Сковорода Григорій Савович (1722, с. Чорнухи Полтавської обл. — 1794, с. Іванівка Харківської обл.) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.
Григорій Сковорода народився у сім’ї «малогрунтовного» (малоземельного) козака Сави Сковороди і Пелагеї, що походила з давнього старшинського козацького роду Шенгереїв. У 1734 р. вступив до нижчого граматичного класу Києво-Могилянської академії — фари. До грудня 1741 р. послідовно закінчив фару, інфиму, граматику і синтаксиму, поетику й риторику. На 2-му році класу філософії перервав навчання у зв’язку із зарахуванням півчим до Придворного хору імператриці Єлизавети Петрівни у Санкт-Петербурзі. У серпні 1744 р. в чині «придворного уставщика» (диригента) повернувся в Києво-Могилянську академію і невдовзі як співак церкви у складі Токайської комісії по заготівлі вин до царського двору виїхав до Угорщини. Перебуваючи на службі в Токаї, Сковорода здійснив за сприяння голови Комісії Ф. Вишневського поїздки до Відня, Пресбурга, Праги та інших міст. Особливо значимою виявилася мандрівка до Галле, тодішнього центру пієтичної філософії, знайомство з представниками якої справило істотний вплив на формування власної філософської позиції Григорія Сковороди (екзистенційно-кордоцентричної її основи). Повернувшись з-за кордону в жовтні 1750 р., працював викладачем піїтики у Переяславському колегіумі, але за нетрадиційний підхід до викладання був звільнений з посади. Його, як найкращого студента, митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії Т. Щербацький, покровитель Києво-Могилянської академії, рекомендував домашнім учителем поміщику С. Томарі в с. Каврай Переяславського полку (тепер с. Коврай Золотоніського р-ну Черкаської обл.). Тут Сковорода від 1753 до 1759 рр. з невеликою перервою навчав малолітнього сина С. Томари — Василя (пізніше щирого шанувальника свого вчителя) різних наук, розробив і вперше застосував свою оригінальну педагогічну концепцію «виховання серця». Як відзначає М. Ковалинський, «Сковорода почав більше плекати серце молодого свого вихованця і, розглядаючи природні його нахили, допомагати лиш природі у вирощуванні спрямування легким, невідчутним, а не дочасно обтяжувати його розум науками, — і вихованець прив’язався до нього внутрішньою любов’ю». У кінці 1759 р. на запрошення єпископа Бєлгородського і Оболонського Й. Миткевича Сковорода став викладачем піїтики, а згодом — грецької мови у Харківському колегіумі, де працював із перервами до 1764 р. Тут він познайомився з вихованцем Харківського колегіуму М. Ковалинським, який відтоді став його послідовником і найближчим другом на все життя, а після смерті Сковороди — першим біографом і видавцем творів. В 1764 р. Сковорода разом з Ковалинським здійснили поїздку до Києва, відвідали Києво-Печерську лавру. В 1768 р. на прохання харківського губернатора. Є. О. Щербиніна, який глибоко шанував талант і розум Сковороди, останній повернувся до викладання у Харківському колегіумі, але у 1769 р., на цей раз назавжди, покинув царину офіційної служби. Від цього моменту почався найважливіший період життя Сковороди — життя мандрівного філософа, що тривав до його смерті. Українського філософа Сковороду вважають «родоначальником» російської філософії (О. І. Введенський, О. Ф. Лосєв, М. О. Лоський, В. Ф. Ерн та ін.). Одержав статус родоначальника української класичної філософії.
