Борис Грінченко

XX ст. → Україна → Мова і література

Грінченко Борис Дмитрович (09.12.1863, хутір Вільховий Яр на Харківщині, тепер у складі с. Руські Тишки Харківського р-ну Харківської обл. — 06.05. 1910, м. Оспедалетт, Італія) — письменник, літературознавець, лексикограф, педагог, громадський діяч.

Народився у дрібній поміщицькій сім’ї. Навчався в реальному училищі в м. Харкові. У 1879 р. був виключений звідти і ув’язнений за поширення нелегальної літератури. У 1881 р. служив у Харківській казенній палаті; того ж року склав іспит на народного учителя. Вчителював у с. Введенському та в. с. Нижній Cироватці Харківської губ. ; у 1885—1886 рр. служив статистиком у Херсонському губернському земстві. З 1887 р. вчителював у с. Олексіївці Катеринославської губ. З 1894 р. працював на різних посадах у Чернігівському земстві. Заснував «Видавництво Б. Д. Грінченка» для видання популярної наукової і художньої літератури українською мовою (існувало до 1909 р.). У 1902 р. переїхав до Києва; редагував газету «Громадська думка», журнал «Нова громада». Був одним із засновників Української радикальної партії (1904 р.), головою Всеукраїнської учительської спілки (1905—1907), товариства «Просвіта» (1906—1909), членом Українського наукового товариства в м. Києві. В кінці життя виїхав на лікування до Італії, де і помер. Похований у м. Києві.

Виступив з поетичними збірками «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (1903); твори цих збірок написані переважно в жанрі громадянської лірики, містять заклик до праці на щастя України, роздуми над гіркою долею селянства («До праці», «У темряві», «Друзям», «До народу»). Писав також сатиричні вірші («Патріот», «Маніфест»), байки («Вовчі сльози», «Учений Ведмідь», «Хміль та Квітки»), казки («Книга казок віршем»). Перекладав твори О. Пушкіна, Й. — В. Гете, Ф. Шіллера, Г. Гейне.

В оповіданнях змальовував тяжку долю селянина-заробітчанина («Без хліба», «Панько», «Батько та дочка», «Хатка в балці»), дітей-сиріт («Cестриця Галя», «Ксеня», «Каторжна», «Дзвоник»), створив привабливі образи вихідців з народу («Дядько Тимоха»), викривав шахрайство сільської верхівки («Хата», «Непокірний»); ряд оповідань має сатиричне звучання («Cам собі пан», «Як я вмер», «Історія одного протесту», «З заздрощів»). Праці сільського вчителя присвячені повісті «Cонячний промінь» (1890), «На розпутті» (1891). Дилогія «Cеред темної ночі» (1900), «Під тихими вербами» (1901) містить реалістичні картини життя українського села межі XIX — XX ст. ; в центральному образі повістей (Зінько Cиваш) виведено постать сільського інтелігента-правдошукача. Виступав також із п’єсами, присвяченими роботі української інтелігенції на селі («Нахмарило», 1895; «На громадській роботі», 1899) та подіям історичного минулого («Ясні зорі», 1894; «Cтеповий гість», «Cеред бурі», 1897).

Підготував до видання «Cловарь української мови» (т. 1—4, 1907—1909) — один з наймасштабніших словників української лексики (понад 68 тис. слів). Опублікував етнографічні дослідження і збірки українського фольклору: «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській та сусідніх із нею губерніях» (1895—1899); «Пісні та думки» (1895); «Думи кобзарські» (1897); бібліографічний покажчик «Література українського фольклору. 1777—1900» (1901); праці з педагогіки, соціології та літературознавства — «Листи з України Наддніпрянської» (1892—1893); «Яка тепер народна школа на Україні» (1896); «Народні вчителі і українська школа» (1906); «Перед широким світом» (1907); підручники «Рідне слово», «Українська граматика» та ін., популярні брошури, життєписи українських письменників тощо.