Витвицький Степан Порфирович (13.03.1884, с. Угорники, тепер Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. — 09.10.1965, м. Нью-Йорк, США) — державний, громадський і політичний діяч, дипломат, правник. Президент УНР в екзилі.
Степан Витвицький народився в учительській родині. Середню школу закінчив у м. Станіслав (тепер Івано-Франківськ). Навчався у Львівському, а потім — у Віденському університетах, здобув науковий ступінь доктора права, відкрив у Львові адвокатську практику, але з початком Першої світової війни вступив до лав Українських січових стрільців.
У 1918 р. на руїнах Австро-Угорської імперії утворилася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Як член Української національно-демократичної партії С. Витвицький стає секретарем новоствореного парламенту — Української національної ради (УНради). Він — один із творців Акта злуки Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки в єдину соборну державу в 1919 р. Під час війни з поляками його призначають державним секретарем в уряді ЗУНР, він очолював делегацію ЗУНР на переговорах із місіями Антанти про умови перемир’я з Польщею. Згодом працював у дипломатичній місії УНР у Варшаві, керував дипломатичними представництвами ЗУНР у Парижі та Лондоні.
Повернувшись до рідного краю, С. Витвицький брав участь у створенні партії Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), яка шукала легальних можливостей для політичної боротьби за права українців. Як її представник обирався до польського парламенту (1935—1939).
По закінченні Другої світової війни виїхав на Захід. У 1945 р. стає керівником правничого відділу Центрального представництва української еміграції в Німеччині. С. Витвицький був одним з ініціаторів створення об’єднання політичних і громадських сил на еміграції — Української національної ради, обирався заступником її голови, пізніше — керівником відділу закордонних справ. У1951 р. виїздить до США, продовжує політичну діяльність. Його обирають головою міжнародного «Союзу поневолених Росією народів», а у 1953 р. — головою Виконавчого органу (уряду) Української національної ради у США.
Після програшу визвольних змагань 1917—1921 рр. уряд УНР продовжував діяти на еміграції як Державний центр УНР в екзилі на чолі з президентом. Після смерті другого Президента УНР А. Лівицького його наступником у 1954 р. було обрано С. Витвицького. Маніфестуючи своє розуміння української еміграції, він зазначав: «Ми чи наші наслідники донесемо прапори Української Народної Республіки туди, звідкіль вони були винесені, де вони стануть символом української влади, обраної волею українського народу».
ПОСИЛАННЯ:
НАРОДЖЕНІ УКРАЇНОЮ. Меморіальний альманах. У 2-х т. — К.: ЄВРОІМІДЖ, 2002. — Т. 1. — С. 334—335.
