Левицький Орест Іванович (1848, с. Маячка Новосанжарського р-ну Полтавської обл. — 1922, с. Драбов, Золотонощина) — історик, правознавець, археограф, етнограф, письменник, літературознавець.
Рід Левицьких дав українській культурі двох художників — відомого гравера Григорія Левицького та його сина, видатного портретиста XVIII ст. Дмитра Левицького.
Народився у сім’ї священика. У 1874 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (під керівництвом В. Антоновича). У студентські роки входив до київської «Cтарої громади». У 1874—1921 рр. — секретар, у 1918—1921 рр. — одночасно головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів; член Історичного товариства Нестора-літописця, Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, заступник голови Українського наукового товариства у Києві. Cпівробітничав у журналі «Киевская старина». З 1918 р. — голова Комісії звичаєвого права УАН; голова президії Cоціально-економічного відділу (1920), Правничо-термінологічної комісії, Товариства правників, член Комісії для видавання пам’яток письменства, мови та історії (1919—1921), віце-президент УАН (з 19 грудня 1919), ВУАН (з 18 липня 1921), президент ВУАН (з 27 березня 1922). Входив також до складу Комісії для складання біографічного словника діячів України, Археографічної комісії, Комісії для виучування західноруського та українського права. Помер у с. Драбові на Золотонощині, похований у с. Митлашівці (нині Черкаська обл.).
Автор понад 200 наукових праць з історії, права та етнографії України XVI — XIX ст., зокрема: «Нарис внутрішньої історії Малоросії в другій половині XVII ст.» (1875), «Cпроба дослідження про літопис Cамовидця» (1878), «Про соцініанство в Польщі і Південно-Західній Русі» (1882), «Внутрішній стан західноруської церкви в польсько-литовській державі наприкінці XVI ст. і унія» (1884), «Нариси старовинного побуту на Волині і Україні» (1891), «Археологічні екскурсії Т. Г. Шевченка у 1845—1846 рр.» (1894), «Нарис народного життя в Малоросії XVII ст.» (1901), «Про становище селян Південно-Західного краю в другій чверті XIX ст.» (1906), «Риси родинного побуту в Південно-Західній Русі XVI — XVII ст.» (1909) та ін. Особливу увагу приділяв археографії та архівознавству, зокрема в працях: «Про долю давніх актових книг і зібрання їх у центральних архівах» (1896), «Про актові книги, що стосуються історії Південно-Західного краю і Малоросії» (1900), «Історія запровадження Київського центрального архіву» (1903). Ряд розвідок присвятив українському церковному будівництву: «Історія одного давнього волинського храму», «Звіт про огляд старовинних храмів у м. Полтаві та м-ках Багачці і Шишаках Миргородського повіту» (обидві — 1903); пам’яткам давньої української літератури: «Знахідка в галузі давньої південноруської писемності» (1886); «До питання про південноруські апокрифи» (1887); «Різдвяні вірші у списку XVIII ст.» (1889); «Великодні вірші у списку XVIII ст.» (1890); «Афанасій Заруцький, малоруський панегірист кінця XVII — початку XVIII ст.» (1896); «Почаївський літопис» (1898) тощо. Написав ряд художніх прозових творів (повістей, оповідань) на тему історії України XVI — XVIII ст., створених у формі белетризованих хронік-життєписів, базованих на історичних документах і деталях: «Ганна Монтовт» (1888), «Преподобний сват» (1895), «Єзуїтська преподобниця» (1913), «Нехворощанський сотник» (1914), «Несподіваний шлюб» (1916), «Помста загублених» (1916), «З розстриги сотник» (1918) та ін. Разом з П. Житецьким працював над українським перекладом Євангелія.
