Іван Даценко

Канада → Військо

Даценко Іван Іванович (нар.29.11.1918, хутір Чернечий Яр, тепер Диканьського р-ну Полтавської обл.) — Герой Радянського Союзу, льотчик-винищувач, вождь племені ірокезів у Канаді.

Народився у бідній селянській родині. У 1937 р. закінчив Писарівщинський зооветеринарний інститут і того ж року його призвали до лав Червоної армії. В 1940 р. закінчив Чкаловську військову авіаційну школу льотчиків. З червня 1941 р. — учасник боїв Другої світової війни. Командир ланки 10-го гвардійського авіаційного полку авіації дальньої дії, гвардії старший лейтенант. Неодноразово бомбардував важливі військово-промислові об’єкти в глибокому тилу гітлерівської Німеччини. Відзначився при Сталінградській битві. На серпень 1943 р. здійснив 283 бойові вильоти.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 вересня 1943 р. за зразкове виконання завдань командування зі знищення живої сили і техніки противника і виявлені при цьому мужність і героїзм гвардії старшому лейтенанту Іванові Івановичу Даценку присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 1733).

На батьківщині його іменем назвали школу, вулицю і збиралися на увічнення пам’яті героя перейменувати його рідний хутір…

19 квітня 1944 р. літак на чолі з командиром екіпажу І. І. Даценком було збито ворожими зенітками поблизу м. Львів. Іван Даценко зумів вистрибнути з палаючої машини і, приземлившись на окупованій території, потрапив у полон, деякий час перебував через поранення у німецькому військовому госпіталі, з якого йому вдалося втекти. Незабаром відважний льотчик перейшов лінію вогню і з’явився у своїй частині. Проте однополчани, які вважали його загиблим, раділи недовго: за сталінським наказом, усі, хто побували в німецькому полоні, вважалися зрадниками. Вже наступного дня Івана заарештувала контррозвідка «СМЕРШ». Героя позбавили всіх нагород, виключили з партії і заслали етапом до Сибіру. Але дорогою до радянського концтабору він знову втік. Оголосили розшук, а коли не змогли знайти, спішно повідомили родичів, що Іван загинув… Усе це сталося за лічені дні. Після втечі з двох полонів його всюди чекав розстріл. Правдами й неправдами І. Даценко перейшов кордон і дістався аж Канади…

Ще перебуваючи у німецькому полоні в шпиталі, Іван познайомився з пораненим червоношкірим солдатом із племені ірокезів (у роки Другої світової війни призивалися до армій громадяни різних національностей). Відважний льотчик підмовляв ірокеза тікати разом із ним, але індіанець відмовився, лише попросив Івана, якщо той коли-небудь опиниться на його батьківщині, розповісти рідним про його долю. І залишив адресу… Діставшись Канади, Іван поспішив виконати обіцянку, для цього прийшов у плем’я і згодом одружився з дочкою його вождя. Вивчив чужу мову, перейняв звичаї індіанців, став вправним мисливцем, рибалкою і правою рукою старезного вождя. За мужність і відвагу заслужив шану у племені, а по смерті вождя посів його місце…

Далекого 1967 р. у Канаді проводилася Всесвітня виставка «Експо-67», на яку приїхала делегація з СРСР. Був серед її учасників і відомий танцівник Махмуд Есамбаєв, якого після концерту повезли в резервацію індіанців подивитися на їхні танці. У резервації, куди прийшов Есамбаєв, індіанці жили близько двохсот років. Назустріч йому з великого вігвама посередині селища вийшов кремезний, блакитноокий вождь, зодягнений у національний стрій, прикрашений ведмежими іклами. На голові — соколине пір’я, обличчя розмальоване. Та від своїх побратимів вождь відрізнявся кольором шкіри, яка видавала в ньому слов’янина.

Махмуд чемно привітався: «Здравствуйте!» — і не повірив, коли у відповідь почув: «Здоровенькі були! Ласкаво прошу до мого вігвама!». Ще дужче здивувався танцівник, коли після частування маїсовими коржами вождь наказав дружині-індіанці: «Жінко, неси галушки! …». Підібгавши ноги, російський танцівник і український вождь ірокезів сиділи на циновках, пили горілку, балакали, а до вігвама раз-по-раз забігали дітлахи, які щебетали українською. Згодом вождь запропонував: «Давай заспіваємо!» — і стиха затягнув «Розпрягайте, хлопці, коней…».
Махмуд Есамбаєв переповідав, що індіанське плем’я у той час налічувало близько двохсот осіб. Вони рибалили, вирощували худобу, орали землю. На прощання вождь сумно мовив до Есамбаєва: «Ех, кинув би все та й пішов би додому. На колінах би повз на рідну Вкраїну. Та не можна мені…». Тоді вождь ірокезів і зізнався, що потрапив до Канади як емігрант, одружився з дочкою вождя індіанського племені й сам згодом став вождем. Хоча родом він із Полтавщини, а звуть його Іван Даценко. Це був той самий льотчик-винищувач, якого вже давно поховали на батьківщині… До речі, ірокезьке ім’я Івана Даценка означає «той, що пройшов крізь вогонь».

Коли родичі Івана зробили запит в архів Збройних сил колишнього СРСР, їм офіційно повідомили, що після війни з військової частини, де служив Даценко, органами НКВС було вилучено особову справу льотчика, а з «Книги пам’яті» загиблих Героїв Радянського Союзу стерто його ім’я.