ЗАБЄЛІН Іван Євгенович /н. 1820 — п. 1908 (09); поховано?/ — рос. історик, археолог, почесний чл. петерб. АН з 1907, голова Т-ва і древностей російських (1879—88), фактичний керівник Істор. музею в Москві; в Україні досліджував скіфську могилу Чортомлик на долішньому Дніпрі (1863) та грецьку могилу Велика Близниця на Тамані (1863).
ЗАБІЛА Віктор Миколайович / крипт. — Ол-др; н. 1808, хутір Кукуріківщина, тепер Забілівщина Борзнянського р-ну Черніг. обл. — п. листопад 1869, м. Борзна тієї самої обл. ; поховано на Кукуріківщині/ — укр. поет-романтик. Навч. у Ніжин. гімназії вищих наук (1822—24), на поч. 1830-х рр. оселився в батьківському маєтку, де бували Т. Шевченко, М. Глинка, М. Штернберг; вірші З. є близькими до нар. пісень, вони поширювались переважно в списках, вперше їзх надруковано в альманасі «Ластівка» (1841). Вірші «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку» покладені М. Глинкою на музику, та «Пливе човник без весельця» стали нар. піснями.
ЗАБІЛА Надія Іванівна /н. 20. 03. 1868, м. Ковне, Каунас до 1917 — п. 20. 07. 1913, Петербург; поховано там само/ — оперна співачка (колоратурне сопрано), українка родом, дружина рос. художника М. Врубеля, солістка опер у Києві, Тифлісі. В УРЕ не представлено.
ЗАБІЛА /Забіло, УРЕ: Забелло Пармен Петрович; н. 1830, с. Монастирище, тепер Ічнянського р-ну Черніг. обл. — п. 1890 (УРЕ: 1917), Лозанна, Швейцарія; поховано там само/ — укр. скульптор, небіж поета В. М. Забіли, походив із старшинського роду на Чернігівщині. Навч. у петерб. АМ 91850—57), з 1869 — академік, до 1872 жив і працював в Італії; переважно пртретні бюсти, зокрема, мармурове погруддя Т. Шевченка в Чернігові, М. Гоголя — в Ніжині та ін. ; наприкінці свого життя переїхав до Шевйцарі.
ЗАБІЛА Петро Михайлович /н. 1580 — п. 1689; поховано?/ — укр. держ. діяч 2-ї пол. 17 ст., родоначальник роду Забіл; 1648 перейшов на бік Б. Хмельницького і став полковником борзненським (1649—55), їздив до Москви як посланець Івана Золотаренка (1654—55), прихильник Івана Виговського (1659), Генеральний суддя за Івана Виговського (1663—69), з яким 1665 їздив до Москви; за Д. Многогрішного був Генеральним обозним (1669—87), 1672 очолив змову проти гетьмана, маючи на думці дістати булаву, але її забрав Іван Самойлович. Отакої!
ЗАБІЛА Яків Платонович /н. бл. 1870 — п. після 1907; поховано?/ — укр. історик. 1890 зхакін. Київ. ун-т, цікавився укр. л-рою, обертався в укр. середовщиі; пізніше працював у Петербурзі, але завлишився палким прихильником укр. суспільно-культур. руху; в архіві департаменту поліфї знайшов третій альбом Т. Шевченка (1846—50), опис цієї знахідки зроблено в статті «Автографи й нові твори Т. Г. Шевченка», опубліковані в журн. «Україна», книга 3. В УРЕ і навіть у «Шевченківському словникові» не представлено.
ЗАБІЛИ — укр. шляхетсько-старшинський рід на Чернігівщині, що походить від Генерального обозного козацького Війська Петра З., нащадки якого посідали визначне місце в укр. політичному й культур. житті. Найвизначніші: Степан З. ; Василь З. — генерал-хорунжий (1690); Михайло З., Петрів онук — Генеральний суддя (1729—37); до цього роду належали Віктор З. та скульптор Пармен З.
ЗАБІЯКА Микола /н. 1894, с. Попівці Конотопського пов. на Чернігівщині, тепер Сумщина — 02. 07. 1917 загинув у бою проти рос. шовіністичних військ на 23 році життя, Коїв; поховано там само, могила на Лук’янівсському цвинтарі, на правій з вулиці частині за квітникарством (пд. захід), під старими білими акаціями гранітний великий надгробок з написом: «Спокійно спочивай, дорогий товар. вільний козаче! Микола Забіяка козак 2 гет. Полуботка полка, що загинув за ідею України, забитий кулями юнкерів та вольноопр. Київського гар. На 23 році життя. Цей пам’ятник зроб. товар. Полубот. полка». Орфографію оригіналу збережено/ — укр. козак революційної доби національного Полуботківського полку вільних козаків, що 1917-го змагались за незалежність України. В УРЕ, звісно, не представлено.
ЗАБЛОЦЬКИЙ-ДЕСЯТОВСЬКИЙ Павло Парфенійович /н. 15. 07. 1814, С. Мефедівка Новгород-Сіверського пов. Черніг. губ. — п 14. 07. 1882, Петербург (УРЕ: с. Кримки, тепер Шполянського р-ну Черкас. обл. ; поховаено?/ — укр. лікар, академік петерб. АН. Закін. мед. ф-т Моск. ун-ту (1835), був професором Мед. — хірургічної академії; 1869 створив першу в царській Росії сифілістичну клініку, один із засновників і перший голова т-ва в пам’ять М. І. Пирогова.
ЗАБОЛОТНИЙ Володимир Гнатович /н. 11. 11. (перша УРЕ: 11. 09. ; друга: 01. /13/. 08) 1898, с. Карень, перейменовано на с. Трублаївку, тепер у складі м. Переяслав-Хмельницького Київ. обл. — п. 02. 08. 1962, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, дільниця — праворуч від гол. алеї; надгробок з барельєфом, напис: «Заболотний Володимир Гнатович, архітектор, 1898—1962»/ — укр. архітектор, президент Академії архітектури УРСР (1945—56), дійсн. чл. Академії будівництва та архітектури СРСР з 1956. Закін. 1927 архітектурний ф-т Київ. худож. ін-ту; серед найважливіших праць — проекти планування й забудови ряду міст і робітничих селищ Донбасу й Криворіжжя.
ЗАБОЛОТНИЙ Данило Кирилович /н. 16. 12. 1866, с. Чоботарка, тепер с. Заболотне Крижопільського р-ну Вінн. обл. — п. 15. 12. 1929, Київ; поховано в с. Чоботарці, біля хати, в якій народився, там же організовано музей ім. Д. К. Заболотного, праворуч з його могилою лежить плита на могилі його дружини, лікарки Людмили Владиславівни Радецької-Заболотної, яка померла раніше за чоловіка; Київ, вул. Велика Житомирська, 28 — меморіальна таблиця з білого мармуру на фасаді будинку кол. Н. — д. ін-ту мікробіології ім. Д. К. Заболотного, напис позолочено: «Тут в 1928—1929 роках жив і працював видатний радянський вчений-мікробіолог Заболотний Данило Кирилович (1866—1929)». Урочисте відкриття таблиці відбулося 10 жовтня 1955 року. Виготовлена за проектом архітектора І. Л. Шмульсона; за рішенням ЮНЕСКО 100-річчя з дня народження З. відзначав увесь світ/ — видатний укр. мікробіолог та епідеміолог, академік АН СРСР з 1929, академік АН УРСР з 1922; у 1928—29 — її президент, засновник міжнародного Т-ва мікробіологів. Закін. фізмат ф-т Одес. ун-ту та мед. ф-т Київ. ун-ту; до 1897 працював у Києві, 1898—1919 — у Петербурзі; професор Жіночого мед. ін-ту і Військово-мед. академії, з 1919 — знову вУкраїні — Одесі й Києві; 1897—99 брав уч. в експедиції для вивчення чуми в Індії, Арабії, Манчжурії, Туркестані, на Уралі й Донщині. Автор бл. 100 наук. праць, світове значення має його дослідження чуми, він перший виявив роль польових гризунів у поширенні чуми; АН України видала вибрані праці З.
ЗАБОРОВСЬКИЙ Рафаїл /н. 1674, Галичина — п.22.10.1747, Київ; поховано там само/ — укр. церковний діяч, архімандрит Калязинського монастиря — 1723, єпарх Пскова — 15. 08. 1725, Київський архієпископ — 13. 04. 1731, мирополит — 11. 06. 1743. Навч. закін. у Моск. духовн. академії і викладав тут, потім монах у московських монастирях. Став чл. св. Синоду у 1723, а єпископом Пскова у 1725. Завдяки Ф. Прокоповичу, протеже якого він був, цариця Єлизавета повернула титул митрополита у 1743 на прохання київського кліру. Був прихильником централізації влади в Москві. Він же розпорядився ввести московські літургічні книги в Україну, виключивши всі інші. В Софійському подвір’ї Києва є так звана Брама Заборовського — шедевр українського барокко з його народною життєстверджу ючою основою. Її поставлено з боку головного входу в Софійське подвір’я, який після перепланування і забудови прилеглої території в 2-й пол. 19 ст. опинився в завулку. Брама спочатку складалася з двох приміщень — кордегардій — обабіч проїзду, від яких з фасаду збереглась арка з високим фігурним фронтоном та парними колонами, поставленими в різних планах у напівкруглих нішах. Соковитий орнамент, маски, герби Заборовського створюють суцільну килимову композицію. Яскраве блакитне тло, білі орнаменти і колони, вишуканий за рисунком фронтон вражають урочистістю і багатством. Чому так названо Браму? Ймовірно, тому що З. тоді був київським митрополитом. Архітектора фахівці чомусь не вказують.
ЗАВАДОВИЧ Роман Михайлович /н. 18. 12. 1903, с. Славна, тепер Зборівського р-ну Терноп. обл. — п. 31. 05. 1985, Чікаго, США; поховано там само/ — укр. поет. Дитинство і юність минули в селах Плісняни, Присівці, а згодом у Ремезівцях, поблизу Золочева. Навч. почав у Золочівській, а згодом у Терноп. гімназіях, з 1923 вивчав фармакологію у Відні, Австрія. Першого вірша «Святий Миколай» надруковано 1920 у львів. часописі «Світ дитини». Видав чимало книжок для дітей. З 1940 — на еміграції в сША, з 1954 входив до ред. дит. Журн. «Веселка» (США). Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
ЗАВАДОВСЬКИЙ (Завадов) Євстахій /н. 1660, Київ? — п. 1690, Львів? ; поховано?/ — укр. гравер на дереві 2-ї пол. 18 ст. Працював у Києві та Львові, був чл. львів. Ставропігійного братства, один з перших барокових граверів 80-х рр. 17 ст., створив багатофігурні композиції, використовував орнаментальні мотиви в стилі укр. бароко. Автор гравюр: «Євангеліст Матвій» (1681), «Євангеліст Іоанн» (1683), «Розп’яття з предстоячими» («Служебник», Львів, 1691), «Вседержтель на престолі» («Псалтир, Київ, 1697), „Христос з книгою“ („Служебник“, Львів, 1712), „Євангеліст Лука“ („Євангеліє“, Львів, 1744).
ЗАВАДОВСЬКИЙ Іван Іванович /н. 16. 01. 1887, Львівщина — п. 21. 04. 1932, Дніпропетровськ; поховано там само/ — укр. мовознавець і педагог. Закін. Віден. ун-т 1915, де навч. у В. Ягича. Працював викладачем у середніх навч. закладах на Львівщині й Київщині; з 1928 — професор Дніпроп. ІНО. Автор праць: «Українська мова» (1927), «Основи мовознавства» (1930, у співавторстві з Л. Булаховським).
ЗАВАДОВСЬКИЙ Петро Васильович /н. 1738, Чернігівщина — п. 1812, Петербург; поховано?/ — рос. держ. діяч українського роду. Навч. у Київ. духовн. академії, секретар Малоросійської колегії (1767), з 1774 — на рос. службі, секретар і фаворит Катерини II, одержав титул графа і великі маєтності в Україні й Білорусії; був сенатором, міністром освіти (1802—10), відіграв значну роль у відкритті Харків. ун-ту (1805) та ряду ін. навч. закладів в Україні. Сутичка З. з Радіщевим спричинилась до самогубства останнього. З. в своєму укр. маєтку Аяличі побудував палац. В УРЕ не представлено.
ЗАВАДОВСЬКІ — укр. шляхетно-старшинський рід з Чернігівщини. Яків З. був дворянином гетьмана Ів. Самойловича й стародубським полковим суддею (1703—05) та наказним полковником (1693 1704); син Якова Василь та небіж Василь — уч. походів 1730-х рр., були бунчуковими товаришами; з синів останнього, які згодом дістали графський титул. Відомими є Петро, рос. держ. діяч, і Яків, останній полоковник стародубський (1778—82) і новгород-сіверський губернатор (1794).
ЗАВАДСЬКИЙ Михайло Адамович /н. 07. 08. 1828, с. Михалківці, тепер Ярмолинецького р-ну Хмельн. обл. — п. 19. 03. 1887; там само й поховано/ — укр. композитор та муз. педагог, 1862—63 навч. у Київ. ун-ті, був учителем музики в Києві та Кам’янці-Подільському; написав понад 500 творів, деякі його твори було видано в Києві 1911, та йому судилась доля скромного вчителя музики і композитора-аматора.
ЗАВАРИХИН Василь /н. 1896 — п. 1948, Мюнхен, Німеччина; поховано там само?/ — укр. хореограф, учень Айседори Дункан, з 1921 на еміграції; виступав у багатьох операх Європи, мав всласну студію класичного балету; балетні праці на укр. теми: «Козацькі діти», «Ревуха», «Мазепіада», «Карпатська Україна» тощо. В УРЕ не представлено.
ЗАВГОРОДНІЙ Сергій Олексійович /н. 19 (УРЕ:20). 03. 1908, с. Семенівка Криничан. р-ну Дніпропетр. обл. — п. вересень 1994, Дніпропетровськ; поховано там само/ — укр. письменник. Ще юнаком змушений був заробляти собі на хліб. Працював електромотористом на з-ді в Дніпропетровську, був на комсомсольській роботі, потім робітфак, в зоотехнічному ін-ті, на філфаці в київ. ІНО, а з 1933 присвятив себе журналістиці. Брав уч. у 2-й світовій війні, після чого повністю присвятив себе л-рі Одна за одною виходили його книжки повістей, оповідань; з 1949 по 1960 очолював Дніпропетровську письменницьку організацію.
ЗАВИСНА Олена /за ін. даними — Мар’яна; н. бл. 1620 — у листопаді 1654 загинула при захисті містечка Буші, тепер с. Ямпільського р-ну Вінн. обл. ; поховано?/ — героїня Визвольної війни укр. нар. проти польс. окупантів. Під час оборони Буші в листопаді 1654, коли більшість захисників полягла в нерівному бою і поляки вдерлися у фортецю, дружина сотника Зависного підпалила пороховий льох, від вибуху якого загинуло багато ворогів. Загинула й Вона. Героїчний подвиг З. укр. письменник М. Старицький відобразив в історичній повісті «Облога Буші» та істор. драмі «Оборона Буші».
ЗАВОЙКО Кость /н. 1873, хутір Завойки біля Переяслава-Хмельницького Київ. обл. — п. березень 1947; поховано там само, могила поруч з похованнями своїх батьків/ — укр. археолог-етнограф, за фахом лісничий, писав байки; як етнограф досліджував нар. перекази про нечисту силу, писав статті про ліси та явища, з ними пов’язані. Друкувався в журн. «Костромское научное общество по изучению местного края», бо замолоду працював у тих місцях; малював карикатури, мав альбом фотообрядів, пов’язаних з покійними. В УРЕ не представлено.
ЗАГАЙКЕВИЧ Володимир /н. 1876 — п. 1949, Баварія, Німеччина; поховано там само?/ — укр. громадсько-політ. діяч, голова ряду укр. культурних і господарчих установ у Перемишлі (тепер Польща), адвокат; під Полщею виступав як оборонець у багатьох політ. процесах; 1939—44 — віце-президент Апеляційного суду в Кракові. В УРЕ не представлено.
ЗАГАРОВ Олександр Леонідович /справж. — Фессінг; н. 17. 01. 1877, Єлисаветград, тепер Кіровоград — п. 12. 11. 1941, Саратов, тепер РФ; поховано?/ — укр. актор і режисер нім. походження, засл. діяч мистецтв РРФСР з 1940. Закін. Муз. — драм. уч-ще моск. філармонічного т-ва (1898), сценічну діяльність почав у МХАТі (1898—1906), потім — актор і режисер у театрах Вільна, Риги, Москви, Петербурга; після 1917 — у театрах України; постійно працював педагогом у театральних шк. та ін-тах; після 1928 — режисер у театрах Красноярська, Коврова, Саратова.
ЗАГІРНЯ Марія (див. Грінченкова Марія).
ЗАГЛАДА Надія Борисівна /н. ? — п. ?; поховано?/ — укр. етнограф, книгознавець, авторка статті про т. з. аркущікові друки (1928), монографічного дослідження фольклору й етнографії с. Старосілля (1930), виданого як провідник по музею антропології та етнографії ім. Хв. Вовка; за часів культу особи Сталіна репресовано. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
ЗАГОРОВСЬКИЙ Микола Іванович /н. 1-а пол. 18 ст. — п. після 788; поховано?/ — укр. історик і перекладач 18 ст., капітан рос. армії. Автор «Топографічного опису Харківського намісництва», виданого 1788 у Москві; переклав рос. мовою «Американську історію» Г. Робертсона та ін.
ЗАГОРСЬКА Маланія Овдіївна /до шлюбу — Ходот; н. 1837, с. Покошичі, тепер Коропського р-ну Черніг. обл. — п. 1891 чи 1892, Чернігів; поховано?/ — укр. співачка (сопрано); муз. освіти не мала, від природи в неї був чудовий голос, виступала з концертами укр. нар. пісень у Чернігові й навколишніх селах; М. Лисенко з її голосу записав багато пісень.
ЗАГОРСЬКИЙ Вячеслав Іванович /н. 15. 11. 1899 — п. 16. 10. 1918, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, поруч з похованням матері — актриси Любові Ліницької; залізний хрест з написом: «Вячеслави Иванович Загорский, род. 15 ноября 1899 г., ум. 16 октября 1918»/ — укр. артист, з юнацтва виявив обдарованість до сцени, успішно виступав; передчасно помер від іспанки. Синова смерть тяжко вплинула на Любов Ліницьку й прискорила її втрату. В УРЕ не предтавлено.
ЗАГОРСЬКИЙ (Попадзюков; УРЕ: Подзікунов) Іван Васильович /н. 1858 (УРЕ: 1861), Харків — п. 23. 04. 1908, Одеса; поховано?/ — укр. актор. З 14 років брав уч. в аматорських виставах; 1879 — у професійній трупі, згодом працював у М. Кропивницького, М. Садовського, О. Суслова; природжений комік, сподвижник корифеїів.
ЗАГОРСЬКИЙ Іван Оникійович /н. 26. 11. 1858, м. Бобринець, тепер Кіровоград. обл. — п. 24. 08. 1904, Катеринослав, тепер Дніпропетровськ; поховано там само/ — укр. актор, на сцені з 1881; працював у М. Кропивницького, П. Саксаганського, М. Садовського; гра відзначалась глибокою продуманістю і соковитим гумором; кращі ролі: Шпак, Писар, Павло, Мартин Хандоля.
ЗАГОРСЬКИЙ Петро Андрійович /н. 20. 08. 1764, с. Понорниця, тепер смт Коропського р-ну Черніг. обл. — п. 01. 04. 1846, Петербург; поховано там само, могила на Смоленському православному цвинтарі, надгробок з написом: «Загорский Петр Андреевич, заслуженый профессор, р. 9 августа 1764, умер 20 марта 1846»; у спільній огорожі ще надгробок з написом: «Загорская Наталья Фоминична, урожденная Тихорская, р. 5 апреля 1776, ум. 25 февраля 1845»/ — рос. лікар-анатом укр. роду. Закін. Мед-хірургічне уч-ще в Петербурзі (1785), з 1799 — викладач анатомії та фізіології Петерб. мед. — хірургічної академії; основоположник рос. анатом. шк. Автор першого оригінального рос. посібника з анатомії людини (1802).
ЗАГОРСЬКИЙ Андрій Олександрович /н. 02. 12. 1886, с. Зеленьків, тепер Тальнівського р-ну Черкас. обл. — п. 30. 11. 1948, Київ; поховано там само/ — укр. філолог і педагог-методист. Закін. філол. ф-т Варшав. ун-ту; викладав укр. і рос. мови та л-ри; з 1923 — у вузах Києва. Автор ряду наук. праць
ЗАГУЛ Дмитро Юрійович /пс. — І. Майдан, Е. Тиверець, Д. Буковинець, Г. Юрась та ін. ; н. 28. 08. 1890, с. Мілієве, тепер Вижницького р-ну Чернів. обл. — 1938 (УРЕ, УЛЕ, журн. «Вітчизна» № 12 1966 і «ЛУ» засвідчують, що З. помер від паралічу серця в одному з колимських таборів улітку 1944) загинув на Далекому Сході в сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. поет, походив з бідяцької родини. Ще в початковій шк. виявив такий хист до навчання, що сільський учитель за власний кошт віддав хлопця, який рано осиротів, на навчання до Чернівецької гімназії, яку той закінчив 1912. На час перебування в гімназії і припадають перші поетичні спроби З., зокрема публікації в газ. «Буковина», 1913 у Чернівцях побачила світ перша книжечка віршів молодого поета «Мережка». Потім З. вступив на історико-філологічний ф-т Чернівец. ун-ту. Та дальший життєвий шлях поета різко зламався — імперіалістична війна, рос. війська окупували Буковину, його було взято закладником (не заручником, як часом пишуть, бо заручини бувають перед одруженням) і відправлено до Нижнього Новгорода, потім — Одеса, Київ; працював канцеляристом, приватним учителем; з 1922 перейшов на літроботу, був чл. літоб’єднання «Західна Україна». Автор зб. «На грані» (1919), «Наш день» (1923), «Мотиви» (1927) та ін. Заарештовано поета тяжко хворого, без санкції прокурора. 26 лютого 1933 уповноважений Київ. облвідділу ДПУ УРСР Бренер «знайшов, що поет… був членом контрреволюційної організації, яка ставила собі за мету повалення радянської влади шляхом збройного повстання». А 9 травня 1933 судова трійка ДПУ УРСР засудила З. на 10 років ізоляції в концтаборах. Відбував письменник покарання в Забайкаллі на залізничній станції Урульзі. Звідки 1935 написав дві заяви до ЦК КП (б) У, але ті його зойки душі лишилися без реакції. Реабілітовано ж посмертно. Відомим є З. і як критик, літературознавець, перекладав західноєвропейських поетів.
ЗАЙКЕВИЧ Анастасій Єгорович /н. 1842, м. Лубни, тепер Полтав. обл. — п. 1931; там само й поховано/ — укр. агроном, один з перших організаторів с. — г. дослідної справи в царській Росії та в Україні. Навч. у Київ. військ. шк., дістав атестат зрілості при 2-й харків. гімназії. Закін. фізмат ф-т Новорос. ун-ту в Одесі (1870), вивчав с. — г. в Петрограді й за кордоном, з 1877 — приват-доцент, з 1884 — професор; наук. спадщина включає питання фізіології рослин, агрохімії, агротехніки, селекції, тваринництва, бджільництва та ін. ; один з організаторів Харків. селекційної станції, Лубен. дослідної станції лікарських рослин, Полтав. і Солоницького дослідних полів.
ЗАЙЦЕВ Іван Кіндратович /н. 1805, с. Архангельське, тепер Городищенського р-ну Пенз. обл. РФ — п. 23. 12. 1890, Полтава; поховано там само/ — укр. художник, 1824—27 навч. в Арзамас. худож. шк. О. Ступіна, пізніше — в петерб. АМ (1831—37); по майстерні Ширяєва знав Т. Шевченка, з 1848 жив у Полтаві, викладав малювання в тамтешньому Кадет. корпусі до 1885, перший учитель укр. художника М. Ярошенка; відомим є переважно як портретист.
ЗАЙЦЕВ Павло Іванович /пс. і крипт. — Лука Гарбузов, Слободський, П. З., Л. Грабуздов, Лука Грабуздович; н. 23. 09. 1886, Суми — п. 02. 09. 1965, ФРН; поховано там само/ — укр. літературознавець, шевченкознавець, політ. діяч, чл. Центральної Ради, нач. канцелярії генерального секретаріату освіти (1917), директор департаменту загальних справ мін-ва освіти (1918), нач. культосвітнього відділу Армії УНР, дійсн. чл. НТШ. Закін. 1909 юр., 1913 — історико-філол. ф-ти Петерб. ун-ту, 1915—17 викладав укр. л-ру на нелегальних укр. університетських курсах у Петербурзі, редагував журн. «Наше минуле» (1918—19) і «Записки історико-філологічного відділу УАН» (т. I, 1919), 1921 емігрував. Викладав у Варшав. ун-ті, працював в Укр. наук. ін-ті (Варшава), з 1941 — професор Укр. вільного ун-ту в Мюнхені, згодом жив у Канаді і США. Друкувався з 1912, 1913—16 розшукав та опублікував чимало автографів і листів Т. Шевченка, в статті «Російські поеми Т. Г. Шевченка» (1913) вперше встановив точний текст поем «Слепая» і «Тризна», 1914 підготував і видав у Петербурзі «Кобзар», застосувавши т. з. альбомний принцип побудови видання — за прижиттєвими друкованими й рукописними зб. поета, здійснив текстологічну підготовку та розробку наук. апарату 16-томного видання творів Т. Г. Шевченка (1934—39, Варшава); не вийшов 5-й том, що містив твори 1857—61. Автор біограф. розвідки «Перше кохання Т. Шевченка» (1914), «Шевченко і поляки» (1934, польс. мовою); підсумковою стала праця «Життя Тараса Шевченка» (1955, англ. мовою, вид. 1988 у Торонто, переклад Ю. Луцького). Писав рецензії на шевченкознавчі праці М. Сумцова; З. належать «Фрагменти спогадів шевченкознавця», мемуари «З фільму спогадів» (1950). Написав монографію «Український романтизм у літературі й побуті» (не збереглася). В УРЕ не представлено. В УЛЕ вже є!
ЗАЙЧЕНКО Олександр /н. 1875 — п. 1934; поховано?/ — укр. актор побутового театру братів Тобілевичів; на сцені з 1893, з успіхом дублював увесь репертуар П. Саксаганського, з 1907 кілька років був антрепренером театру П. Саксаганського. В УРЕ не представлено.
ЗАКЛИНСЬКИЙ Богдан Романович /пс. і крипт. — З-ий Богдан, Романченко Данило, Дуб, Богданко, Б. З. та ін. ; н. 09. 08. 1886, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ — п. 12. 04. 1946, Львів; поховано там само/ — укр. публіцист і фольклорист, син Романа Гнатовича, брат Корнила Романовича та Ростислава Романовича Заклинських. Закін. 1910 Станіславську учит. семінарію; вчителював по селах Галичини, Закарпаття, співпрацював з жерн. «Дзвінок», газ. «Учительське слово»; з 1944 працював у львів. відділенні Ін-ту мистецтва, фольклору та етнографії АН УРСР. Автор ряду шкільних підручників, брошур, оповідань, статей на пед., літ., істор. і культурно-громад. тематику. Підтримував дружні стосунки з І. Франком, В. Стефаником, Марійкою Підгірянкою, листувався з М. Ірчаном, Христею Алчевською Уляною Кравченко та ін. В УРЕ не представлено. В УЛЕ є.
ЗАКЛИНСЬКИЙ Корнило Гнатович /крипт. — З. К. З. ; н. 13. 06. 1857, с. Маріампіль, тепер Маринопіль Галицького р-ну Івано-Фр. обл. — п. 13. 02. 1884, Львів; поховано там само/ — укр. історик і фольклорист, брат Романа Гнатовича і Леоніда Гнатовича З. Закін. Львів. ун-т, працював у львів. академіч. гімназії, друкуватися почав у журн. «Зоря», «Правда», «Весна» (Коломия), ін. періодичних виданнях. Автор статей про Б. Хмельницького, з історії Запорізької Січі тощо; записував галицький фольклор, писав оповідання. В УРЕ не представлено. В УЛЕ вже є.
ЗАКЛИНСЬКИЙ Корнило Романович /н. 01. 08. 1889, Львів — п. 01. 04. 1966, Прага, Чехія; поховано там само/ — укр. літературознавець у Чехії, син Романа Гнатовича, брат Богдана Романовича та Ростислава Романовича Заклинських. Навч. у Віден., Львів і Чернівец. ун-тах; 1920—38 — викладач Берегівської гімназії, з 1939 жив у Празі, досліджував усну укр. нар. творчість і літ. процес на Закарпатті 18—19 ст. Видав зб. «Народні оповідання про давнину» (1925). Автор статей про В. Довговича, Г. Тарковича, А. Вальковського, В. Ляховича, О. Шолтес, М. Врубеля та ін. діячів культури Закарпаття. Залишився архів, що тепер опрацьовується. В УРЕ не представлено. В УЛЕ вже є.
ЗАКЛИНСЬКИЙ Леонід Гнатович /н. 1850, с. Маріампіль, тепер Маринопіль Галицького р-ну Івано-Фр. обл. — п. 09. 04. 1890, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ; поховано там само/ — укр. культурно-політ. діяч, один з ідеологів «народовців», брат Корнила Гнатовича та Романа Гнатовича З., походив з родини священика. Навчаючись у Станіславській гімназії, керував 1869—71 таємною учнівською громадою, що видавала рукописну газ. «Зірка», яку редагував разом з О. Терлецьким та В. Навроцьким. З ініціативи З. та О. Терлецького 1867 у Коломиї видано зб. до 6-х роковин смерті Т. Шевченка; навч. з 1874 у Львів. ун-ті, товаришував з І. Франком, брав уч. у діяльності т-ва «Дружній лихвар», 1876 став головою «Академического кружка», редагував журн. «Друг». За зв’язки з С. Подолинським та М. Драгомановим, пропаганду соц. ідей, поширення рев. л-ри, у т. ч. Празького видання «Кобзаря» 1876, З. разом з І. Франком було ув’язнено на три місяці, йому відмовлено в посаді вчителя. В УРЕ не представлено. Зате в УЛЕ вже є.
ЗАКЛИНСЬКИЙ Роман Гнатович /крипт. — Р. З., Н. Н., Ром. З. ; н. 08. 04. 1853, с. Маріампіль, тепер Маринопіль Галицького р-ну Івано-Фр. обл. — п. 20. 03. 1931, с. Тростянець, тепер Яворів. р-ну Львів. обл. ; поховано там само/ — укр. літературознавець, історик і етнограф, брат Корнила Романовича та Леоніда Гнатовича, батько Богдана Романовича, Корнила Романовича, Ростислава Романовича Заклинських. Закін. 1885 Львів. ун-т, викладав 1891—1912 у Станіславській гімназії; науково-літ. діяльність почав у 70-х рр., друкувався у виданнях «Просвіти», активним діячем якої був, у газ. «Газета школьна», «Школьна часопись», «Учитель», «Батьківщина», «Діло», журн. «Зоря» та ін. Автор багатьох статей, був знайомий з Ю. Федьковичем, І. Франком, М. Павликом, О. Маковеєм, Б. Грінченком, І. Нечуєм-Левицьким, листувався з ними. В УРЕ не представлено. В УЛЕ є.
ЗАКЛИНСЬКИЙ Ростислав Романович /пс. і крипт. — Славко З., В’юн, Юн В., Р. З. та ін. ; н. 20. 10. 1887, Станіслав, тепер Івано-Франківськ — п. 18. 09. 1974, Львів; поховано там само/ — укр. літературознавець і письменник, доктор права з 1918, син Романа Гнатовича, брат Богдана Романовича та Корнила Романовича Заклинських. Закін. 1913 юр. ф-т Віден. ун-ту, 1941 — географічний ф-т Самарканд. учит. ін-ту; заарештовано сталіністами (УЛЕ про це не згадує) 1933, пас у Караганді (Казахстан) отару 1936, працював у газ. «Громадський голос» (з 1910), потім у б-ці НТШ, 1913—18 редагував журн. «Шляхи», 1919 — газ. «Народ», 1920 — «Галицький комуніст»; уч. громадян. Війни в Україні, 1921—26 викладав у Кам’янець-Подільському ІНО, з 1916 — у київ. вузах, був директором Київ. істор. музею, належав до групи письменників «Західна Україна», 1930—33 — ст. наук. працівник Ін-ту ім. Т. Шевченка (Харків) і одночасно директором Музею Т. Г. Шевченка при Ін-ті. Після звільнення з-під арешту 1948—5 — учителював у селах Івано-Франківщини, а з 1957 — у Львові. В УРЕ не представлено.
ЗАКОВОРОТ Петро Антонович /н. 1871, с. Куп’єваха-Гута Харків. губ. — п. 05. 03. 1951; поховано?/ — укр. спортсмен-фехтувальник, засл. майстер спорту з 1945, один з основоположників рад. шк. фехтування; селян. походження, 1899 і 1900 здобув золоті медалі на міжнар. змаганнях на першість світу, 1935, коли мав 64 роки, стає переможцем чепіонату України; підготував багато фехтувальників і тренерів. А в УРЕ не представлено.
ЗАКРЕВСЬКА Ганна /уроджена — Сіренко; н. 1890 — п. після 1950-х рр., США; поховано?/ — укр. геолог. 1927—41 працювала в Геолог. ін-ті АН України керівником Геол. музею, професором вищих шкіл Києва. 1936—41 — керівник кафедри геології в Пед. ін-ті; наук. праці з палеонтології Полісся, геології нафти тощо; перша жінка-українка професор і доктор геол. наук; з 1950 — у США. В УРЕ не представлено.
ЗАКРЕВСЬКА Ганна Іванівна /н. 1822 — п. 1857; поховано?/ — дружина П. Закревського й кохана Т. Шевченка, з якої він 1843 намалював олійного портрета. Шевченко познайомився з нею 29 або 30 квітня 1843 у с. Мойсівці в Т. Волховської. Він бував у Закревських у Березовій Рудці. З натяків у спогадах О. Афанасьєва-Чужбинського довідуємося, що Шевченко покохав «Ганну вродливую» (так поет назвав її у листі до В. Закревського 10. 11. 1843. Теплі спогади про З. поет проніс через усе життя. 1848 на засланні присвятив їй вірша «Г. З.» («Немає гірше, як в неволі»), в якому з щирим захопленням звертався до З. («Ніколи Ти не здавалася мені Такою гарно-молодою І прехорошою такою Так, як тепер на чужині, та щн в неволі». З ім’ям З. пов’язано також поезію «Якби зустрілися ми знову». Кажуть, що Шевченко присвятив З. і поему «Сліпий».
ЗАКРЕВСЬКА Софія Олексіївна (н. 1769, за ін. даними 1797, с. Березова Рудка, тепер Пирятинського р-ну Полтав. обл. — п. після 1865; поховано?/ — російськомовна українська письменниця, творчість якої відзначав навіть такий українофоб, як шалений В. Бєлінський. Знайома Т. Шевченка, сестра П. Закревського та В. Закревського. Познайомилися з Шевченком улітку 1843 в Мойсівці і зустручалися з ним, коли поет відвідував Березову Рудку.
ЗАКРЕВСЬКИЙ Андрій Йосипович /н. 1724, Україна — п. 1804, Петербург; поховано?/ — укр. громад. і культур. діяч, походив з козацько-старшинського роду Закревських (родоначальником був Йосип З.); Андрій З. був директором петерб. АМ (1783) і головою Мед. колегії (1789) у Петербурзі. В УРЕ не представлено.
ЗАКРЕВСЬКИЙ Гнат Платонович /н. 1839, Полтавщина? — п. 09. 03. 1906, Каїр, Єгипет; поховано?/ — юрист, сенатор, публіцист укр. роду, походив з дворян Прилуц. пов., син полковника гвардії рос. царських військ. Закін. шк. правників, 1861 служив у мін-ві юстиції 37 років; 1895 — обер-прокурор 1-го департаменту рос. Сенату; через 4 роки звільнено зі служби за викривальні статті в закордонних виданнях про реакційний рос. уряд; дістав найменшу пенсію (1143 руб.) — єдиний випадок для сенатора; залишив юр. праці і якимось чином опинився в Єгипті. В УРЕ не представлено.
ЗАКРЕВСЬКИЙ Микола Васильович /пс. — М. Шагінян; н. 09. 06. 1805, Київ — п. 29. 07. 1871, Москва; поховано там само/ — укр. історик, письменник, археолог, етнограф, походив з полтав. дворян; батько жив у Києві; 1811 у Києві трапилась нечувана пожежа, згоріло все майно З., батько помер; з 1820 З. навч. у гімназії, жив з репетиторства, годував матір, у травні 1825 залишив гімназію, поїхав у Петербург шукати служби, але 1828 повернувся до Києва, знову вступив до гімназії, дістав атестата і вступив до Дерптського (Тартуського) ун-ту, але не скінчив через матеріальні нестатки й став учителювати в Ревелі (Таллін); 23. 09. 1847 вийшов у відставку з пенсією в 95 руб., жив у Москві з приватних лекцій; через 3 роки повернувсь до Ревеля, придбав будинок, а коли померла дружина, продав і повернувсь у Москву, де й помер; 1856 написав «Очерк истории гор. Киева» (950 стор.), через 10 років цей твір видає Моск. археологічне т-во під назвою «Спасение Киева». Тепер ця книга — велика бібліографічна рідкість (раритет), там дуже багато фактичного матеріалу; з 1840 З. став збирати укр. нар. пісні й прислів’я, складав докладний словник ідіомів і все це видав під назвою «Старосвітський бандуриства» (1860—61), словник відіграв значну роль в розвиткові укр. лексикографії; а 1900 у Москві було знайдено приміриник цього твору, підготовленого автором для перевидання з великими доповненнями; словник цей має понад 11 тис. слів… А от де він тепер? УЛЕ про це зовсім мовчить. З. з великим темпераментом боронив права укр. нар. на л-ру рідною мовою.
ЗАКРЕВСЬКІ — козацько-старшинський рід, походив від Йосипа З., генерального бунчужного (1762), генерального обозного (у відставці), одруженого з сестрою гетьмана Кирила Розумовського; Йосипів син Андрій (1724—1804) був директором петерб. АМ (1783) і головою Мед. колегії в Петербурзі (1789); ін. з відомих З.: брати Віктор, Миихайло і Платон (помер 1882), правнуки генерального обозного, землевласники Пирятинського пов. на Полтавщині, були чл. т. з. «Общества мочемордия», приятелі Т. Шевченка і Якова де-Бальмонта, уславилися своєю поступовістю; з цього роду походив юрист Гнат З. та історик-етнограф Микола З. і всі відомі представники цього помітного в Україні роду (див. попередні персоналії).
ЗАЛАТА Федір Дмитрович /н. 21. 08. 1914, с. Різдвяне, тепер смт Сиваське Новотроїцького р-ну Херсон. обл. — п. 22. 12. 1993, Дніпропетровськ; поховано там само/ — російськомовний письменник, котрий народився, виріс і жив в Україні.
ЗАЛЕНСЬКИЙ Володимир Володимирович /н. 07. 02. 1847, с. Шахворостівка, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл. — п.21. 10. 1918, Петроград (УРЕ: Севастополь); поховано?/ — укр. зоолог та ембріолог. Закін. Харків. ун-т 1867, з 1871 — професор Казан., з 1882 — Новорос. в Одесі ун-тів; з 1897 — директор Зоолог. музею в Петербурзі. Працював у галузі порівняльної ембріології, вивчав зародковий розвиток безхребетних хордових, а також анатомію хребетних тварин.
ЗАЛЕСЬКИЙ Вячеслав Костянтинович /н. 03. 09. 1871, Харків — п. 10. 11. 1936; там само й поховано/ — укр. фізіолог і біохімік рослин, чл. — кор. АН України з 1925, засл. діяч наук України з 1935. Закін. Харків. ун-т 1893, учень В. І. Палладіна, з 1903 — професор Харків. ун-ту, з численних праць у галузі біохімії найважливішими є — про умови утворення білкових речовин у рослинах (1900).
ЗАЛЕСЬКИЙ Кость /н. 2-а пол. 19 ст. — п. 1920; поховано?/ — укр. географ-ботанік, дослідник степів сх. України, одна з ковил носить його ім’я, а одну він визначив. В УРЕ ж не представлено.
ЗАЛЕСЬКИЙ Микола /н. 1835 — п. 1893, Харків; поховано?/ — укр. фармаколог, професор Харків. ун-ту; опублікував низку наук. праць. В УРЕ не представлено.
ЗАЛЕСЬКИЙ Степан /н. 1915, Галичина — п. після 1950-х рр., Австралія; поховано?/ — укр. драм. актор Львів. оперного театру (1941—44) і театру-студії Йосипа Гірняка (1946—50) на еміграції; головні ролі: Хлєстаков, Роман Птах; у 50-х рр. в Австралії. В УРЕ не представлено.
ЗАЛЄСЬКИЙ Вацлав-Міхал /пс. — Вацлав з Олеська; н. 18. 09. 1799, м. Олеськ, тепер Львів. обл. — п. 24. 02. 1849, Відень, Австрія; поховано там само/ — польс. фольклорист, пиьменник. Закін. Львів. ун-т, видав у Львові зб. «Пісні польські й руські галицького люду» (т. 1—2, 1833, латин. шрифтом). У зб. вміщено розвідку З. про пісні Галичинми, тексти пісень (в основному укр. ?), а також їхні мелодії, інструментовано К. Ліпінським. Зб. добре знали М. Гоголь, М. Максимович, високо цінував її І. Франко.
ЗАЛЄСЬКИЙ Юзеф-Богдан /н. 14. 02. 1802, с. Багатирка, тепер Ставищенського р-ну Київ. обл. — п. 31. 03. 1886, Вільпре, поблизу Парижа, Франція; поховано там само/ — польс. поет, представник т. з. укр. шк. в польс. л-рі; брав уч. у повстанні 1830—31, після поразки емігрував за кордон; його твори пов’язані з укр. фольклором. Багато віршів покладено на музику.
ЗАЛИВЧИЙ Андрій Іванович /н. 14. 10. 1892, с. Млини, тепер Гадяцького р-ну Полтав. обл. — 13. 12. 1918 загинув при повстанні проти гетьмана Скоропадського й німців, Чернігів; поховано там само, могила на цвинтарі, надгробок з написом: «Революція береже пам’ять своїх кращих бійців. Андрій Заливчий підняв прапор у Чернігові революційного повстання за Радянську владу й загинув у бої з гетьманцями на вулицях м. Чернігова 13 грудня 1918»/ — укр. письменник, політ діяч Визвольних змагань; 1917 — чл. Центральної Ради від Укр. партії соціалістів-революціонерів, один з творців фракції «лівобережців» УПСР, з якої пішла боротьбистська партія (ці дані УРЕ замовчує); посмертно вийшла зб. автобіографічний новел «З літ дитинства». За царату було заслано у Тургайський край (1915), після повернення 1917 працював у м. Зінькові Полтав губ.
ЗАЛІЗНЯК Володимир /н. 1895, Крим — після 1930-х рр. загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. хімік-інженер, брат Миколи З. ; 1924, як і багато обдурених совєцькою пропагандою, повернувся з еміграції в УРСР, викладав у Київ. ІНО, співробітник хім. секції Ін-ту наукової укр. мови ВУАН; у 30-х рр. заарештовано, дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.
ЗАЛІЗНЯК (Желізняк) Максим Федорович /н. поч. 40-х рр. 18 ст., с. Івківці, поблизу Медведівки, тепер Чигиринського р-ну Черкас. обл. — п. після 1770, на засланні в Сибіру? ; поховано?/ — запорізький козак, один з керівників нар. повстання проти польс. загарбників і феодального гніту на Правобережній Україні 1768, відомого під назвою Коліївщина; походив з селян, 13-річним хлопцем пішов на Запоріжжя й пробув там 14 років, восени 1764 з’явився у вигляді монастирського послушника спершу в Жаботинському, а потім у Мотронівському монастирях; у травні 1768 підняв повстання проти поляків, разом з І. Гонтою захопив Умань, проголосився гетьманом і почав організацію краю на козацький лад; у кінці червня 1768 московський генерал Кречетников по-зрадницькому захопив З. майже з усіма видатними старшинами; З. заслали на довічну кару в Нерчинськ (Забайкалля), де він і помер. Роль З. як керівника Визвольної боротьби укр. нар. мас яскраво відбито в усній нар. творчості, опівано Т. Шевченком, відтворено в істор. працях, л-рі. Цей приклад мусить стати суворою пересторогою для багатьох, що були і будуть поколінь.
ЗАЛІЗНЯК Микола /н. 1888, Крим — 1950 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. громадсько-політ. діяч, публіцист, один з перших укр. соціал-революціонерів, брат Володимира З. ; за діяльність серед студентства Києва було заарештовано, 1907 утік з в’язниці й переїхав до Львова, де брав уч. у студ. житті; під час 1-ї світової війни вів публіцистичну й видавничу діяльність у Відні; під час 2-ї світової війни був теж у Відні. А 1945 НКВД його там заарештувало й вивезло в СССР, де засуджено на 15 років ув’язнення. Є в нього переклади, статті, спогади тощо. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
ЗАЛІЗНЯК Олена /уроджена — Охрімович; н. 1886 — п. після 1950 — рр., Канада; поховано?/ — укр. громадсько-політ. діячка, дружина Миколи З., чл. проводу студент. і жін. орг-цій Львова до 1-ї світової війни; 1926—39 — директор фахової шк. кооперативу «Труд» у Львові; 1957 — голова Світової федерації укр. жін. орг-цій; 3 1950-х рр. на еміграції в Канаді. В УРЕ не представлено.
ЗАЛІЗО Йов /до схими — Іван; н. 1551, Галицьке Покуття — п. 1651, Почаївський монастир; поховано там само?/ — укр. церк. діяч, ігумен Дубенського, згодом Почаївського монастирів; обороняв православіє від унії, запровадив суворий чернечий лад (студентський статут, поєднуючи церковно-адміністративну та освітню діяльність: писання книг, проповідей з подвижницьким аскетичним життям); набув великої популярності його кант «Ой, зійшла зоря»; життя З. описав чернець Досифей, надруковано в Почаєві 1791. В УРЕ не представлено.
ЗАЛОЗЕЦЬКИЙ Василь Дмитрович /пс. і крипт. — Василій З., Панько из Галичанова, Савчишин Федько, В. Д. З. ; н.07. 02. 1833, с. Погорілівка, тепер Заставнівського р-ну Чернів. обл. — п. 02. 02. 1915, с. Гірне, тепер Стрийського р-ну Львів. обл. ; поховано там само/ — укр. письменник «москвофільського» напрямку. Писав язичієм.
ЗАЛОЗЕЦЬКИЙ Володимир Романович /н. 1896 — п. після 1950-х рр., Відень, Австрія; поховано?/ — укр. історик мистецтва, викладач вищих шк. Праги, Берліна, Відня; з 1947 — професор Віденського ун-ту, дійсн. чл. НТШ; опублікував значну кількість праць нім. мовою. В УРЕ не представлено.
ЗАЛОЗЕЦЬКИЙ-СПАС Володимир-Сергій /н. 1884, Буковина — п. після 1950-х рр., Відень, Австрія? ; поховано?/ — укр. політ. і культур. діяч на Буковині, мистецтвознавець, засновник і голова Укр. нац. партії в Румунії, 1940 — голова Укр. нац. громади в Румунії, заснував і був головою Укр. краєзнавчого музею в Чернівцях (1927—40); у 50-х рр. на еміграції у Відні мав ляльковий театр, опублікував розмаїті праці. В УРЕ не представлено, а тим паче — в УЛЕ.
ЗАЛОЗЕЦЬКИЙ-СПАС Роман Васильович /н. 1861 — п. 06. 10. 1918, Відень, Австрія; поховано?/ — укр. технолог. Навч. у Львові, Відні, Цюріху; професор Львів. політехніки, дійсн. чл. НТШ, громадський і господарський діяч; з 1914 — радник мін-ва публічних робіт у Відні; праці з технології (зокрема, з нафти), статті на економічні теми. Син відомого галицького письменника «москвофільського» напрямку Василя Дмитровича З. ; був головою укр. т-ва «Сільський господар». В УРЕ не представлено.
ЗАЛОЗНИЙ Петро Федорович /пс. і крипт. — Петрусь З., З-й, П., Явір Петро, Федоренко П., П. З. та ін. ; н. 20. 12. 1865, с. Рашівка, тепер Гадяцького р-ну Полтав. обл. — п. 08. 04. 1921; там само й поховано/ — укр. письменник, філолог. Походив з селян. родини. Закін. 1889 історико-філол. ф-т Київ. ун-ту, вчителював у земських шк., був чиновником, упорядник однієї з перших граматик укр. мови після революції 1905 в Україні; писав вірші, перекладав з М. Лермонтова. Друкувався в журн. «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», антологіях «Акорди», «Українська муза», декламаторі «Розвага» тощо. 1887 у Києві видано зб. поезій «Русалочка». Автор водевілю «На досвітках», оповідань тощо.
ЗАЛУЦЬКИЙ Василь /справж. — Орбець; н. 1895, Покуття — п. після 1950-х рр., Канада; поховано там само?/ — укр. художник і скульптор; 1915—40 працював у Білій Церкві, Києві, Харкові, Москві; робив мистецьке оформлення журналів, плакатів, ілюстрував книжки, малював театральні декорації; з 1950 — на еміграції в Канаді, працював там переважно в церковному мистецтві. В УРЕ не представлено.
ЗАЛУЦЬКИЙ Іван /н. 1831, Галичина — п. 1909; там само й поховано?/ — укр. церк., суспільно-політ. діяч, філантроп-меценат, священик; записав усе своє майно на різні укр. організації та установи в Галичині. В УРЕ не представлено.
ЗАМИРАЙЛО Віктор Дмитрович /н. 23. 11. 1868, Черкаси — п. 02. 09. 1939, Петродворець Ленінград. обл. ; поховано там само/ — укр. графік і декоратор, професор АМ в Ленінграді (1925—29). Закін. Київ. малювальну шк. (1881—84), навч. у М. Врубеля, 1885—90 брав уч. у розписах Володимирського собору в Києві; працював і в галузі театрального й декоративного мистецтва, брав уч. у реставрації фресок Кирилівської церкви в Києві, з 1896 жив і працював у Петербурзі.
ЗАМИЧКОВСЬКИЙ Іван Едуардович /н.08. 01. 1869, Київ — п. 15. 07. 1931; там само й поховано, могила на Новобайковому цвинтарі, поруч з могилою акад. О. Білецького; в спільній огорожі чотири поховання, надгробків немає, на таблиці напис: «Замычковский Иван Эдуардович, заслуженный артист УССР 1869—1931, Замычковская Агафья Николаевна, артистка, 1837—1942; Калашников Иван тимофеевич 1855—1932; Калашникова Елена Эдуардовна 1864—1944»/ — укр. актор, засл. артист України з 1926; на сцені з 1887, у 1896 очолив Т-во акторів та аматорів з робітників при з-ді «Арсенал», з кінця 1890-х рр. по 1917 — в укр. трупах Ю. Сагайдачного, Д. Гайдамаки, Т. Колесникова та ін. ; 1918—25 — в Укр. драм. театрі в Києві, з 1925—31 — в Одесі; творчість З. насичена гумором; знімався в кіно.
ЗАМОРА Федір /н. 23. 05. 1885, с. Могильниця, тепер с. Трудове Теребовлянського р-ну Терноп. обл. — п.19.08. 1961, Львів; поховано там само/ — укр. математик, чл. НТШ. Закін. Віден. (1907) та Львів. (1912) ун-ти, працював учит. Терноп. гімназії (1922—24), професором Львів. (1939—50) та Ужгород. ун-тів. Наук. праці з теорії множин, математичної логіки, істор. математики, теорії імовірностей, математичної статистики, теорії функцій дійсної змінної. В УРЕ не представлено.
ЗАНЬКОВЕЦЬКА Марія Костянтинівна /справж. — Адасовська; н. 03. 08. 1860 (цю саму версію подають: перша УРЕ і «Радянська енциклопедія Радянської України», 1970, т. 2, стор. 182; натомість друга УРЕ: 23. 07. /04.08/ 1854, цих же дат дотримує і «Шевченківський совник», т.1, стор.230), с. Заньки, тепер Ніжинського р-ну Черніг. обл. — п. 04. 10. 1934, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, поруч з могилою М. Садовського, праворуч по гол. алеї, недалеко від входу; надгробок сірого граніту, скульптурний портрет артистки, талановито виконано Ю. І. Білостоцьким, напис: «М. К. Заньковецька 1860—1934» (як бачимо, рік народження «1860», а не «1854», і на надгробкові, то де ж істина?), могила в живих квітах; Київ, вул. Червоноармійська, 121, меморіальна таблиця з білого мармуру на фасаді будинку-флігеля, де міститься меморіальна квартира-музей М. К. Заньковецької (філіал Держ. музею театрального, музичного і кіномистецтва УРСР); напис позолочено: «В цьому будинку в 1918 1934 роках жила корифей українського театру, народна артистка УРСР М. К. Заньковецька». Урочисте відкриття таблиці відбулося 5 жовтня 1953 в 19-і роковини смерті великої актриси; виготовлена за проектом архітектора Гріншпуна; на будинку з вулиці в 1957 встановлено анатоційну мармурову таблицю, з якої можна дізнатись, що тут жила М. К. Заньковецька; 1967 у с. Заньки урочисто відкрито музей М. К. Заньковецької, де зібрано багато цікавих експонатів/ — укр. драм. артистка, громад. діячка, одна з основоположників укр. проф. театру, нар. артистка України з 1922. Виховувалась у приватному пансіоні Осовської в Чернігові. Навч. у консеваторії в Гельсінкі; за порадою М. Садовського вступила до першого укр. проф. театру М. Кропивницького; перший виступ відбувся 27. 10. 1882; З. стала провідною актрисою кращих укр. театральних труп, її як артистку характеризували: надзвичайна спостережливість, чітка уява, досконале й легке перевтілення, почуття міри й передусім природність і щирість; З. прирівнювали до світових актрис: Е. Дузе, Сари Бернар, П. Стрепетової, В. Комісаржевської тощо. Кажуть, що після якогось спектаклю з її участю, на якому був присутній Л. Толстой, то після вистави він пудняв з підлоги сцени хустку, якою вона витирала сльози, й цілував її. З. мала гарний голос (драматичне сопрано), бездоганно виконувала укр. нар. пісні; 1922 з нагоди 40-річчя сценічної діяльності першою в Україні була вшанована найвищим на ті роки почесним званням народної актриси України. У Першотравневому парку в Києві 1973 (Енциклопедичний довідник «Київ» /1981/ подає дату: 1974) встановлено бронзову статую З. роботи скульптора Г. Н. Кальченко. Є в Києві й Заньковецької вулиця (кол. Мерінгівська), названа 1944. До речі, цей же довідник дату народження З. подає як «1854». А 1960 на квартирі З. було створено меморіальний музей.
ЗАПОРОЖЕЦЬ Петро Кузьмич /пс. — Гуцул, Василь Федорович; н. 05. 01. 1873 — п. 04. 03. 1905, Вінниця; поховано там само, могила на цвинтарі при лікарні нервовохворих, де лікувався З. після в’язничних страхіть; 11 листопада 1960 тлін перенесено з кладовища в сквер ім. Козицького; 4 січня 1963 (90-річчя) на могилі споруджено надгробок з барельєфом роботи скульптора В. Бородая/ — один з перших революціонерів-марксистів, соратник Леніна. Навч. у реальному уч-щі в Томську, потім у Києві, вступив до Петербурзького технологічного ін-ту, став чл. марксистського гуртка «стариків»; 1895 заарештовано, сидів 14 місяців в одиночці, нервово захворів, було переведено до Вінницької психлікарні, тут захворів ще й на сухоти й тут помер.
ЗАПОРОЖЧЕНКО Іван Данилович /н. 24. 02. 1872, хутір Озруби, тепер у складі с. Артюхівки Роменського р-ну Сум. обл. — п. 11. 03. 1932, хутір Олава, тепер у складі с. Ярмолинців тих сами р-ну та обл. ; поховано там же/ — укр. поет-кобзар. У шість років устратив зір, напередодні революції 1905 з’явився з гуртком РСДРП, поширював прокламації, переховував зброю; в роки громадянської війни був у червоних партизанах; вірші та пісні складав з 1901 і зберігав їх у пам’яті; деякі з них стали народними.
ЗАРЕВИЧ Федір Іванович /пс. і крипт. — Юрко Ворона, Федько Клепайло, Ф. Чорногір, В., В. Ю., З., Ю. В. та ін. ; н. 30. 09. 1835, с. Славське, тепер смт Сколівського р-ну Львів. обл. — п. 13. 01. 1879, м. Сколе, тепер Львів. обл. ; поховано там само/ — укр. письменник і журналіст, походив з родини священика. Навч. у гімназіях Станіслава та Самбора; працював дрібним службовцем; 1865—66 редагував журн. «Вечорниці», 1867 — газ. «Русь»; літ. діяльність почав 1860. Автор повісті «Хлопська дитина» (1862), драми «Бондарівна», повісті «Хто не любив», пібл. статей тощо.
ЗАРЕМБА Владислав Іванович /н. 15. 06. 1833, Дунаївці, тепер райцентр Хмельн. обл. — п. 24. 10. 1902, Київ; поховано там само/ — укр. композитор, з походження поляк. Муз. вивчав приватно в братів Й. та А. Коципінських у Кам’янці-Подільському (до 1862); з 1862 викладав гру на фортепіано й хоровий спів у жін. ін-тах Києва; написав понад 30 творів для голосу на слова Т. Шевченка. Автор ряду романсів, уклав дві дитячих зб. укр. і польс. нар. пісень для фортепіано й для співів. Автор музики видатного укр. романсу «Дивлюсь я на небо» на слова укр. поета-романетика зі Слобожанщини М. Петранка; деякі твори З. й досі є популярними.
ЗАРЕМБА /н. ? — п. ?; поховано?/ — укр. майстер садово-паркового мистецтва, кріпак, працював садівником у маєтку польс. магната Потоцького в Умані; з 1796 споруджував славетний прак «Софіївка» в Умані.
ЗАРЕМБА Сигізмунд Владиславович /н. 30. 05. 1861, Житомир — п. 14. 11. 1915, Петроград; поховано тапм само/ — укр. композитор, піаніст, диригент, муз. критик, син Владислава Івановича З. Закін. юр. ф-т Київ. ун-ту. Музики навч. у батька, займався також теорією музики з А. Казбирюком у Києві; написав сюїту для струнного оркестру «Слов’янський танок» і «Полонез» для вел. сифонічного оркестру та багато ін. творів.
ЗАРЕМБСЬКИЙ Юліуш /н. 28. 02. 1854, Житомир — п. 15. 09. 1885; там само й поховано, могила на міському цвинтарі по гол. алеї, ліворуч, не доходячи до зруйнованої каплички, на надгробокові напис польс. мовою: «Юліушеві Зарембському. Найкращому синові і братові — родина, 16. 02. 1854—01. 09. 1885. Боже, змилуйся над нами». В Кафедральному соборі (костелі) на стіні барельєф Юліуша З. з відповідним написом/ — польс. композитор і піаніст. Закін. Віденську (1872) і Петерб. (1874) консерваторії; 1875 удосконалював майстерність фортепіанної гри у Ф. Ліста, 1880—85 — професор консерваторії в Брюсселі. Автор фортп. п’єс, романсів на слова А. Міцкевича, на укр. теми написав фортп. твори: «Коломийка», «Думка», «Три галицьких танці», увертюру для опери «Марія» за поемою «Марія. Українська повість» А. Мальчевського.
ЗАРИЦЬКА Євгенія Ромуальдівна /н. 1910, Україна — п. після 1950-х рр., Париж, Франція; поховано?/ — укр. співачка (меццо-сопрано), 1950-х рр. у Парижі; після перших виступів у Львів. опері (1937) співала в операх, ораторіях, концертах в Італії, Франції, Англії, Алжірі та ін. ; записи на палтівках пісень сучасних композиторів, а також Мусоргського, Шопена, Малера. В УРЕ не представлено.
ЗАРИЦЬКА Софія /н. 1903, Україна — п. після 1950 за межами України; поховано?/ — укр. художниця. Навч. у празькій АМ (1924—28), згодом — у Парижі; почала ви — ставлятись у Празі, з 1929 періодично в салоні «Незалежних», часто — в «Осінньому» салоні в Парижі і на виставці АНУМ у Львові; малюнки жіночих голів, жін. постатей; користувалась технікою на монотипії; для картин З. характерним є тонке психологічне відчуття. В УРЕ не представлено.
ЗАРИЦЬКИЙ Мирон Онуфрійович /н. 23. 05. 1889, с. Могильниця, тепер Трудова Теребовлянського р-ну Терноп. обл. — п. 19. 08. 1961, Львів; поховано там само/ — укр. математик. Закін. Віден. (1907) та Львів. (1912) ун-ти; до 1939 працював учителем у галицьких гімназіях, з 1939 — у Львів. (з 1945 — професор), у 1959—55 — в Ужгород. ун-тах. Наук. праці з теорії множин математичної послідовності, історії математики, теорії імовірностей, математичної статистики, теорії функцій дійсної змінної.
ЗАРИЦЬКИЙ Ромуальд /н. 1863, Галичина — п. 1932, Львів; поховано?/ — укр. муз. діяч у Перемишлі (тепер Польща) і Львові; видавець «Музичного календаря» (1904—07). В УРЕ не представлено.
ЗАРІЦЬКИЙ Іван Антонович /н.1857, м. Лютенич Гадяцьк. пов. Полтав. губ. — п. після 1912, Полтава; поховано там само/ — укр. археолог-аматор і нумізмат; розкопував могили на Полтавщині й Харківщині, працював у тамтешніх вид-вах; за дорученням Полтав. губ. земства досліджував 1893 гончарну промисловість, з 1882 до 1893 служив у Полтав. жін. ін-ті настроювачем фортепіано. Від батька успадкував любов до старожитностей і як аматор збирав предмети давнини й нумізматику; з 1887 — чл. Моск. т-ва природництва й етнографії та археолог. т-ва; в курганах Харківщини знайшов надто вартісні сагайдаки із золотими прикрасами, які тепер зберігаються (або приховуються) в Моск. істор. музеї; 1894 йому було доручено збудувати й установити першу в губернії навч. гончарну майстерню й завідувати нею; до 1901 підготував експонати для кустарної виставки в Петербурзі, куди було й самого відряджено; дістав на тій виставці нагороди; 1907 відряджено до Опішні виготовляти зразки плиток для облицювання нового будинку земської управи в Полтаві; 1909 — препаратор музею в Полтаві. В УРЕ не представлено.
ЗАРНИЦЬКА Євфросинія Пилипівна /справж. — Азгуріді; н. 04. 02. 1867, Одеса — п. 30. 06. 1936, тепер Превомайськ; поховано там само/ — укр. артистка. Закін. 1886 муз. шк. Т-ва красних мистецтв; на проф. сцені з 1889 у трупі М. Кропивницького, з 1894 — у трупах О. Суслова, Д. Гайдамаки, О. Глазуненка та ін. ; 1919—24 — в Укр. петроград. театрі, 1927—30 — у Харків. театрі; мала гарний голос, користувалась значним успіхом.
ЗАРУБА Анатолій Леонідович /н. 19. 01. 1936, Маріуполь — п. жовтень 1994; там само й поховано/ — російськомовний письменник в Україні.
ЗАРУБИН Іван /н. 1835 — п. 1904, Харків; поховано там само, могила на міськ. цвинтарі?/ — укр. хірург, довголітній професор Харків. ун-ту. Автор численних наук. праць. Заснував у Харкові дві клініки й лікарню. А в місті про це ніхто й досі не чув і не зна. І в УРЕ не представлено.
ЗАРУДНИЙ Іван Петрович /н. 2-а пол. 17 ст., м. Глухів? — п.1727, Москва; поховано там само/ — укр. (УРЕ: рос.) архітектор, художник і скульптор, з походження українець. Навч. у Києво-Братській академії, і в Європі (імовірно, Італія). Першу датовану згадку про З. виявлено в «расходной книге» Малоросійського приказу в Москві, де зазначено, що 30 грудня 1690 до Москви прибув Іван Зарудний, посланець укр. гетьмана Івана Мазепи. На здібного студента З. гетьманову увагу привернув професор, потім префект Академії Стефан Яворський. Іван Мазепа забирає З. до гетьманської канцелярії в Батурин; ім’я архітектора З. згадується в Ромнах; він брав уч. і в зведенні братського Богоявленського собору в Києві. Перший датований твір З. — дерев’яна тріумфальна арка в Москві (1696) на честь здобуття московськими військами Азова, у складі яких були й численні укр. козацькі полки. З. приписують і кам’яницю (палати) І. Мазепи в Москві (тепер вул. Маросєйка). З навчання за кордоном, куди він їздив за гетьманською протекцією і підтримкою Стефана Яворського, до Москви З. повернувся 1701; працювати йому довелося за наказами моск. царя Петра та моск. воєводи О. Меньшикова; спорудив у Москві церкву Архангела Гавриїла, храм св. мученика Івана Воїна (вул. Якиманка, 1709—13), шпиталь (1706), будинок св. Синоду (1723), храми в Підмосков’ї, кілька тріумфальних арок, у тому числі й на честь полтавської катастрофи (1709), Ніштадського миру (1721) і т. з. Синодальні ворота (1721). З. розробив сім проектів іконостасів, серед них — для домашньої церкви палацу Меншикова на о. Котлін, у соборі Петропавлівської фортеці в Петербурзі (1728) та Преображенському — в Талліні (1722); З. стояв на чолі спец. відділу для нагляду за художниками «іконного й малярського писання» під назвою «ізуграфська палата»; підпорядкованою була йому й Оружейна палата, де проектували й виготовляли іконостаси для значних соборів усієї імперії. З. підписувався як «головний над житлами директор» Москви — гол. архітектор міста за сучсною термінологією.
ЗАРУДНИЙ Микола Олексійович /н. 13. 09. 1859, с. Грякове, тепер Чутівського р-ну Полтав. обл. — п. 30. 03 (цю саму дату подає й перша УРЕ, натомість друга: 19. 03). 1919, Ташкент; поховано там само?/ — укр. мандрівник і зоолог. Закін. 1879 семінарію військ. відомства; викладав у навч. закладах Оренбурга, Пскова, Ташкента; наук. знання здобув самотужки; здійснив 17 мандрівок по Середній Азії та Ірану, опублікував бл. 200 наук. праць з орієнтології та бл. 20 — з географії; іменем З. названо понад 100 нових видів і підвидів хребетних та безхребетних тварин; від Рос. географ. т-ва удостоєний медпаллю і двічі нагороджено премією М. М. Пржевальського.
ЗАРУДНИЙ Сергій /н. 1821, Україна — п. 1887, Петербург; поховано там само/ — укр. юрист, походив з козацько-старшинського роду, члени якого засідали в козацькій адміністрації 17—18 ст., зокрема в Миргородському та Ізюмському полках; сенатор, видатний судовий діяч, організатор судової реформи в царській Росії 1864, почесний мировий суддя Куп’янського пов. ; опублікував наук. праці. В УРЕ не представлено.
ЗАРУЦЬКИЙ Афанасій Олексійович /н. 2-а пол. 17 ст., м. Глухів, тепер Сум. обл. — п. 1720, за ін. даними — 1723, м. Новгород-Сіверський, тепер Черніг. обл. ; поховано там само/ — укр. письменник, походив з родини священика. Освіту здобув, імовірно, в Києво-Могилянській академії та за кордоном. 1688 був священиком у Ніжині, 1694 — протопом у Новгород-Сіверському. Автор панегіриків (1688, 1709, 1717). В УЛЕ про це — докладніше (т.2, стор. 245).
ЗАСЕНКО Олексій Єлисейович /н. 04. 10. 1907, с. Любарці Бориспільського р-ну Київ. обл. — + травень 1993, Київ; поховано там само/ — укр. письменник. Закін. Київ. ун-т, уч. 2-ї світової війни. По війні працював директором і головним редактором ви-два «Радянський письменник»; з 1950 — нанаук. Роботі в Ін-ті лри ім. Т. Шевченка. Автор ліричних новел «Дорога в життя», сатиричної поеми «Гряде розплата», літературно-критичних нарисів «Марко Вовчок і зару біжні літератори», «Осип Маковей», «Марко Черемшина», «Дорогі мої сучасники» тощо.
ЗАСЛАВСЬКИЙ Євген Йосипович /н. 20. 12. 1844, Воронеж, тепер РФ — п. 13. 06. 1878, Петербург; поховано там само, могила при лікарні тюремного замку, помер від сухот/ — революціонер укр. походження, організатор і керіваник Пд. — рос. союзу робітників. Навч. у Петерб. технологічному ін-ті, в Петровській хліборобській і лісовій академії в Москві; почав рев. діяльність на Полтавщині, 1872 переїхав до Одеси, в грудні 1875 заарештовано й 1877 засуджено на 10 років каторги.
ЗАСЛАВСЬКІ — укр. магнати князівського роду; в кінці 15 ст. Іван Острозький отримав у володіння м. Заслав (Із’яслав) на Волині, від якого пішло прізвище Заславських; на поч. 17 ст. З. переходять до католицтва, займають керівні посади в шляхетській Польщі; Владислав-Домінік З., якого Б. Хмельницький з сарказмом називав периною, був у числі трьох командувачів польс. загарбницьких військ, розгромлених у Пилявецькій битві 1648 козацько-селянеською армією, очолюваною Богданом Хмельницьким.
ЗАСТИРЕЦЬ Йосип /н. 1873, Галичина — п. 1943, Тернопіль; поховано?/ — укр. письменник, громад. і політ. діяч, учитель гімназій у Львові, Бучачі, Тернополі; організатор бурс, редактор «Нової ради» у Львові (1919—20); писав оповідання, гуморески, статті на педагогічні й істор. теми; 1917 у Відні (Австрія) видав книжку «Із споминів про Івана Франка». В УРЕ та УЛЕ не представлено.
ЗАСЯДЬКО Олександр Дмитрович /н.1779, с. Лютенька, тепер Гадяцького р-ну Полтав. обл. — п. 27. 05. 1837, Харків; поховано там само/ — укр винахідник ракетної зброї, генерал-лейтенант царської армії, походив з козацької родини, діди й прадіди якої були гармашами в Запорізькеій Січі; З. служив у рос. армії; винайшов ракетну зброю, яку прийняла на озброєння рос. армія; 16 вересня 1828 було взято неприступну фортецю Варну (тоді турецьку) за допомогою ракет З., який дістав великі за це нагороди; в Тирасполі він організував ракетне виробництво.
ЗАТВОРНИЦЬКИЙ Гліб Дмитрович /н. ? — п. травень 1961, Запоріжжя; поховано?/ — укр. театральний режисер, учень Л. Курбаса (перша студія), батько — офіцер-медик царської армії, мати — піаністка. Сім’я веде початок від старовинної родини Милорадовичів. У 1930-і рр. З. працював режисером-педагогом студії Київ. театру ім. І. Франка. 1938 — перший арешт, ув’язнення. Через рік повернувся із досить ушкодженим слухом. Продовжував працювати в театрі ім. І. Франка. У вересні 1941 як худ. керівник концертних бригад Київ. р-ну по обслуговуванню частин Червоної армії разом з однією бригадою потрапив в оточення і в полон. Під час окупації керував драм. театром-студією «Гроно». 1943 всю трупу вивезено до Німеччини, 4 грудня 1945 вся трупа повернулася до Києва. Влітку 1948 у Новгороді-Волинс — ькому, де З. працював режисером у театрі, його знову було заарештовано й засуджено на 25 років ув’язнення як англійського шпигуна. Відбував покарання у Воркуті. Навесні 1955 було звільнено. В УРЕ не представлено.
ЗАТИРКЕВИЧ (у шлюбі — Карпинська-Кривцова, уроджена — Кавуненко) Ганна Петрівна /н.22. 01. 1856 (перша УРЕ подає цю саму дату, натомість друга: 8/20. 02. 1855), Срібне, тепер Чернігів. обл. — п. 12. 09. 1921, м. Ромни Сум. обл. ; поховано там само, могила на міському цвинтарі/ — укр. артистка. Закін. Київ. ін-т шляхет. дівчат (1871); любов до укр. нар. пісні перейняла від своєї няні К. М. Забіли; брала уч. в аматорських виставах у Прилуках і Ромнах; з 1883 — на проф. сцені в трупі М. Кропивницького, 1892—97 — у трупі М. Садовського, пізніше працювала в трупах Суслова, Сагатовського, Колесникова, Гайдамаки та ін. ; сценічно обдарована скоро вибилась на передові ролі, добре знала укр. село, мову і вдачу сільс. жінок, надзвичайно просто й щиро відтворювала їх на сцені; мала блискучий успіх у ролях сварливих і хвацьких жінок і комічних літніх бабусь; зіграла понад 130 ролей.
ЗАТИРКЕВИЧ Іван Олександрович /н. 11 (23). 03. 1829, с. Болотниця, тепер Талалаївського р-ну Черніг. обл. — п. 13 (26). 07. 1902; там само й поховано/ — укр. письменник. Навч. 1844—51 на юр. відділі Ніжин. ліцею ім. князя Безбородька, був військовослужбовцем, вийшов у відставку полковником. Один з організаторів урочистої зустрічі 3 травня 1861 в м. Орлі траурної процесії під час перевезення праху Т. Шевченка в Україну. Перший датований вірш «Злодій» (1844), написано в дусі байок Є. Гребінки. Автор віршованих обробок нар. легенд, переказів, анекдотів, прозових оповідань і низки ліричних поезій рос. мовою. В УЛЕ про це (т.2, стор. 247) докладніше.
ЗАТИРКЕВИЧ Михайло /н. 1831, Чернігівщина — п. 1893, Ніжин; поховано?/ — укр. історик, професор Ніжин. ліцею ім. князя Безбородька (1859—75), ймовірно, брат Івана Олександровича З. ; найважливіша з його праць: «О влиянии борьбы между народами и сословиями на образование строя Русского государства в домонгольский период». В УРЕ не представлено.
ЗАТОНСЬКИЙ Володимир Петрович /н. 27. 07. 1888, с. Лисець Поділ. губ., тепер Дунаєвецький р-н Хмельн. обл. — листопад 1937 (УРЕ: 1938) загинув під час сталінсько-беріївського терору; поховано?/ — укр. держ. і парт. діяч, академік АН УРСР з 1934. Закін. 1912 Київ. ун-т, викладав фізику в Київ. політех. ін-ті, з листопада 1917 — голова київ. комітету РСДРП (б), один із засновників КП (б) У; працював на визначних посадах, 1933 замінив репресованого М. Скрипника на посту наркома освіти; заарештовано й розстріляно разом з дружиною в листопаді 1937; З. належав до нац. ухилів КП (б) У і посідав лояльну до Й. Сталіна позицію. Причини його ліквідації ближе нам невідомі; УРЕ перелічує всі посади З., нагороди, праці, а про те, що їх з дружиною розстріляно — ні слова.
ЗАУЗЕ Володимир Християнович /н. 18. 05. 1859, Петербург — п. 26. 06. 1939, Одеса; поховано там само, могила на 2-у міському цвинтарі/ — укр. графік, професор з 1931. Закін. 1879 Строгановське уч-ще в Москві, чл. Т-ва пд-рос. художників з 1839 та один із засновників Т-ва ім. укр. художника К. Костанді. Працював переважно в галузі пейзажу, з 1880 — викладач малювання в шк. м. Миколаєва, а з 1885 — Одеси, вивчав техніку офорта.
ЗАФІЙОВСЬКА Любов /н. 1901 — п. після 1950, США; поховано?/ — укр. ботанік-цитолог, доцент Київ. ун-ту, дійсн. чл. НТШ; праці укр. та англ. мовами з порівняльної ембріології й цитології з фізіологією рослин тощо, з 1950-х рр. — у США. В УРЕ не представлено.
ЗАХАРЕНКО Іван /н. бл. 1839 — п. 1908, Харків; поховано там само?/ — укр. актор, з 1899 — керівник відділу аматорського театру на Основі в Харкові, ставив історичні п’єси М. Старицького, І. Тобілевича, писав драми. Автор оперети «Червоні черевички» та ін. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
ЗАХАРКО Іван / крипт. — І. З. ; н. 1851, Львів — п. 25. 09. 1919, Чернівці; поховано там само/ — укр. письменник, актор, режисер і видавець. У юнацтві працював львів. поліграфістом, набув кваліфікацію складача, мріяв про театр. Залишиа друкарню й поступив у трупу укр. артистів. Згодом став знову працювати в Чернівцях у друкарні, організував т-во «Зоря», ставив і грав в укр. спектаклях; написав спогади про своє театральне життя. У друкарні, яку тримав у Чернівцях, видавав твори укр. худ. л-ри, наук. — популярні книжки й брошури. В УЛЕ (т.2, стор. 248) про це сказано докладніше.
ЗАХАРОВ Андреян (Адріян) Дмитрович /н. 19. 08. 1761, Петербург — п. 08. 09. 1811; там само й поховано/ — рос. архітектор, представник класицизму. 1782 закін. петерб. АМ, з 1782 по 1786 навч. у Франції, на доручення сенату складав типові проекти різних міських споруд адмін. і громадян. призначення; за його проектом збудовано Чорноморський госпіталь у Херсоні (1803—10), Преображенський собор у Дніпропетровську (1830—35), будинок губернатора в Чернігові тощо. Ці проекти З. використано при спорудженні ансамблю міського адмін. центру Полтави, т. з. Кругла площа (1803—11).
ЗАХАРЧЕНКО Йосип Іванович /пс. — П. Правда; н. 1837, с. Галійка, тепер Зіньківського р-ну Полтав. обл. — п. 24. 03. 1894, м. Зіньків тієї самої обл. ; поховано там же, могила на міському цвинтарі/ — укр. письменник, жив у своєму маєтку; з 1888 став писати байки, комедії, оповідання; видав твори в 3-х книгах (1891—92), але їх не купували, тоді З. став роздавати людям, а ті використовували на цигарки; залишились ще твори і в рукописах: дві комедії, дозволені до вистави, зберігаються в Ленінградській (Петербурзькій) театр. б-ці ім. А. В. Луначарського. В УЛЕ (т. 2, стор. 249) про це сказано докладніше. Лише про цигарки нічого нема.
ЗАХАРЧУК Алла Василівна /н. ? — п. ?; поховано?/ — укр. мистецтвознавець, головний хранитель Держ. музею образотворчого музею в Києві. Київ. ун-т закін. 1961 і прийшла в Музей на посаду головного хранителя, яку займала до останніх днів свого життя. Її знали в усіх музеях України, до неї писали, їхали, аби дістати пораду; її запрошували, аби скористатись знаннями й досвідом найкваліфікованішого фахівця. З. представляла Україну на Міжнародній раді музеїв; писала статті, складала каталоги. ЇЇ виступи на наукових конференціях були яскраві й грунтовні. В УРЕ не представлено.
ЗАХАРЧУК Євген /н. 1885, Галичина — 1937 загинув під час сталінсько-беріївського терору; поховано?/ — укр. актор; з 1905 — у театрі М. Садовського, працював у Народному театрі, в Червонозаводському (Харків); важливіші ролі: Чернота (за М. Булгаковим), Куртц, Невідомий, Дрявкін-Куб лицький та ін. Мов і співочий голос. В УРЕ не представлено.
ЗАХАР’ЯСЕВИЧ Галина Лук’янівна /н. ?, Бойківщина — п. ?; поховано у Львові/ — укр. художниця, багато уваги приділяла листівкам; була надзвичайно ерудована (знала 5 чужоземних мов), органічно поєднала свої знання з образотворчис мистецтвом. В УРЕ не представлено.
ЗАЯЧКІВСЬКИЙ Йосип /н. 1810, Галичина — п. 1894, м. Стрий, тепер Львів. обл. ; поховано там само?/ — укр. церковний і громад. діяч, священик, чл. «Руської ради» в Стрию 1848, один із засновників тамтешньої «Просвіти», пізніше її почесний член. В УРЕ не представлено.
ЗАЯЧКІВСЬКИЙ Микола /н. 1870, Львів? — п. 1938; там само й поховано?/ — укр. громад і кооперативний діяч, один з організаторів львів. міщанства, директор укр. театру при «Українській бесіді» (1900), працівник різних т-в, 1914—17 москалями вивезено до Сибіру, 1917—18 працював у кооперативах Києва. В УРЕ не представлено.
ЗБАНАЦЬКИЙ Юрій (Григорій) Оліферович /н.19. 12. 1913 (01. 01. 1914), с. Борсуків, тепер Козелецького р-ну Чернігів. обл. — п. травень 1994, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі, через рік установлено пам’ятника з рожевого граніту скульптора М. Суходола: письменникове погруддя завершує брилу, на якій напис: «Юрій Збанацький, письменник, Герой Радянського Союзу», у правому горішньому кутку — зірка героя. Навідкритті пам’ятника виступало чимало письменників: Ю. Бедзик, О. Матійко, Б. Степанюк, П. Біба, В. Юхимович. На перехресті шляхів Чернігів — Київ та Остер — Косачівка, де діяло партизанське з’єднання ім. М. Щорса, урочисто відкрито «Знак пам’яті». На двометровому кам’яному монументі зазначено, що в роки 2-ї світової війни тут активно діяли загони партизанського з’єднання Героя Радянського Союзу Юрія Збанацького/ — укр. письменник-фронтовик, громад. діяч. По закін. шк. працював учителем, директором місцевої семирічки, завідував райвідділом нар. освти, був редактором газет. Водночас навч. у Ніжин. пед. ін-ті, та почалась війна. Він зразу ж зорганізував підпільний загін. Був схоплений німцями й підданий жорстоким репресіям. Та йому поталанило втекти й він командував партизанським загоном ім. Щорса, партизанським з’єднанням. Невдовзі з-під пера талановитого письменника вийшли книги вийшли книги нарисів і статей «Тимофій Шило», «На головній вулиці», книги оповідань для дорослих і дітей, став лауреатом премії ім. М. Островського та Держ. премії ім. Т. Шевченка.
ЗБІГЛЕЙ Йосип /н. 27. 12. 1886, с. Бахерва на Бардіївщині, Словаччина — п. ?; поховано?/ — укр. культурно-громад. діяч; у 15-річному віці емігрував до США, брав уч. як американський вояк у 1-й світовій війні; 1920 повернувся в своє село; в Ужгороді з А. Бескидом заклав «Руський народний банк» і з 1923 діяв у Пряшеві. 1925 організував «Руський народний дім». В УРЕ не представлено.
ЗВАРИЧ Кирило /н. 1884 — п. ?; поховано?/ — укр. самодіяльний поет. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
ЗВІРОЗОМБ-ЗУБОВСЬКИЙ (Звєрозомб-Зубовський) Євген Васильович /н. 03. 03. 1890, Київ — п. 24. 04. 1967; там само й поховано, могила на Новобайковому цвинтарі, дільниця № 24, в спеціальній огорожі могили з написом: «Зверозомб-Зубовская Полина Романовна 1893—1962»; «Член-корр. АН УССР Зверорзомб-Зубовский Евгений Васильевич 1890—1967»/ — укр. антомолог, голова укр. Антомологічного т-ва, почесний чл. Всесоюзного антомологічного т-ва, чл-кор АН УРСР з 1939. Закін. Київ. ун-т (1916), з 1923 — в Києві; опублікував понад 100 наук. праць.
ЗВІРЯКА Євстахій Федорович /н. 1751, Перевалівка, тепер Лохвицького р-ну Полтав. обл. — п. 1829, Кишинів, Молдова; поховано?/ — укр. лікар. Навч. у Київ. духовній академії, згодом встіпив до петерб. Генерального шпиталю; служив лікарем у військ. частинах, був за кордоном, у Шотландії здобув ступінь доктора медицини, що тоді було рідкісним явищем; 1783 — директор Мед. канцелярії, працював у Єлисаветграді, а з 1816 — інспектор Бессарабської лікарської управи. В УРЕ не представлено.
ЗВОРИКІН Костянтин Олексійович /н.06. 04. 1861, м. Муром, тепер Владимир. обл. РФ — п. 07. 07. 1926, Київ; поховано там само, могила на Лук’янівському цвинтарі, недалеко від могил акад. Кащенка й Фоміна; надгробок — кам’яний чорниий великий хрест, а на ньому внизу напис: «Профессор Константин Алексеевич Зворыкин. Род. 25 марта 1861, сконч. 7 июля 1929 г. Дорогому мужу — жена»/ — укр. учений-технолог. Закін. 1884 Петерб. технологічний ін-т, 1885—87 працював в Астрахані, з 1888 — викладач Харків. тухнологічного ін-ту, з 1898 — професор Київ. політех. ін-ту; провів глибокі дослідженні в галузі різання металів.
ЗГАРСЬКИЙ Євген Якович /крипт. — Е. З., Зг. Е., Е. Я. З. ; н. 1834, с. Чертіж, тепер Жидачівського р-ну Львів. обл. — п. наприкінці січня 1892, Відень, Австрія; поховано там само/ — укр. письменник, походив з родини священика. Навч. у Львів. та Віден. ун-тах. Працював учителем, друкуватися почав 1854 у газ. «Зоря галицька». Писав багато, спершупокладав великі надії, та вони не виправдалися; нервово хворів, пішов на пенсію. 1877 видав зб. «Поезії», статті про укр. л-ру й фольклор; спочатку писав літ. укр. мовою, а потім узявся за «язичіє». В УЛЕ (т.2, стор.258) про це докладніше й трохи не так.
ЗДАНЕВИЧ Борис Іванович /н. 1886, с. Киданівка, тепер Богуславського р-ну Київ. обл. — п. 02. 12. 1966, Київ; поховано там само?/ — укр. книгознавець. Закін. 1910 Лазарєвський ін-т сх. мов (Москва); творчу діяльність почав з 1920, коли став співробітником Б-ки АН УРСР, де працював до 1944. Створив цінну колекцію інкунабул, склав її каталог; з 1942 по 1960 — ст. наук. співробітник Ін-ту мовознавства ім. О. Потебні АН УРСР, брав уч. у складанні однотомного словника (1948) і шеститомного — АН УРСР та ін. В УЛЕ (т. 2, стор.258) трохи не так.
ЗЕЙКАН Іван Олексійович /в Росії — Зейкин; н. бл. 1670, Карачафалва, тогочасна угор. назва, тепер с. Копачинці Городенківського р-ну Івано-Фр. обл. — п. після 07. 02. 1730; там само й поховано/ — україно — закарпатський культур. діяч; з 1697 у Відні працював викладачем з латин. мови в рос. посольстві; це була дуже освічена людина з великим авторитетом. Про нього довідався московський деспот цар Петро I і написав листа: «Господин Зейкин! Понеже время приспело учить внука нашего, того ради, ведя ваше искусство в таком деле и добрую вашу совесть, определяем вас к тому, которое дело начни с Богом по осени, а именно в октябре или в первых числах ноября конечно» Зейкан довго не наважувався прийняти цю пропозицію. Тоді прийшов другий лист, потім лист — указ: «Указ господину Зейкину! Определяем вас учителем к нашему внвку, и когда сей указ получишь, вступи в дела свои немедленно. Петр». Тоді Зейкан виїхав до Петербурга вчити грамоті своїх ворогів. Дальша доля невід. В УРЕ не представлено.
ЗЕЛЕНИЙ Павло /н. 1839 — п. 1912, Одеса; поховано там само?/ — укр. письменник і громад. діяч; видавав газ. «Одесский вестник» (1877—87); міський голова Одеси (1878); багато зробив для нар. освіти міста, збудував Публічну б-ку тощо. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
ЗЕЛЕНИЙ Петро /н. 13. 10. 1908, с. Вислобоки, тепер Кам’янсько-Бузький р-н Львів. обл. — п. 04. 06. 1991, Буренбонд, Бельгія; поховано там само/ — укр. політ. і культур. діяч у Бельгії, дійсн. чл. НТШ у Європі, професор. Походив з родини вчителя. Середню освіту здобув в Академічній гімназії Львова 1926, у 1932 закінчив Львів. політехніку за фахом інженера-агронома; став наук. співробітником Ін-ту фізіології та годівлі с. — г. тварин при Політехніці, одночасно працював у «Сільському господарстві» (1933—39) як повітовий агроном і редактор видань; з 1940 — асистент Ін-ту фізіології звірят та годівлі звірят в ун-ті Гумбольта в Берліні (Німеччина). Після докторської дисертації 1942 іменований старшим асистентом, а після 1945 став зав. кафедрою. По війні викладав короткий час в Українському технічно-господарчому ін-ті в Мюнхені (1946 — доцент, з 1949 — професор), 1948 переїхав до Бельгії, де став керівником дослідної станції Хліборобського союзу (Буренбонд) для вивчення годівлі с. — г. тварин і працював там до виходу на пенсію. Дійсн. чл. НТШ (23. 06. 1953), Німецького т-ва знань про годівлю, Міжнародної вільної академії (1965). Автор бл. 100 наук. праць укр., польс., нім. та голланд. мовами. Активний уч. міжнародних конгресів, зокрема біохіміків (Гент — 1955, Брюссель — 1955, Відень — 1958) та конгресу зоотехніків (Гамбург — 1961); чл. управи та уч. щорічних міжнар. когресів «Інтеркооп» (Кооператвина індустрія комбікормів). З часу приїзду до Бельгії брав активну уч. в укр. громад. житті: чл. допомогового комітету, укр. наук. — освітнього т-ва, голова КО Укр. християнського руху в Бельгії, 1970 був головою укр. світового патріархального т-ва, а з 1972 аж до смерти — президент Головної ради укр. громад. орг-цій у Бельгії; довший час був чл. Т-ва «Апостольська візитатура» в Бельгії, т-ва св. Софії. В УРЕ не представлено.
ЗЕЛЕНОГОРСЬКИЙ Федір Олександрович /н. 1839 — п. 1908, Харків; поховано там само?/ — укр. філософ-ідеаліст, професор Харків. ун-ту; погляди З. були еклектичними, переважав ідеалізм Лейбніца; один з перших дослідників філософії Г. Сковороди.
ЗЕЛЕНСЬКИЙ Дмитро /н. 2-а пол. 17 ст. — п. після 1709, Сибір, на засланні; поховано?/ — полковник лубенський, свояк і однодумець гетьмана Івана Мазепи; 1709 ув’язнено й згодом вивезено в Сибір, де й помер; належав до шляхетсько-старшинського роду Зеленських, правобережного походження, представники якого згодом переселились на Лівобережжя; найвідоміші: Михайло — полковник брацлавський за Б. Хмельницького та Андрій — полковник подільський; обидва прихильники гетьмана Петра Дорошенка. В УРЕ не представлено.
ЗЕЛЕНСЬКИЙ Леон /н. бл. 1830, Кременчук — п. 1900; поховано?/ — укр. лікар, громад. діяч; 1862 за уч. у політ. малоросійських гуртках ув’язнено в Петропавлівській фортеці в Петербурзі, дальша доля невідома. А в тій фортеці був свій цвинтар. В УРЕ не представлено.
ЗЕЛІНСЬКИЙ Карл Михайлович /н. 2-а пол. 18 ст., Київщина — п. після 1850, Ставрополь, тепер РФ; поховано там само/ — укр. актор і режисер, антрепренер 19 ст., поляк за походженням; 1914 грав у польс. театрі Львова, довго працював у Харкові, в 40—60-х рр. з власною укр. — рос. трупою гастролював на пд. Україні, в Криму, на Кавказі, осів у Ставрополі; його трупа була однією з кращих у тодішній царській Росії; кионував гол. ролі в п’єсах І. Котляревського.
ЗЕМАНЧИК Іван /н. бл. 2-ї пол. 18 ст., Закарпаття — п. після 1822, Краків, Польща; поховано?/ — укр. фізик і математик; 1776 — ад’юнкт вищої математики «studium rutenum» Львів. ун-ту; 1803 — ректор цього ун-ту, 1805 09 керував кафедрою експериментальної фізики в Краків. ун-ті, три роки був там деканом філософського ф-ту; у Львові математику й фізику викладав укр. мовою; склав підручника з математики й фізики. В УРЕ не предст авлено.
ЗЕМБНИЦЬКИЙ Яким /н. 1784, Чернігівщина — п. Петербург; поховано там само?/ — рос. геолог і мінералог українського роду, дійсн. чл. петерб. АН, директор Мінералогічного т-ва; наук. праці про алмазні породи в Росії, а також з ділянки палеонтології. В УРЕ не представлено.
ЗЕМКА Тарас Левонич (Тарасій Левонич); н. 1582, Галичина (УРЕ цих даних не подає, а УЛЕ маніпулює по батькові: Левкевич, Левкович, Львович і термін н. дає так: 2-а пол. 16 ст.) — п. 13. 09. 1632, Київ; поховано там само, ймовірно, в Києво-Печерській лаврі (обидві енциклопедії цих припущень не висловлюють) / — укр. письменник і друкар, як гадають, 1607—15 був дидаскалом львів. Братської шк., а потім його викликано до Києва; 1624 завідував друкарнею Києво-Печерської лаври; склав передмови до церковних книг; писав вірші, перекладав з грецької та латин. мов. Автор трактату тощо.
ЗЕМГАНО (Юцевич) Ігор Федорович /н. ? — п. 27. 07. 1886; поховано?/ — заслуж. Артист УРСР, режисер. В УРЕ не представлено.
ЗЕНКЕВИЧ Павло Болеславович /н. 27. 07. 1886, Петербург? — 1942 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — рос. письменник, перекладач творів багатьох укр. літераторів; багатогранна, добре освічена людина. Навч. у Царськосільській класичній гімназії, його пристрастю були музика й театр; навч. у Петерб. ун-ті, а разом і в консерваторії та в театральній шк. ; їздив як актор з мандрівними трупами, був у Вільно, Одесі, Батумі, Херсоні тощо. В Олешках познайомився з Миколою Кулішем, а з 1921 постійно жив у Москві; палко пропагував укр. мистецтво. Загинув унаслідок наклепу; письменникова вдова С. О. Свободіна-Зенкевич і дочка Є. П. Зенкевич передали архів письменника до Ін-ту л-ри АН України.
ЗЕНЬКЕВИЧ Захар /н. 1853 — п. 1900, Київ; поховано?/ — укр. лікар-терапевт і мікробіолог; 1883 застосував метод фарбування туберкульозних бактеріїв; праці з питань клініки й мікробіології туберкульозу (сухот), зворотного тифу, прокази та ін. інфекцій. В УРЕ не представлено.
ЗЕРНИКАВ Адам /Адам Чернігівський; н. 1652, Кенінгсберг, тепер Калінінград РФ (УРЕ цих даних не подає) — п. 1691, Крупницький монастир (УРЕ й цих даних не подає) / — укр. культур. діяч 17 ст… Навч. в Італії, Англії, Франції, Голландії, з 1680 — в Україні, прийняв православіє, жив у Чернігові, працював у Лазаря Барановича, згодом як війстковий інженер-архітектор був на службі гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи; збудував Троїцький собор у Чернігові; залишив велику богословську працю «Про походження святого духа від свого отця» (латин. мовою, 1674), перекладену пізніше грец. та рос. мовами; помер ченцем.
ЗЕРОВ Микола Костянтинович /н.14. (26). 04. 1890, м. Зіньків, тепер Полтав. обл. — 3 листопада 1937 разом з П. Филиповичем, М. Вороним і С. Пилипенком розстріляний сталінсько-беріївськими катами, Соловки; поховано?/ — укр. поет, літературзознавець, перекладач, педагог, освітньо-культур. діяч. Походив з багатодітної родини вчителя місцевої двокласної шк. Мати Марія Яківна походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки. По закін. Зіньківської шк., де його однокласником був славетний гуморист Остап Вишня, З. навч. у Охтирській та 1-й київ. гімназіях; 1908—14 — студент історико-філолог. ф-ту Київ. ун-ту. Вчителював у Златополі (1917—17), Києві (1917—20), Баришівці (1920—23). Викладав 1918—20 у Київ. архітектурному ін-ті, 1923—25 — Київ. кооп. технікумі; з 1923 — професор, з 1930 — зав. кафедрою Київ. ІНО, 1930—33 читав курс теорії перекладу (з 1932 — зав. кафедрою) в Укр. ін-ті лінгвістичної освіти (Київ). 1912 з’являються друком перші статті й рецензії З. в журн. «Світло», газ. «Рада»; друкувався в журн. «Літературно-науковий вісник», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Зоря» та ін. З. справедливо вважають лідером «неокласиків» — групи поетів, перекладачів, літературознавців і критиків, до якої зараховують також О. Бургарта, М. Драй-Хмару, М. Рильського і П. Филиповича… Хоча вони формально не утворювали окремішної літ. орг-ції, можна вважати їхню спільність у високих естетичних критеріях, що полягали в пріорітеті загальнолюдських цінностей у мистецтві. У своїй оригінальній (не перекладній) творчості З. віддавав перевагу сонетам і александрійським віршам, які вирізнялися досконалістю форми і глибоким філософським проникненням у буття. Як перекладач він здійснив багато в чому неперевершені й на сьогодні інтерпретації латиномовної античної спадщини, французьких «парнасців», а також творів багатьох ін. класичних поетів. Він автор зб. поезій «Камена» (1924), нарисів «Леся Українка», «Нове українське письменство» (обидва — 1924), зб. літ. — критичних статей «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1928), статей з питань теорії поетичн. перекладу («У справі віршованого перекладу», «Брюсов — перекладач латинських поетів»), про творчість укр. рад. письменників (П. Тичини, В. Блакитного, В. Сосюри, Ю. Яновського, О. Слісаренка та ін.), передмов до творів Г. Квіьтки-Основ’яненка, Л. Мартовича, Ю. Федьковича, А. Свидницького, І. Франка, Лесі Українки, П. Куліша, Я. Щоголева, М. Коцюбинського та ін. Видав курс лекцій з істор. л-ри «Українське письменство 19 віку» (1927), які він читав в ін-ті. З. звертається до осмислення загальнолюдських етичних і естетичних цінностей, його поетична творчість відзначвється культурологічною насиченістю. З. — майстер сонета, який довів до високого ступеня досконалості. Упорядкував антології «Нова українська поезія» (1920), «Слово» (1923, перевид. 1929 під назвою «Сяйво»), «Байка і притча в українській літературі 19—20 ст.» (1931). У перекладі З. вийшли: з лат. Мови — «Антологія римської поезії» (1920); польс. — драма «Мазепа» Ю. Словацького (1926); рос. — «Огненний змій» П. Куліша (1927); ідиш — зб. «Народні оповідання» І. Переца (1920, разом з О. Гером), а також окремі твори П. Беранже, І. Красицького, А. Міцкевича, О. Пушкіна, М. Гоголя, А. Чехова, Янки Купали та ін. Переклав рос. мовою ряд поезій Лесі Українки, українською — лат. Вірші Г. Сковороди. Багато віршів, зокрема жартівливих, залишилось неопубл. Зазнав нещадного цькування з боку вульгаризаторських критиків (В. Коряк, С. Щупак, Я. Савченко та ін.), що прикривалися «лівою» фразою. З кінця 1920-х рр. почалося справжнє політ. цькування письменника. 1930 його допитували на суді як свідка у т. з. «процесі СВУ». А в ніч із 27 на 28 квітня 1935 його заарештовано під Москвою на ст. Пушкіне, 20 травня відпроваджено до Києва на слідство. Після певних «тасувань» «групу Зерова» остаточно було визначено в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко. Військ. трибунал Київ. військ. округу на закритому засіданні 1—4 лютого 1936 без участі звинувачених і захисту розглянув судову справу 0019—1936. З. інкримінували керівництво укр. контрреволюц. орг-цією і згідно з тодішніми статтями КК УРСР трибунал визначив йому міру покарання 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією належного йому майна. На поч. червня 1936 етап із засудженими в цій справі прибув на Соловки. Там, не полишаючи літ. праці, З. завершив переклад Вергілієвої «Енеїди» (повністю не знайдено). Реабілітовано 1958. На вже покійних «неокласиків» особливо нападали Л. Новиченко та С. Крижанівський. Про З. «ЛУ» від 13 серпня 1987 на цілу сторінку дала матеріали Г. Кочура та В. Мисика.
ЗЕРОВ Михайло Костянтинович /н. бл. 1900, м. Зіньків, тепер Полтав. обл. — п. 1963, Німеччина; поховано там само/ — укр. літературознавець, молодший брат Миколи З. Закін. 1928 Київ. ІНО, був теж репресований сталіністами, але йому поталанило й він зміг під час війни виїхати до Німеччини, де опублікував великий літературний твір. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
ЗЕРТІС-КАМЕНСЬКИЙ Амвросій (див. Амвросій).
ЗИБЕНКО Олександр /н. 1893, Маріупольщина — п. після 1950-х рр., Австралія; поховано там само/ — укр. інженер-агроном і кооператор, культурний діяч; 1927 працював при Ревізійному союзі укр. кооперативів (РСУК) на Волині; 1932—44 кекрував молочарським відділом РСУК у Львові; в 1950-х рр. на еміграції, в Австралії. В УРЕ не представлено.
ЗИЗАНІЙ (Зизаній-Тустановський) Лаврентій Іванович /справж. — Кукіль, що в перекладі грец. мовою й означає — Зизаній; н. бл. 1565, с. Потелич, тепер Нестеровського р-ну Львів. обл. — п. після 1634, м. Корець, тепер Рівненської обл. ; поховано там само/ — укр. письменник, перекладач, філолог, педагог, церк. діяч, брат Стефана З. ; був викладачем у львів. Братській шк., 1592 переїхав до Бреста, 1595 — до Вільного; з 1619 — вихователь по домах православної аристократії, з 1919 працював у Києві в гурті вчених, зібраним Єлисеєм Плетенецьким; учителював, склав перший словник церковнрослов’янсько-український «Лексис» на 1061 термін; 1626—27 відвідав Москву, вернувся до Києва й вибув до Корецького протопапства. Автор полемчно-богословських творів, граматики, букваря, перекладів. В УЛЕ (т.2, стор.266) про це докладніше й трохи нетак.
ЗИЗАНІЙ (Зизаній-Тустановський) Стефан Іванович /справж. — Кукіль, що в перекладі грец. мовою й означає — Зизаній; н. бл. 1565 (УРЕ: бл. 1570), с. Потелич, тепер Нестеровського р-ну Львів. обл. — убито під час військ. виступів проти туркув, 1600, Молдавія; поховано?/ — укр. письменник-полеміст, церковно-освітній діяч, брат Лаврентія З. ; з 1786 — учитель Братської шк. у Львові, згодом її ректор, з 1593 — дидаскал у Вільному, проповідник проти католицизму та унії; митрополит Рогоза звинуватив його в єресях, але православний собор 1596 виправдав; 15. 10. 1593 Стефан З. прийняв чернецтво і став архімандритом. 24 вересня того ж року митрополит Іпатій Потій запечатав монастир, Стефан З. утік у Молдавію. Автор антикатолицького трактату. В УЛЕ (т.2, стор. 267) про це докладніше й трохи не так.
ЗИМНИЙ (справж. — Писаревський) Леонід Якович /н. 18. 02. 1907, м. Костяниноград, тепер Красноград Харків. обл. — 22. 05. 1942 загинув на фронті під час 2-ї світової війни під м. Барвінковим Харків обл. ; поховано там само/ — укр. поет. Освіту здобув самотужки. Автор поетич. Зб. «Не в дні ювілею» (1930), «Пісенник» (1937), віршованих оповідань «Магнітобуд», «На-гора», «Риба» (всі — 1932), зб. нарисів тощо.
ЗИМОРОВИЧ /справж. — Озимек Симеон, Симон, Шимон; н. 1608 чи 1609, Львів — п.21. 06. 1629, Краків; поховано там само/ — укр. і польськомовний поет. Брат Юзефа Бартоломея Зиморовича. Вірменин з походження. Заг. Освіту здобув у Львові. Написав «Роксоланки», видані 1654 у Кракові, в яких оспівував русинів, руську землю і її тодішню столицю Львів.
ЗИМОРОВИЧ /справж. — Озимек Юзейф Бартломей, Варфоломей, Йосиф; н. 20. 08. 1597, Львів — п. 14. 10. 1677 (УРЕ: 1680); там само й поховано/ — укр. і польс. поет та історик. Брат Симеона Зиморовича. Автор панегіричних та істор. творів лат. Мовою, віршів польс. мовою. У поемі «Пам’ятка турецької війни» (1623) славив подвиги запорожців у битві під Хотином 1620—21. У циклі «Селянки нові руські», вид. 1663 яскраво відображено побут укр. села.
ЗІБЕР Микола Іванович /н. 10. 03. 1844, м. Судак, тепер місто АР Крим — п. 28. 04. 1888, Ялта; поховано там само/ — укр. маркс. економіст, один з перших популяризаторів та захисників економ. учення К. Маркса в Україні. Закін. 1867 юр. ф-т Київ. ун-ту, тут же працював доцентом, потім як професор політекономії і статистики (1873—75), з 1875 проживав за кордоном; не визнавав неминучості пролетарської револ., відстоював ідеї дрібнобуржуазного реформаторства.
ЗІЛИНСЬКИЙ Іван /н. 1879 — п. 1952, Прага, Чехія; поховано там само?/ — укр. фонетист і діалектолог, професор Краків. і Празьк. ун-тів, дійсн. чл. НТШ, дослідник лемківських, замішанських та бойківських говірок; опублікував цінні праці, в 1941—44 — директор «Українського видавництва» в Кракові. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
ЗІНІНА (дівоче — Максимович) Олена Андріївна /н. 30. 01. 1867, м. Лубни, тепер Полтав. обл. — п. 24. 10. 1943, Київ; поховано там само/ — укр. актриса. Творчу діяльність розпочала 1887 у трупі М. Старицького, потім працювала в трупах П. Саксаганського (1893—95), М. Ярошенка (1896—1914) та ін. 1925—35 — актриса укр. драм. театру ім. Марії Заньковецької (1924—44), в Дніпропетровську, Запоріжжі та ін. містах; з 1944 — у Львові. Головні ролі: Маруся Богуславка, циганка Аза, Лимерівна.
ЗІНКЕВИЧ Зенон Михайлович /н. 31. 05. 1911, м. Завидче Радехівського пов. Терноп. воєвідства, тепер с. Радехів. р-ну Львів. обл. — п. 29. 07. 1990, Краків, Польща; поховано там сасмо/ — укр. культурно-освіт. діяч у Польщі, юрист. Походив з родини священика. Середню освіту здобув у гімназії ім. Корнеля Уєйського в Камінці Струмиловій. Ще в гімназії за укр. акції мав неприємності і загрозу виключення з навч. закладу, а по закін. навч. у Львів. ун-ті на ветеринарному ф-ті, та згодом перейшов на юр. ф-т, який закінчує 1933 зі званням магістра прав. Відразу починає працювати в нотаріальній конторі Радехова, а згодом — у Кракові, де працює до 1943, з 1945 працює в банку в Бидгоші, та вже 1946 переходить до Кракова і тут аж до пенсії (1976) працює в банку на посаді заст. начальника операційно-рахункового відділу. Через недугу покинув працю. Через своє укр. походження мав чимало неприємностей у різних установах. Це і безпартійність закрила перед ним дорогу до посадового зростання. Із заснувапнням УСКТ стає його одним із найактивніших членів, був постійним скарбником гуртка краківського відділення УСКТ, займався також передплатою й поширенням газ. «Наше слово». В УРЕ не представлено.
ЗІНОВ’ЄВ Тиміш /н. 17 ст. — п. ?; поховано?/ — видатний запорізький маляр 17 ст. Архітектор Октавіано Марчіні запросив його взяти уч. у розписах Софії Київської. Серед малюнків О. Марчіні зберігся Тимошів портрет. Відомості про художника дуже обмежені. В УРЕ не представлено.
ЗІНОВІЇВ син Климентій /н. середина 17 ст. — п. після 1712? ; поховано?/ — укр. поет і етнограф (див. Климентій Зіновіїв син).
ЗІНЬКІВСЬКИЙ Василь /н. 1882 — п. після 1950-х рр., Париж, Франція; поховано там само?/ — російськомовний філософ укр. роду, професор Київ. ун-ту (1912—19), з 1919 — на еміграції в Бєлграді, Празі, Парижі; численні праці з психології, філософії, педагогіки; для укр. науки важливими є його праці про М. В. Гоголя та «История русской философии», де багато укр. матеріалу; цінними є його розділи про Г. Сковороду. В УРЕ та УЛЕ не представлено.
ЗІНЬКІВСЬКИЙ Костянтин Максимович /н.17 (29). 05. 1873, м. Бердянськ, тепер Запоріз. обл. — п. 28. 03. 1959; там само й поховано/ — укр. поет і педагог. Закін. 1892 феодосійський учит. ін-т. Учителював у містах пд. України та в Молдавії, згодом, з 1926, викладав математику в Бердянську; друкував переспіви з Г. Гейне й власні поезії, переклав «Слово о полку Ігоревім». В УЛЕ (т.2, стор.269) про це сказано докладніше.
ЗІНЬКІВСЬКИЙ Трохим Аврамович /пс. — Т. Звіздочот, Т. Певний, М. Цупкий та ін. ; н. 23. 07. (04. 08) 1861, м. Бердянськ, тепер Запоріз. обл. — п. 08 (20). 06. 1891; там само й поховано; 1965 П. П. Архипенко знайшов на Бердянській горі надмогильний камінь, на якому було викарбувано:
Стражденник-син стражденника народу,
Кришталь його кривавої сльози,
Він не згинавсь, хоч як гула негода,
І не здригавсь від гуркотів грози.
Змагався навіть він з життям самим —
Коли людина ти — зітхни за ним.
Виявилося, що це могила Трохима З., епітафію написав поетів друг поет і мовознавець Б. Д. Грінченко, а пам’ятника було поставлено на кошти одеської Громади; поетові родичі повідомили в листі до райгазети, що їхній батько педагог у Бердянську Костянтин Макси мович З. був поетовим двоюрідним братом, добре його знав; письменників дід був солдатом, уч. оборони Севастополя, а прадід — виходець з козаків Задунайської Січі; родичі подарували книгу творів Трохима З. для куточка в місцевому краєзнавчому музеї/ — укр. письменник. Закін. Військово-юр. академію в Петербурзі, служив у Києві при віськ. — окружному суді. Автор прозових і поетични х творів, а також п’єси «Сумління»; перекладав, писав для дітей, виступав з критичними й публіцистичними статтями. В УЛЕ (т.2, стор. 270) про це трохи інакше сказано.
ЗНАЧКО-ЯВОРСЬКИЙ Матвій Карпович /у чернецтві — Мелхіседек; н. бл. 1716, м. Лубни, тепер Полтав. обл. — п. 14. 06. 1809, м. Глухів, тепер Сум. обл. ; поховано там само?/ — укр. церков. діяч, ігумен Мотронинського монастиря (1753—68). Походив з лубенського козацько-старшинського роду. Закін. Київ. духовну академію, захищав православне духівництво від утисків єзутїтів та уніатів; 1768 його судили за сприяння Коліївщині, але виправдали; після 1768 — ігумен Переяславського і Глухівського монастирів. В Україні за нього йшла така мова, як у Москві за фельдмаршала Брюсса; М. Ф. Берлинський, київський топограф, розповідав, що юнаком ходив з академістами в Софію до Мелхіседека і як ставний красномовний чернець показував їм досліди з електрикою та мідним тазом (угнутим дзеркалом), запалював сірники.
ЗНОСКО-БОРОВСЬКИЙ С… /н. 1-а пол. 19 ст. — п. 1899, с. Бересняги, тепер Канівського р-ну Черкас. обл. ; поховано там само/ — укр. археолог-аматор, дідич с. Береснягів, досліджував могили на Київщині й Полтавщині, зокрема скіфські могили біля с. Аксютинець; мав велику археологічну колекцію, яка по йогь смерті перейшла до Київ. міського музею. В УРЕ не представлено.
ЗОЗУЛЯ Михайло Микитович /н. 21. 09. 1904, с. Кривуші, тепер Кременецького р-ну Полтав. обл. — п. 26. (УЛЕ, т.2, стор. 276: 30 — помилково) 04. 1983, Москва; поховано там само, могила на Ваганьківському цвинтарі, дільниця № 27 у спільній огорожі, де поховано його матір, сестру та батька другої дружини, пам’ятник з відповідним написом і фото/ — укр. літературознавець, педагог, редактор-видавець, бібліограф і бібліофіл. Замолоду був чл. полтав. «Просвіти», ячлени якої жовто-блакитні прапорці носили з внутрішнього боку лацканів піджаків, про що довідалися чекисти й почали їх переслідувати; від їхніх зазіхань З. 1931 утік до Москви, де 1936 закін. Моск. ін-т червоної професури та Військ. — політичну академію (1942) РСЧА. По закінченні Ін-ту працював викладачем рос. л-ри в Ін-ті філософії і л-ри (ІФЛІ), а потім — доцент кафедри рос. л-ри та літератір народів СРСР філологічного фк-ту Моск. ун-ту ім. Ломоносова; уч. 2-ї світової війни у званні майора; воював на різних фронтах, нагороджено чотирма бойовими орденами і багатьма медалами, був комендантом трьох німецьких міст, звідки мав змогу привести чимало книг з європейської л-ри. За все життя зібрав унікальну україністичну б-ку, серед раритетів якої є й рукопис першого українського альманаху «Ластівка», що його редагував Є. Гребінка. Там є вірші, написані власноручно Т. Шевченком. Тепер ця б-ка зберігається в другої дружини Андрієвської Наталії Михайлівни, українки з Казахстану, але дуже зрусифікованої і совєтизованої. У перспективі ця б-ка має перейти до фондів б-ки Моск. ун-ту ім. Ломоносова (МДУ). Після дмеобілізації З. повернувся на філфак Моск. ун-ту, де майже 40 років читав курс лекцій з історії укр. л-ри 19—20 ст., вів спецсемінари, керував аспірантами й дипломниками з творчості Л. Толстого та укр. л-ри; поряд з викладацькою роботою був постійним заст. декана в навчальної роботи, опублікував у Москві й Україні понад сто дослідницьких праць, серед яких праці про Л. Толстого, цикл досліджень з питань укр. — рос. літературних зв’язків, про творчість О. Пушкіна, В. Бєлінського, В. Маяковського, М. Гоголя, Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, Г. Хоткевича та ін. З. усіляко сприяв і допомагав молодим українцям у літературознавчих, дослідницьких і матеріально-побутових справах: кому захистити дисертацію, кому опублікувати свій матеріал у журн. чи вид-ві, кого заховати з України від переслідувань КДБ, від цькувань місцевих холуїв. Зокрема, він прилаштував опального тоді початкуючого (й видатного!) літератора Ярослава Ступака, який у 12-у числі журн. «Вітчизна» за 1966 опублікував нечувану тоді новелу про… бандерівщину «Гординя», через що хлопця в Україні піддали суцільному переслідуванню. З. прилаштував його спочатку на біофак МДУ, а згодом послав на стажування в Швецію, де той так і залишився назавжди. З. допоміг молодому тоді, а тепер знаному українознавцеві Сергієві Білоконю, якого теж у Києві діймало КДБ. Врешті, він рекомендував до публікацій у Москві (а це було все!) праці опального Івана Дзюбу. Київ його переслідував, а Москва друкувала. За цим скромно стояв легендарний Михайло Микитович. І таких прикладів тьма! З. листувався і був у дружніх стосунках з багатьма укр. літераторами й літературознавцями. Це: О. Гончар, М. Стельмах, І. Дзюба, П. Загребельний, Б. Олійник, Є. Гуцало та багато ін. Знайомий був і спілкувався з багатьма тодішніми зарубіжними українознавцями як укр. роду, так і чужинцями. Зокрема, товаришував з польс. шевченкознавцем Єжи Єнджеєвичем. Був неабияким авторитетом серед членів негласної моск. укр. громади. Особисто знав і товаришував із засновником «Некрополя України» М. Кутинським, давав йому цінні відомості й матеріали. Це був укр. патріот не на словах, а на ділі.
ЗОЗУЛЯ Юхим /н. ? — 1941 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. письменник. Ін. відомостей нема. Ні в УЛЕ, ні в УРЕ не представлено.
ЗОЗУЛЯК Павло Федорович /н. 1912, с. Чертижне, тепер Сх. Словаччина — п. 01. 02. 1977, Пряшів, теж Словаччина; поховано там само, могила на міському цвинтарі/ — укр. громадсько-політ. діяч у Словаччині, уч. чертижнянсько-габурського бунту 1935, перший голова с. — г. артілі в Чертижному, де здобув і початкову освіту, був чл. компартії Чехословаччини; під час фашистської окупації З., ризикуючи життям, діяв у підпіллі. Як доброго господаря, бдоляра, садівника і як чесну людину односельці обрали його першим головою своєї артілі. В УРЕ не представлено.
ЗОЛОТАРЕНКО Василь Никифорович /н. 1-а пол. 17 ст., м. Корсунь, тепер Корсунь-Шевченківський Черкас. обл. — 18. 09. 1663 за наказом гетьмана І. Брюховецького після Чорної ради страчено в м. Ніжині (УРЕ: Борзна); поховано?/ — ніжинський полковник (1655—56; 1659—63), відіграв видатну роль у повстанні проти гетьмана І. Виговського (1659), разом із Я. Сомком утримував Лівобережжя під протекторатом Москви, проте писав на Я. Сомка доноси, бо заздрив і хотів сам бути гетьманом. Брат Івана Никифоровича З.
ЗОЛОТАРЕНКО Євген Антонович /н. 08. 07. 1889, м. Кобеляки, тепер райцентр Полтав. обл. — п. 01. 11. 1955, Полтава; там само й поховано/ — укр. актор, нар. артист УРСР з 1954; виступав з 1918, на проф. сцені з 1925; з 1936 до 1955 — у Полтав. драм. театрі з перервою.
ЗОЛОТАРЕНКО Іван Никифорович /н. поч. 17 ст., м. Корсунь, тепер Корсунь-Шевченківський Черкас. обл. — 1655 підступно вбито в Старому Бикові (тепер село Бобровицького р-ну Черніг. обл.) органістом Томашем срібною кулею, виготовленою москалями; тіло перевезено до Корсуня в день похорону в церкву дерев’яну, споруджену ще самим З. ; під час відправи «хтось» підпалив церкву, знялася страшна пожежа, згоріло тіло разом з храмом, священиками й великою кількістю народу; рештки поховано в Корсуні/ — ніжинський полковник (1653—55), брат Василя Никифоровича З., наказний гетьман, 1654 послано на чолі 20-тисячного козацького корпусу під Смоленськ, тут З. зайняв Білорусь, організував у ній козацький лад, та виник конфлікт з Москвою, яка прагнула відбити собі цей край; З. — представник козацької старшини, близький родич Б. Хмельницького (брат його останньої дружини Ганни); 1874 у київ. друкарні М. П. Фріца вийшла книжечка «Ніжинський полковник Іван Золотаренко» за криптонімом «Л. Б.», в підзаголовку сказано: «Повість Гребінки»; в УРЕ інтерпретація життя і діяльності З. зовсім інша й, з усього видно, неправдива.
ЗОЛОТАРЕНКИ — козацький рід з Корсуня, який згодом переселився до Ніжина; найвідоміші з них: брати Василь та Іван, їхня сестра Ганна (в чернецтві — Анастасія), третя дружина (з 1651) Б. Хмельницького; Остап З. (Васютенко), себто Василів син — кошовий отаман Запоріжжя (1667), полковник ніжинський (1669—70).
ЗОЛОТАРЬОВ Василь Андрійович /н.24. 02. 1872, м. Таганрог, тепер РФ — п.25. 05. 1964, Москва; поховано там само/ — укр. композитор, педагог, професор, нар. артист БРСР з 1949. Навч. у Петерб. консерваторії, проацював в Україні, 1924 — проф. Одес., у 1926—31 — Київ. муз. — драм. ін-тів. Автор трьох опер («Хвесько Андибер» на укр. тему), романсів на слова І. Франка, О. Олеся, М. Вороного та ін. Писав також наук. праці з питань музикознавства; батько грек з походження, мати українка.
ЗОЛОТНИЦЬКИЙ Василь /н. 1741, Україна — п. ?; поховано?/ — укр. богословсько-філософський письменник. Навч. у Київ. духовній академії та Моск. ун-ті; працював перекладачем (зокрема, Сенеки); представник укр. шляхти в комісії німкені рос. цариці Катерини II (1767), пізніше — старшина пікінерського війська в Україні; крім перекладів написав кілька компілятивних трактатів з етики, про безсмертя душі та природне право. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
ЗОЛОТОВ Григорій /н. 2-а пол. 19 ст. — п. 1-а пол. 20 ст. ; поховано?/ — укр художник-маляр і графік 1920-х рр., викладач друкарської шк. В. Кульженка в Києві; т вори: ікони, книжкова графіка, рисунки до укр. грошей (10 і 1000 крб.). В УРЕ не представлено.
ЗОЛЬДЕНКО /н. 2-а пол. 19 ст. — п. ?; поховано?/ — укр. співак-баритон, мав муз. освіту, часто брав уч. у спектаклях трупи М. Садовського. В УРЕ не представлено.
ЗОРЕСЛАВИЧ Мар’ян /н. ?, Галичина — п. ?; поховано?/ — укр. літературознавець на еміграції, опублікував 02. 10. 1952 у «Народній волі» статтю «Погляди дослідників про Івана Франка та його твори». Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
ЗОРИЦЬКИЙ Іван /н. бл. 1700 — п. після 1758, Чернігів; поховано там само?/ — укр. чернігівський грвер на міді 1-ї пол. 18 ст. ; гравюра Богородиці в овалі (1758) та ін. В УРЕ не представлено.
ЗОРІН Володимир Петрович /справж. — Валя Пещун; н. 1904, територія придунайських р-нів, тепер Одес. обл. — 1937 загинів у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. письменник, циганського походження. Закін. Харків. шк. червоних старшин, працював у редакції газ. «Вісті», друкувався з 1929; з 1919 пішов до червоних партизанів, служив у Котовського; перший худож. нарис «Цигани в Україні» вміщено 1929 у газ. «Комуніст», 1931 видав зб. нарисів «Героїка партизанська», 1933 — книжка «Дністер оповідає», цикл оповідань і повість «Ром» (1932—34).
ЗОРКА Самійло /н. ? — п. ?; поховано?/ — укр. козацький літописець 17 ст. За літописом Самійла Величка З. походив з Волині, був писарем у Запорізькій Січі, перебував з Б. Хмельницьким у Криму, потім став особистим секретарем і гетьмановим писарем. Протягом 1648—54 вів діаріуш (щоденник), у якому розповідав про всі події нар. — визвольної війни, вписував туди листи й ін. документи Б. Хмельницького. Величко навів промову З., нібито виголошену польс. мовою на похороні Б. Хмельницького, посилався на діаріуш З. як на одне з джерел свого літопису. Питання про авторство З. і його щоденник тривалий час було предметом наук. дискусій.
ЗОЩЕНКО Михайло Михайлович /н. 10 ю 08. 1895, Полтава — п. 22. 07. 1958, тепер Петербург; поховано там само/ — рос. письменник єврей. походження. Навч. 1913—14 у Петерб. ун-ті; воював на фронтах 1-ї світової війни; почав друкуватися 1921, уч. групи «Серапіонові брати», у біографічній повісті «Тарас Шевченко» (1939) тепло змалював образ великого поета. Автор гумористичних новел, повістей; було піддано жорстокій критиці в постанові ЦК ВКП (б).
ЗУБАР Віктор Володимирович /н. 15. 08. 1923, с. Пільний Олексинець Городоцького р-ну Хмельницької обл. — п. поч. вересня 1994, Чернівці; поховано там само/ — укр. письменник. Десятилітнім хлопчиком пережив жахіття компартійного голодомору, 1944—45 воював на 1-у Укр. фронті. Ранні вірші ще в школі оприлюднила районна газета 1937, по-справжньому прилучився до творчості значно пізніше, видавши на поч. 1959 зб. віршів «Пагіння», яку благословив напутнім словом М. Рильський. Згодом видав ще сім книжок.
ЗУБАРЄВ Микола /н. 1896 — п. після 1944; поховано?/ — укр. оперний співак-баритон. Спершу в Тблісі, а з 1923 — провідний співак Київ. опери, де виконував партії Самійла Кішки, Кармалюка тощо, поєднуючи вокальне виконання з добрими акторськими даними; 1943—44 працював режисером у Львів. опері. В УРЕ ж і не представлено.
ЗУБЕНКО Іван /н. 1889, Херсонщина — п. 1940, Коломия, тепер Івано-фр. обл. ; поховано там само?/ — укр. письменник, журналіст; 1920—22 — редактор газ. в Каліші, з 1926 — у Коломиї. Писав драматичні твори, повісті. Ні в УРЕ, ні в УЛЕ не представлено.
ЗУБИК Роман /н. 1902, Галичина? — після 1940 загинув у сталінсько-беріївських катівнях; поховано?/ — укр. історик-економіст у Львові, дійсн. чл. НТШ, дослідник історії цін 15—17 ст., господарства м. Львова в минулому тощо. Заарештовано 1940, дальша доля невідома. В УРЕ не представлено.
ЗУБКОВСЬКИЙ Іван Андрійович /н. 13. 11. 1848, м. Миргород, тепер Полтав. обл. — п. після 1912; поховано там само, є на цвинтарі могила й Панаса Андрійовича З., очевидно, брат / — укр. лікар, науковець. Закін. Полтав. семінарію; учителював. 1876 закін. мед. ф-т Київ. ун-ту; брав уч. у війні Росії на Кавказі з Туреччиною як лікар, удосконалювався в науках при Воєнно-хірург. академії в Петербурзі, 1879—83 працював у миргородському земстві, переїхав до Риги й працював у військ. шпиталі, був корпусним лікарем до 02. 01. 1911; вийшов у відставку й оселився в Миргороді; багато статей з медицини, нар. освіти, ветеринарії опублікував у газ. і журн… В УРЕ не представлено.
ЗУБРИЦЬКИЙ Денис Іванович /н. 1777, с. Батятичі, тепер Кам’янсько-Бузького р-ну Львів. обл. — п. 1862, Львів; поховано там само?/ — укр. історик, архівіст, етнограф. Автор ряду праць з історії зхукр. Земель; монархіст, прихильник ідеї «единства русского народа», заперечував можливість самостійного розвитку укр. мови; писав свої твори «язичиєм», нім. та польс. мовами.
ЗУБРИЦЬКИЙ Михайло Іванович /н 22. 10. 1856, с. Кіндратів, тепер Турківського р-ну Ль вів. Обл. — п. 08. 04. 1919, с. Береги Долішні, тепер Польща; поховано там само?/ — укр. етнограф, фольклорист, історик, чл. НТШ; зі шкільних років приятелював з І. Франком, активно співпрацював з ним та з В. Гнатюком; вивчав побут бойків. Автор розвідок з етнографії, фольклору, історії («Народний календар», 1900; «Село Мшанець Старосамбірського повіту», 1907; «Імена, назви і прізвища у селян с. Мшани Старосамбірського повіту», 1907; «Про весілля у наших емігрантів в Америці», 1913 та ін.). Зібрав і частково опублікував укр. нар. пісні, оповідання, легенди, прислів’я тощо. Кращі зразки його записів надруковано за совєтів у виданнях серії «Українська народна творчість».
ЗУБРИЦЬКИЙ Никодим /н. бл. 1650 (УРЕ: 1688), Галичина — п. 1724, Чернігів; поховано там само?/ — укр. гравер по дереву й металу; працював у Крехові, Львові (1691—1702), Почаєві (1704), Києві (1705) і Чернігові (1709—24); виконав понад 370 гравюр своєрідного стилю й досить високої техніки; крім численних ілюстрацій і прикрас до релігійних видань, 62 мідьорити (деякі способом офорту) до «Іфіки» 1712, символи до деяких образів брав з укр. нар. оповідань та легенд.
ЗУЄВ Василь Федорович /н. 01. 01. 1754, Петербург — п. 07. 01. 1794; там само й поховано/ — рос. учений — натураліст і мандрівник, чл. петерб. АН з 1787, відбув н. — д. експедицію Південною Україною, в р-ну Бога та пд. Дністра 1781—82, описану в праці «Путешественные записки от С. — Пет ербурга до Херсона в 1781 и 1782 гг.» (1787), яка містить цінні відомості про тодішню Україну.
ЗУЇХА Явдоха /справж. — Співак Явдоха Микитівна; н. 01. 03. 1855, с. Кушинці, тепер Гайсинського р-ну Вінн. обл. — п. 19. 01. 1935, с. Зятьківці, тепер тих самих р-ну та обл. ; поховано там само/ — нар. співачка, була неписьменна, з дитинства поневірялась по наймах, ходила на заробітки; вперше одружилася на 28 році життя з Василем Олійником з с. Гнатівки, а як стало понад 50 років., овдовівши. Одружилася вдруге з дідом Демидом Жуком з с. Зятьківці. Знала й співала безліч укр. нар. пісень, а також — приказок, казок; фольклорист Г. Танцюра записав від неї багато матеріалу. «Наукова думка» 1965 видала «Пісні Явдохи Зцїхи» на 410 стор.
ЗАЙЧЕНКО Петро /н. 1-а пол. 19 ст. — п.1886; поховано?/ — укр. етнограф, приятель П. Куліша, збирач катеринославської старовини; надрукував у «Киевской старине» (1885, кн. 8) укр. нар. легенду у віршованому перекладі кінця 18 ст. «Пекельний Марко». В УРЕ не представлено.
ЗУММЕР Всеволод Михайлович /н. 14. 09. 1885, м. Тальне, тепер смт Черкас. обл. — п. 06. 12. 1970, м. Остер Черніг. обл. ; поховано там само/ — укр. мистецтвознавець. Закін. Київ. ун-т св. Володимира (1916); викладав у Київ. археолог. ін-ті (1918—23), професор Азер. Ун-ту (з 1924), вивчав твори О. Іванова, сх. мистецтво; в жовтні 1933 репресовано, відбував покарання на БАМлазі; завідував кафедрою миствецтвознавства в Середньоазіатському ун-ті (Ташкент, 1943—49), з 1952 мешкав в Острі. В РЕ не представлено.
ЗЮКОВ Анатолій Матвійович /н. 01. 12. 1886, Полтава — п. 13. 12. 1953, Київ; поховано там само, могила на Новобайковому цвинтарі) — укр. терапевт-інфекціоніст. Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту; працював з Ф. Г. Яновським та О. О. Богомольцем, 1927—53 — зав. кафедрою інфекційних хвороб Київ. мед. ін-ту; написав ряд підручників. В УРЕ не представлено.
