Галицько-волинська гілка Мономаховичів бере свій початок з другої половини XII ст. Її засновником вважається великий князь київський, правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич (р. нар. невід. – 1170), герой багатьох переможних битв з половецькими ордами, який після захоплення Києва у 1169 р. суздальським князем Андрієм Боголюбським був вигнаний до Волинської землі, де через рік закінчив свої дні.
Син Мстислава Ізяславича, Роман Мстиславич (р. нар. невід. – 1205), є одним з найвизначніших володарів України – Русі, засновником Галицько-Волинської княжої держави. Успадкувавши по батькові волинський престол, Роман у 1199 р., після смерті галицького князя Володимира Ярославича, об’єднав Волинське та Галицьке князівства під своєю владою. У внутрішній політиці Роман відзначався прагненням до зміцнення князівської влади, невтомною боротьбою з боярським свавіллям; здійснив кілька переможних походів проти половецьких ханів. Щодо зовнішньої політики, то Романові вдалося встановити тісні відносини з Візантією (зокрема він одружився з дочкою візантійського імператора Ісаака II, Анною), папським Римом, Угорським королівством, польськими князівствами. У 1205 р. Роман загинув у Польщі, втрутившись у тамтешній міжусобний конфлікт.
Після смерті Романа спадкоємцями престолу залишилися двоє його синів – Данило Романович (1201 – 1264) і Василько Романович (1203 – 1269), які разом зі своєю матір’ю (княгинею Анною) були змушені тікати з Галича від переслідувань бояр-заколотників. Після цього в Галицько-Волинській державі розгорнулася сорокарічна боротьба за престол (1205 – 1245), сторонами в якій виступали чернігово-сіверська династія (Ігоревичі), королі Угорщини (Ендре II) та Польщі (Лешек I), а також самозванці з числа бояр. Василько Романович лише 1214 р. остаточно утвердив свою владу у Волинській землі (за регентства матері); щодо Данила, то його стале панування в Галичі розпочалося 1238 р., після запрошення його галицьким міським вічем. Тоді ж Данило Романович спробував підбити під свою владу Київ (1238 р.), призначивши туди намісником воєводу Дмитра Єйковича, однак монголо-татарська навала 1240 р. стала йому на заваді. У 1245 р. Данило, востаннє розбивши претендентів на галицький престол (чернігівського князя Ростислава Михайловича в союзі з угорцями) в битві під Ярославом, завершив змагання за Галич на свою користь. Основними напрямами зовнішньої політики братів Романовичів були боротьба з експансією Тевтонського ордену (Дорогичинська битва 1238 р.) та монголо-татарською навалою. В останньому напрямку, зокрема, Данилові та Василькові вдалося укласти союзи з Угорщиною, Австрією, німецькими та польськими князівствами, Великим князівством Литовським, папським Римом (у 1253 р. Данило був визнаний папою Іннокентієм IV як «король Русі»), а також провести вдалий визвольний похід на Волинь 1252 р. Проте остаточно визволити Україну – Русь від ординських загарбників Романовичам не вдалося.
Син Данила Галицького, Лев Данилович (р. нар. невід. – 1301), на відміну від батька, намагався підтримувати з монголо-татарами лояльні відносини. Водночас князеві вдалося зміцнити стосунки з Угорщиною (Лев Данилович був одружений з дочкою угорського короля Бели IV, Констанцією), Австрією, Чехією, розширити територію Галицько-Волинської держави (до її складу увійшла частина українських земель Закарпаття). За часів правління Лева новою столицею його держави стало місто, назване на честь князя, – Львів.
Наступником Лева на престолі став його син Юрій Львович (р. нар. невід. – 1308), який, подібно до свого діда Данила Романовича, користувався титулом «короля Русі». У період його правління було зміцнено стосунки з польськими князівствами (дружиною Юрія стала дочка куявського князя Казимира I), а також засновано в 1303 р. Галицьку православну митрополію.
Сини Юрія, Андрій Юрійович (р. нар. невід. – 1323) і Лев Юрійович (р. нар. невід. – 1323), як і їхній прадід, вели активну боротьбу проти монголо-татарського гніту в Україні – Русі. За словами тогочасного польського короля Владислава Локетка, брати Юрійовичі були «непереможним щитом проти жорстокого татарського народу» і в 1323 р. загинули, найімовірніше, в одному з боїв з монголо-татарами. Зі смертю братів Юрійовичів урвалася галицько-волинська гілка княжої династії Мономаховичів.
