І. ПОСЛАННЯ ПРЕПОДОБНОГО ФЕОДОСІЯ
1. ЗАПИТАННЯ ІЗЯСЛАВА, КНЯЗЯ, СИНА ЯРОСЛАВОВА, ВНУКА ВОЛОДИМИРОВА (ДО) ІГУМЕНА ФЕОДОСІЯ ПЕЧЕРСЬКОГО МОНАСТИРЯ [2]
Боголюбивий княже! Чого (це) здумав ти питати мене, некнижного та убогого (розумом), про таку річ: коли є неділя, чи то належить в день недільний забити вола, чи барана, чи птицю, чи (що) інше, що їмо. Не неділею цей день називається, як ви кажете, але 1-й день, 2-й — понеділок, 3-й — вівторок, 4-й — середа, 5-й — четвер, 6-й — п’ятниця, 7-й — субота.
Все ж сотворив Бог за шість днів: небо, і землю, і все, що на ній. Наостанку ж над усіма царя — людину, що володіє усім тим на землі. А в неділю воскрес із мертвих Христос Бог наш — через те кажуть: «Воскресіння Христове». А до того це не називалось неділею. Вийшовши з Єгипту від неволі фараонової, ізраїльтяни перейшли Червоне море по сухому, і введено їх до пустелі і харчовано тут сорок років. Закон їм давши на дошці кам’яній, Бог їм перстом написав і дав Мойсею — суботи дотримуватися велено, і нічого не робити, але ввечері в п’ятницю все приготувати, (а) завтра зранку їсти. (І) не ходити з будинку в будинок, — чого дотримуються й сьогодні ізраїльтяни. А зійшов Господь Бог на землю — жидівське усе замовкло. Не є ми-бо дітьми Авраама, але дітьми Христа Бога нашого й Святого Хрещення, яким же (і) Сам Господь хрестився. Хрещенням бо очищаються від гріхів з Різдва. А коли наказав ти в неділю ні різати, ані того їсти — не за Святим Письмом казав ти, але за своїм серцем. Каже-бо святий Павло Апостол: «Коли хто благовістить вам краще (від) нас, але не (так), як ми благовістимо, той хай буде проклятий» [3]. Не забороняється тобі і гріхом не є, якщо різати в неділю і їсти. Поскільки ж мене запитував, тому молю тебе: маючи перекази святих апостолів, хто так робить?! У суботу різати, а в неділю їсти — то відкрито жидовствувати.
Коли ж відречешся м’ясного їсти в середу чи п’ятницю — то дуже добре і корисно не їсти. Не я це заповідаю, але святі апостоли. Такий-бо закон поклали, щоб усякий християнин постив у середу та п’ятницю [4] — світські без м’яса і молока, чернеці (до того ж) і без сиру [5]. В середу-бо жиди зібрали зібрання проти Ісуса, а в п’ятницю розп’яли Господа.
Ти ж, княже мій, коли з якоїсь причини чи напасті зарікся в середу чи п’ятницю м’яса їсти, (то) сказано пророком Давидом: «Обіцяйте Господові і воздаєте славу» [6]. Не по праву, чадо, людині християнській себе зв’язувати (клятвою) — але (лише) коли буде зв’язаний батьком духовним. Ми-бо маємо переказ святих апостолів Господні і Святої Богородиці свята та всіх святих апостолів святкувати духовно, і від достатку свого харчувати вбогих. Оскільки ж мене питав, недостойного, — (то), коли зв’язаний батьком духовним у середу і в п’ятницю м’яса не їсти, від нього ж відпуст прийми, або коли сам зарікся, Бог заради мене простить тебе. Коли ж припаде Господнє свято на середу чи на п’ятницю або Святої Богородиці, чи Дванадцяти Апостолів (свято), то їж м’ясо. Бог світу пробуде з нами. Амінь.
2. ЗАПИТАННЯ БЛАГОВІРНОГО КНЯЗЯ ІЗЯСЛАВА ПРО ЛАТИНЯН
Прийшов якось благовірний князь Ізяслав, син Ярославів, онук Володимирів, до святого отця нашого Феодосія, ігумена Печерського, і каже йому: «Розкажи мені, отче, віру варязьку, яка вона є». Преподобний же отець наш Феодосій каже: «Послухай, благочестивий княже, оскільки (вже) питала знатність твоя (у) нашого смирення [7]. Віра їхня лиха і закон їхній нечистим є: в Савелієву віру [8] і в інші впали єресі, і всю землю осквернили. Ти ж, благовірний самодержцю, бережи себе од них. Ось-бо їхня єресь: по-перше — ікон не цілують; по-друге — мощі святих не цілують; по-третє — хрест на землі написавши, цілують, а, вставши, ступають (по ньому) ногами; по-четверте — в піст м’ясо їдять; по-п’яте — на опрісноках служать; по-шосте — попи їхні хрестять через одне занурення, а ми через три; ми ж мажемо похрещеного миром і маслом, а вони похрещеному сиплять сіль у вуста; в ім’я ж святих (що їх пам’ять припадає на день народження) не нарікають, але як назвуть батьки, в те ім’я і хрестять.
Тому слід цуратися віри латинської. (І) ні звичаїв їхніх дотримуватися, (ні) причастя їхнього приймати, і ні слухати, що кажуть вони, оскільки неправедно вірують і нечисто живуть, їдять-бо із псами, із кішками, п’ють свою сечу — зло є і прокляте це — і їдять черепах, і диких коней, і ослів, і удавленину, і ведмежатину, і бобровину.
Першого ж тижня Великого Посту, у вівторок, їдять м’ясо, і мнихи їхні їдять сало. В суботу ж пестяться. Християнам же своїх доньок не слід давати за них, ані брати в них за себе, ні брататися з ними, ні кумитися, ні цілувати їм хреста (у чомусь); ні їсти з ними, ні пити з однієї посудини. Тим же, що просять у вас, давати Бога ради їсти, але в їхньому посуді; якщо ж не буде в них посуду, дайте у своєму, а потім, вимивши, молитву над ним прочитайте.
А за гріхи свої не від Бога пробачення просять, але прощають їх попи за дари їхні [9]. Попи ж їхні не женяться законним шлюбом, але з рабинями блудять і службу здійснюють, гріха за собою не знаючи. Єпископи ж їхні мають наложниць, і на війну ходять, перстень на руці носять. Мертвих кладуть на захід ногами, а головою на схід, і руки уздовж кладуть, очі, вуха ж і ніс воском заліплюють. І, женячись, беруть сестер. І мертвим тілом служать, бо Господа вважають мертвим, ми ж службу творим живим тілом, самого Господа бачачи, Що сидить одесную Отця, і знову прийде судити живих і мертвих. Вони — латиняни — мертві, бо мертву службу здійснюють; ми ж Богу живу жертву чисту й бездоганну приносячи, отримаємо життя вічне. Пишеться-бо: «Воздається кожному по ділах його» [10]. Харxe ж їхнього не приймати, бо багато в них зла і несправедливості. Розпусна і погибельна віра їхня. Того і жиди не творять, що вони творять. Багато у Савелієву єресь вступили. Найгірші і найзліші з усіх народів є, бо не можна вберегтися їх, а поган можна. Латиняни (бо) Євангелію і Апостол мають, і ікони святі, і до церкви ходять, але віра їхня і закон — нечисті. Багатьма єресями своїми весь світ заразили, оскільки в усіх землях варяги є. Велика печаль од них правовірним християнам, котрі живуть серед них. А коли хто вбережеться від них, пронісши віру чисту, перед Богом стане одесную, радіючи, коли ж хто за власним бажанням наблизиться до них, то з ними стане ошую, плачучи гірко. Нема-бо життя вічного для тих, хто живе у вірі латинській чи в сарацинській, ні честі зі святими в майбутній вік.
Не подобає віру їхню хвалити: бо хто хвалить їхню віру, той, виходить, свою гудить; або (хто) почне хвалити непрестанно чужу віру, од якої одреклося православне християнство, той стає двовірцем, і близький до єресі. Ти ж, чадо, од таких діянь бережи себе і не спілкуйся з ними, але уникай їх, свою віру непрестанно хвали, і, скільки можеш, підвизайся в ній добрими справами. Милостивим же будь, христолюбче, не лише до своїх домочадців, але й до чужих. І коли бачиш нагото, одягни його; чи голодного, чи в біді — помилуй їх. І якщо (навіть) буде іновірець — єретик і латинянин, всякого помилуй і з біди виручи. І не погрішиш перед Господом. Бог-бо сам харчує всіх — як поганих, так і християн. Поганами ж та іновірними (теж) піклується Бог, (та) в майбутній вік не прилучаться до воздання благих. Ми ж, хто живе в праведній вірі, і тут під опікою Бога, і в прийдешньому віці врятовані будемо Господом нашим Ісусом Христом. А кому доведеться по вірі сій святій ради Бога померти, то (хай) сміливо не лишає правої віри, а умре за Христа. «Святі-бо, — сказано, — що за віру померли, оживуть во Христі» [11]. Ти ж, сину, як побачиш іновірних, що з вірними борються і спокусою бажають звести од православної віри правовірних, ти ж, що істинно прийняв православ’я, не змовчи, але поможи правовірним проти зловірних. І, якщо можеш, як добрий пастир вівцю, маєш врятувати від уст левових. Коли ж змовчиш, то, як віднімуться (вони) у Христа і передадуться сатані, відповідатимеш за них у День Судний. І коли тобі каже хтось: «Сію віру і ту Бог дав», ти ж відказуй: «Хто ти є, кривовірцю? Вважаєш Бога двовірцем? Чи не чув, окаянний і розбещений злою вірою, написане: «Так каже Господь: один Бог, одна віра, одне хрещення» [12]. І Господь мовить так: «Належить нам виконувати усю правду» [13]. І це все виконавши, по тому зійшов на небеса, і учнів Своїх послав проповідувати в усі кінці Всесвіту. Ти ж, зловірний, стільки років тримався православної віри, а тепер спокусився на зловір’я та повчання сатани. То чи не чув апостола Павла, що казав: «Деякі баламутять вас і бажають перекрутити Благу Вість Христову. Коли й ангел, зійшовши з небес, благовістить вам краще, але не так, як благовістимо ми, то буде проклятий» . Ви ж, відкинувши проповідь Апостольську, і святих отців настанови, прийняли неправу віру і вчення зіпсуте і сповнене погибелі. Тому від нас, врешті, й були відлучені. Тому нам з вами недостойно жити й Пречистих Таїн прилучатись; не (можна) причащатись чи брати вам участь у нашій Божественній Службі, бо незліченні єресі ваші».
II. ПОВЧАННЯ ПРЕПОДОБНОГО ФЕОДОСІЯ
1. ПРО КАРИ БОЖІЇ
Наводить Бог у гніві своєму іноплеменників на землю, і тоді, коли вони в скрусі, (люди) звертаються до Бога; усобна ж війна буває од зваби диявольської. Бог-бо не хоче зла в людях, а добра, а диявол радується злому, убивству, кровопролиттю, підіймаючи зваби, заздрощі, братоненависництво, брехні. Коли ж котрий-небудь народ впаде в гріх, то карає (його) Бог смертю, або голодом, або наводячи поганих, або посухою, або гусінню, або іншими карами. А якщо ми вчинимо покаяння, то в ньому Бог нам велить пробувати. Говорить-бо Він нам через пророка (Іоїля): «Наверніться до мене усім серцем вашим, постом і плачем». Адже, якщо ми так вчинимо, (то) за всі гріхи прощені будемо. Але ми до зла повертаємось, як свиня в лайні гріховному завжди валяючись, і так перебуваємо. Тому-то через пророка (Ісайю) Господь і говорить нам: «Я знаю, — указав Він, — що ти впертий єси, і залізні жили шиї твоєї» . Через те «удержував Я од вас дощ, один наділ одощив, а другий не одощив, і він висох, і поразив Я вас спекою і різними карами, але й тоді не навернулись ви до Мене. Через те сади ваші і смокви ваші, ниви і діброви ваші Я вигубив, — говорить Господь, — а пророків ваших не зміг вигубити. Посилав Я на вас різні недуги і смерті тяжкі, і на скот ваш кару Свою посилав, — але й тоді не навернулися ви до Мене, а сказали: «Кріпімося». Допоки не насититеся ви пороками вашими? Ви ж ухилилися од путі Моєї, — говорить Господь, — і спокусили багатьох, тим-то «буду Я викривачем скорим противників (Моїх), і перелюбників, і тих, що клянуться ложно іменем моїм, і тих, що лишають плати наємника, і тих, що чинять насильство сироті і вдовиці, і тих, що ухиляють суд од правди. Чого не здержались ви у гріхах ваших, а відхилили Закони Мої і не додержали їх? Тож навернітесь до Мене, і Я навернуся до вас, — говорить Господь, — і Я відкрию вам потоки небесні і одверну від вас гнів Свій, допоки не буде усього в Достатку у вас, і не виснажуватимуться сади ваші і ниви. Але ви обрушили на Мене слова ваші, говорячи: «Суєтен той, хто служить Богу»!
Тому-то «вустами воздають Мені честь, а серце ваше далеко перебуває од Мене», — говорить Господь. Через те — чого ми просимо, (того) не дістанемо. «Буде-бо, — сказав (Господь) — так: коли призовете ви Мене, то Я не послухаю вас. Будете шукати Мене, злії, і не знайдете, бо не хотіли ви ходити шляхами Моїми». А через те закривається небо або ж зле одкривається, град замість дощу пускаючи або ж інеєм плоди виморожуючи і землю спекою мучачи за наші гріхи. Якщо ж ми покаємось у пороках своїх, то, яко чадам своїм, подасть Він нам усе, чого ми просимо, і піде дощ нам ранній і пізній. «І наповняться токи ваші пшеницею, і проллються точила винні та маслинні, і Я воздам вам за літа, що їх пожерла сарана, і жуки, і гусениця, — сила Моя велика, яку послав Я на вас», — говорить Господь Вседержитель.
І се чуючи, удержімось од зла, (навернімось) до добра. Знайдіте правий суд, ізбавте (од біди) скривджуваного. На покаяння прийдімо, не воздаючи злом за зло, ні лжею за лжу, а любов’ю прилучімось до Господа Бога нашого, постом, і риданням, і сльозами омиваючи всі прегрішення наші, не словом (лише) називаючись християнами, а поганськи живучи. Бо хіба се не поганськи ми живемо, яко в стрічу віримо? Адже, якщо хто зустріне чорноризця, або (вепра)-одинця, або свиню — то вертається, а чи не по-поганському є се? Се ж по диявольському наущенню (одні) сеї приміти держаться, а другі і в чхання вірять, яке буває на здоров’я голові. Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами переваблюючи нас од Бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми бачимо ж ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи, — (це) бісом задумане діло, — а церкви стоять, і коли буває час молитви, (то) мало їх знаходиться в церкві. Тож через це кари усякі ми дістаємо од Бога (і) нашестя ворогів. За Божим велінням дістаємо ми кару за гріхи наші.
ПОВЧАННЯ ПРП. ФЕОДОСІЯ ПЕЧЕРСЬКОГО НА ВЕЛИКУ ЧОТИРИДЕСЯТНИЦЮ
2. В СЕРЕДУ ТРЕТЬОГО ТИЖНЯ ПОСТУ ПОВЧАННЯ ПРО КОРИСТЬ ДЛЯ ДУШІ
Тому насмілився я нині писати це вам, а також молитись усією душею своєю, від (усього) серця свого гіркі сльози за вами ллючи, що болить (мені). Брати мої і вітці, чада духовні й соборе. Богом зібраний, і стадо Христове возлюблене! Повстаньмо, як від сну, від своїх звичаїв та від бажань своїх, і зненавидьмо їх, і маємо, як за сходи, настанови святого великого і божественного Федора Студитського, сповідника віри Христової [14] і страстотерпця, що (його) закликаємо на допомогу із Пресвятою Владичицею нашою Богородицею. Та хай (за) їхньою допомогою та молитвами і наші серця Бог утвердить у тій же злагоді, і в тих же звичаях, і в тому ж служінні. Інакше-бо і не можемо милості Божої набути, але тільки тих молитвами.
Знаєте (бо), що нікого Бог не полишить серед тих, хто надіється на Нього всією душею. А ще, любимі мої, молю вас: підвизайтесь, і зненавидьмо світ і те, що в світі. Заради цього прийшли сюди, і того повсякденно бажаємо. Якщо обіцялися терпіти повсякденно — то потерпимо, аби не були ми засуджені за слова, які казали перед непогрішимими свідками.
Нехай не засмучують нас скорботи, які находять на нас повсякденно через монастирські служби чи нестачі одягу тілесного, але радіймо в наругах та безчесті, смиренням керуючись, гнів же, і ремство, і ненависть, і ворожнечу, і марнославство, злість і гординю із заздрістю з думок своїх викинувши, подумаймо про любов, що є усього доброго звершенням. Та просвітиться Христос в душі нашій і в тілі нашому — якшо почнемо Йому в службі предстояти, як беззлобні ягнята один одному підкоряючись. Не можемо-бо носити на собі Його благого ярма інакше, а лише покірливо. Не облудно-бо обіцяли наслідувати Його — за сказаним: «Коли хто хоче вслід Мені йти, то (хай) відречеться від себе і йде за Мною» і далі: «Коли хто хоче душу свою порятувати, погубить її». То-бо наша хвала, і радість, і мужність: щоб заради імені Божого страждати, рани Його на тілі своєму носячи, — як же і Він за нас постраждав. І знаючи того Благого і Людинолюбця Владику, зустрінемо Його в сповіданні (віри) та у псалмах звернемось до Нього: «Прийдіть, поклонимось і припадемо до Нього, і плачмо перед Господом, бо Він з Богом нашим і ми люди Його і вівці пастівника Його», а коли глас Його зачуємо, не робімо сердець наших жорстокими (та) гнівними, аби увійти до палацу Його та тамтешніх радостей невимовних насититись, Христа славлячи та Пресвяту Трійцю, Вітця й Сина і Святого Духа.
3. В СЕРЕДУ ТРЕТЬОГО ТИЖНЯ ПОСТУ СЛОВО СВЯТОГО ФЕОДОСІЯ НА ЧАСАХ ПРО ТЕРПІННЯ І ЛЮБОВ
Господи, благослови!
Що внесемо, любі мої, до світу цього і що можемо винести? Чи не залишили світу цього і всього, що в світі, за заповіддю Христовою, що сказав: «Якщо не зненавидить усього і не піде за Мною, не с Моїм учнем»; і далі: «Якщо Мене любить — слово Моє збереже» і «Якщо душу свою погубить заради Мене, отримає її» . Любов Божа не в словах, а у справах діяльних! Сказано бо: «Якщо перебуватиме У заповідях Моїх, Я полюблю його і явлюсь йому Сам»; «Заповідь бо нову даю вам: полюбіте один одного, як же і Я полюбив вас»; і також — «По тому знатимуть усі, що Моїми учнями є, якщо любов матимете між собою». Так, якшо збережемо заповіді Його, Він полюбить нас. Мовив-бо Ісус в тому довгому нічному повчанні до Юди Іскаріота [15], котрий сказав: «Чому так є, що нам хочеш явитися, а не всьому світу?» І, відказуючи йому, Ісус мовив: «Коли хто слова Мого дотримується, і Батько Мій любить Його, і до нього прийде, і обитель в ньому зробить. А не любить Мене (той), хто словес Моїх не береже» і «Всяка лоза, що не приносить плода Мені, — вирубується, а яка приносить плід — обрізується, щоб більшого плода сотворити». «Коли хто в мені не пробуде, викинеться геть, як і лоза сохне, й збирають її і до вогню кидають, і згорає». Також і ми, вітці мої і брати, коли постараємось за заповідями Його чинити, то слова Його в нас будуть і плід принесемо. Про це-бо сказано: «Прославите Батька Мого, то плід великий сотворите і будете Моїми учнями». І хто не здивується, любі, коли Бог прославиться нашими ділами! І скільки на нас, ницих, любові Його вилилось!» «Як, — каже, — возлюбив Мене Батько, і Я полюблю вас. Більшої-бо любові не має ніхто, хто душу свою покладе за друга свого. Ви-бо, — каже, — є друзі Мої». І те чувши, ми, вбогі, якими маємо вдячними бути! Чи не серце в нас горить? І те все чувши, нам (належить) совістю своєю підноситися. Бо що зробили (ми) для (Нього), щоб (Він) нас обрав (і) вивів із малочасного життя цього? Чи не всі відринулись працювати Йому?! Чи не вслід за похотями своїми йдемо?! І Він зглянувся на нас, негожих. Не погидував єством нашим, і, взявши образ раба, уподобився нам. І все те сотворив для нашого спасіння. Сказав-бо: «Все, що роблять вам люди, і ви творіть їм також»; і «Всякому, хто просить у вас, дайте; тим, хто позичити у тебе хочуть, не відмовте» і «Будьте гідними, як Батько мій гідним є»; як сіяє сонце на злих і добрих, так і дощить не лише на своїх рабів, але й на ворогів. Не для себе-бо зійшло Слово Боже на землю, але — для усіх, і за те все (Господь) постраждав і смерть прийняв. І Петро (ж) бо, коли з юдеями був, і з ними їв, а іномовними гидував, то чи не звістив йому Спас щодо посудини деякої, що була повна нечистих гадів, і сказав йому: «Заколи і їж». І те сказав Петро: «Ніколи нечисте не увійде до вуст моїх». І що супроти того почув! Каже-бо Бог: «Просвітлена людина не оскверниться!»
І Бог так зробив, і так наказує рабам своїм угідне собі (творити). І як можу я, грішний та недостойний раб ваш, супротивником бути Богу, котрий стільки для мене робить! Тростина-бо не пише сама, коли не буде того, хто нею пише, і не прославиться сокира без того, хто січе нею. Самі (ж) бо знаєте, брати мої і вітці, що не я послав проповідників своїх, даючи усім покаяння, але Отець живий у Вишніх, що послав Єдинородного Сина Свого для порятунку всього світу. Тому ж, брати мої, тримаючись між собою любові істинної, сприймемо Благого Бога нашого закон чистий і обітниці наші бездоганними збережемо, трудячись у безсонні і в молитвах, молячись за весь світ безпрестанно, і так отримаємо Царство Небесне. [Пам’ятаймо (?)] про Христа Ісуса Господа нашого!
4. В ЧЕТВЕР ТРЕТЬОГО ТИЖНЯ ПОСТУ СВЯТОГО ФЕОДОСІЯ СЛОВО ПРО ТЕРПІННЯ, І ПРО ЛЮБОВ, І ПРО ПІСТ
Господи, благослови!
Не раз деякі відігнані мною через спокусу, і не лишаться, доки отримають Святий той Дар. Що робити — не відаю, вбогий! Якщо змовчу через ваше ремствування, догоджаючи вам у вашій слабості, то каміння закричить! Не я бо це кажу, але вони, світила Всесвіту всього, істинні стовпи, правої віри всадителі, наставники усієї доброї доброзвичайності, вожді істинні і світила невгасимі. Зараз-бо печалимось ми і вболіваємо ... і тих благого бачення, за яке би нам радіти і хвалу воздати Благому Владиці, що в першу надесят годину прийшли. Не поганьбив їх запізнення, але ту ж винагороду дарував їм, хто працював зранку і спеку терпів. (Інші) ремствували на винагороду Господаря, який сказав: «Друже, не ображу тебе. Чи не так домовився з тобою?» Нині ж я, нікчемний, не за власним бажанням, але, в голову взявши заповідь Благого Владики, це кажу вам: «Належить нам від трудів своїх годувати вбогих і подорожніх, а не неробствувати і ходити з келії до келії!» Чули-бо Павла, що казав: «Навіть хліба ніде дарма не їв, але вночі працював, а вдень проповідував», і «Руки мої послужили мені та іншим». Ми ж нічого того не зробили. Якби не Благодать Божія явилась нам, і (не) годувала (нас через) боголюбивих людей, що б удіяли, на свої труди зорячи?! Говоримо: «Заради співу нашого, чи заради посту, чи неспання те нам приноситься, — бо за всіх, хто приносить, не один раз поклонимось». Чули-бо притчу про десять дів мудрих, а п’ять нерозумних. Віщає-бо свята Євангелія: мудрі зберегли дівство, і світильники свої прикрасили милостинями і вірою, і увійшли до Палат Небесних, і ніхто не перепинив їх; вони ж, безчинні, як назвалися? — Оскільки дівства печать зберегли нерозорену, і в постуванні, і неспанні, в молитвах стончили плоть свою. Масла ж милостині не принесли в світильниках своїх душ, і через те вигнані були з палат. 1 тоді, вийшовши, шукали жебраків, що продають милостиню, і не знайшли: зачинились-бо уже двері людинолюбства Божого. Недобре нам є, любі, те, що посилається від Бога на користь душам і тілам нашим через боголюбивих людей, залишати собі, але (належить те) іншим подати, тим, Що потребують. «Краще-бо, — каже Апостол, — давати, ніж брати»; «Блаженний, — каже, — той, хто піклується по жебрущих та вбогих: в День лютий врятує їх Господь», і далі: «Блаженні милостиві, бо помилувані будуть». Та не будемо подібні до отих ремствуючих, що через утробу померли в пустелі, — не думаймо бісівських думок, які всівають у серця наші негідні, не даючи нам хвалу воздати Богу за всі благодаті Його до нас. Чуйте-бо, чим закінчилось ремствування тих. Чи спершу, коли вів їх Мойсей до моря Червоного стовпом вогняним і хмарним, і вони, забувши кари (Єгипетські), і скільки сотворив для них Бог в Єгипті (через) Мойсея та Аарона, (хіба) не закричали до Мойсея: «Для чого вивів нас був сюди, щоб померли нині в пустелі цій? Чи не краще б було, аби були могили наші в Єгипті!» А коли провів їх Бог через Червоне море рукою Мойсейовою і ворогів їхніх потопив, прийшли до Мерр, і знайшли тут (лише) гірку воду, і знову поспішили забути справи Божії: почали ремствувати на Мойсея, кажучи: «Що п’ємо? Ось, ввів нас у пустелю цю безводну, не маємо ніякої втіхи!» І навіть, (коли) осолодив їм Бог гірку воду, то не лишилися при розумі і не мали віри, але по тих усіх чудотворіннях поклонились тельцю. Та, коли б Мойсей не журився перед Богом за них, то стер би їх Бог із лиця землі. І потім воду їм із каменю виточив, і хліб їм з небес дарував. То чи хвалили Бога безблагодатні? Ні. Але (навпаки). Почали говорити: «Для чого подаємо хліба іновірним?!» І не про всіх нас це слово є, але про тих, хто на те хворіє і таємно ремствує. Але тому кажу до всіх, щоб усі (інші) не прийняли закваски злого сріблолюбства. Кажете: «Для чого витрата ця? Можемо-бо се миро дорого продати і дати убогим?» Та, зрештою, чи не продав Юда Вчителя свого за тридцять срібняків, а сам удавився?! І як мені не стогнати і не тужити, любі мої, то все чуючи від вас?! І коли б міг, заволав би до вашої любові те пророцьке слово: «Хто дасть голові моїй каміння і очам моїм джерело сліз, щоб плакав (я) день і ніч, донько людей моїх». Одійшли-бо ми до пустелі, за Писанням, і чаємо Бога, що врятує нас. І хіба не виведено нас, як з Єгипту, від світу до обителі цієї не рукою Мойсея, але благодаттю Божою?! І що втрачено (вами), брати мої і вітці? Що принесли сюди з майна вашого, чи що я вимагав од вас, як приймав вас до обителі цієї?! Чи не все подається нам молитвами Святої Богородиці?
І тому молю вас від усієї душі моєї, любі брати мої, не бути дводушними, аби не прогнівити Благого Владику, як вони, непокірнії! Але воздаймо хвалу Благому Владиці, що так за нами наглядає і всього нам вдосталь подає, не пам’ятаючи недоліків наших. І мусимо говорити до Нього те Давидове слово: «Що є ми, бідні, Господи наш, що Ти і нас зібрав, і те все нам дарував». «Змирив себе, — каже, — порятуй мене» і «В смиренні нашому пом’янув нас Господь». [Пам’ятаймо (?)] про Христа Ісуса Господа нашого!
5. В ЧЕТВЕР ТРЕТЬОГО ТИЖНЯ ПОСТУ НА ЧАСАХ СВЯТОГО ФЕОДОСІЯ ПОВЧАННЯ ПРО ТЕРПІННЯ ТА МИЛОСТИНЮ
ГОСПОДИ, БЛАГОСЛОВИ!
Любі, образ прийміть тяжкого страждання і терпіння Пророків, що говорять нам іменем Господнім. Нині-бо хвалимо тих, хто терпів, почувши про терпіння та смерть Господню бачивши, (Того), що премилостивий, і щедрий, і довготерпеливий, і не пам’ятає гріхів наших. Чи ж не премилостивий, коли задарма нас врятував, від небуття до буття привів усіх небесних і земних і нам обновив шлях новий Собою! Мертві-бо ми є, вкинувшись до провалля гріховного, а (Він) не відринув (нас), не відмовився (від) нас, але шукав, і знайшов, і на плечі поніс, і одесную Отця посадовив. То чи не милостивий Він і (не) людинолюбець?! Не ми-бо знайшли Його, але Він нас! Чи перед тим не піддали Пророків таким бідам і напастям?! Одні-бо камінням побивались, других же катували; інших же — до печі кидали; (а) інших — до левів. І те все зробили (вони) для нас! Святі ж у такій біді і печалі не занепадали духом, але, на допомогу Його звучи, говорили: «Поспіши і поставайся на допомогу нашу, бо вся сила від Тебе». В такій-бо тузі бувши, не відреклись Божої допомоги, а мужньо терпіли. І апостолів гнали, і до темниці кидали, і ганьбили. І не занепадали вони духом у стількох бідах, не відринулись від надії своєї! Згадаймо ж і святих мучеників. Терпінню їх хто не зчудується, бачачи їх такими муками затьмарених! І преподобні вітці, бачимо, в такому терпінні житіє своє закінчили, — їх же пам’ять шануємо, і житія їх поважаємо, хвалимо Творця, що укріпив нас, (давши) ярмо благе Його понести. (Вони), як зірки, що сяють у день пам’яті своєї і освячують душі наші, що прагнуть до них.
Тому ж молю вас, брати мої, не відринемо, любі, надії своєї, щоб мати воздаяння велике. Терпіння-бо мати слід, аби, волю Божу сотворивши, прийняти обіцяне. Не покликав-бо нас Благий Бог сюди, щоб усього земного наситились; не для того нас сотворив, щоб (ми) були співучасниками тимчасового цього життя через свою лінь. Але обтрусимо, молю вас, любі, печаль нашу! Пом’янемо перший наш прихід, які були, коли до дверей монастирських прийшли. Чи не все обіцяли терпіти: і ганьбу, і образи, і приниження, і вигнання! Не тоді лише, а й коли перед святими вратами стоїмо, відповідь даємо за свою обіцянку [16], як у Страшний день, перед видимими свідками і перед невидимими, і самого Владику і Бога нашого закликали свідчити, кажучи: «Це Христос тут стоїть невидимо, додержуйся; кому це обіцяєш, — ніхто ж бо тебе до цього не змушує». А нині ж ті всі обіцянки наші за ніщо маємо!?
Покірність нам належить і терпіння, але й того нема. Кожного Дня виснажується душа моя, бо не бачу вашого старання виконати свою обіцянку. Житія святих читають, так і від тих затикають вуха свої, щоб не чути (про) мужність їхню. Дехто (з тих), хто передмову починає, до «амінь» дійти не може, але сильніше вуста свої стисне. А про інше годі й казати. На непотребну мову, на докори і на гнів ми не ліниві. Для того-бо вуста свої маємо відкритими і недремними. Духовна сурма будить нас на святе славослов’я і на усі часи, і образ свій у тому подає немалу благість. (Коли)-бо раті наступають і сурма військова сурмить — ніхто (не) може спати! А (на) війні Христовій чи добре лінитися? Коли ті за марну славу скороминущу не пам’ятають ні про жінок, ні про дітей, ні (про) майно, — та що кажу «майно», ніби це найгірше, — але й голову свою за ніщо мають, аби непосоромленими бути! Та, як є самі смертні, так і слава їхня з життям кінчається. З нами ж не так. Якщо стерпимо, борючись із супостатами нашими, то, перемогу здобувши, отримаємо славу безконечну і честі невимовної сподобимось. Било [17] вдаряє, і цим чином гукає до нас, закликаючи до святої церкви на Божественний спів. Недобре нам тоді в келії косніти, але (слід) одразу поспішити до святої церкви. Увійшовши ж зі страхом, стоїмо до відпусту священика, голову похиливши, а розум маємо горі, слухаючи спів і читання. І так отримаємо Царство Небесне. [Пам’ятаймо (?)] про Христа Ісуса Господа нашого!
6. В П’ЯТНИЦЮ ТРЕТЬОГО ТИЖНЯ ПОСТУ СЛОВО НА ЧАСАХ СВЯТОГО ФЕОДОСІЯ ПРО ХОДІННЯ ДО ЦЕРКВИ Й МОЛИТВУ
Підвизайтесь, трударі, підвизайтесь, да отримаєте вінець терпіння вашого! Христос-бо чекає входу вашого. І вознесемо світильники свої любов’ю та послухом, тихістю і смиренням, і побачимо Христа незасоромленим обличчям. Каже-бо: «Прийдіть, ті, (що) заради Мене потрудилися в молитвах, і вночі не спали, молячись; і в усяких службах, і будьте серед благих». Також скаже лінивим і безчинним: «Ідіть від мене, прокляті, не знаю вас; як ви не чули голосу рабів Моїх, Пророків та Апостолів і святих Євангелій, що закликають вас до Царства Небесного, так і Я вас не чую. Кому були послідовниками, йому й зобов’язані будете муками безконечними» . Коли ударить било, недобре нам є лежати, але (слід) встати на молитву, як вчить нас богоносний Федір, Давидове те слово в голові маючи, і казати: «Готове серце моє, Боже, готове». А коли друге клепання закінчується, тоді ноги свої приготуймо на сходини до церкви. І подумки не немічними (слід бути), але веселими, і хвалити живодавця Бога, що приводить нас серед ночі до братії, і в устах маючи пророка Давида і царя псалом, в якому (він) говорить: «Звеселився за (тих), що говорили мені: в дім Господній увійдемо». І так далі. Так само, входячи до церкви і «Святий Боже» співаючи. Також із пристойністю поклонившись Христу тричі до землі, з великим трепетом і страхом стати безмовно при стіні, звуки незмовчні співаючи до Вишнього, котрий нас, грішних, сподобив увійти до церкви (і) не маючи собі за опору (ні) стіни, ні стовпа, котрі на честь нам сотворені, (а не на безчестя). Коли ж біля інших (братів) проходимо, належить нам, поклонившись до землі, і схрестивши руки, як рабу Божому стати перед Ним, маючи в цьому за зразок Христа: бачимо-бо
Його перед Пілатом, як ображали Його та осміювали, але (Він) не говорив нічого. І велено нам іншим стільки шани виявляти для смирення, що ним вінці добродійності прикрашені. Коли не поклонитесь другу своєму і руки долу звісите, то таких недбалих людей і лінивих і що собою гордяться, у церкви (і без того) багато є . Коли кадять пресвітери Святого Вівтаря і ми ждемо з’яви кадила, недобре ліниво стояти, але (слід) страх великий мати. Святе кадило-бо є образом Святого Духа. Та не пропустимо це, любі! Але, коли набудемо благодаті Святого Духа кадила милістю, і на місце своє прийдемо, то добре нам є стати з повною покірливістю, як в уставі пишеться, — сон відкинувши, і мертвим себе зробити до плотських почуттів, і до кашлю ніби (взагалі) нечутливими (бути), і зворушено молитись Богу, щоб послав нам допомогу закінчити в благому терпінні заутреню і канон. Та, коли відвіданням Божим возсіяє в душах наших Світло Істини і після співу «Бог Господь» коли почнеться спів Псалтиря, недобре є один одному перебити спів і в співі немале сум’яття чинити, але (треба) в бік найстаршого дивитись і без його початку не можна починати нікому. Таке-бо має бути доброчинство. І коли, починаючи піснеспіви або «Алілуйя», кланяємось один одному, наслідуючи в цьому янголів, мусимо ми тоді дивитися на старійшину (свого) боку, і коли (той) поклониться — і ми маємо добропорядно поклонитись услід за ним. Янголів безплотних бачили пророки, як (ті), співаючи, кланялись, Богу хвалу воздаючи зі страхом і трепетом. Якими ж (вдячними) належить бути (нам), що сподобились із янголами Богу невидимому служити і перед Тим стояти, від Якого належного ждемо? Те-бо совість серця нашого, для Кого стоїмо у святій церкві. Та не лінімось, любі мої, в години (молитви) служити Тому, хто знає всі діла наші і думки наші. Відкриймо гріхи наші тут, перед грішною людиною, щоб там не бути викритими перед Всесвітом! І дотримуймось годин заутрені та обідні, найбільше ж павечерниць. У службі нашій не лінімось і не губімо годин. Хто-бо губить години через лінь, — до крадіжки (це) подібно є — краде святе. Проклятим є (той), хто діло Боже робить недбало. Та не лінімось, любі мої брати, і вітці, і чада духовні обрані, зі сльозами-бо говорю гіркі слова до вашої любові. Оскільки ж вам кажу, а сам не роблю, і на мені зараз збувається сказане Пророком. Грішнику каже Бог: «Чому ти повідуєш оправдання Мої і приймаєш Завіт Мій вустами твоїми? Ти ж наказане зненавидів і відкинув слова Мої назад! Коли бачиш татя, тікаєш з ним, і блудиш з блудниками, і на брата свого наговорюєш, і сина матері своєї спокушаєш. Все це сотворив і змовчав. Та не буду подібний до тебе — викрию тебе і поставлю перед лицем твоїм гріхи твої». Хай розуміють усі, хто забуває, — коли візьме (сатана), не буде рятівника. І Далі вустами Твоїми: «Суджу тебе, рабе лукавий, — краще було б, аби повернув срібло моє та трудящим працівникам дав, котрі віддали б з прибутком».
Належить мені говорити до вашої любові все те, аби не помер хто при моєму мовчанні (в) лютому грісі. (Пам’ятаймо (?) про Христа Ісуса Господа нашого!)
7. В П’ЯТНИЦЮ ТРЕТЬОГО ТИЖНЯ ПОСТУ СЛОВО НА ЧАСАХ СВЯТОГО ФЕОДОСІЯ ПРО ХОДІННЯ В ЦЕРКВУ І ПРО МОЛИТВУ
Послухаймо Господа, що так говорив пророкам, аби ми знали: «Сину людський, за стража дав тебе дому Ізраїлеву. Коли бачиш рать, що надходить, а не звістиш, за кров їхню відомщу, як (за пролиту) рукою твоєю; коли ж звістиш, а вони не послухають, самі в своїй крові вмруть». Господь говорить в Євангелії: «Коли согрішить брат твій, іди викрий його перед собою, і коли кається, то — більше нічого — набудеш брата свого; коли ж зневажить — візьми з собою двох; коли ж двома погребує — то перед церковними зборами (викрий його); коли ж і церкву зневажить — то буде для тебе як іномовний і митар. Нині ж як мені не говорити і не викривати окремо кожного з вас! Зібрала-бо нас Благодать Святого Духа і молитва Святої Богородиці до цієї обителі в одностайність і в однодумство і під єдину владу. — Хай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі! — Ми ж багато волі хочемо мати! Коли час церковної (служби) кличе нас на святий собор, тоді серця наші сатана потьмарює лінню, щоб не йти сумлінно до церкви на святе зібрання — можна сказати — на церковний той обід. А про павечерницю нічого й казати! Скільки звіщав про те, і нема жодного, хто б мене послухав. І як мені мовчати про те і не стогнати! Та, коли б це було можливо, увесь час говорив би і зі сльозами молився, до колін ваших припадаючи, щоб жоден із вас не занехаяв години молитовної. Коли хтось ниву обробляє чи виноградника, то коли бачить, як плоди вродили, за радістю і праці не пам’ятає. І до Бога молиться, щоб дав йому зібрати плод. Коли ж побачить, як його нива заростає багатьма тернами, то що зробить? Чи не засмутиться од такої справи?! Скільки-бо років минуло, жодного не бачу, щоб прийшов до мене, говорячи: «Як мені спастися?». Але нема того в нас (і) ніколи не знайдеться. І коли (нам) одягу не дадуть, чи риз, чи чогось іншого, що на тілесну потребу, то сильно печалимось через те. А якщо час губимо, то того не пам’ятаємо, і про те не печалимось, і (те) близько до серця не беремо, але таїмо в собі, ніби того ніхто не знає. І це нині не в докір вам кажу, але буджу вас, аби облишили таку зневагу та лінь. Те вам кажу — і собі! Та молю вас, чада мої любі, брати і вітці, встанемо від сну ліні, і не опечалимо Святого Духа, — прийдемо, поклонимось і припадемо до Нього, і розплачемось перед Господом, що сотворив нас, і зустрінемо Лице
Його каяттям, і псалмами кликнемо до Нього, і просімо, щоб прийняв тут, і стукаймо, щоб відкрив нам, і сіймо сльозами, щоб радістю пожати снопи, і плачімось тут, та Царство Небесне отримаємо, і там втіху подасть нам. «Скорботи-бо сі наші, і зітхання, і праця ніщо є перед майбутньою славою, — каже Апостол, — яку уготував нам Благий наш Бог». Та звідтепер, братіє, постараємось усією силою воздати Йому труди свої, як жертву чисту, дивлячись на Ісуса, що почав Віру і звершив. Йому ж слава, честь і держава!
8. ПОВЧАЛЬНЕ СЛОВО СВЯТОГО ФЕОДОСІЯ, ІГУМЕНА ПЕЧЕРСЬКОГО МОНАСТИРЯ, ДО КЕЛАРЯ
Брате! Ось від руки Христової, од Престола Слави Його приймаєш цю службу. Май страх Його перед очима своїми. Намагайся доручену тобі справу робити бездоганно, та й Вінця од Христа удостоїшся. І хай згадається тобі той Престол Вишній, що його бачив Ісайя. До нього один із Серафимів посланий був, що мав неопалиму вуглину, яка просвіщала Пророка. Так і ти, брате, візьми ключ, як вогонь од цього Престола, на якому повсякденно приноситься в жертву Христос. Якщо цю службу — ім’ярек — згідно з чином монастирським і з душевною милістю здійсниш, вбереже тебе праведний вінець, і просвітить, і спасе душу твою. Якщо /ж/ схилиш серце своє завдати шкоди чомусь монастирському, або вкрасти щось і собі взяти, й забрати /собі/ більше, а не монастиреві, цей ключ опалятиме душу твою і в майбутній вік. Геєна тебе прийме, і суд Ананії і Самфіри спостигне тебе. Ти ж гіршої муки достойний будеш, кравши чуже чи роздаючи безчинно своїм. Геєнська проказа нападе на тебе, — не тілесно, але душевно. Стережись, брате, за себе і /за/ службу свою! Хай порятує тебе Господь од усього /того/ молитвами Святої Богородиці і всіх святих Твоїх, і нині, і повсякчас.
III. МОЛИТВИ ПРЕПОДОБНОГО ФЕОДОСІЯ ПЕЧЕРСЬКОГО
Як уже нині, Владико, зібрав /нас/ у місці цьому, і милістю Твоєю жити нам у ньому, будь нам помічником і подателем усіх благ. Бо це в ім’я Пресвятої Матері Твоєї збудовано дім цей. Ми ж також в ім’я Твоє зібрані в ньому, і Ти збережи і сохрани /нас/ од всіляких замислів вселукавого врага, і сподоби отримати вічне життя. Постійно вкладай у серця наші страх Твій, щоб прилучились ми до благодаті, що вготована праведникам.
МОЛИТВА СВЯТОГО ФЕОДОСІЯ ПЕЧЕРСЬКОГО ЗА ВСІХ ХРИСТИЯН
Владико, Господи Чоловіколюбче! Вірних /Твоїх/, Господи, утверди, щоби стали ще вірнішими. Нерозумних /же/ ти, Владико, врозуми! Наверни їх, Господи, на християнство і вони будуть братами нашими. Тих, котрі у темницях, або в кайданах, або в біді, Ти, Господи, звільни їх од усякої печалі. Тим братам нашим, хто в затворах, і на стовпах, і в печерах, і в пустелі, Ти, Господи, подай їм твердість у подвизі. Помилуй, Господи, князя нашого — ім’ярек — і град цей, і всіх людей, що в ньому. Милістю своєю помилуй і мене, раба грішного, — ім’ярек. Хоч і многогрішний я, але правою вірою рабом Твоїм є. Спаси і помилуй, Господи, єпископа нашого — ім’ярек — і весь чин чернецький з ієреями та дияконами; усіх православних християн — ім’ярек. Помилуй, Господи, бідних і озлоблених злиденністю, подай їм багату милість — за молінням Святої Богородиці і силою Чесного Хреста і святого триденного Воскресіння Твого, і заради славного пророка і Предтечі Іоанна, і усіх пророків та апостолів Твоїх, святителів та мучеників, і преподобних вітців, і святих жон, і усіх святих Твоїх, і святих вітців трьохсот і вісімнадцяти, що в Никеї, і святих отців — поручників нашого покаяння — Василія, Григорія Богослова, Іоанна Золотовустого, і Миколая, і святого вітця нашого Антонія, всія Русі світильника, що обіцяв молитися за нас. І утіш, Господи, душі рабів твоїх, правовірних князів наших і єпископів — ім’ярек, — і усіх рідних наших у плоті — ім’ярек, і утіш, Господи, душі рабів твоїх, усіх православних християн, що померли в містах, і в селах, і в пустинях, і в дорозі, і на морі. Утіш їх у місці світлому серед лику святих, у преділі благого раю, і життя безконечного, і /при/ невимовному і немигаючому світлі лиця Твого, — бо Ти є заспокоєнням і воскресінням рабам Твоїм, Христе Боже наш, і Тебе славимо з Вітцем і Святим Духом, і нині, і повсякчас.
Переклад Ірини Жиленко-молодшої
[1] Спадщина Феодосія Печерського була введена у науковий обіг лише в 40 — 50-ті рр. XIX ст. Перше більш-менш повне видання творів прп. Феодосія було здійснено єп. Макарієм у 1856 р. і викликало в дослідників давньоруської літератури неабиякий інтерес до його творчості. Так, Срезневський приписував йому 11 повчань, Владимиров — 1, Філарет — 7, Нікольський — бл. 11. Серйозна полеміка виникла не лише навколо них, але й навколо декількох послань і молитов, які також приписуються прп. Феодосію. Незважаючи на понад столітню історію досліджень, питання про авторство прп. Феодосія щодо творів не може вважатися вирішеним остаточно. У нашій добірці наводяться лише найвідоміші, атрибутація яких викликає найменше застережень.
Друкується за виданням: Писання Преподобного Феодосія Печерського // Хроніка — 2000. — 1995. — Випуск 1.
[2] Це повчання було знайдено у двох списках: т. зв. Паїсіївському збірнику XIV — XVI ст. і збірнику Новгородської Софійської бібліотеки, який датується XV ст. Уперше текст опубліковано Макарієм у 1856 — 1857 рр. Один із найвизначніших дослідників давньоруської літератури О. Шахматов відносив це послання до творчості не прп. Феодосія, а Феодосія Грека, печерського письменника XII ст. Ця гіпотеза була підтримана іншими дослідниками. Але І. Єрьомін правильно зауважував, що в нас нема причини не довіряти рукопису, де вказується не просто печерський ігумен Феодосій, а святий Феодосій, і не київський князь Ізяслав Мстиславич, а Ізяслав Ярославич.
[3] «Та, коли б чи ми самі, чи ангел з неба проповідували вам іншу (віру) більше за те, ніж ми вам проповідували були, нехай буде анатема! Як ми казали перше, так і нині повторяю: «Коли хтось вам проповідує іншу Євангелію, ніж ту, що ви прийняли, — нехай буде анатема!» (Гал. 1,8).
[4] Мається на увазі пункт 69 Апостольських правил і пункт 15 з канонічних правил св. Петра Александрійського.
[5] Про історію постів у давньоруський час див. роботу С. Голубінського «Історія російської церкви» (1904).
[6] «Жертвуй Богові хвалу і віддай Всевишньому свої обіти» (Пс. 49, 14).
[7] Цей вступ — результат пізнішої обробки. Найбільш вірогідним варіантом авторського вступу може бути відповідний фрагмент із Паїсіївського збірника: «Слово у мене є до тебе, княже боголюбивий. Я, Феодос, негідний раб Пресвятої Трійці, Отця, і Сина, і Святого Духа, в чистій і праведній вірі народжений і вихований в добрі правовірними батьком та матір’ю, що наказували мені...»
[8] Прп. Феодосій має на увазі, що католики зливають в одне дві Божественні іпостасі: Отця і Сина, кажучи, що Дух Святий походить від Отця і Сина (в православ’ї — лише від Отця).
[9] Маються на увазі індульгенції.
[10] «Син Чоловічий має прийти у Славі Отця Свого з Ангелами своїми, й тоді віддасть кожному згідно з його ділами» (Мт. 17, 27).
[11] Такі цитати можна знайти ледь не в кожного християнського письменника. Можливо, прп. Феодосій має на увазі одне з повчань прп. Федора Студита.
[12] «Одне-бо тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Бог, одна віра, одне хрещення. Один Бог і Отець усіх, що над усіма, і через усіх, і в усіх» (Ефес. 4, 4-6).
[13] «... залиши це тепер, бо так личить нам здійснити всяку правду...» (Мт. З, 15).
[14] Сповідники (confessors) — особи, які відкрито сповідували заповіді Спасителя, не зупиняючись навіть перед мучеництвом, але не зазнали смерті.
[15] Помилка, очевидно, одного із переписувачів протографа. В Євангелії вказується, що йдеться про Юду не Іскаріота. В Остромировій Євангелії так само: «Глаголя ємоу Іюда не Іскаріот» (л. 273, об.).
[16] Йдеться, мабуть, про запитання ігумена, які входять до чину постригу, і відповіді на них майбутнього ченця, в яких той відрікається від світу і офірує себе на служіння Господові.
[17] Било — дерев’яна чи металева дошка, ударами в яку віруючі скликались до богослужіння в часи Київської Русі. Досі використовується в багатьох східних церквах.
Фундатор руської церковної ідеології
Феодосій Печерський — письменник і мислитель, чия творчість і діяльність припадають на другу половину XI століття. Він є уособленням гармонійного поєднання у старій українській літературі здатності писати і впливати своїми творами на суспільну свідомість, проповідувати оригінальну життєву філософію і послідовно дотримуватися її у власному житті. Йому випало жити і творити у час, коли у Київській Русі зароджувався й активно розвивався церковно-аскетичний напрям, ідеологічним центром якого став Києво-Печерський монастир.
Народився Феодосій Печерський бл. 1036 року в містечку Василькові під Києвом у заможній родині. Виріс у Курську, куди князь перевів його батька, свого тіуна. Від самого дитинства відрізнявся від інших дітей великою релігійністю. Не знаходив розуміння у рідних, зокрема матері, тому і втік до Києва. Тут Феодосій познайомився з преподобним Антонієм, котрий жив у печерах.’ Близько 1058 р. Феодосій постригся у ченці, а вже 1061 р., попри те, що йому не було ще й двадцяти п’яти років, був висвячений на священство. Ще через рік став ігуменом Печерського монастиря. Тут він зібрав численну, як на той нас, братію — понад сто чоловік. Саме Феодосій став фундатором монастиря на території сучасних Дальніх печер. Пізніше він почав будівництво другого монастиря, заклавши у Верхній лаврі Успенський собор. Помер Феодосій
Печерський 3 травня 1074 р. у неповні сорок років. Такі скупі біографічні дані про його життєвий шлях.
Значно більше про життєву філософію Феодосія Печерського, принципи, якими керувався він у своїх писаннях і життєдіяльності, розповідають його писання. Погляньмо на той час з точки зору ролі та значення церкви у ньому. Церква доводила своє право на існування, на участь у суспільному житті не політикою, навіть не духовною культурою, котру культивувала, а славою своїх подвижників, їх високоморальною та етичною життєвою філософією. Крім того, руський народ упереджено ставився до грецьких митрополитів. Після того, як за часів Ярослава Мудрого митрополитом був русин Іларіон, це питання, незважаючи на те, що започаткована князем традиція не була продовжена після його смерті, час від часу зринало і чимраз із більшою силою. Руське чернецтво прагне утвердити свій вплив на князя і народ. Поступово складається українська церковна інтелігенція. Саме Феодосій зробив прорив у цьому напрямі.
1062 року молодий ігумен очолив крихітний монастир, де було близько двадцяти чоловік братії. Прп. Антоній, котрий передав монастир Феодосію, відійшов од монастирських справ та поселився на сусідній горі, а другий учитель святого — прп. Никон Великий через конфлікт з митрополією та князем змушений був емігрувати до Тмуторокані. Таким чином Феодосій став лідером чернецтва. Дуже швидко слава про общину Феодосія поширилася по всій Київській державі. Про неї говорили як про осередок справжнього і неперевершеного благочестя, святої мудрості та чернечого подвижництва. Разом зі славою Феодосія зростав і його суспільно-політичний вплив. У нього склалися чудові стосунки з князем Ізяславом, котрий ставив думку ігумена вище од думки і власного духівника, і митрополита. Феодосій став активно втручатися в політику. Про суть політичної програми Феодосія говорять його слова до Святослава Ярославича, котрий несправедливо загарбав престол Ізяслава: «Чого може досягти гнів наш і протест проти твоєї влади? Але нам належить викривати і наставляти вас на спасіння душі. І вам належить те слухати». Для преподобного монастир — уособлення совісті й моралі народу. Феодосій навчаючи впливав на політику князя, спрямовуючи можновладців та простих людей до праведного життя.
При Печерському монастиреві була багата книгозбірня, тут писалися книги, творилася висока духовна культура русичів. Студитський устав (монастирські правила візантійського церковника Феодора Студита), прийнятий руським монастирем, зобов’язував ченців багато читати, мислити і творити. Феодосій Печерський як духовний наставник ченців і мирян сповідував думку східних отців церкви про те, що до Бога є тільки один шлях — споглядання власної душі. Крім того, саме він «сформулював найважливіші політичні вимоги, які визначили церковну лінію в епоху удільних князівств, і дав відповідний ідеал християнського праведника, покладений в основу релігійної пропаганди» (Замалєєв А., Зоц. В. Мислителі Київської Русі. — К., 1987. — С. 59).
Творчість Феодосія Печерського було введено до активного наукового обігу у 40 — 50-х рр. XIX століття. Фактично перше повне видання творів святого підготував єпископ Макарій у 1856 році. Власне від того часу і з’являється інтерес дослідників до спадщини Феодосія. Поширюються різні думки вчених щодо того, скільки творів справді належить преподобному. Срезневський вважав, що 11 повчань, Владимиров — 1, Філарет — 7, Нікольський — близько 11. Питання про авторство Феодосія до цього часу залишається дискусійним. З огляду на це подаємо ті твори, атрибутація яких, на нашу думку, незаперечна.
Повчання «Запитання Ізяслава, князя, сина Ярославова, внука Володимирова (до) ігумена Феодосія Печерського монастиря» існує у двох списках — Паїсіївському збірнику XIV — XVI ст. і збірнику Новгородської Софійської бібліотеки, який датується XV ст. Вперше текст повчання опублікував Макарій. На думку О. О. Шахматова, це послання належить перу Феодосія Грека, печерського письменника XII ст. І. П. Єрьомін зауважував, що в нас нема причини не довіряти рукопису, де вказується не просто печерський ігумен Феодосій, а святий Феодосій, і не київський князь Ізяслав Мстиславич, а Ізяслав Ярославич. Таким чином, можна стверджувати, що цей твір належить Феодосієві.
«Запитання Ізяслава ...» — це відповідь печерського ігумена на запитання свого сюзерена. Друга частина послання присвячена проповіді святого про піст у середу та п’ятницю.
Послання «Запитання благовірного князя Ізяслава про латинян» — найпопулярніший твір преподобного Феодосія. Твір дійшов у багатьох списках, які мають декілька редакцій. Авторство Феодосія підтвердив 1. П. Єрьомін, пов’язавши написання твору з подіями 1069 р., коли Київ був повен поляків, приведених князем Ізяславом Ярославичем.
Повчання Феодосія Печерського «Про кари Божії», «На велику Чотиридесятницю», «Повчальне слово до келаря» адресувалися як ченцям монастиря, так і світським людям. Згідно зі Студитським статутом, яким керувався Печерський монастир, ігумен повинен постійно повчати братію. Повчання «Про кари Божії» є у літописі під 1068 роком, хоча й анонімне. Це свідчення того, що твори Феодосія мали вплив на суспільну думку. Дослідник Востоков у т. зв. Румянцевському збірнику XV ст. знайшов підписану ігуменом редакцію повчання. Уміщений тут текст повчання значно довший. Очевидно, літописець використав частину твору. Проте детальніше дослідження пам’ятки свідчить про те, Що розширена редакція є пізнішою компіляцією. Цю думку обгрунтував В. Чаговець у праці «Преподобний Феодосій Печерський, його життя і твори» (К., 1901). На думку ученого Нікольського, невідомий автор взяв для першої частини дослівно цитату з літопису, додав, можливо, власне повчання про стояння в церкві і закінчив настановами проти пияцтва, які також відомі з окремих списків. Дане повчання Феодосія є, очевидно, переробкою «Слова о вере й о казнях Божиих» з болгарського збірника «Златоструй». Феодосій творчо переробив твір, осмислив й адаптував його до конкретних соціально-історичних умов Київської Русі. Оригінальною частиною тексту можна вважати реалістичний опис пережитків поганства в тогочасній Україні.
Збірка «Повчання преподобного Феодосія Печерського на велику Чотиридесятницю» містить шість повчань святого, виголошених упродовж Великого Посту. П’ять останніх повчань були віднайдені О. Востоковим у пергаментному збірнику 1-ї половини XV ст. й опубліковані ним у 1842 р. Дещо пізніше дослідники звернули увагу на два інші повчання, які передують вище означеним у тексті Румянцевського збірника і підписані іменем прп. Федора Студита. Вперше вони були опубліковані Ф. Георгієвським. Перше повчання не відповідає звичайному стереотипу творів прп. Феодосія, які, на думку І. Єрьоміна, писалися під сильним впливом повчань прп. Федора Студита. Для останнього ж був характерний простий виклад. А це повчання написано у складному риторичному стилі, притаманному середньовічній церковній літературі. Але цей твір має спільну з іншими повчаннями тему і спрямування. Хто ж міг бути його автором? На це запитання дослідниця і перекладач творів Феодосія сучасною українською мовою Ірина Жиленко-молодша відповідає таким чином: «Звертає на себе увагу фраза, яку можна розцінити як суто біографічну: «... присудив собі двічі і втретє відлучатися від вас. І це творив, не бажаючи наслідувати добродійних діянь святих, але інакше думав: аби не відвернути вас од благого подвигу. Бо, якби з вами був, немалу перепону сотворив був собою — відставив би вас од Божого путі». Здається, тут говориться, що автор тричі йшов з монастиря. Але прп. Феодосій Печерський після 1058 р. лишав Київ тільки раз — на поч. 1061 р., після арешту прп. Никона Великого, та й то на декілька днів. А от сам прп. Никон справді відлучався тричі: у 1061, 1067 і 1068 рр. (не рахуючи четвертого випадку — в 1073 р., незадовго до смерті прп. Феодосія). І робилося це щоразу не з його бажання, а для того, щоб відвести од общини гнів можновладців, що могли її розігнати, а отже, і «відставити від Божого путі». Очевидно, прп. Никон в один із своїх приїздів до Києва, найвірогідніше у 1069 — 1073 рр., записав декілька проповідей прп. Феодосія, додавши до них своє власне. Так утворився певний протограф, який ще в давньоруський час був переписаний (з купюрами, про що буде сказано нижче) і розмножений, але чомусь зберігся повністю тільки у вищезгаданому збірнику. Водночас відомі ці твори і в пізніших українських списках. Зокрема, є списки XVIII ст., які походять із лаврського протографа 1-ї пол. XVII ст., причому якіснішого од більш раннього російського» (І. Жиленко-молодша. Світоч руського благочестя // Хроніка — 2000. — 1995. — Випуск 1).
Студитський устав, введений у Печерському монастирі, вимагав від ченців повного відречення від власності, абсолютного підкорення ігуменові, строгої дисципліни, важкої фізичної праці. Феодосій розумів монастирське життя як своєрідне горнило, крізь яке проходить людина, аби скинути із себе «ветхого Адама» й утвердитися на шляху обраних — «воїнів Христа». Феодосій культивував у своїх писаннях ідею про те, що мирські володарі, зокрема князі, не зберігають, а тільки захищають «правовір’я», стоячи на сторожі церковних інтересів. Феодосій категорично виступав проти католицизму, обстоюючи православну віру, називаючи її єдиною істинною вірою. А покликанням князя, на думку преподобного, є сприяти поширенню і розквіту православ’я. Таким чином зароджувалася і розвивалася ідея «богоугодного князя». Фактично Феодосій Печерський сформував могутню церковну ідеологію, ідеї якої розвивав Нестор, автор житій Феодосія, Бориса і Гліба, «Повісті врем яних літ».
Давньоруські книжники захоплювалися творчістю великих християнських мислителів, зокрема Іоанна Златоуста, Дамаскіна, Василя Великого та інших. Вони активно культивували пропаговану великими філософами і богословами ідею божественного ідеалу. Академік В. Перетц щодо впливу світової християнської літератури та її ідеалів на творчість давньоруських книжників пише: «Перед руським читачем проходили чудесні за силою і величною простотою сторінки патериків, сповнені подвигів християнського самовідречення та аскетизму, часто не зовсім зрозумілих, але таких, що викликали численні наслідування. Невичерпна благість і мужність перших воїнів Христових кликали читачів до наслідування» (Перетц В. Про деякі основні настрої російської літератури в її історичному розвитку. — К., 1903. — С. 7). Християнський світогляд із його ідеалом аскета, котрий присвятив своє життя служінню Богу, мав великий вплив на творчість Феодосія Печерського. Його спадщина засвідчує могутнє духовне прагнення до справжнього життя, незначною тінню якого є реальність. Культивування високих християнських ідеалів творило основу світогляду і світовідчуття Феодосія Печерського.
Оксана Сліпушко
[За виданням: Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Том I. — С.285-302.]
