Стражеско Микола Дмитрович (29.12.1876, м. Одеса — 27.06.1952, м. Київ) — учений-медик (терапевт), кардіолог, організатор науки. Завідувач кафедри факультетської терапії.
Народився в сім’ї мирового судді (молдаванина за походженням). У 1894—1899 рр. навчався на медичному факультеті Київського університету; після його закінчення був залишений ординатором на кафедрі внутрішньої патології й спеціальної терапії. Водночас працював у терапевтичному відділенні Київської міської лікарні (під керівництвом професора В. Образцова). У 1901—1902 рр. удосконалював освіту за кордоном (Париж, Берлін). У 1902—1904 рр. продовжив роботу у Санкт-Петербурзі (Військово-медична академія, Інститут експериментальної медицини під керівництвом І. Павлова). У 1904 р. захистив докторську дисертацію в галузі фізіології травлення; того ж року повернувся до Києва і почав працювати старшим ординатором університетської клініки. У 1907—1919 рр. — професор Київського жіночого медичного інституту; водночас у 1908—1919 рр. — приват-доцент Київського університету, у 1917—1919 рр. — завідувач терапевтичним відділом Київської міської лікарні. У 1919—1922 рр. — завідувач кафедри Новоросійського університету (м. Одеса); з 1922 р. викладав у Київському медичному інституті (з 1929 р. — завідувач кафедри факультетської терапії). З 1934 р. — керівник клінічного відділення Інституту клінічної фізіології АН УСРР. З 1936 р. — директор Українського науково-дослідного інституту клінічної медицини, створеного за ініціативою М. Стражеско. Цей багатопрофільний науковий заклад став попередником сучасного НДІ кардіології, що названий ім’ям його фундатора. У роки Другої світової війни був консультантом евакуаційних шпиталів, керував науковими дослідженнями в Центральному шпиталі Радянської армії. Учений створив в Україні клінічну школу патофізіологічного напряму, яку було визнано не лише вітчизняною, а й світовою медициною. Академік трьох академій — АН УСРР (з 1934), АН СРСР (з 1943), Академії медичних наук СРСР (з 1944). Герой Соціалістичної Праці (1947). Відзначений урядовими нагородами. Помер у Києві, похований на Лук’янівському кладовищі.
У своїй науковій діяльності основну увагу приділяв експериментальному вивченню патології органів кровообігу; уперше у світі поставив (1909) прижиттєвий діагноз тромбозу судин серця, розробив учення про функціональну недостатність кровообігу, поповнив клінічну медицину відкриттям ряду симптомів і синдромів у галузі захворювання органів травлення і кровообігу тощо. Наукові праці: «Досимптомології та діагностики тромбозу вінцевих артерій серця» (1910), «Основи фізичної діагностики захворювань черевної порожнини» (1924) та ін. Уперше в СРСР під його керівництвом видано гематологічний атлас і посібник з клінічної гематології. Створив терапевтичну школу.
