Греків (Греков) Олександр Петрович (24. 11.1875, с. Сопич Глухівського пов. Чернігівської губ., нині Глухівського р-ну Сумської обл. — 02.12.1958, м. Відень, Австрія) — генерал російської армії, прибічник новопосталої Української Народної Республіки.
Народився в дворянській сім’ї. У 1897 р. закінчив юридичний факультет Московського університету, у 1899 р. — Московське військове училище. З 1900 р. служив у Лейб-гвардії єгерському полку; після закінчення Миколаївської військової академії (1905 р.) — командир роти цього ж полку. З 1907 р. — старший ад’ютант штабу 3-ї гренадерської дивізії в Москві; з 1908 р. — старший ад’ютант штабу 1-ї гвардійської дивізії в Петербурзі; з 1910 р. — помічник старшого ад’ютанта штабу військ гвардії та Петербурзького військового округу. Водночас з 1908 р. викладав політичну та військову історію й тактику у військових училищах Петербурга. З початком Першої світової війни (1914 р.) — начальник штабу 74-ї піхотної дивізії Північно-Західного фронту; з 1915 р. — начальник штабу 1-ї гвардійської піхотної дивізії. З квітня 1917 р. — командувач Лейб-гвардії єгерським полком (на чолі якого відзначився в боях під Тернополем влітку 1917 р.), з серпня 1917 р. — начальник штабу 6-го армійського корпусу, з вересня 1917 р. — генерал-майор. У грудні 1917 р. перейшов на службу до УНР; командував Сердюцькою дивізією, пізніше — начальник штабу Київського військового округу. З березня 1918 р. — помічник міністра військових справ УНР. Після проголошення Української Держави — гетьманату (квітень 1918 р.) перейшов в опозицію до режиму П. Скоропадського, очолив військове товариство «Батьківщина». У жовтні 1918 р. короткий час перебував на посаді начальника Головного штабу українського війська. У листопаді 1918 р. призначений Директорією на посаду головнокомандувача польовими арміями. У грудні 1918 — січні 1919 р. за дорученням Директорії проводив переговори з французьким командуванням (м. Одеса), обіймав посаду командувача військами Директорії в Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. У січні — лютому 1919 р. — міністр військових справ УНР, у лютому — березні 1919 р. — наказний отаман Армії УНР. У березні 1919 р., після розколу в Директорії, виїхав до Галичини (Західна Область УНР); з травня 1919 р. — командувач Української Галицької Армії (УГА). Керував операцією УГА «Чортківська офензива» (8 червня 1919 р.). У липні 1919 р. через конфлікт з владою Західної Області УНР вийшов у відставку, виїхав з сім’єю до Румунії. З 1920 р. жив у Відні; з лютого 1921 р. — заступник голови Всеукраїнської Національної Ради. З 1938 р. — член віденського відділу Української громади; у 1939 р. здійснив невдалу спробу створити військову організацію «Українське козацтво». У 1948 р. був заарештований радянською розвідкою, вивезений до СРСР і ув’язнений у м. Києві; у липні 1949 р. засуджений до 25 років позбавлення волі, ув’язнення выдбував у таборі «Озерлаг» (Східний Сибір). У 1956 р. звільнений; повернувся до Відня, де й помер.
У 1897 р. закінчив юридичний факультет Московського університету, у 1899 р. — Московське піхотне юнкерське училище, у 1905 р. — Миколаївську академію Генерального штабу в Санкт-Петербурзі. Брав участь у російсько-японській війні 1904—1905 рр. У період 1904—1905 рр. перебував на дійсній військовій службі: був старшим ад’ютантом 2-ї гренадерської дивізії у Москві та 1-ї гвардійської дивізії в Санкт-Петербурзі, помічником старшого ад’ютанта штабу Санкт-Петербурзького військового округу. Під час першої світової війни перебував на Південно-Західному фронті (з 1914 р. — начальник штабу 74-ї піхотної дивізії, з 1915 р. — генерал-майор, командир полку 1-ї гвардійської дивізії, начальник штабу 6-го армійського корпусу. У листопаді 1917 р. прибув до Києва, був командиром 2-ї Сердюцької дивізії; з січня 1918 р. — начальник штабу Київського військового округу, з квітня 1918 р. — товариш міністра військових справ УНР. Брав уачсть у формуванні Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців (на чолі з Є. Коновальцем). Був членом Української партії соціалістів-самостійників, головою української офіцерської спілки «Батьківщина»; після проголошення Української Держави — гетьманату перейшов в опозицію до режиму П. Скоропадського, очолював військову секцію Українського національного союзу. З грудня 1918 р. — військовий міністр УНР, командувач Південним фронтом. Очолював делегацію УНР на переговорах з французьким командуванням в Одесі про визнання УНР державами Антанти. Був членом Трудового Конгресу України (січень 1919 р.). У травні — липні 1919 р. — командувач Українською Галицькою Армією (УГА), на чолі якої організував і провів Чортківську офензиву. Після відступу УГА за р. Збруч (липень 1919 р.) через непорозуміння з С. Петлюрою залишив УНР і виїхав з військовою місією до Румунії. З 1920 р. жив у Відні (Австрія), був засновником «Всеукраїнського національного державного союзу». У 1922 р. відійшов від активної політичної діяльності. Під час другої світової війни співробітничав з ОУН. У 1948 р. був заарештований радянською контррозвідкою; у липні 1949 р. за звинуваченням в «участі в антирадянських організаціях» та «активній антирадянській діяльності» був засуджений до 25 років ув’язнення в таборах; покарання відбував у Сибіру. У серпні 1956 р. звільнений; повернувся до Відня, де й помер. 27 липня 1989 р. реабілітований посмертно.
