У 1648 р. Богдан Хмельницький мав понад 50 років, тобто був людиною досвідченою і зрілою (припускають, що він народився 1595 p.). Однак про молодість майбутнього гетьмана чи про життя в зеніті віку відомо дуже мало. Його батько, дрібний шляхтич Михайло Хмельницький, походив, найімовірніше, з Перемишльської землі; на початку XVII ст. як слуга коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського жив при його дворі у Жовкві на Львівщині. Згодом, коли дочка гетьмана вийшла за Яна Даниловича, разом з нею переселився до Одеська, а звідти — до Чигирина, де Данилович обійняв уряд корсунського і чигиринського старости. Тут виконував певні адміністративні доручення, потім був призначений підстаростою, тобто управителем замку й волості; тоді ж отримав від Даниловича хутір Суботів під Чигирином, заклав там пасіку, а пізніше навіть осадив власну слободу Новосельці з кількома підданими. У 1620 р. брав участь у поході гетьмана Жулкевського на Молдову, а в жовтні цього ж року поліг у битві з турками під Цецорою. Живучи в серці козаччини, мав близькі контакти з козаками, ба — навіть одружився з козачкою, матір’ю Богдана Хмельницького. Переказ, що якийсь час він був нібито сотником Війська Запорозького, очевидно, легендарний.
Місце народження Богдана спірне: за суперечливими тогочасними згадками, ним могла бути і Жовква, і Черкаси, і Переяслав, і Чигирин (останній найвірогідніше). Хлопчик при хрещенні отримав подвійне ім’я — Теодор (у просторічній формі Богдан) та Зиновій. В урочистій обстановці духовенство називало гетьмана його другим іменем — Зиновій, але сам себе він завжди називав Богданом. Є надійні свідчення, що хлопець учився у Львівській єзуїтській колеги, де пройшов класи граматики, поетики й риторики, тобто здобув звичайну для небагатого шляхтича тих часів освіту.
Перша згадка про військовий досвід Хмельницького-молодшого припадає на нещасливу битву під Цецорою 1620 p., у якій загинув його батько, а сам юнак потрапив до турецького полону. Через два роки бранця викупила мати, за іншими даними — його обміняли на котрогось із турецьких полонених. Після цієї пригоди доля Богдана вже тісно пов’язана з реєстровим Військом Запорозьким, а сам себе він зараховує до людей, які звикли шаблею шматок хліба здобувати. Є згадки, щоправда, сумнівної достовірності, про його участь у козацьких морських походах 20-х років XVII ст., а в 1633-1634 роках він нібито так відзначився у Смоленській війні, що був обдарований від короля шаблею. У повстанні Павлюка знаходився серед тієї реєстрової старшини, яка, усвідомивши безвихідність ситуації, пішла на переговори з коронними владами. Його підпис як тодішнього військового писаря стоїть на акті капітуляції під Боровицею 1637 p.; у 1638 р. бачимо Хмельницького серед членів козацького посольства до короля.
Після запровадження в життя сеймової ординації 1638 p., яка круто обмежила козацьке самоврядування і, зокрема, ліквідувала виборну посаду писаря Війська Запорозького, Богдан став одним з десятьох сотників Чигиринського реєстрового полку. Однак ця непоказна посада не зменшувала його авторитету, в тому числі — і в очах частини придворних. Коли в 1644 р. французький посол у Речі Посполитій граф де Брежі розпочав переговори про найм запорожців на французьку службу, то повідомляв кардиналові Мазаріні, що серед них є дуже здібний полководець Хмельницький, його тут при дворі поважають. Невдовзі де Брежі описує зустріч з Богданом так:
Цими днями був у Варшаві один зі старшин козацької нації, полковник [!] Хмельницький... Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, розумна, сильна у латинській мові.
Одружувався Хмельницький тричі. Його першою дружиною була Ганна Сомківна, сестра майбутнього наказного гетьмана Якима Сомка, яка померла між 1645-1647 роками (від цього шлюбу народилося троє синів — Тиміш, Юрій та Остап, який помер хлопчиком, і чотири доньки). Вдруге Хмельницький обвінчався в липні 1648 р. в Чигирині з нібито вихованкою своєї жінки шляхтянкою Мотроною. Цьому шлюбу передувала драматична історія: недруг Хмельницького чигиринський підстароста Данило Чаплинський вчинив наїзд на Суботів, забив мало не до смерті канчуками сотникового сина Остапа (від чого хлопчик і помер), а красуню Мотрону вивіз і обвінчався з нею. Тож другий шлюб Хмельницького, оскільки мав місце при живому чоловікові, був не вповні законним, і лише за втручанням Єрусалимського патріарха Паїсія, який повторив обряд вінчання удруге на початку 1649 p., одруження гетьмана набуло законної сили. Пригода з Мотроною скінчилася не менш драматично, ніж почалася. Влітку 1651 р. старший Богданів син Тиміш, ненавидячи мачуху, наказав повісити її на воротях батькового двору в Чигирині начебто за подружню зраду. Врешті, в серпні 1651 р. Хмельницький одружився втретє з сестрою ніжинського полковника Івана Золотаренка Ганною, вдовою одного з козацьких полковників. Ця статечна й розумна жінка користувалася загальною повагою в оточенні гетьмана; померла 1667 p. черницею Києво-Печерського жіночого монастиря.
Зовнішній вигляд Хмельницького відтворений на відомій гравюрі _данського гравера Гондіуса, що була зроблена з прижиттєвої замальовки 1651 р. Абрахама Вестерфельда, придворного маляра Януша Радзивила. Доповнюють уявлення про зовнішність Богдана нотатки мемуаристів. Ось як описує гетьмана у своєму подорожньому щоденнику венеціанський посол Альберто Віміна, що відвідав Чигирин у червні 1660 р.:
Зріст скоріше високий, ніж середній, кістяк та статура міцні; його мова говорить про зрілість суджень, гострий інтелект…Його манери люб’язні й відкриті, і це викликає любов у солдатів, так само як суворість покарань підтримує серед них дисципліну. Всім хто заходить до нього в кімнату, він простягає руку і садовить на лаву, якщо це козаки.
Щодо побутових звичок і уподобань, то відомо, наприклад, що гетьман палив довгу турецьку люльку і полюбляв каву, на ті часи ще мало вживану в Європі. Добре стріляв з лука, з яким виїздив на бій, а зі зброї завжди носив при собі шаблю. В доброму настрої міг пограти на бандурі. Врешті, як тоді було заведено, багато пив, віддаючи перевагу домашнім напоям — горілці, пиву й медові. Павло Алеппський, племінник Антіохійського патріарха Макарія, якого Хмельницький приймав у Богуславі в 1654р., описує цей спартанський прийом так:
Потімподали на стіл миски з горілкою, яку пили ложками [чарками] ще гарячу. Перед гетьманом поставили в срібнім кубку кращої горілки, і він подав спочатку патріархові, а потім випив сам і почастував кожного з нас... Після цього поставлено на стіл розписні глиняні блюда з вареною солоною рибою і трохи іншої страви. Не було ні срібних полумисків і кубків, ні срібних ложок або чогось подібного, хоча в кожного з його слуг є по кілька скринь, наповнених блюдами, чашками, ложками й скарбами ляхів зі срібла та золота.
Простоту побуту Хмельницького фіксують і ті мемуаристи, яківідвідували його в гетьманській резиденції в Чигирині. Альберто Віміна в уже згаданому щоденнику описає покій, де його приймали:
в цій кімнаті немає ніяких розкошів, стіни голі, не обставленні вишуканими стільцями. Стоять лише грубі лави, вкриті шкіряними подушками… Не більш розкішно виглядає і стіл, їдять звичайно без серветок, зі срібла тільки ложки та чарки, а весь інший посуд полив’яний. Можливо, він [ гетьман]запровадив цей стиль, щоб пам’ятати про свій стан іводночас не підноситися до засліплюючої гордині.
Збереглися яскраві свідчення про вдачу гетьмана, у якій відзначали ніби два єства: одне вибухово-холеричне, інше — мовчазне, задумливе й похмуре, однаково схильне і до розчулення, і до втаємниченої підступності. Сучасники нераз описують страхітливі вибухи гетьманського гніву, коли він міг кричати з такою несамовитою люттю, що кидався по покоях, рвав себе за волосся, ногами бив землю або ж метався, немов шалений, що втратив розум. У такі хвилі, як тоді писали, ніхто не міг йому суперечити, а хто посмів би, позбувся б життя. Напади люті могли супроводжуватися блискавичним розкаянням. Так, коли старшина заперечувала проти походу в Молдову, Хмельницький прямо на раді рубонув по руці шаблею черкаського полковника Яська Пархоменка, але зараз же, отямившись, уклонився тричі і звелів винести бочку меду зі словами: Дітки мої, напийтеся і мене не судіть! Загалом же у публічних виступах і поводженні з рядовими козаками тримався з підкресленою привітністю, досконало володіючи мистецтвом показної відвертості та сміливого владного жесту. Це забезпечувало йому стійкий авторитет у козацькій масі, а його тяжка рука сприймалася за належне у підтриманні жорсткої дисципліни (Альбрехт Радзивил, наприклад, у своєму щоденнику під 1650 р. писав, що гетьман має всіх русинів у такому послусі, що все готові зробити на один його порух). Загальновідомою була і така примітна риса гетьманської вдачі, як хитрість, котра під видимою оболонкою нераз маскувала почуття й наміри, цілком протилежні декларованим. За словами одного з сучасників, це була людина з тисячею штук, і його слід було остерігатися тим більше, чим більше він виявляв покори.
Розбіжності в сприйнятті козацького вождя бачимо вже в поглядах сучасників - людей, котрі, за словами Івана Франка, «перетерпіли на власній шкурі криваву драму Хмельниччини». Не дивно, що для поляків гетьман був передовсім зрадником, кровожерним тираном, сином антихриста, збурювачем спокою. Водночас не піддавалися сумніву його мужність і сила, що нераз трактувалося як бич Божий, посланий за бунти і зради поляків, ба — саме ім’я Богдан тлумачилося як Богом даний для кари.
З цієї самої алегорії розпочинає свою книгу «Історія громадянських війн у Польщі» і венеціанський посол до Хмельницького Апьберто Віміна. Описуючи комету, що з’явилася над Польщею 15 травня 1648 p., венеціанець надає їй містичного змісту: це був могутній знак небес про полум’я цієї війни, тож і саме ім’я її вождя є символічним — Богдан, тобто Богом даний [Do da to]. Сучасник і земляк Віміни Майоліно Бізаччіоні, автор першої монографії про козацьку революцію, включеної ним у працю «Історія громадянських воєн останнього часу» (1653), змальовує Хмельницького як одного з найстарших і найавторитетніших у козацькому війську, людину наділену гострим розумом, але зрадливу, жорстоку й підступну. У таких саме похмурих тонах описано гетьмана в «Елогії уславленим воєначальникам» неаполітанця Лоренцо Красо (Венеція 1683 p.). хмельницький постає тут як зрадник батьківщини - Польського королівства, особа видатних здібностей, однак охоплену сум’яттям і роздвоєністю духу. У латиномовній віршованій епітафії Хмельницькому Красо пише:
Знаменитий силою тіла й хитрістю ума, щоби побороти шляхту, він озброїв селян. Здобувши посеред них шляхетство, руйнував міста, примушував війська тікати, здобував провінції; раз побитий, знов побивав, змушений до втечі, сам змушував тікати, немов той Антей, сам себе попихав вперед. Збунтувавшись проти короля, просив у нього прощення, одержавши його, бунтував знову. Хоч був у союзі з татарами, московитами, турками — часто ламав їм віру, в тім однім не ламаючи свого слова. Хоча невдячний вітчизні, бо прискорив обіцяну їй загибель, зруйнував її до основи. Чоловік без всякої релігії, вмер без неї неспокійний, бо його бунтівничий дух одна смерть могла втихомирити.
Більше співчували подіям в Україні на протилежній частині європейського континенту — в охопленій революцією Англії. Вбачаючи у Хмельницькому союзника в боротьбі проти спільного ворога — латинників і папістів, лорд-протектор Олівер Кромвель у 1649 р. Нібито написав послання до Хмельницького. Текст листа не розшукано, однак збереглася його інтитуляція, де в патетичному стилі перераховані здобутки й чесноти козацького вождя:
Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус війська й стародавньої Грецької релігії та Церкви, володар усіх запорозьких козаків, страх і винищувач польської шляхти, завойовник фортець, викорінювач римських священиків, переслідувач язичників, антихриста й іудеїв...
В українських свідченнях доби революції постать гетьмана теж представлено по-різному. Учена поезія періоду перших козацьких перемог 1648-1649 років сформулювала тезу про Богдана-визволителя, яскраво висловлену, наприклад, у віршах, що супроводжували текст реєстру Війська Запорозького 1649 р. Автор обігрує уже згадане тлумачення імені гетьмана — Богдан, тобто Богом даний — для наголошення на божественно санкціонованій місії козацького вождя. Йому в заслугу ставляться два подвиги — перед православною церквою і перед Руссю:
Помазанець Божий кроль, а Богдан єст даний
От Бога, сего ради Богданом названий…
При Могилі Петрові хрести заслужонії,
При Богдану в Русі ест воздвижонїі...
З синов Володимирових Россія упала —
З Хмельницьких за Богдана на ноги повстала.
Ще раніше, на початку 1649р., коли гетьман тріюмфально в’їзжав до Києва спудеї Києво-Могилянської колегії вітали декламацією як Мойсея, рятівника, оборонця й визволителящо вивів свій народ з лядської неволі. Ця метафора надовго оселилася в українському письменстві, живлячи українську думку впродовж усього XVIII ст., і лише в «Історії Русів», історико-публіцистичному творі невідомого автора кінця XVIII — початку XIX ст., до густої завіси слави додано трохи сумніву. Тут Хмельницький— це й надалі герой з героїв, однак описуючи дебати старшини щодо переходу Україну під протекцію московського царя,автор вкладає в уста козаків гострі антигетьманські випади: ті називають Хмельницького перекинчиком і зрадником батьківщини, який веде свій народ у нові кайдани рабства й неволі до держави, в котрій панує найлютіше рабство й невільництво.
В потоці фольлорних пам’яток збереглося чимало дум, що прославляють Богдана - гетьмана-визволителя. Проте є й такі, де йдеться про спілку Хмельницького з татарами, за яку платилося українським ясиром. І тут уже до гетьмана звернені не славослів’я, а прокльони: Бодай тебе, Хмельниченку, перва куля не минула, а другая устрілила — у серденько уцілила.
У так званому «Літописі Самовидця», складеному свідком козацької революції, ця ганебна платня теж згадується доволі часто, і то на докір гетьманові. Втім поміркований Самовидець взагалі бачить у революції не стільки її героїчний бік, скільки лихо для мирного населення, персоніфіковане в Хмельницькому:
И хто может зраховати так неошацованную шкоду в людєх, що орди позабирали, а маєтности козаки побрали, бо в тот час не било милосердія межи народом людским. Не тил жидов губили и шляхту, але й посполитим людем, в тих краях живучим, тая ж біда была.
Наталя Яковенко.
«Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України». Київ. 2009р.
