Ющенко Петро Андрійович

Голова ВО «За Помісну Україну!»

Народний депутат України

Сила українського духу


Проект «Українці в світі» Всеукраїнського об’єднання «За Помісну Україну!» представляє духовних подвижників від доби Київської Русі до сьогодення. Мета проекту — явити сучасникам відомих та невідомих діячів у різних сферах людської діяльності, народжених Україною, що відіграли помітну роль в історії світової культури.

Український народ є одним із найдавніших народів світу. Ще римський історик Помпей Трог (І ст. до н. е.) стверджував: «Скіфи (пращури сучасних українців) — це найстаріша нація світу». А «батько історії» Геродот писав: «Вони є мудріші від будь-якої нації на Землі».

Український народ ствердив своє право бути творцем власної історії. Поступ України шляхом самоздійснення не був ізольований від світової історії. Більше того, українці жили й творили не стільки для себе, як для інших народів.

Українська людність уже в кінці першого тисячоліття впевнено заявила про силу національного духу у власному духовному подвижництві, що дивувало й викликало захоплення народів Заходу. Чи не тому дочки й сини князів київських стали правительками й правителями Франції, Норвегії, Данії, Угорщини, Шотландії, Грузії, Візантії, Османської та Російської імперій. Українські могутні гени назавжди увійшли в європейський менталітет.

В епоху Відродження українські юнаки заполонили університети Європи і своїм розумом розвивали науку, щедро ділилися зі світом ідеями та відкриттями. Франція, Італія, Англія, Австрія, Польща пам’ятають і шанують талановитих українських учених, державних діячів і митців, воїнів і купців, поетів і подвижників, які плідно творили і в себе вдома, і в інших землях. Творча енергія українців відкривала світові нові горизонти для розвитку.

Османською Туреччиною правили султани, народжені українками, Австрійська держава черпала свою силу з обширів Галичини, Російська імперія досягла своєї могутності значною мірою завдяки вченим-просвітникам, священикам, професорам Києво-Могилянської академії, які стали фундаторами як національної,  так і російської науки і культури. Якщо російська філософія починається з Григорія Сковороди, творчість якого й сьогодні дивує світ всеосяжністю та грандіозністю прозрінь, то велика російська література вийшла з «Шинелі» Миколи Гоголя і продовжилася творчістю Чехова, Буніна, Достоєвського та інших геніїв, чиї родоводи мають виразне українське походження.

Багатогранний український талант у духовній, освітній, управлінській, військовій сферах був задіяний по всьому світові.

З часів апостольських українська земля освячена самим Андрієм Первозванним. Святий учень Христа благословив цю землю і пророкував їй велике майбутнє.

Іноземні джерела містять імена праукраїнських правителів вже перших століть нової ери.

Готський історик Йордан (VІ ст. н. е.) у своїх хроніках свідчив, що вже в середині ІV ст. на території сучасної України анти (праукраїнці) створили союз племен, що набув усіх ознак державності: існували свої спадкові правителі — рекси (царі), серед яких відомі імена Божа, Ардагаста і Пірагаста, а також полководців Хільбурдія, Доброгаста, Всегорда, Мезамира.

Придворний хроніст Прокопій Кесарійський писав, що представник князівського роду слов’ян-праукраїнців Хільбурдій (VІ ст.), перебуваючи на службі у візантійського імператора Юстиніана (527—565),  завдяки своєму талантові та відданості був призначений командувачем усіх військ імперії у Фракії, тобто став фактичним правителем Фракійської провінції.

За правління князя Мезамира (VІ ст.) землі праукраїнців перетворилися на надійний військовий форпост, покликаний зупиняти просування аварців та їх союзників — ординців на захід, у глибину Європи.

Історик Павло Диакон стверджував, що в V столітті владі антських царів підкорялися землі від Дону до Вісли й Одеру та частина Богемії. Древній історик Прокопій засвідчує: «Ці народи, слов’яни і анти, не підкоряються одній людині, бо здавна живуть в демократії, тому про все, що для них корисне і шкідливе, радяться спільно». А інший історик, Маврикій, писав: «Жіноцтво антів було розумніше, ніж це властиво людській природі». Український історик М. Брайчевський довів, що анти споріднені з нами, що вони є носіями черняхівської, тобто української, культури.

В одній із кам’яних печер  при костьолі св. Петранеподалік Зальцбурга (Німеччина) зберігся напис на мармуровій плиті про Одоакра, короля русинів, що жив у V столітті від Різдва Христового і став правителем Італії (476—493). Цей факт згадує також Самійло  Зорка в Універсалі Богдана Хмельницького, акцентуючи, які славетні були у нас воїни і полководці, що доходили аж до Риму.

Пам’ятаємо ми й напівлегендарного князя Кия, на честь якого названо нашу столицю, за якого Київ почав набувати обрисів міста-фортеці; одного з перших київських князів Аскольда, який тричі ходив на Константинополь і врешті прийняв християнство. З «Літопису Аскольда» знаємо, що саме він, посівши посаду правителя, запровадив перше хрещення Русі у 860 році, після чого було створено митрополію. Візантійський патріарх Фотій надіслав у Київ архієпископа Михаїла Сирина та шістьох підлеглих йому єпископів.

За князювання рівноапостольної Ольги відбулося піднесення Київської Русі, її син Святослав, уславлений воїн, завоював Хозарію, вів боротьбу за Болгарію, воюючи з Візантією. Князювання Володимира Великого (980—1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу подальшого розквіту. Він завершив тривалий процес формування території Київської держави, визначив та закріпив кордони Русі. Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі. Святий рівноапостольний князь Володимир прийняв християнство, провів адміністративну, військову та релігійну реформи, уклав «Закон Земляний», посадив своїх синів на різних землях: Вишеслава — в Новгороді, Ізяслава — в Полоцьку, Святополка — в Турові, Бориса — в Ростові, Гліба — в Муромі, Станіслава — в Смоленську, Святослава — в Овручі, Судислава — в Пскові, Мстислава — в Тмуторокані. Володимир Великий був першим, хто започаткував традицію династичних шлюбів, укладаючи шлюбні союзи своїх дітей з провідними монархами Європи. Він сам був поєднаний шлюбами  з чеською князівною Малфрідою та візантійською принцесою Анною, дочкою імператора Романа ІІ. Сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а син Ярослав став зятем шведського короля Олафа Скотконунга. Кожен такий шлюб сприяв поліпшенню дипломатичних відносин між державами, був своєрідною печаткою укладеного ними політичного союзу.

Роки князювання Ярослава (1019—1054) стали часом найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Як свідчать літописи, Ярослав був князем-будівничим, князем-просвітителем. Він продовжив справи свого батька, зміцнюючи єдність держави, її централізацію та європеїзацію. З його іменем пов’язано створення першого у слов’янському світі писаного зведення законів — «Руської правди». Ярослав продовжив «сімейну дипломатію» та одружив своїх синів Всеволода — з дочкою візантійського імператора Константина ІХ Мономаха, Ізяслава — з сестрою польського князя Казимира І, Святослава — з онучкою німецького цісаря Генріха ІІ. Три дочки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорського Андраша (Андрія) І, а Єлизавета — за норвезького Гаральда Суворого. Ці союзи сприяли становленню Ярослава Мудрого як впливового європейського політика та складали йому славу «тестя Європи».

Онучка Ярослава Мудрого — Євпраксія-Адельгейда Всеволодівна отримала титул правительки Священної Римської імперії. А інша його онучка — Едігна, дочка Анни Ярославни, стала шанованою святою римо-католицької церкви.

У 1074 році на шляху до Києва Едігна оселилася як самітниця у дуплі липового дерева поблизу містечка Фюрстенфельдбук. Малим і старим допомагала вона в нужді й із незаперечним ореолом святості 26 лютого 1109 року відійшла у вічність. Її нетлінні мощі як реліквія понад 400 років зберігаються у церкві Пух, а діюче тут Товариство св. Едігни плекає пам’ять про славетну співгромадянку руського походження і проводить у роках, що закінчуються на цифру 9, святкові театральні вистави про життя та діяльність блаженної Едігни.

Уславленим у нашій історії є ім’я і Всеволода Ярославовича — великого князя київського, який заклав основу для успішного правління сина, Володимира Мономаха, і продовжив мудру політику свого батька, укладаючи династичні шлюби своїх дітей з європейськими монаршими родинами. Його дочка Янка стала нареченою візантійського царевича Константина Дуки.

Варто згадати і часи правління Володимира Мономаха; його дидактичний твір «Повчання дітям» залишається актуальним і нині, ґрунтуючись на християнських цінностях та батьківській мудрості.

Нащадки Мономаха також поріднилися з монархами Європи. Так, його онучка, Добродія (Євпраксія) Мстиславна, була видана за Олексія — старшого сина візантійського імператора Іоанна ІІ Комніна, відома як перша жінка-лікар в історії України-Русі, автор медичного манускрипту «Алімма».

Згадаємо ми й Ірину Володарівну — дочку Володара (Івана Ростиславича), князя звенигородського (бл. 1086—1092) і перемишльського (1092—1124 рр.). 20.07.1104 р. її видали заміж за Ісаака Комніна, сина візантійського імператора Олексія І Комніна (помер після 1131 р.). Це був перший випадок прямих контактів Візантії з окремим князівством, що можна розцінювати як великий успіх зовнішньої політики перемишльських князів. Від цього шлюбу, за однією з версій, народився візантійський імператор Андроник.

Не обійдемо увагою й князів часів роздробленості Київської Русі, зокрема: Ярополка, сина Володимира Мономаха, великого князя київського, який одружився з Оленою — дочкою аланського князя; за «Повістю минулих літ» Ярополк відзначався великою мужністю і здобув славу у боротьбі з половцями (й саме  задля остаточної перемоги над ними він створив союз з Аланією); Святослава Ольговича, вдалого політика і дипломата, як свідчать хроніки, він зумів у тяжкі часи зберегти Чернігівське князівство: узяв за дружину дочку половецького хана Аєпи, чим убезпечив князівство від половецьких набігів; Ярослава Осмомисла, котрий зміг об’єднати Галицьку землю в одну державу та сприяти її розвиткові (його вміла зовнішня та внутрішня політика забезпечила мир із сусідніми князівствами та активні дипломатичні зв’язки з Візантією, Угорщиною та Польщею); Романа Мстиславича, котрий зміг з'єднати Галичину і Волинь у єдину європейську державу, мати зносини з якою вважали за честь папський Рим, королівські Угорщина та Польща, імператорська Візантія (перший із правителів України-Русі, хто титулував себе «самодержцем землі Руської», князь Роман відродив святу справу свого славетного предка — Володимира Мономаха); Данила Галицького — єдиного з володарів княжої України, хто сміливо став на сторожі рідної землі перед страшною монголо-татарською навалою (майстерний дипломат і незламний воїн, князь Данило не тільки намагався закликати всі європейські країни дати відсіч східному загарбникові, а й сам, з мечем у руці, очолював походи проти татарських залог); згадаймо також нащадків Данила — Лева Даниловича, Юрія Львовича, братів Андрія та Лева Юрійовичів, які всіма можливими способами прагнули зберегти честь і духовну міць уже сплюндрованої татарами княжої України-Русі та відродити її велич і європейську славу.

Та згодом з-під монголо-татарського ярма український народ потрапив під польсько-литовську владу. Але й тут з’явилися видатні діячі, проводирі, вожді, що всіма силами відстоювали права поневоленого народу, його самобутність і високу духовність. І як нам не згадати серед них такі імена:

Любарта Гедиміновича, котрий останнім намагався боронити самостійність Галицько-Волинської княжої держави, спорудивши на ній славнозвісні замки та укріплення;

Симеона Олельковича — останнього князя на українських землях, який ще силкувався зберегти для наступних поколінь велич стольного великодержавного Києва;

Михайла Глинського — відчайдушного борця, який до останнього не полишав спроб визволити рідний край з-під чужоземного ярма;

Костянтина Острозького — подвижника науки та освіти, визначного мецената, засновника першого вищого навчального закладу в Україні — Острозької академії;

Йова Борецького — засновника Київського православного братства та відомої Братської школи на Подолі;

Петра Могилу — мудрого просвітителя і пастиря, подвижника української церкви, фундатора славнозвісної Києво-Могилянської академії.

У ці часи в Україні вперше прогриміла на весь світ козацька слава — слава невтомних захисників рідної землі від чужоземних нападів та зазіхань, слава звитяжців, яким згодом судиться відродити нову українську державність. І серед них ми з пошаною згадуємо:

Дмитра Вишневецького-Байду — засновника Запорозької Січі, котрий героїчно загинув у турецькому полоні та, як герой, був оспіваний народом у безсмертних думах і піснях;

Криштофа Косинського — першого з козацьких ватажків, хто кинув відвертий виклик польсько-шляхетським поневолювачам;

Северина Наливайка, який до останнього боронив права українського козацтва в нерівній битві з королівськими військами;

Петра Конашевича-Сагайдачного, слава переможних походів якого лунала по всіх країнах Європи і лякала турецько-татарських загарбників, і якому судилося відродити велич Київської православної митрополії та Київського братства.

Козацтво стало потужною політичною силою, відомою в усій Європі. Відчувши велику потугу в єднанні та організованості, козаки не тільки успішно діють проти турецько-татарської навали на Європу, а й своєю силою та зброєю допомагають у визвольних війнах Франції, Німеччини, Австрії і навіть Іспанії. Запоріжжя стало «вогнищем козацької сили, солідарності, організованості» (М. Грушевський) і, слід наголосити, — силою, що обороняла не тільки українську, але й культуру інших європейських країн.

У середині ХVІІ століття український народ нарешті спромігся скинути з себе осоружне невольниче ярмо, рішуче повстати проти шляхетського панування і створити власну державу вольних козаків, що, за одним із літописних джерел ХVІІІ століття, «воїнами і суддями самі собі стали». Незважаючи на війни та лихоліття, українці були віруючим і освіченим народом. Архідиякон Павло, син блаженнійшого Макарія, патріарха антіохійського, що супроводжував свого батька у подорожі по Україні (ХVІІ ст.), писав: «Ми помітили в цьому благочестивому народі побожність і благочестя, що вражали… По всій землі… козаків ми помітили дивовижну і прекрасну рису: всі вони, за винятком небагатьох, та й навіть більшість їхніх жінок і дітей, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні наспіви; окрім того, священики навчають сиріт і не залишають їх тинятися вулицями невігласами…».

Велику роль у поширенні освіти на наших землях відіграли вітчизняна книга та вітчизняне книгодрукування. Серед цілого слов’янського світу найперші книжки, надруковані кирилицею, були українські.

Відомо, що 1491 року в м. Краків, у друкарні чеха Швайпольта Фіоля, було надруковано Октоїх, Часослов, Тріодь Постну, Тріодь Квітну і Псалтир.  До речі, там, де Ш. Фіоль не був зв’язаний канонічним церковно-слов’янським текстом, тексти його видань набували усіх ознак живої української мови.

Традиційно, радянська наука першодрукарем на українських і російських землях вважала Івана Федорова (1572). Проте, документи, знайдені у Львівських архівах, та дослідження Івана Огієнка свідчать, що вже 1460 року у Львові існувала друкарня Степана Дропана, де друкувалися книги тогочасною українською мовою, тобто за 112 років до Івана Федорова. Сам Іван Федоров у своїй післямові до «Апостола» стверджує, що «він йшов стопами боговибраного мужа». На жаль, ми тривалий час залишалися жертвами ідеологічної догми, що домінувала в усіх сферах впливу тоталітарної держави, де українська культура, наука, освіта постійно вважалися другорядними, позбавленими самостійних ознак і здобутків.

Багато лиха довелося зазнати українському народові: це й страшні часи Великої Руїни (1658—1686), коли брат ішов проти брата — і кожен був засліплений жадобою влади; це й розшматування українських земель між трьома сусідніми державами — Московським царством, королівською Польщею, султанською Туреччиною… Але все ж таки ця трагічна, та водночас і героїчна доба дала Україні чимало визначних імен. І серед них не можна не згадати:

Богдана Хмельницького, який спромігся очолити всенародну боротьбу за волю, здобути перемогу в багатьох доленосних битвах і проголосити народження нової української держави — Гетьманщини;

Полковників Богданового війська — Михайла Кричевського, Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая та інших героїв, що не шкодували життя та проливали свою кров у битвах заради волі рідного краю;

Івана Виговського, що намагався припинити в Україні воєнне лихоліття, забезпечити їй мирне життя в злагоді та порозумінні з сусідами, але водночас був готовий дати нищівну відсіч кожному, хто спробує порушити цей мир;

Петра Дорошенка, що найбільше переймався долею українських земель, роздертих між володіннями жадібних монархів, і силкувався всіма можливими засобами об’єднати ці землі, злучити їх нерозривно і навіки;

Івана Мазепу — дипломата і мецената, який понад двадцять років свого правління намагався піднести славу та велич козацької України, а в момент найбільшого лихоліття зробив останню відчайдушну спробу вирвати її з безодні «двох проваль — воюючих між собою монархів»;

Павла Полуботка — сміливого та рішучого отамана, «другого Мазепу», що не побоявся відстоювати права українського козацтва перед деспотом-імператором, зa що й прийняв останні муки в царській в’язниці;

Кирила Розумовського — останнього гетьмана українського козацтва, вихованця європейських університетів і невтомного захисника та реформатора козацької державності;

Петра Калнишевського — останнього кошового отамана Запорозької Січі, цього «орлиного гнізда», що було святим місцем для кожного українця і ненависним для царської влади та її посіпак… Дні Калнишевського, як і Полуботка, згасли далеко від батьківщини, за мурами соловецьких заcтінків.

Ми можемо пишатися конституційним чином Пилипа Орлика, що випередив Європу на 80 років, як й ідеєю федерації, що таки втілилася в життя на початку ХХ століття, виникнувши значно раніше в українському суспільному проводі.

Духовний і культурний вплив українців поширювався на багато країн, але найперше — на сусідні країни: Польщу, Білорусь, Росію… Так, українські латиномовні поети, філософи, просвітники, церковні діячі ХV— ХVІ ст. у Польщі вважаються «своїми»: Григорій Саноцький, Павло Кросненський, Станіслав Оріховський, Йосип Верещинський, Севастян Кленович, Шимон Шимонович, Симон Пекалід та багато інших. І це лише ті представники українського ренесансного гуманізму, що наголошували на своєму українському («рутенському») походженні.

Потужний культурний потік йшов з України і до Московської держави (згодом Російської імперії). Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Лаврентій Горка, Сильвестр Кулябка, Гедеон Вишневецький, Іоанн Максимович, Іларіон Лежайський і найперший з них — Петро Могила, який запропонував Москві послуги київських учених, — це лише частина тих українців, які піднімали російську науку. Школи, серед яких — перша школа 1649 року в Москві, друкарні, театр, українські книги, що «ще більше за людей посунули в Москву», перекладна література, поліфонічна партесна музика і нотне письмо і навіть одяг «малоросійський великоросіянам носити» наказано царем Федором, — ось деякі українські віхи на шляху пробудження російської духовності.

Українці заснували школи від Воронежа до Іркутська, від Архангельська до Астрахані. Й саме їхніми стараннями (зокрема, Стефана Яворського) створено першу вищу школу Росії — Московську слов’яно-греко-латинську академію за прикладом Києво-Могилянської академії. І не лише створено. Могилянці «передали їй свій дух, свій напрямок», бо з 1701 по 1762 рік тут за царськими наказами працювало 95 учених із Києво-Могилянської академії. За цей час з 23 ректорів — 18 були могилянцями, з 25 префектів, відповідно, —  23. Київські вчені в Росії укладають підручники, започатковують силабічну поезію, драматургію, театр, закладають основи філософії, вивчення іноземних мов. Феофан Прокопович, тодішній голова «вченої дружини» Петербурга, сприяє відкриттю Російської академії наук.

У другій половині ХVІІІ ст. у Москві й Петербурзі працює плеяда високоосвічених українців — блискучих викладачів, перекладачів, видавців, письменників, журналістів. Серед них: Михайло Антоновський, Григорій Брайко, Іван Ванслов, Володимир Золотницький, Яків Козельський, Микола Мотоніс, Василь Рубан та багато інших. Вони розробляли політичні, філософські, правові концепції, публікували власні й перекладні твори, поширювали просвітницьку ідеологію.

У церковній царині до 70-х років ХУІІІ століття всі вищі ієрархічні посади в Росії посідали переважно українці. Це митрополити: Тобольський і Сибірський — Філофей Лещинський,  за ним — Іоанн Максимович, Павло Конюскевич, Арсеній Мацієвич; Ростовський і Ярославський — святий Димитрій Ростовський (Данило Туптало); єпископи та архієпископи: Псковський і Нарвський — Феофан Прокопович, Рафаїл Заборовський; Рязанський і Муромський — Стефан Яворський, Гавриїл Бужинський; Астраханський, Костромський і Санкт-Петербурзький — Сильвестр Кулябка; Смоленський і Дорогобузький — Гедеон Вишневецький; Великоновгородський і Великолуцький — Стефан Калиновський; Вологодський і Великоустюзький — Теофілакт Слонецький; Мстиславський, Оршанський і Могильовський — Георгій Кониський; архімандрити: Троїце-Сергієвський — Амвросій Дубневич; Якутський — Іларіон Лежайський; Слуцький (Білорусь) — Михайло Козачинський;  Московського Донського монастиря — Варлаам Лaщевський; Московського Заіконоспаського монастиря — Гедеон Слонимський; усі архімандрити Троїце-Сергієвого монастиря від 1722 до 1766 року та багато інших.

Україна дала також не поодиноких подвижників, а цілу плеяду талановитих вчених і лікарів, які працювали в різних галузях медицини і якими могла б пишатися кожна нація і кожна держава: Юрій Дрогобич (1450—1494) — перший на всіх східно-слов’янських теренах доктор медицини, випускник Краківського і Болонського університетів, згодом — ректор Болонського університету; Єпифаній Славинецький (? — 1675) — засновник і перший ректор греко-латинської школи у Москві, автор перекладів авторитетних текстів з медицини та багато інших. Тільки в другій половині ХУІІІ ст. серед викладачів і професорів медичних шкіл Росії було понад 50 українців.

Багато українських медиків ХVІІІ — поч. ХІХ ст. стояли біля витоків формування наукових основ медичної науки та увійшли в золотий фонд не лише української чи російської, а й світової медицини як засновники наукових напрямків: Н. Максимович-Амбодик (акушерство), Д. Самойлович, І. Полетика, О. Шафонський (епідеміологія), О. Шумлянський, М. Тереховський (морфологія і патологія), П. Загорський, І. Буяльський (анатомія, хірургія), С. Хотовицький (педіатрія).

Українські лікарі відзначилися також на ниві військової медицини, дехто з них обіймав відповідальні посади у Російській армії. Наприклад, Степан Андрієвський, Павло Наранович очолювали Петербурзьку медико-хірургічну академію — основний навчальний заклад з підготовки військових лікарів; Никон Карпинський був генерал-штаб-лікарем сухопутної армії; Остап Звіряка і Данило Самойлович — медичними інспекторами Чорноморського флоту; Григорій Соболевський — головним лікарем гвардійських полків; Іван Полетика і Федір Яворський — керівниками сухопутного і адміралтейського шпиталів у Петербурзі…

Видатні українські лікарі та вчені підготували ґрунт, на якому розвивалася медична наука у ХІХ—ХХ століттях. Так, гідними продовжувачами медичної справи стали: М. Скліфософський — один із піонерів черевної хірургії, антисептики і асептики; В. Високович, М. Бокаріус, В. Хавкін, О. Богомолець, С. Федоров та багато інших. Без сумніву, з особливою вдячністю маємо згадати серед наших видатних медиків: Івана Горбачевського — гігієніста, епідеміолога, ректора Карлового університету в Празі, першого міністра охорони здоров’я Австро-Угорщини; Степана Андрієвського — директора Медико-хірургічної академії в Петербурзі; Миколу Гамалію — мікробіолога і епідеміолога, почесного члена Академії наук, одного із засновників бактеріологічної станції в Росії, який першим здійснив вакцинацію людей проти сказу; Данила Самойловича — засновника епідеміології в Російській імперії, обраного за свої досягнення членом Паризької, Марсельської, Тулузької, Мангеймської та інших (загалом 13-ти) зарубіжних  хірургічних академій, а також Російської медичної колегії; Опанаса Шафонського — одного із засновників епідеміології в Російській імперії, доктора медицини Страсбурзького університету, хто першим розпізнав чумну епідемію; Валерія Яворського — професора Краківського університету, члена Польської АН у Кракові, автора численних наукових праць з клінічної гістології й гастрології; Костянтина Яцуту — лікаря-анатома і антрополога, доцента Петербурзької військово-медичної академії, професора анатомії Петербурзького психоневрологічного інституту, професора школи дентиатрії в Мюнхені та багатьох інших наших співвітчизників.

Першим ученим-медиком з українським корінням, хто отримав Нобелівську премію з медицини, був Ілля Мечников, уродженець Харківщини. Згодом цією ж премією був відзначений Абрахам Ваксман — винахідник першого антибіотика, американський громадянин, що народився на Вінничині; Георг Вальд, Ерік Кендел, чиї предки також емігрували з України… Були також інші Нобелівські лауреати: фізик Жорж Шарпак — учений Пастерівського інституту в Парижі, мала батьківщина якого — Рівненщина; хімік Роальд Гофман — учений Колумбійського університету, родом з Львівщини; економіст Семен Кузнець — викладач Гарвардського університету, уродженець Харкова…

Варто згадати й інших учених з українським корінням: Степана Смаль-Стоцького — мовознавця, професора Українського вільного університету в Празі; Михайла Драгоманова — приват-доцента Київського університету, засновника першого українського позацензурного видавництва закордоном; Івана Пулюя — фізика і винахідника, доцента Віденського та професора Празького університетів; Георгія Вороного — професора Варшавського університету,  члена-кореспондента Петербурзької академії наук; Омеляна Пріцака — історика, сходознавця, професора Гамбурзького та Гарвардського університетів; Пилипа Кулика — філософа, декана філософського факультету Празького університету, ректора Університету в Граці; Юрія Полянського — геолога і археолога, дослідника Анд, професора Державного університету в Буенос-Айресі, члена Аргентинської академії наук; Степана Тимошенка — інженера, професора Мічіганського та Каліфорнійського університетів, автора найбільшого у світі мосту через Міссісіпі; Івана Фещенка-Чопівського — металурга, професора Краківської гірничої академії; Миколу Миклухо-Маклая — мандрівника, антрополога, етнографа, дослідника тропічної Океанії, що працював у Петербурзі; Володимира Вернадського — природознавця, мінеролога і біохіміка, основоположника вчення про біосферу та ноосферу, академіка Петербурзької академії наук; Бориса Балінського — біолога, зоолога, фундатора електронно-мікроскопічних досліджень у зоології, декана Йоганнесбурзького університету (Південна Африка); Петра Прокоповича — відомого бджоляра, творця першого у світі розбірного рамкового вулика; Отто Струве — астронома, віце-президента Міжнародного астрономічного союзу; Максима Ковалевського — соціолога, юриста, історика, академіка Петербурзької академії наук, професора Стокгольмського та Оксфордського університетів; Валентина Глушка — конструктора, творця реактивних двигунів, академіка Академії наук СРСР; Бориса Грабовського — онука відомого українського поета, винахідника, творця електронного телебачення; Костянтина Ціолковського — винахідника у галузі аеро- та ракетодинаміки, основоположника космонавтики; Юрія Кондратюка — вченого-винахідника, одного з піонерів ракетної техніки та теорії космічних польотів;  Івана Борковського — археолога, ректора Українського вільного університету в Празі; Григорія Махіва — ґрунтознавця, працював у Детройті та Стенфорді; Степана Рудницького — географа та картографа, фундатора Інституту прогресу Заходу і Сходу у Відні; Ярослава-Богдана Рудницького — мовознавця, славіста, працював у Канаді; Володимира Кубійовича — географа, енциклопедиста, укладача Енциклопедії українознавства, працював у Франції; Архипа Люльку — конструктора авіадвигунів, працював у Москві; Степана Пономарьова — бібліографа, культурного діяча, творця бібліографічного словника видатних українців; Михайла Тугана-Барановського — економіста, історика, працював у Петербурзі, одного із членів-засновників Академії наук; Михайла Остроградського, математика, що працював у Парижі та Петербурзі; Олександра Можайського — винахідника першого у світі літака; Ігоря Сікорського — авіаконструктора, винахідника гелікоптера, піонера авіації в Англії та Франції…

Світова художня культура пишається творцями, народженими Україною, та шанує їх видатні імена: Анна Ахматова (Горенко) — поетеса зі світовим ім’ям, що жила і працювала в Росії; письменник Володимир Короленко; Євген Гребінка — письменник, статс-секретар Петербурзької академії мистецтв, людина, яка допомогла Шевченкові видати «Кобзар»; художники: Казимир Малевич, Сергій Васильківський, Петро Левченко, Володимир Орловський, Сергій Світославський, Іван Сошенко, Ілля Рєпін; композитори: Петро Чайковський, Ісаак Дунаєвський, Дмитро Бортнянський, Максим Березовський; співак Іван Козловський; танцівник, хореограф та керівник балетної трупи Паризької «Гранд Опера» Серж Лифар…

Варто також згадати відомих спортсменів і тренерів: Івана Піддубного, Леоніда Жаботинського, Олега Базилевича, Валерія Лобановського, Йожефа Сабо, Анатолія Бишовця, Андрія Шевченка, братів Віталія та Володимира Кличків; льотчиків-космонавтів: Павла Поповича, Хайдемарі Стефанишин-Пайпер — астронавтку НАСА, першу українку, яка побувала в космосі.

З особливою гордістю ми згадуємо наших видатних військових діячів: генерала Олександра Грекова, учасника Першої світової війни, командувача Української галицької армії; генерал-лейтенанта Пилипа Жмаченка, Героя Радянського Союзу, командувача 47-ї армії Воронезького фронту; генерал-полковника Михайла Кирпоноса, командувача військ Південно-Західного фронту; генерала армії, двічі Героя Радянського Союзу Івана Черняховського; Маршала Радянського Союзу, двічі Героя Радянського Союзу Семена Тимошенка та багатьох інших героїв-звитяжців.

Заслуговують на увагу і наші сучасники, державні діячі: Борис Вжасневський — дійсний член Парламенту Канади; Михайло Машковець — губернатор Камчатки; Валентина Матвієнко — губернатор Санкт-Петербурга; Євген Савченко — губернатор Бєлгородської області (Росія).

Формування нових національних світоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань сучасної людини, і в першу чергу дитини, виховання її поваги до нашого історичного минулого на прикладах видатних співвітчизників — основна місія проекту «Українці в світі». Нам треба жити, як говорив Олександр Архипенко, «в приявності образів наших безсмертних геніїв, бо це допоможе… удержувати наш український дух, піднести нашу національну свідомість та наші культурні ідеали, допоможе нам скріпити фундамент нашої нації».

Канцлери, патріархи, міністри, кардинали, царі, королі, винахідники, звитяжці духу — їх тисячі, народжених в Україні. Вони стали інтелектуальним, генетичним живильним середовищем для розквіту інших країн і народів. Уявімо собі, якою потужною державотворчою нацією стали б українці, якби вся та сила була спрямована на саморозвиток!

Німецький письменник Йоганн Ґотфрід Ґердер (1744—1803) писав:

«Україна стане колись новвтньою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля — колись прокинуться: ... і повстане велика, культурна нація — й її межі простягнуться до  Чорного моря, а відтіля ген, у далекий світ».

Архітектоніку сучасного світу українцям цілком до снаги вибудовувати й скріплювати своєю мудрістю й силою свого духу.

Це особливо важливо усвідомлювати нинішнім поколінням українців, яким належить здійснити свою історичну місію, реалізувавши свій творчий потенціал у духовно-культурній, соціальній, політичній, економічній сферах рідної Української держави, щоб гідно увійти до світової цивілізованої спільноти.