Народився в селянській родині. У 1939 р. батьки переселилися в місто Сталіна (тепер Донецьк), аби уникнути примусової колективізації.
Закінчив
З березня 1963 р. — літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві зі спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав ряд
У вересні 1965 р. під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції прилюдного протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадянським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у повоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.
Роки випадкових заробітків (1965—1972) стали найщасливішими в його житті. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним і слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, великого значення набула для нього також робота в архіві.
Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. У 1966—1972 рр. — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
Пропозицію Стуса опублікувати у 1965 р. свою першу збірку віршів «Круговерть» видавництво відхилило. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, відмовилися видати і його другу збірку — «Зимові дерева». У 1970 р. ця збірка потрапила до Бельгії й була видана в Брюсселі. Того ж року поет підготував нову збірку — «Веселий цвинтар» як протест проти застою життя, абсурду дійсності. Друкувалися його переклади з Г. Гейне, Г. Лорки під псевдонімом Василь Петрик.
У відкритих листах до Спілки письменників СРСР, Центрального Комітету Компартії України, Верховної Ради УРСР Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів своїх колег. На поч.
Його звинуватили в «антирадянській агітації й пропаганді», на поч. вересня 1972 р. київський обласний суд засудив поета до 5 років позбавлення волі у таборах і 3 років заслання. Весь термін ув’язнення перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучались і знищувались, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. Після закінчення строку в концтаборі Стуса у 1977 р. вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 р. на золотих копальнях. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «… мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».
Повернувшись влітку 1979 р. до Києва, де в основному закінчив формування збірки «Палімпсести», приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини. Незважаючи на те, що його здоров’я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи формувальником у ливарному цеху на заводі, на взуттєвій фабриці. В травні 1980 р. був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.
Стусові, що перебував у концтаборі в Кучин (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною. Однак його записи у 1983 р. вдалося переправити на Захід. Табірними наглядачами знищено збірку, де було приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 р. за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у
Був похований на табірному цвинтарі у с. Борисов. Прохання родини перевезти тіло додому відхилили на тій підставі, що не закінчився термін ув’язнення.
У листопаді 1989 р. поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі селища Кучин, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.
Василь Стус добре відомий за рубежем. Його твори перекладено багатьма мовами світу. У 1978 р. поет був прийнятий почесним членом престижної міжнародної письменницької організації —
У 1991 р. Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Г. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (надрук. у 1990).
Після смерті поета в Україні видано збірки «Поезії» (1990), «Вікна в запростір», «Золота красуня», «І край мене почує» (усі — Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970—1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах, дев’яти книгах (Львів, 1994—1999; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…».
За поезіями Стуса створено численні вистави. Засновано премію імені Василя Стуса.
26 листопада 2005 р. Василь Стус посмертно удостоєний звання Герой України і ордена Держави.
