Франко Іван Якович (1856—1916) — письменник, учений, публіцист, громадський і політичний діяч.
Народився в с. Нагуєвичах Дрогобицького пов. Галичини (тепер Дрогобицького р-ну Львівської обл.) в сім’ї сільського коваля. Навчався в початковій школі в с. Ясениці-Сільній, з 1864 р. — в Головній міській школі отців-василіян у м. Дрогобичі, у 1867—1875 рр. — в Дрогобицькій гімназії. З 1875 р. — студент філософського факультету Львівського університету; тоді ж увійшов до складу студентського товариства «Академічний гурток», співробітнияав у редакції його друкованого органу — журналу «Друг». У 1877 р. заарештований за соціалістичну пропаганду (зокрема за зв’язки з М. Драгомановим). Після звільнення (у 1878 р.) — редактор журналу «Громадський друг», літературних збірників «Дзвін» і «Молот»; після їхнього закриття працював у газеті «Діло». У 1880 р., під час поїздки до Коломиї, заарештований вдруге; після звільнення з в’язниці відправлений етапом до с. Нагуєвичів, де (з перервами) жив до 1883 р. На початку 1883 р. повернувся до Львова, де співробітничав у газеті «Діло» і журналі «Зоря». Двічі (1884 і 1886 рр.) виїздив до Києва; під час останньої поїздки одружився з О. Хоружинською. З 1886 р. — співробітник, з 1887 р. — член редакційної колегії польської газети «Kurjer Lwowski», з 1888 р. — журналу «Правда». З 1889 р. — видавець «Літературно-наукової бібліотеки», видавець і редактор журналу «Товариш»; того ж року заарештований втретє. Після звільнення, з 1890 р. — один з засновників і керівників Русько-української радикальної партії; член редакційної колегії її друкованих органів — журналів «Народ» (з 1890 р.) і «Хлібороб» (з 1891 р.). У 1891 р. закінчив вищу освіту в Чернівецькому університеті; з 1892 р. працював над докторською дисертацією у Віденському університеті (під керівництвом В. Ягича), яку захистив у 1893 р. У 1894—1897 рр. — редактор журналу «Житє і слово» (видавець — О. Хоружинська); у 1897—1907 рр. — редактор «Літературно-наукового вістника». Тричі (у 1895, 1897, 1898 рр.) висувався кандидатом у депутати австрійського парламенту (не був обраний через протидію польських політичних кіл). У 1898—1908 рр. — голова філологічної секції, у 1898—1913 рр. — керівник (разом з В. Гнатюком) Етнографічної комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка (з 1904 р. — почесний член товариства). З 1908 р. перебував у стані тяжкої хвороби (контрактура рук), продовжуючи активну літературну та наукову працю. Помер і похований у м. Львові.
Автор численних поетичних збірок — «З вершин і низин» (1887, 2-е вид. — 1893), «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Із літ моєї молодості» (1914), до яких увійшли яскраві зразки його громадянської поезії («Гімн», «Каменярі», «Земле моя», «Товаришам із тюрми», «Тюремні сонети» та ін.), інтимної лірики («Чого являєшся мені…», «Ой ти, дівчино…», «Як почуєш вночі…» та ін.), поезій соціально-викривального змісту (цикли «Галицькі образки», «По селах», «До Бразилії!»), філософської лірики тощо. До соціальної тематики звернувся також у поемах «Панські жарти» (1887), «Сурка» (1890), «Похорон» (1899), до філософської — в поемах «Смерть Каїна» (1889), «Іван Вишенський» (1900); у своєму вершинному поетичному творі — поемі «Мойсей» (1905) — переосмислив біблійний сюжет в аспекті конфлікту вождя та народу. Створив також поеми-казки для дітей — «Лис Микита» (1890), «Коваль Бассім», «Абу-Касимові капці» (обидві — 1895) тощо.
У прозових творах — збірках оповідань «В поті чола» (1890), «Галицькі образки» (1897), «Полуйка і інші бориславські оповідання» (1899), повістях «Boa constrictor» (1878), «Борислав сміється» (1882) зачіпав актуальні соціальні питання. Проблемам інтелігенції присвячені романи «Для домашнього вогнища» (1892), «Основи суспільності» (1895), «Перехресні стежки» (1899—1900). Писав також історичні повісті — «Захар Беркут» (1882), «Герой поневолі» (1904), «Великий шум» (1907). Дидактичний характер мають повісті «Лель і Полель» (1887), збірка казок «Коли ще звірі говорили» (1899). Письменник активно працював у жанрі драматургії: перші п’єси — «Югурта» (1873), «Три князі на один престол» (1875) створив ще в гімназійні роки. До зрілого періоду творчості належать соціально-побутова драма «Украдене щастя» (1894), історична драма «Сон князя Святослава» (1895), комедії «Рябина» (1886), «Учитель» (1896), водевілі «Останній крейцар» (1879), «Будка ч. 27» (1893), «Майстер Чирняк» (1896) та ін. Перекладав твори численних російських письменників — О. Герцена, М. Лермонтова, М. Некрасова, О. Пушкіна, польських — А. Асника, А. Міцкевича, чеських — К. Гавлічека-Боровського, Й. Махара, Я. Неруди, західноєвропейських — Б. Б’єрнсона, Й. В. Гете (зокрема трагедію «Фауст»), Е. Золя, Дж. Мільтона, В. Шекспіра тощо.
Відзначився численними працями й статтями з літературознавства — «Варлаам та Йоасаф» — старохристиянський духовний роман» (1893), «Розбір „Наймички“ Шевченка» (1895), «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (5 тт., 1896—1910), «Із секретів поетичної творчості» (1898), «Теорія і розвій історії літератури» (1899), «Карпаторуське письменство XVII-XVIII вв.» (1900), «Південноруська література» (1904), «До історії українського вертепа XVIII в.» (1906), «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910) та ін. ; з мовознавства — «Говоримо на вовка — скажімо і за вовка» (1891), «Етимологія і фонетика в южноруській літературі» (1894), «Причинки до української ономастики» (1906), «Літературна мова і діалекти» (1907) та ін. ; з фольклористики та етнографії — «Дещо про Борислав» (1882), «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883), «Як виникають народні пісні» (1887), «Вояцька пісня» (1888), «Наші коляди» (1889), «Із уст народу» (1894—1895), «Етнологічна експедиція до Бойківщини» (1905), «Студії над українськими народними піснями» (3 тт., 1913); з історії — «Польське повстання в Галичині 1864 р.» (1884), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині», «Хмельнищина 1648—49 рр. у сучасних віршах» (обидві — 1898), «Стара Русь» (1906), «Причинки до історії України-Руси» (1912), зокрема з історії українсько-польських стосунків — «Дещо про стоунки польсько-руські» (1895), «Поляки й русини» (1897), «Нові причинки до історії польської суспільності в на Україні в XIX ст.» (1902), «Русько-польська згода і українсько-польське братання» (1906). Надзвичайно цінною є спадщина І. Франка в галузі економічних вчень — «Робітники і трудівники» (1879), «Промислові робітники в Східній Галичині й їх плата р. 1870» (1881), «Про працю» (1881), «Розмова про гроші й скарби» (1883), «Земельна власніть у Галичині» (1887), соціальної філософії — «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881—1882), «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897), «Що таке поступ?» (1903) та ін.
Творчість І. Франка являє собою один з найвизначніших етапів в історії української літератури й науки, непроминуще культурне явище національного та світового рівня: «Скрізь він визначився… своїм яскравим талантом та кипучим темпераментом, скрізь ставив рідний народ підставою своєї діяльності, добро народне — метою, розум, науку — шляхом до мети» (С. Єфремов).
