Зіновіїв Климентій (серед. XVII ст., Правобережна Україна — після 1712, Чернігівщина) — поет і етнограф.
Климентій Зіновіїв походив з незаможної козацької родини, рано осиротів. Певне, навчався в церковній школі, де і жив, а потім — у Києво-Могилянській академії, мешкав у бурсі. Молодим постригся у ченці, був монастирським писарем. Обходив усю Україну, збираючи пожертвування для монастиря, а також в інших монастирських справах. Жив на Закарпатті, Волині, Київщині, у Слобідській Україні, на Запорозькій Січі, бував у Польщі, Білорусі, Литві, Росії. Знав церковнослов’янську, латинську, польську, російську мови, орієнтувався у білоруській та литовській мовах. Був дуже спостережливим, допитливим, багато думав і читав, любив не тільки церковні співи (сам співав «ірмолоя»), а й народні думи та пісні, кохався в малярстві. Мав схильність до віршування. Знаючи закони силабічної версифікації, свої спостереження і роздуми виливав у поетичній формі. Багато хворів, був у якомусь «гонінні», проте дожив до похилого віку. Закінчив життя на Чернігівщині у сані ієромонаха.
Майже через 150 років після смерті Климентія в одному з чернігівських монастирів український письменник і етнограф О. Шишацький-Ілліч натрапив на збірку його творів. Рукопис не мав ні початку, ні кінця, налічував 321 сторінку (з можливих 400) і поділявся на три частини: книжку віршів, що її поет готував до друку, збірку народних прислів’їв і приказок («приповістей посполитих»), розміщених за алфавітом, і віршів, дописаних Климентієм пізніше. О. Шишацький-Ілліч передав рукопис П. Кулішу, і у 1859 р. в «Русской беседе» вийшла його розвідка: «Климентій, український віршописець часів гетьмана Мазепи». Розширену розвідку було надруковано в січневому номері журналу «Основа» за 1861 р. Вірші Климентія викликали жваве зацікавлення, на них посилалися при розв’язанні спірних питань, використовуючи як історичні свідчення очевидців. Цінність його творів також у їхній художній якості, зумовленій жвавістю образного мислення поета і органічним засвоєнням скарбів народної мови. Він продовжив демократичні традиції української літератури, які йшли від І. Вишенського, виступаючи предтечею Г. Сковороди, а далі й Т. Шевченка.
