Олег Антонов, авіаконструктор
У двадцять шість років Антонова призначили головним конструктором новозбудованого планерного заводу в підмосковному Тушині. Його перша дружина Лідія Кочеткова працювала на цьому ж підприємстві. Тушинське КБ славилося творчою атмосферою і цим дуже приваблювало молодь. Серед охочих працювати тут була й випускниця Московського авіаінституту Єлизавета Шахатуні. Вона прийшла до Антонова і з порога заявила, що хоче займатися питаннями міцності — і тільки міцності. Олег Костянтинович не зміг встояти перед натиском молодої ентузіастки… Вони працюватимуть
Мине багато років, і їм, двом сильним особистостям, стане затісно в одній сім’ї. Та й після розлучення вони будуть часто згадувати пережите разом: і радість творчості, і тривожне чекання арешту. Антонова зняли з посади у середині
За роботою в КБ часу Антонову бракувало катастрофічно: лише пізно вночі він брався до креслень і розрахунків, обдумуючи кожний вузол свого майбутнього
Здивований можливостями «Аннушки» — як ніжно називали
Анна Ахматова, поетеса
Аня Горенко, майбутня поетеса Ахматова, народилася тисяча вісімсот вісімдесят дев‘ятого року на Великому Фонтані, у передмісті Одеси. Згодом родина відставного
Горенки також часто відвідували Київ, де мешкали родичі матері, Інни Еразмівни. Поки батьки займалися своїми справами, дітей доглядала бонна. Щодня разом із француженкою вони ходили на прогулянку — до Царського саду, на схили Дніпра.
Мабуть, не випадковим було знайомство Анни із гімназистом Миколою Гумільовим.
Синій зошит зі віршами буде найдорожчим Аніним скарбом, коли їй, після розлучення батьків, доведеться жити в Києві.
Родичі по матері, Вакари, влаштують племінницю до престижної Фундукліївської гімназії. Але там, серед заможних дівчаток, Аня почуватиметься самотньою та знедоленою. Яким же щастям стане для неї приїзд Ніколя Гумільова, що не витримав розлуки! У затхлій атмосфері київського будинку наче повіє столичним вільнодумством.
Он любил три вещи на свете:
За вечерней пенье, белых павлинов
И стертые карты Америки.
Не любил когда плачут дети,
Не любил чая с малиной
Иженской истерики.
…А я была его женой.
Життя в Парижі промине, як «сновидіння, яке пам‘ятаєш усе життя»… Її переповнятимуть поетичні рядки, і Гумільов одним із перших оцінить їхню велич. «Ти — поет. Будемо друкувати», — скаже він. Але спершу Анні доведеться обрати псевдонім. Андрій Горенко заборонить доньці ставити його прізвище під віршами, які вважає заримованими жіночими дурощами. І Анна стане Ахматовою — на честь улюбленої бабусі — татарки.
Катерина Білокур, народна художниця
На картинах, які так захопили Пікассо, — жили, співали та переплітались у чаклунському танці квіти.
З автобіографії Катерини Білокур: «Я, громадянка Богданівської сільради, Катерина Василівна Білокур, родилась в 1900 році … в селі Богданівці бувшого Пирятинського повіту на Полтавщині в сім‘ї селянина. Я на лиху свою годину рано … почала вчитись читати, а коли дожила шкільного віку, то дід мій та батько порадились: навіщо, мовляв, Катрю віддавати в ту школу, як вона й сама учиться? Та й не буде вона рвати свити щодня, надіваючи та скидаючи, та й не буде драти чобіт, щодня ними човгаючи по землі сирій і снігу мерзлому, … а буде вона дома сидіти, потроху на веретені прястиме, і купимо їй
І от
На все життя Катерина полюбила голос Оксани Петрусенко. Але дві геніальні жінки так і не зустрілися на цій землі: за кілька місяців після їхнього заочного знайомства співачки не стало. … Під час окупації, маючи у розпорядженні тільки залишки фарб, Білокур чаклує над «Квітами на блакитному тлі»… А вже в
Пізніше саме «Цар Колос» назвуть найдовершенішим твором художниці.
«Цар Колос», «Берізка» і пейзаж «На полтавській землі» були відібрані для виставки українського народного мистецтва, яка проходила у Франції. Картини, що так потрясли Пікассо, в музей декоративного мистецтва в Києві так і не повернулися. Чи залишились вони за кордоном — теж невідомо. Що з ними стало? Украдені? Продані якомусь колекціонерові за великі гроші чи привласнені представниками радянської делегації? Чи побачимо ми полотна української майстрині у чиїсь приватній колекції? Чи продаватимуться вони на «Сотбіс», чи ще якомусь аукціоні колись?
Володимир Висоцький, актор, поет, співак
Чоловіки з роду Висоцьких, як правило, одружуватися по кілька разів. Початок традиції поклав іще дід, повний тезка Володі — Володимир Семенович Висоцький, який мав чотири дружини і чотири освіти. Щоправда, від народження дід звався Вольф Шльомович. Він жив у Києві і мав за часів непу свій бізнес. Потім дід подався до Москви, лишивши в Києві дружину
У п’ятдесятих роках ця Володина бабуня — Ірина Олексіївна — була відомим київським косметологом. Клієнтки роками ходили до неї по креми вічної молодості. До того ж вона захоплювалася театром. Вона єдина з усієї сім‘ї підтримала онука, коли той кинув солідний
З книги Ізи Висоцької «Коротке щастя на все життя»: «Стремительно надвигается весна четвертого курса. Я получила диплом с отличием и направление в театр Леси Украинки Киевский вокзал был затоплен моими слезами. Я стояла вжавшись в стену, а Володя, упершись ладонями, отгораживал меня от всего мира. И я ужас как ревела. И мы ужас как целовались. Поезд вздрогнул, и я, окончательно, обессилев, вжалась в угол полки, уносясь в далекое, в страшное, в разлуку».
Володя приїхав на прем’єру вистави «Вот я иду», де Іза грала поряд із такими видатними майстрами сцени, як Юрій Лавров, Павло Луспекаєв та Олег Борисов. Її подругою була така ж молоденька актриса Ада Роговцева. Завжди в першому ряду, на своїх постійних місцях — чотирнадцятому і п‘ятнадцятому — сиділа київська рідня Володі: бабуся Ірина Олексіївна та її чоловік, страшенно горді «Вовиною талановитою дівчинкою»…
Але Іза відчувала, що потрібна Володі в Москві. І зрештою — звільнилася з театру. Як не шкода, але прощавай, Києве! Позаду неприємне розлучення з першим чоловіком — і ось уже призначений день весілля. Невдовзі Іза вже носитиме його прізвище — Висоцька. Вона єдина з трьох офіційних дружин актора і співака, що узяла його прізвище.
Василь Лановий, актор
Народний артист СРСР Василь Лановий ніколи не втрачав зв’язку з батьківщиною своїх батьків — Одещиною і рідним селом Стримбою. З молдавської мови ця назва перекладається як «крива»: село лежить у кривій долині. Доля стримблян теж була звивистою, непростою. Василеві батьки народилися в Стримбі, одружилися і тільки згодом, на початку тридцятих, рятуючись від голоду, переїхали до Москви. Там вони пішли працювати на хімічний завод, де робили для війська пляшки Молотова — із запалювальною сумішшю. Василевим дитячим щастям було ходити до сусіднього лісу, який називався Баба Бойчиха, гуляти в полі, пасти корів і їздити на конях верхи… Але й дитині війна далася взнаки. Один німецький вояк подарував Василю свого офіцерського ременя, а іншій — вирішив його відібрати. Та малий не віддавав, і той — пустив автоматну чергу просто над головою хлопця… Василько мовчки зняв ременя і віддав німцеві. А після того надовго став заїкою, і вилікувався лише співаючи пісню «Цвіте терен».
Навіть під час окупації діти попервах ходили до школи, де вчитель Микола Іванович читав їм роман «Як гартувалася сталь». За це могли повісити не тільки його, але й учнів. Згодом учитель пішов у підпілля, і уроки припинилися. Василь став навчатися самостійно, читаючи книжки під дідовою вишнею. Діти війни швидко дорослішали: у сорок третьому Василько разом з іншими бігав до лісу, де був партизанський загін. Стримбляни допомагали партизанам як могли. Влаштувавши весілля — видавали заміж одну з близьких родичок Василевої матері Гафуню Бойчук — селяни підпоїли румунських поліцаїв, щоб дістати таємні відомості. У перші квітневі дні сорок четвертого бійці загону Ковпака ввійшли у Стримбу. А незабаром в селі пролунала радісна звістка — звільнено Одесу.
У легендарне місто на березі Чорного моря — відбудоване, красиве, святкове — Василь Лановий повертатиметься багато разів. Як гість, як земляк, як рідна людина. Як улюблений актор. Гулятиме бульварами, зустрічатиметься з близькими, відпочиватиме в Аркадії. Працюватиме над улюбленою епізодичною роллю в кінокомедії «Смугастий рейс». В Одесі Василю Лановому пощастило зіграти і свою першу роль у кіно: саме тут знімали кіноверсію «Атестата зрілості». Прем’єра відбулася в Москві, її з нетерпінням чекала вся велика рідня: Ланові і родичі по мамі — Якубенки. Чекали у столиці і в Стримбі. П’ятдесят шостий рік видався для молодого актора Василя Ланового вкрай напруженим. Він учився в театральному училищі і працював над роллю Павки Корчагіна — попри заборони педагогів, які вважали, що зйомки в кіно можуть погано вплинути на навчальний процес і спричинити зіркову хворобу в незрілого митця.
Образ Павки хвилював Ланового з дитинства: ще відтоді, як сільський учитель під час окупації таємно читав дітям «Як гартувалася сталь». Із персонажем Островського Василя зближував не лише вік, а й моральні принципи, юнацький максималізм, відданість ідеї. Величезною удачею актор вважав і досі вважає зустріч із цим
Петро Шелест, Перший секретар ЦК КПУ у 63—72 рр
Зі щоденника Шелеста: «Зателефонував мені в Крим Брежнєв. Поцікавився ходом хлібозаготівлі й сільгоспробіт, потім запросив під Москву в Завидово на качине полювання. Прилетів до Москви. Після першого дня полювання ввечері, коли за столом добряче випили, Брежнєв запросив до столу якусь дівицю — весь час лизався з нею і розпустив слини, а потім зник із нею на всю ніч… Гидко дивиться на цю розпусту. А що скажеш? І хто може про це сказати? Між собою ведемо про це розмови.»
Шелест був свідком слабкості Брежнєва під час уведення військ країн Варшавської Співдружності до Чехословаччини. У найвідповідальніші моменти Генсек зачинявся й безпробудно пив — і це викликало в Шелеста огиду…
Між Петром Юхимовичем та Леонідом Іллічем постійно жевріла іскра конфлікту. Зокрема, Шелест розкритикував доповідь Брежнєва до п‘ятдесятиріччя радянської влади.
В останні місяці перед травневим Пленумом ЦК КПРС сімдесят другого року Петро Юхимович майже не бував на полюваннях із Леонідом Іллічем. Там частіше з’являвся Володимир Васильович Щербицький — хоча завзятим мисливцем він ніколи не був. Попри незгоду Шелеста — Щербицького затвердили на посаду голови Ради Міністрів України — за особистим велінням Брежнєва.
Суслов говорив про те, що Шелест мріє збудувати свій український хутір і ні з ким не рахуватися. Суперечки ставали дедалі гострішими. Партійне керівництво було невдоволене, що він вимагає дотримуватися конституційних прав України як республіки; хоче розвивати автомобілебудування в Запоріжжі, розбудовувати наукові школи. Що без погодження з Москвою Шелест змінив місце розташування майбутньої атомної станції — переніс її під Чорнобиль, бодай трохи далі від Києва. А ще — говорили, що на вулицях багато вивісок та оголошень українською мовою. Навіть найбільший київський універсальний магазин — і той — «Україна»…
Усе це називалося страшним словом — «націоналізм». З Постанови ЦК КПУ «Про книгу П. Ю. Шелеста „Україно наша Радянська“: Книга „Украино наша Радянська“ не способствует воспитанию трудящихся в духе советского патриотизма и пролетарского интернационализма, усилению борьбы против буржуазной идеологии, в частности, против украинского буржуазного нацонализма… Разъяснить партийному активу республики серьезные методологические, идейные ошибки и существенные недостатки книги П. Ю. Шелеста. Подготовить и опубликовать в журнале „Коммунист Украины“ рецензию на книгу, считать необходимым после этого изъять указанную книгу из библиотечных фондов республики. (Секретарь ЦК КП Украины Владимир Щербицкий).
Графи Шенборни
«Хто хоче побачити центр Європи, нехай їде в Закарпаття». Такі настанови давали подорожнім
А ще раніше, у середньовіччя, цей регіон позначався на картах як «terra nullius» — нічия земля. І сусідні держави ставилися до неї відповідно — грабували та нищили її багатства.
У 17—18 століттях угорські феодали вели на цих землях війну проти Габсбургів. У цій війні на боці трансильванського князя Ференца Ракоці Другого брали активну участь і
І Білий палац Ракоці, і мукачівський замок з усіма прилеглими землями цісар Карл Четвертий дарував ерцканцлеру Священного римського рейху
Намагаючись зміцнити своє господарство,
По смерті
Тисяча сімсот сімдесят третього року Галичину було приєднано до Австрії. Відтоді до Мукачевого з Галичини почали прибувати євреї, яким дозволяли відкривати торгові ряди навіть у центрі міста. На головній вулиці Мукачевого і нині можна побачити єврейські будівлі напроти будинків вельмож Шенборнів.
За деякий час центр графської домінії став найбільшим торговим і промисловим осередком Закарпаття. Шенборни активно реконструювали старі й будували нові підприємства на теренах домінії: кінський завод, сироварню, текстильну мануфактуру. Успішно функціонувала пивоварня, побудована ще за часів Ракоці у селищі Підгоряни.
Згадують, що головний пивовар пан Годл наставляв підлеглих: «Для вироблення пива високої якості потрібно мати воду, щітку і совість». Але ця вода годилася не лише для пивоваріння. І Шенборни першими оцінили цілющі властивості мінеральних вод Закарпаття. А сталося це так… Місцеві вівці були вражені якоюсь хворобою. І лише отара, що заблукала в урочищі поблизу графської мисливської стежки, зберегла чудову шерсть. Виявилося, що вівці пили воду з озера, куди збігала гірська вода.
Сьогодні графиня Христина фон
