Чи знаєте ви, що класик японської літератури Айлосянке — українець Василь Єрошенко?!
Його ім’я стоїть в японській енциклопедії поряд з іменами прославлених письменників і діячів культури. В Японії видавалися його три — і п’ятитомне зібрання творів і декілька книг про нього.
Сучасники запам’ятали його таким: трохи наївний, майже дитячий вираз обличчя, хвилясті льняні кучері, чоботи, косоворотка, широкий пасок з пряжкою, завжди ледь схилена направо голова — весь його вигляд просякнутий якоюсь артистичною гідністю. Особливо прекрасним був його тихий голос, що видавав у ньому натуру пристрасну і мрійливу. На обличчі печальна посмішка, яку Лу Сінь називав «посмішкою страждання». У всьому його вигляді було щось від казкового Леля…
Василь Єрошенко народився під Новий рік — 31 грудня (за старим стилем) 1889 року в Курській губернії в селянській родині переселенців з України. Немовля понесли хрестити в лютий мороз, а батюшка у зв’язку зі святами був нетверезий і упустив дитину в купіль з крижаною водою. Дитина вижила, але назавжди осліпла… Останнє, що лишилося в його пам’яті, — це синє небо, білі голуби над дерев’яною сільською церквою й усміхнене обличчя матері…
Віднині весь світ для нього втілився у звуках. Незабаром він навчиться орієнтуватися в селі, в лісі, в полі не гірше, ніж у батьківській хаті.
В Обухівці, де серед вишневих садів білі українські мазанки сусідували з темними рубленими російськими хатами, до юного сліпця швидко звикли й перестали дивуватися, коли він йшов без палиці. Місцевий поміщик граф
Володіючи хорошим слухом і голосом, він навчався грі на скрипці й гітарі. Вчителі пророкували йому кар’єру музиканта. Єрошенко поступає у Московський хор і оркестр сліпих. Щовечора на сцену ресторану «Якір», що на Сухарівській площі, виходив високий юнак з гітарою. Страдальницька посмішка освітлювала ніжне, навіть трохи жіночне обличчя. Він відкидав своє хвилясте льняне волосся, що спадало до плечей, і починав співати… .
На сліпого юнака звернула увагу Анна Миколаївна Шарапова, рідна сестра Л. М. Толстого. Саме вона і запросила Єрошенка, який вразив її глибиною своїх суджень й інтелігентністю, на свої курси есперанто. Шарапова твердо вірила в універсальне призначення цієї штучної мови і перекладала на есперанто навіть Толстого. Виявивши у Єрошенка блискучі здібності, Шарапова стала його духовною наставницею. Оскільки в Росії сліпих в консерваторію не приймали, Шарапова звернулася в Лондонську королівську музичну академію для незрячих. З Лондона прийшов виклик. І в 1912 році сліпий музикант бере квиток третього класу і сам вирушає в дорогу. Зелена зірочка — символ есперанто — допомогла Василеві перебратися через чотири країни в Англію. Його передавали як «зелену естафету» від одного есперантиста до іншого. В Лондоні він посилено вивчає англійську мову і класичну музику, відвідує бібліотеки і музеї, щоби поглибити свої знання у питаннях світової історії й культури. В англійській періодиці з’являється перший вірш Єрошенка. Англійською мовою він пише казки для дітей. Вони були видані і отримали схвальні відгуки британських критиків.
Потім Єрошенко їде в Париж, вивчає французьку мову, слухає лекції в Сорбоннському університеті. Коли знову повертається до Англії, його чекає неприємна звістка: за зв’язок з
Єрошенко повертається в рідне село Обухівку і починає наполегливо готуватися до подорожі на … Схід: самостійно вивчає японську мову, переписується з есперантистами Японії, Кореї, Бірми.
Восени 1914 року Єрошенко стає слухачем Токійської школи сліпих, а вже через рік після приїзду в Японію він міг вільно розмовляти японською мовою. Багато в чому йому допомагала незвичайна пам’ять. Іноземні мови він вивчав на слух, годинами слухаючи живу мову або платівки. Беручи участь у публічній дискусії з великим індійським письменником і філософом Рабіндранатом Тагором, який виступав у Токійському університеті, молодий Єрошенко вразив маститого лектора глибокими знаннями християнського віровчення, древніх текстів буддизму і
У 1916 році в одному з токійських журналів була опублікована перша новела Єрошенка, написана японською, — «Оповідання паперового ліхтарика». Автор користується методом
У Бірмі Єрошенко дізнається, що в Росії сталася революція, яка, як він гадав, принесе щастя і свободу народу. І сліпий поет вирішує за всяку ціну повернутися на батьківщину. Проте місцеві власті не дають дозволу на в’їзд до радянської Росії. Тоді Єрошенко обирає новий маршрут: через Індію, Афганістан і Середню Азію. Але в Калькутті його, за розпорядженням англійських властей, арештовують як «більшовицького агента» і відправляють на судно, що йшло до Владивостока, захопленого в той час білим генералом Каппелем. Єрошенко приймає рішення втекти з пароплава: під час швартовки в Шанхаї вірні друзі передають йому костюм китайського кулі, шапочку з косою і жовтий грим для обличчя. Перевдягнений і загримований він разом з
Доставлений у Владивосток Єрошенко прагнув якомога скоріше перребратися в європейську частину Росії. Але далі дороги не було. В районі станції Євгенівка проходили передові позиції загонів Семенова і Каппеля. За ними починалася нейтральна смуга, де орудували банди, що нападали і на білих, і на червоних…
Тоді Єрошенко вирішив відправитися в … Китай. Перетнув кордон і по шпалах пішов у Харбін. Одного липневого дня 1921 року він, обірваний, без речей, з однією лише гітарою, постукав у двері будинку свого товариша Ніконе Хіросі, який стояв на околиці Харбіна.
У Китаї Єрошенко викладає есперанто в Інституті мов світу, видає поетичну збірку «Стогін самотньої душі». Тут він потрапив у поле зору китайського письменника Лу Сіня. Тільки Єрошенко з’явився у Харбіні, а пекінський журнал «Нова молодь» помістив на своїх сторінках дві його казки у перекладах Лу Сіня. Більш того, китайський письменник запрошує Єрошенка переїхати в Пекін і поселитися у нього.
У період перебування Єрошенка у Лу Сіня той став перекладати кращу п’єсу Єрошенка — «Персикова хмара» — китайською мовою. У день, коли Лу Сінь закінчив переклад, його мати сказала про це Єрошенкові. Гість так зрадів, що кинувся у танок, потім зірвав зі стіни гітару і під її акомпанемент заспівав для старої китаянки декілька російських й українських пісень.
У Пекіні Єрошенко викладає в школі есперанто при Пекінському університеті російську мову і літературу. На його курсі навчалося 500 студентів: 300 на есперантському потоці і 200 — на китайському. Лекції Єрошенко читав, водячи пальцем по брайлівських аркушах і розмовляючи на есперанто.
Улітку 1922 року він вирушив з Пекіна за 10 тисяч верст — у Фінляндію на XIV Міжнародний конгрес есперантистів. Поїзд, що йшов з Пекіна через Харбін в Росію, зупинився в Читі. Там, після огляду на митниці і перевірки документів, професор Пекінського університету Василь Якович Єрошенко полишив вагон для іноземців, перебрався на дах і, загубившись у натовпі, що брала тоді в облогу поїзди, став одним з тисяч сліпців, що мандрували Росією. Підносив на зупинках дрова для паровоза, разом з усіма переховувався в лісі від бандитів, співав пісні біля вогнища — одне слово, був у себе на батьківщині.
Гостинці з Китаю в Обухівку Єрошенко не довіз — у дорозі його, звичайно, обікрали. Але він про це не шкодував: «До чого ж гарно було на даху — всю країну видно!».
Після Гельсінкі — Москва, а далі рідне село. Проводжали Єрошенка всім селом. А слідом йому полетіли листи з конвертами, підписаними рукою батька: «Китай. Пекін. Університет. Прохвесору Испиранта Василію Єрошенку».
У червні 1929 року пароплав «Астрахань» відійшов від владивостоцького порту і взяв курс на мис Дежньова. На ньому Василь Єрошенко вирушив на Чукотку, щоб «відчути її на дотик». Бажання переміни місць було для нього природним, органічним: відчути, увібрати в себе новий, незнайомий світ значило для Василя Яковича, сліпого, те саме, що й для зрячого, — цей світ побачити.
Пробув Єрошенко на Крайній Півночі близько року. За цей час він багато встиг зробити — зібрав народні оповіді, написав цикл оповідань «З життя чукчів». Єрошенко володів навиками східної медицини, і слава про сліпого лікаря рознеслася по тундрі. Він не встигав об’їжджати всіх хворих. Одного разу його покликали до тяжкохворого. Шлях був нелегким: мела хурделиця, а їхати потрібно було 70 кілометрів через тундру напряму. Сліпий каюр віддався на волю вожака і навіть задрімав. І раптом Єрошенко відчув, що нарти стоять. А собак не чути. Він зрозумів: постромки спали, а собаки втекли, залишивши його самого в тундрі. Вітер ставав усе сильнішим… Що залишалося робити сліпому? Він поставив нарти з навітреного боку і зарився в сніг. Вітер намів над ним кучугуру снігу. «Глупа смерть», — подумав Єрошенко й посміхнувся: хіба смерть може бути розумною? Кігтиста лапа просунулася під його кухлянку. Вовки! Єрошенко вихопив ножа і… відчув на своєму обличчі шершавий і теплий язик собаки: розумний вожак повернувся з упряжкою. Василь вибрався із замету, нарти рушили…
Єрошенко подорожував упродовж усього життя. Ще будучи на Півночі, він вирішив у наступну свою подорож вирушити на любий його серцю південь. І ось восени 1934 року до нього зайшов незнайомець. Судячи з його гортанної вимови, Єрошенко здогадався, що гість приїхав із Середньої Азії. А наступного дня господар разом з гостем уже їхали в поїзді «Москва — Ашхабад», прямували у найпівденнішу точку тодішнього СРСР — старовинну фортецю Кушку. Наркомпрос Туркменії запросив Єрошенка створити в республіці спеціальну
У Туркменії Єрошенко пробув 11 років, навчаючи маленьких туркменів бачити світ незрячими очима. Школу в Кушці він вважав чи не найголовнішою справою свого життя.
Після Великої Вітчизняної війни, в 1945 році, Василь Якович повернувся до Москви. Викладав у різних школах для сліпих, а під час літніх канікул їздив в Обухівку. «Побачивши» півсвіту і знаючи більше десяти мов, Єрошенко ніколи не забував мови свого дитинства. Його сестра — Марія Яківна Безуглова — згадувала: «Вася завжди писав „українець“, бо дідусь і тато були українці і вдома розмовляли
…Лікар не підозрював, що цей сліпий сільський пацієнт знає латину і не звернув уваги, як рапотово зблід Єрошенко, почувши латинське слово «канцер» (рак), сказане асистентові.
Збереглася остання фотографія, зроблена в домі Єрошенка районним фотографом: Василь Якович сидить у глибокому плетеному кріслі, відкинувшись на подушки. Вузлуваті, зсохлі пальці міцно тримають зошита з брайлівських аркушів. Неначе бояться випустити те, що іще пов’язує з життям. Обличчя спокійне, але зосереджене — неначе він прислухається до звуків минулого, неначе згадує пройдений шлях.
Єрошенко помер у
За три дні до смерті Василь закінчив свій останній літературний твір. «Тепер я спокійний. Тут плоди моїх довгих роздумів», — сказав він. Знаючи про наближення кінця, Єрошенко зібрав усі свої праці, спакував їх і написав заповіт, в якому передавав увесь свій доробок Всеросійському товариству сліпих. Навантажений до самого верху
Анатолій Залозов, «Московський комсомолець в Україні», квітень — травень 2008, переклад з російської.
