Гальчевський Яків Васильович (1894, с. Малинівка Літинського пов. Подільської губ., нині Літинського р-ну Вінницької обл. — 1943, с. Пересоловичі, Польща) — військовий діяч, активний учасник повстанського руху в Україні. Штабс-капітан російської армії (літо 1917), сотник Армії УНР, майор Війська Польського.
Військовий і громадський діяч, вчитель, письменник; рядовий 2-ї запасної гарматної бригади (1914, м. Казань), командир маршової роти 22-го запасного пішого батальйону (м. Вінниця, 1915 р.), командир роти кінної розвідки 1-го стрілецького полку 1-ї Туркестанської дивізії 1-го Туркестанського корпусу (1916 р.), командир роти піхоти, кулеметної роти, ад’ютант командира 29-го Туркестанського полку (кін. 1916—1917 рр.), командир навчальної команди 8-ї Туркестанської стрілецької дивізії (квітень 1917 р.), командир 3-го батальйону 29-го Туркестанського полку (вересень 1917 р.), помічник голови Української козацької ради 8-ї Туркестанської дивізії російської армії (1917 р.), завідувач школи с. Брусленів (1918), член повітової шкільної ради (1918 р.), організатор і командир Окремого Літинського куреня 2-го українського корпусу (кін. 1918 — поч. січня 1919 рр.), сотник Окремого Гайсинського куреня ім. отамана Симона Петлюри (січень 1919 р.), сотник 1-ї батареї 61-го Гайсинського пішого полку ім. Симона Петлюри (з січня 1919 р.), командир 61-го полку ім. Симона Петлюри (23 квітня — травень 1919 р.), повстанський отаман (травень 1919—1925 рр.), командувач Подільської повстанської групи (1922 р.), командувач повстанськими загонами і організаціями Правобережної України (1922—1923 рр.), командир сотні 67-го пішого полку 4-ї стрілецької дивізії (з вересня 1930 р., м. Бродниця на Помор’ї, Польща), 3-го (рекрутського) батальйону 67-го піхотного полку (1939 р.), начальник 108-ї поборової комісії (з 24 серпня 1939 р.), командир 4-го батальйону 67-го полку (з 27 серпня 1939 р.), 4-го батальйону 14-го полку (з 29 серпня 1939 р.), батальйону «Бродниця» полку Народної Оборони 4-ї польської дивізії (з 11 вересня 1939 р.), командир батальйону «Бродниця» 14-го полку 4-ї дивізії Війська Польського (вересень 1939 р.), організатор і командир Грубешівської самооборони (Холмщина, 1942—1943 рр.). Військові звання — штабс-капітан російської армії (літо 1917 р.), сотник Армії УНР (звання полковника присвоєно Головним отаманом Армії УНР С. Петлюрою 20 серпня 1922 р., але не затверджено військовим міністром УНР В. Сальським), майор Війська Польського.
Військовий і громадський діяч, вчитель, письменник; рядовий 2-ї запасної гарматної бригади (1914, м. Казань), командир маршової роти 22-го запасного пішого батальйону (м. Вінниця, 1915), командир роти кінної розвідки 1-го стрілецького полку 1-ї Туркестанської дивізії 1-го Туркестанського корпусу (1916), командир роти піхоти, кулеметної роти, ад’ютант командира 29-го Туркестанського полку (кін. 1916 – 1917), командир навчальної команди 8-ї Туркестанської стрілецької дивізії (квітень 1917), командир 3-го батальйону 29-го Туркестанського полку (вересень 1917), помічник голови Української козацької ради 8-ї Туркестанської дивізії російської армії (1917), завідувач школи с. Брусленів (1918), член повітової шкільної ради (1918), організатор і командир Окремого літинського куреня 2-го українського корпусу (кін. 1918 – поч. січня 1919), сотник Окремого гайсинського куреня ім. отамана Симона Петлюри (січень 1919), сотник 1-ї батареї 61-го Гайсинського пішого полку ім. Симона Петлюри (з січня 1919), командир 61-го полку ім. Симона Петлюри (23.4. – травень 1919), повстанський отаман (травень 1919 – 1925, Орел із 1921, до 220 багнетів восени 1920), командувач Подільської повстанської групи (1922, станом на 15.8.1922 – 27 старшин, 354 козаки, 42 ручних кулемети), командувач повстанськими загонами і організаціями Правобережної України (1922 – 1923, станом на жовтень 1923 р. – 60 кінних), командир сотні 67-го пішого полку 4-ї стрілецької дивізії (з 1.9.1930, м. Бродниця, що на Помор’ї), 3-го (рекрутського) батальйону 67-го піхотного полку (1939), начальник 108-ї поборової комісії (24.8.1939), командир 4-го батальйону 67-го полку (з 27.8.1939), 4-го батальйону 14-го полку (з 29.8.1939), батальйону “Бродниця” полку Народної Оборони 4-ї польської дивізії (11.9.1939), командир батальйону “Бродниця” 14-го полку 4-ї дивізії Війська Польського (вересень 1939), організатор і командир Грубешівської самооборони (Холмщина, 1942 – 1943); військове звання – штабс-капітан російської армії (літо 1917), сотник Армії УНР (звання полковника присвоєно Головним отаманом Армії УНР С. Петлюрою 20 серпня 1922 р., але не затверджено військовим міністром УНР В. Сальським), майор Війська Польського.
Закінчив двохкласну вчительську школу у с. Майдан-Курилівський (невдовзі перейменований на Майдан-Трепівський) та 2-у Житомирську школу прапорщиків (червень 1915). За героїзм на фронтах Першої світової війни був нагороджений орденом Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, орденом Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом та орденом Святої Анни 4-го ступеня. Був поранений, контужений, отруєний газами. В 1917 р. взяв активну участь в українізації частин російської армії. Член Українського національного союзу (1918). Коли в м. Кам’янець-Подільський було засновано Державний український університет, Гальчевський став його вільним слухачем (на правничому факультеті). За дорученням керівництва УНС відповідав за підготовку повстання у чотирьох повітах Подільської губернії: Літинському, Вінницькому, Летичівському та Кам’янець-Подільському. В червні 1919 р. в одному з боїв проти більшовиків Якова Гальчевського було поранено в лице і ногу.
В 1920 – 1922 рр. отаман Орел воював проти частин дивізій Г. Котовського та Осадчого: з полками 1-ї дивізії, з 10-м, 11-м, 12-м полками 2-ї дивізії Червоного козацтва, 8-ї кінної дивізії. Не злічити боїв і з частинами 24-ї Самарської (Башкирської) дивізії, 2-м ескадроном Брацлавського полку, Вінницькою школою піхотних червоних командирів, артилерійською школою, відділами особливого призначення тощо. Оперував на Літинщині, Летичівщині, Брацлавщині, Гайсинщині, Уманщині, Бердичівщині, рейдував у Вінницькому, Проскурівському, Кам’янець-Подільському, Ново-Ушицькому, Могилівському, Балтському та Ольгопільському повітах, на Ямпільщині. Співпрацював з отаманами Я. Байдою-Голюком, С. Хмарою-Харченком, В. Лісовим, І. Трейком, М. Лихом, С. Кащуком та іншими. Збройну боротьбу проти більшовиків продовжував до 1925 р. В Польщі змінив прізвище на Войнаровський. Від 1 вересня 1930 р. на службі у Війську Польському (перше звання капітан). Учасник Другої світової війни. Автор книги “Проти червоних окупантів (Т. 1. – Краків, 1941; Т. 2. – Краків – Львів, 1942), автор рукописів: “З воєнного нотатника” та історіософічної праці в 25 розділах без назви, досі не опублікованих (Грубешівщина, січень 1942) та ін. Автор публікацій в українському журналі “Діло” та “Віснику” Дмитра Донцова (під псевдонімом Яків Правобережець).
Загинув у бою проти боївкарів Армії Крайової. Поховано в м. Грубешів на Холмщині (нині Польща).
Роман КОВАЛЬ
“Месники дужі візьмуть мою зброю...”
Яків Орел-Гальчевський – один із найдостойніших отаманів доби Визвольних змагань українського народу 1917 – 1920-х років. У часи трагічного зламу і шукань, коли для всіх стало очевидним, що перспективи перемоги вельми примарні, коли більшість повстанських отаманів уже загинули в нерівному бою чи були заарештовані й розстріляні, зневірились і припинили боротьбу чи заломилися й амністувалися, – Яків Гальчевський з подиву гідною впертістю і послідовністю продовжував вести виснажливу збройну боротьбу за ідею аж до 1925 року.
Навіть у ворогів він викликав повагу, і червоні командири наказували загиблих бійців отамана ховати з почестями. Так зване Червоне козацтво перед ним тремтіло, одне ім’я отамана Орла у чекістів і сексотів, у командирів окупантів викликало жах і заціпеніння.
На жаль, в усі часи від Хмельниччини до сьогодні серед проводу української нації постійно бракувало таких людей, як Гальчевський. Його непогамовній енергії і завзяттю, вмінню підтримувати бойовий звитяжний дух козаків, наснажувати їх на подвиги, особистому прикладу безкомпромісності й наполегливості у боротьбі за право свого народу жити на своїй землі і, головне, бути на ній господарем мали б повчитися сьогоднішні наші безхребетні “батьки” нації та кандидати у її провідники.
Чи багато хто з нас, зманіжених цивілізацією, зміг би (якщо справа потребує) перебути зиму у лютий мороз на снігу в лісі... В кого б не забракло мужності та стійкості щоденно наражатися на небезпеку?! Хто досконало опанував мистецтво уникати підступів ворога, натомість сам заганяючи його до пастки?!
Він це міг. Як правило, першим кидався на ворога й останнім полишав поле битви. Був вимогливий насамперед до себе, а тоді – до інших. До своїх козаків ставився, немов батько рідний: стежив, щоб кожний був добре одягнений і озброєний, учив солідарності в бою, кожну втрату бійця сприймав як особисту. Саме цим пояснюються його постійні перемоги в боях із чисельно значно переважаючим ворогом, успішні операції при незначних втратах. Таким Яків Орел-Гальчевський залишиться в нашій пам’яті назавжди: людина честі й обов’язку, полум’яного і щирого серця, беззавітної любові до Вітчизни й лютої ненависті, нещадності до її ворогів. І все це – у якихось 25 – 26 років...
Гальчевський чітко орієнтувався, хто є ворогом, а хто – попутником. Допомогою в цьому став міцний національний стрижень. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл!” Ця настанова геніального ватажка українських повстанців варта того, щоб посісти почесне місце серед крилатих висловів.
Російська мова була чи не найпершою ознакою ворога, який прийшов поневолити нашу землю, нав’язати народові свої порядки, обернути на рабів. Розмова з ним була короткою. Так було, так має бути...
Ми ще доживемо до тих днів, коли іменами Якова Гальчевського і його бойових побратимів: Сергія Карого-Яворського і Якова Байди-Голюка, Мирона Лиха і Петра Погиби, Максима Горбового і Василя Сензюка – називатимуть проспекти та найкращі вулиці столиці й обласних центрів України, коли на бульварах стоятимуть пам’ятники не щорсам і чапаєвим, а українським отаманам!
(уривок із передмови до книги “Отаман святих і страшних”)
Віктор РАДІОНОВ
http://www.geocities.com/
