Вічної пам’яти моїх батьків
Якова Степановича 
Катерини Мартіянівни, 
а також сина Олександра Івановича
І брата Василя Яковича Шишових — 
Іван ШИШОВ.

ДЕ НАС ВІТЕР НЕ РОЗВІЯВ? …

У липні 1976 року їхав я потягом з міста Чити до Іркутська. В тій таки Читі почув: мовляв, приїхав з України в ті далекі краї запорізький козак на запрошення свого товариша, котрий там уже, як то кажуть, обжився. Іде наш земляк по станиці (Чита тоді ще станицею була) та й розпитує в людей: «Скажіть, будь ласка, це та станиця, чи не та, та, чи не та?». А йому й відповідають «Чита». Та так і стала «чи та» Читою.

Зупиняється мій потяг на самому півдненному березі озера Байкал, станції Слюдянка. Вискакую на перон, аби щось придбати в бабусь, які там стояли, поснідати. І вирішив, що купуватиму лише в охайних і симпатичних. Побачив літню красуню, чиста тобі українка: міцненька, але не огрядна, чорна, як галочка, про яку ще гетьман Іван Мазепа славнозвісну пісню склав «Косарі косять…» Сиві пасма волосся сріблили чорнесеньку голівку. Тернові очі світилися добром. Продає свіжі огірки й варену картоплю. Запитую: «Чем, бабушка, торгуете?» А вона й відповідає: «Як бачите, чим Бог послав».

Я не повірив своїм вухам. Перед очима вилискував, як немовля, блакитно-рожевими вогнями ранковий Байкал, по боках чувся шум гірських і прозорих, мов скло, річечок, за спиною в густих лісах підводилися сопки, а над ними кучугурами танули в ніжному небі Саяни. А ми стоїмо під деревами й розмовляємо рідною мовою за тисячі кілометрів від України. Вона — літня людина, а я ще тоді молодий чоловік.

З тих пір я проїхав і пройшов майже весь Сибір, бував і в інших краях. А та золота бабуся весь час стоїть перед очима, ніби рідна мати.

Її вже, звісно, нема серед живих. І лежить вона десь біля Байкалу, спочиває вічним сном і, на жаль, не знає, скільки добра посіяла в мою душу і своїм зовнішнім виглядом, і внутрішньою людяністю, а головне — добірною українською мовою.

А скільки таких наших земляків лежать по чужих землях на всіх континентах! І як вони прикрашали ті землі, як вони їх обробляли, як вони буквально перетворювали світ, часто не маючи за це належної подяки, а лиш хулу.

Зникають їхні могили, падають хрести й пам’ятники, стирається пам’ять про них, людей української нації, носіїв рідної мови й генофонду, найдавнішого в світі народу і витоків людської цивілізації.

І то, на жаль, не лише по чужих землях зникають наші могили й пам’ять про нас. В Україні також з давніх давен ми буквально топчемося і по кістках своїх пращурів, і по власній же пам’яті.

Тому по нас, ще живих, довзоляють собі топатися чужинці, бо знають, що ми себе не пам’ятаємо. Вони, мовляв, дурні, з ними можна чинити все, що заманеться!

Хай би так і було, коли б ми не прагли жити далі, коли б ми стали останньою ланкою в ланцюзі української нації. Тоді б нам, як Шевченко казав, було однаково. Але ж ми мріємо про прийдешні покоління, про внуків, правнуків і пра-пра-пра-правнуків…То з чим же ми їх залишимо? З яким духовним багажем? Навколо ж світ жорстокий, про що ми вже можемо судити сьогодні, чуючи, як гарчать на нашу хистку ще незалежність голодні пси зненависти. Їх же (нашу кров!) пожеруть і не подавляться. І чи нам не соромно буде на тому світі перед ними (нашою кров’ю!) і перед Богом?

А тому й вирішив колись (1960-і роки) мій добрий знайомий, старший товариш і вчитель, страдник сталінсько-беріївських катівень, нині вже покійний Михайло Іванович Кутинський (див. у цьому Некрополі статтю «Кутинський Михайло Іванович») започаткувати «Некрополь України».

Він розумів, що в України пребагатюща природа, історія, мова й культура, а чужинці (близькі й далекі) все чинили й чинять, аби притоптати нас у власне багно, розчинити в своєму кислому й рідкому сірівці, прилизати до своєї сірости й начепити ярлика таких собі дурників і пустити по світу безбатченками.

А щоб хоч якось зарадити такій біді, М. Кутинський уперто й самовіддано почав буквально визбирувати по зернині понищені й замовчувані та перекручувані імена видатних діячів нашой історії і культури з усього світу й в алфавітному порядку складати їх докупи. Себто, це був енциклопедичний порядок, єдино правильний саме для України, бо он і сьогодні історію Київської Русі та й Скіфії сусіди з піною біля рота привласнюють щодня. А тут — аргументована відповідь!

Це було надзвичайно тяжко, оскільки доступу не лише до якихось архівів, а й навіть до путніх бібліотек Михайлові Івановичу бракувало. Тим паче, що він ставив собі за мету подавати в Некрополі не якихось там перевертнів, яничарів і приблуд, напханих у першій Бажанівській УРЕ, а справжніх українських патріотів, лише згадка про яких могла йому обернутися додатковим строком, якими він уже був по горло ситий.

Він тоді лише повернувся з таборів. Прихилила його біля себе рідна сестра першої дружини, яка за сталінщини змушена була відмовитись від «ворога народу», голубоока Ірина Юхимівна.

Жили в охайній однокімнатній квартирі по вулиці Дмитра Ульянова в Москві. Жили матеріально нужденно, але духовно багаті. Ірина Юхимівна робила все можливе й неможливе, аби Михайлові Івановичу добре працювалося. Вона з нестатків викручувалася як могла. А готувала буквально з нічого царські страви.

«Недремне око», тобто кадебісти, не випускали його зі свого поля зору ні на хвилинку. Тут і всілякі «жучки», прослухування телефонних розмов, перлюстрація пошти, стукачі-сусіди, провокатори і, звичайно, гласні й негласні обшуки та вилучення «компромату».

І рознещасний «Некрополь України» став для кадебістів своєрідною бомбою. Вони не розуміли — дід відбув два строки в сумі близько двадцяти років; там відбув, звідки поверталися лише залізні. Здавалося б, доживай з бабусею віку хоч перед смертю спокійно, так ні, він лізе прямо в зашморг: реанімовує якихось Мазеп, Петлюр, Бандер та іже з ними.

І вони цей Некрополь методично вилучали, конфісковували портативну машинку, навіть використану копірку брали на експертизу й, звичайно, погрожували новими строками.

Так мало того, Михайло Іванович зв’язався ще й з тодішніми українськими дисидентами (шістдесятники) й став у Москві своєрідним центром поширення серед московських українців підпільної літератури з України. Це було щось неймовірне, кадебісти аж не вірили, щоб такий підтоптаний, битий-перебитий політв’язень добровільно сунувся в їхню пастку.

А він не лише поширював самвидав, а ще й писав жорсткі й навіть жорстокі статті до газет і журналів, у матеріалах яких перекручувалась історія України, де паплюжилась чи нехтувалась граматика української мови, яку він знав досконало і пишався, що був учнем самого Миколи Зерова.

Він чудово розумів, що його ніхто не надрукує, але він був переконаний у тому, що яничари мусять знати — є люди, котрі й за найстрашніших умов не поділяють ницих і паскудних антиукраїнських думок. За Україну він страждав гірше за Шевченка (15 років сталінських концтаборів центрального Сибіру й крайньої Півночі!) й завжди був готовий за неї битися на смерть хоч і з самим сатаною. А він по суті з сатаною і змагався. То була сатанинська машина, бісівська система пожирання людей і навіть їхніх думок.

І тепер у мене є з десяток величезних альбомів з його неопублікованими листами до відомих українських літераторів, статтями й рецензіями на тодішні художні твори. Це повчальна й прецікава наукова літературознавча й мовознавча лабораторія, котра вже кілька десятиліть мовчки чекає на свого видавця. Та де він?

Є і його художні твори (повісті, оповідання, новели, нариси, замальовки тощо), у яких здебільшого мовиться про жахливе животіння в совєцьких концтаборах.

Кадебісти й про це знали. Та Михайло ж Іванович не даремно простраждав у їхніх катівнях. Він теж був неабияким конспіратором. Навіть вони, досвідчені нишпорки, в однокімнатній квартирі по вулиці Дмитра Ульянова в Москві знахидили не все.

А «Некрополь України» він друкував на папіроснім папері в кількох примірниках. Щось вони вилучали, та найголовніше господар залишав собі… для нас, для прийдешніх поколінь, духовно обікрадених українців.

На зберігання віддавав своєму найвідданішому другові науковцеві-астроному, українцеві родом з Казахстану Борисові Івановичу Козаренку, який і ховав цей національний скарб у своєму сараї в підмосковному Кучіні.

Та кадебісти Михайла Івановича таки доконали. Наприкінці 1973 року зробили обшук і знайшли, крім усього іншого, кілька на той час страшних самвидавних праць. А серед них і славнозвісний «Інтернаціоналізм чи русифікацію» І. Дзюби. Терпець у катів увірвався, і вони йому сказали, щоб готувався без суду й слідства до концтаборів. Мовляв, ми за тобою пришлемо «фахівців».

І Михайло Іванович зліг. Його схопив рак горла. І коли я прийшов до них востаннє, щоб обговорити з Іриною Юхимівною (на кухні) деталі його похорону, бо треба було готуватися за тих нестатків заздалегідь, він мене покликав до себе в куточок, де лежав на смертному одрі, і попрохав, щоб «Некрополь України» при нагоді я довів, як кажуть, до ума.

Це була воістину залізна людина! Мав феномунальну пам’ять. Цілі періоди з давно прочитаних книжок (і то яких!) міг читати з пам’яті. Ось звідки імена багатьох і багатьох майже нікому тепер не відомих персоналій, котрі містяться в «Некрополі України». То з його мудрої голови!

На початку 1974 року Михайла Івановича не стало. Пішов у вічність, залишивши нам свого нетлінного Некрополя.

І коли настала горбачовська «перестройка», ми з Борисом Козаренком (теж обидва були під ковпаком!) витягли «Некрополь України» на світ Божий, і я почав над ним працювати. А 1990 року в першому числі журналу «Дніпро» за домовленістю з головним редактором М. Луковим почали його потроху друкувати.

Пішов я на цей крок, бо треба було таку скалу якось зрушувати з місця. А сам невпинно працював у бібліотеках та архівах і «ловив» усе, як то кажуть, на льоту. Я розумів, що матеріал з похибками, що його треба вдосконалювати й розширювати. Але машину треба запускати. Допомоги чекати нівідкіль і ні від кого.

Пішли на редакцію «Дніпра» перші захоплюючі відгуки й перші докори, навіть лайки, перші підказки, спроба хоч у чомусь подати бодай малесеньку допомогу. От що таке публікація!

Та й тепер я гаразд усвідомлюю, що наш «Некрополь України» далекий від ідеалу. Нам треба визбирати дочиста все, що розгублено за віки. А це вже зробити нікому не під силу. От і треба й тепер друкувати хоч найменшу дрібочку будь-яких відомостей про ту чи ту забуту й розтоптану видатну українську душу. Є тут такі персоналії. Тому й побачите: про когось два-три рядки, а про іншого понад сторінку. Це через брак інформації. Маємо, що маємо!

Звичайно, раз Некрополь, то конче мусять бути описи стану поховань. Так ми й робимо. Обов’язково робимо! Але… це море неокрає. Скажімо, як описати могили Агатангела Кримського та Людмили Старицької-Черняхівської, коли енкаведисти 1941 року, вивозячи їх з України на схід, аби ж не лишились фашистам, по дорозі викинули з вагону-телятника в безкрайніх стапах Казахстану? Просто, взяли й викинули, старих і немічних, обох.

А як описати могилу Володимира Свідзинського, спаленого тими ж таки енкаведистами й того ж таки 1941 року на тодішній околиці Харкова, станції Лосеве, в сараї?

А як дістатися до поховань наших земляків по обох континентах Америки, в Австралії, Європі, ба навіть на безмежних просторах «Імперії зла»?

І так сотні й навіть тисячі імен. Хіба ж можна описати могили Олега Ольжича та Олени Теліги? А поховавння тих, котрих з Соловків баржою вивезли в Біле море й потопили, мов кошенят?

Можна було б обмежитися якоюсь тисяччю персоналій, відомих, звичайно, всім. І там були б докладні дані, що відповідали б усім канонам довідкової науки. Та ми й так сотні років були відірвані від своїх видатних постатей, то ж тепер треба познайомитися часом хоч із їхніми прізвищами та іменами. Легко-бо діставати те, що лежить на поверхні і є відомим усім. А треба ж діставати те, що сховано за сімома замками! Воно ж наше, воно ж кричить, як немовля!

І я вважаю, що їх треба представляти, бо ж наш «Некрополь України» тільки починається. Це його перший варіант. А прийдуть інші науковці й дослідники, то, зачепившись за нашу ниточку, можливо, розмотають і весь клубок. Нічого з нічого не буває.

Мені насамперед, треба було уточнити те, чого природно не міг зробити Михайло Іванович. Я мав доступ до бібліотек і архівав Москви, Харкова й Києва. А тут почали заповнюватися в пресі так звані білі п’ятна. І «Некрополь України», сказати б, зміцнів, розширився на тисячі імен. А головне, в ньому зазначено похибки й прорахунки (а їх безліч!), що містяться в інших україністичних енциклопедичних виданнях, котрі готували до друку цілі наукові редколегії і колективи редакцій та друкарень. А нас — усього двоє.

Отже, «Некрополь України» на сьогодні наша найвивіреніша довідкова праця.

Це одне.

А друге.

Некрополя України ще ніколи не було, коли не рахувати хоч і локальних, проте подвижницьких праць нині покійної Людмили Андріївни Проценко. Вона здійснила гігантську роботу, але М. Кутинський замахнувся на загальноукраїнський (себто всесвітній у просторі й часі) масштаб, образно кажучи, від Аскольда до Амосова. І відступати було нікуди. Треба було продовжувати ним задуману справу і, як Франко казав, тягти це ярмо з надією, що колись, може, воно дасть нашому народові хоч якусь користь.

Іван ШИШОВ.

м. Москва, 2005 рік.