Петро Лебединцев

XIX ст. → Україна, Росія → Духовенство

Лебединцев Петро Гаврилович (1819, с. Зелена Діброва Звенигородського пов. Київської губ., тепер село Городищенського р-ну Черкаської обл. — 16.12.1896, м. Київ) — кафедральний протоієрей Київського Софійського собору, історик, археолог і церковний діяч, викладач Київської духовної академії, редактор «Київських єпархіальних відомостей».

Представник давнього роду українського духовенства. Дід, батько і брати Петра Лебединцева були священиками.

Навчався у Богуславській та Київській духовних семінаріях, а пізніше — у Київській духовній академії, по закінченні якої у 1843 р. призначений учителем словесності Орловської духовної семінарії (Росія). Отримавши звання магістра богослов’я, він обійняв посаду професора і виконував обов’язки помічника інспектора та секретаря семінарського правління. «Родом з Малоросії, з юних літ українофіл за переконанням», — згадував про нього професор, доктор церковної історії Федір Титов.

У 1851 р. Петро Лебединцев був рукоположений на священика Преображенської церкви в м. Біла Церква і одночасно призначений законовчителем місцевої гімназії. Як писав у журналі «Киевская старина» літературознавець, етнограф, громадський і освітній діяч Володимир Науменко, «П. Г. Лебединцев ще в ті роки, коли не розкрилася в періодиці його наукова діяльність у царині рідної історії, поринув у цю галузь родиннознавства і готував себе до майбутньої праці на цій ниві». А згодом з благословіння київського митрополита Ісидора і завдяки підтримці графа Владислава Браницького Петро Лебединцев облаштував у містечку кілька громадських (недільних) шкіл.

У 1860 р. П. Г. Лебединцева перевели священиком до Подільського Успенського собору і законовчителем до Другої чоловічої гімназії у м. Київ. Відтоді триває його безперервне тридцятишестирічне київське служіння: у 1862 р. він — настоятель Києво-Преображенської церкви (Спаса на Берестові), у 1864 р. — Миколаївської церкви генерал-губернаторського відомства і, врешті-решт, у 1868 р. призначається кафедральним протоієреєм Київського Софійського собору. На цій посаді перебував до останніх днів свого життя.

7 травня 1861 р. відправив церковну службу Божу за упокій душі Тараса Шевченка.

Петро Гаврилович обіймав ще низку офіційних і громадських посад: з 1861 р. він — куратор церковнопарафіяльних шкіл Києва, редактор «Київських єпархіальних відомостей», очолив благочиння києво-подільських церков; у 1862 р. входив до складу будівельного коміте¬ ту, який займався питаннями спорудження будинку для дівочого училища духовного відомства; у 1863 р. його обирають дійсним членом Комісії давніх актів; з 1864 р призначений членом Київської духовної консисторії, а також головним розпорядником київського дівочого училища духовного відомства; протягом двох років (1864 і 1865) — член комітету з оновлення Спаської церкви, член правління Київської ду¬ ховної семінарії; обраний головою Єпархіального з’їзду, з 1874 р. — товариш (заступник) голови Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії.

Важливим досягненням Петра Лебединцева стали науково-літературні праці. Більша частина його спадщини — дослідження з історії рідної України. Серед них варто назвати твори, присвячені історії Києва та його пам’яткам. Це, насамперед, «Опис Києво-Софійського кафедрального Собору», «Києво-Михайлівський Золотоверхий монастир у його минулому і теперішньому стані», «Києво-Печерська лавра у минулому і теперішньому», «Історичні за¬ мітки про Київ». Ці праці засвідчують, що їхній автор — один із найкращих знавців історичних, науково-археологічних пам’яток Києва.

Брат Петра Гавриловича Феофан Лебединцев — засновник і перший редактор славнозвісного українознавчого журналу «Київська старовина». Редагування цього часопису стало для Петра Лебединцева найпліднішим періодом його видавничої діяльності. Він вмістив у журналі чимало своїх наукових публікацій, які є свідченням різнобічних захоплень ученого і дотепер становлять інтерес для дослідників української церкви.

Як справедливо зазначав В. Біднов, російські урядові та культурні впливи в XIX ст. були настільки сильними, що церква стала знаряддям омосковлення українського народу. І все ж попри шалений тиск державницьких інституцій, «незважаючи на постійну і системну русифікацію православної Церкви на Україні», П. Г. Лебединцев доклав зусилля, щоб зберегти український елемент у богослужінні.

Підтвердженням наукових досягнень Петра Гавриловича, його авторитету в наукових колах є обрання вченого почесним членом Історичного товариства Нестора-літописця, Київської духовної академії, Київського університету св. Володимира.

ПОСИЛАННЯ: Денисенко В. З давнього священницького роду// Український Інститут національної памяті. — Історичний календар 2009. Випуск чотирнадцятий. — С. 26; Гордиевский И. Памяти кафедрального протоиерея Петра Гавриловича Лебединского // Киевские епархиальные ведомости. — 1897. — № 5. — С. 257; Див.: Труды Киевской духовной академии. — 1897. — № 1; Науменко В. Петр Гаврилович Лебединцев // Киевская старина. — 1897, февраль. — Т. 56. — С. 333; Див.: Українська література. — 1943. — № 8—9. — С. 108—109; Біднов В. Українська церква // Українська культура. — К.: Либідь, 1993. — С. 210.