонарну газову турбіну потужністю 736 кВт.

МАКСИМОВИЧ Андрій Миколайович /н. 1865, Полтавщина — п. 28. 01 (09. 02). 1893, Ялта; поховано там само?/-укр. актор. Навч. у Полтав. семінарії; працював у трупах М. Кропивницького (1882—89), М. Старицького (1883—85), М. Садовського (1889—92). Ролі: Старшина, Писар, Василь Коваль («По ревізії», «Дві сім’ї», «Невольник» Кропивницького), Сірко, Созонт («За двома зайцями», «Не так склалось, як ждалось» Старицького), Омелько («Мартин Боруля» Карпенка-Карого), Карпо («Лимерівна» П. Мирного), Прокіп, Шпак («Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» Квітки-Основ’яненка).

МАКСИМОВИЧ Десанка /н. 16. 05. 1898, с. Рабровиця, поблизу м. Валева, кол. Югославія — п. лютий 1993, Бєлград, тепер Сербія; поховано там само/ — сербська письменниця, перекладач, чл. Серб. АН і мистецтва з 1959. Закін. Бєлград. Ун-т; 1926 учителювапла в Бєлграді. Рання пейзажна та інтимна лірика М. увійшла до зб. «Поезії» (1924), «Сад дитинства» (1927), «Зелений витязь» (1930) та ін. Автор романів «Прочинене вікно» (1954). Популяризувала сербохорватською мовою за рукбіжну л-ру, зокрема укр. поезію. Переклала «Думи мої, думи мої…», «Іван Підкова», «Заповіт», «Мені однаково…», «Минають дні, минають ночі» та ін. Шевченкові твори до зб. «Кобзар» (Бєлград, 1969). Здійснила більшість перекладів до першої в Югославії зб. творів Лесі Українки «Ломикамінь» (Бєлград, 1971); у перекладацькому доробку М. твори І. Франка, М. Рильського, Ліни Костенко; 1966 і 1981 була в Україні, відвідла Київ, Львівщину. За переклади творів Лесі Українки М. присуджено міжнародну премію І. Франка (1982). Окремі твори М. перекладали Д. Павлитчко, І. Світличний, Р. Лубківський, В. Гримич, З. Гончарук, О. Сенатович, В. Моруга, М. Рябчук, О. Шевченко та ін.

МАКСИМОВИЧ Дмитро Петрович /н. 2-а пол. 17 ст. — п. 1732, на засланні, Архангельськ, тепер РФ; поховано?/ — укр. військ. діяч, генеральний писар при гетьмані Іванові Мазепі; було заслано в справі І. Мазепи до Архангельська, де «находился у дел» до 1726. В УРЕ не представлено.

МАКСИМОВИЧ Іван /н. 1679, м. Пирятин, тепер Полтав. обл. — + 03. 03. 1745, Київ; поховано там само, могила в Києво-Печерській лаврі, не збереглась/ — укр. маляр. Про ранні настінні розписи М. в Золотоніському, Мгарському та Переяславському монастирях відомо лише з архівних джерел; після 1718 переїхав до Києва, де очолив Лаврську іконописну майстерню. Найвідомішими є його розписи в Успенському соборі Києво-Печерської лаври (не збереглися, бо разом з собором знищено совєтами).

МАКСИМОВИЧ Ігнатій /н. бл. 1730, с. Ручки, тепер Гадяцького р-ну Полтав. обл. — п. 30. 11. (11. 12). 1793, Чернігів; поховано там само, могила в Єлецькому монастирі/ — укр. церк. та освітній діяч. Навч. у Київ. духовн. академії; з 1757 — учитель граматики, згодом професор піїтики, префект академії. Через хворобу залишив викладацьку діяльність і став ченцем Києво-Софійського монастиря; з 1768 — ігумен Нехворощанського Успенського монастиря (Полтавщина); архімандрит Петропавлівського монастиря в Глухові з 1775 і Макарівського Троїцького монастиря в м. Колязині (з 1783) Тверської губ., тепер Рф; з 1789 — настоятель Успенського монастиря в Чернігові, ректор Черніг. колегіуму. Автор «Оди на первий мая 1761 года», в якій оспівав традиційне літ. -мистецьке свято в Київ. академії — рекреації з нагоди завершення навчального року. Твір М. — один з перших зразків укр. силабо-тонічного віршування.

МАКСИМОВИЧ Іоанн /н. грудень 1651, м. Ніжин — + 10 (21). 07. 1715, м. Тобольськ, тепер РФ; поховано там само, могила в тамтешньому монастирі/ — укр. церк. та освітній діяч, письменник, перекладач. Навч. (до 1669) у Києво-Могилянській колегії, пізніше був у ній професором піїтики й риторики. 1684—96 — намісник Брянського Успенського монастиря, підпорядкованого Києво-Печерській лаврі, 1696 став архімандритом Єлецького Успенського монастиря в Чернігові, з 1697—1712 призначено митрополитом Тобольським і Сибірським. Писав церковно-слов’янською мовою з численними українізмами. Автор повчальних творів — прозового «Феатрон, или Позор нравоучительний царем, князем, владикам…» (1708) і віршованого «Царській путь креста Господня…» (1709). М. належать поетичні твори: «Алфавит собранний, рифмамим сложенний…» (1705) — своєрідний календар з коротким описом житій святих: «Богородице діво…» (1707), «Молитва отче наш…», «Осьм блаженства євангельськіє…» (обидва — 1709). Переклав з лат. Мови богословські книги «Богомисліє в ползу правовірним» (1710, 2-е видання 1711) та «иліотропіон, сообразованеє человіческой воли с Божественною изобразующий» (1714).

МАКСИМОВИЧ Манасія /світське — Михайло; н. поч. 18 ст. — п. 02 (13). 07. 1758, Київ; поховано в Києво-Печерській лаврі, могила не збереглася/ — укр. церк. та освітній діяч. Навч. у Київ. духовн. академії Ще студентом у вересні 1745 призначено викладачем нім. і єврей. мов. 1749 завідував б-кою Академії; 1755—58 — ректор Академії, архімандрит Києво-Печерської лаври. За час ректорства багато уваги приділив розбудові приміщень Академії, збагаченню б-ки, введенню до навч. програм широкого кола світських дисциплін. Не виконував розпоряджень Синоду моск. церкви, спрямованих на зросійщення культурно-освітнього життя в Україні. Автор проповідей, віршів, богословських трактатів, зокрема латиномовного «Про різницю між Римською та Грецькою церквами» (1754), «Слова на обрання гетьмана К. Розумовського» (1751). Переклав книжною укр. мовою з нім. мови працю «Благонаставленний шклдьний учитель» Х. А. Лесекена.

МАКСИМОВИЧ Микола Іванович /н. 23. 02. (07. 03). 1855, Київ — п. 1928; там само й поховано/ — укр. учений у галузі гідротехніки. Закін. 1878 Петерб. ін-т інженерів шляхфів. За проектом і під керівництвом М. споруджено (1896) київ. річкову гавань; з 1900 — професор Київ. політех. ін-ту, чл. Вищої тех. ради при Комітеті споруд у Москві (з 1918), голова гідрогеологічної секції АН України з 1919. Осн. праці: «Дніпро та його басейн», «Про електрифікацію Київського району», «Регулярні роботи на р. Дніпрі в Києві» тощо.

МАКСИМОВИЧ Михайло Олександрович /н. 03 (15). 09. 1804, хутір Тимківщина, тепер с. Богуславець Золотоніського р-ну Черкас. обл. — п. 10 (22). 09. 1873, хутір Михайлова Гора, тепер у складі с. Прохороівки Канівського р-ну Черкас. обл. ; поховано там само, могила в парку перед будинком, надгробок з відповідним написом, совєти влаштовували там будинок-відпочинку; 1964 в цьому ж будинку відкрито меморіальну кімнату М. ; могилу опорядковано, росли квіти/ — укр. учений — природнознавець, філософ, історик, фольклорист і письменник, чл. -кор. петерб. АН з 1871. Навч. 1812—19 у Новгород-Сівесрькій гімназії на Чернігівщині; закін. 1823 Моск. ун-т. з 1826 — зав. Ботанічним садом, 1833 — ординарний професор і зав. кафедрою ботаніки цього ж ун-ту; з липня 1834 працював у Київ. ун-ті: спочатку зав. кафедрою рос. словесності, з вересня 1834 по грудень 1835 — перший ректор, потім — декан філософ. ф-ту; 1845 за станом здоров’я вийшов у відставку, жив у своєму маєтку на хуторі Михайлова Гора, займався наук. роботою. Один із засновників ботаніки і попередників Ч. Дарвіна. Автор «Онов ботаніки», «Систематики рослин», «Роздумів ппро природу», «Ботаніки для юнацтва»; відомим є за межами Росії й України. Прихильник ідеї універсальної єдності матеріального світу. М. — ініціатор заснування ряду газ. і журн., що виходили в Києві та Москві. Видавав альманах «Денниця», «Киевлянин», «Украинец»; друкувався в журн. «Основа», «Русская беседа» та ін., підготував і видав кілька істор. і літ. пам’яток Київ. Руси-України, виступав проти теорії норманського походження Русі, висвітлював історію укр. козацтва, присвятив понад 50 праць укр. та рос. л-рам, фольклору й мовознавству, зокрема підготував першу в Україні фундаментальну працю «История древней русской словесности» (1839), «Начатки русской филологии» (1848); його зб. «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народные песни» (1834), «Сборник украинских песен» (1849), «Дни и ночи украинского селянина» (1856) започаткували укр. наукову фольклористику. Товаришував з багатьма укр. та рос. діячами науки й культури, був знайомий з Т. Шевченком, М. Гоголем; був почесним чл. Моск., Петерб., Київ. та Одес. ун-тів і багатьох наук. т-в; підготуваав і видав низку л-них пам’яток Київської Руси-України.

МАКСИМОВИЧ-АМБОДИК Нестор Максимович /н. 07. 11. 1744, с. Веприк, тепер Гадяцького р-ну Полтав. обл. — п.24. 07. 1812 (УРЕ: 05. 08. 1812), Петербург? ; поховано?/ — укр. учений-енциклопедист, один з основоположників акушерства, педіатр, ботанік, фітотерапевт. Освіту здобув у Київ. духовн. академії і в Стразбурському ун-ті, де захистив докторську дисертацію (1775); викладав в Адміралтейському, з 1779 — Кронштатському шпиталях; 1782 — професор «повивального» (повитуха) мистецтва, почесний чл. Мед. колегії, склав перші в Росії підручники з акушерства і ботаніки. Першим став писати мед. праці рос. мовою, бо до цього писали тільки латиною. Прогресивний громад. діяч свого часу.

МАКСИМОВИЧІВНА Ольга Михайлівна /н. кінець 40-х рр. 18 ст., хутір Михайлова Гора, тепер у складі с. Прохорівки Канівського р-ну Черкас. обл. — п. після 1886; поховано?/ — єдина донька Михайла Олександровича Максимовича, про неї згадує поет П. Грабовський. Скінчила Вищі жін. курси в Києві, працювала на селі вчителькою. 1880 учителювала в слободі Максимівка кол. Андрушівської волості Переяславського пов. Полтав. губ., де тоді навчався майбутній укр. композитор Павло Іванович Сениця. Ольга Максимівна була закохана в музику, старанно виявляла муз. обдаролваних сільських дітей, допомагала їм учитися. В УРЕ не представлено.

МАКУШЕНКО (Макуха-Макушенко) Іван Семенович /н.30. 03. 1867, с. Лисянка, тепер смт Лисянського р-ну Черкас. обл. — п. 07. 06. 1955, Київ; поховано там само/ — укр. маляр і педагог. 1892—97 навч. у петерб. АМ в І. Рєпіна; з 1904 працював в Україні. Твори: «Свято в Україні» (1900), «Перед святом» (1904), «Бабуся з дівчинкою», «Селянка з хлопчиком» (1936), «Лірник» (1938), «Біля печі» та ін; полотна М. зберігаються в ДМУОМ і Львів. музеї укр. мист-ва. 1905—19 івикладав у Київ. худож. шк. ; з 1934 — у Київ. худож. ін-ті.

МАЛ /н. 1-а пол. 10 ст. — п. 946; поховано в Древлянській Землі/ — давньоукр. древлянський князь. Після вбивства київ. князя Ігоря в ході древлянського повстання 945 древляни, побоюючись помсти Києва, запропонували Ігоревій удові княгині Ользі одружитися з М. ; з літописних даних можна зробити висновок, що М. було вбито або страчено 946 під час придушення Ольгою повстання древлян. На думку рос. мовознавця й історика О. О. Шахматова, М. був дідом по матері великого князя київського Володимира Святославовича.

МАЛАВСЬКИЙ Володимир Євгенович /н.1853, Кам’янець-Подільський, тепер Хмельн. обл. — п. 16 (28). 03. 1886, Петербург; поховано в Шліссельбурзькій фортеці/ — уч. нар. руху в Україні 70-х рр. 19 ст. ; з 1874 вів народницьку пропаганду серед селян Поділ. губ., 1876 переїхав до Києва. Один з уч. Чигиринської змови 1877; заарештовано 1877, засуджено (1880) до 20 років каторги. За втечу з Красноярської в’язниці (1881) строк каторги було збільшено ще на 15 років. Каторгу відбував на Карі (Забайкалля). За уч. у виступі в’язнів проти жорстокого тюремного режиму (1883) М. було переведено до Петропавлівської, а потім до Шлуссельбурзької фортець, де й помер від сухот.

МАЛАМА Павло Миколайович /н. 1862, Полтавщина — п. 1913, Полтава; поховано там само?/ — укр. історик, походив з полтав. дворян. Закін. Полтав. військ. гімназію і Миколаївське кавалерійське уч-ще (1881), з 1888 — у відставці; почесний мировий суддя, голова ради полтав. Маріїнської жін. гімназії. Надрукував розвідки: «До історії села Малі Кринки», «Про переселення малоросійських козаків» та ін. В УРЕ не представлено.

МАЛАНЮК Євген Филимонович /н. 20. 01 (02. 02). 1887, с. Архангород Херсон. губ., тепер смт Новоархвангельськ Кіровоград. обл. — п. 16. 02. 1968, Нью-Йорк, США; поховано там само/ — укр. поет, літ. критик, літературознавець, публіцист, громад. діяч. 1912 закін. гімназію (реальне уч-ще) в Єлисаветграді (тепер Кіровоград), навч. 1913 у Петерб. ун-ті й Політех. ін-ті. Під час 1-ї світової війни — старшина царської армії, 1917 — сотник Армії УНР; після поразки 1920 інтерновано до м. Каліш (Польща). Тут разом з укр. поетом Ю. Дараганом заснував журн. «Веселка» (1922—23), в якому почав друкуватися. 1922 виїхав до Чехо-Словаччини, де закін. Укр. госп. академію в Подєбрадах, 1929 повернувся до Польщі, працював у Варшаві інженером, заснував літ. групу «Танк», співробітничав у журн. «Вісник»; 1945 переїздить до Праги, звідти — до м. Регенбург (Німеччина), де викладав математику в укр. гімназії; з 1948 — у США, де брав активну уч. у громад. житті укр. еміграції. Автор зб. «Стилет і стилос» (1924), «Перстень Полікрата» (1939), «Вибрані поезії» (1943), «Влада» (1951), «Проща», «Вибрані поезії» (обидві — 1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964), «Перстень і посох» (надр. 1969), поеми «П’ята симфонія» (1953) та ін. Його вважають найбільшим поетом укр. еміграції.

МАЛАХОВ Василь Павлович /н. 25. 02 (08. 03). 1779, с. Малахівка на Чернігівщині — п. 1856, Петербург? ; поховано?/ — рос. лікар українського роду, доктор медицини й хірургії з 1810. Навч. у Чернігів. семінарії, 1801 закін. петерб. Медико-хірургічну академію, при якій працював до 1806, з 1806 — у петер. клініці травматолога І. Ф. Буша; з 1813 — генерал-штаб-лікар Подільської армії, з 1829 — інспектор госпіталів. М, запропонував наук-практичну класифікацію хвороб (1820), в основу якої було покладено досягнення передової медицини; особливу увагу приділяв питанням профілактики. Уч. Бородінської битви (особистий лікар М. І. Кутузова).

МАЛАХОВ Петро Васильович /н. 1753, м. Чернігів — п. 1807; там само й поховано/ — укр. лікар. Навч. у Чернігів. колегіумі й у моск. Медико-хірург. шк., яку закін. 1773. Брав уч. у боротьбі з епідемією чуми в Москві. 1775 — військ. лікар, з 1784 — лікар Черніг. намісництва, а з 1797 — інспектор Черніг. лікарської управи. Склав перший медико-топографічний опис Черніг. губ. (у співавторстві з Л. Ф. Шафонським), сприяв поліпшенню мед. служби на Чернігівщині. За наук. праці з хірургії дістав звання штаб-лікаря (1783).

МАЛАШКО Михайло /н. 1882—1920 розстріляно червоними вбивцями; поховано?/ — укр. громад. -політичний діяч, чл. Центральної Ради; з кінця 1917 — заст. комісара ЦР для Донецького басейну. За гетьмана Скоропадського заслано до концентраційного табору. Опісля вів боротьбу з червоними, Махном та Денікіним. В УРЕ не представлено.

МАЛАЩУК Роман /н. 11. 11. 1913, с. Бедриківці Заліщицького пов., тепер Терноп. обл. — п. 09. 05. 1991, Торонто, Канада; поховано там само/ — провідний чл. ОУН, принциповий борець за укр. державу, в’язень польс. тюрем та нім. концентраційних таборів, громад. діяч Орг-цій Укр. Визвольного Фронту в Канаді, один із засновників СУМ, ЛВУ, вид-ва «Гомін України» і Дослідного ін-ту «Студіюм», довголітній і почесний голова Світового Укр. Визвольного Фронту. Його шлях до революц. боротьби під гаслом «Здобудеш Українську державу» почався в рядах юнацтва, що вже на поч. 30-х рр. 20 ст. почало готувати нові кадри чл. ОУН у досвідчених руках чл. УВО. Свій світогляд і характер формував спершу в Станіславській, а згодом Коломийській гімназіях. Організаційні здібності висунули його на провідні місця юнацтва ОУН, а згодом студентської молоді й ОУН Коломийської округи. 1933 очолив сектор укр. студентства у Львові, в 1937 працює в Крайовій екзекутиві ОУН під проводом Мирослава Тураша. 1939 під час студентського конгресу було заарештовано 20—21 березня у Львові, та нім. окупація тимчасово відчинила брами тюрем укр. та ін. політв’язням. Новий період підпільної роботи М. вів на території Польщі: Краків і Варшава як близький співробітник Ст. Бандери. На долю М. випала підготовка похідних груп ОУН в окуповану Україну. Завдяки цим групам, які своєчасно опинилися в Україні, ус — пішно проведено консолідацію політ. державо-творчих сил України й проголошено у Львові 30 червня 1941 Акт відновлення Укр. держави, повторюваний по всіх містах України. Нім. окупанти не визнали укр. державності. Вони ув’язнили голову укр. правління Ярослава Стецька й голову Проводу ОУН Ст. Бандеру. Після капітуляції гітлерівської Німеччини прийшла довгоочікуквана воля, та не для укр. народу, який продовжував визвольну боротьбу силами ОУН-УПА проти більшовицької Москви. Перед уцілілими кадрами ОУН, що опинилися поза межами Батьківщини, постали нові завдання — гідно репрезентувати воюючу Україну й мобілізувати серед своїх і чужих потрібну допомогу. На доручення С. Бандери М. переїхав до Канади, де започаткував й на довгі роки очолив Укр. Визвольний Фронт. В УРЕ не представлено.

МАЛЕНЦЬКИЙ (Найбок) Антін /н. 1843 — п. 1873; поховано?/ — один з фундаторів і перших керівників проф. укр. театру в Галичині; розпочав діяльність у польс. професійній трупі; після організації трупи «Руська бесіда» (1864) перейшов на укр. сцену, а 1869 організував власну трупу. Відзначався в характерних і комедійних ролях. В УРЕ не представлено.

МАЛИК (Сиченко) Володимир Кирилович /н. 21. 02. 1921, с. Новосілки, Макарівського р-ну Київ. обл. — п. 31. 08. 1998, Полтава; поховано там само/ — укр. письменник, лауреат л-них премій ім. Лесі Українки, Г. Сковороди та фонду Т. Г. Шевченка. Закін. три курси Київ. ун-ту, на поч. 2-ї світової війни добровольцем пішов у нар. ополчення, працював на оборонних роботах під Києвом і Харковом, був поранений. Понад два роки перебував у фашистському полоні, в концтаборах. По війні заочно закін. Київ. ун-т, працював учителем Ясногородської середньої шк. Першу книжку для дітей «Журавлі-журавлики» М. видав 1957. Згодом з’являється ціла низка книжок для дітей та юнацтва — «Чарівний перстень», «Месник з лісу», «Червона троянда», «Микита Кожум’яка», «Воєвода Дмитро», а також повісті «Чорний екватор», «Новачок», «Двоє над прірвою», «Слід веде до моря». Починаючи з 60-х рр., письменник активно працює над історичними романами, це: «Посол Урус-шайтана», «Фірман султана», «Чорний вершник», «Шовковий шнурок», що склади трилогію «Таємний посол». Пізніше виходять його відомі романи «Князь Кий», «Горить свіча», «Чумацький шлях», «Черлені щити» тощо. Твори М. перекладалися ін. мовами.

МАЛИНОВСЬКИЙ Оникій Олексійович /н. 02. 11. 1868, м. Острог, тепрер Острозький р-н Вінн. обл — п. 12. 01. 1932, Київ; поховано там само/ — укр. правник, дійсн. чл. ВУАН з 1925. Середню освіту здобув у Остроз. гімназії, потім — у колегії П. Галагана. Згодом вступив на юр. ф-т Київ. ун-ту, по закін. якого 1892 залишено для підготовки до професури. У Томську (тепер РФ) написав докторську дисертацію: «Рада великого князівства литовського у зв’язку з боярською думою давньої Русі», за яку отримав премію П. М. Батюшкова петерб. АН; головною працею томс. періоду стала двотомна монографія «Кровавая месть и смертная казнь», її схвально зустрів Лев Толстой. У влади книга викликала обурення. В Рос — тові М. працював до 1920, коли його було несподівано заарештовано й вивезено до Москви. За нього особисто клопотався академік В. Вернадськи й, укр. АН зверталася до А. Луначарського, і 1921 його було звільнено. А 6 квітня 1925 М. обрано дійсн. чл. ВУАН. І наступного року він переїздить до Києва, де очолює Комісію з вивчення звичаєвого права України, друкує чимало наук. праць. 1929 вийшла його праця «Стародавній державний лад східних слов’ян і його пізніші зміни», на яку з’явилась негативна рецензія в журн. «Україна». Врешті його ім’я було викреслено зі списків дійсн. чл. Академії. В УРЕ не представлено.

МАЛИНОВСЬКИЙ Платон /н. ? — п. ?; поховано?/ — визначний діяч укр. освіти й культури, професор Києво-Могилянської академії. Автор рукописного філософського трактату. В УРЕ не представлено.

МАЛИЦЬКИЙ Федір Михайлович /н. 01. 03. 1900, с. Долобичів на Холмщині, тепер Польща — п. 21. 07. 1988, Київ; поховано там само/ — укр. письменник. Закін. 1929 Київ. ІНО; вчителював на Кубані, належав до літ. орг-цій «Західна Україна», ЛОКАФ, Спілки селян. письменників «Плуг»; опублікував зб. поезій «Холмщина» (1927), «Поезії» (1931), «Грози над смереками» (1966), «Цвіт ломикаменя» (1971), «Обжинки» (1979), зб. нарисів «Колективними шляхами» (1931), автобіографічну книжку «Дороги життя» (1975), істор. -білграфічні поеми «Юрій Котермак» (про Ю. Дрогобича). Найвідоміший прозовий твір — повість «Бистрий Буг» (1931). Репресовано 1933. Реабілітовано 1959.

МАЛИШКО Андрій Самійлович /н. 02 (15).11. 1912, с. Обухів, тепер місто Київ. обл. — п. 17. 02. 1970, Київ; поховано там само, могила на Байковому цвинтарі, надгробок — бюст з білого мармуру на гранітному постаменті, скульп. Г. Н. Кальченко, арх. А. Ф. Ігнащенко, встановлено 1974, в Києві на фасаді буд. № 68 по вул. Леніна, де 1952—70 жив М., встановлено меморіальну дошку, ім’ям М. 1971 названо вулицю Києва (кол. Вищедубечанська, дошка — бронза, скульп. І. В. Макогон, встановлено 1973/ — укр. поет. Закін. 1932 київ. ІНО. Деякий час учителював, працював у багатьох газ., журн. Автор безлічі чудових віршів і пісень, які стали народними, користувався повагою офіційної влади, кажуть, пописував доноси на О. Довженка.

МАЛИШКО Валентина Андріївна /н. 29. 12. 1937, Київ — п., Київ; поховано там само, могила на Байковому цвинтарі/ — укр. поетеса, донька А. С. Малишка. 1960 закін. Київ. ун-т; працювала в редакціях газет і журналів. Автор кількох зб. віршів, перейнятих глибокою лірикою.

МАЛОВІЧКО Іван Кирилович /н. 07. 11. 1909, с. Берещаки, тепер у складі с. Поводи Лисянського р-ну Черкас. обл. — 26. 11. 1937 закатовано сталіністами; поховано?/ — укр. поет-футурист. Навч. в Одес. кінотехнікумі, 1929 переїхав до Харкова, працював у пресі. Був чл. літ. орг-ції «Нова генерація». Автор зб. «Головам на плечах», поем «Шефи», «Соціалістична весна» (всі — 1930), «В книзі маємо мову про ніч штурмову» (1932), зб. оповідань і нарисів «Мореїн із Комі. Із записника командира» (1934), «З історії одеського театру» (1935) тощо.

МАЛЮТА Скуратов /справж. — Бєльський; н. 1-а пол. 16 ст., Україна? — загинув у бою в Лівонії 01. 01. 1573, поблизу замка Вейсенштейн, тепер м. Пайде, Естонія; поховано?/ — один з керівників опричнини і помічників моск. царя Івана Лютого IV, нащадок князя Федора Івановича Бєльського, що втік до Москви в кінці 15 ст… До втечі був великим феодалом в Україні. М. — думний дворянин, воєначальник, жорстоко розправлявся з боярською опозицією. В січні 1570 керував опричним погромом у Новгороді, де було вбито тисячі людей. 1571 вів слідство про причини поразки моск. військ у бою проти орди крим. хана Девлет-Гірея.

МАЛЮЦА Антін /н. 1908, с. Токи, тепиер Підволочиського р-ну Терноп. обл. — п. 1970, Нью-Йорк, США; поховано там само/ — укр. маляр і графік. Походив з родини священика, дитинство минула в Пальчинцях і в Новому Селі. Навч. у Терноп. гімназії, закін. шк. О. Новаківського та ін-т пластичних мистецтв у Львові, був чл. гуртка «РУБ» (1935—39), у 30-і рр. працював декоратором у театрах «Заграва» В. Блавацького та естрадній «Богемі», брав уч. у львів. виставах (1931—34); після 2-ї світової війни емугрував до США. В УРЕ не представлено.

МАЛЮШИЦЬКИЙ Микола Кирилович /н. 14 (26). 01. 1872, с. Білиничі, тепер Могильовської обл., Білорусія — п. 28. 08. 1929, Київ; поховано там само, урну з прахом М. замуровано в стіну одного з навч. корпусів УАСГН у Голосієві/ — укр. учений-рослинознавець, академік АН БРСР з 1928; у 1898 закін. Моск. с. -г. ін-т, тепер с. -г. академія ім. К. А. Тімірязєва; з 1900 працював на кафедрі ботаніки Київ. політех. ін-ту, з 1912 — на Київ. крайовій с. -г. дослідній станції, з 1920 — професор Київ. с. -г. ін-ту (тепер Укр. с. -г. академія). Досліджував грунтове оживлення с. -г. рослин, займався селекцією картоплі.

МАЛЬКО Микола Андрійович /н. 22. 04 (04. 05). 1883, Браїлів, тепер Жмеринського р-ну Вінн. обл. — п. 23. 06. 1961, Сідней, Австралія; поховано там само/ — укр. (УРЕ: рос.) диригент і педагог. Гри на фортепіано навч. у Одесі. 1909 закін. Петерб. консерваторію. Був диригентом Маріїнського театру (1909—18), директором нар. консерваторії і гол. диригентом симфонічного оркестру у Вітебську (1918—21). Працював у Москві, Харкові, Києві; 1925—28 — професор Ленінград. консерваторії і гол. диригент Ленінград. філармонії; з 1928 жив за кордоном; 1959 виступав в СССР. Автор книги «Основи техніки диригування» (1950).

МАЛЬКО Самійло /р. н. невід., Полісся — п. вересень 1988, Варшава; поховано там само, могила на варшавських Повонзках, неподалік похилої берізки в алеї Заслужених/ — бригадний генерал Війська Польського, українець родом з Полісся. У вересні 1939 захищав Варшаву від гітлерівців, був палким укр. патріотом, один із засновників УСКТ, часто виступав в україномовній пресі Польщі, зберіг не лише відданість справі, якій служив, але й пам’ять роду свого. В УРЕ не представлено.

МАЛЬОВАНИЙ Володимир Григорович /н. 1848, Катеринославщина, тепер Дніпропетровщина — п. 20. 02 (10. 03). 1893, Томськ, тепер РФ; поховано там само/ — укр. поет. Був вільним слухачем Новорос. ун-ту в Одесі; з 70-х рр. 19 ст. брав уч. у революц. русі (під ім’ям Григорія Петрова), діяльності укр. Одес. громади. 1879 М. заслано до Сибіру (м. Балаганськ), звідки втік за кордон. У Женеві зблизився з М. Драгоманович; 1883 нелегально поверонувся в Україну, вдруге заарештовано й заслано до Томська. Автор революц. віршів (поширювалися в списках), спогадів. Один з віршів «Не потурай» за пропозицією П. Грабовського І. Франко вмістив в антології «Акорди» (1903). Доля ін. його творів невідома. Пітримував зв’язки г І. Карпенком-Карим, М. Комарович, Є. Чикаленком та ін. укр. письменниками й громад. -культурними діячами.

МАЛЬЧЕВСЬКИЙ Антоній /н. 03. 06. 1793, Варшава або с. Княгинин, тепер Дубнівського р-ну Рівненської обл. — п. 02. 05. 1826, Варшава, Польща; поховано там само/ — польс. поет, представник т. з. укр. шк. в польс. л-рі. Навч у Кременецькій гімназії (1805—11); в 1821—24 жив у с. Ласкові (тепер Володимир-Волинського р-ну Волин. обл.). Основний твір — поема «Марія. Українська повість» (1825), в якій відображено боротьбу між магнатами і дрібною шляхтою, опоетизовано при роду Поділля й Волині. Твір перекладено багатьма мовами, в т. ч. Й на укр. (уривки). На сюжет поеми М. Завадський, Ю. Зарембський, Л. Гроссман написали муз твори.

МАЛЬЦЕВ Михайло Олександрович /н.17. 01. 1862, м. Вологда, тепер РФ — п. 12. 11. 1954, Харків; поховано там само/ — укр учений, ветеринарний хірург. Закін. 1887 Харків. ветеринарний ін-т, у якому потім працював до кінця свого життя (з 1896 — професор); розробив методику багатьох операцій, удосконалив кастрацію творин. В УРЕ не представлено.

МАЛЬЦЕВ Олександр Філікісімович /н. 26. 03 (07. 04). 1855, кол. Тотемський пов. Вологодської губ., тепер РФ — п. 26. 11. 1926, Полтава; поховано там само/ — укр. лікар, доктор мед. наук з 1902. Закін. петерб. Медико-хірургічну академію, після чого працював при Казан. ун-ті під кер-вом В. М. Бехтерєва; з 1886 очолював Полтав. психіатричну лікарню; 1890 організував у Полтав. губ. колонію для психічно хворих (з безплатним лікуванням). Праці М. присвячені організації психіатричної допомоги в Полтав. губ. й питанням історії психіатрії та фармакології. Брав уч. у роботі Полтав. ученої архівної комісії.

МАМОНТОВ Яків Андрійович /пс. — Я. Лірницький, Я. Пан, Яшко, Ясь М. та ін. ; н. 22. 10 (03. 11). 1888, хутір Стрілиця (Стріличний), тепер с. Шапошникове Сум. р-ну Сум. обл. — п. 30. 01 (УРЕ та УЛЕ: 31. 01). 1940, Харків; поховано там само, могилу із зліквідованого компартійцями Міського цвинтаря в 70-і рр. 20 ст. перенесено на 13-е кладовище / — укр. драматург, театрознавець, педагог. Закін. Моск. комерц. ін-т; з 1920 викладав у вузах Харкова, брав чу. у літ. і театр. житті; з 1907 друкував оповідання й вірші — в газ. «Рада» і «Маяк», журн. «Ілюстрована Україна», «Українська хата», «Рідний край», «Літературно-науковий вісник», «Мистецтво», «Промінь», «Шлях» та ін. Написав багато п’єс, праць з теорії й історії театру, зробив чимало інсенізацій.

МАНАЙЛО Федір Федорович /н. 06 (19). 10. 1910, с. Іванівці, тепер Мукачівського р-ну Закарпат. обл. — п. 15. 01. 1978, Ужгород; поховано там само/ — укр. маляр, засл. худож. України з 1972. Закін. 1934 Вищу худож-промилосву шк. в Празі. Твори: «Старий бідняк» (1932), «На Івана Купала» (1933), «Гуцулка» (1939), «Гуцульське весілля», «Тяжке життя» (обидва — 1942), «Ми ждемо» (1943), «Нижньо-Бистринська ГЕС» (1959), «Долина вже квітне» (1961), «Прикордонні гори» (1964), «Шиянські гори» (1974); мозаїка в ресторані готелю «Ужгород» (1966) і ресторані «Верховина» в Києві (1968). Картини М. зберігаються в ДМУОМ, Закарпатському худож музеї та ін.

МАНАСТИРСЬКИЙ Антон Іванович /н. 02. 11. 1878, с. Завалів, тепер Бережанського р-ну Терноп. обл. — п. 15. 05. 1969, Львів; поховано там само/ — укр. маляр, нар. худож. України з 1957; у 1895—99 навч. у Краків. (Польща) академії красних мистецтв. Жив і працював у Львові, створив ряд пейзажів («Зима в Карпатах», 1904; «Міст над Прутом», 1914; «У Карпатах», 1951; «Гірський потік», 1955), жанрових картин «Ярмарок у селі Ділятині», 1914; «Два приятелі», 1920; «Паламар», 1932; «Вчора і сьогодні», 1940; «У таборі Кармелюка», 1950), картин на теми укр. нар. пісень, портрети. Твори М. зберагаються у Львів. ДМУОМ.

МАНДИЧЕВСЬКИЙ Євген Порфирович /пс. Фр. Улянович; н. 1873, с. Зарваниця, тепер Теребовлянського р-ну Терноп. обл. — п. 1929, Кам’янка-Струмилівська, тепер Кам’янка-Бузька Львів. обл. ; поховано там само/ — укр. письменник і педагог. Філологічну освіту здобув в ун-тах Львова, Граца (Австрія) та Берліна. Вчителював у Перемишлі (тепер Польща), Тернополі, Чернівцях. Був редактором пед. журн. «Молодіж» у Тернополі. Друкувався в журн. «Літературно-науковий вісник, „дзвінок“, газ. „Буковина“, „Діло“, „Руслан“, альманахах „З-над хмар і долин“, „Багаття“. Автор новелістичних зб. „З живого і мертвого“ (1901), „Судьба“ (1906), „ярмі“ (1907) та ін. ; невеликої повісті „Дві долі“ (1904) тощо.

МАНДИЧЕВСЬКИЙ Євсевій /н. 17. 08. 1857, с. Молодія, тепер Глибоцького р-ну Чернівец. обл. — п. 13. 07. 1929, Шульц, поблизу Відня (Австрія); поховано там само/ — укр. музикознавець, композитор, диригент, педагог. Доктор музикознавства з 1897. Муз. освіту здобув у Чернівцях (під керівництвом С. Воробкевича та А. Гржімалі), потім — у Віденському ун-ті. М. жив у Відні, був професором консерваторії, диригентом. Однак зв’язків з Батьківщиною не поривав, не раз приїздив у Чернівці. Написав 11 укр. хорів, у. т. ч. два — «Ой, діброво» і триголосий канон «І день іде, і ніч іде» — на слова Т. Шевченка. Обробляв нар. пісні (зокрема, укр., молд., рос.). Відомим є дослідженнями й виданнями творів Гайдна, Брамса, Шуберта.

МАНЕВИЧ Абрам Аншелович /н. 25. 11. 1881, м. Мстиславль, тепер Білорусія — п. 30. 06. 1942, Нью-Йорк, США; поховано там само/ — укр. маляр єврейс. походження. Навч. 1901—05 у Київ. худож. уч-щі, 1920 виїхав за кордон. Писав міські пейзажі, переважно Києва, портрети тощо. Спирався на здобутки імпресіоністів.

МАНЖУРА Іван Іванович /пс. — Іван Калічка, Ів. Мара, М-ра Ив. та ін. н. 19 (31). 10 (УРЕ та УЛЕ: 20. 10 (01. 11) 1851, Харків — п. 03 (15). 05. 1893, Катеринослав, тепер Дніпропетровськ; поховано там само, на міському цвинтарі, але сліди могили втрачено; 1968 «ЛУ» № 5 повідомила, що дніпропетровський журналіст В. Заремба та Ю. Німченко взялися розшукати могилу М., і їм поталанило встановити місце поховання. Поета було поховано в спільній загальній могилі для бездомних на краю Севастопольського цвинтаря, тепер (1968) це частина Севастопольського парку; міськвиконком ухвалив увічнити пам’ять М. ; на місці його поховання буде встановлено гранітну поліровану плиту й погруддя, а в середній шк. № 10 м. Дніпропетровська надано ім’я видатного поета-демократа/ — укр. поет, фольклорист, етнограф. Походив з родини дрібного чиновника, рано осиротів, виховувався в материної сестри — дружини О. Потебні, який відіграв важливу роль у формуванні таланту; батько зловживав алкоголем і часом на всіляких ночівлях прив’язував його до себе мотузком, аби не втік, старцював по Харків. та Білгород. губ. М. Прийнято на казенний кошт до Харків. гімназії, де тоді навчався й майбутній академік-фольклорист М. Ф. Сумцов, але згодом М. було виключено (з шостого класу) за «непокірну вдачу», як пише УЛЕ, т. 3, стор. 286. Сумцов пізніше друкуватиме в «Сборнике Харьковского историко-филологического общества» (№ 6, 1894) фольклорні матеріали М., а потім написав його буографію і видав зб. віршів. З 1870 М. став вільним слухачем Харків. ветеринарного ін-ту, та звідси було виключено як «неблагонадійного» без права вступу до будь-якого навчального закладу. Займав різні посади на Катеринославщині, мешкав серед убогого люду, як і батько страждав запоями, про що в УЛЕ мовчать, але збирав нар. творчість, вивчав побут людей, їх мову. З 1876 — доброволець сербської армії під час сербко-турец. війни. Повернувся в Україну після поранення, поселився в Катеринославі, працював у місцевій пресі. З 1887 — дійсн. чл. Історико-філологічного т-ва при Харків. ун-ті, з 1891 — Т-ва аматорів природознавства, антропології та етнографії при Моск. ун-ті. Літ спадщина М., хоч і невеличка, зате багата тематично, жанрово (вірші, казки, поеми, гуморески, приказки, байки тощо). Перекладав рос. та нім. поетів на укр. мову.

МАНЗІЙ Володимир Данилович /н. 23. 03. (04. 04). 1884, Київ — п. 22. 04. 1954; там само й поховано, могила на Новобайковому цвинтарі по гол. алеї за церквою, праворуч/ — укр. режисер, нар. артист України з 1940. Муз. освіту здобув у Київ. муз. уч-щі (1903). М. — один з фундаторів укр. рад. оперного театру; 1917—26 працював у театрах Одеси, Астрахані, Пензи, Харкова; 1928—53 (з перервами) — гол. режисер Київ. театру опери та балету ім. Т. Шевченка. Вистави: «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Золотий обруч» Б. Лятошинського, «Наймичка» М. Вериківського. «Іван Сусанін» М. Глинки, «Кармен» Ж. Бізе та ін.

МАНІЛОВ Григорій Феофанович /н. 16. 01. 1875, м. Ніжин, тепер Черніг. обл. — п. 29… 05. 1954, Миколаїв; поховано там само/ — укр. диригент, засл. діяч мистецтв України з 1950. Загальну та муз освіту здобув самотужки; 1925 у Миколаєві організував «Оркестр народних інструментів», яким керував до кінця свого життя. Автор багатьох пеперобок для оркестру нар. інструментів. В УРЕ не представлено.

МАНУЇЛЬСЬКИЙ Дмитро Захарович /н. 04. 10 (УРЕ: 21. 09 (03.10) 1883, с. Святець Кременецького пов. Волин. губ., тепер Мануїльське Теофіопольського р-ну Хмельн. обл. — п. 22. 02. 1959, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, ліворуч по гол. алеї, надгробок з написом: «Видатний діяч Комуністичної партії, Радянгської держави, Міжнародного комуністичного і робітничого руху Дмитро Захарович Маніїльський 1883—1959»; 29. 12. 1966 у Києві на перехресті вулиць ім. Жовтневої революції і вул. ім. Рози Люксембург відкрито памятника роботи скульпторів Вронського та Олійника й архітекторів М. Катерноги і Я. Ковбаси/ — укр. сов. парт. і держ. діяч, один з видатних керівників КП України й укр. держави, діяч міжнародного ком. і робітн. руху, академік АН України з 1944. Скінчив гімназію в Острозі, 1903 навч. у Петерб. ун-ті, закін. юр. ф-т Сорбонни (Франція, 1911). Один з організаторів Кронштадського і Свебарзького повстань 1906, за що його зарештовано й заслано. Втік з вологоджської в’язниці до Києва, де нелегально працював у військ. орг-ції більшовиків. Наприкінці 1907 емігрував до Парижа; 1912—13 вів нелегальну роботу в Москві й Петербурзі, вдруге емігрував за кордон, з 1922 переходить на роботу в Комінтерн; з 1944 — заст. голови Ради міністрів УРСР; є друковані праці з питань міжнародного ком. і робітн. руху.

МАНУЙЛО (Мануїл) /н. бл. 1100, Греція — п. після 1137, Смоленськ, тепер РФ; поховано?/ — перший з відомих у л-рі співців Київської Руси-України (крім легендарного Бояна). Згадується в літопису 1137 як співак «гораздий», тобто визначний. З Греції до Києва прибув з двома товаришами під час князювання Мстислава й став у нього, очевидно, придворним поетом; пізніше смоленським єпископом «євнухом» (скопець); був на синоді, який обрав митрополитом Клима Смолятича; у Смоленську зустрів князя Ростислава, був консервований 26. 04. 1136 або 1937.

МАНУЙЛОВИЧ Микола Васильович /н. ? — п. 1969, Київ; поховано?/ — ветеран укр. журналістики, кол. редактор газ. «Культура і життя», старший редактор політ. плаката. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

МАНЬКІВСЬКИЙ Борис Микитович /н. 11 (23). 03. 1883, м. Козелець, тепер Черніг. обл. — п. 24. 11. 1962, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, вул. Мечнікова, № 1 у Києві — меморіальна таблиця на фасаді корпусу № 3 Київ. міськ. лікарні ім. Жовтневої революції, де міститься клініка нервових хвороб ім. М., виготовлено з чорного граніту з бронзовим накладним барельєфом М. і написом: «У цій клініці з 1910 до 1962 року працював видатний радянський невропатолог академік Борис Микитович Маньківський». Урочисте відкриття таблиці відбулося 24 листопада 1964 р. Виготовлено за проектом архітектора-скульптора О. О. Банникова/ — укр. невропатолог, дійсн. чл. АМН СРСР з 1944, засл. діяч науки України з 1943. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту (1910); з 1922—59 — зав. кафедри Київ. мед. ін-ту; 1926—60 — наук. керівник організованого ним Київ. н. -д. психоневрологічного ін-ту і зав. кафедри Київ. ін-ту удосконалення лікарів. 1959—60 — зав. відділом вікових змін нервової системи геронтології ін-ту АМН СРСР. Праці М. присвячені нервовим захворюванням, пов’язаним зі змінами реактивності цілісного організму, розсіяному склерозу, нейроінфекціям, вивченням пухлин головного мозку, проблемам судинної патології головного мозку тощо. Створив неврологічну шк. в Україні.

МАНЬКО Леонід Якович /н. 17 (29). 03. 1863, Полтава — п. 17. 04. 1922, Єлисаветград, тепер Кіровоград; поховано там сам о/ — укр. драматург і актор дожовтневого театру. Автор соціально-побутових п’єс. 1882 встцупив до трупи М. Кропивницького; працював у трупах М. Садовського, Г. Деркача, О. Суслова, О. Суходольського, Д. Гайдамаки та ін. Автор кількох п’єс. У 1990-х рр. у Полтаві жив і працював брат М. — павло Якович, судовий діяч, талановитий публіцист.

МАРЕНКОВ Олексій Васильович /н. 13 (25). 03. 1886, м. Орел, тепер РФ — п. 1942, Харків (УРЕ: Київ); поховано?/ — укр. графік; 1905—12 навч. у Київ. худож. уч — щі в І. Селезньова, Г. Дяченка, Ф. Кричевського; був чл. АХЧУ. Працював у газузі книжної графіки, плаката; викладав у Харків. худож. ін-ті.

МАРИНИЧ Григорій Васильович /н. 17 (29). 11. 1876, с. Гупалівка, тепер Магдалинівського р-ну Дніпропетр. обл. — п. 11. 04. 1961, Дніпропетровськ; поховано там само/ — укр. актор, нар. артист України з 1943. На проф. сцені з 1906 у трупі П. Саксаганського та і. Карпенка-Карого; працював у різних театрах, 1925—57 — актор Дніпропетр. укр. драм. театру ім. Т. Шевченка.

МАРІНЕСКО Олександр Іванович /н. бл. 1913, Одеса — п. кінець 1950-х — поч. 60-х рр., Ленінград; поховано там само, на могилі споруджено пам’ятника/ — легендарний моряк-підводник часів 2-ї світової війни, командир підводного човна «С-13»; потопив на Балтиці найбільший корабель фашистської Німеччини «Вільгельм Густлов», на борту якого знаходилось 7 тисяч чоловік, серед них 3700 підводників. Це був цвіт фашистського флоту. М. мав зайти в атаку з боку моря, але там чекали нападу. Там ішли кораблі охорони. І командир підбирається до ворожого лайнера з боку берега. Небезпека полягала в тому, що коли б човен помітили, то йому б не вислизнути зі смертельної пастки. Три торпеди влучили в «Густлова»… Неймовірним було й те, як М. вивів «С-13» від загибелі. За човном гнались 4 міноносці й 3 сторожовика. На дно було скинено понад 200 бомб. «С-13» жива й продовжує боротьбу. Через кілька днів М. потопив ще один фашистський корабель. Та замість нагороди М. висилають на Колиму за порушення військового статуту: у фінському порту Турку він провів новорічну ніч з господинею тамтешенього ресторану. Це й стало гріхом, що перекреслив його всю легендарну біографію. Його називають підводником № 1; у музеї санкт-петербурзнької школи № 189 педагог Олена Павлівна Ждан зібрала все, що могла, про цю видатну людину. В жодних совєцьких енциклопедіях про нього — ні слова. Стараннями тієї ж таки Олени Павлівни і громадського комітету через десятиліття вже по смерті М. йому присвоєно звання Героя. У 2005 р. створено про нього художній фільм.

МАРІЯ ВСЕВОЛОЖА /н. 1-а пол. 12 ст., Україна — п. 1179, Київ; поховано там само, могила в Кирилівській церкві/ — укр. княгиня, дружина князя Всеволода II. В УРЕ не представлено.

МАРКЕВИЧ Григорій Іпатійович /н.1849, с. Вороньки, тепер Чорнухинського р-ну Порлтав. обл. — 1923, Полтава; поховано там само?/ — укр. громад. -культ урний діяч, видавець, фольклорист, письменник, диригент, пропагандист творів Т. Г. Шевченка; 1911—18 — диригент Укр. муз. гуртка в Полтаві, де й жив. Скінчив Полтав. духовн. семінарію, Київ. духовн. академію (1871); видавав часопис «Рідний край», редагований Оленою Пчілкою. Видав 5 томів творів Тобілевича, твори Кропивницького ще й ін. укр. книжки; чудовий знавець укр. л-ри, музики, фольклору. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

МАРКЕВИЧ Іван Іванович /н. 1877 — п. 09. 11. 1956, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі в районі нижньої тераси за церквою, таблиця з написом: «Художник Маркевич Иван Иванович ск. 09. 11. 1956 г. на 79 г. жизни/ — укр. художник. В УРЕ не представлено.

МАРКЕВИЧ Микола Андрійович /Маркович; н. 26. 01 (07. 02). 1804, с. Дунаєць, тепер Глухівського р-ну Сум. обл. — п. 09 (21). 04. 1860, с. Турівка, нині Яготинського р-ну Київ. обл. ; поховано там само/ — укр. історик, етнограф, фольклорист, поет. Закін. пансіон Гол. пед. ін-ту (Петербург). Писав і рос. мовою. Осн. твір М. — «История Малороссии» (т. 1—5, 1842—43). Досліджував нар. творчість, записував фольклор, вірування та прикмети, праця «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» (1860), видав 1831 зб. «Украинские мелодии», підготував 1848 до друку укр. -рос. словник (у частинах), тощо.

МАРКЕВИЧ Олександр Андрійович /н. 09. 04. 1894, с. Троїцьке, тепер Довгалівське Рокитнянського р-ну Київ. обл. — п. 05. 02. 1978, Київ; поховано там само/ — укр. кобзар. 1915 під час 1-ї світової війни було тяжко поранено, втратив зір. Вивчився грати на бандурі; в його репертуарі були укр. нар. пісні й думи, пісні на слова Т. Шевченка, С. Руданського, ін. укр. поетів. Брав уч. у 1-й нараді кобзарів 1939. Виступав 1939—41 у складі етнографічного ансамблю кобзарів.

МАРКЕВИЧ Олексій Іванович /н. 05 (17). 03. 1847, містечко Смош на Полтавщині, тепер с. Прилуцького р-ну Черніг. обл. — п. 17 (30). 06. 1903, Одеса; поховано там само/ — укр. історик, фольклорист, літературознавець, дійсн. чл. НТШ у Львові. Закін. 1869 філол. ф-т Новорос. ун-ту в Одесі; 1890—95 — викладач, а з 1893 — професор цього ж ун-ту. Один з активних чл. Одес. т-ва історії старожитностей, Таврійської ученої комісії. Співробітничав у «Записках НТШ». Автор праць з історії Пд. України, джерелознавства та історіографії. Читав лекції для широкої аудиторії (збиралось до 5000 осіб), користувався славою блискучого промовця, багато залишив неопубліковавних праць.

МАРКО ВОВЧОК (пс. Вілінської Марії Олександрівни. Див. Вовчок Марко).

МАРКОВ Йосиф /н. 25. 10. 1890, Львів — п. 27. 11., після 1962, Братіслава, Словаччина; поховано там само/ — визначний чехословацький учений, довголітній професор юр. ф-ту Братіславського ун-ту. Закін. 1913 юр. ф-т Львів. ун-ту, поглиблював освіту у Віденському та Ростовському ун-тах. Деякий час навчався в Москві, Празі та Бєлграді. Ще студентом опубл. кілька наук. праць. У центрі його уваги були юр. науки, гол. чином історія слов’янськогоправа. В цій галузі він був одним з кращих фахівців Чехословаччини. Окреме місце в наук. спадщині М. становлять його статті, присвячені нар. культурі українців Закарпаття. Цікавість до Закарпаття він успадкував від батька, який був у тісних стосунках з А. Добрянським, а 1888 відвідав Закарпаття в Чертіжному. 1910 М. здійснив довшу подорож по Закарпатській Україні, інтенсивно вивчав звичаєве право на Закарпатті; опубл. ряд наук. праць, а 1962 опублікував у журн. «Чехословацька етнографія» одну з найкращих своїх етнографічних праць «До історії етнографії Закарпатської України». Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

МАРКОВА Ксенія /р. н. і с. невід; померла в Празі, тепер Чехія; поховано там само, могила без догляду з часу поховання (відомості з 1967) / — укр. науковець, професор. В УРЕ не представлено.

МАРКОВИЧ Олександр Михайлович /н.20 (31). 07. 1790, с. Сваркове, тепер Глухів. р-ну Сум. обл. — п. 15 (27). 12. 1865; там само й поховано/ — укр. історик і етнограф. Закін. Харків. ун-т. Автор праць «Опис Малоросії» (незакінчено й неопубліковано), «Історична і статистична записка про дворянський стан і дворянські маєтності Чернігівської губернії» (1840; 1894), «Історичні нариси міста Глухова», «Історія Гамаліївського монастиря» тощо. 1859 видав у Москві в скороченому варіанті навелику частину 10-томних мемуарів свого діда Я. А. Марковича.

МАРКОВИЧ Опанас Максимович /н. 27. 01 (08. 02). 1922, с. Кулажинці, тепер Гребінківського р-ну Полтав. обл. — п. 31. 08 (УЛЕ: 20. 08; 01. 09) 1867, Чернігів; поховано там само. До історії могили. Працюючи в Сосниці, М. приїхав до Чернігова у справах, тут захворів і помер у домі О. Я. Кониського; поховали його приятелі й родина тодішнього губернатора С. П. Голіцина на Болдиній горі у Чернігові біля Іллінських печер, недалеко від церкви св. Іллі, насипали високу могилу і поставили великого хреста; 1927 хреста вже давно не було, могилу тяжко виявити, бо зрівнялася з землею, хоч громадським коштом 1899 було поставлено металевого хреста на цегляному підмурівку; 1962 могила вже була з надгробком, але дуже скромного вигляду; неподалік і могила М. М. Коцюбинського/ — укр. громад. діяч, фольклорист, етнограф, композитор. Закін. 1846 Київ. ун-т; за уч. у Кирило-Мефодіївському т-ві 1847 заслано до м. Орла, тепер РФ; тут працював і одружився з Марією Вілінською, майбутньою укр. письменницею Марком Вовчком, яку ж він ото й навчив укр. мові; в Україну повернулись разом 1851. У 1860—61 жив у Петербурзі, співробітничав у журн. «Основа», незабаром повернувся в Україну, зібрав багато зразків нар. творчості, особливо прислів’їв та приказок. 1857 написав музику до п’єси «Наталка Полтавка» І. Котляревського, яку поставив у Чернігові 1862 силами аматорського драмгуртка.

МАРКОВИЧ Яків Андрійович /н. 07. 10. 1696, м. Прилуки, тепер Черніг. обл. — п. 09. 11 (УЛЕ: 20. 09; 01. 10). 1770, с. сварків, тепер Сваркове Глухів. р-ну Сум. обл. ; поховано там само/ — укр. мемуарист 18 ст., з роду заможної старшинської родини єврейс. походження. 1713 закін. Київ. духов. академію, учень Феофана Прокоповича, був наказним лубенським полковником (1712, 1717, 1725), генеральним підскарбієм 1740—62; вів щоденник 1717—67, який склав 10 томів, частину його опублікував небіж Олександр Михайлович М. 1859; пізніше видання «Щоденника» здійснив О. М. Лазаревський. Оригінал же не зберігся.

МАРКОВИЧ Яків Михайлович /н. 16 (27). 10. 1776, Полтавщина — 1804 покінчив життя самогубством, Петербург; поховано?/ — укр. історик, брат Олександра Михайловича М. Навч. у Моск. універсальному пансіоні. Автор праці «Записки про Малоросію, її жителів та виробництво» (ч. 1, 1798).

МАРКОВИЧІ — нащадки пирятинського орендаря-єврея, походження Марка Абрамовича, починаючи з часів гетьмана Івана Скоропадського, який був одружений з дочкою Марка Абрамовича й відповідно наділив його великими землями й багатими повноваженнями. М. мали низку визначних укр. держ. і культур. діячів.

МАРКОВСЬКИЙ Михайло Миколайович /н. 08. 11. 1869, с. Ксаверове, тепер Городищенського р-ну Черкас. обл. — п. 30. 06. 1947, Київ; поховано там само/ — укр. літературознавець. Закін. 1893 історико-філол. ф-т Київ. ун-ту. Працював у Києві: шкільним учителем, викладачем робітничо-селян. і комуніст. ун-тів, зав. кафедроою інозем. мов. Ветеринарного ін-ту. Автор праць «Антоний Радивиловский, малорусский проповедник 17 в.» (К., 1894), «Бродячий анекдот в малорусской народной словесности» (1895) та ін. праці. Писав про Шевченка, Гоголя, Тургенєва, Котляревського тощо.

МАРТИНОВИЧ Порфирій Денисович /н. 24. 02 (07. 03). 1856, с. Костянтинівка, тепер Сахновщанського р-ну Харків. обл. — п. 15. 12. 1933, м. Красноград Харків. обл. ; поховано там само/ — укр. художник, фольклорист, етнограф. Навч. 1873—81 у петерб. АМ. Творчий шлях почав з малюнків до «Енеїди» І. Котляревського, вивчав побут селян, створив галерею портретів укр. селян с. Вереміївки на Золотонощині, поміщиків, управителів, дяків; опублікував кілька праць з укр. фольклору та етнографії.

МАРТИНЮК Сергій /н. 1921, с. Оришківці, тепер Гусятинського р-ну Терноп. обл. — п. 09. 07 1994, Варшава, Польща; поховано там само, могила на православному цвинтарі на Волі/ — укр. вояк за волю, активний чл. укр. громади Варшави. Закін. Кременецьку гімназію і став студентом Львів. політехніки, але війна перервала навчання. Вступив до лав тих, котрівіддалися визвольній боротьбі за самостійність України, в лавах УПА під псевдо «Граб» змагався на Холмщині, де життєва доля з’єднала М. з Анною Милик, яка також ділила з ним воєнне лихоліття. Просидівши шість років по сибірських таборах і в’язницях, М. повертається в Польщу, де вже мешкала його родина, і продовжує навчання у Варшавській політехніці. По закінченні стає електроніком-конструктором. В УРЕ не представлено.

МАРТИНЮК Тамара /н. 1924, м. Рівне — п 15. 10. 1943 разом з матір’ю Ганною розстріляно німецько-фашистським гестапо, там само й поховано?/ — укр. патріотка, чл. ОУН, під час німецької окупації діяла в підпіллі в м. Рівному як зв’язківець між київ. центром ОУН; за намовою кадебіста 14 листопада 1943 було заарештовано разом з матір’ю на Крутинській вулиці, де вона мешкала, а 15 жовтня обох було розстріляно. Назвати б вулицю в Рівному її іменем! В УРЕ, звісно, не представлено.

МАРТОВИЧ Лесь /Олекса Семенович; н. 12. 11. 1871, с. Торговиця, тепер Городенківського р-ну Івано-Фр. обл. — п. 11. 01. 1916, с. Погорисько, тепер Жовківського р-ну Львів. обл. ; поховано в с. Монастирок того ж р-ну. До історії могили. Тяжко хворий М. 1911 оселився в с. Улицько-Середневичах (тепер Рава-Руського р-ну Львів. обл.), під час 1-ї світової війни його зроблено наглядачем за полоненими в с. Погориському, де він і помер; полонені поховали його в с. Монастирок Львів. обл. ; по війні селяни зробили надгробок, на якому було викарбувано: «Пам’ять славного хлопського сина не згине!», та власті не дозволили його встановити; за совєтів селяни сіл Торговиці й Погороиська назвали свої артілі його іменем / — укр. письменник і громад-культурний діяч, доктор права з 1914. Навч. у гімназіях Коломиї (1882—90) і Дрогобича (1890—92), з 1892 — на юр. ф-ті Львів. ун-ту; через нестатки залишив навч., 1909 екстерном закін. ун-т. Працював помічником адвоката в містечках Галичини. Літ. діяльність почав 1888 віршами. Автор зб. оповідань «Нечитальник» (1900), «Хитрий Панько» (1903), «Стрибожий дарунок» (1905), повість «Забобон» (1910—11), опублікував В. Гнатюк.

МАРТОМ Дмитро Григорович /н. ? — п. ?, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі в спільній огорожі з монументом Віри Попової (обеліск), надгробок — залізний хрест, бляшана табличка з написом: «Мартом Дмитрій Геогргіевич»/ — чи не який нащадок великого укр. скульптора Івана Петровича М. ? В УРЕ не представлено.

МАРТОС Іван Петрович /н. 1752 (УРЕ: 1754), м. Ічня, тепер Черніг. обл. — п. 17. 04. 1835, Петербург; поховано там само, могила на Смоленському православному цвинтарі, надгробок з аписом: «Мартось Ивань Петровичь, ваятель. Ум. 5 апреля 1835 на 90 г. Оть вдовы ненутешной — благодетелю супругу. Поставлень вь 1836 году». Дата народження не збігається. На тому ж Смоленському цвинтарфі є могила, надгробок з написом: «Мартось Елизавета Николаевна, ум. 8 января 1861 г. На 54 г.»; тут же інша могила з надгробком і написом; «Мартось Петрь Ивановичь, р. 18 февраля 1794, ум. 5 октября 1856»; на Волковому православному цвинтарі є могила, надгробок з написом: «Мартос Эмилия Кондратьевна, дочь д. ст. сов., р. 21 февраля 1834, ум. 5 мая 1854»/ — укр. (УРЕ: рос.) скульптор, представник класицизму, походив з укр. козаків; 1764—73 навч. у петерб. АМ в Л. Ролланда та Н. Ф. Жілле; 1773—79 — пенсіонер АМ у Римі. Починав скульптор з надгробків: укр. гетьманові К. Розумовському в Батурині (1803—05), П. Румянцеву-Задунайському для Києво-Печерської лаври в Успенському соборі (зруйнований більшотвиками вщент), Є. Куракіній (1792), Є. Гагаріній (1803, обюидва в Петербурзі), І. Висоцькому в Києві; пам’ятник Мініну і Пожарському в Москві (1804—18); це перший пам’ятник у Білокам’яній, прототипами (моделями) скульптор узяв своїх синів, а росіяни цей монумент вважають символом боротьби рос. народу з інтервентами; А. Е. Рішельє в Одесі (1823 — —28), М. Ломоносову в Архангельську (1826—29, встановлено 1832), Потьомкіну-Таврійському в Херсоні (1829—35) та ін. Викладав у петерб. АМ (1779—1835, з 1794 — професор, з 1814 — ректор). Чимало надгробків М. до горбачовської «перестройки» зберігалося в Донському монастирі Москви. Тоді це був філіал Музею архітектури ім. Щусєва. Там, до речі, в розлогій анотації було сказано, що М. не рос., а саме укр. скульптор.

МАРТОС Іван Романович /н. 1760 — п. 1831; поховано?/ — укр. письменник. Навч. у Київ. духов. академії; кабінет-секретар укр. гетьмана К. Г. Розумовського, відомими є кілька його творів; під кінець життя занурився в містицизм, був завзятим масоном. В УЛЕ не предс тавлено.

МАРТОС Олексій Іванович /н. 1790, Петербург — п. 13 (25). 08. 1842; там само й поховано?/ — укр. історик, син видатного укр. скульптора Івана Петровича М. ; працював військ. інженером у Києві, уч. рос. -турецької війни 1806—12, війни з французами 1812; у 1821—42 перебував на цивільній службі. Автор 3-томної «Історії України і козаків» (рукопис утрачено); з цієї праці опубліковано лише окремі уривки в журн. «Северный архив», 1822, № 73—14; 1823, № 6. Мемуари М. доведені до 1812, надруковано в «Русском архиве» (1893, № 7—8). М. — один з прототипів же пам’ятника Мініну й Пожарському в Москві.

МАРТОС Сергій Петрович /н. 22. 10 (03. 11). 1865, с. Іванівка Лохвицького пов. Полтав. губ. (тепер у Полтав. обл. є чотири села з навою Іванівка, а в Лохвицькому р-ні нема, про що УЛЕ мовчить) — п. 04. 10. 1911, с. Рунівщина, тепиер Полтав. р-ну Полтав. обл. ; поховано в с. Войнівка, тепер Чутівського р-ну тієї самої обл./ — укр. письменник. Походив з козацької родини. Його ба тько П. І. Мартос власним коштом видав 1840 Шевченкового «Кобзаря». М. навч. у Полтав. гімназії (не закінчив). Служив на торг. Флоті. Внаслідок тривалої хвороби в тратив зір. Друкував власні твори, переважно енергійні вірші, байки, також перекладав з рос. та польс. поезії, друкуючи в журн. «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», деклама торі «Розвага», антології «Українська муза». Автор зхб. Віршів «Дума і пісня сліпого» (1903), зб. прози «Бажання отця диякона» (1906) тощо.

МАРТЯК Олександр /н. 14. 01. 1834, с. Вапеник Свидницького округу, тепер Словаччина — п. 05. 07. 1888, Свидник, тепер Словаччина; поховано там само. Зборівський поміщик К. Батек фінансував спорудження пам’ятника на могилі М./ — укр. громадський діяч у Словаччині, юрист. Походив з родини священика, але освіту здобув світську. Закін. юр. студії, спрацював службовцем окружного управління у Свиднику, з 1873 і до кінця життя — окружний суддя там само. Справжній патріот свого народу, один з фундаторів «Спілки Івана Хрестителя», заснованої русинами-українцями в Пряшеві 1862. О. Павлович присвятив М. кілька віршів. Його шанували русини, словаки й чехи. В УРЕ не представлено.

МАРФІЄВИЧ Микола Іванович /н. 20. 03. 1898, с. Іспас, тепиер Вижницького р-ну Чернів. обл. — п. 02. 09. 1967, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. письменник, канд. філол. наук з 1947. Закін. 1920 Чернів. учит. семінарію; вчителював у рідному селі, був ув’язнений румун. окупаційною владою, емігрував до Сх. України. Працював викладачем у київ. вузах. Перші зб. віршів «Між верхами» (1922) і «Квіти» (1923); належав до літ. орг. «Західна Україна». Окремими книжками виходили: «Микола Шугай» (1927), п’єса «Збудуємо Дніпрельстан» (1928), поваість «Проти бояр» (1929) тощо.

МАРЦІНКОВСЬКИЙ (Marcinkowski) Антоній /пс. — Альберт Гриф, А. Новосельський; н. 29. 01. 1823, с. Мостище, тепер у складі смт Гостомеля Київ. обл. — п. 12. 09. 1880, Київ; поховано там само/ — польс. критик, прозаїк, етнограф, фольклорист. Закін. 1844 Київ. ун-т. Автор побутових повістей «Дві сестри» (1855), Марія», «Старий конторник» (обидві — 1859), «Поденник складського куратора» (1858), «Зла доля» (1870). Виступав у пресі з рецензіями, статтями з естетики л-ри. Представник міфологічної шк. у фольклористиці. Цікавився укр. фольклором; опублікував праці»Степи, моря і гори» (1854?), Український народ, його пісні, казки, перекази, повір’я, лікувальні таємниці, одяг, танці, ігри і т. д.» (т. 1—2, 1857), «Наддніпрянське пограниччя. Нариси про українське суспільство 18 ст.» (т. 1—2, 1863).

МАРЧЕНКО Марфа /Березовська, Авсюкевич; н. 2-а пол. 19 ст. — п. після 1906; поховано?/ — одна з найвідданіших учениць і співробітниць театру Миколи Садовського; працювала з 1906, була корифеєм жіночої групи хору, дуже добре танцювала. В УРЕ не представлено.

МАР’ЯНЕНКО Іван Олександрович /справж. — Петлюшенко; н. 28. 05 (09. 06.) 1878, хут ір Сочеванов, поблизу села Мар’янівки, тепер Бобринецького р-ну Кіровоград. обл. — п. 04. 11. 1962, Харків; поховано там само, на могилі пам’ятник/ — укр. актор, режисер, педагог, театральний діяч, нар. артист СРСР з 1944, учень і послідовник М. Кропивницького. По закін. 1895 Куп’янського повітового уч-ща у проф. трупі свого дядька М. Кропивницького; спочатку пом. режисера, потім актором; з 1899 по 1906 працював у трупі О. Суслова, 1906 вступив до театру М. Садовського в Києві, де виконав ролі Михайла, Василя («Не судилось», «Циганка Аза» Старицького), зіграв безліч ролей у багат ьох укр. та зарубіж. спектаклях; з 1935 — у Харків. укр. держ. театрі ім. Т. Шевченка, де працював ще з 1923 у театрі «Березіль» і зіграв ролі: Хома Кичатий («Назар Стодоля» Шевченка), Смалько («Мартин Боруля» Карпенка-Карого) та ін. професор — з 1946.

МАСІЄВСЬКИЙ (Масєвський) Іван /н. 1-а пол. 17 ст. — п. під кінець 2-ї пол. того ж ст., Почаїв; поховано?/ — укр. гравер 2-ї пол. 17 ст. ; працював у Почаєві, гравюри переважно релігійно-культового призначення. В УРЕ не представлено.

МАСЛОВ Василь Іванович /н. 21. 12. 1884 (02. 01. 1885), м. Ічня, тепер Черніг. обл. — п. 22. 03. 1959, Київ; поховано там само/ — укр. російськомовний літературознавець, етнограф, педагог, брат С. І. Маслова. 1909 закін. Київ. ун-т; працював у ньому викладачем, пізніше — в Пед. ін-ті. Автор праць з рос. л-ри («Літературна діяльність К. Ф. Р — илєєва», 1912; «До питання про народність М. Ю. Лермонтова.», 1939; «Іван Андрійович Крилов. Життя і творчість», «Пушкін і декабристи» — обидві 1951; «Зацікавлення Стерном у російській літературі кінця 18 і початку 19 ст.», 1924, «Народність і фольклор декабристів», 1941); «Українська етнографія першої половини 19 ст.», «Рільницьке знаряддя і техніка за пам’ятками Райковецького городища феодальної доби» тощо.

МАСЛОВ Василь Павлович /справж. — Маслій; н. бл. 1841 — п. 12. 12. 1880, Москва; поховано там само/ — укр. письменник і громад. діяч. Автор першої біографії Т. Г. Шевченка рос. мовою, з яким був добре знайомий. Вчився наприкінці 50-х рр. 19 ст. у 1-й київ. гімназії; зустрічався з Т. Шевченком 1859. коли збирав матеріали до його біографії, а також метеріали з історії України; працював і як історик та археолог. Наприкінці 60-х рр. викладав у Строгановському уч-щі (Москва) історію. Відігравав помітну роль у тодішній укр. громаді в Москві.

МАСЛОВ Сергій Іванович /н. 17 (29). 11. 1880, м. Ічня, тепер Черніг. обл. — п. 11. 01. 1957, Київ; поховано там само, могила на Лук’янівському цвинтарі, по гол. алеї праворуч/ — укр. літературознавець, книгознавець і педагог, приват-доцент з 1914, професор з 1935, чл. -кор. АН України з 1939, доктор філол. наук з 1943, брат В. І. Маслова. 1898 вступив до Київ. політех. ін-ту, 1900 перейшов до Київ. ун-ту і 1907 закін. його по істор. -філологічному ф-ту. Перше дослідження «Лірники Полтавської і Чернігівської губерній» (1902). Автор численних українознавчих праць.

МАСЛОВ Степан Володимирович /н. 19. 11. 1895, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ — п. 08. 07. 1960, Львів; поховано там само/ — укр. поет, перекладач, син В. І. Масляка. Навч. на філософ. ф-ті Укр. таємного ун-ту у Львові; 1924, рятуючись від поліції, емігрував до Чехо-Словаччини, де закін. 1928 Пед. ін-т при Укр. вільному ун-ті (Прага); працював учителем, був чл. літ. об’єднання «Гроно». Публікував свої твори в журн. «Вікна», «Нова культура», «Нові шляхи» та ін. 1945 повернувся на Батьківщину; з 1946 — ст. викладач Львів. ун-ту; перекладав з рос., чес., словац., польс., нім. мов.

МАСЛОВИЧ Василь Григорович /н. 1793, Харків — п. 1841, Петербург; поховано там само/ — укр. журналіст і письменник. Закін. 1816 Харків. ун-т, видавав журн. «Харьковский Демокрит», після закриття якого переїхав до Петербурга, де й жив до смерті. Частину власних віршів надрукував у журн. «Харьковский Демокрит»; більшість творів лишилась у рукописах.

МАСЛОВСЬКИЙ Опанас Федорович /н. 1739, за ін. даними — 1753, с. Церковище, тепер с. Підлісне Козелецького р-ну Черніг. обл. — п. 26. 09 (07. 10) 1804, Київ; поховано там само/ — укр. лікар. Навч. у Київ. духовн. академії й у моск. Медико-хіріргіч. шк. (закін. 1772 підлікарем). 1774 здобув звання лікаря, 1784 — лікар Київ. намісництва, де на основі власної практики боротьби з чумою в Москві організував карантиин. Ступін доктора медицини М. присвоєно 1792; з 1785 — губернський лікар у Києві, з 1801 — інспектор київ. лікарс. Управи; викладав у Київ. духовн. академії. Автор ряду праць з акушерства, інфекційних захворювань, ботаніки, токсикології тощо.

МАСЛЮЧЕНКО Варвара Олексіївна /н. 1902 — п. 1983, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — актриса укр. театру й кіно, дружина Остапа Вишні. Почала свою діяльність у театрі ім. Т. Шевченка 1922, працювала в театрі ім. І. Франка, «Березолі», Харків. театрі юного глядача, харків. Червонозаводському театрі. Після арешту чоловіка було звільнено з театру яе дружину ворога народу; 1935 дістала дозвіл на постійне проживання з чоловіком, виїхала з Харкова на Печору, де перебував тоді на засланні О. Вишня. Після скасування дозволу опинилася в Архангельську, де влаштувалася на роботу в театрі рбітничої молоді; 1938 виїххала з дочкою Раненбург Рязанської обл. (тепер м. Чаплигін Липецької обл., РФ), 1938—43 грала в периферійних театрах, 1944 разом з О. Вишнею переїхала до Києва. В театрі більше не працювала, знімалася в кіно, брала уч. у постановках укр. телебачення, активно популяризувала творчість свого видатного чоловіка. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

МАСЛЮК Віталій Петрович /н. 04. 05. 1920, с. Старий Вишнівець, тепер Збаразького р-ну Терноп. обл. — п. поч. березня 2005, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі/ — укр. літературознавець, перекладач, доктор філологічних наук з 1980, Закін. 1951 Львів. ун-т, працював у ньому з 1963. Досліджував укр. латиномовну поезію 16—19 ст. Журн. «Дзвін» № 3, 2005 подав про нього посмертний спогад.

МАСЛЯК Володимир Іванович /пс. і крипт. — Володимир залукович, Бережанець, Вуйко Влодзьо, Овсій Паленичка, Ратай, Судислав, Яромир Шило, В. И. М., С-ав та ін. ; н. 14. 09. 1858, с. Сернки Середні, тепер с. Діброва Рогатинського р-ну Івано-Фр. обл. — п. 15. 07. 1924, Львів; поховано там само/ — укр. письменник, перекладач, критик, журналіст. Навч. у Львів. та Краків ун-тах; працював у редакціях газ. «Діло», «Нова реформа» (Краків), журн. «Зеркало», «Нове зеркало», з 1888 викладав у гімназіях Станіслава (тепер Івано-Франівськ), Перемишля, Золочева, Коломиї, Бучача, Львова. Автор кількох поет. зб., низки статей; переклав ряд творів В. Гюго, Ф. Шіллера, Л. Ненадовича тощо.

МАСОХА Петро Омелянович /н. 16. 09. 1904, с. Хрещатик, тепер Черкас. р-ну Черкас. обл. — п. липень 1991, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. актор театру й кіно. 1922 вступив до Київ. ін-ту ім. М. Лисенка на акторський курс, яким керував Лесь Курбас; одночасно з навчанням працював у театрі «Березіль». 1927 починається робота в кіно: «Людина з лісу» Г. Стабового, «Фата моргана» Б. Тягна, «Тринадцять» М. Ромма, «Вершники» М. Савченка, «Кривавий світанок» О. Швачка. Найповніше розкривається багатогранний талант М. у фільмах О. Довженка: «Арсенал», «Земля», «Іван», «Щорс». По війні доля М. склалася менш щасливо, що було зумовлено репресіями проти укр. культури. М. — автор цікавих спогадів, про Л. Курбаса, О. Довженка, ін. майстрів нашої культури.

МАСЮК Каленик Вакулович /н. 1878, с. Дибинці, тепер Богуславського р-ну Київ. обл. — п. 03. 06. 1933; там само й поховано/ — укр. майстер худож. кераміки. Виготовляв миски, тикви, дзбани, кахлі, розписуючи їх технікою ріжкування (розпис ріжком). У розписах М. переважають рослинні мотиви в поєднанні із зображенням птахів та людських постатей. Твори М. зберігаються в музеях Києва, Львова, Полтави, Петербурга, РФ.

МАТВІЙЧУК Микола Филимонович /н.27. 07 (09. 08) 1904, с. Ольгопіль, тепер Чечельницького р-ну Вінн. обл. — п.19. 09. 1993, Львів; поховано там само, могила на Личаковому цвинтарі/ — укр. літературознавець, доктор філол. наук, професор. Трудові діяльність розпочав 1922 робітником на цукровому з-ді. Згодом закін. Київ. кооперативний ін-т (два ф-ти) і після п’ятирічної праці в журналістиці зайнявся літературознавством. 1937 закін. Літ. ін-т у Москві й почав працювати в Моск. музеї ім. М. Горького при Ін-ті світової л-ри АН СРСР. 1941 брав уч. в обороні Москви, після демобілізації жив і працював у Львові: філіал Ін-ту л-ри АН України у Ль вові, згодом у львів. відділенні Ін-ту мистецтвознавства, фольклоруу та етнографії. М. — автор фундаментальних праць: «Перший воістину народний поет», «Роль Франка в розвитку фольклористичної науки» тощо. Брав активну уч. у політ. -громад. і літ. житті.

МАТВЄЄВ Олександр Павлович /н. 20. 04 (02. 05) 1816, кол. Орловська губ., тепер РФ — п. 23. 05 (04. 06) 1882, Київ; поховано там само/ — укр. акушер-гінеколог. 1841 закін. мед. ф-т Моск. ун-ту, з 1844 — професор Київ. ун-ту. Праці присвячено вивченню післяпологових захворювань, питанням лікування хронічного вивороту матки тощо.

МАТВІЄНКО Оникій Матвійович /н. 1899, с. Кічкари Радомишльського пов. Київ. губ., тепер Радомишльський р-н Житомир. обл. — 1938 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. мовознавець, письменник, чл. літ. орг-ції «Плуг», доцент мовознавства, наук. співробітник ВУАН, перекладач; твори для дітей: «Омелькова мрія», «Загірня комуна», віршована поемав про лікнеп, наук. праці: «Стилістичні паралелі» (проти пуризму), 1932; стпатті з мовознавства. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

МАТЕЗОНСЬКИЙ Костянтин /н. 1794, Наддніпрянська Україна — п. 27. 12. 1858, Ужгород; поховано там само, могила на цвинтарі під Ужгородським замком; 1881 на могилі М. шанувальники його таланту з с. Криниці Іршавського р-ну встановили пам’ятника, доставленого в Ужгород таємно, з написом: «Здесь почивает в Бозе Константин Матезонский, основатель „Гармоний“. Незабвенному Батькови в вченую память и признательность верное потомство»/ — укр. муз. діяч, реформатор хорового співу на Закарпатті; 1833 заснував в Ужгороді перший 4-голосний хор «Гармонія», який, крім церковних творів, виконував укр. нар. та рос. пісні. Хор існував понад сто років і відігравав важливу роль у поширенні хорового співу на Закарпатті.

МАТУЛІВНА Ніна /справж. — Матуль Антоніна-Марія Іванівна; н. 12. 06. 1902, Львів — п. березень 1944; там і поховано?/ — укр. письменниця, режисер, актриса. 1919—20 — у Червоній армії. Закін. у Львові вчит. Семінарію і драм. шк. За револ. ц. діяльність зазнала переслідувань, відбувала ув’язнення у луцькій в’язниці, звідки звільнено на вимогу прогресивної гролмадськості. Одна з організаторів Робітничого театру у Львові, була його режисером. 1932 переїхала в совєцьку Україну. Працювала актрисою в харків. театрі «Березіль», чл. літ. орг-ції «Горно», «Західна Україна». Писала оповідання, вірші (здебільшого на революц. тематику). Окремими виданнями вийшли книги «З сільських настроїв» (1930) і зб. оповідань «Без концесії» (1932). Автор кількох інсценізацій.

МАТУШЕВСЬКИЙ Федір Павлович /крипт. — Ф. М-ський, М. Ф. Павлович та ін. ; н. 08 (20). 06 1869 (УЛЕ помилково наводить 1871), м. Сміла, тепер Черкас. обл. — п. 21. 10. 1919, Атени, Греція; поховано там само 22. 10. 1919 на цвинтарі; збереглося тогочасне фото надгробка: на невисокому постаменті укр. мовою вирізблено «Федір Матушевський 1869—1919»; могилу облямовують чотири бруски-обеліски, з’єднані вгорі бильцями три руки, що і є огорожею, За відомостями з 1965 могили вже немає/ — укр. патріот, громад. -культурний діяч, публіцист, літ. критик. 1889 закін. Київ. ун-т; працював у журн. «Киевская старина», «Украинская жизнь» (Москва), був редактором газ. «Громадська думка», «Рада», один із засновників вид-ва «Вік», був чл. Центральної Ради, 1919 — посол УНР до Греції. Автор багатьох публіцист. Та історико-літ. ст атей, нарисів про визначних постатей укр. л-ри, громад-культурного життя. Найважливіші з них: «Божий чоловік. Пам’яті дорогого вчителя О. Я. Кониського» (1903), «В. Антонович при світлі автобіографії та даних історії» (1909), «Великі роковини. До 50-ліття смерті Тараса Шевченка» (1911), «З останніх літ життя В. М. Доманицького», «Жертви перехідної епохи. Анатоль Свидницький. Луборіцькі» (оюидві — 1912) та ін. М. був одружений з Вірою Олександрівною Поповою, дочкою приват-доцента Харків. вет. ін-ту Олександра Васильовича Попова, який помер, коли Вірі було всього 2 роки; виховував Віру її дід по матері — протоієрей Тимофій Павлов. Віра закін. із золотою медаллю Харків. жін. гімназію, а 1897 — і Бестужівські курси в Петербурзі; 1903 вона закін. Жін. мед. ін-т і лікувала по земських лікарнях, а з 19014 — хірургом у військ. шпиталях, потім — терапевтом, гінекологом і педіатром по мед. закладах Києва. Одночасно брала уч. у громад. роботі. Не раз зазнавала утисків по службі та від поліції. Разом з чоловіком створили зразкову високоідейну укр. родину і обоє віддали своє життя рідному народові. За совєтів Віра Олександрівна працювала в словниковій комісії ВУАН; 1937 під час культу особи Сталіна її було репресовано разом з молодшим сином — студентом Василем. Загинула в таборі 1944. Було в них троє синів: Юрій, Борис і Василь. Юрій помер на еміграції в Празі, де й поховано, Вас иль загинув у таборі, а Борис, хоч і був репресований, вернувся й жив у Києві (1968).

МАТЮК Віктор Григорович /н.18. 02. 1852, с. Тудорковичі, тепер с. Федорівці Сокальського р-ну Львів. обл. — п. 08. 04. 1912, с. Карів, тепер тієї ж обл. ; поховано там само/ — укр. композитор, теоретик музики. 1879 закін. Львів. духовн. семінарію, був сільським священиком. Основи музики вивчав у П. Бажанського, консульт увався в М. Вербицького, брав уроки в композиторів і диригентів І. Гуневича та І. Лаврівського. Автор вокальних творів (у т. ч. солоспівів «Веснівка», «З слезою в оці підійду», «Родимий краю», пісень на слова Г. Гейне, кантата «Гамалія» — для хору, басового соло і фортепіано, 80-і рр.), музики до мелодрам «Кипрал Тимко», «Наші поселенці» (1897), до драми «Трикнязі на один престіл» І. Франка та ін. Склав хорову зб. «Боян» (1884), «Руський співаник для шкіл народних» (1886), «Короткий начерк з гармонії і композиції» (1906).

МАТЮШЕНКО Борис /н. 1883 — п. 1944, Прага, Чехія; поховано там само/ — укр. політ. діяч, чл. РУП-УСДРП, медик, директор департаменту здоров’я за гетьмана П. Скоропадського, чл. укр. делегації на мирну конференцію в Париж, до 1922 — голова закордонного бюро укр. Червоного хреста. Фундатор (1922) 1 голова (1923—35) Спілки укр. лікарів у Чехії, професор-гігієнт і декан філософського ф-ту УВУ (1922—35). В УРЕ не представлено.

МАТЮШЕНКО Панас (Опанас) Миколайович /н. 02 (14). 05. 1879, с. Деркачі, тепер смт Харків. обл. — п. 20. 10 (02. 09). 1907 страчено в Севастополі; поховано?/ — один з керівників повстання на броненосці «Потьомкін Тавріческій». Працював робітником у Харкові в паровозному депо, потім — в Одес. порту. З 1900 служив на Чорноморському флоті в чині унтер-офіцера. Зблизився з соціал-демократами, вів революц. пропаганду. Під час повстання з 14 (27). 06. по 25. 06 (08. 07). 1905 був головою судової комісії для керівництва броненосцем. Після поразки повстання жив у Швейцарії, де зустрічався з Леніним, у Румунії, Америці; нелегально повернувся в Україну, в Миколаєві було заарештовано. За вироком військ. морс. суду М. повішено. В смт Деркачах установлено меморіальний обеліск. Деякі дослідники стверджують, що дане повстання мало виразно національно-визвольне забарвлення.

МАТЯШ Сергій /н. ? — 1934 загинув у сталінських катівнях; поховано?/ — укр. літ. критик. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

МАХИНЯ Пантелеймон Клименттійович /н. 10. 08. 1890, с. Валява, тепер Городищенського р-ну Черкас. обл. — 21. 05. 1922 убито куркулями; там само й поховано/ — революц. поет, працював на шахтах Донбасу, його вірші друкувалися в підпільних летючках, а в 1960-і рр. його тепло згадував С. М. Хрущов, який ніби працював на шахтах з М., та ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

МАХНО Нестор Іванович /н. 26. 10. 1888, с. Гуляйполе, тепер смт Криничанського р-ну Дніпропет. обл. — п. липень 1934, Париж, Франція; поховано там само, могила на паризькому цвинтарі Пер-Лашез, на надгробкові напис зроблено на його прохання: «Радянський комуніст Нестор Махно»/ — укр. анархіст, призвідець селянської війни в степах України, користувався авторитетом у селян і своїх бандитів-бійців, успішно воював проти всіх режимів і керівників, у тому числі й проти військ Головного отамана Симона Петлюри, називав його своїм класовим ворогом. М. вдало використовували московські комуно-єврейські сили, Ленін особисто нагородив четвертим за рахунком орденом Червоного Прапора за розгром Денікіна й витіснення з України петлюрівців. Червоні ж за наказом Троцького після штурму Перекопу, де махновці брали «в лоб» неприступний Турецький вал, і перебили всю «батькову» армію, після чого йому в серпні 1921 дали змогу разом з рештками своєї банди вирватися з оточення і втекти в Румунію, звідки дістався до Парижа, та там і дожив свого бандитського віку. Більшовики М. не вбили, як те зробили з Петлюрою, оскільки був таки свій. Мав 2 класи освіти церковно-приходської шк. У 16 років відвідував вечорами місцевий драм. колектив, котрий насправді був «ширмою» для організації революціонерів-анархістів — «Спілки бідних хліборобів». Майже 10 років прповів М. спершу в Акатуї, а після спроби втечі в Бутирській в’язниці в Москві, де познайомився з багатьма відомими анархістами: П. Аршиновим, В. Воліним та ін., які пізніше займуть ключові пости в його армії. За амністією Тимчасового уряду М. було звільнено й він поїхав на Катеринославщину. В Гуляйполі його знали як людину, котра мала досвід революц. боротьби й відразу обрали головою м ісцевої селян. спілки. Після Брестського миру Україна, як відомо, відійшла до Німеччини. М. перебрався до Москви, де зустрівся з Леніним і Дзержинським, які наказали йому розпочати в Україні громадянську війну. Ведучи ппроти німців війну, М. не пускав на звільнені території і червоні продзагони. В грудні 1918 армія М. захопила в петлюрівців найбільше місто півдня України — Катеринослав. З цього моменту батькове ім’я набуває воістину всеросійського масштабу. Москва безперервно надсилала до М. своїх комісарів з метою прилучити його на свій бік. В одній з телеграм до РВР республіки М. писав: «… заявляю вам, що я і мій фронт залишаться незмінно вірними робітничо-селянській революції, але не існститутом наситльства в особі ваших комісаріатів та надзвичайок, які чинять свавілля над місцевим населенням». Це не могло подобатись Москві, та вона змушена була з ним рахуватися. Наприкінці 1919 армія М. налічувла тисячу-другу штабу, бл. 800 тачанок з кулеметами, артилерія, допоміжні частини, всього бл. 5000 чоловік і тимчасових — в основному піхотних частин, які формувалися за мобілізацією з селян. Залежно від району мобілізація давала за одну ніч 10—15 тисяч, а то й більше бійців. Так звану будьонівську тачанку насправді придумав М. Він ніколи не міг бути вчителем, як бреше легенда, бо мав таки всього два класи освіти, не був військовим, навіть не служив в армії. Деякі дослідники стверджують, що М. не було заслано до Сибіру, а лише через запальний характер потрапив до в’язниці 1907. А в березні Одеський військ. -окружний суд засудив його до смертної кари. Однак як неповнолітнього за розпорядженням самого Столипіна його було помилувано, що просидів він з 4 липня 1911 до 2 березня 1917 у тій таки Бутирці. За кордоном М. жив без особливих статків, помер від старих ран, поранений був 12 разів, на війні втратив ногу. Про М. створено чимало брехливих фільмів, про нього писали О. Толстой, О. Гончар, В. Короленко, В. Сосюра, який, кажуть, в нього таки й служив. 1998 у Києві вийшла друком російськомовна кіноповість деякого В. Савельєва «Анархист» з хвалебною передмовою Б. Олійника. Як свідчать документи, ні Винниченко, ні барон Врангель, ні генерал Шкуро, ні лідери тодішніх численних партій так і не змогли визначити політичне кредо М. Та й як його визначити — анархіст!

МАХНОВЕЦЬ Леонід Єфремович /н. 31. 05. 1919, с. Озерна, тепер Бородянського р-ну Київ. обл. — п. 19. 01. 1939, Київ; там само й поховано/ — укр. літературознавець, історик,, археолог, перекладач і бібліограф, доктор філол. наук з 1966, лауреатр Держ. премії Українпи ім. Т. Шевченка. Підлітком пережив родинну трагедію, насильно вивезено з України. 1947 закін. Київ. ун-т. Протягом 1950—55 — наук. співробітник Держ. музею Т. Шевченка в Києві, 1955—73 — Ін-ту л-ри ім. Т. Шевченка АН України, 1975—85 — Ін-ту археології АН України. Автор книг «Гумор і сатира української прози 16—18 ст.» (1964), «Григорій Сковорода. Біографія» (1972), «Про автора „Слова о полку Ігоревім“» (1989), багатьох статей з питань давньої укр. л-ри. Зазнав утисків з боку компартійних рос. шовініств.

МАЦИНСЬКИЙ Іван Миколайович /н. 09. 04. 1922, м. Меджилабірці на Сх. Словаччині в родині залізничника — п. 14. 03. 1987, Пряшів; поховано там само/ — укр. поет, прозаїк, літ. критик, літературознавець, мистецтвознавець. Середню освіту здобув у Руській учит. семінарії в Пряшеві, потім навч. у Ви щій шк. суспільних наук у Празі (Чехія) та на філософ. ф-ті ун-ту ім. П. Й. Шафарика в Пряшеві. Працював директором Укр. нац. театру, завідував відділом Укр. л-ри Словацького пед. вид-ва в Пряшеві, був одним з організаторів журн. «Дукля» та укр. секції Спілки письменни ків Словаччини, яку довший час очолював, було неодноразово обрано чл. ЦК КСУТ, належав до активних організаторів громад. -культурного життя уукраїнців Пряшівщини. Перша зб. віршів рос. мовою «Белые облака» (1949), потім: «Наша мова» (1956), «Карпатські акторди» (1962), «Пристрітники» (1968), «Вінки сонетів» (1985). Плідною і важєливою була й перекладацька праця М., ще 1952 він видав «Антологию словацкой поэзии» в перекладі рос. мовою, згодом видав переклади класиків словац. Поезії Яна Ботто «Досвітні вогні» (1981), Сама Халупки «Провесни сонячного неспокою» (1984), Яна Краля «Орлами сизими підспіване» та Андрія Сладковича «Вибране». Кращі наук. праці: «Десять років професіональної сцени українського населення» (1965), «Кінець 18 — перша половина 19 ст. та життя і діяльність Василя Довговича» (1982) та ін. Почав укзадати «Некрополь Закарпаття», а також «Словник українських рим», який залишається в рукописі (1987).

МАЦІГАНОВСЬКА Ая /н. 08. 02. 1937, м. Рівне — п. 24. 06. 1989, Гданськ-Заспа, Польща; поховано на сопотському цвинтарі 28. 06. 1989 численною громадою українців і поляків Гданська, Кракова, Щеціна та ін. міст, виголошено було палкі прощальні слова, на могилі завжди живі квіти/ — укр. співачка, керівник хору й диригент, активний чл. УСКТ, культурний діяч. Дитинство її було тяжке. Ледве минуло дівчинці 6 років, фашисти як закладника повісили її батька, а матір заарештували; М. лишилась буквально на вулиці. Опікувалися нею добрі люди. Та через роки вона зустрілася зі своєю мамою — актриса, відома діячка УСКТ Олена Васьківська в Сопоті. В їхньому невеличкому помешканні гуртувалися укр. студенти, дискутували, співали, складали плани. Як лише з’явилась можливість, співали спочатку в гданській світлиці УСКТ. М. любила співати в дуеті з відомим художником Андрієм Ментухом, з Христею Цейко та зі Степанією Йопик. Вони концертували по різних містах Гданщини, популяризували укр. пісні. Згодом М. стала великою шанувальницею легендарного хору «Журавлі», в якому вона вела соло на слова В. Симоненка «Виростеш ти, сину,,,» Ось що писала з цього приводу варшавська газета «Наше слово» в 23 числі за 4 червня 1978: «… Після цих пісень наступають найбільш зворушливі хвилини концерту. Хор виконує „Виростеш ти, сину“ на слова Симоненка. Соло співала Ая Мацігановська. Оплескам немає кінця. Квіти, букети квітів. В очах слухачів сль ози…» 1956 у Новому дворі було зорганізовано хор. Дебут Новодвірського хору відбувся 9 червня 1957 у Жулаві на воєвідському святі пісні і танцю, де вперше лунала українська пісня. І хор з 30 осіб, яким керувала М., здобув загальне визнання й серед поляків. М. керувала й відомим на цілу Польщу хором «Чайка». На фестивалях у Польщі цей хор завжди займав чільні місця. В УРЕ не представлено.

МАЦІЄВСЬКА Лідія Володимирівна /за чоловіком — Моренець; н. 08 (20). 12. 1889, с. Кашпарівка, тепер Тетіївського р-ну Київ. обл. — п. 24. 12. 1955, Одеса; поховано там само, могила на Слобідському цвинтарі, поруч з могилою укр. артистки Кропивницької Марії Романівни, її матері/ — укр. актриса, нрар. артистка України з 1947. Виховувалася в родині М. Л. Кропивницького; 1908—18 гррала в укр. трупі Одес. т-ва тверезості, 1918—25 — в Одес. пересувному театрі ім. Т. Шевченка. М. — одна з фундаторів Одес. театру держдрами (з 1927 — Укр. драм. театр ім. Жовтневої революції), де працювала (з перервою) 1925—55. Ролі: Устя («Ой не ходи, Грицю» Старицького), Ганна («Безталанна» Карпенка-Карого), Лимериха («Лимерівна» Мирного), Ковшик («Калиновий гай» Корнійчука), Олена Петрич («Любов на світанні» Галана), Улита («Ліс» Островського), Дунька («Любов Ярова» Треньова) тощо. Викладала в Одес. театр. уч-щі та Харків. театр. ін-ті.

МАЦУРЕВИЧ Іполит Купріянович /н. січень 1882, с-ще Глуськ, тепер Могильовської обл., Білорусія — п.22. 07. 1939, Київ; поховано там само/ — укр. хімік, академік АН України з 1939. Закін. 1907 Київ. ун-т, у якому й працював. Наук. праці присвячені дослідженням у галузі органічного синтезу, зокрема синтезу бетаоксикислот, спиртів за реакцією Гріньяра, сірчистих похідних 1, 2, 4-триазолу тощо.

МАЧТЕТ Григорій Олександрович /н. 03. 09. 1852, м. Луцьк — п. 14. 08. 1901, Ялта; поховано там само, могилу виявлено на Аутському цвинтарі/ — укр. (УЛЕ: і рос.) письменник, уч. народницького руху. Навч. у гімназіях Немирова (виключено 1865 за півчуття польс. повстанню 1863) та Кам’янця-Подільського (виключено 1868 за політ. неблагонадійність). 1870—72 учителював у Могилів-Подільському та Кам’янці-Подільському, зблизився з М. Старицьким; 1872—74 був в Америці, вернувшись, узяв уч. у народницькому рухові, було заслано до Архангельська, згодом — до Зх. Сибіру. Літ діяльність почав 1874, значну чяастину творів написав на матеріалі історії, життя, побуту укр. нар. одк; зустріч з М. Коцюбинським та лесею Українкою справила на нього незабутнє вражіння. Автор пісні «Замучен тяжелой неволей», укр. переклад 1876 — «В неволі скатований люто».

МАЯК Й. Ф. /н. 1878 — п. ?; поховано?/ — укр. актор дожовтневого театру, ветеран сцени. За совєтів грав на сцені Одес. театру ім. Жовтневої революції. Опублікував спогади про М. Л. Кропивницького «Митець і громадянин». В УРЕ та УЛЕ не представлено.

МАЯКОВСЬКИЙ Володимир Володимирович /н. 07 (19). 07. 1893, с. Багдані, тепер місто Багдаді, Грузія — 14. 04. 1930 скінчив життя самогубством, хоч є вагомі версії про те, що його вбили чекісти, Москва; поховано там само, могила на Новодівичому цвинтарі, в старій його частині, надгробок — постамент з погруддям роботи скульптора Кибальникова та архіт. Заварзіна, завжди живі квіти, його іменем названо майдан і станцію метро в Москві, де 1958 встеновлено чудового пам’ятника, 1937 відкрито в Москві Бібліотеку-музей М., 1941 на поетовій батьківщині створено літ-меморіальний музей, у Харкові на фасаді Б-ки ім. В. Короленка встановлено меморіальну таблицю, де сказано про поетів виступ у тому приміщенні/ — рос. сов. поет, укр. роду, тісно пов’язаний з укр. культурою; він писав: «Я з діда-козак, а з другого — січовик», маючи на увазі свого діда — кубанського козака і укр. походження своєї матері, уродженої Павленко (з херсонських селян); він з любов’ю висловлювався про велич і простоту укр. мови у вірші «Борг Україні». М. багаторазово бував в Україні. Його вірші чимало укр. поетів перекладали укр. мовою.

МАЯЦЬКА Марта /уроджена — Якузишин; н.1910, Україна — п. 22. 11. 1989 після довгої недуги, Париж, Франція; поховано там само, похоронні відправи відбулися 27 жовтня 1989 у храмі св. Симона УАПЦ в Парижі/ — укр. довголітня с півачка церковного хору парафії УАПЦ в Парижі. В УРЕ не представлено.

МЕГЕДИНЮК Марко Степанович /н. 1842, с. Річка, тепер Косівського р-ну Івано-Фр. обл. — п. 1912; там само й поховано/ — укр. нар. різбяр. Виготовляв тарілки, скриньки, барильця, свічники, топірці, хрести, цимбали й оздоблював їх геометричним орнаментом з різнокольорового бісеру ніжних й тонко згармонізованих відтінків. Твори М. експонувалися на виставках у Кракові (1887), Львові (1894, 1905), Коломиї (1912); зберігаються в Укр. музеї етнографії та худож. промислу у Львові.

МЕГИК Петро /н. бл. 1904, Буковина — п. 26. 08. бл. 1997 на 93-му році життя, Філадельфія, США; поховано там само/ — укр. художник і громад. діяч у США. На Буковині минули його дитинство і юність. Закін. варшавську АМ, у польс. столиці викладав малювання, був одним із засновників укр. мистецького гуртка «Спокій», 1944 виїхав до Німеччини, а через 5 років — до Філадельфії, де жив і працював до кінця життя. 1952 був фундатором, учителем та адміністратором Укр. мистецької студії. Творчість М. сприймається легко, бо він ніколи не вдавався до якихось ви — вертів, не тяжів до авангардистських напрямів. Художником Божою ласкою назвав цього майстра пензля мистецтвознавець Євген Блакитний: «Перше загальне враження від Мегика-митця — це врівноваженість, гармонія, прагнення досконалості в його творі… Нічого зайвого, нічого випадкового. Навіть сильних кольорових контрастів уникає митець. — зрівноважена композиційна побудова твору, добрий рисунок, гармонійно, зі смаком підібрана колірна гама, добре розроблені плани в краєвидах — їхня перспектива!» Виставлявся на міжнародних виставках. Були його виставки в Києві, Львові й Чернівцях. Охоче спілкувався з українськими енциклопедистами. Проте вони його до УРЕ не включили.

МЕЖЕНКО /справж. — Іванів-Меженко Юрій Олексійович; н. 06 (18). 06. 1892, Харків — п. 24. 11. 1969, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. біліограф, книгознавець, літературознавець. Закін. 1917 Моск. ун-т. очолював 1918 секцію з охорони б-к при Наркомосі України, 1919—22 — голова ради Всенародної б-ки України при ВУАН, 1919 — директор Гол. книжкової палати в Києві, 1922—31 — директор Укр. НДІ книгознавства, редактор журн. «Бібліологічні вісті», 1934—45 — зав. відділом бібліографії Публ. б-ки України при ВУАН (тепер ЦНБ ім. Вернадського НАН України). Автор багатьох праць з бібліографії й книгознавства, зокрема «Українська книжка часів Великої революції» (1927) тощо. М. спершу свої твори підписував Іванов-Меженко, справжнє ж його прізвище Іванов, а Меженко взяв з прізвища своєї няні. На схилі віку підписувався тільки Меженко, коли ж до рук потроапляли кол. твори за підписом Івано-Меженко, безжально нищив.

МЕДВЕДСЬКИЙ (Недзвєдський) Юліан /н. 18. 10. 1845, Перемишль, тепер Поль — ща — п. 07. 01. 1918, Львів; поховано там само?/ — укр. геолог. Закін. Віден. ун-т 1869; працював у Віден. держ. геол. ін-ті, з 1873 — професор Львів. політех. ін-ту; опублікував 50 наук. праць, присвячених стратиграфії та геол. будові Прикарпаття тощо. В УРЕ не представлено.

МЕДВІТ Іван /н. ? — п. 07. 02. 1995, Перемишль, тепер Польща; поховано там само?/ — укр. спортивний діяч у Польщі, футболіст, легкоатлет, володар Кубка Перемишля, шанувальник укр. спорту в Перемишлі, один із засновників спортивних гуртків «Беркут» і «Сян». Його друзями в команді були: Л. Лозинський, Я. Турко, С. Дигдалевич, Л. Доротяк, І. Парика та багато ін. Це вони в 1930-і рр. приносили славу Перемишлеві, його укр. команді. На Кубкові, завойованому М. в 1933, написано: «Мандрівна нагорода др. Нестеровича за волосний біг навпростець. І. М. У. С. К. Беркут, Перемишль, 1933 р.» В УРЕ не представлено.

МЕЛЕТІЙ ДРУГИЙ /Вуяхович Михайло; н. 1-а пол. 17 ст. — п. 06. 02. 1697, Київ; поховано там само, могила в Києво-Печерській лаврі, але тепер усі давні поховання зліквідовано й слідів не лишилося/ — архімандрит Києво-Печерської лаври з 09. 12. 1690. Обрання цього архімандрита було безприкладним в історії Києво-Печерської лаври: 1690 Варлаама Ясинського було висвячено на митрополита київського і лавра дістала царський дозвіл вибрати настоятеля. Лавра звернулась до гетьмана Івана Мазепи, який прислав військ. суддю Михайла Вуяховича й чернігівського полковника Якова Лизогуба бути присутніми при обранні; 16. 11. 1690 зібрались у Братській трапезі провадити вибори, але «братія» відмовилась від запропонованих трьох кандидатів і за давнім звичаєм вільними голосами одностайно обрали Михайла Вуяховича, підняли на руки й віднесли у Велику церкву, де й оголосили його настоятелем; постригли в ченці під ім’ям Мелетія, висвятили на диякона, потім на священика; 09.12. 1690 його призначили архімандритом. В УРЕ не представлено.

МЕЛЕНСЬКИЙ Андрій Іванович /н.1766, Москва — п. 1833, Київ; поховано там само, могила на Щекавицькому цвинтарі, знищеному більшовиками в 1930-і рр./ — укр. архітектор, прендставник укр. класицизму в архітектурі. Навч. у Москві (1775), з 1786 — в експедиції кремлівського будівництва (та в Петербурзі 1787—92, у. Дж. Кваренгі). 1799—1829 — гол. архітектор Києва і керівник «губернської канцелярії». Брав уч. у створенні генерального плану Києва (1808—09), враховуючи його неповторний ландшафт. Відновив ряд споруд на Подолі після пожежі 1811, збудував перший театр (імовірно, 1806), низку особняків, корпус «присутственних» місць (1806—10), будинок дворянського зібрання (всі — на Печерську), церкву Різдва (1814) — всі не збереглися; контрактові будинки (1800—01; 1817), пам’ятник на честь повернення Києву магдебурського права (1802—08), церкву-ротонду на Аскольдовій могилі (1810), новий корпус Київ. духовн. академії (1824); Воскркесенську церкву і будинок ігумені у Флорівському монастирі (1824); перебудував церкву Миколи Доброго (1800—07), дзвіницю Флорівського монастиря та ін. З 1811 після пожежі М. було виділено переплановану практично на місці згорілої ділянки у 27-у кварталі площу, яка отримала номер 379. Тут М. жив до самої смерті. Сучасна адреса: вул. Хорива, номери 11—13/11. Саме цей будинок є тепер єдиним об’єктом, безпосередньо пов’язаним з пам’яттю одного з перших гол. архітекторів Києва. Та київська міська адміністрація досі (1999) не звернула увагу на цю унікальну для нашої пам’яті споруду. Та й архітектора забуто. Як казав Шевченко, «Може так і треба… ?»

МЕЛІХАРЧІК Андрій /н. 16. 01. 1917, с. Парниця на Ораві, Словаччина — п. раптово в ніч на 31. 05. 1966, Братіслава; поховано там само/ — визначний словацький учений-фольклорист, професор філософського ф-ту Ун-ту Коменського в Братіславі, канд. філософ. наук. Навч. на філософ. ф-ті Ун-ту Коменського з 1935, де вивчав етнографію та слов’янську філологію; працював на пед. і наук. роботі; особливо палку любов плекав до культури українців; з його ініціативи зродився перший том «Українських народних казок Східної Словаччини», зібраних В. Гнатюком. Допомагав і при складанні дальших томів місцевих нар. казок та ін. публікацій. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ ж не представлено.

МЕЛЛЕР Вадим Георгійович /н. 13 (26). 04. 1884, Петербург — п. 04. 05. 1962, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, по гол. алеї ліворуч, надгробок з написом: «Заслужений діяч мистецтв України Вадим Георгійович Меллер 26. 4. 1884—4. 5. 1962. Від українського театрального товариства»/ — укр. театральний худ. єврейс. походження, засл. діяч мистецтв України з 1942. Закін. юр. ф-т Київ. ун-ту, відвідував Київ. худ. шк. (1903—05). Закін. мюнхенську АМ 1912, навч. У «Вільних майстернях» Парижа (1912—14). Працював у галузі станкового та монументального малрства, книжкової графіки. З 1920 — у Першому театрі Укр. рад. республікми ім. Т. Шевченка (Київ), 1922—46 — в Харків. укр. драм. театрі ім. Т. Шевченка (до 1935 — «Березіль»), на сцені якого оформив вистави «Джіммі Хігінс» Л. Курбаса за Е. Сінклером (1923), «Диктутура» Микитенка (1930), «Тетнулд» Ш. Дадіані (1932), «Богдан Хмельницький» (1939), «Фронт» (1942) Корнійчука та ін. 1953—59 М. працював у Київ. укр. драм. театрі ім. І. Франка («Вишневий сад» Чехова, 1946), («Король Лір» Шекспіра, 1959) та ін.

МЕЛЬНИК Андрій /н. 12. 12. 1890 — п. 01. 11. 1964, Люксембург; поховано там само/ — полковник Армії УНР, один з організаторів корпусу Січових Стральців та активний уч. повстання проти гетьмана П. Скоропадського; з січня 1919 — начальник штабу УНР при Головному отамані С. Петлюрі; в еміграції жив спочатку в Празі, а з 1922 у Галичині, був в’язнем польс. тюрем та нім. концтабору; після смерті Є. Коновальця став головою проводу Укр. націоналістів (ПУН).

МЕЛЬНИК Володимир Олександрович /н. 04. 06. 1941, м. Ніжин Черніг. обл. — п. серпень 1997, Київ; поховано там само/ — укр. літературознавець, критик, кандидат філол. наук з 1979, доктор філософії (УВУ, Мюнхен) з 1993. Закін. 1967 Київ. ун-т; працював у пресі, очолював відділ критики й бібліографії журн. «Дніпро», з 1984 — в Ін-ті л-ри ім. Т. Шевченка НАН України. Автор книжок «Сюжети. Конфлікти. Характери.», «Мужність доброти», «Дієвість художнього слова» (у співавторстві), «Валер’ян Підмогильний», «Суворий аналітик доби», співавтор багатьох літ. -критичних видань, лауреат Держ. премії України ім. Т. Шевченка та премії ім. О. Білецького.

МЕЛЬНИК (за чоловіком — Антонович) Катерина Миколаївна /н. 1859, Кременчук, тепер Полтав. обл. — п. після 1926, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, поруч зі склепом Тишкевичів, у спільній огорожі з могилою В. Б. Антоновича. Обидві могили були без написів, дуже занедбані, зовсім без доголяду; на поч. вересня 1966 на могилі М. установлено табличку з написом: «Антонович Катерина Миколаїіна (уроджена Мельник). Народилась 1859 р., поменрла… Український історик, археолог, етнограф. Дійсний член НТШ»/ — укр. історик, археолог, дружина укр. історика В. Б. Антоновича. Навч. у жін. гімназії та на Вищих жін. курсах у Києві; працювала над археологією, опублікувала праці за редакцією В. Б. Антоновича; багато істор. розвідок з історії України, звіти з археологічних рорзкопів тощо. В УРЕ не представлено.

МЕЛЬНИК Онисим Петрович /н. 03. 03. 1923, с. Красноставка, тепер у складі с. Добра Маньківського р-ну Черкас. обл. — п. 12. 09. 1969, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. письменник. Навч. у Київ. пед. ін-ті; працював у пресі. Автор роману «Не шуми, серце» (1965), повістей та оповідань, що увійшли до книжок «Про що думаєш, сину?» (1963), «Четверта не загине» (1970), зб. поезій «Гуцули сходять з гір» (1956), «Уклін тобі, земле» (1970), «Ми зросли на вітрах» (1961).

МЕЛЬНИЧЕНКО-САМІЙЛЕНКО Павло Микитович /н. 1877 — п. 30. 04. 1959, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, за церквою, поблизу від давнього склепу, в огорожі, таблиця з написом: «Павло Микитович Мельниченко-Самійленко помер 30 квітня 1959 р. на 82 році життя»/ — відомостей про нього нема. В довідниках не представлено.

МЕЛЬНИЧУК Олександр Савович /н. 12. 07. 1921, с. Писарівка, тепер Кодимського р-ну Одес. обл. — п. наприкінці березня 1997, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. мовознавець, академік АН України з 1985, чл-кор. АН СРСР з 1981. Закін. 1947 Київ. ун-т; з 1950 — в Ін-ті мовознавства АН Ураїни (з 1961 — зав. відділом загал. і слов’ян. мовознавства). 1971—78 — академік-секретар Відділення л-ри, мови і мистецтва АН України. Голова Комітету наук. термінології при Президії АН України, гол. редактор журн. «Мовознавство». Автор досліджень із загального, індоєвропейського та слов’ян. мовознавства.

МЕЛЬНИЧУК Тарас Юрійович /н. 20. 08. 1939 т (УЛЕ: 1938), с. Уторопи, тепер Косів. Р-ну Івано-Фр. обл. — п. 29. 03. 1995 перед світанком на 56-му році життя, Коломия (УЛЕ: Чернівці); поховано на високій горі в рідному селі Уторопах, неподалік від місця, де стояла його рідна хата/ — укр. поет, з 1958 навч. у Чернів. ун-ті, 1968—72 — в Літ. ін-ті ім. Горького в Москві; працював у редакціях газет Прикарпаття й Буковини, лісорубом у Комі АРСР, шахтарем на Донбасі, будував Криворізький гірнитчо-збагачувальний комбінат, теслював у Красноярському краї, був слюсарем-машиністом на Одес. залізниці. 1972 репресовано, встановлено адміністративний нагляд, позбавлено роботи й спалили хату його дитинства. Ос-танні свої (також нелегкі) роки він прожив у карпатській столиці Коломиї. Автор зб. «Несімо любов планеті» (1967), «Із-за грат» (1982, Торонто), «Князь роси» (1990; Держ. премія України ім. Т. Шевченка, 1992), «Строфи із Голгофи» (1990, Великобританія). Про репресії в УЛЕ — ні словечка.

МЕЛЬНИЧУК Юрій Степанович /н. 07. 05. 1921, с. Мала Кам’янка, тепер Коломийського р-ну Івано-Фр. обл. — п. 12. 08. 1963, Львів; поховано там само/-укр. публіцист і літературознавець. Друкуватися почав 1939. Навч. у Республ. Партшколі ЦК КПУ. Закін. екстерном Львів. ун-т (1950), з 1951 — гол. ред. журн. «Жовтень» (тепер «Дзвін»). Чимало видав червоного пустомельства.

МЕНК Володимир Карлович /н. 01. 02. 1856, м. Архангельськ, тепер РФ — п. 27. 12. 1920, Київ; поховано там само/ — укр. художник-пейзажист. Навч. у петерб. АМ (1876—81), з 1882 експонував свої твори на виставках передвижників; у кінці 80-х рр. переїхав до Києва, викладав малювання в гімназіях та уч-щах Києва. В УРЕ не представлено.

МЕНЧИЦЬ (Менчиц) Володимир Амфросійович /пс. — Господар; н. 1837, с. Містечко Вчорайше, тепер с. Ружинського р-ну Житом. обл. — п. 16. 03. 1916, Київ; поховано там само, могила на Лук’янівському цвинтарі/ — укр. фольклорист і етнограф. Навч. у Київ. духов. академії. Знав усі слов’янські мови, а також франц., нім., латинь, грецьку, санскрит; на 3-му курсі нервово захворів і залишив навчання, став мандрувати по Україні, вивчав життя, записував нар. пісні, казки, легенди. Був у Галичині, Австрії, Німеччині, зустрічався з видатними людьми, деякий час жив у Петербурзі, знав М. Костомарова, П. Куліша. В 60-і рр. оселився в Катеринославі, одружився, дружина мала 900 десятин землі, які він продав і відкрив кілька книгарень у Херсоні, Миколаєві, Єлисаветграді, аби нести знання в народ, був культур. працівником, а не комерсантом. Наприкінці 60-х рр. переїхав до Єлисаветграда й при книгарні відкрив бібліотеку. Проповідував життя близько до природи: спав на свіжому повітрі, купався до морозів, ходив босоніж. Багато його етнографічних записів опублікував М. Драгоманов, згадував добром про нього І. Франуко. Чимало його матеріалу ще лежить у рукописах.

МЕНЦИНСЬКИЙ Модест Омелянович /н. 29. 04. 1875, с. Новосілки, тепер Великі Новосілки Мостиського р-ну Львів. обл. — п. 11. 12. 1935, Стокгольм, Швеція; поховано там само/ — видатний укр. оперний співак (драматичний тенор). Співу навчався під керівництвом В. Висоцького у Львові та Ю. Штокгаузена у Франкфурті-на-Майні, де 1901 дебютував на оперній сцені. Виступав у Відні, Лондоні, Берліні, Бейруті, Копенгагені, Амстердамі. 1905—10 — соліст опери в Сткогольмі, 1910—26 — в Кельні. 1903 та 1908—09 співав у Львів. оперному театрі. Був відомий як камерний співак — виконавець творів, зокрема укр. композиторів Лисенка, Січинського, Людкевича. Широко пропагував укр. муз. культуру за кордоном. Про М. написано десятки статей і монографій у зарубіжній та укр. пресі. Серед них і укр. музикознавець М. Головащенко, який їздив у дослідницьких справах до Стокгольма.

МЕТЛИНСЬКИЙ Амвросій Лук’янович /пс. — Амвросій Могила, Амвросій, Мітла, Земляк та ін. ; н.1814, с. Сари, тепер Гадяцького р-ну Полт. обл. — п. 17 (29). 07. 1870, Ялта; поховано там само, останні роки життя провів у Ялті, хворів на меланхолію, в нападі якої поранив себе із револьвера й помер/ — укр. поет, фольклорист і видавець. Брат С. Л. Метлинського. Навч. у Гадяцькому повіт. уч-щі та гімназії. Закін. 1835 Харків. ун-т, працював у ньому пом. бібліотекаря. Захистив 1843 магістерську дисертацію «О сущности цивилизации и значении ее элементов» і зайняв посаду професора рос. словесності Харків. ун-ту. Після захисту 1849 докторської дисертації «Погляд на історичний розвиток теорії прози й поезії» (вид. 1850) працював 1849—54 ординарним професором Київ. ун-ту; 1854—58 — знову професор Харків. ун-ту. Після 1858 подорожував по Німеччині, жив у Женеві, Сімферополі, Ялті. На думку академіка М. Сумцова, зміна праці у вузах України М. була зумовлена тим, що тодішні рос. шовіністи не давали йому працювати з укр. тематикою. Літ. діяльність почав у 1830-і рр. Входив до літ. гуртка Ізмаїла Срезнєвського і належав до покоління харківської шк. укр. письменників-ромагнтиків. Друкував вірші в альманахах «Молодик» і «Сніп», зб. віршів «Думки і пісні та ще дещо» (1839, разом із вступною статтею «Заметки относительно южнорусского языка»). Збірник також містить переклади та переспіви з чес., словац., польс. та нім. нар. поезії і літературних творів. 1848 видав 5 випусків «Южнорусского сборника», де вміщував і власні твори, а також — М. Петренка, С. Александрова, М. Макаровського, Г. Квітки-Основ’яненка з короткими їхніми життєписами. Це була високо ерудована людина й палкий патріот України.

МЕТЛИНСЬКИЙ Семен Лук’янович /пс. — Семен Родина, Марко Онука; н. бл. 1814, с. Сари, тепер Гадяцького р-ну Полтав. обл. — п. після 1864 (УЛЕ: 1867), там само; поховано?/ — укр. поет і етнограф, чл. Рос. географ. т-ва. Брат А. Л. Метлинського. Навч., імовірно, в Гадяцькому повіт. уч-щі; в 40-х — 5-х рр. — колезький реєстратор у Гадячі. Автор зб. «Мова з України» (ч. 1, 1858) тощо.

МЕФОДІЙ /див. Кирило і Мефодій; н. бл. 815, м. Солунь, тепер Македонія — п. 06. 04. 885; поховано?/ — один з першовчителів слов’ян, проповідник православної християнської церкви, разом з братом Кирилом (Костянтином) сприяв розвиткові писемності в слов’ян.

МЕЧНИКОВ Ілля Ілліч /н. 03 (15). 05. 1845, с. Іванівка, тепер Куп’янського р-ну Харків. обл. — п. 02 (15). 07. 1916, Париж, Франція; поховано там само, урна з прахом м. зберігається в б-ці Ін-ту ім. Л. Пастера/ — укр. біолог, один з основоположників еволюційної, порівняльної патології, мікробіології та імунології, почесний чл. петерб. АН з 1902, українець родом; дитинство провів у с. Панасівці, тепер Дворічанського р-ну Харків. обл. 1864 закін. фіз. -математичний ф-т Харків. ун-ту, при Петерб. ун-ті захистив магістерську (1867), а 1868 — докторську дисертації, а з 1867 — доцент Одес. ун-ту. 1866 разом з М. Ф. Гамалією та Я. Ю. Бердахом заснували в Одесі першу в царській Росії бактеорологічну станцію. Через утиски царської адміністрації залишив Росію й переїхав працювати в Париж до Л. Пастера, проте підтримував тісні зв’язки з рідною йому Україною. 1911 відвідав Київ, станітарно-бактеорологічну станцію. М. був чл. багатьох академій наук світу й наук. т-в. Відкрив явище фатоцитозу, за що 1908 отримав Нобелівську премію. Росіяни ж його називають «великим русским ученым». Така в них звичка — привласнювати чуже.

МЕЩЕРСЬКА Ганна Юхимівна /справж. — Пащенко; н. 01. 06. 1876, Київ — п. 01. 04. 1951, Одеса; поховано там само/ — укр. актриса, нар. артистка України з 1946. Сценічну діяльність почала 1895 у Черкасах; до жовтневого перевороту — на рос. сцені, з 1921 — в укр. драм. театрах Києва, Харкова, Полтави та Донбасу. Основна творча діяльність пройшла в Одесі (1927—51). У журн. «Нове мистецтво» (№ 16, 1926) на обкладинці вміщено рисований тушшю її портрет з мізансценами, тоді вона грала в Полтав. театрі ім. Т. Шевченка.

МИГУЛА /н. 1-а пол. 17 т. — + після 1684; поховано?/ — короткочасний гетьман Правобережної Уукраїни, обрано в Немирові 1684 замість убитого гетьмана Куницького. В УРЕ не представлено.

МИДЛОВСЬКИЙ Ісидор Михайлович /крипт. — Т. Ш. ; н. 04. 02. 1854, с. Саджавка, тепер Надвірнянського р-ну Івано-Фр. обл. — + 18. 07. 1916, Львів; поховано там само/ — укр. актор, громад. -культурний діяч і письменник. Закін. 1877 Львів. ун-т. Працював 1883—1913 юристом у Тернополі, там же був режисером укр. аматор. Театру (1890—10), головою співочого т-ва «Боян» (1901—10). Автор побут. мелодрам з життя селян «Капраль Тимко» (1875), «Інвалід» (1881, було заборонено австр. цензурою), побут. драми «Наші поселенці» (1897, переробка п’єси «Селянська еміграція» польс. драматурга В. Л. Анчиця). Створив лібретто оперет «Нещасна любов» (1885) та «Опир» (бл. 1885, одноактівка на демонологічну тему), музику до всіх написав В. Матюк; п’єси М. ставили Руський нар. театр у Львові, аматорські гуртки.

МИЗИНЕЦЬ Влас /справж. — Матчук Василь Володимирович; н. 08. 05. 1907, с. Запілля, тепер Любомльського р-ну Волин. обл. — + 11. 08. 1943, за допомогу красним партизанам закатовано фашистами; поховано?/ — укр. письменник, чл. літоб’єднання «Горно»; друкувався з 1928 у журн. «Вікна», «Західна Україна», «Металеві дні», «Червоний шлях». За життя вийшла зб. оповідань «Виконати!» (1932), цикл віршів тощо.

МИКИТАСЬ Василь Лазарович /н. 23. 10. 1924, с. Жовте П’ятихатського р-ну Дніпропетр. обл. — + 20. 03. 1999, на 75-у році життя, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. літературознавець, педагог, доктор філол. наук з 1971, професор з 1990. Закін. Дніпропетр. ун-т; працював 1955—70 в Ужгород. ун-ті, 1970—74 — в Ін-ті історії АН України, з 1974 — зав. відділом рупописних фондів і текстології, з 1979 — зав. відділом давньої укр. л-ри, з 1985 — провідний наук. співробітник Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Л-ну діяльність розпочав з немічних віршів, що з’являлись у піонерській газ. «На зміну» з благословення П. Тичини. М. — автор багатьох книжок, серед яких: «О. В. Духнович», «Український письменник-полеміст Михайло Андрелла», «Давні рукописи й стародруки», «Літературний рух на Закарпатті другої половини 19 ст.», «Галузка могутнього дерева», «Проти фальсифікації спадщини Лесі Українки», «Правда про Василя Стефаника», «Через гори і кордони», «З ночі пробивалисся…», «Іван Франко — дослідник української полемічної літератури». Один з авторів колективних літературознавчих досліджень.

МИКИТЕНКО Іван Кіндратович /пс. — Петро Бунь, Незаможник, Андрій Похмурий; н. 25. 08 (06. 09) 1897, с. Рівне, тепер Новоукраїнського р-ну Кіровоград. обл. — + 18. 10. 1937, Київ; поховано? В березні 1956 на черговий запит до прокуратури УРСР письменникова дружина отримала відповідь, що 18 жовтня 1937 тіло І. Микитенка з вогнестрільною раною «в области виска» було знайдено на околиці Києва поблизу Шовкобуду, і що судовомедичною експертизою тоді ж констатовано смерть внаслідок самогубства, хоч відомо, що М. з дому пішов 4 жовтня, аби здати в НКВС особисту зброю; раніше ж рідним сповіщали, що за рішенням харків. трійки 27. 03. 1938 його вислано на 10 років у режимні табори без права переписки, тому і є підстави гадати, що кадебісти замітали свої сліди, а письменникову смерть просто імітували/ — укр. письменник. Походив з селян. родини. Закін. Херсон. військово-фельдшерську шк. Під час 1-ї світової війни служив фельдшером у фронтових лазаретах, 1919—22 працював сільс. лікарем на Єлисаветградщині; з 1922—26 навч. в Одес. мед. ін-ті. Тоді ж почав друкувати вірші, оповідання, нариси, одноактівки в одес. та харків. періодиці.

МИКИТИН Теодор Дмитрович /н. 29. 09. 1913, містечко Радехів на Львівщині в учит. родині — + 08. (УЛЕ: 07). 01. 1995, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі/ — укр. письменник, бібліограф; працював зав. відділом бібліографії наук. б-ки Львів. ун-ту. Автор багатьох творів про героїчну минувшину України: повісті «Під мурами Львова» (1958), «Не пощербились мечі» (1960), «Полки йдуть на Галич» (1965), «Полковник Семен Височан» (1968) та ін. Уклав бібліографічний покажчик «Антон Семенович Макаренко» (1963) та «400 років вітчизняного книгодрукування» (1964, обидва — разом з М. Бутриним).

МИКИТИН Володмир /н. 1902, Львів — + 27. 01. 1968 на 67 році життя, Прага, Чехія; поховано там само?/ — укр. лікар, доктор медицини. Закін класичну гімназію та філофоський ф-т. Медицину почав студіювати у Віденському ун-ті. Навчання закінчив у Карловому ун-ті в Празі 1941, де ще два роки був асистентом у відомого професора Кнавса. Працював лікарем у Словаччині. Пізніше до кінця життя — в Шуранах біля Нових Замків. В УРЕ не представлено.

МИКИША Михайло Венедиктович /н. 25. 05 (06. 06) 1885, Миргород, тепер Полтав. обл. — + 20. 11. 1971, Київ; поховано там само/ — укр. співак (драм. тенор) і педагог, нар. артист України з 1971. Муз. освіту здобув у муз. -драматичній шк. М. Лисенка (клас співу О. Мишуги, 1904—10). Співав у Київ. міській опері (1910—22; 1919 — керівник і директор новоствореної укр. «Музичної драми»), Великому театрі СРСР (1922—31), Харків. (1931—42), Київ.) 1942—44) таетрах опери та балету; з 1937 викладав у Харків., а з 1944 — Київ. консерваторіях (з 1946 — професор). М. здобув славу виконавця гостродраматичних ролей. Партії: Андрій («Запорожець за дунаєм» Гулака-Артемовського), Петро, Левко («Наталка Полтавка», «Топлена» Лисенка), Гришка Кутербма («Сказання про невидимий град Кітеж» Римського-Корсакова), Герман («Пікова дама» Чайковського), Ірод («Саломея» Р. Штрауса), Йонтек «Галька» Монюшка), Радамас («Аїда» Верді) та ін.

МИКЛАШЕВСЬКИЙ Андрій Михайлович /н. 1801 — + 1895; поховано?/ — укр. поміщик, походив з козацько-старшинського роду 2-ї пол. 17 ст., власник фарфорового з-ду в с. Волокитному Глухів. пов. Черніг. губ., тепер Путивльського р-ну Сум. обл., відомого своїми художніми виробами. В УРЕ не представлено.

МИКЛАШЕВСЬКИЙ Іван Миколайович /н. 1858, Чернігівська губ. — + 03 (16). 12. 1901, Харків; поховано там само?/ — укр. (УРЕ: рос.) статистик та економіст. Закін. новорос. ун-т (Одеса) 1882, викладав у Петровській с. -г. академії, Моск. ун-ті, з 1896 — професор політекономії і статистики Харків. ун-ту. Автор праць з історії аграрних відносин; основні з них — «Нариси селянського господарства Малоросії» (1887), «До історії господарського побуту Московської держави», ч. 1 — «Заселення і сільське господарство південної околиці Росії» (1894) та ін.

МИКЛАШЕВСЬКИЙ Йосип Михайлович /н. 04 (16). 06. 1882, Петербург — + 02. 09. 1959, Харків; поховано там само/ — 02. 09. 1959, Харків; поховано там само / — укр. музикознавець, піаніст і педагог. Закін. 1905 Петерб. ун-т, 1911 — Київ. муз. уч-ще, 1913 склав екстерном іспит у Петерб. консерваторію; був до 1918 директором Петерб. міз. Ін-ту, 1917—47 — педагог у мистецьких установах Харкова; виступав як півніст. Автор численних публякацій.

МИКЛАШЕВСЬКИЙ Михайло Андрійович /н. 1-а пол. 17 ст. — + 1706; поховано?/ — стародубський полковник (1689—1706), одержав значні земельні володіння від гетьманів Д. Многогрішного, І. Самойловича, І. Мазепи і рошририв їх; походив з козацько-старшинського роду. Збудував ценркву Георгія у Видубицькому монастирі. В УРЕ не представлено.

МИКЛУХА Володимир Миколайович /н бл. 1850—1905 героїчно загинув у Морсько-цусімському бою з японцями; поховано там само/ — командир броненосця «Адмірал Ушаков», герой рос. -японської війни, брат мандрівника М. Ммиклухо-Маклая. В УРЕ не представлено.

МИКЛУХА Ілля Степанович /н. 2-а пол. 18 ст., Чернігівщина — + 1-а пол. 19 ст. ; поховано?/ — укр. збіднілий дворянин з Чернігівщини, козацького походження. В УРЕ не представлено.

МИКЛУХА Микола Ілліч /н 1818, Чернігівщина — + 01. 01. 1858 (20. 12. 1857), Петербург; поховано там само, могила на Волковому цвинтарі, надгробок з написом: «Микуло-Маклай Николай Ильич ум. 20 декабря 1857 на 40 г.», тут же могила з написом: «Миклухо-Маклай Ольга Николаевна, ум. 31 января 1880 на 31 г.»/ — батько мандрівника М. М. М. -М., інженер_ капітан, вихованець Ніжинського ліцею і Петерб. коропусу інженерів шляхів, один з будівельників Миколаївської (тепер Октябрської) залізниці. В УРЕ не представлено.

МИКЛУХА Михайло Миколайович (н. ? — +? Поховано?/ — брат мандрівника М. М. Миклухо-Маклая, геолог-дослідник пн. -зх. частини території кол СРСР та укр. Полісся. В УРЕ не представлено.

МИКЛУХО МАКЛАЙ (Миклиха-Маклай) Микола Миколайович /н. 05 (17). 07. 1846, с. Рождественське, тепер Боровицького р-ну Новгород. обл. РФ — + 02. (14). 04. 1888, Петербург; поховано там само, могила на православному Волковому цвинтарі, надгробок з написом: «Миклухо-Маклай Николай Николаевич, р. 5 іюля 1847, ум. 2 апреля 1888». Є версія, що до 1864 мав прізвище Миклуха, яке він змінив на Миклухо-Маклай; подвійне прізвище взяли собі і його брати; походження другої частини цього прізвища остаточно не з»ясовано, наймовірніше, що воно є видозміненою формою імені Миколай; є також припущення, що рід М. -М. бере свій початок від шотландського лицаря Мак-Лая, який ніби за доби Б. Хмельницького став запорожцем, як, скажімо, Іван Кривоніс/ — видатний риродознавець і мандрівник укр. походження. Навч. у 2-й петерб. гімназії (1857—63), залишив її з шостого класу, вчився малювати в худож. Вауліна, був вільним слухачем у Петерб. ун-ті, освітк продовжував за кордоноом у Гейдельберзі, Лейпцігу та Ієні, де закін. 1868 ун-т; 1870—86 здійснив 10 мандрівок на Нову Гвінею, Фліппіни, Малакку; написав понад 160 праць, повне зібрання яких вийшло 1923 за редакцією Д. М. Анучина, Колекції, зібрані М. -М., зберагіються в музеї антропології та етнографії в Петербурзі. М. -М. підтримував якнайтісніші зв»язки з Україною, знаючи, що родові корені його звідси, чпсто бував на Київщині, досліджував морську флору біля Одеси та на пд. березі Криму.

МИКЛУХА Степан /н. 1-а пол. 18 ст. — + після 1772; поховано?/ — хорунжий Запорізького Війська, 1772 відзначився в битві з турками під Очаковим, предок видатного мандрівника Миколи Миколайовича М. -М. В УРЕ не представлено.

МИКОЛАЄНКО Юлія /справж. — Здерківна; н. 19. 03. 1876, м. Теребовля, тепер Терноп. обл. — + 22. 04. 1899; там само й поховано/ — укр. актриса. 1893—99 иступала в театрі т-ва «Руська бесіда» у Львові. Ролі: Мотря («Сто тисяч» Карпенка-Карого), Мотря («Шельменко-денщик» Квітки-основ»яненка), Проня («За двома зайцями» Старицького), Маруся («Камінна душа» Франка), Анночка («Торгівля перлами» Цеглинського), Лізетта («Еад прірвою» Міллра).

МИКОЛАЙЧИК Федір Данилович /н. 1857, м. Новий Ропськ Чернігів губ. — + після 1912; поховано?/ — укр. історик, педагог; до 1842 його батьки належали князеві А. К. Розумовському. Закін. Черніг. гімназію із золотою медаллю, вступив до Петерб. ун-ту, але через два роки перейшов до Київ. ун-ту й скінчив 1882. Залишився працювати під кер-вом В. Б. Антоновича. учителював 20 років у Кременчуку, Ромнах, Пирятині; оргнізквав у Сорочинцях учит. семінарію, збудував приміщення. 1906 перейшов на посаду директора нар. уч-щ Волин. губ., з 1909 — нач. Сувальської навч. дирекції. Опублікував багато праць з давньої історії України, записууав етнографічні матеріали. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

МИКОЛЮК Василь Корнійович /н. 25 02. (08. 03) 1904, с. Могильна Гайворонського р-ну Кіровоград. обл. — + 24. 09. 1937 (за ін. даними: 18. 02. 1938) закатовано сталіністами, Одеса; поховано там само?/ — укр. письменник. Закін. 1926 робітфак при одесю ін-ті нар. освіти (ІНО). Працював в Одесі — зав. ліст. Частиною Театру революції, редактором кінофабрики. Належав до Спілки пролетарських письменників «Гарт», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Автор повістей «У павутинні» (1932), «Завіса гір» 91934), п»єс «Переможці смерті» (1933), «Бригадир» (1934), «Йоган Бернштейн» (1935) тощо.

МИЛАШЕВСЬКА Зоя Матвіївна /н. 11. 03. 1929, м. Бердичів, тепер Житомирської обл. — + 12. 08. 1994; там само й поховано/ — укр. пиьменниця; з дитячих літ була прикута недугою до ліжка. Закін. 1950 Бердичівський пед. ін-т і 1966 — Київ. ун-т (обидва з відзнакою). Автор повістей «І знову дощ» (1966), «Повість про вчительку» (1970), «Кохання мужніх» (1976) та оповідань.

МИЛЕНКО Микола /н. ? — +? ; Поховано?/ — один з найвідданіших працівників укр. театру, співробітник М. Садовського, пост ійний пом. режисера в його театрі. В УРЕ не представлено.

МИЛИЧ Борис Овсійович /н. бл. 1902 — + 08. 04. на 87 році життя, бл. 1989, Київ; поховано там само/ — укр. музич. Діяч, життя й шлях якого тісно пов»язані з музич. Життям Києва 1940-х — 70-х рр. Закінчивши 1925 Київ. консерваторію по класу засновника укр. піаністичної шк. В. В. Пухальського, М. все своє життя присвятив пед. діяльності: вів клас фортепіано в Київ. муз. уч-щі та спец. муз. шк. ім. М. В. Лисенка; з 1927 читав курс методики гри на фортепіано в Київ. консерваторії, став засновником шк. -студії при цьому вузі. В укр. муз. педагогіку М. увійшов як автор численних збірок педагогічного репертуару та кількох серйозних методичних праць, які набули популярності серед педагогів та учнів муз. закладів України.

МИЛОВИЧ Юхим /н. 2-а пол. 19 ст. — + після 1919; поховано?/ — укр. артист, комік-резонер; працював у М. Садовського з дня заснування театру; пішов від Садовського 1919. В УРЕ не представлено.

МИЛОНЄГ Петро /н. 2-а пол. 12 ст. — + 1-а пол. 13 ст. ; поховано?/ — майстер давньоруського будівництва кінця 12 — початку 13 ст. ; був природним архітектором князя Рюрика Ростиславича; 1199—1200 біля Видубицького мрнастиря в Києві спорудив кам»яну підпірну стіну, ймовірно, що він збудував Михайлівську церкву в Смоленську (тепер РФ), П»ятницьку — в Чернігові, церкві Василя в Овручі та ін. ; творчість М. мала значний вплив на розвиток давньоукраїнської архітектури.

МИЛОРАДОВИЧ Андрій Степанович /н. бл. 1726 — + 02 (14). 06. 1796; поховано?/ — укр поміщикЛівобережної України. Рос. держ. діяч, належав до роду Милорадовичів, вихідців із Сербії, які на поч. 18 ст. вступили на службу в рос. армію; брав уч. у Семилітній війні 1756—63, російсько — турец. Війні 1768—74; з 1782 — чернігівський губернатор. За дорученням генерал-губернатора Малоросії П. О. Румянцева керував складанням епосу Лівоьережної України.

МИЛОРАДОВИЧ Гаврило Ілліч /н. 2-а пол. 17 ст. — + 1-а пол. 18 ст.: поховано?/ — гадяцький полковник 1727—29/ — укр. поміщик на Лівобережній Україні, виходець із Сербії; на поч. 18 ст. вступив на службу в рос. армію, отримав від. Рос. уряду великі земельні маєтності. В УРЕ не представлено

МИЛОРАДОВИЧ Василь Петрович /крипт. — В. М. ; н. 01 (13). 01. 1846, с. Токарі, тепер Лохвицького р-ну Полт. обл — + осінь 1911, с. Литвяки, тепер Лубенського р-ну тієї самої обл. ; поховано там само/ — укр. етнограф, фольклорист, перекладая. Закін. 1869 Харків. ун-т, 1875—90 — мировий суддя Лубен. пов., зібрав і видав багатий фольклорно-етнографічний матірал (найзначніше дослідження — «Життя-буття лубенського селянина»!904), друкувався зжебільшого в журн. «Киевская старина».

МИЛОРАДОВИЧ Володимир Дмитрович /н. 25. 11. 1884 — + 06. 04. 1911, Київ; поховано там само, могила на Старобайковому цвинтарі, поблизу могили Дмитра М., надгробок — чорна кам»яна плита з написом: «Доктор медицины Владимиръ Дмитриевичъ Милорадовичъ. Род. 25 ноября 1884 г., умеръ 6 апреля 1911 г.»/ — певно з родини черныгывських м. в УРЕ не представлено.

МИЛОРАДОВИЧ Сергій Дмитрович /н. 1852 — +? ; Поховано?/ — укр. маляр історичного жанру. Картина «Чорний собор» — у Третьяковській галереї в Москві. В УРЕ не представлено.

МИЛОРАДОВИЧІ — великі укр. поміщики на Лівобережній Україні. М и х а й л о І л л і ч М. (н. ? — + 14 (25). 09. 1726) — гадяцький полковник (1715—26); П е т р о С т е п а н о в и ч М. (н. бл. 1723 — + 07 (18). 01. 1799; поховано? — останній чекрнігівський полковник (1762—81); А н д р і й С т е п а н о в и ч М. (н. бл. 1726 — + 02 (13). 06.) — рос. держ діяч. Брав уч. у Семилітній війні 1756—63, російсько — турец. Війні 1768—74; з 1782 — чернігівський губернатор. За дорученням П. О. Румянцева керував складанням епосу Лівобережної України; М и х а й л о А н д р і й о в и ч М. (н. 01 (12). 10. 1771 — + 15 (27). 12. 1825) — рос. військ. діяч, генерал, граф з 1813. Сподивжник О. В. Суворова та М. І. Кутузова. Брав уч. у швейцарському поході (1799), війнах проти Франції 1805, Туреччини 1806—12; у 1809—12 — київ. військ. гебернатор. У Бородінській битві 1812 командував правим килом 1-ї армії. Уч. закордонного походу рос. армії (1813—14); з 1818 — петерб. губернатор. Під час повстання декабристів у Петербурзі 14 (26). 12 1825 був смертельно поранений П. Г. Каховським; Г р и г о р і й О л е к с а н д р о в и ч М. (н.24. 09 (06), 1839 — + 13. 08. 1905/ — автор праць з історії та археології України.

МИЛОРАДОВИЧ Андрій Степанович /н. бл. 1726 — + 02 (14). 06. 1796; поховано?/ — укр поміщикЛівобережної України. Рос. держ. діяч, належав до роду Милорадовичів, вихідців із Сербії, які на поч. 18 ст. вступили на службу в рос. армію; брав уч. у Семилітній війні 1756—63, російсько — турец. Війні 1768—74; з 1782 — чернігівський губернатор. За дорученням генерал —

МИЛОРАДОВИЧ Гаврило Ілліч /н. 2-а пол. 17 ст. — + 1-а пол. 18 ст.: поховано?/ — гадяцький полковник 1727—29/ — укр. поміщик на Лівобережній Україні, виходець із Сербії; на поч. 18 ст. вступив на службу в рос. армію, отримав від. Рос. уряду великі земельні маєтності. В УРЕ не представлено.

МИЛОРАДОВИЧ Григорій Олександрович /н. 24. 09 (06. 10) 1839 — + 13 (26). 08 1905/ — автор ряду праць з укр. історії та археології. Походив з роду Милорадовичів, вихідців із Сербії. Закін. Пажеський корпус, був головою Чернігів. губернської архівної комісії

МИЛОРАДОВИЧ Микола Дмитрович /н. 1883 — + 1901, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, поблизу могили П. Житецького: художній в укр. стилі надгробок з написом: «Николай Дмитриевич Милорадович 1833—1901/ — мабуть, і цей М. належав до чернігівського роду Милорадовичів. В УРЕ не представлено.

МИЛОРАДОВИЧ Михайло Андрійович /н. 01 (12). 10. 1771, Петербург — + 15 (27). 12. 1825, петербург; поховано там само, могила в Духовській церкві Олександро-невсько лаври, надгробок з написом: «Милорадович Михаил Андреевич, генерал — от — инфантерии, всех російских орденов и всех европейских держав кавалер. Р. 1 октября 1771, умер от ран, нанесенных ему пулею и штыком на Исаакиевской площади 14 декабря 1825 года в С. -Петербурге/ — рос. генерал, граф, походив з украънізованиъ сербів роду Милорадовичів. Навч. в ун-тах Кенінсберга, Геттінгена, Страсбурга; сподвижним Суворова й Кутузова; брав уч. у Швейцарському поході 1799, війнах проти Франції 1805, Туреччини 1805—12; петербурзький військковий губернатор, 1809—12 — київський губернатор. У Бородінській битві 1812 командував правим крилом 1-ї армії, уч. закордонних походів рос. армії 1813—14. Під час МИЛОРАДОВИЧ Григорій Олександрович /н. 24. 09 (06. 10) 1839 — + 13 (26). 08 1905/ — автор ряду праць з укр. історії та археології. Походив з роду Милорадовичів, вихідців із Сербії. Закін. Пажеський корпус, був головою Чернігів. губернської архівної комісіїповстання декабристів у Петербурзі 14 (26). 12. 1825 був смертельно поранений П. Г. Каховським.

МИЛОРАДОВИЧ Михайло Ілліч /н. 2-а пол. 17 ст., Сербія — + 14 (25). 09. 1726, Чернігів? ; Поховано?/ — гадяцький полковник (1715—26) Ю виходець із Сербії; на поч. 18 ст. вступив на службу в рос. армію, отримав від рос. уряду великі маєтності на Лівобережній Україні.

МИЛОРАВДОВИЧ Олександр Родіонович /н. 1843, хутір Пруси Прилуцького пов., тепер Прилуцького р-ну Черніг. обл. — + 07. 02. 1906; там само й поховано/ — укр. громад. діяч, письменник; походив з дворян Прилуцького пов. Навч. у Полтав. гімназії. Закін. юр. ф-т Моск. ун-ту. На поч. 60-х рр. був близький до гуртка письменника О. Н. Плещєєва: друкував невеликі сатиричні ескізи в журналах, був головою Прилуцької земської управи й головою с. г-. т-ва в м, Прилуках. В УРЕ й УЛЕ не представлено.

МИЛОСЛАВСЬКИЙ Петро П… /н. 23. 06. 1896 — + 1954; поховано?/ — визначний укр. хормейстер, збирач і гармонізатор нар. пісень на Закарпатті. В УРЕ не представлено.

МИНАЄВ Кульма Панасович /н. 02 (14). 11. 1895, Нова Слобідка, тепер Малоярославського р-ну Калузької обл. РФ — + 26. 01. 1960, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі по гол. алеї, ліворуч, надгробок з написом: «Народный артист УССР Минаев Кузьма Афанасьевич 1895—1960/ — укр. спывак (баритон), нар. артист Украъни з 1946 ю Навч. 1920—24 у Моск. консерваторії; 1927—37 виступав на сценах оперних театрів; з 1937 — соліст Київ. опери.

МИРНИЙ Панас /справж. — Рудченко Панас Якович; н. 01 (13). 05. 1849, м. Миргород, тепер Полтав. обл. — + 28. 01. 1920, Полтава; поховано там само, могила в міському парку «Зелений Гай», в кінці вул. Лібкнехта, недалеко від могили В. Г. Короленка. Цікаво — поруч патріот України і — її зрадник. 1939 у колишньому будинку письменника створено літ. меморіальний музей, 1951 перед музеєм споруджено пам»ятника — бронзове погруддя на гранітному постаменті (скульптори С. Олійник та М. Вронський) / — укр. письменник. Закін. Гадяцьке повітове уч-ще, з 14 років вступив на чиновницьку службу і в 1914 дістав чин дійсн. статського радника, з 1871 проживав у Полтаві; першими літ. спробами були вірші, драми, прозові твори — оповідання, більша частина яких залишилась незакінченими; широке визнання і славу приніс великий соціальний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Пропаща сила) 4 вершин реалізму М. досягнув у соціально-психологічному романі «Повія». Автор ряду повістей.

МИРОВИЧ Василь /Володимир; н. 2-а пол. 17 ст. — + 1732, Сибір; поховано там само/ — сподвижник гетьмана Івана Мазепи, з роду укр. козацької старшини, брат емігранта Федора М. Після 1709 заслано до Москви, а 1716 відправлено в кайданах у сибірські місця на роботу; там вдруге одружився з сибірячкою дворянкою Марією Федорівною Феофіловою. Їхній син Степан 1747 здобув право на вільне життя.

МИРОВИЧ Василь Якович /н. між 1716 і 1741, Сибір — + 15. 09. 1764 за наказом Катерини II було прилюдно страчено на Петербурзькій стороні за невдалу спробу звільнити з ув»язнення в Шліссельбурзькій фортеці імператора Іоанна Антоновича. Походив з укр. козацько-страшинського роду/ — поручик рос. армії, син Якова Федоровича М., онук емігранта Федора Мировича. В УРЕ не представлено.

МИРОВИЧ Палагія Захарівна /н. 1-а пол. 17 ст. — + після 1741; поховано?/ — мати емігранта Федора М. ; після його втечі було заслано до Москви: 1716 з Москви заслано до Тобольська з донькою Мариною, з одруженим сином Семеном і його дружиною Оленою з дітьми Григорієм та Уляною, з неодруженими синами: Яковом, Дмитром, Іваном — на вічні часи; 1741 Палагія М. з сином Дмитром дістала волю, інші сини померли до цього. В УРЕ не представлено.

МИРОВИЧ Петро Федорович /н. бл. 1700, Україна — + після 1743, Сибір; поховано?/ — син емігранта Федора М., з укр. козацько-старшинського роду. Освіту здобув у Москві; був секретарем у царівни Єлизавети Петрівни; 1732 з невідомих причин відправлено в Сибір, де служив на правах «дітей боярських»; 1735 був воєводою в Єнісейську, виявив тут рукописний примірник Мибірського літопису й передав Г. Ф. Міллеру; літопис видано 1880, а 1743 Петро М. дістав право на вільне життя. В УРЕ не представлено.

МИРОВИЧ Семен /н. 2-а пол. 17 ст., Україна — + 1726, Тобольськ, тепер РФ; поховано?/ — брат полковника-емігранта Федора М. ; походив з родини козацької старшини; після 1709 жив у Москві; 1716 відправлено до Тобольська, де й помер. Його сина Григорія виховала бабуся Палагія; Григорій М. служив у Сибіру, 1743 дістав право на вільне життя. В УРЕ не представлено.

МИРОВИЧ Федір /н. 2-а пол. 17 ст., Україна — + після 1732, Польща; поховано там само?/ — укр. козацький полковник, із козацько-старшинського роду, сподвижник і однодумець гетьмана Івана Мазепи; 1709 емігрував разом з Мазепою і не шукав примирення з Петром I; з 1719 знайшов притулок у князів Вишневецьких у Польщі, 1732 писав листа до гетьмана Данила Апостола, дякував за ласку до його синів Петра і Якова. В УРЕ не представлено.

МИРОВИЧ Яків Федорович /н. бл. 1700, Україна — + після 1743, Кузнецьк, Сибір; поховано там само/ — син козацького полковника-емігранта Федора М., походив із укр. козацько-старшинської родини; після 1709 заслано до Москви, де здобув освіту, був секретарем у підстолія великого князя литовського Антонія Потоцького, з 1732 з невідомих причин відправлено в Сибір, де служив на правах «дітей боярських»; 1743 дістав право на вільне життя, але сам попросився воєводою в Кузнецьк Сибірської губ. В УРЕ не представлено.

МИРОНЕНКО Василь Федорович /н 1878 — + під час чергової навали на Київ вояччини М. захопили для розваги, примусили співати укр. пісень, щось сподобалось не сподобалось, вивели на «вільне повітря» й застрелили. Дуже просто… Могила на Новобайковому цвинтарі, на терасі, де й могила артистки Л. Ліницької, шукати від могили Линицької в напрямку до могили М. Грінченка, надгробок — гранітний стовбур, на верху хрест; на постаменті вирізблено напис: «Життя молодого струна обірвалась і пісня бажання недоспівана зосталась… Артист Д. М. Мироненко 1917»/ — укр. артист, яскравий характерний актор і співак. Працював у М. Садовського з 1910. В УРЕ не представлено.

МИХАЙЛЕНКО Анатолій Григорович /н. 22. 04. 1939, с. Максимівка Карлівського р-ну Полтав. обл. — +?, Київ; поховано там само/ — укр. журналіст і письменник. 1961 закін. ф-т журналістики Київ. ун-ту. Працювати почав у газ. «Київський комсомолець», згодом — завідувач відділу в цій редакції, а також газ. «Молода Україна», «Молода гвардія», «Молодь України», старший редактор, завідувач відділу журн. «Україна», головний редактор вид-ва «Веселка», а згодом — головним редактором тижневика «Україна». Автор багатьох книжок сумнівної якості.

МИХАЙЛІВ Юхим Спиридонович /н.16 (27. Х) 1885, м. Олешки, тепер м. Цюрупинськ Херсон. обл. — + 15. VII 1935, Котлас, тепер райцентр Архангельської обл. РФ, пристань на р. Пн. Двіна; поховано там само/ — укр. маляр, графік і мистецтвознавець. Походив з родини майстра кораблебудівника. Творчий шлях почався з навчання в Строганівському худ. -промисловому уч-щі на керамічному відділенні, яке 1906—10 продовжував у Моск. уч-щі маляртва, скульптури та архітектури на малярському ф-ті під кекрівництвом В. Сєрова і С. Коровіна. розквіт мистецтва М. припав на роки укр. державності. Саме в цей період його картини набирають нац. істор. -символічного звучання і своїм корінням вростають у тисячолітні шари язичницької культури наших давніх предків. Товаришував з П. Тичиною, очолював худ. Відділ Наркомосвіти, головував у Всеукраїнському комітеті охорони пам’яток старовини й мистецтва, був директором Киїів. худож. -індустріальної шк., очолював Всеукраїнське муз. т-во ім. Леонтовича, був директором Полтав. худож. -промислового технікуму, викладав у Миргородському худож. -керамічному ін-ті. За відчайдушну любов до України його було покарано й відправлено на загибель до Архангельської обл., звідки він писав дружині у віршах:

Збережи мою сонату

Синьо-синьо голубу.

Вона зможе нагадати,

Як тебе я вмів кохати

В нашу щасную добу.

І вона, його вірна дружина Ганна, зберегла для нащадків понад двісті пастелей-картин та акварелей у США. В УРЕ не представлено

МИХАЙЛО ВСЕВОЛОДОВИЧ /н.1179 — + 20. IX 1246 за відмову виконати поганський обряд на виконання наказу хана Батия татари вбили М. В. Руська (українська) православна церква канонізувала його; похованио?/ — давньоруський князь, син кн. Всеволода Святославовича, кн. Чернігівський (1225—46); з кінця 20-х рр. XIII ст. почав боротьбу з Волинським князівством за владу над пд-зх. Руссю. Здобувши перемогу над кн. Данилом Романовичем Галицьким, М. В. 1236 утвердився в Києві; 1239 безуспішно звертався до угорського короля і римського папи по допомогу в боротьбі проти монголо-татарської навали. В Орді по-звірячому вбито.

МИХАЙЛОВ Костянтин Миколайович /н.17 (29). XII 1882, Кролевець, тепер Сум. обл. — п.3. IV 1961, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі, недалеко від могили І. Паторжинського. Київ, вул. Карла Маркса, 1, меморіальна таблиця з білого мармуру в приміщенні Держ. консерваторії ім. Чайковського (при вході до аудиторії № 17). Напис позолочено: «У цьому класі працював заслужений діяч мистецтва УРСР професор Костянтин Миколайович Михайлов (1882—1961)». Встановлено 1963/ — укр. піаніст, педагог, муз. -громад. діяч, засл. діяч мистецтв України з 1945. Закін. Київ. муз. уч-ще (клас фортепіано В. Пухальського) 1907, викладав у ньому, 1913 (екстерном) — Петерб. консерваторію. Був одним з організаторів Київ. консерваторії (1913), в якій викладав з часу її заснування (з 1917 — професор), та Київ. філармонії; виховав бпгпто укр. піаністів.

МИХАЙЛОВ Микола Миколайович /н.1903—1936 загинув у сталінських катівнях, Ташкент, Узбекистан; похований?/ — укр. дириґент, перший худож. керівник капели бандуристів, організованої 1935. Ця зразкова капела набула широкої популярності; багато праці М. Уклав у справу збирання та обробки нар. пісень, з яких складався репертуар капели. Ймовірно, це був брат Костянтина Миколайовича М. В УРЕ не представлено.

МИХАЙЛОВ-СИДОРОВ Михайло Гнатович /н.21. Х (2. XI) 1890, Коростишев, тепер Житомир. обл. — п.22. XI 1956, Харків; похований там само/ — укр. педагог-вокаліст, засл. діяч мистецтв України з 1952. Муз. освіту здобув у Музично-драматичній шк. ім. М. Лисенка; пед. діяльність почав 1921; з 1925 — викладач Харків. міз. -драм. ін-ту, з 1920 — професор Харків. консерваторії.

МИХАЙЛЮК Андрій Семенович /н.17 (30). XI 1911 (УРЕ: 9. IX [12. X] 1912) с. Германівка, тепер с. Красне Друге Обухівського р-ну Київ. обл. — 24. Х 1937 розстріляний сталіністами, Київ; похований? УРЕ про це мовчить/ — укр. поет. Друкувватися почав 1928. Першого вірша за рекомендацією Ґео Шкурупія опубл. У журн. «Нова ґенерація». 1930 переїхав до Харкова, де працював у виїзній редакції «Вістей». З 1934 оселився в Києві. М. — автор зб. «Вірші» (1932), «Кінкць ідилії» (1933), «Сонячний день» (1933). Переклав укр. мовою поему М. Некрасова «Кому на Русі жити добре?» Заарештований 11 вересня 1937. Два нчні допити, дві очні ставки з М. Семененком, який неначе передав заарештованому бомбу для вчинення терористичної акції, та рідним братом, у якого та бомба нібито зберігалась. Обвинувальний висновок склав начальник відділення УДБ НКВС УРСР лейтенант держбезпеки Рєзников, а затвердив помічник нач. IV відділу УДБ НКВС УРСР Хатаневер. У ньому зокрема зазначалося, що М. «… був учасником контрреволюційної націоналістично-терористичної організації, яка ставила за мету збройне повалення Радянської влади в Україні і встановлення фашистського ладу»., що він «… одержав завдання особисто вчинити акт над керівниками ЦК КП (б) У та Радянського уряду 1 травня 1937». 23 жовтня 1957 Військ. колеґія Верховного суду СССР скасувала ухвалу щодо М. Від 29 жовтня 1937 і справу про нього припинила за браком складу злочину. Реабілітовано посмертно.

МИХАЙЛЮК Іван Андрійович /н. 9. IX 1906, с. Тростянець, тепер Коломийського р-ну Івано-Фр. обл. — п. ?; там само й поховано/ — укр. письменник, уч. 2-ї світової війни. Освіту здобув самотужки… Працював учителем та бібліотекарем у рідному селі. З 1928 друкував вірші та оповідання в журн. «Вікна», «Нові шляхи» та альманасі «Посейбіч». Видавав у Коломиї журн. «Плуг» (1932) та «Дзеркало» (1934). Автор книжок «Колоски» (1930). «Дорога» (1932), «Парубок» (1938), «Наш Іван» (1963), «День зеленоквітний» (1968).

МИХАЙЛЮК Валентин /н. ? — п. ?, Чорнобиль; поховано?/ — укр. поет-пісняр, про якого тепло писала Ліна Костенко. Автор книжок «Багряне намиство», «Біль» тощо.

МИХАЛЬЧУК Костянтин Петрович /н.21. XII 1840 (2. I 1841), с. Зозулинці, тепер Козятинського р-ну Вінн. обл. — п.7 (20). IV 1914, Київ; похований там само/ — укр. мовознавець та етнограф, громад. діяч, дійсн. чл. НТШ у Львові та Укр. наук. т-ва в Києві з 1907. Закін. 1859 гімназію в Житомирі, навч. 1859—63 у Київ. ун-ті. Один із засновників і активний діяч Київ. громади, співробітник (1873—76) Пд. -Зх. відділу Рос. географ. т-ва. У фундаментальній праці «Наречия, поднаречия и говорры в Южной России в связи с наречиями Галичины» (1872 — опубл. не повністю; 1877). М. Описав укр. діалекти та обґрунтував їх поділ на три групи (наріччя), склав першу карту укр. діалектів. Автор розвідок «До питання про українську літературну мову» (кін. 90-х рр., опубл. 1929), «Статистика в области диалектологии»; рец. на працю «Очерк русской диалектологии. Малорусское наречие» О. Соболевского («К южнорусской диалектологии», 1893). Разом з П. Чубинським нписав етнографічне дослідження «Поляки Юго-Западного края» (1872). На доручення рос. АН склав «Програму для збирання діалектних одмін української мови», яку завершили, додавши власний матеріал, С. Тимченко (видав укр. мовою 1909 у Києві) та А. Кримський (видав рос. мовою під назвою «Программа для собрания особенностей малорусских говоров», 1910, Петербург). Обстоював самостійність і самобутність укр. мови. В УРЕ інтерпретація дещо інша.

МИХНЕВИЧ Йосип Григорович /н.1809, с. Локачі, тепер смт, райцентр Локачинського р-ну Вінн. обл. — п. 1885, Варшава, Польща; похований?/ — укр. філософ-ідеаліст. Походив з родини священика. Освіту здобув у Київ. духовній академії, де 1836 став професором; з 1839 — професор філософії Рішельєвського ліцею в Одесі, з 1859 — помічник попечителя Київ., з 18867 — Варшавського навчальних округів. М. пропаґував об’єктивно-ідеалістичні принципи православної релігії, проголошуючи її основою всякої «істинної» філософії. Автор підручника логіки.

МИЦ Юрій Никифорович /н. ? — п.1967; похований?/ — укр. театр. художник, гол. художник Волинського обласного муз. -драм. театру ім. Т. Г. Шевченка. В УРЕ не представлено.

МИЦИК Мирослав Федорович /н.10. VII 1939, с. Вишнопіль, тепер Тальнівського р-ну Черкас. обл. — 25. III 1965 скінчив життя самогубством; похований там само/ — укр. фольклорист, син Федора Олексійовича М. 1953—57 навч. у Тальнівському зоотехнікумі, працював у пресі, записував нар. творчість, частину матеріалу опубл. У книжках серії «Українська народна творчість»: «Жартівливі пісні» (1961), «Загадки» (1962), «Українські присоів’я та приказки» (1963), «Колядки та щедрівки» (1965), «Танцювальні пісні» (1972), «Казки про тварин» (1979), «Соціально-побутова казка» (1987) тощо. Підготував до друку зб. віршів «Пахощі землі», добірку з якої вміщено в альманасі «Вітрила» (1971). Упорядкував і видав спадщину свого батька, написав про нього літ. нарис «Життяч — творіння» опубл. У ґаз. «Літературна Україна» 22 червня 1971. В УРЕ не предсьавлено.

МИЦИК Федір Олексійович /н.5 (13). IX 1911, с. Вишнопіль, тепер Тальнівського р-ну Черкас. обл. — липень 1941 загинув у боях з фашистами на Київ. напрямку, Тернопіль; поховано там само?/ — укр. поет. Закін. 1938 Комуністичний ін-т журналістики (Харків). Працював на індустріальних будовах, у ред. ґазет Кубані, Києва, Тернополя. Уч. 2-ї світової війни. Протягом 1939—41 підготував до друку кілька рукопис. Зб. Окр. книжкою вірші М. уперше видано 1962 («Моїй землі»). Згодом вийшли зб. «Поезії» (1974), «Моя починається пісня» (1991). Деякі вірші вміщено в колект. зб. «Пісня полеглих — в строю» (1965), «Вогневій», «Вінок слави» (обидві — 1970), «Прапори і багнети» (1986) та ін. Батько Мирослава Федоровича М.

МИЦОВЧИНА Олександра Михайлівна /н.4. IX 1941, Красний Брід, тепер Сх. Словаччина — п.28. II 1976 на 35 році активного життя після короткої хвороби та важкої операції; там само й похована; похорон відбувся 1 брезня о 10-й годині за участі представників шкільного відділу Гуменного ОНК, ОДШ с. Рокитова, МНК Красного Броду, колективу «Верховини» та рідних і знайомих/ — укр. педагог на Сх. Словаччині, голова комітету Словацького союзу жінок у Рокитові, комітету МО КСУТ, працювала в комітетах молодіжної орг-ції ЧСМ. ССМ. У колективах НХС, особливо у «Верховині» і СГТШ та ін. У довідниках не представлено.

МИЦЮК Олександр Корнілович /н.9. VI 1883 — п. 30. XII 1948, Прага, Чехія; похований там само/ — укр. економіст і соціолог, чл. УПСР, міністр внутрішніх справ УНР, професор Укр. господарчої академії у Подебрадах та Укр. ун-ту в Празі. Автор праці «Українські хлопомани» (Чернівці, 1933) та ін. В УРЕ не представлено.

МИШЕЦЬКИЙ Семен Іванович /н. поч. XVIII ст. — п. після 1740; похований?/ — автор істор. твору про Запорізьку Січ, рос. офіцер, князь. Перебуваючи 1736—40 на слуюбі в рос. армії в Україні й ознайомившись з історією та побутом запорізького козацтва, М. 1740 написав «Історію про козаків запорізьких…», у якій, незважаючи на дворянську тенденційність та московську зарозумілість і пихату зверхність, подав цінні дані про внутрішній устрій та побут Запорізької Січі, про становище різних верств населення, норми звичаєвого права тощо.

МИШУГА Олександр пилипович /пс. — Філіппі-Мишуга; н. 7 (20). VI 1853, с. Новий Витків, тепер Радехівського р-ну Львів. обл. — п. 9. III 1922, Фрайбург, Німеччина; похований у ррідному селі, куди прах перевезли друзі/ — видатний укр. співак (лірико-драматичний тенор) і вокальний педагог. Навч. у дяківсьеій шк. при соборі св. Юра у Львові, згодоом в учительській семінарії у Львові, клас В. Висоцького, 1878—81, вдосконалював майстерність у М. Дждованні (Мілан, 1881—83). 1883 дебютував у партії Ліонеля («Марта» Флотова) в м. Форлі (Італія). Співав у те атрах Мілана, Львова, Варшави,, Кракрва, Відня, Лондона, Стокгольма, Петербурга, Києва та ін. мав виеятково за тембром, виразний і гнучкий голос, володів високою муз. і сценічною культурою. Вокальному мистецтву М. було властиве органічне поєднання рис італ. Бельканто і укр. нар. пісенности. М. завжди підтримував тісні зв’язки з Батьківщиною, приїжджав співати на шевченківські й франкцівські свята, виступав у концертах, організованих на допомогу робітникам та учнівській молоді у Львові, Києві та ін. містах і селах України. Виступав у багатьох класичних партіях. М. Пропаґував укр. нар. пісні й твори укр. композиторів, він — глибокий знавець вокального мистецтва, визначний педа гог (серед його учнів — М. Микиша, М. Донець-Тессер), викладав у Муз. -драм. шк. М. Лисенка.

МИЩЕНКО Федір Герасимович /н.6 (18). II 1848. Прилуки, тепер Черніг. обл. — п.23. Х (10. XI) 1906, Київ; похований там само/ — укр. історик, професор античної історії. Навч. у Прилуцькому повіт. уч-щі, 2-й київ. гімназії, яку скінчив із золотою медаллю; 1870 закін. історико-фіологічний ф-т Київ. ун-ту; 1872—84 — викладач Київ., з 1889 — Казан. ун-тів; з 1881 — доктор істор. наук; з 1895 — чл. -кор. рос. АН. Працював над проблемами історії давньої Греції та Причорномор’я античної доби; перекладав рос. мовою (вперше) твори Страбона, Геродота, Полібія, Фукідіда та ін. давньогрец. авторів; залишив багато праць зі свого фаху. Захворівши, повернувся з Казані до Києва, де й помер.

МІГУРА Іван Детесович /у черрнецтві Іларіон; н.2-а пол. XVII ст. — п. 1-а пол. XVIII ст., після 1712, Батурин? Похований?/ — укр. гравер кінця XVIII ст. ; навч. у Києво-Млгилянській академії, був архідияконом Києво-Печерської лаври, з 1703—12 — ігумен Миколаївського Крупицького монастиря в Батурині; творив панегіричні композиції з віршованим текстом на честь гетьманів, осіб з козацької верівки, представників вищого духівництва; гравюри М. ма. ть елементи портретнгості, оздоблені декоративними прикрасами.

МІЗИНЕНКО Віктор Микитович /н.23. VIII 1903, Харків — п.21. IX 1976; там само й похований/ — укр. актор, нар. артист УРСР з 1972. Уч. 2-ї світової війни. Проф. діяльність почав 1929 у Театрі робітничої молоді (ТРОМ), потім працював у театрі Ленінського комсомолу (Харків); з 1941 (з перервою) — в Харків. укр. драм. театрі ім. Т. Шевченка. Ролі: Шельменко («Шельменко-денщик» Квітки-Основ’яненка), Іван Непокритий («Дай серцю волю, заведе в неволю» Кропивницького), генерал Пероцький («Патетична соната» М. Куліша), Аує («Перекоп» Кавалерідзе), Чугунов («Вовки і вівці» О. Островського), Колобок («Трибунал» Макайонка), Блазень («Дванадцята ніч» Шекспіра) та ін.

МІЗКО Микола Дмитрович /н.13 (25). V 1818, м. Катеринослав, тепер Дніпропетровськ — п.27. V (8. VI) 1881, м. Москва (УРЕ: Воронеж); похований у Воронежі, тепер РФ/ — укр. журналіст, літ. критик, перекладач, фольклорист. З 1838 навч. у Харків. ун-ті. Працював 1845—47 ред. Неофіц. Частини ґаз. «Еатеринолавские губернские ведомости». Автор літ. -критичних книжок «Століття російської словесності» (1849), «Тургенєв, його тридцятилітня літературна діяльність і його типи» (1872) та ін. ; був особисто знайомий з М. Гоголем, Т. Шевченком, В. Бєлінським; з 1868 жив у Воронежі, обстоював самобутність укр. мови, л-ри, театру, писав про укр. фольклористику.

МІЗЮН Григорій Михайлович /н.25. III (7. IV) 1903, с. Кривуші, тепер Кременчуцького р-ну Полтав. обл. — п.15. XII 1963, Чернівці; похований там само/ — укр. письменник. Освіти не мав; літ. творчість почав 1920, перші п’єсу написав 1926, навч. в аспірантурі Ін-ту червоної професури. 1940 переїхав на Буковину, був директором Музею Юрія Федьковича, чл. НСПУ. Автор п’єс «Новими стежками», «Сімейні баланси» (1930), «Провінція», «Реконструкція» (1931), «Веселий вечір. Боротьба» (1932), «Заручини», «Зигзаґи», «Криголам» (1934), «Любов і дружба» (1937), «Товариші» (1938), «П’єси» (1965), «Криголам» (1967»; літ. -критичного нарису «Співець народних оповідань. (Ю. Федькович) «(1959).

МІКУЛІ Карл /н.20. IX 1821, Чернівці — п.21. V 1897, Львів; похований там само, могила біля вірменської церкви, надгробок — скульптурне погруддя М./ — укр. композитор вірменського походження; родина М. До Чернівців переїхала з Туреччини; М. Захоплювався музикою з дитинства. Навчаючись у Віденському ун-ті, М. Удосконалював майстерність піаніста й композитора, його особливо цікавили нар. пісні: вірменські, українські, російські, польські, угорські. Згодом він переїздить до Парижа, знайомиться з Ф. Щопеном і стає його асистентом; М. — один з найкращих піаністів свого часу, найвидатніший виконавець творів Шопена. Згодом М. Повертається до Чернівців, вивчає укр. муз фольклор, пише муз. твори, часто виступає з концертами як піаніст, виїздить на гастролі до Бухареста, Кишинева, Ясс, Львова; він зміг глибоко вивчити укр. музику, зрозуміти її дух, що 1858 його запрошують на пост керівника Галицького т-ва музикантів у Львові, де М. плідно працює і як композитор, тут він редаґував першу зб. творів Ф. Шопена. 30 років М. був одним з найвидатніших музикантів Зх. України; його діяльність мала великий вплив на розвиток муз. думки в Галичині. Дещо ін. інтерпретацію життя й діяльності М. дає друге видання УРЕ (К.,1982. т.7. стор.8).

МІЛІЯНЧУК Василь Степанович /н.10. I 1905, с. Годи-Добровідка, тепер Коломийського р-ну Івано-Фр. обл. — п.3. XI 1958, Львів; похований там само/ — укр. фізик. Закін. Львів. політех. ін-т 1938 і став працювати у Львів. ун-ті; 1939—41 — професор каф. Теоретичної механіки, з 1946 — зав. кафедрою фізики. Написав понвад 30 наук. прац. В УРЕ не представлений.

МІЛЛЕР Герард Фрідріх /н.1705 — п. 1763; похований?/ — рос. історик-археограф, чл. петерб. АН з 1731. З походження німець, в Росії з 1725; з 1733—43 в експ. з вивчення Сибіру, зібрав колеекцію копій док — тів з рос. історії (т. з. портфелі Міллера). Цікавився й минулим України. Йому належить кілька статей з цього питання: «Про початок походження козаків», «Відомості про запорізьких козаків» тощо. Видав «Степенную книгу» та ін. праці («История Сибири»). В УРЕ не представлений.

МІЛЛЕР Дмитро Петрович /н.19. IX (1. Х) 1862, с. Котельва, тепер смт Полтав. обл. — п.1 (14). VI 1913, Харків; похований там само; УРЕ про це не згадує/ — укр. історик. 1888 закін. Харків. ун-т; з 1887 — співробітник харків. ґаз. «Южный край», з 1903 — один з її редакторів, з 1895 працював у б-ці Харків. ун-ту. Автор праць з історії Слобідської та Лівобережної України, використав чималу кількість документальних матеріалів, які досі мають непроминуще значення. Про М. тепло писав М. Сумцов.

МІЛЛЕР Орест Федорович /н.23. VII (4. VIII) 1833, Гапсаль, тепер Хаапсалу, Естонія — п.20. V (1. VI) 1889, Петербург; похований там само/ — рос. літературознавець і фольклорист. Закін. 1855 Петерб. ун-т, з 1870 — професор цього ж ун-ту. Послідовник міфологічної шк. фольклористики. Автор праць «Спроба історичного огляду російської словесності» (1863), «Ілля Муромець та богтирство київське» (1869), «Російська література після Гоголя» (1874), зб. статей і промов «Слов’янство і Європа» (1877) та ін. Досліджував укр. фольклор — «Малоруські народні думи і кобзар Остап Вересай» (1875). Рецензував зб. укр. нар. пісень Б. Антоновича та М. Драгоманова, Л. Боровиковського, Я. Головацького. На III археологічному з’їзді (Київ, 1874) порушив питання про зв’язок давньоруських билин з укр. думами. М. Драгоманов з цього приводу опубл. Листа до М. («Древняя и новая Россия», 1875. № 9), де довів, що сліди билин треба шукати в укр. обрядовій поезії, казках. М. Сумцов дотримував цієї ж думки. Даному питанню М. присвятив працю «Великоруські билини й малоруські думи» (т.1—2, 1876—78).

МІЛЮТЕНКО Дмитро Омелянович /н.9 (21). II 1899, м. Слов’янськ, тепер Донецької обл. — п. 25.01.1966, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, поблизу від могил Марії Заньковецької, М. Садодовського, біла мармурова таблиця з написом: «Мілютенко Дмитро Омелянович 1899—1966»/ — укр. актор, нар. артист СССР з 1960; у 1920 в Слов’янську вступив на професійну сцену, 1927—36 — актор театру «Березіль», 1923—27 і 1936—60 — у Київ. укр. драм. театрі ім. І. Франка. Серед роллей: Микола Задорожний («Укоадене щастя» Франка), Харлампій («Не судилось» М. Старицького), Пузир, Калитка («Хазяїн», «Сто тисяч» Карпенка-Карого) тощо. Чимало знімався в кіно. Поет І. Драч присвятив М. свого вірша «Білий птах із гніздов’я Курбаса».

МІЛЯН Наталя /н.1896, Львівщина — п.29. IV 1942 від тифу, Краків, Польща; похована там само/ — укр. художниця-скульптор зі Львівщини. З трьох років проживала в Кракові. 1926 закін. краків АМ, жила з учителювання. У Львів. музеї зберігаютьсмя її 11 скульптурних праць. В УРЕ не представлена.

МІНХ Григорій Миколайович /н.7 (19). IX 1836, селище Грязі Липовецького пов., тепер місто Липец. обл. РФ — п.11 (23). XII 1896, Київ; похований там само/ — укр. паталогоанатом та епідеміолог. Закін. Моск. ун-т 1861, працював в Одесі 1873—76; у 1876—94 — професор Київ. ун-ту. Наполегливо обстоював думку про перенесення деяких інфекційних хвороб вошами, блошицями, блохами; 1874 на собі провів небезпечний експеримент з поворотним тифом. Доводив заразність прокази й вивчав цю хворобу.

МІНЧЕНКО Марія Євгеніївна /пс. — Малиш-Федорець; н. бл.1890 — п. після 1920; похована?/ — артистка дожовтневого укр. театру, дружина артиста Северина Федоровича паньківського, учениця Миколи Садовського; працювала в трупі М. Садовського з дня заснування театру 1906 до 1920. Після Л. Ліницької М. стала прем’єршою трупи. В УРЕ не представлено.

МІНКІВСЬКИЙ Олександр Захарович /н.13 (25). XII 1900, с. Сніжна, тепер Погребищенського р-ну Вінн. обл. — п.12. IV 1979, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі/ — укр. хоровий дириґент, педагог, нар. артист СССР з 1960. Закін. 1930 Київ. муз. -драм. ін-т ім. М. Лисенка, викладав у муз. і пед. технікумах Києва. В 1934—41 — худож. керівник і гол. дириґент хорової капели Укр. радіокомітету. 1942—44 — наук. співробітник АН УССР. У 1946—74 — худож. керівник і гол. дириґент Капели бандуристів УССР; з 1951 — виклдач, з 1965 — професор Київ. консерваторії. Автор обробок нар. пісень, музикознавчих статей; укладач зб. «Українські класичні хори» (1955).

МІРЧУК Іван /н.1891 — п. після 1950-х рр., Німеччина; похований?/ — укр. -галицький іст орик, філософ, професор Укр. ун-ту в Празі та Укр. наук. ін-ту в Берліні. Видав філософський словник укр. мово. На еміґрації по війні видав книгу «Історія УПА». В УРЕ не представлено.

МІСЮРА Венера /н.1960, Ташкент, Узбекистан — 29. I 1993 трагічно загинула, Київ; похована там само/ — солістка Київ. те атру класичного балету. 1979 закін. Ташкентське хореографічне уч-ще, з 1979 по 1983 працювала соллісткою Самаркандського держ. театрру опери та балету; з 1983 — солістка Київ. театру класичного балету, була зайнята у провідних партіяїх репертуару театру, гідно репрезентувала укр. мистецтво за кордоном.

МІХНЕВИЧ Петро Герасимович /н.9 (22). Х 1901, с. Сестринівка на Київщині (друге видання УРЕ: м. Бердичів, тепер Житомир. обл.) — п.15. VII 1993 оці життя, м. Чернівці; похований там само/ — укр. актор, фундатор Чернівецького укр. муз. -драм. театру ім. Ольги Кобилянської, нар. артист України. Походив з родини священика. По закін. 1925 Київ. муз. -драм. ін-ту ім. М. Лисенка понад 60 років працював професійним актором, створивши незабутні образи як у театрі, так і в кіно. Працював також у Київ. театрі ім. І. Франка та Харків. — ім. Революції, а з 1940 — Чернівецькому муз. -драм. театрі.

МІХНОВСЬКИЙ Микола Іванович /н.1875, с. Туровець (за даними «Адміністративно-територіального поділу. Українська РСР, К.,1969» с. Туровець є лише в Житомирському р-ні Житомир. обл.) — 3. V 1924 його знайшли повішеним на яблуні в садку В. Шеремета в Києві, де перед цим оселився; поховано там само/ — укр. політ., громад. -культурний і військ. діяч, публіцист, один з перших теоретиків укр. патріотичного націоналізму. Батько М. — нащадок старовинного козацького роду, — був нац. свідомою людиною. В такому середовищі й виростав М., який кохався на творчості Т. Шевченка, І. Котляревського. Закін. Прилуцьку гімназію, в Київ. ун-ті студіював право, мав зв’язки з М. Коцюбинським, Лесею Українкою, вступив у полеміку з соціал-демократами; взяв уч. у створенні орг-ції, що стояла на засадах патріотичного націоналізму й дошкулювала моск. шовіністам та комуністам. Влітку 1891 на могилі Т. Шевченка група студентів заснувала «Братство Тарасівців», у Києві до них приєднався й М. Він же розробив основні засади Т-ва, а 1892 в Києві під головуванням М. відбувся таємний з’їзд тарасівців. Після арештів орг-ція перестала існувати. 1898 М. прибув до Харкова, де відкрив власну адвокатську канцелярію. І вже в січні того ж року в Харкові виникає нова укр. партія — РУП (Революційна Українська Партія), програму якої склав М. під заголовком «Самостійна Україна», котру було видано 1900, а 1901 відбувся з’їзд цієї партії, на якому стався розкол. Тоді М. з однодумцями організовують Українеську Народну Партію, для якої М. склав 10 заповідей. 1906 М. ви пустив ґаз. «Слобожанщина», котру зразу ж заборонили. Весь 1912 видає в Харкові ґаз. «Сніп». З поч. 1-ї світової війни М. мобілізовано на фронт і згодом він пробує організувати укр. військ. формування на зразок УСС, 1917 був у Києві, працюючи в Окружному Військовому Суді. 29 березня 1917 заснував укр. полк ім. Гетьмана Б. Хмельницького, однак розкол у керівництві укр. державотворення призводить до сумних наслідків у діях усіх укр. нац. партій. М. намагався допомагати П. Скоропадському, та швидко впевнився в його маріонетковості, спробував був з Є. Коновальцем утворити військ. диктатуру, аби врятувати становище, та не встиг до Кременчука, де перебував Запорізький корпус. Потрапляє в лікарню, його заарештовують більшовики, та з допомогою укр. патріотів звільняють. Згодом на Кубані він викладав у Пед. ін-ті, 1923 повертається до Києва, де його переслідує ЧК до трагічного кінця. В УРЕ не представлено.

МІШУРА Степан Кирилович /н.26. IX 1916, Київ — п.29. Х 1960; там само й поховано, могила на Новобайковому цвинтарі, надгробок з написом: «Письменник Мішура Степан Кирилович 26.9. 1916—29. 10. 1960 р.»/ — російськомовний письменник укр. роду, гол. редактор вид-ва «Радянський письменник», нач. сценарного відділу Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. Довженка. Друкуватися почав 1935.

МІЩЕНКО Федір Іванович /н.30. VI 1874, с. Сеньківка Переяслав. пов. Полтав. губ. — п. після 17. IX 1929, Київ; похований?/ — укр. учений з церковного права, візантолог, сходознавець. Походив з родини сільського священика. Навч. у Полт. духовній семінарії, Моск., а потім Київ. духов. Акад. 1917 брав уч. у Передсоболрній Раді, Вченого Комітету й Комісії при мін-ві віросповідань України; 1918 обрано на посаду професора кафедри церковного права Київ. юридич. ін-ту. До УАН його обрано за поданням академіка Агатангела Кримського. В УРЕ не представлено.

МІЩИШИН Іван /н. 1923, с. Креців, що біля Тиряви Волоської, тепер Польща — п.16. XII 1987, Білий Бір, тепер Польща; похований там само/ — укр. громад. -культурний діяч у Польщі, з 1947 мешканець Білого Бору, піворганізатор і чл. місцевого гуртка УСКТ і довголітній його голова, ініціатор створе ння Укр. початкової шк. № 2 ім. Т. Шевченка в Білому Борі. В довідниках не представлено.

МІЩИШИН Юрій /н.1915, Грушковичі на Ярославщині, тепер Польща — п.1. XI 1992, Вроцлав, Польща; похований там само/ — чл. ОУН, вояк УПА, був заарештований та ув’язнений в Явожні (Польща), опісля звільнений. Виданий землячком-односельчанином до лабет катів керівництва публічної безпеки, повторно був підданий слідству, засуджений на довгі роки покарання в тюрмі Вронки біля Познаня. У довідниках не представлено.

МІЩУК Р остислав Софронович /н.14. V 1945, с. Золочівці Млинівського р-ну Рівненської обл. — у травні 1994 трагічно загинув, Київ; похований там само/ — укр. літературознавець. Походив з родини священика, Закінчивши середню шк., протягом трьох років учителював у своєму р-ні й водночас (з 1962) заочно навчався в Київ. ун-ті. 1971 став аспірантом Ін-ту л-ри ім. Т. Шевченка НАН України, протягом двох з половиною років був заст. директора з наук. роботи. Автор книжок: «Українська оповідна проза 50-х — 60-х рр. XIX ст.» (1979), «Проблема суспільного обов’язку митця в творчості Лесі Українки» (1983), «Співець душі народної» (1987), численні статті в наук. зб., УЛЕ тощо. В УРЕ не представлено.

МЛОТКОВСЬКА Любов Іванівна /дівоче — Колосова, за першим шлюбом — Острякова; н.1805, м. Курськ, тепер РФ — п.1. V (УРЕ: 19. Х) 1866, Київ; похована там само/ — укр. артистка; дебютувала 1823; грала в трупі І. Шьейна, після 1889 — у трупі свого чоловіка Л. Ю. Млотковського, переважно в Харкові; 1850—60 грала в Одесі, Водевільна актриса, але з успіхом грала і в драмі, комедії, навіть в операх; у Харкові не раз виступала з П. Мочаловим, М. Щепкіним, К. Солеником, М. Рибаковим.

МЛОТКОВСЬКИЙ Людвіг Юрійович /Млатковський, Молотковський; н. бл.1795 — п. 27. III 1795; похований?/ — укр. актор, режисер і антрепренер. 1816 вступив до польс. трупи антрепренера А. Жмієвського в Києві, потім у трупах І. Штейна, О. Ленкавського, працював і в Харкові.

МНОГОГРІШНИЙ Дем’ян Гнатович /н. бл. 1650, Україна — п. після 1701, Селенгінськ, тепер селище гірського типу Бурятії на березі р. Селенга, РФ; похований там само/ — гетьман Лівобережної України 1668—72. Походив з селян. Уч. Визвольної війни укр. нар. проти польс. загарбників 1648—54. У 1649 як генеральний писар підписав Зборівський договір 3 березня 1669.

МОВА Василь Семенович /пс. — Лиманський; н.1 (13). I 1842, хутір Солодкий Лиман, поблизу станиці Стародерев’янівської, тепер Каневського р-ну Краснодарського краю — п. 1 (13). VI 1891, м. Катеринодар, тепер Краснодар; похований там само. 1910 один із заїжджих пробуваав знайти в Краснодарі могилу М., але марно; він писав: «Правда, я там таки на кладовищі знайшов стару, в якій стояли три хрести. На першому на дощечці написано: „Студент Василий Николаевич Мова“, а на другому: „Мировой судья Николай Семенович Мова“. Можна думати, що послідній — письменників брат, а перший — син Миколи Семеновича. Ці два хрести залізні, пофарбовані й повроблювані в кам’яні плити, а третій дерев’яний, старий. Біля огорожі є каменна плита, на якій вирізано, що похована там дочка Василя Семеновича Мови — Маруся, А де ж його могила?»/ — укр. письменник. Закін. Харків. ун-т, працював на Кубані, вчителював, був судовим слідчим, мировим суддею, присяжним повіреним. Літ. діяльність почав 1860. У творчому доробку є ліричні вірші, поеми, прозові й даратичні твори.

МОВА Денис Миколайович /справж. — Петров; н.2-а пол. XIX ст., м. Бердянськ, тепер Запоріз. обл. — п.1922, Одеса; похований?/ — укр. співак (тенор) і драм. актор, Закін. Петерб. консерваторію; 1885 вступив до трупи М. Старицького та М. Кропивницького, працював у М. Садовського і в. Саксаганського; 1909 залишив сцену через хворобу; 1909 керівав власною трупою «Товариство під орудою Д. М. Мови». Цього ж року залишив сцену. Серед ролей: Петро («Наталка Полтавка» Котляревського), Андрій («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Олексій («Сватання на Гончарівці» Котляревського) тощо. Другий чоловік арт. М. К. Садовської-Борілотті.

МОГИЛА Андрій Пахомович /н.12. XII 1921, с. Чичиркозівка, тепер Звенигород. р-ну Черкас. обл. — п.13. Х 1991, Київ; похований там само/ — укр. мовознавець і перекладач, канд. Філол. наук з 1958. Закін. 1951 Київ. ун-т, де працював 1954—87. Автор досліджень «Говірки західної Черкащини в системі полтавсько-київського діалекту» (1966), «До характеристики середньонаддніпрянських говорів», «Деякі фонетичні особливості говорів західної Черкащини (обидва — 1958). Опубл. Ряд статей з історії укр. мовознавства („Максимович як діалектолог“. 1959, А. Ю. Кримський — мовознавець», 1971 та ін. Один з укладачів «Російсько-українського словника географічних термінів (1970) тощо. Перекладав з білорус., латис. та ін. мов нар. кол. СССР.

МОГИЛА Петро Симеонович /н.31. XII 1596 (10. I 1597), Молдавія — п.1 (11). I 1647, Київ; похований там само, могила під підлогою Успенського собору Києво-Печерської лаври; тепер слідів молгили не збереглося, бо Успенський собор зруйновано енкаведистами 1941/ — церковний та освітньо-політичний діяч України 1-їпол. XVII ст. ; батько його був господарем (князем) спочатку Волощини (1601—07), потім Молдавії (1607—09). Освіту здобув у Львів. братській шк., слухав лекції в різних зх. -європ. ун-тах, служив у польс. війську, 1621 брав уч. у Хотинській битві; 1672 М. обрано києво-печерський архімандритом, а 1632 — митрополитом киїівським і галицьким. Реставрував Софійський собор і будинки Києво-Печерського монастиря, дбав про розвиток книгодрукування та освіти в Україні; 1631 відкрив лаврську школу, яку 1632 об’єднано з Київ. братською школою, яка й дістала назву Києво-Могилянської колеґії, пізніше — Академії. От звідки треба вважати початком Національної Академії України. Написав ряд книг, був автором числнних полемічних творів та проповідей того часу. Твори М. видавалися різними мовами як в Україні, так і за кордоном; був витонченим дипломатом, тому й домігся в польс. короля належних прав для тоді забороненої православної церкви. Про М. написано чимало досліджень, статей і монографій. Зокрема, «Кієвская старина» № 2 за 1882 надрукувала біографічний нарис про М. Ф. Терновського.

МОГИЛЕВИЧ Михайло Єхунович /н.28. III 1920, Чорнобиль на Київщині — п.15. Х 1986, Київ; похований там само/ — єврейський письменник. Зак. Буд. технікум та дворрічні курси інженерів газового господарства. Визнання громадськості здобули зб. поеїій «Відвертість» (1970), «Життя», «Серце скрипки» тощо.

МОГИЛЯНСЬКА Ладя (Лідія) Михайлівна /пс. — В. Калентьєв, М. Д. Яснов; н.26. Х (7. XI) 1899, Чернігів — 1937 (?) знищена сталіністами; похована?/ — укр. поетеса. Дочка М. М. Могилянського, сестра Петра Тася. 1917 закін. гімназі. В Петербурзі, на поч. 20-х рр. ХХ ст. — Черніг. ін-т нар. осв. Друкуватись почала з 1919 у журн. «Просвещение» (Чернігів), «Зоря» (Дніпропетровськ), «Червоний шлях», «Літературно-науковий вісник», «Всесвіт», «Життя й революція» та ін. Автор зб. «Два канали» (1935), «Музика двох каналів», «Музика траси» (обидві — 1936).

МОГИЛЯНСЬКИЙ Арсеній /н.1701, Решетилівка на Полтавщині — п. (?), Київ; похований?/ — укр. церк. діяч, митрополит київський. Навч. у Харків. колегіумі та Київ. академії; видатний проповідник, багато доклав зусиль і власних коштів для поширення осв. в Україні. В УРЕ не предс тавлений.

МОГИЛЯНСЬКИЙ Михайло Михайлович /пс. і крипт. — Мих. Андрійко, Валер’ян Чубинський, Петро Чубський, Т. Максимович, Ан. Лебединський, М. Руссобтовський, М. М., М. А. ; н.22. XI (4. XII) / 1873, Чернігів — п.22. III 1942 в евакуації, фактично на засланні, с-ще Большая Мурта Краснояр. краю, тепер РФ; похований?/ — укр. письменник, літературознавець, публіцист і перекладач. Батько Петра Тася і Ладі Могилянської. Закін. 1899 юрид. ф-т Петерб. ун-ту, чл. петерб. «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», брав уч. у діяльності орг-цій допомоги політ. в’язням і засланцям «Червоний хрест». 1899 М. заарештовано і після кількамісячного ув’язнення вислано до Чернігова, де перебував під наглядом поліції. 1904—17 працював у Городянському повіт. земстві Черніг. губ. (гласним, а з кінця 1913 — мировим суддею). Звільнено з посади й засуджено разом з петерб. адвокатами за уч. у справі Бейліса. В 20-х — на поч. 30-х рр. — керівник Комісії для складання біограф. словника видатних діячів при ВУАН. У 30-х рр. жив у Дніпропетровську. Перші твори написано рос. мовою і вийшли окр. книжками в Петербурзі: «Три стихотворения в прозе» (1895), «Поэзия Надсона» (1897), «Критические наброски» (1898), драми «Мираж» (1902), «Тина» (1904) ы «Усталые»; кн. «Историческое освещение финляндского впроса» (1910, витримала три видання, здобула високу оцінку М. Коцюбинського). М. належать праці «Художник слова. Пам’яті М. Коцюбинського» (1919), «Шевченкові роковини 1916 року» (1916), «І. Франко» (1919); передмови до вибраних творів (у виданнях ВУАН) П. Куліша, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, О. Стороженка, статті з шевченкознавства тощо.

МОГИЛЬНИЦЬКИЙ Антін Стеранович Любич /н.3. III 1811, с. Підгірки, тепер Каліського р-ну Івано-Фр. обл. — п.13. VIII 1873, с. Яблунька, тепер Богородчанського р-ну цієї ж обл. ; похований там само/ — укр. поет. Закін. духовну семінарію у Львові (1840). Літ. діяльність почав 1838. Осн. твори: баллада «Русин вояк» (1849), у якій показано картини рекрутчини, поеми «Скит Манявський» (1854) — переспів нар. переказіва про заснувавння Манявського монастиря. Відстоював нар. мову в л-рі (вірш «Рідна мова»), певною мірою продовжуючи діяльність «Руської трійці».

МОГИЛЬНИЦЬКИЙ Іван /н.1777-п.1831; похований?/ — культурно-осв. і церковний діяч на зх. -укр. землях. Був каноніком, виконував одночасно обов’язки наглядача шкіл Перемишльської єпархії, сприяв поширенню укр. нар. шк. Автор першої в Галичині граматики укр. мовою (1829), яка востаннє була видана 1910. В наук. розвідці «Відомості о руськом язиці» (1829) спростував погляди деяких польс. учених, що не визнавали самостійнрості укр. мови. Заснував перше в Галичині культурно-осв. т-во (1816).

МОДЗАЛЕВСЬКИЙ Борис Львович /н.20. IV (2. V) 1874, Тифліс, Грузія — п.3. IV 1928, Ленінград; похований там само/ — укр. (УЛЕ: рос. і укр.) історик л-ри, бібліограф, чл. -кор АН СССР з 1918, брат В. Л. Модзалевського. Походив з укр. дворянського роду. Закін. 1898 Петерб. ун-т; з 1907 завідував Архівом конференції Петерб. АН, з 1902 — секретар і з 1908 — чл. Комісії по виданню творів О. Пушкіна при АН. Один з фундаторів Пушкінського дому (Ін-т рос. л-ри АН РФ), чл. -засновник Товариства дослідників української історії, письменства та мови в Ленінграді (1921). Заснував і редаґував серію «Пушкін і його сучасники» (в. 1—37, 1903—28). Автор коментарів до щоденників О. Пушкіна (1923) та до його листів 1815—30 (т.1—2, 1926—28). Вивчав життя і діяльність М. Гоголя, П. Гулака-Артемовського, В. Каразіна, Д. Левицького, Т. Шевченка та багато ін.

МОДЗАЛЕВСЬКИЙ Вадим Львович /н.28. III (9. IV) 1882, Тифліс, Грузія — п.3. VIII 1920, Київ; похований там само, могила на Новобайковому цвинтарі. Федір Ернст у монографії про Г. Нарбута зазначає, що його поховано поруч з могилою М., але 1966 жодних слідів такої могили виявити не пощастило/ — укр. історик-архівіст. Брат Б. Л. Модзалевського. Закін. 1902 Миклаївське інж. уч-ще (Петербург). Служив 1902—06 військ. інженером у Києві, 1906 ув’язнений у Косому капонірі (військ. -політ. тюрма) за уч. у революц. русі. Після звільнення був (1907—11) вихователем у 1-му Кадет. Корпусі (Петербург). 1911—12 — директор Музею укр. старожитностей В. Тарновського, 1911—18 — керуючий справами Черніг. губ. ученої архів. комісії, одночасно — секретар Черніг. дворян. Зібрання (1912—18), чл. багатьох наук. товариств. Очолюючи архівні управління (1918—20), сформував архівну систему України. Був секретарем Комісії для заснування (відновлення!) Укр. АН (1918), секретарем редакції журн. «Наше минуле» (1918—19), товаришем голови секції історії мистецтв Укр. наук. т-ва (1918—20), керував Комісією для складання біогр. словника при УАН (1919—20). Автор капітальних праць «Малоросійський родословник» (т.1—4, 1908—14; т. 5 залишився в рукописі), що містить багатий матеріал про генеалогію укр. письменників-дворян, та «Малоросійський гербівник» (1914, разом з В. К. Лукомським). Опубл. Статті про родовід Гоголів-Яновських (1905), книгарство XVIII ст. («З історії книги в Україні», «Дещо про давніх інтролігаторів», обидві — 1918), культурологічн. значення старшинських тестаментів (заповітів) поч. XVIII ст. (1924), а також про рос. л-ру поч. XIX ст. Видав «Актові книги Полтавського городового уряду XVII ст.» (в.1—3, 1912—14), «Актову книгу Стуродубського городового уряду 1693 року» (1914), щоденник Я. Марковича за 1735—40 (1913), епістолярні пам’ятки XVIII ст. (1912, 1917, 1918).

МОЗАЛЕВСЬКИЙ Олександр Євтихійович /н.1818 — п.7 (19). VI 1851, с. Устьянськ Єнісейської губ., тепер РФ; похований там само?/ — декабрист, походив з укр. поміщицької родини, служив у Черніг. полку, розквартированому в м. Василькові. Був прихильником знищення самодержавства і встановлення в Росії респуб. Ладу. Брав уч. у підготовці Чернігівського полку повастання. Посланий до Києва для поширення революц. відозви, М. був заарештований, зас уджний до страти, заміненої довічним ув’язненням.

МОЗЖУХІН Іван Ілліч /н.1888. М. Пенза, тепер РФ — п.1939, Париж, Франція, в будинку для бідних; похований?/ — талановитий укр. (УРЕ: рос.) кіноактор, Закін. гімназію в Пензі, навч. у Моск. ун-ті, але залишив навчання й у м. Черкасах вступив до укр. драм. трупи; три роки грав на провінц. Сцені; з 1910 став з великим успіхом зніматися в кіно; 1918—19 працював на Ялтинській кіностудії; одружився з племінницею видатного укр. композитора М. Лисенка Н. А. Лисенко. 1920 вони емцгрували до Франції, де чимало знмались у фільмах.

МОЗИРЯ Лук’ян /Лукаш; н. поч. XVII ст. — 1652 страчений за наказом гетьмана Б. Хмельницького; похований?/ — корсунський полковник. Брав уч. у битвах під Корсунем (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651). Був Послом у Польщі (1648) і Росії (1651). Після підписання Білоцерківського договору 1651 м. керував виступом селян і козаків, невдоволених поверненням польс. війська на Лівобережжя. М. було страчено, оскільки той підтримував М. Гладкого, котрий намагавсяч зайняти гетьманську посаду.

МОЗОЛЕВСЬКИЙ Борис Миколайович /н.4. II 1936, с. Миколаївка Веселинівського р-ну Миколаївської обл. — +13. IX 1993, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі з памятником археологічного й поетичного характеру/ — укр. поет, археолог, кандидат істор. наук з 1981. Закін. 1964 Київ. ун-т. Працював на з-ді, брав уч. в археол. експедиціях на Пд. Україні. З 1968 — наук. співробітник Ін-ту археології АН України. Відомими є його відкриття в галузі скіфознавства, зокрема віднайдення золотої пекторалі в кургані Товста Могила на Дніпропетровщині. Писати вірші почав рос. мовою: зб. «Початок березня» (1963), «Шипшина» (1967), «Заграва» (1971). Поет. Книжки укр. мовою «Червоне вітрило» (1976), «Веретено» (1980), «Кохання на початку осені» (1985), «Дорогою стріли» (1991) і «Скіфський степ» тяжіють до лірики емоційних образів. Автор унікальної розвідки «Товста Могила» (1979) та ін. наук. праць.

МОЙСЕЄНКО (Моїсеєнко) Федір Петрович /н.11 (22). XI 1754, Лебедин, тепер Сум. обл. — +13 (24). XI 1781, Петербург (УРЕ місця см. не зазначає); похований?/ — перший укр. учений-мінералог. Закін. гімназію і ун-т при петерб. АН (1775). Навчався у Фрейберзькій гірничій академії в Саксонії (1776—79); з 1780 — викладач Берг-колеґії в Петербурзі, яка пізніше була реорганізована в Гірничий ін-т. Наук. праці — з мінералогії. Розробив класифікацію мінералів, що містять олово, вказав на деякі розшукові ознаки олов’яних руд. Уперше висловив припущення про наявність олова на Укралі й у Сибіру. М. разом з Ломоносовим вважавють основоположником динамічного напрямку в мінералогії.

МОКРЕНЕЦЬ Григорій Федорович, молодший /н.1755, Чернігів — п.1804, Рязань, тепер РФ; похований там само/ — укр. (УРЕ: вітчизняний) лікар. По закінченні Черніг. духовн. колеґіуму вступив до Моск. госпітальної шк. (1770), уч. боротьби з чумою в Москві (1770—71); з 1773 — помічник лікаря у військ. частинах, потім навч. у Петерб. мед. шк. і 1777 став лікарем. За наук. працю «Про переломи черепа» (1735) йому присвоєно звання штаб-лікаря, з 1787 — викладач хірургії Моск. медико-хірургічної шк. ; з 1800 — інспектор (керівник) Рязан. Губернської лікарні.

МОКРИЦЬКИЙ Аполлон Миколайович /н.12. VIII 1810, м. Пирятин, тепер Полтав. обл. — п. 8 або 9. III 1870, Москва; похований там само/ — укр. маляр, академік петерб. АМ з 1849. Малювання навч. у Ніжин. Ліцеї в К. Павлова.1830 виїхав до Петербурга, де став вільнослухачем і пенсіонером Т-ва заохочування художників; був учнем О. Венеціанова та К. Броллова; з 1840 працював в Україні, пізніше поїхав до Італії. Твори: портрети — лікаря П. Пузино та його дружини Є. Пузино (обидва — 1835, ДРМ), укр. письменника Є. Гребінки (1840, Ніжин. Краєзнавчий музей), «Автопортрет» (1840, ДРМ), «Портрет невідомого», «Портрет невідомої» (1853, ДМУОМ); картини — «Італійка кидає квіти на карнавалі» (1845), «Італійський пейзаж» (1847, ДРМ). 1851—70 М. — професор Моск. уч-ща малярства, скульптури та архітект ури. Був шевченковим другом, брав активну уч. у викупі великого укр. поета з кріпацтва.

МОКРІЄВ Юрій Олександрович /н.14. IV 1901, м. Новомиргород Кіровоградської обл. — п.26. V 1991, Київ; похований там само/ — укр. письменник. Закін. 1916 Новомир. 4-класне уч-ще. Трудову діяльність почав художником-оформлювачем при клубі київ. з-ду «Арсенал». Автор кількох п’єс, гуморесок, романів, сценаріїв фільмів.

МОКРІЄВИЧ Карпо Іванович /н.1-а пол. XVII ст. — п.1704, Сибір? ; похований?/ — ґенеральний писар Війська Запорізького (1669—72), походив з козацько-старшинського роду в Україні, володів маєтностями, брав уч. у Чигиринському поході 1677 і 1678 та в Кримському — 1687 і 1689; організував змову проти гетьмана Д. Г. Многогрішного й захопив його в Батурині. Кінець М. невідомий, певно, як і Многогрішний помер у Сибіру. В УРЕ не представлено.

МОКРІЄВИЧ Михайло Іванович /н. 2-а пол. XVII ст., Україна — 1738 загинув у бою з татарами при Гейман-долині; похований?/ — чернігівський полковий осавул; 1738 був наказним полковником Чернігівського полку. В УРЕ не представлено.

МОКРІЄВИЧ Самійло /рр. н, см. і місце поховання невід./ — укр. поет кін. XVII ст. Ймовірно, належав до оточення великого гетьмана Івана Мазепи. Автор кн. «Виноград, домовитом благим насажденний» (1697), у якій силабічними віршами переказав зміст окр. сюжетів Старого й Нового завітів. Складається з розділів: «Красткоє собраніє Біблії» (Книга Буття, Книга Вихід, Книга Царств, Пісня Пісень»), «Євангеліє від Матфея» та «Сборник двенадцяти місяцей» (церковний календар).

МОКРІЄВИЧ-ДЕБОГОРІЙ Володимир Карпович (див. Дебогорій-Мокрієвич В. К.); н.1848, Чернігів — п.1926, Болгарія; похований?/ — діяч народницького руху 70-х рр. XIX ст. в Україні.

МОЛДОВИЛД Самуїл /н.1-а пол. XVII ст. — 1675 загинув під Хотином, де брав уч. у битві з турками на боці Яна Собєського; похований?/ — козацький ватажок; 18 років був у турецькому полоні, звідки втік, захопивши ґалеру, до Венеції; козаки обрали його кошовим і пристали до Собєського під час війни з турками. В УРЕ не представлений.

МОЛЕНЦЬКА Фердинанда /н.1850 — п. після 80-х рр. XIX ст., похована?/ — видатна укр. артистка, дружина актора Антона Моленцького; з 80-х рр. XIX ст. мала власну трупу. В УРЕ не представлено.

МОЛЕНЦЬКИЙ Антон Матвійович /справж. — Найбок; н. 1843, м. Золочів, тепер Львів. обл. — п.1874, Львів; похований там само/ — укр актор і режисер. Сценічну діяльність почав 1864 в польс. -українській трупі К. Лобойка в Галичині. 1864—67 грав у Театрі т-ва «Руська бесіда» у Львові (1869—71 очолював цей театр). 1868—69 і 1872—73 керував власними мандрівними трупами. Ролі: Возний, Финтик («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» Котляревського), Скорик («Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка), Гнат («Назар Стодоля» Шевченка), Війт («Підгіряни» Гушалевича), Мандатор («Верховинці» Коженьовського). Вистави: «Ревізор», «Одруження» М. Гоголя. Чоловік Моленцької Фердинанди.

МОЛЧАНОВ Порфирій Устинович /н.12 (24). II 1863, Харків — п.13. IV 1945, Одеса; поховано там само/ — укр. композитор і педагог.1887 закін. Петерб. консерваторію (класи композиції М. Римського-Корсакова та А. Лядова). З 1888 викладав муз. -теоретичні дисципліни в муз. класах (згодом — муз. уч-щі) в Одесі; з 1926 — професор Одес. муз. -драм. ін-ту (з 1934 — консерваторії). Твори: 2 симфонії, скерцо для симф. оркестру, кантата, струнний секстет та ін. Відредаґував клавір опери «Катерина» М. Аркаса (1891).

МОЛЧАНОВСЬКИЙ Никандр Васильович /н.1858, с. Лозуватка Балтського пов. Подільс. губ. — п. 4 (17). XII 1906, Київ; похований там само/ — укр. історик. Навч. на істор. -філологічному ф-ті Київ. ун-ту (закінчив 1884). За уч. у студент. русі 1871 було виключено з ун-ту й заслано на 2,5 роки до Вятської губ., тепер РФ; автор праць «Нарис відомостей про Подільську землю до 1934 року» (1885), «Київське міське управління в 1786 році» («Кіевская старина», 1889, № 5—7) та ін. 1898—99 працював у Шведському держ. архіві над документами з історії України XVII ст., які опублікував в «Архиве Юго-Западной России».

МОЛЧАНОВСЬКИЙ Степан Федорович /н. бл. 1860, Чернігівщина — р. см. і місце поховання невід./ — укр. (УРЕ: і рос.) співак (бас). 1883 закін. Петерб. консерваторію. Працював в оперних театрах Тбілісі, Казані, Харкова (1891—92). Партії: Мельник («Русалка» Даргомижського), Кочубей («Мазепа» Чайковського), Мефістофель («Фауст» Гуно). Виконував укр. нар. пісні, брав уч. у Шевченківських ювілейних концертах.

МОМОТ Іван Дем»янович /н. 10 (23). 02. 1905, м. Валки, тепер райцентр Харків. обл — + вночі проти 27. 05. 1931, Харків; поховано там само/ — укр. критик і літературознавець. 1925 навч. на журнулістських курсах Комуністичного ун-ту (Харків). Належав до літ. орг-цій «Молодняк» і Пролітфронт. Автор книги «Літературний комсомол» (1927) — про творчість Л. Первомайського, В. Сосюри, П. Усенка, І. Шевченка та ін. ; статей «Василь Чумак» (1927), «Стиль чи стилізація» (1930) тощо.

МОНТВІД-ТОЛЧИНОВА Олександра (пс. — Шабельська; н. 1825 — + 1913; поховано?) — рос. письменниця. Писала на теми укр. життя, зокрема, п»єсу «Ніч під Івана Купала». В УЛЕ не представлено.

МОРАВОВ Олександр Вікторович /н. 1878, с. Мотовилівка Васильківського пов. Київ. губ. — + 1951; поховано?/ — укр. маляр. Навч. у Київ. рисувальній шк. ; 1891 закін. Моск. уч-ще малярства, скульптури й архітектури; належав до передвижників, викладав у студії Грекова та Моск. худож. промислов. уч-щі; дійсн. чл. АМ СРСР з 1949. Картини не теми нового побуту радян. села («Засідання комітету бідноти», 1920), історико-революц. полотна. В УРЕ не представлено.

МОРАВСЬКИЙ Іоанн /н. 1633, Галичина — + 1700; поховано?/ — укр. письменник, проповідник; 1651 вступив до ордену єзуїтів; викладав філософію, теологію, математику, вів диспути з православними. Автор духовних віршів та ін. творів. В УРЕ та УЛЕ не представлено.

МОРГАЄНКО Петро Давидович /н. 08. 07. 1922, с. Орадівка Христинівського р-ну Черкас. обл. — + 26. 09. 1990, Київ; поховано там само, миогила на Байковому цвинтарі/ — укр. літ. критик. 1942 закін. Київ. ун-т (м. Кзил-Орда, Казахстан) в евакуації. Під час 2-ї світової війни поранено в ногу, яку довелось ампутувати. У повоєнні роки закін. аспірантуру при Київ. ун-ті. Працював зав. відділом критики і заст. гол. редактора «ЛУ», наук співробітником Ін-ту ім. Т. Шевченка НАН України, заст. редактора журн. «Радянське літературознавство» («Січ»), зав. редакцією критики вид-ва «Радянський письменник». Автор літ. -критичних нарисів, статей, рецензій, фейлетонів, перекладів романів та п»єс з рос. мови. Словом, — номенклатура.

МОРГІЛЕВСЬКИЙ Іполит Владиславович /н. 12. 09. 1889, с. Радовка, тепер Абулінського р-ну Оренбурз. Обл. РФ — + 07. 12. 1942, Київ; поховано там само/ — укр. історик архітектури, чл. -кор. Академії Архітектури СРСР з 1941, у 1917 закін. Київ. політех. ін-т, викладав у Київ. ін-ті архітектури; з 1923 — професор; проводив грунтовні дослідження пам»яток давньоруського та античного (Ольвія) будівництва.

МОРГУЛІС Зиновій Григорович /н. бл. 1870 — +? ; поховано?/ — укр. адвокат, пом. присяжного повіреного, чл. колегії оборонців, чл. ТУП, близький до середовища Є. Чикаленка, чл. партії Укр. соціал-федералістів, пом. київ. губерніального комісара при Центральній Раді. Засуджено в справі СВУ на 3 роки ув»язнення, але за кілька місяців звільнено. Дальша доля невід. В УРЕ не представлено.

МОРДОВЕЦЬ (Мордовцев) Данило Лукич /н. 07. (19) 12. 1830, слобода Данилівка, тепер смт Вологоград. обл. РФ — + 10 (23). 06. 1905, Кисловодськ; поховано в Ростові-над-Доном РФ/ — укр. письменник та історик. Походив з давнього козацького роду. 1854 закін. ітороико-філолог. ф-т Петерб. ун-ту. Понад 30 років служив чиновником у Саратові, де 1854 здружився із засланим туди М. Костомаровим. Протягом 50—70-х рр. активно співробітничав у журн. «Русское слово», «Отечественные записки», «Дело», «Вестник Европы», «Историчяеский вестник» та ін. Літ. діяльність почав у студент. роки. Тоді переповів віршем укр. мово. «Краледворський рукопис». Упершому творі — романтичній поемі «Козаки і море» (1854, опубл. 1859 в «Малорусском литенратурном сборнике», урорядникоми і видавцем якого був М.). Звернувся до істор. минулого України. В усіх своїх численних худож. творах і наук. працях М. намагався висвітлити й показати повнокровне життя укр. нар. у його минулому й сучасному ракурсах. Був одним з організаторів Шевченківських вечорів (1880—1904) у Петербурзі, т-ва ім. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям України, що навчалися у вузах Петербурга, та Благодійного т-ва для видання загальнокорисних і дешевих книг (1898 — перший його голова). Написав багато спогадів про видатних укр. діячів; завжди виступав на захист укр. мови, театру, один з перших перекладачів творів М. Гоголя. І. Франко, оцінюючи творчість письменника, зазначив, що «Мордовець належить до великих майстрів української мови» (І. Франко, З6. творів, т. 36, К., 1982, стор. 43).

МОРОЗ Данило Костянтинович (пс. і крипт. — Данило Костянтинович; Д. К. ; Недоля, Д. Спека; Старий Данило; Д. К. М. — ъ; н. 23. 08 (04.09) 1841, с. Рогізки, тепер Щорс. р-ну Черніг. обл. — + 03 (15). 01. 1894, Тбілісі, Грузія; поховано?/ — укр. письменник. 1864 закін. Київ. ун-т; 1869—76 — на чиновницькій службі в Каліші (тепер Польща), 1877—92 — в Тифлфсі. Писав оповідання, п»єси, нариси, робив переспіви з А. Міцкевича, написав спогади про М. І. Костомарова; для дітей недільних шкіл видав підручник «Арихметика, або Щотниця» (1862).

МОРОЗ Захар Петрович /н. 30.10. (12. 11.) 1904, м. Немирів, тепер смт Вінн. обл. — + 29. 06. 1958, Київ; поховано?/ — укр. літературознавець, драматург, кандидат філол. наук з 1946. Навч. 1929—30 у Харків. ін-ті профосвфти. Закін. 1937 Ін-т червоної професури (Київ). Був нажурн. роботіИ викладав у вузах Харкова й Києва. Автор багатьох літературознавчих прац.

МОРОЗ Михайло Якимович /н. 07 (20). 05. 1905, с. Бубнівка, тепер Гайсин. р-ну Вінн. обл. — + 1937 заарештовано енкаведистами, після чого зник безслідно, Київ; поховано?/ — укр. письменник. Закін. 1924 Гайсинс. Землемірний технікум. Пропрацювавши кілька років геодезистом, 1928 перейшов на журналістську роботу (газ. «Колгоспне село», «Вісті»). Автор поетич. Книжок «Куємо перемогу» (1932), «Світанкова зустріч» (1936), зб. оповідань і повістей «Вертуни» (1930), «Розвідачі» (1931), «Вугільний керос» (1932). Судово-слідчої справи М. не виявлено. Отже. про час арешту, перебіг слідства, вирок, місце відбуття покарання і смерть документальних даних немає.

МОРОЗЕНКО Павло Семенович /н. 05. 07. 1939, м. Сніжне Донецької обл. — + 14. 07. 1991 на річці Дін неподалік від Ростова-над-Доном трагічно загинув (потонув); поховано в Сніжному/ — засл. артист України. Походив з багатодітної шахтарської родини. По закін. средньої шк. поступив у Київ. театральний ін-т ім. Карпенка-Карого по курсу професора Л. Олійника. А по закін. 1960 запрошено до Київ. укр. академ. театру ім. І. Франка, де працював до 1973 і зіграв такі ролі, як Гнат («Безталанна» Тобілевича), Гриць («У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської), Олексій («Оптимістична трагедія» В. Вишневського та ін. З 1973 по 1975 М. працював у Миколаївському рос. театрі ім. А. Чехова, з 1975 по 1978 — у Ростові-на-Дону, де став лауреатом премії РФ ім. Станіславського; з 1978 по 1981 працює в Київ. театрі драми і комедії, а з 1981 до трагічної загибелі працює в Моск. академ. театрі ім. В. Маяковського. Ця «біганина» по театрах була зумовлена, звісно, ж його укр. патріотизмом, з ганебним гонінням на діячів укр. культури. М. чимало працював і в кіно. Зокрема, в таких фільмах, як «Роман і Франческа» (студія ім. О. Довженка, 1959), «Закон Антарктиди» (та ж студія, 1962), «Знайомтесь — Балуєв» («Ленфільм», 1963), «Над нами Південний Хрест, 1965», «Женя, Женічка і Катруся» (обидва — «Ленфільм», 1963) та ін. Багато записів М. було на радіо, в телефільмах, зокрема, в телефільмі «Інтродукція», а в популярному фільмі «Слідство ведуть знавці» виконав роль генерала міліції. Через усн своє життя М. проніс палку любов до України, охоче виступав перед українською громадою Москви. Однак в УРЕ не представлено.

МОРОЗЕНКО (Мрозовицький Станіслав) Нестор; н. поч. 17 ст. — + липень 1649 загинув у бою під Збаражем, тепер село Козятинського р-ну Вінн. обл. ; поховано там само?/ — наказний корсунський полковник, сподвижник Б. Хмельницького; походив з укр. шляхти. Навч. у Краків. і Падуанському ун-тах. Влітку 1648 організував селян. загін, визволяв з-під поляків Поділля; 1648 — полковий обозний Кропивнянського полку, 1649 очолював козацьку кінноту, брав уч. у ряді битв; герой укр. нар. пісні «Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче…»

МОРОЗІВНА Вероніка /н. бл. 1880, м. Андрушівка, тепер смт на Житомирщині — + після 1908, Київ; поховано?/ — укр. поетеса. Закін. Житомирську гімназію й переїхала в Київ до батьків. Писати почала в гімназії, перші твори опубл. у журн. «Рідний край», редагованому Оленою Пчілкою (1908). В УЛЕ не представлено.

МОРОЗОВ Павло Іванович /н. 1846, Полтавщина — + після 1913, Київ; поховано там само?/ — укр. лікар, професор, засл. проф. Київ. ун-ту; походив з дворян Полтав. губ. Закін. Катеринославську гімназію; 1872 скінчив мед. ф-т Харків. ун-ту, 1875 захистив докторську дисертацію; 1884 — професор Харків ун-ту, 1886 — екстраординарний професор, 1891 — ординарний проф. Київ. ун-ту; 1906 — перший проректор Київ. ун-ту. Опублікував багато наук. праць зі свого фаху. В УРЕ не представлено.

МОРОЗОВ Юрій Іванович /н. 30. 03. 1836, м. Сокольці Кобеляцького пов. Полтав. губ. (у довіднику «Адміністративно-територіальний поділ. Українська РСР», К., 1969 таких даних немає) — + 30. 06. 1900, Харків; поховано там само?/ — укр. археолог, метеоролог, гідрограф, засл. професор Харків. ун-ту; 1857 закін. фіз. -мат. ф-т Харків. ун-ту; вчителював у 2-й харків. гімназії і викладав фізику в ун-ті. Студентом здобув золоту медаль за роботу «Про індуктивні струми», склав магістерські іспити й 186 — —62 був у відрядженні за кордоном. 1864 — магістр фізики й фізичної географії; 1870 — доктор; працював археологом, зібрав і передав Харків. ун-ту колекцію укр. си аровини, за яку отримав 1879 у Москві срібну медаль на антропологічній виставці; написав та опублікував багато статей з метеорології, гідрографії тощо.

МОРСЬКА Марія Іванівна /справж. — П»єткевич-Фессінг; н. 1895, м. Остропіль, тепер Старокостянтинівського р-ну Хмельн. обл. — + 28. 11. 1932, Росія; поховано?/ — укр. драм. актриса; 1919—21 виступала в Києві, 1921 разом з чоловіком О. Загаровим виїхала до Львова, де працювала в театрі «Руська бесіда» до 1923; у 1923—25 — в укр. театрах Ужгорода Подєбрад; в останні роки життя відійщла від театру. В УРЕ не представлено.

МОСІН Олександр Григорович /н. 16. 10. 1871, с. Шестірня, тепер Широківського р-ну Дніпроп. обл. — + 09. 09. 1929, Київ; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі, недалеко від могили історика Петровського та академіка Калесневича; надгробок з написом: «Заслужений артист республіки Олександр Григорович Мосін 16. Х 1871 — + 09. 09. 1929»; «Любов Миколаївна Мосіна 30. 07. 1877 — + 11. 08. 1958. Ви завжди з нами, рідні. Спасибі за все ваше життя і щастя, яким Ви осяяли нас. Діти.»/ — укр. співак (тенор), засл. артист України з 1928. Закін. 1897 Моск. консерваторію, співав на оперних сценах Петербурга (Народний дім, 1903—05, 1910—16, Києва (1905—08), Москви (Великий театр, 1908—10), Тбілісі (1923—25); У 1925—26 — соліст Харків, 1926—29 — Київ. театрів опери та балету (одночасно співав і в Одес. опері). Багато виконав класичних ролей.

МОСКАЛИК Антін /06. 06. 1934, с. Березка на Ряшівщині, Польща — + 23. 07. 1992, Кошалін, Польща; поховано там само/ — укр. громад. -культурний діяч у Польщі, один із засновників і голова воєвідського Укра. Суспільно-культурного т-ва (КСУТ) у Кошаліні; за фахом інженер-будівельник; початкову освіту здобув у Славні, закін. Політехніку в Щеціні. Після виходу на пенсію склав проект документації при шк. ім. Т. Шевченка в Білому Борі, а також проект другого шкільного приміщення. В довідниках немає.

МОСКВА Анна /? — +, Вижниця на Буковині; поховано?/ — укр. громад. -культурна діячка на Буковині, в її гостинному Культурному домі зупинялись письменники, гостювала Леся Українка. В довідниках не представлено.

МОСКВИЧІВ Йосип /рр. н., см. й місце поховання невід.) — укр. скрипаль, диригент симфонічних оркестрів; до 1-ї світової війни диригент опери в Києві, по війні працював у Львові як один з диригентів сифонічного окрестру Муз. т-ва ім. М. Лисенка і як викладач гри на скрипку. В УРЕ не представлено.

МОССАКОВСЬКИЙ Євген Михайлович /н. 12 (24). 02. 1839, с. Боровичі, тепер Маневицького р-ну Волин. обл. — + після 1867 (УРЕ, 2-е видання, стор. 150: бл. 1884?, Харків? Поховано?/ — укр. революціонер-демократ, походив з родини священика. 1859 вступив на істор. -філологічний ф-т Київ. ун-ту. 1860 зблизився з чл. харківсько-київського таємного т-ва, брав уч. в організації недільних шкіл. У грудні 1860 у Київ. військ. уч-щі, де М. був викладачем, організував революц. гцрток, який поширював нелегальні видання Вільної рос. друкарні, заборонені цензурою твори Т. Шевченка, М. Некрасова та ін. У кінці 1861 групу було розгромлено, М. Заарештовано, 1862 вислано до Харкова під нагляд поліції.

МОСТИНСЬКИЙ Василь Андрійович /н. 02. 01 (14. 01) 1870, м. Сінне, тепер Вітебської обл., Білорусь — + 01. 04 (14. 04) 1913, Харків; поховано?/ — укр. учений у галузі вет. фармакології, біохімії і зоогігієни. Закін. Харків. вет. ін-т 1897; з 1907 — професор цього ж ін-ту. Наук. праці з питань зоогігієни, фармакології, біохімії. Автор першого в Росії посібника з рецептури «Основи рецептури для ветеринарних лікарів, студентів і фельдшерів» (1908); переклав рос мовою «Компендіум фармакології для ветеринарних лікарів» професора О. Регенбогена (1907) та «Основи гігієни молока» проф. Єнсена (1909).

МОХОВ Василь Андрійович /н. січень 1859, м. Глухів, тепер Сум. обл. — + 1951; там само й поховано, могила на Вознесенському цвинтарі/ — укр. художник, педагог. Навч. у Київ. шк. М. І. Мурашка; 1891 закін. петерб. АМ, з 1897 — викладач Глухів. пед. ін-ту; громад. діяч. Твори: портрети І. І. Бродського, П. П. Лютого; жанрові полотна:»Сестри», «Діти», «Неаполітичний хлопчик», «Бояриня»; пейзажі: «Пасіка», «Пейзаж з вітряком» та ін. В УРЕ не представлено.

МОЧУЛЬСЬКИЙ Василь Миколайович /н. 01 (13). 01. 1856, м. Стрюкове, тепер Миколаївського р-ну Одес. обл. — + 21. 01. 1920, Одеса; поховано там само/ — укр. історик л-ри, мовознавець і фольклорист, походив з родини священика. Закін. Новорос. (Одеса) ун-т, викладав рос. словесність у гімназіях, з 1889 — у Новорос. ун-ті, де згодом став професором. Захистив магістерську дисертацію «Історико-літературний аналіз вірша про Голубину книгу» (1889), докторську — «Сліди народної Біблії у слов»янській і давньоруській писемності» (1902). Досліджував жжиття Сави Освященного за пергаменним рукописом 13 ст. (стаття «До історії малоруського наріччя», 1894), укр. поетики, драми й панегірики 17 ст. (стаття «Відношення південноруської схоластики 17 ст. до псевдоклсицизму 18 ст.», 1904), сюжет про смерть козака в укр. нар. піснях і дцмах, журналістична діяльність В. Рубана та ін. Вивчав окремі питання кримського фольклору, стенографіх болгарського населення України.

МОЧУТКОВСЬКИЙ Йосип Йосипович /н.1845, Херсон. губ. — + 23. 05 (05. 06) 1903, Петербург? ; Поховано?/ — укр. інфекціоніст, невропатолог, бальнеолог. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту 1869; у 1870—93 — консультант і професор невропатології в Клінічному ін-ті вдосконалення лікарів у Петербурзі. Під час епідемії поворотного тифу 1873—76 М., наслідуючи приклад І. М. Міхна, прищепив собі кров хворого і, завдяки цьому дослідові, встановив роль кровоносних комах у передачі хвороби. Низка праць присвячено проблемам бальнеології та нервовим хворобам.

МСТИСЛАВ МСТИСЛАВОВИЧ УДАТНИЙ /н. ? — + 1228; поховано?/ — давньоукраїнський князь. Князював 1193 у Трипіллі, 1203 і 1227—28 — у Торчеську, 1209 — у Торопці, 1210—15 і 1216—18 — у Новгороді, 1219—27 у Галичині; 1193 і 1203 здійснив успішні походи проти половців; з ініціативи М. М. 1223 було організовано похід руських удільних князів проти монголо-татар, під час якого в битві на р. Калці він командував авангардом руських військ; М. М. воював також проти польс. та угорських феодалів, вів міжусобну боротьбу з Данилом Галицьким.

МУЖИЛОВСЬКИЙ Андрій (Андрій із Слуцька) /н. 2-а пол. 16 ст. — + після 1631, Київ; поховано там само, могила в Києво-Печерській лаврі?/ — укр. письменник-полеміст 1-ї пол. 17 ст. Був слуцьким і копильським протопопом, з 1631 — ієромонах Києво-Печерської лаври. Один з організаторів церковного Собору в Києві 1628. Автор творів «Отпис на лист унитов виленских» (1616) і «Антилот, или Возражение на книгу Апологія, написанную ієромонахом Мелетієм Смотрицким» з присвятою київському митрополиту Йову Борецькому» (1629, польс. мовою; видано, вірогідно, у Вільні), спрямованих на захист правослва»я.

МУЖИЛОВСЬКИЙ Силуян Андрійович /н. поч. 17 ст. — + після 1657; поховано?/ — укр. дипломат, полковник, уч. Визвольної війни проти польс. загарбників 1648—54. Один з найближчих радників Б. Хмельницького. Був першим послом до моск. уряду в січні-березні 1649. У квітні-травні 1653 разом з К. Д. Бурляєм очолив укр. посольство до Москви, переговори якого з московитами сприяли приєднанню України до Московії. М. брав уч. у переговорах з Литвою і Кримським ханством. Востаннє М. згадується в документах 1657.

МУЗИЧЕНКО (Музическу) Гавриїл Вакулович /н. 20. 03. (01. 04) 1847, м. Ізмаїл, тепер Одес. обл. — + 08 (21). 12. 1903, м. Ясси, Румунія; поховано там само/ — композитор, хормейстер, муз. -громадський діяч, українець родом, якого румуни й молдавани вважають своїм композитором. Працював у Яссах та Ізмаїлі; 1870—72 навч. у Петерб. співочій капелі; повернувшись до Ясс, очолив митрополичий хор, мандрував з хором по селах і містах Румунії; поклав початок професійному хоровому мистецтву в Румунії. Ім»я М. присвоєно Кишинівському ін-тові мистецтв.

МУЗИЧЕНКО Олександр Федорович /н. 1878, Україна — + 1940, Київ? ; Поховано?/ — укр. педагог, методист. Закін. Новорос. (Одеса) ун-т. До 1917 викладав педагогіку в Ніжин. істор. -філологічному ін-ті, пізніше працював у навч. закладах Києва; у 1920-х рр. — професор педагогіки в Київ. ін-ті нар. освіти; завідував трудовою шк. в Києві. Є відомим як методист почат. шк… Автор праць з теорії та історії педагогіки «Що таке педагогіка й чому вона учить» (1912), «Філософсько-педагогічна думка і шкільна практика в сучасній Нцмеччині» (1909), «Сучасні педагогічні течії в західній Європі й Америці» (1919), «Читання й культура слова в сучасній школі» (1930).

МУЗИЧЕНКО Степан Михайлович /н. 01. 01. 1935, с. Макіївка Носівського р-ну Черніг. обл. — + квітень 1993, Київ; поховано там само?/ — укр. художник, журналіст, мистецтвознавець, етнограф, відповідальний секретар журн. «Народна творчість та етнографія». Його дитячі роки минули в селі Літках Броварського р-ну на Київщині, де виховувався у родичів після батькової смерті. 1956 закін. географ. ф-т Київ. ун-ту ім. Т. Шевченка. Ще студентом опанував кількома слов»янськими мовами, багато малював, збирав матеріали про призабутих художників, писав статті, нариси про майстрів нар. мистецтва. По закінченні вузу працював учителем у своєму селі. Починаючи з 1959 і до останнії днів його життя безпосередньо пов»язане з журналом «Народна творчість та етнографія». Досліджував нар. мистецтво, часто їздив у фольклорно-етнографічні експедиції. На основі зібраного матеріалу підготував низку статей, книжку про укр. художників «Подих землі…» (К., 1964). Закін. аспірантуру й написав кандидатську дисертацію на тему «Етнографічна комісія Всеукраїнської Академії наук» під керівництвом чл. -кор. АН Украаїни К. гуслистого. Та опублікувати тоді її не дозволили. Однак М. наполегливо працював і написав цікаві розвідки про ВУАН (П. Мартиновича, А. Лободу, Н. Дмитрука та ін.), мріяв опублікувати відшукані документи про репресованих укр. учених-фольклористів та етнографів. У його творчому доробку понад 200 наук. статей з проблем мистецтвознавства та етнографії.

МУЗИЧКА Андрій Васильович /н. 24. 11 (06.12) 1886, с. Доброводи, тепер Збаразького р-ну Терноп. обл. — + 08. 09. 1966, м. Семипалатинськ, Казахстан; поховано там само/ — укр. літературознавець, доктор філол. наук з 1956. Закін. Львів. ун-т, з 1920 — професор Одес. ін-ту нар. освіти. В 1930-х рр. було репресовано сталіністами й вислано до Казахстану; працював у Кзил-Ординському й Семипалатинському пед. ін-тах. Досліджував історію укр. класичної л-ри. Автор праць «Поетична творчість Г. С. Сковороди» (1923), «Леся Українка, її життя, громадська діяльність і поетична творчість» (1925), «Шляхи поетичноїтворчості Івана Франка» (1927), «З творчості І. Тобілевича» (1927), «Марко Черемшина» (Іван Семенюк, 1928) та ін.

МУНКАЧІ Міхай /власне — Ліб; н. 20. 02. 1844, Мункач, тепер м. Мукачеве Закарп. обл. — + 01. 05. 1900, Енденіх, поблизу Бонна, Німеччина; поховано там само?/ — угорський маляр. 1862—63 навч. у художника Е. Самоші, 1865 — у віденській, 1866—68. мюнхенській АМ, 1868—69 — у Дюссельдорфі в Л. Кнауса. В 1872 М. переїхав до Парижа, де створив свої жанрові, соціально загострені картини з життя угор. нар. («Камера смертника», 1870; «Нічні бродяги», «Дівчина з хмизом», — обидві 1873); картини революц. тематики 1846—49 («Бій під Ішагесом», 1867—77; «Жінка скубить корпію», 1871); портрети: «Ласло Паал», бл. 1876—77; Ф. Ліст», 1886); пейзажі: («Курний шлях»,1881). Серед творів останніх років — «Помираючий Марат» (1888), «Страйк» (1895). З нагоди 125-річчя з дня народження М. у місті Мукачевому 07. 05. 1969 відкрито меморіальну таблицю. На мітингу були присутні гості з Угорщини.

МУРАВЙОВ-АПОСТОЛ Іван Матвійович /н.1770, Москва — + 12 (24). 03. 1851, Петербург; поховано там само/ — укр. великий землевласник. Народився в сім»ї військового, мати — донька гетьмана Лівобережної України Д. П. Апостола, Був вельми освіченою людиною, добре знав давні й нові європейські мови, був послом Росії в Іспанії, таємний радник, сенатор і камергер; багато писав проти франц. виховання, перекладав з давньогрецької; мав 6000 десятин землі в Миргородському повіті (Хомутець, Попівка, хутір Стовбин); написав «Подорож по Тавриді в 1820 році» (1823) — одну з перших наук. праць з історії та географії Криму; з 1826 до кінця 1840-х рр. жив у Франції. Батько декабристів Сергія, Матвія та Іполита.

МУРАВЙОВ-АПОСТОЛ Матвій Іванович /н. 25. 04. 1793, Петербург — + 20. 02. 1886, Москва; поховано там само/ — декабрист, син Івана Матвійовича М. -А., брат Іполита і Сергія М. -А. ; з полтавських дворян. Навч. удома під керівництвом Шевальє Дагіла; рік пробув у корпусі шляхів у Петербурзі, був на віськ. службі, брав уч. у битвах під Бородіно і Кульмом; з 1817 до 1921 — ад»юнкт князя Рєпніна — генерал-губернатора України; 1823 вийшов у відставку; один з організаторів «Союзу порятунку», в січні 1826 зарештовано й засуджено до смертної кари, заміненої 20-річною каторгою; заслано у Сх. Сибір, 1826 — Вілюйськ, 1829—36 — Бухтарма, 1836—29 — Ялуторовськ; вернувся й жив у Твері, потім у Москві, де й помер. Автор «Спогадів» (П., 1922).

МАРАВЙОВА Олена Олександрівна /н. 03. 06. 1867, Москва — + 11. 03. 1939, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, поблизу церкви, надгробок і таблиця, напис: «Заслуж. деятель искусств профессор-орденоносец Елена Александровна Муравьева 1867—1939. Незабвенному учителю от любящей ученицы Ларисы Руденко»/ — укр. педагог, засл. діяч мистецтв України з 1938, співачка (лірико-колоратурне сопрано); з 1900 викладала вокал у Катеринославській муз. шк., у Моск. шк. Буніної, Київ. муз. -драм. шк. М. Лисенка; з 1920 і до кінця життя — професор Київ. консерваторії. Серед вихованців: І. С. Козловський, З. Гайдай, Лариса Руденко, Н. Захарченко та ін.

МУРАВСЬКИЙ Митрофан Данилович /н. 1838, с. Горлівка Богодухівського пов. Харків. губ. — + у Новоборисовському централі Тамбов. губ., тепер РФ; поховано в Новоборисові?/ — укр. революц. -демократ, походив з укр. поміщицької родини. Закін. Катеринославську гімназію, 1854 вступив до Харків. ун-ту, 1856 заснував Я. М. Бекманов таємне т-во; прихильник широкої революц. пропаганди; 1858 заарештовано, 1859 переїхав до Києва і вступив до Київ. ун-ту й далі вів революц. пропаганду. 1860 знову заарештовано і 1878 засуджено на 10 років каторги.

МУРАШКО Микола Іванович /н. 08 (20). 05. 1844, м. Глухів, тепер Сум. обл. — + 09 (22). 09. 1909, Київ; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі, її 1966 показав Шумський, але напису тоді ще не було, раніш ніби був, еагробок — залізний хрест оригінальної форми з ши рокого товстого заліза; могила знаходиться в районі контори по гол. алеї, праворуч від могили М. Пимоненка/ — укр. маляр і педагог. У 1863—68 навч. у петерб. АМ, з 1868 жив і працював у Києві, 1875 заснував приватну шк., яка увійшла в історію укр. мистецтва під назвою Київської рисувальної школи (1875—1901). Школа відіграла важливу роль у розвитку образотворчого мистецтва і худож. освіти в Україні й за її межами. Як художник, критик та історик мистецтва М. послідовно виступав проти декадентства й формалізму. Автор книги «Спогади старого вчителя» у якій зібрано його враження про закордонні подорожі (відвідав Німеччину, Італію, Францію, Польщу), зв»язки з петербурзькою АМ, творчі стосунки з І. Рєпіним, зарубіжними мистцями. Твори: «Мотив околиць Києва» (1829), «Осінь», «Дніпро», «Над Дніпром» (80-і — 90-і рр.19 ст., ДМУОМ), «Крим» (1892; портрети М. Ге (1906), Т. Шевченка (1864—67), П. Могили (1868), два останні — літографія. У Києві є Мурашка Миколи вулиця (кол. Шаргородська).

МУРАШКО Олександр Іванович /н. 1838 — + 17. 05. 1910, Київ; поховано там само, могила на Лук»янівському цвинтарі, по гол. алеї праворуч, у третьому-четвертому ряду; надгробок з написом: «Александр Иванович Мурашко, скончался 17 мая 1910 г. на 72 году жизни»/ — батько видатного укр. художника Олександра Олександровича М.

МУРАШКО Олександр Олександрович /н.26. 08. (07. 09) 1875, Київ — + 14. 06. 1919; там само й поховано, таємно вбито біля буд. № 18 Боговутівській вул., коли з дружиною увечорі повертався від сусідів; пограбований не був. У цьому є щось спільне з убивством Ів. Стешенка, М. Леонтовича та ін. Могила М. на Лук»янівському цвинтарі, 2-а дільниця за могилою М. Пимоненка; залізна огорожа, простий хрест, блашана табличка з написом: «Художник Алесандр Александрович Мурашко, род. 26. 7. 1875, погиб 15. 6. 1919». З тильної частини огорожі мармурова таблиця з написом: «Мурашко Олександр Олександрович видатний український художник. Народився 20 серпня 1875 р. Трагічно загинув 15-го червня 1919 р.»; могила опорядкована, квіти (1965) / — видатний укр. художник, небіж Миколи Івановича М. Худож. освіту здобув у Київ. малювальній шк. та в петерб. АМ (1894—1900) по майстерні І. Рєпіна; 1901 навч. у Мюнхені в А. Ажбе; 1904—15 був чл. «Нового товариства художників», з 1916 — чл. Т-ва пересувних худож. виставок; замолоду виявив себе як щирий українець, дружив з К. Стеценком, Ф. Красицьким, Ф. Кричевським, О. Олесем, Любов»ю Яновською, у чому й треба, мабуть, шукати причину його трагічної смерті. Київ. вул. Постишева, 14 — меморіальна таблиця з граніту, бронзовий барельєф художника, скульптом П. Остапенко, архітектор П. Кальницький, напис викарбувано: «У цьому будинку жив і творив видатний український художник Олександр Олександрович Мурашко 1875—1919», урочисте відкриття відбулося 13 червня 1966.

МУРИНЕЦЬ Василь Миколайович /н. 27. 01. (07.02). 1898, Харківщина — + після 1923 репресовано чокистами (в УЛЕ про це ні слова); поховано?/ — укр. письменник. Закін. Харків. Ін-т нар. освіти (ІНО). Вчителював. Належав до Спілки селян. письменників «Плуг». Перші опубл. твори — п»єси «І раб прокинувся» та «В яру» (у кол. зб. «Різдвяний вітер», 1923). Автор сатиричної комедії «По ревізії» (1923, перевид. 1927, 1927, написав за мотивами однойменного твору М. Кропивницького), п»єс «Спартак» (1924) та «Оплески» (1926) тощо.

МУСІЄНКО Володимир Якович /н.28. 08. 1953, Київ — п. 30. 03. 2005 на 52 році життя; там само й поховано/ — укр. перекладач. Закін. Київ. ін-т іноземних мов; працював у вид-вах «Дніпро», «Веселка», відповідальним секретарем іноземної комісії НСПУ, дам. Директором фонду «Відродження». Творчу діяльність М. розпочав ще в студент. роки. Саме тоді в зб. «Американська новела» з’явилися його перші переклади. В доробку М. переклади таких творів, як І. Шоу «Хліб по воді», М. Брегта «Обітованна земля», Ш. Маркмана «Вибори», А. Крісті «На кого вкаже

МУХА Макар Корнійович /н. ?, с. Михайлівка на Черкащині — +? ; поховано?/ — майстер укр. нар. творчості — декоративного розпису. Жив у Кам»янці Черкас. обл., став малювати з 12 років. Навч. у Київ. експериментальній майстерні, де опанував гончарство, декоративне ліплення й скоро став першокласним майстром. Його майоліковий баранець займає почесне місце на Всесвітній виставці в Парижі. В УРЕ не представлено.

МУХІН Єфрем Йосипович /н. 26. 01 (06. 02) 1766, м. Чугуїв, тепер Харків. обл. — + січень 1850, с. Кольцове, тепер Смолен. обл. РФ; поховано там само?/ — укр. лікар-хірург, анатом, фізіолог, гігієніст, судовий медик. Навч. у Харків. духовному колегіумі та Єлисаветградській медико-хірургічній шк. ; професор Мок. Медико-хірургічної академії (1808—18) та Моск. ун-ту (1813—35). Автор посібників з хірургії та анатомії. З 1801 провадив у Москві віспощеплення; його було обрано почесним чл. Харків. ун-туНа міському цвинтарі в Павловському (СПБ) є могила з написом: «Мухин Ольга Ефремовна, дочь ст. сов., р. 17 іюня 1837, ум. 30 марта 1834». Це дочка Є. Й. Мухіна?

МУХІН Олександр Єфремович /н. ? — + 26. 10. 1860, Москва; поховано там само, могила на Ваганьківському цвинтарі/ — син лікаря Єфрема Йосиповича М. В УРЕ не представлено.

МУЧНИК Леонід Овсійович /н. 17. 12. 1896, Одеса — + 08. 01. 1966; там само й поховано/ — укр. маляр. 1911—14 навч. в Одес. худож. уч-щі в К. Костанді та Г. Ладиженського. 1926 закін. Одес. худож. ін-т. Твори: «Підвіз провіанту до панцерника „Потьомкін“ (1934, ДМУОМ), «Повстання на крейсері „Очаков“ (1937, Харків. худож. музей), „Ми ще повернемося!“ (1944—47), „Потьомкінці виносять на берег тіло убитого Г. Вакуленчука“ (1947—57), обидва — в Одес. худож. музеї; морські краєвиди.

МУШАК Юрій Федорович /н. 12. 02. 1904, с. Бряза, тепер с. Козаківка Долинського р-ну Івано-Франк. обл. — + 22 11.!973, Львів; поховано там само, могила на Личаківському цвинтарі/ — укр. перекладач. Педагог, літературознавець. Закін. 1935 Львів. ун-т. Перекладав з класичних мов: зб. «Байки» Езопа (1961), «Фрагменти» Геракліта (1963), «Поетику» Арістотеля (1965, разом з Й. Кобовим), уривки з творів Платона, Плутарха, Лікурга, Теренція, Петронія (увійшли до хрестоматії «Антична література», К., 1968). Брав уч. у підготовці видання «Філософських творів Ф. Прокоповича (т. 1—3, К., 1979—81), де вміщував і свої переклади („Про риторичне мистецтво“, „Елегія“); з нім. мови переклав повість А. Броннена „Езопова смерть“ (1917). Автор кількох підручників з латин. мови для вузів, численних літ-критичних статей, рецензій.

М»ЯСТКІВСЬКИЙ К. /н. ? — +? ; поховано?/ — укр. поет, 1612 опублікував «Пісню козака Плахти, або Про козака й Кулину», надруковану 1625 Я. Дзвонковським. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.

МЯСОЄДОВ Григорій Григорович /н. 07 (19). 04. 1834, с. Панькове, тепер Новодеревенківського р-ну Орлов. обл. РФ — + 18 (31). 12. 1911, Полтава; поховано там само/ — рос. маляр. 1826—62 навч. у петерб. АМ, 1893 — дійсн. чл. петерб. АМ; один з організаторів та активних діячів Т-ва передвижників. У своїх побутових картинах показав селян пореформенної Росії. В середині 1890-х рр. оселився в Полтаві, де прожив бл. 20 років і ст ворив жанрові картини з укр. тематикою («Портрет селянської дівчини», 1897, «Старий з книгою», 1902, «На шляху до знання», 1904 та ін. ; пйзажі України («Скелі над морем», «Водоспад Учан Су», Дорога в лісі» та ін.) твори М. зберігаються в ДТГ, Київ. музеї рос. мистецтва й Полтав. худож. музеї.