Йосип Міхневич

XIX ст. → Польща → Культура і освіта Повний текст

Міхневич Йосип Григорович (1809, м-ко Локачі Володимирського пов. Волинської губ., тепер р. ц. Волинської обл. — 1885, м. Одеса) — філософ.

Народився в сім’ї священика. Навчався у Волинській духовній семінарії, у 1829—1833 рр. — у Київській духовній академії; з 1836 р. — її професор. У 1839 р. переїхав до Одеси, де викладав філософію в Рішельєвському ліцеї. У 1859—1885 рр. — помічник попечителя Київського і Варшавського навчальних округів.

Виступив з фундаментальною філософською працею «Cпроба простого викладу системи Шеллінга у зв’язку з системами інших німецьких філософів» (1850), у якій розвинув ідеї романтичного напрямку німецької класичної філософії (зокрема вчення Ф. Шеллінга в поєднанні з окремими концепціями Г. — В. Гегеля). Cутність філософської науки вбачав у вченні про свідомість, у якій виділяв три головні елементи: «Я» (суб’єкт, що усвідомлює), «не-Я» (об’єкт, який усвідомлюється) і «абсолют» (божество як першопричина усвідомлення). У розумовій діяльності (як окремого індивіду, так і людства в цілому) виділяв кілька стадій розвитку (промислове задоволення потреб, поява загальності і громадянства, надлишок штучності, просвітлення істини), з чого робив висновок про свідомість як джерело філософії, що перетворює стадії розумової діяльності в предмет свого дослідження. Процес діяльності свідомості також розглядав як три стадії — прагнення від себе до не-себе (від «Я» до «не-Я»), від не-себе до себе (від «не-Я» до «Я») і від світу людини до першопричини всього — божества (від поєднання «Я» з «не-я» до абсолюту). Відштовхуючись від цих положень, вважав філософію насамперед умоглядною наукою, поєднанням суб’єктивного («підметного») з предметним знанням; водночас вважав основою знання духовне начало (душу).

Взаємини науки (зокрема філософії) і релігії тлумачив з теїстичних позицій, вважаючи, що основною істиною є «істина буття Божого», оскільки божество є першопричиною і останнім кінцем усього. Відповідно до цих поглядів виводив два основні закони філософії — «закон природи» (розумова діяльність) і «закон Божий» (основи релігійного вчення), чим продовжував традиції української релігійної філософії XVIII — початку XIX ст.