Данило Іванович Кулиняк |
«Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры… Таким образом, украинизация оказывается мостом к европеизации». Ці слова відомого російського князя Миколи Трубецького, написані ним 1926 року в Парижі, могли б стати епіграфом до цієї грандіозної виставки — «Свята
Переступаємо поріг «Українського дому» і потрапляємо у специфічне силове поле. Не дивно, в пресу просочилися голоси невдоволених: як проводити бізнесові заходи під поглядами святих із старовинних ікон чи тих, хто залишив на землі свій слід? Виставку «Свята
Мабуть, добре, що власники закладів з комп’ютерних ігор та інші доловари щуляться під поглядами тих, хто належить вічності, й просять, за свідченнями публікацій в пресі, прибрати їх образи зі стін. Тут доречно пригадати відому притчу про жінку, яка прийшовши до священика, мовила: «Отче, у мене гріхів немає». І почула: «Джерь моя, ти не готова до сповіді». Може, за ловами ринкових цінностей в нашому суспільстві все ж таки визріває питання: «А чого варта ця метушня, коли ми втрачаємо нетлінне?» Людина створена за образом і подобою Божою, отже, насамперед вона дух, і про це забувати не можна.
Пробудження відчуття того, що з нами відбувається щось не те, і є першим благодатним відголосом виставки навіть коли воно проявляється як внутрішній дискомфорт. Усвідомлення своєї заблуклості в життєвих нетрищах — симптом того, що душа починає готуватися до сповіді перед лицем вічності.
Винайти систему для розташування такої кількості митецьких творів — старожитностей, відбитків з літографій минулих епох і сучасних полотен — дуже важко. Однак серед того, що здається еклектикою, прорізуються, як кажуть кібернетики, «канали іформації», прокладені історичним процесом. Ось ціла стінка завішана портретами українців — видатних посадових осіб минулих століть. Ось прекрасні обличчя княжен зовсім далеких епох: трепетна жіночність рветься крізь пишні шати, що чомусь сприймаються як лицарський обладунок. Ось юне обличчя Олександра Матросова, котрого деякі перелицьовані з радянських ідеологічних служак політики збираються геть викинути з історії, щоб наступні покоління і знати не знали про цього вихованця дніпропетровського дитбудинку. А він же тілом прикрив кулемет, рятуючи життя своїх однолітків: поміг «за другі своя», як про те написано в Святому Письмі, таких церкви канонізують як подвижників. Ким замінити цей образ. Ось і зовсім пантеличишся, надибуючи поряд портрет генерала КДБ Семичастного і його жертву — одного з найвідоміших дисидентів радянської епохи — генерала Григоренка. Однак, оговтавшись, починаєш думати: а може, крізь цих діячів Христос з Пілатом, ведуть нескінченний діалог про добро і зло. Як мовив стародавній філософ, те, що сталося, не можна зробити таким, що не сталося. Відтак в історію треба вдивлятися очима без ідеологічних пов’язок.
Сказати, що виставка приголомшує — це не сказати нічого. Стільки вихідців з нашої землі творили європейську політику, стільки письменників чужі літератури, стільки науковців підносили престиж не наших академій. Чому так сталося? Чому наш дух, наш інтелект річками збігали в чужі моря, й що треба робити, аби надалі не повторилися помилки дня вчорашнього. Цілим своїм життям нам доведеться шукати відповіді на це щемке питання, але добре, що воно поставлене. Народ, котрий не оцінив своїх геніїв, не матиме авторитету, але й геній лиш тоді дістає визнання, коли спирається на авторитет держави. Іван Пулюй зумів довести Альберту Ейнштейну пріоритет у відкритті
Оцю «якусь Рутенію» нам і належить вичавити з власних душ, щоб стати гідними святої
Україна — це підводний материк,
Він своїх чекає спрагло Магеланів,
Україна — це підводний материк,
Що обвінчаний з минулим ланцюгами.
України невідкриті острови
Просто неба, серед лісу, серед поля…
Серед хвиль зеленогривих приворотної трави
Маяками чесно світяться тополі,
А на дні, душі народу дні,
Десь на дні глибокодавнім України,
Під слизьким, важким камінням зрад, подій, боїв і днів
Сплять з відкритими очима покоління.
Ось і берег пізнання ріки,
В небі зорі, ніби кетяги калини,
А калини грона стигнуть, як у Всесвіті зірки,
Скрізь — під нами і над нами — Україна.
Витікає із малих забутих рік,
Виростає із туманів на світанні.
Україна — це підводний материк,
І вона своїх чекає Магеланів.