Данило Іванович Кулиняк

ПІДВОДНИЙ МАТЕРИК «СВЯТОЇ РУСІ-УКРАЇНИ»

«Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры… Таким образом, украинизация оказывается мостом к европеизации». Ці слова відомого російського князя Миколи Трубецького, написані ним 1926 року в Парижі, могли б стати епіграфом до цієї грандіозної виставки — «Свята Русь-Україна», що вже два місяці розгорнута в Українському Домі в Києві — на ній представлено майже дві тисячі високомистецьких, деколи унікальних, творів мистецтва різних сторіч. Ця виставка — лише перший реалізований етап грандіозного проекту народного депутата України Петра Ющенка «Українці в світі» — і не буде перебільшенням сказати, що саме він є не лише натхненником проекту, а й реалізатором, так би мовити, його основною рушійною силою. Він об’єднав навколо себе однодумців, створив творчий колектив. Наведені ж слова російського князя Миколи Трубецького, якого важко запідозрити в українському націоналізмі, стосуються не лише Росії — внесок українців у науку і культуру інших народів, зрештою, в розвиток світової цивілізації, важко переоцінити, він дуже вагомий. І лише тривалою бездержавністю України можна пояснити те, що багато кращих дітей Україну в силу тих чи інших обставин працювали на інші державні народи, збагачуючи їх історію, науку, культуру. Україна чимось нагадує невідомий підводний материк, кілька століть вкритий і прихований для світу вадами забуття, який лише зараз, після відновлення української державності, стрімко виринає над океаном часу, над рівнем світової історії, заповнюючи в ній ті «білі плями», які були для нас «вовчими ямами». «І лише в міру того, як міцнітиме Українська Держава, цей підводний материк буде все більше відкриватися і для світу, і для нас, дивуючи всіх своєю красою і величчю, все вище виростаючи, над рівнем обрію. То ж рушаймо в цю захоплюючу подорож до обрію, котра, як відомо, немає кінця.

Переступаємо поріг «Українського дому» і потрапляємо у специфічне силове поле. Не дивно, в пресу просочилися голоси невдоволених: як проводити бізнесові заходи під поглядами святих із старовинних ікон чи тих, хто залишив на землі свій слід? Виставку «Свята Русь-Україна» створену за проектом народного депутата України Петра Ющенка «Українці в світі» за два місяці відвідали багато тисяч людей. Про захоплення свідчать записи в книзі відгуків. Піднято величезний материк з дна житейського моря, над яким прокотилися хвилі бурхливих історичних подій.

Мабуть, добре, що власники закладів з комп’ютерних ігор та інші доловари щуляться під поглядами тих, хто належить вічності, й просять, за свідченнями публікацій в пресі, прибрати їх образи зі стін. Тут доречно пригадати відому притчу про жінку, яка прийшовши до священика, мовила: «Отче, у мене гріхів немає». І почула: «Джерь моя, ти не готова до сповіді». Може, за ловами ринкових цінностей в нашому суспільстві все ж таки визріває питання: «А чого варта ця метушня, коли ми втрачаємо нетлінне?» Людина створена за образом і подобою Божою, отже, насамперед вона дух, і про це забувати не можна.

Пробудження відчуття того, що з нами відбувається щось не те, і є першим благодатним відголосом виставки навіть коли воно проявляється як внутрішній дискомфорт. Усвідомлення своєї заблуклості в життєвих нетрищах — симптом того, що душа починає готуватися до сповіді перед лицем вічності.

Винайти систему для розташування такої кількості митецьких творів — старожитностей, відбитків з літографій минулих епох і сучасних полотен — дуже важко. Однак серед того, що здається еклектикою, прорізуються, як кажуть кібернетики, «канали іформації», прокладені історичним процесом. Ось ціла стінка завішана портретами українців — видатних посадових осіб минулих століть. Ось прекрасні обличчя княжен зовсім далеких епох: трепетна жіночність рветься крізь пишні шати, що чомусь сприймаються як лицарський обладунок. Ось юне обличчя Олександра Матросова, котрого деякі перелицьовані з радянських ідеологічних служак політики збираються геть викинути з історії, щоб наступні покоління і знати не знали про цього вихованця дніпропетровського дитбудинку. А він же тілом прикрив кулемет, рятуючи життя своїх однолітків: поміг «за другі своя», як про те написано в Святому Письмі, таких церкви канонізують як подвижників. Ким замінити цей образ. Ось і зовсім пантеличишся, надибуючи поряд портрет генерала КДБ Семичастного і його жертву — одного з найвідоміших дисидентів радянської епохи — генерала Григоренка. Однак, оговтавшись, починаєш думати: а може, крізь цих діячів Христос з Пілатом, ведуть нескінченний діалог про добро і зло. Як мовив стародавній філософ, те, що сталося, не можна зробити таким, що не сталося. Відтак в історію треба вдивлятися очима без ідеологічних пов’язок.

Сказати, що виставка приголомшує — це не сказати нічого. Стільки вихідців з нашої землі творили європейську політику, стільки письменників чужі літератури, стільки науковців підносили престиж не наших академій. Чому так сталося? Чому наш дух, наш інтелект річками збігали в чужі моря, й що треба робити, аби надалі не повторилися помилки дня вчорашнього. Цілим своїм життям нам доведеться шукати відповіді на це щемке питання, але добре, що воно поставлене. Народ, котрий не оцінив своїх геніїв, не матиме авторитету, але й геній лиш тоді дістає визнання, коли спирається на авторитет держави. Іван Пулюй зумів довести Альберту Ейнштейну пріоритет у відкритті Х-променів, але у відповідь почув приблизно таке: «Автором буде Рентген, бо за ним — світова культура, а за вами — якась Рутенія, якої ви незрозуміло чому тримаєтесь».

Оцю «якусь Рутенію» нам і належить вичавити з власних душ, щоб стати гідними святої України-Русі. Це одна з головних передумов державотворчої самосвідомості її громадян — відчуття своєї особистої причетності до величного процесу творення власної держави України, бо —

Україна — це підводний материк,
Він своїх чекає спрагло Магеланів,
Україна — це підводний материк,
Що обвінчаний з минулим ланцюгами.

України невідкриті острови
Просто неба, серед лісу, серед поля…
Серед хвиль зеленогривих приворотної трави
Маяками чесно світяться тополі,

А на дні, душі народу дні,
Десь на дні глибокодавнім України,
Під слизьким, важким камінням зрад, подій, боїв і днів
Сплять з відкритими очима покоління.

Ось і берег пізнання ріки,
В небі зорі, ніби кетяги калини,
А калини грона стигнуть, як у Всесвіті зірки,
Скрізь — під нами і над нами — Україна.

Витікає із малих забутих рік,
Виростає із туманів на світанні.
Україна — це підводний материк,
І вона своїх чекає Магеланів.