Проект «Українці в світі» представляє видатних українців, що здійснили помітний внесок у розвиток світової цивілізації, чиї здобутки у сфері церковної історії, державотворення, науки і культури виходять за межі суто національного.
Це — діячі, які стали відомими на весь світ, живучи в Україні; емігранти з України, що здобули визнання в чужих державах; особистості, які не акцентуючи на своєму походженні, все ж залишалися генетично спорідненими з Україною.
Завдання проекту — зібрати і зберегти цінні постаті нашої національної історії на тлі світової цивілізації, ознайомити зі здобутками наших співвітчизників, аби зробити їх усвідомленим і шанованим надбанням української нації.
 |
Ющенко Петро Андрійович Голова ВО «За Помісну Україну!» |
Проект «Українці в світі» Всеукраїнського об’єднання «За Помісну Україну!» представляє духовних подвижників від доби Київської Русі до сьогодення. Мета проекту — явити сучасникам відомих та невідомих діячів у різних сферах людської діяльності, народжених Україною, що відіграли помітну роль в історії світової культури.
Український народ є одним із найдавніших народів світу. Ще римський історик Помпей Трог (І ст. до н. е.) стверджував: «Скіфи (пращури сучасних українців) — це найстаріша нація світу». А «батько історії» Геродот писав: «Вони є мудріші від
Український народ ствердив своє право бути творцем власної історії. Поступ України шляхом самоздійснення не був ізольований від світової історії. Більше того, українці жили й творили не стільки для себе, як для інших народів.
Українська людність уже в кінці першого тисячоліття впевнено заявила про силу національного духу у власному духовному подвижництві, що дивувало й викликало захоплення народів Заходу. Чи не тому дочки й сини князів київських стали правительками й правителями Франції, Норвегії, Данії, Угорщини, Шотландії, Грузії, Візантії, Османської та Російської імперій. Українські могутні гени назавжди увійшли в європейський менталітет.
В епоху Відродження українські юнаки заполонили університети Європи і своїм розумом розвивали науку, щедро ділилися зі світом ідеями та відкриттями. Франція, Італія, Англія, Австрія, Польща пам’ятають і шанують талановитих українських учених, державних діячів і митців, воїнів і купців, поетів і подвижників, які плідно творили і в себе вдома, і в інших землях. Творча енергія українців відкривала світові нові горизонти для розвитку.
Османською Туреччиною правили султани, народжені українками, Австрійська держава черпала свою силу з обширів Галичини, Російська імперія досягла своєї могутності значною мірою завдяки
Багатогранний український талант у духовній, освітній, управлінській, військовій сферах був задіяний по всьому світові.
З часів апостольських українська земля освячена самим Андрієм Первозванним. Святий учень Христа благословив цю землю і пророкував їй велике майбутнє.
Іноземні джерела містять імена праукраїнських правителів вже перших століть нової ери.
Готський історик Йордан (VІ ст. н. е.) у своїх хроніках свідчив, що вже в середині ІV ст. на території сучасної України анти (праукраїнці) створили союз племен, що набув усіх ознак державності: існували свої спадкові правителі — рекси (царі), серед яких відомі імена Божа, Ардагаста і Пірагаста, а також полководців Хільбурдія, Доброгаста, Всегорда, Мезамира.
Придворний хроніст Прокопій Кесарійський писав, що представник князівського роду
За правління князя Мезамира (VІ ст.) землі праукраїнців перетворилися на надійний військовий форпост, покликаний зупиняти просування аварців та їх союзників — ординців на захід, у глибину Європи.
Історик Павло Диакон стверджував, що в V столітті владі антських царів підкорялися землі від Дону до Вісли й Одеру та частина Богемії. Древній історик Прокопій засвідчує: «Ці народи, слов’яни і анти, не підкоряються одній людині, бо здавна живуть в демократії, тому про все, що для них корисне і шкідливе, радяться спільно». А інший історик, Маврикій, писав: «Жіноцтво антів було розумніше, ніж це властиво людській природі». Український історик М. Брайчевський довів, що анти споріднені з нами, що вони є носіями черняхівської, тобто української, культури.
В одній із кам’яних печер при костьолі св. Петранеподалік Зальцбурга (Німеччина) зберігся напис на мармуровій плиті про Одоакра, короля русинів, що жив у V столітті від Різдва Христового і став правителем Італії (476—493). Цей факт згадує також Самійло Зорка в Універсалі Богдана Хмельницького, акцентуючи, які славетні були у нас воїни і полководці, що доходили аж до Риму.
Пам’ятаємо ми й напівлегендарного князя Кия, на честь якого названо нашу столицю, за якого Київ почав набувати обрисів
За князювання рівноапостольної Ольги відбулося піднесення Київської Русі, її син Святослав, уславлений воїн, завоював Хозарію, вів боротьбу за Болгарію, воюючи з Візантією. Князювання Володимира Великого (980—1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу подальшого розквіту. Він завершив тривалий процес формування території Київської держави, визначив та закріпив кордони Русі. Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі. Святий рівноапостольний князь Володимир прийняв християнство, провів адміністративну, військову та релігійну реформи, уклав «Закон Земляний», посадив своїх синів на різних землях: Вишеслава — в Новгороді, Ізяслава — в Полоцьку, Святополка — в Турові, Бориса — в Ростові, Гліба — в Муромі, Станіслава — в Смоленську, Святослава — в Овручі, Судислава — в Пскові, Мстислава — в Тмуторокані. Володимир Великий був першим, хто започаткував традицію династичних шлюбів, укладаючи шлюбні союзи своїх дітей з провідними монархами Європи. Він сам був поєднаний шлюбами з чеською князівною Малфрідою та візантійською принцесою Анною, дочкою імператора Романа ІІ. Сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а син Ярослав став зятем шведського короля Олафа Скотконунга. Кожен такий шлюб сприяв поліпшенню дипломатичних відносин між державами, був своєрідною печаткою укладеного ними політичного союзу.
Роки князювання Ярослава (1019—1054) стали часом найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Як свідчать літописи, Ярослав був
Онучка Ярослава Мудрого — Євпраксія-Адельгейда Всеволодівна отримала титул правительки Священної Римської імперії. А інша його онучка — Едігна, дочка Анни Ярославни, стала шанованою святою римо-католицької церкви.
У 1074 році на шляху до Києва Едігна оселилася як самітниця у дуплі липового дерева поблизу містечка Фюрстенфельдбук. Малим і старим допомагала вона в нужді й із незаперечним ореолом святості 26 лютого 1109 року відійшла у вічність. Її нетлінні мощі як реліквія понад 400 років зберігаються у церкві Пух, а діюче тут Товариство св. Едігни плекає пам’ять про славетну співгромадянку руськ
Уславленим у нашій історії є ім’я і Всеволода Ярославовича — великого князя київського, який заклав основу для успішного правління сина, Володимира Мономаха, і продовжив мудру політику свого батька, укладаючи династичні шлюби своїх дітей з європейськими монаршими родинами. Його дочка Янка стала нареченою візантійського царевича Константина Дуки.
Варто згадати і часи правління Володимира Мономаха; його дидактичний твір «Повчання дітям» залишається актуальним і нині, ґрунтуючись на християнських цінностях та батьківській мудрості.
Нащадки Мономаха також поріднилися з монархами Європи. Так, його онучка, Добродія (Євпраксія) Мстиславна, була видана за Олексія — старшого сина візантійського імператора Іоанна ІІ Комніна, відома як перша жінка-лікар в історії України-Русі, автор медичного манускрипту «Алімма».
Згадаємо ми й Ірину Володарівну — дочку Володара (Івана Ростиславича), князя звенигородського (бл. 1086—1092) і перемишльського (1092—1124 рр.). 20.07.1104 р. її видали заміж за Ісаака Комніна, сина візантійського імператора Олексія І Комніна (помер після 1131 р.). Це був перший випадок прямих контактів Візантії з окремим князівством, що можна розцінювати як великий успіх зовнішньої політики перемишльських князів. Від цього шлюбу, за однією з версій, народився візантійський імператор Андроник.
Не обійдемо увагою й князів часів роздробленості Київської Русі, зокрема: Ярополка, сина Володимира Мономаха, великого князя київського, який одружився з Оленою — дочкою аланського князя; за «Повістю минулих літ» Ярополк відзначався великою мужністю і здобув славу у боротьбі з половцями (й саме задля остаточної перемоги над ними він створив союз з Аланією); Святослава Ольговича, вдалого політика і дипломата, як свідчать хроніки, він зумів у тяжкі часи зберегти Чернігівське князівство: узяв за дружину дочку половецького хана Аєпи, чим убезпечив князівство від половецьких набігів; Ярослава Осмомисла, котрий зміг об’єднати Галицьку землю в одну державу та сприяти її розвиткові (його вміла зовнішня та внутрішня політика забезпечила мир із сусідніми князівствами та активні дипломатичні зв’язки з Візантією, Угорщиною та Польщею); Романа Мстиславича, котрий зміг з'єднати Галичину і Волинь у єдину європейську державу, мати зносини з якою вважали за честь папський Рим, королівські Угорщина та Польща, імператорська Візантія (перший із правителів
Та згодом
Любарта Гедиміновича, котрий останнім намагався боронити самостійність
Симеона Олельковича — останнього князя на українських землях, який ще силкувався зберегти для наступних поколінь велич стольного великодержавного Києва;
Михайла Глинського — відчайдушного борця,
Костянтина Острозького — подвижника науки та освіти, визначного мецената, засновника першого вищого навчального закладу в Україні — Острозької академії;
Йова Борецького — засновника Київського православного братства та відомої Братської школи на Подолі;
Петра Могилу — мудрого просвітителя і пастиря, подвижника української церкви, фундатора славнозвісної
У ці часи в Україні вперше прогриміла на весь світ козацька слава — слава невтомних захисників рідної землі від чужоземних нападів та зазіхань, слава звитяжців, яким згодом судиться відродити нову українську державність. І серед них ми з пошаною згадуємо:
Дмитра
Криштофа Косинського — першого з козацьких ватажків, хто кинув відвертий виклик
Северина Наливайка, який до останнього боронив права українського козацтва в нерівній битві з королівськими військами;
Петра
Козацтво стало потужною політичною силою, відомою в усій Європі. Відчувши велику потугу в єднанні та організованості, козаки не тільки успішно діють проти
У середині ХVІІ століття український народ нарешті спромігся скинути з себе осоружне невольниче ярмо, рішуче повстати проти шляхетського панування і створити власну державу вольних козаків, що, за одним із літописних джерел ХVІІІ століття, «воїнами і суддями самі собі стали». Незважаючи на війни та лихоліття, українці були віруючим і освіченим народом. Архідиякон Павло, син блаженнійшого Макарія, патріарха антіохійського, що супроводжував свого батька у подорожі по Україні (ХVІІ ст.), писав: «Ми помітили в цьому благочестивому народі побожність і благочестя, що вражали… По всій землі… козаків ми помітили дивовижну і прекрасну рису: всі вони, за винятком небагатьох, та й навіть більшість їхніх жінок і дітей, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні наспіви; окрім того, священики навчають сиріт і не залишають їх тинятися вулицями невігласами…».
Велику роль у поширенні освіти на наших землях відіграли вітчизняна книга та вітчизняне книгодрукування. Серед цілого слов’янського світу найперші книжки, надруковані кирилицею, були українські.
Відомо, що 1491 року в м. Краків, у друкарні чеха Швайпольта Фіоля, було надруковано Октоїх, Часослов, Тріодь Постну, Тріодь Квітну і Псалтир. До речі, там, де Ш. Фіоль не був зв’язаний канонічним
Традиційно, радянська наука першодрукарем на українських і російських землях вважала Івана Федорова (1572). Проте, документи, знайдені у Львівських архівах, та дослідження Івана Огієнка свідчать, що вже 1460 року у Львові існувала друкарня Степана Дропана, де друкувалися книги тогочасною українською мовою, тобто за 112 років до Івана Федорова. Сам Іван Федоров у своїй післямові до «Апостола» стверджує, що «він йшов стопами боговибраного мужа». На жаль, ми тривалий час залишалися жертвами ідеологічної догми, що домінувала в усіх сферах впливу тоталітарної держави, де українська культура, наука, освіта постійно вважалися другорядними, позбавленими самостійних ознак і здобутків.
Багато лиха довелося зазнати українському народові: це й страшні часи Великої Руїни (1658—1686), коли брат ішов проти брата — і кожен був засліплений жадобою влади; це й розшматування українських земель між трьома сусідніми державами — Московським царством, королівською Польщею, султанською Туреччиною… Але все ж таки ця трагічна, та водночас і героїчна доба дала Україні чимало визначних імен. І серед них не можна не згадати:
Богдана Хмельницького, який спромігся очолити всенародну боротьбу за волю, здобути перемогу в багатьох доленосних битвах і проголосити народження нової української держави — Гетьманщини;
Полковників Богданового війська — Михайла Кричевського, Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая та інших героїв, що не шкодували життя та проливали свою кров у битвах заради волі рідного краю;
Івана Виговського, що намагався припинити в Україні воєнне лихоліття, забезпечити їй мирне життя в злагоді та порозумінні з сусідами, але водночас був готовий дати нищівну відсіч кожному, хто спробує порушити цей мир;
Петра Дорошенка, що найбільше переймався долею українських земель, роздертих між володіннями жадібних монархів, і силкувався всіма можливими засобами об’єднати ці землі, злучити їх нерозривно і навіки;
Івана Мазепу — дипломата і мецената, який понад двадцять років свого правління намагався піднести славу та велич козацької України, а в момент найбільшого лихоліття зробив останню відчайдушну спробу вирвати її з безодні «двох проваль — воюючих між собою монархів»;
Павла Полуботка — сміливого та рішучого отамана, «другого Мазепу», що не побоявся відстоювати права українського козацтва перед
Кирила Розумовського — останнього гетьмана українського козацтва, вихованця європейських університетів і невтомного захисника та реформатора козацької державності;
Петра Калнишевського — останнього кошового отамана Запорозької Січі, цього «орлиного гнізда», що було святим місцем для кожного українця і ненависним для царської влади та її посіпак… Дні Калнишевського, як і Полуботка, згасли далеко від батьківщини, за мурами соловецьких заcтінків.
Ми можемо пишатися конституційним чином Пилипа Орлика, що випередив Європу на 80 років, як й ідеєю федерації, що таки втілилася в життя на початку ХХ століття, виникнувши значно раніше в українському суспільному проводі.
Духовний і культурний вплив українців поширювався на багато країн, але найперше — на сусідні
Потужний культурний потік йшов з України і до Московської держави (згодом Російської імперії). Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Лаврентій Горка, Сильвестр Кулябка, Гедеон Вишневецький, Іоанн Максимович, Іларіон Лежайський і найперший з них — Петро Могила, який запропонував Москві послуги київських учених, — це лише частина тих українців, які піднімали російську науку. Школи, серед яких — перша школа 1649 року в Москві, друкарні, театр, українські книги, що «ще більше за людей посунули в Москву», перекладна література, поліфонічна партесна музика і нотне письмо і навіть одяг «малоросійський великоросіянам носити» наказано царем Федором, — ось деякі українські віхи на шляху пробудження російської духовності.
Українці заснували школи від Воронежа до Іркутська, від Архангельська до Астрахані. Й саме їхніми стараннями (зокрема, Стефана Яворського) створено першу вищу школу Росії — Московську
У другій половині ХVІІІ ст. у Москві й Петербурзі працює плеяда високоосвічених українців — блискучих викладачів, перекладачів, видавців, письменників, журналістів. Серед них: Михайло Антоновський, Григорій Брайко, Іван Ванслов, Володимир Золотницький, Яків Козельський, Микола Мотоніс, Василь Рубан та багато інших. Вони розробляли політичні, філософські, правові концепції, публікували власні й перекладні твори, поширювали просвітницьку ідеологію.
У церковній царині до
Україна дала також не поодиноких подвижників, а цілу плеяду талановитих вчених і лікарів, які працювали в різних галузях медицини і якими могла б пишатися кожна нація і кожна держава: Юрій Дрогобич (1450—1494) — перший на всіх
Багато українських медиків
Українські лікарі відзначилися також на ниві військової медицини, дехто з них обіймав відповідальні посади у Російській армії. Наприклад, Степан Андрієвський, Павло Наранович очолювали Петербурзьку
Видатні українські лікарі та вчені підготували ґрунт, на якому розвивалася медична наука у
Першим у
Варто згадати й інших учених з українським корінням: Степана
Світова художня культура пишається творцями, народженими Україною, та шанує їх видатні імена: Анна Ахматова (Горенко) — поетеса зі світовим ім’ям, що жила і працювала в Росії; письменник Володимир Короленко; Євген Гребінка — письменник,
Варто також згадати відомих спортсменів і тренерів: Івана Піддубного, Леоніда Жаботинського, Олега Базилевича, Валерія Лобановського, Йожефа Сабо, Анатолія Бишовця, Андрія Шевченка, братів Віталія та Володимира Кличків;
З особливою гордістю ми згадуємо наших видатних військових діячів: генерала Олександра Грекова, учасника Першої світової війни, командувача Української галицької армії;
Заслуговують на увагу і наші сучасники, державні діячі: Борис Вжасневський — дійсний член Парламенту Канади; Михайло Машковець — губернатор Камчатки; Валентина Матвієнко — губернатор
Формування нових національних світоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань сучасної людини, і в першу чергу дитини, виховання її поваги до нашого історичного минулого на прикладах видатних співвітчизників — основна місія проекту «Українці в світі». Нам треба жити, як говорив Олександр Архипенко, «в приявності образів наших безсмертних геніїв, бо це допоможе… удержувати наш український дух, піднести нашу національну свідомість та наші культурні ідеали, допоможе нам скріпити фундамент нашої нації».
Канцлери, патріархи, міністри, кардинали, царі, королі, винахідники, звитяжці духу — їх тисячі, народжених в Україні. Вони стали інтелектуальним, генетичним живильним середовищем для розквіту інших країн і народів. Уявімо собі, якою потужною державотворчою нацією стали б українці, якби вся та сила була спрямована на саморозвиток!
Німецький письменник Йоганн Ґотфрід Ґердер (1744—1803) писав:
«Україна стане колись новвтньою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля — колись прокинуться: ... і повстане велика, культурна нація — й її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген, у далекий світ».
Архітектоніку сучасного світу українцям цілком до снаги вибудовувати й скріплювати своєю мудрістю й силою свого духу.
Це особливо важливо усвідомлювати нинішнім поколінням українців, яким належить здійснити свою історичну місію, реалізувавши свій творчий потенціал у
