Що фігура в стародавній українській історії — то загадка. І не просто складна особистість, яку важко однозначно трактувати, а вузол суперечливих свідчень, висновків, стереотипів. Одна з таких постатей — Святослав Ігорович.
Ну хто не знає гордого: «Іду на Ви!»?
Як описав літописець в «Повісті врем’яних літ»: «року 6472 [964 ]. Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він воїв збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи, яко пардус, багато воєн він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла [не брав], ні м’яса [не] варив, але, потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину [і] на вуглях спікши, [це] він їв. Навіть шатра він [не] мав, а пітник слав і сідло [клав] у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до [інших] земель [послів], кажучи: „Хочу на вас іти“.
І водночас одна репліка, вміщена в «Повісті минулих літ» під 968 роком, наче перекреслює всі чесноти гордого воїна: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш [про неї], а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх. Якщо ти не прийдеш, не оборониш нас, — то таки насвізьмуть. Чи тобі не жаль отчини своєї, і матері, що стала старою, і дітей своїх?»
Це тільки полюси оцінки нашого героя: з одного боку, він — лицар, з другого — шукач пригод. Святослав, цей символ військової звитяги, практично не керує своїм князівством. Його мати Ольга помирає 968 року, а Святослава вбивають 972. Отже, всього три роки на престолі? І як? Щойно поховавши матір, він вирушає до Болгарії — далі воювати з візантійцями. А в Києві на княжіння садить свого старшого сина — Ярополка. То де ж тут державний муж? Ні Болгарія, яку він завойовував або втихомирював за візантійське золото, ні сам Константинополь безпосередньо не загрожували Русі. «Повість минулих літ» наводить слова Святослава: «Не любо мені є в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків — паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — сйребро й коні, із Русі ж — хутро, і віск, і мед, і челядь». Ну не могли бути нижньодунайські володіння князя центром його земель! На секунду уявімо: Святославові справді вдалося підкорити якусь частину болгар і сісти панувати в нижній течії Дунаю. То цей шматочок Русі був би чимось на зразок Тмутараканського князівства, далекою околицею. Навряд чи тут годилося б засновувати столицю — сюди б радше висилали політичних вигнанців. І чи не
Але друга війна з болгарами та візантійцями стала останньою військовою експедицією лицаря. Фортуна відвернулася від князя. Замкнений у Доростолі, вождь русів підписує мирну угоду з імператором Цимісхієм. За угодою, русичі лишали полонених і могли вільно повертатися додому. Та біля дніпровських порогів Святослав з частиною дружини потрапляє в засідку і гине. Хто ж замовник убивства князевого? Літописець вважає — болгари: «Тим часом послали переяславці до печенігів [гінців], кажучи: „Іде Святослав у Русь, узявши майна багато у греків і полон незчисленний, а з малою дружиною“. Після того терору, який влаштував болгарам Святослав, така відповідь київському воїтелю була б доречною. Частина істориків (Б. Рибаков, М. Грушевський, А. Сахаров та ін.) схиляються до думки, що саме візантійці замовили це вбивство. І сама історична термінологія наче стає на захист такої версії: візантійщина — рідкісне вміння чужими руками, витративши невелику суму, домагатися потрібних результатів. Інша частина (М. Брайчевський, Л. Гумільов) вважають винними в загибелі князя киян! І знову ж таки спираються на повідомлення В. Татіщева, оскільки цьому досліднику пощастило мати справу з багатьма рукописами, які пізніше втрачено, і його робота „Історія російська“ по суті є першоджерелом. Посилаючись на Іоакимівський літопис, він повідомляє, що Святослав звинуватив
Так на дніпровських порогах і закінчилося життя Святослава Ігоровича, воїна, що уособлював фізичну міць, вправність, мужність — головні чесноти правителя, найвідомішого лицаря стародавньої української історії, який був останнім зверхником старого поганського світу на дніпрових кручах.
Ігор Орловський,
журналіст, історик.
Довідкові матеріали:
Василий Карамзин «История государства Российского». Москва, 2009
«Сей Князь, возмужав, думал единственно о подвигах великодушной храбрости, пылал ревностию отличить себя делами и возобновить славу оружия Российского, столь счастливого при Олеге; собрал войско многочисленное и с нетерпением юного Героя летел в поле. Там суровою жизнию он укрепил себя для трудов воинских, не имел ни станов, ни обоза; питался кониною, мясом диких зверей и сам жарил его на углях; презирал хлад и ненастье северного климата; не знал шатра и спал под сводом неба: войлок подседельный служил ему вместо мягкого ложа, седло изголовьем. Каков был Военачальник, таковы и воины. — Древняя летопись сохранила для потомства еще прекрасную черту характера его: он не хотел пользоваться выгодами нечаянного нападения, но всегда заранее объявлял войну народам, повелевая сказать им: иду на вас! В сии времена общего варварства гордый Святослав соблюдал правила истинно Рыцарской чести.»
Борис Рыбаков «Рождение Руси». Москва, 2003
«По отношению к Руси вся стремительная деятельность Святослава не только не была невниманием к ее интересам или неосознанным стремлением „охабить“, пренебречь ею, но, наоборот, все было рассчитано на решение больших государственных задач, требовавших напряжения всех сил. Важнейшая задача, состоявшая в обеспечении безопасности со стороны Хазарского каганата, была решена вполне успешно. Вторая задача — — создание мирного торгового плацдарма на западном побережье Русского моря (в содружестве с Болгарией) — выполнена не была, так как здесь Руси противостояли две значительные силы: Византия и Печенегия, раскинувшаяся по степям на „месяц конного пути“.»
М. Грушевський «Історія
«Не вважаючи на недовге своє правлїннє (яких небудь десять лїт фактичного правлїння, або й меньше), Святослав належить до найбільш виразних і характеристичних фіґур між давнїми руськими князями. Се, щоб так сказати, maximum дружинности між київськими князями. Роля князя — правителя, голови держави зовсїм сходить на другий плян перед воєвничим ватажком. Се чистий запорожець на київськім столї, і він прегарно схарактеризований з сього боку в класичнім текстї нашої лїтописи: «Коли князь Святослав виріс і став чоловіком, почав збирати богато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як пард і богато воював. Не возив за собою возів, нї казана, не варив мяса, але нарізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину, пік на углях і так їв; не мав і шатра, а підстилав на спаннє конячу опону, а в голові сїдло, і
З сею артистичною в своїй ляпідарній короткости характеристикою, зачерпненою з народної традиції й консеквентно переведеною в дальшім оповіданню лїтописи, згоджуєть ся вповнї й те, що оповідає пpo Святополка історик його війни з Греками Лев Диякон: на зїздї з імператором Святослав імпонує Грекам незвичайною простотою свого убрання й поводження, а от як каже у нього Святослав в остатнїй бідї, в своїй нещасливій війнї з Цимісхієм: „Пропала слава, яка йшла за руським військом, що нетрудно воно підбивало сусїднї народи та тримало в неволї цїлі краї, не проливаючи й крови — пропала, коли тепер так соромно поступимось Ромеям, Від предків одїдичили ми мужність;
До сих слів сама напрошуєть ся в порівняннє славна промова Святослава в лїтописи, коли його підступом обступили з переважними силами Греки: „вже нам нема де подїтись, волею чи неволею мусимо стати до бою, тож не осоромимо Руської землї, а поляжемо тут кістьми: однаково мертвому нема сорому, а як втїчемо, то тодї сором. Не побіжим же, але станьмо міцно, і я піду вперед вас, а як поляже моя голова, тодї самі за себе промишляйте“ 2).
В характеристицї сього князя, як бачимо, народня традиція зістала ся вірна фактам. Иньша річ, чи за тими зверхнїми фактами, підхопленими нею, не лежали якісь ширші і серіознїйші полїтичні пляни; лїтописна промова Святослава, де він мотивує своє завзятє до болгарських плянів („хощю жити в Переяславци на Дунаи, яко то єсть среда земли моєй, то ту вся благая сходятся“) принаймнї показує, що гадки Святослава йшли дальше від чисто воєнних, руїнних утїх. Може б при більшим запасї фактичного матеріалу сї полїтичні пляни виступили перед нами виразнїйше. Але фактів характеристичних для Святославової полїтики маємо дуже мало, а. лїтописна традиція стала на становищі київських полїтиків, які осудили сї широкі ширяння князя, що занедбував за ними близші київські інтереси — . „ты, княже, чужей земли ищешь и блюдешь, а своя ся лишив“, — і з сього становища обробила лїтопись його історію. «
Михайло Брайчевський «Утвердження християнства на Русі». Київ, 1988
«Історія — велика витівниця і часом підкидає нам дивовижні парадокси. Святослав, перший Рюрікович з чисто слов’янським іменем, був за своїм характером найбільшим варягом з усієї плеяди київських володарів з того дому.
„Повість времяних літ“ породила певну традицію, за якою Святослава прийнято змальовувати інфантильною особою, не здатною зламати ідеологічну інерцію, започатковану переворотом 882 року. Його вірність язичеству тлумачили як вияв байдужості, підкресленої страхом дискредувати себе в очах сподвижників: „а дружиная моа сему сміятися начнуть“.
Насправді все було абагато складніше. Почати з того, що мотивація такої позиції, вкладена до уст Святослава, для другої половини Х ст. виглядає фальшивкою. За Ігоря християнська партіяу Києві мала великий вплив на державні справи. Тим більше після 944 р., за самоврядування православної Ольги, що міцно тримала в своїх руках усю повноту влади. Отже, молодий княжичповинен був дбати не стільки про кепкування з християнства, скільки про втрату позицій віджилим і надто дисткредитованим в очах феодальної еліти язичеством. Принаймі слов’янська частина класу в більшості своїй тяжіла до нової віри, і в цьому значною мірою Ольга завдячувала міцності свого становища, навіть при дорослому сині.
Наявність антихристиянської опозиціїзнову відіграла деструктивну роль. Комусь було вигідно виростити з Святослава переконаного супротивнока тим силам, на які спиралась його мати. Зробити це, можливо, було не дуже важко, якщо враховувати складність становища Русі в середині
Лев Гумильов «Древняя Русь и Великая степь». Москва, 1989
«С гибелью Святослава и его дружины связан и конец надежд древнесловянского язычества. Это кажется странным: языческой осталась вся страна и большая часть киевлян; так почему же можно сделать такой вывод? Потому, что вокруг Святослава сплотилась наиболее пассионарная часть ревнителей древней веры. Гибель их означала потерю инициативы, перехваченной киевскими христианами — окружением князя ярополка. Славянское язычество еще несколько раз пыталось вернуть утраченные позиции, но тщетно. В рудиментарной форме оно дожило до ХХ века — блины на масленице, гадания, страх пред темными помещениями т. д., но для этногенеза это уже не имело значения.
А теперь подумаем, что могло бы случиться, если бы Святослав победил киевлян. Видимо, Киев из богатого и культурного города превратился бы в замок
Андрей Сахаров «Дипломатия Святослава» Москва, 1982 р.
«Внешняя политика князя Святослава Игоревича явилась закономерным продолжением усилий, предпринятых еще Олегом и особенно Игорем по укреплению позиций Руси в Северном Причерноморье, на восточных торговых путях, на подступах к Балканам.
Поход руссов на Восток, разгром Хазарии, военное давление на крымские и причерноморские владения Византии, овладение районом Приазовья и Нижнего Поволжья, отвоевание у Болгарии Нижнего Подунавья, контролировавшего русские торговые пути на Балканы и на Запад, небезуспешная попытка поддержать антивизантийскую группировку болгарской знати, опиравшуюся на антивизантийские настроения болгарского народа, наконец, действия Руси с целью нанести решающий удар Византийской империи и посадить на императорский трои своего ставленника — все это характеризует последовательную линию Руси в осуществлении своей внешней политики. Новые внешнеполитические задачи древнерусского государства, осуществление которых выпало на долю энергичного, предприимчивого Святослава, требовали и нового уровня дипломатии. Многообразные приемы и методы древнерусской дипломатии при Святославе Игоревиче основывались на дипломатическом опыте прошлого, способствовали его дальнейшему обогащению в соответствии с развитием древнерусской государственности, расширяющимися политическими связями Руси с другими странами.»
