Полонська-Василенко Наталія Дмитрівна (уродж. — Меньшова; 1884, Харків — 1973, м. Новий Ульм, Німеччина) — історик, авторка майже 200 наукових праць, які складають золотий фонд української історіографії в царині історії Запоріжжя та Південної України XVIII ст. Дійсний член Наукового товариства імені Т. Шевченка, академік Української Вільної академії наук у Парижі.
Дружина М. П. Василенка. Народилася в м. Харкові в сім’ї офіцера (пізнішого військового діяча доби Української революції). У 1900 р. закінчила Фундуклеївську жіночу гімназію в м. Києві; у 1905—1911 рр. навчалася на історико-філологічному відділенні київських Вищих жіночих курсів. Викладала на Вищих жіночих курсах (1910—1918 рр.), у приватній жіночій гімназії Н. Байкової (1911—1913 рр.), приватній чоловічій гімназії В. Науменка (1914—1915 рр.). З 1911 р. — член Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва, з 1912 р. — Історичного товариства Нестора-літописця, з 1913 р. — комісії відділу «Старий Київ» при Київському художньо-промисловому і науковому музеї, з 1916 р. — Таврійської ученої архівної комісії. У 1914—1915 рр. склала екстерном іспити за історико-філологічний факультет Київського університету; у 1916—1920 рр. — приват-доцент цього університету (з 1918 р. — завідувач його археологічного музею). У 1916—1917 рр. працювала в архівах м. Москви; після повернення у 1917 р. до Києва викладала на Вищих жіночих курсах А. Жекуліної, в гімназії Н. Байкової, Народному університеті, Інституті археографії, Археологічному інституті (у 1917—1921 рр. — його вчений секретар), де читала ряд курсів і спецкурсів з археології та історії України. У 1920-х рр. викладала на курсах при штабі Київської губміліції (1920—1922 рр.), в київській трудовій школі № 56 та Жіночому богословському інституті (1921 р.), Державному музично-драматичному інституті імені М. Лисенка (1922—1923 рр.), Художньому інституті (1927—1932 рр.). Працювала також у Центральному архіві давніх актів (1925—1927 рр.), у ряді комісій ВУАН, зокрема Комісії біографічного словника (1929—1930 рр.), Археографічній комісії (1930—1934 рр.). У 1934 р. звільнена з посади; до 1937 р. офіційно перебувала на пенсії. З 1937 р. — старший бібліограф Інституту економіки АН УРСР, з 1938 р. — старший науковий співробітник Інституту історії АН УРСР. З 1940 р. — доктор історичних наук, професор Київського університету. З 1941 р. (в умовах німецької окупації Києва) — директор Інституту археології ВУАН (відновленої), з 1942 р. — директор Центрального архіву давніх актів, водночас — науковий консультант Музею-архіву переходової доби історії Києва. У 1943 р. переїхала до Львова, з 1944 р. — член Львівської церковно-археологічної комісії. Того ж року емігрувала до Праги (нині — Чеська Республіка), де обрана дійсним членом Українського історично-філологічного товариства. У 1945 р. виїхала до Німеччини (с-ще Трасфельден, пізніше — м. Мюнхен), де брала участь в організації Українського вільного університету (УВУ). У 1946—1947 рр. — декан філософського факультету УВУ, водночас — професор Української богословської академії в м. Мюнхені. З 1947 р. — член Наукового товариства імені Т. Шевченка, з 1948 р. — Української вільної Академії наук (УВАН), з 1953 р. — Міжнародної Академії наук у Парижі. Померла в м. Новий Ульм (Німеччина).
З першими науковими працями виступила в 1910-і рр. — «Міське і сільське населення Давньої Русі» (1910); «Церковні старожитності Києва» (1911); «Культурно-історичний атлас. Посібник до російської історії» (1913—1914); «До питання про християнство на Русі до Володимира» (1917). У 1920-х рр. створила низку праць з археології — «Первісна археологія» (1921), історії Південної України — «З історії останніх часів Запоріжжя» (1926), «Історики Запоріжжя» (1927), «Південна Україна року 1787» (1929), «Перші кроки єврейської колонізації в Південній Україні» (1930) та ін. На еміграції досіджувала питання історії української козаччини — «Палій та Мазепа» (1949), «До історії повстання на Запоріжжі 1768 р.» (1952); «Заселення Південної України в XVIII ст.» (1960), «Запоріжжя XVIII століття та його спадщина» (1967), історіографії — «Теорія III-го Риму в Росії протягом XVIII та XIX століть» (1952), «Українська наука в Україні за совєтської доби та доля істориків» (1962), «Дві конценції історії України та Росії» (1964), історії української культури й церкви — «Братства на Україні в минулому й сучасному» (1947), «Історичні підвалини УАПЦ» (1963), біографістики — «М. П. Василенко і УВАН» (1951); «Видатні жінки України» (1969); «Олександр Петрович Оглоблин в очах сучасниці» (1970); «Академік Агатангел Юхимович Кримський» (1971) тощо. Створила двотомну синтетичну працю «Історія України» (т. 1—2, 1964; вид. 1972—1976), що являє собою результат багаторічної наукової діяльності дослідниці.
