Валентина Коротя-Ковальська


Василь Ємець — творець першої української капели бандуристів, співак, бандурист, письменник

(1890—1982)

У серпневі дні 1890 року недалеко від Охтирки, старовинного полкового міста Слобідського козацтва, у с. Шарівці Богодухівського р-нуна Слобожанщині, красива і співуча селянка Євдокія подарувала своєму чоловікові Костеві Ємцю, завідувачу механічних справ місцевої гуральні, першого сина Василя.

Сім’я була талановитою. Мати, дочка Шарівського писаря, мала добрий голос, любила рідні українські пісні, пошану до яких назавжди успадкував малий Василько. Здібний до технічних справ батько від звичайного робітника гуральні самотужки вивершився на інженерську посаду, кохався у садівництві, квітникарстві, любив музику, трохи грав на скрипці. До революції 1905 року зумів сам зробити фонограф і записував спів своїх дітей — Василя, Зіни і Федора та ще різних кобзарів, які часто навідувалися до їхньої хати. Малий Василько мав мандоліну, балалайку, гітару та мріяв про кобзу, отож без відома батька на власно зароблені гроші він купує бандуру. З тієї хвилини вже жодний сліпий кобзар не минає хати, де жив молодий гімназист Василь Ємець. У 1911 році в Охтирській гімназії Василько розпочав свою творчу кар’єру піснею на слова Т. Шевченка «Розрита могила», за що мав великі неприємності.

Після закінчення гімназії Василь навчається в Харківському університеті на фізико-математичному факультеті, учить гри на бандурі студентів, у вільний час їде на Кубань і там, у Катеринограді, закладає першу й єдину тоді на всі козацькі землі кобзарську школу. Закінчивши дворічне навчання, через публічні демонстрації проти царського уряду змушений був продовжити його у Московському університеті. Там виступає на Всеслов’янському концерті (1914), грає у Великому Імператорському театрі, після чого щоденник «Русское слово» вперше називає Василя віртуозом (1916). По закінченні університету у 1918 року Ємець повертається в Україну і пристає до групи молодих сміливців Українського війська, що боронило нашу столицю від московської навали. У часи УНР був членом Першого Українського конгресу в Києві та Центральної управи спілки «Просвіта», співробітником Міністерства народної освіти, працював у ньому за Гетьманщини аж до її повалення. Встиг створити першу в історії новітньої України Капелу зрячих бандуристів (Капела кобзарів), дебют якої відбувся в театрі Бергоньє у Києві на вул. Фундуклеївській. У репертуарі капели звучав і гімн П. Чубинського, перший рядок якого диригент змінив з «Ще не вмерла Україна» на «Вже воскресла Україна».

Як згадує Василь Ємець, гетьман Павло Скоропадський був прихильником кобзарства. Про це свідчить той факт, що музичний відділ Головного управління мистецтва й культури (автономна частина Міністерства народної освіти) наказав Василю Ємцю написати законопроект із кошторисом на такі справи:

1. Утримання Капели кобзарів.

2. Відкриття при ній школи гри на бандурі.

3. Заснування притулку для старих та немічних сліпих кобзарів.

4. Заснування майстерні, де вироблялися б кобзи, ліри (релі) та інші українські народні музичні інструменти.

5. Заснування кобзарського музею.

За словами Василя Ємця, у 1918 році Україна вже мала велику кількість українських середніх шкіл, два повні і два неповні державні університети, Українську державну академію наук, були удержавлені Український драматичний театр, Український народний театр М. Садовського, Український національний хор (пізніше — Державна капела), Симфонічний оркестр, а Київська міська опера була на шляху до переформування на Державну національну оперу, до якої гетьман стягав наших найславніших співаків з імператорських театрів Москви і Петербурга. Того ж року почала створюватись Українська державна військова академія, відроджувалось Українське козацтво. Україну поділили на вісім козацьких кошів, створили кошові ради й призначили кошових, які складалися з цвіту українського фахового освіченого полковництва та генералітету. У кобзарях гетьман П. Скоропадський убачав носіїв гетьмансько-козацької традиції, які відіграють значну роль у державницькій справі.

Був Василь Ємець і козаком-однорічником новітнього Війська Запорозького, належав до полку ім. П. Дорошенка. Виступав з концертами по театрах, народних школах, стодолах, станціях, цукроварнях, казармах, «у чистому полі або й на козацькому возі при битій дорозі». Влітку 1919 року в Могилеві-Подільському (в голодомор там помер його батько) він грав Головному отаманові Симону Петлюрі.

Працює Ємець і пером. Його першу статтю «Відродження бандури» було надруковано в тижневику «Сніп» у 1912 році, який видавав у Харкові відомий український патріот і самостійник М. Міхновський. Не переставав він писати про кобзарство і в еміграції, куди потрапив після повалення Гетьманщини. У 1922 році в Берліні вийшли друком у гетьманському видавництві «Українське слово» його стаття «Наша держава» та книжечка «Кобза та кобзарі». Цікаві й оригінальні його думки про народну пісенну творчість українців. Аналізуючи народні пісні, зокрема думи, він писав, що «там можна відшукати грецькі, турецько-татарські, арабські й інші чужі елементи. Не дурно ж нашу музику зараховують до так званої екзотичної музики, до якої належить арабська, перська, циганська й інші. Поза тим усі ці впливи не вбили її самостійного характеру, але збагатили її, сприяли витворенню тієї на весь світ рідкої краси, яку виявляє собою українська народна пісня».

Тільки до 50-річчя своєї творчої діяльності Василь Ємець написав понад сорок робіт, у яких велику увагу приділяв козацтву та козацькій духовності. Ці твори були емоційними і насиченими справжнім патріотизмом. Він описує історію козацтва та кобзарства («Кобзарство Старої Гетьманщини»), згадує І. Мазепу, котрий грав на бандурі з відбитим гербом великого гетьмана Кирила Розумовського, за якого, на думку Ємця, музичне мистецтво в Україні взагалі було в розквіті, добрим словом згадує також фастівського полковника Семена Палія та запорозького отамана Антона Головатого. Василь Ємець служив Україні кобзою і так грав і співав, що гірко плакали слухачі, та не приписував це нашим сумним українським пісням і вже зовсім не відносив цього на професійність своєї гри, згадуючи: «Я не знав, що так тужно говорила до них через бандуру душа України… Жоден інструмент не заговорить так близько до серця, як бандура».

Василь Ємець як бандурист талановито й професійно об’єднав способи гри слобідської, чернігівської та полтавської, які існували в Україні, з доданням власних збагачень. Це ще одна грань його великого таланту. Сказати, що в його руках бандура грає — замало. Як пише газета «Український голос», «вона говорить майже людською мовою, … як химерний Шевченків бандурист Перебендя, бандура Ємця так само химерно вміє переходити з плачу на сміх, а зі сміху на плач» (Вінніпег, 1930 р.). Воістину риса, що становить особливі виміри українського буття.

Перебуваючи в Празі на початку двадцятих років, Василь Ємець створює другу капелу бандуристів, тим часом студіює у Празькій консерваторії, пізніше вчиться в одній з берлінських консерваторій. Диригентуру проходить у музичного теоретика і помічника всесвітньо відомого диригента О. Кошиця — професорки Платоніди Шуровської-Росіневич.

Виступав він у багатьох країнах Європи, його пісні у супроводі бандури захоплено слухали чехи, словаки, німці, бельгійці, литовці, вірмени, грузини, азербайджанці, донські козаки, поляки тощо. Мав великий успіх у конкурсі музикантів та співаків у Парижі (1934), але найцікавішим виступом Василя Ємця, мабуть, треба вважати його гру перед музичною елітою Парижа. Це був виступ для французьких артистів, співаків і музикантів. У паризькому аристократичному салоні до Ємцевої бандури дуже пасував елегантний фрак. То був великий успіх, а Україні — заслужена слава.

На урочистостях до 25-літнього ювілею творчої праці Василя Ємця у Вінніпезі (Канада, 1936 р.) було виголошено чудову промову його друга, д-раП. Маценка, визначного музикознавця, що представив митця людиною високої майстерності, яка повністю віддала себе на службу Україні. Зокрема він сказав: «У його особі ми маємо честь бачити людину чину до загину. В його ділах найбільший чин — все для Батьківщини…»

Після одинадцяти місяців виступів перед українцями Канади великий маестро переїздить у Міннеаполіс (Америка). У свої 48 років тут, у Міннеаполісі, Василь Ємець зустрів свою найдорожчу сердечну половинку, панну Марію Готру-Дорошенко, яка по своїй матері походила з роду гетьмана Петра Дорошенка й жила в Америці. Вінчання відбулося в м. Емерсон, поблизу Вінніпега. Цікаво, що цей обряд виконав спеціально прибулий з Америки протоієрей о. Павло Корсуновський, колишній священнослужитель київського собору св. Софії, який у 1919 році своїм могутнім і славетним на весь світбасом-профундо (був учасником відомої хорової капели під керівництвом О. Кошиця) проголосив на Софійській площі у Києві злуку всіх українських земель в одну соборну Українську державу.

Серед американців своєю бандурою на той час уже професор Ємець викликав просто сенсацію. В його кобзарському репертуарі, поряд з народною, звучала музика видатних композиторів світу: «Арабський танець» «З різдвяної сюїти» Чайковського; «Largo» з «Четвертої симфонії» Дворжака; «Друга угорська рапсодія» Ліста; «Місячна соната» (Adagio) Бетховена, чим підняв авторитет української бандури до ще небувалої в її віковій історії висоти. Музикознавець Михайло Качмар захоплено відмічав: «Українці повинні радіти, що наша нація — без держави та ще видає з-поміж себе таких рідких митців». А ще професор Ємець був першим бандуристом, який виступав у знаменитому Голлівуді — світовій столиці кіно. Голлівудська фірма «Кепітал» видала його п’ятнадцятихвилинну платівку «В горах України», де радісно звучала музика гуцульського танцю «Аркан», мелодія пісні «Вівчар на сопілці тужно виграває», побічні теми коломийок і козацьких дум. Тут, на радіостанції СіБіеС, уперше в історії українського кобзарства й історії Голлівуда у 1943 році пролунали струни бандури В. Ємця (він гастролював Америкою й Мексикою). України там не знали, хотіли оголосити митця «москвином», а бандуру «московською», але бандурист відмовився виступати, і волю його було виконано. Ємця оголосили українцем. «В історії української еміграції В. Ємець буде записаний як черговий амбасадор нашого народу і його культури», — писало видання «Український робітник» (Америка) у 1949 році.

Минають роки. Василь Ємець гідно несе свій кобзарський хрест і входить в історію нашої національної кобзарської музики не тільки як її найкращий інтерпретатор, віртуоз і акомпаніатор, а й як здібний майстер удосконалення самої бандури. Він довершив свою давню мрію — «зробити наш національний інструмент приступним для грання класичної музики». Довгих вісім років Ємець експериментував над бандурами. Те, чого не змогли досягти найкращі майстри музичних інструментів Голлівуда та Лос-Анджелеса, створив сам бандурист. На світ з’явилася велична бандура, що має 62 струни і 5 повних хроматичних октав. Саме з нею маестро «розсівав тьму» в широкому світі, якою була оповита його далека і омріяна рідна земля.

16 грудня 1961 року в Лос-Анджелесі українська громадськість святкувала золотий ювілей музично-мистецької праці Василя Ємця заходами Українського літературно-мистецького об’єднання Каліфорнії. Ювілярові тоді виповнився 71 рік. Виглядав він молодо й бадьоро. Маестро урочисто і щиро вітали друзі та шанувальники, серед яких був молодий піаніст п. Вірко Балей, який виконав на фортепіано «Лірницьку пісню» Барвінського (тепер цей митець часто буває в Україні і плідно співпрацює з українськими музикантами). Свою працю митець розглядав як звичайний обов’язок перед Батьківщиною. Він дякував своїм батькам за піклування та батьківську любов і обіцяв, що пам’ять про них буде жити, поки б’ється його серце. Своїй дружині Марії, яка так віддано вписала себе в історію його життя, численним землякам, друзям з Італії, Німеччини, Америки, Канади, Англії, Голландії, Франції, своєму рідному братові Федору Ємцеві, колишньому старшині Синьожупанного козацтва, професору скульптури й директору скульптурного відділу Німецької державної академії в Берліні, панам директорам, які розміщували його роботи у своїх виданнях, та «Республіці Американського волелюбного народу», де він, український емігрант, знайшов свій притулок.

Цього ж року у Торонто вийшла ювілейна книга «Василь Ємець», що складалася з двох частин. Перша з них освітила творчий шлях маестро з 1911 по 1961 рік, вміщаючи величезну кількість вельми цікавих світлин. На одній з них бачимо Василя з матір’ю, які сиділи за круглим столом, накритим ошатною скатертиною, а за ними на стіні — великий портрет Тараса Шевченка під святковим вишитим рушником. Є тут і рідкісні знімки визначних людей тієї епохи: диригента О. Кошиця, гетьмана П. Скоропадського, його дітей Єлисавети та Данила тощо.

Ось як писав один із авторів М. Калинівський: «Усе найкраще, що створила душа Українського Народу за своє існування, — пісню і думу, він проніс через континенти наче смолоскип чи бойовий прапор, спонукуючи найгоноровіші, найвибагливіші, найвитонченіші у своїх музичних смаках західні центри уклонятися українському народному генієві. Хвилюючи до сліз, він викликав у чужинців найбільше признання, подив і захоплення як українським духом, так і самою інтерпретацією кобзарської музики. Найвизначніші захоплені музикологи і музичні критики поставили професора В. Ємця в лави найбільших музикантів світу».

Дізнаємося також, що репертуар маестро вміщував близько 200 творів, деякі з них мали назви, які говорять самі за себе: «Чого плачеш, Україно?», «Про Залізняка», «Козак Шарівка» (кобзарський козачок на честь свого села, де народився), «Ой літає орел сизий». (сл. Т. Шевченка), «Сніговій» (артистична імпровізація завірюхи, що дає малюнок сніговію з усіма своїми звуками і виттям вітру).

Друга частина книги вміщує роздуми Маестро про козаків-бандуристів старих часів та його сучасників. Автор вважає, що бандура — у своїй первісній назві — «кобза», була відома нашому народові ще в IX — X ст., про що свідчить арабський письменник Ібн Даст («Чужинці про Україну» Володимира Січинського, Аугсбург, 1946). Кобза-бандура була незмінним атрибутом козацької доби, її духовним лідером, і звучала не тільки у виконанні сліпих кобзарів, а й з уст козаків-бандурників, воїнів у часи Хмельниччини, Коліївщини. Автор зазначає, що сліпі кобзарі ХІХ ст. були першими «будителями» козацького духу в творчості Тараса Шевченка, бо ж за зрячих і за сліпих кобзарів Шевченко згадує аж 46 разів. Між іншим, у своїх спогадах автор щиро журиться, що в Україні ніхто не пам’ятає, що саме він, Василь Ємець, організував першу в історії новітньої України капелу бандуристів у 1918 році за прихильності П. Скоропадського. Цікаво, що автор з великою повагою і любов’ю згадує кожного свого учня-бандурника, описуючи їхній творчий і життєвий шлях. Більшість із них загинула у горнилах тих буремних часів.

Довгим, цікавим і насиченим було життя професора В. Ємця — досить інтелігентної й освіченої людини. Він дивував світ своєю майстерністю гри на бандурі, його голосом співала Україна на найкращих столичних сценах світу. Мріяв ще виступити на центральній сцені України — в Оперному театрі у Києві, вірив, що воскресне наша держава, що «Минуть літа… Забудуться страшні часи кривавої боротьби. По цілій Україні лунатиме радісний спів великого щасливого народу… А коли часом до того співу болісно приємним дисонансом озвуться сумні акорди кобзи та почується пісня-плач — то співатимуть кобзарі про славу тих, що полягли за Україну, співатимуть про море сліз та крові… Співатимуть про наші дні» (В. Ємець «Кобза та кобзарі», Нью-Йорк, 1959).

Василь Ємець повертається до нас через газетні статті, радіопередачі, спогади. І ми вклоняємось йому і дякуємо за те, що своїм духовним життям зумів гідно вплести пісенну Квітку України в золотий вінок світової культури.