Іван Вишенський та його послання

Літературна доля творів Івана Вишенського має свою цікаву історію. Безсумнівно, що за життя він мав прихильників, навіть поклонників, які старанно його творизбирали й переписували, бо й на сьогодні ми знаємо шість списків, які донесли донас писання полеміста: три української редакції і три походження старообрядного. Яквідомо, за життя письменника надруковано було тільки «Послання до князя К. Острозького» (1598); здебільшого його твори поширювалися рукописно. До нашогочасу дійшов один список з XVII ст… один — з XVIII, і чотири — з XIX. Єдинийприжиттєвий друк Вишенського мав ряд передруків: один у XVII ст. (1644) — у складітак званої «Кирилової книги» і три в другій половині XVIII ст. (1786 — двічі, 1791) — та ж таки «Кирилова книга», видана у м. Гродно.

Цей перелік свідчить, що локальний, спорадичний інтерес до писань ІванаВншенського існував протягом усього часу, який прийнято вважати часом забуттяімені й творчості полеміста. Але загалом його твори, прозвучавши в кінці XVI — напочатку XVII ст. гостро, навіть різко, бо мали своєю метою розпікати людськесумління, згодом утратили актуальність — українська культура на певний часзвернула в річище латино-польської освіченості й творами полеміста цікавилисяхіба що одинаки-аматори, які знаходили смак в аскетичних одкровеннях одержимогомандрівничого, а згодом і затворника з Афону. Інтерес старообрядців до творчостіІ. Вишенського пояснюється тією ж причиною, а ще й тим, шо старообрядці булисилою опозиційною до існуючої влади. Отже, можна з певною мірою вірогідностізробити висновок з цих фактів, шо твори І. Вишенського практично не забувалися, але сильний суспільний резонанс вони мали тільки в час їхнього написання і вдругетоді, коли були видобуті вченими із монастирських сховищ уже в нову добу іпрочитані під знаком часу нового. Ім’я І. Вишенського вперше з’являється унауковій літературі 1848 р., одночасно в Києві і в Москві. У Києві вийшов тодіперший том «Памятников, изданных Киевскою комиссиею для разбора древнихактов», де було надруковане прецікаве «Совітування про благочестя» (1621), — тут і згадувався Іоанн, названий Вишенським; а в Москві російськийучений П. Строєв видав «Рукописи славянские и российские, принадлежащие И. Царскому», де описав рукописний збірник, що містив твори полеміста. У 1860 р. дослідник А. Петрушевич у «Зорі галицькій яко альбум» видає»Житіє і життя преподобного отця нашого Іова, і про смерть його…», написане Ігнатієм з Любарова, в якому розповідалося про дружбу Вишенського зЙовом Княгиницьким і про відвідання ним України, а в 60-х роках XIX ст. пильнуувагу на твори полеміста звернули колишні кириломефодіївці М. Костомаров та П. Куліш. У 1865 p. M. Костомаров в II т. «Актов южной и западной России»видає чотири твори афонського ченця Іоанна з Вишні, а в 1874 р. П. Куліш у своїйвідомій «Истории воссоединения Руси», т. I, перший складає апологіюІвану Вишенському, називаючи його «афонським апостолом», пошановує йогояк сіль землі, називає одним із тих, яких «завжди буває мало, хоч світтримається ними». З цього моменту й почалося захоплення творчістю І. Вншенського і то до такої міри, що ним стали ілюструвати епоху, в якій живполеміст; принаймні М. Костомаров та російський історик С. Соловйов уявляли собідругу половину XVI ст. очима Вишенського, користуючись його трорами як історичнимджерелом, на що звернув увагу свого часу І. Франко, резонно заявивши:»Історики українські і російські, користуючись іn crudo творами Вишенського, цілковито забули об одній речі: що се твори поперед усього літературні, а недокументи історичні, що заким уживати їх до характеристики часу і відносин, требаби вперед піддати їх критиці історичній». Такий інтерес до новознайденихтворів письменника XVI — початку XVII ст. неважко пояснити: його писання певноюмірою відповідали болючим питанням другої половини XIX ст., коли так гостростояли соціальні проблеми. Вишенським цікавляться вчені різних світоглядів, пронього пишуть О. Пипін, С. Лебедев, архієпископ чернігівський Філарет, В. Завітневич. М. Сумцов, О. Огоновський, І. Житецькнй; нарешті звертає на ньогопильну увагу І. Франко, друкуючи про полеміста ряд статей і велику монографію»Іван Вишенський та його твори» (Львів, 1895), на яку відгукнувсяпросторою рецензією А. Кримський. Поступово ім’я І. Вишенського стає чи ненайпопулярнішим серед наших давніх письменників, що дало підставу І. Франковізауважити: «Все-таки ми можемо сказати, що Іванові Вишенському, забутому від1621 року, случайно тільки уцілівшому до наших днів і викопаному з пилубібліотек, пощастилося, як мало котрому з наших давніх писателів». І вже втой час наш великий учений і письменник пророче вигукує: «Скільки ж то їх — і зовсім не маловажних — дожидається іще хоч такого оброблення, яке випало надолю Вишенському».

Після Жовтневої революції інтерес до творчості полеміста не зменшується. Пронього пишуть В. Перетц, М. Возняк, О. Білецький, С. Цимбалюк, Т. Скирда, П. Загайко, Ф. Шолом, С. Пінчук, В. Микитась, Л. Махновець, Д. Наливайко, В. Колосова, К. Яременко, особлива ж заслуга належить у виданні та тлумаченнітекстів письменника І. Єрьоміну, який здійснив у 1955 p. в Москві і в 1959 р. наУкраїні два повні видання творів Вишенського, супроводячи їx ґрунтовнимирозвідками. Зрештою, полемістом зацікавилися сучасні історики філософії, вонистворили ряд праць про мислительну систему І. Вишенського, розглядаючи її на тлізагальноєвропейському (А. Пащук, І. Паславський) і визначили місце поглядівполеміста в системі гуманістичних ідей XVI ст. Усе це дозволяє сучасномудослідникові компенсувати брак фактичних матеріалів про І. Вишенського, об’єктивно визначити роль та місце творчості полеміста не тільки в контекстіукраїнському, східнослов’янському, але й загальноєвропейському.

Про життя письменника ми й справді знаємо небагато. Іоанн — це було ім’я чернече, а не власне, дане при народженні, а Вишенський — хто зна чи й було родовепрізвище полеміста, хоч свого часу В. Щурат спробував це довести. Отже, переднами щось на зразок псевдоніма, хоч не можна оминути й факту, що в Судовій Вишні, звідки походив полеміст, і справді мешкали Вишенські за родовою назвою. Невідомо, коли він народився — вчені виводять дату приблизно, кладучи її на середину XVIст., тобто приблизно на 1550 рік. Не знаємо, коли вій помер, остання згадка проживого І. Вишенського — 1621 р. Не знаємо, де він учився, — сучасники дорікалийому невеликою освітою. Водночас маємо деякі факти, з яких можна зробити й певнівисновки. Перше: рідне місто письменника Судова Вишня було в другій половині XVI — першій половині XVII ст. одним із основних центрів сеймикового життя цілогокраю. На всю Галичину таких міст було три: ще Белз та Галич. Отже, саме в СудовійВишні відбувалися окружні зібрання шляхти, на яких вирішувалися державні питання (до округу Судової Вишні належали земля Львівська, Перемишльська й Саноцька), аце практично означало, що тут був один із основних збірних пунктів шляхти, іВишенський добре міг придивитися до життя, справ і поводження панства, зібраногоз немалого обширу. Другий факт не менш промовистий. Ще В. Щурат звернув увагу навелику кількість священиків та ченців із Вишні в першій половині XVII ст. Церкову місті було дві, а ченці найімовірніше мали тут свій монастир. Безсумнівнийвисновок з цього факту — у Судовій Вишні мала бути одна або й кілька шкіл, якітоді засновувалися при церквах і в монастирях. Отже, первісну освіту Вишенський, мабуть, здобув удома. «А про себе я й сам свідчення вам даю, — пишеполеміст, — що граматичного дроб’язку я не вивчав, риторичних іграшок не бачив, нічого філософського високозаносного не чув» («Передмова до»Книжки»), тобто Вишенський свідчить, що не вчився в школі типуколегіуму, де класи йшли в тому порядку, в якому він їх перечислює. Водночас єфактом, що письменник замолоду мав зв’язки з представниками латино-польськоїосвіченості, навіть із католицькими колами і певною мірою був до них близький.

У Луцьку, як згадує письменник, доля звела його з якимсь латинським»містром», або майстром (слово, то означає вчитель, наставник, а несвященик, як гадали деякі дослідники), до котрого був настільки близький, шо тойзвірявся перед ним у своїх любовних пригодах, — ці факти, як і те, що Вишенськийбув добре начитаний у тодішній польській літературі (це питання детально дослідивВ. Перетц), безперечно свідчать про певну наближеність Вишенського долатино-польської освіченості. Опосередковано про це говорить і той факт, шосистема суспільно-політичного, навіть філософського мислення полеміста, попри те, що він відрікається од латинської науки, попри її православізацію, не виходить замежі шукань мислителів та бунтарів XVI ст. (вчені помітили близькість системийого поглядів до систем Т. Мора, Еразма Роттердамського, Т. Мюнцера та ін.). Єпідстави гадати, шо Вишенський у перший період свого життя був близький і допротестантів (социніан), бо його ідея церкви без владик — явно реформаторська, тай осуджує він реформаторів більше для годиться, без особливої гостроти. Вельмицікаве, на нашу думку, припущення висловлює А. Кримський: «Досить спокійноможна припустити й той здогад, шо, мабуть, сам Іван любив, у міру засобів, умолодості гульнути, побенкетувати, „пожити“, так що в нього було багатоспільних рис із розпусним ксьондзом (згаданий нами майстер. — В. Ш.) … Вишенський був людина, яка захоплювалася, людина, яка вміла сильно любити ісильно ненавидіти (слова Франка), людина рішуча в добрім чи лихім, людина гаряча, палка… Та це ледве не закон, шо всі енергійні, палкі аскети-моралісти малимолодість вельми бурхливу і повну захоплень», і на доказ цього вченийприводить приклади грецьких філософів аскетичного напрямку й факти з біографійаскетичних дервішів-суфіїв. Зрештою, слова Вишенського: «І я колись у тійпробі був» недвозначно підтверджують цей здогад. Отже, щось у житті молодого Вишенського відбулося, в його молодості конче мав бути переломний момент, те, щокруто змінило його долю і зачинило, зрештою, в кам’яний мішок. Згадаймо, що часдитинства й юності Вишенського був добою релігійної толеранції в Польщі, єзуїтитільки підступали до умів знаті й короля; дискусії з релігійних питань точилисяне тільки в культовому середовищі, а захоплювали ширші кола, передусім шляхту іміщан (очевидно, до міщан належав І. Вишенський); це була доба, коли на Українушироким потоком ринули ідеї Ренесансу, незадовго перед тим бунтував і вергавгромами на католицизм польсько-український письменник-публіцист С. Оріховський, який промовляв і у Судовій Вишні; це в той час вів на Україну грецьких муз черезліси Русі С. Кленович, мріючи заснувати у Львові Руський Парнас; саме тоді шляхтапочинала приставати до реформації… Ми, очевидно, ніколи не довідаємось, що жтрапилося з палким юнаком і як стався в нього душевний перелом; факт безперечний — живим світом він така збридив, живий світ болюче вразив його іІ змусив покинутирідну землю. Здається, не помилимося, коли скажемо: першу свою велику драмуВишенський пережив, зіткнувшись із єзуїтами, після того зблизився з львівськимибратчиками, мета яких була кріпити православ’я. Певний час був зв’язаний зОстрозьким ученим гуртком, а потім доля завела його на Афон, в чернечуправославну республіку, на той час оплот східної віри, і тут він спершу не живевідлюдним життям, а прагне використати Святу гору як місце, звідки можна вестипалку пропаганду своїх думок. Ні, не для упокорення духу віддалився з рідноїземлі полеміст, не для знищення власного «я» в ім’я спокою впотойбічному житті; вів прагнув місії апостола у рідному краї й безсумнівно бажавповернутися туди на білому коні. З Афону він шле громові послання, писані в стиліапостола Павла, велить їх читати на братських зібраннях, навіть викладає науку, як саме їх читати, посилає від себе посланців (зокрема якогось проігумена Саву), повчає, сварить, сердиться, наказує, дає моральну науку, бичує суспільні порядки, панство, духовенство — одне слово, не тільки відчуває свій тісний зв’язок знародом, але й поводиться так, як провідник, керманич того народу.»Господь-бо з нами, і я повсякчас з вами», — не зовсім скромно віститьВишенський. І це зрозуміло при тій позиції, яку він зайняв.

Усі ці факти дозволяють зробити певні висновки. По-перше, ще перед від’їздом наАфон Вишенський не тільки відійшов од католицьких та реформаторських кіл, з якимибув зв’язаний, — він опинився в горнилі тієї ідейної боротьби, яка розгорілася наУкраїні в кінці XVI ст. Особиста драма, яку він, здається, пережив, відвернулайого від єзуїтів, котрі, певне, докладали зусиль, щоб уловити душу талановитогоюнака (це було в їхній практиці); він тісно зв’язав свою діяльність з братськимрухом, палко віддався йому, повірив у нього — інакше так боляче не вражали б йогопізніші незгоди з братчиками; можливо, й ченцем він став на рідній землі, а наАфон міг податися для науки й укріплення духу, а може, був туди посланийбратствами Львівським та Луцьким; згадаймо при цьому слова із «Совітуванняпро благочестя»: «Потреба є духовна, аби росів, що схильні до життядобродійного, посилати в Афон, як у школу духовну». По-друге, він відчувавморальне право на свою, так би мовити, вибраність — очевидно, встиг заслужитисеред земляків немалий авторитет. Чому він посилає проігумена (заступникаігумена) Саву, а не проігумен його — простого ченця? І коли почались у І. Вишенського приятельські стосунки з александрійським патріархом Мелетієм Пігасом (таж він простий чернець!), котрий вельми цікавився справами української церкви ічимало писав в оборону православ’я проти католицизму? Цей патріарх посилає І. Вншенському книгу П. Скарги з проханням дати відповідь; більше того, вінлистується з тим безчиновним ченцем, і що найцікавіше, висловлює ті самі думки, які пізніше висловить чільний львівський братчик Юрій Рогатинець і які Вишенськийназве нашіптаними дияволом. Мелетій у 1596 р. пише до Вишенського: «Зрозумійцю таємницю, сине мій, і не залишайся в пустині, живучи тільки для себе одного… Братам твоїм, мучительні турботи яких спільні з твоїми, загрожує в Польщінебезпека загубити святині. Православні жителі Польщі залишаються безпомічнінавіть перед людьми, що мислять неправдиво, нас тут недостатньо, треба і вампотрудитися…».

Полеміст, однак, не послухався патріарха й на Україну не повернувся.

Тут ми торкаємося однієї з найболючіших ран, які мучили Вишенського до кінцяжиття і, зрештою, спричинилися до своєрідної хвороби його духу, яка й привелайого в кам’яний мішок. Не тільки патріарх Мелетій пропонував йому повернутися набатьківщину, але й земляки. Та він одмовляє на цей заклик знеохочено, а кола Ю. Рогатинець докорив йому за це, вибухнув гнівом і висунув виправдання, які непереконали ні сучасників письменника, ані нас, його нащадків (див. лист доДомнікії). Вергаючи громи на рідний край, він ніби чує голос своїх»супротивних»: «Вільно тобі говорити заочно там, у далекому кутку, про нас безпечно-чванливо, хоч і правдиво, але коли б отут був, то й тобі б тогоязика, як Никифору, прищемили і писнути б не дали». — «На те відповім ятак, — пише Вишенський. — Сміливо кажу правду і правдою вас досягаю не тому, щодалеко від вас, але знайте, що можу за правду й померти… Я ж хоч і бажаю, алеволі божої на те ще нема…» Тобто полеміст не почуває в собі бажання статисвящеником-проповідником. І далі йдуть такі загадкові слова: «Коли жбратська любов православних християн виводить із належних мені місць, так як іанафема, молюся я за них (православних. — В. Ш.) за Павлом, коли б мали у чомусьпостраждати за православ’я, і бажаю з ними завжди перебувати, коли не плоттю, товірою, любов’ю та духом. Бажаю широ й тілесно поєднатися до них, але без божоїволі цього не вчинити; можливо, скоро і дасть бог, тільки хай очистять і виметутьХристову церкву так, як ото я казав» («Послання єпископам», главаV «Книжки»). Ці слова конче треба розтлумачити, щоб збагнути драмупалкого вигнанця. Все, здавалося б, складалося так, щоб Вншенський покинув Афон: його переконує патріарх, просять земляки, але він уперто посилається на»божу волю», яка не пускає його приєднатися тілесно до братів; більшетого, ставить умову: «Тільки хай очистять і виметуть церкву так, як ото яказав». Висновок з того напрошується такий: Вишенський виїхав на Афон нетільки для того, щоб укріпитись у православній вірі, — він уже укріпився в нійдостатньо й до того, — не тільки, шоб здобути освіту (приміром, вивчити грецькумову, якою безсумнівно володів), він прийшов сюди вже з готовим світоглядом. То жчи не привели його на Афон саме незгоди з однодумцями? Живе життя ставить йомутисячі вимог, до нього волає голос його улюбленої Русі, але він не тількиприбічників там має; отож і шле ряд памфлетів, в яких не милує ні своїх, нічужих, ні земляків, ані зайд, ні високих сановників, ні братчиків — для такоїдіяльності становище емігранта було найзручніше.

Але рідна земля його вабить. У чужині не відчуває задоволення, не має спокоюдуху. В чужині він мучиться і неодноразово згадує про «бісів», які йогоне покидають. В його домі, в домі його «я», «біда діється»!

Є в полеміста одна характерна притча, якою він боронився проти тих, хтозвинувачував його в дезертирстві перед бідами, що впали на рідну землю. Жили двабрати, вістить притча, один із них пішов на службу до царя і боронив ріднудомівку заступництвом перед царем, другий лишився вдома, пив, бенкетував і вівгуляще життя. «Хто ж має більшу заслугу перед рідним домом?» — запитуєполеміст і віддає перевагу тому, хто домівку покинув. Письменник уподібнює себедо брата-мандрованця, вважаючи, що його місія навіть почесніша й вища, бо колистарший брат заступав домівку перед царем, то він — перед самим богом. Цейсилогізм, як на наше вухо, трюїстичний, бо автор його свідомо оминає третій шлях, на який вказувала патріарх Мелетій та братчик Ю. Рогатинець. Хіба в тих братів небуло третього? Того, котрий не покидав рідну домівку, а боронив її і працював, непокладаючи рук, для її розквіту? Чому ж так уперто забуває про цей третій шлях І. Вишенський? Чи ж він легкий, чи ж неправедний, чи він веде до душевної погибелі? Ось воно — найболючіше, найслабше місце всієї мислительної системи Вишенського; ось причина його незадоволеності; саме тут він ніяк не міг з’єднати ниток, саме вцьому, в негаційному ставленні до творчої, будівничоі місії людини, — основнийґандж системи полеміста, його життєвої позиції, і саме в цьому, скажемо, напередзабігаючи, такий сильний Г. Сковорода з його ідеєю «спорідненої праці». Чи не в цьому була біда Івана Вишенського і чи не це був отой «біс», який підточував його високий дух; «біс», породжений релігійнимдоктринерством, зрештою подолав мислителя і загнав його в печеру, убивши в ньомувогонь і творченосну силу.

Але це станеться згодом. Поки що полеміст пише один за одним трактати, відсилаєїх з посланцями на батьківщину і внутрішньо упевнений, що його місія заступникарідної землі не тільки висока, але й дійова. Він складає «Книжку» — зібрання своїх творів; і, віддавши їй усю силу свого таланту, сподівається назначний від неї ефект. Хоч апологізує старослов’янську мову, пише, однак, мовоюкнижною українською, наближаючи її, по можливості, до народної — хоче, щоб йогорозуміли в найширших колах. В ефекті своїх писань не сумнівається — це означало бсумніватись у своїй високій місії, у власному покликанні.

І все-таки не повернутися на Україну не міг. Знав, що однодумців у ньогонебагато, але, доклавши стільки сили, який митець, який проповідник, якийдуховний воїн не захоче подивитися, переконатися — який наслідок дали йогописання, адже писав вів їх не для пустої гри в слово, а з практичним наміром: хотів згуртувати на рідній землі коло однодумців. Певно, восени 1604 p. письменник прийшов на Україну. Можливо, рушив спершу у Львів, де його давночекали. Але Вишенському довелося глибоко розчаруватися — те середовище, для благаякого віддавав він усю силу своєї мислительної й творчої потенції, не прийнялойого як героя, керманича: воно Вишенського, може, й розуміло, але беззаперечно неприймало. Було незгодне з його поглядами на самовдосконалення, з його моральноюсистемою, з його системою освіти, з його надто опосередкованими й абстрактнимиметодами боротьби. Сприймало критику суспільства, яку висловлював хай умаксималістичннх формах, але його загальної позитивної програми не приймало, бо ідля того часу вона була утопічна. Програма ж ця чітко побудована: суспільство, засноване на соціальній рівності, об’єднане в громади, що нагадуютьранньохристиянські, з рівнем освіченості, який не виходив би за Псалтир, Часословець та Октоїх, з єдиним мірилом істинності — відповідністю букві й духусвятого письма, з його маловаженням праці — цього практичні й тверезі міщаниприйняти не могли тим більше, що на той час уже поставала загроза основамнаціонального існування — треба було оборони дійової, вже й за меча треба булобратися, отож непротивленська, пасивна позиція І. Вишенського не моглазаімпонувати братчикам, а на компроміси полеміст іти не міг. Так йому й булосказано у вічі, принаймні в листі Ю. Рогатинця йшлося про це. Треба думати не провласне, особисте спасіння, написав чільний братчик, а про спасіння народу. Нампотрібно йти в народ, не уникати проповіді, а вести посильну агітацію за ріднісвятощі. Не уникати народу потрібно, а йти в його гущу, інакше постане багатозла: «люди нарікатимуть, ганитимуть, обмовлятимуть і впадуть у відчайнузвабу». Омріяна Вишенським пустеля, сказав Ю. Рогатинець, «одному даєспасіння, проповідь же — багатьом». На те Вишенський у сліпому роздразненніпромовляє слова, які в корені заперечують увесь смисл його літературного доробку:»Я з народом заповітів не складав і відповідей не творив; і народу я незнаю, в бесіді з ним не спілкувався і на очі не здибувався. Про що каже пан Юрко, не знаю. Чому мене чекають? Може, позичив що у кого і маю віддати борг? … Що запривід — народні страсті і якого народу, не можу зрозуміти».

Це був початок морального краху. Вишенський, тікаючи від життя, уже відходив одйого живих проблем. Переконував себе, що добре отак бути «не відсвіту», вже приготувався до того, що зветься «моральною смертю» інавіть тішився по-своєму, бо таку смерть, як вище достоїнство, приписувала людиніідеологія, яку він все-таки щиро сповідував. При тому Вишенський цитує й апостолаПавла: «І сталася мені та заповідь: що для життя — на смерть!»

Боляче й зараз читати ці слова. Боляче й сумно, бо згасав такий світильник, такапалка, чесна, пристрасна, така мудра душа! Він не відразу покинув рідний край, апробув тут близько двох років (за словами Ігнатія з Любарова). По тому рушивназад, на Афон, — це сталося влітку чи восени 1606 року. Ще придивлявся до життя, яке нуртувало навколо, але це вже не був керманич і трибун — була то людиназневірена. Зійшовся він у цей час з однодумцем Йовом Княгиницьким, якого пізнавще на Афоні, із старцем Афанасієм і племінником Йова Дмитром, котрий потімзаступив дядька у Манявському скиті. Жив якийсь час в Уневському монастирі, потіму Манявському скиті — не відчував уже себе потрібним на рідній землі, і йогоєдиним бажанням стало повернення туди, звідки прийшов, тобто у край людей, котріпро живе життя хотіли забуте остаточно. І. Єрьомін пише про це: «Невипадково ім’я Вишенського ні разу, наскільки мені відомо, не згадується впам’ятках сучасної шляхетської і „братської“ літератури» йогонавіть не згадують при переліку видатніших православних письменників того часу.

Повернувшись на Афон, І. Вишенський пише ще кілька творів, в яких ми не знаходимонічого принципово нового: «Послання братству Львівському» (1606 р., одразу ж після повернення на Афон) і «Зачіпка мудрого латинника з дурнимрусином» (І. Франко та М. Возняк вважали цей твір більш раннім — з 1600—1601 рр.). Він надсилає послання отцю Йову (1606), де сповіщає, що займається тількидвома справами: «рукоділлям і викупленням», тобто щось там виробляєвласними руками і вносить належну частку для сплати соборного гарачу — податітуркам, бо «хто хоче мирувати в Святій горі і в терпінні утриматися, требабути залізним або срібним», тобто або мати залізну вдачу, або володітигрішми. Його мучать «тілесні хвороби», і він знову бореться «зплоттю, пристрастями та повітряними піднебесними злобними духами». Вінвисловлює бажання відвідати своїх однодумців на рідній землі, але мовиться цебільше для чемності — з усього пригніченого настрою листа можна зрозуміти: йогоповернення на Афон остаточне. І. Вишенський спалахне духом ще раз, десь роківчерез десять; тоді, коли перебуватиме вже в печері і «пильно себеслухатиме»; тоді, коли до нього дійде книга «Про священство»Іоанна Златоустого, видана у Львові 1614 р. у перекладі Г. Дорофейовича. Вінраптом прочитає там, що Златоустий, один із стовпів православ’я, забороняв інокамз міста в гори виходити, шо радив, «узявши високе ім’я чернецтва, жити разоміз мирськими, не відлучаючись від них, з ними валятися в усьому в калі похітливихпристрастей і відчайдушно перебувати в тому іночому образі, або радив конечновідпасти й пропасти… Нібито Златоустий докорив ченцям спасінням і радив у томуіночому чині при мирських погибати й пропадати» («Видовищемислене»). Знову було зачеплене те саме — болюче з найболючішого І. Вишенського; чи має рацію той брат, котрий покинув рідну землю, чи й справді недаремна його місія та й смисл існування? Не може бути, обурився полеміст, щобтаке написав Златоустий! Там, у печері, він звірити тексти не мав змоги, тожпереконував себе: це перекладач, отой Дорофейович, довільно переробив зміст! Вишенський збирає рештки своєї пристрасності й кидає в перекладача памфлетом. Лаєйого і ганьбить, безліч разів повторює оту цитату, яка так гостро вразила йогосерце. Цитує святих отців, доводить, переконує, але, як виявили вчені, цілкомдаремно: Г. Дорофейович переклав Златоустого правильно, отож бичував полеміст зтакою силою не убогого львівського братчика, а одного із стовпів церкви, передяким він безперечно схилявся і не міг навіть припустити, шо той висловив те саме, що колись казали йому патріарх Мелетій і огуджений ним Ю. Рогатинець. Можливо, письменник ніколи й не довідався про цю свою оману, можливо, знайшов у собі силу, щоб стривожений дух заспокоїти, але нас цікавить тут інше: цей факт свідчить, шоі в печері спокою Вишенський не відчував, і там його мучили сумніви, чиправильний життєвий шлях він обрав. І. Франко у своїй монографії про полемістапривів опис Афону одного мандрівника: «Чудовий день, і море тихе вдалині, абіля скель розбурхане, як дикий звір у путах; повели вас подалік лід стіну, накілька сотень сажнів вертикально стесаних скель, піднятих під хмари, де вгорібуло видно ніші, в яких сиділи вже за життя монахи ніби святі, віддалені відсвіту; годували їx благодійники звареними бобами взамін заготовлюваних монахами здерева ложок, хрестиків і чоток… вони… у безумному запалі висуваються занадтоз ніші і падають у вир розбурханого там завжди моря, ламають кості по скелях ілише шкіру з нутрощами віддають на поживу рибам». Можливо, так закінчив своєбагатопечальне життя й І. Вишенський, чи, як поетично уявив собі в своїй поеміпро полеміста І. Франко, перетворився у промінь, щоб досягти рідної землі, якувін не переставав любити, й пароду, болями якого не переставав мучитися.

Давно відшуміли пристрасті, якими кипіла українська земля на зламі XVI-XVII ст. То був час великих катаклізмів і духовних змагань, адже ренесансні віяння ламализвичний теїстично-схоластичний спосіб мислення. Не дивно отож, що постать ІванаВишенського здається нам суперечливою. Як пише сучасний дослідник І. Паславський,»в його світогляді дивовижно переплелися погляди суспільно передові ірелігійно-консервативні, новітні й традиційні. Поруч із гнівним засудженнямпаразитизму духовенства знаходимо в нього палку апологію чернецтва, поряд ізгнівним протестом проти визиску й приниження «шевців, сідельників ікожум’яків» — погорду до всякого ремесла і будь-якої суспільно корисноїпраці, поруч з закликами до активної боротьби з поневолювачами — проповідьсуворого аскетизму й відчуженості, поряд з глибоким демократизмом соціальногоідеалу — консерватизм у поглядах на науку, освіту і суспільний прогресвзагалі». Усі ці суперечності-данина часу,» в який жив полеміст. Людинане може існувати у вакуумі — вона завжди продукт певної соціально-економічноїформації, система її мислення грунтується на системі мислення усталеній, і навітьколи вона прагне вирватись із неї, чимало прихоплює з собою за інерцією й такого, що має бути переборене в часі наступнім. Людина звільняється від обмежень, оман іпомилок поступово, повільно: недаремно і Вишенський вістив, що шлях до істини — тісний, вузький, несе страждання. Внутрішньо визволитись від проклять свого часу — процес і справді болісний, але неминучий. Саме тому в корінь своєї мислительноїсистеми Вишенський ставить боротьбу істини з неправдою. «Зваба, — пише він, — це замість істини утримувати неправду і в ній нудитися», а «істина-бо суща й незмінна, нерушно пробуває і творить усім себе явною, що вона нетимчасова, а пробуває вічно». («Коротке повідомлення про латинськізваби»). Тобто істина — той ідеал, до якого людина має прагнути, очищаючисьод неправд свого часу. Саме тому особливу увагу полеміст приділяє такому, здавалося б, на перший погляд, суто теологічному питанню, як пургаторіум (чистилище) — одному з нововведень католицької церкви. Той пургаторіум, вважає І. Вишенський, латинці запровадили недаремно в потойбічний світ: людина, такимчином, дістає змогу грішити, тобто жити облудним, неправедним життям, маючи надіюочиститись по смерті від гріхів. Зрештою, розтлінність, яка панує в католицькомусвіті, на думку полеміста, й зумовлена тим, що в моральній системі, якоюпослуговується західна церква, існує багато пролазок, які дають можливістьпроникати в церкву, як у вищу моральну інституцію того часу, не через двері, авлазити, образно кажучи, через дірки і проламуватися крізь тини. А цеспричинилося до того, що вона так далеко відійшла від первісних християнськихідеалів простоти й бідної чесності, а її служителі так погрузли в намаганніздобути чини, фільварки, гроші й коштовності, що навіки втратили свою моральнучистоту. Отож вигаданий католиками пургаторіум — це спроба таку моральнунечистоту, яка синонімізується з неправдою, узаконити. На противагу цьомуВишенський висуває свою ідею пургаторіуму — чистилищем має бути саме життя. Влюдині точиться постійна боротьба доброго і злого начал, які образноперсоніфікуються в дияволі та бозі, отже, очищення має йти від зла до добра, доморальної досконалості й чистоти, що образно називається наближенням до бога. Саме для цього й потрібне людині повернення до убогості, навіть аскетичності йсаме тому так гостро виступає Вишенський, про що вже не раз писалося в розвідкахпро його творчість, проти багатства, панів, запанілого духовенства, байдужекатолицького чи православного; саме тому, вважає полеміст, й унія виникла, боправославні владики відійшли від ідеалу моральної чистоти, а звабилися на лихіпринади світу, отже, вони потрапили в тенета світового зла і ніколи не досягнутьідеалу, до якого має прагнути людина. Вихід із цього становища Вишенський бачитьодин: покинути розтлінний світ, котрий убиває добро в людині, і повернутися добідності. «Ця аскетична суворість звичаїв, — писав про середньовічнихбунтарів Ф. Енгельс у „Селянській війні в Німеччині“, — ця вимогавідмовлення від усіх утіх і радощів життя, з одного боку, означає висування протипануючих класів принципу спартанської рівності, а з другого — є необхіднимперехідним ступенем, без якого нижча верства суспільства ніколи не може прийти врух». Отже, саме на цій основі будує Вишенський свою апологію бідності йнавіть глупоти і, саме виходячи з таких міркувань, заперечує латинську системуосвіти, яка хоч гарна, мудра й принадна, але виховує таких людей, які несутьморальний розклад. Полеміст навіть мріє про створення книги книг, якщо на Українізахочуть її видати; «Скомпонуйте одну книгу, видавши її друком, котра була бу першу чергу огородою благочестю, оберігаючи всякий благочестивий помисел, щобне виходив із середини православної думки самогадкою думкою назовні за огороду, де живе звір єресі й кволих розумом до своєї зваби забирає та пожирає» («Зачіпка мудрого латинника з дурним русином»), радить назвати цю книгукниг «Соборником» і дає на неї, кажучи посьогоднішньому, творчузаявку…

Убогість у цьому світі, доводить Вишенський, стала чимось ганебним, їїзневажають, упосліджують, як євангельського Лазаря, але саме при її допомозіналежить починати свій шлях морального удосконалення. Виходячи з цієї настанови, Вишенський славить убогість і звертає увагу на бідну й упосліджену людину свогочасу. «А що бачиш у собі вищого від інших людей, — запитує він панство, — чищо більше від інших умістити в собі гадаєш? Чи не земля ти від землі, як і тойубогий та голий сіромаха? … Чи голова у тебе не на тому самому місці стоїть, що ів убогого? А очі, слух, смак, ніздрі, руки, ноги, чи не так само розміщені, як ів убогого? А губа, зуби, язик, горло чи не в тих-таки місцях стримлять, що і вубогого? А серце, черево, печінка, селезінка, кишки і прохід у тебе не там, девони в убогого?» («Порада», гл. З «Книжки»). Анібагатство, ані високе становище в світі не є передумовою моральних чеснот — людина тільки своєю духовністю висока. Саме на цій основі Вишенський будує трохидивну для нас апологію ченця, людини, одягненої у нечупарну одежу, нічим зовні неприкрашеної, але людини високої духовної чистоти. Тут саме по собі напрошуєтьсяпитання: чи Вишенський не знав справжнього обличчя тодішнього чернецтва, чи небачив, яке далеке воно від ідеалу й чи не помічав, навпаки, його духовногоубозтва? Ясна річ, бачив і знав: по сторінках його писань розсипане не одне гіркеслово правди про чернецтво. Той же чернець, якого він апологізує, — це не живалюдина із живого світу, це можливий ідеал, модель, яку вимріяв полеміст, міркуючипро світ та життя, і яку прагнув наслідувати особисто, модель цілком утопічна, якутопічні всі позитивні побудови ідеального світу, що їх ми знаходимо в творахтодішніх мислителів. Ченцем Людину Вишенського тільки названо, бо всі давніфілософи мислили про світ релігійними категоріями, одягаючи своїх героїв удуховні, культові одежі — така була особливість людей середньовіччя. «… Верховне панування богослов’я в усіх галузях розумової діяльності, — писав Ф. Енгельс у згадуваній вище праці, — було в той же час неминучим наслідком тогостановища, яке займала церква як найбільш загальний синтез і найбільш загальнасанкція існуючого феодального ладу». Прямим наслідком апології убогості, якпершого ступеня в моральному вдосконаленні людини, є у Вишенського апологіяглупоти — того, що його противенці назвали суперечним розуму — їхньому розуму, фіксує полеміст, який привів людину до морального падіння.

Отже, схема його розумувань приблизно така: людська цивілізація (образнеозначення її у Вишенського — церква) розвивалася до певної пори гармонійно, якєдина сім’я. Але прийшов час і один із членів сім’ї (один із п’яти пальців руки) відсікся від решти чотирьох пальців, і відтоді дім почав розпадатися: світрозколовся на дві частини, які поміж себе заворогували; відтак світ, цивілізаціязійшла на шлях неправди, загубивши колишню правду. Вишенський дає такийсоціологічний рецепт виправлення становища: ту неправедну цивілізацію, яка, найого думку, в розвитку своєму пішла манівцями, відсікти, як гнилий член тіла, ітим самим зберегти здоров’я решти чотирьох пальців. Потрібно прийняти аксіому, щов того пальця, який, на думку мислителя, загнив, немає жодної правди, що все, витворене в його лоні, — заражене, шкідливе. Відтак і людині треба повернутись напопередній етап розвитку, хай він вважається простим, дурним, негарним, старим (згадаймо притчу про віру — «Зачіпка мудрого латинника з дурнимрусином», притчу про двох коней — «Послання Домнікії» тощо). Отже, повернення до глупоти у Вишенського — це повернення до первісної чистоти людини, до первісної освіченості, від якої треба починати новий цивілізаційний виток, основуючись на правді, істині, як їx розуміє мислитель. Хай будемо ми дітьми, учить Вишенський, і настійно приводить біблійний афоризм: «Як кому з васздасться, що він мудрий у цім віці, нехай стане нерозумним, щоб бутипремудрим» (курсив наш. — В. Ш.), тобто треба замість суєтних мудрості йрозуму «від стихій світу» побудувати «мирський розум… духовний — простий, смиренний, покірливий і мовчазний», а людині належить жити життямнехитрим, простим, мирним, а не гордим, пихатим, злим. Звідси виводить Вишенськийоснову, на якій будує свою систему освіти, котра означала те ж таки повернення домудрої простоти. Сам І. Вишенський не раз зазначає, що він не проти науки, непроти освіти, як це йому приписують, він тільки проти освіти, котра формує такулюдину, проти якої він і збунтувався; він проти такої освіти, яка закладає іскріплює форми сучасного йому життя, а цього життя, як і суспільної системи, вінгостро не приймає. Розвиватися людині потрібно, але тільки після того, коли вонавідкинеться від усього, що її нівечить, коли вона очиститься й оздоровитьсядуховно, і не біда, коли їй для цього навіть доведеться піти не вперед, а назад, до старого, колишнього. Почати нове життя, на думку Вишенського, — це значитьзабути те своє життя, яке минало в неправді, відрубати його й відкинути, а вжепісля того простувати вперед, але вже по-новому. Рай для Вишенського, вихід увічне життя, — це і є досягнення людством ідеалу «золотоготисячолітнього» царства; те царство люди можуть здобути, коли кожен із нихпоставить перед собою завдання морального вдосконалення, коли всі зможуть спільноскласти церкву (етимологія цього слова: дім божий, місце, куди збираютьсяоднодумці, собор людей — образне означення братської спілки). «Церква, — дояснює полеміст, є земне небо, образ і подоба горньому, небесному (скажемопо-теперішньому, ідеальному) небу… Отут посередині посаджене… розумне деревовічного життя, яке завжди родить плід віри — безсмертя („Короткослівнавідповідь Феодула“, розд. 2). Ця церква (спільність людей, суспільство) маєскладатися з вільних, рівних людей, морально очищених, які вміють боротися в собі — за добро супроти зла. „О блаженна купино, — вигукує полеміст, пишучи протаке омріяне суспільство, — о всечесне братство, о преславна єдносте, хто відтебе відлучається, хто від тебе відвертається, хто від тебе утікає, хто супротитебе бореться, бреше, гудить, хто тебе ненавидить і тобою бридить, хай будепроклятий нині і на майбутній вік!“ („Короткослівна відповідьФеодула“).

Отже, в ідеалі Вишенський бачить суспільство, складене з громад подібних доранньохристиянських, заснованих на засадах первісного комунізму, без приватноївласності або з дуже обмеженою, заробленою власною працею, без панів, царів, владик, тобто без паразитичних прошарків суспільства, адже вони, ці паразитичніпрошарки, — одна з головних бід, камінь спотикання, який лежить на шляху дотакого омріяного майбуття. Враховуючи це, ми можемо зрозуміти ще одну великупристрасть мислителя: його гостре заперечення самовладного правління, його крайніантипапські погляди (папа для нього недаремно символ самовладдя, адже саме папи всвій час роздавали європейським владарям корони), його гнівне бичування владикправославної церкви, його виступ проти вимоги католицької церкви, щоб вівці, віруючі, сліпо корилися в усьому пастирям, навіть коли ті ведуть отару в прірву.

Така в загальних рисах світоглядна система І. Вишенського, що вимальовується вйого посланнях до рідного народу. Твори письменника порушували проблеми не тількинаціональні, але й ті, які хвилювали в той час видатних європейських мислителів. Система Вишенського цілком укладається в контекст західноєвропейських утопій XVI — першої половини XVII ст., вона має паралелі і в тогочасній польськійлітературі, і в літературі західноєвропейській („Діалоги“ Ульріха фонГуттепа, „Утопія“ Томаса Мора, „Місто сонця“ ТоммазоКампанелли). Тогочасне життя, яке супроводжувалося революційними зрушеннями, великими науковими відкриттями, культурними рухами Ренесансу, поширенням ідейгуманізму, створювало умови для типологічно схожих виявів духовного життя йтипово схожих мислительних систем, пристосованих до форм національного життя тогочи іншого народу. І. Вишенський був серед тих, хто мислив якнайрадикальніше, йогомаксималізм не завжди був сприйнятний для ширших кіл тодішньої українськоїсуспільності, що й стало причиною його життєвої драми, але годі сказати, що цебув голос волаючого в пустелі. Згадуване вже „Совітування проблагочестя“, вмішене в Луцькому збірнику 1621 р., найпереконливіший томудоказ: тут способи очищення тогочасного суспільства подаються певною мірою заВишенським, тільки без крайніх, очевидно, неприйнятних для авторів»Совітування», постулатів — вони спробували застосувати поглядиВишенського до живого життя.

Користуючись значною мірою позитивними думками свого часу, Вишенський, однак, неприйшов до гуманізму, хоч зачатки гуманістичного світогляду ми в нього помічаємо (напр. співчуття до убогого), до чого спричинилась його релігійна ортодоксальність. Не любити повинен праведник світ, вістить полеміст, а ненавидіти все, що невідноситься до вічного спасіння, тобто до основної авторової доктрини; вінзаперечує, виходячи з цього, земну красу, мистецтво, давні народні звичаї, радошіжиття. І це в той час, коли, як слушно зауважив І. Франко, «під впливомРенесансу навіть у кругах церковних переміг якраз погляд противний.» (12) Затавровані Вишенським Платон і Арістотель та й латинська система науки несли нетільки схоластику, але й мудрість справжню, а ідеї Відродження, яке видобуло іззабуття так звану «поганську філософію», звільняли людину відпаралізуючих пут церкви, не символічної, а реальної, яку Вишенський все-такиідеалізував. Нові письменники, які з’явилися після Вишенського, швидко забули пронещадний аскетизм полеміста з його складною, побудованою на християнських символах, системою і порадами, як вилікувати світ, — вони мали свої проблеми й клопоти. Водночас живе життя не забуло й Вишенського, воно подбало, шоб воскресити в пам’ятілюдській цю непересічну постать і бере з його творів все світле й добре, що людинуоблагороджує й підносить. Воно сплітає далекому бунтареві, мандрівничому, якийбудив людське сумління на зламі XVI-XVII ст., належний вінець, адже він доклав своюпосильну частку для того, щоб світ став таким, яким він є сьогодні, щоб людинаглибше пізнала себе і щоб став ближчий той «золотий вік» розуму й добра, про який людство мріяло і мріє.




Валерій Шевчук. Вишенський Іван.
«Твори». Київ. 1986 р.