Говорячи про цю людину, історики, зокрема, зазначають, що саме за її гетьманування «увійшло у козаків до звичаю обирати вільними голосами гетьманів».
Хоча це й не зовсім так, бо ще раніше траплялисям випадки, коли козаки самостійно обирали собі гетьманів, щоправда те ще не було традицією.
І все ж Криштоф Косинський залишив свій слід в історії України, насамперед, завдяки тому, що був першим гетьманом, який очолив повстання козаків проти гніту польських і українських феодалів.
Історичні джерела містять надзвичайно скупі дані щодо біографії Косинського до 1591 р. Один із сучасників свідчить, що родом він був з Підляшшя, наймовірніше з тих дрібних шляхтичів, котрі шукали долі не серед багатої знаті, а козаків. З окремих свідоцтв можна дійти висновку, що жив Косинський на Запоріжжі досить довго. Ще 22 травня 1586 р. Богдан Микошинський (називає себе в листі гетьманом Запорозького Війська) повідомляв старшину Підвисоцького, що отримав донесення «від Криштофа з Низу од Тамані й од городков», котрий начебто попереджав про наміри кримського хана переправитись з ордою через Дніпро і напасти на Україну.
Не виключено, що, охороняючи з козаками кордони, Косинський, як представник козацької верхівки, разом з іншими козацькими поводирями дістав від короля грамоту «на пустиню Рокитну на Поросю». Однак, не маючи змоги залюднити та облаштувати дану йому землю, він комусь невдозі її відпродав. Та й, очевидно, він краще почувався на боці козаків, ніж польської шляхти, бо коли 1587 р. в Україні почалися селянські виступи проти шляхетських гнобителів, він був на боці повстанців. А у 1591 р., коли спалахнуло велике повстання, він очолив його. Треба сказати, що наприкінці 1590 р. на Запоріжжі переховувалися вже близько 6 тис. повстанців – наслідок заострення антикріпосницької та національно-визвольної боротьби в Україні. Значно посилилися суперчності між козаками і шляхтою. Наступ феодалів на Південо-Східне Подніпров’я і Брацлавщину становив загрозу самому існуванню козацтва, яке й без того розвивалося в умовах гострих соціальних протиріч. Козацьку верхівку складали так звані «старші козаки», котрим належали хутори, промисли, пасіки, човни, землі та господарства на Київщині, Поділлі, Брацлавщині, Полтавщині. Їм прислуговувала козацька голота – джури, слуги. Останні пригнічені багатими козаками, тікали до Запорожжя, яке з кожним роком збільшувалося й міцніло. Запорозька Січ не тільки стає опорною базою у відсічі турецько-татарської агресії, а й перетворюється на національно-політичний центр боротьби українського народу проти панування шляхетської Польщі, що сприяло формуванню на Низу основ нацональної державності. Треба наголосити, що своєю боротьбою і діяльністю Січ відбивала прагнення українського народу до волі і державної самостійності. Це показала вся її історія.
Коли в Україні народні маси піднялися на повстання, запорозьке козацтво не могло лишитися осторонь. У 1590 р. перші повстанські загони на Київщині (у Поліссі) очолили козацькі отамани Я.Осовський, А.Рогачовський, Ф.Полоус. Інші козацькі представники очолили повстанців на Переяславщині та Брацлавщині. Наприкінці грудня1591 р. запорозькі козаки разом з частиною реєстровців піддали раптовому нападу одну з найсильніших фортець у Східній Україні – Білу Церкву, резиденцію старости, магната князя Януша Острозького. Цей напад надихав і очолив Криштоф Косинський. В одному з документів вказується, що повстанці, здобувши замки у Білій Церкві та Богуславі пограбували старосту й підстаросту та «позабирали всю гармату, амуніцію і запаси». Острозький надіслав скаргу королю «на Криштофа Косинського, який, будучи гетьманом козацьким, се учинив, також і на все військо козаків Низових».
Незадовго перед цим Косинського було обрано на Запоріжжі гетьманом, тому його участь у повстанні мала неабияке значення не лише для козаків, але й для інших верств населення. Повстанці при підтримці городян швидко захопили Білу Церкву, оволоділи артилерією, військовими припасами, які стали їм згодом у добрій нагоді. Загін поповнювався з кожним днем збіглим людом, козаками. Повстання розросталося. Услід за Білою Церквою повстанці здобули Трипілля, Переяслав, перейшли на Київщину, де вирішили перезимувати й упорядкувати свої загони. «Все Київське воєводство,- свідчить Бантиш-Каменський, - маєтки не лише приватних осіб але й королівські брали активну участь у козацькому починанні. Не відомо, з кількох тисяч складалося їхнє військо, але воно було чималим, судячи з різноманітних напрямків сил козацьких». Як пише далі Бантиш-Каменський, усвідомивши розмах і силу повстання, «Польща жахнулася».
Король Сігізмунд ІІІ, бачачи, що хвилювання охопило майже всю Україну, видав на початку 1592 р. спеціальний універсал, за яким призначив комісарів для з’ясування причин повстання. Комісарам (старостам теребовлянському Якубу Претвичу, брацлавському – Якову Струсю і барському – Яну Гульському) було надано особливі повноваження – здійснювати суди над повсталими, виловлювати всіх, кого вважали підозрілими. У цьому їм мали допомагати всі міські і земські урядники.
Однак, переконавшись, що діяльність комісарів не вирішує справи, король наказує їм зібрати по своїх староствах команди і під керівництвом князя Язловецького швидким маршем рушити на Подніпров’я, розгромити повстанців, а самого Косинського впіймати і привезти на суд до Варшави.
Повеління короля лишилося невиконаним. Зіткнувшись з упертим опором повстанців, надворні команди магнатів змушені були відступати. Козаки засіли в Трипіллі, укріпили його і готувалися до подальшої оборони. Язловецький, який отаборився у Фастові, надсилав їм погрозливі листи, пропонуючи здатись. В одному з них, складеному в підкреслено поштових виразах, він звертається до реєстровців, прагнучи відколоти їх від Косинського і пропонуючи видати його: «Панам молодцям запорозьким, що в Триполлю під той час. Панове молодці! Хоч ви не вважаєте на моє писання, вже показали себе непослушними і королеві, пану моєму, і мені самому, забувши свою присягу обов’язки супроти свого природженого пана, але я розумію, що ви то вчинили через Косинського, зрадника короля і Речі Посполитої, і думаю, що за одного лотра всі не схочете терпіти. Тому посилаю до вас цей лист, наказуючи вам іменем короля, аби ви того лотра видали, а самі волі королівській не противилися, бо тут ви народилися і важко було б вам обійтися без Польщі, котрої вам би вже не знати. Інакше замість того, що я з вами маю служити королеві і кров поганську розливати, - коли ви зараз не ув’язнете того лотра і не вишлете послів до мене, то я за поміччю Божою з людьми королівськими буду вам мститися».
Але й цей погрозливий лист не дав результатів.
Восени 1592 р. повстанці здійснили напад на Київський замок, де захопили гармати, порох, зброю. Інший їх загін здобув Переяслав. Розгомивши його гарнізон, повстанці також захопили багато зброї і спорядження.
Полум’я повстання розросталося. Особливо широкого розмаху воно набуло на Волині, де зосередилися основні загони месників. Тут же, у містечку Острополі, зі своїми загонами перебував Криштоф Косинський.
Ситуація, що складалася, чимало турбувала короля, тим більше – польських і українських магнатів. У вересні 1592 р. вони виступили на сеймі на чолі з князем К.Острозьким, землі якого були охоплені особливо широким повстанням, з вимогами відправити на придушеня бунтівників коронні війська. Однак шляхта з польських провінцій, боячись залишитися без підтримки у випадку повстання селян в Центральній Польщі, виступила проти. Вимоги магнатів було відхилено. Натомість з’явився королівський універсал, який зобов’язував шляхту Волині, Київщини та Брацлавщини зібратись у посполите рушення і на чолі з князем Костянтином Острозьким вирушити на повстанців. Король оповіщав, щоб «усі йшли на збір під Костянтинів для приборкання свавілля». В універсалі також говорилося, що Косинський «не тільки грабує та вбиває, найважливіше – він примушує до присяги та покори собі людей і міщанського звання, ополчається у такий спосіб на гідність короля та на загальний спокій держави».
На початку січня 1593 р. до Старокостянтинова прибули військові загони шляхти. Водночас Януш Острозький, син князя, сформував шляхетські загони у Галичині і навербував солдатів в Угорщині. Старий Острозький доручив синові вести боротьбу з Косинським. В рішенні прийнятому Володимирським повітовим сеймом, йшлося «про велику небезпечність панства, короля його милості від свавільства українного, від козаків», які зайняли «немало замків, міст, сіл українних… братії нашої, шляхтичої оних крайов», що тепер козаки «з немалим войском з арматою, способом неприятельським юж до воєводства Волинського притегнулі, умисливши далей панства короля его милості пустошити».
Шляхта вирішила негайно вирушити проти повстанців.
Добре знаючи козацьку тактику, Костянтин Острозький розрахував, що в умовах лютих морозів селянсько-козацькі загони, погано озброєні і благенько вдягнені, не зможуть чинити серйозного опору його війську.
Це саме розумів і Косинський. Зваживши на обставини, він вирішив не приймати бою і відступити на Київщину, а звідти, якщо виникне потреба, і на Лівобережжя.
Спішно відійшовши до містечка П’ятки неподалік Чуднова, де була краща позиція, повстанці заходилися будувати укріплення. Тут 23 січня 1593 р. настигли їх польські війська. Того ж дня відбулася перша кровопролитна битва. І хоча повстанці зуміли відстояти свої позиції і навіть відкинули шляхту, однак сили ворога збільшувались.
Уперті бої тривали цілий тиждень. В останній сутичці обидві сторони, виявивши обопільну стійкість, зазнали великих втрат. Це й змусило Костянтина Острозького піти на переговори з постанцями. До того ж в Україні з’явилася велика татарська орда і шляхті хоч-не-хоч необхідно було терміново повертатись, щоб захистити свої маєтки. 31 січня 1593 р. відбулися переговори. Основну роль в укладенні угоди відіграли реєстрові козаки, які, власне, і наполягали на переговорах. Вони зобов’язувалися уточнити списки козацького війська, повернути у панські маєтки всіх повсталих селян та захоплену здобич і більше не піднімати повстання. Острозький домігся також обіцянки, що козаки усунуть Криштофа Косинського з гетьманства. Косинському ж нічого не лишалося, як погодитись на те. Ось як виглядала у скороченому вигляді та угода, яку підписали від панського війська Костянтин Острозький «с приятелями їх милості», а з боку повстанців – реєстр на чолі з гетьманом Косинським і військовим писарем:
«Я, Криштоф Косинський, на тот час гетман, а ми сотники, атаманья, все рицарство войська запорожского визнаємо тим листом нашим, ижесми великие добродейства і ласки ясновельможного пана Костянтина княжати Островзького, которие є.м.- всьому войску і кожному з нас з особна на всі часи віку своего з милостивоє ласки своєї панської показав і веле доброго для нас чинити рачил, а ми, запомнивши того всего не мало сми прикростей і шкод є. м. самому і деткам є. м., слугам і подданим поделам і завинили, ласки їх милості себе нарушили. Коториє то все виступки наші за уніженими і пильними прозьбами і за причиною велє людей зацних їх милості, то все із милостивої ласки своєї, яко панове християнскіє, не прагнучи пролиття крові нашей, нам отпустити рачили. Для чего ми тиє всі кондиціє нам от їх милості княжат подданиє і тут в том листє нашом минованиє виполним, і присегою своєю утверждаєм: аж от тих часов пана Косинського за атамана не меть, і ковшем на Українє заразом з нас іншого на тоє месце надалєй за недель чотирі наставить; а потом в послушенстве корою є. м., не чинячи жадного размерія з суседьми посторонними панств є. кор. милости, на звиклих месцех за пороги бить; леш жадних ані представ, шкод ані кривд жадних в державах кнежат їх милости і в маєтностях приятельських іх; є. м. кнежати Александра Вишневецкого старости черкаського і іних на тот час їх милості будучих і теж в маєтностях і державах слуг їх не мевать і не чинить; збеги, здрайци кнежат і м. слуг іх до нас збеглих видавати і тих у себе не переховивати стрелбу, где колвек взятую на замках, местах, яко і державах іх, окром Трипольских вернуть; также і хорове, коні,бидла і речі рухомиє, тепер в маєтностях кнежат ім. милость побраниє, вернуть маємо; также челядь обоє плоті, которая єсть при нас, от себе отправить; і вечне у кнежат їх м. в стародавнєй мілості мешкать і ніколи протів їх м. з жадним человеком не приставить і овше їх м. служить».
Лист цей, як вже вказувалося, підписали Криштоф Косинський і Іван Кречкович – «писар войськовий іменем всего войска», Претвич, Вишневецький, Гульський і два волинські пани – Боговитин і Гулевич.
Ударивши тричі князю Острозькому «в поклін», Косинський був відпущений з військом «на волю».
Повернувшись на Запорожжя, козаки, однак, не виконали обіцянки щодо усунення Косинського, а навпаки, під його керівництвом розпочали підготовку до нового повстання проти шляхетського панування в Україні. Черкаський староста Олександр Вишневецький, дізнавшись про те, писав королю, що цього разу Косинський настроєний куди більш серйозно, ніж раніше, і вже думає не про спустошення панських маєтностей, а про те, щоб «вивернути до грунту все пограниччя і нас всіх побити».
З усіх кінців України – Полісся, Переяслівщини, Брацлавщини, Київщини – йшли і йшли на Запорожжя люди, готові взяти участь у новому повстанні. Косинський озброює їх. Прагнучи заручитися підтримкою російського уряду, він звертається до царя по допомогу. Останній не полишив без уваги прохання запорожців, надіславши на Січ гроші й припаси. Водночас була видана спеціальна грамота, у якій цар вимагав від Косинського вирушити з козаками до Сіверського Донця, щоб дати відсіч татарським ордам. Однак за тих умов, у яких перебували запорозькі козаки, здійснити це було неможливо.
Олександр Вишневецький у листі до польного гетьмана С.Жолкевського повідомляв, що на Січі зібралося багато тисяч козаків, готових до нового повстання, що «К. Косинський… зі своїм військом готується… спустошити коронні землі… дав присягу великому московському князеві перейти до нього на службу з усім своїм військом і віддав йому вже все пограниччя більш як на сто миль на тих кордонах; у листі своєму до них великий московський князь називає себе вже царем запорозьким, черкаським, низовським і послав на Запорожжя сукно і гроші».
Те ж саме стверджував у листі до короля і Жолкевський: «Косинський присягав з усім своїм військом великому князеві Московському і віддав було вже під його владу все пограниччя більш як на сто миль».
Закінчивши підготовку, Косинський у травні 1593 р. із військом вирушив на Черкаси.
По-різному висвітлюється в історичній літературі останній похід і остання битва Косинського. Дослідник В. Голобуцький на основу аналізу багатьох джерел пише, що Косинський виступив із Січі з двохтисячним військом, яке поділив на два загони: один плив Дніпром на човнах, а інший рухався пішим ходом. Біля Черкас вони зійшлися докупи й розпочали облогу міста. Замок, в якому засіли староста Олександр Вишневецький з військом і шляхтою, був оточений зусібіч і підданий обстрілу з суші і Дніпра.
Поява під Черкасами запорожців надихала місцеве населення на нові виступи проти панства і закріпачення. Повстання поширювалося дедалі більше.
І щільне козацьке оточення, і постійні обстріли, і зростаюче повстання змушували Вишневецького шукати якогось порятунку з того скрутного становища. Як і раніше, він вдається до хитрощів і підступництва. Розуміючи, що зараз найголовніше – обезглавити козаків і повстанців, посилає до Косинського людину з пропозицією про переговори, для чого запрошує його до себе. І Криштоф Косинський, взявши з собою загін у 150 найвідданіших козаків, прибув до Черкас.
Під час переговорів він був підступно убитий. Польський хроніст Іоахим Бельський прямо вказує, що вбивцями були «слуги кн.. Олександра Вишневецького».
Так закінчив своє життя й гетьманування один з перших ватажків перших народних повстань в Україні Криштоф Косинський. Однак з його смертю, як очікували польські магнати, повстання не вщухло, воно поширилося й далі. Козаки не зняли облоги з Черкас. Лише в серпні, після того як Вишневецький дав їм гарантії на володіння майном і вільний перехід з Січі в міста і села Київського воєводства і навпаки, козаки полишили місто. Восени вони вирушили до Києва і обложили його, але напад татар на Запоріжжя змусив їх терміново повернутися до Січі.
Та це аніскільки не применшило настороженості панівної верхівки щодо намірів козаків і населення. С. Жолкевський писав до короля: «Така у них непокірність і сваволя, що вже ніяк не зважають ні на Бога, ні на короля, ні на що інше. Треба було б зазделегідь те зло відвернути, щоб з того чогось гіршого не сталося».
Відгомін славних діл коронного гетьмана Криштофа Косинського ширився Україною. Козаки, показачені селяни, населення міст готові були до нових виступів.
В. Замлинський.
«Історія України в особах IX-XVIII ст.» Київ. 1993р.
